| Сторінки (1/21): | « | 1 | » |
Легкий вітерець із якимось дивним запахом пробігся по обличчі жінки, яка лежала на землі і ледве дихала. Хоч вітер вона відчула, та не могла відкрити очі, тільки постаралася вдихнути глибше. У повітрі також був той дивний запах, який вона не могла ні впізнати, ні відгадати. Хотілося дихати все більше, хотілося відкрити очі, поворушити руками чи ногами, але нічого не виходило, можливо жінка почала панікувати, та вона була занадто втомлена. Скільки пройшло часу після того, як вона вперше відчула вітер і незнайомий запах, цього вона теж не могла ніяк вичислити. Напевно часу пройшло достатньо, бо дихання жінки нарешті стало звичайним і вона почала ворушити пальцями на руках, а потім повільно почала відкривати очі.
Перше, що вона побачила, це був якийсь жовто-мутний дим, вона доторкнулася до землі і відчула, що вона дуже рихла, ніби готова розкришитися і розсипатися одночасно. Жінка закрила очі і зрозуміла, що вона лежала, згорнувшись «калачиком», тому вона повернулася на спину, а потім зрозуміла свою помилку, бо тіло дуже сильно боліло. Вона знову відкрила очі, вони були ясно-блакитного кольору, майже єдина яскрава фарба, яка заполонила світ. Жінка розуміла, що вона десь на вулиці, але не могла зрозуміти, чого не видно неба, чого його заволокли ці дивні брудні хмари. Вона знову захотіла закрити очі, але почула дивний шелест і повернула голову. Біля неї сидів маленький хлопчик, йому було чотири чи п’ять років, він посміхався найщирішою посмішкою до неї. Хлопчик був брудний, але на обличчі світилися блакитно-зелені оченята. Жінка забула про біль і піднялася до хлопчика, вона хотіла щось йому сказати, але те, що вона побачила змусило її затамувати подих.
Тотальна розруха, дим, пустота, важке повітря, відсутність кольорів, все сиве і мутно-жовте, пусте небо і ніде не видно нічого живого – все це побачила жінка, коли піднялася. Вона постаралася вдихнути, але зрозуміла, що не хоче дихати цим повітрям. Вона почала задихатися, поки не перевела погляд на хлопчика, який все ще посміхався. Якщо він дихає, то й вона зможе, тому вона почала повільно вдихати і видихати.
– Що сталося? – промовила вона сама до себе.
– Бомби, – відповів хлопчик, – багато бомб.
Жінка подивилася на хлопчика, вона постаралася хоч щось згадати. І вона згадала, була війна, велика і жахлива, яка потягнула за собою біль і смерть, а потім був страшний і величезний вибух, може навіть не один, нарешті вона прокинулася тут сама, хоча вона була не сама, біля неї був цей маленький хлопчик.
– Більше нікого немає? – запитала вона хлопчика.
– Я більше нікого не бачив, – відповів той.
– Де твої батьки? – запитала знову жінка.
– Тут, – посміхнувся хлопчик.
Жінка нічого не сказала, може його батьків вже немає в живих, а може вони справді десь тут, тільки їх потрібно знайти. Потім вона, ніби отямилася, адже вона не знала, де її батьки, де її рідні та близькі. Вона точно знала, що потрібно шукати інших людей, які вижили. Жінка піднялася і сіла навпроти хлопчика.
– Як тебе звати? – запитала вона. – Мене звати Ангеліна.
Хлопчик посміхнувся так, ніби вона йому подарувала найцінніший подарунок, хоча від його посмішки і їй стало якось тепліше і спокійніше на душі, аж сльози підійшли до очей.
– Мене звати Лесик, – відповів радісно хлопчик.
– Яке гарне ім’я, – сказала жінка. – Послухай, Лесику, нам потрібно піти і пошукати інших людей і, звичайно, твоїх батьків, добре?
Хлопчик посміхнувся і кивнув, Ангеліна повільно піднялася, вона взяла хлопчика за руку. Перший крок у безодню вона не наважувалася зробити, та вибору не було, і вони нарешті рушили. Темніти почало швидко, а Ангеліна почала втомлюватися, тому вона вирішила заночувати у найближчому поваленому будинку. Разом з Лесиком, вони зайшли в середину, як тільки стемніло на вулиці стало дуже холодно, в середині також було холодно, тому вона знайшла якісь старі простирадла і ковдри. Вона пригорнула Лесика до себе, закутала себе і його настільки сильно, наскільки вийшло. Хлопчик заснув швидко, а вона все ще оговтувалася від сьогоднішнього дня, час від часу поглядаючи на малого, який здавалося не боявся того, в що перетворився світ і він зовсім не боявся її, чужої тітки, а спокійненько сопів в її обіймах.
Коли Ангеліна прокинулася, на вулиці вже було світло, Лесик все ще спав притулившись до неї. Сьогодні тіло менше боліло, крім того, після того як вона відпочила, шок від першого погляду на новий світ трошки пройшов. Біда в тому, що тепер Ангеліні дуже хотілося їсти, перше, про що вона подумала після того, як почула жалісливі звуки із живота, це пройтися будинком, можливо знайти хоч якійсь консерви. Ангеліна розбудила Лесика і той тільки радісно кивнув, коли вона запропонувала знайти їжу. Пошуки не увінчалися успіхом, тому жінка вирішила, що потрібно йти на пошуки хоч когось. Спочатку вони пройшлися розваленим містом, та здавалося тут сто років ніхто не жив. Ангеліна вирішила, що потрібно йти за місто, але ця ідея її трохи лякала. Проминувши, останні будівлі, вони вийшли на дорогу і широкий пустир, на якому де-не-де тирчало щось, напевно колись це були дерева. Ангеліна йшла повільно, а Лесик навпаки бігав і радів, ніби нічого не сталося. Жінка постаралася розпитати в малого про його сім’ю, але останнє, що вона від нього чула, це було його ім’я, потім він просто кивав. Міста вже не було видно, а попереду ще нічого не було видно, Ангеліна почала переживати, бо скоро мало стемніти, а ночі зараз були холодні. Вона почала обдумувати своє рішення і тепер переймалася, що вчинила не дуже розумно, вона похилила голову і так пройшла декілька десятків кроків. А коли підняла погляд, то побачила, що Лесика ніде немає. Жінка декілька раз покликала його, та відповіді не почула, зібравши останні сили, вона побігла в сторону пагорба. Коли вона вибігла на верї, то внизу побачила щось схоже на річку, на березі якої були люди, а серед них був Лесик. Ангеліна так зраділа людям, що навіть забула про обережність. Вона одразу пішла в їхню сторону, на її велике здивування, люди також зраділи її появі.
– Нарешті, люди, – вимовила ледь вона.
– Так, – промовила до неї якась бабуся, – ми збираємося тут, біля єдиної річки на декілька кілометрів, скоро почнемо шукати…
Бабуся щось ще розказувала, та Ангеліна перестала її слухати. Сльози підійшли до очей і вона розридалася, Лесик кинувся до неї і почав гладити по голові. Люди обступили їх і вирішили зігріти новеньких, а також нагодувати і дати відпочити. Наступного дня Ангеліна почувала себе вже набагато краще, Лесик не відходив від неї, поки вона спала, а коли прокинулася, то одразу захотіла дізнатися, що сталося.
