Я вами гордую, панове,
Бо я – знатніший од вас.
Звиняйте за грубе слово –
Я з вами свиней не пас!
Історія української літератури трактує постать Василя Андрійовича Симоненка переважно у двох іпостасях: як поетичну особу та як громадсько-політичного діяча-патріота. Перша конотація особи поета пов’язана з його життям, окриленим творчістю, коли ще юнаком поет визначив свою долю у сплетенні з поезією і духовністю. Друга лінія – політична діяльність – характеризує його як борця за національну ідею українського народу, його національну свідомість та ідентичність. Головним чином, цей аспект діяльності Симоненка полягає у його причетності до Клубу творчої молоді, заснованого напровесні 1960 року, коли на суспільно-політичній арені на горе «новим хрущовським сталіністам» з’явилася ініціативна й динамічна громадська інституція, яка ставила за мету об’єднати духовні й фізичні зусилля радикально налаштованого молодого покоління для розбудови оновленої України. Крім цього, Симоненко опікувався науково-дослідної діяльністю, яка, перш за все, полягала у розкритті таємниць сталінських злочинів, якісно завуальованих новою владою під суворе табу. Саме в цей час Василь Симоненко долучився до спеціальної комісії, котра мала перевірити чутки про масові розстріли в енкаведистських катівнях й викрити місце таємних поховань жертв сталінського терору. Разом з художницею Аллою Горською вони відвідали безліч сіл на Київщині, опитали сотні й тисячі місцевих мешканців, віднайшли урочища, де, за свідченнями селян, кати більшовицького режиму ховали сліди своїх мерзенних злочинів. Завдяки участі Симоненка в цьому розшуку на основі переконливих речових доказів очам тогочасного суспільства було відкрито багато нових фактів з позначкою «Совершенно секретно», а саме відомості щодо місць знаходження братських могил жертв сталінізму на Лукьянівському і Васильківському цвинтарях, у хащах Биковнянського лісу. Тоді ж Симоненко разом з поплічниками написав і відправив до Київської міської ради Меморандум із вимогою оприлюднити ці місця жалоби, перетворивши їх на духовні меморіали. Звісно, цинічно було б розраховувати, що керована «вірними псами сталінщини» міськрада завдячуватиме за таку «новину» молодому поетові. Натомість вона брутально зігнорувала його заклик до морального піднесення й духовного очищення перед невинно убієнними. Але цей вчинок Симоненка вважається громадянськими подвигом, оскільки разом з тим – власноручним смертним вироком. Адже після нього талановитий майстер пера опинився «в сфері особливого зацікавлення відповідних державних органів», що іншими словами, говорить про те, що «сміливцеві упевнено сіли на хвіст».
Щодо творчої діяльності Василя Симоненка, слід відзначити його особливий внесок у розвиток «шістдесятницького» руху, оскільки його поезії, зокрема збірки «Тиша і грім», «Народ мій є! Народ мій завжди буде!..», «Україно! Ти – моя молитва…», де поет особливо палко підкреслює любов до рідного краю і невгамовну амбіційність молодечого духу, не лише сколихнули сучасників, а й фактично поклали початок і стали провідними у справі ідеологічного визволення української наці з-під тиску партійної влади та постійної напруги, потенційного страху, що панував у суспільстві 60-х – 70-х років. Уже в ті роки набув шаленої популярності в широких колах літераторів, письменників, літературних критиків і просто небайдужих до реальної дійсності читачів самвидав поезій Симоненка, які поділялися на тематичні групи: ті, що становили сатиру на радянський лад («Некролог кукурудзяному качанові», «Злодій», «Суд», «Балада про зайшлого чоловіка»); зображення важкого життя селянства в умовах радянського тоталітаризму («Дума про щастя», «Одинока матір»); викриття жорстокості радянської деспотії («Брама», «Гранітні обеліски, як медузи…») тощо. Окремий значний цикл становлять твори, в яких поет висловлює любов до Батьківщини: «Україно, п’ю твої зіниці», «Є тисячі доріг», «Український лев», «Лебеді материнства», «Україні» та інші.
