| Сторінки (1/26): | « | 1 | » |
Холодно.
Вкриває все навколо білим брудом.
І відділяє вас від мене снігом.
Я намагаюся зігріти руки
І залишитися під прицілом.
Ловлю собою ваші пулі,
Лишаючи малюнки крові
На білім бруді з ваших снів.
Ще жоден дощик їх не змив.
Хай б’ється дужче моє серце,
Зажатеє між гострих лез.
Хай кровоточить швидше...
Це не вперше...
Його замінять на протез.
Лишаю я тільки малюнки
На вашому брудному склі...
Хай ці червоні поцілунки
Красуються на цій землі...
Замовкли вії, більш не співають
Своїх тонких сумних пісень.
Хай люблять, плачуть, зневажають...
Я не повірю їм тепер.
Бо білий бруд свій розкидали.
І холодно уже... забрали
Кров мою гіркую...
І я здаюся, я жалкую...
Якби не ваш цей бруд навколо,
Якби не ці маленькі пулі,
Я, може, дихала би вволю
І не лежала б зараз долі...
Зробіть що-небудь: я ще живу!
Хай прийде весна кольорова!
Я, може, навіть, не помру...
Лише б не випав бруд ваш знову....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=123323
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 26.03.2009
Її очі сміються з нього,
А він падає їй до ніг.
Вона літає на рівні бога.
Він би кинув її, якби міг.
ЇЇ поважають люди.
Його розтрачують як сміття.
І дихає на повні груди
Вона. А він – лише якесь життя.
Вона маніпулює ним
Як лялькою якийсь там майстер.
А він цілує згин
Її спини, її зап’ястя.
Він обожнює її, як сонце.
Вона – як крига у воді.
Він віддає їй сердце.
Вона розібє, і він – на дні.
Навколо неї – круговерть,
Біля нього – лише сміття.
І це не дивно…
Вона – це Смерть…
А він – це лише Життя…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=89372
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 19.08.2008
Чи маю я право на вибір?
Шукаю у натовпі ціль…
Із тисячі слів заметіль
Ковтає мене, немов звір.
Чи маю я право на вибір?
Шукаю в середині силу
Залишити свої крила
Й тікати від вас, наче звір.
Чи маю я право на вибір?
Розбити ілюзії вкрай,
Зробити свій власний рай
Й лишити вам тільки крила.
Підняти червоні вітрила
Й тікати від вас, немов звір…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=80510
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 22.06.2008
Чи знаєте…
Як бути лялькою
В поганому театрі?
І падати
І підійматись знов
Як схоче твій володар.
Не мати батька, матері,
І мати синтетичну кров.
Чи знаєте
Як хочеться відчути
Тепло легенів
У своїх грудях?
І дихати,
І мати серце,
І сльози мати на очах.
Чи знаєте
Як це бути нею?
Не мати своїх слів,
І без думок..
І не напитися…
І навіть не померти…
А існувати так…
Пластмасовий шматок…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=80509
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 22.06.2008
Незаймана блакить твоїх очей
Замінить мені небо.
І серед буденних речей
Мені вже нічого не треба.
Медових уст поцілунки твої
Замінять мені їжу.
Візьму за горлянку всі страхи свої
І за межею залишу.
Забуду про всіх і про все,
І здамся тобі я без бою.
Хай хвиля кохання мене несе…
Тепер я живу лиш тобою…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=77241
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 02.06.2008
Металевий блиск луни
І сірі хмари на небі.
Чую всередині звуки війни
Та плачу тихенько для себе.
Закривши очі рукою,
Закусую до крóві губу.
Як тяжко бути чужою,
Як важно мовчать про журбу.
Залишаючи крила у шафах,
Ангели на ніч ідуть у стрип–бар.
Потопають вони у зрадах.
Алкогольні напої, секс і брутал.
А хтось десь сміється в останнє,
А хтось уже йде в небуття.
„Он зірка… загадуй бажання”.
„Мені б ще краплину життя…”
Та все це не правда,
Чудес не буває.
Земля – це клітка.
