| Сторінки (1/15): | « | 1 | » |
- Гей, Бармене! Повтори!
Вдивляюсь в цю склянку кожного дня. Бачу одне й теж. Темно коричневий, напів прозорий колір та міцний запах. Подвійна порція. Все як завжди. Один ковток, хоча. Цього разу може два. Погляд вниз, потів вверх. Я не витримую і врешті решт озираюсь навколо. Шум привернув мою увагу. Чужий, дикий, до болю знайомий, проте чужий. Хтось знову увійшов всередину. Нічого дивного, адже на вулиці холодно і людям хочеться трошки зігрітись. Споглядаю ще раз на двері, в очікуванні побачити там когось. Я ні на кого не чекаю. Я прийшов сюди сам. Зрештою як і завжди. Та й на кого мені чекати? Беру склянку, розбовтую та дивлюсь як градуси стікають по стінках – так швидко, без зупину. Не так як вино. Воно робить це дуже гарно. Настільки естетично, що порівняти це стікання можна лише з падаючим горизонтом. Я не думаю. А може й думаю. Вже не знаю. В голові стільки слів, а думок не має. Воно якось не зв’язується одне з одним і уявлення просто розбігаються, як закохана шкільна пара після випускного. Випускний… Це було так давно.
- Бармен!
Ще одна склянка. Не завадить. Мабуть. Мені ж нікуди поспішати. Читаю напис – Куріння заборонено! Засмутився. Не хочу виходити. Там холодно, а тут… А тут теж холодно, але там справжній холод, а тут лише емоційний. Все ж піду покурю…
Він давно вже тут. Все про всіх знає. Завжди мовчить. Це трохи дивно, як на Бармена. Вони зазвичай балакучі. Розпитують, посміхаються. Намагаються отримати на чай. А цей… Цей не такий як інші. Він тихий. Мовчазний. Закритий. Хоча звідки мені знати? Можливо вдома він інший. Проте не думаю. Тату на лівій руці мені все сказало замість нього. Дисперсія. Трикутник. Веселка. Я знаю його. Він така вже людина. Йому не треба говорити. Він Бармен. Його товариство мені дуже приємно.
Я люблю приходити сюди по четвергам. Тут немає людей. Я мовчу і він мовчить. Він лише наливає. Ніколи нічого не питає. Сам ніколи не вітається. Лише киває головою. Нам не потрібні зайві слова. Я це знаю і він це знає. Варто мені лише зайти та підійти до барної стійки, як він вже наливає. Він знає, чому я надаю перевагу. Моє місце завжди вільне. Але ми не говоримо. Ми все розуміємо. Але мовчимо. Нам не потрібно слів.
Дисперсія. Люблю вечори, коли це місце пусте. Коли ми лише у двох. Я зазвичай сідаю в кутку барної стійки, по далі від звичайного місця, де кучкуються люди в очікуванні замовлення. Сьогодні сів на одне крісло ближче. Мого не було. Я не став питати, де воно?! Мені було байдуже.
Трикутник. Я бачив його посмішку лише один раз. Він розмовляв по телефону з кимось. Хм… він ще живий. Моя пляшка стоїть завжди на одному і тому ж місці. Ніхто окрім мене більше з неї не п’є. І він це знає. Вона моя. Така вже в мене привілея.
Веселка. Ми побачимось з тобою пізніше. Ми душевно хворі люди. І усвідомлення цього не дає нам спокою. Ми не говоримо, бо не бачимо в цьому потреби. Погляди пересікаються і цього достатньо. Зайві слова не потрібні. В нас однакові думки. Однакові відчуття. Такі ж емоції. Ми паралельні реальності ідентичності. Тільки я тут, а ти там. Але ми обоє існуємо. Так, друже мій, ми існуємо.
Відкрились двері і свіже повітря ринуло в середину. Аж мурашки по шкірі. Допив.
- Бармен! Будь ласкавий.
Він лише споглядає. Мовчить та аналізує все, що навколо нього. На його лиці не видно емоцій. Він давно вже їх поховав. В його душі вже не має почуттів. Він зробив висновки.
- Бармен! Я все.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=692365
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.10.2016
- А вирушимо сьогодні? Без жодних обов’язків та жодних зобов’язень. Ми просо вирушимо. А куди? А ти знаєш? – бо я ні? Я знаю ти сидиш за мною та читаєш все про що я пишу. І що ти думаєш про це? Що ти думаєш про цю писанину без сенсу? Хехехе. Ти думаєш що я навіжений, що я схиблений на одному пункті життя. Та це не так. Я просто згубився в цій думці.Читати далі…
- Я думаю, що просто неймовірно закохалася в тебе. І мені абсолютно все одно, наскільки ти навіжений.
- А чи ти розумієш що кохання річ відносна? Кохати можна лише душу. Хай би як банально це не виглядало. Та лише душа здатна показати на що вона здатна. Тіло лише керована маріонетка нашої підсвідомості яка виконує всі наші забаганки. Але душа тягне нас на подвиги. Кохання це немов вібрація внутрішнього світу іншої галактики яку ми ще не пізнали. Ми можемо лише здогадуватись що це таке. Ми віримо в те що це щось неймовірне та прекрасне та не можемо прийняти наскільки це все б’є в очі. Очі які все бачать та не можуть забути навіть кольору свого взуття. Очі бачать, душа відчуває. Очі помиляються, коли душа страждає. Ти сидиш за мною і все це бачиш. Ти бачиш мій світ. Мою реальність в яку я тебе запрошував. Та чомусь ти вписуєшся в цей світ і жодна з моїх сторін цього не розуміє. Вони сперечаються між собою, голосують, сваряться, готують вареники, та все ж ти вписалась в мій світ який… знаходиться under the dome.
- Розумію. Але я ніколи не закохувалася в обличчя. Лише в душу. Особливо в твою. Як в пісні: «Ти щось неймовірне. Я знала і чула, але вперше бачу в живу». Мій розум кричить бігти від тебе, в той час як душа благає не відходити від тебе ні на крок.
- Забагато думок, як на один вечір. Забагато тебе. Хоча тебе не може бути забагато.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=687477
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2016
Втрачений, можливо згублений всесвіт зник з мого горизонту та подівся в невідомому напрямку. На його пошукати я витратив майже все своє життя. Лиш ці пошуки не дали мені жодних результатів. Він зник і не залишив жодних слідів, цим самим не дав мені жодного шансу. В останнє я бачив його ще в далеких та невідомих мені часах чистого дитинства, позбавленого цілей та потреб.
І ось, шукаючи ключі в кишенях я помітив щось, що привернуло мою увагу до себе. Це був він – той самий всесвіт, який я так довго шукав. Він випав разом з наполовину порожньою пачкою сигарет з кишені і розбився. Його кавалки розлетілись по землі і поступово почали зникати. Вогники почати гаснути, музика почала грати тихіше, картинки темнішали і він зник. Так легко і безслідно, як і з‘явився.
