| Сторінки (1/35): | « | 1 | » |
Всі діти на цьому майданчику були схожими: у кольорових футболках, шапочках, капелюшках, на роликах, самокатах, велосипедах. Діти на розфарбованих каруселях, гірках, лабіринтах. Не треба запам’ятовувати їх імена. Хоча ось Марічка з кучерявими хвостиками. Там Ангелінка, Надійка і Мартуся. Дівчатка завжди разом. Навіть мрія в них одна на трьох: стати співачками. Поруч Василько хвалиться, що має новесенький м’яч.
А цього хлопчика впізнати одразу. Заклопотаний різними справами, Ілля завжди гуляє у дворі.
Олена приходила з дочкою Катрусею.
- Ілля, що таке несеш? – запитала якось, побачивши його.
- Коробки з магазину.
- Цікаво – мовила вона, – А навіщо тобі ті коробки?
- Я скажу вам. Хочу зробити замок.
- Замок? Можна поглянути, що з цього вийде?
- Неодмінно! Ходімо зі мною, – запросив хлопчик.
Поруч з майданчиком Олена з Катрусею дивилися як Ілля мудрував з картоном. Насамкінець вийшло щось справді схоже на паперовий замок. Побавився в ньому з пів години, а потім швидко знайшов інші справи.
Одного разу йшов з двома великими і повними торбинами.
- Запитайте мене, що несу, –усміхався здалеку.
- І що це за пакунки? – поцікавилась Олена.
- Тепленький одяг, на зиму згодиться. Добрі люди передали.
Отак, щораз здибаючись, говорили про життя. Ілля ніколи не виглядав сумним. Але кожного разу заглядав у чужу торбинку, щоб дізнатися, чи може там бути щось смачненьке.
- Таке враження, що ти завжди голодний, – дивувалася Олена.
- То не враження! Я завжди голодний.
Вряди-годи хлопець ходив у школу. Одного разу приніс свій щоденник. Справжнісінький, учнівський, з двома почерками: його і вчительки. Червоні й сині кольори. Олена із захопленням перегортала кожну сторінку. Коли вчилася, то мала хороші оцінки, а тут така оригінальність.
- У школі стільки речей, які щодня можна порушити? – запитала з подивом.
- Не щодня.
- А чому рябить нотатками?
- Це бонуси, – жартував Ілля, – Виходить якось так.
- А гарна оцінка з музики – також бонус?
- О, цю красунечку отримав за виступ на святі, – й на цьому слові взявся за спів, який не привернув уваги лише байдужого.
У суботній ранок Олена несла пакети з фруктами. В одному були круглі персики, в іншому – смородина, малина і чорниця. На стежці стояв усміхнений Ілля.
- Маєте щось смачненьке? – питав, супроводжуючи її.
- Маю.
Отримавши гостинця, розповідав, що вчора був дощ, а він у новому комбінезоні ловив корабликів з листя.
В той день Олена з Катрусею вийшли зраненька і лише зараз поверталися додому.
- Пані Олено – кликав Ілля, чекаючи на лавці біля будинку, – Я щось маю, – витягнув з торбинки хліб, – Хочете?
- Хочу.
- Це пані Дарія дала за те, що викинув її сміття.
Ілля відірвав кожному по шматочку. Смакуючи разом з дітьми, Олена подумала, що ніколи звичайний буханець хліба не був таким солодким.
- От бачите, і я вас почастував. Коли виросту, напечу стільки хліба, що ніхто не буде голодним!
Попрощалися, бо зовсім стемніло. Олені наснився сон. Хтось порається біля печі. Складає туди різні формочки. І квадратні, і прямокутні, і круглі. Крізь сон добирався духмяний аромат. Придивлялася, хто той пекар. І раптом він простягнув їй маленьку рум'яну скибочку. Тягнулася до неї ледь-ледь. Побачила хлопця. Він усміхався, як щодня…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=666334
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2016
Була весна і прокидався сонний травень.
Ключем летіли в небі журавлі.
Хтось танцював в тенетах марень,
А хтось тривожив струни голосні.
Тоненькі, як промінь малі рученята
Вже рвались впіймати безмежну красу.
«Куди тобі, доню?» – всміхалася мати
І вкотре зривала з обличчя сльозу.
«Куди тобі, доню? Чого поспішати?
Чого пориватись з життям на двобій?
Ще встигнеш зростати, устигнеш кохати.
Не квапся, лебідко, промінчику мій».
Доля різьбила життя всього картинки,
Замислила в цю тиху мить мовчати.
Коли блаженно пригорнулась до дитинки
Жінка. Берегиня. Мати.
Ах, яка ж вона маленька доня!
Ніяк не всидить там, де посадять.
Кажуть про те, що вільному воля,
А їй би хоч всесвіт до ніг прив’язать.
«Мамусю, що це? – «Не чіпай!»
Але доня просить.
Скривить личко «дай і дай».
«Тихо, доню. Досить».
Дівча тепер уже жартує
Й гортає книжечку стару.
«Облиш!», – говорять. Мов не чує:
«Я, мамо, казочку люблю.
Коли я виросту велика
І буду мати рочків п’ять…»
Матусю за одежу смика.
«Та годі ж! Годі щебетать».
Як кольорова пташка по гілочках пурхає,
І наче з теплим сонцем бавиться хмаринка.
Завше сміється щиро, радісно співає
Безтурботна й мила донечка-перлинка.
Цей спів, колись напоєний натхненням,
На ліричну запросить розмову.
Та я прощаюсь з сьогоденням
І в давнє повертаюсь знову.
Була весна. Не перша й не остання.
Юність чи молодість – не пригадати.
Хотілось злетів, ніжності, кохання…
Весни, яка у серці може розквітати.
І уже не та вона пустунка,
Що тишком-нишком щось візьме.
Доросла вже чорнява юнка,
Очей ніхто не одведе.
Іде вона, чарівна і прекрасна,
А час біжить і квапиться неспинно.
Бажають люди долі, щастя.
Та як буде в житті, дитино?
Це не скрипка плаче, не сумна бандура.
Це вона співає. Боже, час спини.
Зворушливо лунає з уст стрілецька дума.
Подаруй їй долю, Боже, захисти.
Шепнула доля: «Ось пора».
Це тільки час у нас вдівець.
Здригався травень і весна
Іде дівчина під вінець.
«Куди уже тепер, рідненька?
Кому лишаєш ти мене?»
І проливала сльози ненька
Журилось й сонце золоте.
Немає доні. Десь далеко
Іде гніздечко будувати
В сльозах стрічатиме лелек:
Жінка. Берегиня. Мати.
А ми, матусю дорогенька,
Впадем до ніг сьогодні.
Пробач нам, горличко сивенька,
За дотики холодні.
Пробач за кожне гостре слово.
Даруй своє благословення.
Задля найбільшої життя основи
Яка дитяче носить ймення.
Ну чого ж, чого мовчиш, матусю.
Устань, послухай, підійди.
Я у поклоні знов схилюся.
Лиш не сумуй, рідненька, не тужи.
Впаду в обійми і поцілую
Срібряну рідну сивину.
Хай увесь світ і люд почує
Як маму-горлицю люблю.
На твоїх руках одвічна доля
Залишила борозни рясні.
Спить там праця, запах поля,
Але ти пробач мені.
За столом ти сидиш посивіла,
На портреті ти ще молода.
Вже не юна душа відболіла
Але знову приходить весна.
Прийшла вона. Усе співає.
Прекрасна мить! Витай життя!
Нехай Всевишній посилає
Ще многа, многая літа!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=664429
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 07.05.2016
Кожна вузенька стежка із світом єднає
І бачимо безмежності просторий малюнок.
Поки ти спиш, чарівник на східцях чекає,
Щоб новий день піднести в дарунок.
Намалюй пензликом одну неповторну картину,
Бо ти Пікассо, художник всього майбуття.
І тільки ти Шекспір своїх почуттів
І гаптувальник коштовного життя.
Хтось квапиться. Не бачить історії кави в горнятку,
Бо швидко біжить через щодень.
А хтось плетива вправного майстерну загадку
Чепурить в світанкові роси пісень.
Упіймай же мить, яка спинилась на долоні
І спогадом солодким там гостює.
Бо чарівник вже знов на східцях
Ще один день тобі дарує.
На фото робота Марини Кузьміних "Дівчина Весна"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649959
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.03.2016
Ім’я П’єра де Кубертена належить олімпійській історії. Безмежна велич сучасних Олімпіад є частиною спадщини Великого французького барона.
У 1964 р. була заснована медаль, названа на його честь, відома як Медаль істинного духу спорту. Особлива нагорода МОК вручається за видатні прояви спортивного олімпійського духу. На офіційному сайті МОК сказано: “це одна з найпочесніших нагород, якої може бути удостоєний учасник Олімпійських ігор”. Іноді розглядається як вища відзнака, більш престижна, ніж золота олімпійська медаль. На сьогодні почесної нагороди удостоєні 16 осіб.
Дізнаймося про досягнення деяких одержувачів медалі П’єра де Кубертена.
Італійський бобслеїст Еудженіо Монті – легенда цього виду спорту: дворазовий олімпійський чемпіон, 9-ти разовий чемпіон світу. Під час Зимових Олімпійських Ігор 1964 р. в Інсбруку здійснив найвідоміший вчинок своєї кар'єри. Коли британські бобслеїсти зламали деталь на санях, не маючи можливості дальше конкурувати, надав їм необхідну деталь із власних саней. В результаті британці виграли золоту медаль, а Еудженіо із товаришем по команді – бронзову. За ці великодушні дії був нагороджений медаллю П’єра де Кубертена.
Німецький легкоатлет Лутц Лонг на Олімпійських іграх 1936 р. в Берліні отримав срібну медаль у стрибках в довжину. Проте давав поради своєму конкуренту, американському спортсмену Джессі Оуенсу, який здобув золоту нагороду з результатом 8 м 7 см, побивши особистий рекорд Лонга – 7 м 87 см. За цей вчинок Лутц Лонг був посмертно нагороджений медаллю П’єра де Кубертена у 1964 р.
Канадський моряк Лоуренс Лем'є на Олімпійських іграх 1988 р. в Сеулі брав участь у вітрильній регаті на 450 км, успішно йшов на 2-му місці, незважаючи на шквальний вітер. Упевнений виступ порушила поява потопаючих сінгапурських спортсменів, їх човен перекинувся. Лем'є підібрав потерпілих, дочекався рятувального катера, втративши шанси на медаль. Він став легендою, хоча ніколи не стояв на олімпійському п'єдесталі. За героїчний подвиг був нагороджений медаллю П’єра де Кубертена.
Чехословацький легкоатлет Еміль Затопек – один з найвидатніших бігунів ХХ ст. Він 4-х разовий олімпійський чемпіон, 3-х разовий чемпіон Європи, 18-ти разовий рекордсмен світу в бігу на довгі дистанції. Виграв три золоті медалі на Олімпійських іграх 1952 р. в Гельсінкі (біг на 5000 м, 10 км, марафон). Це потрійне золото залишається безпрецедентним досягненням! Легендарний спортсмен був нагороджений медаллю П’єра де Кубертена посмертно у 2000 р. Він єдиний олімпійський атлет, чия статуя розміщена у парку Олімпійського музею в Лозанні.
Світову славу здобув бразильський марафонець Вандерлей де Ліма. Під час марафонського забігу на Олімпійських іграх 2004 р. в Афінах трапився інцидент. На доріжку вибіг чоловік, заштовхав де Ліму, який лідирував після 35 км, до лав глядачів. Він повернувся на дистанцію, але прибіг третім. Перш ніж перетнути фінішну лінію, зробив невеликий танець перемоги. На церемонії закриття Ігор його нагородили медаллю П’єра де Кубертена за “виняткову демонстрацію чесної гри та олімпійських цінностей”.
Ізраїльський спортсмен Шауль Ладані (спортивна ходьба) вважається справжнім королем дороги. Він дворазовий учасник Олімпійських ігор 1968 року в Мехіко та 1972 року у Мюнхені. Його список спортивних досягнень справді вражає. Ладані встановив і досі утримує світовий рекорд у ходьбі на 50 миль (7:23:50); ізраїльський національний рекорд у ходьбі на 50 км (4:17:06). Він також є екс-чемпіоном світу (ходьба на 100 км, 1972 р.). У 2007 р. був нагороджений медаллю П’єра де Кубертена “за видатні спортивні досягнення протягом чотирьох десятиліть”.
Хорватські моряки Петар Купак, Павле Костов та їх тренер Іван Булая (вітрильний спорт) отримали медаль П’єра де Кубертена під час Олімпійських ігор в Пекіні у 2008 р. Вони були в Олімпійському селищі, як почули про катастрофу із датською командою – фаворитом турнірної таблиці у змаганнях з вітрильного спорту. За 15 хв. до початку фінальної гонки, щогла їх човна зламалася. Хорватські спортсмени побігли до пристані, підготували човен і позичили його датчанам, які стартували через 4 хв. після інших фіналістів. Кульмінація фантастична – вони здобули золоту медаль!
…Осягнути вершину п'єдесталу, отримати олімпійську медаль, поцілувати цей “металевий дарунок” – мрія усього життя багатьох спортсменів. Проте істинний дух спорту живе у справжній сутності олімпійських цінностей та ідеалів…
Іванна Литвинець
Антон Литвинець
Студентський часопис ЛДУФК «Країна спорту»
№ 4 (24) 2013, С. 4.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639798
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 30.01.2016
Ім’я цієї усміхненої, тендітної п’ятокурсниці, яка навчається на факультеті спорту у нашому виші, асоціюється із видом бойових мистецтв – карате-до. На татамі всі її зусилля спрямовані на результат. Вона – майстер спорту України, змагається у категорії до 50-ти кілограм. Використовує маневрово-захисну тактику. Щотижня у спортсменки – п’ять тренувань. Серед останніх досягнень: третє місце на командному чемпіонаті Європи у Москві; перше місце на чемпіонаті Європи серед студентів в індивідуальній категорії; два роки тому – у командній категорії; третє місце у прем’єр-лізі в Австрії; п’яте місце на чемпіонаті Європи серед дорослих. Тренер – Ігор Богдан, старший викладач кафедри фехтування, боксу і національних одноборств. Отож, сьогодні розмовляємо із КАТЕРИНОЮ КРИВОЮ.
КАТЕРИНО, ПРОСТЕЖУВАЛИ ГЕОГРАФІЮ КРАЇН, ДЕ ПОБУВАЛИ ЗА ЧАС СПОРТИВНОЇ КАР’ЄРИ? ЯКІ СПОДОБАЛИСЯ НАЙБІЛЬШЕ?