І хтось повільно вмирає…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=60606
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 25.02.2008
Коли з неба посиплються тисячі зірок. Коли гарячий дощ зігріє холодну землю. Коли сонце стане чорного кольору, Вона зрозуміє, що є насправді кохання, життя, смерть…
Вона йшла брудною сірою вулицею і думала про те, яку кількість мурах вбивають люди кожного дня по всій Землі. З якою жорстокістю вони забирають життя у невинних живих істот і навіть не здогадуються про скоєний страшний злочин. І в Її хворій уяві постає дивна картина. Ось Вона йде вулицею, а під ногами метушаться крихітні, як мурахи, люди. Вони кричать, плачуть, страждають і захлинаються у власній крові. А Вона задоволено посміхається і дивиться вперед. І не чує, і не бачить того жаху, який сама створює… І йде собі далі.
Їй сподобалася ця картина, і Вона із великим задоволенням подарувала свою посмішку навколишньому жорстокому світу. Цікаво, що б сказали люди, якби дізналися, які думки Їй лізуть в голову? Швидше за все банальне „звернися до психолога”, або „у тебе не все в порядку з головою”. Є ще варіант „на тебе погано впливає телебачення, музика та Інтернет”. Та Їй байдуже. Це не їх справа. Вона чудово розуміла, що якщо б вони і довідалися про те, що твориться в Її голові, то вони б просто злякалися. Злякалися того, що Вона має рацію. І ховалися б за своїми банальностями.
Раптом думка обірвалася. Вона озирнулася і зрозуміла, що навколо Неї з’явилося стадо… тобто, велика кількість люду. І на превеликий жаль такого ж розміру, як Вона. Від такої реальності Їй стало сумно.
Вона повернула в сторону пірса. Стояла, дивилася на воду, на небо, на кораблі і яхти. Все сіре. Та не просто сіре. А навіть брудно–сіре. Витягла з кишені плеєр і ввімкнула його. Там залунала повільна, темна і важка мелодія. Таку музику далеко не кожен може слухати. У деяких починає голова боліти і вони вимикають її. А потім читають моралі, чому Вона таке слухає. Вона ж ще така маленька! І добром це не закінчиться.
„May I kiss your wound?
Maybe that will heal my soul.
Free me from this tomb.
Light my darkness, make me whole… „
Слова пісні наштовхували на думки, що найщиріше, найсильніше і справжнє кохання може існувати лише з болем. Це майже нероздільні речі. Чому так? Чому не може бути просто „добре”, без зворотної сторони медалі. На такі Її думки багато хто відповідає, що навколо насправді є дуже багато хороших речей, просто Вона не хоче їх бачити. Та це просто вони закривають очі на „чорний бік”. Самообман – це погана штука. Особливо коли людина починає усвідомлювати правду. Оптимісти – люди нерозумні. Песимісти – тим більше. Вони обмежені тими стереотипами, які з дитинства насаджує їм суспільство. Придумають собі казочки. Але ж Вона не така! Вона інша. Швидше за все реалістка. А різні оптимісти і песимісти називають Її нерозумною. Звичайно, не можна засуджувати інших людей. У кожного своє життя, і він живе його як хоче сам. Це тільки Її думки. І далі стінок Її черепа вони не виходять.
Вона знову замикається в собі і не бачить навколишнього світу. Зараз перед Її очами постає лише Її внутрішній всесвіт. Він такий… дивний, незрозумілий. Навіть для Неї самої. Не досить незрозумілий, щоб намагатися зрозуміти його. Але й досить незрозумілий, щоб покинути його. Кажуть, важко жити, не розуміючи самого себе. Але Їй так навіть цікавіше. Це своєрідна розвага. Сидиш, і вдивляєшся у закутки свого світу. Намагаєшся зрозуміти, що там. Але особливо не стараєшся, щоб не збагнути повністю. І Вона стоїть, неначе сліпа і глуха… майже мертва.
