Земля чи Небо? Камінь чи повітря?
Де краще буде жити? Веселіше?
Ходити знизу, поки вік не зІтре?
Або літати в небі, не старіша?
Там, знизу, вік тече, як річка, стрімко.
Життя усім відміряно роками.
Воно буває так нестямно гірке,
Що сонце затуманює думками.
Тілесний крам знаходить свої двері.
В них стукає. Чекає, що відчинять.
Через пустелі, через дикі терни,
Блукає світом, чорний від кручини.
Душа м*яка, мов хмарка легкокрила
Спокійно марить в піднебесній хвилі.
Та, розправляя світлії вітрила,
Летить туди, де квітне Ії мрія.
І поки тіло ходить по митарствах
Та просить милості у світі грошей,
Душа співає гімни в світлім царстві
Та радощі кладе на свої ноші.
Чому ж так людство ублажає тіло,
А душу геть занапастило в корінь?
Чому у ямі жити закортіло?
Чому пече до болю сонця промінь?
Чому життя миттєве не міняє
На вічний Рай у спокої та мирі?
Чому душею в небо не злітає?
Чому прикутий до тілесній гирі?
Людина – бранець всіх земних спокусів.
Нема коли з душею розібратись,
Оговтатись від злих сумлінь укусів:
«Земля чи Небо? Повзать чи літати?»