| Сторінки (1/24): | « | 1 | » |
Я вмер?
Він підвівся. Навколо була суцільна темрява, але стомлене і від того надміру чутливе тіло відчувало незатишну тисняву стін. Рука торкнула холодної, осклизої і бридкої підлоги.
Я вмер?
Підійшов до стіни, почав намацувати двері.
Дверей не було.
Він був байдужим, бо житття, яке він, здавалося, втратив, не мало, на його думку, ніяковісінької цінності. Але ця тиша починала надокучати.
Чорти б вас побрали!
Я вмер?! Вирвалося якось надміру гучно, що аж самому добряче ляснуло по вухах.
Годі.
Годі що?
Голос. Такий несподіваний, що навіть не встиг здивуватися.
Годі скиглити.
Та я й не скиглив.
Не скиглять мовчки. Голос. Трохи різкуватий, але який же до біса приємний!
Стривайте, давайте все ж по порядку. От ви ким будете? Бо я оце застряг у якійсь вузесенькій, аж якійсь нікчемній, чи що, кімнаті, і ніхто, бачите, не воліє відчинити мені двері. Розумієте?
Це не в моїх повноваженнях.
Що саме?
Відчиняти двері.
То що ж тоді у ваших? Всміхнувся із болем. Зрозуміло, що ніхто його визвояти не збирається. Але принаймні є з ким поговорити.
В моїх? Гм... Запнувся. В моїх...
Як тебе звуть?
В мене немає імені.
Брешеш.
Брешу.
Та мені байдуже. Що мені од того імені.. Притулився обличчям до вологої стіни.
Послухайте, головне — це вчасно заплющити очі. І боятися не варто.
Так, не варто.
Та хіба ж я боюся?
Будете.
То виходить, що ти все знаєш? Заплющити очі... І сміх, і гріх.
Як вірно...
Що вірно?
Сказали. Сказав.
Дивний ти.
Просто вір мені.
Брешеш, а кажеш вірити. Торкнув обважнілою долонею стіни, ніби намацуючи чиєсь обличчя. Сам собі здивувався. Зітхнув.
Ти не вмер.
Оце полегшення. Сумно.
Але скоро вмреш.
Ба, навіть легше.
Ти не боїшся?
Боюся? Ніби перший раз вмираю... Зітхнув стомлено.
Дивний ти.
То виходить ми схожі.
Я напевне боявся б. Так, неодмінно. Якби...
Якби що? Звів голову догори.
Нічого. Очі в тебе красиві. Красиві, але нещасливі.
Цікаво. Шкода, що я не бачу твоїх. Пробач. Аж надто тут темно.
Гм, вчасно заплющити очі...
Тиша.
Тиша.
Подих застиг у грудях. Ніби затвердів.
Похолов весь зсередини.
Не мовчи.
Тиша.
Не мовчи, чуєш? Чорт забирай!
Та тихше, тихше.
Триклятий біс!
Аж трохи образливо.
А що ж ти хотів?!
Шкода тебе. І полишати тебе шкода. Але вже час.
Час для чого?
Не забудь заплющити очі. Ти відчуєш коли.
Для чого час?
Час іти.
Заплющити очі...
Стривай! Як твоє ім'я?
Байдуже. А втім...
Паракліт.
Паракліт... Дивне ім’я.
Подумалось.
Чи грек якийсь, чи що...
Паракліте! Пролунало якось ніби надірвано, так, наче голос поперед свого володаря відчув майбутню муку.
Я віднайду тебе! Защеміло у грудях. Віднайду тебе, чуєш?! Стіни затремтіли — відсахнувся. Віднайду...
Заплющив очі.
Віднайдеш.
Сяйво.
Всміхнувся.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=580979
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 13.05.2015
кто-то заплачет
залает собака
людей будет много
что
не счесть
ах мама!
мама
давно я так
не плакал
уберите платок
мама
не лезьте
будет много
что
не счесть
лиц
чужих
незнакомых
глаз
кого
не весть
вплетет
судьбы рука
в чучела
прежних
нас
закричу
мама!
