Satarialist

Сторінки (2/116):  « 1 2»

Годзіла з Козятину (Жажан тріб’ют)

Світове  табло  швидкісної  електрички
Підвищеного  комфорту...

Комфорту  якому  б  позаздрили  Анталія  та  Париж,
Комфорту  ЄВРОПЕЙСЬКИХ  стандартів
Коли  бабусі  в  шерстяних  светрах  та  теплих  хустках,
Коли  тисячі  бабусь  в  теплих  хустках,
Коли  мільйони  бабусь  у  теплих  хустках
С  легендарними  Кравчучками  у  руках
Проходяться  тобі  по  ногах  тією  кравчучкою
Заповненою  картоплею,  огірками  та  бараболею,
І  від  болю  тобі  хочеться  вити
Бо  бараболя,  картопля  і  морква  разом  узяті
Важать  з  пів  тони.
І  проїхавшись  своєю  кравчучкою  по  твоїх  ногах
Бабуся  озирнеться  і  замість  звичного
*Пораставляли  тута  ноги*  скаже
*Пробач,  онучку*  і  пригостить  тебе  бараболею
Ти  одразу  забудеш  і  про  біль
І  про  зламані  пальці.

Так  от  світлове  табло  швидкісної  електрички  
Підвищеного  комфорту
Видала  яскравий  напис  у  навколишню  темряву.

НАСТУПНА  ЗУПИНКА  КОЗЯТИН
час  стоянки  5  хвилин

Козятин.  Щось  я  про  нього  чув.
Щось  чув...  чув.
Точно,  десь  під  Козятином  є  селище  Гайсін
Де  відбував  військову  повинність  Андрухович
І  саме  з  відти  була  моя  колишня  дівчина.
Але  це  не  то  що  я  хотів  згадати.
І  тут  мені  на  допомогу  прийшов  мій  сусід,
Що  спокійно  дивився  в  темряву  навколо  нього.
*В  Козятині  живе  Годзила*  -  сказав  він
і  при  цьому  очі  в  нього  стали  такі  страшні
що  мені  здалось,  що  він  її  побачив.
*Яка  Годзіла?*  -  запитав  я
Вдивляючись  в  його  страшні  очі.
*Не  Годзіла  а  Годзила*  -  виправив  він  мене,
І  зробивши  ковток  теплого  пива  додав
*Бля,  Вона  всіх  з’їсть*

Чи  то  тепле  пиво
Яке  ми  дудлили  вже  третю  годину  поспіль,
Чи  викурена  вранці  ганжа,
Привезена  в  дупі  якогось  мудили,
Діяла  на  нього
Але  він  це  казав  так  впевнено,
Що  хотілось  закричати
*Хелп,  люди  ХЕЛП!!!
Зривайте  Stopкран,  кидайтесь  під  колеса
Цієї  клятої  електрички  підвищеного  комфорту,
Але  зупиніть.  Зупиніть  її!!!
Я  не  хочу,  щоб  мене  з’їла  Козятинська  Годзіла*

Скоріш  за  все  я  таки  закричав,
Бо  до  мене  повернули  обличчя  всі  мешканці  вагону.
Хоч  через  темряву  я  їх  не  бачив,
Але  відчував  їх  погляди.
*Тихо  ти*  -  прошепотів  мій  сусід,
*Якщо  будемо  тихо  сидіти  вона  нас  не  помітить*
Я  замовк,  але  зробивши  ковток  теплого  пива  запитав
*А  звідки  вона  взялась?  Та  Годзіла*
*Вона  завжди  у  Козятині  жила,
Тільки  останні  півтори  мільйони  років  вона  спала
А  тепер  от  прокинулась*
*А  хто  її  розбудив?*  -  знов  запитав  я
*Сама  прокинулась.  Вилізла  на  сонечко
Погрілась
І  полізла  козятинців  їсти.
Вже  майже  пів  міста  з’їла*

Я  хотів  ще  щось  запитати
Але  побачив  що  ми  вже  заїхали  у  Козятин.
Всі  затихли.
Навіть  електричка  підвищеного  комфорту  затихла.
Вона  їхала  повільно  і  тихо
Щоб  не  привертати  до  себе  уваги.
Після  п’яти  хвилинної  зупинки
Повної  темряви  і  тиші
Вона  поїхала  далі.

І  вже  майже  на  кордоні  Козятину
Всі  почули  десь  за  спинами,
Десь  там  за  обрієм  Козятинських  будівель
І  Макдональдсів,
Холодний,  сповнений  злості  рев.
Це  ревіла  
ГОДЗІЛА  З  КОЗЯТИНУ

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=133747
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 14.06.2009


МОЙ ГЕНИЙ

Мой  гений  –  день,  мой  гений  –  ночь.  
Злодей  мой  гений,  но  другого  нет,  
И  как  я  не  верчусь,  но  хочь  –  не  хочь,  
Мой  гений  –  тьма,  мой  гений  –  свет.  

