| Сторінки (5/429): | « | 1 2 3 4 5 | » |
Я устала. Я чужая.
В этом доме, мне темно…
Стала жизнь моя такая –
Не поможет и окно…
«Змей Зелёный» поселился,
Муж доволен всем вполне.
Он со «Змеем» подружился,
Точат нервы нагло мне.
Наш покой давно уж съели,
Умирают чувства все
В этой дикой карусели,
В этой чёрной полосе.
Где ж ты, белая полоска?
Жизнь летит, страдаю я…
Ну, «Зелёный», хватит лоска,
Сгинь из нашего бытья ...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=148192
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 03.10.2009
Поселился иней на мои виски…
Мне не видно линий, на носу очки.
Грусть я изливала всю в своих стихах.
И ложилась валом боль в моих строфах
Все слова садились глубоко на дно…
Вдруг судьба явилась, вырезав окно.
Встретился учитель на пути моем.
Он поэт – мыслитель, просто: наш Теплов…
Отрастил он крылья всем стихам моим.
И узнала мир тот, где строфу творим.
Я его таланту низко поклонюсь.
Он учитель мой последний…
Я горжусь!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=148051
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 02.10.2009
Від першої крапки і риски
Учитель дає нам знання.
О, як же далеко і близько
Від того безцінного дня!..
Там серце розумне й велике,
Він ділить на частки для всіх.
І як не були б ми далеко
З подякою носимо їх.
У па’мяті досі той дотик,
Що сльози мої витирав,
А я, як малесенький котик
Голівку до рук притуляв.
Навчав нас сміливими бути,
Свою Батьківщину любить...
Як хочеться знов повернути
Шкільну незабутню ту мить.
Учитель – людина від Бога.
Учитель – людина свята.
Куди б не вела вас дорога, –
Хай кожен про це пам’ята!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=148050
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.10.2009
Спешите все, в Терновке праздник!
«Терновской» шахте – сорок пять!
Машин у клуба много разных.
Здесь собрались Тузы опять.
Народ всё больше из конторы.
Шахтёрам некогда гулять.
А где же старые шахтёры?
В живых их сколько? Двадцать пять?
А может больше, может меньше…
Их кто считал? Кому нужны
Сработанны горбы и плеши?
Все здесь холёные, стройны.
О, посмотри, гостей то сколько!
Зал полон, словно на подбор.
Со сцены Туз ведёт речь ловко,
А у двери – живой забор.
А рядом дедушка нарядный.
Головку клонит так и сяк.
Он хочет в зал пройти парадный…
Ну что ты, старенький чудак!
Теперь тебя уж не пускают?
Сиди, мол, дома говорят…
Но удалось шмыгнуть по краю.
И влиться в праздничный отряд.
И вдруг он смотрит, улыбаясь,
Свободно место. Первый ряд.
Присел тихонько, пригибаясь,
С волненьем дышит. Очень рад.
Звучит приказ, читают список.
Как много новеньких имён.
А где же те, с кем был так близок?
Друзей с бригады вспомнил он.
Он вспомнил шахту-новостройку
И добыч первую угля,
Пустырь вокруг, в хибаре койку,
Село глухое и поля.
О сколько лет он с шахтой прожил.
Дышал победой и бедой.
И как бы жизни путь ни сложен,
Но в праздник, словно, молодой.
На сцене пляски, песни звонки,
Ведут детишки хоровод.
Шахтёр – совсем натуры тонкой…
Слеза покатится вот-вот.
Вот заключительная песня.
Народ с улыбкой уходил.
Шахтёр стоял себе на месте.
Не у кого к нему нет дел.
Вдруг оглянулся и увидел:
Он не один – забыт шахтёр…
Глаза их плавали в обиде,
Их зал не принял! Вот позор!
Печальным взглядом провожали
Ребят – своих учеников.
Вот так! И руку не пожали!
Забыли вовсе стариков!..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=147511
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 29.09.2009
Пчёлка села на цветок,
Собирает нам медок…
Мёд и вкусный, и полезный,
Побеждает все болезни.
Пчёлка трудится для нас.
Носит мёд всем про запас.
Будем пчёлку мы любить, –
Нелегко ей мёд носить!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=147451
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 28.09.2009
Плачет горько наша Маша…
Не по нраву Маше каша:
«Кушать кашу не хочу,
Принесите «чупа-чупс»,
Шоколадную конфету,
Но не кашу вашу эту!»
Слёзы у неё текут…
Кот Василий тут как тут.
Жалко стало очень Машу…
Съел он всю в тарелке кашу,
И котлету быстро съел.
А потом «мурлы» запел.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=147450
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 28.09.2009
«С тобой навек», – скажи мне тихо.
Ты очень нежно мне шепни.
А может, лучше, крикни лихо.
Ну, вспомни радостные дни…
И стану я моложе с виду,
Совсем забуду о годах.
Любовь проснётся, и обиду,
Авось, развею, словно прах.
В моей душе себя найди ты,
Убей добром ненужный страх.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=147362
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 28.09.2009
ТРИДЦАТЬ ЛЕТ СПУСТЯ
Полковнику Цомартову Ю.М. –
воину-интернационалисту посвящается.
Город Полтава.
Мы всех солдат погибших помним
Гораздо ярче, чем живых.
Их мир, как степь весной, наполнен
Стезями молний боевых…
Полковник жив остался чудом,
Но с эхом страшной той войны…
Ведь слезы жен ему не чужды
Среди домашней тишины.
Не просто рассказать о смерти,
Забрать надежду матерей…
А как же больно (вы поверьте!)
