| Сторінки (2/118): | « | 1 2 | » |
шахівниця «день/ніч» поступається правилом гри:
«не шкодуй ні за чим, ні за ким: все відходить»
крізь порожню оселю ця осінь з вікОн горить
я мовчу і до мене мовчать і стільці, і сходи...
кожна виїмка, вигини, сповнені звичок простих
і маршрути кімнатні у пам'яті вицвіли чисто
ти приходь, який є, як зібрався, який вже встиг
і повторюй на біс силует свій в своєму кріслі
стисни видих і зойк, і ключиці до болю в обіймах
будь як поштовх, який дозволяє безкрилим небо
це так втомлює: жити у чАсу в боргу, у приймах,
де бракує синкоп, завмирань і тепла з-під ребер
рідним запахом будь, що у шалику жив, в коридорі
стань тим порухом тіні, яку не вловила над ліжком.
у безмежжі квартири, в долоні у світу – будь Домом
бо його в моїх стінах без тебе лишилось так трішки...
28/09/17 ©
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752789
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.09.2017
Уявляєш
не липень
ми надто давно за екватором
якось сумно і млосно
і цей всесвіт як каторга
і секунди в деталізації
йдуть за стрілками врізнобіч
Відчуваєш
ще літо
ще туман як розлите смузі
наша пам'ять на сонячнім крузі
і думки по руках відкрито
ще читаються без пунктуації
розшифровуй їх
віч-на-віч
Але знаєш
не все розтрачено
все ще літо хай речі й зібрано
мить як нить не мовчати й пробачити
не вестись на тридцятку срібними
…трохи ночі лишилось на здачу нам –
від обіймів
світанком зібганих
(липень-серпень'2017)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748362
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.08.2017
не впізнавай її
риси
у натовпі
просто вже досить
навіщо
вона тобі
лоскіт
волосся
і пасма гранатові
вся геть тонка
світло наскрізь
тече
.
складно настільки
аж вголос
не вимовиш
знову міняються
правила
вимоги
знову балкони і сни
і периметри
позамикає
долоні
ключем
.
вона
всі любові
трактує по-своєму
цілунки і дотик
осібно засвоює
те що дається
хай важко
подвоює
часом до млості
часом ущент
.
ходить
по контурах
вікон прочинених
мислить
від наслідку
аж до причини
і
відцвітаючи кожним
мужчиною
ковтає повітря
наче абсент
…
не впізнавай її
в ніч на купала – бо
літо осушує
збігів бокали
де
кінчики пальців
як пазлики
вдало і
дивно і затишно
добрий контакт
.
тоненьких зап’ясть
незабудки-обітниці
хай квітне далі
якщо врешті квітнеться
не впізнавай її
хай собі світиться
теж засвітися
і хай буде
так
11-12.07.2017 ©
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=741877
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.07.2017
електрошоки, розфокуси погляду
плацЕбо-ін'єкції
месенджер-дотиків
ходимо світом цим,
наче оголені –
ми, пасажири одного потяга
вітер самітні жує оголошення
день від'їжджає останнім вагоном
згадки – зістрижені
бонуси – скошені
тіні лишили ми там на пероні
літа експреси
гірчать
перестиглими –
диханням. в паузи. так унісонно
а тобі – віриться?
справді?.. що встигли ми
звірити час в затяжні міжсезоння...?
чуєш, а сняться нахилені неба, –
прямо на місто, що в них захлиналося?
жовта травинка лоскоче під ребрами
шепче: попалися...
дідько, попалися ж!
всі ці нічні в темну воду
занурення
твої "але", моя тиша на видиху
...дні як цигАрки, не завше докурені.
в передчутті
надсинхронного
вибуху
©, 16.06.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738648
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.06.2017
Забарилася… понеслося –
ті думки, та не ті слова…
жовтолиста, на призьбі, осінь
курить люльку. а час сплива
час спливає, невпинно, ніжно
у холодні обійми зим:
виднокіл, нетривкий і свіжий,
пожирає ядучий дим…
Закриваєш натомлені очі –
хтось безсонням в тобі завмер…
тихий жовтень кричати хоче
в коловерті своїх химер…
Закотилося передзим’я
мокрим снігом під серця стук
обпекло – аж від стоп до тім’я
дотик – Той, але інших рук…
(С), осінь 2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621779
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.11.2015
Царство лісу – спільний дім природи,
Таємничий зелен-дивосвіт.
Наче в гості, ти сюди приходиш –
Треба тут поводитись, як слід.
Ліс не любить гостей галасливих,
Він чекає вдячних слухачів.
Чуєш ліс? Неначе справжнє диво,
Він звучить на сотні голосів.
Не руйнуй гнізда – пораниш пташку,
Відбереш у пташеняток дім.
Не займай трудівника-мурашку –
Санітаром лісу служить він.
Не сміти, не залишай непотріб,
Щоб не захлинувся брудом ліс.
Забирай із лісу все достоту,
Що в мандрівку із собою ніс.
Не пали в гущавині багаття –
Всіх зігріє сонце золоте.
Дивний гриб не поспішай топтати,
Залиши – нехай собі росте.
Квітів не зривай – це лісу очі,
Не ламай його зелених рук.
Тоді в гості він прийме охоче,
Наче ти – його найкращий друг.
Ліс живий – шануй його, людино,
Збережи і квітку, й деревце.
Тоді він казковим добрим дивом
Сто разів подякує за це!
25.03.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=569420
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 26.03.2015
Ходить колядка старенькими хатками:
Двері зажурені рипнуть їй радо.
Бабця, на спогади й зморшки багата,
«Небо і зЕмля…» – з вертепом провадить.
«… радуйся!» – відрух у серці старенької,
В чиїй оселі нестерпно так тихо.
Ллється колядка із радісним дзенькотом –
Як же давно тут не чулося сміху!
Той з них – найменший, що «виліз на стовпчика»,
Чисто – Юрко, її любий онучок.
Й тішиться бабця, обійме хлопчика,
Очей не відводить від змерзлих ручок.
Піде вертеп – пропливе силуетами,
Буде їй довго ввижатися з вулиці…
Зніме бабуня з-над ліжка портрета,
І зі сльозами до нього притулиться.
Свічка... Конверти пожовклі з листівками –
На самотині бабусиній – латки.
… і призабута, прозора, уривками,
Встане над ніччю ледь чутна колядка…
(С) 12.01.2014
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472235
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.01.2014
Вже досить терпіти, потупивши очі,
Чи гідність людська не вартує ні йоти?!
Нас мусять почути, хто чути не хоче –
Ми тут, і ми є – монолітна спільнота!
Ми є, ми ідемо, повіривши вкотре
У себе, в народ наш, і духом єдині,
Нарешті готові за СВОЄ боротись –
У дружній, у справжній вкраїнській родині.
Це – волі лавина, її не спинити.
Ми – теплі обійми цього Океану:
Дівчата приносять міліції квіти –
Й сльоза під забралом руйнує оману.
І хоч посіпаки гнітючої сили
Відтиснуть на кроки із місць оборони,
Ми згоди на єдність свою не просили,
Наш захист стоїть, нам відлунюють дзвони!
А ви – на «престолах» – з нудьги чи зі страху
Лялькові паради лаштуєте знову?
Облиште – народ, мов окрилена птаха,
В якої є мужність, і мудрість, і слово.
Отак Україна розправила крила,
І що там той беркут, як віри – по вінця,
Що ми – краплі в морі, що разом ми – сила,
Ми є! Ми пишаємось, ми – українці!
Ми маємо Голос – почуйте усюди.
Ми просто страшенно втомились мовчати!
Тут – щирі, розумні, розважливі люди,
Готові країну нову будувати.
Залежить від нас – куди завтра потрапим,
В долонях замерзлих плекаючи Мрію.
Маленьке дівча заховалось під прапор –
І жовто-блакить, вочевидь, його гріє…
(С), 12.12.2013 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=465634
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 12.12.2013
Заповідається - в довгу, самітну дорогу.
Тане в тумані заскочена світлом ніч.
День провіщає швидку і тривалу знемогу,
Пошуки сяйва в юрбі різноликих облич.
З першого ж кроку защЕмить, захочеться в спокій,
Туго напнуться роз'ятрені вени чуттів,
В посмішці долі, беззубій, бездонно-широкій, -
Воля, трофей і фіаско для тих, хто злетів...
Заповідається. Шепчеться. Мариться. Мовиться.
Діється. Тягне. Кляне на усі світи...
Шлях пролягає крізь гамірну й дику торговицю
І... посвітається. Час уже, друже, іти...
(С), 2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=402478
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.02.2013
Дна немає. Важко йти.
Дня нема. Коли ж то жити?!
В розпанахані світи
Світять зорі-неофіти.
Сліз немає. Тож всміхнись.
Слів нема. Вже час для тиші.
Може, зараз - те "колись",
Що найбільший слід залишить...
(С), 2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=402464
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.02.2013
Такий рідний, аж страшно, хоч наче і зовсім не мій.
І ця осінь – нарешті – нестримно лунка і привітна:
Загортає минуле в гіркого туману сувій,
Зігріває долоні іще одним спаленим літом,
Закарбовує в жестах, в кількох випадкових словах,
Проростання взаємне, просякнуте сонячним сяйвом
І я знов відчуваю повітря – я знову жива…
Така рідна… не бійся. На щастя, це справді буває)))))
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=294993
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.11.2011
Порожніють кишені в серпня – ні дощів, ні чудес… проза.
Ходять хмари – тяжкі, уперті… за пихою ховають сльози.
А в мене – повні долоні літер – пекучі, щирі, гарячі жмені.
Я маю тишу в розповні літа, де будні пряні, гіркі, скажені…
Я маю жовтий літопис кроків: утеч, наближень, блукань, мандрівок…
І світ на серці – такий широкий – вростає в вени корінням сивим.
В крові – екстракт найрідніших ранків – тепло обіймів, в очах застигле:
Воно, мов спогад в озерних збанках, на плесах диких туманом скиглить…
На фото – образ, що вицвів днями. Звисає спека, мов шмата зайва,
Тріпоче вперто, як біль, між нами… водночас тануть, неначе слайди,
Дороги, хвилі, річки, вокзали… минають люди: всерйоз, назовсім.
Мабуть, нарешті ми все сказали. Пора минати: ти чуєш – осінь.
Зриваю шмату на вістрі крику. Удари серця – в пласке склепіння.
І терпнуть сльози на Божих ликах… Проступить на шматі спіраль осіння,
Отямить ранок. А в мене – нічого, окрім долонь, до світів відкритих…
Насправді ж тихо. Ні серця, ні Бога. Лише Хтось небо від бруду витер…
21.11.11
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=294991
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.11.2011
Ти - тепло і світло.
Найтихіші кроки.
Недопите літо.
Всеосяжний спокій.
У мовчанні неба,
як прийдуть тумани,
На долонях в тебе
моє сонце встане.
З кольорових літер
в будні стоголосі
Я складу для світу
цю, вже нашу, осінь...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=294494
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.11.2011
Глибока осінь – в маленькому місті:
Спіткаються хмари, калюжі, пожежі.
Листи непрочитані, вранішні вісті,
Відсутність Когось – і в житті, і в мережі.
Допалюють купами літо в городах.
І кришиться слух від базарних балачок.
Спокійно. Не плачем. Тримаєм породу!
Це місто – мурашник. Спокійно. Не плачем!
До ранку. Провалля. Будильник. І знову –
Холоне під зойки опалого листя
Потерта, затерпла від рук випадкових
Велика самотність в маленькому місті.
14.11.11 (С)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=293088
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.11.2011
В долоні стікають з розпечених вуличок звуки,
Перепалені зойки, відлуння самотніх думок,
Наповняєшся ними по вінця… немислимий стукіт
А слова закінчились, замкнувши тебе на замок.
Танеш свічкою в пеклі маршрутів, обмежень, асфальтів,
Вражень фальшивих, знецінених потисків рук.
Й навіть із сильно, до болю затиснутих пальців
Час похвилинно вдаряє в розпечений брук…
Тиша зітліла, і ти вже не важиш нічого,
Двері відчиниш, і серце на волю гайне…
Скрикне до сліз, і злетить, ледь торкнувшись порогу –
В небо гаряче, гартоване сонячним днем,
В музику літа… у сутінь із запахом м’яти,
В відблиски сонячні… Кола годин на воді…
Діти сміються – насправді – дорослі вар’яти:
Котиться колесо світу між трави руді.
26-08-2011 (C)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=277127
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.08.2011
Поміж нами – ні слова:
Лиш погляд… і подих… і тиша...
Літо висне на струнах,
І сонце за обрій іде,
Час по хвилі, медово
Стигле поле надвечір колише,
Розливає, мов трунок,
Небокраєм вино молоде…
Насоталася нічка…
Лишаються квіти в долонях,
І на пальцях пелюстки -
Не пекучі сліди від іржі…
Ледь помітно так – стрічка
Від ока торкається скроні:
Притискаю до серця
Намальоване сном ностальжі…
07.08.2011
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=274057
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.08.2011
Золотавим подихом літа
Розливається скрізь тепло,
І покірногарячий вітер,
І достигле серпневе тло...
Завмирає між трав долоня,
Скільки святості, скільки сил,
Береги до ріки в поклоні,
І дрімучі, мов ніч, ліси...
Прихиляєш чоло до криниці…
Завмирає баске лоша…
Біле сонце, обпалені лиця –
І засмагла життям душа.
04 – 08 – 2011
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=274054
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.08.2011
… вчора дівчина з пронизливо синім поглядом говорила зі сцени про самотність, так натхненно й переконано… що людина приходить в цей світ сама, одинока, і йде з нього також одна… "то чого ж сподіваєтеся від життя? – любові, дружби, тепла?.. наприкінці-бо самотність з’їдає все, заповнюючи собою весь часопростір…"
Люди в залі мовчки слухали її, кожен, звичайно, мовчав про своє… чогось на хвильку здалося, що відстань між стінами побільшала до неможливості, і крісла повіддалялися одне від одного, і ніхто не доторкався навіть кінчиками рукавів…
Сьогодні одна… ані слова нікому. Просторий готельний номер. Порожньо на подушці поряд – білосніжна, неприм’ята; лунко у ванній від кількох крапель води… музика – без слів. Мовчу. мабуть, це люди називають самотністю…
Снідаю наодинці – мені тихо, смачно, сонячно… блукаю вулицями: люди не свої, інші, виникають серед перехожих знайомі обличчя, вітер у прогонах вуличок… краде звуки, підтвреджуючи непотрібність слів. Кудлатий рудий пес нудьгує, спираючись на браму… І справді починає здаватися, що звиклий агрегатний стан душі, та й всього навколо – самотність.
