| Сторінки (1/11): | « | 1 | » |
Ранок… Теплий промінчик легенько торкається твого обличчя, пташки наспівують дзвінкі мелодії... Це новий день, твій день, ще один шанс творити, кохати, радіти… Ти зриваєшся з ліжка й летиш до віконця в кімнаті, яскраве сонце осліплює тебе, відкриваєш мережаний білий тюль, а там - справжній рай! Широке подвір’я, розлогий сад, трава смарагдовим килимом укрила все навколо й виблискує в ранковій росі. Віти дерев колишуться від легенького вітру, вкриваючи землю рожевим і сніжно-білим цвітом. Небо – чисте, голубе… Дрібні квіточки вже радують нас своїми барвами – червоними, фіолетовими, синіми… Скільки ж їх насадила матуся! Отак би й милувався пейзажем, не відриваючи погляду. Звичайно, уся родина працювала тут: саджали й поливали квіти, обкопували дерева, вигрібали листя, плідно трудилися – і результат старань не забарився…
Ось ти вже прямуєш до школи, залишився ще тиждень до закінчення. Поринаєш у своїх мріях, планах на канікули, увесь зайнятий думками, натхненний, ступаєш стежиною й не знаєш, куди спрямувати погляд… Піднімаєш очі до сонця. У небі – дим: знову палять щось чи просто працює фабрика. Намагаєшся вдихнути свіжого ранкового повітря, а відчуваєш лише задушливі вихлопні гази машин чи неприємний дим курця, якому не соромно палити й отруювати інших людей навколо. Страшно, бридко й огидно опускати погляд на землю… Скільки ж тут усілякого сміття: пляшки, бите скло, обгортки від усього, що можна тільки уявити...
Як же боляче спостерігати за людьми, яким важко пройти кілька кроків до сміттєвих контейнерів, і вони прямо на землю кидають пакети зі сміттям. Коли маленька дитина розгорта цукерку й випускає обгортку, а мама, стоячи поряд, навіть не реагує! Так і хочеться сказати їм: «Залишилося лише хрюкнути…»
Люди, розплющіть очі й подивіться навкруги ! Доки всі прогнози екологів не стали суворою реальністю, робіть висновки, поки не пізно! Бо ви ̶ самолюбиві, егоїстичні! Думаєте тільки про себе, свій дім, а те, що за парканом, ̶ не ваша справа. А чия ж тоді? Для вас є абсолютно нормальним залишити гори сміття в лісі після відпочинку, вилити брудну воду чи викинути пляшки до річки, палити листя, щоб усі задихалися від диму. Так-так, ви згодні жити на сміттєзвалищі, бо лінь і байдужість уже давно перемогли вас. Заклопотані лише власними справами, ви не помічаєте, як руйнуєте природу, тим самим знищуючи власне життя і позбавляючи майбутнього ваших дітей. Більшість із нас уміє тільки говорити: "Який жах!", "Який сором!" А самі нічого не зробили, аби навести лад бодай біля власної оселі! Так, так, слова нічого не варті, потрібні вчинки!
А наша влада? Що вона робить задля цього? Та я можу на пальцях рук перерахувати урни для сміття в нашому місті, не кажу вже про його сортування! Призначили б шраф у п’ять тисяч гривень за один папірець чи окурок, викинутий на дорогу, спіймали б чоловік з десять – і тоді в інших швидко пропало б бажання смітити! Усе планують різні екологічні проекти про те, як захистити планету від сміття. Та почніть хоча б зі своєї вулиці! Планета – наш дім, а ми – нікчемні люди, що не можуть навіть навести в ньому порядок! Ми плюндруємо природу, без якої кожен із нас – ніщо! Те, чого сьогодні навчиться в нас одне покоління, стане нормою життя наступного. Що ми залишимо дітям?
Пам’ятаймо, що природа – не храм, а майстерня, і людина в ній – працівник. Природа – творець усіх творців, не ми! Треба цінувати її, як рідну матір, збагачувати. І тільки тоді в кожного з нас за вікном пануватиме справжній рай на землі...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=601206
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.08.2015
Я й досі пам’ятаю той вечір... Коли ми разом з матусею сиділи на м’якому дивані, окутавшись теплою ковдрою, і просто розмовляли. Смакуючи запашною кавою та трюфельними цукерками, ми насолоджувалися кожною хвилиною разом. Ділилися найпотаємнішим...Розповідали захоплюючі історії, сміялися...У такі моменти почуваєш себе настільки легко, невимушено. Хочеться розмовляти годинами, ділитися почуттями, емоціями. Такі вечори - справжній бальзам для душі.
Одного разу мама розповіла мені про віщий сон. Я думаю, Ви чули, що, коли лягаеш спати на новому місці, можна загадати, аби тобі приснився наречений. Саме так зробила моя мама. І на протязі багатьох років, вона бачила один і той самий сон...
Літо...Гаряче сонце, шум зелених віт. Люди навколо - засмаглі, у брендових шортах, розхристаних майках, як в останній колекції "Colins". Усі кудись поспішають, ховаючись за сонцезахисними окулярами...
А матуся іде , тримаючись за руку молодого хлопця. Високий, одягнутий у чорні джинси та білу майку, він веде її через місточок... Перетнувши його, мама бачить безліч машин різних марок. Вона не знає цього місця, але їй зовсім не страшно. Хто той чоловік, куди веде її - це не важливо. Їй так добре поруч з ним. А коли вона наважується підняти голову, аби поглянути на його обличчя... Прокидається.
Пізніше, ненька знову бачила цей сон. Тепер на місці того хлопця був він... Із русявим волоссям, повною доброти посмішкою... Мій тато. Та це ще не кінець історії. Через п’ятнадцять років сумісного життя, коли на світ з’явилися я, Владюша та Мірон, ми усією сім’єю верталися додому з ринку. І раптом мама зупинилася :
Пам’ятаєте ? - сказала вона, - це ж той самий місток і ті самі машини, які я бачила уві сні...
Перша зірка уже ясніє в небі, у будинках видно лиш маленькі вогники від ламп. Матуся прибирає наші філіжанки з кавою і кличе спати. А я ще довго думаю...І стільки запитань виникає у моїй голові...І так цікаво, чи побачу я свій віщий сон?..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=601204
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.08.2015
Inspired by...
I'm thrilled to bites
And full of inspiration.
I'm flying like a bird
On cloud nine.
I'm trying now to catch
A chance of lifetime
And to enjoy it
Like the sun in sky.
It makes me smile
At every moment
And makes me feel
A huge delight.
I know, that butterflies
Are flying in my stomach
And tickle easily
All that is there inside.
It gives me strength
After a rude awakening.
I really start adoring life.
It's hot like fire.
It posesses flesh and blood.
This passiоnate love
Is felt by soul and heart...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=600685
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2015
Я ХОЧУ...
Я інколи так хочу помовчати,
Бо плаче серце, та не плачуть очі,
Я інколи так хочу закричати,
Бо біль нестерпний
Знов шматує душу.
Я інколи не хочу витирати сльози,
Нехай вони течуть із болем
Якомога далі.
Я інколи сама побути хочу,
Щоби зібратись знову із думками.
А тих людей,
Що ранять мою душу,
Я знову й знову вибачати мушу.