– Такий сміливий у вас син, – промовив чоловік, який напевно був старшим.
– Це не мій син, – відповіла Ангеліна, – але ми шукаємо його батьків, так само як і моїх.
– Зрозуміло, – промовив чоловік, – тут багато таких, як ви.
– То що сталося? – запитала Ангеліна.
Та війна, – промовив чоловік, – здавалося, чого їм ще треба, адже вони так багато знищили, а решта просто дивилися, але виявилося, що вони хотіли знищити все. От вони все і знищили, ті страшні бомби знищили майже все. Зараз немає ні зв’язку, ні можливості шукати людей далі ніж на декілька кілометрів від річки, бо ночі стали дуже холодні, та й дні не тепліші. Ми навіть не знаємо чи сонце ще не зникло, чи ще десь є люди і, як жити далі, коли закінчиться їжа.
– Мають же бути десь інші люди, – знову почала хвилюватися Ангеліна.
– Залишається тільки сподіватися, – промовив чоловік, – пройшов тільки тиждень після вибуху, ми набираємося сил і природа набирається сил, тоді буде видно.
Чоловік пішов, залишивши Ангеліну наодинці із своїми думками. Вона почала спостерігати за іншими, люди старалися жити звичайним життям, якщо його можна було таким назвати. Хтось порався біля вогню, хтось біля річки, діти гралися і Лесик був серед них. Ангеліна вирішила також допомагати, щоб, по-перше, бути корисною і подякувати за допомогу, а по-друге, щоб не думати про те, що сталося, і про те, що можливо вона більше ніколи не побачить своїх рідних.
До вечора Ангеліна допомагала усім, хто її про це просив. Вона навіть вирішила залишитися з цими людьми, поки все не вирішиться, а тільки потім йти шукати рідних. Вона також подумала, що батьків Лесика буде простіше знайти трошки пізніше. Ангеліна, хоч цілий день працювала, не забувала слідкувати за Лесиком і тільки ввечері вона зрозуміла, що не бачила його декілька годин.
– А де Лесик? – запитала вона дітей, з якими той грався.
– А він напевно біля «сплячих», – відповіла найстарша дівчинка.
– Біля кого? – не зрозуміла Ангеліна.
– Це люди, яких ми знайшли, – відповіла бабуся, яка чула розмову, – вони непритомні, але ще живі. В нас немає ліків чи потрібних медикаментів, тому вони просто лежать у спеціальному місці, недалеко від табору, а ми надіємося, що вони прокинуться.
Бабуся показала Ангеліні куди треба йти і вона одразу направилася туди. «Сплячих» було дуже багато, але серед них виділялася постать маленького хлопчика, який нахилився над кимось. Ангеліна одразу подумала, що то один із батьків Лесика, а може навіть обоє. Хто знає, може тут є хтось із її рідних, хоча вони жили далеко від місця, де жила Ангеліна. Жінка підійшла до Лесика, той сидів над якимось чоловіком і уважно роздивлявся його, ніби вивчаючи.
– Напевно, – промовила Ангеліна сама до себе, – це не його батько.
– Ти знаєш, хто це? – запитала вона Лесика.
Хлопчик підняв голову і посміхнувся радісно до неї, як посміхався завжди. Ангеліна підійшла ближче і глянула на чоловіка. Вона на мить запнулася, а потім зрозуміла, що вона вже зустрічалася з ним. Це був військовий, у якого вона брала інтерв’ю нещодавно.
Ангеліна постаралася згадати їхню зустріч, та все було марно. Вона тільки пам’ятала, що чоловік був військовим, він був дуже серйозним і розмова зовсім не клеїлася. Тільки Лесика не можливо було від нього відірвати, хоч Ангеліна старалася дізнатися чи то точно не його батько, але малий нічого не казав. Нічого не казав, та постійно сидів над чоловіком або ходив між «сплячих», але все одно повертався до незнайомця. Так було декілька днів, поки одного вечора Ангеліна не прийшла забирати Лесика спати і чоловік відкрив очі.
Чоловік прийшов до тями вранці того дня, але він був дуже втомленим, тому не міг відкрити очі. Він відчував холодок на пальцях рук, але вони не хотіли ворушитися. Також він чув, що біля нього хтось ходить, тільки йому було байдуже, поки він не зрозумів, що він лежить на землі, а значить до них щось прилетіло і якщо він не підніметься найближчим часом, то може більше ніколи не піднятися. Чоловік відкрив стомлені повіки і побачив хлопчика, який щось малював в нього біля руки. Дивна думка промайнула, що він вже помер, а це по його душу прилетіло янголя. Та чоловік не мав сили ще тримати очі відкритими, тому знову закрив їх. Напевно він заснув, а прокинувся, коли почув жіночий голос, який когось кликав. На вулиці темніло, ставало холодно, чоловік відкрив очі знову, біля нього сидів той самий хлопчик і посміхався, а потім підійшла жінка. Чоловік подивився на неї своїми зеленими суворими очима і не зрозумів її вираз обличчя.
– Ви прокинулися, – промовила Ангеліна.
Чоловік не відповів, він дивився то на неї, то на хлопчика, який аж світився від радості. Раптом Ангеліна зрозуміла, що вже вечір і, що ніч буде холодною. «Сплячих» на ніч вкривали, але вона не знала чи достатньо добре, але цей чоловік прийшов до тями і тепер його треба добре закутати. Вона побігла в табір і розповіла про це старшим, вони дали їй додаткову ковдру.
– Я залишуся, – сказав Лесик, коли Ангеліна хотіла його забрати після того, як вкрила чоловіка.
– Ні, ми підемо до табору, – промовила жінка.
– Але йому буде самотньо, – сказав Лесик.
Ангеліна зрозуміла, що не зможе переконати малого, тому вирішила, що вони заночують також тут. Вогонь не можна було розводити, тому вони з Лесиком міцніше притулилися один до одного. Вона перевела погляд на чоловіка і зрозуміла, що він також дивиться на них.
– Ви пам’ятаєте мене? – запитала вона. – Мене звати Ангеліна, я брала у вас інтерв’ю.
– А я Лесик, – промовив хлопчик і посміхнувся.
– Що сталося? – хрипло запитав чоловік.
Ангеліна голосно видихнула і розповіла все, як є. Чоловік дивився на неї, а в його очах був подив і повна невіра. Він згадав війну і що брав в ній участь, але він не міг зрозуміти, як таке могло статися.
– Ви… – чоловік запнувся, – ви пам’ятаєте, як мене звати?
Ангеліна тільки зараз зрозуміла, що не пам’ятає, бо інтерв’ю було препаскудне. Та вона не могла залишити людину без імені і вона дуже сильно постаралася згадати його ім’я. Чоловік зрозумів, що вона не знає, тому усміхнувся і закрив очі.
– Олексій, – випалила Ангеліна.
