| Сторінки (2/168): | « | 1 2 | » |
Я бы встретил с тобой рассвет,
И горел бы в лучах твоих нежных глаз,
Прикасаясь к губам, - скажу....
... Я тебя люблю!!!
Пускай прошло и много лет,
И жизнь дарила нам подарки,
И ты сказала тогда - НЕТ!!!
Хотя тогда я был как в сказке,
И этой сказкой была ты!!!
Ты вмиг вошла в мои мечты,
И приходила ко мне в сны,
Где я дарил тебе цветы,
И говорил тебе люблю,
И что с тобою быть хочу...
Ну и сейчас сказал бы вновь,
Что не погасла та любовь.
К прекрасной , милой и чудесной,
Девчонке этой все прелестной ...
Я не найду тех теплых слов
Чтоб описать свою любовь!!!
Ну и теперь тебе скажу-...
Зайчонок... я тебя люблю
А.А. Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=576905
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 25.04.2015
Ты покорила меня взглядом,
Одним мгновением руки,
Когда тебя увижу рядом,
То застываю от любви.
И покоренный лишь тобою,
Я застываю на пути,
Когда тебя увижу рядом,
То сердце рвется на куски.
Я покорился красотою,
Твоей небесною душою,
Твоими карими глазами,
И очень нежными руками.
Ты покорила моё сердце,
И ты ранила мою душу,
И как тебя я вновь увижу,
Свою любовь я не нарушу.
А.А. Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=576901
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 25.04.2015
Сижу на паре и мечтаю,
Лиш о тебе, лиш о тебе,
Что делать сам не представляю,
И что творится я не знаю…
А боль бездушная в груди,
Рвет мое сердце на куски,
Зжыгая в сердце ту же кровь,
Что подарила мне любовь…
И очень больно... неприятно
Да всё серьёзно и опасно
Понять я всё же не могу
Ведь без неё я же умру
И кажется что я страдаю,
Да что ж творится... я не знаю,
И чувства лиш к тебе одной,
Мне подарила боль - любовь.
А.А. Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=576856
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 24.04.2015
Ти знаєш як воно кохати?
Коли у спині твоїй ніж,
Від болю будеш ти мовчати,
Та лиш в собі ти так кричиш.
Кричиш бо це усе нестерпно,
Терпіти знищення буття,
Кохання що давало крила,
Безжально плаче так щодня.
Ти знаєш як воно кохати?
Й оберігати ту любов,
І ти життям будеш чекати,
Хоч й охолоне твоя кров.
Та не забудеш ти нічого,
Бо є у серці певна мить,
Вона не дасть тобі забути,
І в спогадах так закипить.
Ти знаєш як воно кохати?
Коли взаємності нема,
Коли у тебе є дитина,
І була радісна сім’я.
І є лиш миті неповторні,
Щаслива радість у житті,
Але чомусь ось ця самотність,
І гіркі сльози по лиці.
Ти знає як воно кохати?
Й чекати зустрічі в житті,
Щоб лиш побачити і знати,
Що є вона на у кожнім дні.
І з смутком нагадати казку,
Що ще недавно так була,
Та лиш вона не забажала,
Хотіла іншого життя.
Ти знаєш як воно кохати?
Кохати те чого нема…
Залишилась лише людина,
Яка цих почуттів не зна…
Ти знаєш як воно кохати?
Шепочу я тобі луна,
Так вітер сльози витирає,
Від жалю душу обгорта.
А.А. Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=576669
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.04.2015
В пориві ночі тишина,
Лиш зорі гарно так мигають,
В коханні звилися серця,
Що хаотично так блукають.
Блукають так вони давно,
В обіймах рук кохання сила,
Так притулившись навмання,
Той поцілунок дарить крила.
І кожен крок наближить казку,
Те вічне щастя бути вдвох,
І є кохання що не засне,
Повторює завзятий крок.
І зустріч ця, вона не перша,
Багато їх таких було,
І місяць той що в небі сяє,
Із сумом згадує одно.
Він пам’ятає мить чарівну,
Де там сиділи вони вдвох,
У тиші міста ніч повисне,
Й закоханих залишить вдвох.
І дотик рук, взаємність тіла,
Обійми, й серце що тремтить,
І поцілунок що підпалить,
Ту пристрасть що у вир полетить.
І погляд той що неосяжний,
Не нагледілися вони,
І обгорнувшись так в обіймах,
Не хочуть по домівкам йти.
Вони завзято покохали,
Ту мить чарівну що була,
В коханні поміж зірочками,
Вони полишили серця.
А.А Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=576209
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.04.2015
За що полинула сльоза?
Й комок у горлі наминає,
Від болю втомлена душа,
Безжально гірко так страждає.
Страждає серце кожну мить,
Коли згадає те що було,
Тремтить душа, завжди тремтить,
Нажаль нічого не забуло.
І не забуде ні на мить,
Усе ось те що проминуло,
Воно залишиться в мені,
Кохання пошепки шепнуло.
І шепіт цей він нагнітає,
Те полум’я в серці моїм,
І сльози ці не приховаєш,
Нажаль навіяло мені.
За що ж полинула сльоза?
Що швидко котиться щокою,
Вона нестерпно від душі,
Забрала лиш части болю.
І полонила в голові,
Ті спогади, щасливу казку,
Яка закінчиться у сні,
Де мрії здійснюються вчасно.
І опустившись до землі,
Гіркою є буденна ясність,
Щасливо було там в вісні,
Нажаль жорстока ця реальність.
І озирнувшись навкруги,
Не помічаю я нікого,
Нема бажання далі йти,
Комком у горлі тисне знову.
І сильно б’ється серце в такт,
Що нагнітає спогад новий,
За що полинула сльоза?...
За спогад той що був казковий.
А.А. Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=575782
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.04.2015
Я подумки рахую дні,
І ті хвилини неминучі,
Ті дев'ять місяців, котрі..
Нам стануть просто не забуті...
І не забутнім те життя,
Так й ті хвилини, долі щастя,
Подарував нам Сину ТИ!!!
За що тобі я "дуже вдячний".
І вдячність ця не має меж,
Й життя цим щастям оповите,
Так й хочеться тобою житти,
І лиш любити і цінити...
Синулька, сину мій рідненький!!!
Хоч ти у нас іще маленький,
Одне прошу тебе , ти знай...
Люблю тебе і це не край.
Ціную, вірю і чекаю...
Ми будем разом... Мрію маю,
Ця мрія силу певну має,
Тебе Миколка я чекаю...
Чекаю зустрічі з тобою,
Що є безцінною метою,
І подумки рахую дні,
Повір не легко тут мені...
І важко сину у вісні,
Як часто снишся ти мені.
Ти ЯНГОЛ мій , моя потіха,
На фото гляну й легше жити,
І дні до зустрічі рахую,
Та що не разом я жалкую...
Повір в життя що маю я,
Думки про тебе й так що дня,
І спогадів немов зірок,
Як ти зробив свій перший крок,
І першкий раз сказав як "ТАТА",
Нема тих слів щоб передати.
І так мій сину, Миколаю,
Прошу Всевишнього, благаю,
Нехай тебе оберігає...
Думками поруч... Я відчуваю...
p/s Присвячується моєму синульці Миколці...
А.А. Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=574852
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.04.2015
За склом так грає тишком дощ,
Лиш ти присіла у вікна,
Сумним так поглядом давно,
Глядиш погода що дала.
Змарнілим настроєм життя,
Що ж дарували тобі діти?
Так ти лиш матінко одна,
Живеш завзято для їх втіхи.
І від народження лиш ти,
Нас бережно так доглядаєш,
І сумом вкрилося б життя,
Що ж буде далі ти не знаєш.
І ця тривога кожну мить,
Турбує серце непокірне,
Матуся! Матінко! Стерпить…
Й чекатиме щасливі миті.
В буденному житті завжди,
Є досить різні перешкоди,
Та так постійно поруч ти,
Й підтримаєш всі мої кроки.
Підтримуєш мене в житті,
Котре колись подарувала,
Матуся! Матінко! Одна…
Мене лиш так не полишала.
І в час коли була межа,
Творіння твого би не стало,
Із болем в серці вірно ти,
Надію щастя вічно мала.
І поглядом в далеку даль,
Ти скриєш сльози неминучі,
Та біль за серце що тремтить,
Безжально витримаєш муки.
І будеш вірити завжди,
У наше щастя, моя ненько!!!
І поглядом весь час своїм,
Мене в житті ти обгорнеш.
І лиш в подяку є життя,
Котре зростає в цьому світі,
Ковтком повітря так що дня,
Я буду вдячний кожній миті.
Я буду вдячний цим життям,
Що дарувала мені ти,
Матуся! Матінко! Моя…
Я щиро вдячний що є ти.
А.А.Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=574804
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 16.04.2015
Не питай мене нічого,
Тишком очі ти закрий,
Й поцілунок той казковий,
Подарунок буде мій.
І уста що я торкнуся,
Так солодко лиш мені,
І в обіймах окунувшись,
Нагадаю я тобі.
Не питай мене нічого,
Ти без слів все зрозумій,
Й поцілунок палкий знову,
Не забуду я повір.
Не забуду дотик ніжний,
І в обіймах твоїх рук,
Дивним поглядом кохання,
Так безжально й тишком тлів.
Не питай мене нічого,
Не питай мене про те,
Як бувати одиноким,
Й знати те що є десь ти…
Не питай мене будь-ласка,
Ти зіграла в підлу гру,
Все що було лиш є вічним,
Не питай про ту весну.
А.А. Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=574513
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.04.2015
За що лиш доля зводить ці серця?
Безжально почуття лиш заминає,
Вони би ринули у темне небуття,
Та там за них лиш згодом хтось згадає.
Згадає те що було у житті,
Ту казку що щасливо розвивалась,
Здавалося все було як у вісні,
Так там навіки все лише й зосталось.
Залишилось у вирі небуття,
Бо доля певно щиро познущалась,
І диким полум’ям зневолені серця,
Від спогадів все більше загорялось.
За що лиш доля зводить ці серця?
Коханням що почалось неймовірним,
Вони ж лиш з часом линуть у увсебіч,
Й гадають що нікому не потрібні.
Та час лиш лине вдаль і не забуде,
І в вирі повсякденного життя,
Є доля що звела серця для втіхи,
Бо все це було лиш не навмання.
І час він все згадає не забувши,
І першу неповторну ту любов,
Яка було воістину лиш щира,
Нагадує життя то що було.
І все що було ти згадаєш з часом,
Бо це був перший досвід для життя,
Примірником залишиться назавжди,
Ти згадуватимеш все те щодня.
Та доля назавжди не роз’єднає,
Пройде чимало часу, вир життя,
Кохання що з’єднало долі разом,
Зведе вас лиш на мить, не на життя.
І в час коли зустрінетесь ви разом,
Ви вкотре лиш згадаєте ту мить,
Коли доля звела вас тоді вперше,
І певно серце трішки заболить.
Та той кому від болі важко було,
Він витерпить усе бо він любив,
І до останнього надіявся і вірив,
Та все що було з часом не простив.
І десь у глибині душі навіки,
Залишилась ось та його любов,
Він пронесе життям своїм тернистим,
І не забуде все лиш ти повір.
За що лиш доля зводить ці серця?
За що лиш серце потім так страждає?
У всіх є певна відповідь на це…
Та я лиш відповіді на це нажаль не маю.
А.А. Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=574447
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.04.2015
Напевно я таки піду,
Залишивши всі ці простори,
Покинувши ось ту мету,
Заплющу очі від не змоги.
Порину в даль в глибоке небо,
Де зорі лиш блискуча мить,
Ніщо уже мені не треба,
Безжально серце лиш тремтить.
Відчутний пульс і біль жорстокий,
Забита всім так голова,
Прикутий я лижу у ліжку,
Так плаче тишком лиш душа.
Страждає болем неминучим,
В нещасті посилилось зло,
Воно палає досить сильно,
Так знищує все що було.
Та від не змоги біль долає,
Безжально все полишу я,
Покину світ цей що жорстокий,
Й ніхто не скаже що нема.
І не згадає те що було,
Й не буде вдячним за усе,
Усе що було все забули,
Жорстокість серце підло рве.
Життя котре на волосині,
Спіткало серце що тремтить,
Воно бажає на останок,
Поглянуть тих кого любить.
І все що є то лиш надія,
Що гляну жінці з сумом я,
Що попрощаюсь з милим сином,
Бо ж він маленький так зроста.
І ця жорстокість із думками,
Не полишає ні на мить,
Душа лиш бачити бажає,
І час в доволі так терпить.
І сльози гірко затопили,
Вогонь у серці що горить,
Від почуттів полишив попіл,
Страждаючи повільно тлів.
Ковтком повітря досить важко,
Ковтнути щастя хоч ковток,
Та біль нестерпний не полишить,
Він не забуде помилок.
Він все врахує досить швидко,
І в час коли спіткнувся я,
Жорстоким поштовхом у груди,
Мене ударило життя.
Та я напевно вже піду,
І без напевно вже ніколи,
Забудуть всі від так мене,
Я захлеснусь у своїй крові.
І ніч страшна що смерть чатує,
Вона від радості не спить,
Лиш лікарі мене рятують,
Та лиш не хочу далі жить…
Не хочу жить бо так жорстоко,
І підло вдарило життя,
Кохання було досить довго,
Поринуло у небуття.
Воно безжально полонило,
У болі голову мою,
І серце підло розтрощило,
Розкинувши так по життю.
І лиш у ліжку так прикутий,
Життя хвилина мовчазна,
Як важко й болячи забути,
Полишу певно я життя.
Полишу те що є нестерпним,
Мене лишило в самоті,
Я не забуду ні хвилини,
Ті миті щастя у житті.
І так жорстока невагомість,
Що повернула до життя,
Мене полишила одного,
До поки так не піду я…
А.А. Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=573967
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.04.2015
Напевно я таки піду,
Залишивши всі ці простори,
Покинувши ось ту мету,
Заплющу очі від не змоги.
Порину в даль в глибоке небо,
Де зорі лиш блискуча мить,
Ніщо уже мені не треба,
Безжально серце лиш тремтить.
Відчутний пульс і біль жорстокий,
Забита всім так голова,
Прикутий я лижу у ліжку,
Так плаче тишком лиш душа.
Страждає болем неминучим,
В нещасті посилилось зло,
Воно палає досить сильно,
Так знищує все що було.
Та від не змоги біль долає,
Безжально все полишу я,
Покину світ цей що жорстокий,
Й ніхто не скаже що нема.
І не згадає те що було,
Й не буде вдячним за усе,
Усе що було все забули,
Жорстокість серце підло рве.
Життя котре на волосині,
Спіткало серце що тремтить,
Воно бажає на останок,
Поглянуть тих кого любить.
І все що є то лиш надія,
Що гляну жінці з сумом я,
Що попрощаюсь з милим сином,
Бо ж він маленький так зроста.
І ця жорстокість із думками,
Не полишає ні на мить,
Душа лиш бачити бажає,
І час в доволі так терпить.
І сльози гірко затопили,
Вогонь у серці що горить,
Від почуттів полишив попіл,
Страждаючи повільно тлів.
Ковтком повітря досить важко,
Ковтнути щастя хоч ковток,
Та біль нестерпний не полишить,
Він не забуде помилок.
Він все врахує досить швидко,
І в час коли спіткнувся я,
Жорстоким поштовхом у груди,
Мене ударило життя.
І лиш у ліжку так прикутий,
Життя хвилина мовчазна,
Як важко й болячи забути,
Полишу певно я життя.
Полишу те що є нестерпним,
Мене лишило в самоті,
Я не забуду ні хвилини,
Ті миті щастя у житті.
І так жорстока невагомість,
Що повернула до життя,
Мене полишила одного,
До поки так не піду я…
А.А. Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572750
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.04.2015
Як болячи ковтати це повітря,
Коли душевний біль болить,
І серце рветься на частини,
Безжально там вогонь горить.
Ті сльози що пішли щокою,
Нагадують осінній дощ,
І під дощем гуляли ми з тобою,
Що ж тільки серце ріже, що ж?
У чому лиш вина тих хто кохає?
Даруючи лиш цим себе,
Душа лишень надією вважає…
В долонях серце віддано несе.
За що цей біль у грудях тисне,
Безжальний він таки завжди,
Перед очима спогади повиснуть,
Їх бачиш так щодня лиш ти.
І що це за жорстокість що з’явилась,
І вбила мить життєвих почуттів,
Це стало все доволі досить швидко,
Ти не гадав й ніщо не розумів.
Ти вірив до останнього в надію,
У ту щасливу мрію у життя,
Та лиш тебе і зрадило кохання,
Взаємності у ньому так нема.
У чому лиш вина тих хто кохає?
Хто душу й серце віддано відкрив,
Усе чого лишень він так бажає…
Та так його й ніхто не зрозумів.
У чому лиш вина тих хто кохає?
Напевно лиш в коханні є ця суть,
Адже лиш той хто віддано кохає,
Себе нажаль у всьому так винить.
А.А. Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571757
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.04.2015
Що лиш сказати про кохання…
У світі вже не мало лиш,
Одні цитати й побажання,
На помилках лиш ти це вчиш.
Це є без боляче терзання,
В пориві щастя для буття,
Утримавши лише бажання,
Кохати лиш усе життя…
Кохати це завжди чекати,
І вірити у те буття,
Це лиш хотіти і бажати,
І не гадати що дарма..