Я хочу жити, а не існувати!
Тому цей біль у серці
Маю я здолати!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=600681
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.08.2015
Сон уже давно покинув мене. Я лежала у ліжку і не хотіла вставати. Та все ж, набравши повітря в легені, піднялася.
Календар нагадав, що надворі літо, хоча за вікном – ніби осінь.
Похмурий день.
Не знаючи, з чого почати свій ранок, я попрямувала до шафи. Трохи відчинивши дверцята, зупинилась.
– Може, не треба? – запитав здоровий глузд.
– Хто, якщо не ти? – відповіла доля.
З темно-коричневої шафи озвалася моя весільна сукня. Не думала, що доведеться одягнути її так рано, у свої лишень сімнадцять років.
Стримана, витончена. Без всяких там намистинок, перлів, квітів. Плечі відкриті. Корсет щільно облягає талію. Пишний низ манить шовком, що легкими хвилями опускається до долу.
Саме такою я востаннє бачила себе у дзеркалі. Торкалася до чорного, блискучого волосся із кучерями на кінчиках. Виразні очі та пухкі губи підкреслила легким макіяжем. Додала рум’янцю на щоки. Одягла срібні сережки.
Наречена? Ні, лиш образ. Бо не вистачає вогників в очах. Не палає коханням погляд. І не світяться усмішкою вуста. Це – обман. Без почуттів. Лише з намірами та припущеннями.
* * *
Вечір. По телевізору вкотре транслюють рекламу, називаючи імена дівчат, які мають бути на весільній церемонії. Серед них і моє: Тіна.
– Доню, вже час, – тихо говорить мама.
–Зачекай мене надворі, – відповідаю я, а сама прямую в кімнату. Поміж шкатулок із прикрасами знаходжу потрібну: чорну, з срібними візерунками. Відкриваю. Ось він: ключ! Прив’язую нитку і вішаю на шию, під корсет. Ближче до душі. Все! Тепер готова.
Я і мама їдемо на центральну площу нашого міста. За вікном – такі близькі мені краєвиди. Квапливим поглядом оглядаючи їх, тікаю від думки, що це – востаннє. Яскраві спогади вмить охоплюють мене, а я їх проганяю... Щоб не заплакати.
Натомість міцно тримаю мамину руку, схиляючи голову їй на плече. Я сильна. Я витримаю. Це – моя доля. А от вона...
Чи зможе мама відпустити мене? Чи зможе змиритися з думкою, що я вже не обійматиму її кожного ранку, не розказуватиму таємниці, не плакатиму… І поряд уже не буде тієї веселої дівчини, що танцює під гучну музику, прибираючи у кімнаті. Тієї, яка першою смакує її печивом. Тієї, що завжди вислухає і зрозуміє. Їй буде важко. Але треба підкоритися.
* * *
Такою білою наша площа буває лише раз на рік. Десятки дівчат зібралися тут у весільних вбраннях.
У душі кожна хотіла б, аби цей рік викреслили геть із їхнього життя. Але ж ні. Разом із привітаннями до сімнадцятиріччя цнотливі дівчата отримують лист, у якому наказується неодмінно бути на цьому заході. У разі непокори – смертна кара.
Стрілка годинника показує вже близько опівночі. Красуні стають у величезне коло. Кожна потайки читає молитву. «Аби не я», – звучить у вухах наречених. Вони благають звичайного життя. Буревій юності ще тримає їх у своїх обіймах. Хвиля мрій накриває всіх із головою. Серце ще не відчувало такого прекрасного почуття, як справжнє кохання. Ніхто не знає, як учинить доля. Лише надія борсається в думках красунь. В усіх, окрім мене.
Я вже знаю свій вирок. Знаю, чого чекати. Змирившися, відраховую кожну секунду.
Дівчата блаженними очима дивляться на своїх батьків, близьких, коханих. Ніхто не прощається, бо то – погана прикмета. В останню хвилину я поспіхом обіймаю й цілую маму, шепочу їй: «Бережи себе».
* * *
Гучно вдарив дзвін. Дванадцята! Небо темне-темне. Зірки здаються зернятками блекоти на ньому. Довкола палають смолоскипи. Дим затьмарює простір. Звучить музика безлічі оркестрів. Хочеться заткнути вуха. Страшно... Аж мурашки по шкірі.
Раптом настає тиша. Їде карета. Біла карета величних розмірів. Чорні, як смола, коні важкими кроками проїжджають колом. Зупиняються. Стривожене дихання дівчат як простирадлом накрило втомлене дихання коней.
Я стою, похиливши голову. Бачу тінь, яка наближається до мене. Крок. Другий. Він – тут! Замість ніг – копита… Як це гидко!
Нарешті я зважуюся підняти очі. Синій оксамитовий фрак, біла сорочка, пекельно-червона краватка…
Господи!..
У нього голова – як у зубра… Темно-коричнева шерсть… Величезні роги… Та це лише дрібниці, найстрашніше – очі!..
Кажуть, що вони – дзеркало душі. А що, коли її немає?..
Немає добра, співчуття, жалю… Ці очі ніколи не закохувались щиро. Ніколи не насолоджувалися усмішками. Вони жадають лише болю, вбивств, розбрату… В них – лише зло. Злість і ненависть…
Переді мною – Сатана!
Він дістає обручку з яскраво-червоним рубіном. Надіває мені на палець.
Думками я прощаюся з рідними, друзями… Із їхніми усмішками, обіймами, доторками…
Прощаюся з домівкою, дитинством… Із сонцем, легеньким вітерцем, солодким запахом квітів…
Я прощаюся зі світом, але не помираю.
Я покидаю рідних, але не віддаю тіло землі.
Я не жива, але моє серце б’ється і відчуває.
Ось що значить: навіки обручитися із тьмою.
* * *
Ми сідаємо в карету.
Хтось із жалем дивиться на мене. Хтось плаче. Плаче із жаху. Адже теж міг бути на моєму місці. Дехто сміється, радіє, ніби заново народившись… Кидає пусті погляди у мій бік. Дехто з полегшенням зітхає і повертається додому. Жити.
А я – спокійна. Я – заручниця долі. І перш за все маю виконати свою місію. Життя покаже, яку. Головне – триматися.
Я йду не на смерть.
Я йду з обманом.
Кинувши останній погляд на онімілу маму, шепочу:
– Я повернуся...
Нехай її зігріває та ж сама надія, що й мене: ключ!
2.
Я вийшла заміж за Диявола. Сама фраза пронизує серце, як добра сотня ножів.
Тепер мушу весь час жити у страху... Який він, Сатана? Чи заговорить зі мною? Коли так, то що казатиме? Рої питань виникають у моїй голові, відповідей на які я, певне, не знайду ніколи. Тому просто переводжу увагу на те, де ми.
Навколо – дрімучий ліс. Карета заїжджає у підземелля і зупиняється біля високих дверей. Сатана виходить і подає мені руку. Я зважуюся відповісти невимушеним жестом, та вже через мить відчуваю його страшенну силу. Він так міцно узяв мою руку, що я ледве стрималася, щоб не закричати від болю.
– Хух, – видихаю якомога тихіше, коли він попустив пальці.
Переді мною – величезна зала, може, до двохсот метрів у довжину і метрів із двадцять у висоту.
