| Сторінки (1/3): | « | 1 | » |
Подорожувати я любила багато.
Найкраще місто світу розпочала шукати.
Присвятила життя готелям.
2014 рік. Весна. Париж.
Ейфелева вежа, Єлисейські поля.
Всюди лише чути «Madame, madam».
Хоч і має вежа на всіх вплив:
Робити фото з усіх сторін.
Але не те, не те шукаю.
2014 рік. Осінь. Берлін.
Славнозвісна стіна.
Руїни.
«Danke, bitte».
Цікаво.
Але не те, не те шукаю.
2015 рік. Весна. Нью-Йорк.
Статуя Свободи.
Величезні будівлі.
Море людей.
Всюди розмови.
«Hello. Hi»
Місто – живе.
Але ця щоденна метушня набридає.
Не те, не те шукаю.
2016 рік. Осінь. Дубай.
Оце такої!
Я в захваті.
Неймовірна краса.
Чудова архітектура.
Місто із золота.
Але.. щось не те…
Не вистачає традицій.
Не вистачає народу.
І це не те, не те шукаю.
2017 рік. Весна. Втомилася.
Хочу до рідних.
Хочу на Батьківщину.
Їду додому.
Сходжу з потяга.
Мову відбирає.
Та це ж Дубай у квадраті!
Біля кожної вежі Ейфелева не стоїть.
А музеї руїн, ох, так і пропахли історією.
Не те, що якась там «стіна».
А церкви, оце церкви!
Ніде в світі таких нема.
А народ, ах, який народ!
Знайшла! Знайшла!
– Де я? Що за місто? – шоковано питаю.
– Київ, пані. Ласкаво просимо!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583770
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.05.2015
Хочете розкажу вам казку?
Про те як кацапи одягли маску?
Так? То ж слухайте,
А заодно фантазуйте.
«Жило-було плем’я собак
Не породистих, а звичайних дворняг.
Праці ж вони зовсім не любили
Тільки чарку за чаркою до рота хилили.
Так минали дні, місяці, роки
І не мали собі зовсім мороки.
А нащо ж тоді жили вони?
Запитаєте ви.
Повезло їм до біса вкрай
Головний дворняга Хутро все організував.
Він ж бо знайшов прибутковий товар
І спихував сусіднім племенам,
За дуже низькими цінами (як сам казав)
За таких собі 1000 рублар.
Товар називався газ-пути
Його ж у них було хоч греблю гати!
Одного ж дня головний дворняга «водки» перебрав
Та так нахлибався, що сусідам-племенам дрів наломав.
Почалося все з того, що закортіло йому захопити Кримам,
Що належав знатним породам.
Так нагавкав і набрехав,
Що острів все-таки забрав.
Коли ж вийшов алкоголь із хутра,
Він відчув, що потрібна доза нова.
Зібрав всіх своїх собак на таку собі нараду,
Де споїв усю свою команду.
Допилися до того, що почали грати на слабо.
Та Хутру все невезло,
Як на зло.
Та питання чути лише одне: «А слабо привласнити Донбасам?»
А яку ж відповідь дає Хутро цим п’яним мордам?
«А от і не слабо,
Мені боятися нема кого!
Давно хотів забрати, бо колись ще Ліза гавкала,
Що Україніана наша була».
«Тоєсть ми ето – братья родние
І ето нічєво, што савсєм нє пахожи с німє.
Всьо рєшено! Пародістих забєрьом
І станім как когдато аднім радом».
Тобто то нічого, що різні вони
І породистим зовсім не «братья» кати.
І за наказом Хутра, зупинилися на священній землі
П’яні, пришелепкуваті й скажені москалі.
Кидалися на місцевих, перегаром лякали
І сміялися від того, як породисті кричали.
Дворняги хороші повідочки мали
Всіх наших на них в’язали.
Коли ж п’янички прийшли до тями ,
Над ними стояли дві прекрасні дами:
Смерть і Розправа.
Думаєте самі явилися?
Ага, де б там. Їх привели на милицях.
Кацапи й думку не гадали,
Що породисті свою лицарську роту мали.
Хоч у наших не було хороших повідків,
Але було дещо більше: любов до Україніани й її полів.
Так от, поки ті дурники черговий раз випивали,
Наші вже їх обеззброїли й пов’язали.
І, звичайно, на Божий суд віддали.
Вважаєте на цьому скінчилася розправа?
Ех, ні. Вона ще на Хутра чекала.
Прибули наші в Мопсіль та поки двері до кабінету відчиняли,
То блохи вже на підлозі його доїдали!"
Мораль ось яка: не лізь до тих, кого не знаєш,
Бо сам себе поховаєш.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583382
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.05.2015
Горіла, палала,
Як у 1648 році Полтава.
Плакала, кричала,
Порятунку чекала.
Кров'ю вмивалася,
Тілами обтиралася.
Багатьох синів поховала,
«Героям слава» кричала.
Москальські собаки кусали,
Проходу не давали.
«Россия – священная держава» завивали,
А українцям про щасливе майбутнє брехали.
Кацапи прокляті в полон її взяли,
«своїх» нам на трон підіслали.
А ті бандюги всю її обікрали
І дітей на Майдані в багнюку страху кидали.
А українці все одно їй «Ще не вмерла…» співали.
Сини та дочки багнюку змили
Для того, аби їх «чистими» били (а не вбили).
Хто й за що буде бити?
Червоні, сині й білі морди за те, що ми будемо опір чинити.
Бо ми ж свідомий народ – патріоти.
Перші не скачемо, а лише обороняємось.
І носи ворогам добре вміємо втирати,
Не знаємо болю, бо для матусі стараємось.
Поки праву руку «мамі» обирали,
Кацапи їй намисто порвали
І важливу перлину насильно забрали,
Яку Республікою Крим звали.
Ця мама молода Україною звалася.
Відчайдушними подвигами, надзвичайними традиціями славилася.
Мала вроду неземну, солов’їний голос,
Дивилася на небо, а в руках завжди тримала колос.
Природа ж її любила:
Міцним здоров’ям, чорноземами нагородила.
А як же гарно вбрана вона:
Луки, річки, озера, ліси, поля –
Все це її одежина,
Калиною вишита.
Ах, яка красуня, а скільки горя пережила.
Нещасне кохання?
Ні, національне питання.
І все вона витримати змогла.
До речі, з того часу, як безцінне намисто порвали,
«Донбасо-Луганську» жилетку насильно теж зняли
Та ще й на «Харківські» личаки око поклали.
Але дамо ми їм ще за все прочухана, і за те,
Щоб про «Київську» вишиванку й не гадали!
Одяг-то з неї зривали,
А про душу москалі й геть не знали.
Адже з того часу вона запалала,
Але на коліна Україна не впала!
Тіла дітей за дрова слугували,
Самі ж кацапи їх «у душу» підкладали.
Горіла Україна, палала,
Але ж це вже була не Полтава!
2015 рік надворі –
Українці, прагніть до волі,
Бийте ворогів і бажайте кращої долі!
Вогонь душі й справді більше болю завдає:
Порівнюючи з фізичним, він лише один шанс дає.
Але якщо загасити вогнище навіки,
Не доведеться більше страждати та шукати Україні ліки.
Так станьмо пожежниками палаючої душі Батьківщини,
Визволімо й повернімо одяг дівчині!
Любіть Україну! Всім серцем любіть!
Із першого подиху й в останню мить!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583381
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.05.2015