| Сторінки (1/8): | « | 1 | » |
Знаєш, я так довго жила в мріях, що просто не наважувалася спуститися на землю. В цьому моя вина. Ти мені подобався... Хоча пройшов рік після нашої останньої зустрічі, та хіба це зустріч !? Твій холодний погляд, було таке відчуття наче я порожнє місце. Я ніяк не могла збагнути за ті два роки, що я з тобою спілкувалася, що ти до мене відчуваєш. Я прийняла твою вічливість за симпатію...я занадто захопилася. Ми зараз з тобою наче незнайомці, які напевно вже ніколи не познайомляться. Я не люблю...а може навіть і взагалі не любила, я просто захопилася тим невідомим, чимось зовсім для мене незнайомим. Все минуло...В моїй пам'яті залишаться маленькі уривки тієї щасливої весни, коли я була ще зовсім юна. Я переболіла тобою... та боляче було, що ти знаючи про мої почуття просто закрився від мене, ти зробив вигляд, що не було тієї зустрічі, тих емоцій, я вірю, я вірю, що ти щось відчував за тією усмішкою, як ти дивився на мене. А потім несподівано твої такі холодні слова в соціальній мережі і просто пустота. Любов минула, як тей весняний синдром. В душі залишилась маленька? але така болюча пляма. Зневіра у щастя, що колись мені хтось скаже:"я тебе люблю". Ці слова я так часто чула в романах, та тільки не в своєму житті. Все минуло... А так хочеться знову зfкохатися, але щасливо, так щоб дух перехопив. Хочеться осіннього щастя, хочеться взаємності, радісних усмішок. Хочеться вірити...вірити в диво.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=521229
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.09.2014
Зі школи вийшли дві подруги:
- Нарешті закінчилися уроки. Зараз прийду додому загорнуся в теплу ковдру і мене ні для кого немає, – весело промовила Оля.
- Ага, – Тихо промовила Аня.
- Ой, а ходімо купимо шоколадку…А ? – підбадьорюючи свою подругу сказала Оля.
- Він, – Тихо знову промовила Аня.
- Що він ? – перепитала Оля.
- Він йде з нею... – тихо посміхаючись сказала Аня.
(З далеку було видно парубка який ішов з дівчиною за руку )
- Він тобі не потрібен. Чуєш мене забудь ! - впевнено сказала Оля.
- Я вже нічого не відчуваю… у мене все добре, – тяжко промовляючи відповіла Аня.
- Ти смієшся. Дивно…Якщо я б таке побачила, я б їй усі коси повидирала, - рішуче сказала Оля.
- Усе добре, – крізь сльози промовила Аня.
- Ти що, плачеш ? Досить себе карати. Прийде ще твій час, – заспокоюючи промовила подруга.
- Я нічого не хочу. Мені все одно, що буде, – тихо, тихо промовила Аня.
- Усе ще кохаєш? – питає Оля.
- Ні, – набравшись сміливості відповіла подрузі.
- Скажи йому все ! – промовила Оля.
- Сказати, що ? – витираючи сльози сказала Аня.
- Ну... – тихо опустивши голову сказала Оля, - Сказати, що любиш.
- І як це ти собі уявляєш ?! Мені кажеш, а сама не в силі таке зробити ! Ти ж мені обіцяла, що обов’язково вирішиш усе. Сама ж страждаєш. Думаєш я не бачу !? – дивившись на подругу промовила Аня.
І тут Оля зрозуміла, що нічого не може порадити. Сама не могла наважитись на такий вчинок.
Біль кохання і її не оминув. Те, що відчувала Аня їй було прекрасно знайоме.
Дівчата тихо йшли по осіннім вулицям. Тихо падало пожовкле листя. Осінній день.
Пройшло багато часу…
Зимовий день, Аня поверталася додому. І на мить зупинилась. Її лице поблідніло. Серце почало задавати шалені ритми. Він йшов їй на зустріч. ЇЇ руки трусилися від страху. Але раптом в її серці спалахнула віра,сила та надія перебороти в собі страх і всі сумніви. Вона прекрасно розуміла, що далі так не може продовжуватись.
Тихо піднявши голову та дивлячись йому в очі промовила:
«Я тебе люблю, вже два роки. Але я тобі не потрібна... Я прекрасно це розумію. Мені боляче. Розумієш ?! Ні. Тобі таке не зрозуміти. Твої очі…Мені тяжко дивитися в них. Твоя посмішка давала мені хибну надію на щастя. Я прошу в тебе пробачення за все. Якщо наші дороги колись перетнуться, зроби вигляд, що ми не знайомі. Я тебе любила. І ночами плакала. Я вважала, що я тебе не варта. Але досить. Чуєш ? Досить.» - усе голосніше і голосніше промовляла вона. А по щоках все дужче мерехтіли сльози… Її серце задавало все сильніші ритми. Ось,ось здавалося, що вона захрипне.