Канарські острови, острів Тенеріфе в Іспанії. Також Будапешт, Швейцарія, Франція із романтичним Парижем.
ВСТИГАЛИ ПОЗНАЙОМИТИСЬ З МІСЦЕВОЮ КУЛЬТУРОЮ?
Здебільшого, у нас є така можливість. Під час прогулянок можемо побачити архітектуру міст, познайомитись із людьми…
ЯКІ ЖІНКИ У ВАШІЙ КАТЕГОРІЇ ОЧОЛЮЮТЬ СВІТОВІ РЕЙТИНГИ?
На даний час – француженка Олександра Рейчія, яка є чемпіонкою світу. Також багато спортсменок із Греції, Словаччини.
БУВАЮТЬ МОМЕНТИ, КОЛИ НЕ ХОЧЕТЬСЯ ІТИ НА ТРЕНУВАННЯ? ЯКА ТОДІ ОСНОВНА МОТИВАЦІЯ?
Насамперед, згадую про результат, який необхідно показати у подальшому. Зрештою, я звикла. Це, можна сказати, як робота.
ЯК ПРОВОДИТЕ ВІЛЬНИЙ ЧАС?
Люблю прогулянки у центрі міста Львова, слухати музику. Також захоплююся настільним тенісом. Він розслабляє, відволікає увагу.
ЯКІ ВИДИ СПОРТУ РЕКОМЕНДУЮТЬ ДЛЯ РІЗНОБІЧНОСТІ?
Корисними є всі види спорту. Це легка атлетика, адже бігаємо кроси. Для розвитку реакції – теніс. Перед змаганнями практикуємо ігрові види спорту.
ЧИ ПЛАНУЄТЕ ЗУПИНКУ І ВІДПОЧИНОК ВАШОГО ЕКСПРЕС-ПОЇЗДА, ЩО НАЗИВАЄТЬСЯ “КАРАТЕ-ДО”?
Звісно, планую, проте буде це не так швидко, оскільки, найближчим часом лише змагання і тренування.
КОЖНА ЛЮДИНА МАЄ СВОЮ МРІЮ. У КОГОСЬ ─ ЦЕ НАРОДИТИ П’ЯТЬОХ ДІТЕЙ. ЯКА ВАША МРІЯ?
Насамперед, хочу досягнути ще вищих результатів у спорті – стати чемпіонкою світу. А згодом – реалізація в кар’єрі, а саме у тренерській діяльності. Мрію виховувати хороших діток – майбутніх спортсменів, передавати здобуті знання і досвід.
ТРАПЛЯЛИСЯ ЕКСТРЕМАЛЬНІ СИТУАЦІЇ, КОЛИ ТЕНДІТНІЙ КАТЕРИНІ У НАГОДІ ЗНАДОБИЛОСЬ КАРАТЕ?
Був колись у мене такий випадок. Проте усе відбувалося несерйозно. Хлопці вирішили пожартувати, але згодом було не до сміху...
ГІМНАСТИКУ ЧИ ТАНЦІ ПОРІВНЮЮТЬ ІЗ МИСТЕЦТВОМ. ЧИМ Є ДЛЯ ВАС КАРАТЕ?
Карате – своєрідна гра. Це виходить із специфіки виду спорту. У поєдинках треба обіграти суперника, обійти його тактично і технічно.
ЧИ ВЕДЕТЕ СТАТИСТИКУ, СКІЛЬКИ “БРЯЗКАЛЕЦЬ”, НАГОРОД РІЗНОГО ҐАТУНКУ У ВАШІЙ СКАРБНИЧЦІ?
Дуже багато. Три роки назад їхня цифра склала шістдесят.
ЖІНКА І СПОРТ. ЩО ДУМАЄТЕ ІЗ ЦЬОГО ПРИВОДУ?
Для спорту потрібно знаходити час. Можу сказати: хто хоче, той знаходить. Звісно, це забирає багато сил. Доводиться чимось жертвувати.
МАЄТЕ ЧАС ОДЯГАТИ ПЛАТТЯ І ВЗУТТЯ НА ВИСОКИХ ПІДБОРАХ?
Така нагода трапляється дуже рідко (посміхається).
СТУДЕНТСЬКІ РОКИ... ЯКІ ПОДІЇ ЗАЛИШИЛИ НАЙКРАЩІ ВРАЖЕННЯ ПРО ЦЕЙ ЧАС?
Багато однокурсників, друзів. Також відвідування пар. Наприклад, мені подобається, як викладає і вчить нас Юрій Аркадійович Бріскін.
ХТО НАЙБІЛЬШЕ ДОПОМАГАЄ У СПОРТИВНІЙ КАР’ЄРІ?
Насамперед, це тренер. А також батьки.
ОСЬ НОВІ СТУДЕНТИ ЛДУФК РОЗПОЧАЛИ МАНДРІВКУ ТРИВАЛІСТЮ 4-5 РОКІВ. ЯК БУТИ УСПІШНИМ СТУДЕНТОМ І ХОРОШИМ СПОРТСМЕНОМ?
Багато працювати над собою та вдосконаленням спортивної майстерності. Не зупинятися, завжди іти до своєї мрії. Насправді важко поєднати навчання, спорт, особисте життя. Секрет простий – не лінуйтеся!
ОЧІКУЄМО, ЩО КОЛИСЬ КАРАТЕ ЗНАЙДЕ СВОЄ МІСЦЕ У ПРОГРАМІ ОЛІМПІЙСЬКИХ ІГОР. ЗБЕРЕЖЕТЕ СПОРТИВНИЙ ГАРТ І НАТХНЕННЯ?
Бажання, час і натхнення будуть, безумовно!
Розмовляла Іванна Литвинець
Студентський часопис ЛДУФК «Країна спорту»
№ 4 (24) 2013, С.9.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639384
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2016
На сторінках нашої газети знову розповідаємо про спортивну сім’ю нашого вишу. Цього разу ми побували в гостях у Світлани та Андрія Кухтіїв. Про родинні традиції розмовляємо із викладачем кафедри туризму, доцентом Андрієм Остаповичем Кухтієм.
АНДРІЮ ОСТАПОВИЧУ, ВАША СІМ’Я СПОРТИВНА. РАЗОМ ІЗ ДРУЖИНОЮ ПОВ’ЯЗАЛИ СВОЄ ЖИТТЯ ІЗ НАШИМ УНІВЕРСИТЕТОМ. ЯК ВСЕ Ж ТАКИ ВИ ПОЗНАЙОМИЛИСЯ?
Ми познайомилися банально просто – у нашому виші. Як виявилося, вчилися в один час у Івано-Франківському коледжі. Тільки Світлана на заочному відділенні, як діюча спортсменка, а я дещо був меншим спортсменом, але відмінником і вчився на стаціонарі. Навчання закінчили в один рік. І поступили в наш інфіз за знайомою схемою: дружина на заочне, я – на денне відділення. А зустрілися ми аж в аспірантурі: я тоді був на ІІ-му курсі, Світлана – на І-му. І вже через рік-півтора одружилися. У нас була своєрідна акція – перша аспірантська сім’я нашого вишу.
ЯКИМИ ВИДАМИ СПОРТУ ЗАЙМАЛИСЯ?
Я завжди був біатлоністом. Це зараз я став дзюдоїстом (сміється). Був звичайним спортсменом, а моя дружина Світлана – майстер спорту міжнародного класу з самбо. Має посвідчення майстра спорту СССР, майстра спорту України з дзюдо і майстра спорту України міжнародного класу із самбо.
ЯК ВИ ПОЧУВАЄТЕСЬ ПРИ ТАКИХ РЕГАЛІЯХ? ЯК ЗНАЄМО, ВИХОВУЄТЕ ІЗ ДРУЖИНОЮ МАЙБУТНІХ ДЗЮДОЇСТІВ…
У повній безпеці та спокої. Зараз дружина вже не виступає на змаганнях. Та й зрештою, скільки можна? Вона об’їздила весь світ. Від Японії до Африки. Свого часу разом із Оксаною Зварищук створили свій спортивно-оздоровчий клуб – громадську організацію “Ніка”. Цей клуб пропагує серед дітей дзюдо і самбо. Тренує дружина. Я ж, як президент клубу, вирішую питання пошуку меценатів, певні організаційні моменти.
ЯКІ ВРАЖЕННЯ ВІД ЦЬОГО ПРОЦЕСУ?
Надзвичайні! Я, наприклад, завжди був домашньою людиною. А зараз постійно в мандрівках. Тепер розумію, що стиль життя моєї дружини був набагато цікавіший.
ЯК ВИГЛЯДАЄ ДОЗВІЛЛЯ РОДИНИ КУХТІЇВ? ЯКИМ РІЗНОВИДАМ ВІДПОЧИНКУ НАДАЄТЕ ПЕРЕВАГУ?
Вже як років п’ять, не пам’ятаю, щоб у нас було таке дозвілля, що ми вдвох чи у колі друзів. Як правило, це оздоровчий табір із нашими вихованцями. Їдемо зі Світланою, а з нами 20-25 дітей! Якщо трапляється вихідний день, проводимо його із користю. Зараз корективи у цю задумку вносить наша півторамісячна донечка.
ЧИ Є У ВАС УЛЮБЛЕНЕ МІСЦЕ, ПОВ’ЯЗАНЕ ІЗ ПЕВНОЮ ПОДІЄЮ?
Дружина, наприклад, з Надвірної. Тому ми частенько їздимо до родини. А якщо хочемо відпочити вдвох, то їдемо на озеро Синевир. Не тому, що воно розкішне – просто атмосфера фантастична. Також це Буковель. Фантастичне місце, де можна відпочити, насолодитися природою, але тільки влітку.
ІЗ НАРОДЖЕННЯМ ДОНЕЧКИ ЖИТТЯ НАБУЛО НОВИХ, ЯСКРАВИХ ФОРМ. ЧИ ВИ ВЖЕ ВСТИГЛИ ЗАДУМАТИСЬ ПРО ЇЇ СПОРТИВНЕ МАЙБУТНЄ?
У більшості спортивних сімей діти виростають там, де працюють їх батьки. Помічаю, що наша донечка виросте у спортивному залі. Навіть, коли її купаємо чи переодягаємо, то так хапається, що відчувається дуже міцний захват в її руках. Ймовірно, буде добрим борцем. Може й розпочнемо з іншого виду спорту, наприклад танців. У нас демократія в сім’ї і дитина матиме право свого вибору.
ЧИМ ВАС МОЖНА ЗДИВУВАТИ, ПРИБІГШИ ЗІ СПОРТЗАЛУ, ВНЕСТИ РОДЗИНКУ У НАСИЧЕНЕ ЖИТТЯ?
Дружина дивує мене щодня. І я намагаюся дивувати її. У нас немає розподілу на жіночу і чоловічу роботу. Світлана спокійно забиває цвяха, вільно працює з плоскогубцями та молотком. Радо зустрічаю дружину вдома. Без проблем готую вечерю, не робимо жодної градації.
ВАША СІМ’Я СПОРТИВНА. І, БЕЗУМОВНО, Є ЦІННОСТІ ДРУЖБИ, ВЗАЄМОРОЗУМІННЯ, КОМАНДНОЇ ГРИ, СПІЛЬНОГО РЕЗУЛЬТАТУ ТОЩО. А В ЧОМУ ВБАЧАЄТЕ СЕКРЕТ ТАКОЇ МІЦНОСТІ?
Однозначно, у любові. Дуже люблю свою дружину. Вважаю, що мені пощастило зустріти її. Відчувається, що це саме та людина, яка мені потрібна. Так нам Бог дав, що мандрували близько один від одного, але все ж таки знайшлися, зустрілися… Отож, наш секрет в любові. Чим міцніша любов, довіра, вірність, тим сильніша наша сім’я, наша команда Кухтіїв.
Розмовляла Іванна Литвинець
Студентський часопис ЛДУФК «Країна спорту»
№5 (20) 2012, С. 11.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639378
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2016
Пам’ятай, як народились мрії твоїх дітей...
Пам’ятай сотні усміхнених очей...
Пам’ятай подію, що важлива...
Пам’ятай прекрасну миттєвість із дива...
Пам’ятай про час спілкування «віч-на-віч»...
Пам’ятай, що маєш сказати «добраніч»...
Пам’ятай про те, як когось здивувати...
Пам’ятай про радість кохати...
Пам’ятай строкатий день, коли навчився жити...
Пам’ятай, як добро творити…
Пам’ятай…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638864
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.01.2016
Двадцять років тому на Іграх у Ліллехаммері на першу сходинку п’єдесталу піднялася фігуристка Оксана Баюл. І ось зараз святкуємо здобуття другої в історії незалежної України золотої нагороди. Жіноча збірна України з біатлону виграла естафету на ХХІІ зимовій Олімпіаді в Сочі! Отож, розмовляємо із українською біатлоністкою, Заслуженим майстром спорту, чемпіонкою Олімпійських ігор в Сочі, чемпіонкою світу, 5-разовою чемпіонкою Європи, переможницею і призеркою етапів Кубка світу з біатлону, капітаном збірної команди України з біатлону, аспіранткою нашого вишу ОЛЕНОЮ ПІДГРУШНОЮ.
ОЛЕНО, ВІТАЄМО ВАС ІЗ ФЕНОМЕНАЛЬНОЮ ПЕРЕМОГОЮ НА ОЛІМПІЙСЬКИХ ІГРАХ В СОЧІ. МЕТА, МАБУТЬ, ДОСЯГНУТА. ХОЧА, МОЖНА ПРАГНУТИ ЩЕ ОДНІЄЇ ОЛІМПІЙСЬКОЇ НАГОРОДИ...
Звісно, ще ж є олімпійське “золото” в особистих змаганнях.
ЯКІ ВРАЖЕННЯ ВІД УЧАСТІ В ІГРАХ?
Враження різні, оскільки, ми знаходилися в Сочі упродовж тривалого часу. Змінювалася і погода, і траса. Одні гонки були важчі, інші – легші. Але, по завершенню Олімпіади, пам’ятатимемо лише фінішне коло естафети і золоту медаль на грудях. Всі негаразди, які були перед тим, перекриються цією великою нагородою.
ЯКІ ВІДЧУТТЯ ПЕРЕПОВНЮЮТЬ НА П’ЄДЕСТАЛІ?