Такий собі равликовий панцир, котрий носять на собі усі, минаючи одне одного на вулицях, стоячи у чергах, докурюючи на балконі цигарку, мандруючи і промовляючи молитву…
…Легко, вітряно і сонячно. Майже відчувається на шкірі промінчик… всміхаюся. Незвикло тихо… панцир ніби і є, ніби як усі… та навіщось це не знічує…
Не можна категорично ототожнювати самотність з прокляттям чи щастям – усі ми ходимо по линві, натягнутій між ними. Здавалось би, так може тривати вічно. Наче в невимірюваному залі очікування. Усі ми, без винятку (давайте не лукавити), прагнемо щастя, навіть припинивши вірити, йдемо до нього, власними шляхами через боротьбу, страждання, самоту… бо така наша сутність.
І кожен прямує один, і обирає, і помиляється, падає і піднімається, і все наодинці, несвідомо сподіваючись на шанс отримувати чи подарувати комусь оте тепло і світло, іскорки якого і є мить щастя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=267118
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 26.06.2011
Я сиджу й відчуваю як осінь ступає на п’яти
І стікає струмками дощів прохолодних по шиї
І немає чого з цього літа з собою узяти
І нічого не лишиш – все рідне, з самотності виє….
І нікому не скажеш – вернися! Не було ж нікого…
Не завиєш у стелю, вона ж бо німа і глуха…
І, мабуть, уже досить так чесно звертатись до Бога,
За плечима несучи недюжинну дозу гріха.
Накриваю портьєрами залишки сонного серпня,
Затуляю долонями щирість достиглих віршів
І на пальцях ця ніжність від сутінку сивого терпне
Стигне сонце гаряче на денці живої душі.
(С), 31.08.2010-11.06.2011
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=264459
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.06.2011
На кінчиках пальців
З’юрмилась нечувана ніжність.
Вдихаю весну
Крізь пелюстя неписаних літер.
Тут сонце у танці
На гострім камінні наріжнім
І ми, Одинокий Втікачу,
І приятель-Вітер.
Допоки дорога,
Допоки потреба горіти,
Допоки тепла
Вистачає на рідні обійми,
І янголи дивляться мовчки
З неписаних літер –
В полонах і рамках
Ми все-таки будемо
вільні…
28.04.2011 (С)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=256591
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.04.2011
Гіркого чаю холодний опік.
В пошерхлу землю впікаєш стопи…
Тікає небо від нас подалі,
І гаснуть, гаснуть зірки-медалі…
І клітки, клітки… І грати-грати…
І біль в зіницях, що не зіграти…
І попіл, попіл, і час – крізь шпари –
Стікає днями, роками марить…
І ходиш, бродиш, шукаєш краю,
Межі чи линви – до пекла з раєм…
Загубиш сонце, протятий болем…
А завтра – знову – погоня. Колом…
27.04.2011 (С)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=256589
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.04.2011
Ти і я - дві осені
у календарі.
Травні наші скошені
серпнями доріг
...
Ти і я - два камені,
мовчазний мінор.
Вітер нам на рамені
підкидає шторм
...
Ти і я - дві повені
ніжності в руках,
ранками напоєні
краплі в пелюстках
...
Ти і я - дві вулиці
паралельних снів,
що бордюром туляться
до проїжджих днів
...
Ти і я - два постріли,
дві тонкі стріли,
що в чужому просторі
слово "МИ" сплели
...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=254857
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.04.2011
Накриває столицю аж з вінцями
Біль тупий від гламурного джебу.
Справжні Істини родять провінції –
Там простіше все – з Богом, і з небом.
А столиця нахабно висмоктує
Всеньку справжність – достоту, до кістки.
Залишаються тіні зі шмотками,
Тільки шлунки й роти... вже без мізків.
Тут простіше – говориш зі зливами,
А бува з віддзеркаленням власним.
Тут ще можна побути щасливими,
Якщо навіть те щастя не красти...
Десь тут спокій ховається в затінку,
Тут десь двері, сусідні із раєм...
Тут земля, як покинута матінка,
Всіх дітей із доріг виглядає...
Тут дитинство з худими колінцями
Завше мріє про дальні дороги…
Бог навідує часом провінції -
Тут ще можна торкнутись до Нього.
01.07.09
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=253321
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.04.2011
А знаєш…. Знаєш, кому найболючіше жити? Живим…. Насправді живим. Щоправда, це не кара, а найбільше Щастя…
Це єдино можливий випадок насправді жити, і хоч іноді почуватися щасливим…
Кожен робить щодо цього свій вибір…
Це мій вибір… я не обираю людей, які поруч зі мною, але обираю, поруч з ким я.
Я не обираю обставин, я обираю шляхи. Не змінюю світ, але можу йому не коритися. Моя свобода в тому, щоб робити що хочеш, і мати сміливість зробити крок туди, куди кличе серце, а не натовп стереотипів. Мій вибір – моя відповідальність за нього. Я не звинувачую в цьому когось, бо обираю сама.
Мислити. Відчувати. Обирати. Жити. Це право кожного.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=252135
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.04.2011
А я хочу на дах – говорити із ніччю про все,
і розкинувши руки, ловити зірки ув обійми…
і з отарами снів – що, мов хмари лінивих гусей,
зачіпають шпилі, у надії, що місто їх прийме…
а я хочу на дах, де не чується плину хвилин,
тільки скрипи вітрів на пюпітрі старої антени…
щоб привів мене там, де буваєш лиш тільки один,
залишаючи маски свої сірим привидам із мізансцени.
а я хочу на дах, де давно не рахуються дні,
де весна крізь склепіння збігає дощами розтало…
щоб спина до спини, й щоб мурашки по спинах одні,
поки два божевілля за руки, до ранку – змовчались…
09.03.2011 (С)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=245874
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.03.2011
Загубити годинник, щоб більш не губити хвилин.
Загубити квитки, щоб не було куди повертатись.
Навмання, догори. До неходжених досі вершин,
До нечесаних хмар, і лісів, таємниче-картатих.
Заговорений вітер голосить вершинам псалом,
Мокрі крила ялин заплелися зеленим арканом.
За вікном громовиця... На склі малювати теплом,
Поки світ крізь дощі обростає холодним туманом...
Пахне хвоєю, воском… Танцююча тінь на стіні
Залишає цей простір – що подих, то далі і далі…
Відбиватись глибоко в зіницях, на самому дні,
Лунко впасти, мов зірвані в тишу коралі...
Заговорений вітер приб’ється ялинам до ніг,
Завмирають дві тіні на грані всіх істин і світу,
На повіках розтане останній неторканий сніг... -
Загубити б цю мить, щоб вона не змогла закінчитись!
08.03.2011 (с)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=245869
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.03.2011
... Енний раз стрираю написані стрічки
Про весну, що чекаю її, про тепло і сонце.
Про вітер, вітер, вітер… про свободу, якої бракує.
Про натхнення і вогонь.
Про нові дороги.
Про нові слова і вірші. Блискучі сюжети.
Про перемоги і посмішки.
Про те, як хочу аби лиш був здоровий...
Куди хочу поїхати разом.
Під що хочу танцювати з тобою.
Про ранок біля тебе.
Про свою долоню в твоїй у тебе в кишені.
Про що хочу говорити. Про що мовчати поряд.
Як чекаю дощу. І веселки.
Як чекаю тебе. Обіймів. Дотику. Знайомих жестів. На диво таких рідних.
Про те, як люблю, коли пригортаєш до себе. Просто і тепло.
Як же просто.
Про ліхтарі, сонця, дерев’яні сходи, день і ніч, шляхи і спогади, обличчя, солом’яні ляльки…
Осінь, місячну сонату, Скорпіонс, трохи божевілля, жовте листя, Місто і гори, запах кави і яблук… теплО, теплО, теплО......
Все це можна стерти.
Бо ми знайшлися… серед щоденного гармидеру і бруду, серед випадковостей і чужих облич.
Ми є, є один в одного, і відчувати це – мабуть найпростіше і найнезаперечніше Щастя…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=245670
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.03.2011
Із мікротріщин і шпарин
Весна скрадається по краплі, мовчки,
В зіницях – небо, ще холодне, вовче,
Ще первісне, зіяє із глибин.
Вітрище. Протяг між думок,
Десь між минулим і прийдешнім,
Знов чиясь доля на молодик бреше,
І знову казиться зв’язок…
Розбавиш темні ночі в молоці.
Безсоння назбиравши повні жмені.
… Крізь березневі будні навіжені
Тримай мою долоню у руці.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=245659
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.03.2011
… а сіль життя – в тім, що Воно постійно переконує нас в неправильності наших переконань
Воно підкидає нам бомби, підкладає свинок і руйнує врешті Те, за що ми ревно тримаємось, наївно вважаючи, що ось тут – Істина нашого буття, ціль і основа. Що в житті на все є правильна відповідь…. Та однозначності не існує…
… Ті, хто вірить у Вічне кохання, з плином свого часу переконуються у Вселенському бл…стві, у непостійності почуттів, у тім, що Вічне закінчується. Шукаючи свого єдиного, проходять багатьох, розтрачуючи вічність і віру в неї….
… Ті, хто йде в життя з переконанням, що все минає, всі брешуть, що любові не існує… тримаючись тільки за себе /подекуди не вірячи й собі…/ врешті вони стрічають на шляху Того а чи Ту, біля кого хочеться прокидатись, до кого хочеться вертатись, з ким хочеться повірити у Вічність…
Життя як рейс дорогою від першого крику до останнього подиху
… кожен йде своєю дорогою, кожен змінюється по своєму… та раптом в заплутаному клубочку життєвих доріг стрічаються дві пари очей, які згодом дивитимуться в один бік, однаково… в кишенях в них – зовсім різні переконання… але вони стирають відлік Вічності, викидають все зайве… просто є їхнє ми-комбінація щастя…….. вони живі, а решта… решта просто не має значення.
09-02-2011 (с)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=240028
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 09.02.2011
Змерзає ліхтар
Попри нього штрихами сніг
Лапатий сніг густий, не видно доріг
Мовчазних доріг порожнього міста
Під блимання світлофорів розкошує ніч
Чорніє небо… виривається з нього метіль… біліє грудень
Слова розчиняються крізь снігопади… мовчиш…. чуєш ……….
як родяться в небі нові і нові сніжинки
як торкаються землі…
свої кроки…
своє серце.
Ту-тук, ту-тук…подвійний заспів… дико близька… позбавляючись одягу разом з масками…і слів…і решти декорацій… по-дих-по-рух-по-клик…раювання на межі темряви… блищать очі….. вона світло… зігрівати холодні пальчики і ніжки, повнячись її теплом…дико рідна…
Тутук, тутук… вчувається годинник… така тиша, ніби всі декорації зникли, ніби лишилось на світі тільки дихання і стукіт серця… одночасні… зупини час, просить вона… і тобі хочеться бути чарівником, бути всім, тільки би отак дивилась на тебе, тільки би завтра не настало……..
«рідна, значить твоя… і це ні від кого не залежить»
25-12-2010
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=239621
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.02.2011
Подумалось, що час таки спливає
І ось тут, поміж наших пальців, попри наші погляди тече ріка нашого часу – з майбутнього в минуле…
Все менше і менше шансів жити вже і зараз, жити краще, бути вище, світліше, неповторніше…
Все менше хвилин на поцілунок…
Все менше поцілунків.
Все менший день, старіє ця ясна повня
І знов щось не встигнути…
І знов щось не сказати… і згаяти цілунок, погляд, дотик.
І страшно знати, що прийде час, коли це все скінчиться
Не хочу.
Зупини час, як зупинивсь годинник на стіні. Залиш нас в «тепер», бо я не потребую цього завтра, де в нас лишиться менше часу бути нами… життя – це таймер, чи секундомір?
Зупини час, благаю.
Я хочу любити тебе тепер. Як тепер, нерозтрачено, такого який ти такою, яка я… тут і зараз.
Ми злетимо. Бери мої долоні.
Змітаючи лапи тіней.
Крізь годинникові механізми, крізь сакральний шепіт дощу
Туди, де часу немає.
Залиш його цим стінам і мовчазному годиннику.
30-09-2010
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=238918
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.02.2011
Фотопапір, що спрозорів
Чужі мені імена
Проступають на ньому
Венами
Розмов, луни, теле- і радіохвиль
А все – про одне.
І про нічого.
Перманентне нічого
Зі станом душі…
Сірий сплеск шурхотливих крил.
Кліпання.
Коли ми удвох.
Чи утрьох чи всі разом
Чи натовп чи тиша
Але коли поряд
Зникають питання
Вмикається інший простір
Лиш ми ті самі
У часу гості
І тягнуться миті
Як струни гумові
І дотик кожен
Як струм … і знову –
Немає потреб
Говорити віршами
Потреби віршів
Взагалі говорити
(дзеленькають рими
по сходах, за нами)
звикаю мовчати,
вже звикла хотіти
що ближче, то менше
і… латочку тиші,
де погляд, де дотик
весь світ заколише
затулить всі шпарки
замкові щілини
залишивши подих
гумові хвилини
густу непроглядність
затулених вікон…
голубка змигнула
ввесь світ темним віком.
…щоразу, коли ми… -
завжди так стається:
ще фраза – і сутність
Мовчанню здається
P.S. …
а світ летить за осінню
вниз сходами…
а нам, як завжди, до межі лише пів подиху…
Цикл "АритміЯ"
09.11.09
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=237794
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.01.2011
Ялинка всохла: закінчИлось свято,
Красу зелену прибрано в смітник...
Дорослим уже дітям – зась літати,
Бо крила мрій не витримають їх...
А ти й тепер всміхаєшся вві сні,
Я певна, що літаєш там і досі.
Хоча помітила, чи так... здалось мені? –
Дві срібних нитки в темному волоссі...
06.02.07
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=237198
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.01.2011
майжевесна...