Кохати це завжди турбота,
Вона в всіх вчинках, все життя..
І лиш проживши довгі роки,
Була так поруч лиш вона.
Кохання це тепло і втіха,
Це щире щастя у життя,
І є відвічне лиш бажання,
Так проживати це щодня.
Кохання це завжди надія,
Хоч і остання повсякчас,
Це та лишень безмежна мрія,
Переживати це не раз.
Кохання це завзята віра,
Надійна лиш вона завжди,
І до останнього ти віриш,
Ілюзією живеш ти.
Кохання це завжди пожертва,
Дарунок серця почуттів,
І болячи кохати вічно,
Кохати тих хто не зумів…
А.А. Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570734
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.03.2015
Лунає в тиші піаніно,
То я із сумом граю лиш,
Думки нажаль лиш про єдине,
І біль у серці лиш болить…
Так день минає непомітно,
І за вікном лиш лине дощ,
Я очі тишком закриваю,
І серце ріже, ось та дрож.
Болить усе, тремтить безжально.
Кохання знищена стріла,
Амур спустився з сумом з неба,
Й заплакав він бо вже нема.
І ноти ті що лиш лунають,
З сльозами гірко так в біді,
Вони ту біль не покривають,
І залишають все мені.
І грає тишком піаніно,
Сумна мелодія завжди,
Не має в цім житті вже щастя,
Безжально болячи жити.
І так в очах лише надія,
Її так сльози покрива,
Я лиш промовлю ось ці слова…
І біль запалює душа.
І Янгол той мене окутав,
Йому шкода мене лише,
Він знає біль цей не полишить,
Повільно він мене гризе.
І тінь самотність покриває,
Болить усе, болить душа,
Я не забуду того щастя,
Нажаль ти знищила сама.
І все що було я ховаю,
Від страху біль ця не мине,
Кохаю я лише кохаю,
Та ти лиш знищує мене.
І гірко й болячи не можу,
Та згадую нажаль усе,
І тиша музики лунає,
І час нажаль цей не мине.
Немає нас, уже ніколи,
Думки ці знищують мене,
Кохаю гіркого так відколи,
У ноти линула печаль.
І це завершення печальне,
Ті ноти сльози на щоці,
Ти дарувала лише щастя,
Тепер лиш сльози на лиці.
І розуміння це жорстоке,
Кохання друга сторона,
Кохаючи одну єдину,
Я знаю нас уже нема…
А.А. Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570390
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.03.2015
Моросить у тиші дощ,
Йому самотньо як й ніколи,
Не позитивний погляд й сум,
Завершує невдало дні…
Навколо тиша, темна ніч,
Лиш я повільно йду додому,
І зник десь місяць у пітьмі,
Сховавшись там за ті простори…
Краплини що летять з небес,
То плаче той хто теж сумує,
І він побачивши мене,
Все більше поринає в сум.
Печаль покрила небо лиш,
Де зорі зникли не помітно,
І в тиші ця спокійна ніч,
Де душу я свою полишу.
Безжальний біль у тьмі горить,
Він тишком серце розриває,
І покидає тіло лиш…
До поки дощ цей не минає.
І шум краплин посеред ночі,
То мова тиші що одна,
Самотньо плаче у простори,
Мене в обійми обійма.
І опустивши погляд сумно,
Я лиш згадаю що було,
І це немов той ніж по серцю,
Й нестерпно болячи воно.
І ось настане день,
закінчиться пітьма,
І обрій майорить,
сумую так лиш я.
В обійми я би взяв,
Тебе мій сину лиш,
Я гірко сумував,
Та серце лиш болить.
І гірко та сльоза,
Не вільно ранить все,
І спогади всі ці,
Безжально рушать душу.
І біль, нестерпний біль,
Від спогадів жорстокий,
Він тишком лише рве,
Мої всі почуття…
Мені таки шкода,
Кохання що взлетіло,
І сльози на щоці,
Моя ось це печаль.
І так болить сердечко,
Безжально у неволі,
І біль що не мине,
Залишиться в мені.
Як важко лиш так жити,
Печально розумію…
І тим я пам’таю ось ті щасливі дні.
І важко та кохаю,
Усе що було в тобі,
Так ти з життя так вийшла,
Й залишилась в мені.
В мені все те найкраще,
Що було так лиш з нами,
Та ти безжально кинеш,
Й залишиш все в пітьмі.
І душу розриває лишень так на частини,
Осколки того щастя ось ті щасливі дні,
І моросить так дощ в душі моїй відколи,
Й краплини що з небес, як сльози кожні дні…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570042
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.03.2015
Коли погасли зорі в небі,
І в місті стала темно тінь,
Я споглядав в вікно далеко,
Й думками покривалась тінь.
Гадав життя було чудове,
І повне радощів воно,
Усе було таки казкове,
Як би ж не стало що було.
Я лиш хотів щоб все змінилось,
Щоб було так як і було,
І досить часто мені снилось,
Ось те життя що вже пройшло.
Життя минувшого із часом,
Я бачу щастя певну річ,
Кохання вірне не минає,
Лиш більше так душа болить.
І боляче кохати щиро,
Й надіятись у небуття,
Кохати сильно, вище неба…
Й не забувати це щодня.
І тільки вірити й чекати,
Надіятись лиш на одне,
Що ми з тобою будемо разом,
І доля нас таки зведе…
І те дитя що ще маленьке,
Буде зростати у сім’ї,
Воно завжди так буде знати,
Про піклування у житті.
І час від тобі буде пісня,
Що лиш лунає у вухах,
І мовить лиш все буде добре,
І є надія лише так…
Та жаль ось те кохання щире,
У чому лиш його вина?
Так безсердечно ти вчинила,
І підло кинувши пішла…
Кінцем прологу є надія,
І щирі дійсно почуття,
Кохаючи я не забуду…
Я згадую я все щодня...
А.А.Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=569351
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.03.2015
Сумую я, безжально знаю,
Кохаю я тебе завжди,
Думки безжально не полишив,
Ти лиш бажала так піти.
Піти далеко за простори,
Де небо синя далечінь,
І більше так ніщо не хочеш,
Розвіюєш лиш мрії ти…
А я сумую так за вами,
Жорстоко краються думки,
І сумувати хоч й не хочу,
Та болячи таки мені…
Сумую я, сумую щиро,
Мене бентежить весь цей сум,
Думки в полоні щось шепочуть,
Не даючи лиш спокій цим.
Я знаю все чого я хочу,
І маю мрію і мету,
Хоча надіюсь що я зможу,
Та в сумі я лише живу.
І це безжально і жорстоко,
Кохати й пам’ятати все,
Та лиш найменше що він може,
Лиш гризти спогади й думки.
А.А. Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=568915
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.03.2015
Завіяло все навкруги,
І снігом все ось це покрило,
Пішла з мого життя так ти,
І холод лиш окутав тіло.
Й сліди твої що були там,
Завіяло їх так назавжди,
Безжальною є та печаль,
Яку ти лишила на пам’ять.
І ти пішла тепло забравши,
Полишивши мене в журбі,
Безжально душу розтоптавши,
Не гідно вдіяла так ти.
І відстань ти ось цю долаєш,
І розлучаєш нас обох,
Егоїстично зруйнувавши,
Надію жити в щасті трьох.
І тишком замітає снігом,
Що викрадає всі сліди,
Які полишило кохання,
І в холоді бажало йти.
Іти далеко за простори,
Руйнуючи усе в житті,
Залишивши безжально горе,
Невпинно ти будеш іти.
Та мрія та що ти лиш маєш,
То є ж утопія одна,
І сніг що на весні розтає,
Жорстоко знищить назавжди…
А.А. Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=568640
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.03.2015
Напевно ти мене забув…
Не мало часу вже минуло,
І всі минувші будні дні,
Я лиш нагадуюсь що було.
І спогади наводять сум,
Що у думках таки навіки,
Безжальний він розумний ум,
Запам’ятовує всі втіхи.
І час що я в останнє був,
Ти усміхався, ми дуріли,
Я пам’ятаю як було,
Ми одне одного любили…
Та ти напевне все забув,
Мене як батька любий сину,
Жорстоко так усе було,
Та нас з тобою розлучили.
І ця жорстокість не межа,
Усе лиш тільки починалось,
Я був щасливий, кохав я,
Вона лиш з мене так знущалась.
І боляче у грудях так,
Жорстокість почуття вбиває,
Кохаючи душа болить,
Безжально серце розриває.
І є надія хоч й мала,
Мізерна просто уже стала,
Кохання те що є й було,
Далеко в тілі заховалось.
Із смутком гляну я в вікно,
І погляд відведу далеко,
Не забуваю янгол мій,
Я лиш кохаю, ти далеко…
І ця самотність певний час,
Вона лишень мене змінила,
Дорослий погляд на життя,
Ця одинокість все відкрила.
І є величною мета,
Що душу й розум мій покрила,
З’явилась ціль вона одна,
Напевно подарує крила.
І невгамовно у житті,
Для мене з’явиться надія,
І я невпинно буду йти,
Я наполегливо зумію.
Якщо ж спіткнуся, встану я…
Не боюсь уже нічого,
У мене є лише мита,
Долатиму я перешкоди.
І в голові лише одне,
Де ти лише так мій маленький,
Чи пам’ятаєш батька ти,
Чи помогли тобі забути.
А.А. Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=568604
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.03.2015
Над небом є ті почуття,
Що ми залишили з тобою,
Вони лиш линуть в небуття,
Залишивши усе похмурим.
І сутність спогадів що є,
Лиш душу ранить неминуче,
Жорстокість є у цім житті,
За що дарує ці простори.
Вона одна лиш в змозі це…
Думки безжально полонити,
І все що було не мине,
Нагадує лиш це що сили.
І жаль кохання що було,
Бажання почуттів чудових,
Та їх лиш вітром рознесло,
На увсебіч за обрій новий.
Кохати й знати що все це,
Я лиш тримаю в серці своїм,
Це є найкращим що в мені,
Безжально лишиш в самоті…
Над небом сутність ця ясна,
Як капля що є на папері,
Неперевершена була,
І в спогадах завжди надії.
І стало швидко лиш похмуро,
І обрій синій навкруги,
Його покрили щільно хмари,
Гримить бажає лиш біди.
І блискавка ця досить швидко,
Замайоріла десь в далі,
Так й ти швиденько так влетіла,
У серце моє по житті.
І іскру ту що запалило,
У серці моїм на віки,
Душа моя завжди хотіла,
Кохати сильно усі дні.
Бажання почуттів далеке,
Над небом є воно завжди,
Нам лис судилось так зустрітись,
Аби із часом пішла ти…
За хмарами лиш місяць сяє,
Освітлює він почуття,
Які залишаться навіки,
Над небом що межує нас.
А.А. Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=568097
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.03.2015
Я споглядаю твої очі,
Бо в них я бачу іскру ту,
Вона немов мені шепоче,
Кохай мене лише одну.
Одну єдину неповторну,
Як зірочку що в небесах,
Як місяць що завжди у небі,
Кохай усе в моїх очах.
І задоволення єдине,
І мить нажаль така одна,
Я тільки споглядаю тебе,
І так цілую лиш уста.
І ті прекрасні карі очі,
Що зігрівають так теплом,
І обвивають досить легко,
Своїм ніжнішим поглядом.
Як перли й бездоганність тіла,
Не відведу я погляд свій,
Кохання це мене навчило,
Терпіти цю безжальну біль.
І поглядом шукаю очі,
З іскрою що нажаль нема,
Вона залишила самотність,
Й болить нестерпно лиш душа.
І грім у серці розриває,
Гроза немов таки в мені,
І боляче усе тримати,
Я споглядаю очі ті…
А.А.Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=567884
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.03.2015
Я так закоханий у тебе…
В душі лунають ці слова,
І більш ніж ти!!! Ніщо не треба,
Так гаснуть зорі в небесах.
У темряві ночей дрімучих,
Життя завмерло спокій лиш,
В цю мить згадаю я про тебе,
І зірка в небі майорить.
Я знаю де за горизонтом,
Ти є кохана у житті…
І пам’ятаю все що було,
Це радість й сум в моїй душі.
Переглядаючи минуле,
На фотографіях життя,
Я переконуюсь що було…
Та вже нажаль цього нема.
І подихом ковтну повітря…
Безжально боляче мені,
І серце кров’ю захлиналось,
Хоч ти у ньому усі дні.
Та спогади що крають душу,
В думках живуть вони завжди,
Вони вбивають так повільно,
У муках важко лиш мені.
Та ти напевно так хотіла,
Даруючи лиш серця біль,
Твоя душа не розуміла,
Що я кохаю так тебе.
І смутком розриває серце,
Та я чекатиму тебе,
Ти сонечко що сходить зранку,
Занадто так, кохаю я тебе.
А.А. Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=567862
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.03.2015
Сумний на серці біль не гасне,
В очах моїх лиш ти одна,
Думок печальних не забуду,
І по щоці лине сльоза.
І гірко так душа страждає,
Краси нажаль уже нема,
Із смутком я згадаю все це,
Так душу й серце розрива.
Печалью будні оповиті,
І спогади лиш в голові,
У нас з тобою ж є дитина,
Зростатиме так у журбі.
Весна неначе би розквітла,
Та барвів в ній таки нема,
Згадаю я тоді як вперше,
І іншою ти так була.
І я напевне був інакший,
Та час змінив так нас обох,
І доля що звела на краще,
Нам дарувала щастя крок.
І кожен день був неповторний,
Він дарував мені тепло,
І поглядом так обгорнувшись,
Я стверджую лише одно…
Що ти єдина й не повторна,
Перлина з моря що на дні,
Така як ти!!! Одна на світі…
Оригінал у цім житті.
А.А. Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=566656
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.03.2015
Як важко прожити з думками що є…
Безжально надія лиш рани гризе,
В пориві душі і небесних бажань,
Безсильним я терплю і це ще не край.
В думках про минуле не вернеш нажаль,
Сльозами не стримати певну печаль,
Із сумом на фото щасливих світлин,
Життям я поринув і поруч я з ним.
Ти саме багате що є в цім житті,
Це ти та частинка найкраще в мені,
Шкода що не разом, жорстока печаль,
І доля ридає мені тебе жаль.
Та я не полишу і вірю я в те,
Що щастя нас сину не кине а жде,
І максимум віри у наше життя,
Пробач мені сину не поруч що я.
Ти все що лишилось ти барви щодня,
Ти та безперечна надія буття,
На фото лиш бачу тебе поки я,
Сумую я сину ти сенс для життя…
А.А. Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=565729
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.03.2015
Сьогодні день доволі гарний,
Чарівний й повний усмішок,
Хтось вам дарує подарунки,
А дехто робить перший крок.
Весна сьогодні так розквітла,
В очах прекрасних знаю я,
Як квітка ти досить тендітна,
Так розцвітаєш так щодня.
В гармоні кольорів веселки,
Троянда ти таки одна,
І я запевнюю, я певний…
Ти янгол що був в небесах.
Як той прекрасний промінь сонця,
Чи зірочка що в небесах,
І погляд твій доволі гарний,
Він має блиск в твоїх очах.
І шепіт ніжний і чудовий,
Солодкий він немов медок,
Та так прекрасно лиш ковтати,
Вдихнув повітря кожний крок.
І поштовхом життя безбарвне,
Коли відсутня в ньому ти!!!
Ти жінка і це гармонійно,
Ти символ у житті краси.
І неповторність та що в тебе,
Лиш Богом дана у житті,
І уявити я не можу,
Коли нема тебе всі дні.
Та час минає досить швидко,
Краса не змінно лиш росте,
Це жінка є безцінна квітка,
Що кожен день гарно цвіте.
І на останок лиш запевню…
Що не повторна ця краса,
Кохайте їх вони та квітка,
Троянда в кожного одна.
А.А. Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=565271
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.03.2015
Із смутком я нагадую собі про те,
Яким теплом кохання оповило,
І холоду що є так не було,
Ті почуття зігріли сильно тіло.
В історії минувшого життя,
Де щастя те що вже минуло,
Я не втрачаю віри бо вона живе,
В душі моїй навіки так осівши.
І спогади що крають всі думки,
Безжальні по відношенню до мене,
Вони розірвуть серце на шматки,
Не даючи надію далі жити.
Із сльози з біллю спускаються щокою,
То серце плаче що зазнало втрати,
Кохання в серці так лише моїм,
З ковтком повітр’я важко лиш вдихати.
Був час коли зігріла ти теплом,
Немов та ковдра моє тіло ти покрила,
В турботі добре нам тоді було,
Від радості любов об’єдинила.
І в час коли в душі був певний сум,
І крик ковтком у горлі тиснув сильно,
Так поцілунок твій був тим шарфом,
Що обгортав мене і мою шию.
Кохання так єднає лише двох,
І третій тут цілком буває зайвим,
В житті моїм був жорсткий крок,
То ти із нього просто вийшла.
І холод що з’явився в цім житті,
Окутав так буденність існування,
Я прошу лиш тебе одне,
Поверни тепло й моє кохання.
Та смуток лиш нагадує про те,
Коли життя удар ось той зробило,
І в час коли бажав лише тебе,
Взаємність тишком десь втекла.
В цей час є стверджена лиш мить,
Не знаєш ти кохання і підтримки,
Безжально так покинувши мене,
Життям егоїстичним хочеш жити.
З думками цими в кожнім дні,
Я тишком йду по вулиці широкій,
І шарфом лиш окутавшись в теплі,
Пустився сніг а я йду з роботи.
