| Сторінки (1/4): | « | 1 | » |
Знаєш, схоже на вальс... Крок вперед, вбік, назад... Схаминувся від того, що танцюю сам. Ліва рука на спині в Тиші, права тримає їі руку і ми кружляєм...
В Тиші розкішна, синя сукня і прекраси з солоних сліз, моїх... Погляд в сторону, високо підняте підборіддя. Час від часу дивлюсь чи маска не спадає... Ми запрошені на бал, він жорстокий. Бал-маскарад щасливих пар з коханням! Ми не гості, ми заморська атракція. Наче БАБАЙ дітям, як застереження, що треба цінувати кохання, любов. Пари вчаться, ну і нехай. Неважливо, що я немав кого цінувати.
В величежному, декорованому золотом і драпірованому шовком залі я був один. Мене окидали поглядмами всі... Зневага і острах. В кутику була пара, що сміялась з мене і Тиші. Я мовчав. Я завжди мовчав, саме тому Тиша поруч. Але Тиша не стерпіла. Вона вкусила їх...
На наших очах пара розпалась, а вони повмерали. Тиша повернулась до мене і ми продовжили танець. Тепер я посміхався, бачачи, як острах став страхом, та розуміння підкосило. Вони навіть померли в один день...
Дико заболіла нога, кожен крок нищив рівновагу. Наче військовий літак, підбитий, вимушений зробити незаплановану посадку. Ми з тишею сіли на крісло... Опустились руки і зникли сили, неможу встати, а тиша... Вона постаріла... І я...
В кутику залу я і Тиша, сидимо і спостерігаєм за балом для пар з коханням...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=84713
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 19.07.2008
Сьогодні ще один день мого існування. Я більше неможу... Втомився... Чому ніхто не попередив про наслідки? Чому?
Сама гірша кара коли ти знаєш мить смерті свого кохання. І не важливо чи є кохання. Життя не дасть. Мить, коли слово Ми... загине, коли коханий піде... Моя мить - кінець вересня...
Сьогодні говорив з його другом. Він теж романтик. Він мені жалівся на свого. А почав з того, що спитав чи хочу я його вислухати.
- Звісно - я промовив ледь поцілувавши свого. Виліз з ліжка і пошкандибав в туалет.
Мій втомився. Я нехотів його будити.
Ми проговорили з ним годину. Це і був початок...
На середині розмови я відчув розпач. Усвідомив, прийняв. Він мені жаліється, а я плачу. Тихенько, щоб ніхто... не чув...
Пошкандибав в кімнату. Мій так мило спить...
Роздягнувся і підняв ковдру... Мені місця не було. Маленький шматочок і насухо витирті очі знов мокрі.
Якось вмостився і поправив йому одіяло. В кімнаті тепло тому він всю ніч розкривався. Всю... А я всю ніч грів його. Так смішно виглядало... Я його вкриваю, а голову на зад закидаю свою. Щоб сльози на нього не потрапили. Щоб він жив...
Ранок. Я виліз з ліжка, вдягнувся і пошкандибав на кухню, робити йому сніданок. Ковбаска і смажені яйця. Хлібчик і капучіно. Витявнув йогурт з холодильника і пішов до нього. Дорога між кухньою і кімнатою наче 100 км. Так важко...
-Доброго ранку сонечко...
Трішки розбудив його. Хотів поцілувати, але не зміг. Болить...
Поставив сніданок і втік на тих 100 км в кухню. Віддихатись... Включив йому теплу воду, щоб він помився.
Ще трохи часу і ми пішли на зупинку.
По дорозі він жартував, сміявся. Маршрутка приїхала миттєво. Він сів, а я повернувся додому. Він раз мені позвонив.
Дома я прибрався і сів за комп. Навіщо? Незнаю. Крісло ним пахло. Закриті двері дозволили заплакати. Кинув комп і впав на ліжко... Прижав подушку і вони потекли...
Так боляче промовив МІЙ... Тихо... Важкі всхлипування і тиша.. Мій... Глибоко вдихнув і почалась майже істерика. Заходжусь від сліз. Мокра подушка і розпач. Мій до вересня...І
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=84712
рубрика: Інше, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 19.07.2008
На чорно-білій картинці дівчинка тримає білого голуба...
- Злетить чи ні?
Фото потемніло від багатьох років очікування... Воно кожен день чекало щоб відпустити...
- Злетить чи ні?
Вона стоїть в старенькому сарафані. Тонкі ніженьки ледь тримають її. Темно-русяве волосся і темні оченята дивляться прямо. Так виходе шо на мене, але енергія проходить наскрізь і летить кудись. Вона стоїть на фоні зруйнованого війною міста. Старі розбомблені будинки. Під ногами останки колишніх братів і сестер, сусідів, прохожих. Модні на той час машини були брухтом. Навколо неї бігали військові а медик мали надію врятувати когось. Вони ще вірили в добро і ласку бо звикли рятувати від гастриту чи ще чогось, а не витягати кулі з поки ще живої плоті...
- Злетить чи ні?
Це були перші тижні війни. Люди досі не вірили в цю жорстоку казку. Так казку, бо уявити що такий жах може бути в реалі дуже важко.
- Злетить чи ні? Це питання дівча ставило батькові перед тим як він зловить частину життя і часу на шматку паперу... Він хотів продати камеру щоб мати хоч якісь кошти і відіслати доньку до родини в іншу країну, де в небі пташки а не кулі... Щоб хоч хтось вцілів...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=82361
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 04.07.2008
Сижу на підвіконнику в коридорі. Дим сигарети наче змій летить вгору. Світ подарував мені сьогодні осінь. Так гарно.
Коло мене стоїть стара банка спід кави. Обрізаний верх, а боки загнуті... Памятаєш, як ми в дитинстві грались? Кульбабі стебельце роздерали на тонкі смужки. Якщо це кинути в калабаню ці смужки закрутяться. Трішки схожа ця банка.
Сижу, а в голові тиша... Між вказівним і середнім пальцем затис сигарету. Від неї так тепло...
На мить обернувся до вікна, а там... Осінній світ дихає. Трішки чути вдих і видих. Вдих і видих. Наче шум. Пробігають діти, а люди якось по іншому ходять. Ну звісно ж, вони відпочиваюсь. Літо їх ледь не вбило мертвим сонцем і безбарвним небом. Сухим киснем.
Відчуваю, що мене серце поволі відпускає. Струсив попіл до кави... Знов затяжка. Цікаво так. Серце бється, а я невідчуваю його
Вчора янгол розгнівався на пташок. Що вони співають, а йому неможна. Сьогодні жодна пташка не співає. Тиша. Мертва.
А хочеш секрет? Я вчора з Богом посварився. Я хотів до свого коханнячка, на небо, а він мене не взяв. Може місць нема? Я раз з тим янголом говорив. Ну той, що розгнівався. Він казав, що теж колись людиною був. Виявляється, що рай маленький. Місця мало. Ті що гинуть сьодні, йдуть в рай. Ті що загинули швидше, за тиждень життя в раї стають янголами і на землю вертаються. Він казав, що моє кохання скоро теж так...
Трішки попелу впало на штати. Янгол то таке... Я ж з Богом посварився. Він засудив мене до кари. Без права на помилування. Він засудив мене до життя. Без неї...
Тому, якщо щось погано, посміхнись і мене згадай. Знаєш. Зараз саме та пора, щоб надіятись... вірити... чекати.І
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=82345
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 04.07.2008