Довжелезні ряди лавок… На них – люди…
Абсолютно різних національностей і віросповідань, що видно з їхнього одягу й кольору шкіри… Та всі ошатно одягнуті, ніби зібралися на святковий вечір. Ніхто не розмовляє між собою, проте чи не кожен подумки читає молитву, про що не важко здогадатися, глянувши на вирази їхніх облич і поставу рук.
Я чую незнайомі мови… Римовані рядки й прості слова… Хто дякує... Хто благає... Хто виправдовується чи вимолює прощення...
Це – покійники. Люди, які недонадіялися в земному житті.
Раптом у дверях з’являється дівчина років чотирнадцяти. Щойно встигаю повернути голову, як вона проходить крізь мене.
Зрозуміло: я – примара. Мене ніхто не бачить.
Красуня сідає на лавку. У неї довге золотаве волосся, сукня перламутрового кольору. Вона розгублено оглядає все навколо. Потім повертає голову в мій бік, і я помічаю слід на її шиї. Зрозуміло: самогубця!
Вирок усім цим людям – тьма!
У цю мить на стелі з’являється велика чорна діра, яка шаленим вихором почала засмоктувати в себе все, що знаходилося поблизу. Всі кричать, плачуть, навіть верещать, як навіжені. Проклинають своє життя, долю, а дехто й Бога. Який жах!
Мені хочеться визволити їх, та я розумію, що від кари нікому не втекти. Кожен грішник має заплатити за скоєне зло сповна.
Вихор хапає їх одного за одним і перетирає, мов піщинки, в руках. Піднімає всю оту зворохоблену масу вище й вище і безжалісно затоптує її ніби в пащу якоїсь невиданої потвори...
Мить – і тиша.
Я – одна. Все зникло. Навіть лавки стали порохом. І – темінь. Дрімуча – це ще мало сказано. Лише зблиски якісь попереду, що приваблюють і дають надію.
Іду... А що ще залишається?..
Крок за кроком… Насторожено…
Я збільшую темп. Проте дорога здається нескінченною.
О, Боже! – сплескую в долоні і озираюся: хіба можна до Господа звертатися тут, посеред пекла?
Роззираюся… Невже цій тьмі немає кінця?
І взагалі… Чи побачу я звичайне земне світло хоч коли? Чи отак і поневірятимуся тут цілу вічність?..
Ні!
Раптом переді мною виростає величезна брама. Повна категоричності, вона, на диво, манливо переблискує золотавими візерунками.
Відчуваю тепло.
Мовби гаряче повітря сочиться крізь щілинки між дошками.
Несміливо хочу торкнутися до брами – і вона несподівано широко розчиняється, мовби запрошуючи мене сміливіше заходити всередину.
А брама – нестерпно гаряча, виявляється!
Тримаючи іншою рукою обпечені пальці, я жахаюся. Тим більше – вражена побаченим перед собою.
Ось воно – справжнє пекло!
* * *
Такого не побачиш навіть у фільмах жахів. А жар і духота сильніші, певне, лише на поверхні сонця.
Переді мною – величезна печера. У висоту їй немає стелі.
Іду, як мені здається, довгим мостом. Гаряче каміння обпікає ноги. Опускаю очі вниз і ледве не падаю від жаху!
Під мостом – лава. Розжарена, кипуча, шалено вируюча ріка. А над нею – людські тіла. Вони прив’язані товстим мотуззям і висять у повітрі. Із свіжих ран сочиться кров. Її краплі стікають по обпеченій шкірі. У деякого немає рук чи ніг. Видно голі кістки. Волосся стирчить клаптями, мовби солома. Очі виколоті.
Грішників опускають у вогняне вариво. Вони навіть не кричать. Їхні тіла лише здригаються в судорогах.
Боже...
Зойкнула і прикрила рот долонею. Сторожко оглянулася: чи ніхто не почув? Бо хіба ж звертаються в пеклі до Бога?
Чому? Чому саме я маю бачити увесь оцей жах? Навіщо я тут?
Я не зможу. Не витримаю. Це – аж занадто важке випробування для мене.
Не вистачає повітря. Сльози рясно течуть моїми щоками, та я не помічаю їх. Просто заплющую очі і біжу. Точніше – тікаю… Але не назад, бо мій рух – уперед!
Чую, як погрозливо булькає за моєю спиною лава. Як відкидає врізнобіч тіла і вдаряє ними об кам’яні стіни.
Чую голоси.
І похапцем шукаю хоча б якусь тиху місцинку, аби сховатися. Та натомість зопалу вбігаю у ще одну залу...
Ступаю на гарячі цеглини. Між ними час від часу прориваються пучки мерехтливих іскор.
Переді мною – дві величезні печі.
За грати однієї з них заходить чоловік. Невелике полум’я пробивається крізь щілини між цеглою – і вже людина палає. Її кінцівки обвуглюються. Шкіра шипить, пузириться, лопається і скоро стає схожою на зім’ятий чорний папір.
Раптом із лежанки схоплюється якийсь велетень. Його зріст сягає метрів із десять! Він кладе цю людину на долоню і... Їсть. Мовби якусь тараньку. Смакує обвугленим тілом.
Люцифер!.. – заокруглюються мої очі.
Скільки ж образів він має? – пробую уявити. І переді мною один повз один починають з’являтися страхіття.
Наречений з головою зубра…
Велетень-людожер…
А ще?..
Від моторошного вереску того засушеного чоловіка у мене заклало вуха. Я падаю на коліна й конвульсивними порухами шукаю у себе на шиї заповітний ключ. Це – моя остання надія. Сучок, за який я можу іще ухопитися, щоб зависнути над вогненною прірвою і не впасти. Це – мій потаємний зв’язок із Богом… І я тихенько, подумки, прошу його:
– Допоможи… Укажи мені правильний шлях… Подай хоча б якийсь знак, куди повертати... Адже… Я служу тобі, а бачу лише Диявола. Чому не являєшся мені ти?..
Заплющую очі.
Кладу голову на схрещені долоні, відчуваючи поміж ними холодок ключа.
Утрачаю свідомість...
Чи засинаю?..
Бо бачу маму… Її щиру усмішку… І ніжні квіти у полі… Голубе небо…
Не встигла помилуватися – як раптом на ньому, мов з ікони, з’являється знайомий образ… І звертається до мене:
– Шукай… Я – з тобою…
І я з ним… З Господом... Я – не сама.
Чи таки ж сплю?.. Солодко-солодко, бо відчуваю, як літаю у дорогих мені місцях.
Дійсно є над чим замислитися.
Для когось сни – це темні, можливо, навіть кошмарні марення, які, звісно, теж про щось повідомляють.
Для мене сон – це світло…
Шанс повернутись до життя….
Мить незабутньої насолоди…
Це – як вдихнути аромат чудесної кави…
Як ходити босоніж по росяній травиці…
Лежати у свіжій прохолодній постелі…
Це – довгожданий ковток неперевершеного натхнення…
Я марю...
Літаю...
У голові – одні й ті ж самі слова...
Я маю шукати...
2.
Я вийшла заміж за Диявола. Сама фраза пронизує серце, як добра сотня ножів.