Раптом Вона обернулася на шум за спиною і побачила дівчину, яка сиділа на смітнику. Дівчина зухвало дивилася на Неї. Це була підліток–неформал. Вона мала червоне волосся, яке закривало одне око. Це додавало її обличчю загадковості. Очі виразно обведені чорним олівцем. Одяг був яскравим і зухвалим. Таких в принципі не мало, але дещо дійсно в ній дивувало. За спиною виднілися два великих сірих крила. Вона не хотіла вірити своїм очам. Завмерла на місці і не могла поворушитися. Крила, мов магніт, притягували до себе погляд.
– Ну привіт, – прошепотіла Дівчина–янгол.
Це привітання Її ще більше приголомшило. Всі слова посипалися із голови, всі думки полякалися і розбіглися по закуткам.
– Мдя… – протягнула Дівчина–янгол. – Цікаво, чому я очікувала на іншу реакцію? Привіт, Моя Людино.
– А ти хто? – нарешті отямилася Вона. Це перше, що прийшло їй в голову.
– А хіба ти не бачиш? Я – твій Янгол.
– Янгол? А хіба вони існують?
– Ну, як бачиш.
– Що за жарти. Мене хтось розігрує?
– Кому це потрібно, подумай.
Вона задумалася… Дійсно, не було в Неї таких знайомих, яким потрібно було б розігрувати її. Та в Неї і знайомих майже не було. Точніше, друзів. Точніше, їх зовсім не було.
– Дарма ти так думаєш…
– Як?
– Що в тебе немає друзів.
Вона може читати Її думки?
– Так, дурненька, можу, – засміялася незнайомка. Її добрий і теплий сміх розлився музикою навкруги. І тут Дівчинка все зрозуміла. Вона й досі всередині свого всесвіту. Від реальності не залишилося і краплинки. Хоча, що може бути реальніше від себе самого?
– Я думала у янголів крила білі…
– А колір наших крил залежить від життя наших підопічних.
– Від того, на скільки вони грішні?
– Та ні. Ні! Від того, скільки і чого їм доводиться переживати. У ангелів–охоронців старих людей (якщо звичайно янголи ще не покидають їх до цього часу) крила майже завжди чорні.
– Але ж… мені…
– Лише 12? Так, лише 12. Але ж бачиш – крила сірі…
– Але чому?.. – все ніяк не розуміла Вона. Не хотіла розуміти.
– Ну а що ти очікувала? Знаю я про твої стосунки з твоїм батьком, про те, що сталося з твоєю матір’ю. Хто тобі був найближчою людиною після її смерті? Бабуся… Я знаю, що сталося і з нею. Мені все про тебе відомо. І це знання, як бачиш, відбилося на моїх крилах. Знаю, що тобі доводилося бачити. На жаль, я все це теж бачила… твоїми очима. Ти занадто швидко стала дорослою. Занадто швидко розуміла речі, які звичайна людина розуміє, коли їй вже років за тридцять. І то, повір, далеко не всі. Занадто рано ти пізнала справжнє життя.
Вона слухала мовчки. Не мала сили видавити з себе жодного звука. А Їй так хотілось зупинити Янгола. Замовкни! Не треба цього! Не кажи!!! Їй важко все це згадувати. Важко все це знову бачити. Цей кошмар Вона душить в собі вже багато років. Ховає подалі. Б’є його, ріже, труїть алкоголем, заглушує музикою і топить у невидимих сльозах. Але воно знову оживає. Надає удари у відповідь зсередини. Поглинає її. Коли це трапляється, залишаються шрами. Внутрішні. Та і зовнішні також. „Я ріжу своє тіло. Навіщо? А фізичний біль допомагає відволіктися від душевного. Так легше…” – так Вона колись писала у своєму щоденнику. Коли немає сил все тримати у собі, народжуються вірші. Один з її знайомих, перечитавши вірші сказав: „Здається, що в тіло 12–річної дівчинки переселилася душа дорослої жінки… ”
Слова… думки… сльоза… страждання…
Які тяжкі ці спогади… вагання…
Фото на стіні… записки в телефоні…
Троянди не живі…
душа, у тілі – як на зоні…
заплакані очі…болючі порізи…
брудні нарікання…життя як валіза –
нести вже важко, а викинуть шкода…
мотузка на шиї… смертельна свобода…
усміхнені рожи, фальшиві, нестерпні…
забиті бажання… пориви невтримні…
пусті обіцянки… забуті розмови…
монолітний обман… зупинки... відмови…
солодка брехня… отруйні цілунки…
Нещирі слова, вірші, подарунки…
Безсилі прохання… пісні… сподівання…
Вільна неволя… в’язниця кохання…
Сліпа справедливість… глуха милосердість…
З нізвідки - в нікуди… жахлива відвертість…
Стілець…тривога…відчай… видіння…
Небажаний страх… непотрібне терпіння…
Агонія… задуха… в тенетах миша…
І раптом спокій… тьма…і тиша…
– Чому ж… ти ж… – процідила крізь зуби Вона, – чому ж ти не допомагала мені? Ти ж Янгол… Мій Янгол!
