| Сторінки (1/20): | « | 1 | » |
Что-то болит внутри,
И нет ничего такого,
Никого такого...для души.
Остается только тушить
Сигареты о стекла
И вдыхать их дымы
Воспаленными легкими.
"Ты просто дыши.
Ты просто туши.
Боль. Печаль. Любовь. Мечты.
Что б не случилось,
Ты - просто ты.
Запомни, туши..."
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=144116
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 03.09.2009
Розколоті міста
В сіро-чорних тонах.
Розбиті серця
На розбитих мостах
твоїх мрій.
Ти не крикнеш постій,
Вже не скажеш пробач,
На зорі твоїх мрій
Вже немає невдач.
Вже нема перемог,
Лише сльози одні.
Мабуть є лише Бог
Та минуле в-ві сні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=144115
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 03.09.2009
Ти ненавидиш це дике відчуття зранку, коли ти міцно спиш, але раптово прокидаєшся від якогось шуму. тобі здається що дзвонить будильник, ти намагаєшся його знайти не розплющуючи очей, щоб вимкнути і додивитись свій занадто важливий сон, але виявляється, що то телефон. І тобі хоч-не-хоч доводиться підійматись, розплющувати очі і йти в сусідню кімнату, щоб підняти слухавку і почути чийсь бридкий ненависний голос, який став щойно ненависним за те, що відірвав тебе від важливого сну. І ти починаєш грубити, в кінці кінців кидаючи слухавку і зі злістю гухаєшся знову на ліжко поверх ковдри втративши будь-яку надію знову заснути. Так починається твій день. Полежавши ще кілька секунд, а можливо хвилин ти встаєш, виявляючи що пройшло вже півгодини змарнованого часу. Ти йдеш до ванної кімнати, вмиваєшся, чистиш зуби.
А далі ще довго не можеш знайти шкарпетки, розумієш що запізнюєшся, і злість твоя стає ще сильніша. Ти йдеш на кухню, щоб увімкнути електрочайник та випити чашку ранкової кави. Ти набираєш воду і чекаєш. Чекаєш десять хвилин, п'ятнадцять, двадцять. А потім розумієш, що набрав води, але чайник так і не ввімкнув. І твоя злість на самого себе подвоюється. Так починається твій день.
Далі все як завжди. Ти запізнюєшся на автобус. Тебе, наче недолугого першокласника, вичитує начальник. Зависає комп’ютер. Ти згадуєш що забув вдома свій обід та гаманець. Тобі дзвонить твоя дівчина і , раніше зранку, сповіщає про розрив довготривалих стосунків. І , вже мало не плачучи від щастя, ти виходиш з офісу, щоб покурити, але згадуєш, що забув цигарки вдома. Виходиш на вулицю, щоб їх купити, але згадуєш, що гаманець також забув вдома, а в кишені залишилось лише 5 гривень на зворотну дорогу до того чортового дому. Так триває твій день.
Ти повертаєшся до свого робочого місця і більш-менш нормально починаєш працювати. Але в кінці дня ти розумієш, що подів кудись кілька важливих документів, хапаєшся за голову, кидаєш все на призволяще і йдеш куди бачать очі.
Ти доходиш до пішохідного мосту через Дніпро і помічаєш, що навколо вже давно темно, де-не-де гуляють закохані парочки, а більшість людей поспішає додому. Ти розгублено дивишся на воду, спершись на поручні моста. І тільки зараз помічаєш, що якась божевільна вже готова стрибнути вниз. Так закінчується твій день.
Не розуміючи абсолютно нічого ти тупо втикаєш на ту дурепу. А потім тихо підходиш і обнімаєш її за талію. Вона перестає плакати і здивовано дивиться вдалечінь.
- навіщо? – питає вона,
- Не знаю… - відповідаєш ти.
Ще довго ви стоїте ось так :ти - обнявши її за талію та поклавши голову на плече, та вона – розслаблено стоячи на краю моста та здивовано дивлячись вдалечінь.
А потім вона повертається до тебе обличчям і чомусь цілує.
- навіщо? - питаєш ти,
- не знаю...- відповідає вона.
Потім ви, як і ті закохані парочки, тримаючись за руки, гуляєте по набережній і хлюпочете ногами у теплій воді.
- ми просто кохаємо одне одного. Ніхто не розуміє чому ми не можемо бути разом. А ми просто кохаємо і нам не потрібно нічого розуміти. Просто не можемо.
- Мабуть це треба відчути, щоб зрозуміти… А крім вас ніхто не відчуває…В тому вся справа…
- А я дійсно хотіла стрибнути…
- Дурість.
- Знаю.
- То чому хотіла?
- Мені просто було цікаво чи потону я, чи це буде просто «стрибок з вишки». Кажуть, що можна розбитися об воду… Але ж там наче не така вже й велика висота…Мені просто було цікаво.
- Дурепа…
- Так. Знаєш, іноді хочеться просто побути маленькою, наївною, дурненькою дівчинкою в його обіймах… Але з ним завжди треба триматися. Ні хвилини розслаблення і полегшеного зітхання. Ця напруженість вже так остогидла…
- Розкажи мені щось про себе…
- Знаєш…я іноді себе відчуваю іграшкою…Відчуваю, що мною користуються. То один, то інший. Комусь захотілось відчути поряд дівчину і вони знаходять мене. А я ведусь. Дурна. Мені це так набридло. Це так гидко. Гидке саме розуміння того, що тобою просто користуються, а ти при цьому щось відчуваєш. Отже нехтують почуттями в першу чергу. Хоча. Якщо подивитись на це з іншого боку, то це добре. Адже могли б закинути мене глибоко у скриню, замкнути її на ключ і на довго забути про моє існування. А це ж гірше.
- Але чому ти піддаєшся?
- Просто я так відчуваю. Мені так подобається. Я люблю світанкові поцілунки, коли хочеться, щоб ніхто не дізнався, але потім жахливо хочеш кричати про це на весь світ. Нехай це навіть не тверезі поцілунки… найгірше те, що я завжди розумію, що роблю… І не відмовляюсь від своїх вчинків… А він… Все списав на дію алкоголю. Так хочеться не вірити. Та мабуть це правда. Також скористався. А я ще довго мучилась солодкими спогадами.