Справді, ці почуття неможливо описати. Безумовно, відчуття ейфорії і гордість за країну. Коли стоїш і чуєш, як звучить гімн, піднімається прапор України, то ноги підкошуються, на очі накочуються сльози і душа тріпоче. Розумієш, це те, до чого ти прагнув і йшов усе своє спортивне життя.
ЧИ БУЛА МОЖЛИВІСТЬ ОЦІНИТИ ІНФРАСТРУКТУРУ СПОРТИВНИХ ОБ’ЄКТІВ ТА КОМПЛЕКСІВ У СОЧІ?
Розумієте, було створено дуже багато, але ми жили у маленькому олімпійському селищі. Відповідно, окрім нього я практично нічого не бачила. Тому не можу щось прокоментувати. Ми жили на висоті, а олімпійський парк – на рівні моря. У Сочі ми їхали змагатися, а не відвідувати екскурсії. Це не залежить від організаторів. У нас, спортсменів, інші справи на Олімпійських іграх, ніж в глядачів чи туристів.
ВИ ЗГАДАЛИ РІЗНІ ЧИННИКИ, ЗОКРЕМА, ПОГОДНІ УМОВИ. ЗНАЄМО, БУЛИ НЕКОРЕКТНІ ВИСЛОВЛЮВАННЯ РОСІЙСЬКИХ ВБОЛІВАЛЬНИКІВ ЩОДО УКРАЇНИ. А ПЕРЕШКОДИ НА ОЛІМПІЙСЬКІЙ ТРАСІ?
Жодних! Ніяких перешкод не було!
КОЛИСЬ ВИ СКАЗАЛИ ЖУРНАЛІСТАМ, ЩО СПОРТСМЕН ЖИВЕ НЕ ВЧОРАШНЬОЮ ПЕРЕМОГОЮ, А ЗАВТРАШНІМ СТАРТОМ. ОТОЖ, ЯКІ ПЛАНИ ЗАРАЗ?
Вилікуватись. Так сталося, що в мене почало боліти горло якраз перед естафетою. Змагання я відбігала. І, звичайно, потім три дні без сну. Імунітет ослаблений. Простуда не минула.
ЯК ВАС ЗУСТРІЛИ В УКРАЇНІ, ВДОМА?
Звичайно, чоловік приїхав в аеропорт. Разом із ним ще енна кількість журналістів та високопосадовців.
ЯК ПЛАНУЄТЕ ВИКОРИСТАТИ ДЕРЖАВНИЙ ГОНОРАР ЗА ЦЮ ПЕРЕМОГУ?
Насамперед, скажу, що не знаю, що нам обіцяно і про яку суму іде мова. Коли отримаю цю винагороду, тоді й скажу, на що її витрачатиму.
ВАША ЗОЛОТА ОЛІМПІЙСЬКА СХОДИНКА – НЕ ВИПАДКОВИЙ УСПІХ. ЦЕ ШЛЯХ БАГАТЬОХ СТАРТІВ І ПЕРЕГОНІВ. ЩО Б ВИ СКАЗАЛИ ЗАРАЗ, ЯК ТИТУЛОВАНА ОЛІМПІЙСЬКА ЧЕМПІОНКА ВСІЙ СПОРТИВНІЙ РОДИНІ, ВБОЛІВАЛЬНИКАМ СПОРТУ?
Олімпійська родина – поняття широке. Спортсменам потрібно говорити одне, а людям, які вболівають за нас – зовсім інше. Звичайним людям, перш за все, набратися терпіння, коли дивляться, бо часто вони більше переживають і хвилюються, ніж ми. І, звісно, позитивного налаштування, щоб ніколи не бажали суперникам біди.
ДУЖЕ ПРИЄМНО, ЩО НОРВЕЗЬКА ЗІРКА ТУРА БЕРГЕР ТАК ПОЗИТИВНО ВІДГУКНУЛАСЯ ПРО ВАШУ ПЕРЕМОГУ. ПОДІЇ В УКРАЇНІ І ОЛІМПІЙСЬКЕ “ЗОЛОТО” – ЦЕ СИМВОЛІЧНО?
Так безпосередньо склалося, що це “золото” стало символічним. 20 лютого була жалоба за нашими загиблими героями. 21 лютого стало першим кроком до перемир’я, прийняття певних законів, змін у державі Україні. На фоні цього золота олімпійська нагорода, наша перемога дуже важлива для України. Це позитивні емоції, які ми подарували людям. Звичайно, ми дуже щасливі, що так сталося. Сподіваємося, це також підняло дух держави. Це маленький внесок у наш майбутній розвиток.
ОЛЕНО, ДЯКУЄМО ЗА РОЗМОВУ. СІМЕЙНОГО ВАМ ЗАТИШКУ, СПОРТИВНИХ ДОСЯГНЕНЬ, ЗВЕРШЕННЯ УСІХ МРІЙ.
Дякую. Передаю нашому університету великий привіт!
Розмовляла Іванна Литвинець
Студентський часопис ЛДУФК «Країна спорту»
№1 (26) 2014, С. 6.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638409
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2016
Яна Шемякіна – львівська спортсменка, яка присвятила фехтуванню 15 років. На цьогорічній Олімпіаді в Лондоні Яна стала справжньою легендою, вписавши своє ім'я у золоті сторінки олімпійського спорту.
Отож спілкуємося з олімпійською чемпіонкою, майстром спорту міжнародного класу ЯНОЮ ШЕМЯКІНОЮ.
ЯНО, ЦЬОГО РОКУ ВИ У СВОЇЙ КАР’ЄРІ ДОСЯГНУЛИ НАЙВИЩОГО ПІКУ –ОЛІМПІЙСЬКОЇ СХОДИНКИ. СКІЛЬКИ РОКІВ ДОВЕЛОСЯ ПОДАРУВАТИ СПОРТУ, ЩОБ ВІН ПОДАРУВАВ ВАМ ЦЕ ЗОЛОТО?
Я займаюся фехтуванням з 11-ти річного віку, тобто вже 15 років я фехтую. Це були мої другі Олімпійські ігри. Дуже на них сподівалася і тому все так добре склалося.
ЯКІ ВІДЧУТТЯ НА ОЛІМПІЙСЬКОМУ П’ЄДЕСТАЛІ? ПІД ЧАС НАГОРОДЖЕННЯ, ЗВУЧАННЯ ГІМНУ РІДНОЇ КРАЇНИ?
Відчуття були неперевершені. Ці почуття не можна передати словами. Єдине шкода, що так швидко все закінчилося. Миттєвість, коли стоїш на п’єдесталі дуже коротка. Хотілося б розтягнути в часі цю радість перемоги. Адже так довго ішла до мети, а урочистість тривала лише декілька хвилин.
ЯКА ЦІНА ОЛІМПІЙСЬКОЇ МЕДАЛІ? СПРОБУЄТЕ ПОВТОРИТИ ТРІУМФ ПЕРЕМОЖЦЯ НА НАСТУПНІЙ ОЛІМПІАДІ В РІО-ДЕ-ЖАНЕЙРО?
Звичайно, я тренуватимуся надалі. Вік це ще дозволяє. Головне ж, щоб було здоров’я.
ЧИ БУВ ЧАС У ЛОНДОНІ НА СПІЛКУВАННЯ, ЗНАЙОМСТВО З ІНОЗЕМНИМИ СПОРТСМЕНАМИ, МАНДРІВКИ МІСТОМ?
Перед особистими змаганнями я постійно їздила містом. Лондон залишив про себе хороші враження. А спілкувалася з українськими спортсменами і з нашою командою.
ЧИ ХОТІЛОСЯ КОЛИСЬ ОБРАТИ АЛЬТЕРНАТИВНИЙ ВИД СПОРТУ?
Мені подобається великий теніс, плавання, бадмінтон. Він дуже схожий на фехтування, у ньому є певні особливості.
ЧИ ВДАЄТЬСЯ ЗНАХОДИТИ ЧАС В РАМКАХ ПОСТІЙНИХ ТРЕНУВАНЬ І ЗМАГАНЬ ДЛЯ РОДИНИ, ДРУЗІВ, ВІДПОЧИНКУ?
Насправді я скажу, що у мене дуже мало друзів. Бо часу це зовсім не вистачає. І вдома я буваю дуже рідко. А коли приїжджаю з чергових змагань, то постійно із сім’єю.
ЯНО, ЧИ БУЛИ ОРГАНІЗАЦІЙНІ МОМЕНТИ ОЛІМПІАДИ, ЯКИМИ ВИ БУЛИ НЕЗАДОВОЛЕНІ? АДЖЕ, НАПРИКЛАД, БУЛИ СЕРЙОЗНІ НЮАНСИ ІЗ СУДДІВСТВОМ…
Загалом мені все подобалось, оскільки я отримала золоту медаль і мені важно щось критикувати. Все було чудово.
В ТАКИХ ТРІУМФАЛЬНИХ СИТУАЦІЯХ ВИСЛОВЛЮЮТЬ ВДЯЧНІСТЬ ПЕВНИМ ЛЮДЯМ ЗА СВОЮ ПЕРЕМОГУ. КОМУ ДЯКУЄ ЯНА ШЕМЯКІНА?
Найперше подяка пролунала моєму тренеру, батькам. А також всім вболівальникам, фанатам. Певна річ, дякую ректору нашого вишу Євгену Никодимовичу за підтримку та розуміння. Мені здається, що це не лише моя перемога. Це перемога всієї України, досягнення багатьох людей.
ЗА ФІНАЛЬНИМ ПОЄДИНКОМ СПОСТЕРІГАВ ВЕСЬ СВІТ, А НАЙПЕРШЕ ВСЯ УКРАЇНСЬКА РОДИНА. ЧИ ВІДЧУВАЛАСЯ ЦЯ ЕНЕРГЕТИКА?
Чесно кажучи, я про це навіть не думала. Поруч була моя сім’я, рідні та близькі люди. А коли згодом всі почали писати, телефонувати, то це була для мене не просто радість, а справжній шок.
ЗАРАЗ ДО ВАС, НАШОЇ ОЛІМПІЙСЬКОЇ ЧЕМПІОНКИ, РЕТЕЛЬНА УВАГА ЖУРНАЛІСТІВ, ПОДАРУНКИ ВІД ДЕРЖАВИ, ПРИВІТАННЯ ВІД РІЗНИХ ЛЮДЕЙ, ЗВИЧАЙНИХ І ПОВАЖНИХ. ЧИ НЕ РОЗЧАРОВАНІ ВИ?
Навпаки, мені дуже приємно. Мене всі впізнають. Я розумію, що це робота журналістів. Інтерв’ю завжди даю з радістю.
ПІСЛЯ ОЛІМПІАДИ ВИ ПОЇХАЛИ НА ВІДПОЧИНОК У ГРЕЦІЮ – КОЛИСКУ ОЛІМПІЙСЬКИХ ІГОР. МОЖЛИВО, ЦЕЙ ВИБІР ЗОВСІМ НЕВИПАДКОВИЙ?
Насправді, там є дуже гарний острів, де я ніколи не була. Тому мріяла про мандрівку саме у Грецію. Мій хлопець завжди розповідав, що там дуже гарно, чисте море. Також ближче додому, у Європі. Греки мене не впізнавали, за автографами не бігали.
ЯКІ ПОБАЖАННЯ МАЙБУТНІМ ФЕХТУВАЛЬНИКАМ, ЯКІ ЗАХОЧУТЬ ПОВТОРИТИ ДОСЯГНЕННЯ ЛЬВІВСЬКОЇ СПОРТСМЕНКИ?
Хочу побажати терпіння, наполегливості й завжди іти до своєї мети, не звертаючи увагу ні на що. Ніколи не здаватися. На моєму спортивному шляху були і поразки, і перемоги. Тому потрібно вірити в себе і дуже багато працювати над собою.
ЧИ ХОТІЛА Б ВИ ВИКОРИСТАТИ СВОЄ, ЗАРАЗ ДУЖЕ ВІДОМЕ, ІМ’Я ДЛЯ ЗУСТРІЧЕЙ З ДІТЬМИ З МЕТОЮ ПОПУЛЯРИЗАЦІЇ СПОРТУ, ПЕВНИХ БЛАГОЧИННИХ ПРОЕКТІВ?
Звичайно, я зроблю це із великим задоволенням. Нещодавно мене запросили у Київ, де на Хрещатику відбуватиметься грандіозне спортивне свято. Проте, на жаль, не матиму можливості там побувати, хоча б із радістю завітала на цю подію.
ДУЖЕ ДЯКУЄМО, ЯНО, ЗА ІНТЕРВ’Ю. ОЧІКУЄМО ВІД ВАС НЕ ЛИШЕ СПОРТИВНИХ РЕЗУЛЬТАТІВ, АЛЕ Й СІМЕЙНИХ СТАРТІВ І ЗДОБУТКІВ. ОСКІЛЬКИ ОБІЦЯЄТЕ ПОДАРУВАТИ НЕ МЕНШЕ ЧОТИРЬОХ МАЛЕНЬКИХ ФЕХТУВАЛЬНИКІВ…
Дякую. Я буду старатися і спробую нікого не розчарувати…
Розмовляла Іванна Литвинець
Студентський часопис ЛДУФК «Країна спорту»
№4 (19) 2013, С. 7.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638408
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2016
На золотих сторінках українського спорту вже закарбувалася важлива подія – перша в історії перемога наших шахісток на командному чемпіонаті світу в Астані, столиці Казахстану. У складі нашої збірної команди виступала й Марія Музичук – студентка 3-го курсу ЛДУФК, ЗМСУ із шахів, гросмейстер серед жінок, переможниця шахової Олімпіади-2010, чемпіонка України-2012. Займає 22 місце у рейтингу ФІДЕ, найвищий рейтинг Ело – 2490. Родина Марії береже сімейні спортивні традиції ЛДУФК, оскільки батьки, тренери спортсменки, Олег і Наталія Музичуки, і сестра Ганна навчалися у нашому виші. Розмовляємо з українською королевою світу із шахів, особистістю з феноменальним мисленням і пам’яттю МАРІЄЮ МУЗИЧУК.
МАРІЄ, ЩИРІ ВІТАННЯ ІЗ ЗДОБУТТЯМ ПОЧЕСНОГО ТИТУЛУ ЧЕМПІОНКИ СВІТУ. ЯКИМ БУВ ШЛЯХ ДО ТРІУМФУ?
Не простий. Граю у шахи з двох років. Цій справі мене навчили батьки. Спочатку не багато займалася шахами. Проте, з 11-12 років вдосконалюю майстерність щодня.