А.А. Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=564760
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.03.2015
Як хочеться лиш знати що чекає,
Щоб хто не будь мені все розповів,
В самотності життя моє страждає,
Та я з минувшим часом просто звик.
Життя що лине барвами веселки,
Із різних кольорів нам майорить,
Ми ж ділимо ці барви лиш на двоє,
На чорну і блискучу білу мить.
Усе що є у світі кольорове,
І повне незабутніх почуттів,
Життя воно буває так казковим,
То певно білий колір заблистів.
Та колір білий часто досить лиш мінливий,
З ним змішуються перли нашого життя,
Як фарби ті що лист розфарбують,
Змішавши нам здаються лиш брудні.
І розуміння цьому є єдина правда,
Жорстока справедливість у життя,
Не змішуйте себе з життєвим брудом,
Він й сам у нього точно зазирне.
І це все буде в час такий підступний,
Коли лиш важко бачити буття,
І так із сумом озирнувшись,
Я бачу кольори мого життя.
А.А. Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=564036
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.03.2015
Життя єднає не жадано,
Бутон кохання, аромат,
Від самовитого бажання,
Доля об’єднує лиш так.
В пориві почуттів чудових,
В вогні прикуті два життя,
І барви від чуття казкові,
Влетіли б десь у небуття.
Ковтки повітря ненаситні,
І погляд що іскрить в очах,
Серця коханням оповиті,
В надії бути все життя.
Обіймами зігрівши тіло,
Даруючи так лиш тепло,
Душа у небо вилітає,
Так ще чудово не бувало.
І поцілунки що солодкі,
Від уст твоїх чудовий смак,
Спокусою так гармонійно,
Я бачу все в твоїх очах.
Вони бездонні карі очі,
В них полишаюсь я не сам,
Кохання іскорка палає,
Так глянувши на них хоч раз.
І є бажання бути поруч,
Шалена мрія для буття,
І хочеться лиш бути вічно…
Кохаючи усе життя.
А.А. Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=563607
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.03.2015
Я гляну в даль… Та не далеко,
За горизонтом є життя,
І напрямок очей не блудить,
Він знає точно, навмання.
І сум що в погляді присутній,
І спогади що є в мені,
Так тишком душу обвивають,
Минають місяці та дні.
І час що пролітає швидко,
Він гоїть рани не життя,
І мрія та що за межею,
Я їх кохаю, й так щодня.
І прокидаючись що ранку,
В вікно я погляд відведу,
Є ті для кого я лиш вижив,
І син, для нього я живу.
І поділом життя лиш мого,
Є лінія та що там в далі,
Вона межує мрії й будні,
Є горизонтом у житті.
А.А. Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=563606
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.03.2015
Я дякую тобі мій вірний друже,
Ти поруч був завжди в потрібний час,
Хоч доля наді мною так знущалась,
Та ти не полишав мене ні раз.
Підтримував завжди у важку днину,
За що я щиро дякую тобі,
І доля що з дитинства нас здружила,
Я вдячний за щасливі миті ті.
Я пам’ятаю час шкільний і дружбу,
Це є дарунком долі для життя,
Із митями буття усе змінилось,
Та доля так випробувала нас.
В часи студентства є роки відчутні,
Так суперечки чесно в нас були,
І погляд формувався вже дорослий,
Та дружбу не порушували ми.
І час минав так швидко і невпинно,
Мінялися події так щодня,
Закінчилось дитинство і навчання,
Дорослі ми крокуємо життям.
І в дні буденні вірш я цей напишу,
Із вдячністю тобі за все що є,
Ти друже кум тепер у мене вірний,
Гадаю син із часом все пойме.
Запевнювати можна час від часу,
Одне для сина я би побажав,
Аби життя йому лиш дарувало,
Такого друга що вже маю я.
А.А. Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=563358
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.03.2015
Рукою я обійму тіло,
Даю коханій певний знак,
Мабуть так дотиком згадає,
Що я кохаю її так.
В обіймах ніжно обгорнувши,
Я відчуваю серця такт,
І подих тихий і повільний,
Шаленість нот у голосах.
І поглядом рельєфи тіла,
Де є долина й пагорби,
Краї ось ці досить інтимні,
Хоча і повні ніжності.
В тепло кохання обгорнувшись,
Я згадую ті вечори,
Які в обіймах лиш минали,
Є задоволенням межі.
І погляд твій що зігріває,
Ті поцілунки і їх смак,
Той час завжди лиш неповторний,
На тілі полишав я знак.
І в час відчутного блаженства,
В ту мить безкрайніх ніжностей,
Усе б чого душа бажала,
Не полишати тих ночей.
А.А. Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=563357
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 01.03.2015
Без тебя... очень плохо.
Всё стало не нужным и не интересним.
Жизнь кажется поставила точку в моем сердце.
Убеждения друзей кажется не имеют смысла.
Не могу уснуть...
Сны с тобой превращаютса в скаску.
Боль в сердце...
- Очень больно.
В голове лиш ты и всё что связано с тобой.
Емоции овладевают мной,
И рвут сердце на части.
Вспоминания живут и страдают во мне.
На мгновение кажется что я что то упустил...
Тебя?
Вспоминаю что "Без тебя" я УМЕРАЮ.
автор А.Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=563091
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 28.02.2015
Ты один на сцене светишь
Светишь ярче чем звёзда
Поднимает настроение
И улыбаешься всегда
Твои песни росслабляют Принося в душе покои
Ты на сцене зажигаешь
С самой яркою звёздой
Твои треки от души
Даже ёсли и хиты
В них всё чувства и мечты
Что приносишь людям ты
Ты мне нравишься всёгда
И как друг и как звёзда
По тому то и тогда
Зову тебя Коля Серга.
А.Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=563090
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 28.02.2015
Каждый день тебя я вижу
Каждый день тобою дышу
Каждый день иду на взлет
Ведь с тобою мне везет
Каждый день тебя я слышу
Каждый день тобою брежу
Каждый день схожу с ума
Что свели твои уста
И затронутый судьбой
Ты приносишь мне покои
На мгновенье я забил
Что тебя я полюбил
А. Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=562538
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 26.02.2015
Не справедливе це життя,
Одні цілком розчарування,
І є надія на одне,
Щоб не згасало то бажання.
І мрія щоб завжди була,
Що квіткою гарно розцвіла,
Так щастя з радощів душа,
В житті з’явилась на тих крилах.
І в небо високо внесе,
Твої бажання і ті мрії,
Й забудеш ти нещастя те,
Що лиш життя твоє змінило.
Та час лікує рани лиш,
Що доля тихо полишила,
Покинувши лиш так тебе,
Самотність душу оповила.
У ній жага життя одна,
Що губить мрії , тишком душу,
І ти в самотності лише,
Думками серце з місця рушиш.
Бажаєш рватися туди,
Де серце спокій б дійсно мало,
Та ти залишився один,
Із спогадами що ридають.
І серце те що ти кохав,
Окаменіло охоловши,
І ти із сльозами страждав,
Та час крокуючи минав.
І лиш невпинно у житті,
Є почуття що дійсно щирі,
Розтоптані лише в мені,
Далеко й глибоко в душі.
І час що дійсно гоїть рани,
Залишивши лише рубці,
В житті навічно не згасають,
Як спогади що в голові.
І те життя що проминуло,
Була щаслива то пора,
Та лиш мене так підкосило,
Я гляну лиш тебе нема.
І напевно та жорстокість,
Де людяності вже нема,
Кохаючи тебе відкрито,
Ти просто тишком так пішла.
А.А. Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=562537
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.02.2015
Так сложно верить в чудеса
Но жизнь открила мне глаза
Открила душу и мечты
Зажгла огонь в моей груди
Пройдутся искри по крови
Покажут мочь моеи любви
Замкнутся в сердце на всегда
От куда вылетит стрела
И на пути она взорветься
С осколков все опять начнется
И боль, страдания опять...
Тебя я не хочу терять
Чтоб и хотел я не смогу
Я просто сильно так люблю
Люблю такой какая есть
Что не могу поспать, поесть
Ну как тебя я вспоминаю
Так сразу голову теряю
И потерявши дари речи
Я дожидаюсь нашей встречи
И на мобильник позвонил
Представился и пригласил
Еще тогда не понимал
Какое счастье повстречал
И на рассвете на мосту
С цветами я тебя лиш жду
Жду чтоб сказать тебе "люблю"
И что тобою лиш живу
Живу я так как и тогда
В душе депрессия одна
Депрессия там на мосту
Ждет девушку что я люблю.
А.А. Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=562277
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 25.02.2015
Ось осінь що змінила все,
Влетіла швидко на тих крилах,
І почалося дійсно те…
Як доля певно лиш веліла.
І негаразди що в житті,
Ввійшли негадано і різко,
І посилилися у нім,
Не маючи жалю хоч трішки.
І та трагедія життя,
Що так спіткала на пероні,
Змінила все моє буття,
Я бачив тих хто був в негоді.
І біль що обгортав мене,
З життям боровся досить швидко,
В очах лиш страх, невже це все?
У мене ж син, сім’я вже є!!!
На кого все ось це полишу?
Думки змішались в голові,
Із мрією в вікно я гляну,
В очах минувші будні дні.
Критичний час життя боролось,
Із сил останніх встояло,
Я поглядом на вхід прикутий,
Ввійшла б вона, її я жду.
Та в час важкий і вже минувший,
Батьки підтримку ту дали,
І брат із кумом не забули,
Лиш поруч просто так були.
Бабуся з тіткою бували,
Й відвідували в вільний час,
Та я сім’ю свою чекаю,
Надіючись так кожен раз.
Так проминули важкі дні,
В очах погасли ті вогні,
У розпачі від почуттів,
Лиш біль у грудях майорів.
З байдужістю лиш в тих очах,
Що завітали в пізній час,
Із посмішкою на лиці,
Так серце краяла мені.
Нестерпно було на душі,
Тебе не було в важкі дні,
І ті часи що я чекав,
На все життя запам’ятав.
Та це початком лиш було,
Нещастя обертом ішло,
І кольором в моїм житті,
Лиш є присутні сірі дні.
Із часом кинувши мене,
Самотність з білю лиш гризе,
Із сльозами що на лиці,
Я лишуся в осіннім дні.
А.А. Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=562275
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.02.2015
В эту трудную минуту
О тебе я вспоминаю
Столь прекрасной в мире этом
Я себе не представлял
Вспоминаю я тебя
Твои нежные слова
Вспоминаю нашу встречу
Что казалась длится вечность
А ещё я вспоминаю
Как смотрел я на тебя
Как ценил твою улыбку
И любил твои глаза
Вспоминание словно сказка
Длится долго и не гаснет
Очень долго вспоминал
Ведь тебя я повстречал
А .Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=562032
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 24.02.2015
Ми чуємо прості слова,
Що просто значення не мають,
Так лиш минула та пора,
Слова як вітер повиває.
У слові крилась певна суть,
Й довіра гідно неминуча,
І цінність їх прекрасний звук,
Із уст промовивши відчутно.
Відчутно мовивши хоч щось,
Із шаную нам довіряли,
Люди слова не розкидали,
За це й довіру певну мали.
А що тепер прості слова?
І значення такі цікаві,
Байдужі стали на віка,
Для тих хто гідності немає.
Так тим хто мовивши одне,
Не втримавши слова – мови,
І просто вітром в даль несе,
Слова котрі пусті в розмові.
В розмові чи письмі лишень,
Це значення ціни немає,
Як гарно мовили б ви це,
Та сутності це не міняє.
Цінуйте тих хто мовить сам,
Що з почуттями розуміє,
Він не повторить вам лиш те…
Чого б насправді ви хотіли.
Отже цінуйте тих людей,
І вірте щиро в гідне слово,
Що з почуттями понесе,
З душі ось те чарівне слово.
І пам’ятайте все життя,
Слова що сказані відкрито,
Бо в них закладена душа,
Що почуттями оповита.
А.А. Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=561990
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.02.2015
Думки минулого життя,
На фото спогади щасливі,
Де були ми й наше маля,
Здавалося б навіки милі.
І час що нас так об’єднав,
Даремним він не був ніколи,
Я твердив чітко й щиро знав,
Що я кохаю що хвилини.
Хвилинами цього життя,
Що дарували тільки радість,
І прокидаючись щодня,
Із поглядом кохаю я.
А ти лиш стверджувала те…
Що бути поруч ти бажала,
І ніжним поцілунком лиш,
В обіймах сильно обгортала.
Ми дарували так тепло,
В відношення іскру кохання,
Що полум’ям вверх понесло,
На зірку глянувши бажання.
Загадуючи тільки те…
Щоб нас кохання не минало,
І всі ті щирі почуття,
Ніколи так не затухали.
Щоб в них завжди весна була,
І квіти гарно розцвітали,
Нагадуючи так лиш нас,
І сонця промені ласкали.
Ми йшли дорогою життя,
Минаючи усі негоди,
Долали вірно перешкоди,
І впевнено ішли вперед.
Бажання жити цим життям,
Об’єднувало в одне ціле,
Частинку гарного буття,
Лиш здумавши так про дитя.
Та час невпинно лине в даль,
З’явився холод і печаль,
Надії на життя щасливе,
Минають кожної хвилини.
Так гасне полум’я котре…
Життя сім’ї лиш береже,
Хоч й вітром зносить почуття,
Які тримає лиш душа.
І в сильній болі береже,
Гадаючи що ще не все…
Та не бажаєш ти лиш цього,
Кохання просто не було!!!
І ствердження ці крають душу,
Та я терпіти все це мушу,
Адже кохаю сильно я,
Тепер це мрія лиш моя.
Життя котре було щасливе,
Різноманітне і бурхливе,
Для сина повне радощів,
Він мав усе чого хотів.
І піклування двох батьків,
На користь лиш йому було,
Усе чого я лиш хотів,
Життя для нього з радощів.
Та ти закреслила усе,
Гадаючи що вірно це,
Так здумавши егоїстично,
Експериментом охрестивши!!!
І кинувши в важкі часи,
Полинула ти до батьків,
І зрозумівши лиш одне…
Заради них ти кинеш все.
З байдужістю про цю сім’я,
Руйнуєш ти Миколкину,
І це помилка назавжди,
Тоді із нею життям йти.
Життям важким, часом підступним,
Ти зрозумієш це відчутно,
І бумерангом в це життя,
Повернуться твої слова.
Та як не гірко на душі,
Є фото що зігріє дні,
Що не полишить в самоті,
Ті спогади в нашім житті.
А.А. Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=561988
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.02.2015
Вы посвящаете нам жизнь
И дарите свое тепло
Ну а когда в нас нету сил
Вы заставляете нас жить
Вы все прекрасны и чудесны
Неординарны и интересны
И ради вас ми идем на дно
Без вас нам жить так нелегко
И жить без вас нам не дано
Без вас небесных тяжело
И тяжелее не любить
Да! очень сложно вас забить
Вы сводите с ума любого
Кто вас питается любить
Даете этим смысл жить
Жить ради вас любимых и любить
И этот смисл в жизни свет
Не понимать вас полный бред
И отдавать вам все тепло
Чтобы вам теплее всем било
Вам женщинам, вам дорогим
Ми все на свете подарим
Не понимая что творим
Ми вас всегда боготворим.
А.А. Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=561564
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 22.02.2015
Береги любовь!...
И те чувства что в тебе
Веруют и живут
Помогая тебе любить и страдать
Береги любовь!...
И все то что пережил
И чувствовал своей душой
Даже если нет сил
Береги любовь!...
Вопреки всему что говорят
Слушая только свое сердце
Верь в любовь и себя
Береги любовь!...
И все что вас связывает
Не потдаваясь страху
Борись до последнего
Береги любовь!...
Ведь любовь это жизнь
Это искра в твоем сердце
Огонь который заставляет тебя жить
Береги любовь!...
До последнего мгновения
И те чувство что в тебе
Запалила любовь.
А.А. Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=561551
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 22.02.2015
Герої не вмирають!!!
Вони живуть в серцях,
Життя їх буде вічне,
Тепер лиш в небесах.
Герої не вмирають!!!
Герой це назавжди,
Із поглядом на смерть,
Він буде вірно йти.
За волю України,
І гідність ту що є,
Герої полягають,
З надією на те…
Щоб в Україні милій,
Єдиній повсякчас,
Лиш була справедливість,
Для кожного із нас.
Щоб діти що зростають,
В майбутнє вірно йшли,
І страху щоб не було,
У їхньому житті.
Герої не вмирають!!!
Вони живуть завжди,
У пам’яті лиш вічній,
Їх згадуємо ми.
А.А. Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=561414
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 21.02.2015
Про неньку пару слів напишу…
Це знають всі у світі цім,
Вона ніколи не полишить,
І буде поруч кожні дні.
Вона як янгол для малечі,
Оберігає все життя,
І голос той що ніжно шепче,
Відкрита щирістю душа.
Одне лиш слово, ненько – Мамо!!!
Бажає бачити лиш те…
Об доля нас оберігала,
І була поряд понад усе.
Щоб посмішка в устах дитини,
Зігріла серце що тремтить,
Бо не спокійно що хвилини,
Дитиною своєю жити.
Щоб щастя щиро обгортало,
І позитиву повсякчас,
І посмішка постійно прикрашала,
Для неньки ось це є щаслива мить.
Отже…шануйте матерів віддано,
Вони нам дарували це життя,
Чого на світі б так не вистачало,
Це янгольські від матері слова.