сьогодні я вміла літати......... навіщо писати на цих жовтуватих сторінках, якщо інтернет-сторінки можна оновлювати постійно?
мабуть, щоб не розівчитись Писати... не забути запах паперу, і момент, коли на його просторах та велеваріантностях з'являється клаптик твого власного життя, а отже клаптик тебе... покреслений, з помилками і виправленнями, як насправді то є...
...ми перестали писати паперові листи........ з кумедними кольоровими марками... ми економимо час, економим зусилля та емоції, замінюючи поцілунок на смайлик, освідчення на сердечка. Щоб, гляди, не розкритись і не розпастися раптом, не згубитись, не відстати від шаленого стада, що намагається здолати та підкорити час, постійно щось комусь доводячи... танець на межі глобальної прірви....
а час нікому не належить, він просто є. Найгірше - наша залежність від нього....
той, хто зумів вибороти для себе хоч крихту незалежності від нього - стає вільним направду, і десь отам - в тій перемозі - криються свобода та безсмертя...
....а сьогодні я вміла літати....
вся сонячна майжевесна накрилась сутінню... і от зараз хочеться прокрутити це "сьогодні" у пам'яті... а воно вже "вчора"...
...і треба швидше засинати, щоб почати своє "завтра", тобто вже "нині" - з посмішки..... ну бо який же день без неї?!
....................................
зате є цей лист, справжній, який зранку полетить у паперовому конверті з кумедною кольоровою маркою і.... посмішкою...
до тебе
січень 2011
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=236979
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.01.2011
Ти тут… навколо і повсюди. Ти вакуум, тиша. Густе і в’язке мовчання… воно засмоктує мене, мов болото. Впираюсь у нього пальцями…
А хапатись за що? За роботу? Якщо вона вперто не хоче робитися.
За он-лайн простір – де на кожній сторінці зависло твоє мовчання?
Втрачаю рівновагу.
Ти будуєш стіни навколо себе, заколочуєш вікна... А мені навіщось стає темно
Заростаєш голками…
Так краще тобі… можливо, мабуть так…
Щоб наступного разу було не дістати до того, що всередині – ще живе і тепле…
Так, мабуть це краще…
Дурна, голими руками і далі намагаюсь пригорнути, зігріти ті колючки.
Тиша виступає брунатними краплинами на пальцях.
Бо кому насправді це потрібно?...
Б’є озноб. Сиджу на холодній кам'яній сходинці біля зачинених і заколочених зсередини дверей.
Там, всередині, темно, вогко... і вбивчо тихо…
Котяться сльози, і чутно тільки, як б’ється серце.
З глибин, з-за стін. Здається…
Так зручніше, щоб ніхто не наближався. Не викликав жодної щирої емоції, до якої звикаєш, якої потім бракує. Так зручніш… тоді ніхто не влізе досередини, ніхто не потопчеться брудними підошвами по розкиданих листах і світлинах.
Мовчання – ліки настільки тимчасові… воно не виправляє нічого. А з часом перетворює на попіл. Все, все...
Життям, живим життям рухають лише дії. Поки гориш.
...але чому полум’я свічки пригасає від цієї клятої тиші?...
… свічки, при якій я молилась за тебе
Фото - (С), Борис Віктюк
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=236133
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.01.2011
Не шукай ні у чому знаків… Витікають хвилини зі жмені...
тане сніг, нагромадився накип… на словах, що притихли в кишені...
розсипай в каламутні калюжі: Головне вперемі́ш з мішурою…
водостоки судомить байдужість монотонною сірою грою.
годі, годі спинатися вгору, назбиравши під нігті асфальту…
то був порох… у дзеркалі порух, зсув тінЕй на глибинах базальту...
незважай, так і звично, і легко – управляти життям, наче з пульта,
і змиритись, що небо далеко, і цю клітку піднести до Культу...
Тільки в сірий, запльований січень, коли тиснуть і стіни, і хмари,
Вже нікуди ніхто не покличе дивним світлом крізь сірості шпари.
І не треба ні масок, ні вІршів, дня нового вже роздані ролі…
Потопає промінчик у тиші, загубивши ключі і паролі...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=235245
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.01.2011
… просто є люди, яких ми пам’ятаємо
Вони уперто живуть в нашій пам’яті, вони – частинка нас самих, тому нам не вдається їх забути.
І справа не в їх неповторності.
Не в естетично-оригінальних або екстримальних уподобаннях, звичках.
Не в тому, чи пахне людина особливим парфюмом, літом чи осінню, димом, кавою, морем, листям, ваніллю, дорогою, поїздом, бензином, сушеною травою чи корицею з тертим мигдалем.
Не в тому, на якому плечі у неї родимка, не в тому де сховався шрамчик на обличчі.
Суть особливих людей в тому, що з ними ми теж особливі, відчуваємо себе живими, щасливими чи нещасними, сумуємо, радієм. З ними ми не самотні. А це так багато.
...А згадки...
– про теплий чай і вихлюпану ніжність до неї – такої рідної, у в’язаних кольорових шкарпетках, з чашкою чаю ввечері… такої беззахисної, коли спить по-дитячому в обнімку з м’яким ведмежам… ти пам’ятатимеш цю мить, бо саме тоді так хотілося пригорнути, зігріти, бути поряд… і просто поправити ковдру...
– згадки про прощання у вітряний жовтень, коли вона розкуйовджена сидить за столиком і дивиться на бруківку, накривши плечі пледом, дивиться і не плаче, і мовчить, бо ваші слова за лімітом витекли, втекли і немає нічого… і ти йдеш, карбуючи в пам'яті саме цю мить, поки вона отак дивиться, а перед нею вистигає кава…
.........І ця родимка.... на не-пам’ятаю-якому-плечі близько шиї… коли вона обертає голову, коли майже твоя, коли ще один крок, і ця родимка ячіє з-під коміру наче маяк… ти пам’ятатимеш саме її… довго пронизливо....
... І її шрамчик на щоці… коли вона сміялась, він з’являвся ямочкою, і вона була така мила, запам'ятається - бо ти радів, коли вона посміхалась........
........ І ніяких рецептів неповторності
Кожен з нас такий
Поки не мавпуємо… поки слухаємо свого серця… поки живемо тут і зараз.
А решта – спогади… емоції, світлини пам'яті, які не дають згаснути нашим почуванням, а отже нам самим…
П.С. - всім особливим для мене людям присвячується *)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=234314
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.01.2011
«…Если тебя нет…» С. Козлов
Наче молитву, вона повторює свої-їжачкові репліки з цього діалогу… іноді плаче… Бо зараз її і справді немає… «а если меня всавсем нет?» ... ніде немає… ні вдома, у її містечку, ані тут… що робити, коли тебе немає, «всавсем» немає, ніде і ні для кого, а насправді - ось ти - є?
Хто і що ти? Згусток минулого? Жмуток світла, жменя зернин спогадів?... Карта з відбитками усіх, хто пройшовся твоїм життям…
«… Если тебя нет, то и меня нет…» лише ця фраза завжди насторожувала його в діалозі… попри всю тверезість взаємин з життям і долею, йому завжди хотілося щоб було так, як він повторював їй замість тієї фрази: «ти есть, и я есть. Ясно?!»
А зараз… немає її. Він вже признався собі, що її немає в нього… і те, що вона десь є, практично дорівнює її «всавсєм нєт»…
Але тієї миті він зумів зізнатися собі, що та фраза виявилась правдивою, що його немає. Немає без неї.
Сам того до кінця не усвідомивши, він, наче риба - повітря, вихоплював кожен спогад про неї… лишившись наодинці, лихоманково перевертав пам’ять запилюжених електронних носіїв, вишукуючи її фрагменти, її емоції… та на жаль, залишилося так мало… колись, щоб забути, він стер усе… та хіба ж це допомогло??? Та тепер комп’ютерна пам’ять показувала то змах її волосся, то фрагмент руху лівої долоні, то знайомий шалик на тлі чиїхось облич… то по-хлоп’ячому закинуті ноги на другому плані, що дивним чином вмістилися в кадрі…
Якби на клавіатурі з написом «життя» були би клавіші, якби та клавіатура існувала, замість «контрол-альт-деліт» на ній були б чорні діри… та марно… тому ніякого управління долею нам не дано.
… певно, тому, що кожен програму із розширенням *.dolya творить сам…
=================================
Згадався кінець серпня… так спливало їхнє перше літо… димними туманами над містом десь унизу, гарячим сонцем при заході і теплими обіймами трав… як зараз… За цей час він всюди її шукав… він обійшов всі їхні місця… та там не було згадки про неї… Так само, як не могла вона знайти нічого буквально тиждень до цього, коли приїздила по знахідки на острівцях пам’яті…
Зараз вона заглядає в саме серце малинового заходу, що котиться між лісом сателітарних антен… Треба бути щасливою вже тим, що живеш на останньому поверсі і знаєш як вибратись на дах… тільки тут жодної травинки… вона скучила за серпневим запахом трав… солодким і стиглим…
Він проводить черговий захід з гори, сховавшись у травах. Заплющує очі… підступно тисне на груди бажання тримати зараз її за руку… Тоненька цівка сигаретного диму пурпурно здіймається догори… колись вона облила його водою – отак належачи, при заході… а зараз так сухо… несвідомо проводить долонею по футболці…
На даху перекидається пляшечка мінералки… вона довго розглядає краплі на долонях, мовчки дивиться на рожеві відблиски дня у вікнах, поки вітер висушує мокру сукню і три сльозинки на щоках…
мовчання... прозора краплинка висихає на щоці...
«...я тут, чуєш? Тут… я є, і ти є, знаю, ти є… як інакше???»
мовчання... зникає остання цівка диму...
«...Тут пахне нашим спаленим літом… один я його не спалю… де ти? якщо нема тебе, куди подітись мені?»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=233725
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 09.01.2011
вона:
"Наснилось наше місто… і ти… вулички, парки, стежини, якими ми ніколи не ходили разом… та впевнено можу сказати, що коли ми були в місті водночас, то ходили мало не слідами одне одного…
Наснився дощ… після марудного липкого чекання… радісний трепет листочків напередодні осені… в передчутті останньої зливи перед їх жовтенінням.
Наснилось… мокрі долоні закривають мені очі… вгадай хто? Та як же не вгадати, коли такі долоні можуть бути лише твоїми…
Акварелі… місто, мальоване по-мокрому, кількома мазками щедрих передосінніх барв. Барвисті парасольки, шепіт листя, краплинка, що стікає по лівій скроні, минаючи зморщечки-промінчики усмішки біля ока… краплинки на губах, і в мене на віях.
Качелі на дитячому майданчику, забуті кимось іграшки, твоя усмішка, від якої в мене в очах мабуть вигинається веселка… десь поряд хтось грає на гітарі, заховавшись у дитячу хатку біля пісочниці… поскрипують ланцюжки качелі… догори-вниз – дощ і дерева, і пасма мокрого волосся, догори-вниз, догори-вниз, небо-ти, ти – небо… і веселка… і останні дзвінкі краплини… ЯК МАЛО треба іноді для щастя!…
…місто, ми, і дощ… крап…
…крап… крап-крап…о-ох… знову цей кран…
…пора вставати, ну ж бо, давай, либонь ще воду збирати…."
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=233722
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 09.01.2011
Коли він з’являється, в повітрі пахне теплим осіннім листям, прохолодним літнім озоном, і нічним озерним вітерцем.
Але для цього треба наблизитись, а він пускає ближче далеко не кожного. Він знає світ, він вміє його бачити. І знає, чого від нього чекати.
У неї блищать очі. Таких помічають в натовпі лише поглянувши у вічі, лише уважні. Вона усміхається, вона світиться. Їй ніколи не жаль світла. Вже велика дівчинка, а вірить в казки…
Вони ніколи не помічали одне одного серед зіткнень людських сфер. Завжди ходили поруч. Колись він мало не щодня минав двічі її вікна. Вони могли неймовірну кількість разів зустрітися на вулиці, навесні, коли машини безсовісно обризкують пішоходів брудом з перших струмків… чи влітку під раптовою зливою… чи восени під голоси шкільних дзвоників… чи в снігопад, ловлячи губами сніжинки, або сунучись на розковзаних школярами тротуарах…
Стільки знайомих, стільки перехресть і згадок…
І один єдиний збіг... коли стається все, поки не сталось ще нічого…
… І знову – навколо – строкатий світ, обличчя, слова, постаті, перехрестя, новини… струмочки, дощі, листя, сніжинки на віях… і стрілки не змінюють звичний хід, і сонце встає так само щодня, тягнуться декади і квартали, мовчки старіє місяць, і ніхто не рятує світ…
...Коли з’явилася вона, мабуть йому здалося те ж саме… вітер, дощ, тепло, літати… крила… так, крила. І хтозна, чиї виросли раніше… Але ця дивацька посмішка вже міцно оселилась блиском в двох парах очей… відколи вперше «ми» не змогло розділитись на «ти» і «я»…
... Він пригортає її до себе.
Зупиняється годинник.
Посміхається сонний ліхтар.
І цих слів немає…
Лише тепло… одне на двох.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=232695
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.01.2011
Хочу бути
теплом,
яке зігріє твої долоні
… і серце
дощем,
що застане тебе посеред вулиць,
якому ти всміхнешся,
згадавши мокру мармизку…
світлом,
якого шукатимеш,
коли тобі стане темно...
мовчанням,
в якому блищатимуть твої очі
поки весна вицвітає в осінь,
пахнуть яблука... тане сніг на віях...
тінню,
що майне за твоєю спиною,
підіймаючи на крилах,
коли опускаються руки...
...тією,
до кого ти прийдеш
радіти,
ридати,
мовчати…
... танцювати під дощем...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=230163
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.12.2010
Маленька Принцеса сидить на горошині світу,
Червивій зсередини, незмірно старій.
Лиш в небо безмовне зосталось дивитись
Маленькій Принцесі Розтрощених мрій.
Весна замерзає у листі брунатнім,
Метелик у рамці прикрасив стіну.
Яке задоволення – бути крилатим,
А жити у клітці – ніяк не збагну…
Не стали ми вище, ніж просто навшпиньки,
А зорі не сходять до нас ні на крок.
Листи не приходять в поламані скриньки,
Не станеш мудрішим, забувши урок.
А небо і далі лиш мріям досяжне,
І дощ помирає у тиші німій.