Чоловік знову відкрив очі і подивився на неї втомленим поглядом. Потім він глянув на Лесика, який вже міцно і безтурботно спав.
– Дякую, – сказав чоловік і також заснув.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014649
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2024
Я знаю людей, які дивляться в море
І шукаючи свій корабель, виглядають
Червоні вітрила, та море дуже суворе,
Воно зробить як хоче і зорі щезають.
А люди на березі чекають на казку,
І добрі, і злі ждуть здійснення мрій.
Чи подарує море їм свою ласку?
Та слідкують вони, не опускаючи вій.
Слідкував я за ними, та одного ранку
Я глянув на море і кораблик побачив,
Він причалив до берега і став на стоянку,
Біліли вітрила, був таким вільним неначе.
Це не твоя гавань, мій кораблику, поспішай
Тут живуть не ті люди, не бачать вони
Твою простоту, та надії, головне, не втрачай
Тут ніхто не знає, як важко буває пливти
Слідкував за горизонтом і переживав,
Хоч би ніхто вітрила йому не зламав
Бо побачив, що він таємницю ховає,
Не червоні вітрила, а крила він має.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=986339
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.06.2023
Павлик знову прокинувся рано, від вчорашньої грози на небі не було сліду, сонце почало підніматися і висушувати мокрі траву і дерева. Він не хотів тривожити бабу Олену, але не витримав і пішов раніше до неї, не дочекався навіть друзів. Хлопчик відкрив двері і голосно гукнув, ніхто не відповів, тому Павлик переступив поріг веранди. Він не наважувався зайти в темну і холодну хату, але зробивши декілька кроків вперед і назад, все таки зайшов в середину. В передній кімнаті стояв стіл, на якому були розкладені старі фотографії: чорно-білі і кольорові. Їх було так багато, Павлик глянув на них, там було зображено багато людей і старих, і малих, і молодих. Також на столі лежали зошити і щоденники повністю списані, їх Павлик вирішив не чіпати.
– Бабо Олено, – промовив він, та йому так ніхто і не відповів.
Він попрямував далі в хату, в наступні кімнаті було прибраніше, на стінах висіли ікони, прикрашені рушниками, стіл був застелений вишитою скатертиною, на ліжку стояли величезні подушки у вишитих наволочках. Ця кімната, ніби чекала на гостей, але баби Олени там також не було. Тому Павлик вирішив зайти на кухню, там була старезна піч, а біля печі стояла лежанка. Нарешті Павлик знайшов бабу Олену, вона спала. Він підійшов ближче і застиг на місці. Баба Олена спала?..
Павлик швидко вибіг з хати і помчався додому, щоб сказати бабусі. Потім вони разом повернулися на старе подвір’я. Павлик стояв під верандою, він чекав, коли вийде бабуся і дочекався… Бабуся вийшла біла як стіна і Павлик зрозумів, баба Олена не спала.
Наступного дня ввечері, коли все закінчилося, Павлик сидів під верандою баби Олени. До нього підійшли Богдан, Сергій та Світланка.
– Не сиди тут, – сказав Богдан, – пішли гратися.
– Я зараз піду, – промовив Павлик, – ще трошки… ще так багато казок треба почути…
– Шкода, що вона була сама, – сказала Світланка і зашморгала носом.
– Вона не була сама, – Павлик підняв голову на друзів, – в неї було багато особливих людей.
Діти переглянулися і вирішили залишити Павлика самого. Хлопчик ще довго сидів під верандою, поки бабуся не прийшла, щоб забрати його. Павлик піднявся і наостанок подивився на стару перекошену хату.
– Дякую Вам за казки, які ви розповіли і які не встигли розказати, – сказав він пошепки, – але на вас вже чекали в таємному саду, який постійно буде цвісти під веселий гомін найособливіших людей, які там живуть.
***
Хвіртка відкрилася, в сад зайшла дівчина. Вона підійшла до столу накритого білою скатертиною, за столом сиділи такі рідні для неї люди. Дівчина посміхнулася, та не встигла вона сісти на своє місце, як всі весело загомоніли до неї і серед усіх слів та розповідей було лиш чути: «А пам’ятаєш…»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985774
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.06.2023
Павлик прокинувся рано, сонце тільки почало підніматися, він аж сам собі здивувався. Спати вже не хотілося і Павлик вийшов на вулицю. Зранку було прохолодно, тому хлопчик вирішив повернутися в тепле ліжко, але побачив, що хтось ходить біля хати баби Олени. Він миттю відправився туди, навіть не подумав про страх. Його здивуванню не було меж, то була баба Олена, вона вийшла з хати, пройшла стежкою до заростів і присіла на щось схоже на лавку. Баба Олена сиділа із закритими очима і теребила пальці на руках. Павлик підійшов, але щоб не налякати стареньку голосно човгав ногами.
– Чого так рано встав? – незвичним голосом запитала баба Олена.
– Не спиться, – відповів Павлик, – а що ви робите?
– Слухаю, як співають пташки, – сказала баба Олена і відкрила очі.
Це була, ніби нова бабця, до цього вона була весела і задиркувата. А зараз на Павлика дивилося спокійне і трохи сумне обличчя. Хлопчик підійшов і присів біля баби Олени, деякий час вони сиділи мовчки.
– Ви так багато казок знаєте, – сказав Павлик, – і в кожній казці є якесь чарівне місце.
– Воно не чарівне, – відповіла баба Олена, – воно навіть не таке і особливе, просто воно є.
– Що це за місце? – запитав Павлик.
– Колись давним-давно, – почала спокійно баба Олена, – одна звичайна людина створила незвичайне місце для особливих людей – таємний сад. Він обгороджений побіленим забором із білою хвірткою. Там завжди зелена трава, в якій жовтіють кульбабки, там багато яблунь, які завжди цвітуть. Під однією із яблунь сидить біла гуска із невеличким стадом жовтеньких гусенят, які весело пищать і бігають по садку за жовтими і білими метеликами. А найголовніше, в садку стоїть довгий стіл, який вкритий білою скатертиною, а за столом сидять люди і розмовляють. Вони розповідають, один одному історії і серед шуму можна почути: «А пам’ятаєш, а пам’ятаєш…». Там завжди неділя, завжди свято, немає бід, горя і сліз. Всі щасливі…
– Це та чарівниця створила його? – запитав Павлик, коли баба Олена перестала говорити.
– Ні, – відповіла старенька, – та людина не була чарівницею, чарівників не існує. Та людина була звичайною, але вона змогла створити таке місце і наповнила його світлом, теплом, вірою, надією, любов’ю та добром. І навіть, якщо, цієї людини не стане, той сад вже нікуди не подінеться, він постійно буде цвісти під веселий гомін найособливіших людей, які там будуть жити.
Баба Олена знову замовчала, а Павлик більше не знав, що запитати. Йому напевно потрібно було вже повертатися, бо він згадав, що бабуся казала, не турбувати бабу Олену до обіду.