Знать обездоленных детей!..
Уж тридцать лет ему все снится
Тот ужас пройденной войны,
Те умирающие лица,
Что жизни и любви полны.
Несёт упорно эту ношу,
Нам дарит память обо всех.
Храни, Господь, святую душу!
Да пусть сопутствует успех!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=147361
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 28.09.2009
I 1
– Приїхали... – промовив водій і, зупинивши машину, показав рукою на лісосмугу, яка майже до самих гілок була засипана снігом. Поряд повинна бути дорога до села. Ми вийшли з машини, і не роздумуючи, попрямували навпростець. Тітка Ольга і мама йшли попереду. Я зі своїм невисоким зростом ледь витягала ноги зі снігу і знову пірнала. Йшли мовчки. Був чудовий зимовий ранок. Сонячні промені виблискували на сніжному полі. Здавалось вони розбивались на маленькі частинки і безладно плигали по ньому. Від цієї білизни і блиску було боляче очам. Ось і перша хата. Це хата тітоньки Олени. Мною оволодів жах. Защеміло серце. Що скоїлось? Чому Вірочка пішла з життя?..
Двір був очищений від снігу. Посеред двору на табуретах стояла труна, над якою тужила тітка Олена. Колір її обличчя зливався з кольором чорного одягу. Вона раз-за-разом промовляла одні і ті ж слова: «Донечко, пробач! Це мене Бог карає за мій гріх...» Батько мовчки дивився на мертву доньку. По його щоках котились сльози. Поряд стояв чоловік Віри. Його постать ледь похитувалась. Плакали сестри і брат. Мало хто міг стримати сльози .
Хтось дав команду: «Час!». Труна з тілом на чоловічих плечах попливла з двору. До кладовища йшли через все село. Дорога була старанно очищена від снігу односельчанами. Дорога… Остання дорога…
Я зайшла в будинок. На дивані сиділа сусідка, а в дитячому ліжку бавились двоє діточок. Старшій Світлані три роки, вона ще не вміла ходити, бо народилась з психічними вадами. Після цих пологів з Вірою щось скоїлось. Стала мовчазна і до всього байдужа, але діточок своїх любила безмежно. Наталка – гарненька, здорова дівчинка. Завтра їй виповниться рік. Дві сирітки. Що їх жде в цьому житті? Одна надія на бабусю і дідуся. З моїх очей нестримно потекли сльози, швиденько вийшла на подвір’я, до болю стиснулось серце. Вдома у мене залишилося двоє маленьких діточок. Мені нестерпно захотілось їх обійняти і сказати: «Не бійтеся, я ніколи вас не залишу».
Вечоріло. Після поминків люди повільно розходились. Я пішла до дітей. Дівчатка капризували і кликали маму. Маленькі не розуміли, що більше ніколи не побачать своєї матусі. Вранці ми роз’їхались по домівках. Мене довгий час не залишала думка: «Що таку тиху, добру, молоду жінку змусило накласти на себе руки? Мабуть, післяпологова, незрозуміла для багатьох, хвороба штовхнула її на той світ.»
II
Минав час. Чоловік Віри жив в сусідньому селі, в будинку збудованому разом з Вірою. Вона так і не встигла погосподарювати в ньому. Дядько Іван з тіткою Оленою трішки оговталися. Онуки росли біля них. Півроку минуло з дня смерті доньки. Батьки вирішили влаштувати поминки. Та ось з грішми скрутно. « Поїду до Олександри. Вона обіцяла допомогти.» - промовив дядько до дружини. «Щось сьогодні дужче болить нога. Проклятий осколок, жити не дає. Ну нічого, помалу доїду», – подумав він, сів на велосипед і поїхав.
Тітка займалась онучками. Подивилась на годинника. «Час повернутись, де ж він є?» – запитала сама в себе. Вклала дітей спати і вийшла надвір. « Уже зовсім темно, а його немає...», – шепотіла сама собі. Вдивляється в темряву. Мелькнула постать. Вона кинулась назустріч. Перед нею стояв племінник. «Де дядько? – суворо запитала хлопця, -Де?» – «Тітонько, заспокойтесь», – глухо промовив той.Серце жінки закалатало, відчуваючи біду.
«Говори, що з ним?!» – закричала Олена на все подвір’я. «Дядька... не-не-не-ма-є, – заїкаючись промовив племінник, - його збила машина. Тітонько, тітонько...» -
злякано повторював хлопчина.
– Тітонько, тітонько, не хвилюйтесь. Та вона вже нерухомо лежала на землі. Племінник підняв непритомне тіло і заніс до хати. Нервово почав шукати нашатир. Тремтячими руками відкрив пляшечку, підніс до обличчя. За мить вона відкрила очі.
"Іва-а-не-е-е!" – промовила вона якимось дивним голосом. Здавалось луна покотилась по всій Землі. Але Іван її не чув.
Після смерті чоловіка тітка дуже змарніла. Її коси зовсім побіліли. На
обличчі з'явилися глибокі зморшки. Серце стало слабим. Тітка
Олена злягла. Дітей забрав їх батько. Старшу відразу відправив у спец-інтернат. А меньшу залишив біля себе. Тітка після лікування піднялась і почала помаленьку возитися по господарству . Але думка про свій гріх постійно переслідувала її. Вона час від часу повторювала: "Грішна я, грішна!" Що б це значило? – думала я. Така славна сім’я. Ніяких прикрощів. Виховали четверо дітей в мирі і злагоді. В чому її гріх?