легче станет
чтобы
когда
кричать не смогу
ночью
на дне
глубокой ямы
не надрывать
грудь
мама
давно я так
не плакал
сердце стонет
что за
напасть
простите мама
что бывало
всякое
кану
в вечности пасть
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=579186
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 05.05.2015
Тактильний крик. Я відчуваю його. Я із садистським задоволенням повертаю обличчя на звук, ніби підставляючи його під ляпас. Я прагну його дотику. За мить його метафізична субстанція із витонченою жорстокістю єднається із моєю фізичною есенцією і якось надмірно різко відскакує одразу чи то зрикошетивши від моєї пружної оболонки чи то злякавшись порожнечі, що під нею. Він не падає на мене вагою каменю, а радше лягає на мою шкіру із обережністю батога, ніби одразу і зализуючи дбайливо запалений слід. Єднання триває лише мить. Короткий дотик чужого відчаю. Він не проникає всередину, а якось наче паралізує на кілька секунд, мов електричним зарядом проскакуючи поміж мною і власником голосу. На ці кілька секунд ми стаємо одним цілим. Цей трансцендентний за своєю основою згусток звуку проникає в основи моєї емпіричної реальності і руйнує її. Це вторинна руйнація, вона подібна вибуховій хвилі, що враз вибиває шибки у навколишніх будинках. Але центр вибуху у тому, хто кричить. У самому його серці. Цей крик застає мене зненацька. Різким рухом вихоплює мене з реальності, ніби з палаючого будинку, аби вже за мить байдуже жбурнути назад. Але у цю мить я знаю більше ніж будь-коли знали усі древні мудреці — переді мною простягається істина у всій своїй незайманості. Одну мить. Світ схиляється до моїх ніг. Сила контакту блякне, істина зникає. Крик стихає, тиша грубою вагою тисне на нього, розчавлюючи під собою квінтесенцію людського страждання і людської радості. Реальність вдає, що нічого не сталося. Але я ще відчуваю присутність власника голосу. Тяжкість землі на мені — тяжкітсь, невагомих конкрецій крику, що ще не встигли вивітритися із моєї пам'яті. Закляклий власник голосу, відчуття, ніби він нестерпно близько стоїть за спиною, насправді — він скрізь. Око постійно натикається на його дрібні уламки, недбало сховані у ландшафті і саме ж одразу маскує їх — інстинкт самозахисту. Але він ще тут. Кілька хвилин супротиву і я корюся, забуваючи, себто відпускаючи його. Свідомість дає мені зброю і наказує вбити. Я вбиваю його в собі, рятуючи себе. Реальність вдає, що нічого не сталося. Я вірю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=575145
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.04.2015
Його не стало.
Я йшов по вулиці, а по мені ішли грубі ноги заклопотаних перехожих. Сотні необережних ніг у грубих скрипучих черевиках. По мені йшов увесь світ.
Світ. Увесь. Я йшов, згинаючись під його вагою, нікчемний шматок понівеченої синцями плоті. Я йшов, мов та ходяча есенція страждань, але не синці мені боліли.
Його не стало.
Байдуже мені до тих клятих синців. До того трупу світу – віднині і навіки трупу – що чимдуж чавив мене під собою. Байжуде.
Я йшов, а навколо бігали, метушилися люди. Мені хотілося спинитися, впасти навколішки і, схопивши першого ліпшого перехожого за край одежі, тримати його, тримати міцно, доки не зведе м'язи, і благати постояти, постояти хоча б мить, спинитися. Його не стало.
Мені хотілося аби весь світ спинився. Аби обійняв мне своїми дужими руками, пригорнув до себе. Аби я відчув себе таким маленьким-маленьким, прихованим від усіх, і щасливим. Я хотів, аби хтось покликав мене, збудив, і обійняв. Ніби то був лише якийсь неспокійний сон. Мені хотілося, аби світ обійняв мене. Але він був трупом.
Його не стало. І світу не стало разом із ним.
Я хотів спинитися, але я йшов і йшов, продираючись крізь шум і метушню, кріз темряву. Я йшов на світло.
Мені хотілося, аби світ зітхнув. Тим страшним зітханням, сповненим болю – повні груди болю. Світ мовчав.
Його не стало. Ніхто не спинився. Ніхто не заплакав. Бездушні автомобілі і далі смиренно слідували своїми маршрутами, і так само смиренно слідували своїми маршрутами такі ж то бездушні люди.