– А я не могла.
– Як це? Ти повинна мені допомагати!
– Так. Саме тому я зараз тут.
Вона глянула на Янгола. Дивно все це. Вона хоче пояснень. Але в той самий час відчуває, що боїться їх. А Дівчина–ангел в цей час злізла з смітника, взяла Її за руку і тихо прошепотіла:
– Пішли зі мною. Ти все зрозумієш. Сьогодні я можу тобі допомогти.
Дівчина з крилами поцілувала Її в щоку і повела по дорозі. Вони разом зайшли у під’їзд багатоповерхового будинку.
– Питай у мене все, що хочеш.
– Добре… – похмуро сказала дівчинка. – Чому ти мені раніше не допомагала? Коли мені було так складно.
– Я допомагала. Я завжди була поруч.
– І оце ви називаєте допомогою? Ти хочеш сказати, що мені було легше?
– Ні, сонечко. Наша допомога не в цьому полягає. Ми зажди поруч. Але направляємо ми у дуже кризових ситуаціях. Коли людина на краю. Тоді ми допомагаємо вирішувати, в яку сторону зробити крок.
– Нащо ж ви тоді взагалі потрібні! Ви нічого не робите! – закричала дитина. Вона була занадто зла. Стільки всього пережити і без підтримки свого янгола…
– Ми багато чого робимо. Якби мене не було поряд з тобою… ти б не прожила 12 років.
А тим часом вони повільно піднімалися східцями. Повільно, крок за кроком. До спасіння, до вирішального слова. Сьогодні Вона має стати щасливішою. Повз них проходили люди. Дівчата їх не помічали. Але люди скоса дивилися на 12–річну дівчинку, так, як вони дивляться на психів. Бо вони і бачили психа. Дівчинка розмовляла сама з собою…
– Чому ж ти раптом зараз з’явилася? – запитала Вона Янгола і глянула у бездонні очі. У них ховалися всі Її сльози, які так і не пролилися.
– Тому, дурненька, що ти вже однією ногою в цій прірві. Я хочу допомогти. Я мушу допомогти. Хоча насправді я не повинна була з’являтися. Просто… ти мені подобаєшся. Мені тебе шкода.
– Не потрібно…
– … тебе жаліти? Знаю. Ти цього не любиш. Але у янголів така робота. Якби вони не відчували жалю до своєї людини, то вони б не могли вже відчувати її і рятувати її.
Вони забралися на дах. Дівчинка наче і не розуміла, як вона сюди потрапила. І не пам’ятала шлях, який вони тільки що подолали. Але тут вона прокинулася. Тут так вільно, так гарно! Тут можна дихати на повну! Тут так тихо, спокійно.
– Я тобі хочу дещо показати, – ніжно прошепотіла Ангел і підвела Дівчинку до самого краю даху. – Ставай, не бійся. Я ж поряд. Я вмію літати.
Вони стали пліч–о–пліч і взялися за руки. Внизу місто жило своїм повсякденним життям. За обрієм сідало холодне сонце. Навколо лежав легкий негустий туман.
– Що ми тут робимо? – запитала Дівчинка, не відриваючи очі від заходу сонця.
