| Сторінки (1/11): | « | 1 | » |
А сьогодні вже на вулиці весна. Така справжня, тиха. Тепла. Довгоочікувана.
Ще вчора куталась від уявного холоду, коли чула завивання вітру за вікном.
Сьогодні ж споглядаю ясне, ледь хмарне небо.
Файно є.
Хочеться вибігти на вулицю, навіть не вдягнувши куртки, а просто накинувши різнобарвний шарф. Щоб ніщо не заважало вдихнути весну на повні груди.
Щоб відчути свободу. Не тільки від купи одягу, що сковує. А й від самої себе.
Це все весна.
Така довгоочікувана.
Я відчуваю її навіть через скло моїх вікон. Вона в кожній клітиночці мого тіла. Вона наповнила мене. По самі вінці.
Я лечу.
Туди.
Вище неба.
Ось тут я - це я. Тільки я.
Не образ, створений для всіх.
Не та, ким бачать.
А та, яка є.
Та, що відчуває.
Якій болить.
Яка вміє відчувати. Кохати.
Весна. Це все весна.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=239254
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.02.2011
Она любила вот такие простые искренние беседы. Ни о чём. Когда он просто сидел напротив, что-то рассказывал, шутил, улыбался. В такие моменты ей было хорошо. Она наслаждалась ими до последнего звука, ведь таких разговоров именно между ними было так мало. Она не помнила их первой встречи, первого разговора. Между ними не было той искры, о которой все так говорят. Нет. Она просто любила его. Не так,чтобы заливать подушку слезами ночами от того, что он не с ней. Она не кричала о своих чувствах на весь мир и пыталась держать себя в руках, чтобы никто не догадался. Это ей было не нужно. Она просто шутила с ним, как с остальными, улыбалась, как и всем. И тихо любила. По-своему. Иногда он являлся ей в снах. Настолько реальных, что не хотелось просыпаться. Но по утрам после таких снов она садилась на кровать, улыбалась себе и тихо произносила: "Это лишь сон.". И тогда начинался очередной день. Без него. С любовью где-то там, под ребрами. Со своей любовью.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=223441
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 20.11.2010
Дождь за окном. Ручка просто бегает по бумаге, записывая рождающиеся в голове звуки разными закорючками. За полчаса по дому разливается теплом и в то же время душераздирающей грустью
прекрасная мелодия. "Это всё - дождь". Ты выходишь на крыльцо, закуриваешь, делаешь глубокий вдох и вдруг замечаешь ее. Она сидит на мокрой земле, упершись на стенку под приоткрытым окном и беззвучно плачет. Слез не видно, их сразу же, как только они накатываются на глаза, смывает дождь. Ты просто тихо подойдешь, без лишних слов. Обнимешь. Поцелуешь. Услышав тихое "Люблю", ты поцелуешь ее в лоб и поблагодаришь небеса за дождь, за то, что теперь она не может увидеть твоих слез. Вслух ты будешь лишь тихо шептать: "Дурочка. Моя ты дурочка. Я тоже люблю тебя." И одновременно почувствуешь, что дождь все же умеет смывать не только слезы, но и боль. Но только при определенных обстоятельствах.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=216325
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 15.10.2010
Может, давай покурим?
Я, наконец, тебя.
Ты, как всегда, меня.
Может, теперь увидим,
Как ненужна тебе я.
И то, как мне надо тебя.
Может, теперь узнаешь,
То, как рыдала я.
Тогда, как любил лишь себя.
Может, теперь помечтаем?
О том, как играю я
Сегодня, всегда для тебя.
Может, давай представим,
Что любишь теперь меня,
А я...Ненавижу? Тебя?
Может, давай забудем?
О том, что любила тебя,
Пока ты любил лишь себя.
Что же, давай, покурим.
Ведь любим теперь лишь себя.
В душе проклиная. Любя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=189636
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 14.05.2010
Вона плакала під мелодрами. Він сміявся над жахами. Вона завжди пила чай з трьома ложечками цукру. Він пив каву. Вона обожнювала запах цигаркового диму на своїх речах і волоссі. Він ж любив цигарковий присмак у роті. Вона намагалась піклуватись про нього. Його дратувала її нав'язливість. Вона усіма силами намагалася зберегти їхню дружбу. Йому ж було однаково. Вона жахливо нервувалась, коли потрапляла в якусь ситуацію. Він ж казав, що потрібно радіти, що не сталось ще гірше. Вона обожнювала, коли сонце освічувало і зігрівало кожну клітинку її тіла. Він ж не любив сонця. Вона виливала усі емоції на папір, замаскувавши їх до невпізнаваності. Він ж казав, що це все - тупість. Вона жила у своєму певному світі. Він ж майже розрушив його і повернув її до суворої оеальності, зробивши її ще більш жорстокою. Вона шукала вихід з будь-яких ситуацій. Він ж просто забивав на те, що було не так, як би йому хотілось.