На мить я відчув радість та спокій на душі від знахідки і в ту ж саму мить все зникло. Від здивування думки немов завмерли і мозок перестав функціонувати. Жодного слова пошепки та жодних уявлень в голові й бути не могло. Там з’явилась величезна пустеля по якій літало перекотиполе. Вітер лиш нашіптував прогноз погоди на наступний день і сповіщав про бурю, яка от-от налетить і рознесе все вщент. Та рознести можна було лише гори, які виднілись на задньому плані немов макети в кіностудії. Час завмер разом з думками і прорізав діру в просторі, де лиш одна думка вилетіла з мозку в реальний світ в якому все завмерло. Вона помчалась швидко та невгамовно в невідомому напрямку та облітала кожну вуличку кожного району в кожному місті планети, облетіла океан, гори і ліси та з невгамовною силою вдарилась в затилок, що змусило мене зробити крок вперед від сильного удару.
Дивлячись вниз і спокійно спостерігаючи над тим, як зникає мій всесвіт, я мимоволі почав шукати пачку сигарет по кишенях, яка начебто щойно була десь поряд. Лиш через якийсь час до мене дійшло, що сигарети там внизу. Там – в місці, де щойно розбився та зник мій всесвіт. Коли подив відійшов з голови назад в п’ятки я опустився та підняв пачку, дістав сигарету і підкурив не зробивши при цьому жодної тяги. Я лиш дивився на маленький вогник з якого йшов дим і розлітався навколо мене немов туман дев’ятого королівства. Вітер дув все сильніше і сильніше від чого сигарета повільно дійшла кінця і стухла – так само легко, як і мій всесвіт.
З миттю зникла і короткотривала надія, яку я їв на сніданок і віра, якою я любив запивати після вечері. Денний раціон був порушений, від чого з’явились проблеми з харчуванням, безсоння та часткова депресія. Симптоми віщують про осінь та жахливі наслідки з критичним висновком для календаря. Але нічого, є лікарський рецепт, який допоможе: треба поспати – трішки поспати, лягти, вкритись ковдрою та заснути…
«Спи мій хороший. Засинай. Викинь весь непотріб, який ти збирав весь день, зі своєї голови і трішки поспи, а вже завтра вирішиш, що робити далі. Що!? Ти стомився!? Так, так, я знаю мій милий. Нічого. Все буде добре. Ти головне закривай очі та засинай. А я наспіваю тобі пісеньку. Хочеш Led Zeppelin чи Pink Floyd!? Я сама виберу. Знову важко!? Добре, добре – спи, спи, спи….»
Добрий вечір пані та панове! Вітаю вас в щовечірній рубриці «Наших сноведінь»! Ахах – Істеричним сміхом пролунало вітання з кутка кімнати, де із-за столу повернулось крісло і з’явився всім добре відомий Джокер, одягнений в пристойний костюм та з течкою під навою «Дєло №8, Клієнт НАШ». Грим був важко помітний та не кидався в очі, зате голос був заржавілий та істеричний. Акцент британський та наголос був на кожній голосній букві слова, що супроводжувався похитуванням шиї в ріні боки. До дідька, що я тут роблю!? Якого біса!?
Ей! Агов! – клацаючи пальцями та привертаючи увагу, – Чуваньо! Давай підключайся, я давно вже на тебе тут чекаю. Скільки ми вже не бачились з тобою!? Років зо два так, ні!? Ахах, а ти виріс, дивись і зачіску змінив, а колись кричав, розпинався, що ніколи не будеш стригтись. Ахах, життя цікава штука, правда ж!? Як воно тебе!? Ахах.
Наступила пауза і повна тиша. «Спи, спи мій хороший, тобі треба набиратись сил».
Ну і що тут у нас!? – відкриваючи течку та розкидаючи різні папірці та фотографії по кімнаті лікар, так мені здавалось, шукав щось особливе, клацаючи пальцями перегортаючи сторінки, – Такс так так… Ага! Клієнт жаліється на власну не спроможність та депресію! – Кинувши погляд в очі, – Блін, чувак, а ти оригінальний. Я з такою проблемою зустрічаюсь вперше. Ти взагалі серйозно!? Оце і все? І для цього я тут?
Якось так, – не впевнено відповідаючи, – дістало мене все… Розумієш!? Все якось не так, як хотілося б. Все так довго, важко, нічого не виходить, – задихаючись та хапаючи повітря, – і, і знаєш, я просто стомився.
Нууууудно!!! Нудота, дурня, Ахах. Це не цікаво. Хіба ти не розумієш, що ця історія не варта моєї уваги? – Вона банальна і тут немає нічого, на що б ти міг пожалітись.
Ах, це повітря, цей свіжий гірський подих просто заворожує. Цей запах ні з чим не зрівняється, він унікальний, і такого ніде немає. Цей спокій мене надихає і відкриває в мені нову людину, здатну любити, жити та творити. Вже другий день без їжі, та без теплих речей. І якби чудово тут не було, пора вже вибиратися звідси – до найближчого джерела десь біля двох кілометрів а далі ще десять до місця збору, а там мене чекає…
Ей, тіпок! Це не серйозно. Ти справді хочеш уявляти про те, як ти мерзнеш два дні десь в горах без їжі та людей!? Тю, – плюнувши на стіл, – ти ж не витримаєш. Та подивись ти на себе. Ти в чотирьох стінах не можеш вижити на одинці зі своїми думками, а ти ще хочеш в гори!? Ахах, не сміши мене.
Можливо ти правий і це марна ідея. – опустивши голову в низ та потираючи руки, – та все ж було б круто так поїхати.
Не жартуй так – це моя фішка. Ти справді хотів би такого життя, – заливаючись сміхом та підпалюючи папірці, які були розкидані на столі, – Мріяв би про таке? Віддав би те, що маєш зараз заради цього!?
Хм, – піднявши голову та стиснувши в руках запальничку з якою я ніколи не розставався, навіть не зважаючи на те, що давно вже кинув курити, – Мрія… Класно було б мати мрію.
Ковальня мрій – місце десь далеко в горах, де живуть якісь магічні чуваки, які кують мрії. Хочеш мрію!? – Маєш! Вам тут чи з собою? Місце де, кожен зміг би підібрати, щось для себе, щось реальне та до душі. Такий собі гіппермаркет мрій. Я зайшов би в такий маркет, пройшовся б рядами заповнених мрій та вибрав би щось для себе. Я теж хочу мати мрію, хочу в щось вірити та хочу до чогось йти. Мрія – що воно таке і звідки вона береться? Чому всі мають мрії окрім мене!? Я теж хочу мріяти про щось, хай навіть не досяжне для мене, але все ж мріяти…
Блін, чуваньо, ти вже дістав мене з цим ниттям. Скільки вже можна!? Ти навіть не здатен сформувати свою думку правильно, а ще говориш щось про мрії. Ахах. Ти, хах, дивний чувак. Хехе, правда ж!?
Дістав вже, – обурено крикнувши собі під ніс, – ЗАДРАВ!
Хто!? Я!? Це я тебе дістав!?
Саме, так. Ти маєш мене заспокоїти та дати марну надію з якою я житиму до завтра, яка даватиме мені сили дожити вечора і знову зустрітися з тобою. Ти маєш брехати мені, казати мені те, що я хочу почути і все. Ось! Це твоя робота!
Моя!? – здивовано відповів мені Джокер і лиш він хотів продовжити, як я його перебив:
Так, курво! Твоя. Я надіявся знайти відповіді, а отримав ще більше питань ніж мав раніше.