- Напевно він дурень.
- Він також це казав. І я погоджуюсь. Але він дурень, бо не хоче визнати почуттів і зовсім не через те, що піддався їм. Просто він щиро вважає, що я кохаю іншого. Це так і є, але він би міг мені допомогти забути іншого. Просто він не вірить, що я цього хочу.
- Ну і дурень. Іноді важливо вірити людям.
- А чому ти мене вислуховуєш?
- Не переймайся. Лишень з чистого егоїзму.
- Не розумію…Де ж тут егоїзм?
- Просто хочу почути, що у когось справи гірше аніж у мене.
- Хм… Цікаво…
- Та ні, нічого цікавого. В принципі так є завжди. Не сподівайся, що комусь є до тебе діло. Всім пофіг. Серйозно. Можливо комусь буде тебе трохи шкода. Хтось може тобі щиро заздрити. А хтось не щиро. Але перейматися твоїми бідами та нещастями ніхто не буде. Та про своє горе ти можеш розповісти. Але про щастя ніколи не згадуй. Бо наживеш ворогів та заздрісників. Люди потворні. Вони ненавидять один одного. Інакше не сварилися б через кохання та дружбу. Насправді кожен вислуховує про чуже горе лише в надії допомогти собі. а можливо повчитися на чужих помилках. Винести щось корисне. Та ти не ображайся. Мені дійсно шкода тебе і твоє кохання. Але я просто кажу правду.
- Мені це подобається…Зараз майже ніхто не каже правду. Це гидко.
- Так, підлабузництво то гидка штука. Отже головне навчитись розрізняти коли тобі жопу вилизують, шоб аж блищала, а коли лише задобрюють. Ну, щоб приблизно знати коефіцієнт правди з всього словесного поносу, що ти чуєш.
- Так дійсно…
Ще дуже довго ви ходите, сидите, рахуєте зірки, розмовляючи про гівно, бруд, проституток та неякісні гандони. А час спливає. І ось ви вже зустрічаєте світанок. А головне, що про вас ніхто не хвилюється. Вам ніхто не дзвонить. Вас ніхто не шукає. Таке мабуть життя. Батьки вже давно не хвилюються(ні хвилюються звісно, але вже не дзвонять) , бо ви занадто дорослі. А друзям просто пофіг де ви пропадали увесь день і чому не подзвонили увечері. а насправді вам все-таки трохи прикро.
Ви обидва змерзли, бо за ніч і пісок і вода стали нестерпно холодними. Ви дуже втомилися, бо не спали вже добу. У вас болить голова від насиченості подій та перенавантаження. Але вам зараз добре як ніколи. Мабуть зараз ви щасливі. Ти, після найневдалішого дня в цьому році, та вона, після невдалої спроби самогубства.
А в голові тільки крутяться дивні уривки ваших божевільних розмов…
«- насправді в мене в голові словесний понос. Можливо тому я надто багато думаю про гівно. Хочеш і з тобою поділюся?
- гімном? – посміхнулась вона.
- Ее…також непогана ідея…але я мав на увазі думки.
- Кумедний ти…
- Так ось. Кал. Що ж це таке, спитаєш ти. Ну по-перше – результат життєдіяльності живих істот. По-друге, дуже смердюча та неприємна на вигляд речовина, що не заважає їй буди дуже корисною для людини. Так-так-так…Дуже корисною!
- Та невже? - знову її вбивчо-гарна здивована посмішка.
- З його допомогою можна слідкувати за здоров’ям – це ж сировина для наших аналізів! Лікарі в своїх лабораторіях риються у наших какашках і встановлюють, що ми їли, коли та чи можна взагалі нам це вживати.( Ммм…Яка ж приємна робота). Крім того, гівно – то така речовина, що ідеально пристосована для обмазування сусідських та ворожих дверей та стін. Приносить найкращий ефект! До того ж воно може врятувати нас у екстремальній ситуації! Чим говнистіша людина, тим менше в неї шансів втонути. А ще, це чудове добриво! А скільки ж чудесних лайливих слів принесло в наше життя ВОНО : лайно, какашка, срань, гівнюк…
А люди між іншим те ж саме лайно, тільки в більш масштабніших розмірах. Відмінність хіба що в тому, що какашки хоча б мовчки смердять, а люди – голосно, хитро, підло, лицемірно, винахідливо і вкрай підступно. Та й шкоди суспільству несуть більше. Хоча виглядають іноді дуже приємно…
Люди - ті ж самі продукти життєдіяльності, але вже матінки-природи.
Ну погодься, хіба не так?
- так-так… дійсно…»
І ви йдете далі. І ви нічого навкруги не помічаєте.
«- на мою думку життя складається з моментів. З окремих, послідовно зв’язаних моментів.
От, наприклад, зараз ми йдемо з тобою поруч і розмовляємо про всякі дрібниці. Сьогодні я могла померти. Моє самогубство то був попередній момент. А мій порятунок то вже наступний момент. Але я не знаю ні твого імені ні телефону. Нам просто не потрібні такі дурниці. Бо ми обидва намагались втекти від цього – від адрес, телефонів, імен, порядкових номерів. Нам набридла ця буденність. Тому зараз ми йдемо пліч-о-пліч і розмовляємо про дурниці. А завтра ми розійдемося у різні сторони і можливо більше ніколи не зустрінемось. Завтра буде наступний момент. Продовження повсякденності.