Сонце світило. Я не бачив його, але я знаю, що воно не згасло ні на мить. Я знаю, воно світило тим бездушним людям, вигріваючи їхні порожні черева, але я його не бачив. Навколо мене була темрява.
Його не стало. Я знав. Я знав! Але частина мене не розуміла, не вірила, не могла повірити. Якась частина мене противилась і виверталась врізнобіч, кидалася зрозмаху у стінки моєї свідомості, спричиняючи внутрішні кровотечі. Ця частина мене вела мене, тягла мене за собою вишукуючи, винухуючи його сліди, мов той вірний пес.
Він не лишив слідів. Він не пішов по дорозі, а звернув десь на півшляху на на зоряне небо, пірнувши у темряву. Його сліди розчинилися у густих хвилях небесного океану. І я втратив його. Він знав, що я піду за ним. Я знав, що він не пустить мене, не візьме з собою, переріже канати, спалить мости. Я знав, але продовжував шукати.
Його не стало. Я став нічим. Якась невідома сила несла мої ноги, і вони вже ніби й не торкалися землі, а волочились якось у повітрі, ніби якийсь непотріб. Непотріб то був я. Нікому не потрібний. Порожнеча нанизана на безглузду надію, якась неспокійна тінь мене. І куди я йшов? Мої очі згасли і запали всередину, закотилися на саме дно. Мої очі дивилися, оглядалися навколо, лежачи на дні – розглядали мене зсередини. І я вжахався. Я плакав, поки сльози до краю наповнювали мене і виливалися назовні, мов те блювотиння. А людям байдуже.
У мене паморочилося в голові. Слова якісь лізли в голову, пульсували у мозку, розривали мої судини. Не слова навіть, а букви якісь. Не букви, а звуки.
Мені хотілося, аби хтось вдарив мене. Вдарив так, аби я впав на землю і вціпившись у землю руками, впившись у неї губами, злився із нею і вмер. Щасливий у своїй нікчемності. Але мене ніхто не помічав. Мене вже ніби і не було. Але я ще був тут.
Я не вмер.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572999
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.04.2015
Що то значить та “смерть”? Якесь дивовижне слово!
І куди ти пішов? Де тепер шукати тебе?!
Загубились сліди… І якої то стане мови
Щоб втлумачити те страшне незвідане “без”?
День і ніч мов в одне злились — все мені байдуже.
А на серці лиш холод і якась темно-синя тьма.
Хоч воскресни на мить і скажи мені, любий друже,
Як його зрозуміти, оте безмежне “нема”?
Не воскрес, не прийшов: занесло тебе певне далеко!
Як “ідемо з життя” то кудись же ми все таки йдем!
Чи пішов ти в Аїд, як казали ті древні греки?
Чи з губився на колах Дантівських картосхем?
То невже ж там нема ні пера, ні чорнил, ні паперу?
Вчені ж люди були! Чи ж самій питати в Христа
Де вона, та далека й чужа incognita terra?
На яку адресу надсилати цього листа?
Може давня образа яка затаїлася в серці?
То куди ж мені більше спокутувать ту вину?!
Чи прокинувся ти в якійсь небесній Америці,
Що її не відкрив іще небесний Колумб?
Де шукати тебе? Яка невимовна мука!
Поясніть же, хто-небудь, що те значить — “прийшов твій час”?
Чи лежиш у землі, на грудях схрестивши руки?
Чи стоїш біля мене, боючись торкнутись плеча?
Я ж по кілька разів заглядала під сонні зорі —
В темних закутках ночі шукала твої сліди!
Та як хочеш — мовчи, я схилю чоло у покорі,
Лиш ніколи — ніколи! — не кажи того “назавжди”.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570686
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.03.2015
Упаду на колени,
За подол ухвачу тебя
Гордости,
Крепко сжав ее в кулаке,
Прошепчу оглушительно:
"Ведь я же люблю тебя…"
Ты будешь стоять
Нем.
Тишина.
Под этой тишиной, будто под трупом,
Ни пошевелиться, ни прокричать;
Мы стояли молча в холодном ступоре,
Я дрожала, ты пытался найти что сказать.
Так не уходят.
Хоть слово-то вымолви,
С презрением брошенное, как собаке кость.