Тепер вона просто хоче гуляти під проливним дощем і побачити його.
А він...А Вона не знає, що він. Просто тепер Вона вже не Вона. Це не стабільність, а малесенький відблиск, який з'являється за певних обставин і зникає при найменшій помилці.
І все буде не так.
інакше. Але як?
Не знаємо.
І не потрібно.
Ми житимемо експромтом.
А до того часу вона й далі буде жити з маленьким згортком болю, переживань і чогось більшого за дружбу, що Він залишив їй.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=185629
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 22.04.2010
На жаль, ми вже не ті, хто, слухаючи казки Андерсена та інших відомих на весь світ казкарів віримо, що таке життя,яке вони описують, можливе. Виросли і змінили казкарів. Це не старенькі дідусі, з приємним, заспокійливим голосом, що сидить в кріслі-качалці біля каміну. Вони перетворились на самовпевнених хлопчиків, які, користуючись тим, що їм дала природа, міняють дівчат, як рукавички. Ми це знаємо. Проте все рівно віримо, коли клянуться, що саме ми - їхнє єдине справжнє кохання і більш ніхто їм не потрібно. Образливо. ОСобливо,коли відчуваєш,що тебе тупо використали і викинули на смітник, як ляльку, якій на зміну купилу нову і вона тепер улюблена. А ти... Ти нікому не потрібна. Сама встаєш, приводиш себе до ладу. Збираєш по частинах. А тоді...Тоді ти знову натрапляєш на чергового ляльковода, який обіцяє ще правдивіше, обіймає ще міцніше, цілує ще пристрастніше... І ти забуваєш про все, що було до цього. І знову віриш. І так продовжується довго. Інколи - тривалістю в життя. Але чи варто? Можливо, краще змінити своє життя? Я не пропоную самим стати ляльководами, хоча такий спосіб подолання даної проблеми досить поширений у наш час. Просто не варто вбачати в кожному "принці" саме свого. Можливо, краще інколи спустити планку і подивитись на "свинопаса"? Хто знає, чим закінчиться ТАКА казка? Часто саме вони з щасливим кінцем. Тому подумай. Це не боляче. А ось черговий раз збирати себе на смітнику, мабуть, не дуже приємно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=185628
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 22.04.2010
Хочеться так...Якось...З розбігу об стінку. Їх тут аж чотири. Тільки ж це не допоможе. Так само, як алкоголь, до якого так тяне. Цигарки+кава - теж не вихід. Де ж він тоді? Де? А нема... На даний момент для тебе весь світ - чотири стіни. Глухі, сірі стіни. Вони не випустять тебе нікуди. Хочуть, щоб ти пропустила весну. Не побачила її сонця і цвіту. Не відчула тепла і такого приємного аромату квітучих дерев. Пропустила повз щирі емоції, кохання, дружбу, нові знайомства, розмови, прогулянки, щирий сміх і сльози радості. Дозволяє лиш запустити в себе пригніченість, страх, обман, сльози, розчарування, відчай. Лиш ними ти маєш змогу заповнити ту порожнечу, що утворилась. Гіро,прикро. Але факт. Нічого не рятує. "Абонент поза зоною..." Той,хто міг врятувати, на кого була остання надія. Не може, або не хоче чути тебе. Чотири стіні все ближчі, сіріші, товстіші, пригнічуючі. Тисне. З усіх боків. Не вистачає повітря. "Будь ласка...Будь ласка..." Благання...Сльози...Істерики...Апатія. Жах.
Абонент тепер може прийняти виклик. Та нема від кого. Все. Стіни занадто близько приблизились. Все.