И  сон  –  мой  гений,  и  добро,  
И  радость,  и  печаль  –  всё  гений  мой.  
Хоть  надоел  он  мне,  но  всё  равно  
Не  нужен  гений  мне  другой.  

Сон  разума  чудовищ  может  породить,  
Мой  гений  же  рождает  их  всегда.  
Мне  с  этим  гением  так  трудно  жить,  
Но  будет  он  со  мной  на  все  мои  года.  

Луна  –  мой  гений  и  вино,  и  ром,  
И  небо,  и  земля,  пол,  потолок,  
От  злости  гений  должен  зарасти  был  мхом,  
Но  без  него  прожить  бы  я  не  смог.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=133733
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 14.06.2009


Самотній (переклад вірша Едгара По)

Коли  я  був  мале  дитя
Як  інші  Світ  не  бачив  я,
Бо  погляд  інших  на  зиму
Був  як  у  мене  на  весну.
І  джерело  всіх  бід  та  болю
Я  мав  своє,  свою  мав  долю,
І  біль  у  серці,  як  в  пітьмі
Коли  кохав  на  самоті.
Моє  дитинство  як  світанок,
З  мільйоном  хибних  забаганок,
З  безодні  лиха  та  добра
Секрети  всі  дізнався  я.
Від  річок,  вітрів  палючих
Через  гори,  через  кручі,
Від  проміння  золотого
Що  танцює  знов  довкола.
Від  дощів,  штормів  жахливих,
Та  блискавок  білокрилих,
Я  тікав  від  хмар  мов  круки
Та  тягли  до  мене  руки,
Як  вогню  пекельний  жар,
Демони  із  чорних  хмар

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=133731
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 14.06.2009