– Ми рятуємо тебе… – закричала Янгол і сміливо зробила крок вперед. А Дівчина пішла за нею. Один єдиний крок… останній крок... крок до порятунку. Так, Вона нарешті все зрозуміла. Все! Це життя – не Її. Воно чуже. Вона хоче бути янголом. Тепер вона знає… Життя- це кохання, кохання – це смерть… Смерть – це життя… інше життя…
В той день відбувалось щось дивне. Спочатку йшов теплий дощ. Потім було затемнення сонця. А вночі небо раптом засяяло метеоритним дощем…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=60207
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 23.02.2008
Дівчинка, що вірила у казку
Жила, довіряючи людям.
Вона бачила лише маску,
За якою багато бруду.
І не маючи жодного шансу
Захиститися від гнилля,
Вона не побачила сенсу
Сховатися від життя.
Та невже, невже ви, дорослі,
Зруйнуєте її світ?
І кинете каміння важезне
Й розіб’єте світла плід?
А вона?.. Вам на неї начхати.
Вона втратила віру у диво.
Ви покинули її помирати
Серед вашого бруду і пилу.
Дівчинка, що могла б врятувати
Ваші душі і ваші серця
Зараз буде собак годувати
Своїм тілом і своїм життям.
23.02.08
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=60206
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 23.02.2008
Я – лише тінь в театрі темноти.
Я риба безока на мілині,
Як воєн серед ворожих замків.
Я ще жива, та між катафалків.
Я – обрубок щастя на смітнику,
Куля в обличчі поганому віснику.
Я – лялька кинута дитиною.
Я – цуценя задушене людиною.
Я – спалена сторінка брехливого листа.
Я – камінь у воді розбитого моста.
Я лише пустка, сльози бідноти,
Я – лише тінь в театрі темноти….
Ви знаєте, насправді я ніщо!
Та знаєте, я гірше, ніж ніщо!
Тепер ви вільні, спасибі за увагу.
Щоб вислухати це, потрібно мати велику відвагу.
26.12.07
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=52537
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 26.12.2007
Все навколо не таке…
Не цікаве і бридке.
Щось не так. Усе нудне.
І життя чогось паскудне.
Світлий настрій? Вже немає…
Депресія в життя вступає.
Б’є, руйнує світлі дні.
Залишаються рубці –
Темні плями на бажанні
Жити, дихати, кохати.
Може, й дійсно не життя,
А лише брудне сміття?
Пропонуєте здаватись?
Пані Смерть, не треба гратись.
Пані Доле, ви скажіть,
Чому не хочеться так жить?
Можливо я не гідний того?
Пані Смерть, чого так довго?
„Вже іду, моє кохання.
Ну от і все… заплющуй очі… пиши прощання”.
Поцілунок.
Кінець.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=50696
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 10.12.2007
Мій ангел має сірі сльози
І очі кольору води.
Він любить чорні мертві рози.
Таких на небі не знайти.
Мій ангел тихо помирає
В брудному підвалі на мокрій землі.
Він від життя мого страждає.
Змішує воду й отруту змії.
Мій ангел ненавидів крила свої –
Лишились лиш шрами на білій спині.
Він вже пропив всі мрії мої
І віддався за дозу як раб Сатані.
Мій ангел з дитинства покинув мене.
Й на щастя надії немає.
Як не стане його – життя промине.
А він вже повільно вмирає.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=48853
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 27.11.2007
Як хочеться плакать і кричать
Влучати пулею у скроню.
Від себе, від життя тікать.
Пускати кров свою в долоню.
Як хочеться втекти подалі
Від вас, від бруду, від брехні.
Лише б з тобою у вуалі
Ночі сховатися на однині.
І плакати з тобою, і кричати,
І тихо цілувать твої солодкі губи,
І різать пальці, і мовчати
І тримать тебе в руках, зціпивши зуби.
Як хочеться забути про весь світ!
Лише з тобою стояти над обривом.
Стояти вічно у воріт
До Аду, Раю і упиватись нашим дивом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=48770
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 26.11.2007
Як тяжко думати про волю,
Як тяжко зупинити біль!
Як боляче прощати долю,
За те що сипле в рану сіль.