- ти ще й звернула на це увагу…
- звісно… Люди тупі. Вони сприймають все в цілому. Вони все об’єднують. Вони думають про негативні наслідки того, що роблять, і все одно продовжують це робити, тільки не отримують задоволення від цього. Якщо задуматись, то таким чином від життя взагалі мало задоволення. Люди, наприклад, розмірковують : якщо я зараз нап’юсь, то завтра мені буде погано, тому я не буду пити. Але ж в кінці кінців вони таки п’ють і страждають наступного ранку. Але п’ють вже з думкою про те, що їм буде погано і тому цей алкоголь не приносить такого полегшення і розслаблення як хотілося б. Або ж думають про те, що випивши зайвого, не контролюють себе і можуть накоїти дурниць. Вони себе накручують, хоча це не допомагає. Так навіщо заморочуватись? Ти напився і тобі добре у обіймах дівчини твого друга. Це один момент. А те що ти посваришся з кращим другом і будеш страждати від жорстокого похмілля наступного ранку, то вже інший момент. І це лише найпримітивніший приклад…
- Так простіше жити. Ти права..»
Ви лежите на холодному піску і вас б’є озноб. Та вам все одно. Ви не помічаєте. Ви рахуєте зірки і розмовляєте про недосконалість людського єства.
« - іноді мені здається, що життя проходить повз мене… Я по вуха в цьому житті, але воно проходить повз. А може то я проходжу повз життя. Все як за планом. робота – друзі - дім. Наче хтось склав програму за якою мені потрібно жити. І все повторюється з дня в день. Нічого не змінюється. Сьогоднішньої ночі я не забуду хоча б тому, що вона не за планом, цього всього не було у розпорядку…
- так, ти мабуть не міг запланувати рятування незнайомки від утоплення…»
Ви посміхаєтесь і продовжуєте вивчати зорі. Іноді навіть у повному мовчанні. Але ви навіть мовчите разом. Мабуть цього бракувало вам обом. Повне взаємопорозуміння.
Ти оглядаєшся навкруг і бачиш знову той самий міст. Той самий краєвид. Те саме місце де ви зустрілись. Ти дивишся на схід сонця і розумієш, що казці кінець. А вона лише цілує тебе на прощання і мовчки йде геть…
Ранок. Ти розплющуєш очі. Ти йдеш до ванної кімнати, вмиваєшся, чистиш зуби.
А далі ще довго не можеш знайти шкарпетки, розумієш що запізнюєшся, і злість твоя стає ще сильніша. Ти йдеш на кухню, щоб увімкнути електрочайник та випити чашку ранкової кави. Ти набираєш воду і чекаєш. Чекаєш десять хвилин, п'ятнадцять, двадцять. А потім розумієш, що набрав води, але чайник так і не ввімкнув. І твоя злість на самого себе подвоюється. Так починається твій день.
Ти мало спав, тому під очами величезні темні кола. Ти не встиг поїсти. Тому тебе страшенно нудить. Від перенавантаження розколюється голова і ти йдеш курити. Але згадуєш, що цигарки, куплені на вчорашні останні гроші, закінчились ще вночі. Чи то вранці. «стрельнув» цигарку і таки покурив. І тебе схопив за горлянку страшенний розпач.
Все повернулося у своє русло. Вони повернулися у свою реальність. Кожен у свою.
Вона ще кілька років страждала за своїм коханим, з яким так довго нічого не виходило. А потім вийшла за нього заміж.
Він ще довго страждав від ненависних дзвінків кредиторів та запізнювався на автобус.
А ще до нього повернулась дівчина. Виявилось він до неї дуже звик і навіть сумував за нею.
І все начебто було добре.
Але вже ніколи вони не були такими щасливими як тієї надреальної ночі.
Кінець.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=118344
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 27.02.2009
Підійди поближче…
Так, ще трошки…
Давай, ще на крок…
Дай плюнути в душу…
Невже не приємно?
Ну що ж…
Переживеш..
А тепер..
Бувай…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=109047
рубрика: Інше, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 23.12.2008
Дихаєш тяжко
Так солодко…ніжно…
Стогін навкруг
І терпкий аромат
твого тіла…
у вухах дзвенить…
тисячі гармат…
і кулі навиліт..
і судоми по шкірі…
нічого не чуєш..
лиш гуркіт всередині…
очі закриті…
і думок вже нема…
і здається вже скоро,
але ще не зараз…
ще трошечки
солодкого болю можливо
і тихий екстаз полегшення…
ти всього лише помираєш…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=109046
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 23.12.2008
Агрессивен и зол,
Не просил ты прощенья и милости,
Ты устал от поблекшей унылости...
На охоту - развеятся шел.
Ты бродил под солнцем и лунами,
Силу, волю и страх не тая,
Защищенный зельями, рунами,
Все решал про себя "Не моя..."
Ты долго бродил - прикинувшись волком.
Ты растрачивал силы, но зря.
И, чуть было, в снегу декабря
Не взорвался бездушным осколком...
Но в тот день сквозь чужую долину
Показалась глухая стена...
Ты подумал : "Ее не покину..."
А из храма бежала она...
Жила в одиночестве, души не губя,
Одичалая, немного белесая,
Лишь волчица - ничего интиресного...
Наповал сразила тебя!
С непривычки или со скуки
Отворила, впустила, зажгла...
Отогрела холодные руки,
В свое сердце тихонько ввела...
Ты вошел в зал пустующий, тихий,
И воссел на мерцающем троне.
В твоем тихом, ликующем стоне
Просыпалась капелька смерти...
Ты надолго внутри поселился...
И волчица пригрелась в ногах.
Своей собственной ложью умылся,
И любил на первых порах...
Но....как выяснилось...Вскоре
Тебе все смертно надоело,
Ты находил забвенье в ссоре,
Пока душа не околела...
Лишь тихо подвывав - от боли,
Она смотрела вслед - так грустно...
И вспоминала так искусстно
Тобою сыгранные роли...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=108715
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 21.12.2008
Не смотри умоляющим взором,
Не разжалобишь жалкой улыбкой...
Ты мне не был ни гордостью, ни позором,
Я осталась твоею ошибкой...
Постарайся убраться подальше-
Не бывать нашей войне...
Я сегодня говорила без фальши,
Что топила любовь в вине...
Я струилась, как дым сигаретный,
Я шаталась, хоть не пила,
Вспоминая какой же ты вредный...
Только памятью и жила...
Но сейчас я стараюсь поверить,
Что любви уже нет и следа...
И не вздумай мои чувства проверить
Жестоким своим \"никогда\"...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=108714
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 21.12.2008
Закрити очі...