Чорна Чайка

Де  я?  Що  зі  мною  сталося?  Чому  не  можу  поворухнути  жодною  кінцівкою???  Навкруги  темно  і  тихо.  Дивно,  жодного  звуку  не  чутно.  Жодного.  Наче  в  домовині.  А  може  я  й  справді  в  домовині  опинився???  Здається  ні,  дихати  легко,  як  у  полі.  Чекайте,  я  не  дихаю!!!  Намагаюсь  носом,  ротом,  увібрати  в  себе  хоч  краплю  цілющого  повітря  а  нічого  не  виходить.  Де  ж  я?  Що  ж  сталось?
Останнє  що  пам’ятаю,  так  це  крива  шабля,  що  зі  свистом  розрізала  небо  та  впала  на  моє  чоло.  А  далі  темрява.  Отже  мене  вбили.  Хто?  З  глибини  підсвідомості  виринає  усмішка  бусурманина.  Точно.  Я  потрапив  в  засідку,  коли  мчав  з  півдня  до  дому.  Бій  був  не  рівний.  Їх  було  п’ятеро,  а  я  був  один.  Але  все  ж,  здається,  я  двох  відправив  до  праотців.  Але  і  сам  не  вийшов  з  бою  живим.  Що  ж  буде  зі  мною  далі?  Буду  чекати,  все  одно  поворухнутись  не  можу,  а  навіть  якби  міг,  куди  мені  йти?
Пройшов  деякий  час,  але  нічого  не  відбувалось.  Я  знаходився  в  тиші  та  пустоті,  і  намагався  згадати  ким  я  був,  що  робив  при  житті.  Але  на  думку  не  спадало  жодного  імені,  жодної  назви.  З  темряви  виникали  обличчя  родичів,  друзів,  братів,  але  жодного  імені  не  пригадувалось.  От  з’явилося  обличчя  молодого  козака  (як  його  звали?)  з  яким  ми  потоваришували  під  час  кримського  походу.  Шкода,  що  в  тому  поході  він  і  загинув,  Царство  йому  Небесне.  Хоч  стривайте,  я  ж  теж  загинув,  а  ніякого  царства  ще  не  побачив.  Ну  можливо  все  ще  по  переду.  
І  лише  подумав  це,  як  почув  тихий,  м’який  голос,  що  лунав  десь  з  гори.
*Підводься,  вже  час  іти*  -  наказав  він,  і  я  не  розуміючи,  як  оволодів  тілом  підвівся.  
*А  тепер  пішли*  -  голос  тепер  звучав  за  моєю  спиною.  Я  обернувся,  і  побачив  того  самого  молодого  козака  про  якого  згадував  раніше.  Він  стояв  в  трьох  кроках  від  мене,  і  лише  я  повернув  до  нього  голову,  як  він  відвернувся  та  рушив  швидкою  ходою.  Я  одразу  кинувся  йому  навздогін,  але  як  не  старався,  відстань  між  нами  залишалась  незмінною,  в  три  кроки.  Я  крикнув  йому,  щоб  він  мене  зачекав,  але  не  отримав  відповіді.  Так  ми  йшли  доволі  довго.  Йдучи,  я  роздивлявся  навкруги,  намагаючись  пригадати  місцевість.  Ми  йшли  по  луку,  яких  сотні.  Сонце  вже  ховалось  за  обрій,  і  через  це  небо  було  криваво  червоним,  з  темними  поодинокими  хмарами.  Поодинокі  дерева  навкруги,  через  це  здавались  чорними,  такою  саме  видавалась  трава  під  ногами.  
Ми  мовчки  йшли  декілька  годин,  як  це  мені  здалось,  але  картина  навколо  нас  не  змінювалась.  *Дивно  –  думав  я  –  Сонце  вже  мало  давно  сісти,  а  воно  все  трохи  виглядає  з-за  обрію*
*Тут  завжди  так*  -  почув  я  голос  свого  провідника.  Отже  він  чув  мої  думки?  Але  чому  до  цього  мовчав?  
*Тут  нема  ні  дню,  ні  ночі,  нема  пір  року,  нема  вітру,  нема  дощу*
*А  де  це,  тут?*  -  запитав  я.
*Це  місце  не  має  назви,  і  ніколи  її  не  мало.  Це  перехідна  точка,  що  не  має  свого  краю*
*Перехідна?  Перехідна  куди?*
*А  це  вже  я  тобі  не  можу  сказати.  Я  лише  провідник*
*Зачекай.  Ми  ж  знайомі,  хіба  ти  мене  не  пам’ятаєш?*  -  запитав  я.
*Це  тобі  знається,  що  ми  знайомі.  Насправді  я  лише  дух,  що  проводить  душі.  А  образ,  в  якому  я  тобі  з’явився  ти  обрав  сам  своїми  спогадами*
*Гаразд,  тоді  скажи,  куди  ми  вже  стільки  годин  йдемо?  Я  вже  страшенно  втомився*
*Тобі  здається,  що  втомився*  -  почув  я  відповідь  -  *Душі  не  втомлюються.  Подивись  в  себе  і  зрозумієш  що  не  відчуваєш  ні  усталості,  ні  голоду*
І  справді,  тільки  він  це  сказав.  Як  я  відчув,  що  ні  на  крихту  не  втомився.  Так  ми  йшли  ще  декілька  годин.  Він  мовчав,  а  я  не  знав  що  запитати,  вірніше  питань  в  мене  було  сотні,  але  я  боявся  не  почути  на  них  відповіді.  Через  деякий  час  я  помітив,  що  територія  навкруги  змінюється,  побільшало  дерев  навкруги,  і  дорога  стала  не  м’якою  травою,  а  кам’яною.  
*Вже  майже  прийшли*  -  мовив  мій  провідник  -  *ще  трохи*.
Не  знаю,  що  трапилось,  але  за  декілька  секунд  ми  опинились  на  березі  річки,  настільки  широкої,  що  ледь  можна  було  побачити  інший  берег,  та  чорні  дерева  які  росли  на  ньому.  Йдучи  берегом  я  побачив  інших  людей  (чи  люди  то  були?),  які  стояли  невеликими  групами  й  про  щось  розмовляли.  Підійшовши  ближче  мій  провідник  зупинився,  і  не  повертаючи  до  мене  голови  мовив:
*От  ми  й  прийшли.  Далі  мені  дороги  нема.  Хай  щастить  тобі  на  цьому  нелегкому  шляху.  Прощавай,  більше  ми  не  побачимось*
Сказавши  це  він  зник,  точніше  розчинився  в  повітрі.  Декілька  хвилин  повагавшись  я  рушив  до  людей.  
*Вітаю  панство,  чи  приймете  мене  у  свою  компанію?*  -  запитав  я,  та  не  отримав  жодної  відповіді,  ніхто  навіть  не  звернув  уваги  на  мене.  
*Пробачаюсь,  але  я  привітався  з  Вами,  чи  в  цьому  краї  всі  такі  негостинні?*  -  запитав  я  підійшовши  до  них  впритул.  
*В  цьому  краю,  сину,  не  вітаються*  -  відповів  мені  сивовусий  дід  -  *Тут  прощаються  зі  всім,  що  було  колись*.
*А  що  це  за  місце?*  -  запитав  я.
*Як  сонце  за  обрій  заховається  сам  дізнаєшся*  -  відповів  мені  вже  інший  дідуган  з  довгою,  білою  наче  сніг,  бородою.
Ні,  вони  знущаються  з  мене.  Я  ж  знаю,  що  сонце  в  цих  краях  не  сідає,  рівно  як  і  не  сходить.  Лють  охопила  мене.  Де  це  видно  було,  щоб  над  козаком  так  потішались?  Замахнувся  я  та  тільки  хотів  дати  діду  по  потилиці,  як  завмер,  бо  побачив,  що  у  старого  не  було  очей.  Обвівши  поглядом  інших,  я  з  жахом  зрозумів,  що  у  всіх  них  були  вирізані  очі.
*Хто  ж  з  вами  таке  страхіття  вчинив?*  -  запитав  я  у  них.
У  відповідь  я  почув  сміх.  Сміялися  діди  трусячи  своїми  бородами,  сміялись  козаки  хапаючись  за  животи,  сміялись  всі  навкруги.  Холод  охопив  мене,  і  не  знаючи,  що  робити  кинувся  я  від  них  не  знаючи  дороги.  Так  вибіг  я  до  води.  Присівши  на  холодний  пісок,  я  нахилився  і  зазирнув  у  воду.  О,  краще  б  я  цього  не  робив,  бо  побачив,  що  і  сам  не  маю  очей.  Дві  чорні  діри  дивились  на  мене  з  водяного  дзеркала.  От  чого  над  моїм  питанням  так  всі  сміялися.  Вирішив  я  повернутись  до  людей,  і  рушив  по  своїх  слідах  до  них.  Йшовши  я  помітив,  що  починає  сутеніти.  Що  ж  це  відбувається?  Отже  до  часу,  коли  я  дізнаюсь,  що  це  за  місце  залишилось  зовсім  мало.  
Підійшовши  до  місця,  з  якого  нещодавно  з  жахом  тікав,  я  побачив,  що  всі  стоять  на  березі,  і  зосередження  вглядаються  кудись  проти  течії.  Ставши  поруч,  я  почав  дивитись  туди  ж,  куди  й  всі.  Невдовзі  зовсім  потемніло,  а  ми  все  стояли  і  дивились  в  темряву.  І  от  в  далечині  замерехтів  вогник.  Повільно,  дуже  повільно  він  наближався  до  нас,  а  ми  зачаровані  видінням  не  могли  поворухнутись.  Хвилин  за  двадцять  стало  зрозуміло,  що  до  нас  пливе  корабель.  Навіть  не  корабель,  а  козацька  чайка.  Точно,  така,  на  якій  мені  доводилось  сотні  разів  плавати.  По  обох  бортах  були  прикріплені  ліхтарі,  що  розрізали  темряву.  Ще  через  десятки  два  хвилин  мені  здалось  що  чайка  повністю  чорна.  *Це  через  те,  що  надворі  ніч*  -  подумав  я.  Але  коли  до  неї  залишалось  метрів  п’ять,  я  побачив,  що  вона  була  й  справді  чорною,  через  смолу,  якою  була  покрита  з  усіх  боків.  Через  декілька  хвилин  чайка  вперлась  носом  в  берег  і  з  неї  спустили  східці.  По  ним  на  берег  спустився  козак,  неймовірних  розмірів.  Вище  за  мене  голови  на  дві,  а  м’язи  в  нього  були  наче  у  ведмедя.  
*Шикуйсь,  ворожі  діти*  -  гримнув  він  у  нашу  сторону,  і  за  якусь  мить  ми  стояли  перед  ним  в  черзі.  Вдивляючись  в  його  обличчя,  мені  здалось,  що  я  його  десь  бачив.  Точно,  підчас  одного  походу  я  бачив  його  у  товаристві  Пана-Гетьмана.  Він  був  одним  з  могутніших  характерників,  які  жили  на  Січі.  Про  нього  складали  легенди,  в  його  присутності  говорили  пошепки.  Але  років  чотири  тому  загинув  він  страшною  смертю  в  полоні  у  турків.  Навіть  не  хочеться  думати  про  це.  Шкода,  що  не  можу  пригадати  його  імені.  
Характерник  мовчки  стояв  і  оглядав  нас  своїми  гострими  очима  (цікаво.  А  чому  у  нього  є  очі,  а  в  нас  нема?).  Помовчавши  ще  хвилину  він  витяг  з  за  поясу  якийсь  чорний  сувій  і  заглянув  у  нього.
*Максим  Вернишия!*  -  крикнув  він,  і  я  пригадав,  що  це  моє  ім’я.  Пригадав  всі  імена,  що  намагався  згадати  весь  цей  час.  Пригадав  все.  Але  сенсу  в  цьому  не  бачив,  бо  згадуючи  не  помітив,  як  ступив  на  східці,  і  за  мить  опинився  на  чайці.
Чайці  яка  відвезе  мене  в  невідомість.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=133667
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 13.06.2009


