| Сторінки (1/3): | « | 1 | » |
Привіт Кері, моя далека і недосяжна зіронько.
Ти десь там, неначе в іншому вимірі.
Несила терпіти випробування відстанню і тишею.
Хто сказав, що тиша і забуття лікує душевні рани? Неправда все це.
Тиша лише підсилює шалені звуки серця.
В тиші відчуваєш кожну пульсацію крові в скронях.
Тиша додає нестерпного бажання чути твій голос.
Й ловиш себе на думці, що жага чути й насолоджуватися твоїм дівочим сміхом, не набрида, а переростає в потребу.
Я хочу чути твій подих завжди і всюди. Навіть уві сні.
Я його всотую, як життєдайну енергію, що надходить від міріад зірок нічного неба… А ще я хочу бачити тебе. Хочу завжди.
Я хочу спостерігати, як ти прокидаєшся вранці і твій утішливий образ, заспаний і ще не причепурений, посміхається, не відкриваючи чарівних оченят.
І ти з посмішкою солодко потягуєшся… Я хочу бачити, як ти гніваєшся.
Як морщиш чоло і гарненького носика... Я хочу дивитися, як ти «пускаєш бісиків».
Це мені так подобається, що я перестаю себе контролювати й починаю трішки тебе ревнувати…
Я хочу бачити твоє тіло… Це природньо. Чоловіки люблять очима.
Але ти чомусь його не показувала. Ти завжди говорила, що воно в тебе недосконале…
Можливо, ти його соромишся? Невже ти за цей час так змінилася?
Не переймайся, моя кохана, все буде добре, і я хочу бачити, як ти радієш доброму ранку… і мені.
З пов. Калінін
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=636322
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.01.2016
Володька К. був сором'язливим і довірливим. Таким наївним і відкритим, що досить довго вірив в те, що дідусь Ленін живе в Москві. Ото мав таку натуру від появи на цей грішний світ. Інші й не задумуються над такою бідою, а для нього це стало аж занадто значущим. Ця вроджена вада, яку він вважав своїм найбільшим недоліком, змінила весь спланований життєвий шлях. Якщо в дитинстві можна було якось приховувати, викручуватися, то, вступивши на навчання до столичного ВУЗу, ваду характеру не втаїти. Хто ж не знає веселого й безтурботного студентського життя-буття! Що може бути кращим цих років?! Але це все не для Володі, який добросовісно гриз граніт науки. За цілий рік його ніколи й ні з ким не помічали в негожих справах. Він не сторонився компанії, але й не йшов на повідку у юрмиська. Завжди мав свою точку бачення, мав велику силу, щоб поставити під сумнів праведність поступку чи факту. Та й загалом, - компанія йому була потрібна лише заради Агатки Пишки – вродливої красунечки, активістки їхнього факультету та ще й потомственної москвички в …надцятому поколінні. Дівчині юнак також дуже подобався. Вона оцінила його стриманість, наполегливість у навчанні і незалежність судження.
Якось одного разу Агата повідомила приголомшуючу новину – батьки дівчини забажали ближче познайомитися з парубком і запросили на вечерю в честь її дня народження, що має відбутися за кілька днів. Ця надзвичайна новина потрясла юнака настільки, що він перестав спати і їсти. Він всього боявся. Боявся не сподобатися Агаткиним батькам, боявся інтелігентності столичної сім’ї. Боявся Юрка – брата Агати. Цей розбалуваний недоумок і ледар всіляко глумився над провінційним хлопцем. Від нього можна було чекати будь-чого. З ним треба бути завжди напоготові.
Зустріч розпочалася в чудовій і теплій обстановці. Володя відразу сподобався батькам. Особливо мамі, яка досвідченим оком вловила щирість і скромність юнака. Та й розповіді доньки, з якою у мами дуже довірливі стосунки, підтверджували побачене. Сіли до столу, почали вітати іменинницю. Першим заздоровне слово сказав тато, потім мама, а Юрко забажав виголосити тост після Володі, чим збив хлопця з пантелику. Володя запідозрив щось неладне, його слова разом з думками почали стрибати й перечіпатися одне через одне. Тому вийшла якась плутанина, а не вітання. Хлопець вкрай зніяковів і, залившись рум’янцем, сів, потупивши голову. Мама похопилася йому на допомогу й підтримала. Й Агатка теж. А батько, піднявшись з-за столу, поплескав хлопця по плечі. Лише Юркове дурнувате гигикання і відверте глузування щодо Володіної провінційності, поставило обстановку за столом в паршиве становище. Але глава сімейства своїм поглядом і твердим словом поставив нахабу на місце… Вечеря пішла далі своїм руслом. Знов Юрко почав глузувати з гостя. Цього разу привід був неторкана чарка.
