|
Надворі стояла тиха осінь. Невидимою, але майстерною рукою вона фарбувала листя дерев у золотий колір, перетворюючи легковажні зелені тополі, берізки та липи у шляхетних дорослих пані в ошатному вбранні. Зібравшись у правильні клини, потягнулись до вирію численні пташині зграї. Вони востаннє окидали сумним поглядом дорогу батьківщину і довгим плачем прощалися з нею…
Настала шкільна пора. Вдягнувши свої важкенькі портфельчики з бездоганно виконаним домашнім завданням, гордо попрямували до школи першокласники. У школі їх очікувало веселе спілкування з однолітками та перші кроки нелегким шляхом знань. «Старшачки» хвилювалися, адже це перше вересня, на жаль, було для них останнім, і вони намагалися запам’ятати кожну мить цього святкового дня. Шкільний двір був неначе в кольоровому мереживі через яскраві кольорові кульки в руках учнів. Дім Знань вітав усіх з початком навчання. Сергій Миколайович трохи постояв віддалік, насолоджуючись святковим дійством. Воно неначе повернуло його в минуле, на п’ятдесят років тому. Тоді він був непосидючим хлопчаком з кирпатим носиком та рудим чубом, за що друзі жартівливо назвали його Рудольфом. Він зовсім не ображався на це: по-перше, його волосся насправді мало рудуватий відтінок, а, по-друге, так звали героя однієї популярної тоді серед його класу книжечки, яку сусідський Мишко знайшов у підвалі, а потім давав усім читати… Звичайно ж, для кожного був підібраний схожий персонаж з книжки, включаючи і вчительку. Добрі тоді були часи… Світ здавався таким безмежним і таємничим, і думалося, що саме йому, Сергійку-Рудольфу, видавалася нагода першим відкрити всі його секрети!...
Тепер він був літнім чоловіком з великим стажем почесної роботи за плечима. Він розумів, що все було недаремно, що йому пощастило прожити всі ці роки так, що тепер не соромно подивитися людям в очі, бо життя його було вартим звання справжньої людини. Але він одразу ж засмутився через такі думки, бо зовсім не звик себе хвалити, і завжди ніяковів, коли його розхвалювали інші. Та якась часточка смутку все ж таки проникла в його душу, коли Сергій Миколайович дивився на малечу – звичайно, усім людям хочеться повернутися до чарівного світу дитинства, в якому завжди сяє тепле сонечко, ніжачись у пухнастих хмарках, де є все, чого не забажаєш, де оживають неймовірні казки та легенди і дива ведуть тебе доріжкою простого дитячого щастя.
Чоловік не помітив, як замислився, а дітки вже почали розходитися по класах. Та коли різнобарвні кульки полетіли в небо, Сергій Миколайович отямився від своїх думок і потихеньку побрів додому. По дорозі він, наче сорок років тому, підкидав ногою жовте листя, що коштовною тканиною лежало обабіч тротуару. Стрічні здивовано гляділи на старенького дядечку, що так дивно себе поводив, але «дядечкові» було байдуже. Він просто знову хотів відчути себе маленьким.
Ось вже і будинок. Такого самого віку, як і Сергій Миколайович. «Однолітки» - ніжно подумав він, відчиняючи рипучі дерев’яні дверцята, обклеєні численними об’явами. По інерції відкрив поштову скриньку-навряд чи там буде щось цікаве, останні десять років приходять лише платіжні квитанції… Аж ось рука намацала конверт. Дивно, від кого це? Можливо, від якихось комунальних служб? Та ні, ім’я написано рівно, каліграфічно, та і зворотня адреса завелика для назви фірми. Серце чомусь стрепенулося і гучно закалатало в очікуванні. Абияк вдягнувши окуляри, Сергій Миколайович нетерпляче пробігся очима по імені відправника: «Завадський Михайло». Не може бути! Мишко?! Той самий, що знайшов подерту книжечку про Рудольфа? Але ж… вони листувалися більше п’ятдесяти років тому! В шостому класі батьки Мишка переїхали до іншого міста, де йому підшукали нову школу, але друг ніколи не забував Рудольфа – по-дитячому просто, але щиро він писав йому про найсокровенніше, і той відповідав йому взаємністю. З Мишком було цікаво листуватися – він багато читав, знав дивовижні речі, навіть хотів стати вченим, як і його батько. Завдяки листуванню, вони стали набагато ближче, аніж за спільного навчання . Але – Сергій Миколайович твердо пам’ятає – одного разу його останній лист залишився без відповіді. Він написав ще декілька листів, але і вони неначе зникли у шаленому коловороті поштових надходжень. Було дуже прикро, але Сергійко розумів – просто так Мишко не став би припиняти листування, йому, напевне, щось завадило. Потім, через кілька років, на зустрічі однокласників йому розповіли, що батькові Мишка запропонували омріяну ним роботу – як не дивно, працювати в Сибіру. І це бажання здійснилося. Забравши з собою сім’ю, він поїхав на Північ, де довгий час вивчав флору і фауну тайги. Згодом, коли Мишко виріс, батько був його головним наставником в науці, якій хлопчик і присвятив своє життя. Ось чому Сергію Миколайовичу не дійшов тоді його лист – він був написаний, щойно Мишко приїхав до Сибіру. Клаптик загубився десь у безкінечних маршрутах поштових машин і темних ящиках локальних пересильних відділень. І ось тепер цей маленький шматочок дитинства прибув до нього в такій незвичній формі… Стареча сльоза скотилася по щоці Сергія Миколайовича, який на хвильку знов став малим бешкетником Рудольфом. Важко підіймаючись сходами, він читав cвій лист. Лист з дитинства.
ID:
324388
Рубрика: Проза
дата надходження: 23.03.2012 12:30:51
© дата внесення змiн: 23.03.2012 12:30:51
автор: Веселушка
Вкажіть причину вашої скарги
|
а я подумала, що Вам трохи ріже слух вираз "старенький дядечко")))) 