Тепер мушу весь час жити у страху... Який він, Сатана? Чи заговорить зі мною? Коли так, то що казатиме? Рої питань виникають у моїй голові, відповідей на які я, певне, не знайду ніколи. Тому просто переводжу увагу на те, де ми.
Навколо – дрімучий ліс. Карета заїжджає у підземелля і зупиняється біля високих дверей. Сатана виходить і подає мені руку. Я зважуюся відповісти невимушеним жестом, та вже через мить відчуваю страшенну його силу. Він так міцно узяв мою руку, що я ледве стрималася, щоб не закричати від болю.
– Хух, – видихаю якомога тихіше, коли він попустив пальці.
Переді мною – величезна зала, може, до двохсот метрів у довжину і метрів із двадцять у висоту.
Довжелезні ряди лавок… На них – люди…
Абсолютно різних національностей і віросповідань, що видно з їхнього одягу й кольору шкіри… Та всі ошатно одягнуті, ніби зібралися на святковий вечір. Ніхто не розмовляє між собою, проте чи не кожен подумки читає молитву, про що не важко здогадатися, глянувши на вирази їхніх облич і поставу рук.
Я чую незнайомі мови… Римовані рядки й прості слова… Хто дякує... Хто благає... Хто виправдовується чи вимолює прощення...
Це – покійники. Люди, які недонадіялися в земному житті.
Раптом у дверях з’являється дівчина років чотирнадцяти. Щойно встигаю повернути голову, як вона проходить крізь мене.
Зрозуміло: я – примара. Мене ніхто не бачить.
Красуня сідає на лавку. У неї довге золотаве волосся, сукня перламутрового кольору. Вона розгублено оглядає все навколо. Потім повертає голову в мій бік, і я помічаю слід на її шиї. Зрозуміло: самогубця!
Вирок усім цим людям – тьма!
У цю мить на стелі з’являється велика чорна діра, яка шаленим вихором почала засмоктувати в себе все, що знаходилося поблизу. Всі кричать, плачуть, навіть верещать, як навіжені. Проклинають своє життя, долю, а дехто й Бога. Який жах!
Мені хочеться визволити їх, та я розумію, що від кари нікому не втекти. Кожен грішник має заплатити за скоєне зло сповна.
Вихор хапає їх одного за одним і перетирає, мов піщинки, в руках. Піднімає всю оту зворохоблену масу вище й вище і безжалісно затоптує її ніби в пащу якоїсь невиданої потвори...
Мить – і тиша.
Я – одна. Все зникло. Навіть лавки стали порохом. І – темінь. Дрімуча – це ще мало сказано. Лише зблиски якісь попереду, що приваблюють і дають надію.
Іду... А що ще залишається?..
Крок за кроком… Насторожено…
Я збільшую темп. Проте дорога здається нескінченною.
О, Боже! – сплескую в долоні і озираюся: хіба можна до Господа звертатися тут, посеред пекла?
Роззираюся… Невже цій тьмі немає кінця?
І взагалі… Чи побачу я звичайне земне світло хоч коли? Чи отак і поневірятимуся тут цілу вічність?..
Ні!
Раптом переді мною виростає величезна брама. Повна категоричності, вона, на диво, манливо переблискує золотавими візерунками.
Відчуваю тепло.
Мовби гаряче повітря сочиться крізь щілинки між дошками.
Несміливо хочу торкнутися до брами – і вона несподівано широко розчиняється, мовби запрошуючи мене сміливіше заходити всередину.
А брама – нестерпно гаряча, виявляється!
Тримаючи іншою рукою обпечені пальці, я жахаюся. Тим більше – вражена побаченим перед собою.
Ось воно – справжнє пекло!
* * *
Такого не побачиш навіть у фільмах жахів. А жар і духота сильніші, певне, лише на поверхні сонця.
Переді мною – величезна печера. У висоту їй немає стелі.
Іду, як мені здається, довгим мостом. Гаряче каміння обпікає ноги. Опускаю очі вниз і ледве не падаю від жаху!
Під мостом – лава. Розжарена, кипуча, шалено вируюча ріка. А над нею – людські тіла. Вони прив’язані товстим мотуззям і висять у повітрі. Із свіжих ран сочиться кров. Її краплі стікають по обпеченій шкірі. У деякого немає рук чи ніг. Видно голі кістки. Волосся стирчить клаптями, мовби солома. Очі виколоті.
Грішників опускають у вогняне вариво. Вони навіть не кричать. Їхні тіла лише здригаються в судорогах.
Боже...
Зойкнула і прикрила рот долонею. Сторожко оглянулася: чи ніхто не почув? Бо хіба ж звертаються в пеклі до Бога?
Чому? Чому саме я маю бачити увесь оцей жах? Навіщо я тут?
Я не зможу. Не витримаю. Це – аж занадто важке випробування для мене.
Не вистачає повітря. Сльози рясно течуть моїми щоками, та я не помічаю їх. Просто заплющую очі і біжу. Точніше – тікаю… Але не назад, бо мій рух – уперед!
Чую, як погрозливо булькає за моєю спиною лава. Як відкидає врізнобіч тіла і вдаряє ними об кам’яні стіни.
Чую голоси.
І похапцем шукаю хоча б якусь тиху місцинку, аби сховатися. Та натомість зопалу вбігаю у ще одну залу...
Ступаю на гарячі цеглини. Між ними час від часу прориваються пучки мерехтливих іскор.
Переді мною – дві величезні печі.
За грати однієї з них заходить чоловік. Невелике полум’я пробивається крізь щілини між цеглою – і вже людина палає. Її кінцівки обвуглюються. Шкіра шипить, пузириться, лопається і скоро стає схожою на зім’ятий чорний папір.
Раптом із лежанки схоплюється якийсь велетень. Його зріст сягає метрів із десять! Він кладе цю людину на долоню і... Їсть. Мовби якусь тараньку. Смакує обвугленим тілом.
Люцифер!.. – заокруглюються мої очі.
Скільки ж образів він має? – пробую уявити. І переді мною один повз один починають з’являтися страхіття.
Наречений з головою зубра…
Велетень-людожер…
А ще?..
Від моторошного вереску того засушеного чоловіка у мене заклало вуха. Я падаю на коліна й конвульсивними порухами шукаю у себе на шиї заповітний ключ. Це – моя остання надія. Сучок, за який я можу іще ухопитися, щоб зависнути над вогненною прірвою і не впасти. Це – мій потаємний зв’язок із Богом… І я тихенько, подумки, прошу його:
– Допоможи… Укажи мені правильний шлях… Подай хоча б якийсь знак, куди повертати... Адже… Я служу тобі, а бачу лише Диявола. Чому не являєшся мені ти?..
Заплющую очі.
Кладу голову на схрещені долоні, відчуваючи поміж ними холодок ключа.
Утрачаю свідомість...
Чи засинаю?..
Бо бачу маму… Її щиру усмішку… І ніжні квіти у полі… Голубе небо…
Не встигла помилуватися – як раптом на ньому, мов з ікони, з’являється знайомий образ… І звертається до мене:
– Шукай… Я – з тобою…
І я з ним… З Господом... Я – не сама.
Чи таки ж сплю?.. Солодко-солодко, бо відчуваю, як літаю у дорогих мені місцях.
Дійсно є над чим замислитися.