І стрічку про щастя ніхто не покаже
Маленькій Принцесі Розтрощених мрій…
24.10.07
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=228621
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.12.2010
Тіні… Тіні… повінь звуку,
Повінь плачу греблі рве,
Чорним-чорним диким круком
Крає небо дощове
Тіні… Тіні… Ніч без краю…
Ніч. Кошмар, що не мине.
Руку простягну. Вмираю.
Не врятуєш вже мене.
Тіні… Тіні… Ні! Не треба!
Не торкайся!.. і не плач…
А моя дорога – в небо.
Я прощу. І ти пробач.
Тіні… Тіні… Свічка тліє…
Віск – гарячими слізьми –
На щоку. Вже не зігріє…
Бо любить не вміли ми.
Тіні… Тіні… тільки блудить
Місяць в пустоті вікон.
Більше спати тут не буду.
Тіні… Тіні… Мертвий сон…
15.02.05
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=227981
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.12.2010
Любов як озеро. Чисте, глибоке, прозоре до дна… прохолодне і свіже, блакитне, як наша мрія… Озеро, близько якого проходять всі-всі, та далеко не кожен помічає. Знаходять його, властиво, ДВОЄ. Разом – ідеальний варіант, що збувається повсякчас, та не всі це помічають, наївно гадаючи, що можна знайти це Диво першим, а далі привести свого Когось до нього. Але туди приходять самостійно… Через несподіваний порух вій, погляд в небо, майже містичний зблиск усмішки навпроти, або відруху, відчутого через стільникові хвилі… або через короткий дотик чи довгу-недовгу розлуку…
Кожен приходить до свого Озера через незримі сфери буття, відкриваючи не лише Озеро-Любов, а й себе, мов не себе (справжнішого, аніж будь-коли)… І ці іскристі спалахи в очах навпроти…
Як місячна доріжка на спокійній воді, це Світло пролягає між двох поглядів отим безвеличинним вектором безваріантної невипадковості, отією невимірюваною миттю, дозою, мірою, безміром Щастя…
… Найприкріше не те, що найчастіше оминаємо найчистіші Озера, найсвітліші доріжки поглядів, не наважившись торкнутись цього Світла (чи долоні,чи ……), сполохані ТАКОЮ висотою… Жаль, що не збуваємось… та не це прикро… Бо те, що на тебе чекає у тому невимірюваному фокусі Долі, воно без мірки, а значить – бЕзмір, тому мусить обов’язково збутися…
Гірше за все, коли жадібно припадаєш до першого-ліпшого рукотворного ставка, чи до зустрічного озерця, гадаючи, що ось – твій Шлях уже і пройдено. Зупиняєшся, оштучнюєш свою «кінцеву водойму». Тоді з лінощів закидаєш її сміттям… ні, не навмисне, так звикаєш без руху вперед, без росту вгору, без постійної цікавості до пошуку Відповідей…
Так, слова… А що? Лиш дріб’язок, пил, номери телефонів, уривки дрібних побрехеньок, відверті мімічні жести нудьги…
Сміття накопичуться, перегниває, вкрившись плівкою байдужості… так Озеро стає болотом, що починає шкодити тим, хто не подбав про нього спочатку.
І що далі, то більше засмоктує ця трясовина, рутина і ряска зеленої нудьги заліплюють очі, притуплює смак до життя, склеює крила. Знищує бажання бути Живим, Вільним, просто Бути…
… мабуть тільки найсильніші здатні сказати собі Правду, виборсатися з болота, й світ за очі податися на пошуки тієї глибини, прозорості Свого Озера… відлущувати з себе зашкарублий панцир бруду, заново вчитись літати… найсміливіші не бояться осліпнути, зустрівши разюче справжній погляд навпроти, торкнутись Світла… занурюючись в Озеро, не знаючи дна, та головне – тримаючи за руку Свою людину… знову бути Живим, Вільним, просто Бути…
(С). Lviv, November, 2009.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=227522
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 09.12.2010
Попрошу в тебе жменьки світла
Щоби ночі не були чорні
І засвічу уривки літа
Не скорившись морозу жорнам
На мені намалюєш тишу
Я всміхатимусь – і спросоння
На холодному склі залишим
Слід тепла, що в твоїх долонях
Тануть днів паперові крила…
Перший сніг. Крижані лати.
Опускайте часУ вітрила –
Стерто відлік. Важливо – літати.
05\12\2010 (c)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=226539
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.12.2010
Тримаю за руки ніч
Лоскочуть у серце коси
У ночі – мільйон облич
І спогадів стоси, стоси…
Із невіді Божих вікон
Спалахують метеорити –
Жаринами кволих сонць
Усесвіт вшановує літо.
Хтось сік витискає з плодів
І трави збирає прим’яті
Чим більше на серці слідів
Тим довше углиб пірнати
хтось ловить у небі риб
лінивих і добрих лЯщів
лаштують свій звичний триб
коти і дівки гулящі
спалахує свічки трем
згасає в повіках втома
надтріснута пісня на «ре»
струною зривається в кому
а в ночі розтерлася туш…
вологі, холодні долоні
з них час ковзко в’ється, мов вуж
і хто зна, хто в чиїм полоні
… вакуум темряви … й слів…
у штиль посивіли вітрила
втішала я ніч… ранок тлів
…я мовчки тебе відпустила…
19.07.2010
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=226040
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.12.2010
Тиша котиться
по розладнаній струні
мого спокою:
так тікає сон,
затиснутий в руці.
Кліпа вечір в вікні
очима широкими
і стікає за північ у завтра –
мені по щоці...
20.10.08
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=226030
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.12.2010
Тепер вже пізно для «чому?» й «навіщо?»,
І сльози гинуть від безсилля й марноти.
І сил нема на мрії попелищах
Поставити бодай сумні хрести.
Німого болю ера йде в пустелю,
Якою миттю обернувся світ,
Коли до безтурботної оселі
Зайшла примара з транспарантом «СНІД»
Пожовкло впаде на повіки втома,
Тавро до щему душу обпече.
Що краще – жити? Вмерти? – невідомо…
(бо хто ж підставить хворому плече?..)
Ця білосніжність, як байдужість санітара…
В стерильному снігу – сліду удаль.
Не пояснивши, за які гріхи ця кара,
Спиняє СНІД тебе, не ти його… на жаль…
Холоне серце, геть затруєне відразою,
В очах – дві прірви знищених надій.
Душа піде, очорнена образою,
Що в твого Ангела в ТОЙ ДЕНЬ був вихідний…
12.11.07
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=225660
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.12.2010
посміхнися –
засяє глибінь
срібні риби
літатимуть небом –
комети...
обережний з бажаннями будь
навіть тінь
їх сьогодні здійсниться
Якщо так захочеш...
посміхнися –
цей день
не скінчиться
дарма
тиснуть рамки часів
відчуттям
аж до крові!
ми за звичку візьмемо
тихцем крадькома
переводить годинник,
щоб „завтра” не сталось,
посміхнися –
тобі
подаровано тур
поза реальність
на радіохвилі
де страшилки не сходять
зі справжніх натур
де ніколи не ранять
погані новини
біля янголів –
(краще їм знати, авжеж,)
запитай у них
нащо те небо блакитне?
посміхайся –
нехай уві сні
й підростеш
не обмовся нікому
коли повернешся
за якою межею
є Щастя без меж....
навіть
навіть мені...
щоб не було спокуси
посміхайся вві сні
може й я
посміхнуся
28.03.09, 06.07.09
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=225485
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 30.11.2010
Ми в дикім полі –
Всесвіт тут привільно
Хлюпоче в небокраїв береги...
І запах Волі,
І думкам так хмільно
Од простору і тиші навкруги.
Міста тримають
Акварельну осінь
У пастці із неонових вогнів
Ламають крила
Пальці хмарочосів,
І де там зорям в ряд до ліхтарів...
Як добре знати,
Що міста далеко,
Як легко дихати, чим далі ти від них!
Зазимувати
Хочуть тут лелеки,
І ми – вигнанці з джунглів кам'яних.
29.11.08
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=225484
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.11.2010
...
Заморочить сніг дійсність вальсом.
Вже й не знаєш – було чи снилась
Тепла ніжність холодних пальців,
Ледь окреслений контур вилиць,
Хвороба й разом – панацея –
Очі, глибші за вишні спілі,
Неспізнавана знаність Тієї,
Що до тебе прийшла з заметілі...
Тануть виткані ніччю грані,
Тане запах її волосся...
Будить ранок дзюрчанням в крані,
Ніби натяк, що все – здалося:
Заметіль, і пуста зупинка,
Зустріч поглядів, хміль у скронях...
Чи була та сніжинка-жінка,
Що розтала в твоїх долонях?..
„Кап-кап-кап” – і водою збігла –
Наче долі зловтішні нотки.
І на подушці тінь простигла...
Й в телефоні гудки короткі...
Заметіль...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=225124
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.11.2010
Ця посмішка. Мов сон, чи ностальгія...
Ти не зважав, ти вірив: то минеться.
Але ВОНА знов поряд.
Й знов щось рветься...
Забути ще не хочеш,
чи не смієш?..
З'явилася...
І враз змінивши русло,
Життя до НЕЇ котиться клубочком.
Все – знову...
Прокидатись серед ночі,
Бо на губах ЇЇ ім'я загусло,
І нишком, з невимовним, гострим сумом
Дивитись на волосся, шию, руки –
Невимушені ці, знайомі рухи.
Й карбує шкіра кожен дотик струмом...
Слова ховати в спогадів кишенях,
Дурні наплести в діалог короткий..
Не знаєш досі, чи уста солодкі...
І душиш в собі мрії навіжені.
Поміж сніжинок – як фантом, як Мрія,
Прощається: притулиться – і зникне.
А ти...
всередині гориш, й ніяк не звикнеш
Щоразу так боліти.
Та що вдієш...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=225116
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.11.2010
(дійові особи: Небо, Я, Ти)
Небо
сльозиться, схлипує, скалічене скалкою самотності,
скапує створюючи стіни семантики
скрізно – своїми синіми слізьми.
Струменіючи – сивіє.
Я (Синя Стрічка)
стомилась струнко стояти солдатом,
спливаю слідом синього струмка,
стримує страх сліпоти (сотня страхів)
смуток стягує струни співу
Ти (Старий Светр)
судомно стискаєшся серед солоного
стоку синяви,
справді слухняно синієш,
світишся,
сумуєш стиха
Я – Ти
сторонні?
самотньо снили спалене святилище –
ступаємо слідами серця, стежками сну, стопами страчених,
сполохавши старечий світ спустошених століть;
самі спіткали Світло... стрілою сяйва стираємо синь сумління,
страх самоспалення, спопеління.
Я – Ти
спалені самотності... сповнили спустошені світи серед сплюндрованих скульптур спогадів...
Я – Ти
- суміш сподівань,
скресливши спалені свастики, сотали собою Справжнє Сонце,
створили світ спочатку – стали МИ
(Синя Стрічка сміливо сповиває Старий Слухняний Светр) –
МИ
стратили
Смерть...
P.S. Saying "I love you" means to say "You'll never die"... /Heloise/
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=224158
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.11.2010
Каруселі поламані
Вітер гойдає зі скрипом
А між нами – дощі
І над нами, й за нами дощі
Запалила свічу –
Всесвіт тіней із кутиків випав
І підкрався неспокій осінній
впритул до душі
...
він гойдався з гіляччям
чорнів біля вікон ночами
ліг туманом на серці,
жбурляючи листя в лице…
чатував у кутках
викрадав наші миті, хоча ми
не лічили їх зовсім,
бо знайшли протидію на це…
...
бо хотілося дотиків,
Ласки остиглого світла,
хоч воно похололо,
Віддавши деревам весь жар…
В цей змарнований день
Проливається тиха молитва…
…Ти запалюєш свічку -
Рятуєш мій сон від почвар.
(с), 11'2010
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=223705
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.11.2010
ПЕРША СПРОБА.
Повернення дощів…
З дощем у мене особливі відносини…
Дуже часто мені здається, щоя схожа на невипалий дощ… те, що залишилось від нього на землі… я не знаю, яка я насправді… крізь мене видно тих і те, що мене оточує… я настільки прозора, що видно, чим я живу та дихаю, та, мабуть, надто глибока, щоб хтось насмілився вдивитися вглиб, до дна, та й не знати, де воно…
Особливі відносини з мріями… завчасу знаю, що ось про це не варто мріяти, а ось за це варто боротись, ставлю діагнози мріям – літати їм чи обтинати крила. Я розівчилася по-справжньому щиро і просто мріяти… зате тепер умію реально дивитися на речі – що здійсненне, а що– ні.
Це заважає насолоджуватися життям, відчувати його серцем, а не мозком… та, на жаль, не вберігає від почувань, від зародження емоцій, яким судилось бути безкрилими… і потім біль, і просто сірість… я так не люблю пісок, пил, попіл… усе, що залишається по красивих спогадах, які спочатку кольорово радують, потім ранять щоразу глибше,а потім… потім, перегорівши, тьмяніють у вирві часу, висихають у променях чиїхось радощів, що ненароком потрапляють в кадр до твого фільму.
Зрештою, тиша. Залишаюсь одна.
«…кошка хочет курить… у кошки намокли уши… кошка хочет скулить – ей, как и собаке, хоть кто-то да нужен… над кошкой плывут облака, и местные звезды щекочут лапы… хотя бы немного молока – и можно быть сильной, но нужно быть слабой…»
а востанку – ані молока, ані сигаретного диму… тільки хмари над самотньою мокрою та розпатланою головою, попіл під ногами. І немає для кого бути сильною, немає з ким бути слабкою і межово щирою... а напевно, дуже хотілось би…
загіпнотизовано прямуєш вслід за стрілками годинника, вслід за часом, хоча мала всі шанси його переганяти… але, мабуть шанси ще не визначають реальних траєкторій… ...затухає навіть найяскравіший день, все перетворюється на спогади – у голові, плеєрі чи купці перемішаних світлин різної давності… і все тьмяніє, і не знаю досі, за що триматися у цьому хаосі відносностей… за що не візьмешся – усе хитке та несправжнє, щось кришиться у долонях, щось тікає між пальці, щось від дотику перетворюється на повітря…
Мовчати… і слухати дощ… єдиний мій Він, котрий завше вертається… приходить, коли дуже ждеш, і коли зовсім не.