У ФІНАЛІ ЧЕМПІОНАТУ УКРАЇНКИ ЗУСТРІЛАСЯ ІЗ СПОРТСМЕНКАМИ КИТАЮ – ТРИРАЗОВИМИ ЧЕМПІОНАМИ СВІТУ. ЯК ПОДОЛАЛИ ЦЕЙ БАР’ЄР?
Збірна Китаю – дуже сильна команда. Не думали про те, як відреагуємо по завершенню турніру. Але у мене склалося враження, що команда Китаю й надто не засмутилася, адже ми лідирували впродовж усього чемпіонату.
У СПОРТІ Є ТИТУЛОВАНІ СІМ’Ї, НАПРИКЛАД, БОКСЕРИ КЛИЧКИ. ЯК ЖИВЕТЬСЯ У ПОВАЖНІЙ СПОРТИВНІЙ РОДИНІ?
У нашій родині майже всі грають у шахи. Батьки є Заслуженими тренерами України, сестра – міжнародний гросмейстер, має 4-й рейтинг у світі. І дідусь грає в шахи. За нашими іграми спостерігає в онлайні.
ОТОЖ, У СПОРТИВНІЙ КАР'ЄРІ ВАЖЛИВОЮ Є РОЛЬ БАТЬКІВ?
Звісно, дуже велика заслуга батьків. У моєму випадку, якби не батьки, то невідомо, чи навчилася б я грати у шахи (посміхається).
НАШІЙ ДОЧЦІ ЗАРАЗ ДВА РОЧКИ. ВИ ПОЧАЛИ ГРАТИ В ШАХИ САМЕ У ЦЬОМУ ВІЦІ...
Батьки розповідали: насамперед, вчили мене, як ходять шахові фігури. Вважається, найскладніше пояснити, як ходить кінь. Вже у три роки я знала, як розставляти фігури на початкові позиції. Отож, саме час знайомити із шахами Вашу донечку...
ПОЄДНУВАЛИ ГРУ У ШАХИ З ІНШИМИ ВИДАМИ СПОРТУ?
Безперечно, для шахів також важлива фізична підготовка. Мені, наприклад, дуже подобається настільний теніс. Раніше, грала в баскетбол.
КРАЩЕ ЗМАГАТИСЯ ЗА ШАХІВНИЦЕЮ ІЗ ВІДОМИМИ ЛЮДЬМИ?
Звичайно. Деяким людям краще грати із сильнішими суперниками, іншим – із слабшими. На когось впливають заслуги суперника, а хтось байдужий до цього. Мені ж подобається грати із сильнішими спортсменами.
ІЗ СЕСТРОЮ ГАННОЮ ЗУСТРІЧАЛИСЯ, ЯК СУПЕРНИЦІ?
Бувало, що ми змагалися разом на турнірах. Завжди грали в нічию. Сестра із сестрою можуть продемонструвати лише такий результат.
ХТО СИЛЬНІША ШАХІСТКА ІЗ СЕСТЕР МУЗИЧУКІВ?
На сьогодні сестра сильніша. В неї 4-й рейтинг у світі серед жінок, у мене – 22-й.
ТРАПЛЯЄТЬСЯ, ЩО У ПРОГРАШНИХ СИТУАЦІЯХ СПОРТСМЕНИ РЕАГУЮТЬ НЕАДЕКВАТНО?
У професійному спорті такого немає (посміхається). Всі розуміють: від поразки ніхто не застрахований. І тому шукають усі можливі шанси.
МАРІЄ, ЯК ЧАСТО У ШАХАХ ВИ ЗМАГАЛИСЯ З ЧОЛОВІКАМИ?
Прийнято, що жінки грають на своїх турнірах, а чоловіки змагаються окремо. Але мені цікаво грати із чоловіками. Вважається, що вони думають більш логічно. Брала участь в декількох чоловічих змаганнях. На початку року їздила на міжнародний шаховий турнір у Гібралтар. Вдавалося й перемагати.
СУЧАСНІ ШАХІСТИ ВДОСКОНАЛЮЮТЬ МАЙСТЕРНІСТЬ ЗА ДОПОМОГОЮ КОМП’ЮТЕРНИХ ПРОГРАМ. ОТ ЛІДЕР ЧОЛОВІЧОГО РЕЙТИНГУ ФІДЕ МАГНУС КАРЛСЕН ПРАЦЮЄ З КОМП’ЮТЕРОМ ВАРТІСТЮ ДЕСЯТКИ ТИСЯЧ ДОЛАРІВ...
Сьогодні ніхто із професійних шахістів не уявляє життя без цього. У нас також є шахові програми, які завжди використовуємо. На турніри беремо комп’ютери. Є програми із мільйонами шахових партій. Без цих програм результату не досягнеш.
ЯКИЙ ЕПІЗОД ЗАПАМ’ЯТАВСЯ ІЗ СПОРТИВНОЇ КАР’ЄРИ?
Кожен турнір – це нові враження. У 2001-му, в десять років, я виграла чемпіонат України. І добре пам’ятаю свій перший чемпіонат Європи. Дуже раділа, бо на цьому турнірі отримала бронзову медаль. Загалом, вражень вистачало: я вперше побувала за кордоном.
ДОВОДИЛОСЬ У ЖИТТІ ВІДЧУВАТИ СИТУАЦІЮ “ЦУЦВАНГ”?
Думаю, не буває безвихідних ситуацій. Завжди можна знайти їх вирішення.
ЯКА КРАЇНА ЧИ МІСТО ЗАЛИШИЛИ НАЙКРАЩІ ВРАЖЕННЯ?
Венеція, хоч шахові турніри там ніколи не проводяться. Якось у період змагань проїжджали це місто. Нам дозволили 8 годин помилуватися його красою. Мрію потрапити туди ще раз і, оскільки це місто на воді, покататися Венецією на човні.
ЯКИМ ЗАНЯТТЯМ НАДАЄТЕ ПЕРЕВАГУ У ВІЛЬНИЙ ЧАС?
Люблю музику, фільми, а також інтернет. З сестрою граємо у різні настільні ігри. Як вже зазначала, подобається настільний теніс.
ЗА ВАШИМ СЕКРЕТОМ, СКІЛЬКИ ХОДІВ ПОТРІБНО ЗРОБИТИ ДЛЯ ДОСЯГНЕННЯ УСПІХУ?
Немає жодного секрету. Щодо шахів, то займатися потрібно щодня, віддаючи цій справі дуже багато годин. В іншому випадку, результату не буде. Це знають усі. Безперечно, не обійтися без таланту і певних задатків.
Розмовляла Іванна Литвинець
Студентський часопис ЛДУФК «Країна спорту»
№3 (23) 2013, С. 6.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=637980
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 23.01.2016
ОЛЬГА ЗАДОРОЖНА – завершує навчання у магістратурі нашого вишу, відмінниця навчання, майстер спорту з фехтування, молодий науковець і людина, яка відпочиває від науки у спортивному залі.
ОЛЮ, ВИ – ЦЬОГОРІЧНИЙ ПЕРЕМОЖЕЦЬ СТУДЕНТСЬКОЇ НАУКОВОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ. РОЗКАЖІТЬ, У ЧОМУ СУТЬ ВАШОГО НАУКОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ.
Це опитування фехтувальників різних кваліфікацій та на різних етапах багаторічної підготовки щодо того, наскільки вони знають свій вид спорту. Ми дізналися, що рівень знань у спортсменів бажає кращого. Теоретичної підготовки не вистачає. Адже якщо говорити про гармонійний розвиток особистості спортсмена, то вона дуже потрібна. Ми спостерігали цікаву тенденцію. На етапах попередньої та спеціалізованої базової підготовки, коли тренер дає чіткі вказівки і “водить своїх підопічних за ручку”, то спортсмени мають достатні для їх віку та рівня спортивної кваліфікації певні знання, а у старшому віці, коли від спортсмена вимагається ініціативність та бажання самостійно здобувати нові знання, цього вже немає. Маємо намір розробити пропозиції та методичні рекомендації щодо засобів контролю у цьому напрямку. Звичайно, рівень знань напряму не впливає на спортивний результат. Але проблема з'являється тоді, коли ці люди ідуть працювати за фахом: як вони можуть навчити своїх учнів, якщо рівень знань залишає бажати кращого?
ЧИ ОЧІКУВАЛИ ВИ ПЕРЕМОГИ У ЦІЙ КОНФЕРЕНЦІЇ? ЧИ БУЛИ ДОСТОЙНІ КОНКУРЕНТИ-НАУКОВЦІ?
Якщо чесно сказати, то про перемогу я не думала. Було представлено дуже багато хороших робіт. Це говорить про те, що наука – хороша площина для студентської самореалізації. Мені ж наукове дослідження було цікавим. І робила його не для результату, а власне для процесу. Це як у спорті: спортсмен, який одразу орієнтований на результат, може не дійти до цієї бажаної вершини.
У ЧОМУ СЕКРЕТ ВАШОГО УСПІХУ? ЯКІ ПОРАДИ ВИ Б ЗАЛИШИЛИ ДЛЯ НОВОГО СТУДЕНТСЬКОГО ПОКОЛІННЯ?
Ці прості поради не лише для студентів нашого вишу, але й для всіх людей. Насамперед, це вірити у свої сили і докладати максимум зусиль, щоб досягнути поставленої цілі. І намагатися усе робити від душі, бо тоді це матиме найкращий результат. Потрібно любити справу, якою займаєшся. Або, так би мовити, “штучно” полюбити її, тоді буде значно легше. Варто шукати те, що подобатиметься.
ОЛЮ, ЯКБИ СВОГО ЧАСУ ВИ НЕ ОБРАЛИ ЛДУФК, ТО НА ЯКІЙ ПРОФЕСІЇ ЗУПИНИЛИ Б СВІЙ ВИБІР?
Однозначно, це психологія. Мені подобається аналізувати чому люди чинять так чи інакше, давати їм потрібні поради. Звичайно, легше радити щось комусь, а не собі. Хотілося б стати спортивним психологом. Зараз їх дуже мало, бо немає спеціалізованих закладів, а із спортсменами здебільшого працюють звичайні психологи. Безперечно, це кваліфіковані спеціалісти, але є багато моментів у спорті, які може знати і розуміти лише той, хто займався спортом на високому рівні. Окрім психології, ще приваблює журналістика.
ЯК ВИ ОЦІНИЛИ Б ПОЄДНАННЯ У НАВЧАЛЬНОМУ РОЗКЛАДІ НАШОГО ВИШУ ПРАКТИЧНИХ І ТЕОРЕТИЧНИХ ПРЕДМЕТІВ? ЯКИМ МОЖНА НАДАТИ ПЕРЕВАГУ?
Чесно кажучи, практичних занять дуже багато. Це не завжди правильно. Добре було б, якби студенти могли вибирати, які практичні дисципліни їм подобаються. По кількості годин я б збільшила психологію та іноземну мову. А також такі предмети, як анатомію і фізіологію. Для нашої професії це дуже потрібно. Хотілося б, щоб на практичних заняттях студенти могли виконувати творчі завдання, це збільшило б мотивацію до навчання.
ВАША СІМ'Я – СПОРТИВНА? ТАКИМ ЧИНОМ СФОРМУВАВСЯ І ВАШ ВИБІР?
Мої батьки також фехтувальники. Їхнє виховання важливе. Свого часу вони навчили мене, як діяти у певних моментах і зараз я з певністю можу скористатися цими порадами.
ЯК ВІДПОЧИВАЄТЕ ВІД НАУКИ?
Як кожен середньостатистичний студент нашого вишу, відпочиваю у спортивному залі. Також люблю музику і художню літературу.
Розмовляла Іванна Литвинець
Студентський часопис ЛДУФК «Країна спорту»
№3 (18) 2012, С. 4.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=637978
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 23.01.2016
Таке життя різнилося з-поміж інших. Окреслення певного сюжету було покликанням і дозволяло змалювати будь-який настрій чи його відтінок. За десять років Остап створив багато персональних виставок. Малював пензлем, олівцем і серцем. Лише так роботи гармонійно влаштовувалися у дерев’яні рами і митець не боявся, що його образи вистрибнуть у буденну круговерть. Вважав, що художні полотна мали уособлювати реальність, красу відтворену, але справжню.
Якось товариш Остапа запросив його з друзями-художниками погостювати у своє місто. В розпалі екскурсій та прогулянок трапилася пригода. Художники уклали творче парі. Вирішили малювати портрети для всіх охочих, а за це встановлювати символічну плату. Той, хто здобудеться на найбільший виторг, забере заробіток усіх. Іншою складовою змагання був мистецький компонент: хто краще малює? Малюнки треба було сфотографувати, щоб потім говорити про їх художню цінність. А це вже слава для художника. Це майже право пройтися «Садовою доріжкою» Моне чи «Полем маку» Ван Гога.
Остап розклався зі своїм причандаллям біля кав’ярні. Перший портрет малював для закоханої пари. Другий замовили студенти для друга. Поки на папері з’являлася його художня копія, хлопці жартували, перебиваючи один одного хвацькими дотепами. Винагорода за цей портрет була невеликою. З кав’ярні вийшла пара. Вона ошатно вбрана, яскрава і велична. Він – спокійний, уважний джентельмен. Коли ж художник виконував портрет дружини, помітно хвилювався. Йому здавалося, що впаде стільчик або бризне фарба на її напахчене вбрання. Та пані одобрила роботу.
- Скільки вартує ваша творчість? – запитала вона.
- Це ваш образ, тому й ваша нагорода, – відповів Остап.
- Як мило! – вийняла з сумочки гаманця і вручила художнику Лесину купюру.
- Гарні жінки завжди вдаються красиво, – усміхнувшись, мовив Остап.
Потім зробив ще кілька малюнків. Для коліжанок, яким творення їх портретів здавалося цікавим завершенням запланованої зустрічі. Намалював балакучу дівчинку, яку батьки супроводжували з танцювального гуртка. І кілька портретів для пар, які виглядали закоханими і щасливими.
- А можна для мене портрет? – почув раптом.
Поруч стояла молода дівчина з квітами. Назвалась Веронікою. На ній легеньким серпанком зачепилася кольорова шаль. Звідкись долинав аромат смачної кави.
- А я Остап, – замешутився художник і швидким реверансом запросив, – будь ласка, сідайте!
Узявшись до творчості, крадькома спостерігав: така цікава особа, витончена і скромна одночасно. Один аркуш зіпсував. Над другим чаклував, наче готуючись до критики прискіпливих поціновувачів.