Чим актуальні ці твори сьогодні? У цьому контексті щонайперше потрібно провести паралель з сьогочасною дійсністю і ще раз перечитати поезії Симоненка вже анапріорі, тобто маючи певний досвід.
По-перше, поет засуджував владу тиранії. У наш час, хоча ідеали тоталітарного комунізму остаточно зруйновані, проте намагання відновити їх можновладними структурами в Україні йде семимильними кроками. Прикладами цього можуть бути вказівки уряду щодо посиленні міліцейського контролю, арешт політичних опозиціонерів – Ю. Тимошенко та Ю. Луценко, запровадження негласної цензури та інші дії, спрямовані на позбавлення України статусу демократичної держави.
По-друге, Симоненко ненавидів дурнів які захоплюють владу в державі, контролюють життя мільйонів людей, не розуміючи, що робити з такою могутньою зброєю. І в цьому його погляди співпадають з філософією східного мудреця Омара Хайяма, який так само виводить на передовий план людський розум і мудрість: «Ценил всегда я труд любого…но ненавидел власть глупа, и острый меч в руках слепого…». Саме цей «гострий меч» перетворився на дамоклів меч над Україною, коли влада потрапила до рук нинішній сліпців, які не розуміють куди вони потрапили і для чого їх обрали інші сліпці. Мабуть, для того, щоб, врешті-решт, прозріти?.. Та чи дійсно це так?
По-третє, Василь Симоненко високо цінував простого селянина, яким був і його батько. Натомість він ненавидів пихатість панів та лордів, як сам поет зазначає у вірші «Мій родовід»:
«Вельможі пихаті і горді
Плетуть родоводів в’язь:
В одного – прапрадід став лордом,
В іншого – прадід князь.
…
Ви скорчите кислу пику,
Коли повідомлю вас,
Що предок мій споконвіку
Хліб сіяв і свині пас.
Щоб жерли ви булки й сало,
Віками пер соху-плуг.
Хіба ж для історії мало
Оцих видатних заслуг?!
Я вами гордую, панове,
Бо я – знатніший од вас.
Звиняйте за грубе слово –
Я з вами свиней не пас!»
А тепер подивімося на сучасне становище соціальних прошарків? Що ще можна додати до цих промовистих рядків, коли навколо постійно стикаємося з ось такими «вельможами», «лордами», «князями», більшість з яких – наші депутати, мери, міністри… За європейськими даними, найзаможніші політики мешкають в Україні. Цей факт одразу свідчить про дві головні речі: народні злидні як матеріальне становище громадян України і злидні як духовне явище останніх. Адже нація, яка реально піклується про своє майбутнє, про гаразди своїх дітей ніколи не миритиметься з подібним становищем речей – її свідомий розум і вільних дух поволі підніматиме справедливий бунт проти такого неподобства й свавілля. Але ми чомусь не усвідомлюємо цього на належному рівні, намагаємося абстрагуватися від реальності, заховатися у свій маленький фантастичний світ і блаженно вірити словам сьогочасних владоможців «почекайте ще два роки», керуючись при цьому всьому рятівним «моя хата скраю…». Багато хто з українців бачать спасіння в пасивності, у виокремленні себе від соціально-політичного середовища в соціально-романтичне, де всі негаразди здаються короткочасними нетривкими видіннями, які рано чи пізно минуть як поганий сон. Проте сон аж надто затягнуся. І саме про це писав Симоненко, закликаючи нації прокинутися, побачити світ у тих кольорах, в які пофарбувала його влада і піднятися на боротьбу з цими антинародними, антиукраїнськими і, навіть антилюдськими стереотипами, закладеними ще за доби сталінського правління.
Власне цими трьома найголовнішими рисами окреслюють творчість Василя Симоненка, зокрема його патріотичні цикли, не беручи до уваги цикли віршів про кохання, любов до природи, до матері тощо, хоча вони також відіграли важливу роль не стільки у громадському внеску поета в літературу, скільки в його особистісному становленні, моральному зростанні та самовдосконаленні.