А.А. Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=561302
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.02.2015
Розбивши серце, ти пішла,
Лиш все почув я на прощання,
Руйнуючи так почуття,
Між нами зводиться стіна.
За межею її буття,
У кожного своє життя,
І лине часом швидко так,
Перебігом лиш день від дня.
Межа ось ця і є кохання,
Що смутком огортає днину,
Його не цінимо бажання,
Покинувши ось так дитину.
І все що будували ми,
Руйнуєш ти одним лиш словом,
Так перекресливши роки,
Повернешся швидко до дому.
Бажання бути поруч з тим…
Хто не підтримав коли важко,
Забравши так дитину з цим,
Гадаєш що йому там казка.
Та як ось це егоїстично,
Вважати вірним за маля,
Що не зростає так щасливо,
Як виростали ти і я.
А.А. Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=560998
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.02.2015
Закривши очі бачу сина,
І сум нагадує усе,
Так важко поштовхом у серце,
Два місяці ось так мине.
І дні що линули невпинно,
З думками сину в голові,
Життя здається так нікчемним,
Та жити змушуєш лиш ти.
І розуміння що далеко,
За горизонтами життя,
Лиш сірим кольором фарбує,
Цей обрій де існую я.
І смутком вкриється буденність,
І важко що не поруч ти,
Й здавалося б погляну в небо,
Та й дощ невпинно буде йти.
І сльози покривають погляд,
І скочуються різко вниз,
Душа із болі виринає,
В самотності лиш сум гримить.
Пробач мені що я не поруч,
Так важко жити в цім житті,
І при можливості я лину,
Будемо разом сину ми.
І мріючи про ці хвилини,
Я погляд відведу в вікно,
І бачу сину я краплини,
Що покривають рясно скло.
А.А. Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=560947
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.02.2015
І ось тобі пишу листа,
Надіючись так на майбутнє,
І в ньому я лиш розповім,
Життя змінилося відчутно.
Надіючись що глянеш ти,
Читатимеш мої рядки,
Й побачиш те що бачу я,
Та ти не віриш в те життя.
Ти не бажаєш щастя сину,
Й не віриш ти в щасливу днину,
Зневірившись ти у мені,
Руйнуєш все що є в житті.
І плани ті що будували,
Й сім’ю яку оберігали,
Ростили разом малюка
Кохаючи його щодня.
Даруючи свою увагу,
Йому давали перевагу,
У повноцінності сім’ї,
Де були разом кожні дні.
І син лиш бачив це життя,
У нього була ця сім’я,
І радощі бажання нові,
Рости в сім’ї це так чудово.
А що на даний час він має?
За що його життя карає?
Він лиш одне завжди бажає,
Чого у нього вже не має.
Із часом він так запитає…
А тато де? Й чому не має?
І що б йому ти не сказала,
Та правда є в житті одна…
Що батько рідний є на світі,
Лиш поруч так його нема.
І засумує син від тоді,
Коли побачить те що є,
Радіють діточки з батьками,
А він без батька так живе.
Із сумом цим, я лист закінчу,
З сльозами гірко на душі,
Адже зростали ми з батьками,
А сину важко кожні дні.
А.А. Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=560776
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.02.2015
Сьогодні день такий жаданий,
Його чекала довго ти,
Тобі сьогодні уже двадцять,
І ти щаслива йдеш в житті.
Нема у тебе не удачі,
Бо щастя так лиш обгорта,
І те кохання що далеко,
Лиш згадує тебе щодня.
Кохання те що так страждає,
Яке байдуже лиш тобі,
Вітання пише і бажає,
Хоч важко жити в самоті.
Бажаючи тобі лиш щастя,
І радощів в житті щодня,
Нехай минають усі біди,
Здоров’я сильного в життя.
І щоб на радість наш синочок,
Лиш посмішку так дарував,
І він тебе кохана, вірно…
Як янгол наш оберігав.
І так сумуючи я пишу,
Із сльозами що на очах,
Думки про тебе не полишать,
Кохаю просто сильно так.
І розуміючи що важко,
І шансу певно вже нема,
Із подихом що тисне серце,
Я мовлю лиш такі слова…
Що вдячний я тобі кохана,
Ти сонечко мого життя,
Та зірочка що в небі сяє,
Мені тебе не вистачає,
Тепла якого вже нема.
В самотності я розумію,
Одну важливу й вірну річ,
Що я кохаю і лиш мрію,
І це найкраще що в мені.
Кохаючи тебе я знаю,
На скільки сильні почуття,
І не важливо що чекає,
І є загадкою життя.
Так й не важливо що в житті,
Відбудеться в нашім надалі,
Я завжди подумки лиш з тим,
Кого моя душа чекає…
І нас лиш місто нагадає,
Щасливі були ми тоді,
І серце мріючи бажає,
Кохати лиш тебе в житті.
А.А. Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=560315
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.02.2015
Щаслива мить життя навіки
Нас обєднала в танці цім
І певно просто так для втіхи
Я був для тебе тоді тим
Хто в танці голову кружив
В обіймах ніжно обіймав
І пошипки одне шептав
Як я кохав тебе кохав
Кохав й кохаю в серці чутно
І спогади лиш в голові
Як ми з тобою були разом
Коли бував в твоїм селі
І вечір той єдина втіха
Той танець теж навіки наш
Наступний ранок був прощальний
Хоча на деякий лиш час
І час минув, ти все забула
Та гірко лиш в моїй душі
Як обіймав тебе я в танці
Назавжди лишаться в мені.
А.Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=560124
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.02.2015
Я вірю в те що бачу я
Коли зі мною вся сім'я
Коли кохана ти щодня
І сина бачу також я
Я вірю в мрію, в те життя
Коли ми разом Ти+Я
Бо ця самотність не життя
Від болю в серці гину я
Я гину й плачу в самоті
Життя минає, линуть дні
Проходять ночі і часи
Але не разом так вже ми
Я вірю в нас, у наше щастя
І це життя було б прекрасне
Лиш вірила би в нього ти
В надію шансу до мети
Мети життя я певно вірю
І так живу і все надіюсь
Можливо так як і тоді
Коли ми мріяли вночі
Що будем разом по житті
Ростити разом цю малечу
Так мріяти здавалось б легче
І вірити у це життя
Що буде так як хочу я
А.Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=560123
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.02.2015
Життя полишило мене,
Залишивши так існування,
І є бажання лиш одне,
Не відчувати проживання.
І спогади щоб зникли так,
Полишили думки і тіло,
Поринувши в далеку даль,
Забравши разом ту печаль.
Іще самотність та що є,
Із смутком лишила надії,
Покинувши душу мою,
Нестерпні подихи від мрії.
І сльози щоб не мали горя,
Яке обгортає життя,
І серце розива буденність,
Так створює жахи щодня.
І глянувши на світ відкрито,
Не бачу красок у житті,
Воно здавалося лиш сірим,
Такі його буденні дні.
І днем минувшим не помітно,
Я не дивуюсь й так щодня,
Ті п’ятдесят відтінків сірого,
Це барви лиш мого життя.
А.А. Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=559988
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.02.2015
Я так сумую за тобою,
Й на фото глянувши твоє,
Душа не припиняє бою,
Так тільки серце сильно рве.
І біль і спогади турбують,
Ти лишила печаль одну,
Не дарувавши її шансу
Із часом досягти мету.
Я так безмежно шаленію,
Та втратив те чим я живу,
Тебе образити не смію,
Кохаю лиш тебе одну.
Шкодую сильно, не можливо…
Терпіти часто ось цю біль,
Я прошу шансу, одну дію,
Щаслива будеш ти повір.
А.А. Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=559616
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2015
Є янгол той що з неба сходить,
Він лиш шукає почуття,
І обвиваючи стрілою,
Влучає в серце,в два життя.
І в час коли стріла проникне,
Даруючи чудову мить,
Лиш двоє разом розуміють,
Приємний біль в грудях болить.
Він розриває з середини,
На волю пустить відчуття,
І даючи велику силу,
Взлетіти разом в майбуття.
Той янгол подарує вічність,
Коханням бути так щодня,
Він підштовхне вас на ті кроки,
Щасливим бути все життя.
І об’єднавши в одне ціле,
Притягує лиш два серця,
І зникне там, далеко в небі,
Поринувши в те небуття.
А.А. Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=559562
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2015
24 січня…
Історія його життя відбулася досить недавно, в невеликому містечку. Не зважаючи на перебіг подій в світі розпочалося все на початку дві тисячі одинадцятого року, в січні місяці. За вікном пролітав сніжок,і було морозно на дворі. І до того бурне життя не передбачувало певних змін. Роки навчання хоч і завершувались, але все ж були незабутніми. Особливих планів на майбутнє не було. Все було досить зрозумілим – училище, академія… Він присвятив себе і свій вільний час баскетболу, і це змінило його життя. І ось одного разу, пішовши на тренування, він замітив в залі групу чарівних і досить юних дівчат. З подивом на очевидне він швидко ринув до тренера в з’ясуванні обставин що склались. Увійшовши до кабінету його зустріла досить позитивна дівчина, її звали Сніжана. Привітавшись він оминув її і привітався з учителем. У ході подій що відбувалися надалі за дверима кабінету не мали певного значення, це не змінювало того що відбувалося далі… Вийшовши з кабінету він швидкома переодягнувся і взявши м’яч в руки пішов до залу. Увійшовши, його чекали друзі що також були досить здивовані появі чарівних дівчат. За досить зрозумілих обставин йому було запропоновано навчити дівчат грати в баскетбол. І це його не обтяжувало. Привітавшись з досить позитивними дівчатками, які ж одразу звернули увагу, він вирішив познайомитись і відрекомендувався - «мене звати Андрій». Та хоч це звучало досить смішно і певною мірою незрозуміло вони відповіли – «ми знаємо». Поміж ось цієї юрби дівчат була помітна вона… Вона відрізнялась від всіх своїм спокійним ставленням до усього. Але це не дало йому зрозуміти те що відбувається в даний момент. Він не помічав те що є ще інші. Він не помічав усе що було навколо і це саме відчуття його шокувало. І в ступорі незрозумілості його хтось трутив, це була Сніжана. Вона швидко засипала Андрія питаннями «що робити?», і в шоковому стані він мовив «Бігати». Досить швидко відійшовши від шоку він розпочав тренування. Але думки що оточували його зі всіх сторін не давали йому вільної хвилини аби забути її. Тренування досить швидко минало, час ішов. По закінченню він зібрав дівчат і мовив – «ось такий цей баскетбол, вам подобається?» з досить здивованим виглядом Андрій шукав очима її але її поміж юрби не було, що його засмутило. Тренування закінчилось, ідучи до роздягальні він наздогнав Сніжану і мовив до неї… « Скажи а де ось та спокійна темноволоса подруга?». Усміхаючись мені вона відповіла «Пішла». Андрій засмутився здавалося б це була перша й остання зустріч…. І з сумом він пішов перевдягатись. Його настрій настільки був зіпсований що він не мав бажання нічого робити, все здавалося незрозумілим. І ось по ту сторону стінки були чутні голоси двох дівчат, і їх сміх. Не те щоб Андрій ніколи не чув сміху але цей для нього здавався таким солодким що це підняло йому настрій. Перевдягнувшись він спускався сходами до низу і прямував до виходу. Де на нього чекали друзі. Взявшись за ручку двері він почув янгольський сміх, і це змусило його обернутись. І це була вона… Цей ступор позбавив його думок і він незрозуміло завис на місці. Вона йшла не одна поруч була Сніжана що в знову попрощалась і оминувши мене пішли далі. Вийшовши з училища, Андрій рушив додому. Думки в його голові заполонила вона, та тендітна незнайома дівчинка що за незрозумілих обставин запала в його голову. Було вже досить темно, і морозно, йдучи повільно до дому він задавався лиш одним питанням як ж її звати і яка вона чарівна. День добігав свого кінця і глянувши на календар Андрій запам’ятав цей день в своєму житті назавжди. Цей день він зустрів її це був день їх першої зустрічі 24 січня 2011року.
«2»
Незрозуміла тяга й почуття…
Наступного ранку прокинувшись, думки охопила вона, і ще більше бажання дізнатись хоча б її ім’я. Зібравшись і рушивши на навчання, дорогою до училища Андрія не покидали ті відчуття її сміху і погляду. Було важко зосередитись на навчанні і роботі, вона стала головною думкою в його голові, і це його просто лиш більше притягувало до неї. Поміж уроками, в час перерв він шукав її посеред неймовірної юрби студентів. Та все було даремно вона зникла як зірка з неба, що згасаючи дає надію на невідоме… Життя Андрія стало сіре й не мало тих барв що пару днів назад. Цей настрій лиш збільшувався й це ще більш його пригнічувало. Друзі і знайомі дивувались його поведінці, і не раз запитували що не так. Але відповіді просто не було. Андрій розумів що це не прості почуття і він лиш більше цього боявся. Страхом було його минуле життя, а точніше останні відносини. Хоч і цей страх мав певну перевагу та він мріяв її побачити чи почути серед буденної юрби. Оскільки поміж навчання ще була робота, це давало хоч якусь різноманітність в його й так насиченому житті. Це його відволікало, та нажаль не змінювало думок в голові. Здавалося б він просто шаленів від неї від того що вона його манила. Андрію здавалось що ось вона ввійде в коридор і привітається. Він чув її голос і янгольський сміх поміж студентів. Та її там нажаль не було. У нього була лиш надія що він її скоро побачить, можливо навіть на завтрашньому тренуванні. Так минав черговий день що був повний очікування й незрозумілої тяги до неї, до тієї що подарувала незрозумілі почуття. З думками про те що Андрій побачить її, він вкрився ковдрою і заснув, в надії на те що вона прийде до нього у сні, та ранок настав швидше. Прокинувшись він розумів що можливо сьогодні той день коли він її побачить, почує і нарешті дізнається її ім’я. Швидко одягнувшись він вирушив на навчання, та був переконаний що сьогоднішній день змінить його життя. Дорогою до училища до нього зателефонував друг, його звали «Віталій». Один із декількох кращих друзів що в нього були. Віталій був занепокоєний поведінкою Андрія, і як швидше намагався вияснити причину. Довіряючи Віталію, Андрій розповів все і прозвучало це так – «Друже я зустрів її». І на цьому їхня розмова завершилась. Та й далі нічого було лиш добавити. Андрій швидко дійшов до навчання й на вході до корпусу зустрів Сніжану. Що лиш лишній раз дало йому впевненість що сьогодні він побачить її ту тендітну незнайомку. День линув швидко. Андрій навіть не полишав училища, він прийшов раніше всіх аби мати можливість потренуватись і запевнитись в своїх думках. Вже темніло за вікном споглядаючи на годинник добігав час до шести а її ще не було. І це його не аби як засмутило. Настав час тренування, але в Андрія взагалі не було настрою, його охоплював лиш смуток. Врешті решт він просто зневірився і лиш змушував в своїй голові думки про неї знищити. Йому було не зрозуміло боляче в грудях і пусто на душі. І він намагався забути, але не очікував того що чекатиме далі… Під час тренування Сніжана згадала що в них практика і це дало Андрію зрозуміти що не варто втрачати надії на зустріч. Андрію закортіло дізнатись ім’я тієї хто просто не покидає його думок, і він рушив до дівчат. Крокуючи він зрозумів що напряму запитати ім’я те що цікавить, викликало б певну підозру. Тому він мовив так « Хто сьогодні відсутній», і так як сьогодні не було лиш її проблем не виявилось. Ім’я просто вискочило з уст Сніжани. – «Анюти!!!». Це ім’я як іскра в серці і в думках Андрія. Від задоволення почутого він одразу ж взяв м’яч до рук і каже: «Ну що зіграємо?», і від щастя взявся розминатись. Далі час минав доволі весело. Андрій знав ім’я і це було вже хоч щось для нього, та в голові крутилось що все буде добре… Так минали дні за днями Андрій жодного разу не залишав своїх думок про неї але її не було. Він вважав що час для нього ворог і це його просто добивало. Цього ж вечора, коли він мав відпочивати він як завжди зайшов в контакти і помітив там бажання вступити в дружбу і то була Сніжана. Звичайно це його не дивувало. Андрій певний час був пригнічений адже Анюта просто зникла з його життя. І чисто випадково в друзях Сніжани він помічає її. І це просто підштовхнуло його запросити її в друзі. Так споглядаючи на її фото він заснув. Так минув тиждень. Андрій споглядав на її фото і це викликало в нього сум та він не міг відвести погляду. Він лиш переконував себе що він її ще зустріне.