Для когось сни – це темні, можливо, навіть кошмарні марення, які, звісно, теж про щось повідомляють.
Для мене сон – це світло…
Шанс повернутись до життя….
Мить незабутньої насолоди…
Це – як вдихнути аромат чудесної кави…
Як ходити босоніж по росяній травиці…
Лежати у свіжій прохолодній постелі…
Це – довгожданий ковток неперевершеного натхнення…
Я марю...
Літаю...
У голові – одні й ті ж самі слова...
Я маю шукати...
ДАЛІ БУДЕ...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=600370
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.08.2015
Бувальщина
Я пишу від імені своєї прабабусі ̶ Марії Григорівни Майко. Саме вона розповідала мені колись про своє дитинство, яке припало на воєнні роки. Реальні історії життя, її переживання глибоко запали мені в душу.
Інколи кажуть, що доки ми пам’ятаємо постаті героїв-солдат і жахливі обриси війни, вона не повернеться до нас.
Час згадати, аби знову не ступити на поріг лихоліть...
1
То був звичайний літній день, як здавалося мені, ще зовсім маленькій дівчинці. Батька, як завжди, не було вдома, він працював бригадиром і весь час їздив по ділянках. Моя мама, Уляна, тільки-но повернулася з городу, де працювала з раннього ранку. Бабуся Ганна, приглядаючи за мною й сестричкою Ніною, наварила пшоняної каші й поклала кожному по ложці. Матуся сіла з нами до столу, опустила свій теплий погляд на мене й тихо промовила:
̶̶̶ Їж, доню, щоб виросла здорова й щаслива.
Бабуся й ненька вже збиралися знову до роботи, нагадуючи мені, щоб дивилася за Ніною й нікуди від неї не відходила. А я, сидячи на припічку, одягнена в стареньку сукенку, все уявляла, як виросту й також допомагатиму їм.
Мої мрії обірвав гуркіт машини за вікном. Ненька одразу ж вибігла на подвір'я: певне, подумала, що то приїхав тато. Але ж ні.
З чорного, уже старенького, кузова вийшов сивий чоловік, одягнутий у військову форму, у трохи вимазаних чоботях. Розглядаючи наш пишний зелений двір, низеньку довгу хату, що завжди стоїть, як та наречена, біленька, чистенька, він зупинив свій ледь стривожений погляд на матусі.
̶ Здрастуйте! ̶ нерішуче промовив.
̶ Добридень, ̶ тихо відповіла мама.
Голос здався мені обережним. У її завжди добрих очах зблиснув страх, занепокоєння. Вона ніби тікала від якоїсь неспокійної думки, передчуваючи щось лихе.
Незнайомець запитав:
̶ Тут проживає Омельченко Григорій Григорович?
̶ Так, але він зараз на аеродромі, ̶ ледве вимовила вона.
Дістаючи папірець і розгортаючи його своїми шершавими руками, чоловік із нотками співчуття сказав:
̶ Його забирають до армії, захищати Вітчизну.
Для мене ті слова здалися незрозумілими. Яка армія? Кого треба захищати? А зараз думаю, що то й на краще, бо не рвало мені серце від страшного болю, не розбивало душу на частинки, як це було з матусею. Вона стояла, опустивши плечі й схиливши голову, і здавалося, що зараз впаде на землю. У її погляді було стільки горя, болю!..
* * *
Чорна валіза вже стоїть на порозі. Тато, поївши тієї ж пшоняної каші, піднявся з-за стола й простяг до мене руки. Я не пам’ятаю, що він говорив. В уяві постають тільки його очі. Скільки ж мужності, сили, упевненості було в них, а найголовніше ̶ батьківської любові, щирої, безмежної... Обійнявши бабусю Ганну, яка шепнула йому щось на вухо, він наблизився до Ніни, яка тихенько спала в колисочці, обережно поцілував її в чоло, як у той день, коли вона народилася. З матусею прощався вже надворі, а та до останнього не хотіла відпускати коханого чоловіка.
Батько довго тримав її у своїх обіймах, поруч із ним було так добре, спокійно. Вона все сподівалася, що це просто жахливий сон, безглузда помилка. Що завтра ввечері він, утомлений, знову повернеться до хати, вечерятиме й розповідатиме їй про свій день чи розпитуватиме про дітей, а потім піде спати... А вона милуватиметься ним хоча б уночі... Розглядатиме обличчя і, щаслива від думки, що він поряд, загасить свічку й солодко спатиме аж до ранку.
Проте сувора реальність жадала іншого. Народжені, щоб знайти свою другу половинку, ми часто втрачаємо коханих. Їх безжально виривають ізсередини, ніби сиплють пекучу сіль на живі рани. У цей момент молиш Бога тільки про те, аби бути поруч.
Батько взяв валізу. Тіло охоплює лихоманка, руки дрижать, як не свої. Уже час, машина чекає. Матуся, простягаючи руку, ще відчувала його тепло кінчиками пальців, та вже наступна мить обірвала той дотик.
Ступаючи до машини, він квапливим поглядом обіймав нашу рідну хатину й, опустивши згаслий погляд, ступив за хвіртку.
Лиш одна скупа сльоза скотилася по щоці матусі. Не дарма кажуть: як не плачуть очі, то плаче серце.
2
Уже потім ненька розповіла мені, що напередодні, 22 червня 1941 року, по радіо оголосили про наступ фашистської армії на Київ. Наш батько, будучи офіцером і працюючи на аеродромі, мав захищати Батьківщину. Його перекидали з одного фронту на інший. Довгий час він надсилав листи, та тільки-но матуся встигала їх прочитати – баба Ганна кидала їх у піч і все палила, щоб, бува, німці не знайшли.
Вони майже одразу прийшли до нашого села. Пам’ятаю, як ми ховалися в канаві, на городі чи ходили далеко в поле, доки вони проїжджали своїми частинами, стріляючи в хатину, де світилося.
І досі бачу нашу зелену, квітучу вулицю, де пташки наспівують свої мелодії, і, здається, все, як ми звикли, якби не машини та мотоцикли німців. На щастя, вони нікого не чіпали, і люди могли спокійно вийти на вулицю.
Інколи рано-вранці забігали в хату й кричали:
– Яйки, млеко!..
З цього приводу, згадується один випадок...
Зайшов якось до нас поліцай разом із німцем, буцімто забрати худобу. Він знав, що наш батько – офіцер, і через те недолюблював навіть малечу.
Як же ненька й бабуся тоді вмовляли німецького командира, щоб не кидав дітей без їжі, бо тільки завдяки корові ми могли вижити в той складний воєнний час!
Певне, лишилось у ньому щось людське. Чи то з жалю, чи просто з розуміння (може, в самого були діти), але він лишив нам нашу годувальницю.
А ще пригадую, як одного тихого вечора ми гуляли вулицею. Мама несла Ніну, а мене тримала за руку. Несподівано під'їхала машина і з неї вийшов німець. Високий, статний, одягнутий у військову форму, з трохи рудуватим волоссям, що виглядало з-під кашкета. На його обличчі промайнула усмішка, в очах спалахнули вогники, проте за ними ховався смуток, туга... Він наблизився до нас, обережно торкнувся до пальчиків Ніни й ніби привітався з нею. Потім опустив погляд на мене, присів і простягнув шматочок рафинаду. Пам’ятаю, як я зраділа, адже зроду-звіку навіть не бачила ніяких солодощів! Вони здавалися мені чимось неймовірним! Потім, не знаючи, чим пригостити маленьку Ніну, офіцер пошарив у кишенях і дістав коробочку з-під цигарок.
