Яке ж це заплакане літо!
Триває воно, не мина...
Маленькі скривавлені діти
приходять до Путіна в снах...
З висот розсекречених райських,
сльозинок ковтаючи сіль,
на мові своїй, на малайській,
шепочуть йому про той біль...
До раю далеко, не близько,
але він почує, атож...
Шепочуть на індонезійській,
і мові голландській також...
На небі вже ранок зоріє,
кривавий володар не спить...
Хоч мови і не розуміє,
та, сИвіє з жаху умить...
А вдень... Рахувати монети,
тремтячі стискать кулаки
І знову готувати ракети,
для нас, непокірних таких.
Вкриватися скнарості цвіллю,
про Божий не думати страх
і до довгожданої цілі
іти напролом, по тілах.