Виверження (переклад вірша Анни Варні)

Я  мріяв  що  засну  на  дні  безкрайнього  моря
Там  проведу  відведений  строк,
Мій  коханий,  що  з  могили  вирвався  на  волю
Зробить  ліжко  мені  з  моїх  кісток.

(Принесіть  цапа  нам,  і  ми  покажемо  шлях
через  мертве  князівство,  де  чатує  всіх  жах)

Я  бачив  інший  берег  й  очі  всіх  потонулих,
Що  дивились  крізь  мене  на  світ.
Їх  печаль  текла  з  сліпих  безодень  похмурих
Співчуття  забуло  їх  мертвий  рід.

Я  наче  поцілунок  холодного  каміння,
Наче  тихий  поцілунок  мерця.
Я  як  статуя,  що  сумує  за  сонця  промінням,
І  не  має  ні  тепла  ні  життя.

(Все  глибше  вниз,  там  де  морок  як  звук
де  кохання  віднайдеш  серед  жахіття  та  мук)

Закрийте  дзеркала.
Їх  крихка  сутність  мертва.
У  беззоряних  сферах
Стають  тихше  слова.
Розбийте  дзеркала.
І  він  зникне  в  ваших  снах
Він  замовкне  знову
У  своїх  стінах.

Ні,  Ні,  Ні.
Припиніть  далі  йти
Я  повернусь  до  земель  де  ростуть  мої  кістки.
Без  вагань  та  без  зупинку  землі  ті  віднайду,
Що  поза  простором  лежать  і  де  нема  часу.
Бачити  форму  та  не  бачити  вміст,
Мої  вчинки  в  вас  не  викличуть  ні  біль  а  ні  злість.
Бо  я  вмію  викликати  радість  і  сміх
І  брехню  цю  прийме  кожен  з  усіх.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=133666
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 13.06.2009


Самоубийцам

Ну  что?  Приплыли  мы  с  тобой,  
Мы  на  мель  сели  среди  моря,  
Играли  мы  не  раз  с  судьбой,  
Но  вдруг  подкралось  злое  горе.  

Что  лучше:  нож  или  петля?  
А  может  лезвие  на  венах?  
Проклятый  мир  вновь  полон  зла,  
И  заблудился  ты  в  трех  соснах.  

Уйти  из  жизни  так  легко,  
Куда  трудней  в  нее  вернутся,  
Звенит  разбитое  стекло,  
В  ад  Неба  вновь  ты  окунулся…  

Ну,  вот  и  все,  приплыли  мы  мой  друг,  
У  смерти  вечно  были  сотни  слуг.  
4.03.04

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=133650
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 13.06.2009


Гриць

Иць,  Тиць,  Тиць  
По  дорозі  йде  Гриць,  
Падає  лицем  ниць,  
Гавкає  псина  Шпиць.  
Киць,  Тиць,  Иць,  
Нвкруги  сотні  лиць,  
Розмальованих  киць,  
Та  розбитих  полиць.  
Ха,  Хе,  Хо,  
Полюбила  його,  
Поцілунок  в  чоло,  
Та  могильне  тепло.  
Ить,  Тить,  Пить,  
Гриць  холодний  лежить,  
Він  лежить  і  мовчить,  
На  людей  не  глядить.  
Шиць,  Миць,  Иць,  
До  Богів  летить  Гриць,  
В  роті  присмак  кориць*,  
Ту,  Но,  Ба,  
Сльози  льє  голова,  
Забуває  слова,  
Пісня  з  неба  луна:  
Хоє,  хей,  хоє  хей,  
Хейо,  Хейо,  
Хоє  хо,  
Хейо  ха,  Ха  хейо  хо,  
Хейо,  Хайо,  
Хо,  Хо,  Хо!!!  
15.04.08  
*  За  народним  повір*ям  тіло  праведника  має  запах  кориці  (прим.  автора)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=133649
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 13.06.2009


Втрачена Мудрість (переклад вірша Варга Вікеренса)

Тоді,  коли  ми  віримо
У  сутність  всіх  Світів
Самотність  перебірливо
Нам  каже  пару  слів.

Все  те,  що  поза  Явою
Все  те,  що  між  шляхів,
Неначе  мертві  крила
Розбитих  літаків.

Все  церков  заперечує,
Сліпі  її  слова,
Вогонь  безжально  страчує
Загублене  знання.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=133633
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 13.06.2009


Коли...

Коли  прийде  стара,  з  косою,  в  балахоні
Й  кістлявими  руками  обійме  тебе,
Почуєш  тихий  крик  та  хлюпотіння  крові
Кохання  вже  до  тебе  більше  не  прийде.

Годинник  із  піском  на  стіл  вона  поставить,
І  вогник  у  зіницях  мертвих  заблищить,
Останній  подих  твій  в  легенях  сильно  здавить
Коли  захочеш  ти  до  неї  говорить.