Сестричка уважно розглядала її, гралася. Аж тут погляд німця, трохи засмучений і ніби з почуттям провини, зупинився на мамі... Він показав на пальцях цифру два і ткнув себе в груди, мовляв, у нього також є двоє діток.
Так ось звідки туга в очах! Він переживає за найрідніших, що чекають його десь далеко, за тисячі кілометрів і, певне, теж найбільше жадають, аби ця війна закінчилася...
3
Щомісяця ненька разом з іншими людьми ходила до міста, хоч і було до нього сорок кілометрів. Там міняли махорку на мило, сіль та сірники…
Я ось-ось мала йти до школи, тому мама купила мені папір… Старий, аж рудий, та все одно мама зробила з нього такі потрібні зошити… А ще придбала теплий кожух. Як я потім зрозуміла, він належав якомусь солдатові, бо знайшла на ньому дірку від кулі, а ще – на диво – чорнильницю в кишені.
В уяві й досі постає картина, як солдат, закутаний у цей кожух, десь в окопах, уже пізно ввечері, стомлений від нескінченних боїв, обережно запалює свічку й пише... На маленькому шматочку паперу виводить ласкаві, заспокійливі слова, що в нього все добре, що скоро все закінчиться. А потім із трепетом згортає лист у трикутник, цілує й ховає в кишені гімнастерки, ближче до серця, щоб потім відправити рідним.
І його ненька, кохана чи сестра з нетерпінням чекають на той лист, хоча б на якусь вісточку, що він живий-здоровий. Вони так само, як і моя мама, тихо ввечері, уклавши дітей спати, підходять до вікна й довго дивляться на небо... Згадують... То всміхаються, то плачуть... І кожна частинка їхньої душі здригається від болю, і хвилюється серце. Вони шукають надії в безмежному просторі спогадів. І думками губляться у вихорі страшної, жорстокої війни. Вони моляться і чекають...
4
Ішов уже другий рік війни. Фашисти наступали, кривавими руками плюндруючи наші квітучі міста й села. Серед народу поширювалися жахливі історії про концтабори, катування, безперервні бої та безліч загиблих героїв-солдатів нашої армії. Люди вже втомилися від новин-жахів, які до них все ж таки доходили.
Аж ось у нашому селі заговорили, що повертаються додому троє солдатів. Дівчата відразу ж вирішили їх зустрічати. Одяглися в найкращі сукні, назбирали в полі букети квітів, а бабусі напекли їм пирогів.
Вийшли на шлях, а по ньому троє хлопців їдуть на вороному, білому й буланому конях. Скачуть, як справжні козаки, розправивши плечі, широко усміхаючись... Нарешті! Нарешті вони в повній безпеці, у мирі й злагоді, серед своїх, рідних та близьких…
Трохи змарнілі, худі... Посивіле волосся вкриває чоло, глибокі зморшки підкреслюють утомлені очі... Та це не затьмарює в них веселі вогники щастя, безмежної радості, спокою й легкості.
Герої давно чекали цієї миті! Стільки важких, тривожних днів вони не покидали поля бою! І здавалося: це буде тривати вічно… Але ж ні. Ось дівчата вже дарують їм квіти, міцно обіймають, сміються, щось радісно вигукують, підбадьорюючи...
Дорогою додому вони не раз уже приймали вітання від селян, які зі щирим серцем дякували солдатам за мужність і патріотизм.
Хлопці скучили за теплою хатою і за веселим сміхом дітей.
Вони прагнули якомога скоріше відчути всі переваги мирного життя... Буревій юності ще тримав їх у своїх обіймах. Душа повнилася бадьорістю, мріями, сподіваннями…
Хто міг подумати, що лиш одна куля зможе загасити той яскравий феєрверк почуттів у душі кожного солдата?
Три постріли фашистського дозору порушили спокій навколо. Двоє хлопців загинули відразу, а третьому куля влучила в живіт. Лікарів не було, і тільки диво могло врятувати йому життя.
Дівчата перетягли солдата в сад, підстелили соломи й не відходили від нього ні на хвилину: прикладали холодний рушник до голови, коли він впадав у гарячку, перев’язували рану, що не припиняла кровоточити, розповідали різні історії, розважали, як могли, аби тільки полегшити бійцеві страждання.
А він терпів. Гордо зносив нестерпний біль, що обпікав усе всередині. І наступного ранку, розуміючи, що кожен подих може бути останнім, коли біль уже заполонив кожну клітину мозку, він усе ще намагався ловити останні подихи життя...
Вдивлявся в безкрає небо, прислухався до тужливих мелодій пташок – і звичайнісінька природа навколо здавалася раєм.
Солдат попросив дівчат, щоб вони посадили біля його могили калину.
Дівчата виконали той заповіт.
Зараз у центрі села Шняківка видніється пам’ятник трьом воїнам, а поруч ̶ їхні могили, над якими низько схиляє віти червона калина.
5
Якось восени, в один із тих сірих днів, уже після обіду, коли бабуся вкладала спати Ніну, прийшла жінка-листоноша й віддала мамі якийсь папірець. Він був світло-коричневого кольору, трохи зім’ятий. На одній стороні стояв штамп і адреса нашого будинку, а з іншого боку ̶ єдине лаконічне речення: Омельченко Григорій Григорович, офіцер Радянської армії, загинув у місті Нальчик, Грузія.
Пам’ятаю, як матуся довго перечитувала ці слова... Не хотіла вірити, усвідомлювати, розуміти... Як вогняна блискавка за вікном, що влучила в землю, так і ці слова вдарили їй прямо в серце... Не грім ревів у чорному небі – то стогнала від болю її душа! І плакало небо… Чи очі?..
Великі краплі дощу стікали по тендітних пелюстках білої троянди, мов гіркі, невтішні сльози по маминому обличчю. Здавалось, ця гроза не закінчиться ніколи. І не засяє матусина ніжна усмішка, мов барвиста веселка в небі... І не вкриються її щоки рум’янцем, як укривається багрянцем яблука восени.
Але я помилилась. Вона витримає. Вистоїть заради мене й Ніни, бо безкорислива материнська любов і віра наснажують її серце. І наснажуватимуть до останніх днів, доки матуся знову не поєднається зі своїм одвічним коханням.
Згодом до села повернувся з війни товариш нашого батька. Він розповів, що про тата писали в тамтешніх газетах, ушановуючи його мужність та відвагу в боях. А ще передав нам книгу, буцімто, про тата. Мама встигла прочитати лише перші рядочки: «Ворог охопив нас з усіх боків, боєприпаси закінчились, і Гриша наказав іти в рукопашну»… Аж тут у двері хтось постукав. Мама пішла відчиняти, а баба Ганна, з острахом поглядаючи на двері, кинула рукопис у піч.
Так ми й досі не знаємо всіх подробиць його смерті, проте гордимося нашим татом, відчайдушним захисником рідної землі, вірним і люблячим чоловіком...