III
Дорога стрічкою стелилася під колеса нашого автомобіля. В усіх був гарний настрій. Ми так давно не бачили тітоньку Олену. Після смерті чоловіка вона переїхала жити в сусіднє село, ближче до доньки. І тепер живе на березі прозорої, як дівоча сльоза і швидкої, як гірський струмок, річки, з чудовою назвою «Ворскла». Залишилось декілька кілометрів. Обабіч дерева бігли нам назустріч. Ліворуч за ними –золоте море пшениці переливалось оксамитовими хвилями. Праворуч – величезний червоний "господар" упевнено плив по полю. Одна за одною прибували вантажівки, і велетень щедро наповнював їх зерном. Вантажівки урочисто везли золотий скарб на елеватор. Спостерігаючи за всім цим, я не помітила, як під’їхали до села. Ось і двір тітоньки Олени. Квіти, квіти, квіти... Скільки ж їх?.. Вона худорлява, в білій хустинці , вибігла нам назустріч.
" Господи, як давно я вас не бачила, скучила за всіма! Проходьте!" -схвильовано запрошувала нас в дім, обнімаючи кожного.
"Як багато у вас квітів!" – промовила я.
Тітонька з ніжним сумом відказала: "Вірочка дуже любила жоржини, хай ростуть. Я розмовляю з ними, неначе з донечкою спілкуюся". Не встигли зайти в дім, як вона вже до столу кличе. Сіли обідати. " Ось ви приїхали і я згадала, як Вірочка приїздила на вихідні з міста весела така, добра", – промовила тітонька, і одним ковтком спорожнила чарку. Я здивовано подивилась на неї. Вона зніяковіло запитала: "Дивно?"
"Так!" – відповіла я.
"Дивно не дивно, але чарка залишилась моєю єдиною подругою,
яка може мене зрозуміти і трохи заспокоїти".
"Тітонько, ми всі вас розуміємо і любимо, а що допомогти – говоріть, ми допоможемо".
"Е, племінничко, ніхто мені вже не допоможе"
Наповнила ще одну чарчину і завзято, як добрий пияка, опорожнила її. Я не знала, що далі говорити, але вона сама продовжила розмову.
"Не дивуйся, заливаю свій гріх з бідою".
" Тітонько,що це ви все- гріх та гріх. Який у вас може бути гріх?"
" Краще нікому не знати. Хоча не вірю, що ти не знаєш. Мама що не розповіла?"
" Про що? "– запитала я.
"А може й не знаєш, так слухай хто твоя тітонька."
Вона щільно заплющила очі, різко хитнула головою (начебто набиралась сміливості) після чого розплющила їх і почала свою розповідь.
" Під час війни мене, як і багатьох інших молодих хлопців та дівчат, забрали до Германії. Працювали ми там дуже багато і тяжко. Але це друга історія. Головне те, що невеликою групою ми відтіля змогли втекти. Між нами був і Василь. Гарний такий, стрункий, волосся чорне, а очі блакитні- блакитні. Покохали ми одне одного. З великими перешкодами ми добралися до Москви. З тих пір почали жити з ним разом. Влаштувалися на роботу, знайшли квартиру, поганеньку, правда, але ми були щасливі. Тим часом закінчилась війна. Ми старано будували своє сімейне життя. В кінці сорок п’ятого року я завагітніла. Спочатку все було добре, та ось підходив час народжувати. Я звісно лишилася роботи. В нашій підвальній квартирі почала хворіти. Подумали ми і вирішили, що поїду народжувати додому, на свою рідну Полтавщину. Мені дуже не хотілось залишати чоловіка, вибору не було. Приїхала додому, Боже, а там і холодно, і голодно. Батько не вернувся з війни, при мамі четверо малих дітей, дорослий син з невісткою і дитиною, і я з пузом...
Тітка знову взялась за пляшку, але глянувши на мене, з почуттям провини сказала: «Не буду!». Поклала руки собі на коліна, гірко заплакала. В цей час вона була схожа на маленьку беззахистну дитину. Я розгубилась, не знала, як її заспокоїти. Тітка мабуть це зрозуміла, витерла швиденько очі фартухом і почала розповідати далі: "Під кінець вересня сорок шостого року я народила синочка. Дуже схожий на Василя, тому назвала малюка його ім’ям. Відправила листа чоловікові, розповіла про всі складні обставини, але відповіді так і не діждалась. Написала знайомим. Мені відповіли, що знають про народження синочка. До них заходив Василь і дуже хвилювався. Хотів поїхати побачити сина, та його не відпустили з роботи. Потім він зник. Більше його ніхто не бачив.
І почалися мої справжні страждання. Піч топити нічим, їсти нічого, спати ні на чому, роботи немає і повна хата дітей. Пережили ми зиму в сварках, та в голоді, та й весна нам добра не принесла. Від чоловіка ні однієї вісточки. Я зі своїм синочком зовсім була зайва.
Йшов сорок сьомий рік... З кожним днем було важче і важче. Інколи по дві доби і крихти в роті не мали. Синок мій зовсім заслаб. Зібрала я наші нехитрі пожитки, дитину взяла на руки і пішла з дому, ще не розуміючи куди іти. І вирішила добиратись до Полтави. Йшла селами, ночували з Васильком де ніч заставала, їли що попадалося. Через тиждень добралися до Полтавського вокзалу зовсім обезсилені. Синок майже весь час спав. Маленькі його пальчики почали пухнути. Я сиділа на лавці, яка находилась на платформі, на колінах лівою рукою тримала дитину, а праву протягувала вперед, тримаючи на долоні обручку – це все, що залишилося у мене, берегла на крайній випадок. Кудись спішили люди. І нікому не було діла до того, що на моїх руках вмирає немовля".