***
Чотири стіні впали...Від них лишились лиш купа цегли і хмари пилу. А по центру - маленький шматок бездушного заліза. Він вигравав мелодію абонента,яки нарешті зміг (чи захотів) тебе почути. Та ми часто запізнюємось. До того ж часто на значний період,який триває всього декілька секунд, але оцінюється життям.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=185190
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 20.04.2010
І так добре...Тобі вистачає просто бути біля нього,щоб відчувати себе спокійно. Цього досить,щоб забути про всі проблеми,які будуть тероризувати твої думки відразу,як ти прокинешся на наступний день. З ним дуже легко. Нема ніяких зобов'язань. Ти не мусиш виправдовуватись,з ким провела вчорашній вечір. І він нізащо не буде тобі влаштовувати сцену ревнощів,якщо почує,що ти стояла і цілувалась з якимось хлопцем на зупинці.Адже це Друг. Людина,що підтримає,коли тобі важко. Стукне по голові,щоб вибити всі дурощі,хоча знає,що потім отримає зі всієї сили по своїй патлатій голові. Врятує тебе від помилок,що зможеш вчинити в майбутньому. Вислухає,коли це тобі буде край необхідно. Скаже щось таке,від чого стане легше. Хай це буде сказано якось незв'язно,вперемішку з дитячими жартами. Але він не кине. І ти це знаєш. З усієї тієї компанії лише від нього віє щирістю. Чи краще сказати "віяло"? Ти й сама досі не знаєш. Якесь таке дивне відчуття. Інколи здається,що ти його втрачаєш. Ех... Мабуть,саме його тобі інколи не вистачатиме. Але зараз ти просто усміхаєшся при зустрічі і кажеш банальне "Привіт", а потім з ввічливості можеш запитати "Як справи?", хоча інколи просто йдеш,щоб більше не здаватись нав'язливою. Інколи не вистачає його такої трохи похуїстичної філософії...Але вираз їхніх облич при твоїй появі,що просто кричать "Блін,знову вона. ХАй пре поскоріше" відразу спливає в твоїй пам'яті. І тоді ноги несуть тебе в протилежну сторону,щоб їм було краще...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=184919
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 18.04.2010
«Ваш абонент…» «Він не мій, скільки разів тобі повторювати?» Якщо чесно, хотілось жбурнути цей телефон прямо в той комп’ютер, що приймав сигнал. «Ммм…. Цікаво, скільки в нього вже пропущених викликів? Мейбі, 30? 41? Чи більше? Та… По суті, це не має різниці… Все одно абонент вже не мій…» Чергова доза дешевого вина під прикриттям заспокійливого і знеболюючого відправилась в організм. Так. Що далі? Останні виклики. Він. Зелена кнопка. Цікаво, колись в телефон введуть функцію типу блокування дзвінків на п’яну голову своїм колишнім? Хоча… Він ж і не колишній… Просто Друг. «Ваш…» Телефон полетів на траву. «Не мій! Не мій!!! Зрозуміла? Радій! Ви ж всі тільки цього і чекали!» Спробувала підвестись. Відчувши, що земля пливе під ногами, вирішила сісти на ту саму траву, куди щойно відправила бездушний шматок заліза, який для людей служить засобом спілкування. Згорнувшись калачиком від холоду, який став невпинно колоти невидимими голками усюди, закрила очі. «Ні, звичайно, я винна. Не потрібно було лізти до нього… Ніхто ж не просив… І так було добре… Друзі. Все. Чого ще не вистачало? Так ні… Ідіот. І все. Та нічого… Якось буде…» Перевернувшись на спину, крізь гілки дивилась на небо. Хмари повільно, ніби у якомусь повільному-повільному танці, пливли по небу. Згадала, як колись хотіла дотягнутись до них рукою. Тоді здавалось, що вони мають смак найкращого у світі вершкового морозива. Хех. Тоді ти ще дихала свободою на повні груди. І взагалі все було не так. Та й не пила ти раніше. Навіть думати про те, що очікує дома, коли повернешся, і які відчуття будуть зранку, не хотілось. На даний момент хотілось двох речей: залишитись тут і далі бути однією в радіусі як мінімум кілометр. Хех. «Що за довбаний шум?» Після 5-секундних роздумів вирішила пошукати свій телефон. Аррр. Він. «Не хочу», - встигла подумати перед тим, як сказати «Алло». «Ем… Ти дзвонила?» «Так.» «Щось сталось?!» Невже в його голосі тривожні нотки? ХАх. Брехня. Так, голос впевнінеший і трезвіший. Ти зможеш. « ТА ні. Просто потрібно було поговорити з кимось. Але знайшла…знайшовся той, хто прийняв мій виклик після першого гудка. Тому вибач, що потурбувала.» «Ааа… Так? ЕМ… Гаразд… Ти як?» «Я чудово. Вибач, проте я трохи не можу говорити, - видавила короткий смішок, намагаючись вичавити в нього весь позитив, що ще залишися в організмі. – Трохи зайнята. Я передзвоню, гаразд?» «Так… Вибач… Давай… Слуха….» Ти вже далі не чула. Телефон знову був десь далеко у високій траві, в руці знову була пляшка вина, ти стояла на своїх двох, дивилась на небо і мріяла, як колись обов’язково спробуєш ту хмаринку. Отак.