- То, мабуть, усе готово? – запитання дівчини розірвало плетиво роздумів митця.
- Залишилось кілька штрихів, – мовив заклопотано.
- Остапе, скільки коштує робота? – посміхнулась Вероніка, коли нарешті побачила завершений портрет.
- Ніскілечки, – Остап згорнув малюнок у сувій і вручив дівчині, – Це подарунок.
- Тоді дякую дарувальнику, – сказала вона й додала, – І прощавайте!
- Гарного дня! – відповів Остап, забувши про змагання, мистецтво і все на світі.
Вулицями проходили люди. З усіх сторін долинали транспортні механізовані розмови. Шепотілися й будинки, закутавшись у зелень дерев. Ніхто не зауважив спантеличеного юнака, який із пензлем в руках роззирався навкруги.
- Не полохай клієнтів! – метушливою зграєю налетіли друзі Остапа.
- А де дівчина? – спитав він.
- Яка дівчина? – зустрівся з поглядом трьох пар здивованих очей.
За пів години з’ясували, що творче парі переконливо виграв один з митців – Руслан. А потім допитувалися в Остапа: яка дівчина, чи малював її портрет. Але хлопець не міг показати фотографію того малюнка, бо не зробив його.
- О! Щось новеньке! – здивувалися всі разом, – Яку винагороду отримав за свою Мадонну?
- Це був подарунок, – відповів художник.
... Остап знову ладнав виставку картин. Впізнавана концепція сюжетів змінилася. Це були інтерпретації про почуття. Змалював силует коханої, її образ, очі, які заснули у мрії. Порівнював «свою Вероніку» з відомими жінками із знаних світових шедеврів. Перший портрет був у дівчини, але пам’ять залишилась. Пам’ять митця, який йшов кожним штрихом наче сходинкою до пізнання її краси. Розумне і проникливе обличчя. Справжня як «Дама з горностаєм» в Леонардо да Вінчі. Про що міркував Густав Клімт, коли малював свою «Золоту Адель» чи Сандро Боттічеллі, створюючи «Портрет молодої жінки»? Це була надзвичайна, промовиста краса, що заворожувала точністю в деталях.
Спочатку виставку презентували у місті, де трапилася пригода з парі. Чекав її, але вона не прийшла. Остап не знав, що дівчина у цьому місті також була гостею. Не спинявся в пошуках, відкривав експозицію в інших містах. Шукав її, але не знайшов.
… Тоді Вероніка їздила до бабусі. Трапилася нагода побачити чарівність міста, його поетичність. Зайшла в кафе. Спогади про найсмачнішу каву не давали спокою. На виході з кав’ярні побачила художника. Портрет, який намалював вуличний митець, дівчині дуже сподобався. Потім думала про цю зустріч, пожвавлюючи у серці невідомі почуття. Здавалося, її життя має нове дихання, з яким одночасно задихається.
Це вилилося у творчість. Вероніка написала роман про зустріч, що тривала декілька хвилин. Двадцять чотири оповіді були згадкою про один день. Надіслала його на літературний конкурс. Роман надрукували, він мав великий успіх. На творчих зустрічах з письменницею завжди було багато людей, але митець, який увірвався в мрії, ніколи не приходив.
… Якось перед відкриттям виставки картин, Остапа повідомили, що її треба змістити на іншу дату, бо там має відбутися презентація книги молодої письменниці.
- А я молодий художник! Що це за постановка перед фактом? – не згоджувався він.
В день відкриття прийшов раніше. Мистецькі творіння висіли непорушно. У залі – незнайомі люди. Раптом побачив її: стояла біля свого портрету. Його Вероніка.
Відкриття виставки і презентація книги відбулися одночасно наче справжня прем’єра почуттів, в якій були його штрихи і її нотатки.
- Я так довго шукав тебе, – митець стояв перед дверима, боячись, що його муза знову втече.
- Я завжди знала, що ми зустрінемося знову, – посміхнулась дівчина.
- Так багато маю сказати! – мовив натхненно.
- Гадала, що художники розмовляють лише з мистецтвом, – наступала Вероніка.
- Ти і є найкраще мистецтво, – мовив Остап, бо плекав цю думку від першої зустрічі.
… Вулицями проходили люди. З усіх сторін долинали транспортні механізовані розмови. Шепотілись будинки й дерева, закутавшись у сріблясто-зимові шати. Всі говорили про цю літературно-мистецьку прем’єру кохання. І звідкись підкрадався аромат смачної кави…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623043
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.11.2015
Це говорили всі народи,
Та не мовчати нам, однак
Не стати в’язнем для свободи,
Щоб не кохати так.
Безмежно, сильно, божевільно,
Під омофором забуття.
Натхненно, щиро, вільно.
Усе життя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=622636
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.11.2015
«У нас немає часу, щоб стати самим собою.
Його вистачає лише на те, щоб бути щасливим». Альбер Камю
Інна розпаковувала коробки, які щодня нагадували про недавній переїзд. В клопіткій справі натрапила на годинник. Пригадала, він належав другові, якого останній раз бачила ще в дитинстві. Та й сама колись мала дуже схожу річ. Годинник повернув у спогади, бо хлопець їй дуже подобався.
- Повернися і зачаруй мої сни. Затанцюю з тобою, як весняне сонце кружляє із зеленим листком. Зачекай мене, а потім пригорни, як вітер обнімає тремтячу квітку.
*****
Остап шукав запасні батарейки до ліхтарика. Побачив дерев’яну скриньку і відкрив її. Там лежав годинник, який одразу видався знайомим.
- Як давно це було! Ще коли малими дітьми бігали… Тоді одне дівча дивилось на нього як на веселку. А ти просто годинник, який показує час. Допоможеш йому повернутися назад?
І загадково дивлячись на знахідку, замислився про наступні кроки. Аж раптом дещо пригадав.
- Але ж то не мій годинник! У мене був інший. Питання вартує, щоб його з’ясувати. Треба знайти твою власницю. Якщо вона досі живе, де колись, то легко відшукаю її. Я сказав: легко? Гадаю, посприяєш в цьому, – заховав годинника в кишеню і пішов.
*****
Інна думала про справжнього господаря знайденого часоміра. Колись обмінялися з Остапом своїми годинниками, обіцяючи зустрітися в дорослому житті.
- Треба пригадати яким він був. Хіба ті юнаки змінюються? Вони завжди одинакові!
Присівши на лавку, спробувала змалювати загадкового хлопця з пам’яті. Але образ не складався. Ці роздуми розбудило надвечір’я. Інна милувалася, як заходить сонце і поринала в спогади, які колись були справжніми. На радощах купила всі квіти, які продавали біля парку. В світлі вечірніх ліхтарів пішла додому.
*****
Остап взяв велосипед і поїхав до будинку, в якому жили у дитинстві. Звісно, за дверима, звідки вибігала дівчинка, були інші люди. Сказали, що Інна переїхала, а куди – не знають. У дворі почав розпитувати людей. Трапився один сусід.
- А яка ця ваша пропажа? – запитав він.
- Вона така маленька, тендітна…, – пригадуючи, говорив Остап.
- Тут цілий будинок таких: маленьких і тендітних, – усміхнувся сусід.
- І в неї волосся, яке розвівається вітром…, – Остап чомусь був впевнений, що це вагома інформативна характеристика.
- О, як недобра погода, то не лише волосся, але й капелюшки вітром зносить! – жартував співрозмовник, не знаючи, як допомогти юнакові в пошуках загубленої Попелюшки.
- Вона не схожа на інших. Вона така одна в цілому світі, – замріяно сказав Остап, й сам на мить здивувавшись від промовленого речення.
- Так би й одразу казав! – не забарилась емоційна відповідь добродія-сусіда, – Жила тут така. Нещодавно переїхали. Це поряд, недалеко.
Швидко знайшов потрібний будинок. Припер свій транспорт до дерева, сів на лавку. Витягнув пам’ятного годинника й роздивлявся, який час він нарахував. Раптом побачив її.
- Я вже втомився шукати тебе! – сказав радісно.
- Ти теж шукав мене? – здивовано спитала Інна.
- Що значить «теж шукав»? Ти вже очолюєш списки тих, хто розшукується? – відповів Остап, спонтанно складаючи думки у речення.
- А все ж, невже це сталось випадково? – допитувалася дівчина.
- Не випадково! У мене був помічник і разом з ним багато часу, – мовив Остап, показуючи Інні знайому річ.
… Підперезані вітром, вони їхали вуличками міста, оминаючи будинки і людей. На руках в обох були годинники. Різні. Як і колись. Час повернувся назад, щоб зробити їх щасливими.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=622111
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.11.2015
Казково-осіння фата з туманного серпанку,
Що гаптується мереживом тихого ранку.
Букет наречених з багряного листя,
Із райських яблучок намисто.
Дощ моросить замість квіткових пелюсток.
Маєш багато дружок у стрічках із стежок.
Ідеш через все місто на казкове побачення
І хто є твій принц немає жодного значення…
Осіння фата з візерунком сонця для наречених
Із жовто-гарячих листків, подекуди зелених.
Замість карети у тебе трамвайний кортеж,
Але ти щаслива! ЩАСЛИВА без меж!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618200
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.11.2015
Над ним схилилась чорна тінь,
Шептала щось, молила.
Пекельним болем поколінь
Здригалася могила.
- Держись, солдате, не вмирай!
Тобі ще жити й жити.
- Води, красунечко, подай.
Вмираю, гину. Пити...
Пив краплю цю немов причастя,
Немов останній раз в житті.
Де битви, біль, вогонь нещастя.
Де трави, схилені в журбі.
Хотів піднятись, та не сила.
Біль шматував, розкраював єство.
Вона шептала щось, молила:
- Чого тобі, скажи, чого?..
А він мовчав. Замовк навіки.
І не сказав свої слова.
Хотів, щоб усміхались ріки,
Неволя зникла і війна.
Єдине, вічне, неповторне...
Ви честь і славу збережіть.
Життя безмежне, неозорне,
Високо прапор підніміть!
Якщо почуєте десь запах рути,
Щоки торкнеться сонячний вінець,
То не забудьте пом’янути
Щирих солдатських сердець.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617226
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 30.10.2015
За думою дума роєм вилітає,
Одна давить серце, друга роздирає,
А третя тихо, тихесенько плаче
У самому серці, може й Бог не бачить.
Ти спиш, Тарасе безталанний.
Дніпро твій скривджений шумить.
Ні, твої думи ще не вмерли
І кобза струнами дзвенить.
Десь буйний вітер стогне в полі,
Сповитий болем рідний край.
Народжений в ярмі, неволі,
Співай, Кобзарю наш, співай!
Про тії літа молодії, cвято в Чигирині,
Гонту в Умані, співай! Cпівай, друже, нині!
Щоб ми діти послухали твоєї науки.
І не рвались окаянні в чужину на муки.
Не скрадались тихо знову на слизькії хвилі.
Не шукали правду нову в розритій могилі.
Ще не спить холодний яр, сонце не сідає.
Промовляє наш Кобзар:
"Борітеся - поборете, вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава і воля святая!
Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617213
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 30.10.2015
Хаос з реальністю зустрівся в дивній круговерті.
Очікування й роздратування паралізують всіх.
І ґратуляції у білому конверті
Хтось розсилає повний міх.
За умов щонайменшого зусилля
Так палко прагнуть бути слугами народу.
Наразі лиш інформаційне насилля
Бо ж право є на слова білосніжную свободу.
На рекламних щитах величезні полотна яскраві.
Там гасла солодкі, як пудинги чоколядові.
Такі риторичні, лаконічні і жваві.
А наче запозичені з чужої мови.
Бо якось не по-справжньому вони звучать.
Вражають неприхованим підтекстом, дивують змістом.
Не інформацію тепер несуть, кричать
Вже не з людьми спілкуючись, з порожнім містом.
Вилазять по хиткій драбинці до вільного рекламного простору.
І забирають порожнечу для нової шедевральної картини.
Такої, ймовірно, скомпонованої найпрофесійніше,
Щоб залучити всі електоральні родини.
І кожен кандидат – це апріорі політичний джентельмен.
В його особі поєдналися найкращі складові.
Непересічний. Один такий єдиний. Феномен!
Й здобутки професійні, моральні, стратегічні, майнові…
РЯБИТЬ ТО ВСЕ. І важко десь розгледіти приземлену людину.
Кидаються всі раптом в бідність: не мають ні машини, роботи, ані хати.
Отож зустрічай, дорога вкраїнська родино,
Одного-другого слугу, що йде у депутати!
РЯБИТЬ ТО ВСЕ. Й болить якась частинка серця.
Франкового чи Лесиного може… Ніхто не знає.
Хотілось би повірити. Останній раз.
Але реальність лиш сарказм тонкий в конверті посилає.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613645
рубрика: Поезія,
дата поступления 16.10.2015
Дві маленькі соснові гілочки лежали на снігу, наче дрімаючи у відповідальному режимі очікування. Нарешті наступного дня діти вийшли на засніжене подвір'я. Їх зустрів холодний вітерець. Він кружляв чарівним вихором. Колисав барвисті сніжинки, розкидаючи їх у різні сторони. Дітлахи поспішали, щоб прочитати послання від пані Зими. Добратися до нього не було складно. Загадкові гілочки, притрушені снігом, виглядали, наче живі. Здавалося, що вони сплять. І в якусь мить прокинуться, щоб переказати повідомлення. Але цього не сталося. Натомість на місці, де були залишені соснові гілочки, побачили незвичний візерунок. Зажурено переглянулися. Не могли збагнути, що він означає.
Роздумуючи, вирішили залишити цю нерозгадану таємницю лише для себе. А тим часом почали ліпити кумедного сніговика. Чепурили його, доповнюючи образ нового друга власними задумками. Потім весело каталися на санчатах. Раптом їх підхопило сніговим вихором, указуючи незнаний напрямок. І ось мандрівка завершилася. Дітлахи озирнулися. Побачили перед собою величезний простір. Навколо не було ні дерев, ні будиночків. Нікого. Зненацька угледіли ледь помітну стежку. Вона була наче розірване намисто, яке у певному місці хтось зібрав до звичного вигляду. Маленькі, щільненькі сліди виглядали як вказівник до чогось невідомого. Загадковий маршрут зацікавив дітей. Вони здогадувалися, хто їх скеровує, даючи ці підказки. Аж ось сліди зникли.