Тітка замовкла, ми також всі мовкли. Ось вона різко опустила голову і гучно застогнала. Потім випрямилася, налила собі чарку, промовила: "Пробачте!" - і поспіхом проковтнула гірку рідину . Я підійшла до неї, щоб заспокоїти і зупинити розповідь. Але тітонька відвела мею руку і сказала: " Підожди, може я вперше заговорила про це, не заважай. Головне - попереду... Так от, я сиджу з протягнутою рукою і думаю, що робити. На платформі стояв потяг. Дивлюся до вагону підходить парочка, весела така. Їм років по сорок. Я спостерігаю за ними, видно що не голодні. Вони зайшли у вагон, я слідом. Провідниця не встигла мене й зупинити. Вагон виявився купейним. Пара зайшла в купе, а я в сусіднє. Воно було вільне, я швиденько положила Василька, сунула йому під платок обручку і блискавкою вискочила з вагону. Побігла, не розуміючи куди. Бігла, падала, вставала і знову бігла до тих пір, поки не втратила свідомість. Коли опритомніла, біля мене були якісь люди, я ледве підвелась, хтось дав мені води. Відразу не розуміла, що зі мною коїлось,а потім, як прийшла до тями... "Син... Де син?.. Де Василько? Вокзал...Де вокзал?" Хтось показав в якій стороні вокзал. Я бігла, бігла... Сили не було зовсім. Мені здавалось, що стою на одному місці... Ось платформа... Але вона була пуста. Пам'ятаю, що сіла на лавку і все..."
Тітка встала, підійшла до образів, почала хреститися і тихо читати молитву. Я плакала. Підняла очі на свого чоловіка і побачила, як по його щоці стікає сльоза. Бачила вперше, як плакав мій чоловік. Помолившись, тітка знову сіла за стіл. Я не стрималась. «Тітонько, а як же ви вижили?» – запитала.
"Як? Не знаю як, мабуть, Бог допоміг. Отямилась я в лікарні. Виявилося, що за моє життя вже добу боролися. Пролежала два тиждні з запаленням легенів. Вийшла з лікарні налисо пострижена, за душою- ні копійки. Бродила по вулицях міста, так дійшла до базару. В голові ніякої думки. Коли чую, мене хтось гукає. Зупинилася. Дивлюся дядько Петро – далекий родич з сусіднього села. Почав мене розпитувати про справи. Але мені нічого було відповісти. Потім він мені говорить: «Оленко, поїхали до нас, у мене захворіла дружина, а дитину глядіти нікому. Ти для нас, як знахідка.» Я покірно, мовчки попленталася за дядьком. Потім завжди думала, що мені його сам Бог послав, тільки з запізненням. Так почала доглядати чужу дитину. Я дуже любила їхнього хлопчика. Іноді забувала, що це не мій. Для всіх синок мій був мертвим. Тітка з дядьком співчували мені. Навіть коли тітка почала ходити і вже сама могла справитись з дитиною, вони сказали, що я їм ще потрібна, бо знали, іти мені нікуди. Так я залишилась у них жити. Пізніше познайомилась з Іваном. Весною, сорок восьмого року, ми одружились. Іван був дуже добрий чоловік. Він кохав мене, а я жила з надією, що зможу його полюбити. І полюбила, бо не любити такого чоловіка не можливо... Втомила я вас своєю розповіддю. Ходімо в садок".
Тітонька Олена взяла килимок, розіслала на траві, ми всі сіли поряд. Спека вже трохи спала. Від річки линув дитячий гомін. Мої думки знову і знову повертались до розповіді. Раптом тітонька продовжила:
" Іванові я все розповіла, він мене зрозумів. Ми майже все життя розшукували Василька, а коли я була вагітна Вірочкою, з’явився мій перший чоловік.Кликав мене з собою, виправдовувався, що не його вина в тому, що так сталося .Завіряв, що кохає мене і буде любити дитину, яку я повинна народити, обіцяв ніколи не згадувати про втрату Василька, але я зрозуміла, що моє кохання до нього, пішло разом з синочком..."
Через тиждень ми поїхали додому, а через рік я дізналася, що тітка Олена померла від сердечного нападу.
IV
Поїзд набирав швидкість. Василь Степанович дивився у вікно, і під стукіт коліс тихо говорив: " Додому, додому, додому..."
Сьогодні друге травня. Путівка закінчується десятого, але він не зміг побороти в собі бажання скоріше повернутись в свою маленьку холостяцьку квартирку. Йому вже сімдесят шість років, а він одинак. А точніше можна сказати - однолюб. Так сталося, що для нього в житті була одна жінка, яку він кохав все життя - Олена, і кращої він не знайшов... Якби в молодосты він був розумніший, стриманіший все могло б бути інакше. Не потрібно було гарячкувати. До дружини б поїхав на декілька днів пізніше, а то полаявся з директором заводу, наговорив такого, що і до Полтави не дали доїхати, забрали з поїзда і заховали за грати на два роки без права листування. А Оленка, звичайно, не змогла впоратись. Голод, хворе немовля. Розгубилась бідолаха...
Недовго він був на одинці зі своїми думками. В купе з галасом завалилися троє молодиків, які були добряче напідпитку. Весело буде!.. Але ж свято...– подумав Василь Степанович.Та хлопці вляглись і відразу поснули. Він піймав себе на думці, що жалкує. Знову один. Десь години через дві провідниця розбудила його попутчиків і вони зовсім ще не протверезілі, сонні, пішли до виходу.Поїзд зупинився. Станція невелика, але на пероні людно.
