| Сторінки (1/28): | « | 1 | » |
вісімсот кілометрів,
пробіг - нульовий,
розігнатись до стану
комети,
наскрізь шини протерти,
і ти - вітровій,
що летить, не спиняє лету.
міста теплі вогні,
перешиті в зірки
ательєром сусідніх
під'їздів,
ненавмисно
зійти на перони глевкі
до п'яниць і сліпих атеїстів.
вісімсот кілометрів,
туди - і назад,
без "назад", бо тоді вже
навіки,
ледь стуляю повіки,
і сиплеться град,
на міста й прибережні ріки.
просто хочу туди,
де спускається схил,
розколисаний на ВедмедИці,
і монахи безлиці
із парою крил
нам налиють вина із криниці.
срібний ангела спис,
при дорозі мости
прочитають іскристі
молитви,
залишається крити
тілами й нести,
мов покуту, незлічені кривди.
вісімсот кілометрів
на захід, на схід,
розігнавшись до стану комети,
заблукалої Ґретель
всі крихти сухі
заховати, забути, роздерти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=674286
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.06.2016
буває, болить,
буває, б'є в скроню,
за день, буває, ні слова не зроню,
і хочу від світу
німих поцілунків
і доторків трас щонайвищих ґатунків.
буває, на картах
мені мало місця,
а поклики втечі все міцнуть та й міцнуть,
і метри квадратні -
петля коло шиї,
думки в голові - найбрудніші помиї.
буває, забудеться,
може, заткнеться,
осліпле, пройде і не рухне серця,
а часом огріє
щодуху, щосили,
що сили тієї - і ту покосило.
буває, скажу,
і тоді - зникне мова,
і горла напнеться струна здорова,
буває, що був,
а, буває, рубає,
сказати б усе щонайменше рубаєм.
буває хтось,
може,
і я...
буваю?
лиш гупає боляче,
б'є сильно скраю.
буває, буває
хтось поряд... це ти?
мені ж бо
хоча би у ґрунт прорости.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=674144
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.06.2016
доки душі нескінченно мало,
доки тобі за рятунок - втеча,
і доки на шкірі,
немов трава,
росте безупинно шерсть овеча,
доки ти віриш, що втома дасть силу,
доки навмисно себе калічиш,
і доки розколює біль,
мов кригу,
твої замучені, скреслі вічі,
доки вокзали - надійна покрівля,
доки немає рідного дому,
і доки від міста на букву "л"
серце вбирає
терпкість, оскому,
доти,
лиш доти ти є,
ти існуєш,
доти я знаю, що ти
не примара,
доти всі блискавки, шторми,
зсуви -
ілюзія вдала
і вдала омана,
доти з тобою я,
доти ми - цілі,
ми ж бо в єдиному
варимось тілі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=673652
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.06.2016
між тобою і мною -
асфальт.
між тобою і мною -
згарища інфраструктури.
поміж згаслих сторІнок
небесних шпальт
ми читаємо зорі,
мов мертві руни.
розбудови наші,
перебудови,
відбудови, відлиги -
це скреслі озера.
ми розписуєм стіни
знову і знову,
і у наше повстання
вливається ера.
***
наші мітинги -
тихі,
а гласність -
цілком безголоса.
усі звивини - звихи,
ми - звиклі до тиші роти,
кожен голос до нас -
черепиці брудної погроза,
ми до спільності звикли,
немає вже місця для "ти".
під асфальтом -
трава,
під травою -
розпечена магма,
промислові бетони і там,
навіть там,
лиш з небесної шпальти
всміхається Брахма
і своїми руками будує нам храм.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=673221
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.06.2016
дурний поете,
ляж собі в ліжко,
закрий собі очі папером
від світу,
і зовсім тихесенько,
тишком-нишком,
вплетись у матерію
ковдри світлу.
дурний поете,
тобі написати
учені трактати
про риму - легше,
аніж розтопити
два змерзлих боліди
на самім вершечку
твоєї вежі.
дурний поете,
помри й закопайся,
лиш тільки блокнот свій
залиш на полиці,
бо небо тобі -
срібляста таця,
яку, приручені,
носять лисиці.
дурний поете,
забий на риму,
бо рима на тебе давно вже
забила,
брандспойти її
твоєму серафиму
давно обпалили, мов курці,
крила.
дурний поете,
лиш тільки не в ліжко,
і очі щоб тільки відкриті
для світу,
і голосно, різко,
не тишком-нишком,
ти ковдри порви
матерію світлу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=672893
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.06.2016
нехай усе тільки починається,
нехай кінець ближчий, ніж початок,
та я дивитимусь
довго й наполегливо,
мружачи очі,
гублячи фокус,
шукаючи правильний ракурс,
як ти стоїш серед темного полотна
якогось навіженого
художника-абстракціоніста,
як від твого подиху
(орбіт?)
зміщуються орбіти
мазків,
вималюваних дитячими
акварельними фарбами.
нехай усе прямує до свого
логічного кінця,
нехай між твоїм і моїм кінцем буде
проміжок часу рівно від
сьомої до десятої ранку,
нехай мій кінець буде першим,
аби не було так образливло.
а в тебе буде три години, аби
запитувати себе,
чому все так сталось,
чому сонце кожного разу
сідає з іншого боку,
чому вітер сьогодні зі сходу,
чому, чорт забирай, кава холодна,
покличте адміністратора.