Піднятись у небо...
Злитись з дощем...
Чекати ночі, щоб забутись у сні...
Кольорові вогні
спалахують рідко -
коли я з тобою.
Постав свою мітку
І ти не помітиш,
Можливо так само
Услід за вогнями -
За мною злетиш!
Вночі й під дощем
Ми разом і поряд -
Повз заздрощів сморід
Щасливими будем...
Якщо ти захочеш...
Ми кожної ночі
Летітимем в небо...
Закривши лиш очі
У казку потрапим...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=100615
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 01.11.2008
Хрустальный взор
и нежная улыбка...
Ты мой позор.
Нелепая ошибка.
Ты - все,что есть,
Ты смыслом жизни будешь много лет...
Ты - месть,
Важнее всех планет.
Ты ненависть, порок, исчадье ада.
Ты - хлеб, вода, прохлада...
Ты все в одном,
Немая тень.
Ты - мрак покрытый льдом.
Ты - самый яркий день.
Бокал, что до краев наполнен кровью.
Болото с вонючей бурлящею любовью.
Ты ангел, бес и воплощенье рая.
Твоя душа безликая, холодная, родная.
Ты тот, кто заставляет жить,
Ты тот, кого преступно ненавидеть.
Ты тот, кто может запросто убить,
Единственный, кого нельзя обидеть.
Ты все, что нужно мне,
Все, что любить безропотно готова.
И все ж решилась позабыть
При этом не сказав ни слова...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=100614
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 01.11.2008
мне не больно
смотреть, как ты гуляешь не со мной...
ты знаешь,мне совсем не больно
встречать рассветы не с тобой.
нет,мне совсем не больно смотреть из далека
на милые черты твои,
и говорить, что жизнь легка
и без твоей любви...
Нет ничего такого...
ведь в сердце нет любви...
я ведь могу любить любого...
хочу смотреть в глаза твои!
и как сказать,что все-таки люблю,
икак себе признаться?
как заслужить любовь твою,
одной как не остаться?
я не должна тебя любить,
ведь это против правил...
но что здесь можно говорить?
ты след в душе моей оставил...
написано года два-три назад...попсовенько както...выложила потому что мне нравится начало...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=76212
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 27.05.2008
Знову прийшла у серце весна!
Вірші наївні про кохання...
Мрійливий спокій...не одна...
Думки про тебе-прямо з рання!
Так затишно в твоїх обіймах...
такий солодкий поцілунок...
Ти мій найкращий порятунок...
Ти - найцінніший подарунок...
ми знову разом...назавжди?
Така наївна я...та мила!
Такі ж самі мої вірші...
Твоя любов дарує крила,
Складаючи пісні душі!
Нехай сміється хтось,жартує,
А хтось дурною назива...
Нехай хто заздрить,той лютує...
Та головне,щоб ти кохав!
P.S.віршик не те що недосконалий,а навіть зовсім дитячий...напевно неможу я писати щось нормальне,коли в мене все добре...та все ж вирішила викласти..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=76192
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 27.05.2008
Иди…Иди вперед!
Не поворачивайся вспять…
Мне больно сделать, так легко,
Но сложно так тебя терять!
О, как хотелось верить мне,
Что ты опять в меня влюблен,
Но боль, обиды, страх, печаль
Еще не скрыла пыль времен…
Еще пылает в душах страсть…
Прости за прошлое, молю!
Но та любовь нам не далась…
Теперь не скажешь ты «Люблю»…
Ты так боишься все вернуть…
Иль заново, забыв, начать…
Не можешь, в мыслях, ты уснуть,
Ведь губы просят целовать!
Но ты скрываешься, таишь,
Все чувства в глубине души…
Не помнишь, как давно не спишь,
Но гордость не привык душить!
Ты вспоминаешь, как сейчас
Все поцелуи и слова…
Все это было в первый раз,
А первая любовь жива!
Жива всегда…жива навечно…
Жива безудержно…сердечно…
Ты не пытайся отрицать…
Я знаю…мне пришлось познать!
И чем сильней ее ты гонишь,
Чем больше гроб ее готов,
Чем глубже ты ее хоронишь,
Тем крепче и сильней любовь!
Так ты одумайся любимый!
Не стоит нам ее терять…
Все чувства, и у всех, ранимы,
Любовь же нужно проверять!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=76191
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 27.05.2008
Скрывайся...Уходи...Беги...Скрывай печаль!
И глупо делай вид, что прошлого не жаль!
Ну что ж..Давай...Скорей...Иди в тенистый сад,
Чтоб там,на едине, в тиши, взглянуть назад...
Взглянуть назад...Пустить слезу...
Уйти в высокую лозу...
И там, смывая с сердца кровь,
удостоверясь, что одна,
Признать себе...Была любовь...
Была любовь,но надоела...
Как лихорадкой заболела,
Металась в комнате пустой,
Забрав и счастье и покой.
Сейчас,признаться,любишь ты...
Хранишь увядшие цветы
Любви...Себе признайся...Не забыла...
не разлюбила....
Зачем тогда ты уходила?
Сейчас уж поздно все менять...
И слов печальных не забрать...
Теперь вот он ушел...
Он думает, что ты любиЛА!
п.с.блин..дописала..перечитала...и решила..полный БОЯН!и рифмы заюзаныее..ладно..пусть будет...не зря же печатала=)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=66513
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 31.03.2008
мій коментар: написано давно і дуже непрофесійно...навіть мені не подобаються деякі моменти, аде ж все таки вирішила викласти так, як це було написано колись в оригіналі...очікую на справедливу критику.якщо звісно у когось вистачить сил дочитати до кінця..=)така собі дитяча,наївна але трагічна казочка..
