Я на поклик з небес очі звертаю горі,
До північного сяйва вічної в небі зорі,
Що віч-на-віч мене, недоуку, навчає, що тільки сліпець
Бачить світло і має те, що має й Отець.
Знов на струнах душі вона грає, як менестрель,
Ніби промінь – смичок, а я – її віолончель.
Я волів би увесь перелитися в гаму її,
Щоб хоча б на октаву піднятися до солов’їв.
Всеблагий і Всевишній Отче, осліпнути дай!
Най в глибинах пітьми стозорий отримати рай
І прозріти у мить, як усмішка торкнеться зіниць,
Зореоко у світло увірувавши горілиць.
Ти в пустелі відкрив більше, ніж є у світі скарбів,
Бо й цей світ Ти, Єдиний, своїми руками створив.
Я ж дивлюся, відкрити й віко не маю сил
Ока сили Твоєї, що так у Тебе просив.
Тож, єдине, у чому так ревно молю: осліпи!
Щоб більш схожим стати на того, кого Ти зліпив,
І самому зліпити з глини своєї когось іще,
Хто б з народження знав: солов’їний спів – не вотще.
ID:
231411
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 27.12.2010 00:04:39
© дата внесення змiн: 27.12.2010 00:04:39
автор: Богдан Ант
Вкажіть причину вашої скарги
|