… приходить і просто є для мене…
(с), Рені, 26.07.2010
ДРУГА СПРОБА.
Незатишно.
Ти наближаєшся занадто близько, чи то я забуваю про дистанції
І мене це лякає
Передчуття знайомих ситуацій,
Передчуття магічні, передчуття гіпнотичні, що кличуть зануритись в них
І полинова пам’ять, гірка як абсент, про наслідки… як розбитий глечик на сухому камінні,
Поміж якого давно не тече вода…
Там, де немає мене…
В минулому… здалось, мені комфортно бути собою… відслоююся від себе ж тонкими пластинами значень, образів і нових думок,
І вітру б, вітру, щоб загрубілі переконання, старий біль і нерішучість звіялись до краю прірви, докраю часу, подалі від мене, допоки я живу на сонячній стороні, допоки мені непотрібні крила, щоб літати… просто поряд з вітром… бути легкою, невагомою, не обтяженою буднями… просто поряд… дихаючи одним повітрям, одними емоціями… в одному часі…
І страшно, що наближаючись до тебе, я вже не зможу повернутися назад такою, як була…
Мить щастя – задля неї варто жити… і навіть вмерти, якщо знаєш, що більше так не буде…
Я завжди передчуваю фінали…. Я не хочу знати, коли це закінчиться… вічності не буває – її нам не дано, на теми й люди, на те наші почуття яскраві, свіжі, і миті, пережиті одного разу, вже не вертаються назад.
Я не хочу наближатись до тебе… бо так я наближаю кінець… я не хочу наближатись – і піти, втекти і зникнути я теж не можу…. Не далі ніж на день без тебе… не далі ніж на ту сторону монети, де я вічно одиноке вовченя з сумними до розпуки очима…
26.07.2010
ТРЕТЯ СПРОБА.
Осіння.
Так боляче відчувати, що згасаєш… Дивитись на листопадовий вітер… як він звіює облітання, як листя танцює прощально, як листю байдуже, скільки автівок пронесеться крізь його ритуальний танець, крізь листопад – дорогою життя… дивитись, як закінчується останнє тепло в осені, і розуміти, як гинеш сама… розуміти скінченність нескінченного…
Коли ти ніде не потрібна, коли всі все можуть без тебе, коли тебе викреслено з усіх списків, крім НОН грата, коли так нестерпно сидіти в чотирьох стінах, коли щось жене тебе геть із цього неможливого затишку, а вилітаючи розхристана в листопадову пустку ночі, розумієш, що іти немає куди… чуєш? Нема куди тікати… і всі шляхи клубком покотились би до нього… до Того, хто так тобі болить… до кого замкнулись двері і брами…
Всередині лишився шрам, болючий такий… зраджений.
Мовчання не лікує, а хвилини наче кристали солі, западають у спогади, печуть. Крутиться світ, стискається і розтягується час, тисне свідомості цей простір… Мовчання. Воно вбиває. Сотні хвилин безвиході, накручувань, розчарувань, надій, казок і циніки. І болю, який не відпускає під жодним приводом.
А потім… потім ці очі… темні, як ніч-самітниця в листопаді. Болючі, колючі і змучені… і невтримне бажання цілувати їх, зігріти, запалити знову ці їхні вогники, тобі личить всміхатись, щиро-щиро радіти, личить жити, зрештою… а ти просто мовчиш… тобі боляче, ти не чуєш цих моїх поривань… а я лиш прагну зігріти те, що згасає в тобі…
Знати, що зможу закрити очі, і не боячись стояти на одній нозі над прірвою, знати, що будеш поруч, триматимеш мене за руку… притулитись до тебе, відчувати твоє дихання і серце, і просто мовчати… поряд з твоїм мовчанням…
Якби мовчки. Якби розрубати, піти, втекти світ за очі… якби могти… мабуть, було би простіше… та чи вартувало б воно того? /04-11-2010/
… Осінь дарує рештки тепла… з кишень, з-за пазух, з рукавів видобуваючи тепле-тепле сонячне проміння, розстилаючи неймовірну синяву неба, приховану з літа… з нашого літа, з найкращого темноволосого і окриленого літечка… Прихований для нас, пакунок тепла прибув із найкращих сонячних днів, як рятунок. І ось ми в унісон мовчимо, а ось говоримо, перебиваючи і сміючись, не наговорившись… два я в тінях вуличок… одне ми…
Ставало страшно – що це, як демотиватор: «повітряна кулька гадала, що в неї вдихнули життя, коли виявилось, що її просто надули…»… знову??? Повітряні кульки не придатні до багаторазового такого досвіду… їх не зашивають - одразу на смітник...( це страх, знову страх... я так змучилась боятися...
Ставало страшно, що це неволя з власної волі, що не зможу інакше, бо не зможу… та свобода – це навіть не довгий ланцюг… я відчула це сьогодні ненароком і раптово… свобода – це таки отой до божевілля вільний політ, що захоплює дух, відлунює тремом у тілі, болем і ейфорією перемінно… право обирати шлях… свобода – це з будь-якої точки польоту повертатись туди, куди хочеш… до того, хто вертатиметься до тебе… інакше крапка. Гравітація… прес…
Я вдячна, що я Живу… тобі вдячна за своє літання, за цю свободу, яка має сенс лише коли хочеш і маєш куди повертатись… вдячна за те, що так боліла – значить, все справжньо, значить не фальшиво. Вдячна за те, що іноді лякаєшся за мене, тримаєш за руку, що чую твоє дихання. За те, що дивишся в очі, що рятуєш мене від мене також…
Лиш не мовчи… мовчання убиває… поневолює, ляка, змушує сумніватись. Нищить…
А я… я просто хочу любити тебе. Вільно, неприречено, синхронно … з тобою, звичайно ж...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=223304
рубрика: Проза, Iнтимна лірика
дата поступления 20.11.2010
У мене під ногами
лежить ріка...
удвох спостерігаєм, як над нами
у небі чистім, наче без гріха,
під білими вітрилами
між мавками, Ярилами,
мандрують янголи
кудись глибоко в ірій,
що дихає здаля...
крізь день полинно-сірий
їм шле уклін рілля,
що вчора розродилась,
й дорога, що на мить згубилась
у шепоті коштовнім листопада,
й дерева, що їх спокусив... і зрадив,
мовчать, соромляться
– оголене ж гілля!
... і всюди осінь стигне між рядками,
тримає світ холодними руками,
й на них, зітхнувши тяжко,
спить земля...
28.10.08
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=223211
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 19.11.2010
розплющила очі –
й зійшов з мене сніг
і я розтала
й утекла від усіх –
водою-бо стала
шуміла між камінням
деревам гоїла рани
казилась грозою
і зливами:
шукала тебе,
коханий...
а ти відгукнувся
крізь ночі
почула твоє шепотіння
тепер вже
заплющую очі,
накрившись твоєю
тінню...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=223204
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.11.2010
Зоріють клени. В небо, як
у душу,
Вливається молитвенно:
курли...
Я помовчу – боюся, що
порушу
Цю тишу, яку жовтень
постелив.
Розплутав час мені
нитки-дороги,
Душа по вінця повна
теплим днем.
І осінь листям стелиться
під ноги,
Й горить ще справжнім, ще
живим вогнем...
Й болять рукам розпечені
хвилини,
Що відгоріли. Й дня
уже нема...
Палахкотять, багряніють
калини –
Згоріти хочуть, поки
не зима...
20.10.08
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=222943
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 18.11.2010
З’являється нізвідки солодкий листопад
Із присмаком диму, мигдалю, гіркоти
І липне до пальців теплим ще листям
Зазирає у серце заплаканими вікнами
Обіймає петлями спорожнілих вулиць
Запрошує на підігріті темні вина
Просочується головокружінням в скроні
Посипає зорями з прохололого неба
Сідає поруч і мовчки пахне сухим опалим листям
Цокає старим годинником… міряє нашу осінь...
Підкладає в кишені уривки щемливих пісень
Краде вогники звідусіль, ласує світлом
Ховаючись у сутіні сигаретного дихання
Ходить слід у слід
Мовчить... мовчить...мовчить...
Зводить з розуму
Не втечеш, ні… точно не втечеш…
Бо далі – зима(
15.11.10
variant 2
З’являється нізвідки солодкий листопад
До гіркоти солодкий як мигдаль.
І липне до пальців теплим ще листям, у ньому топить…
Зазирає у серце заплаканими вікнами… зазирає у даль…
Обіймає петлями спорожнілих вулиць
Запрошує на підігріті темні вина
Просочується головокружінням в скроні, притулиться…
Посипає зорями з покинутого неба половини…
Сідає поруч і мовчки пахне сухим опалим листям
Цокає старим годинником… нашу осінь міряє…
Підкладає в кишені уривки щемливих пісень
Краде вогники звідусіль, ласує світлом, звістками з вирію…
Ховається у сутіні сигаретного дихання
Ходить слід у слід
Зводить з розуму…
Не втечеш, ні… точно не втечеш…
Бо далі – зима(
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=222509
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.11.2010
рік за роком
міняє
заголовки газет
на мокрих шпальтах
наші імена
і ремарки осені –
лише вона
щороку інша
ранні каштани
підглядають
за мною з-під лоба
а я збираю
в торбинку
не їх –
лиш запахи спогадів
про цю осінь
якби я була
парфумером
я би назвала їх
Без Тебе
19.09.08
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=222507
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.11.2010
Заходить тінь у гості вечорами,
Лягає мовчки взута на диван,
Вмикає й вимикає мелодрами,
Гортає недочитаний роман.
Її волосся завжди пахне димом –
Блукати звичка згарищем листів –
Кишені повні ґудзиків і рими,
Зелених жолудів, недопалків і слів.
Вона мені оповідає свої мандри,
Про те, як день сьогоднішній розцвів,
Про те, як посварились саламандри,
І сонечка згубились у траві.
Про те, як смішно їжаки говорять,
Як зорі в воду падають тихцем.
Всміхнусь, хоча так прикро, адже поряд
Живу й щодня не помічаю це.
Вона, мабуть, одна на всю планету,
Живе у мушлі, де й морські вітри,
Ночами в небі їздить на кометах
Й в гостях у мене лічить вечори.
(с), 18.06.08
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=222243
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.11.2010
Сон молочними слідами
Залишається на склі
І нічними мотилями
На шовковому крилі
Принесе тобі усмішку
Крізь зімкнутість губ і вій
Спи… до ранку зовсім трішки
Гарних снів, хороший мій)))
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=221008
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 09.11.2010
Засвіти мені осінь цю
Наче теплий ліхтар над світом
Дощ калюжам налив свинцю
Наказав моїм снам сивіти
Заіржавіли всі замкИ,
Вслід за жовтнем замкнулись двері…
Малювали життя від руки…
Кілька слів розтеклись на папері.
Загаси цих калин вогонь
Повиймай, заморозь їх сердечки
Недостатність хронічна… долонь…
Мовчазна, руйнівна холоднеча.
04.11.2010,
Рені, (С)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=220005
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.11.2010
Захлинаюсь. Прошу дощів
Амнезії прошу, амнезії
Відтинання без анестезії
Безнадійно живої душі.
Затинаюсь, гублЮ слова,
Все простіше мені промовчати
Осінь хижо стоїть на чатах
Та живу ще… Я ще жива!
Вбрід – у завтра. Не знаю дна.
Йду наосліп. Доріг не видно.
Заборонена. Дико рідна
Захлинаюсь. Твоя. Одна.
04.11.2010
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=220002
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.11.2010
Твоя звична клітка - на одній шальці,
На іншій – моє захлинання над прірвою...
Тумблер. Кактус. До крові – пальці…
Тяжко заплачено за щирість з довірою…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=219996
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 03.11.2010
Посмішки в подушку поряд з його волоссям… теплі сонячні зайчики на чолі, щоках, на спині – там, де виростають крила… Ранковий чай. Затишок. Вітер за вікнами – і листя посміхається останнім багрянцем… Засушені квіти у вазі. Пухнасті кольорові тапочки, промінчики – крізь фіранки на розкуйовдженому ранком волоссі. Рідкісні миті, коли час зависає на сонячних струнах, губиться в зіницях невимовною ніжністю. Так буває лише коли поряд дико рідна людина, пам’ятаєш?...
Та це не про них.
Жодного ранку разом, відтоді, як вогненний світанок породив нове МИ.
Він не зважиться перетинати межі. Він не насмілиться вийти за рамки. Він розірветься зсередини, якщо спіймає рідний погляд перманентно сумних очей… Ніколи вона не залишить теплий промінь поцілунку на його повіках, тихенько вибігаючи на роботу… ніколи він не поправлятиме їй ковдру, повертаючись пізно вночі. Ніколи не проводжатимуть вони старий рік, замотавшись в один довгий затишний шалик… не буде боїв подушками, безтурботної гри у сніжки, божевільних ідей, зігрітих подихами долонь, розпашілих облич… ніколи тепла ніжність її холодних пальців не рятуватиме від нищівної втоми... ніякого куштування чаю з його горнятка – чи досить солодкий… ніяких поцілунків на дорогу, ніяких зустрічань під дощем із парасолькою…
Він пам’ятатиме ні з чим не схожий запах її волосся. Він впізнаватиме її слова в чужих устах. Йому ввижатиметься її тонка тінь у дзеркалі позаду. Він рвучко обернеться, почувши подібний голос. Він буде журитись, сумувати, тужити, закриватиме очі міцніше, щоб не бачити снів... буде намагатися… і не зможе забути.
Вона буде кожним порухом вільного вітру. Стікатиме цівками дощу по скронях. Зігріватиме погляд вогником свічки. Вона щоразу здригатиметься, йдучи повз їхні місця. Вона житиме минулим, вперто тримаючи час в кулачку. Вона – його, і цього вже не змінити.
Шовкова, зіткана Долею, нитка сотається між ними крізь час, в’яжеться гудзами, плутається, та не рветься.
У них є їхнє ніколи, у них є натяк на мрію.
У них залишається вибір.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=219630
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 02.11.2010
Незримий дух підпаленого листя
У серці причаївся листопадом,
Допоки тануть дні у передмістях
Урочисто прискореним парадом.
Вбирає холод звуки – й тихо зовсім...
І щирість сонця день у день міліє...
А Муза все ніяк не спалить осінь,
Вподобавши горіння ностальгію...