«3»
День закоханих…
Час линув досить швидко, а її все не було. Лютий місяць добігав до середини, наближався день закоханих. Андрій вже не надіявся її побачити і просто намагався її забути. З ранку він привітав свою маму з святом і пішов засмучений на навчання. Цей день для нього був як і всі інші, і не відрізнявся нічим. Але цей день змінив його бачення про день закоханих гадалось б назавжди. По між уроків він не давав приводу своїм думкам часу думати про неї, і взагалі про дівчат, але вона не виходила з його голови. Здавалось б настрій нічим не підняти, та тут зайшли дівчата які розносили валентинки, з скриньки що була в училищі. Андрій постійно отримував валентинки, але не в такій кількості як того дня. Його однокурсники просто кепкували з нього від заздрощів але він не зважав. Переглянувши їх він помітив дві досить однакових за розміром але різні за малюнком валентинки. Одна з них була від Сніжани і чесно кажучи Андрій здогадувався про її почуття. Так інша просто здивувала його і просто не дала йому ковтнути повітря. Він прочитав її раз з тринадцять і гадав що це йому здалося. І напевно важко в це повірити але він попросив прочитати від кого воно товариша по групі. І почув ім’я: «Аня». Андрій просто не розумів що діється він не вірив в те що в неї можуть бути почуття до нього. Та це лиш дарувало йому надію на те чого він реально дуже хотів. Він примчався на тренування не мов на крилах і ніщо не дарувало йому того настрою як її ім’я, що крутилось в його голові. І вона була там, нарешті… Почуття просто розривали його з середини. Але він боявся їх відкрити, гадаючи що вони не взаємні. Тренування проходили бездоганно він не зводив з неї очей. Вона була чарівна. Андрій не мав наміру до неї підходити поки що, та обставини навчити їх грати його просто підштовхнули. І все ж він зважився. Він не вірив що така тендітна дівчина може бути настільки спокійною і це лиш ближче його підштовхувало. Вона чарівна думав собі Андрій, я її просто не вартий, я не можу їй подобатись, я негарний, я лише треную і все. І ці думки крутились в його голові по черзі доки він не глянув на її гарні карі оченята, і в думці линуло лиш одне « я її кохаю». Тренування закінчилось він попрощався з нею, і запитав її чи буде вона наступного разу. На що ж вона мовила «Так». Андрій більшого й не очікував. І лиш з незрозумілим станом він пішов додому. По дорозі він не раз згадував її очі і її тихенький голосок. Він не розумів що надалі робити, він просто втратив координацію своїх думок. Одне він знав вже точно він покохав її з першого погляду…
«4»
Відкриті почуття…
Наступний тиждень був важким для Андрія. Його навчання добігали кінця, незабаром іспити. Та він їх не боявся, він йшов на червоний диплом. Але ще по переду три місяці практики і це давало час. На що лиш він сам мріяв але ніяк не вдавався це втілити. Під час тренувань він бачив Анюту, спілкувався з нею й іншими… Андрій розумів що ці почуття щирі але боявся що не взаємні для нього. Під час одного з тренувань одна з її сокурсниць випадково травмувала йому ніс. На що звернули всі увагу але Анютка по особливому. Андрій просто ставив акцент на кожній взаємній дії Анюти і шукав сили в собі зізнатись в своїх почуттях. Також свою надмірну увагу давала Сніжана адже він їй подобався, але Андрій не хотів її просто обманювати, він кохав іншу. Скоро мали відбутись змагання які мали покласти кінець цим тренуванням. Андрій це розумів і в одно час не міг просто наважитись на перший крок. Для нього це було просто важко. Так минав березень місяць і здавалось б все він не наважиться на те про о мріє. Першого квітня мала бути остання зустріч на тренуванні з нею гадав він. Він спостерігав за кожним її кроком, ловив її погляд як в останнє. Він сумний йшов до дому настрою просто не було був прохолодний вітер що лиш більш стверджував про те що все закінчилось так і не почавшись. Він годинами сидів в контакті споглядаючи на її фото. В якусь мить вона з’явилась в он лайн. Він наважився їй написати, і прозвучало це так: «привіт, ти зайнята?», на що вона відповіла «Ні». Розмова швидко продовжувалась і Андрій запропонував їй зустрітись в понеділок, вона не відповідала тоді він написав що вона дуже йому сильно подобається. Відповідь не змусила його чекати довго. Вона була не проти… Андрій був задоволений тим що вона йому писала, він почав вірити в взаємність. Час минав досить швидко так і вихідні в яких він переписувався з нею кожну вільну хвилину. Настав понеділок, а з ним і омріяне побачення. Та опісля обіду телефонний дзвінок змінив все і він боявся що Анюта його не зрозуміла. Але це було не так. Анюта більш ніж його розуміла, і зустріч була перенесена на середу. Час минав досить швидко Андрій і Анюта спілкувались в контакті і чекали середи. В середу 6 квітня 2011року ідучи на тренування Андрій не мав бажання більшого як сказати про свої почуття, та в голові лише думки як б все не зіпсувати. Сам час тренування нічим не відрізнявся від інших тренувань. Єдине що змінювало його і відрізняло так це те як він дивився на неї, а вона на нього. Опісля тренування Анюта як завжди йшла до дому з Сніжаною та цього разу не до кінця. Не полишаючи її поглядом ми рушили по місту де Андрій дав Анюті зрозуміти що вона для нього має певні значення і певні почуття. І з наближенням до її квартири котру вона знімала з подругами він запропонував їй зустрічатись. Вона занервувала почувши це що їй було сказано, що ж змусило самого Андрія хвилюватись. Але відповідь була взаємна. На прощання він обняв її, та серце ледь не ринуло на волю від радості. І побажавши одне одному удачі на сьогодні обмінялись телефонами. І розійшлись. Шляхом до дому Андрій не витримав і зателефонував їй і це був початок їх спільних розмов які згодом продовжувались часами. Минав час Анютка відкрилась Андрію в своїх почуттях остаточно. Все було досить добре, вони досить часто бачились і постійно тримали зв'язок. В одній з чергових прогулянок тримаючись за руки, блукаючи містом її зателефонували. Вона прийняла дзвінок, то була її мати. Вона хвилювалась за неї. Андрій запропонував найближчим часом познайомитись аби в неї не було проблем але Анюта з знервовано відмовила. Прогулянка закінчилась досить швидко. Через пару днів вони домовились йти на тренування. Йшов сильний дощ. Андрій був на навчанні і залишив парасольку дома, забувши зранку. Але це не псувало його настрою й намірів сьогодні він хотів відкритись остаточно в своїх почуттях. Хоч і дощ не затихав він купив квіти, червоні троянди і маленького зайчика, як символ своїх почуттів. І рушив до неї. Дощ змочив його наскрізь та це нічого не міняло. Він підійшов до її квартири і зателефонував їй. Вона ось ось мала вийти, Андрій помітно нервував. Дощ певно намагався все зіпсувати. І тут вийшла вона, усміхаючись назустріч. Хоч Андрій й був мокрий наскрізь, він намагався приховати нервування і квіти з тим. Вона так чарівно усміхалась що це лиш більше його змушувало нервувати. Анюта підійшовши привітала мене з тижнем наших відносин на що Андрій розгубився але через декілька хвилин подарував їй квіти й зайчика мовив про своє кохання. Здавалось б цей момент гарно було б закінчити поцілунком але подруги з вікна її квартири не дозволили їм цього зробити. Вона мовила зачекати її. І пішла поставити квіти і іграшку. Нервування Андрія десь просто зникли. Неминучий дощ надавав йому спокою, а їх взаємній прогулянці певної романтики. Здавалось що погода змушує їх прижиматись одне до одного, та це їй подобалось. Обійнявшись вони рушили на тренування і дорогою Андрій та й певно Анюта думали одне. Й їм було досить добре. Тренування було досить насичене але не мало вже певною мірою якогось значення гадав Андрій. Вона була поруч, і це все чого він хотів. Опісля тренування вони рушили одразу ж містом аби побути вдвох. Погода не в чухала і дув прохолодний вітерець. Анюта чарувала його своїм поглядом та не давала спокою його думкам. Вони довго не думаючи знайшли місце на якому й досі залишений запис Андрія про його кохання до Анюти. Це місце було їх першим спільним місцем яке надалі вони постійно відвідували. Називалось воно «Браво». Посидівши трішки там і пообіймавшись ми розмовляли про що тільки могли. Вона помітно тремтіла Андрій дав їй свою куртку і наполягав на тому щоб рушити до її квартири. На що вона була не проти. Ідучи з дощем Андрій лиш хотів завжди бути поруч з нею і все, більше нічого йому не потрібно було. Як на диво дощ притих і вони вже майже доходили до її квартири. І ось тут Андрій мовив що йому вона настільки цінна і він нікуди б її не відпустив. Він важко відвів погляд в сторону і не зрозуміло чому засмутився. Анюта не дала йому шансу на сум. І відповіла взаємністю. Андрій нічого не хотів, лиш глянувши в її очі ніжно поцілував. І запам’ятав цю мить на все своє життя. Попрощавшись з коханою він рушив з дощем додому. Така погода була майже два тижні та це не заважало їй зустрічатись. З часом все розквітло навкруги, і замайоріло сонечко на небі. Час наближався до випуску, Андрій і Анюта лиш більше прив’язувались одне до одного. З’являлись нові фото які заповнювали пам'ять телефону з шаленою швидкістю. І все було добре….
«5»
Знайомство з батьками…
Одно газу прогулюючись міським парком Анюті зателефонували, і звісно вона відповіла. То була її мама, яка в черговий раз хвилювалась. Не заважаючи їм розмовляти Андрій задумався над тим щоб її мати не хвилювалась за неї і знала що Анюта в надійних руках. Думаючи це певний час Андрію теж зазвучав дзвінок. Телефонувала мати, яка також хвилювалась і цікавилась його життям, і зрозуміло ж Анютою. Та Андрій не хотів поспішати хоча часу давалось б до випуску не багато. До того ж попереду в Анюти мала бути практика і цей час наближався. Вони проводили так кожен день до пізньої ночі блукаючи містом і просто обіймаючи одне одного. На вихідні Анюта як завжди їздила додому до батьків. Андрій завжди її з сумом садив на потяг і спілкувався з нею по телефону цілісінькими днями. Розмови інколи просто не мали значення було лиш бажання її почути і все. Опісля вихідних Андрій домовився з Анютою про знайомство з його мамою. Андрій настільки часто говорив Анюті про те що все було добре хоча сам в глибині душі теж ревнував але лиш через нервування самої Анюти. І це змусило його забути попередити маму. Він попередив її лиш за пару годин, в що певний час мама його так і не вірила. Гадала що він просто жартує. Але це було не так. Андрій попередив що будуть в вечері на чай. Рушивши на практику його не полишала думка про Анюту адже вона досить сильно нервувала. Він телефонував їй щогодини але вона готувалась. Опісля практики він рушив по неї і був просто шокований її виглядом. Її чарівність вкотре запевнювала що він просто не вартий такої краси. Андрій лиш мовчки обійняв її і ніжно поцілувавши прошепотів « яка ти в мене гарне , я тебе кохаю, довірся мені, все буде добре». І вони рушили до його дому. Спочатку здавалось що кожний крок змушував її нервувати все більш і більш, та коли ми наблизились до мого дому це все стало реальністю. Спустившись тихенько сходами до низу ми увійшли до кухні. Анюта сильно охопивши руку Андрія занервувала. Увійшла мама яка від не очікування підійнялась на пару секунд наверх. Спустившись привіталась і запропонувала чаю. Розмова здебільшого була досить тихенькою. Доки не згадали за Андрія який виявилось попереджує за пару годин. Після чого розмова пішла досить на позитивному настрої. По закінченню бесіди Андрій і Анюта пішли на прогулянку провівши Андрієву маму з сестричкою Дарією на прогулянку. Коли ж мати полишила їх Анюта врешті решт спокійно відвела подих. Що було досить відчутно, та й спокійно було самому Андрію. Мати вже не хвилювалась де він до пізньої ночі ходить і з ким. І закохані рушили на Браво де посидівши проаналізували їх сьогоднішній день. Не змушуючи чекати наступного дня Андрій запропонував Анюті познайомитись з її батьками що теж нервували і переживали за власну доньку. На що Анюта категорично була не готова. Андрій зрозумів що це для неї серйозний крок, і він не квапив її. Так минали дні й тижні. Настав час її практики і час тривалого розлучення закоханих. Андрій із сумом проводжав її на потяг і говорив що сумуватиме і чекатиме зустрічі. Вночі коли вони були по різну, кожний в своїх ліжках. Їх об’єднувало спільне фото і розмови по телефону. І досить часто так вони під ці голоси засипали і хтось з них лиш клав телефон і теж засипав. Так минали дні, тижні, а вони спілкувались і спілкувались. Здавалось б це буде завжди. Скучаючи по Анютці , Андрій запропонував певний крок і наполягав на ньому кожнісінький раз як була можливість говорити. І мова йшла про знайомство з її батьками. Але це більш мало значення для неї і її батьків, так як Андрій мав щирі почуття і наміри. Анютка погодилась і вони вирішили на 10 червня. Час минав і наближав їх до тієї дати. Андрій був переконаний що він має щирі почуття до неї, і вона до нього. І ось вже настав час. Андрій мав їхати вночі це була його перша самотня подорож до Хмельницького, він не спав усю ніч. Люблячи подорожувати він не закривав очей дивився в даль і знав що його там чекає його кохання. Так він доїхав до місця призначення. Чекаючи на Анюту він обійшов вокзал з низу до вершу в пошуках квітів, та на привили кий жаль їх там не було. Та це не засмучувало його, Андрій був переконаний що в місті вони є і він їх їй подарує. В тиші Хмельницького вокзалу з’являється дзвінок. Діставши телефон із кишені Андрій відповідає. Це була Анюта і вже наближається до вокзалу. Здавалось б в той час серце просто рине в небеса. І ось вона, Андрій лиш подумки перевів подих, хоча в середині переповнювали сльози радості. Він обійняв її і поцілував, потім вони деякий час сиділи на вокзалі поглядаючи одне на одного. Та час минав і задзвонив її телефон, то була її мама. І ми вирушили до її домівки. Анютка почала певно нервувати хоч як її Андрій не заспокоював все було даремно. В ту мить Андрій думав що він сам лиш в змозі це все заспокоїти. На шляху до її домівки, яка розташована в тридцяти кілометрах від самого Хмельницького, він купив їй квіти. Андрій вкотре намагався підняти настрій коханій. Анюта хоч і хвилювалась та запропонувала два варіанти, якими можливо дібратись до її домівки. Першим був рейсовий автобус «Хмельницький – Пархомівці». А другий дібратись попутним транспортом. Андрій глянув на кохану і все що його на той момент заспокоювало, це як найшвидше завершити переживання своєї коханої. І він сказав що ми їдемо як найшвидше. Добираючись попутнім транспортом Андрій спостерігав за краєвидом що був за вікном і час від часу на Анюту. Вона нервувала і це було досить зрозуміло, але акцентувати на цьому уваги не потрібно було. В двадцяти трьох кілометрах від Хмельницького автобус який курсував в іншому напрямку зупинився і вони зійшли. Це було придорожнє селище під назвою Пирогівці. Звідси мовила Анюта Андрію ще сім кілометрів. І нервуючи усміхнулась. Та не минуло й хвилини нас підібрав автомобіль який відвіз їх прямісінько до її домівки. Виходячи з автомобіля Андрій звернув увагу на те що кохана зніяковіла ї зблідла. І ось тут все почалось. Автомобіль рушив далі. Андрій підійшов до Анюти і мовив «Ну що пішли, все буде добре». Талиш обійнявши її намагався зробити перші кроки до будинку. Анюта немов завмерла її поведінка дійсно Андрія шокувала. Андрій намагався її заспокоїти і ось тут з літньої кухні вийшла її мати яка прямувала то будинку. Вона повільно повернула голову на нас і з незрозумілою швидкістю увійшла в будівлю. Хоч і Андрію це було дивно та він був думками лиш коло милої. Вона мовчки пускала сльози і це його просто добивало. І він мовив «Може повернемось». Але після цієї фрази вона мовила в відповідь: « Ні-Ні», і взявши мене за руку повільним кроком зайшли на подвір’я. В якусь мить з’явилась її мати що усміхаючись представилась. Її звали Надія Антонівна. Вона була досить знервована, і причиною цьому був Андрій. Увійшовши до будинку Анюта показала свою кімнату Андрію. Вона була досить просторою. Андрій подивився на Анюту і мовив «ти гаразд?» але вона не відповіла так як її мати просто глянувши на них заплакала. І вона пішла до неї. За деякий час вона повернулась і запропонувала піти прогулятись на двір. І вони вирушили на поріг. Андрій запитав а де твій батько та брат. На що вона відповіла що незабаром будуть. Дочекавшись зустрічі з батьком Володимиром Антоновичем і братом Валентином, Анюта взяла Андрія попід руку і провела до столу. Розмова за столом була досить позитивною. І все завдяки її батьку. Глянувши на кохану Андрій зрозумів що вона вже заспокоїлась. Поївши закохані рушили в садок де тривалий час були одні. Андрій обійняв Анюту і в тиші разом з нею спостерігали на озеро що було прямісінько внизу її городу. В цю мить як виявилось в її селі була присутня її подруга. Її звали Наталі. Наталі була досить позитивна і гарна дівчина з досить цікавою формою мовлення. Познайомившись з нею, вона переконувала її рушити сьогодні до клубу. Андрій хоч й був втомлений з досить тривалої дороги, та все ж погодився піти. Наближався вечір. Андрій спостерігав як збираються дві подруги і не зводив оченят з неї. Вона була для нього усім. І ці думки лиш більш і більш переконували його в щирих почуттях до Анюти. Вийшовши на двір Андрій замітив що луна сьогодні велика й освітлює добре місцевість. Знаючи що він єдиний чоловік в цій жіночій компанії Андрій був лиш трішки засмучений. Та як виявилось Валентин рушив разом з нами. Зачекавши на дворі дівчат Андрій лиш споглядав на нічні Пархомівці і насолоджувався тишою. Не минуло й пів години дівчата вийшли з будинку і рушили до мене. Вони взяли мене по обидві сторони і рушили за межу подвір’я. Не зрозумівши чому Андрій оступився і впав. Усміхнена Наталі намагалась допомогти йому підвестись разом з Анютою. І потім вони жартуючи рушили до місцевого клубу. Події що перебували далі досить одноманітні, і Андрій лиш просто насолоджувався неповторністю того чарівного вечора. Граючи більярд з її однокласниками і односельцями Андрій лиш очаровувався її красою. Спостерігаючи на неї з сторони. Несподіваним подарунком для Андрія та й Анютки став танець який її брат Валентин замовив для них. Цю мить Вони здавалось б не забудуть ніколи. Слова цієї пісні й досі в серці Андрія і Анютки. В танці вони не зводили очей одне з одного і в обіймах насолоджувались одне одним. Слова пісні лиш підштовхували двох закоханих в обійми. Оглядаючись Андрію здавалось що вся увага була прикута саме до них. Але обійми Анюти не полишали його думок що все добре. Завершення танцю настільки зворушило їх обох що по закінченню пісні Андрій палко обійнявши поцілував Анюту. Дорогою до дому вони лиш мовчки перекидались поглядами і все. Здавалось це є єдиний вечір що був в них і єдиний танець. Прийшовши додому Андрій і Анюта втомившись зібрались відпочивати. Це був перший спільний вечір в їхньому житті. І в одно час на спільному ліжку. Настала тиша закохані перемовившись словами здавалось ось ось заснуть. Та їм обом не до сну було. Якийсь нещасний метр ліжка їх розділяв і це їх просто манило. Врешті решт Андрій не витримав і пригорнувся до коханої. Хоч вона була дещо знервована і злякана та стиснувши його руку, вони не заснули. І цілу ніч майже до самісінького ранку розмовляли з захопленням. Під ранок лиш Андрій і Анюта в обіймах заснули. Наступний день минав досить швидко і цим самим підштовхував до смутку насамперед Андрія. Хоч і настрій Анюти був очевидним і взаємним та тривалого розлучення не минеш. До того ж Андрію було потрібно повертатись додому. Тринадцятого червня його брати Сашко святкував день народження і він просто зобов’язаний бути. Останній вечір був безсонним для обох. Вони просто не могли заснути гадаючи що це лиш час який вони ще могли побути разом. І вони не втрачали цієї можливості. Та втома під самісінький ранок їх просто змусила заснути в обіймах. Ранок прийшов досить швидко, прокинувшись від будильника на телефоні, Андрій з сумом збирався в дорогу. Анютка хоч з просоння та з сумом побажала йому щасливої дороги і в обіймах поцілувала на прощання. Андрій попрощавшись з її батьками рушив на автобус. Дорогою до зупинки його охоплював сум і думка що кохана не поруч з ним. В дорозі він згадував два незабутніх дні і наближався до домівки…