Под покровом ночи пробирался он к своей любимой. В темный холодный склеп вела узкая извилистая дорожка между насыпями могил старого заброшенного кладбища. Он был готов на все ради нее. Она уже несколько столетий была готессой. Возможно, в те времена еще и не было такого направления, в современном его понимании, но она соответствовала всем его параметрам. Бледное, почти белое лицо, на котором выделялись только черные глаза, обведенные таким же угольно черным контуром. Это лицо было прекрасно, идеально, хоть и не излучало жизни. Черный корсет, длинная черная юбка… Серебряный перстень, который свидетельствовал о ее принадлежности к знатному богатому роду… Она была по истине готичной принцессой. Единственной и неповторимой на этом пустом и мрачном кладбище… Днем она гуляла здесь, в тени высоких деревьев, чтоб солнечный свет не падал на ее мертвенно бледную кожу…
Не смотря на то, что она уже давно не была живой, она все же могла любить… Хотя и думала, что уже не сможет испытать это чувство… Не надеялась она встретить любовь в этом злом и бесчувственном мире…Том мире , которым он стал сейчас…Наше высокоразвитое двадцать первое столетие, к которому она совсем не привыкла…Но она все же встретила его…Такого же одинокого и задумчивого… Он как будто был не из этого времени…Он тоже гулял по этому заброшенному кладбищу…и совершенно случайно увидел ее…
А теперь не представляет без нее жизни. Он куда угодно придет к ней…Долгими летними вечерами они вместе сидели под луной и любовались звездами. Им было хорошо вместе, они дополняли друг друга. И никто в этом мире не был им нужен… Раньше он не хотел жить, а теперь живет ради нее…А она…она не может понять , как раньше жила без него…Только теперь она поняла что последние две сотни лет не жила , а существовала в лживом и несправедливом мире. Сейчас она была счастлива и держала свое счастье как могла…
Но все же ,несмотря на столетия, ее прежняя жизнь, ее воспоминания, ее прошлое, не могли отпустить ее… Он снова появился в ее жизни…Он все-таки нашел свою маленькую готессу …Никогда не хотел ее отпускать…И она его любила. Но было это давно, задолго до того как она встретила Сократа… Она любила его практически с детства…Всегда считала, что это любовь на всю жизнь…Так бы и было, если бы он не ушел тогда, если бы ее Арманд не бросил свою принцессу…Именно для него она стала вампиром. Он ее обратил…Они были связаны кровью…Она это знала, и знала , что он обязательно найдет ее, если захочет. Если бы могла, она сама бы его давно нашла. Но у нее не было такой власти. Да она и забыла давно… Даже свою обиду забыла…За была всю ту злость и ненависть , которая накипела за эти года…Теперь у нее был Сократ и ей больше никто не был нужен… Даже он…Тот кого она любила больше жизни…
А теперь Сократ спешил к своей готессе… Спешил, потому что знал – что-то не так…
Он знал, что ей нужна помощь…Его помощь…Наконец он здесь… Перед входом в этот знакомый и уже такой родной склеп. Внутри как всегда горят свечи, стены усланы черным бархатом… Здесь так тепло и уютно… Только тихое всхлипывание нарушает молчание и заглушает мерное потрескивание свечей… Она сидит в темном холодном углу и плачет… Его принцесса…Его маленькая готичная леди…Она с трудом посмотрела на своего любимого…И он сам чуть не заплакал, увидев ее заплаканные , полные боли и страдания глаза. Тушь растеклась по щекам, черные разводы стекали к подбородку, слезы капали на пол…Всегда такая спокойная , сейчас она была воплощением печали и грусти…
Сократ ничего не стал спрашивать…Он просто подошел и молча обнял свою принцессу…Он не хотел расспрашивать о причинах, потому что знал – это принесет ей только боль! А он не хотел, чтоб она страдала… Он просто хотел быть рядом, хотел помочь ей и утешить…Знал, что она сама все расскажет, когда захочет…Они сидели вдвоем на полу склепа обнявшись не говоря ни слова…Они просто были вместе. Она была благодарна своему Сократу , что он просто молча ее обнял, и слезы как-то сразу сами перестали капать…Так просидели они молча всю ночь, просто молчали в объятиях друг друга…
Она сама решилась на рассказ…Пересиливая душевную боль, она погрузилась в собственные воспоминания…
« Я тогда была совсем молодой, мне не было еще шестнадцати…Меня никогда никто не понимал, все надо мной насмехались. Я не была такой как все… Я была очень замкнутой и тихой. Ужасно любила закаты и тихие лунные ночи. По долгу сидела у открытого окна, смотря на звезды. Мне было сложно жить среди людей, хоть я и не нуждалась ни в чем, потому что мой богатый отец предоставлял все для меня необходимое. В нашем поместье была огромная старинная библиотека, в которой я проводила почти все свое время.
Однажды , зайдя как обычно в библиотеку, вместо пустынной тишины, я услышала тихий шелест переворачиваемых страниц. «Странно , подумала я, -ведь отец сейчас в своем кабинете , а из слуг никто сюда не заходит.» Заглянув за стеллаж с книгами, за которым находился письменный стол, я увидела сидящего человека. Это был высокий красивый модой парень. Он встал, чтобы поздороваться со мной и я смогла рассмотреть его получше. Меня сразу поразило его красивое, но ужасающе бледное лицо, с какими-то дьявольскими красноватыми глазами. Он был приятен с виду, но эти глаза портили все впечатление. Черные, слегка вьющиеся волосы, спадали на плечи, но сейчас он завязал их на затылке. У него была прекрасная улыбка – белоснежные зубы, а клыки длиннее всех и слегка заострены. Возможно, это напоминало собачий оскал, но мне ужасно нравилось.
Несмотря на теплую погоду человек этот был весь в черном : длинный плащ доходил до самых пят, брюки и слегка расстегнутая рубашка облегали красивую мужественную фигуру парня. На ногах были грубые кожаные ботинки на шнуровке. Такой он стоял передо мной : неправильный, грубоватый, как будто не настоящий какой-то , но также невероятно красивый и сказочный. Таким я его первый раз увидела. Такой я запомнила нашу первую встречу. И никогда этого не забуду…
Позже я узнала, что этого человека отец встретил по дороге из города, и по своей доброй воле пустил на ночлег. Он пожалел бедного парнишку, который был вынужден уйти из дома…Он был немного старше меня – ему было уже за двадцать. Но, несмотря на разницу в возрасте, мы нашли общий язык. Он был первым человеком, который меня понимал и который разделял мои вкусы. Все время мы проводили вместе. То в библиотеке за чтением книг, то в саду , любуясь звездами. Он рассказывал много интересного, но ничего из своей жизни. Он был очень таинственным и загадочным. Я знала, что у него есть какие-то секреты, но пока не осмеливалась спросить его, о чем-либо.