– Ще так багато казок потрібно розказати, – сказала баба Олена, коли Павлик піднявся, – про маленьку і моторну бабусю, яка жила в маленькі білі хатинці на окраїні села, про бабусю, яка вміла все правильно порахувати, про гордівливу бабусю і її веселих сусідів, про дідуся, який вмів робити стільці, про бабусю і її чарівну грушу, про чоловіка, який їздив на конях, про дідуся, який хотів на весілля до своєї племінниці, про пару, яка жила в червоні хаті і вирощувала виноград, про бабусю, яка турбувалася про свого сина, про батьків і їхніх сина та дочку, що перетворилися на ангелів і стали оберігати когось особливого, про дідуся і бузковий кущ, про веселу вуличку, де сусіди перегукувалися через подвір’я, про велику ферму, про пасічника, про садівника, про рибалку, про мисливця, про найдобрішого в світі юнака із зеленим зайченям і про чарівницю та її чоловіка. Так багато казок, ще потрібно розказати, тому я вас чекаю.
Павлик посміхнувся і пообіцяв прийти. Він побіг додому і не міг дочекатися, коли вже настане день. Тільки, як на зло, того дня почалася сильна гроза, яка навіть виламувала дерева, тому бабуся його нікуди не пустила. Та хлопчик не сумував, він знав, що взавтра він обов’язково почує нову казку.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985704
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.06.2023
Тільки сонце перекотилося по полудні, а діти вже стояли під верандою хати баби Олени. Вони вже не боялися зайти в середину і не кликали її, бо знали, що бабця сидить на своєму звичному місці і чекає на них.
– Готові до казки? – запитала вона, коли діти всілися, де їм було зручно.
– Так, – весело промовили малі.
– Сьогодні я розповім вам про одну дуже непросту людину, – сказала баба Олена, – непросту і незвичайну, хоча на перший погляд, звичайнісіньку. Одного зимового дня в гості до однієї сім’ї, де жили маленькі діти, прийшла одна трошки гордівлива бабуся. Дорослі почали свої розмови, а діти хоч нічого не розуміли, все одно слухали з відкритими ротами.
– Скоро приїде, – починала і закінчувала речення бабуся, – скоро точно приїде…
Хто приїде? Куди приїде? Взагалі було не зрозуміло для дітей. Вони тільки знали, що хтось має приїхати і вже й самі чекали того когось. Так пройшла зима і настала весна. Малеча вже й забула, що хтось має приїхати. Та однієї дуже теплої неділі, коли трава не тільки зазеленіла, а й добряче виросла, коли листя на деревах розпустилося, а біля хат розцвіли білі нарциси і червоні тюльпани, нарешті дехто приїхав. Усміхнений і дуже простий чоловік під руку із бабусею, яка того дня виглядала більш гордою, йшли вузенькою стежкою в гості до сім’ї, де жили маленькі діти. Дорослі почали розмовляти, а діти їх уважно слухали і роздивлялися нового знайомого. Хоч чоловік голосно розмовляв і дуже голосно сміявся він не викликав страху, а навпаки цікавість. За веселими розмовами час пролетів дуже швидко і, коли почало вечоріти, гості пішли.
Йшли роки, проходили зими і літа, а вузенькою стежкою все частіше приходив завжди усміхнений і дуже простий чоловік в гості до сім’ї, де жили діти. Найголовніше, що кожного разу, коли він йшов тією стежкою, йому назустріч виходили всі, бо в його серці було багато добра і його завжди всі чекали. Однієї дуже теплої неділі, коли трава зазеленіла, а листя на деревах розпустилося, він прийшов побачитись з деким.
– Мені потрібна твоя допомога, – сказав він при зустрічі.
– Дивно, що ви застали мене, – відповіли йому, – мене сьогодні не мало бути вдома, були плани із моїм братом, але в останній момент вони відмінилися. Це дуже добре, що ми зустрілися сьогодні.
– То як щодо допомоги?
– Навряд чи сьогодні в мене є достатньо знань для допомоги, але вони зможуть з’явитися взавтра.
– Тоді вчися, я почекаю.
Поки чоловік чекав, повен надії, він почув про одне місце і вирішив відправитися на його пошуки одного весняного дня.
Баба Олена закінчила розповідь і діти радісно порозходилися по домівках, знаючи, що взавтра знову прийдуть слухати ще одну чудернацьку казку.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985622
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.06.2023
Наступного дня діти прибігли до баби Олени і збиралися її погукати, але бабуся Павлика сказала, що до баби Олени треба йти після обіду, бо вона тільки тоді говорить і розповідає різні небилиці. Діти не могли зрозуміти чого так, але не перепитували, а просто почекали. Після полудня пройшло вже дві години і вони почали гукати бабу Олену.
– Заходьте, – сказала вона із свого звичного місця, – готові до сьогоднішньої казки?
– Готові, – хором відповіли діти.
– Сьогодні, – почала баба Олена, – я розповім вам казку про маленьку дівчинку і найсмачніший в світі борщ. Колись давним-давно до однієї бабусі-знахарки на лікування привезли маленьку дівчинку. Дівчинці не можна було багато чого їсти, тому бабуся уважно слідкувала, щоб малеча бува чого не вхопила, але дівчинка і сама вже розуміла, що їй багато чого не можна. Одного дня на подвір’ї у бабусі з’явився товстенький чоловічок із дзвінким голосом. Дівчинка його трохи злякалася і чекала поки він піде, та чоловічок все говорив і не зупинявся, а потім побачив перелякану дівчинку і голосно засміявся.
– Злякалася дядька? – запитав весело він, та відповіді не почув.
Він розпитав бабусю про її гостю і пішов собі додому. Кожного дня він приходив і підманював дівчинку яблуками і абрикосами із свого садка, поки мала не звикла до нього і перестала боятися. Вона полюбила веселого сусіда із дуже доброю посмішкою, яка не сходила з обличчя, і частенько гралася в його охайному садочку із його білим котом із блакитними очима. Дівчинка не могла зрозуміти, як в такого кремезного дядька, який був схожим на ведмедя, міг бути такий затишний і прибраний сад, де росли дерева та квіти, в дядька, до якого тягнувся такий малесенький котик і зовсім його не боявся.
Так за веселими іграми і смішними історіями пройшов час її лікування. Нарешті батьки приїхали по дочку, того дня прийшов і чоловік, він був веселим, як завжди.
– Вже їдеш? – запитав він. – І навіть не скуштуєш дядькового борщу? Дядько варить найсмачніший борщ у всьому світі. Ну, нічого, якось наступного разу.
Йшли роки, дівчинка виросла і стала молодою жінкою, а в пам’яті залишилася фраза старого знайомого про найсмачніший борщ, якого вона все ще не спробувала. Тому вона вирішила навідати його, та коли нарешті відшукала потрібну хату, там нікого не було. Сусіди сказали, що цей чоловік давно покинув своє село у пошуках одного місця, про яке випадково почув. Маленька дівчинка виросла, але так і не змогла скуштувати найсмачнішого у світі борщу від веселого дядька із доброю посмішкою, яка не сходила з обличчя.
– То вони більше не зустрілися? – запитала Світланка.
– Думаю, – протягнула баба Олена, – вона все ще чекає зустрічі із своїм веселим знайомим.