«Тихіше, миле, час лікує»-
Підступно шепотіла ніч.
А серце з демоном воює
І я з собою віч-на-віч.
«Так, хай час загоїть рани!» -
Здалася я в цій боротьбі,
Застрягла мрія між світами
Й душа лишилася в пітьмі.
Минали миті, дні й роки
А рани виникають знову.
Цей біль лишився на віки.
І ніч готує нову змову.
А час допомагає їй
Завів у клітку бідну душу.
О, часу, я знову раб твій!
Тобі коритися я мушу.
Як тяжко думати про волю,
Як тяжко мріяти про рай,
Як боляче гукати долю.
Вона покинула… й нехай!
Всеодно нема надії,
Всеодно мені страждать.
І час мене не зрозуміє.
Я буду смерть лише чекать.
Лише вона загоїть рани,
Вона зупинить цю війну,
Вона не лишить навіть шрами,
Врятує грішницю свою.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=48769
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 26.11.2007
Я ненавиджу вас всіх…
Я ненавиджу вас більше.
Я не хочу чути ваш сміх,
Яне хочу робити гірше.
Ви не чуєте мене.
Ви не можете почути.
Я не хочу вбивать себе,
Щоб ви про мене не могли забути.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=48768
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 26.11.2007
Сонце світить мені в очі.
Грається, знущається.
Я не можу жити!
Ночі!
Доля також помиляється!
Я була помилкой долі.
Я буду страждати!
Дай мені хоч болі! Болі!
Аби не вмирати!
Долю, мила, подивись!
Я – ніхто...ніщо...
Я – пляма.
Пляма бруду, пляма ночі...
Доле, я тебе чекала...
Я чекала все життя,
Коротке, нікчемне.
Але ж я іще дитя!
А вже очі темні....
Дай мені краплинку мрії!
Дай хоч мить спокою!
Та закриті в долі вії,
Що ж робитимеш зі мною?
А, може, смерті дай?
Лиш смерті...
Вічний спокій, тихий сон.
Так! Скажи слова відверті!
Так! Віддай мене в полон!
Доле, я хочу почути слова
Які неможливо почути.
Скажи їх, мене добива.
Не жалій мене. Дай заснути!
А ти мовчиш... мовчиш...
Чому?
Доле, я тебе благаю!
Доле, я ж тебе молю!
Мила, я тебе чекаю!
Ні! Забери у мене все!
Забери останній подих!
Припини це все лише,
Все життя, до мілких сотих.
Забери у мене мрію,
Забери, хоч і нема!
Останні сльози я посію,
Хай з них виросте трава!
Сонце світить мені в очі,
Грається, знущається...
Я не можу жити....
Ночі!
А Доля вже прощається....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=48747
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 26.11.2007
І
Я прошепочу "Прощай"!
І серце стіною закрию.
Ти від мене пішов... Нехай!
Я дихати вже не вмію.
А сніг моє серце знайшов
І вкрив його важезним слоєм.
Ти нещодавно від мене пішов.
Лиш сльози жгуть холодним зноєм.
ІІ
Чи доживу я до світанку?
Чи сніг обірве мою нить.
Та все одно. Не хочу ранку,
Мені набридло з снігом жить.
І все навколо, все в снігу.
Ніщо не дихає. Все – смерть.
Можливо, я з усім помру
Яка різниця? Це лиш смерть.
ІІІ
А сніг безжалісно літає
І тихо шепче: "Це – любов".
Але як грішницю карає,
Катує серце, студить кров.
IV
Білі краплинки зими...
Від серця залишилася льдинка...
Навіть немає журби...
Я померла, я – лиш сніжинка.
Я потанцюю із вітром
І тихо помру на устах.
Ти відчуєш мене, і тихо
Повернешся до мене в сльозах.
І чого ти від цього чекав?
Невже мене повернути?