«6»
Нерозлучне літо…
Від останньої зустрічі минали тижні. Андрій завершував практику і готувався до державного іспиту. Як тільки була вільна хвилинка він телефонував Анюті і вони лиш тішились спільною розмовою. Його тішило те що незабаром він побачить її, адже її практика також закінчується і вона найближчим часом приїде до нього. Одночасно Андрій здає незалежну атестацію аби по можливості поступити на навчання. В той час він тішився тим що в нього є кому подзвонити і кому обігріти своїм теплом, хоч і по ту сторону телефону. І ось час минув, закохані знову разом і здавалось що лиш більш одне за одним скучили. Як й завжди вони блукали містом в обіймах. Андрій здав іспит на відмінно, і хотів це якось відмітити з коханою. В вечері під час прогулянки він запропонував Анютці супроводжувати його на випуску. Він не хотів аби що не будь їх розлучало. Хоч до випуску ще був тиждень, але Андрію потрібно було знати чи буде вона там присутня. Адже навчання Анюти закінчилось і настали літні канікули. А отже аби вона приїхала їй потрібно було переночувати десь. Андрієві батьки проти хоч й не були, та Андрій хотів аби вона була поруч з ним. І тому цей тиждень був для нього лиш часом для роботи. Він майстрував ліжко. Воно було досить просте й в одно час давало надію що він зможе так же обійняти її і поговорити як й в неї. Зустрівши її в вечорі з потягу вони рушили додому. І готуючись до події завершили день. Вранці прокинувшись в обіймах Андрій запам’ятав її вигляд який і досі в його серці. Такого невинного створіння здавалося б просто не існує, гадав він. Зібравшись вони рушили на випуск. Час минав досить швидко за ним і час що ми були разом. Анюта рушила до себе додому, і почалось літо яке стало для них просто випробуванням, і вони його просто проходили. Стільки часу проведеного за розмовами по телефону. Так минув червень місяць, а за ним й більша половина липня. Андрій за ініціативи батька з матою вступив до вузу, пройшовши конкурс і одразу ж екстерном був переведений на другий курс. Анюта сумувала за ним а він за нею. Мати Андрія збиралась на відпочинок в Одесу і хотіла аби Андрій був поруч. А Андрій в свою чергу не міг без Анюти. І це було досить помітно. І одного дня мати підійшовши до нього запропонувала взяти з собою Анюту, що просто не могло не ощасливити Андрія. Він тої ж миті зателефонував Анюті і сказав цю новину. Звичайно все залежало від батьків Анюти і все трималось на їх слові. Минуло декілька днів і Андрій з Анютою були знову разом. Вони були щасливі, і раділи життю що їх оточувало. Поїздка на морі була досить насиченою і цікавою для них та Андрієвої сім’ї. Андрій з Анютою відвідали місто Одесу як найчарівніша й досить молода пара. Гуляючи цим чарівним містом Андрій і Анюта мріяли про майбутнє, і планували найближчу осінь. Андрій не поступив до Одеси де мріяв навчатись колись, але в Вінниці він буде ближче до коханої і частіше зможе її бачити. Гадав він і ділився планами з коханою. Так минув їх відпочинок на морі, який залишив немалу кількість фото на згадку їм. Опісля відпочинку Анюта мала їхати до дому, її батько святкував день народження дванадцятого серпня. Далі здавалось настала сумна частина життя для обох. Хоч і Андрій ще приїжджав до її дому, і вони проводили час разом, та закохані розуміли що скоро час їх розлучення настане. Одного вечору коли в Андрія дома були всі відбула певна розмова. Ця розмова стосувалась на сам перед Андрієвого навчання. Батьки запропонували аби Анюта була поруч з Андрієм і це досить сильно ощасливило Андрія. Але це мали б узгодити Анютині батьки. Що з часом дали свою згоду. І в Андрія лиш бажання як найшвидше дочекатись тієї миті.
«7»
Нові враження від життя і навчання…
За пару днів до навчання Анюта приїхала до Андрія. Зустрівши кохану Андрій обійняв її і як завжди глянув їй в очі і ковтнув аромат її гарних кіс. Було досить сонячно по дорозі до дому Андрій не зводив погляду з коханої, а вона з нього. Прийшовши додому, Анюту зустріла привітно мати Андрія яка запропонувала обом поїсти і відпочити. Закохані проводили весь час поруч і тішились останніми днями їх відпочинку перед навчанням. Наступного дня Андрій і Анюта мали відвідати колишню квартиру, котру знімала Анюта. В другій половині дня вони рушили туди за речами. Згодом закохані лиш тішились в обіймах розбираючи речі і переглядаючи фото що були роздруковані з відпочинку. Здавалось б тієї миті вони були найщасливіші. Таким чином минали їх останні дні перед навчанням. Першого вересня прокинувшись вранці Андрій зібрався на навчання до університету і відправився до Вінниці разом з братом Сашком котрий також поступив в Вінницький коледж. Анютка ж продовжила навчання в училищі. О другій половині дня занепокоєна Анюта телефонувала Андрію котрий мав добиратись з навчання. Він був досить стомлений і лиш вона дарувала йому радість і втіху. Навчання було досить важким і займало певний час. Анютка це розуміла і підтримувала його кожного дня. І кожного вечора вони обійнявшись в ліжку розповідали що відбувалось в їхньому житті на даний момент. Так минали дні і тижні. І наближалася сесія, а за нею зимові свята, яких вони так чекали. Як завжди на вихідні Анюта їздила до дому, та лиш на цей час уже поруч з Андрієм. Вони були просто не розлучні. А й коли так виходило телефонні розмови не давали їм сильно засумувати. Анюта вирушила на чергову практику котра відбувалась в Хмельницьку. Андрій сумував і готувався до сесії і також відвідував практику. Ось ось і Андрій мав святкувати свій дев’ятнадцятий день народження. Батьки готувались до цієї події, так як в цей день вони також познайомляться з матір’ю Анюти. Андрій настільки сумував за своїм сонечком, що інше йому було просто не цікаве. В вечорі тринадцятого грудня він зустрічав Анюту й її мати з потяга і замовивши таксі привіз їх до дому своїх батьків. Сівши за стіл святкувати Андрій вкотре звернув увагу на той скарб що він зустрів майже рік тому, і його охоплював приємний смуток. Він був зачарований її красою, і лиш чекав миті коли вони залишаться одні. Розмова між Батьками була досить на серйозному рівні, Батьки розуміли що все досить серйозно. І втручатись в будь які їхні роздуми Андрій й Анютка просто не мали й не хотіли. Вони просто перекидались поцілунками і поглядами в повітрі. Анютина мати запевнювала що діти кохають одне одного в чому звісно ніхто й не сперечався. Вони говорили за житло й за те де ми можливо б жили. Але ці важливі розмови не цікавили Андрія він лиш чекав часу коли вони зможуть побути одні. І нарешті ця мить трапилась. Зайшовши в кімнату Андрій нічого не хотів лиш обійняти кохану і побути поруч з нею. Він дивився в її чарівні бездонні очі і розумів усе що відчував. Ніжний поцілунок лиш нагадував їм про все що було. З часом закохані розмовляли про час проведений не разом. Анютка розповідала Андрію лежачи на грудях і цю мить було залишити в пам’яті навіки подумав Андрій. Ранковий сніданок і прощання з її матір’ю, котру згодом закохані провели до потягу, продовжив їх повсякденне життя. Анютка продовжила навчання опісля практики, а Андрій здавав сесію. В його пам’яті залишиться досить романтичних моментів пов’язаних саме з підготовкою до цих всіх іспитів, і як читаючи і вивчаючи теми Анютка засинала поруч з ним. І ці теплі спогади ніколи не покинуть його життя. Так минав їх перший спільний рік яких вони провели разом.
«8»
Новий 2012 рік нове неочікуване життя…
За пару днів до нового року, а саме тридцятого грудня, Андрій і Анютка вирушили до Хмельницького аби відсвяткувати цей новий рік разом. Вони відвідали місцевий ринок в пошуках люстри в Анютину кімнату. Андрій зробив там стелю і лиш люстри там не вистачало. Поблукавши ринком Анютці сподобалась одна доволі цікава люстра, і не шукаючи іншої вони купили її. Вони закупили продукти і рушили рейсовим автобусом до її домівки. Час линув доволі швидко. Андрій закріпив люстру і вони з Анютою певний час спостерігали за нею. Анютка прикрашувала ялинку і поглядаючи на неї Андрій не те що б радів а просто спостерігав за тим щастям що він майже рік назад зустрів і покохав з першого погляду. В вечорі Андрій і Анюта знявши з ліжка ковдру, примостились на підлозі під ялинкою, увімкнувши вогники з фужерами вина розмовляли про минувший рік. Час що звів нас, і те як вони були йому вдячні. Наступний день був останній в цьому досить непростому році. В вечорі Анюта та її батьки як за традицією полишали домівку і святкували новий рік у Анютиної матері брата. Його звали Василем і він проживав у Хмельницьку. Андрій ніколи не забуде тих хвилин що були в його першому новому році який він зустрів з Анютою. На пропозицію її родичів відвідати місцеву ялинку Андрій з Анютою погодились без жодних заперечень. В Хмельницькому який святкував новий рік окрім феєрверків і тиші міста нічого не було помітно. Де не де пролітав сніжок і лиш закохані рушили в обіймає за родичами до ялинки. Ейфорія тих пережитих хвилин Андрія не полишала ні на хвилину. Він обійнявши в обіймає Анюту танцював і веселився радіючи цій миті що є на даний момент. Ні що не пророкувало непорозумінь, доки не з’явилась її подруга Наталі в якої не було настрою та й перебравши алкоголю її надихав смуток. Андрій зачекавши деякий час на Анюту яка намагалась заспокоїти Наталі. Рушив в перед, з думкою на те що кохана наздожене його. Крокуючи повільно Андрій засмутився що Анюта покинула його в новорічну ніч, в чужому для Андрія місті, і залишилась біля подруги котра звалилась як сніг на голову. Він пройшов не малу відстань і сів на лавці чекаючи на неї. Йому було боляче і образливо, емоції що в ньому були говорили йому полишити місто і негайно повернутись додому. Андрій був певною мірою в гніві і ображався на Анюту котра так і не з’являлась. Та з часом вона все ж таки підійшла до нього хоч й теж була не в захваті від того що Андрій зник і мовила, ніби нічого не відбулось: «ти де зник?». Андрій був досить засмучений її поведінкою, та найбільше його засмучувало те що вона не помітила що його майже двадцять хвилин не було поруч. Йдучи дорогою назад Андрій і Анюта сперечались і ця суперечка просто зіпсувала настрій їм обом. Йдучи взявши руку до руки й дивлячись один на одного, та все ж з певними розбіжностями в думках вони намагались помиритись. Хоча в їх пам’яті ці спогади залишились назавжди. Йдучи поруч з Анютою його не покидала образа й думка що так розпочався новий рік. Все що він зрозумів що це була їх перша серйозна на його думку сварка. Але вони швидко за неї забули адже кохали одне одного. Так від того випадку минули пару тижнів з ними й зимові свята і їх спогади. Подарунком і неочікуваним для них стала вагітність Анюти. Хоч й Андрій з Анютою мріяли про діточок весілля і все подібне, та це змінило їх життя і пришвидшило їх плани. Анюта нервувала і це було досить помітно Андрій теж був просто здивований цією подією. Але він більше переймався Анютою та її станом. Він винив себе в тому що це могло зруйнувати життя тієї кого він кохає. Повідомивши батьків що були просто шоковані цією новиною, Андрій і Анюта здавалось б розпочали новий етап життя і тепер він їх взаємного кохання дарується ще одне життя. Мати Андрія намагалась допомогти Анюті з лікарнями й лікарнею. Знаючи кращих лікарів Андрій не хвилювався за сам персонал і пологи, він хвилювався за Анюту яка носила їх спільне дитя під серцем. З тим самим життя Андрія і Анюти не змінилось, вони обоє продовжили навчання і приділяли одне одному ще більше уваги. Андрій завжди хвилювався як там вона та її стан. В вечорі в обіймах вони мріяли про сімейне майбутнє котре їх обмежувало терміном в дев’ять місяців. Навчання Андрія не давало можливості йому дарувати Анютці кожен день подарунки. Всі свої кишенькові гроші він витрачав на вітаміни, які купував коханій. З часом полишивши всі буденні проблеми вони рушили до дому Анютиних батьків. Де звісно була заведена розмова для Андрія про одруження над яким він й сам подумував і чесно кажучи давно лиш мріяв разом з Анютою. В суті розмови було досить часто згадано їх вік, батьки прямо акцентували на цьому всю свою увагу. Андрій був досить спокійний і витриманий. Хвилювання Анюти з приводу розуміння її матері були очікувані. За час розмови мати Анюти запропонувала їх дім як дім де ми будемо проживати, і стверджувала що з часом припише Андрія і цей Дім залишиться нам. Здавалося б цей факт з вагітністю їх згуртував воєдино. Андрій запропонував зробити ванну і кухню на що її батьки погодились. Час минав досить швидко, і з часом Анютка робилась більш жіночною і це лиш більше приваблювало Андрія. Вони вирішили розписатись і ця дата постійно переміщувалась все ближче і ближче і в решті решт не витримавши суперечки між батьками вони розписались одинадцятого квітня дух тисячі дванадцятого року. Закінчивши навчання Андрій звернув увагу на ремонт в її батьків і тим часом шукав роботу. Нічого не перед відчувало біди що виникла між ним і її батьками. За досить незрозумілих обставин її батьки просто розпочали конфліктувати з Андрієм і ці сварки не згасали. І одного разу Андрій не витримав, і мав наміри покинути її селище. Він був шокований таким ставленням до себе й до Анюти він говорив їй про те що час вирішити з ким вона хоче бути, адже вона досить сильно кохала своїх батьків і також часто підтримувала батьків і змовчувала їм. Основний конфлікт що відбувався між Андрієм і матір’ю Анюти, лиш давав зрозуміти те що йому буде важко і ще важче якщо кохана залишиться з батьками. Анюта кохала його і це було помітно. Вони полишили її домівку і далі все залежало лиш від Андрія. Настав важкий час в їх подружньому житті. Як би не тато Андрія він б не мав ні коштів ні роботи, яку йому на той момент дав батько. Він підтримав чим міг по при всі ранішні суперечності. Андрій і Анюта продовжували жити в домівці його батьків. Андрій був спокійний знаючи що Анютка знаходиться біля матері. Він працював від ранку до пізньої ночі, й приходячи пізно в вечорі лиш притулившись до вагітної Анютки засинав. У вільний час намагався давати всю свою увагу коханій. Здавалось б час минав і все плавно текло за своїм шляхом. Андрій часто відвідував з Анютою лікарню, вони спільно відвідували лікарів Жмеринки та Вінниці. Всі проблеми що їх оточували вони проходили разом. Аби не акцентувати свої уваги на конфлікті який змінив ставлення Андрія до Анютиної матері він почав час від часу приймати участь у спілкуванні з нею, під час розмов Анюти з її матір’ю. Але його відношення уже було не змінити він запам’ятав те як вчинила Надія Антонівна, і це немов шрам на тілі що ніколи не зникне. Андрій продовжував працювати на власного батька і був йому вдячний за підтримку. Час минав Анюта сумувала за своїми близькими але постійні проблеми з станом її здоров’я, не дозволяли Андрію ризикувати здоров’ям коханої йому людини. Надіятись на те що хтось з її рідних все ж приїде аби провідати її зник з часом, і Андрій розумів що батькам вона була просто не потрібна. З часом з’являлися конфлікти з Анютою яка від суму за батьками почала просто зриватись на Андрію, якому й так було важко. Та Андрій розумів її і постійно намагався заспокоїти кохану. Йому було шкода її, і в одно час він не розумів ставлення її матері як жінки. Час минав і наближався до пологів. Зібравши немалу суму коштів Андрій був впевнений що його сім’ю це врятує. Кохаючи Анютку він намагався працювати як найближче до неї аби в випадку чого був поруч. Час добігав терміну і це хвилювало Андрія, він досить часто не спав ночами, гадав що ось все почнеться і потрібна буде його допомога. Так непомітно дійшло до двадцять сьомого вересня, який залишиться в житті і в пам’яті Андрія навіки. Це був пізній вечір Андрій прийшов з роботи і збирався відпочивати. Дізнавшись від Анюти що термін минув вже пару днів тому, Андрій захвилювався і з досить серйозним лице приліг біля животика в якому було життя. Знаючи що це буде хлопчик він мовив: « Привіт сину! Це я татко. Що ж ти там уже засидівся вже час сину, не змушуй хвилюватись своїх батьків. Ми тебе вже чекаємо тут». Анютка досить смішно на це все відреагувала. Андрій звернув увагу на годинник що висів на стіні. Час вказував без чотирьох хвилин дванадцяту. Андрій поцілував дружину і з словами « кохана я відпочиватиму» вимкнув світло. Далі творилося чудо, по іншому вважати б не став Андрій. Вимкнувши світло і заплющивши очі йому мовила Анюта « ой! Здається почалось». Андрій був не в гуморі і мовив в відповідь « кохана не жартуй лягай відпочивати» і погладив животика. Анютка не забарилась і мовила «все почалось». Андрій зірвався з ліжка і помітив що ліжко мокре, і промовивши собі в голові « все почалось» покликав маму і швидко викликав швидку. Подальший перебіг подій був такий таксі, лікарня. Андрія запевнили що все буде добре і зачинили в відділення