Середа – найгірший день тижня. Це і не початок і не кінець. Вихідних вже давно немає вони і ще не скоро настануть. Хочеться вже скоріше дочекатись п’ятниці і вибратись знову в ліс. О так, з чуваньою піти шукати якийсь новий пам’ятник ще одного забутого Бога або ж просто блукати вулицями міста та говорити про смачний Фалафель. Блін, а я до речі зараз щось перекусив би. Здається в холодильнику ще є котлети. Ммммм… котлетки о третій ночі – це той самий фалафель після сербського репу.
Ей, ти знову відлітаєш і забуваєш про тему нашої розмови. І такс, продовжимо, – перекрутивши в руках ручку, лікар почав відмічати щось на папері і час від часу споглядав в мій бік називаючи цифри,- Вісім, тринадцять, сорок вісім, тисячу двісті, п’ятдесят, двадцять гривень і вернутись п’яним.
Я тут, – після короткої паузи, – Я хочу, щоб це все скоріше закінчилось.
Смерть!? Ахах, хочеш померти!?
Ні. Ти що з глузду з’їхав? – витираючи руки об джинси, – Я вже колись намагався. Це не прикольно.
То що ж не так, мій любий друже? Що саме тебе турбує?
Ти хочеш знати? – з шаленим криком я підірвався з м’якого дивану, який на протязі довгого часу був моєю єдиною опорою, – Хочеш справді знати, що зі мною не так!? Я тобі скажу! Я тобі, курво скажу!
Давай! Оу так, Так, ахах, Нарешті, – істеричний сміх ставав все голоснішим, та розмах рук охопив вже всю кімнату і водночас пригасав світло, – Давай! Хехе, я так довго цього чекав! О так, Я мріяв про це! Давай, розкажи мені, що, ДО ДІДЬКА З ТОБОЮ НЕ ТАК, ХЛОПЧЕ!? Ахахах, Давай, здивуй мене, малий!
Я БОЮСЬ! – зі сльозами на очах та піною в роті, – Я БОЮСЬ! Тепер тобі ясно!? Я стомився вдавати з себе іншого, втомився одягати ту ж саму маску щодня, стомився брехати людям, що все у порядку, стомився брехати собі, що я щасливий. Я стомився, – і сльози потекли з очей, подих перехопило і час знову завмер, – Чого ж так боляче то?
Згублений всесвіт пропав так само швидко, як і з’явився в моєму житті. В очікуванні на чудо втрачається і час, який можна було витратити на це чудо. Я знаю як треба. Я знаю, що мені треба взяти себе в руки. Проблиск нових надій почав проявлятись перед очами та проникати в все глибше в душу. На душі стало так спокійно і тихо, як під час штилю в тихому океані. Нарешті мені так тепло і зручно, так комфортно, тепер я зможу заснути.
Хех. Не в перше і не в останнє я веду цю рубрику. Не ти перший, не ти останній, хто жаліється мені.
Це не твоя справа!
О, ні!, – вискочивши на стіл і підпаливши роздерту сигару, – ні, ні мій друже. Це моя справа. Це наша справа. Розумієш? – Я психопат, я хворий і мені подобаються ці симптоми, а ти лише пародія. Ти й сам все знаєш, – спускаючись зі столу та протягуючи сигару, – що ти хочеш від мене почути?
Бриз розлітався об скелі, які могутньо стояли на одному місті сотні, а може й тисячі років, пісок змінював свій склад на протязі всієї історії, а ти просто йшов тією стежиною на маленький вогник, який сяяв десь далеко, який кликав тебе саме туди. Який чекав, доки саме ти до нього прийдеш, а не хтось інший. І ти йшов, адже так хотілось випити вина.
Досить накручувати себе! Ти знаєш, що друзі тебе люблять, дружина кохає. Чуваньо, до чого це все перед сном? Досить брати все на себе, поділись проблемами так само, як і ділишся своїм щастям – вже спокійним та байдужим голосом відповідав лікар спалюючи всі папірці, які повипадали з течки, – Розаслабся.
Знаю.
Північ вже давно пройшла і наступила нова фаза сну. Перехід з уяви в транс, де немає переживань та сміху, де немає страху та думок, де є лиш сон, який тягне нас на дно, а потім випихає в небо. Лиш там ми можемо розправити крила та полетіти в захід сонця, де нас чекає щасливий кінець.
«Спи, спи мій хороший. Все вже позаду. Засинай. Все буде добре. Відпусти ці думки на воду і хай вони пливуть у вирій, хай ніколи не повертаються. Спи…»
Все буде добре. Треба лиш дочекатися ранку.
Так, чуваньо! Мені байдуже, мені байдуже, – катаючись на кріслі по кімнаті та пускаючи паперові літачки зі сторінок особової справи, – ти сам це знаєш.
Отримано нове повідомлення:
Добраніч
Солодких снів тіпи
Good Night
Я теж спати
І я
Солодких
Всім спати
Ну ось і твій всесвіт. Ти шукав його по всьому світу, а знайшов в кишені.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=686461
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.08.2016
І день у день, одне і те ж
Вдихаючи життя я чую запах мертвячини
По тілу протікає кров і серце б'ється, як машина
А я помер, я не живу
Лиш оболонка мого тіла за тінями очей
Блукає містом в пошуках життя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=684503
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 18.08.2016
Так ти думав, що тобі сподобається, відвідане шоу? Здавалося б що це саме те місце, де ти хотів би бути. Неймовірна кількість глядачів навколо тебе і всі взирають лише у твій бік в очікування твого першого слова. Тебе вкидає у страх, обличчя починає покриватись потом, руки невротично тремтять, а сигарета, яку ти збирався викурити перед входом розламалась, а її рештки зім’ялись у стиснутій руці. В очах потемніло та навколо тебе все розпливається немов міраж, котрий з’явився від втоми під час пошуків оазису, де б ти міг напитися води та втамувати свою спрагу. Очікування не справдились і ти все ще хочеш досидіти до кінця вистави? Та все ж ти це ти. І ти не прийшов сюди щоб посидіти. Актор повинен грати, актор повинен дивувати. Це твоє власне шоу, на яке зібрались твої вірні фанати. Тут є всі, кого ти чекав, всі кого ти запросив. Прийшли навіть ті, присутності яких ти навіть не помітив. Озирнувшись навколо ти помічаєш масу людей, котрих бачиш вперше, котрих навіть не запрошував на свою «хвилину слави». Але вони теж тут, і тобі не вдасться позбутись їх та виступити приватно лише для обмеженого кола людей – твоїх улюбленців. Саме для тих, заради кого ти все ще на сцені. Ти годував себе вірою в те, що це шоу принесе тобі успіх і останні роки, проведені в межах стіни ти мріяв лише про свій сольний концерт. Ти вправно опрацьовував кожну деталь, яку збирався використати у своєму виступі. За закритими дверима ти кружляв по кімнаті в пошуках ідеальної тези, яка б вбивалась в голову глядачам одразу, як тільки вони переступлять поріг твого театру.