Тихо через біль, сльози вона посміхнулась, щоб іще сильніше не заплакати. Її блакитні очі нагадували чисте небо після рясного дощу. Вона знала, що це кінець її стражданням. Вона вірила, що прийде той, хто її полюбить.
Сніг усе падав і падав на її гарненьке заплакане личко. Не повертаючись, поспішними кроками вона пішла вперед, щоб уже ніколи не повертатися назад.
Він тихо дивився їй в слід.
Зимовий день. Тихо на землю спускаються маленькі сніжинки. Вітер грається з дітворою у дворі. На вулицях ні душі. Напевно, побоялися морозу і вирішили залишитися вдома.
Та ось щось видніється. Так, так, це Аня тихими не поспішними кроками йде поміж алей. Вона нікуди не поспішає. На її рум’яній щоці тихо мерехтіла сльозинка.
Це сльозинки горя ?
Ні, це радість. Радість, що все добре. Радість життя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=521227
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.09.2014
Війна минула вже давно,
Але рани ветеранів залишились навіки.
Ті сльози, що злітали з материнських очей,
навіки запам’ятали діти.
Та серце боліло, коли сина відпускала на смерть.
Війна минула…
Але серце не забуде ті безжальні дні,
Війна серце кров’ю обливає, рани не загоїть час,
Душа болить та плаче…
Герої ті, що за країну життя віддали,
Герої ті, хто помилки чужі кров’ю облили.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=521025
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 02.09.2014
Ти знаєш, як то боляче хворіти ?
Цей біль пронизує тебе до кісточок,
І починає день марніти,
А ніч для тебе йде, як вічність.
Тоді від болю ти не спиш,
І подушку ти тягнеш в різні боки,
І спокою немає від думок,
Що вже бентежать в юні роки.
І причину цього ти не знаєш,
Не знаєш за, що такі страждання,
А відповідь проста ! Причина цього –
Це гріх, який ти просто не згадаєш…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=521024
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.09.2014
Так сумно стало на душі,
Неначе щось раптово зникло.
І тільки тихий біль віршів,
І я до нього ще не звикла.
Твою запізнену любов
Я вже втомилася чекати.
Тебе любитиме хтось знов,
Але не так,як я страждатиме.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=520054
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.08.2014
Вставай,вставай та борись !
А за що боротись ?
Ми нікому не треба.
Вставай,вставай та борись !
Невже боротись за руїну,
За ту поневолену країну.
Вставай,вставай та борись !
А за що боротись,
За те, щоб страждати ?
Вставай,вставай та борись !
За день,за ніч
І за останній подих волі,
Що палає в нашій
Українській крові.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=520053
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 28.08.2014
Ех, чудовий день. Сонечко світить. Проходжу поряд старого дідуся, а на очах у нього чомусь мерехтить сльоза.
- Дідусю, а чому ви такий засмучений, сьогодні ж свято, – спитала я.
- Свято, а в душі досі болить, - відповів він.
- Війна, так вона скінчилась вже давно, - підбадьорюючи сказала я.
- Скінчилась, а серце пам’ятає, - з відчаю промовив він.
- А ви все-одно посміхайтесь, ви живіть, - з усмішкою сказала я.
- Я живу…та ніби в тумані. Закрию очі і бачу страх людей, плач дітей… але тобі не треба таке чути, ти ще молода, тобі ще жити й жити…,- з тихою посмішкою промовив дідусь.
- Дивіться які у вас гарні медалі, ви герой, - з посмішкою сказала я.
- Герой ? Ніхто не пам’ятає, як тяжко діставалась перемога,- з сумом промовив він.
- Ні, вас пам’ятають, на свята запрошують, - все приводила аргументи я.
- Ну, все годі про сумне. Вже нічого не повернути, - обпершись на палицю промовив старий.
Я тихо посміхнулась йому і пішла далі. А на душі так неприємно стало. Все не могла зрозуміти. Він герой війни. Він герой, а так сумно говорить.
Час минає, проходить. Та я досі пам’ятаю його сумне лице. Я проходила крізь вулички, квартали, минали дні, проходили години. Та що я думаю, мені лише шістнадцять. Цей світ, мені ще багато чого треба відчути, почути, побачити.
Пройшовши крізь дерева я побачила дідуся, мого знайомого дідуся. Він стояв у черзі за хлібом. Його старе лице, зморшки, засмучені зелені очі, бідні від роботи руки.
Я стояла мов закам’яніла. Ну ось підійшла його черга, він вийняв з кишені кілька копійок і тремтячі віддав продавщиці, а вона суворо подивившись на нього відповіла:
- Не вистачає старий. У тебе тільки гривня, а треба ще дві.
Він опустивши голову почав в кишені гроші шукати, та не знайшов.