Діти посміхнулися, вони подякували старенькі і поспішили додому, щоб взавтра знову прийти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985519
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.06.2023
Наступного дня Павлик вже стояв під дверима баби Олени разом із Богданом, Сергієм і Світланкою. Хлопчик і сам не знав як він переконав їх прийти, але діти стояли та чекали.
– Бабо Олено, – гукнув Павлик.
– Ти тихіше кричиш, ніж твоя бабця, – промовив хтось із кутка, де стояв диван. – Заходьте.
Павлик зайшов перший, решта дітей трохи боязко зайшли за ним, а коли побачили бабу Олену, то взагалі застигли на місці. Світланка особливо злякалася, але від хлопців не відходила ні на крок. Баба Олена тільки скривилася у посмішці.
– Та не відьма я, – промовила вона, – а казкарка. Чого ви боїтеся?
– Ми… не боїмося, – трохи запинаючись сказав Богдан.
– Тоді сідайте і слухайте казку або йдіть додому і не заважайте мені, – сказала баба Олена.
Діти миттю послухалися і посідали на вільній від безладу частині підлоги. Баба Олена трошки нахилилася, щоб роздивитися дітей, а потім назвала кожного по імені, що здивувало малих. Тільки один Павлик не здивувався, бо баба Олена справді була незвичайною.
– Я розповім вам казку про хлопчика-розбишаку, – почала баба Олена, – але якого любили всі дорослі, бо він був маленьким хитруном. Коли його батьки поспішали на якусь роботу і кликали його, він хоч допомагав, але старався знайти причину втекти. Одного разу, коли батько кликав його на город, він сказав, що пообіцяв допомогти на фермі біля худоби, але насправді він цілий день пробайдикував, а робітники ще й прикрили його, бо дуже любили історії малого. Тільки таке поведінка трохи зашкодила йому, бо хлопчик виріс і став гордівливим юнаком, а потім чоловіком. Він думав, що він все вже вміє і знає, але це було не так, бо одного зимового дня він образив дівчинку, яка жила по сусідству з ним. Дівчинка була доброю і старалася допомогти всім, хто її попросить, але одного разу вона випадково відмовила в допомозі і отримала добрячого стусана від нашого гордівливого героя.
Йшли роки і чоловік перетворився на дідуся. І от він почув про особливе місце, куди не можуть потрапити звичайні люди. Йому сильно захотілося відвідати те місце, але не міг потрапити, поки не зустрів одну чарівницю.
– Чому я не можу потрапити туди? – запитав він її.
– Можеш, – відповіла чарівниця, – просто поговори із своєю сусідкою.
Дідусь довго не думав, одразу направився до дівчини. Стара знайома зустріла його із посмішкою на вустах і із любов’ю в серці. Не було в її погляді зла, а душа була наповнена світлом. Тут до дідуся дійшло, що він помилився стосовно цієї людини, йому стало соромно, але його сусідка заспокоїла його.
– Мені чогось страшно, – промовив він і побілів, як стіна.
– Не бійтеся, – сказала дівчина, – я вас не залишу.
Вони обнялися і дідусь на прощання промовив слова, які ніколи і нікому так лагідно не казав: «Моя рідненька, приходь в гості…»
Баба Олена замовчала, а діти дивилися на неї із відкритими ротами. Ніхто не наважувався заговорити, тільки Павлик вирішив запитати.
– А що було далі? – запитав він.
– Як в будь-якій казці, щасливий кінець, – відповіла баба Олена, – хоча може для когось він не щасливий, але в будь-якому разі, в кожного він свій.
Діти не зрозуміли, коли баба Олена сказала, що на сьогодні все і вона чекає їх взавтра. Вже за хвірткою вони переглянулися, але їм все ще не було, що сказати.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985415
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.06.2023
– Бабо Олено, – гукнула бабуся, відчинивши двері на веранду.
– Чого ти кришиш? – почувся хриплий голос десь в середині. – Я не глуха.
З хати виповзла маленька згорблена бабця у чорній хустині і чорному грубому платті. Павлик зайшов на веранду за своєю бабусею і не знав, де сісти. З хати тягнуло холодом, а на веранді було не прибрано, навкруги валявся якийсь мотлох. Баба Олена сіла на пошарпаний диван, бабуся Павлика сіл біля неї.
– Мій внук, – промовила та.
– Павлик, пам’ятаю, – постаралася посміхнутися баба Олена. – Це ти скакав у мене під вікнами?
– Вибачте, – промимрив Павлик, – мені сказали тут живе… – хлопчик запнувся.
– Хто? – запитала баба Олена. – Відьма? Тільки я не відьма, я казкарка.
– Казкарка? – здивувався Павлик.
– Ще й яка, – відповіла баба Олена, – я знаю безліч казок, яких ніхто ніколи і не чув. Хочеш розкажу якусь?
– Ага… – протягнув Павлик.
– Колись дуже давно, – промовила баба Олена, – жив один хлопчик, веселий і життєрадісний. Він був душею будь-якої компанії і завжди всім допомагав. Тільки був у малого один недолік, він постійно із усіма сперечався. Якось йому зустрілася стара жінка, вона спостерігала за хлопчиком.
– Чого ти з усіма сперечаєшся? – запитала вона.
– Не сперечаюся я, – відповів хлопчик.
– А зараз що робиш? – спохмурніла бабуся. – Замість відповіді, ти сперечаєшся.
– Я не сперечався, – відповів хлопчик і побіг по своїх справах.
Бабуся вирішила поспостерігати за ним ще раз. І що вона побачила? Хлопчик з усіма сперечався, бо захищав меншу сестру, яка не вміла говорити. З неї всі насміхалися, тому вона стала боязливою і постійно ховалася, а її старший брат захищав її від насмішливих поглядів. Бабуся вирішила ще раз поговорити із хлопчиком.
– Навчи її говорити, – сказала вона, – твоя сестра може заговорити, якщо ти почнеш її вчити.
Хлопчик посміхнувся своєю ясною посмішкою і помчався до сестри, а бабуся зрозуміла, що це дуже особливий хлопчик. Вона була права, бо хлопчик навчив сестру не тільки розмовляти, але нічого не боятися. Коли вони обоє виросли, бабуся знову прийшла до колись маленького, а зараз вже дорослого юнака. Вона сказала, що чарівниця і робить дуже особливе місце для особливих людей і їй потрібна допомога. Юнак так зрадів, що пішов з чарівницею, але забув попрощатися із сестрою. Дівчина дуже тужила і переживала, вона довго плакала, тому чарівниця прийшла і до неї.
– Чого ти плачеш? – запитала вона.
– Бо мій брат десь подівся, – промовила дівчина.
– Так, он де він, – чарівниця показала пальцем.
Дівчина розвернулася і побачила щасливе обличчя свого брата. Він обняв її і сказав, що хоч він сумує, та в нього все добре. На цьому вони попрощалися, сестра пішла своїм шляхом, а брат – відправився далі створювати особливе місце для особливих людей.
Баба Олена перестала розповідати і Павлик зрозумів, що це кінець історії, але сама казка якась не зрозуміла.