двері. Перебуваючи в стані шоку і нервової не рівноваги Андрій рушив пішки до дому. По дорозі він сів у таксі що відвезло його до дому. Думаючи про стан дружини і про те як їй там зараз самій Андрій не міг заснути. Він телефонував їй кожної хвилини, розуміючи що їй важко він не міг сидіти дома склавши руки. Дізнавшись від Анюти що вона ще не народжує. Андрій швидко зібравшись рушив пішки назад до пологового відділення. Він чатував її біля вікна доки медичний працівник його до неї не впустив. Час минав Анютка була настільки знесилена і Андрій це помічав. Лікар що її оглядав « Миколай Пилипович» якого Андрій дуже добре знав, дозволив йому бути присутнім поруч на пологах. Андрій був певен що Анюта це оцінить і буде більш і більш кохати його. Андрій не міг спокійно на це звертати увагу йому було шкода дружину але нічим він окрім своєї підтримки їй дати не міг. Пологи були досить виснаженими для неї, під час них Андрію довелось чути чималу кількість образ в свою адресу але він розумів що це все сказане було в певному гніві на нього. Миколайчик з’явився на світ в три хвилини другої. І став для і став для них найціннішим скарбом в їх житті. В перші хвилини радості Андрій втратив хід думок, його переповнювали емоції. Він був дуже вдячний Анютці за те щастя що вона йому подарувала і дякуючи цілував її. Їх синочок був справжній богатир чотири двісті і при рості п’ятдесят чотири сантиметри, радував своїх досить юних батьків ще більше. Андрій ще певний час не полишав її і немовля. Він зателефонував своїм батькам і привітав їх з внуком. За увесь всій час що тривала вагітність його дружини він намагався не спілкуватись з її матір’ю. Але стільки емоцій переповнювало його що він заплющив очі і намагався привітати бабусю з внуком. Подзвонивши він був шокований результатом відповіді на привітання і просто мовчки дав Анютці телефон, пішов до немовля. Не полишаючи думками дружину Андрій рушив за необхідним додому. В вечері Андрій приїздив до лікарні привіз певні речі і їжу. І це був його перший випадок коли він тримав маленького в своїх руках. Радість перехоплювала його, і вдячність до Анютки не мала жодних меж. Так на ногах минув день котрий навіки залишиться в пам’яті Андрія і всіх хто був з ним пов'язаний. Прийшовши з лікарні Андрій з втомою від виснаження засипав на ходу і подався в кімнату відпочивати. Наступного дня він відвідав лікарню привіз їжі Анюті і в черговий раз потримав сина на руках. День був настільки насиченим для Андрія що він не мав часу святкувати. Він працював навпроти власного будинку і відвідував дружину. Важко йому давались дні але ще важче було без неї і від не давно без сина. Але час минав і незабаром їх виписали з лікарні. В той день погода дарувала сонячні промені в життя Андрія і його сім’ї. Батьки Анютині що приїздили за час що вона перебувала в лікарні не мали бажання привітати батьків Андрія, хоча Андрій гадав що народження внука змінить їх відношення. З часом звикнувши до сімейного тепла і вечірніх вставань до сина Андрій розумів що кохає її і вдячний за все що вона для нього робила. Сподіванки з часом на те що Анютині батьки будуть приїжджати і відвідувати дочку і внука розвіялись досить швидко. Хоча Анюта дуже за ними сумувала. Час від часу вона не давала Андрію спокою з питанням коли вони зможуть їх відвідати. Та на всі запитання в Андрія була чітка відповідь « Спочатку нехай дитинча окрепне». Так минали місяці за місяцями поки Миколці не виповнилось трьох місяців. Тоді вони вирушили до її родини. Андрій розумів що все лиш в його руках, підтримки з сторони її батьків йому вже не потрібно було, найважчий період вони пройшли без їх підтримки. Звісно що відношення його до Анютиних батьків змінилось але він шукав точки дотику, заради коханої. Так минув черговий рік що приніс багато нового в життя Андрія і його сім’ї.
«9»
Час що нас змінив і що випробував нас…
Що не рік то важче вважав Андрій. Його життя наповнювалось досить різними ситуаціями що впливали на його життя і життя його сім’ї. І хоч як важко йому не було Анюта його підтримувала. Дві тисячі тринадцятий рік завдав певного навантаження на здоров’я Андрія. З початку року його здоров’я дало ускладнення, окрім Анюти і Андрієвих батьків він був нікому не потрібен. Операція що прикула Андрія на деякий час до ліжка просто знесилювала його, і втіхою була лиш його Анютка і Миколайчик що ріс і дарував їм радість. Прикутий до ліжка Андрій бачив як турбується за ним Анютка і він нічого не хотів лиш найшвидше одужати аби міг спокійно радіти подальшому життю. Життя було досить насичене для його сім’ї планування цього року лиш більше все підтверджувало. Анютка мала продовжувати своє навчання. Постійність побутових сварок в які досить часто втручались їхні батьки змушувало їх сваритись між собою. Інколи звичайне непорозуміння могло перетворитись в реальну проблему якщо на це звертала її мати чи Андріїв тато. Ці непорозуміння не мали меж і це було досить неприємно для Андрія з Анютою. Від втоми в непорозуміннях Андрієві батьки наполягали на переїзді на квартиру. На що Андрій з Анютою реагували по різному. Анютина мати давала зрозуміти що її доньку та й власного сина лиш виганяють з маленькою дитиною. Через що Анюта досить часто сварилась з Андрієм. Андрій розумів що дружина прислухується до своєї матері. Його це ображало але в якійсь малості її мати була права. Що ж стосується особисто думки Андрія то він давно хотів окремо від всіх. Аби ніщо їм не заважало аби вони могли насолоджуватись сімейним життям. З допомогою Андрієвих батьків молоде подружжя знаходить квартиру і за короткий час перебирається в неї. Андрій важко сприймав переїзд та кохана його підтримувала. Він це цінив і завжди її нагадував це. Андрій кохав дружину квартира відкрила там її можливості на повну. Анюта ставала дуже здібною домогосподаркою, і коханою дружиною. Андрію перший час було досить важко адже підтримки від батьків давалось на перший погляд було досить мало, вважав він. Виникали фінансові труднощі, з ними й не забарювалися сварки і непорозуміння між подружжям. Андрій не бачив явної підтримки з сторони Анютиних батьків. Так час від часу в літку Андрій залишав Анюту в її батьків а Сам їздив на роботу і перебував сам. Йому хотілось тепла і порозуміння з дружиною, але він не хотів її обмежувати в можливості побути біля батьків,що з часом змушувало його жаліти про те. Хлопчик Миколка ріс і потребував всього найкращого а для цього Андрію потрібні були гроші. І він просто був змушений важко працювати. До того ж Андрій мріяв що хоч відсвяткує Рік народження свого сина і накопичував кошти. З часом Анютка приїжджала і була біля Андрія але поки не почалось її навчання Андрій намагався її залишати в її батьків аби вона могла відпочити, та на вихідні їх навідував. Так час минав і дійшов час до осені. Анюта пішла на навчання і Андрій залишався з дитиною в квартирі сам. Перший раз йому було важко адже маленький привик до присутності матері. Відволікаючи цим самим Анюту від навчання Андрій домовився з Директором училища про вільне відвідування аби йому було легше і дитині однозначно. Час наближався до зими і було досить важко адже везіння Андрія до нещастя що крокувало за ним від початку року дало про себе знати. Він травмував собі ребра під час роботи і це суттєво зіграло роль в його фізичному стані. З важкістю здоров’я, і фінансового положення почались сварки і вони були не суттєвими, більшість з них мала однаковий характер. Анюта утомлена від навчання приходила до дому і не маючи бажання намагалась допомогти. Квартира їх об’єднала і дала їх стосункам випробування. По при безліч тих сварок Андрій кохає її. Він доволі часто звинувачує себе через грубощі по відношенню до дружини. Та їх сварки не минали. Час від часу все ставало на свої місця. Перед новим роком все змінилось на краще і дало можливість їм просто насолодитись своїм коханням. Здавалось що все минуло в налагоджується і ось ось все буде добре…
«10»
Рік що змінив все… рік неповторного нещастя…
Андрій і Анюта з Миколайчиком відсвяткували вперше новий дві тисячі чотирнадцятий рік разом і окремо від всіх. Зустрівши рік в обіймах з коханою Андрій гадав все буде добре, адже вони кохають одне одного. Щастя на довго не вистачило. Перші дні нового року їх розлучили Андрій занедужав і переніс операцію. Анюта з малюком була в батьків. Здавалось Андрій почав розуміти що щось в їх відносинах змінюється, і це його засмучувало. Як завжди плани їх спільного життя наповнювалось закінченням Анютою навчання і випуску. Андрій з Анютою вирішили що покинуть місто і переїдуть до будинку що залишився віл її бабусі. Деякий час вони мріяли як все буде в них добре, і це підіймало їй настрій. Підлікувавшись Андрій робив стільчики на продаж і займався столярною справою. Та біда що очікувала його дала досить серйозних наслідків його здоров’ю і прикувало на деякий час до ліжка. Анютка була поруч і це все що було йому потрібно. Вона дбала про нього й переживала за Андрія. Наближався час від’їзду та Андрій цього в середині душі боявся. Він це робив заради Анюти, й гадав що вона це оцінить і буде краще до нього відноситись. Батько Андрія домовився з автомобілем що перевозитиме їх речі і попрощавшись з рідними Андрій покинув рідні краї. В дорозі він лиш згадував своє дитинство і час що його пов’язував його з містом народження. Сум настільки його розчулив що виїхавши за межі міста він в глибині душі шкодував про це. Але Андрій надіявся на краще. Приїхавши на місце і розвантаживши авто Андрій попрощався з водієм якого теж добре знав і побажав щасливої дороги. І далі його життя поступово втрачало барви і ставало чорно – білим. Анюта вирушила на практику і Андрій залишився сам з Миколайчиком і це надавало йому сили на кожен день. Так як Андрій поки не працював він допомагав її батькам. Він доволі часто чув попрікання в свою адресу від її матері Надії Антонівни. Та й від тата її не мав тієї підтримки що раніше. Анютка їздила стажувалась провідником, час від часу дзвонила. Розуміючи що їй важко Андрій не заважав і не телефонував Анюті. Та те на що очікували Андрій з Анютою нажаль не збулось Анюту не взяли на літні перевезення. Андрій не знаючи міста рушив шукати в Хмельницьку роботу. Йому було досить важко самому в чужому для нього місті. Підтримки від її батьків не було та на це Андрій вже не надіявся. Їй відношення з Анютою потихеньку згасали. Анюта почала себе вести байдуже по відношенню до Андрія а він в свою чергу знайшовши роботу, від втоми засинав на місці. Андрій намагався встигнути скрізь, і окрім офіційної роботи що була шість днів на тиждень він працював за оголошенням. Так минув місяць а за ним і другий. Від втоми і важкості Андрій захворів, та на вдачу це був лише грип. Взявши лікарняний Андрій і Анюта з Миколкою рушили до Жмеринки аби провідати його батьків. Там вони відмітили другий рік їхнього сина і далі почалось те що Андрій вважає переломним моментом в їхньому житті. Почались труднощі. Спочатку їх синелька захворів і повертатись уже не було досить розумним. Андрій з лікарняного їздив щоденно до Хмельницького працювати а ввечері повертався. І так тривало майже тиждень. Друге що змусило Андрія і Анютку залишитись на деякий час була незрозуміла випадковість, хоча Андрій певний час винив Анюту в недогляді за Миколкою і дитина зазнала травми руки і перебувала в гіпсі два тижні . І цей весь час Андрій їздив на роботу. Йому було важко та він відчував Анютину байдужість, і це просто не давало йому спокійно працювати й думати. Він не розумів що з нею відбувається. Всі їх суперечки вже просто не мали навіть жодного смислу і просто зривались одне на одному не зрозуміло інколи за яких обставин. З часом вони мали повертатись до їх домівки Андрій дуже мав велике бажання купити взуття коханій і хотів зробити їй цю радість. Прибувши в Хмельницький вони відвідали ринок в надії що взує дружину Андрій був досить спокійним. Та все змінило Анютине ставлення до взуття і до цін що на них було. Розуміючи що коштів має вистачити на місяць Андрій не був згоден з нею і обурений і злий він того що не було зроблено надумане він посварився з дружиною. Наступного дня він від відчуття холоду і певної обіди поїхав на роботу а з відти в Жмеринку. Андрій гадав що відпочивши певний час один від одного все налагодиться. Хоча сварки не полишали їх і відбувались по телефону. Андрій вже було змирився з тим що вона постійно підтримувала своїх батьків і просто не цінила тих почуттів що він віддавав їй. Він гадав що ось закінчиться тиждень і а вихідні він все ж спробує ще раз і був переконаний що все налагодиться. Здавалось нічого не передчувало біди і минав черговий робочий день. Андрій як й завжди добирався до Жмеринки потягом і як завжди сперечався з Анютою по телефону. Вийшовши на платформу Андрій як завжди рушив додому він був засмучений адже Анюта посварившись з ним покинула телефон і не відповідала. В якусь мить Андрій проходив в темному місці і не що діється перед ним вийшов незнайомий чоловік, він був нижчий нього і це все що Андрій бачив в темноті. За якусь долю секунди Андрій зрозумів що він там не один і позаду нього є ще хтось. Андрій було хотів обернутись та досить сильний удар в потилицю просто вибив його із життя, та ще один удар просто позбавив його свідомості. З часом поміж незрозумілої болі що була в його голові і нестерпно посилювалась він відкрив очі його лице було в крові а сам Андрій ще чітко не бачив що відбувається навкруги. Йому було досить важко ковтати, з часом він розумів що він ковтав кров. Сильна біль не припинялась і його нудило. Почувши дивний голос Андрій гадав що він доживає своє життя. Зір потихеньку повертався і Андрій помітив розтрощений в телефон який був під його рукою що світився. Андрій взяв його в руки і натиснувши двічі на кнопку виклику бажав почути хоч когось. Трубку підійняла Анюта все що Андрій сказав це те що « сонечко мене побили мені боляче» на що Анюта в досить грубому тоні відповіла « досить знущатись» і це все що від не Андрій чув в останнє. Підвівшись Андрій рушив повільно додому йому дуло боляче чути це від неї і байдуже що буде з ним самим. По дорозі до домівки він втрачав свідомість і досить часто його нудило. Дійшовши до дому Андрій увійшов в будинок де його зустрів його молодший брат Олексій який помітивши те що Андрій весь в крові лиш намагався допомогти. Далі Андрій пішов відпочивати щоб набратись сил на завтра і з думкою що ця головна біль мине. Прокидаючись вночі від нудоти Андрій не розуміючи що з ним відбувається, як завжди рушив на роботу. Дібравшись до потяга і увійшовши до нього він заснув, прокинувшись перед самісіньким Хмельницьким Андрію здалось що головна біль зникла і він рушив до роботи. На його вдачу далеко від вокзалу він не відійшов, Андрій втратив свідомість а прийшовши до тями відчув неймовірну головну біль. Він зателефонував начальнику на роботу і відпросився. Від надзвичайної болі він намагався позбавитись таблетками від голови, та результат був незмінним. Андрій не пам’ятає як він з’явився в лікарні але стан його здоров’я не ,був важкий. Лікар що зайшов до палати дав зрозуміти що все дуже серйозно, закрита черепно мозкова травма, і кров прямує в голову може не дожити до завтра. Андрій лежав в ліжку підключений до апарату. Він мовчки поглянув на мамину сестру що з сльозами запевнювала його що все буде добре. Андрій прощався з життям й не раз він просив Бога аби той дозволив йому попрощатись з рідними, дружино і сином. Він нічого більше не хотів. Мати Андрія з сумом дзвонила до Анюти та як виявилось їй було байдуже. Андрія просто розтинав біль від поведінки її але він не переставав її кохати. В темряві Андрій не закривав очей боючись що більше їх не розплющить. Ця доба що минала здавалось ніколи не закінчиться і його житті. Так Андрій вижив і минувши цю страшну добу мріяв про зустріч з сином. Він очікував на неї і завжди споглядав на вхід та її там просто не було. Вона приїхала через добу коли її присутність не грала ролі, запевнював себе Андрій. Хоч він був досить радий бачити її але він цього вже не видавав і біль що на той момент його охоплював закривав його синок якого він мріяв побачити. Андрій не бажав її бачити в лікарні він розумів що їй байдуже, що вона вже не та яка була раніше. Біль й сум розривали його почуття до Анюти. Кохаючи її він ненавидів її за те що вона так себе повела коли ому її не вистачало. В глибині душі він гриз себе але це він запам’ятав на все життя. Так минав час Андрій по тихеньку одужував і повертався до повноцінного життя. Їх стосунки з Анютою здавалось б почали налагоджуватись і він запропонував їй спробувати все спочатку тільки знявши квартиру. Анюта була проти і сварки продовжувались. Їй було добре біля мами запевнював себе Андрій і жалкував про той переїзд що він здійснив через неї. Порозумівшись з Анютою вони все ж домовились зняти квартиру і попробувати заради дитини все розпочати з початку. Це був останній вечір що Андрій провів з коханням свого життя. Наступного ранку вона поїхала до батьків провідати і через три дні маючи повернутись. Вона змусила Андрія розпочати нервувати з приводу того що не приїхала. Їхня суперечка перетворилась в сварку і закінчилась її словами « Я все вирішила». Андрій не розуміючи що вона зіграла на його почуттях намагався приїхати й забрати її, та Анюта вже просто Не любила його…
P/s…
З часом в цілковитій самоті Андрій залишається сам. Його життя втратило сенс, і існування не мало суттєвого значення. Сумуючи за коханою і сином, він намагався і намагається налагодити контакт. Та на при великий жаль історія його життя насиченого щастям дійшло до свого небуття. Що вечора Андрій дивиться в вікно і історія минувшого життя нагадує йому всі миті. Він схуд, змарнів, посмішка більше не має життєвого настрою а лиш просто змушую закривати ту біль що розриває його серце і душу. Він так як й чотири роки тому дивиться на її фото в контакті і не маючи можливості написати їх хоч щось з сльозами спостерігає за небуттям. В його снах вони разом і дитина поруч. Відкривши очі його охоплює печаль і сльози о не раз з’являються в його житті. Читаючи цю історію автор він ж і є головним героєм цієї не щасливої історії пише вірить в те що колись Анюта все ж зрозуміє його і його почуття. Які залишилися в моїм серці і залишаться там на віки. Я надіюсь що колись Син читаючи це згадає мене і буде бачити мою сторону правди. Я б особисто хотів щасливого продовження цієї історії але реальність занадто жорстока….. і що лиш прошу я шанс і згадай все найкраще в мені Анютка Отченко….