Ти по кімнаті довго блукав,
Але життя вже не здобути.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=48746
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 26.11.2007
Слова… думки… сльоза… страждання…
Які тяжкі ці спогади… вагання…
Фото на стіні… записки в телефоні…
Троянди не живі…
душа, у тілі – як на зоні…
заплакані очі…болючі порізи…
брудні нарікання…життя як валіза –
нести вже важко, а викинуть шкода…
мотузка на шиї… смертельна свобода…
усміхнені рожи, фальшиві, нестерпні…
забиті бажання… пориви невтримні…
пусті обіцянки… забуті розмови…
монолітний обман… зупинки... відмови…
солодка брехня… отруйні цілунки…
Нещирі слова, вірші, подарунки…
Безсилі прохання… пісні… сподівання…
Вільна неволя… в’язниця кохання…
Сліпа справедливість… глуха милосердність…
З нізвідки - в нікуди… жахлива відвертість…
Стілець…тривога…відчай… видіння…
Небажаний страх… непотрібне терпіння…
Агонія… задуха… в тенетах миша…
І раптом спокій… тьма…і тиша…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=48745
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 26.11.2007
Прийди, мій Ісусе,
Навчи мене жити,
Навчи сподіватись
І сонцю радіти.
Почуй німі крики,
Спаси від страждання,
Від солі на щоках,
Від смерті бажання.
Зроби мені щастя,
Сховай від зігнання,
Зітри мої сльози.
Подаруй лиш кохання.
Прийди, мій Ісусе,
Врятуй мою віру,
Поверни давно втрачену
Людям довіру.
Навчи відчувати,
Врятуй одну мрію,
Розтопи мою кров,
Поверни в сон надію.
Прийди, мій Ісусе,
Прийди, відгукнися!
На безнадійну свою
Грішницю подивися.
Торкнися рукою
Помутнілих очей,
Вигони із тіла
Біль жахливий цей.
Але якщо ти лиш примара,
Ще одна ілюзія,
Повернусь у вічний сон,
Я без тебе жить боюся....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=48729
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 26.11.2007
„Немає в світі більше нас.
Ми покидаємо це пекло.
Ми летимо в останній раз
Щоб там, за нами усе зникло.
Ми поринемо в світ де немає нікого…
Ми збудуєм нові мости.
Ми забудем людей, і не буде нічого,
Що могло б зруйнувать наші сни.
Не буде більше сліз і болю.
Лише кохання наше вічне…
Ми рвемося на бажану Волю!
Це слово лише наше, ніжне…
Ми поринемо в світ де немає нікого…
Ми збудуєм нові мости.
Ми забудем людей, і не буде нічого,
Що могло б зруйнувать наші сни.”
Так співали душі тих,
Хто пізнав що є щире кохання.
І тіл вже немає у них…
Вони залишились в пурпурній калюжі страждання…
„Ми поринемо в світ де немає нікого…
Ми збудуєм нові мости.
Ми забудем людей, і не буде нічого,
Що могло б зруйнувать наші сни.”
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=48728
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 26.11.2007
Одна смерть – це трагедія.
Смерть мільйонів – це статистка.
Ми не знаєм як це діє.
Ми вважаємо – це містика…
А смерть поруч, за спиною…
Хоче вкрасти в тебе щастя.
Вона грається з тобою –
В неї більше козир–масті.
Бути чесним, обережним…
Вірить в Бога і в закони…
Та життя не є безмежним
Воно ставить перепони.
А що завтра?
Хто ж це знає…
Може, смерть того не варта…
Може, все життя зникає…
А ось раптом – смерть з тобою…
І тримаючи за руку,
Прошепоче „йди за мною”.
І не видасть більш ні звуку.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=48727
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 26.11.2007
Ніколи не знала, як сонце вмирає.
Ніколи не бачила ніч.
Ніколи незнала, як хлопець кохає.
Ніколи не слухала річ.
Не знала, як дихати,
Не знала, як спати,
Не вміла любити,
Не вміла вмирати.
Не встигла початись,
Не встигла відчути,
Не встигла зачатись,
Не встигла забути.
Не встигла початись,
А вже залишає.
Не встигла зачатись,
А вже помирає.
Вона родилась, не вдихнула ні разу.
Не встигла проклясти життя.
Вона родилась і померла відразу.