За даними сучасних інформаційних джерел про Василя Симоненка говорять, що він, на відміну він своїх ровесників-віршописців, виокремився з того середовища пристосуванців, яких збила з чесного шляху жадоба до грошей, слави і які через це подалися у «вірні підручні партії», почали писати оди радянській владі, уславлювали «кукурудзяного короля» Хрущова, співали народові байки про гарне життя радянського суспільства. За визначенням багатьох сучасних дослідників, вони прагли «нахапати літературних премій, одержати депутатські мандати, всістися в редакторські крісла, стати бодай тимчасовими власниками державних автомашин і дач, безкоштовних закордонних вояжів». І на цьому тлі зовсім протилежний світогляд бачимо у Василя Симоненка. Багато хто відстоює думку, що його просто не манила вся ця мішура, слава, гроші, що він жив і творив за покликом душі і серця. А не за лавровий вінок з рук партійних керівників. Проте чи можна вважати діяльність Симоненка також вже безкорисливою, як здається на перший погляд. Так. Він дійсно спромігся кинути виклик «сильним світу цього», але з якою метою насправді? Чи не задля того, щоб уславити себе як борця, провідника української національної ідеї, героя для багатьох сучасників і майбутнього покоління? Невже таку палку й амбіційну натуру як Василь Симоненко, особливо в молоді роки не вабила ця перспектива? Куди ж в такому випадку подівся відомий усім «юнацький максималізм»? Адже він не міг не передбачити, що його гостра, часом небезпечна анти владна діяльність зробить його ім’я вічним для України, її історії, а його страждання – Ісусовим вінком? З погляду на це виникає ще одне трактування мотивації Симоненка щодо підриву й послаблення радянської влади своєю творчістю і громадсько-політичними діями. Не можна оминути й того, що він міг легко передбачити фінал такого активного спротиву.
Смерть двадцятивосьмирічного лицаря української поезії оповита ядучим туманом таємниць, легенд, пліток. Торкатися цієї теми було суворим табу і за часів Брежнєвського «Застою» і Горбачовської «Перебудови», оскільки смерть Василя Симоненка невипадкова. Сутність цієї загадки полягає утому, що поета по-звірячому побили охоронці громадського порядку в задрипаному лінійному відділенні міліції міста Сміли, після чого він почав нудити світом, бо ні на хвилину не полишали молодого поета нестерпні болі в попереку, притамувати які медицина виявилася неспроможною. Саме в цьому слід шукати корінь Симоненкової трагедії.
Так чи інакше, життя і творчість Василя Симоненка тісно пов’язана з боротьбою за правду проти кривди не лише себе і свого близького оточення, а й всієї української нації. І якими б не були мотиви цих всенародних подвигів поета, вони відслужили добру службу на користь піднесення суспільної думки, відродження народного духу, згадки про славетне минуле предків.
Тепер з неймовірною тугою згадуємо кожне слово поета, щиро промовлене під час радіоінтерв’ю від 1962 року після виходу у світ першої збірки поезії «Тиша і грім»:
«Що я можу сказати про себе?
Ще так мало прожито і так мало зроблено. Хочеться бути людиною, хочеться робити гарне і добре, хочеться писати такі вірші, які б мали право називатися поезією. І якщо це мені вдається рідко, то це не тому, що я не хочу, а тому, що мало вмію і мало знаю.
Найбільше люблю землю, людей, поезію і… село Біївці на Полтавщині, де мама подарувала мені життя.
Ненавиджу смерть.
Найдужче боюся нещирих друзів. Більше мені сказати про себе нічого. Зараз працюю над другою збіркою. Хочу, щоб вона була кращою від першої».
ID:
340915
Рубрика: Проза
дата надходження: 30.05.2012 23:25:05
© дата внесення змiн: 30.05.2012 23:25:05
автор: Олеся Василець
Вкажіть причину вашої скарги
|