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=558898
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.02.2015
Пускай я плачу и рыдаю
Пускай я жду и все скучаю
Но я скажу тебе так прямо.....
Это все для тебя...
У небе зажжеся звезда,
И яркая будет она,
Ведь в честь тебя названа.
ДА!!!Будет так всегда!!!
Только б ты со мной была,
И по щеке пройдет слёза,
И только сладкая она,
Но без тебя мне не нужна,
Ведь я сильно так люблю тебя,
Люблю и знай....ЛЮБЛЮ всегда!
И будет плакать вся душа....
Пока со мною нет тебя.
И это так поверь я знаю!
Ведь без тебя я умераю.
И сердце бьетса больно в такт,
Пускай и полный я дурак,
Но я люблю тебя душой!
....Амур зацепит всё стрелой
И будет плакать так со мной
И ВЕРИТЬ У МОЮ ЛЮБОВЬ....
А. Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=558565
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 10.02.2015
На дворі вечір, потемніло…
І тихо стало навкруги,
Лиш ми з тобою одне ціле,
Так дивимося на зірки.
В обійми руки охрестивши,
Даруємо лише тепло,
І крок за кроком потихеньку,
Прямуємо ми так давно.
У місті темно, вечір пізній,
Та нам з тобою добре так,
Я розумію що ти змерзла,
Ось на візьми ти мій піджак.
І час минає досить швидко,
І очі смеркнуть як зірки,
І ти шепочеш мені ніжно,
До завтра, мені час іти.
І поцілунок на прощання,
Дарує лиш твоє тепло,
Бувай кохана на добраніч,
Зустрінемось ще все одно.
Відкривши очі відчуваю,
Твій поцілунок на устах,
Як спогади тепла на тілі,
Залишила ти певний знак .
А.А. Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=558564
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.02.2015
Як хочеться заплакати від болю,
Страждань душевних і життєвих ран,
І потопити сльозами це горе,
Й закрити цей сердечний шрам.
Але бажання плакати величне,
Комок у горлі тисне більш і більш,
Кохання так залишилось в неволі,
І подумки страждає серце з ним.
Від болю лиш життя нестерпне стало,
І сльози линули рікою в даль,
Ті почуття для них зима настала,
Із холодом охоплює печаль.
Так й час коли тепла не має більше,
Лиш холод і мороз в моїм житті,
І крига серце покриває щільно,
Та іній залишає на душі.
Заплакавши від болю за життя,
Депресія приходить непомітно,
І все уходить в небуття,
Лиш сльози на щоках такі замітні.
А.А.Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=558316
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.02.2015
Що нам дає ось це кохання…
Питає певно кожен з нас,
У кожного своє бажання,
Ми мріємо і теж не раз.
В коханні криється та вічність,
Що нам дарує лиш тепло,
Із ним одержуємо спокій,
Й те щастя якого не було.
В гармоні різних почуттів,
Ми віддаємо лиш себе на віки,
І обіймаємо лише того,
Ким наше серце оповите.
Так не помітно лине час,
Що душу щиру розкриває,
І переконує не раз,
Кохання серце обвиває.
Від щирості цих почуттів,
Кохання нам дарує крила,
Як би ж не ти, я б полетів,
Так тільки душу полонила.
В полоні цьому ми відкриті,
І мріємо лиш бути з тим,
Хто дарував нам ось ті крила ,
Й життя що повне радощів.
Та є нажаль зворотність певна,
Кохання викликає біль,
Та він безжальний і нестерпний,
Самотність також поруч з ним.
І це страждання розриває,
Якщо взаємності нема,
І це найгірше що буває,
Одній лише ці почуття.
І ми чекаємо невпинно,
Та час нажаль не повернеш,
Лиш тільки віриш і кохаєш,
І розумієш ось це все.
А.А. Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=558315
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.02.2015
Так тільки душу розкривають почуття,
І це повірте дійсно лише правда,
Що ж дарувало нам наше життя,
В обіймах криється тепла не мало.
І щирість сказаних тих слів,
Ми лиш даруємо себе навіки,
Та досить важко розумів…
Що нам потрібно лиш для втіхи.
Кохаючи я намагався зберегти,
І будував всі плани на майбутнє,
Та не чекав що підеш ти,
Й життя прокинуло відчутно.
І в болі сильним я ввійду,
На ноги стану потихеньку,
Кохаючи лише одну,
Й думки про неї бережу.
І в спогадах того життя,
Лиш фото згадане є вічним,
Все інше просто небуття,
Так тільки душу розривають почуття.
А.А. Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=558080
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.02.2015
Я часто бачу у вісні…
Щасливу мрію, й те життя,
Що хочу жити тільки там,
І бути всім цим небуттям.
Я хочу жити у вісні…
І мати все що тільки мав,
Хоч і самотньо так мені,
Там сина бачив, що зростав.
Я хочу бути у вісні…
І жити щасливо як в казці,
Де я потрібен так тобі,
Коханням бути по житті.
Я хочу так щоб ось цей сон…
В реальність тишком перейшов,
Але усе це небуття,
Реальність інша як й життя.
І прокидаючись щодня,
Сумую я за тим життям,
Що ж часто бачу у вісні,
Не збудеться в моїм житті.
А.А. Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=557855
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.02.2015
На чашку кави пішов би я з тобою…
Аби полишити ось цю буденність ран,
Відволіктися від життя такого,
Хоч й завеликий цей серцевий шрам.
І в аромат я кави поринаю,
Те відчуття що ніжно пестить ніс,
З ковтками і життя минає,
Лиш почуття залишились в мені.
На чашку кави пішов би я з тобою…
Якщо не будеш проти лише ти,
І ми би говорили так з тобою,
Життя котре лиш нам не обійти.
Так й погляд мій з сльозами в середині
Що душу розривають обійма,
Кохаю , я лише тебе кохаю…
І в чашці кави горе запиваю.
А.А. Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=557853
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.02.2015
Я вірю в те, що ніколи не збудеться
І вірити буду завжди
Так крок за кроком по вулиці
Я буду повільно іти.
І глянувши в даличінь неба
Де зорі, блискучя пітьма
Я вірю в те що не збудеться
Чого в житті вже нема.
І сумно мені і самотньо
Тепер я навіки один
Блукаю в темряві вулиць
І мрію лиш тільки одним.
Коханням нажаль невзаємним
Мені дарувало життя
І де ж ось ця справедливість
Нажаль її лиш нема.
І глянувши в тишу навколо
Крокую невпинно я в даль
І вірю в ось те нездійснене
Бо мрії ніхто не лишав.
А.А.Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=557602
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.02.2015
Холодный свет рассвета засветил…
Твой голос наповал меня пленил…
Но почему я не могу сказать…
Тебя я не хочу так потерять…
Ми разошлись так велено судьбой….
Любовь прошла влетела за душой…
И что же будет дальше не пойму…
Ведь я тебя так сильно все люблю…
ПРИПЕВ:
Люблю тебя и просто обожаю…
Ищу тебя и вот уже теряю…
И боль в груди я все перетерплю…
Ми не вдвоем а я еще люблю…
Люблю тебя и просто обожаю…
Ищу тебя и вот уже теряю…
И боль в груди я все перетерплю…
Ми не вдвоем, ми больше не вдвоем.
Я не сумел так сразу все забить…
Пойти развеять мысли или муки…
Ты в сердце словно тоненькая нить…
Не дала мне заснуть от скуки…
Я не сумел все это уберечь…
Все то что било только между нами…
И что же будет дальше не пойму…
Ты знай что я тебя одну люблю…
ПРИПЕВ:
Люблю тебя и просто обожаю…
Ищу тебя и вот уже теряю…
И боль в груди я все перетерплю…
Ми не вдвоем а я еще люблю…
Люблю тебя и просто обожаю…
Ищу тебя и вот уже теряю…
И боль в груди я все перетерплю…
Ми не вдвоем, ми больше не вдвоем.
ПРИПЕВ:(медленно)
Люблю тебя и просто обожаю…
Ищу тебя и вот уже теряю…
И боль в груди я все перетерплю…
Ми не вдвоем а я еще люблю…
Люблю тебя и просто обожаю…
Ищу тебя и вот уже теряю…
И боль в груди я все перетерплю…
Ми не вдвоем, ми больше не вдвоем.
Слова А.А. Отченко Муз. О.А. Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=557599
рубрика: Інше, Лирика
дата поступления 06.02.2015
А за вікном іграє дощ,
Що ніжно пестрить моє тіло...
І краплі покотом по склу
Як сльози щоки обмива,
Ти розумієш мене дощ
Життя у мене не щасливе,
І глянувши в похмуру даль
Як й ти самотній я також,
Ти розумієш дощ мене...
І сум і сльози не згасають
Й та біль що рані ці гризе,
Душа болить, вона страждає
А ти приховуєш усе...
Іграє дощ бренить по тілу,
На дворі пасмурно та сіро,
В душі гремить безжально грім
Це я ховаюся у нім,
Ховаю сум і почуття
Життя ось те що мав був я,
І сльози в погляді що дня
За ним сумую й плачу я
Так краплі сльози прикривають
Дощ моросить і не вчухає
Лиш він підтримує і знає,
Яким життя таки буває.
А.Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=557393
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.02.2015
Я так прошу лише дзвінок
Аби почути шепіт ніжний,
Та за гудком звучить гудок
І звук завжди одноманітний
Я прошу тільки лиш слова
Що гріютьсерце й гоять тіло
Та з відти голосу нема
І сльози покривають шкіру,
Благаю тільки не мовчи,
Скажи хоч щось, прошу я знову
Та з відти тільки лиш гудок
Й ваш абонент в не зоні дії,
Я прогу тільки лиш розмову
Сказати й чути певне слово
Та тиша серце розриває...
Мов абонента вже не має...
Я дзвоню й чую лиш гудки
Що крають душу на шматки
І все затихло навкруги
Адже не знаю де й як ти
І день за днем дзвоню я знову
Я хочу чути сина слово
Й зігріти душу на часи
Почувши сину лиш як ти....
А.Отченко
p/s присвячується моєму сину миколці ...
синулька я так сумую за тобою...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=557390
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.02.2015
Як вітер пестить ніжно тіло
І затихає десь в далі
Мені кохання шепотіло
Твоє ім'я біля душі
І вогник той що так палає
Що гріє серце й почуття
І вітер сильний не здуває
Той голос із мого життя
Я чую звук, кохання шепіт
Його уносить вітер в даль
Із ним уходить моя радість
Й мене охоплює печаль...
Я теж самотній, вітер шепче
І в сумі я живу завжди
Та погляд твій мене бентежить
Зазнав нещастя таки ти...
Розвіяв сум би твій жорстокий
Й життя на краще би пішло
Та бачу почуття тут щирі
І вір мені не всеодно
І день за днем спостерігаю
Як сильно кинуло життя
Та ти підвівся, хоч й страждаєш
І в мрію віриш ти щодня
Я розумію цю нестерпність
Несправедливість лиш одна
Життя завжди таке жорстоке
І кращого повір нема...
Розбушувався вітер сильно
І ніжно мене обвива
Із шепітом незрозумілим
Поринув в даль, де не був я.
А.А.Отченко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=557164
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.02.2015
Як глянеш у вікно згадай мене ...
І все життя що в нас з тобою було,
І сніг і вітер не змете,
Ось те кохання що збурхнуло.
Так хочеться сказати - ще не все...
І сльози на очах не мов перлини,
Так ти згадай, згадай усе,
Те щастя що напевне гине...
Як ми зустрілися з тобою,
І то гадаю ще не все...
Як я кохав, і жив тобою,
Кохання було, понад усе...
І час проводили ми разом,
Так зустрічали ранок й ніч,
І проводжали на навчання,
Й чекали після вихідних...
Згадай про море, відпочинок,
Й де ми з тобою були вдвох,
І що хвилини та години
Я чув твій ніжний голосок...
Той шепіт ніжний та чудовий,
Що грів кохання й серця такт,
Так тепло було лиш з тобою,
І дося я гадаю ТАК...
А ще згадай той Новий Рік,
І ту ялинку в центрі міста,
Ту пісню, танець й просто сніг,
Так розпочався вдало рік...
І незабаром подарунок,
Кохання певно свідчить так ...
І я гадав що не зумію,
Але все це було не так;
Згадай хвилини долі щастя,
Коли з'явився нащ МАЛЮК,
І як кохали та цінили
Не відпускали щастя з рук...
А ще квартиру ти згадай,
І час проведений від тоді
Який отримали ми скарб...-
Кохання й вірність у негоді...
І чесно кажучи все було...
Та грубість ,чвари і незгоди
Але кохання у турботі ,
Оберігає знов і знов;
Згадай усе ...ТВІЙ ВИПУСКНИЙ...
Згадай красу яку ти маєш,
Згадай хоч хто тебе кохає,
Ось так у нас кохання грає...
В цих іграх певно без думок;
Один кохає...Одна грає
І ця жорстокість не згасає,
Кохання є "воно страждає"
Від розуміння лиш чому???
Один лиш я все бережу...
Кохаю вірно і невпинно,
Гадаю так як і тоді,
Коли писав я вперше тому;
ХТО ТАК ЗАГРАВ В МОЇЙ ДУШІ....
А.А.ОТЧЕНКО
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=557160
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.02.2015