Очень скоро я поняла, что полюбила этого совершенно чужого, непонятного, но в тоже время моего Арманда…Я не могла ничего сделать со своим чувством, пыталась забыть , но ничего не получалась. Тем более вскоре он должен был уехать.
Тем временем скоропостижно скончалась моя сестра. Это было шоком и на некоторое время я и думать забыла о каких-то своих чувствах к иностранцу. Но вскоре Арманд и сам сказал мне о своих чувствах. Все беды забылись, потому что теперь я была со своим любимым. Но наши отношения приходилось держать в тайне от отца. Через некоторое время мой любимый предложил мне бежать из дому…Обещал мне бесконечное счастье… Я согласилась, но перед этим попросила рассказать его все…Все тайны и загадки, всю его прошлую жизнь. Зря…зря я это сделала, зря согласилась уехать с ним…Но поняла я это слишком поздно, а тогда я сходила с ума от любви. Даже когда я узнала , что мой ненаглядный Арманд – вампир, демон, который пьет кровь людей, что это он виноват в смерти моей любимой сестренки, я уехала. И поначалу все было хорошо…По моей просьбе он не пил слишком много людской крови и я была благодарна, сама не понимая во что ввязалась. Несколько лет мы прожили в небольшой деревушке, далеко от моего дома и отца. Я скучала только пару месяцев, а потом все прошло…А когда-то он сказал , что в подтверждение своей любви я тоже должна стать вампиром. А я и не сопротивлялась, мне даже понравилась эта идея. Итак, в восемнадцать лет я стала вампиром, по вине самого любимого человека, который у меня тогда был. Так мы прожили еще около пяти лет, не зная хлопот и забот, и все у нас было превосходно. О детях было поздно думать – вампиры бесплодны. Долго я плакала , когда узнала это…тогда я первый раз поняла, какой была дурочкой…А потом о нас узнали, люди догадались , что мы вампиры и нам пришлось бежать…Вернее мы собирались, но он ушел без меня…
Мне было сложно…Сложно было скрываться , сложно было искать пищу…Но это все чепуха по сравнению с тем, что я была одна…Хуже всего то, что мне не сильно то и хотелось выжить в тех обстоятельствах. Но я решила , что буду сильной, что не сдамся не смотря ни на что. И я сдержала слово. Я выжила, пережила все сложности…Но душевные раны никак не заживали…Я отгородилась от всего мира, хоть и была у меня возможность жить среди таких как я, были люди, а вернее существа, которые меня понимали. Но ощущение того, что меня предали, не давало покоя…Я уже никому не доверяла и поэтому решила, что всегда буду одна. На протяжении всей своей долгой жизни никому не доверяла, только себе. Возможно благодаря этому и жива до сегодня.
Но знаешь, я рада , что не опустила тогда руки, потому что теперь встретила тебя. И поняла, что могу еще любить, чувствовать и доверять людям. И это прекрасно. ТЫ помогаешь мне жить. Я тебе очень за это благодарна. Только после встречи с тобой я окончательно забыла Арманда и все , что он мне сделал. И вспоминать не хотела, потому что была уверена – не увижу его больше никогда! Но я ошиблась…»
Она тяжело вздохнула и вытерла накатившиеся на глаза слезы…
- Он снова появился в моей жизни… Совершенно внезапно… Пришел сюда словно ничего и не было…И сказал , что все это время он меня искал, жил ради меня, никогда не забывал…Ты знаешь, я поверила…Только поэтому не выгнала его. Мы весь день проговорили. Я его выслушала…Но сегодня он пришел и заявил, что я принадлежу ему, что должна с ним уехать…Ничего не хотел слушать, начал угрожать…
Я не знаю что теперь будет…Не за себя боюсь, а за тебя любовь моя. Только ты меня здесь держишь. Он это знает и поэтому может тебя убить...Вот только не знает он, или же просто не хочет знать, что без тебя я просто не буду жить…Он этого не понимает…Он не понимает, что значит любить… Мне страшно, потому что от него не скроешься…Я не скроюсь…А ты можешь…Уходи без меня…я прошу…А я умру…мне давно пора умереть…А ты забудешь…И проживешь остаток своей жизни мирно и спокойно…
Он не мог осмыслить сразу всего сказанного…Ему было сложно…Но когда он понял весь ужас сказанных только что слов его охватила паника…
- Нет! Я лучше умру, чем уйду без тебя! И тем более я не дам умереть тебе! Или ты думаешь, что для меня это все не серьезно? Или может, думаешь, что я недостаточно тебя люблю? Я живу только тобой, только ради тебя! Нет без тебя ни меня ни моей жизни! И уж тем более она не будет для меня спокойной! Если я не сделаю ничего с собой, то уж точно умру от душевных мук! Мы или вместе попадем в ад, или же вместе будем жить вечно! Или так, или никак иначе…
- Ты дурачок…Ты просто не понимаешь насколько он опасен…Я не прощу себе если ты умрешь из-за меня…
- А по другому и не получится…
Он не успел договорить…Не успел , потому что в склеп ворвался высокий, худой, ужасающе бледный молодой человек, с окровавленными и очень длинными клыками…Это был Арманд. Яркий пример старого опытного вампира из старых легенд и рассказов. Он вполне соответствовал представлению людей об этих существах…И совсем не был похож на того приятного, умного, красивого парня из рассказа нашей готессы…Время изменило его…Время сделало его поистине бездушным и демоничным...
Раньше она его любила…Теперь же она его боялась…Он был совсем чужим, не осталось в нем ни капельки того любимого ею Арманда.
