Її звали Люсі.
Вона – граційна зеленоока красуня, із пристрасним поглядом, довгим русявим волоссям, грубими рисами обличчя й ексцентричним характером. Вона – голосиста, пихата, вельми нагла дівчина, яка ставила ціль й не бачила перепон для її виконання. Через її нежіночий характер та надто привабливу зовнішність, вона втратила місце у банку, де видавала кредити відчайдушним людиськам, обманювала про відсутність відсотків та удачу, яка їм підвернулась, коли один із таких недомірків почав приставати й привселюдно лапати її за коліно. Вона завжди мріяла про Флоренцію й величні палаци Лоренцо де Медичі, Рим, Мілан та Венецію, про споглядання фресок Вазарі, Да Вінчі й Боттічеллі, вшанування пам’яті Данте в Равенні, смакуванні джелато та равіолі. Ось так доля подарувала можливість пірнути в хвилюючу мандрівку до голосу Адріано Челентано й класичних піджаків в стилі Prada. Залишалось лиш назбирати потрібну суму й галопом поїхати на батьківщину найдивовижніших у світі карнавалів.
У січні з’явилась нова робота, начальство, клієнти й брехня про відсотки, нові знайомі, залицяльники, гроші на маленькі затишні хостели по містечках Італії. Сума була зібрана, квитки куплені, мрії про мандрівку у Відродження не полишали голівки цієї фанатки всього італійського та благородного. Мабуть, ця залежність звела усі механізми, адже здоров’я не росте на плантаціях, що за декілька днів до поїздки вона захворіла й раптово померла. Дивно, але ця дівчина мала фетиш, що всі добрі люди помирають у квітні, як раз коли розквітають тюльпани…
Її звали Люсі.