По всьому місті розклеєну афіши з твоїм обличчям. Анонси розповсюдженні по найкращих газета міста. Суспільство зробило з тебе саме того актора, яким ти є зараз. Твій головний PR-менеджер – це люд. Він намалював твою афішу та написав ретельно відпрацьований сценарій за яким ти гастролюєш по світу. Він придумав твій імідж, твій стиль, твою вимову, твій погляд, твої рухи, твої емоції – він запрограмував тебе. Створив тебе. Зліпив з найгірших частинок, розкиданих по закутках твоєї душі – шедевр, який ти виливаєш у маси. І люд хаває з великим задоволенням те, що він створив. Його голод безмежний і невгамовний. Він хоче ще, і ще, і ще… І ти з радістю даєш йому чергову порцію твоє душі, шматочки якої приберіг для себе. Ти хотів залишити хоч частинку себе. Просто так, для себе. Але ж твоя доброта не знає меж. Тим більше заради вірних фанатів ти готовий на все. Ти віддаєшся повністю. Ти пірнаєш у цей безмежний світовий океан, заплющуєш очі та йдеш на дно, доки сіль не роз’їсть твоє тіло і воно не зникне у всесвіті.
Біленький хлопчик, котрий стоїть на розі Франківської з пожмаканими копіями твоїх афіш та вправно втискає ці папірці перехожим людям. Йому лише 12, але він так вправно володіє мовою жестів, що відмовити йому не може ніхто. Його посмішка зачаровує перехожих, а біле волосся, зачесане на ліву сторону, як у самого Леонардо, викликає не аби яку довіру у перехожих. Рівненько по швах, випрасувана сорочка обережно заправлена в червоні штанці, які ідеально сідають на чистенькі кросівки. Цей маленьких актор, свого власного театру вже встиг завоювати маленьку аудиторію на розі, біля кав’ярні «The Trial». А в цей час афіши стрімко розносяться по вулицях і твоє обличчя стає все більше розпізнавальне серед мешканців чужого, для тебе, міста.
І ось коли туман розійшовся і ти прийшов в себе, де знову стоїш посеред людей, оглядаючись навколо і задаючись питанням: «Чи я все ще у своєму тілі?!» Твоя плоть підводить тебе і скоріше всього, ти частинками виходиш з неї через діри, які покривають твоє тіло. Через кілька хвилин починається вистава, але ти не готовий до неї. Стрес охопив тебе та зв’язав, при цьому закинув тебе у найтемніший закуток твоєї свідомості, всадив кляпа в рота і закрив за собою двері. Ти безпомічний, переляканий та безнадійний. Ти все ще при собі? Де ти? Ти готовий?
Відчуваєш жар збентеження, від цього кадетського рум’янця. Це вбрання ідеально сидить на тобі. Червоний, як червона троянда піджак з золотими, як бджоли, ґудзиками. Він підтягнутий аж до шиї та закриває твої порізи. Пасок на чотири дірки підтримує все, що знаходиться в твоїх кишенях. Там повно не потрібних для тебе речей, але ти тягаєш їх скрізь з собою, бо думаєш, що весь той непотріб приносить тобі вдачу. Срібна пряжка – твоя єдина гордість, адже ти викував її сам, коли тобі було лише п’ять рочків. Було стільки щастя взяти в руки те, над чим ти так тяжко працював. Батькова фабрика була твоїм другим домом. Після школи це було єдине комфортне місце. І не зважаючи на те, що туди добиратись було дуже важко, адже треба було пройти пів міста пішки. Проте це тебе ніколи не зупиняло. Поринаючи у світ металу ти забував про все. Знаючи, як працює кожна машина в цьому холодному до болю та пустому місці, де були лише ви у двох, ти відчував тепло від цієї прохолоди. Крижаний метал нагрівався за кілька секунд та шмат срібла у твоїй руці за кілька рухів перетворювався на маленький витвір мистецтва. Це була лише гра в уяву, правила якої вигадувались на ходу. І головним атрибутом було те, що не було ніяких обмежень. Цей холодний клаптик металу перетворився на трикутник у вигляді незакінченої зірки, змальованої з дитячих малюнків. Крізь трикутних проходила призма видряпана цвяхом, яка розходилась під кутом в 35 градусів.
Пошматовані кеди взагалі не пасували до вибраного тобою вбрання, проте це зовсім не цікавило ані тебе, ані публіки, яка з нетерпінням чекала твого першого кроку в напрямку сцени. Червоні штори, на тлі яких, твій піджак зливався, як крапля свіжої крові, падаюча у калюжу, поглинали в себе енергію всього залу, що додавало надії. І здавалося б ти можеш вийти на сцену і стати перед публікою та в одно час розчинитись, як вихлопний дим зі старого комбайну, який вправно обробляє гектари поля, збираючи при цьому тонни зерна.
Серце б’ється з такою силою, що здається, ніби воно ось ось розірве грудну клітку і вирветься з-під червоного піджака та впаде на землю, після чого ще кілька годин буде перекачувати повітря замість крові. Температура в повітрі закипіла, як новенький чайник і повітря стало настільки гарячим, що сигарети підпалювались лише від однієї іскри в повітрі. Крім того разом з димом літає страх та окутує твої думки. Він пролітає крізь тебе і навіть не вважає твою плоть за перешкоду. Відчуваєш себе пустим місцем. Частиною міражу, крізь який проходить світло від прожекторів. Покрившись потом непомітно починаєш нервувати від кількості пережитих емоцій, які змінюються з кожним ударом серця.
Скажіть, що тривожить вас, дорогенький? Ви ж так довго чекали на це шоу і так невгамовно готувались до свого виступу, що взагалі забули про своє існування, як персони. Відколи це вас почала турбувати присутність інших людей у залі? Я цілком розумію, що ви звикли виступати лише для себе, у закритому приміщенні. І єдина публіка для вас була, це ваше відображення в дзеркалі, проте ж ви так жадно бажали чиєїсь уваги. Так ось вона, перед вами. Все про що ви мріяли у свої юні роки тепер стоїть на яву, прямо тут. Вас кидає в жар, ви не контролюєте свої руки, а ваші думки давно вже під чужим контролем. Пройшовши такий шлях до цього місця ви вирішуєте стояти на місці та змушуєте гостей сумніватись у витраченому на вас часі. Дорогенький мій, публіка чекає на вас, і скажу вам більше: Людям вашого типу не годиться так вести себе на людях. Від вас очікують шоу. Люди чекають а ви лише дратуєте їх своєю бездіяльністю. Яка ж проблема засіла в вашій голівці?! Можливо це сором чи невідповідність вибраній вами тематиці. Ви боїтеся того, чого ще не показали. Страх невдачі окутує ваш мозок і живцем закопує ваші мрії, дорогенький. Я бачу вашу стурбованість та усвідомлюю, що вам може бути страшно, проте запевняю вас: Вам немає чого боятись.