04.12.08
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=219484
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.11.2010
ЛистОпад врешті самоспопелився –
Перегорів крізь листопАд.
І тільки десь лунають геть не в лад
Три залпи запізнілого мисливця.
ЛистОпад відгорів – і порожнеча:
Ліси чорніють купками вуглів.
Їм сниться листя, попіл, журавлі
І всякі недосяжні людям речі...
У пустці вітрогонить холоднеча,
Збиває п’яти на сухій стерні.
Тремтять дерева, голі, мовчазні,
А небо їм спирається на плечі.
Вода спрозоріла. Якась недремна сила
Несе її за часом у весну...
Я виливаюсь в тишу навісну.
ЛистОпад стлів. А я чомусь лишилась...
11.11.08
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=219483
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 01.11.2010
Крізь дощ западає тиша. Холодне повітря натягнуте струнами над хідниками, небо розмірено дихає в темряву, пахне листя – запах жовтеніння, дух прощання… мокрі долоньки кленів поблискують у тьмянім ліхтарнім світлі…
Наше місто таке… таке наше… тепер, коли лунко сіє холодний дощик. І ми. Мовчки. На порозі листопада… чорна тиша, мовчазна і простора ніч, ніхто не заважає осені старіти…
Ніхто не заважає мені мовчати про те, що ти розумітимеш без слів, тримаючи в своїй долоні змерзлі пальці. Ніхто не заважає. Все просто і щиро. Тут і зараз. Між вчора, яке пішло й не вернеться, та завтра, якого ще не існує…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=218482
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.10.2010
Нема чим писати –
Всі рими посходили з рейок.
Нема чим мовчати –
Терпіння уже на межі…
Цікаво, де взяти,
Де взяти таких батарейок,
Аби подолати
Безплідних зусиль віражі.
Вслухаюся в тишу,
А тиші вже, власне, не чути.
Вдивляюсь у натовп,
А бачу іржаві ножі…
Навічно залишу
Бажання достоту пробути…
Втомилась кричати –
Мій голос уже на межі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=217274
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 20.10.2010
4.
Наснився дощ. Кольоровий і теплий. Незнайомі вулиці, грубі кам’яні стіни. Хляпання босих ніг. Віддалений сміх. Дивний такий, знайомий… спізнення на поїзд. Дорога в гори… гори… барви за серпанками туману… вітер по шкірі… супер-макро-краплини на щоках… хотілось цілувати ті краплини, наче дуже хотілось пити. Снились сухі листочки і квіти між сторінок. Снились рівненькі літерки. А текст не відчитувався. Загадка. Карта вічності… Були усміхнені обличчя. Чужі і добрі. Тінь, теплий присмерк. Тінь долоні. Долонь. Дотику.
Вона посміхнулась крізь сон.
Він не розкриваючи повік, зробив автоматичний жест…і прокинувся. Поряд не вона. Звично. Сумно…
Попереду – дорога. Когось потрібно доганяти. Страшно згубитись. Ніколи не бувавши в горах. Але тим часом зринає в долонях тьмяне, ледь тепле сонце. Втираєш долонями від роси, наче яблуко. А на скронях уривки туману. Знов закрадається неспокій – туман ховає того, за ким слід прямувати.
Прозора хмарка диму в морозяне повітря. Вже третя цигарка. Йому не спиться. «Ти чого? Спати йди, завтра дорога»
Вона перевертається на інший бік. Зворушливо обіймає подушку. До світанку недалеко. В невимкнених навушниках – Коельо: «найтемніша година Вашого життя - перед найпрекраснішим світанком»… знову снились гори.
Передсвітанково дрімає дорога. Листя мокре і вогке – в долонях… навіщо йому воно – невідомо, та він несе його, наче карту. Карту вічності. На двох...
Повіки ще зімкнуті, на чолі – три зморщечки… так над ранок, він вкотре дивиться своє кіно про неї. Єдиний вимір, де вона не перестає існувати. Довше б тепер не прокидатися… ще супер-макро… губи… знайома посмішка в кутику… тремтіння вій… зараз відкриє очі… титри. Наближається лункий звук. Невже наздогнав її поїзд? Звук все ближче. Будильник. Будильник вперто просить прокинутись. За ковдру смикає пес. Вставай.
Тонке зап'ястя випинається з-під ковдри, поволі потягується. Кілька хвильок тиші. так вона збирає себе докупи. Малює щоденні плани. Проектує воскову маску. Усміхатись. Кудись їхати. Жити.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=214435
рубрика: Проза, Поетична мініатюра
дата поступления 05.10.2010
1.
Чомусь люди люблять такі звичні щоденні маршрути, алгоритми ітеде
Нарікаючи при всьому на буденність, сірість, ну й інші банальні банальності…
Вмикати всі попутні механізми. Вмикатися самому горнятком кави. Не інакше
Аж ось.
Шерех ранкових машин за вікнами... Він чує місто. Чітко чує, як воно звикло прокидається. Стукотить підборами по асфальту, попискує гальмами на перехресті, пахне осіннім листям, глухо відлунює опаданням каштанів уздовж дороги…
Гарячий ковток. Механічне додавання цукру. Акуратно, не дивлячись, перемішує каву і кладе ложечку на непотрібний аркуш. Ще ковток. Насолода щоденного прокидання. Ранок ритуально розпочинається кавою. Свіжий анекдот. Посмішка. Але щось тут не те. ...
(далі буде...)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=214409
рубрика: Проза, Поетична мініатюра
дата поступления 05.10.2010
Зітліло. Розірвана нитка –
Урозтіч - барвисте намисто…
Так зрадницьки – лунко, для свідків…
Асфальтними скронями міста
Зібгавшись в калюжі убого,
Стіка вереснева палітра…
І я – лиш відбиток, чи спогад,
Луна, розкуйовджена вітром…
В уривках пустих теревенів
Згублюсь… хороводи ліхтарень…
Промінчики літа зі жмені
Розбризкались в тіні і шпари
…
Зігріте долонями листя
Кладу між сторінок – востаннє…
Замовкли слова - заплелися
В змарнованих крил нелітання…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=213758
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 01.10.2010
Говори…
А я усміхатимусь
Крізь прив’ялі пожовклі хвилини
Поміж барвами листя картатими
Станем щиро, дитинно малими
Посміхайся
Допоки творитиме
Злива музику слів запізнілих
Вслід за сонця крилатими ритмами
Непомітно злетіти зуміли ми
Прийде Доля
Промокла і вижовкла
Сиві пасма під пензлями осені
У дзеркалах
Притихли і вижухли
Всі листи та історії стосами
Сірі тіні подались до місяця
Щоб постаріти ніччю на п’ятницю
В мокрій каві пророцтва аж бісяться
Бо зуміли ми з них посміятися
Говори… я так хочу помовчати
Та по вінця наповнитись лунами
Скельця слів закарбую потовчені
Загадковими вересня рунами.
не мовчи… наша осінь не вгадана...
чорно-білі штрихи на мольберті ми
затухає гітара розладнана
осінь листя жбурляє конвертами....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=213540
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.09.2010
останні піщинки літа...
З мишами до хати сіренько скрадається осінь. Нечутно, миттєво, і ти вже золотієш, і мінишся на сонці, викриваючи інфікованість цим передчуттям. І вже теплий, такий ніжно-прозорий, оповитий шаликом ранкового туману, вересень ввижається із кутиків твоєї посмішки…
Свобода.
Нарешті вона. От-от. Простягаю руки, і вона опускається туди, як повітряний замок, хочу обійняти її – таку жадану і вимарену, недосяжно досягнуту. Мить майжесмаку… і... і лишається в обіймах дзвінке передосіннє повітря… з лунким медовим відлунням сонячної міді… із знаком нескінченності на плечі, у тому місці, звідки виростають крила…
Ось тобі. Воля.
І шлях з-під ніг – у невіді і вересневі тумани. Воля – круті веселі гірки доріг, годинник бемкає, штовхаючи мене на цей божевільний атракціон – без попереджень, без низького старту... Виверт, поворот, за ріг, догори дригом, і почуваєшся зламаною лялькою, знов перед тобою плутанина шляхів… Хтось загадковий, звідти, де нас немає, де сповідається небо, для забави відтяв маріонетці ниточки суспільної поведінки, стереотипи підкорення долі, часові, обставинам, минулі почування, нитки рамок і рамки табу, траєкторії й алгоритми і ось… далось тобі днесь… і шлях битий, і ось тобі вітер, і воля, і простір… електричне відлуння.
Обтяті шнурівки пленатаються позаду, як мертві зміюки.
…? ………????????
Куди іти, коли усюди навколо причаївся в засідках невагомий вересень з димними очима, коли в усіх кутах чатують на наші кроки тіні спогадів, коли зі всіх плес проглядає з неба осінь? Куди тоді подітись, підка жимені. Як чинити, коли міняється вітер, а ти тільки-но навчилась, змусила себе до хиткої рівноваги з життям довкола? Що говорити в його нове лице, сміятись, співати чи плакати? Мовчати….
Слова згубилися в траві…
У теплій куряві вчорашньості усміхнено достигає наше літо. Чи вистигає? Таке гаряче – кажеш ти, а я боюся, що воно от-от зникне, і нічого, анічогісінько не залишить по собі. І забере тебе. Нас забере. А мене залишить мені. Як завжди, в неподільному залишку.
Вона вже тут. У підтекстах, на кожному задньому плані, в кожному відбитку кроків, в зіницях, окулярах, між листя… Вона… Носить біля пояса в’язку ключів. Завтра загляне до цього вікна, і закриє все це багатолике літо на ключ. І розчиниться в повітрі. Ілюзія… я вже навчилася відчувати такі моменти… це так сходять з розуму чи розуму набираються?..
Попрошу ключа для себе. Щоб врешті відкрити печеру власних тіней назустріч втомленій повні… назбирати оберемком підсохлу траву, її пахощі і вітер, медові краплини сонця, що заплутались у ній. Наповнитись цим чаром поза вінця, щоб іти, лишаючи золотаві сліди за собою… дорогою в осінь… віриш, дихати іноді так смакує. Коли нарешті свобода.
Але якщо ти зламана лялька, якщо обрізані шнурівки, ти сама не знаєш як і куди ними смикати, якщо шлях перед тобою куриться аж ув прозорий виднокіл, а в голові всі кукурудзяні думки сплуталися… що тоді далі???
Доведеться згинати дерев’яні коліна, здерев’янілими долонями відкопувати свою свободу з пилюки при дорозі. Доведеться врешті розтуляти грубі повіки і шукати у вересня теплих пастелей, мружачись від його повсюдного сяяння, шукати під щойно опалим листям нових загадкових півтіней. І вже напевно у пошуку нової стежки, своєї, випросити, заслужити свій персональний ключ до радості, дочекатись дощів і врешті видобути із поламаної дерев’яної міміки нелялькову живу посмішку.
Майне думками осінь. Осінь. Осінь. Тут. Вже. Майже. Присмак фінішу. Дзвін води. А значить, доведеться жити далі. Вільнішою за інших. Свобода – птах, що не літає низько.
24-27.08.2010 (с)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=211952
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.09.2010
Жовкне листя. І хмар вибух
Мовчки осінь іде по зустрічній
В унісон з дощем по шибах
Переспів у трубі водостічній
Я не граю в кота і мишку.
Відчиняю усі вікна:
Там, в куточку, ти чуєш? -нишком
Б’ється серце. Воно звикло
Коли вечір гойдає штори,
Як танцює йому свічка
Коли пам'яті кожен порух -
Чорно-біла німа стрічка
Визираю надвір із себе
Стук підборів, луна, фари
Осінь світу, де просто неба
Так непросто знайти пару
Заблукати в собі і в місті
Дзеркала. Небеса. Храми…
Утікати в занудні вісті,
Будувати високі брами…
Чи діждати вітрів скажених? –
Лист кленовий в руці згорає…
Носиш літо в нагрудній кишені,
Наче спалений серця окраєць…
14.09.2010 (С)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=210766
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 14.09.2010
Соковите і тихе, заплуталось сонце в волоссі,
Зачепилось за трави, розлилось теплом по стежках…
Мирно й любо… в повітрі вчувається здалеку осінь.
День дозрів і на захід подався за сонцем, як птах.
пісня котиться літом, і серпня розтягує струни
відбиваюсь в зіницях - щаслива, спокійна, чудна…
ти малюєш на серці травинкою сонячні руни
наше спалене літо поволі дісталося дна
б’є годинник… лелека сумливо лаштується в ірій
в яблуневім врожаї нуртує й солодшає сік
місто лине в туман… ми розчинимось в сутіні сірій
помандруєм босоніж за літом на сонячний бік
29.08.2010
́́
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=208410
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2010
На полотнищі цих сонячних днів під завісою серпня розливається вир свідомості… хвилі ностальгії кольоровою теплою гамою, коловоротом стікають у вчора, дещо втрачають яскравість, залишаючи барвисті відбитки найкращих хвилин на долонях…
Намагаюсь втримати пальцями теплі сонячні зайчики найкращих спогадів, найкращі моменти, намотую проміння на пальці, вплітаю сонце у волосся, а вітер по-зрадницькому скуйовджує всю рівновагу мене і світу, він жене мене, час, дороги і ріки в завтра, до кінцяпочатку літаосені… між всіма літерами, поглядами, рядками і рухами – вона, як тиха бронзова тінь… у всіх очах, словах, відчуттях – її прозорий прохолодний солодкавий подих, ця осінь… таємничий зблиск вечірньої роси, дивний відгомін малинового заходу… малішання серпня, старіння розмореної спекотними вечорами повні… натяки на фінальність.
Натяки на дальні дороги, на проминання і повернення… на зміни.
