Поза плином часів – царство вічних дерев, не людини…
За мотивами книги Адама Невілла «Ритуал»
Поза плином часів – царство вічних дерев, не людини,
Тіні велетів-гір і нагострені гóлки трави.
Сонце скоро зайде, закотившись за пагорбів спини.
Неприручений ліс вже мене не відпустить живим.
Мох на дотик слизький, крізь гілок не пробитись завісу,
Візерунком складним заплелося коріння криве.
Я один на один з безкінечністю древнього лісу –
Він ховає стежки за стіною байдужих дерев.
І ввижається знов мовчазний силует у серпанку –
Той, хто старший за світ, хто забрав моїх друзів, всіх трьох,
В дике лоно пітьми. Ти не зникнеш у променях ранку,
Обіцяючий смерть, лісовий збожеволілий бог.
Морок в краплях дощу, і я п’ю його. В грудях холоне.
Пахне листям гнилим, а земля болотиста, сира.
Затуливши зірки, наді мною змикаються крони.
Сниться чи наяву, що тепер замість шкіри – кора…
Ніч навколо, в мені… Вітер співом глухим заколише.
Голос лісу тече лабіринтами нір, мов хорал.
Порятунку нема, я вростаю все глибше й міцніше
В невідому глибінь – ту, де Мати зверши́ть ритуал…
що називається, під враженням від книги, щоправда, трохи відхилишись від канону 