Навколо вас зібрана неймовірно величезна кількість людей, і ось ви, тут, посеред цієї зали, так само як колись мріяли, ось ви тут, ви досягли своєї мети. Вам варто лише промовити слово і прийняти першу серію овацій у вашу адресу. Мушу зазначити, що ці овації заслужені і ніяк не подаровані. Вони зароблені вашою працею. Адже ви тут, мій дорогий друже. Вам не має чого хвилюватись. Публіці байдуже на написаний вам сценарій і її взагалі не цікавить концепт вашої вистави. Вони прийшли сюди, так само як і ви, колись прийшли на чужий концерт. Просто проходили повз та й вирішили зайти. Вони забудуть все ще до настання ночі і життя їхнє, так само як і ваше, продовжиться. Що ж змушує вас мовчати? Що змушує вас закривати очі? Що змушує вас ховатись? Та головне від кого? Ви можете тікати від усього: від спогадів, від минулого, від поразок, та врешті решт від людей, проте від себе втекти не можливо. Ця тінь наслідуватиме кожний ваш крок у будь яку невідомість.
Все ж вас щось тривожить. Дозвольте помітити, що це не вперше ви переживаєте ці почуття. І вже не в останнє ви хочете позбутись цього слова, котре вертиться у вас на язику. На гнилому та зіпсованому язику, який вартий того, щоб його відрізали. Він спаплюжив не одну подію та зіпсував життя не лише для оточуючих, а й для вас самих. Зізнайтесь, що десь у глибині душі ви самі прагнете його позбутись. Вас тривожить те, що він знову заворушиться і скаже те, що так невгамовно виривається в світ.
Тривога не зникне і не провалиться у прірву, так як хочеться. Страх не розвіється і бруд не змиється. А кров на руках піде під шкіру, де змішається з вашою власною і проходитиме по ваших венах, як до цього пробігала в чужій для вас людині. Цього не позбутись і від цього не сховатись. Ви магніт для цього світу, так як і він магніт, для таких як ми. Притягує всіх своєю силою тяжіння. І як би ми не намагалися втекти, завжди ходитимемо по колу і будемо думати, що вже давно позбулись своїх страхів.
Ви не це очікували побачити? В сподіванні отримати бажане відкривається прихована ілюзія, того, що є недосяжним. Захованим та закритим від решти світу. Доступним лише тобі одному. Часом буває так, що ти сподіваєшся на щось, а коли доходиш до цілі, то розумієш, що це лише розчаровує твоє бажання жити ще більше. Хоча суть не міняється. В будь якому випадку ти досягаєш того, до чого йшов. Лише кут, під яким ти дивився на певну річ викривляє її, та очі сприймають вже не так, як сприймав мозок.
Ти хотів вийти на сцену та здивувати всіх. Думав зачарувати їх собою. Ти був впевнений в свої думках. В голові вже кружляв присмак екстазу від першого погляду в тлум. А тіло підвело тебе, змусило засумніватись в побаченому та відректися від першозаданої картинки, яку ти намалював в своїй голові. Котру ти вже встиг візуалізувати та привести в дію. Хотів побачити захоплення публіки лише від однієї твоєї появи в цьому залі, а побачив лише незнайомі лиця, які просвердлюють чергові діри в тобі, своїм голодним поглядом.
Очікування це лише ілюзія, якою ми годуємо наше власне его в надії осягнути «пік Евересту». Не залежно від того наскільки ми вкладаємось в поставлені цілі – реальність завжди буде відрізнятись від очікування. Суцільним розчаруванням це теж не назвеш, адже ціль в кінці кінців досягнута і мета не залежно від значення виконала своє призначення.
Але ти стоїш посеред натовпу в очікуванні дива. Тобі бракує визнання, прийняття та захоплення тобою. Але ж воно є, просто ти його не вбачаєш, лише через те, що воно не ідеальне. І не далеке від того ідеалу, і не близько – воно саме те, яким мало бути. Але ти очікував зовсім іншого.
Якщо ви хочете побачити, що знаходиться за цими очима, то доведеться довести, що ви варті тих очей і того що вони приховують в глибинах душі. Ці очі не просто так закриті, вони бояться світла. Того самого переломного кута, який сліпить погляд і змушує збиватись з курсу в пошуках легкого шляху. Вдавати з себе того ким, ви не є, найбільший гріх – і навіть не перед Богом, а перед самим собою. Це помилка, яка змушує повертатись та споглядати на минуле знову і знову в надії розгледіти там можливі варіації подій, та використати цей досвід у теперішньому, проте все… Воно десь там, загублене та залишене в глухих лісах.
Вам доведеться зірвати цю маску. Та показати себе такого, яким ви є. Ховати своє обличчя перед долею та відвертатись від чергових променів світла – це ж дурість. Вдавати з себе героя видуманих романів – це смішно. Уявляти себе ідолом сучасного покоління – це марна трата часу. Намагатись довести ближнім свою лояльність ти присвятити своє життя заради чийогось – це занадто ризиковано. Проте ти все рівно йдеш на цей ризик, адже ти це ти. Ти любиш мріяти, ти обожнюєш уявляти себе в ролі когось іншого. Ти не стаєш ним і не змінюєш себе ані на мить. Це лише спроби відчути себе у іншій ролі. Бути актором – означає імпровізувати у складних ситуаціях та приймати всі невдачі, як життєвий досвід на сцені. Коли на тебе споглядають сотні людей та вірять у твій успіх, ти не можеш їх підвести.
Ти змушений жити з цим до кінця своїх днів. Залежний та прикутий до всезагальної уваги суспільства без жодної можливості імпровізувати. На тебе покладені великі надії та кожний твій крок описується у щотижневій рубриці «Вибір!». І з кожним днем, ти все більше жалкуєш, про те, що виступаєш на цій сцені, для цих людей. І єдиний твій порятунок, це аншлаг. Час, коли штори опускаються і ти зникаєш з поля зору цих ненажерливих очей, котрі так пильно спостерігають за кожним твоїм рухом.
Опинившись перед таким вибором ти вирішив зірвати з себе чужу особистість до якої ти звик та показати себе справжнього. Ще один крок і ти на сцені. Перед тобою аплодисменти, ти без макіяжу, а в лице твоє світить прожектор, який ще мить тому змушував тебе нервуватись та пітніти. Розтягнувши руками, ти голосно промовляєш «Welcome to the show!»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681389
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.08.2016
Відкласти на завтра все необхідне та спокійно лягти спати – ось найкращий спосіб прийняти свою безнадійність. Очистити душу та звільнитись від непотрібних думок, якими забиваєш свою голову на протязі дня. Здається, що коли ти прокинешся та побачиш новий день то все буде інакше. Очікуєш приплив нових сил, які допоможуть здійснити заплановане, але в кінець дня ти йдеш спати з тими ж думками. Надія, яка дарує віру в завтрашній день та дозволяє уяві працювати на всі сто відсотків, допомагає заснути. Та ти все ж не можеш заснути, не можеш відпустити думку, що міг сьогодні щось зробити, змінити чи просто закінчити певні справи. В більшості випадків це банальне прибирання, навчання чи навіть просто почитати книгу. Половина дня на роботі дають свої наслідки – стомленість. Принаймні ти так себе заспокоюєш, йдучи спати, хоча ти повний енергії та сил аби завершити цей день так як треба.
Відкриваєш очі і бачиш темному – нічого окрім променів світла, котрі пробиваються крізь твої штори від вуличних ліхтарів. Знову на роботу – почався новий день, який має відрізнятись від вчорашнього. В кінці кінців все повторюється з точністю до останнього. Це вже не перший день коли ти намагаєшся кинути курити, піти в зал та дочитати книгу.