– Якщо хочеш, – сказала баба Олена, – я розкажу тобі ще казку, але приходь вже взавтра.
– А можна привести друзів? – запитав Павлик на прощання.
– Тільки якщо вони не злякаються старої відьми, – відповіла баба Олена і почовгала глибше в свою холодну хату.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985333
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.06.2023
Нарешті наступило літо. Ще вчора був останній весняний дощ, а сьогодні сонце вже піднялося достатньо високо і нагадувало, що скоро буде спекотно. Листя на деревах сильно зазеленіло, трави піднялися вище і деякі хати втопилися в зелені. Пташки із самого ранку починали свої концерти, які протягом дня підхоплювали бджоли та решта комах, а ввечері закінчували цвіркуни. Перші літні дні принесли не тільки тепло, вони розпочали канікули в школах, а значить із міст до бабусь скоро почнуть з’їжджатися внуки. Це не минуло маленьку білу охайну, але трохи скромну хатинку майже на краю села. Чому майже, бо вона не була останньою, але про це трохи пізніше. Що ж в охайну маленьку хатинку, де жили достатньо моторні і жваві дідусь та бабуся також привезли внука. Хлопчик був спокійним і скромним, його звали Павлик. В нього на відміну від решти міських хлопців в селі не було друзів, він старався весь час проводити з дідусем і бабусею, допомагаючи їм по господарству. Та цього року дідусь змусив Павлика завести друзів. Наступного дня по приїзді Павлик пішов грати у футбол із іншими дітьми.
– Ми не будемо з тобою гратися, – сказав кремезний хлопчина Богдан, який напевно був головним серед дітей.
– Чому? – здивувався Павлик.
– Тому, що ти живеш біля хати злої відьми, – сказала світловолоса дівчинка Світланка.
– Наша хата ні з ким не межує, вона на окраїні, – відповів Павлик.
– Ні, – хмикнув інший хлопчик, якого звали Сергій, – біля вашої хати є ще одна, просто її не видно за бур’янами, там живе та відьма.
Павлик задумався, біля їхньої хати, справді є якась закинута хатинка, бабуся іноді туди ходить, але Павлик точно не знав чому, можливо вона когось там провідувала.
– Не віриш, – перебив його думки Богдан, – ходи і перевір сам.
Павлик не хотів здатися боягузом, тому сказав, що обов’язково піде. Діти засміялися і він сказав, що йде прямо в цю мить і всі бажаючі можуть піти з ним.
Богдан, Сергій і Світланка погодилися, тому вони всі четверо пішли до закинутої хатини. Павлик переліз через поламану хвіртку і пройшов крізь бур’яни прямо до веранди. Діти стояли біля перекошеного забору і не наважувалися йти за ним, хоча Павлик і сам боявся йти далі, та він мав довести, що ніяких відьом тут немає. Він постарався подивитися крізь брудне вікно веранди в середину, але йому не вистачало зросту і він тільки підстрибував, поки випадково не вдарив в шибку. Від шуму у вікні з’явилося старе зморщене обличчя. Коли Павлик побачив його, то голосно скрикнув і швидко побіг до хвіртки, де вже не було дітей, бо вони також порозбігалися.
Павлик чимдуж прибіг додому і швидко знайшов дідуся та бабусю, але не зміг їм нічого сказати, бо сильно захекався.
– Що сталося? – перелякалася бабуся.
– Там… там… – нарешті перевів подих Павлик і вказав сторону старої хати, – там живе відьма.
– Яка ще відьма? – перепитав дідусь.
– Страшна, – відповів Павлик, – я спочатку не повірив, але хлопці переконали мене піти подивитися, вона справді там живе.
– От дурні діти, – похитала незадоволено головою бабуся, – то не відьма, а баба Олена, ми ж з тобою ходили до неї минулого року, не пам’ятаєш?
Та Павлик не пам’ятав зовсім, тепер йому було соромно. Бабуся його посварила за дурниці і сказала, що сьогодні вони підуть туди понесуть бабі Олені вечерю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985259
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.06.2023
23.02.2022 р. була звичайна середа. Я прийшла на роботу, займалася звичними справами, розмовляла з колегами, сміялася. День проходив, як і всі дні до цього, ми всі чимось були незадоволені і жалілися на життя… (якими наївними ми були!)
Настав вечір, ми з моєю подругою вирішили прогулятися і зайшли в кафе, вона змушувала мене щось замовити, а мені після ковіду, все не гарно пахло. Ми не довго поседіли і вона сказала, що ми можемо ще довго не зустрітися, мені з тих слів було смішно, бо я не збиралася ні в якому разі не поривати з нею зв’язок. Ми обнялися на прощання і розійшлися по домах.
Коли я під’їжджала додому, мені написала інша подруга, яка була за кордоном тоді. Вона написала, що рейси затримуються, але ми все одно будували плани на найближчі вихідні, ми збиралися зустрітися. Вона написала: «Якщо вилечу», я відповіла: «Звичайно, вилетиш».
Я прийшла додому, поговорила з мамою і пішла спати… бо наступного дня рано вставати… вставати на роботу…
24.02.2022 р. мене розбудив телефонний дзвінок, дзвонила мій керівник, я вирішила, що мені сниться чи щось таке і продовжила спати. Прокинулася від будильника і взяла телефон в руки. Купа пропущених викликів від керівництва, знайомих, мами… я одразу прокинулася і почала набирати мамин номер телефону, вона була поза зоною, в середині все похололо, нарешті додзвонилася.
«Війна почалася…» – перша фраза, яку мені сказала мама, фраза яка шокувала мене настільки, що я на декілька секунд випала з реальності.
Ми поговорили, вона розповіла новини, я зв’язалася далі з керівництвом, всі залишалися вдома того дня. Я пішла в магазин, черги були аж до дверей, я старалася не панікувати. Коли прийшла додому, дівчата з роботи вже написали купу повідомлень і ми почали переписуватися. Я все поскладала і увімкнула новини, після обіду набридло сидіти і я пішла на вулицю, люди бігли з Києва, довжелезні черги і божевільні затори – те, що я застала. Я все ще старалася не панікувати…
Коли почало темніти, мені почало ставати страшно. Стіни в квартирі і ніч за вікном пригнічували з кожною секундою. Подзвонила мама, вона плакала, тому мені прийшлося збрехати, що я не переживаю, але я дуже боялася…
Я не збиралася спати, а прислухалася до тиші, щоб не пропустити нічого… Пізно ввечері темрява перемогла і я пішла в метро. Всю ніч я простояла там і старалася ні про що не думати, але це було не можливо. В голові було лише одне: «21 століття, як це могло статися з нами? Чому? Куди дивиться цивілізований світ? А чи існує взагалі той цивілізований світ?»