6
Щасливі, ми прокидаємося зранку від промінчиків сонця, що легенько торкаються до нашого обличчя. Ми можемо дарувати усмішки, щирі обійми, поцілунки, ловити веселі мелодії й рухатися в їхньому ритмі. Маємо шанс розглядати людей на вулиці й відгадувати їхні емоції. Милуватися заходом сонця. Рахувати зорі в безкрайому небі. А найголовніше ̶ кохати й бути коханими.
Здається, ми здатні на все, і ніхто й ніщо не стане нам на заваді!
Аж раптом приходить вона – жорстока, непередбачувана, безжалісна війна. Вона вчить нас багатьом речам. І ми починаємо цінувати те, що раніше не помічали; розуміємо, що найдорожче – це наші рідні й близькі. І ніяких багатств не треба, бо справжній скарб – це життя, дароване Господом.
Тепер ми цінуємо кожну його хвилину. І всі проблеми, труднощі минулого здаються солодким вином у порівнянні з буремним сьогоденням. Одні пройдуть тернистий шлях війни і врешті-решт дочекаються «свята на своїй вулиці». А інші, мов свічка, догорять на цій грішній землі й святкуватимуть перемогу вже на небесах, де навіки з’єднаються з Божими помислами і заспокоять душу.
Через два роки після смерті матусі Ніна бачила сон... Ніби вона сидить серед зеленої галявини, дивиться в синє-синє небо і про щось думає... Аж раптом із-за кущів виглянула сусідка, якої вже немає на цьому світі, і кличе її. Сестра, не вагаючись, пішла. Усе, що вона бачила, було їй добре знайоме. Ті ж біленькі хатки, заквітчані подвір’я… Раптом подув легенький вітерець. Ніна на мить заплющила очі, відчуваючи, як її волосся, мов шовк, лоскоче обличчя. А отямившись, побачила перед собою матір. Вона була вбрана в білу сукню, щиро усміхалася, а рум’янець на щоках приховував маленькі зморшки. Матуся мала щасливий вигляд! Ми бачили її такою вже дуже давно. Ніна захотіла підійти ближче, торкнутися до її теплої долоні й заглянути в сповнені добром материнські очі...
Увагу сестри привернув чоловік, що невідомо звідки з’явився поруч. Невисокого зросту, із сивим, як молоко, волоссям, він усміхався і з любов’ю дивився на неї. Ненька промовила: «Ніно, поглянь, це – твій тато».
Сестра, звичайно, не впізнала його, бо їй було лише півтора року, коли тато пішов на війну. Та, придивившись пильніше, вона вловила щось близьке, до болю рідне в тому погляді. І вмить їй захотілося міцно обійняти його, притулитись до теплого й надійного плеча. Сказати, як не вистачало його батьківської опіки, мудрої поради. Як часто хотілося взяти татка за руку чи просто сісти на його коліна, покласти голівоньку на мужнє плече й пожалітися, пройнятися співчуттям.
Ніна підійшла до батька, аж тут він запитав: «Доню, ти щаслива?»
«Так, тату», – відповіла сестра. Він усміхнувся, взяв маму за руку, і вони пішли далеко в поле. Їхні душі, мов янголи, з’єдналися в одне ціле. Вони не застали раю на землі, але тут, на небі, тепер разом насолоджуються кожною хвилиною. І ніщо не тривожить їхні серця: їхні діти-кровинки ̶ здорові й щасливі. І ніяка війна не завадить їхньому безмежному коханню.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=600362
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.08.2015
Коли вдягну бабусі вишиванку,
Що так багато поколінь пройшла,
Я почуваю себе пташкою,
Що ось злетить у небеса.
Легка, тонесенька тканина,
Мов пензликом мальовані нитки
Відтворюють собою сад вишневий,
Зелений гай і запашні квітки.
Любов, тепло я відчуваю,
Як тільки одягну її.
У світ думок шалених поринаю
І бачу пред собою, мов у сні,
Як обережно вишива моя бабуся
У теплій хаті, при свічі.
Вона у кожен шрихт любов вкладала,
Тепло серденька заховала,
Молила, щоби не було журби
І вишиванка нашим оберегом стала.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=562180
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.02.2015
І знову прапори рояться всюди,
І люди синьо-жовте одягли,
Лунає гімн...Славетні патріоти
Боронять Україну від хули!
Вони не хочуть сліз, смертей і горя,
Не хочуть пострілів, печалі і журби.
Батьки стоять за правду і за волю,
Щоб їхні діти в злагоді росли.
Щоб кожен ранок був початком казки,
А усмішки не йшли у забуття,
Щоби політики не одягали маски,
А у новинах говорили про ЖИТТЯ!
Щоб зникли блокпости на в'їзді,
Сльозами не вмивались матері.
До плуга стали снайпери й танкісти,
Кружляв лелека мирно угорі...
Вони стоять, хоч знову ллється кров...
Небесна Сотня на сторожі миру,
За Україну, гідність і любов,
Надію на майбутнє і світлу віру!!!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=561830
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.02.2015
Шепоче знову ніч мені на вухо:
"Кидай цю марну звичку - сподіватись",
Блукаю я у сутінках самотньо,
На мить забувши про реальність.
Вже догора свіча мого кохання,
Остання крапля воску впала,
Як сльозинка.
Вже не літаю я у мріях, сподіваннях,
Ілюзії безслідно зникли.
Мій феєрверк затих, та згас вогонь,
Лиш дим туманить мені розум.
Крихка сніжинка на моїй долоні
Разом з надією назавжди зникла.
В нічній пітьмі, під тихий її шепіт,
Я кину марну звичку - сподіватись,
І не блукатиму у сутінках самотньо,
Назавжди повернувшись у реальність...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=561829
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.02.2015
Втомилась, руки опустила,
Тихесенько голівоньку схилила
І знов на темних крилах ночі
Я із думками в космос полетіла...
Чому цей світ такий жорстокий?
Чому не можна все змінити?
Одна помилка порожда безвихідь,
І спробуй ще знайти підтримки.
У Бога молиш сили і терпіння,
А далі сам, працюєш, як мураха,
Ти маєш встигнуть все
І не зійти зі шляху,
Не загубитися у цьому лабіринті.
Долаючи незламні перешкоди,
Втрачаючи, здавалось, "вірних друзів",
Минаючи людей, яких давно вже
Зневага, заздрість, підлість охопила,
Брехня лиш на вустах посіла...
Ти йдеш, тримаєшся, як можеш,
А потім лиш якась дрібничка
Всередині здіймає лаву,
Рве серце біль нестерпний на шматочки,
І тонеш від шаленого цунамі
У річках сліз чи навіть океанах,
Все думаєш, нічого, хай омиє рани...
Я підіймуся, встану,
Я до зірок злечу
Навіть із крихтою надії.
Я оберну всі мрії у реальність,
Зі мною поряд є близькі і рідні -
Моя опора, кріпкая, як камінь.