" Добрий день. Зі святом Вас! "– весело привітався новий попутчик.
"Добрий-добрий. Дякую! Відкіля ти такий гарний і чемний? "– з усмішкою запитав Василь Степанович.
" Ой, не питайте. Настрій нікудишній, хоч і свято"
"Ще молодий, а настрою немає? Я в твої роки..." – подивився уважно на хлопця і замовк. Думки його полинули в післявоєнні роки. І знову згадав дружину, синочка, якого й побачити не довелось.
Та що це таке? Ні! Досить сумних думок! Такий цікавий хлопчина, поспілкуюсь краще з ним. – подумав Василь Степанович. " Ну що, давай знайомитись, юначе?"
" Валентин!" – підхопився хлопець і подав руку. " Василь Степанович!" – ледь піднявся той і прогтянув свою. На якусь мить затримав руку юнака у своїй. Хлопчина, чи то здивовано, чи то зніяковіло забрав руку і сів на місце. Василь Степанович трохи постояв в задумі, потім зробив крок назад і тихенько сів.
" Вам погано?" " Та ні. Це щось сьогодні "нахлинуло", як кажуть, на мене, – видавив із себе усмішку Василь Степанович, – Давай пообідаємо, а то одному зовсім не хочеться. Мені дівчата з санаторію сухим пайком видали такий "сидір", що на ввесь вагон вистачить. Чайку б нам". " Зараз!" – підхопився Валентин .
"Додуматись до такого, - докоряв собі Василь Степанович, - ніби зустрів свого сина...Він же зовсім молоденький. Ну нічого... Приїду додому і думки зберуться до купи", – засміявся сам до себе Василь Степанович і почав викладати на столик їжу. Та думка про хлопчину не полишала його. " Погляд... Кого він мені нагадує?.. Та що мені сьогодні ввижається? " Ось і чай. Гарячий!" – зайшов, всміхаючись, Валентин.
"Як мало потрібно одинокій людині? Поряд з’явився хлопчина, поцікавився моїм самопочуттям, посміхнувся, і я щасливий, – думав Василь Степанович,
підсовуючи огірок до Валентина. – Ну давай, будемо обідати і розповідай, що скоїлось, чому немає настрою. Іноді це допомогає".
" Ой, не знаю з чого розпочати. Все дуже складно. – Хлопчина встав, нервово пройшовся по купе і знову сів. – Розумієте, так склалось життя, що мого тата виховували зовсім чужі люди. Дідусь був льотчиком-випробувачем, бабуся – лікар. Його знайшли зовсім маленьким, голодним і дуже хворим. Лежав собі в пустому купе в щось одягнений , зверху замотаний в хустку. Тільки дякуючи дідусевим пайкам, та бабусиній професійності він і вижив. Своїх дітей у них не було . Взагалі, вони були дуже хороші люди. Жаль, я їх не пам’ятаю. Мені пішов четвертий, коли померла бабуся. Дідусь помер в рік мого народження. Після смерті дідуся, бабуся все розповіла татові і дала пакунок з одягом, в якому його знайшли. З того часу він втратив спокій,- Валентин переставляв з місця на місце, все що попадалось під руки. – Ну скажіть, потрібно бабусі про це було розповідати таткові?.. Навіщо!?"
"Думаю, так, хлопчику. Потрібно для тих, хто опинився в такому становищі. Неодмінно потрібно! – схвильовано відповідав Василь Степанович. І відразу запитав,– А ви розшукували його рідних батьків? "
"Тато розшукував більше двадцяти років, а тепер я продовжую.
"Ну і як ?"
" Їду з чергової зустрічі з пакунком таткового дитячого одягу. І, як неважко здогадатися, ні з чим. Правда, з'явився шанс. Сьогодні вранці зателефонував додому і мені батьки розповіли, що з телебачення, з передачі « Жди мене», дали ще одну адресу, і запрпонували нам поїхати на Полтавщину з татковим одягом. Так що, десь хвилин через сорок я виходжу. До ранку почекаю і першим автобусом поїду розшукувати по цій адресі".
Серце Василя Степановича ніби зупинилося в очікуванні: " Покажи, будь ласка адресу."
" Ось!" – Валентин поклав на стіл маленький папірець.
Василь Степанович одів окуляри і довго, мовчки перечитував раз-за-разом адресу. В нього пересохло в горлі, задзвеніло в голові. «Невже! Невже це може бути?» – запитав він сам у себе. Підняв голову і раптово втратив голос. Помовчав,
і якимось незнайомим голосом попросив Валентина: "Візьми мене з собою. Я потім тобі все розповім. Я знаю цю адресу..."
V
Десь через годину вони їхали по нічній Полтаві. А ще через годину,
стояли біля дверей потрібного будинку. Старенька, з ціпочком в руці, жінка відчинила їм двері. Навідь не запитуючи хто вони, запросила в дім. Яскраве світло освітлювало всі кутки кімнати. В кімнаті було охайно і затишно. Через декілька хвилин всі сиділи за столом. На столі стояли: чай, молоко, печиво, пиріжки. Була пізня ніч.
"Ну що, будемо знайомитись? – запитала господиня і зразу добавила
-Мене зовуть Олександра Пилипівна. З чим приїхали? Вам мою адресу на телебаченні дали? "
"Так!", – швидко відповів Валентин. Василь Степанович вдивлявся в обличчя жінки, йому так хотілося знайти знайомі риси, але минуло більше п’ятидесяти років...