Відчуєш  поцілунок,  холодний  наче  крига,
Закриєш  очі  щоб  не  бачити  стару,
І  підеш  в  слід  за  нею,  більше  вже  не  диха

Забудеш  про  життя,  забудеш  про  сім*ю.
Забудеш  спів  птахів  і  сонячне  проміння,
Спочинеш  навіки  серед  дерев  коріння

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=133626
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 13.06.2009


Нічний гість.

Сонце  тільки  сіло  за  гору,  як  я  і  мій  сусіда,  дід  Микола,  запалили  люльки,  і  почали  пусту  розмову.  
-  А  знаєш  звідки  в  мене  все  моє  добро  взялось?  –  раптом  спитав  він.
Я  тільки  з  подивом  заглянув  йому  у  вічі.
-  Слухай,  ти  перший  кому  я  розповім,  що  зімною  сталося  років  тридцять  тому.

Негода  невшухала  вже  декілька  годин.  Дощ  лив  як  з  відра,  на  залишаючи  на  землі  ні  єдиного  сухого  місця.  Вітер,  як  скажений  гасав  по  вулицям,  пригинаючи  дерева  аж  до  землі.  Я  вже  встиг  помоитися,  та  почав  збиратись  до  сну,  як  в  двері  хтось  постукав.  
„Цікаво,  кого  принесло  до  мене  в  таку  годину?”  –  подумав  я  і  підійшов  до  дверей.
-  Хто  там?  –  спитав  я.
-  Пустіть  від  негоди  сховатись  –  почувся  тихий  голос  з-за  дверей.З  думкою  допомогти  бідолазі  ,    я  якомога  швидше  я  підбіг  до  дверей.  Відсунувши  невеликий  дерев’яний  засув  я  відкрив  двері,  і  відійшов  від  них,  впускаючи  гостя  до  хати.  Але  ніхто  не  ввійшов.  Я  визирнув  на  зовні,  і  побачив  юнака  років  вісімнадцяти,  який  мовчки  стояв  під  дощем  і  дивився  на  мене.  
-  Чого  чтоїш?  –  гукнув  я  йому  –  ану  швидше  забігай  до  хати,  ато  ще  застудишся.
Він  наче  того  й  чекав.  За  якусь  мить  хопчиа  стояв  серед  хати,  а  краплі  тяжко  падали  з  його  одягу  та  волосся.  
-  Знімай  сорочку  та  штани,  та  підходь  до  печі,  погрійся  –  промовив  я  розглядаючи  свого  гостя.
Він  був  високий  та  дуже  худорлявий,  сиве  волося,  як  у  старого  діда,  мокрими  прядями  падали  на  його  бліде  обличчя.  Одяг  він  мав  старий  та  полинялий,  а  місцями  брудний  та  в  дірках.  Одним  словом  –  ходяче  нещастя.
-  Дякую,  пане,  я  так.  Трохи  перепочину,  і  знову  в  дорогу.  
-  Та  що  ти?  Не  сміши  людей  –  одповів  я  –  в  таку  зливу  я  не  те,  що  людину,  пса  блохастого  з  хати  не  випушу.  От  негода  вшухне,  підеш  куди  йшов,  а  зараз  сідай  до  столу,  мабуть  зранку  нічого  не  їв.  
У  відповідь  він  тільки  опустив  до  долу  очі,  і  повільними  кроками  підійшов  до  столу,  та  сів  на  лаву...
Ранок  видався  теплим  та  лагідним.  Сонечко  привітно  посміхалося  з  неба,  а  про  нічну  бурю  нагадували  лише  брудні  калюжі  та  деілька  повалених  дерев.  Я  рокинувся  і  побачив,  що  мій  гість  давно  облишив  сон,  та  збирається  в  дорогу.  Побачивши,  що  я  відкрив  очі  він  посміхнувся.
-  Доброго  ранку,  пане.  Красно  дякую  за  те,  що  впустили  мене  на  ніч,  нагодували  і  зігріли.  За  це  я  Вам  дуже  щедро  відплачу...
-  Ой,  хлопче  –  не  втримався  я  –  чим  ти  мені  відплатиш?  Добре  бачу,  що  ти  бідняк,  до  того  ж,  мабуть,  і  сирота.  Скажи  „Дякую”,  і  того  вистачить.
-  Не  смійтеся,  пане  –  сказав  він  дуже  серйозним  тоном  –  а  слухате  мене  уважно.  Як  тількино  я  зникну  за  обрієм,  зайдіть  на  своє  подвір’я,  та  зробіть  три  кроки  на  північ  від  дверей.  На  тому  місці,  на  глибині  метра  знайдете  відплату  за  Ваше  тепло.  Тільки  застерігаю,  нікому  і  ніколи  не  розповідайте  про  те,  що  знайдете,  та  й  про  мене  мовчіть.
Так  він  мовив,  низько  вклонився  і  шурхнув  з  дверей  на  вулицю.  Я  схопився  з  ліжка  і  побіг  за  ним,  але  невідома  мені  сила  несла  його  вперед,  і  за  декілька  хвилин  він  зник  в  далечі.
Розмірковуючи  над  всім,  що  трапилось  я  повернувся  до  дому,  і  взявся  готувати  собі  сніданок.  Проте  слова  юнака  не  виходили  з  моєї  голови.  Що  за  винагорода  очікує  мене?  Покинувши  сніданок,  я  взяв  лопату,  та  вийшов  на  ганок.  Зробивши  три  кроки  на  північ,  я  ввігнав  лезо  лопати  в  землю,  і  почав  нетяжку  працю.  Через  хвилин  двадцять  лезо  голосно  вдарилось  об  щось  металеве.  Розгрібши  руками  землю,  та  витягши  знахідку,  я  підніс  її  к  очам.  Це  була  срібна  скринька  з  діамантовим  оздобленням.  Невірячи  своїм  очам  я  кинувся  до  хати.  Поклавши  скриньку  на  стіл,  я  почав  вивчати  визирунки  на  ній.  На  кришці  був  вирізаний  вовк,  що  біг  по  зимовому  лісу,  наче  гнався  за  місяцем,  який  висів  на  зоряному  небі.  На  стінках  були  вирізані  невідомі  мені  символи,  наче  стародавні  письмена  наших  пращурів.  Трошки  повозившись  з  кришкою,  я  всетаки  відкрив  її,  і  обомлів.  Скринька  була  повністю  заповнена  золотими  монетами.  
„Оце  так  сирота”  –  думав  я  –  „оце  таки  віддячив”.
На  ці  гроші,  в  той  час,  можна  було  жити  років  двадцять.  Але,  як  людина  розсудлива,  я  не  дав  грошам  сумувати.  Купив  худоби,  відремонтував  хату,  і  зажив  потроху,  поступово  примножуючи  свій  скарб.