Не взнавши про трудність буття.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=48642
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 25.11.2007
Навколо блядь і бруд
І ви в рожевих окулярах.
Ваш «чесний, справедливий» суд
Як блиск для губ на брудних лярвах.
Ви ненавидите всіх тих,
Хто вище вас піднявсь в блакиті.
І тикаєте пальцями у них,
І кричите: «Ви божевільні!»
Не бачите, не знаєте життя
І кажете що ви мудріші, ви розумні.
І тисячі сердець крадете на сміття.
І посміхаєтеся собі: «які ми вумні!»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=48641
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 25.11.2007
Ці мрії зроблені із сталі,
І руйнувати їх не смій.
Краще тримайсь від них подалі!
Я сама боюся власних мрій.
Ці мрії отрутою политі.
Ти знаєш – вони смішні, дурні.
Вже стільки раз вони були убиті…
Будь ласка, не чіпай їх! Ні!..
Ці мрії породжені із пекла.
Вони застрелені весною.
В них запускаєш свої ікла…
Вони загризені тобою.
Ці мрії… Краще б не робив цього!
Ці мрії – як могильні плити.
Тепер дивись! Ти ж досяг свого!
Тепер дивись: помираю я і ти…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=48640
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 25.11.2007
Я знову сідаю за стіл,
І знову в руках олівець.
Мене надихає лиш біль.
Можливо, це нарешті кінець?
Можливо останні слова,
Можливо, останні сльози.
Прощавай, прощавай життя!
Приходять останні морози.
Морози, які не пережить,
Морози, які лиш ти розтопиш.
Але ти хочеш сам, без мене жить…
Ну що ж, вже нічого не зробиш.
Колись ти кричав про вогонь,
Про вічне і чисте кохання.
А тепер ти мовчиш у долонь,
Що в серці холодні вагання.
Казав, що потрібна,
Казав, що кохаєш,
Брехав, що навіки.
Казав, що бажаєш.
Казав, що єдина,
Брехав, що до смерті.
Казав, що найкраща,
Казав, що відверто.
Кажеш, що було.
Кажеш, скінчилось,
Кажеш, що пройшло,
Кажеш, що наснилось.
Кажеш, що ти винний,
Кажеш, що не я.
Кажеш, що повинен,
Кажеш, не твоя…
Ну що ж… вибір за тобою.
Давай, розбий мені серце!
Нажаль, почуття не змити водою
І вогнем не спалити це.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=48611
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 25.11.2007
Кожен день я чую ваші крики
І щодня я чую: «не така».
Мої думки для вас дурні і дикі.
Не така… вам краще знать яка?
Ви краще знаєте мене, мої надії?
Ви краще знаєте моє життя?
У вас свої банальні мрії,
У вас свій бруд, своє сміття.
Мені нема до нього діла,
Мені все рівно що ви є.
Так яка дурацька сила
Пхає вас в життя моє?
Ваш світ для мене як підробка,
А мій для вас – психічний розлад.
У вас – Ісус, змагання, водка,
Політика, обман і розбрат.
Ви кажете що я – це фальш,
Ви кажете що я дурна.
А ви погляньте краще, де тут фальш…
Та ви сліпі… це не моя вина.
Звичайно, легше помічати
Чужі помилки, не свої,
З мене покірність вимагати.
Лизати рани язиком змії.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=48610
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 25.11.2007
Я буду вдивлятися в даль,
Я буду дивитися в вись.
Я відчуваю? А жаль...
Сонце вмирає! Дивись!
Все починається, все помирає.
Сонце, життя і смерть....
А вічності в нас немає –
Все покидає, йде геть.
Я буду вслухатися в тишу,
Я буду записувать сни.
Я по собі не залишу
Навіть твоєї журби.
Все починається, все помирає.
Кохання, війна, тепло...
День за днем...життя зникає
І навіть не знає цього.
Я буду знаходити долю,
Я буду губити її.
Я не віддам свою волю!
Навіть за мрії свої.
Все починається, все помирає.
Подих, сльоза, всена.
Вічності кожен шукає,
Та тільки слово вона.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=48608
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 25.11.2007