"Я зараз все покажу", – продовжував Валентин. –
Ні,хлопчику, спочатку я дещо розповім, а тоді подивимся разом, – зупинила його Олександра Пилипівна , а сама продовжила. – Серед одягу повинна бути сорочечка-вишиванка ручної роботи. Вона білого кольору, а комірець – блакитного. Я сама її шила і сама вишивала для свого сина Мишка. На кишені вишита буква «М». Мишко був старший за Василька і ввесь одяг, який став маленький на нього діставався Васильку. Сестра мені говорила, що в той проклятий день її синочок був у цій сорочечці".
Валентин задоволено засміявся. Розвернули пакунок. Сорочечка з блакитним комірцем і літерою "М" була зверху "Так ось чого мого татка Миколою назвали", з радістю промовив Валентин.
Василь Степанович піднявся зі стільця, обережно взяв пакунок і міцно притиснув його до грудей. Очі його підступно заблищали. Хлопчина також встав і здивовано подивився на нього. Одна мить, і Валентин був в обіймах свого діда. Пакунок з дитячим одягом був поміж них, як спресована втрачена багаторічна любов сина. Олександра Пелипівна підвелася зі стільця і завмерла. Вона тількі тепер до кінця усвідомила що цей хто цей молодий, гарний хлопчина онук Олени. Василь Степанович відпустив онука і повернувся до неї. Вона вся тремтіла. Валентин підійшов, обійняв її за плечі і мовчки притулив свою шевелюру до її сивої голови. Олександра Пилипівна ,вдивляючись в обличчя Василя Степановича, промовила:
" Ну що зятьок, я тебе впізнала відразу, тільки не радіє моє серце. Скільки горя перенесла Олена через тебе. Ой і гірка її жіноча доля... А як вона тебе кохала, царство їй небесне...
Василь Степанович присів на стілець. Мовчав, але не від того що нічого було сказати, а в нього просто не було сил виправдовуватися. Він дістав пігулку, ковтнув її, запивши молоком. Олександра Пилипівна підійшла до нього ближще, поклала руку на плече і промовила: «Добре, ідіть в ту кімнату, лягайте відпочивати, а завтра поговоримо». Він встав і повільно пішов в другу кімнату. Валентин попросив дозволу зателефонувати додому в Харків. Розповівши все батькові,теж пішов відпочивати. Та ні дід, ні онук не заснули до ранку і на хвилину...
За сніданком продовжили вчорашню розмову. Василю Степановичу і Олександрі Пилипівні було про що поговорити. Десь під обід приїхав з дружиною головний герой подій - син Олени і Василя Степановича Микола. Ось тут тітка дала волю сльозам. Коли всі заспокоїлись, гуртом поїхали до могили Олени.
Весняне листя виблискувало смарагдом на деревах. Навкруги червоніли тюльпани. Біля могили стояли троє рідних чоловіків – з трьох поколінь. Стояли мовчки. Цікаво, про що думав кожен з них в ті хвилини?..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=147177
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.09.2009
За что люблю его?
Да… Очень интересно…
За что люблю его –
Одной лишь мне известно.
Одной известно то,
Чего сама не знаю.
За что?.. Да ни за что! –
Люблю и обожаю.
Тогда спокойно я живу,
Когда со мною милый.
Забыв о жизни наяву –
Люблю я с новой силой.
За то, что он живёт,
За то, что рядом дышит,
За то, что свет несёт,
За то, что сердцем слышит.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=146984
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 25.09.2009
Завод. Охрана. Проходная…
«Ваш пропуск?» – тихо говорят.
– На пенсии… Сдала… Вот…На…Я…
Ведь мой не выполнен наряд…
Проснулась. Вся в поту холодном.
И поняла, что просто сон.
Во сне привиделся завод, но
К чему же снится это он?..
Решила я проведать цех свой.
На крыльях радости лечу…
О, ужас! Здесь хоть волком вой!
Кому же это по плечу?..
Станки седые все от пыли,
Стоят пресса с пустой душой,
Из крана крюк кричит: «Забыли…
Не уходи, чуть-чуть постой!»
Стою. Жую обид пилюлю.
Кричу кому-то невпопад:
Спросить теперь могу кого я,
Кто в этом деле виноват?»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=146982
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 25.09.2009
И вот прошел еще годочек.
Как быстро, внучка, ты растешь!.. Недавно был смешной комочек,
А скоро – в первый класс пойдешь!..
Твои глазенки – цвет небесный,
Улыбка – ямки с хитрецой,
И вся ты, как цветок прелестный,
Святого ангела лицо.
Я часто думала, мечтая,
Куда судьба ведет тебя?..
Ведь жизнь такая непростая,
Что не понять порой себя…
Как быстро детство пролетает,
Мелькает сказочной звездой…
Оно, как снег на солнце тает,
И ты не крикнешь: «Эй, постой!»
Пусть слезы капают от смеха,
Пусть обойдет тебя беда,
Во всем желаю лишь успеха,
Твоя бабуля навсегда!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=146922
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 24.09.2009
Друг собирается на праздник:
Надел свой импортный костюм,
Подумал, взял любимый галстук,
Присел - и грузен и угрюм.
Цветные мысли наполняли
Седую голову его…
Родные лица возникали,
Но рядом нет и одного.
Теперь оставшись одиноким,
Не в радость праздники ему…
Счастливый день такой далекий…
Нарядный галстук ни к чему.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=146920
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 24.09.2009
Девчонка в короткой юбчонке
Подобная юной газели,
Луч солнца играет на челке,
А голос созвучен свирели…
Не надо спешить, синеглазка.