Выкричать, выламать, вырезать, вымолить —
Ну как мне себе помочь?
Еще один шаг,
Белые стены
Сжались, ожидая смертельный удар.
Тишина зазвучала, как вскрытые вены,
Жалобным визгом разбитых гитар.
Ты был светлым,
От слова “свет”.
Душой непорочный, будто дитя;
Я была черна,
Как дым сигарет,
С привкусом горечи и вина.
Но зачем пытаться меня спасти
Было?
Я уже лежала в труне,
Когда родилась
С черными крыльями
В чьем-то болезненном сне.
О, расставание!
Уберите копья,
И стрелы тоже,
Я сдаюсь —
Вяжите руки
Тугими воплями
Из ваших горячих уст.
Подведите меня к моему любимому,
Дайте в последний раз заглянуть в глаза:
"Не грусти, без тебя я бы так же сгинула,
Но множество лет назад”.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=551911
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 15.01.2015
А я лишь хотел обьятий,
Чтобы кто-то прикоснулся нежно к плечу,
Как прикасаются матери —
Чтобы не страшно, не больно ничуть.
Я хотел чтоб меня поймали,
Когда отпускал сплетенья перил,
Только люди об этом не знали,
Потому меня никто не ловил.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=550388
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 10.01.2015
Я устал.
И видимо бой этот был не под силу
Мне.
Но я продолжал
Бить кулаками в прозрачные стены
Воздушных замков
И молча кричать, сотрясая холмы округ.
Я так устал,
Что больше не видел
Свое отражение
В водной глади холодной реки.
Не видел ни рук,
Ни лица,
Ни тех поцелуев,
Что призрак оставил ночью,
Притворившись тобой.
Я будто исчез,
Но этого ль я страшусь?
Или того,
Что меня никто не искал —
Ни ты,
Ни те мимолетные люди,
Которым ты, грудь распахнув,
Даешь прикоснуться к душе,
А они плюют
Вовнутрь
И сердце достать норовят
Без наркоза и грубо;
Не этого ль я боюсь?
И того,
Что люди уходять не глядя,
Оставив тебя умирать
На пыльной дороге,
И каждый прохожий плюнет и рассмеется,
А самый задорный
Пнет с размаху ногой
По печени,
Или по почкам,
По маленькой горстке горя,
Которой ты стал,
Оставленный всеми.
Я плачу,
Но слезы мои сухи,
Как слезы пустыни,
Когда засвистает ветер
И грифы слетятся
На мертвое тело путника,
Что не нашел ручья.
А страданья
Мои
Как скрежет гнилых шестеренок
Старых часов,
Обросших ржавчиной,
Будто кровавой коркой.
Но я не чувствую боль,
Я чувствую только пропасть,
В которой лечу.
Она широка и черна,
Глубока.
И я бы позвал на помощь,
Но ангелы не обитают в безднах.
И губ моих силуэт
Утерян давно в ночи.
Но я помолюсь —
Не губами,
Не ртом,
Не телом порочным.
Не этой прогнившей плотью;
Я буду молится душей,
Обугленным сердцем.
И пусть кому должно уйти, тот уйдет,
Кому должно погибнуть — погибнет, —
Я верю,
Я буду верить:
В Бессмертие, в Счастье, в Любовь
(В чистый облик ее без тени порока),
В Людей,
Чьи глаза чисты, а душа светла.
Ведь вера —
Последние, что у меня осталось,
И если только не верить,
Зачем продолжать дышать?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=550378
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 10.01.2015
А вони не залишили спогадів
Комусь,
Комусь не залишили слів.
І їх —
Безсилих,
Безруких,
Безногих
Прихистить
Сирий, скривавлений рів.
Відспівають круки,
Вмиють дощі,
Мов до вінчання зачеше вітер…
А із окопів звисатимуть руки,
Скручені пальці;
Вдома заплачуть діти.
Прийде весна —
Сумна,
Безбарвна,
Мовчазна,
Як ще не була ніколи…
Скажіть!
Скажіть, що пішли не марно!
Скажіть,
Вийшовши в чисте поле.
Де земля ще гола
І тільки де-інде,
Несміливо —
Перші червоні квіти,
Де серця лежали
В окопах захованих,
Вітром причесаних,
Дощем умитих.