-  А  далі  Ви  все  знаєте  –  завершив  він  свою  розповідь.  
Ще  трохи  посидівши  мовчки,  і  попурхавши  люлькою  він  підвівся  на  свої,  вже  слабкі,  ноги  і  попрямував  до  хвіртки.
-  Ну,  до  завтра  –  посміхнувся  він  в  свої  сиві  вуса  і  пішов  до  дому.  Я  помахав  йому  в  слід  рукою,  і  загасивши  люльку  зайов  в  хату.
Але  на  завтра  він  до  мене  не  прийшов,  рівно  як  і  через  два  дні,  і  взагалі,  більше  він  до  мене  жодного  разу  не  зайшов.  
Його  знайшли  задертим  у  самої  його  хати.  По  характеру  ран  люди  вирішили,  що  старий  Микола  став  жертвою  голодного  вовка.
      07.12.07

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=133625
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 13.06.2009


Злива

Злива  б’є  в  моє  обличчя,  
Рясно  лупить  по  очах,  
Хтось  мене  з  туману  кличе  
Наче  баньші  у  кущах.  

Я  на  клич  іду  повільно,  
Хоч  і  змок  весь  до  кісток.  
Дощ  мене  дратує  сильно  
Та  роблю  я  далі  крок.  

Голос  чую  зовсім  близько,  
Хто  ти?  Привид?  Син  дощу?  
Під  ногами  брудно,  слизько,  

Крок,  і  в  прірву  я  лечу.  
У  туман  та  ніч  хлодну  
Кличу  мандрівців  в  безодню.  
23.04.08

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=133552
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 12.06.2009


Хробак Завойовник (переклад вірша Едгара По)

Дивись!  Це  урочиста  ніч
Лиш  помах  янгола  руки,
І  сльози  ллються  навсібіч  
Через  змарновані  роки.
Танцює  знов  кордебалет
В  театрі,  наче  сни,
Лунає  музика  планет
Того  оркестру  гри.

Бурмочуть  люди  в  темноті
І  мім  вивчає  роль.
Маріонетки  в  висоті,
На  сцену  йде  король.
Вони  ідуть  туди,  сюди
Блукають  як  мерці,
Від  хаотичної  ходи
Все  гине  навкруги.

Строката  драма,  знаєш  ти
Героїв  та  слова,
І  не  забути  нам  її
Йде  кругом  голова.
Фантоми  й  тіні  грають  тут
А  сцена  мов  жива,
Безумний  спів  дитини  Смут
Повз  нас  він  проплива.

Та  бачиш  на  сцені  невидимий  рух
Щось  мовчки  між  мімів  повзе,
Морозом  вкриваються  серце  й  дух,
Велике  воно  та  живе.
І  пащу  розкривши  кусає  акторів,
Їх  кров  без  устану  він  п’є,
Як  демон,  з  араба  безумного  творів
До  янголів  мовчки  пливе.