-Не вживаю… Того… Горілку… Я. - Ледь видавив з себе зовсім зніяковілий хлопець. – Не люблю… Голова… Той… Того… Йде обертом. – Все ще не піднімаючи очей, з великими труднощами пояснював він. – От… - Й зітхнув полегшено.
-Що, ніколи не пив? – Вразився батько.
-Та чого там… Було… Раз…Один… - Змучився весь юнак. – Хлопці самогонку привезли… Вона така пекуча. Дуже погана.
- А може тобі вина?
-Ні, що ви… Не треба.
Після вечері батько запросив хлопця до свого кабінету. Заманулося йому познайомитися ще ближче. Так би мовити, - по чоловічому, по дорослому. Він показував юнакові рідкісні книги, які заінтересували хлопця, цікаві сувеніри привезені з різних країн. Батько дістав сигару, закурив. Не очікувано запропонував: «А може ми тут удвох з тобою, а? Давай хрюкнем водочки. Або не так…» - Рвучко підхопився з-за столу і щось дістав з бічної шухляди. – «Це «Мартель»! Дуже дорогущий коньяк. Ти пив коли-небудь коньяк?» Він налив рідини ледь на дні в бокал. - «А я собі вже водочки…» Випили. Батько запримітив, що хлопець навіть не скривився. Він знову наповнив бокали. Під тиху розмову і сигару, чоловіки знову випили. Потім ще й ще…
- Ну… Як тобі коньяк? – Поцікавився батько.
- Дуже смачний. Тіки якийсь він… - не доказав Володя.
- Що не скажи, а вміють же, мерзотники, за кордоном робити! Вміють! - Ствердно махнув правицею батько.
Обійнявши за плече юнака, і задоволено мугикаючи «Тореадор смєлєє в бой», вони пройшли до вітальні. Володі нестерпно захотілося до туалету. Але! Отой характерний звук в туалеті не давав змоги пересилити свою сором’язливість. Було болісне відчуття наближення катастрофи. Не маючи змоги більше терпіти, Володя, кинувши в нікуди «мені треба…», вискочив з квартири, як пробка з «Шампанського». Більше до квартири він не повертався. Ні сьогодні, ні завтра, ані за тиждень. Також він усіляко уникав зустрічі з Агатою – боявся, що не зможе пояснити свого вчинку. Та й взагалі, - вся ця обставина тиснула на Володю, як невідворотне переродження, якого він так бажав, але так боявся. Врешті-решт, перспективний студент закинув навчання і, забравши документи, поїхав до свого маленького провінційного містечка. Знов таки, треба мамі допомогти. Он, вже другий рік дах на ганку протікає. Рубероїд є, та все часу не вистачає. Й садок заріс… Але, як говорить народна мудрість «Не було б щастя, якби не нещастя».
Одного разу Володя стрінув колишнього однокласника, який вдруге готувався до вступу у військове училище. Розговорилися, поділилися досвідом і вирішили спробувати разом.
Військова муштра зробила з Володимира справжнього чоловіка – сильного й вольового характером.
З тих пір промайнуло більше чверті століття і вже полковник авіації у відставці Володимир Кирилович Коршун, перебуваючи проїздом в столиці, вирішив прогулятися знайомими місцями. Його нестерпно тягло в ту вуличку, звідки він так поспішно колись дременув. Скільки разів він уявляв собі повернення сюди! І ось ця вулиця, ось цей дім. Знайоме подвір’я. На превелику радість і талан на дитячім майданчику він впізнав бабусю з онучам. То була Агата… Його Агатка. Він завмер в нерішучості. Що говорити, як підійти? А що, як вона до сих пір тримає образу? Так і стояв декілька хвилин, милуючись справжнісіньким людським щастям. Жінка, щось ніби відчувши, звела погляд на ставного військового… Кілька миттєвостей вони споглядали одне одного. Потім відвела погляд знову на онуча… І враз різко повернулася, примружившись і торкнувшись рукою чола, вона згадала все. Повільно встала… Володимир рушив навстріч. Очі в обох засяяли радощами…
Вони переповідали своє життя… Потім враз стихли. Сиділи поруч і мовчали. В цьому мовчанні було так багато всього, бо коли жінка замовкає, значить у неї є що сказати. Як з’ясувалося, в обох сімейне життя не склалося. Як говориться – одружитися не важко, важко бути одруженим. Зараз вони вільні і на заслуженому відпочинку.
- Батько зрозумів твій поступок і образу. Нам було дуже незручно. Й боляче. То все мій пустоголовий братик. То все Юркова робота. То він в пляшку замість коньяку чаю налив. Жаль, що батько про це дізнався не одразу.