Квіти…
Скільки їх полягло?
Друзів,
Братів,
Синів,
Доль, у землю захованих?
А вони ж комусь не залишили слів!
Комусь не залишили спогадів!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=542841
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 10.12.2014
Я йшов у вечір, скупаний в туманах,
Під ноги, лестячись, стелилася трава.
Я йшов всліпу, неначе чимось п'яний,
За душу боючись — чи ще жива.
Задушливим повітрям тисло груди —
Мертвецький дух знекровлених долин.
Я ледве йшов, нізвідки і нікуди,
У забутті, однісінький-один.
Ішов у вечір, вечір пах полином...
Чи я й не йшов, а праведно лихий
Стояв посеред поля на колінах,
Спокутуючи всі свої гріхи.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=518123
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 18.08.2014
Ти повернешся із війни.
Скрючені пальці шкребтимуть на дні кишені.
Хто вони?
Хто вони?
Хто
Вони?!
Повітря болюче пектиме легені.
Вона всміхнеться й заплаче.
Мовчки відвернеш порожні очі.
Дивно: кохаєш наче... Кохаєш!..
Й бачити більше не хочеш
Нікого; раптом — застиг,
На лобі виступили краплі поту.
Бігти! Бігти, не чуючи ніг,
Із цього людського болота!
Потім — нарешті заснеш
Подалі від всіх,
У полі під чистим небом.
І, певне, тобі насниться
Як ти ідеш,
А мертві солдати простягають руки до тебе.
І ти знову прокинешся від задухи,
Зжимаючи в кулаки спітнілі долоні,
А вітер щось шептатиме тобі на вухо,
А вітер лоскотатиме вологі скроні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=515148
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 03.08.2014
Под перезвон вериг
Тянулись сонно будни,
Как заключенных сонм,
Что кротко смерти ждет,
И колокол звенел
Церковный пополудни,
Так жалобно, как будто
Злой предвещал исход.
И хриплый лай дворняг,
Как будто бы когтями
Царапал тишину
Изъезженных дорог,
И, падая в толпу,
Плоть тишины кусками
Злой испускала смрад
И путалась меж ног.
О, город! На земле,
Заросшей сорняками
Порока и страстей,
Бесчестия и слез,
Ступая в темноте
Унылыми шагами
Я все ищу ростки
Давно увядших роз.
И ниспадая в грязь,
Сам будучи из грязи,
Я, веру обретя,
Вновь продолжаю путь,
Свою признав вину,
И не противясь казни,
И не скорбя о том,
Что боле не вернуть.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=514134
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 28.07.2014
На кривавому сінокосі
Останньої війни
Смерті серп
Сік,
різав,
рубав
Зі спини.
Снопи
Двоногих паростків,
Юних,
Колись зелених,
Сонцем обвуглених,
Падали
Без рук,
без ніг,
без голів,
Стелились
Червоним лугом.
За плугом —
Чорні птиці
На сторожі
Кривавих покосів,
І ті принишкли,
Схилили ниць
Голови
Понад
Червоним колоссям.
Босий
Вечір ішов,
Тихо мовлячи
Заплакані молитви,
На своїх плечах несучи
Всіх,
Хто поліг
Під серпом
Останньої битви.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=511202
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 13.07.2014
Смішно,
Що мені з ваших слів?
Вже давно відгули дебати!
Вас чекав,
Вами мучився,
Вами снив...
А тепер вас не хочу знати.
Ваші очі,
Блакитні, мов хвиля морська;
Кришталеві,
Глибокі,
Прозорі...
Геть —
Хай швидше закриє рука,
Досвітні
Мені миловидніші зорі.
Ваша мова —
Священних слів потік,
Впивався нею,
Пив до безтями...
Скільки?
Місяць?
Місяці?
Рік?
Байдуже —
Більше пити не стану!
Ваші руки —
Дотик мов шовк був,
В обіймах ваших
Згорав у мить...
Досить!
Геть!
[i]Зникніть же!
Змовкніть![/i]
Іншими буду
Впиватись,
Марити,
Снить...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=510908
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2014
Моя Любовь грязна, как улицы Парижа,
И в пятнах восковых дрянной ее наряд.
И демон, что ее к себе ласкает ближе,
Глядит в ее глаза со влагой на глазах.