На величезній галявині розгорнулося справжнє диво. Це була картина, намальована на снігу. Рівненькі кола, наче казкові віконця, обрамлювалися дрібненькими узорами. У центрі – квіткові пелюстки. Малюнок вразив дітей. Він виднівся перед ними вишуканим і розкішним килимом. Малі мандрівники подумали про те, щоб згорнути цей килимок і перенести ближче додому. Але розуміли – це було неможливо. Любувалися сніговою картиною, обходячи її з усіх сторін. Замислились й про автора особливого зимового творіння.
Враз побачили посередині малюнка якесь звірятко. Придивившись, упізнали красуню Білочку. Із центральної квіткової композиції Білочка спостерігала за гостями. Тож вирішили поквапити події. Оминаючи круглі віконця на величезному сніговому полотні, поспішили до неї.
Діти витягнули дві соснові гілочки і простягнули лісовій красуні. Біля її пухнастого хвостика побачили кошик з горіхами. Один вона узяла в свої лапки. Почала ним швидесенько крутити. Відкрила горішок, як чарівну коробочку і усе смачненьке з'їла. Дітям віддала кошик й пострибала в далеч, заховавшись на сніговими горизонтами.
На прощання дітлахи охопили поглядом картину на снігу. Здавалося, тепер вона стала красивішою. Адже була декорована враженнями загадкової зустрічі. Дітей знову підхопив сніговий вихор. Вони знали цей напрямок. Дуже скоро упізнали своє подвір'я і будиночок. Зайшли в оселю. Перед очима виднілися події усього дня.
Але на цьому він не закінчився. Діти загорнули горіхи, які подарувала лісова красуня в м'якій й пухнастій шубці, у блискучий папір. Зав'язали їх золотистими шнурочками і поскладали у кошик. Вони придумали цікаву розвагу, залишивши її задум на завтрашній день.
Тим часом вирішили реалізувати іншу справу. Один горішок розламали на дві половинки. У серединку вклали маленького листа. З’єднавши половинки, загорнули горішок, перев’язавши біленькою стрічкою. Далі очікували нагоди знову вийти у двір. Нарешті такий момент настав. Увечері вийшли на прогулянку з батьками, щоб показати сніговика. Прихопили й старого капелюха для доповнення його потішного вигляду.
Непомітно, у рядку з ґудзиками, зроблених з камінців для вбрання сніговика, вклали горішок із листом для пані Зими. Вона знайде цю схованку і наповнить їх новий день ще однією казковою подією. Діти вірили у це...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613104
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.10.2015
Одного разу, коли все місто дрімало, вона прийшла із повним кошиком гостинців. А принесла сріблястий сніг, акуратно посортований разом із білими сніжинками, які красиво притрусили це незвичне подарункове диво. Засипала ним дерева, стежки, дахи будиночків. Тією таємничою вечірньою пані була Зима. Вона знала, що діти чекали свята. Чекали морозяного подиху і зумисне прийшла на зустріч із цим дарунком.
Тож уранці дітлахи прокинулися, заметушилися по оселі, розгорнули іграшковий склад. Забавки одразу безладно закотилися у різні схованки. Червона машинка із білими колесами припаркувалася під столом. Строкатий ведмедик завмер в очікуванні, припертий дверима. Загублена мозаїка здивувалася через припинення її пошуків. Те саме сталося з кольоровими пазлами. Виявилося, що для довершеності картини вони стали непотрібними. Усе знайшло звичний щоденний хаос. Чи, можливо, бездоганний творчий порядок?..
Але це жодним чином не турбувала діток! Вони переймалися своїми справами. Та зненацька їх наміри змінилися від побаченого. За вікном виднілися розкішно прикрашені дерева. Діти миттю опинилися біля вікна. Вони замріяно дивилися на красу, якою із ними поділилася пані Зима, коли дітки мирно спали, загорнувшись у теплі ковдрочки.
Весь день пройшов в очікуванні прогулянки. Дуже швидко минала кожна мить, підкреслена особливим проханням, приспівуванням пісень, перегляду мультфільмів. Без дорожньо-транспортних пригод закінчувалися перегони різногабаритних машинок та візочків із ляльками.
Нарешті зашаруділо тепле вбрання. Курточки, шапочки, шалики, рукавички і обов’язково величезні лопати. Адже ці інструменти очікували, щоб ними скористалися не лише у пісочниці. Діти мали намір розкопувати снігові замети, створювати незвичні траншеї.
Радість змішалася із зимовим ароматом кришталево-дзвінкого повітря. Це була справжня казкова подія. Пригадалися кумедні сніговики, величезні замки та лабіринти, а також санчата і лижі, улюблені види транспорту цієї пори. Так красиво. Так зимово.
За чудасіями та витівками усміхнених дітей із почервонілими щоками спостерігали яскраві сніжинки, весело гойдаючись на гілках дерев. Ось, зачепившись за старенький ліхтар, услід дітлахам, які досхочу порадівши, ішли до своєї оселі, підморгувала жвава сніжинка.
Малі трудівники ласували смачним частуванням, а потім дивилися улюблений мультфільм про мандрівку зайчика у пошуках яблук для свої маленьких зайченяток. День яскравих вражень наближався до завершення, щоб знову розпочатися новими подіяли.
Діти крадькома підійшли до вікна, відсунувши блакитні штори. Рученятами помахали чарівній пані Зимі, яка дивилася у їхні милі оченята. Пані Зима побачила на землі сліди від взуття, які своєрідним візерунком змальовували лабіринти численних кроків. Вона прочитала це зашифроване послання. І зрозуміла, що слідами на снігових килимах діти написали про свої враження, посмішки, мрії.
Пані Зима зобразила засніженим подихом відповідь малятам, притрусивши її новими білими сніжинками. Збоку залишила дві маленькі соснові гілочки, щоб діти знали, де захований незвичний лист. А вони швиденько стрибнули у свої ліжечка і заснули, укрившись на цей раз враженнями казкового зимового дива…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613101
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.10.2015
Свобода – коли ти вільно ідеш по землі,
Коли не чекаєш рахунків за щасливі дні.
Свобода – коли ніхто не краде твоє право,
На вільну, соборну й незалежну державу.
Тобі двадцять чотири, а мені тільки два.
Щоденно клопочусь, щоб всьому навчитись.
Таких немає ніде. Ти в світі одна,
Де пощастило мені народитись.
Коли я виросту і знатиму багато слів,
То ось що найперше сказати б хотів.
Я хочу бачити щасливою державу,
Яка на простори свої має право.
Коли я виросту, то буду таким як мама:
Учитимусь й читатиму всілякі книжки.
Коли я виросту, то буду таким, як тато:
Придумаю стратегію до більшої мети.
Коли я виросту таким, як ти,
То зрозумію, чому маю тебе любити.
Бо на планеті ти єдина країна,
Де я отримав запрошення жити…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612145
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 09.10.2015
Кожного разу обіцяли взяти її з собою. Вона щораз подавала надії, що буде найчемнішою у світі. Як же довго всі разом чекали нещодавно вечірньої маршрутки, сидячи на дерев’яній лаві, що мала ковану декоративну спинку у вигляді листочків. Тоді терпіла мовчки, не вередувала й не жалілася.
Сьогодні знову новий день.
- Ура, день з батьками розпочався! – прозвучало, як промова з уст переможця Каннського кінофестивалю.
Швидко складала торбинку. Запевняла, що там лише потрібне причандалля. Білосніжне волосся дівчинки завжди було зачесане у найрізноманітніший спосіб.
- Подумай, яку зачіску хочеш мати сьогодні, – запитала Емілія дочку, звільнивши себе від відповідальності за її перукарські забаганки.
- Гаразд, подумаю. Я хочу…., – здавалося, ця думка тривала безмежно довго.
Нарешті причепурене дівча бігло до дзеркала і задоволено посміхалося.
- Я – перша. Можемо йти! – промовляла із захватом.
Звали тендітну і метушливу прихильницю краси одним словом – Принцеса. Це дарувало їй велику втіху. Принцеса дуже любила співати. А ще танцювати, підстрибуючи та радіючи.
Максим не квапився. Працюючи в університеті зрозумів, що запізнитися кудись майже не можливо. На все свій час. Оптимістично реагував на будь-які звістки. Розмовляв про політику, науку і потім знову про політику. Викладав історію. Поміж цими справами ніколи не забував про футбол, переглядав усі важливі ігри. І сам частенько зустрічався з друзями в спортивному залі.
Емілія була журналістом. Писала про освіту, мистецтво і культуру. Це були історії про людей, які вважалися феноменально важливими у тих царинах, могли поділитися таємницями успіху. Найбільшим секретом самої Емілії була хронічна жвавість, наполегливість у досягненні мети. Навіть якщо за таку мету забагалося якнайбільшого порядку в квартирі. Прибирання мало би тривати весь день. Чи то можливо?
Максим завше пильнував своє горнятко з кавою. Лише іноді залишав його в зоні підвищеної заборони – на книжковій полиці.
- Поспішайте, друзі, – квапила Емілія, завершуючи приготування традиційними словами, – Сподіваюся, нічого не забула.
Максим клопотався лише про телефон і гаманець. Ними міг скористатися будь-якої миті. Нарешті вибралися і, замкнувши двері, подалися у світ. Принцеса власноруч перевірила, чи справді вони зачинені. Їй спало на думку, що сірий і підступний вовчик, про котрого пригадувала доні Емілія, все чигає на речі, покинуті абияк по закутках, – саме нині завітає й здійснить погрозу. Це запам’яталося з казкових історій. Хоча дивувалася, чому для її ляльки не годиться місце під столом, вподобане й іншими, тимчасово призабутими забавками.
Впіймала поцілунок холодного вітерцю. Не йшла, а майже летіла всю дорогу до трамвайної зупинки. Нарешті разом з батьками стрибнула у салон улюбленого виду транспорту. Сідала лише на червоне крісло. А коли було багато людей, то ціною смачних умовлянь дозволяла якійсь чужій пані посидіти на тому кріселку.
- Шановні пасажири, трамвай прямує через центр на вокзал, – почувся голос із кабінки водія.
- Тату, а хто ці шановні пасажири? – запитала Принцеса.
- Це всі люди, які їдуть у трамваї, – відповів Максим.
- А той дідусь насварив хлопця, бо не поступився для нього місцем. Він також шановний пасажир? – розмірковувала вголос.
- Мабуть, – припустила Емілія, – Пам’ятаєш, найважливіше – це правильні вчинки, а посмішка –доповнення до них.
- Зрозуміло, – погодилася Принцеса, подумавши одначе, що найшановніший пасажир саме вона.
За вікном трамваю було те, чого немає за жодним іншим вікном. Будинки рухалися разом із транспортом. Вулиці з’являлися, щоб знову заховатися у міських лабіринтах. Ішли люди, малі і дорослі. На дорогах зустрічалися різні машини, автобуси. Місто жило.
Раптом небо похмарніло. Як Принцеса, коли їй пропонують обрати між смачною цукеркою і гарною мініатюрною сумочкою, яка може помістити ті ласощі. Хочеться ж обох!
- Поглянь, Принцесо, падає дощ, – сказала Емілія.
- А мені здається, що не падає, – мовила Принцеса, – Дощ танцює!
Погляди батьків дали погодження на це порівняння. Крапельки за краплями зривалися із посірілого неба. Летіли, наздоганяючи одна одну. Обнявшись із спантеличеним вітерцем, тупотіли по асфальті. Більш вправні кружляли на дахах будинків, захоплюючи усе навкруги. Старенький дідусь поспішно прикрив голову газетою. Мабуть, всі новини автоматично пронизали його думки. Різнокольорові композиції, виставлені у пластмасових горщиках на сходинках квіткового магазину, наче спостерігали за сюжетом. Дощ спинився. А разом з ним, наче жестом повної солідарності, пригальмував трамвай із шановними пасажирами. Вийшла мандруюча родина. Наймолодша, за звичкою, зістрибнула з першої сходинки, нанизавши на себе украй різнорідні погляди тих, хто вже чекав на посадку до колійового транспорту.
В одному із магазинів вгледіли пані Тамару. Чого лише вартував її бездоганний червоний капелюшок з хвацько ув’язаним бантом! Саме підходила до каси, коли задзвонив телефон. Але де він дзвонив? Поспішила відкрити старомодну, доволі об’ємну сумку. Звук долинав гучніше звідкись із тієї розчахнутої, немов паща гіпопотама, середини. Там у повній гармонії і співдружності, що граничила з вибачливою в таких випадках словосполукою «творчий безлад», громадилася сила-силенна різних за формою і призначенням цікавинок. Старий сірий блокнот, в якому давно обіцяла знайти для подруги номер телефону сімейного лікаря. Ймовірно, вона очікувала цю інформацію з величезною терпеливістю або ж отримала її в інший, оперативніший спосіб. Ще п’ять книг, які мала віддати у різні бібліотеки. Час від часу щиросердно намагалася скерувати свій хід у напрямку котроїсь із них, але намарно. Логічною виглядала в’язанка ключів, якби не один факт: жоден ключ не належав господині. Знайшла їх на вулиці. Так і досі носила. Принцеса витягнулася й піднялася навшпиньки, спостерігаючи, як пані Тамара сміливо, немов дантист, занурила обидві руки на дно торбеги.
- Яринко, радію, що зателефонувала, – із полегшенням заторохтіла в слухавку, випорпавши врешті той мініатюрний, схожий до кокетливої пудрениці апарат світло-бузкового кольору у непримітному закапелку сумки, – Нагадую тобі про п’ять трояндових кущів. Хочу білосніжних! Так, наразі це єдине замовлення. В ці вихідні поратимусь на клумбі. Мусиш побачити цю красу. Рожеві кружальця духмяної гвоздички, сонна декоративна кропива, а ще такі невинні чорнобривці та айстри. А яким може бути погляд зеленого ялівця! Уявляєш, там у мене справжнє розсипане намисто!
Поспішила завершити розмову. Треба було оплачувати продукти.
- Пані Тамаро, а світ дійсно круглий. Невідомо лише, хто кого переслідує, – усміхався Максим до червоного капелюшка, а за ним Емілія з Принцесою. Жінка була їх сусідкою по дачних ділянках.
- Максиме! Як не угледіла вас? – здивувалась пані Тамара, – щось давненько не навертаєтесь до усамітнених грядок. Маєте геніальний план, як їх зовсім занедбати?
- Не скажу, що вирощую бур’яни, – жваво відповів Максим, – Що б там не було, це священне місце, де можу заховатися від дружини.