Згасає  навколо  примарливе  світло,
До  п’єси  ми  втратили  смак,
Лиш  чутно  як  в  темряві  сцени  огидно
Вовтузиться  хтось,  як  ховрах.
І  янголи,  бліді  як  сніг
Показують  нам  знак,
Що  назва  п’єси  –  Чоловік.
Її  герой  –  Хробак.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=133551
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 12.06.2009


Мертва Душі (Dead Souls) переклад вірша Анни Варні

Сховавшись  від  жорстокого  світла,  серед  сліпих  тіней,  
Ми  діти  темної  ночі,  полюєм  на  людей.  
Блукаємо  світами  на  протязі  століть  
Від  ночі  до  світанку  безсмертя  нас  гнітить.  

Хрестами  шкіру  палять  нам  та  на  хвости  нам  сиплють  сіль,  
Вбивають  тисячами  нас,  та  ми  існуєм  
Як  існує  біль...  Наш  біль...  Наш  біль...  

*Я  той,  хто  воскрес,  викрав  я  власний  труп  
І  ховаюсь  в  підземеллях  й  на  горищах  халуп*  

Смерть  та  розпад,  сморід  трупів  та  брухт
Ми  не  маємо  ні  раю  ні  пекельних  мук.  
Лиш  стигмати  на  руках  мовчки  зраджують  нас  
І  нагадують  про  тихий  та  похмурий  час.  

Відчувши  поцілунок  мертвого  коханця  ти  будеш  в  забутті  
Та  відродившись  серед  нас  ти  станеш  принцем  в  темноті.  
А  в  день  мільйони  сонць  своїм  сяйвом  спалять  всіх,  
Та  склепи  збережуть  нас  від  проміння  їх.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=133539
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 12.06.2009


Галапагост

автор  цього  слова  -  пані  Могилєвська,  випалила  вона  його  на  передачі  Савіка  Шустера,  коли  там  йшла  мова  про  погроми  та  голокост...  це  слово  вразило  мене,  і  от  що  з  цього  вийшло

Коли  над  океаном  сходить
Пекуче  Сонце  з  Водних  брам
Його  всі  промені  надходять
Галапагоським  островам.
Бо  там  величні  ігуани
Нащадки  лютих  хижаків,
Що  створювали  свої  клани
Ще  до  відчислення  віків.
Вони  крокують  островами
Вони  величні,  як  Боги,
Без  жалю  йдуть  ті  ігуани.
Для  них  всі  інші  –  вороги.
Одні  в  коричневих  сорочках
А  інші  в  шкіряних  плащах,
Плескає  пиво  в  темних  бочках
І  путч  пивний  вселяє  страх.
Нема  пощади  тим,  хто  слабше.
Лише  для  ігуан  цей  світ.
*Зіг  Хайль*  кричать,  немає  краще
ніж  на  землі  їх  лапи  слід.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=133538
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 12.06.2009


Фантастична Гравюра

Похмурий  привид,  що  прийшов  на  карнавал,
На  череп  одягнув  корону,  наче  цар.
І  хоч  не  має  у  руках  він  батога,
У  раз  безжально  загнав  до  смерті  коня.
І  кінь,  на  ймення  Блед,  серед  похмурих  хмар,
Із  рота  піну  ллє,  як  клякси  каламар,  
Дві  тіні  Вічності  відкрили  ворота,
З  копит,  неначе  іскри,  сипляться  слова.
І  шпага  із  вогню  летить  над  головами,
По  трупам  скаче  кінь,  співає  гімни  слави.
Як  Смерті  Князь  сліпий,  серед  старих  могил
Він  не  зупинить  шлях  допоки  є  ще  сил.
А  в  тих  могилах  сплять  під  світлом  Сонць  останніх
Народи  всіх  часів  –  нових  та  стародавніх.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=133521
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 12.06.2009


Безодня ночі

***  
Безодня  ночі  простяглась  над  головою,  
Всі  люди  сплять,  чарівні  бачать  сни.  
Лиш  ми  не  спим,  й  повільною  ходою  
Йдемо  через  німі  лани.  

Нема  майбутнього  у  нас,  немає  долі,  
Ми  втратили  минуле  та  життя,  
Й  даремно  бились  ми  за  миті  волі,  
Що  нас  закинули  у  небуття.  

І  ми  йдемо  до  тих  стовпів  чарівних,  
Що  небо  підпирають  по  краях  землі,  
Не  боїмось  людей,  та  думок  хибних  
Про  марність  нашої  ідеї  та  ходьби.  

І  рік  за  роком  ми  йдемо  щоношно  
Бо  там  чекає  нас  пекельний  суд,  
Який  засуджує  всі  душі  грішні  
Та  в  пекло  відправляє  темний  люд.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=133519
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 12.06.2009