Пуста ее душа — душа моей Любви,
Душа моей Души, что дышит не дыша,
Ступая по земле, как павший херувим,
Все на своем пути ломая и круша.
Моя Любовь больна, как коклюш или тиф,
И рядом с ней чума — чернильное пятно;
Моя Любовь прозрачна, как позабытый миф,
Как миф, что позабыли навеки и давно.
Моя Любовь, она, — как рана на груди,
И эти мысли вслух — запекшаяся кровь.
Веди меня, Любовь,
Вперед меня веди,
Скорей меня веди,
Любовь.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=510752
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 11.07.2014
Мальчик мой, сладким сном
Спи, пока в твои сны
Не приходят незваные гости.
Пусть тебя не тревожит
Сиянье луны
И прохожих тихая поступь.
Спи спокойно, пока
Твои грезы полны
Сладких радостей маленькой жизни.
И пока не взошли
Еще зерна вины,
Пустоты, наготы, укоризны.
Когда станешь ты зрелым
И мудрости полон
Будет твой состоявшийся разум,
Ночь, как ворон,
Чернильным взмахнет крылом,
Сны за ветром развеяв разом.
Спи спокойно, малышь,
Спи, пока в твои сны
Не приходят призраки ночи.
Будут ясные очи
От слез красны,
Потускнеют ясные очи.
Спи, мой мальчик,
Пока в безмятежные сны
Не ворвались незваные гости.
И пока под туманным сияньем луны
Не взошли зерна боли
И злости.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=510597
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 11.07.2014
1
Зростає Юність у Венериних садах,
Не скуштувавши ще ні гіркоти полину,
Ні сліз роси на перших колосках
Облуди, ні палаючого крину,
Що в серці юному прорісши де-не-де,
Його до вірної погибелі веде.
2
Отак, не скуштувавши ще біди,
Блукала Юність; караван годин
За обрієм зникав.
А серед трав і яблунь запашних
Сховався легінь — знітився, притих,
За нею підглядав.
3
Не перший вік живем на світі,
А досі, ніде правди діти,
Порожня голова.
Вже горем навчені і биті,
А серце знову пре любити
Й розпусту затіва.
І нашу Юність не минула
Триклята та стріла Амура —
У серці залягла.
І більш нічого їй не треба —
Ні яблунь, ні блакиті неба,
Лиш милого тепла.
4
У темну ніч зустрілись двоє,
І тінь дерев сховала враз
Як загорілися обоє,
Вдихнувши мирри і бензою
Із духом тихих перших фраз.
Отак в Венериних садах
Із Смутком Юність обнялася,
Відчувши в серці перший страх
І скуштувавши перше щастя
З сльозами на очах.
5
П’янке те щастя, та не довге,
Не тому Юність віддалась,
Сповна кохання напилась,
Та не солодкого — гіркого…
Горнулась ніжно, та до кого?
Із ким у вічності сплелась?
6
Вінчались в дощ, за хмари сонце заховалось,
І грім від розпачу зривався на дискант;
У головах сіяв не діамант —
Вінок терновий в коси їй вплітався.
Вінчала їх печаль в сутані з оксамиту,
Вінчала їх мечем, й кадила фіміам
Тим дням, що їм у горі випаде прожити,
Тим, довжиною в вічність, дням.
7
Сказати б — не кохав, та ж ні!
Кохав, але ж яке кохання
У Смутку? Так минали дні
В сльозах із вечора до рання,
І зранку знову у сльозах.
Зів’яла Юність, затужила,
І милий більше їй не милий,
Й наскучили ті чорні крила,
І той вінок в косах.
8
І знову ніч, і знову темінь ночі
Глухим туманом землю затягла,
І Юність наша не зімкнула очі —
У морок побрела.
Ішла бліда, лишивши за спиною
На ложі з пошматованих лілей
Свою любов із срібною стрілою
В вогні грудей.
9
Молилось море, берегом пологим
Блукала Юність у зів’ялому вінку.
І поруч з нею не було нікого
Лиш сльози стигли перлами в піску.
І відгомін розкраяної туги
Тонув у хвилях пінистих морських,
А замість сонця в піднебессі стиг
Чорнявий вугіль.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=508881
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.07.2014
Удар. Мовчання. Бий сильніш.
