| Сторінки (1/3): | « | 1 | » |
изнасилуй меня следующим летом
я не против
в 4 утра, или в 5 где-то
когда сверху звезд сотни сотен
пилот думает о пилоте
у которого мало света
я думаю, поприставать на крыше
время подходит
главное, чтобы выше
вполне пригоден, проходим
главное, что мы дышим
и ничего не слышим
кроме себя
тише
я же любя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682916
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 10.08.2016
його лице виглядало немов пляма, освічена ліхтарем у темній вічності. мізерна, ледь видна, точка до якої хотілось наближатись. мені завжди здавалось, що ця пляма була найсвітлішою у моєму світі тьмяних людей.
його очі пускали бліки від найменшого променя світла чи то внаслідок своєї яскравості, чи то через постійну вологість. колись я таки напишу з нього картину під назвою "юнак, що плаче" через його хворобливий стан здоров'я і постійні алергії. іноді я думала що в нього є щось спільне з березою — з'являється тріщина і вони плачуть. в берези тріщина в корі, а в нього в серці. лише берези кровоточать навесні, а він повсякчас.
губи його нагадували мені помнутий целофан, бо він ніколи не міг стриматись щоб укусити їх, він занадто багато хвилювався через дрібниці. я казала йому, що скоро в його житті матиме місце немале таке емоційне вигорання. натомість він лише мовчав, дивився на мене і вкотре кусав губу.
тіло ж його статичне і неприкаяне водночас, мов молоде дерево що вічність прокляте стояти на одному місті, а так прагне розпустити свої віття якнайвище і якнайширше. він — дерево без кори, пещене теплими краплями дощів із заходу та палким сонячним промінням. на кожну його родимку дивлюсь як на витвір натурального мистецтва — то, мабуть, шрами зрізаних гілок чи якась невиліковна хвороба, на яку приречені дерева, так як і люди.
він постійно не в собі, виходить ловити метеликів, гусінь та різну живність своїми листками, насиченими літньою спекою.
- де ти?
- не в собі.
- а можна бути десь, окрім як не в собі?
- це корисно, виходити з себе, можна стільки всього побачити по-іншому.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682734
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.08.2016
- ти куди? - кинула сусідка по кімнаті, якій насправді зовсім нецікаво куди, на скільки і чому я йду.
- скоро повернусь, - кидаю я зовсім незмістовну відповідь, зачиняючи двері, і додаю собі під ніс, - а може й ні.
грудень вже не тримається календаря, хоча, якби хоч щось трималось того бісового календаря, то у світі давно запанувала систематика: 1 грудня - сніг, кінець лютого - немає снігу. а коли помирати? якби смерть кожної людини була прикріплена до календаря, то що тоді? на цій думці мене перебив кондуктор.
- ваш квиток, будь ласка. - це був дуже замучений, але добрий на вигляд чоловік. типу тих людей, яких хочеться зупинити на вулиці і сказати \"мені погано, вислухайте\", або тих, що хочеться зустрічати у поїздах, говорити з ними крізь ніч, міста, тунелі і розвилини у коліях, а потім прощатись і ніколи більше не бачитись.
я трохи порилась у кишенях, в яких постійно купа сміття, як і в моїй голові (а може це якось та й пов\'язано), та нарешті знайшла цей чортів квиток. не хотіла, щоб втомлений дядько кондуктор розізлився, наче я хочу його обдурити і вискочити на наступній зупинці. адже їхати мені ще трохи залишилось, хоча я не знаю куди їду. можливо, на площу, можливо на окраїну, а може взагалі вийти і розвернути свої думки до вокзалу? що мене тут тримає? хто на мене тут чекає? ніхто не дізнається навіть, якщо я покінчу життя згідно з календарем 26 грудня. в навушниках placebo - bosco, на душі шкребуть кішки, величезні такі через невідомо що. завжди так, це ж я.
та ні, все ж на площу. люди, веселощі та метушня заспокоюють моє внутрішнє незадоволення чи то собою, чи то ситуацією що склалась (а що саме за ситуація склалась?). банально, я не люблю людей, та коли потрібно втекти від себе, звертаюсь до їхньої присутності, брешу собі, забиваюсь в кут підсвідомості і розв\'язую не ті задачі.
вуличні музиканти тут, як завжди, додають лампової атмосфери в холодний, хоч і без характерного для цієї пори снігу, вечір. \"я могла б сидіти біля них вічність\" - подумалось, витягла навушники і почула знов ж таки placebo. все зійшлось до них сьогоднішнього вечора. виконавці так щиро лили з себе \"meds\", що ця пісня дійсно стала ліками для моєї душі, яка шукала для себе щось. у львові ж лавочки одна одній до спини стоять, от я і сіла позаду музикантів, мені не потрібно було їх бачити. я вирішила залишитись тут до кінця і вислухати всю їх програму, іншого вигадувати не було сил.
попри всі веселі пісні, які лунали далі, я думала про дуже погані речі. про те, що для мене щастя - вічне очікування чогось чи непомічання цього чогось у невеликих порціях щодня, докоряючи собі, що я пропускаю щось важливе?
- дівчино, вам не холодно тут? - почула я хриплий, низький, але приємний для вух баритон. подумала, \"тут\" , де саме тут?
- залежно, що ви розумієте під знаходженням тут. тут - на лавочці чи на цьому світі? як би дивно не прозвучало, але на цій лавці сьогодні мені тепліше, ніж на світі вже повних сімнадцять років. - наступним я подумала, що навколо стало пусто, музикантів не чути, а цей молодий хлопець, що звертається, дуже знайомий моїй пам\'яті.
- і що вас зігріває на цій лавці? - з трохи самовдоволеною посмішкою, ніби знаючи, що я відповім, запитав він.
- зігрівало. куди поділись музиканти? - я почала згадувати...
- так ось вони, - показав помахом руки хлопець.
і я згадала, все від самого початку згадала - насправді незацікавлена сусідка сказала не \"ти куди?\", а на добраніч і, що кожна людина, яка з\'являється у наших снах, бачилась нам колись наяву. а того молодого хлопця я бачила вчора з гітарою в руках на головній площі львова. то був мій музикант, який зігрівав мене уві сні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682688
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.08.2016