Она уже и не плакала…Только встала и гордо посмотрела ему в глаза…Посмотрела в глаза своему страху, своему прошлому…И поняла, что уже нет той боли , той обиды которую она чувствовала раньше…Теперь он был для нее чужим…Ей было все равно как сложится его судьба, главное чтоб она не пересекалась с ее жизнью…
Арманд заговорил. В этой звенящей тишине его голос казался еще громче, сильнее…Еще более властным и злым…
- Ну что дорогая моя, ты готова? Нас ждет долгое и утомительное путешествие. Путешествие в Долину Мертвых. Там мы будем как дома, мы будем среди своих. Не будет страха, что нас могут убить в любую минуту…Как это было раньше…
Тебе повезло, я даже отпущу твоего человеческого друга…
- Неужели ты думаешь что я уйду с тобой? После того как ты меня тогда оставил? К тебе теперь нет доверия…Да и вообще…Ты стал другим. Я тебя не люблю, давно уже…Даже больше, я люблю Сократа, своего «человеческого друга» как ты выразился. И не собираюсь без него куда-то уходить…А тем более уходить с тобой! Или ты оставишь нас в покое, или же тебе придется меня убить…
- Знаешь, мне проще убить этого Сократа, чем тебя. Я же тебя люблю…А как я по твоему могу убить или оставить свою любимую с другим?
- Ты не любишь меня, может и любил когда, но уже и забыл , что это такое. Если бы ты по настоящему меня любил, ты бы прежде всего желал мне счастья! А ты знаешь где мое счастье , и с кем!
После этих слов, Арманд стал сам не свой. Он не знал , что ему делать, куда броситься…Хотелось кричать, рвать на себе волосы, разгромить все вокруг…Но вместо этого он просто выбежал…Убежал от этого склепа, в котором находилась любовь всей его жизни, та за которой он пришел сквозь столетия на другой конец света… И та которую он потерял…Потерял навсегда , безвозвратно… Он пошел убивать…Всех кого встретит…
В эту ночь в городе произошло много загадочных смертей…Только три человека из города знали, что было причиной этих смертей…И никто ничего не мог сделать…
Почти никто…Арманд знал…Он решил, что сделает…Он убьет этого жалкого ничтожного человечишку…Как посмел простой смертный забрать у него самое дорогое? Не знает этот выскочка с кем связался…Только такие мысли крутились в его голове, когда он спешил к своей цели…
Зря она обрадовалась…Зря напевала какую-то веселую мелодию, выходя на утреннюю прогулку, как всегда… Она решила, что все кончено, что он уйдет, навсегда…И они с Сократом будут жить вместе без всяких преград… У нее были сомнения в глубине души…Не могло все быть так просто…Не могло все пройти так гладко…Но она не хотела думать о плохом…Как же зря она тогда вышла…Зря сказала любимому, что хочет прогуляться в одиночестве…
Долго длилась борьба…Но человеческая сила не шла ни в какое сравнение с демонической…Вампир быстро одолел соперника, быстро и без особых усилий… Он даже не стал пить его кровь…Просто оставил умирать…И ушел…Теперь уже навсегда…
Вернувшись после прогулки в свой родной и такой любимый склеп, она надеялась провести остаток дня с Сократом…Он лежал , почти неподвижно, в ее красивом, украшенном черным бархатом гробу, и почти незаметно дышал…Черты его лица были как никогда спокойны, лицо пробрело ровный, почти белый цвет, длинные волосы были разбросаны по шелковой подушке…Он тихо и мирно спал…Но был он слишком спокоен…Слишком белым был цвет лица…Мертвенно бледным…Через ровное и тихое дыхание слышались изредка негромкие стоны, а веки нервно подрагивали. « Он умирает» с ужасом подумала она…Но все таки попыталась отогнать от себя эти мысли…Но подойдя ближе …Подойдя ближе она ужаснулась…Его шелковая черная рубашка полностью промокла от крови, которая все сочилась и сочилась из глубокой раны на животе…
Слезы покатились сами собой…Своей нежной, холодной рукой она прикоснулась к его щеке… От такого знакомого и любимого прикосновение он с трудом открыл тяжелые веки…
- Знай, я тебя люблю больше жизни!
- Боже мой, что я теперь буду делать…Я не знаю, я не хочу видеть как ты умираешь! Пожалуйста, скажи мне , что ты не умрешь, скажи , что мы всегда будем вместе! – захлебываясь собственными слезами кричала она…
- Моя темная принцесса…моя королева, моя мрачная маленькая готесса…Я не могу видеть как ты плачешь, Яне хочу заставлять тебя плакать… Но я умру, а ты будешь жить…Пусть без меня , но в спокойствии…Он ушел…Он сам это сказал, и просил передать тебе…Он ушел на всегда и больше не вернется…Поэтому ты теперь в безопасности и я могу умирать с легкой душей…Хочу только одного…Чтоб ты знала, что я умер с мыслью о тебе…
Его глаза плавно закрылись, а на лице появилась блаженная улыбка…Он умер думая о своей любимой…Это было его сумасшедшей, но заветной мечтой…Он любил его до самой смерти и умер любя...
А она…Не чувствуя себя, не разбирая дороги из-за слез, бросилась к столу и схватила нож…Красивый фамильный кинжал, сделанный из чистого серебра, который достался ей в наследство…Немного успокоившись, она подошла к гробу…Легла рядом со своим любимым…Еще недолго на него посмотрела…Посмотрела в последний раз…И вонзила кинжал прямо в сердце, которое тотчас остановилось…Оно остановилось еще раньше…с последним вздохом Сократа…А теперь они заснули навеки…Сбылась их мечта…Теперь они будут вечно вместе…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=66499
рубрика: Проза, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 31.03.2008
Моя душа з тобою
Стогне від болю,
Рветься до неба,
Б’ється без бою.
Я кричу, плачу, страждаю…
Десь глибоко, десь всередині
Б’юся з собою, з твоєю любов’ю,
З кожним днем помираю…
Відчуваю жалість, турботу,
Твої страждання, палкі зізнання,
Все що завгодно, лише не кохання!