Володимир промовчав про те, що коньяк тут ні до чого. Навіщо зараз пояснення, коли нічого не вернеш і змінити не в силі. І врешті, - це його таємниця, яку він можливо колись комусь відкриє.
15.03.2015р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=573266
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 09.04.2015
Ольга, здавалося, завжди була безпутною. Що можна було очікувати від дівчини, дитинство і здоросління чиє проходило в робітничому кварталі, в сім’ї, де батько тяжко працював в плавильному цеху, а мати - на залізниці. Після важкого трудового дня сім’я збиралася за одним столом на вечерю; за традицією – на столі пляшка вина; спочатку випивали по склянці, як для годиться, потім – до дна, а зрештою ритуал перейшов у звичайне пияцтво, хоча батьки не вважали це за згубну звичку; далі – більше, почалися запої із суперечками й важким похміллям; згодом батько важкою рукою починав учити домочадців життєвим премудростям; нерідко Ольга з матір’ю ночували у знайомих чи сусідів; а коли черга сваволі дійшла й до них, стало зовсім погано; теплої пори можна було ховатися на горищі, а от взимку… Близькі і знайомі радили жінці покинути деспота; та, начебто, й погоджувалася, а на другий день все ставало в звичайне русло; чоловік клявся й божився і не пив. Днів три-чотири, та вже в кінці робочого тижня знову заходив з друзями «на пиво». «А шо, хіба я не маю права, як усі?» - завжди виправдовувався глава сімейства. За цими сірими й нерадісними буднями непомітно підірвалося здоров’я, з виду, у міцного здоров’яка; так він і згорів менш ніж за півроку; мати погорювала-погорювала, та й пішла за ним услід, відбувши роковини. Кажуть - любила вона його… Ольга тільки й встигла, що закінчити 8 класів.
Потім в її житті було комбінатівське ПТУ, нещасливе кохання і його тяжкі наслідки зі спробою самогубства, робота, яку вона зненавиділа з перших днів і, як наслідок, веселі, з «відтягуванням», вихідні, після яких все важче було входити в колію робочого тижня. Врешті-решт, їй все це остогидло. Та так, що хотілося вовком завити. Спасло її «велике кохання». Жорік, тільки-но, звільнився після чергової відсидки і потребував жіночої опіки й ласки. А Ольга, якраз в той час, продала хатинку своєї покійної бабці у селі; виторгувала непогані гроші і обмивала цю подію з такими ж подругами-вітрегонкими у щойно відкритому кооперативному ресторанчику, де випадково й здибалася зі своїм судженим. Жорік, своїм гострим нюхом і зором, зразу запримітив «мочалку», яка фітькала гроші наліво й направо. Замовивши музикантам «медляк», він запросив дівулю на танець, де захмелілу «левицю кохання» засипав компліментами. Він-бо, як їй здалося, закохався в неї з першого погляду, і своїм щирим почуттям викликав захоплення і душевний порив назустріч. Вранці вони прокинулися в одному ліжку, і… Почали жити разом. Жорік пообіцяв незабаром повезти кохану до моря. Ось тільки приціниться до автівки. Так і сталося… Та не зовсім так. Напівдорозі до омріяного півдня їх «підрізало» міліційне авто; після кількох хвилин суперечки підоспівші «маски-шоу» скрутили й гепнули бідного Жоріка мордою в асфальтівку, розквасивши йому носа й розтрощивши стильні окуляри; перелякана Ольга стояла неподалік і з відкритим ротом мовчки спостерігала за тим, як її щастя і мрія тане на очах. Ну, прямо, як морозиво «Ескімо» на пекучому сонці – машину, Жорік, не втримавшись, таки викрав; це означало, що він усамітнив свою подругу на тривалий термін. Ольга ж лишилася на самоті з животиком, що округлювався вже сьомий місяць. Без грошей і сподівань на краще, вона перебивалася випадковими заробітками на базарі та любовними візитами жмикрута Гасанчика.
Як промайнуло п’ять літ, Ольга сама не тямила. Наче й не жила усі ці роки. Підростав синок, якого назвала Іваном. І все та ж безвихідь у її сірому животінні. Аж допоки не стріла того самого. Такого ж чоловіка-одинака безталанного. А незабаром вони зійшлися і почали вести домашнє хазяйство разом. Та злиденне існування перетворювало їхнє життя на пекло. Зрештою, чоловік не витримав і поїхав на заробітки до столиці. Перший час присилав невеликі гроші і речі. А потім зник зовсім. Впродовж останніх двох років ніяких вістей від нього не було. Отак, щез та й годі. Ольга не витримала тяжкого й безпросвітного існування з двома дітьми на руках й «зірвалася». Знову ввійшли в норму чадні гулянки, а в квартирі з’явились якісь непевні особи. На Іванкові вмовляння, Ольга, як не дивно, дослухалася. От тільки тепер вже сама почала пропадати на кілька діб. Хлопчик, тим часом, навчився готувати їжу для себе і маленької сестрички. А разом вони прали й прасували одежину. Сякі-такі гроші Ванько заробляв, допомагаючи дяді Толі в гаражі та двірнику Петровичу.