… Через годину, коли збиралась йти додому, полізла шукати телефон. Був 41 пропущений дзвінок. «Дзвони, дзвони…» - самовдоволена усмішка сама собою проповзла по обличчю. Він явно не очікував такої поведінки. «А що, нема тепер вірного цуцика, що принесе капці в будь-який момент? Дивно? А мені якось…» Не встигла дібрати слово, як у кишені телефон видав мелодію, що сповіщала про чергове повідомлення. Зупинилась посеред дороги, дістала цей дурний, але настільки необхідний шматок заліза. Відправник: Він. «Можливо, видалити, не читаючи? Хм… Ні, краще прочитаю і не відповім.» Перегляд. «Бля...» Телефон на траві. Ноги підкошуються. Не відчула, як опустилась на асфальт колінами, роздерши їх. Було однаково. В голові билось лиш: «Я зрозумів. Без тебе сіро. Пусто. Не можу. Будь ласка. Не йди…»
«Алло? Ти?...» «Де ти?» «Що?» «Ти де?!!» «Ем… Там, де завжди були ми. Але… Тепер тут тільки я…» «Через 10 хвилин будемо ми.»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=183487
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 12.04.2010
Рука в руці. Однаковий стук сердець. Щасливі очі. Прогулянки по вулицях старовинного міста. Мовчазні розмови. Розуміння один одного з півслова. Дитяча безпосередність. Щирий сміх. Радість. Кохання. Чудові картинки малює уява в твоїй голові. Це ВАША історія, ВАША казка з обов'язковим хеппі-ендом. Точніше,без енду. Просто казка з щастям.
Згадуєш його очі. В них хочеться дивитись вічність. Але ж ні. Цього не може бути.
Його голос несе тебе в чарівний світ. Там нема нікого,крім вас двох. Все чудово. Але ж ні. Цього не може бути.
Його характер. Він,як і ти,постійний в своїй непостійності. Розуміє тебе в усьому. Але ж ні. Цього не може бути.
Навзаєм лише розмазана по щокам туш, вже холодний чай з солоним привкусом сліз і тихий крик "Кохаю...".
Тупі принципи. Хочетьс позбутись від ніх. Аж ні.
А все могло б бути.
Якби не була такою гордою.
Сраждаєш.
А сама навіть не підозрюєш,як часто він писав тобі "Я кохаю тебе...", а потім витирав і писав просте "Привіт,як справи?".
Принципи. Тупі принципи.
Нічого.
Доля не зла.
Вхідні повідомлення.
Одержано щойно.
Відправник: Він.
Серцебиття пришвидшилось,як і в нього в іншому кінці міста.
"Я кохаю тебе..."
Розмазана туш, вже холодний чай з солоним присмаком сліз. Тихий крик "Кохаю..."
Тільки є одна відмінність.
Тепер це все радість.
Відсутність принципів.
Доля не зла. Якщо ті,хто її творить,розумні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=183053
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 10.04.2010
Сніг. Гарно так. Люблю дивитись на його політ у світлі ліхтаря. Ммм... ТАк класно... Навіює якісь непотрібні романтично-сопливі думки. Від цього аж хочеться розбити той ліхтар. Щось не те зі мною. Ніби й метеликів в животі нема, та однаково щось не дає спокійно пропускати мимо серця тексти усієї теї лірики,що навколо. А мене це не влаштовує. Навіщо воно потрібне? Вистачає знедолених,заплаканих лиць знайомих і подруг,у яких чергове нещасливе кохання. В такі моменти навіть хочеться поклястись собі,що ніколи нікого не покаєш. Аж ні. Обов'язково знайдуться ті очі,в які ти не зможеш спокійно дивитись. І все тіло буде напружуватись при його дотику. Будеш сто разів на день заходити на його сторінку. Згадуватимеш всі слова, сказані ним до тебе сьогодні. Плакатимеш в сто раз більше від його незначних насмішок в твою сторону, ніж від жорстоких образ інших. З жахом розумієш,що колись таке буде. І хочеш від цього втекти. Але доля вважає,що це неправильно. Чому ж тоді вона не може посилати до нас саме НАШИХ людей? Чому ми повинні проходи через багато перешкод на шляху до щастя? Щоб цінувати його? Якщо це твоє справжнє щастя,ти й так його цінуватимеш,не дивлячись ні на що.
Вдень всі думки будуть зайняті навчанням,проблемами зі здоров'ям і сім'єю. Але ввечері ти обов'язково згадаєш про цей дурдом. Коли гулятимеш з друзями і дивитимешся на політ сніжинок при світлі ліхтаря. Тоді тобі знову захочеться розбити їх об його голову. Або просто підійти й поцілувати.
Ні,все добре. Доля не зла...Більше не образить. Правда?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=183052
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 10.04.2010