Замість всього запланованого ти лягаєш у своє ліжко, яке по суті не твоє – ти тут тимчасово, проїздом, лише на певний час. Ти мрієш втекти від цього всього та загубитись. Піти на зустріч вітру, відчути ноту пригод у своєму житті та замість цього намагаєшся позбутись від думок. Передивляєшся улюблений серіал, який знаєш на пам’ять та дивишся на годинник, тому що треба збиратись спати, адже залишилось так мало часу.
Кожний день нагадує попередній. Нічого не змінюється не залежно від того, які плани на завтра ти собі будуєш. Та хіба ж треба щось міняти!? Хіба все так погано!? Невже прожитий день був дарма!? – Ні! Просто ти занадто лінивий аби щось змінити. Ти вмовляєш собі, що все це наслідки важкого дня на роботі та заспокоюєш себе думками, що скоро все зміниться. Та не треба брехати. Перш за все ти не щирий з самим собою. Ти свідомо приймаєш те, що марнуєш своє життя і продовжуєш нічого не робити.
Не має чого чекати та немає чого очікувати від завтра. Не має сенсу вимагати від дня дати тобі його. Ти цього не отримаєш, доки сам не візьмеш цього. Життя це один великий «шведський стіл». Ти можеш взяти все, що тобі подобається, та з’їсти стільки скільки захочеш. Від тебе залежить, чи наїсишся ти однією стравою чи спробуєш всього по троху і теж залишишся ситим. В решті решт ти залишаєшся голодним, тому що не наважився взяти ще один шматок.
Чекав доки тобі принесуть до столика, а в кінці виявилось що це самообслуговування.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=644690
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.02.2016
Одного вечора достатньо, щоб пройти всі кола пекла і знайти всі роздоріжжя останньої весни.
Одної ночі нам достатньо, щоб обікрасти світ і віднайти перон з якого від’їжджає потяг.
Одного ранку буде вдосталь, аби знайти квитки й допити каву з бутербродом.
Лиш дня забракне нам, аби прожити мить останню.
І потім знову ніч, і знову ранок.
А за ним, новий початок.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609934
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 28.09.2015
Шоста ранку і підйом. Треба виходити і чекати наступного потягу та вирушати далі. Зайшовши в магазин я купив собі кави і вийшов покурити за вокзал, щоб мене не зловила поліція і не виписала мені штраф на сто тисяч пессос. Докуривши я бродив сонний по пероні туди й назад, не знаючи де я. Міста не видно було взагалі. Це було якесь поле в якому був старий вокзал часів другої світової війни. І після неї його здається ніхто не планував ремонтувати. З далека майорів голубий локомотив, який рухався в напрямку цього забутку історії. Ледь-ледь, хитаючись він докотився до перону який на диво ще залишився пероном а не морським портом. Зважаючи на рівень води на рейсах, можна було впевнено сказати, що я був в Венеції. Мурахи та інші мешканці нашого меншого світу а агонії та зі страхом тікали від 5 сантиметрових хвиль, які руйнували їхнє місто «Помпеї». З вигляду, мурашник стояв там досить довго і потяги часто там не їздили, принаймні до цього часу точно. Але нажаль їхньому життю прийшов кінець і потяг зупинився біля перону знищивши при цьому ціле місто.
Я глянув на цей здоровенний англійський потяг голубого кольору і чомусь боявся туди зайти. Це був двох поверховий голубий вагон вщент забитий п’яними людьми очевидно прямуючими на фестиваль. Вибору в мене не було тому я зайшов в середину. Обидва поверхи були заповнені панками, металістами і готами, тому я всівся на першому вільному місці і почав жаліти про те, що не купив собі замість кави пива, якого в продажі не було. Я сидів і пив мінеральну воду і намагався заснути. Потяг рушив і весь цей цирк на колесах поїхав у турне, аби просрати свої останні гроші на пиво, наркоту і дешевий провіант.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=605421
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.09.2015
В купе сиділи три дівчини і три чувака. Якесь потрійне побачення або програма «Знайди її чи його». Ми почали знайомитись і розповідати, хто куди їде. Як виявилось брат з сестрою їхали в якесь село до батька, а дві солоденькі як перець «пари» вирішили зробити собі дабл дейт і поїхати на море. Виглядало це досить романтично. Розуміючи, що дорога буде довга і нудна я вирішив подрімати, що в мене не вийшло. Сестричка вирішила скрутити косяк і бахнути за знайомство. Я з радістю погодився запалити з ними люльку дружби. І через п’ять хвилин я відчув, що я вже трохи надружився і треба піти трохи роздуплитись і пішов в туалет покурити.
Повернувшись після короткої перерви до купе, я впав на своє місце і одразу отримав люльку миру зі словами: Давай чувак. Гати правду матку! Не знаю що це мало означати, тому проігнорував ці слова і мовчки затягнувся. Я помаленьку разом з інерцією потягу досяг другого світу, як Далай Лама під час медитації в спробі контакту з вищим світом. І перша ж думка яка промигнула в моїй свідомості: Пивоооо. Голосом Гомера Сімпсона та з його ж усмішкою я поглянув у відкриті двері купе, де стояв якийсь дивакуватий чувак з банкою пива в руках. Ми купили собі по пляшці пива за шалені гроші.
І це було того варте. В мене була не скінченна кількість мексиканських пессос, тому фінансовими проблемами я не переймався. До того ж після такої дружби мені вже по барабану. Я верхом на веселці прямував на фестиваль.
Потрапивши в програму «Хто кого перелиже» я афігевший знову пішов курити. Цього разу я стояв перед дзеркалом і видивлявся прищі на моєму обличчі. Жодних ознак інородних організмів я там не виявив і зі словами «Mission Complete» я вийшов прогулятись нічним потягом де смерділо шкарпетками пасажирів. Я задоволений повернувся на своє місце і потрапив на добре старе шоу «Рамантік батл». Два на два – сиділи наші закохані пари і тулились один з одним. В мене склалося таке відчуття, що вони змагалися, чия пара романтичніша. З боку виглядало це так, ніби одні романтично проводили час, а інші бездарно копіювали їх як в кривому дзеркалі. Криве джеркало було хрінове. Бачив я і краще. З розбігом подій ці обнімашкі і весь цей цирк на колесах набирав оборотів. Кросівки краще б мені вилизала, більше толку було б – подумав я собі і продовжив дивитися черговий випуск діскавері «Таємниці дикої природи». Вони теж добре надружились і вдарились в глибоку ейфорію своїх нескінченних почуттів, на що мені, чесно кажучи було вже пофіг і я знову пішов курити і за одно поправити краватку. Таємничий запах квітучої весни літав вагоном і романтичні ліхтарі мигали весь час, ніби в якомусь фільмі жахів. Всратись можна. Весь вагон забитий пенсіонерами і лише одне купе з накуреними мудаками галасувало всю ніч, не даючи спати бідним людям похилого віку.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=605419
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.09.2015
Так от, сидячи собі в прокуреній кімнаті розстроєний в чуствах, через те що мене виперли з роботи, я почував себе як той чувак, який придумав Apple. Забрали всі мої ідеї і виперли мене як Стіва Джопса з Apple корпорейтед. А замість мене взяли якогось Арієля. Це походу через те, що від нього пахло персиками і мандаринами, як від якісного порошку для бідних сімей далекої Африки. Тому я був у розпачі. Жизнь ударила мене гострим ножем у спину і прострелила мені коліно, щоб я ще міг тікати. І беручи під увагу всю серйозність ситуації далеко втекти я не міг.