Свой март торопить не стремись,
Поспешная взрослость не сказка,
Любви настоящей дождись.
Тогда тебя, робкую, нежно
Твой принц под венец поведет,
Одарит любовью безбрежной.
И жизнь чудо – сказкой пойдет!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=146776
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 23.09.2009
Не верь, что свекрови невесток не любят,
Не добрые люди о том говорят...
У нас же, Илона, все искренне будет,
Лишь только настроиться надо на лад.
Семейного счастья... Друг друга любите,
А ссортесь недолго, слегка, в мелочах...
Обиды уймите, нелепость простите
И свято храните домашний очаг!..
Ты – наш долгожданный весенний цветочек,
Люби и любимой, невесточка, будь!..
Спасибо тебе, дорогой ангелочек,
За труд, за любовь и домашний уют.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=146775
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 23.09.2009
Осень в сердце постучала,
Предъявив свои права…
Подтвердив её начало,
Тихо падает листва.
Приземляется, танцуя,
То вальсок, то резвый твист,
То несется вдруг рискуя,
Как по полю футболист.
Вот упала под колеса…
Раздавили в пух и прах!..
_______________
Осень, осень, жизни осень, –
Нагоняешь сердцу страх!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=146687
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 23.09.2009
Внуку Жене
Дорога вьётся серпантином... Не спишь в пути вторую ночь…
Ведь только пением единым
Ты гонишь сон: «Уйди с глаз прочь!».
Душа поёт об отчем доме,
О свежей маминой еде.
Спина болит, все кости ломит,
Но смысл ты видишь лишь в езде.
Водил машину дед и прадед,
Отдал рулю себя отец.
Да будем мы верны той правде,
Что здесь – династии венец!..
Пусть солнце путь твой освещает
И сердце доброе не жжет.
Судьба твоя пусть не серчает
И Бог тебя пусть бережёт.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=146685
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 23.09.2009
Ванюшке нравилась Машутка,
Но к ней боялся подойти,
И всё ж решил под смех и шутки,
С девчонкой дружбу завести
Хватал Машуткины косички,
В рассольник соли подсыпал,
В компот подкидывал горчички,
В чернила воду подливал.
Девчонка плакала, ругалась…
Все избегала хулигана.
Однако сильно волновалась,
Мечтая встретиться с Иваном.
Иван с Марией подрастали,
Сердца любовью наполнялись,
О счастье трепетно мечтали,
Мечты счастливых исполнялись!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=146591
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 22.09.2009
Чому, красуне, плачеш гірко?
Твій плач тобі не допоможе.
За гроші, за зелені, дівка,
Ти віддалася... Боже... Боже...
А що ти думала, дівчино,
Коли матусенька благала:
«Ой, не роби цього, дитино!..»
Ти на шматки їй серце рвала.
Забрала батька вже могила,
Умер, не витримав страждання.
Його за тебе совість з’їла,
За хибні всі твої бажання.
Ти винуватиш всю громаду,
Чомусь тобі всі нехороші.
Твоє життя не має ладу,
Тому, що дуже любиш гроші!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=146272
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 21.09.2009
Ти сонячним променем душу зігрієш
І зіркою з неба освітиш мій шлях...
Спасибі, матусю, за те, що умієш
Завжди прочитати мій смуток в очах!..
Берізкою струнко колись ти ходила
І коси чорніли смолою твої,
Складною дорогою доля водила,
Там щастя згубила і мрії свої.
Миленька матусю, завжди я з тобою,
Хай буде спокійною старість твоя,
Залиш негаразди, не клич їх з собою,
Пора відпочити, рідненька моя!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=146014
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.09.2009
ТАКА ВРОДИЛАСЯ
Зозуленько, скажи
Навіщо підкладаєш
Ти діточок чужим
І згоди не питаєш?..
Де серденько своє
Ти держиш,мила пташко?
У відповідь кує:
«Самій узнати важко...
Вродилась я така,
Мені вже не змінитись,
А доля нелегка:
Нема де й притулитись.»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=145984
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 18.09.2009
Чому так часто по стерні
Босоніж вперто водить доля?..
До сліз аж боляче... Та ні!..
Сльозі упасти не дозволю.
Я буду йти на край дороги
Шовковим килимом трави,
Яка лягає нам під ноги,
Не жде ні слави, ні хвали...
Я помолюся щиро Богу, -
Він дав мені можливість жить,
Не попрошу життя другого, -
Своє другим не замінить.
* * *
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=145983
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 18.09.2009
Рваные штанишки, а в глазенках страх,
В худеньких ручонках корочка в слезах…
Мысли о счастливом детстве без конца
Кружатся в головке бедного мальца.
Ноченькой холодной снится сладкий сон:
Сытый и веселый в отчем доме он,
Будто за окошком сильная метель,
Он в своей кроватке, чистая постель,
Поцелуи мамы, нежная рука,
Утром – бутербродик, чашка молока…
Но открылись глазки, голодно, знобит,-
То ли от мороза, то ли от обид.
Заскрипели зубки, сжались кулачки,
Что же делать с вами, наши мужички?..
Дни сиротской жизни душу теребят,
Мамы, заберите брошенных ребят!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=143565
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 31.08.2009
Когда тоскую по заводу,
Я достаю свою медаль.
Как будто снова на работу
Лечу мечтой в родную даль…
Туда, где запахи металла
Тревожат душу мне до слёз…
Оркестр станков гремит устало,
Поёт там песню тепловоз.