- Сховатися? Який дотепник! Через постійні телефонні балачки тебе без зайвих зусиль можна знайти під першим листком румбамбару, – оборонялася Емілія, – правда ж пані Тамаро?
- А я все гадаю, чого мої лілії постійно вигинаються. Мушу підпирати, ще й підв’язувати. Так вони, Максиме, прислухаються до ваших розмов, – доповнила жарт пані Тамара, – Принцесо, а як у тебе справи? – легко схилилася, заглянувши в її оченята.
- Сьогодні субота. У суботу садочок не працює, а відпочиває. От я весь день з батьками, – відповіла дівчинка, – А що трапилось на дачі? – запитала раптом.
- Трапилось? Усе чудово! Приїдеш, то покажу багато гарного і цікавого.
- Ви ж кажете, що у Вас розсипане намисто. Хто наробив такої шкоди?
- Ах, моя турботлива красунечка! – засміялася пані Тамара. – Мусиш поквапитись і допомогти зібрати те розсипане намисто. Без тебе ніяк не впоратися! То домовились? – затуркотіла по-змовницьки довірливо.
- Гаразд-гаразд, я приїду, – мовила Принцеса, наче загортаючи цю обіцянку в обгортку улюбленого шоколадного гостинця.
Попрощалися з пані Тамарою. Але на тому справи не завершилися, а мали цілу в’язанку продовження. Їхали додому близенько до вечора. Незмінним перевізником знову був трамвай. І улюблене червоне крісло. А за вікном – прекрасне місто, освітлене ліхтарями і кольоровими вогниками вітрин. Дівчинку заколисували спогади про день. І хто ж все-таки першим поцілував Принцесу перед сном: вітерець, що гойдався на вікні, Максим, кваплячись заглянути на футбольний сайт чи Емілія, яка змагалася з дрімотою, аби дочитати останні десять сторінок оповідання Агати Крісті. Дівчинка вже давно спала. Лишень на крайчику її уяви, десь зовсім поруч із м’яко-оксамитовим, на тихих сірих лапах сном нараз ворухнулося:
- Хто розсипав намисто?
А тим часом знову почався дощ. Притрусив всі квіти. І не лише на дачному острівці пані Тамари. Кожна квіткова пелюстка була неповторною. Світилася і танцювала з краплями дощового надвечір’я. Зело мінилося барвами на чепурних мережаних балконах, за високими огорожами, маленькими парканами та бордюрами, перед будинками, у сквериках. Посаджене в декоративних горщиках, вазах, глиняних черепочках, дерев’яних возиках, плетених човниках воно раділо життю. Зело буяло, випиналося із вогкої землі навіть з-під важезних бетонних плит, асфальтованих й укладених декоративними камінцями стежок. По-справжньому розкошувало в зелених плахтах газонів раз-по-раз вибухаючи цвітінням. Весь той квіт припрошував милуватися ним, на повні груди вбирати дарований витончений духмяний аромат. Трави й квіти, немов несли вітання з далеких позаміських левад. Сама природа, нескорена й радісна усміхалася, щоб хтось сказав гарні слова, які не забувалися. Та навіть плекаючи красу щонайкращими словами, не можемо висловити всю глибінь сенсів життя. Хоча найбільш правдивим у проминулому дні, вкарбоване в душу Принцеси, було те, що рослини виглядали наче справжнє розсипане намисто…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=611746
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.10.2015
Учитиму тебе, сину, розмовляти найкращою,
Рідною українською мовою,
Безмежною, чарівною, глибокою, чудовою...
Учитиму тебе, сину, Батьківщину любити,
І так, як Кобзар й Каменяр для неї творити.
Учитиму тебе, сину, писати й читати,
Щоб для України зумів ти зростати...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=611744
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 07.10.2015
Кожна мрія дарує світанок,
А світанок – новий день.
І цілує безмежний серпанок
Усіх людей.
Пробудитись у темряві ночі
І побачити сяйво ясне.
Кожен вогник за душу лоскоче,
Кожен промінь малює святе.
На землі ми збираємо злото.
У шовкові ховаєм мішки,
Щоби кинути вкотре болото
Оті вічні, безцінні мости.
Сонний вітер співає: «Маріє,
Подаруй нам мирне життя».
Кожен вогник свято леліє
Учорашнє вже майбуття.
Утомились народи від болю.
Обнімають ножами єство!
Нарікаємо знову на долю
І кидаємо віру в багно.
Пробудитись у темряві ночі
І побачити сяйво ясне.
Кожен вогник за душу лоскоче,
Кожен промінь малює святе.
Кожна мрія – у нашій надії.
Кожне світло – то є омофор.
Це для нас співає, Маріє,
Життя мирного праведний хор.
Тихо шепчуть церковнії дзвони
Вічну тайну безмежних століть.
Кожен прагне світлом ікони
Захистити себе від страхіть.
Ми вчимося молитись до Бога
І не брати чуже, як своє.
Бо Господня терниста дорога
Нам надію і віру дає.
Кожна мрія дарує світанок,
А світанок – новий день.
І цілує безмежний серпанок
Усіх людей.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=610768
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.10.2015
Як сонце здибається з ранком,
Так якось зустрілися ми.
Й коханням наповненим збанком
Частували потомлені сни.
На скромній в’язанці із наших мрій
Були лиш дрібні намистинки.
А чистий розлогий сувій
Чекав на барвисті картинки.
Сьогодні маємо в подружньому намисті
Перлинку білосніжну і світлий діамант.
І можемо пов’язати на мрію родинну
Веселковий шовковий бант.
Одруження – це коли зустрічаються двоє.
Й у всьому у них паритет.
А потім зростає все вдвоє
Й з’являється в домі КВАРТЕТ!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=610766
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.10.2015
Мій син спить на білосніжній постелі,
На ній хмаринки й ведмедики веселі.
Ти спиш на холодній землі, зі зброєю в руках,
Твій сон мов миттєвість, зникає як птах.
Мій син до порядку букви збирає,
Й чудернацькі слова уже промовляє.
Ти мовиш: «До останнього подиху боротись повинні,
За наших дітей, їх мрії невинні».
Мій син розсипає пісок у долонях,
Мудрує, як вежу міцну збудувати.
Ти біль свій приспав на втомлених скронях,
І з ворогом знову ідеш воювати.
Мій син квапливо вмостивсь на кріселку
І ложку знайшов до снідання.
Ти чорного диму вогненну веселку.
Бачиш з вчорашнього рання.
Мій син усміхається щиро до неба,
Де сонце є, місяць й мільйони зірок.
Молимось тихенько, Солдате, за тебе,
Цілуєш ти знову свій образок.
Ти не думай про біль, його вітром сповиєш.
Для шматованих ран ти сильний й молодий.
Пам’ятай, що допоки, Солдате, воюєш
Син мій маленький живий…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=610537
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 01.10.2015
Надворі ніч. Заснути тяжко.
І проклинаю я життя.
Уста гарячі шепчуть казку,
Безсмертя лине в майбуття.
Чому зірки погасли в небі?
Чому здригається вікно?..
Бажання злились у потребу,
А мрії кинуті в багно.
Танцює кров в холодних жилах.
Набридло жити – і усе.
Немов орел на синіх крилах,
Невинний біль мене несе.
Не плачу я. Я – божевільна.
І чи врятуюсь вже, хто зна…
Ніколи я не буду вільна
Від пут, кайданів, від ярма.
Приречена, засуджена навіки.
Все рветься знову на шматки.
Холодне тіло у каліки
І понівечені квітки.
Життя немає сенсу більше –
Розбили цінний діамант.
Народжені безсмертні вірші,
Вогнем розпечений талант.
В шматках землі нехай спочине,
Життя зів’ялий корінець.
Чи буде правда, чи загине –
Сплетіть калиновий вінець.
Бо ж було слово – і немає,
Стоптали колос молодий.
І мертва птаха не літає,
І нас не чує Прометей.
Стомилась вже, малюю кров’ю.
Ні Афродіти, ні Гермеса…
Горить ненавистю й любов’ю
Забута поетеса.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=610536
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 01.10.2015
Якими ми були? Якими ми були!
Коли зустрілися осінньої пори.
Якими були мрії? Якими були сни!
Коли тонкою стежкою удвох собі ішли.
Ми любили учитись і ходити на пари.
Споглядали закохано на сріблясті зірки.
Прислухались до милозвучного шепотіння гітари
І збирали у горах пахучі квітки.
Ми до ранку співали пісні про кохання
В дощовий вечір на порозі карпатської оселі.
Гармонію дарувало безтурботне споглядання,
Бо любили людей за те, що прості, щасливі і веселі.
Ми любили місто старовинних ліхтарів і архітектурних прикрас.
Нас вабили і надихали громадські справи.
Ми любили мандрівний і пригодницький час.
Трав’яний бадьорий чай замість кави.
Та найбільше за все ми любили життя,
В якому, як мозаїку, укладали кожен наш крок.
А вже потім просторих вершин золоте вишиття
І вражень клубок з кольорових ниток.
Якими ми були? Якими ми були!
Коли зустрілися осінньої пори.
Якими були мрії? Якими були сни!
Коли тонкою стежкою удвох собі ішли.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=610313
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.09.2015
Одразу впізнаєш закоханих людей,
Бо для них завше мало і мало всього.
Мало поглядів, цілунків, мало днів і мало ночей,
Подиху ароматно-весняного чи ранково-осіннього.
Таке солодке і п’янке воно.
Безбарвне, подароване тепло.
Такі вони. Лише одні.
Яскраві. Справжні. Молоді.
У коханні мелодійно й красиво,
Почуття зачаровують мить.
І щоденне, спонтанне це диво
Й ритм шалений уже не спинить.
Все просто: закохані навчилися щасливо жити,
Маючи торбинку ніжних слів.
Серце до серця схилити
Й маленький збудувати дім.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=610312
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.09.2015
А ти летиш до свого дому,
Вітер не може тебе наздогнати.
А ти летиш до свого дому,
Щоб мрії свої обійняти.
Із радістю хочеш зустріти родину,
На ходу цілувати дочку і сина.
І знову спитати, як без тебе я жив?
І скільки багато всього пропустив.
Записник ілюстрований купою справ.
За їх вирішення повсякчас дякую красно.
Вірогідний список, який миттєво уклав
Втомлює і надихає одночасно.
Та навіщо постійно міркувати про те?
Ніч заколише, а день розбудить тебе.
Інше все, безумовно, в порядку речей,
А ти просто щасливий такий!
Не так важливі скрупульозно впорядковані книжки,
І також лад бездоганний у хаті.
А радше майстерно розсипані дитячі іграшки,
Найнесподіваніші балачки їх строкаті.
І ти летиш до свого дому,
Вітер не може тебе наздогнати.
І ти летиш до свого дому,
Щоб мрії свої обійняти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=610090
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.09.2015
Його знали всі. Пан Славко часто змінював місце перебування. Завжди потрапляв у поле зору людей, які впізнавали його на вулиці. Вже два роки був мешканцем просторого міста. До того повноцінним, а зараз – у статусі безхатченка. На вулиці опинився закономірно: діти продали дві маленькі квартири, щоб купити одну велику. Трохи пожили з татусем, коли ж втомилися від цієї присутності, то показали на двері. Двері ті були такі широкі, що відкривалися лише назовні. Додому більше ніхто не запрошував.
На перших порах пан Славко збирав пляшки. Потім знову збирав пляшки. Зароблені гроші від здачі скляної тари не були прибутком. Іноді міг купити хліб. Небагато хліба. Ніяких пожитків не мав, лише теплу куртку. Ночувати доводилось у різних місцях. Влітку це могла бути й лава. А зимою – вокзал, іноді дачні хатинки, які господарі не відвідували. Пан Славко дуже любив читати газети. Завше підбирав їх. Цілий день тинявся містом. Коли сідав у трамвай чи тролейбус, збирав повний кошик побажань.
- Їздять тут усякі. Немає проходу нормальним людям, – чув серед натовпу і замислювався про критерії нормальності.
- Жодної роботи не береться! Йшов би вулиці замітати! – лунала одна із найпоширеніших порад.
- Мушу виходити на три зупинки раніше, – таке демонстративне повідомлення було звичним завершенням його транспортних переслідувань.
Пан Славко мав ще одне захоплення. Любив квіти, впорядковані клумби і зелену траву у парках. Любив, як вона пахне, скошена шумними косарками. Але все, що любив, не приносило їжі. Шукав чим поживитися на смітниках, біля кафе. Хто впізнавав, то спеціально виносив харчі в одноразовій пластмасовій посудині чи целофановому пакеті. Іноді потрапляв на соціальні обіди, які були вкрай поодинокими.
Одного разу, сидячи на дерев’яній лавці в парку, трапилася нагода погортати газету, яка ніби спеціально лежала там, очікуючи ще одного читача. Стежкою ішла пані з величезними пакунками і букетом квітів. То не був букет з магазину. А радше пахучий оберемок із домашнього квітника. Пан Славко відірвав погляд від читання. Жінка задивилась на зосередженого мужчину в лахмітті. Аж тут спіткнулася і впала.
- Панусю, Вам допомогти? – кинувся піднімати потерпілу.
- Допоможіть, – відповіла, згрібаючи квітки в один жмуток, – ідіть умийтеся.
- Вельми вдячний за Ваші інструкції, – мовив пан Славко.
Першою виникла думка «поскладати її розсипані помідори і ще якусь городину». Потім спалахнула інша й схаменувся: «він же безхатченко». Тим часом жінка підняла пакунки і пішла. Здолавши з десяток метрів шляху, оглянулася на пана Славка. Він здався їй не просто брудним, дивним, але й надто люб’язним. Ця характеристика випадала із загального образу безхатченків.
Пройшов певний час. Звісно, час завжди минав. Для пана Славка завдання на щодень розподілялися однаково: знайти їжу, нічліг і газету. Останнього могло й не бути. А без двох перших пунктів все було скрутно. Жив одинаком, хоча деякі люди з вулиці мали своє коло і спільно давали раду. Бувало, сварилися, сперечалися, а потім знову поверталися до товариства.
Одного дня «на території» пана Славка з’явилася супутниця, яка назвалась Зоєю. Бродила тими місцями, де й він завжди ходив. Іноді зникала на декілька днів, а потім знову з’являлася. Приносила їжу, хліб. Гостинні частування були надто смачними і свіжими, як для провізії, випорпаної із смітника.
- Звідки це приносиш? – питав пан Славко.
- Хто шукає, той знаходить, – відповідала Зоя.