Та ось одного разу сльотавої осені, коли погода геть зовсім зіпсувалася, блудлива мати заявилася додому. Дихаючи перегаром, обцілувала діточок. Спробувала щось там зварити… А на ранок вона зникла, прихопивши гроші, які Ваня збирав сестричці на теплі черевички. Це й стало причиною її застуди і сильного жару надвечір. Ближче до півночі сестричка почала марити. Бідний хлопчина не знав, що робити. Сусіди дали кілька пігулок і викликали «Швидку». Лікар зробив укол і виписав рецепт. А потім додав: «Коли до ранку змін не буде – негайно в лікарню». На ранок краще не стало… Сусіди, чи то не хотіли морочити собі голову, чи, можливо, й справді нікого вдома не було, але на дзвінки і стукіт у двері ніхто не відгукнувся. Хлопчик розгублено метався, як на зло - ні дяді Толі, ні двірника Петровича ніде не було. Малий розгубився… Й пішов навмання, в надії зустріти когось зі знайомих і попрохати про допомогу. За рогом була аптека. Але там малому Вані були не раді. Та ще й без грошей… Виштовхали з гіркими словами. Маленький страждалець з пониклою головою побрів узвозом до низу вулиці, де були чутні гудки потягів... На площі біля вокзалу було небагато людей. Всі кудись поспішали в своїх справах. Неподалік входу, з простягнутими руками, скоцюрбилися двоє бездомних злидарів. Малий подивився на них і зметикував, що таким чином можна одержати гроші. Дощ, що мрячкував, вирішив намочити перехожих остаточно. Враз площа спорожніла. Навіть обірванці зникли. Хлопчик став неподалік і простягнув маленьку ручку. Стоячи під дощем у важезному намоченому піджаку, Ваня замурзаним кулачком розмазував по лицю струмки води й дитячі невтішні сльози… І тут якийсь добродій з автівки гукнув: « Малий, ану іди-ка сюда.» Хлопчик підійшов до машини.
-Ти хто такий? Звідки? – поцікавився таксист, - я тебе раніше тут не бачив. Новенький?
-Дядєнька, Тося дома… Сама… Вона хвора. – Шморгнув носом малий, - треба грошей… Без грошей таблєтки не дають …
Водій пильно подивився на хлопчика. Він йому повірив. Дістаючи гаманця, запитав:
-А, батьки що?.. Де вони?
-Батя поїхав… Пропав… Давно.
-А мамка?..
Хлопчик тільки знизав плечима. Взяв гроші і, кинувши «пасіб», побіг в напрямку аптеки. Крізь скляні двері вокзалу увесь цей час за ним спостерігали дві пари очей. Враз навздогін малому кинувся один із побиральників. Спритно, як для інваліда, голодранець наздогнав хлопчика і збив того з ніг. Потім ухопив за руку і почав з силою розгинати пальчики. Малий з усіх сил пручався, та сили були нерівні. Волоцюга вирвав гроші і вдарив ногою лежачу дитину… Насилу відсапавшись і тримаючись рукою за бік, Ваня ледве дістався стіни будівлі й опершись сів на тротуар. Дощ знову нагадав про себе дрібною мрячкою… Малий, схиливши голову на коліна, гірко заплакав. Він плакав від завданого йому болю й від усвідомлення того, що він безсилий протистояти цьому жорстокому й непривітному, дорослому світу… А мимо сунув заклопотаний люд. І нікому не було ніяких справ до маленької людини, що плаче… До її горя…
Раптом дощ перестав. Ваня підняв голову… Ні, дощ не закінчився. То якийсь незнайомець наставив парасолю. Давно не голений, худющий чоловік з хворобливими очима пронизливо вдивлявся в малого… Ще кілька миттєвостей вони розглядали одне одного…
- Ванька, не прижнав мене? – прошамкав беззубим ротом чоловік, - че ж я, твой папка.
Малий Ваня розгублено вдивлявся, не впізнаючи і не знаючи, що йому робити. І враз, наче щось згадавши, він підхопився і обійняв старця.
-Папка-а-а! Як я тебе довго чекав!
14.10.2014р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=568784
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.03.2015