Думки переслідували мене досить багато часу. Цілих пів години я думав про те, що мені далі робити. Так як Джопс з пропозицією роботи мені не зателефонував я вирішив піти на пиво та обдумати всю серйозність ситуації яка мене спіткала в самий розпал літа. Впевнений в собі, як Наполеон йдучи палити Москву я пішов на заправку купити собі пивасіка. Сидівши сам на лавці, як Форест Гамп чекаючи автобусу, я думав як відкрити пиво і ходив навколо лавки шукаючи яку небудь залізну хєрню типу відкривачки. Нічого такого там не було і я сидів як сирота, який просить дрібняків на булку дешевого вина в очікуванні якихось людей, аби допомогли мені відкрити те довбане пиво.
Нарешті. Месія, подумав я, побачивши кучку малолєток, які йшли в мій бік розмахуючи пляшками дешевого вина з цигарками в зубах. Видно для того, щоб студенти прийняли їх за своїх і не виганяли з кампусу. Сама ідея була не погана, так принаймні вони думали, поки не отримали п*іздюлєй від якихось п’яних чуваків, які теж хотіли виглядати як студенти, хоч з вигляду вони були ближче до епохи ренесансу ніж до сучасного століття. З далека, сліпим оком старого орла я помітив якусь залізну палку, яка тирчала зі зламаного тренажора в кількох метрах від мене. Ось воно. Спорт це життя. Підійшовши до тренажорів я кинув погляд на молоду кобітку, яка загинала ноги за шию і завмерши забув, чого я туди приперся. Ми зустрілися поглядами і вона до мене посміхнулась і навіть можливо подумала, що я той єдиний і наша зустріч це доля. Вона вже уявляла, як ми одружимось, нафігачимо кучу дітей і будемо жити довго і щасливо. У відповідь їй я усміхнувся, як Василь який знайшов чекушку в лівій кишені куртки, яка лежала там ще з років СРСР, відкрив пиво об ту залізяку і пішов назад на лавку де мав замір провести останні години цього конченого дня в самотності та розчаруванні сірої буденності.
Довго думаючи, що його робити, до моєї голови прийшла геніальна ідея. Постукавши культурно в двері вона попросилась зайти і випити зі мною пивка, на що я з радістю погодився, так як пити самому було не в прикол. Ми просиділи з одним пивом на двох якихось дві години, які тягнулись, як час в очікуванні результатів на батьківство. Обдумавши всю ситуацію, ми дійшли до висновку, що робити тут нам немає чого тому ми їдемо на Вудсток. Фестиваль де збирається понад мільйон наркоманів, алкашів та людей без майбутнього. Коротше кажучи літературний вечір однодумців.
З думкою: Ай да похєр вже! – я пішов до кімнати збирати речі та перевірити розклад потягів до того таємного міста. Така собі поїздка в Хогвардс. Якщо Гаррі Поттер не був на Вудстоку, то він не шарить, що таке справжня магія. Мій потяг мав виїжджати за 40 хвилин. Тому збиратись треба було дуже швидко. Так як їхав я не в Хогвардс а на Вудсток, то сову і всю не потрібну хрінь я залишив в дома. Добре перевіривши свій інвентар я викинув з нього все. Взявши з собою лише дві пачки цигарок, трохи грошей і один презерватив, про що я дуже жалію. Він був один і використовувати його треба було з розумом, який я походу теж залишив в дома.
В повній бойовій готовності з духом Індіани Джонс я вийшов з гуртожитку і пошурував на вокзал де мене мав зустріти потяг повний п’яних людей прямуючи в моєму напрямку. В режимі очікування я помітив, що жодна каса не працює і ритм серця почав суттєво збільшуватись. Так як білету в мене не було і хєр його знає скільки цей папірець коштує. Приїзд потягу тільки збільшив мій стрес, так як я почав перейматись поїздкою і вже хотів забити на це все. Але душа з криками та матами гнала мене в потяг. Сперечатися з нею немає шансів - ця курва завжди виграє. І з високо піднятою головою я гордо ступив на сходинку і зайшов в потяг. Бігаючи по вагонах я шукав місце де можу впасти.
В певний момент мої сподівання з криками впали в глибоку прірву. Через те, що потяг був забитий якимись пенсіонерами я почав себе відчувати так, ніби їду в останню путь з якимись чуваками столітньої давності. Ходивши вагоном під номером 16, я заглядав в кожне купе в надії, що знайдеться якесь місце. Пройшовши до вагону 24 я надибав закрите фіранками купе в якому сиділи якісь чуваки мого віку. Бінго – сказав я, думаючи, що вони теж їдуть на Вудсток. Не сміло спитавши їх – Чи це місце вільне? Я зайшов в купе. З радістю та практично зі сльозами на очах вони сказали ТАК.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=605230
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.09.2015
Інколи, коли не знаєш з чого почати історію, то краще її не починати взагалі. Але так як почати з чогось прийдеться, то почну з самого початку, а саме з засраної, прокуреної кімнати де сидів я і мій сусід до не давна з козлиною бородою. Скільки його пам’ятаю він завжди мав бороду, але в один прекрасний момент він вирішив її підрівняти. Беручи пів увагу те, що він не міг знайти насадку на машинку, борода магічним образом зникла. Зробився такий собі професор Дамблдор в молоді роки. Сам по собі він був азартний чувак, який у всьому програвав. Ну не вмієш ти вигравати. Якого дідька туди пхатись? Ну але як же ж так!? Власне Его, та ще й з великої букви.
Заклад полягав у тому, що… в принципі фіг його знає, що він там хотів комусь довести. Факт в тому, що його доля завела його у скрутну ситуацію. Він виявився на роздоріжжі – де одна дорога вела у велике місто а друга у якесь село, де вважається нормальним їздити на роботу на свинях. Так от наш «дикий каштан» - так почали його називати після фантастичної пригоди у країну євреїв, де його приймали б за свого. Він міг би жити там роками і ніхто навіть не здогадався б, що він не єврей, хоча його жадібність зробила б з нього короля євреїв, а лінь нормального єврея. Так що в принципі нічого і не змінилося б.
Дикий каштан програв заклад і мусив пофарбувати свою бороду зі своїм непокірним локоном, який він називає своїм волоссям у рудий колір. Фундаментом цього інциденту мала бути тимчасова фарба, але як вийшло потім, довготривалого використання. Такий собі побічний ефект дешевої шпакльовки для малолєток, які експериментують зі своїм багатим внутрішнім світом та невдалою зовнішністю. Зазвичай на довге волосся використовується один пакетик рудої хєрні. Але наш каштанчик з єврейською натурою вирішив, що одного пакетика буде замало і купив два. Один на не покірний локон, який було ледь видно на його голові. Мабуть це було через те що він був майже лисий, принаймні мені так здавалось. Адже сонце відбиваючись від його голови світило мені в очі, коли я намагався виспатись. І за інерцією його рухів сонце блимало з такою частотою, ніби намагаючись дати сигнал „SOS”, на що я не звертав уваги і дратувався мовчки.