24.02.2022 р – день, коли боялися всі і ще багато днів після нього. Всі боялися і плакали… Я не плакала, вперше я заплакала через декілька тижнів, вже не витримала. Потім не плакала, не бачила і не бачу сенсу. Виплачуся, коли мене розбудить телефонний дзвінок від мами і перша фраза, яку вона скаже буде: «Ми перемогли!»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=974909
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.02.2023
В маленькій затишні хатинці, де кожного вечора в грубці горіли дрова, вже стояла новорічна ялинка. Маленька дівчинка Віра, що там жила раділа деревцю дуже сильно, бо знала, що скоро під ним з’являться подарунки. Велику зелену красуню прикрашали великі різнокольорові кульки, миготливі гірлянди у формі сніжинок і зірка на вершині, але ще була у неї одна прикраса – невеличка свічка, яку мама називала Різдвяною. Також мама казала, що свічка повинна постійно горіти, щоб ангели могли принести світло і радість у кожен дім. Віра уважно слухала, тому постійно спостерігала за свічкою, бо переживала, що вогник згасне.
Однієї ночі, Віра прокинулася від того, що її хтось легенько будив. Вона відкрила очі і дуже здивувалася, на ковдрі сидів плюшевий салатовий зайчик.
– Ти прокинулася, – зрадів зайчик, – там таке коїться…
– Ти справжній? – здивувалася дівчинка.
– Звичайно, – промовив зайчик.
– І ти розмовляєш? – знову запитала Віра.
– Ти ж і так це знаєш, – весело відповів зайчик.
Віра справді завжди думала, що іграшки вміють розмовляти. От тільки в неї ніколи не було плюшевого зайчика, тому вона не могла зрозуміти звідки він взявся.
– Ходімо, швидше, – продовжив той, – там Різдвяна свічка згасає, її вогник хоче вкрасти лиха тінь.
– Але свічка не горить в ночі, – сказала дівчинка, – мама запалює її тільки в день.
– Ні, Різдвяна свічка завжди горить, навіть, коли її задмухують на ніч, – відповів зайчик.
– Але чому її вогник хочуть вкрасти? – запитала Віра, стараючись тихенько злізти з ліжка, щоб нікого не розбудити.
– Тінь, хоче погасити всі вогники, щоб більше не було світла і щоб всі сумували, – відповів зайчик.
Дівчинка взяла іграшку за її м’якеньку лапку і вони разом навшпиньки почали пробиратися в кімнату, де стояло новорічне дерево. Свічка і справді почала гірше горіти, а над нею літала якась темна тінь.
– Мені страшно, – промовила дівчинка.
– Не бійся, – сказав зайчик, – ти ж не одна, я з тобою – твій найкращий друг.
– Не смій красти вогник, – сміливо промовила Віра до тіні, трохи надувши губки, щоб здаватися грізнішою.
– Така малеча, як ти не зможе нічого мені зробити, – сказала тінь.
– Зможе, – відповіла Віра, – це Різдвяна свічка, ти не зможеш вкрасти її вогник, бо коли погасне один, загориться інший. Я його запаллю знову і не тільки я, всі люди будуть знову і знову запалювати свічки, поки ти не зникнеш.
А тим часом, зайчик пробрався до гірлянди і увімкнув її, щоб ялинка загорілася різнокольоровими сніжинками. Тінь злякалася такого яскравого світла і одразу зникла. Зайчик почав хлопати своїми лапками і бігати навколо дерева. Віра хотіла щось сказати, але відчула, як очі закриваються, а потім вона знову їх відкрила. Був вже ранок, мама посміхалася і кликала йти до ялинки. Віра дуже здивувалася, коли побачила свій подарунок під нею, то був плюшевий салатовий зайчик – її найкращий друг.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970383
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.01.2023
Одного дня до вусатого таргана прийшов в гості гнойовик і каже:
– Добрый день!..
Прывэт, – відповів тарган.
І давай гнойовик розказувати таргану сумну історію, про те, що його знайома гусінь потрапила в біду і заплуталася в якомусь коконі.
– – Ой, бэднэнька, канешна нада памагать, – покачав вусами тарган.
– – Я первый пойду, а ты за мной, – сказав жук-гнойовик.
І от ці два горе-герої йдуть рятувати гусінь. Скакали вони біля кокона, скакали, кидали чим могли. Всі комахи, які пробігали повз них, казали, не чіпати кокон, але хіба до цих «розумників» можна достукатися. Аж раптом кокон проклюнувся, розколовся і з нього вилетів метелик. Подивився він навкруги, помітивши гнойовика і таргана, промовив:
– – Для чого ви кидалися? Мене не треба рятувати, я просто з гусені переродився у метелика.
Метелик не став чекати відповіді і полетів собі над пшеничними полями до блакитного неба. Можливо метелик залишиться назавжди один, але краще самому, ніж залишитися із гнойовиком і тарганом. А от ті двоє залишилися при своєму, ну, ви самі знаєте з чим залишився гнойовик, а з чим – тарган.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962506
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.10.2022
А мені сьогодні приснилась любов,
Так, ніби вживу відчув її знов.
Я бачив тебе чужу чи вже рідну,
Ти давала мені віру, таку необхідну.
Усміхалась до мене ти дуже привітно,
Я обійняв тебе міцно, але дуже тендітно.
До губ своїх пригорнув твою ручку
І подарував навічно я срібну обручку.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855763
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.11.2019
Мій Ангел сьогодні спустився до мене,
Я дуже довго чекала цієї хвилини .
Той самий, хто подарував зайченя зелене,
Той самий, хто дорогий родині.
Він обняв мене сильно, по-справжньому дуже,
Сказав, що сумує, але в нього все добре.
Якби ти знав, як сумуєм ми, милий друже,
І як важко залишатись постійно хоробрим…
Я думала, що не зможу писати більше,
Я думала, що не вийде римувати знову.
Чомусь строки не складалися у вірші
Але ти прийшов і вернув мені мою мову.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832886
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 15.04.2019
Весело сміялась дівчинка маленька
Із синім бантом на платті біленькім.
На гойдалці летіла, де хмаринки чисті,
Милувалась промінням в зеленому листі.
Сонечко раділо, лоскотало щічки,
Пустотливий вітер смикав за косички.
Неймовірні очі дівчинка та мала,
Бірюзовим поглядом всіх вона вітала.
Люди милувалися й чуду дивувались
На маленьку дівчинку завжди оглядались.
Всі відгадку хочуть оченят знайти
Де шукати треба такої краси?
Таємниця в любові і ще додам нині.
В мами очі зелені, а у тата – сині.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=794267
рубрика: Поезія, Інша поезія натхнення
дата поступления 03.06.2018
Ця невеличка історія про колись. Не дуже далеке колись, але вже не таке і близьке. Все відбулося в одній маленькій хатинці зимового вечора. В затишній кімнатці на стареньких стільчиках сиділи дві бабусі і розмовляли. На столі стояли зелені вазони, нагадуючи про літо. В грубці тріскали дрова. Посеред кімнати стояла дитяча гойдалка. Біляве дитинча посміхаючись, легенько погойдувалося. Інша дитинка, дівчинка, сиділа на підлозі і малювала в пожовклому зошиті, який їй дав тато. Вона старанно виводила ручкою чоловічків. Потім підняла голову і подивилася на гойдалку, їй теж захотіла погойдатися. Проте одна із бабусь насварилася на неї пальцем. Дівчинка образилася, вона взяла свого зошита і підійшла до іншої бабусі.