п.с.можете казати що тут "коряві" рими та що це погано звучить, але я все одно буду стверджувати, що так воно потрібно)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=66483
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 31.03.2008
Вдихни. Відчуєш запах світу.
Усю блакить його небес.
І тихий шепіт очерету,
І вітер, що у лісі щез…
Відчуєш, як сміються води,
Хлюпоче вранішня зоря…
Як, не залежно від погоди,
Бувають гарними моря…
Вдихни таку просту красу!
Вдихни і трошечки замрійся…
Зібравши вранішню росу,
У перших променях зігрійся…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=66480
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 31.03.2008
Замрійся. Замрійся хоча б на хвилинку, поринь у небесну блакить! Озирнись навколо! Подивись на світ очами художника! Всього лише завдяки такій не складній маніпуляції ти зрозумієш, що світ навіть не потрібно ідеалізувати, адже він і так прекрасний! Потрібно лише забути свої проблеми, байдужість та негатив, який випромінюють люди, і в свідомості залишиться тільки чиста недоторкана краса. Поглянь на безмежне блакитне небо та хмаринки у ньому. Поглянь на безкраю далечінь горизонту, що світиться яскраво-рожевим заходом сонця. На темне нічне небо, де маленькі зірочки сяють вогниками надії, небо, в яке хочеться пірнути та нечутно поплисти назустріч півколу місяця. Подивись на море за любої погоди : сяюча гладь води під час повного штилю, бурхлива бездна високих валів під час бурі та шторму. Невже ти не вбачаєш у цьому краси? Ну а весела прогулянка з друзями під час літнього теплого дощику? Чи нестримний потік величезних дощових крапель, що не дає вдихнути повітря під час сильної зливи? Ось справжня краса! Лежачи на м’якій зеленій травичці, дивитись на захід сонця чи барвистих метеликів. Ось справжній відпочинок! дати волю думкам, коли вони злітають високо у небо. Дозволити уяві малювати чудесні картини приємних спогадів чи захоплюючих перспектив майбутнього... спокій. Відпочинок. Тиша. Свобода. Тоді хто завгодно стане художником…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=66478
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 31.03.2008
Ранок…пуста вулиця…не має ні душі…все тихо і спокійно…жодної людини…жодного автомобіля…таке враження ніби моє рідне місто спустошилося за одну єдину мить…я блукаю рідними, але такими далекими й чужими вулицями у пошуках…у пошуках чого? Не знаю…якась фатальна невизначеність за мною женеться…так…женеться…що це? Мені страшно...я боюся…мені потрібно втекти…але «воно» за моєю спиною...”воно” наздоганяє…намагаюсь втекти…боюсь поглянути у вічі цьому створінню…боюсь навіть боротися зі своїм страхом…біжу…але «воно» невпинно за моєю спиною…ні…»воно» мене не відпустить…намагаюся знайти свій будинок…своє місце…але, блукаючи серед сотень однакових будинків, не знаходжу свого…мені немає тут місця…а можливо не потрібно тікати? здатися цьому створінню…нехай зжере мене і тоді не буде страхів…не буде вже нічого...тільки пустота…темрява….невизначеність…а «воно» все ближче…вже на відстані витягнутої руки…ось-ось схопить мене…а я досі не знайшла СВОГО місця…я досі блукаю…я досі у пошуку…у невизначеності…саме невизначеність лякає, а не істота, що за мною женеться…ще хвилина…
Я прокинулась…прокинулась від жахливого сну, що постійно мене мучить…підсвідомість не дає мені бажаного відпочинку…адже майбутнє не може чекати…ще хвилина і воно мене схопить і почне шматувати гострими пазурами невизначеності…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=66354
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 30.03.2008
Осінь...Вона завжди приносить з собою меланхолію. Як для мене, ця меланхолія може бути як негативною так і позитивною. Наприклад зараз, сидячи на самоті, гріючись в останніх променях сонця, вдихаючи приємній сигаретний дим, я почуваю себе напрочуд спокійно та добре. Так чудово на деякий час забути про проблеми та побути на самоті зі своїми думками...Пожовкле листя, що так приємно шурхотить під ногами,легенький вітерець...Все це так заспокійливо...Але будь якої миті на чисте блакитне небо можуть насунутись хмари і вже через декілька хвилин ця приємна замрійливість зникає. Холодні краплини дощу падають на промерзлу землю, від понизливого холоду ніде сховатися...цей холод,здається,проникає в саму душу... В такі дні хочеться просто зачинитись у темній кімнаті,зачинитись від усього навколишнього світу,щоб нікого не бачити і не чути! І плакати,плакати,плакати...Не відомо від чого, просто так...Але за любої походи осінь приносить з собою депресію. Жахливу та невиліковну...І вже нічого не допомагає...Ні друзі,ні сигарети, ні навіть музика,що завжди була рятівною для мене в такі моменти...А головне,що я навіть сама собі не можу пояснити від чого ця депресія,ці сльози, поганий настрій... Це просто є і цього важко позбутися...Хочеться відвернутись від усього світу і зануритись у себе, у свої думки...Повністю,з головою....Але ні, не виходить...Цього не припускає саме цей світ,правил якого потрібно дотримуватись...І я просто змовчую,знову тримаю усе у собі і підкоряюсь правилам...Бо по іншому не можна! І я , як ні в чому не бувало, йду до школи, вітаюсь з друзями,посміхаюсь...Приховую свою депресію
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=66353
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 30.03.2008
Иду одна по тихим улицам пустым...
иду одна...вдыхаю сигаретный дым.
иду...в мечтах своих одна...
вот так я шла, когда вокруг весна.
бродила долго я,искала тишины.
А может одиночества, свободы и весны...
нашла...но мне досталась пустота,
лишь пустота и одинокая мечта...
мечта о том, чтоб чувства прошлые вернуть...
чтоб в одиночество мне все же не шагнуть...
но знаю я, мечты-как сигаретный дым,
и сердце все ж останется пустым...
любовь ушла оставив на всегда
воспомнинания... на долгие года..
я все иду, вдыхая сигаретный дым,
по тихим улицам пустым...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=66352
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 30.03.2008