Мету поставила собі іще з дитинства,
Як не дійду - то доповзу до неї,
Я підлечу до неба,
Досягну вершини,
Яким важким би не було життя людини..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=561401
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 21.02.2015
КВІТКА ПАПОРОТІ
Бувальщина
Коли згадую ніч на Івана Купала, в уяві постають дівчата з довгими, русявими косами, що виблискують, як пшениця, від м якого вечірнього сонця, укривають їхні тендітні плечі, легесенько колишуться од вітру. Волосся прикрашене яскравим віночком із різноманітних квітів, що створюють надзвичайно ніжну кольорову гаму, та пишної зелені, яка додає вінку особливого колориту. Красуні-дівчата зваблюють парубочі погляди вишуканими сукнями-вишиванками, яскравий орнамент яких, витончені штрихи візерунків і тонесенька білосніжна тканина додають їм образу жіночності й таємничості. Хлопці ж – навпаки: статні, мужні, у сорочках із голубувато-синіми манишками, що гармонійно пасують до їхніх гнучких постатей і розкуйовдженого волосся... Підперезані широкими поясами, вони вже виглядають як справжні козаки.
Парубки розпалюють шалене вогнище, що жовтогарячими іскрами, ніби жмутами зірочок, відбиваюся в темному небі й зігрівають усіх навколо, як сонце в розпалі літнього дня. Дівчата ступають босими ногами по ледь-ледь прохолодній травиці до берега річки, обережно несучи, а потім іще обережніше пускаючи на тихоплинну течію свої віночки, що, ніби човники, вирушають за нею, поволі розтаючи в синяві річки, у якій відбивається темно-зелений ліс, густий, із пишними розлогими деревами, між якими, здавалося, немає й щілини.
Що ховається там, усередині? Що чарує і вабить око, й одразу відштовхує, сіє острах від холодних сірих сутінків, що граються з тінями дерев, і від тихого, насторожливого шелесту трави під ногами й гілок, що, ніби руки опудала з чорними, обірваними рукавами, торкаються твого плеча й жахають?.. Ти прагнеш проглянути крізь темінь і відразу згадуєш, що за нею в цю загадкову купальську ніч ховається світло-рожева, з багряними, червоними зблисками квітка папороті, що й досі залишається недосяжною…
Пам ятаю, як, будучи малою, приходила в затишну теплу хату; укриваючись м якою, як пух, ковдрою, пила гаряче молоко з медом і маслом… Вони розчинялися на поверхні духмяного напою і створювали неповторно-привабливі золотаві візерунки. Я вдихала той солодкий, приємний, терпкий аромат і з захопленням, з палаючими вогниками в очах, затамувавши подих, слухала цікаві розповіді мого дідуся. Одна з них – про чоловіка, котрого величали Іваном Христофоровичем, якому якраз і пощастило колись зірвати квітку-скарб.
Глядь – і окутала темна ніч усе навколо… Затихли веселі голоси людей… Догоряють-ворушаться останні іскорки від шаленого вогнища… Лише легенький дим губиться-літає, осідаючи туманцем, малює сіруваті візерунки і остаточно розчиняється у темній, заворожливій синяві безкрайнього неба.
Близько опівночі.
Іван спішить вулицею в напрямку лісу, який манив його до себе своєю давно вимріяною загадковістю.
Осяяні місяцем ялини ніби танули у срібно-голубому маєві, яке розвівали понад лісом палахтючі зорі.
Таємничість опівнічного лісу несподівано навіяла грозу. Дощ зустрів непрохідною стіною.
Іван змокрів до нитки за мить. Вітер пронизав до нутрощів – такий холодний, аж льодяний, як у січневу хуртовину. Іван побіг крізь лісові хащі, відчуваючи, як земля задрижала під ногами. У вухах перемішалося відлуння злого грому, тріскотіння дерев, що падали навсібіч од нещадних ударів грози. Ще мить – і сліпуча блискавка освітила попереду все, як удень, і з шаленою швидкістю розколола землю навпіл.
Спотикаючись і ніби запаморочений, Іван повернув убік, якнайдалі від тієї нечистої сили! І ось – нарешті! – той заповітний кущ папороті, до якого бігав не один раз і на який давно покладав особливі сподівання… З густими, пишними, розлогими листками, що увібрали в себе всю темінь зеленої ночі… Такими величезними, як пальмові… Здавалося, що між ними можна сховатися – і від проливного дощу, і від будь-якої іншої небезпеки.
Іван дістав із чохла ножа, яким, за давнім повір ям, дванадцять років поспіль нарізав свячену паску. Розгорнув скатертину, зняту вдома зі стола у світлиці. Витяг із-за пазухи свічку, яку незмінно запалював кожної Страсної п ятниці. Поспіхом, але обережно, накреслив коло, та так, щоб обидва його кінці зійшлися один в один – без просвітку.
Звичним порухом прослав скатертину, запалив свічку.
Північ.
Іван звів очі – і ніби в пекло потрапив. Із темних, як чорні корчі, хащів лісу, ледь освітлених Господньою свічею, важкими кроками, хижо-загрозливо посунули різні потвори, грузнучи в землю, що от-от провалиться під ними. Пожадливо заклацавши щелепами, вони звужували кільце довкола здобичі. Бурі ведмеді здіймалися на величезні лапи і, мов гори, ревіли перед Іваном, а опускаючись, жадібно чіплялися за землю й виривали з корінням усе підряд. Чорні ворони розмахували крильми і з грізним карканням осідали на потрощені дерева.
Стільки нечисті довкола – не продихнути! Іван губиться серед неї, ховається, намагається відвести погляд від найстрашнішого – від їхніх очей, із яких невідворотно поглинала його смерть.
Але… О, диво!.. Між розкішних папоротевих листків раптом з являється свіжо-зелений росточок… Причому він росте на очах… Сліпуче світиться… Розпускає свої яскраво-рожеві пелюстки-промінчики… А зверху, мов корона небаченої краси, виповнюється яскрава квітка… Її серденько – бурштиново-благородного кольору, пускає навсібіч нестримні блискітки, що охоплюються враз багряним полум ям, мов пульсуючий феєрверк, і розвіваються над небокраєм.
Зачарований Іван ледве приходить до тями, довго вагається, та, все ж, зрізає квітку ножем…
Серце калатає, вириваючись назовні. Руки трясуться, мов не свої.
Іван бере квітку в рот і хутко ковтає... Мить – і всі чудовиська навколо, шалено виючи і ревучи, розчиняються у темряві. Іван розуміє їхню непокірну мову – і не вірить своїм вухам, що квітка папороті вже робить свою справу.
Легенький вітерець заспокійливо заколихав дерева довкіл – і він вражено відчув, що розуміє і їхній шепіт. Запищала пташка над головою – і він теж зрозумів її. Завили вовки бозна-де – й Іванові також стало зрозумілим їхнє хвилювання. Дивина!.. Невже він і далі розумітиме мову всього живого на світі: тварин, птахів, рослин?!. І буде зцілювати людей, лікувати від усіх хвороб, стане духовно збагаченою людиною, адже поєднався з квіткою-скарбом.
І я ніби побачила ту квітку папороті і приємно овіялася її чарівливою силою.
Повіки тихесенько опустилися, закрили очі.
Глибокий і всевладний сон миттю проникає під мою ковдру – і тіло моє вже літає в Космосі… Та я ще краєм вуха чую слова дідуся, його чи то казку, чи легенду – таку чарівну і неповторну, від якої затамовується подих.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=561394
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.02.2015