Минають дорогою спогади, дежавю, зустрічі і краєвиди. Люди зі світлом у волоссі, із випадковою щирістю посмішок, із повними кишенями щоденних клопотів, утомою заплечима і безтурботністю в розгойданих руках стрічаються мені. Прямую назустріч западанню ще одного дня. Не маю з собою ні кишень із дріб’язком щоденності, ані паперу й олівця, анічого. Вбираю долонями світло, всотую запах стиглого літа, вчувається в ньому щось прощальне, таке щемливо щире, таке до сліз хороше, аж за щастя темні скельця перед носом… Розчинитися б у цьому дні, як він розчиняється між стінами міста, спливає між бруківкою, по шпилях і піддашшях, губиться в тінях та на павутинні стареньких горищ. Останок серпня спадає зернинами теплого сонця в зіниці голубів над майданом, літо котиться як стиглий овоч, видноколом – по горбах і верхівках дерев, по світлих дитячих маківках та щасливих материнських посмішках, торкається міцно стулених уст і долонь закоханих, рельєфно вливається між борозенки часу на старечих руках і лицях, схожих на ікони проти сонця. Стигле місто утомлено проводжає ще один день, ще одне коло над нами робить сумний лилик…
Ти іди, не затримуйся, у тебе ж розклад, справи і плани. А я ще зачекаю, залипну, зачеплюся хоч на крихту тут… на трішки, як літописець– той, хто напише літо на дощовому асфальті вересня, на барвах жовтня, нагадаю вам літо, як першооснову вашої осінньої ностальгії. Позбираю всі краплини і піщинки – наш найдорожчий врожай – миттєвості щастя, абсолют і досконалість, щирість і прості слова, погляди прямо у вічі, найщиріші емоції, кадри найрідніших хвилин, все, що розриває від неможливості опису, все вище від щоденної радості, що буває тільки раз, всю щорічну неповторність емоцій на смаглявих вилицях літа.... все, що можна забрати з собою крізь коловороти хвилин... це надтепло покладу під подушку холодним листопадовим світанком… Але ти зачекай мене там, за стіною дощу… звідти я знов з’явлюся, коли втихне туманисько і замовкне вітрова фуга. Я заспіваю тобі колискову – прощальну пісню достиглого літа з довгими косами і темними глибокими очима… Спи…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=207796
рубрика: Проза,
дата поступления 26.08.2010
Воді не треба йти до неба, щоб з ним злитися…
небо саме розчиняється в ній,
вода стає бездонною, без краю і берега,
майже святою, глибокою і прекрасною…
Тобі не треба постійно бути поряд, адже ти і так є в мене: частинка тебе назавжди розчинилась в мені, і якщо прислухатись, відкидаючи весь шум і буденність, всі інші імена, означення й обличчя, події, рухи, інтонації, зупинки й щоденні новини – ти просто є, і вже це дає привід посміхатися…
Мені не потрібно постійно нагадувати про себе тобі: відчуваю, що я є у тебе, попри всі слова у підсумкових новинах, відстані, порожність хвилин та захламленість щоденним дріб’язком, повз дороги, обов’язки і погляди, стани і статуси, між рядками і листками календаря, десь там, у тебе, в тобі, я теж просто є.
Отак от. Зринає одна мить, коли цілковито тиша. Коли скрип сухої деревини не тривожить замріяні стрілки годинника, коли ніч забуває пригашувати по одній зорі у вікні на даху, … і застигає, заскочена наївною щирістю юного літа, що зродилось у розцвітті старого дерева. Ще слово, ще погляд, ще дрібка тиші – і проступає абсолют – простий і звичний до трему й дежавю. Поки інші щось згадують, снять, мріють, заварюють чай, посміхаються, закривають очі, пишуть смс’и, відмовляються жити чи жити за правилами, перевертаються з боку на бік, народжують дітей, годують тварин, перетягують ковдри, збирають квіти, закладають вибухівку, хочуть співати, не хочуть убивати, поки світ вмирає і народжується на долонях землі, поки світ є таким як є, ми розкриваємось настільки, що здатні вийнятись із себе, настільки,що, здавалось би, можемо все, не те що літати чи завіграшки спинити простір і лет часів, усе – ти ж розумієш… але із безміру комбінацій ми синхронно обираємо саме цю і мовчки ділимось собою навзаєм. Блискавка, повітряна легкість, Мікрокосм, вихлюпнутий через вінця однієї чаші в іншу… глибинно щиро і … мабуть, назавжди…
Залишається недосмакований політ. Не жага, не жар, які невідворотно накриває жалОбний холод попелу. А свіжість, срібно-сива повня, скошена трава, спів нічної води аж ген за брамою, і навіть сакральна мова каменю, за яким вода, така близька і зрозуміла. Мова Всесвіту – іншої не знають ні камінь, ні вода, ні вогонь, ні тиша. Як нам невідома зараз інша, ніж гранична, щирість… Тінь торкання до душі. Пригортання далі, ніж можливо. Крізь погляд, крізь електрику дотиків, крізь сутність нас… до загадкової посмішки Всесвіту за вікном у ніч.
У леті часопростору сплітаються проминання і грядуще, сни і візії, в аркан колом стають зорі і сонця найсправжніших днів – сумні й усміхнені, з’єднуються вогонь і дощ, злучаються бризки місяця й іскринки літа, … і я плачу в твоїх обіймах, отак просто і вперше,солоно і з терпкою насолодою бути собою… бути з тобою… просто бути… поки по підлозі, по стежках і аж на цвяшку місяця розкидані маски, кольорові окуляри і зайві одежі слів. І годинник плутає напрямки руху, і ми залишаємось на крок позаду свого завтра, і майже летимо в нове-тепер, найвічніше і минуче тут-і-зараз, як світанок в мокрих від роси долонях… Промовляєш до мене усміхненою мовою сонця… і ясніє світ. Лиш мить чистого Світла… хвилини, повернення і дороги втискаються в крапку її абсолюту.
І димний спадень обіймає малинове місто з усіма його недомовленостями і дійсностями, ці його руді, синьо-сиві й темногриві серпанки на шпилях і дахах, їх засинання, і пурпурові кучугурки туману над рікою… так, востаннє озирнувшись, день зворушено обіймає все небо.
І цей спадень, і ця крапка миті, і ми в ній – є всюди, і є завжди. Як дотик до Вічності.
І ніхто не озвучить Цього першим. ЦЕ просто є між нами тепер.
Наче складена з мозаїки доль, карта Вічності для двох…
05.08.2010, Reni ©
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=205975
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.08.2010
З дощем у мене особливі відносини…
Дуже часто мені здається, що я схожа на невипалий дощ… те, що залишилось від нього на землі… я не знаю, яка я насправді… крізь мене видно тих і те, що мене оточує… я настільки прозора, що видно, чим я живу та дихаю, та, мабуть, надто глибока, щоб хтось насмілився вдивитися вглиб, до дна, та й не знати, де воно…
Особливі відносини з мріями… завчасу знаю, що ось про це не варто мріяти, а ось за це варто боротись, ставлю діагнози мріям – літати їм чи обтинати крила. Я розівчилася по-справжньому щиро і просто мріяти… зате тепер умію реально дивитися на речі – що здійсненне, а що – ні.
Це заважає насолоджуватися життям, відчувати його серцем, а не мозком… та, на жаль, не вберігає від почувань, від зародження емоцій, яким судилось бути безкрилими… і потім біль, і просто сірість… я так не люблю пісок, пил, попіл… усе, що залишається по красивих спогадах, які спочатку кольорово радують, потім ранять щоразу глибше, а потім… потім, перегорівши, тьмяніють у вирві часу, висихають у променях чиїхось радощів, що ненароком потрапляють в кадр до твого фільму.
Зрештою, тиша. Залишаюсь одна.
«…кошка хочет курить… у кошки намокли уши… кошка хочет скулить – ей, как и собаке, хоть кто-то да нужен… над кошкой плывут облака, и местные звезды щекочут лапы… хотя бы немного молока – и можно быть сильной, но нужно быть слабой…»
а востанку – ані молока, ані сигаретного диму… тільки хмари над самотньою мокрою та розпатланою головою, попіл під ногами. І немає для кого бути сильною, немає з ким бути слабкою і межово щирою а напевно, дуже хотілось би…
загіпнотизовано прямуєш вслід за стрілками годинника, вслід за часом, хоча мала всі шанси його переганяти… але, мабуть шанси ще не визначають реальних траєкторій… затухає навіть найяскравіший день, все перетворюється на спогади – у голові, плеєрі чи купці перемішаних світлин різної давності… і все тьмяніє, і не знаю досі, за що триматися у цьому хаосі відносностей… за що не візьмешся – усе хитке та несправжнє, щось кришиться у долонях, щось тікає між пальці, щось від дотику перетворюється на повітря…
Мовчати… і слухати дощ… єдиний мій Він, котрий завше вертається… приходить, коли дуже ждеш, і коли зовсім не… приходить і просто є для мене…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=203056
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.07.2010
Наш світ герметичний аж лячно злітати увись
Настільки тут тісно й здається, що гепнешся в хмари
І кашка трилисна – звичайна уся – подивись
Й в двоміснім кортежі порожня місцина без пари
Сплелися дороги у коси бабуні-Землі
І сходять над нами прокурені смогами сонця
і ми обростаємо глиною, злі і малі
й минаємо тихо по списках, усі по колонці
живемо так мовчки – у тінях чиїхось відлунь
гадаєм, що долі і наші уже пережиті
зриваємось в небо… чи інде… надривами струн
і тільки холоне відлуння в сполоханім житі
ідемо по-різному – тихо, трагічно, дарма…
лишаємо світ, тихий дім і когось сиротою
всміхались, втікали, зірвали цю мить – і нема…
ось фільм про життя, й титри хмар як нон-стоп – чередою…
Наш світ герметичний і лячно: яка там ще вись?!
І тисне склепіння, і день підпираєш руками
Розкрийся – хай падає… вітром на мить причастись
І може злетиш… і побачиш, чи є хтось над нами…
26.07.2010
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=202907
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 27.07.2010
Таким бачать світ перелітні птахи –
Мій світ – у твоїх долонях
Це місто: будинки, дороги, дахи
І сум на камінних скронях
і сонце, що нас спогляда з висоти
і небо це щире, без краю –
мій світ, у якому, на щастя, є ти…
в якому я більш не згораю…
калюжі, а в них - то дощі, то зірки
молОдик, вітриська, і хмари
міста, де живуть на горищах казки
й закохані гОлубів пари
замішаний день в чорнобровую ніч,
неначе вершки в твою каву.
вдивляєшся в гамір мільйонів облич:
байдужих, сумних і цікавих…
і десь поміж плетива вулиць, дротів,
обіймів, побачень, пробачень…
гуляє невидима воля котів
гуляють відносності значень
і знов круговертю життя понесе
ліхтарні, майдани, перони…
весь світ мій строкатий, оця карусель
в найкращих на світі долонях…
24.07.2010
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=202476
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.07.2010
Стіна грози
Що вибухнула враз
Твоє лице
Від втоми ще рідніше
Прийшли дощі
А значить все гаразд
І тільки це
Напевно спокійніше
Потреба вітру
Блискавок дощу
Польоту вгору
До птахів, над хмари
А я
словами душу полощу
Допоки спека
тіло щедро парить
Скидай із себе
Пам’ять, досвід, страх
Без парашута падай
в безмір літа,
і прокидайся в мене на руках –
між трав і снів
зі щирістю до світу
іди до сонця.
Відновись з росИ.
Зрони буденність
в громовиці скерцо
лише в долонях щиро
пронеси
калейдоскоп
усміхненого серця…
20.07.10
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=202262
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 22.07.2010
Вікно
І титри блискавиць
Анонсом завтрашньої зливи
Графітом
терпнуть сотні лиць
луна за північ галасливо
Проллється
Гавкотом собак
Прокотиться гортанно громом
Заснеться…
Збудишся… й ніяк…
Старіє місяць… жовкне втома…
20.07.2010
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=202261
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 22.07.2010
Літо щире, достигле і пишне
Сонце – в серце, що й скаржитись гріх
Бризкнуть соком розчавлені вишні
Мого серця в долонях твоїх
Крок навстріч. Очі – крига. І тиша
В теплих травах розгубиш слова…
Літо стиглий цілунок залишить –
Прямо в шрам, котрий не зажива…
18.07.2010
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=201836
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 20.07.2010
В епіцентрі твого світла
Крізь людських цензур неволю
Чорним полум’ям розквітла
Метастаза мого болю.
Розтирає глузд на порох,
Інфікує самотою
Кожне слово, дотик, порух…
Кожен рух з печаттю тою.
Плаче дощ деревам в рани.
На мою знемогу – де ж ти?..
Достраждала до Івана –
Квітку-біль зірвіть нарешті!
Вітер шарпає – омана…
Мрії осідлали мітли…
Маришся… чужий… коханий –
В епіцентрі болю-світла.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=199858
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.07.2010
тьмяні сторінки
розмиті літери
дитячі ботики
солом'яні коси ляльок
вікно у ніч
топишся в кріслі
чи то в зорянім небі
чи то в погляді
стрінутім навпроти
ненавмисне
як і все найголовніше
у наших долях стається
просто і одразу
а ми визнаємо з роками
хвиля по хвилі скапує воском
застигає напівслові
на скрипучих дерев’яних
сходинах
іншого простору
…
є тільки безкрая чаша
наповнена літом
щирим і невпинно минучим
як мить
ловиш її руками
вислизне птахом
пригортаєш до серця
зринає музикою
вдихаєш її
і задихаєшся від свободи
бо так вона рветься назовні
фіксуєш на аркуші
вона вислизає з піском хвилин
намагаєшся це вимовити –
а в долонях тільки жмутки
квітів і кольорових м’ячиків
віршуєш – і розпадаєшся
на кольорові літерки, кульки
й намистинки спогадів
і губишся у прохолоді трав
…а все так просто – відчувати літо…
30.06.2010, (с)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=198529
рубрика: Інше,
дата поступления 30.06.2010
…І ми,незалежні, емансиповані та космополітні
Блукаємо по закутках своїх Всесвітів
Вакуумно одинокі
Герметично зашиті
Шукаючи Маленьких Принців та Принцес
Які б могли ще нас приручити
Паралельні як дні та виміри
В яких існують наші долі-сценарії
Ми спотикаємося об власні шляхи,
Втрачаємо чуття простору в танку наздоганяння часу,
Послизаємось на вичовганих сходах досвідів
І ле- Ти- Мооооо ………………
Сторч головою
Крізь вулиці
Світло фар
Шерех дощу
Вереск гальм
Крик немовляти
Занімілу руку жебрака
Дзвін монет
По мокрому щербатому бруку
Обривки газет, розпливчасті реальності листів
Зламані підбори
Нігті, Долі…
Ми боляче гепаємось
Об цілковиту негнучкість
Власних я,
Нездатність чути, обретатись і повертатись,
Прощати і вірити
Повну атрофію
Порозуміння і сприйняття Всесвіту
Глухоту до музики і поезії
Без нот і слів
Глухоту насамперед до себе…
І врешті
Що лишається
Недопита кава
Попіл на зів’ялій пелюстці
Невиконана обіцянка передзвонити
Загублений ґудзик
У випадковій кишені
Надцять пісень,
Низочка геніальних невимовленостей
Шерех дощу на підвіконні
Тінь у музеї чиєїсь самотності
Бодай тінь, бодай стрічка на згадку про твоє ім’я…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=197270
рубрика: Інше, Філософська лірика
дата поступления 23.06.2010
Старі фотографії на стіл покладем…
Ностальгійна посмішка.