- Старий, ти ще довго. Якщо не вистачає то відійди, ти що не бачиш, яка в мене черга, - промовила жінка.
І від слів цих, в мене серце заболіло. Я почала шукати по кишенях, чи гроші часом не лежать.
Знайшла, знайшла декілька паперових купюр. Швидкими темпами я підійшла до магазину.
- Ось тримайте. Я сподіваюсь вистачає, - суворо до продавщиці промовила я.
- На тримай. Понаходили тут, - незадоволено промовила вона.
Коли ми відійшли я протягнула йому хлібину. У нього на очах з’явились сльози.
- Ось тримайте, - з посмішкою сказала я.
- Спасибі доню, - крізь сльози сказав він.
З карману він витягнув цукерку і тремтячи руками віддав мені. Я дивилась на нього, і в його очах виднівся сум. Хіба забули, хіба можна забути героя.
- А чому ви ходите самі в магазин,а де ваші діти ? - спитала я.
- Та, вони ж на роботі, а я ось вирішив в магазин сходити,- відповів він.
- Діду, це ж не правда, - подивившись в очі сказала я.
- Ні, не правда. Але, так краще. Я не хочу бути жалісним у твоїх очах, - промовив він.
- Ви не жалкий. Ви Герой, - промовила я.
- Герой, герой, який за останні гроші навіть хліба не може купити, - закривши лице руками промовив він.
- А діти ? – спитала я.
- Немає, немає. Німці вбили моїх дівчат, - похиливши голову вниз промовив він.
- І ви самі. Вам пенсії не вистачає ? – спитала я.
- Та я ж старий. Вся пенсія на ліки, на квартиру йде, - відповів дідусь.
- А ви медалі продайте, - тихо сказала я.
- Честь не продається, - дивлячись в очі промовив старий.
- Але…- я все хотіла сказати.
- З голоду помирати булу, та честь не продам, - відповів старий.
Подивившись в очі, він попрямував кудись. Я стояла непорушно. А в голові все вертілися слова : «Честь не продається».
Пройшов вже місяць. Я ходила вулицями і все шукала його. Згадавши, що він сидів біла одного з будинків я попрямувала туди, сподіваючись, що побачу його. Але його не було. Там сиділа бабуся. Я спитала чи не бачила вона такого милого дідуся з палицею.
- А так це ж Іван Михайлович, - промовила бабуся.
- А де мені його знайти, - спитала я.
- Донечко, а він…- все хотіла сказати вона.
- Ні, цього не може бути, - я все не вірила.
- Так він помер, йому погано стало. Вже як два тижні поховали, - відповіла вона.
Серце тремтіло. Як таке могло статися. Ні,ні. Я попрямувала далі, кудись…
- Донечко стій, це він тобі напевно хотів передати, - сказала бабуся.
- Передати ? – перепитала я.
- Так, він сказав, якщо його буде шукати дівчина, то я повинна їй передати, - промовила бабуся.
Вона щось шукала по кишенях. Витягнула якусь замотану хустинку і простягла її до мене.
- Спасибі, - промовила від несподіванки я.
Я не могла зрозуміти навіщо він мені її передав. Я розгорнула її. Цукерка і… медаль.
Сльози текли по щоці. Це його честь… Я повернулась до бабусі.
- А де його поховали, - крізь сльози спитала я.
- На місцевому кладовищі, ти не пропустиш. Там стоїть дерев’яний хрест. Ти не пропустиш, - відповіла вона.
В мене тремтіли руки. Я бігла крізь вулички, сади. Ось, дійшла, проходжу біля могил. Все очима шукаю могилку, ту могилку з дерев’яним хрестом. Та не можу, не можу знайти. Сльози затуманюють очі.
Я вже годину шукаю, але не можу знайти. Вже повертаюсь і хочу піти. Та ось, хрест, з дерева хрест. Якісь роки 1920-2012рр.
Помер. Невже немає. А в руках я все тримаю медаль. Я збережу, я збережу вашу честь і не віддам, нікому не віддам. Я схиляюсь до могилки і кладу цукерку.
- Спіть спокійно. Ви прожили життя гідно. Ви Герой і ним залишитесь навіки, - тихо промовила я.
Тихо. Зовсім тихо. Дорога, я йду по дорозі. Честь не продається…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=519792
рубрика: Проза, Громадянська лірика
дата поступления 27.08.2014
Коли закінчиться вона – війна, ніхто не знав,
Ніхто не думав, що муки, які відчує мати,
страшні, болючі, безупинні.
Забрати сина невідомо куди,
Хто знає коли вона його побачить,
почує голос і тихенько заплаче,
ніхто не знав…
Крокуючи, солдати тихенько згадували
Рідну матір красиву, чорноброву, милу...
Але побачать вони колись її, ніхто не знав.
[color="#d16060"][/color]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=519791
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 27.08.2014