– Бабуню Галя, а намалюй мені щось, – проговорила вона смішним голосом.
– Я не вмію, – відповіла старенька.
– Ну, намалюй, – просила дівчинка, ледь не плачучи.
– Гаразд, я намалюю тобі лебедів, – посміхнулася бабуся.
– А що це? – запитала мала.
- Це такі птахи, вони схожі на гусей, – відповіла бабуся.
Старенька відкрила зошита і почала малювати. Через декілька хвилин листок уже не був чистим, на ньому плавала пара лебедів. Дівчинка посміхнулася, в цей момент до хати зайшли мама і тато, обоє з червоними щоками від морозу.
– Буду вже йти, – сказала бабуся Галя, – мій дід вже напевно мене виглядає.
Старенька попрощалася з усіма і вийшла з хати. А дівчинка почала показувати лебедів мамі і татові. Потім вона цілий вечір старалася намалювати щось схоже. Навіть просила батьків намалювати їй тих птахів, бо в неї не виходило. Тільки вони відмовлялися, казали, що не вміють.
Через декілька років, коли дівчинці показали справжніх лебедів, вони їй настільки сподобалися, що стали справжніми символами чогось особливого, незважаючи на те, що вона ще не знала істинної символіки лебединої пари. Вона тільки не могла зрозуміти чого вони так сильно запали їй в душу. А вже будучи дорослою, згадала свою сусідку Галю (яка давно вже на Небесах), добру бабуню, яка намалювала їй цих птахів і змусила забути наївну дитячу образу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722917
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.03.2017
Можна Вас запросити
на вальс?
Можна заглянути у Ваші очі
темні як ночі?
Можна я до Вас пригорнусь
і посміхнусь?
Можна Ви мене заберете, і смуток
мій назавжди проженете?
Можна? Уві сні я питаю,
та відповіді так і не знаю
Та все ж я прошу, молю
приходьте у сни…
Сни мої без Вас чорно-білі
не милі
Приходьте у сни! Приходьте у сни…
Сни мої лиш для Вас сняться,щоб з Вами
могла я там зустрічаться
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722914
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.03.2017
Дякую за усмішку твою щиру постійно,
Дякую за те, що дарував мені крила.
Так я могла літати між хмарами вільно,
Так я серце своє для тебе розкрила.
Погляд твій ясний був завжди зі мною,
Ти був ангелом для мене, був охоронцем.
Був моїм світлим щастям, моєю весною,
Для мене був радістю, ясним теплим сонцем.
Ти муза моя, тобі я вірші дарувала,
Та час пролетів, вірш останній з’явився
Будь ангелом іншій, вона так чекала,
Долею будеш, для неї ж родився.
Щасливий ти, тому щаслива я,
Хай долетить до тебе соната моя
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717661
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.02.2017
«Сьогодні ще літо, але в завтра вже осінь… Чесно кажучи, це не перша осінь, яку я не чекаю. Торішня осінь також не принесла нічого хорошого. Але осінь цього року по-особливому сумна. Хоча у моїй душі тільки віра в найкраще. Зараз я переступлю поріг мого нового місця роботи і подивимось. Все буде по-новому, все буде добре!» - так вона думала. Зайшовши у двері великої будівлі, дівчину налякала велика кількість людей, але вона переборола збентеження та страх і з високо піднятою головою почала підніматися по сходах. Не знаючи правильної дороги, вона боялась заблудитись, її лякали лабіринти цієї багатоповерхівки. Вона і не думала, що колись зможе звикнути до цих ходів, тим більше, що запам’ятає їх всі. Наша героїня зробила глибокий вдих і пройшла довгим коридором, який був заповнений голосами працівників. «Куди далі?» - лунало в голові. «Вам допомогти?» - почувся незнайомий голос і на горизонті з’явився трішки старший від неї юнак. «Такий гарний» - перше про, що вона подумала, а вуста рішуче сказали: «Так». Дівчина протягнула листок з адресою і молодий чоловік зразу показав правильний напрямок. Вона пішла.
Сьогодні вона про нього більше не згадає, а завтра знову побачить, але не впізнає. Цікаво, чи задумувалась вона, що ця зустріч стане для неї доленосною? Чи думала вона, що навіть, не пам’ятаючи його обличчя, вона буде мріяти про зустріч? Чи замислювалась, що через декілька місяців він буде з’являтися до неї у снах? Ні, вона про це не думала, вона знала, що все буде добре.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717427
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.02.2017
Ти і я – у світі дві самотності,
Твій погляд в дзеркалі я бачу, а ти – мій.
На вигляд ти у морі безтурботності,
Та це не правда, а лише двобій.
Я і ти – два серця-одинокості,
Шукаємо чи не летить наш журавель.
На вигляд я наповнена жорстокості,
Та це не правда, а лише дуель.
Це поєдинок вибраний нам долею,
Можливо разом будемо, можливо ні.
І нас підштовхує хтось долонею,
І цей хтось зводить нас часом у сні.
Давай не будемо себе дурити,
Я бачу тебе, а ти бачиш мене.
Давай краще почнемо творити.
І хтось там зверху нарешті збагне.
Хтось погляне у низ і побачить,
Два серця самотніх, двоє людей
Забуде дуель і минуле пробачить
Та камінь легенько штовхне із грудей.
Давай забудемо палких поглядів битву
Дві самотності в світі – я, ну і ти
Згадаємо лише стару дитячу молитву.
МИ зможемо двоє перемогти!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=694459
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.10.2016
Руки до неба вона простягала,
Бога просила, Бога благала.
Повітря вечірнє помалу вдихала,
На зорі дивилась молитву читала.
Світанку чекала, Бога молила,
Послати терпіння, яке загубила.
Послати знання, яке не мала,
На підвіконня спиралась і засинала.
В сні кольоровім тихо ходила,
Посміхалась і миру раділа.
Спокоєм там себе огортала.
Вранці прокидалась і Бога благала.
«Пошли мені знання, бо я не можу,
Щось так сильно душу тривожить.
Пошли мені вістку, бо я не знаю,
Щось не знаходжу, хоч і шукаю.»
Очі закрила, дитинство згадала,
Сонце світило, мама сміялась.
Люди були в той день веселі,
Музика грала в кожній оселі.
Очі відкрила, крики почула,
Сонця не було, жінка гукнула.
На вулиці хтось гучно сварився,
Хотілось тікати, бо світ зажурився.
Увечері помалу із роботи вертала,
Щось до грудей своїх пригортала.
То сонця проміння до неї спустилось,
Від купола церкви до серця прибилось.
Тримала рукою і тихо раділа,
Маму і тата побачить хотіла.
Вони далеко, за нею сумують,
Її не бачать, молитви не чують.
Тримала рукою і думку гадала,
Може послання вона розпізнала.
Може не тільки для неї проміння,
Просто треба людське розуміння.
Руки до неба Ви простягніть,
Бога просіть, Бога моліть.
Бог не шле нам одне каміння,
Бог нам дарує своє проміння!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=686222
рубрика: Поезія, Інша поезія натхнення
дата поступления 28.08.2016