Под эти звуки мне вручали
Награду… Кто-то речь сказал…
И не было во мне печали,
Что этого не видел зал.
Её я сердцем принимала,
Как вдохновенье на века, –
Ведь значит для меня немало
Моя медаль ВДНХ!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=143480
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 30.08.2009
Светлой памяти
Феодосию Федоровичу Рыбко
Тогда хатёнка под осиной
Казалась храмом для меня.
Дымок над крышей вился синий
И колокольчик звал, звеня.
Мы все гордились, – ведь мужчина
Учил писать наш первый класс.
И в безрукавке из овчины
Отцом и Богом был для нас.
Он мел держал рукой без пальца,
Что забрала с собой война,
А мы пугливые, как зайцы,
Вдыхали знания сполна.
Он наш директор и охрана,
Выращивал за школой сад,
Плоды давал нам из чулана,
Чему всегда был очень рад.
Давно учитель похоронен,
И школа сровнена с землёй.
Мои года давно на склоне,
Но первый класс всегда со мной.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=143478
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 30.08.2009
Светлой памяти капитану Быкову
воину-интернационалисту
Прости, сваток, тебя не знаю…
(Детей женила без отцов!)
Но, видит Бог, я представляю
Твое разумное лицо…
Хочу сказать тебе негромко:
Дочурку взрослую твою
Считаю я своим ребенком
И так же, как свою, люблю,
Что наша внучечка прекрасна,
Что очень любит песни петь,
Но только ей совсем неясно
Зачем дед должен умереть?..
Мне иногда бывает скорбно
Смотреть на жизнь своих детей,
Ведь жить сейчас стремятся модно,
А в общем, – как у всех людей.
Я часто думаю с тоскою
И говорю наедине:
«Вот если б сват воскрес весною, –
Намного легче было б мне!»…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=143391
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 29.08.2009
Прокинулось сонечко разом зі мною,
Проміння старанно мережку плете.
Нам вересень свято науки дарує, –
Поглянь, як подвір’я шкільне все цвіте!..
Сьогодні уперше до школи іду я,
Дозвілля дитячого час пролетів...
І тато, і мама за мною слідкують,
Я дуже хвилююсь, аж лобик спітнів...
Сьогодні не просто я дівчинка Саша,
Тепер я – школярка, – хай знають усі!..
На рік на цілісінькій стала вже старша,
Новесенький бантик у мене в косі.
І котик сусідський мене проводжає,
Він дивиться віддано в очі мені.
Ось песик – пустунчик, також поглядає...
Не бійтесь, про вас не забуду... Ні-ні!
Хоч часу у мене, на жаль, буде мало,
(Навчатися в школі – це, друзі, не гра!)
Та трішечки, якось, знайду для забави,
А так; я – школярочка, – в школу пора!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=143390
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 29.08.2009
Возле жизни моей пролетая,
Он за душу меня зацепил,
Быть опорой во всем обещая,
Много сладких речей говорил.
Я поверила и улетела,
Бросив свитое мною гнездо,
И того понимать не хотела,
Что в далеком гнезде я никто.
Вы в чужое гнездо не летите,
А старайтесь свое обживать,
Если так же, как я не хотите
Быть никем и не жить – доживать.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=143370
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 29.08.2009
Казмирук Станиславу Владимировичу,
проработавшему в забое шахты «Терновская»
30 лет, посвящается.
Шахтёр спешит из подземелья
Навстречу ветру вдохновенья
Идёт знакомою тропою,
Идет домой ночной порою.
Несет он запах уголька
В глазах и радость, и тоска.
Спешит шахтёр, спешит со смены
Сегодня добыч шла отменной…
Устал кормилец седовласый,
Но настроение прекрасно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=143368
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 29.08.2009
Світлій пам’яті моєї бабусі
Катерині Пилипівні Скубій.
Стоїть бабуся Катерина,
В життям покручених руках
Тримає спечену хлібину,
Стікають сльозі по щоках.
Вона згадала тридцять третій:
Без листя липи й берестки,
В могилі син її Терентій,
За ним пішли туди й батьки.
Неначе небо й те голодне,
І до землі схилився тин.
Кругом чуже усе, холодне,
Та півсела пустих хатин.
Взяла тепленький ще шматочок,
Прикрила ніжно рушником
Й пішла тихенько в свій садочок,
Де вся рідня лежить рядком.
Старенька стала на коліна,
До неба очі підвела...
- Вставай же вся моя родино,
Я хліб свіженький принесла!..-
Ніхто не змусить Україну
Пустити роки в забуття,
Які поклали в домовину
Народ, що так любив життя...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=143314
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.08.2009
С ДНЕМ РОЖДЕНИЯ, ТЕРНОВКА
День рождения празднует город.
Вот и ветер пришел погостить.
Полон сквер: здесь и стар, здесь и молод.
Из-за тучки луч солнца блестит.
Для кого-то все – просто веселье,
Для кого-то в нем – прожита жизнь,
Но никто не скучал от безделья.
Ну, герой, проходи, покажись.
Расскажи, как по полю ходили,
А тропинки текли ручейком.
Бездорожьем подружек водили.
О семье вы мечтали тайком.
Но все верили рядом, за шахтой
Будет город Терновка стоять…
Он построен! Мечтою крылатой
В нем отмечена каждая пядь!
Всё: и радость, и слезы в нём были.
Ведь шахтеру ох, как нелегко,
Но сегодня о грустном забыли.
Пусть все беды уйдут далеко!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=143312
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 29.08.2009