Купа фотографій – моменти, застиглі на папері/плівці/моніторі… практично вкарбовані у вічність…
Світло, кольори, тіні, півтони і посмішки, миті і вічності… фотографії – недосяжність до минулого, яке з летом хвилин без них стає лиш двовимірним… третій губиться і віднаходиться лише всередині нас, тих, кому дорогі ці світлини, наче ключик до голограми минулого, що воскрешає старі фотографії, емоції, спогади, ілюзії і правди, зрештою…
Впродовж життя, ідучи повз час, ми залишаємо в ньому свої сліди – кроки, слова, вчинки, навіть думки, погляди, жести, почуття, ниточки спільності, взаємності… усе на фото
Зараз ти бачиш цю мить крізь об’єктив, ти ловиш її, щоб закарбувати у пам’яті, намагаючись залишити найкраще біля себе «… щоб потім світ носити у кишені…», зараз світ просто досконалий крізь цей об’єктив, зуууум– і ця людина в рази ближча до тебе…. і ….. – а що ще треба натхненню?
Але весь парадокс в тому, що час найпершим тікає зі світлини, як вода в землю, як пісок крізь пальці, як погожі дні… залишається відбиток. Як ледь помітна зморщечка на щоці, коли ти довго смієшся… непомітна у вирі емоцій згадка про фото…
І цей відбиток наділений енергією, він може прикликати сльози ностальжи, посмішку, радість, натхнення. Радій – однаково як, але він примусить тебе відчувати, а значить бути, і бути впевненим, що тієї миті ти теж був\була – в кадрі або заоб’єктивом…
Всміхнись… – фотографії – також життя. Застигла мить, в якій частинка тебе залишається комусь на пам’ять, або частинка того, кого ти тягнешдо себе зумом, або скалочка того чудового світу, який ти не в змозі проминути, фотографуючи.
Головне – знати: попереду завжди є ще щось. І воно точно варте твоєї уваги. Плівка спогадів не скінчиться ніколи. Фотографуй, пам’ятай, живи. Легко і радісно, райдужно і повітряно, як мильна бульбашка – бо наше життя – та сама мить – між надуванням і лопанням – мить польоту, мить між клацанням в об’єктиві і затуханням спалаху – а отже – сам спалах.
Живи, бо що ще може бути повітряніше, радісніше, яскравіше за спалах, політ, за пам’ять про сонячні дні, коли ти всміхаєшся – просто тому, що тобі так добре.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=195613
рубрика: Проза,
дата поступления 14.06.2010
Коли почуття лягають на клавіші
Коли погляди шукають порозуміння, а знаходячи, витворюють музику, зрозумілу Всесвіту
Коли світ розкриває свої потаємні доріжки у звичних місцинах
Твоє обличчя відкриває Доля
Комусь іншому і зрештою тобі також цілком іншим, ніж воно було донині, тому що ти літаєш, ще стоячи на ногах…
Дощинки скапують по чорно-білих клавішах днів. І тільки від тебе залежить, якою мелодією звучатиме для тебе Всесвіт сьогодні
Від тебе залежить, якими звуками озвуться струни. Посміхнись, і Всесвіт пошле веселку близькій людині із твоїх очей.
Скочуються звуки по одному в невідь часу. Безваріантність проминання обертається щастям бути тут і зараз, саме так як є.
Світлини застигають на екрані.
Зелень кучерявиться, мовчки промоляючи – люби, живи, всміхайся… і десь у юних зав’язях дерев заворушиться молоде літо – темноволосе і щире, з дитячими очима, сонячною вдачею і веселкою в кишені.
Умій цінувати те, що маєш тут і зараз. Фотографії, скільки б їх не було в тебе, завтра скажуть лиш про повернення пам’яті, завтра вони будуть лиш відбитком, який залишить на серці або біль, або ностальгійну посмішку.
Нехай пройде караван днів – хороших, гірких як полин чи шоколад, солодких чи терпких, нудких чи плинних – на фото ти усміхатимешся, там лишаться відлуння посмішок, щирості, ніжності. Радості бути отак, саме так…
Цокає годинник. «Помічаю за собою, шо почиинаю звикати до того що в мене є ТИ…»
Менше спати. Не впустити жодного шансу літати.
Жодної миті не прожити глухим до музики Всесвіту, яка має обличчя часу, неба, світла, долі, і зовсім ще юного літа…
04.06.2010
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=193885
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 05.06.2010
Я, як вода, зараз…
Я цілком прозора – стерто пам’ять, стерто плями обрАз і спогадів. І видно все зсередини. Очі – видима частина прозорої, відкритої знову душі…
Стало легко, так весняно-невагомо, і я … спрозоріла.
І немає нічого – ні поганого, ні доброго…
Ні кольору, ні запаху. Ані смаку, хоча в цьому я не впевнена– нехай стверджує той, хто зважиться і спроможеться скуштувати.
Оновившись, чиста. Іде дощ, і я сумуватиму з ним, почуваючись цим дощем, вбираючи його сутність долонями, наповнюючись ним по вінця посмішки ... без підтектсту.
Торкаючись старої бруківки, відчуватиму її древність, її втомувід вічного поспіху – людей, подій, часу… підставляючи розкриті долоні краплинам із неба, ставатиму сама дощем, проливатимусь на когось прохолодою і неочікуваністю.
Ставатиму дощем, цим тихим сумом, що змиватиме поганий настрій, тривожні думки, старі Образи і обрАзи, напува життям загрубілі шрами, повертає голос, потрібні слова і посмішки на пошерхлі губи. Повертає свіжість, чистоту, Всесвіт- у єдиній краплині…
Крізь мене засяє сонячне проміння, за хвильку знову засміється світ переливами струмків між запилюженими шрамами на вичовганій бруківці. За мною стане веселка, і зблисне розбите скло, дзеркала зітхнуть на захід дня, навіть змоклі викинуті листи посміхнуться, плекаючи надію висохнути і бути віднайденими та прочитаними. Відживе, розпуститься зелено надія, як нове, незнане літо…
Я вода. Тектиму повз тебе, крізь і скрізь, залишатимусь у долонях, на віях, замерзатиму від холоду наодинці, але буду однаково чудовою – завмиратиму тендітною сніжинкою, що чекатиме теплого дотику, здатного відродити крижинку до життя, від якого знову я жива – сльозинка, дощинка, крізь яку гляне сонце, і всміхнеться вікнам, мокрому листю, потемнілому асфальтові, і навіть каламутним калюжам, точно всміхнеться, і побачиш: за мною вигне спину мрія-веселка, бо крізь мене світ і справді кольоровий. Я ж - вода – крихітна краплинка, в якій, коли захочеш, вміститься цілий Всесвіт. Живи!...
P.S.
Не вір мені. Моїй тихій податливій текучості, ілюзії спокою і гармонії в моїм шепоті поміж думок і сутінків. Вода – сила багатьох краплин, а отже – багатьох Всесвітів.
Не вір мені. Вода стає зливою, стихією, потопом, вона руйнує без розбору, вона змиває все, що створила, що зросло з її життєдайності.
Вона ж і плаче потім тихо між камінням на руїнах, поки виплекані нею почуття зеленіють, пустивши коріння глибоко і живлячись слізьми дощу, моїми слізьми…
Не наближайся. Вода це шторм, це непередбачуваність і безконтрольність, це змивання, руйнування. Невідчитана таємниця, яка повсякчас може здаватися розгаданою. То безум стихій, уламки днів і спогадів. Колись вони спрозоріють і все всміхатиметься знову. Змивши все, що стається тут і зараз.
Не вір воді.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=193356
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 02.06.2010
Така весна, що жаль лічити дні.
Громаддя хмар біліє, наче гори
І давній спогад при твоїм вікні
Про щось із Вітром Перемін говорить...
Тече ріка, життя у ній тече -
Твоє, моє і ще силенна сила.
І поки час нікому не пече,
Дерева до небес здіймають крила.
Всміхатись легко. Пишуться пісні,
Не тисне сЕрця так земне тяжіння.
Смеркає. Зорі в річці, мов в вині,
Немов мені на долю ворожіння...
31.05.2010 (с)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=192922
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 31.05.2010
Повільними кроками
приходить пора
чекання
знак нескінченності
стирається
прочиняєш із мого життя двері
пора
протяг. скрип підлоги
шурхіт сухих завіс:
у моєму житті
давно ніщо не мінялось:
ніхто не з’являвся
ніхто не йшов
цокає годинник
сповільнюються кроки
це ступаєш по серцю
прямісінько по серцю
чуєш?!!
чуєш…
пора
тремтять долоні. і вії
стрілки не слухаються
годинника
важніють повіки
опускаються як небо
просяклі дощем
пора
пора прощатись
прощати
пізно
збираюся вдихнути
завмирає повітря
спотворюється простір
задихаюсь
затоплює темрява
оглушає тиша
пора
прощавай
… видих…
Березень 2010 (с)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=192420
рубрика: Інше, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 29.05.2010
Ти так вмієш ставати сумною,
що аж
розтуляється світ
і дерева дощів
проростають корінням у вікна
…
Ти так просто буваєш собою…
кураж
легкість… майже-політ…
скрізний шепіт душі,
до якого боюся, не звикну
…
Ти так вмієш з'являтись на очі
у дні –
із найгірших отих…
кличеш сонце – приходить,
засвічуєш подихом скерцо
…
Ти так вмієш лишатись… напрочуд! –
в мені …
і так тихо іти,
засіваючи згодою
сумнівом зоране серце
…
Ти так вмієш змивати ознаки…
мов хтось
щоранково, із чаєм
натщесерце ці риси в тобі
ретушує ледь видно
…
Ти буваєш така усіляка
аж ось
тебе не-ви-ста-ча-є…
насолода, мабуть, хоч би раз
тебе вигадать,
рідна…
28.01.2010 (с)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=192418
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 29.05.2010
Притулиться небо
Загубиться час
В непотребі слів
Поміж стосами літер
Мовчання потреба
Нанизує нас
Як дві намистини
На темряви нитку.
Неспокій... Мовчання...
Думки внікуди...
Свічки захлинулись.
Інсомнія міста...
Ступаю за грані...
Гарячі сліди...
Калатає серце,
Таке ненавмисне.
Таке ненависне
Втікання хвилин
Стікання в прозорість
Похмурого ранку
Залишся, залишся!
Коли ще, коли?..
... А янгол в покорі
Зітха за фіранку.
Нулі... І зупинки...
Закинуто в кут
Потрощені маски.
Замерзли озерця.
І чиста сторінка,
І стертий маршрут
Й відлунням із Казки
Калатає серце...
09.03.2010 (с)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=177280
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 13.03.2010
Скрипаль... холодні пальці... а тепла?..
Намріяв зорі, викресані звуком.
Морозна тиша, сиводимна мла
У френзлях подихів чомусь не гріють руки.
І губиш Всесвіт в напнутості струн
За крок... за крик... до зриву... до Нірвани.
Ковтками - небо, й хороводи лун -
І вже тебе спива повітря п'яне...
Над головою трісне небо... і тепер
гадають - скалок криги наковтався.
Струмує музика із пальце-небо-сфер
Та мій скрипаль чомусь у ніч подався...
28.01.2010 (с)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=177276
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 13.03.2010
А світ - вертеп - луна озветься гірко...
Втискає час розпечене тавро.
В долоні впаде сиротина-зірка
І серце спалить - в дяку за добро.
Туман зміліє під прокволим небом,
Черлене сонце зійде на руні...
Про рідні весни мріє Правда-лебідь.
А світ - вертеп - вчувається мені...
31.01.2010 (с)́́́́́
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=172150
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 16.02.2010
дивна сила мови-
коли такий
неповторний вечір (...глибоке зітхання...)
вміщуєш у жменьці літер...́
я більше не боюся висоти -
розтанув острах вільного падіння
все буде добре - впевнюють листи -
промінчики в моє чотиристіння)
настояна листопадом блакить...
читаю по очах, немов по нотах:
ця музика оголює на мить
Дороговкази Вільного Польоту.
27.11.09
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=158304
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 29.11.2009
ѓаряче втома по вилицях виллється
поголос вчується стоптаних діб
досі на місяць нечувано виється
ќола - на місці - в прозорій воді
стеляться дотики в тишу розчулену
подих ввібрало повітря сумне
фарби - розбавлено. вуха затулено.
холод на ніч замовляє мене...
завтра збувається світлом і т́інями
листя посмертно мовчить заповіт
все ще здається, що легко покинемо
цей, геть затертий теперішнім, світ...
танути будемо... чорними...білими...
скалки ковтати... хвилини... сніги...
жаль... не вернутись туди, де уміли ми
Справжніми бути, як все навкруги.
міст. гасне річка... ліхтарні - під дзв́онами...
висиплю в воду чекання кулак.
щось обірвалось. Escape'ом відѓонимо:
осінь...
ці сльози.
ну що з цим не так???
23.11.09 (с)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=157425
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 23.11.2009
не люблю, когда мне не звонят.
и всё жду. а никто не пишет.
это крест - обо всем помнить -
одиноко. с луной. на крышах...
первой солнце встречать. и ветер.
и дожди. и как небо дышит...
тишина тишиной ответит:
даже тут остаешся лишней.
и, как воздух, свободна... я - скраю.
люди сверху - всего муравьишки)
очень жаль, что вот так догораю...
очень жаль, что вот так вышло...
ни звонка, ни строки... точки... точки...
ветер ѓолоса пепел колышет.
в паутине гудков по листочку
растворился весь мир еле слышно...
21.11.09 (с)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=157419
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 23.11.2009