Думаючи логічно, принаймні думаючи, що воно взагалі логічно – один пакетик пішов на голову а другий на бороду. Так на світ з’явився вікінг, воїн мужнього народу та загарбник далеких земель на прізвисько «Дикий каштан». Ця фарба не змивалась досить довго, хоч якби він не намагався митися. Під руку йшло абсолютно все – шампунь, гель для душу, мило, гель для миття посуду, навіть порошок з дурною свинею на коробці, очевидно, щоб підкреслити тезу його вчинку і сказати: Який же ти дибіл! І може навіть не через те, що пофарбувався в рудий колір, а більш через те що змивав це все порошком, який зазвичай навіть євреї не купують, через те що воно таке дешеве, що аж шкода купувати.
Ця цікава і поучітєльна іторія тривала майже місяць. Чого вона вчить не знає навіть сам виробник цих пакетиків. Одного вчить точно – не мийте голову порошком. А моя історія триває три дні і 4 ночі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=605229
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.09.2015
З першим ковтком кави відчувається життя
З другим подихом повітря починається світанок
З третьою затяжкою прокидається душа
В четвер сплітаються думки зі сніданком
З п’ятим кроком відлітаєш з міста снів
Шість хвилин, щоб вийти з дому
Сім причин чекати ночі
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603978
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 03.09.2015
Шоста ранку, на вулиці туман і темрява. Світяться лише ліхтарі, які починають згасати з приходом світанку. Ніч закінчила свою варту і час прийшов на ранок. Тепле повітря вже дує з півдня, незважаючи на календар. Доноситься свіжий запах моря, якого так бракує цього ранку. Високі споруди тягнуться до неба, немов квіти до сонця. Ніби хочуть перші відчути дотик сонця. Хочуть перші побачити сонце і грітись під ним весь день. Металеві споруди, бетонні опори та широкі мости починають прокидатись.
Місто оживає.
Холодне повітря блукає пустим трамваєм, який чекає на пасажирів. І в тумані ледь видно запотівші вікна. Він вже старий, прожив своє. Однак вже 30 років поспіль він щодня о шостій годині ранку чекає на пасажирів.
Розмальований в жовтий колір з коричневими сидіннями та милою пані кондуктор свій день починає з кави. Коли на годиннику рівно шоста він виїжджає...
Цей маршрут не змінювався вже багато років. Вулиці залишалися такими ж. Відкривались нові магазини, потім інші, приходили нові люди та йшли. Дехто навіть повертався. Але вузькі вулички залишались не зміненими. Кіоск з сигаретами залишався на тому ж місці, що й 10 років тому. Бармен відкривав свій Бар о тій самій годині, що й м'ясник, а той лише після того як купував каву з кіоску навпроти. Все працювало як годинник.
Сіра буденність - скажете ви!?
Сумно - подумаєте?
Ні, це просто Львів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=601061
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.08.2015
Ми вже вирішили де проведемо наше майбутнє. Ми вже знаємо яке воно буде. Ми вже виглядаємо його з вікна та з великою радістю готуємо тістечка та каву для його зустрічі. В цім місці де ми зараз є, ми тут і будемо, як завжди. Ми загортались листям очікування та нестерпно чекали. Весь час чекали, а нічого не робили. Очікували щастя, та сиділи в дома. Очікували багатства, та прокидались після обіду. Чекали можливості та весь час сиділи перед комп’ютерами. Та це очікування нічого не дало. Ми згубилися в просторах часу та боїмося повернутись назад – у реальний світ. Майбутнє вирішило не приходити. З кожним днем в очікуванні майбутнього ми втрачали теперішнє. Ми чекали чуда та навіть не здогадувалися, що ми самі його робили. Бажання та мрії набирали нових оборотів та хотілося весь час чогось більшого. Вся увага була прикута до того, що буде завтра? Та мислення губилось у тлі і відкидало можливість осмислення. Творіння давно вже ввійшли в побут та стали нічим новим як простими речами. Нас вже не чарувала музика, яка лунала в нашім світі. Кольорові картинки з екранів вже зблідніли і зовсім перестали робити враження. В чотирьох стінах повних речей та непотрібного мотлоху згубилися і ми. Самі собі побудували цю в’язницю, самі ж ми викинули від неї ключ. Котрий лежить собі під ліжком і варто лиш зробити крок…
Та вийти в новий світ
Забути старі дні, похмурі
Віднайти в собі цей світ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=601060
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.08.2015
Остання цивілізація – останній наш притулок, де ми можемо сховатись від всіх наших внутрішніх турбот та емоцій. Країни та імперії з’являються на мапах і зникають з бігом історії, та ми живемо вічно. Людство – це як прострочена пачка чіпсів на полиці супермаркету зі знижкою у 30%. Ми знаємо, що цим можна отруїтися та все одно купуємо цю срань. Ракова пухлина не виліковна – та ми й до лікаря не ходили. Ми знаємо, що вона є, але не знаємо коли годинник проб’є ту годину і стрілки завмруть в одній позиції. Я десь вичитав в інтернеті, що шанси вижити 50/50. Тобто до пункту, від якого ми можемо відштовхнутись і виплисти на поверхню ми можемо не дожити.
Магазин закривається рівно о 23й годині, в неділю о 18й. Сьогодні ж не неділя? Ми ще ж встигаємо зробити останню покупку? Прострочені чіпси та пачку сигарет. Залити це все дешевою кавою з автомату і просто дивитись на під’їзд будинку, рахуючи скільки людей входить і виходить на протязі однієї години. У нас там навіть ніхто не живе. Навпроти цього під’їзду просто є лавка зі спинкою. Тут кайфово сидіти.
Я сиджу тверезий і втикаю в небо та досліджую власний світ. В цей вечір кольорів не дуже багато – все потьмяніло – лише чорний чи синій та жовті ліхтарі освічують маленький райончик. Кілька тіпів на восьмому поверсі вже в третє виходять покурити і я мимоволі дістаю третю аби закурити з ними. А може й затягнеться якась цікава розмова. Хм… Не думаю – вони занадто високо і вже надто пізно, щоб кричати до них.
Я впевнений, що все буде добре і я готуюсь до того, що прийде один десь і всі наші проблеми просто зникнуть з лиця землі. От тільки – халепа. Проблем то в мене не має. Я просто хочу до дому. До безпечного притулку, де мене в принципі то й ніхто не чекає. Де лише тиша та спокій.
Я впав вниз і відкрив двері та поглянув вгору аби побачити зірки, яких вже так давно не бачив. Мені так тихо і спокійно вдома. Мені так затишно і так приємно засинати під шум вітру та звуки комарів які літають постійно навколо мене – суки. Але все ж мій власний світ став моїм власним домом. І реальність вже перестала мене дивувати. Я просто почав від неї кайфувати. Кожна дрібничка набрала свого магічного звуку, кольору та значення. І вже ніщо не має значення.
Мій намет стоїть в кількох кроках від мене і пустує. А я лежу біля вогнища і не можу відвести погляд від неба. Все настільки просто та елементарно – це просто небо, просто зірки, просто ніч.
Я вдома, блін.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=600977
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.08.2015