Від сліз щемлять блакитні очі.
Заплачеш — вдарять. Закричиш —
Твій крик поглине сутінь ночі.
Тікати? Вб'ють, як доженуть...
А, втім, нехай! Нехай каміння
Кидають і ногами б'ють
До сліз! До крові! До тремтіння
Презренних їхніх кулаків!
Терпіти? [i]Хай їм грець, пропащим...[/i]
Терпи. Терпи. Терпи! Кінець...
Тепер йому навіки — краще.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=507814
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.06.2014
Звільняє очі нам земна печаль
Допоки світ сповитий у красі.
Батіг війни нас вишколить, мов сталь,
За волю борючись, ми вільні всі.
Жахи від ран, прокляття ворогам,
Тягар утрат — схоронять дні нові.
Ми не смутні, тепер відомо нам:
Не більше час ніж вітер у траві.
Були часи — ми всі були гуртом,
Хотіли по життю як інші йти.
Тепер, коли серця налиті злом,
Що треба нам, товариші, брати?
[i]Зігфрід Сассун, 1915[/i]
Оригінал:
Absolution
The anguish of the earth absolves our eyes
Till beauty shines in all that we can see.
War is our scourge; yet war has made us wise,
And, fighting for our freedom, we are free.
Horror of wounds and anger at the foe,
And loss of things desired; all these must pass.
We are the happy legion, for we know
Time’s but a golden wind that shakes the grass.
There was an hour when we were loth to part
From life we longed to share no less than others.
Now, having claimed this heritage of heart,
What need we more, my comrades and my brothers?
[i]Siegfried Sassoon, 1915[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=505202
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 14.06.2014
Кров'ю бризнули на мене
Повноводні неба береги,
Гострокуті зорі
Намертво врізались в очі.
Я шукав своє тіло
В краю безіменних могил
На пологому березі
Безмежної чорної ночі.
Я шукав своє тіло,
Терпкими руками намацуючи
Холодні від подиху смерті
Плити надгробків.
Хапав повітря руками,
Покірно наосліп йдучи,
Кидався скажено із боку в бік,
А його ніде не було.
Підіймався світанок,
Мов могутній звір,
Зухвало переминаючись
З ноги на ногу.
Кров'ю бризнули на мене
Повноводні неба береги —
Необачна ніч
Напоролась на звірові роги.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=505021
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 13.06.2014
Ах, молодість! За що така жорстока
Й така коротка? Підожди, стривай!
Твоя краса квітуча й синьоока
Все норовить втекти за небокрай.
А я ж іще тобою не напився!
Не накохався в зоряній росі!
Благаю слізно — постривай! Лишися!
Сказати все мені не стане слів!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=505017
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 13.06.2014
Сотнею обертонів
Ніч увірвалася в день.
Ми у цій ночі потонемо
Тихим відлунням пісень.
Гільзами від патронів
Врізались в небо зірки.
Ми у цій ночі залишимось,
Певне, що вже на віки.
Падали зорі, палаючи,
Падали замертво ниць,
Стомлено завмираючи
В безоднях сумних облич.
Падали і лишались
Шматками подроблених мрій
В чистих очах, що сховались
Під стріхами довгих вій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=504615
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 11.06.2014
Здіймаюсь на Парнас, мов на Голгофу;
В легенях вітер, у очах вогонь.
Слова за мною вишколились в строфи,
В міцному обручі сталевих скронь.
Гора висока, мудрості святиня,
З-понад висот мене гукає в путь,
А в голові єдина думка лине:
"Чи стане сил руками зір сягнуть?"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=504337
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 10.06.2014
Мов лебеді впливли у ніч тумани,
А я стояв один на всій Землі.
І тільки кров з розірваної рани
Все не давала спокою мені.
Молився місяць, голосили зорі,
Зривались струни скрипок-яворів,
Що похилились у тяжкому горі
На стражі нив.
І тяжко так було, немов востаннє
Дивлюсь на світ, вдихаю світу цвіт;
Із смертю у багряному вінчанні
Тяжкий обіт.
Стікала кров з розірваної рани,
Сховався місяць, певне, -- на біду.
Огорнутий у савани туманів,
Піду.
KovalevskaЯ
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=504332
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 10.06.2014