Ближче до зими клопотався, де ховатись від морозів. Міркував і згадував вокзальні лавки, подерті чоботи і рукавиці. Роздуми перервала поява Зої.
- Можеш перезимувати в якомусь дачному будинку, – запропонувала, наслухавшись його розмов.
- Я знаю багато таких хатинок. Ще ніхто не вивісив табличку «Запрошую жильця», – сказав, усміхаючись пан Славко.
- В одному місці можна. Зимою господарів нема. Що їм там робити? – переконливо промовляла Зоя.
Дуже скоро зима підібралася купою снігу і холоду. Зоя відшукала пана Славка і повела до обіцяного дачного будиночка. Він й справді вирішив там «самовільно» оселитися. Притягнув величезну бочку, назбирував сякі-такі дрова і грівся, коли було дуже холодно. Зоя подалася кудись деінде. Але частенько навідувалась й приносила щось поживне. Іноді пан Славко блукав містом, шукав газету і їжу. Добре, що нічліг відійшов на задній план. А навесні те обійстя залишив.
- Славку, для тебе знайшлася робота, – жваво сказала Зоя, відшукавши його в місті.
- Робота? Для мене одна вакансія, точніше жодної, – наголосив на останньому слові.
- Не мудруй. Збирайся і йдемо! – наполягала Зоя.
- Що ж збирати? Встаю і йду! – мовив пан Славко.
- Оце й кажу! – усміхнулася Зоя.
Вже в дорозі розповіла, що недалеко від тої дачі, де він зимував, є хатинка одних господарів. Вони заклопотані різними справами і шукають господиню, щоб посадити городину і доглянути квітник.
- Обіцяли віддячити харчами та зарплатнею, – говорила Зоя, – Допоможеш взятися за справу?
- Чого не допомогти? – відповів пан Славко, – це краще, ніж бродити голодним.
- Дивись-но, не підведи! Й чогось не потягни на тому господарстві, – сказала Зоя.
Пан Славко саме зібрався дати премудру відповідь потішним жартам Зої, але якраз підійшли до воріт. Садиба була досить великою, а сама хатинка на ній – непримітною. Роботи виявилось багато. Зоя щодня приходила з пакунками, торбинками насіння. Клопоталися весь день, копаючи грядки і пораючись на квітнику. Зоя принесла казанок. Коли розносився запах польового варива, то пан Славко ще з більшим натхненням порядкував на обійсті. Іноді Зоя залишала його на цілий тиждень, а потім поверталася знову. Все було, як тоді, коли він жив на вулиці. Лише тепер пан Славко був «тимчасово працевлаштований».
- Слухай, Зоє, ми довгенько тут кочуємо. Коли господарі прийдуть? – запитав одного разу.
- Яке нам діло до їх справ? Чи працювати вже набридло? – відмахнулась Зоя.
- О, ні! То мій маленький рай. Я так спитав, – сказав, поправляючи капелюха, в якому нагадував істинного бджоляра.
Отак й жили. Пройшло з вершком пів року.
- Що б ти робив, якби мав власний дім? – запитала якось Зоя.
- Нащо мені хата, якщо маю цілий світ? Куди хочу, туди йду. Де втому чую, там ночую! – жартував пан Славко.
- Знаємо цю бесіду. А я серйозну річ питаю! – мовила Зоя.
- Нащо міркувати, якщо в мене нічого немає? – дивувався щиро.
- Знаю-знаю, – сказала Зоя, – закривай тут все, бо маємо піти в одне місце.
- Як треба, то йдемо, – згодився охоче.
Місце, куди привела Зоя, було приватним житловим сектором на широкій вулиці. Тут жили поважні люди, або у всякому разі такі, які завдяки своїй фінансовій поважності придбали це житло. Будинок, біля якого спинилися, не був великим, але гарним і доглянутим. Зоя відкрила ворота. Подвір’я зеленіло травою. Вузенькі стежки огортав кущовий живопліт. Уздовж стежок стояли різні горщики, посудинки, кошики з квітами.
- О! Тут живе якась хороша господиня. Тепер й за цим будинком маємо глядіти? – спитав здивований пан Славко.
- Тут живу я. А можеш мешкати і ти, – усміхнулася Зоя.
Запитальний вигляд пана Славка не збентежив. Сіли на лавці, біля якої росли маленькі зелені ялинки. Зоя розповіла, що він їй приглянувся ще тоді, коли у парку допоміг зібрати розсипані овочі.
- То це ти така пані була? Я ж все думаю, де зустрічав тебе раніше, – сказав пан Славко.
Зоя розповіла, як одного разу перебралася на безхатченку. Хотіла зрозуміти, яким насправді був Славко. Побачила його порядним і чесним. Але чи насправді був таким? Надумала переконатися. Дачна хатинка, за якою приглядали, є також її власністю. А будиночок, де жив зимою, належав родичці, яка там давно не хазяйнувала.
На вулиці і в місті їх називали сивочолими молодятами. Майже всюди ходили разом. Зоя любила купувати продукти і готувати щось смачненьке. Частенько згадувала, як лаштувала частування у нехитрі баночки-скляночки, щоб нагодувати пана Славка. І сортувати все так, наче не з її столу.
А ще вони удвох ходили на пошту. Дочка Зої, яка жила з родиною в Італії, частенько присилала гостинці. Акуратні коробочки, запаковані з любов’ю, завжди пахли теплом.
- Ось так, Зою, наречених треба шукати на смітниках! – любив жартувати пан Славко, пораючись на подвір’ї затишного будинку чи на дачній садибі.
А Зоя лише посміхалась. Тішилася, що історія зустрічі з дивним безхатченком у парку мала продовження. Він заслужив на це запрошення. Не потрібно олівця, щоб написати таку історію. Потрібна віра, велике серце і руки, які пахнуть м’ятою. Руки, які несуть пахучий оберемок з домашнього квітника…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=610089
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.09.2015
Ти просто не блукай ще у вчорашніх снах.
Ти просто не шукай пробіл на сторінках.
Ти просто моделюй первинне міркування.
Ти просто ігноруй корисливі прохання.
Ти просто прочитай миттєвий цей пролог.
Ти просто пригадай із серцем діалог.
Ти просто відпусти, щоби спіймати знову.
Ти просто тінь скануй , як мрію кольорову.
Ти просто не питай, якщо це не важливо.
Ти просто не чекай знов на спонтанне диво.
Ти просто мовчазним сьогодні є промовцем.
Ти просто знову будь щасливим незнайомцем...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609869
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.09.2015
Вона викликала таксі о третій годині. Машина зупинилася біля під’їзду. З будинку вийшла дівчина у червоному пальті.
- Доброї ночі. Куди їдемо? – запитав Павло.
- Їдемо, а там побачимо, – риторично прозвучала відповідь.
- Як скажете.
Серед своїх клієнтів зустрічав різних людей. Не здивувався б, якби панянка виявила бажання покататися нічним містом.
Але їздили недовго.
- Зупиніться на мосту, – сказала раптом дівчина.
Пасажирка вийшла і стала на краєчку, тримаючись за залізні перила.
- Скільки часу вас чекати? – запитав Павло, виглянувши з машини.
У нього склалося враження, що дівчина була готова перехилитися униз. А це питання збентежило її.
- Гаразд, я зачекаю. Справа ось у чому, – спокійно мовив Павло, – маю необережність замислитись, що ви надумали стрибати з того моста.
- Необережність замислитись? – момент відчайдушного кроку молодої панянки завмер в очікуванні.
- Міркую, маєте для цього абиякий, непідготовлений вигляд, – продовжував упевнено й безпосередньо мовити водій нічного таксі.
- Абиякий вигляд? – перепитала дівчина.
- Дивно. ХХІ століття, а ви не бачили, як це роблять в американських фільмах. Залишають продукти у холодильнику, прибирають помешкання, віддають борги, пишуть прощальну записку, одягають найкраще вбрання, – на середині цього переліку Павло перехопив неоднозначний погляд супутниці.
- За яких обставин це обов’язково? – бентежність переходила у повне нерозуміння.
- Якщо вважаєте свій вибір ідеальним. І не бажаєте, щоб когось звинуватили у цьому рішенні, – Павло ризикував більше, ніж коли траплялося виїжджати на зустрічну смугу.
- Не хвилюйтеся за це, – сказала обнадійливо.
- Добре, але ще одне, – не здавався Павло, – Що маю відповісти, коли спитають, куди відвозив вас посеред ночі?
- А хто запитає? – здивувалася дівчина.
- Знайдуться охочі, – мовив Павло, – І, до речі, як вас називати?
- Злата, – відповіла супутниця в червоному пальті, – Своїми балачками ви перебили мені справу. Тепер мушу зробити перерву.
- О, «перерва», у вашому випадку, – звучить багатообіцяюче, – сказав Павло, сідаючи в маршрутне таксі.
За мить прийшла Злата. Поглянула на водія. Його філософія зупинила марення посеред ночі стрибнути з моста. Історія дівчини виявилася такою. Життя здавалося невлаштованим, постійно нервувалася. Була англійським філологом, а працювала перекладачем в іноземній фірмі, поки компанія не стала банкрутом. Злата опинилася без роботи. Втратила можливість платити за помешкання, яке винаймала. Усе здавалося пустою склянкою, яку треба розбити вдрузки.
- Я не здивований. Часто супроводжую сюди людей, – повідомив Павло, вислухавши її.
- То ви несправжній. Ви – примара? – розгублено запитала Злата.
- Ні, живий-живісінький. Якби примари працювали таксистами, то ніхто з людей далеко б не заїхав.
- Невже хтось ще, окрім мене, їхав на таксі, щоб зробити це тут? – знову спитала дівчина.
- О, багато людей! Одна школярка не склала вступні тести в інститут. Це було для неї шоком. Трохи тут провітрилась. Поїхала додому, а через день подзвонила, – Павло пригадував деталі цієї історії, – В результатах була помилка через одинакові прізвища вступників. А написала все ідеально. Ще дуже запам’ятався молодий учений. Він отримав запрошення працювати в англійському престижному університеті. Їхати мав терміново. Звільнився з роботи. В аеропорту у нього вкрали гроші, всі документи. Ситуація здавалась безнадійною. Але здолав свою дурість. Цілий рік клопотав над новими справами. Навіть посадив трояндовий живопліт навколо будинку. Сам доглядав його, а в такий спосіб й відволікався.
- Нічого собі! Хіба таке буває? – здивувалася Злата.
- Буває. Інший пан просидів тут цілу ніч, – продовжив розповідь Павло, – Його дружина поїхала за кордон. Залишила самого з двома дітьми-підлітками. Він вже майже стрибнув, аж раптом зупинився. Сказав, що в дочки свято у драматичному гуртку. Назавтра має позичити в друга якогось капелюха. Ну і мчали до того добродія, лише світлофори нас притримували.
- Це не ваші видумані історії, щоб перелаштувати мене на правильну думку? – недовірливо мовила дівчина.
- Чого б мені придумувати? Найкращий приклад – я сам.
- Ви стрибали?
- Хотів.
- І що вас зупинило?
- Акваріум.
- Який акваріум?
- Я подумав, що треба купити великий акваріум і завести кольорових рибок.
- Ви справді фантазер! – Злата вкрай була здивована історіями Павла.
- Моя дочка дуже хотіла акваріум. Вони з дружиною загинули в автомобільній катастрофі.
Місто світилося вогнями. Місто, в якому люди мали свої справи, думки і мрії.
Через два роки Павло і Злата одружилися. Просили священика провести обряд на мосту. Він ледве переконав їх не робити цього о третій годині. Це було улюблене місце зустрічі. Місце, де безвихідь стала для них ідеальним варіантом.
- Якби я тоді стрибнула… Чому ти був впевнений, що матиму час навіть на одну миттєвість? – запитала якось Злата.
- Абсолютно не був впевнений. Люди хочуть бути оригінальними у неправильних вчинках. Хай би проявили оригінальність в складних ситуаціях. Щоранку дивилися у дзеркало, розчісували волосся і пересувалися по кімнаті на одному рівні. Коли цей рівень – інвалідний візок. Щоранку вигулювали собаку, біжучи за нею вслід і міцно тримаючи шнурок. Це просто необхідно, бо господар кудлатого друга втратив зір під час воєнних дій. Краще вправлятися в оригінальності, щоб жити не лише для себе.
Місто світилося вогнями. Місто, в якому люди мали свої справи, думки і мрії. Місто, в якому ці мрії народжувалися, перемовлялися між собою, збувалися або зникали. Це було місто, де він навчив її жити.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609868
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.09.2015
Ти зачаровано поглядаєш у виш,
Ти вільним птахом знову десь летиш.
Насправді не маєш часу чекати,
Щоб мрію свою ген наздогнати.
Відкрий свого щастя оксамитову скриню
Й даруй всьому світу щодня одну жменю.
Скарбів тобі вистачить, як шелесту вітру,
Квітковими барвами доповниш палітру.
Чужа думка на існування має право,
Її ще в блискучу формують оправу.
Та не значить це істину, пріоритет.
Залучи до безглуздого імунітет.
Не обмежуйся пошуком важливої дати.
Кожен день зустрічай як малесеньке свято.
Розмалюй добрий задум найперше у серці,
А тоді для гостей відкриватимеш дверці.
І подякуй за те, що світ можеш любити,
Думкою жваве натхнення ловити.
Навчися птахом вільним літати,
Якщо ти маєш мені щось сказати.
Навчися щасливим іти під дощем,
Накрившись із мрій зітканим плащем.
Отже не спізнюйся й не квапся також,
Формула істинно мудрих вельмож
Вже далеко за північ, але близько до ранку,
Запроси новий день до свого сніданку...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609649
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 27.09.2015
Тепер ми маємо мільйон, а ти?
Й міркуєм, що з багатством цим робити.
Давно зібрались з ним в мандрівку йти
Й поміж людей хороших розділити.
Мільйон очікувань і скромних побажань,
Що оминали і долали перешкоди.
Мільйон звісток щасливих й творчих сподівань
І радості солодкі нагороди.
Мільйон мелодійних й багатозначних слів,
Шліфованих на дискусійному станку.
Мільйон чудових радостей і втіх
В пахучому родинному вінку.
Заморських марципанів за нього не придбати,
Його цінність не має грошового еквіваленту.
Та лише з ним можна увесь світ обняти,
І не чекаючи потрібного моменту.
Тобі частинку від мільйона у дарунок віддаю,
Що більший вартості королівських прикрас.
За те, що ти говориш «I love you»
І світ фарбуєш радістю для нас…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609645
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2015