власне, нехай усе йде до біса,
нехай біс не йде до мене,
нехай знову буде ніч,
брудний бар із портретами
чарльза буковскі на стінах,
нехай буде собачий
лютневий холод,
нехай собаки перестануть
лютувати під моїми вікнами.
нехай буде.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=672812
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 17.06.2016
Гамлету б лиш перебути
в місті рути і отрути,
де щодня,
вночі й уранці,
сонце губиться у ранці,
де обличчя й рухи Ліра -
смутку й радості мірила,
де прогнози непогоди
усе тяжче побороти.
місиво із міста й ртуті,
аміаку, газів, суті,
всіх підтекстів, слів, мовчання -
в ньому Гамлету востаннє
усе ж бути чи не бути?
Гамлету б лишень забути
Міста очі й Міста руки,
з Містом затяжні розлуки,
Небо Міста,
вірші Неба...
Небо, геть!
тебе не треба!
Гамлет спить,
і в очі сипле
щось їдке, щось ледь блакитне.
І його обличчя вранці
Міста гладять ніжні пальці.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=672777
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.06.2016
трамваї, в яких ми перепливали північ,
трамваї "університет - вічність" -
там ти лежав по коліна у сні,
і денне світло набігало десь із заходу
ураганами, названими на честь
незнайомих нам жінок,
там ми зустрічали останні дні зими,
мовби справді останні, останні в житті,
а не просто цикличні перепади напруги
у великому домі з номером
дві тисячі п'ятнадцять.
церкви, у яких, замість ладану,
пахло лютневою відлигою,
церкви невідомого нам патріархату -
там ми сиділи на лавах
біля нащадків адама і єви,
там ми їли яблука, зірвані з
господнього престолу,
там замовляли відправу на
наші імена,
там трималися міцно за руки,
нехай ефемерні,
нехай цього не було,
але...
але "все - правда, даже
если этого не случилось".
погляди, в які ми вбиралися опісля,
виходячи з одного дому з номером
дві тисячі шістнадцять,
але з різних квартир.
погляди, в які ми ховалися з головою,
аби тільки не бути побаченими
один одним.
а зараз п'ять хвилин до півночі:
трамваї поснули,
церкви зачинені від самаритян,
і тільки погляди
настільки чіпко до нас пришиті,
що ховають справжні обличчя,
справжні руки,
справжні обійми.
"все - правда, даже
если этого не случилось".
це ж краще,
ніж неправда, яка
усе-таки відбулась?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=672666
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 16.06.2016
павуки знаходять спочинок
у нитках
я чую щоранку
як лапки снують в коматозі
у стосі думок
знаходяться гості
що викинув, було, в дорозі
це ніч роєм тихим
грайливим потоком
виплескує стукіт годинника
й вірші
ти чуєш? павук, що білизну вішає
на ній від нудьги
повісився
на кухні вода
із закритого крану
на себе бере
другорядну партію
сопранна вона
і з легким анданте
на голову тисне
і в стоці тане
це ніч наспівала їй
дивну мелодію
і кинула в воду
шиплячу пігулку
натиснула on
і заграла прелюдія
яку, щоб здалося,
виконують люди
я бачу, в щілині павук
повісився
до нього поламаний кран
приєднався
я думав про ніч
що в компанію кличе
шляхом через фен
і вогкі умивальники
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671883
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 13.06.2016
розкажи мені про неї:
як вона спить,
як розплющує очі,
аби подивитись на сонце,
і як те сонце,
токстичне, атомне,
розплавлює їх
перетворює в довгі ріки
десь між невадою і айдахо.
розкажи мені про нього,
як він мовчить,
як боїться сказати щось надважливе,
щось із надр тіла,
звідки на схід повертає артерія,
десь між невадою і айдахо.
там,
десь там вони сходяться
(він із ним, вона із нею, він із нею, вона з ним).
і знаєш,
таких комбінацій є безліч:
як бездомних собак,
як зів'ялих троянд по смітниках,
як хмар пилу на автострадах
десь між невадою і айдахо.
і десь там
(невада-айдахо, айдахо-невада),
він - смутний невдаха
без даху, і птахом
кричить хтось - не чутно:
роз...а...и...
про...го...
ро..кажи
про...неї
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671675
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 11.06.2016
наша любов -
порнографія,
графіки змучених тіл,
що спинаються
до стелі паперу,
спускаються
до долівки паперу,
б'ються
об рожеві поля паперу,
затиснуті структурними
клітинами.
наша любов -
це злягання цифр,
тихі стогони
алгоритмів
під маркерною
лінією.
наша любов -
алгебраїчні трахання,
охання, тілесні рівняння,
еротична математика,
єретична діаграма
з двома перекресленими
маркером
цифрами.
наша любов -
один плюс один
дорівнює
нуль.
наша любов -
цифра, поділена
на нуль.
нескінченна.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671673
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 11.06.2016
спробуй залишити місце несписане -
дерево всохне, й непевно на клумбі
замість плодів словотвірних хтось виплесне
чад із мовчань, соковитий, бездумний.
чад розпашіється,
винно віллється
в горло твоє, в твої змучені бронхи.
літери, звуки
впадуть в тихі деньця,
і розкладуться токсичні воронки.
ті, що мовчали,
у більшім мовчанні,
мабуть, вчадіють, і, мабуть, вплетуться
з неба корсетом
в тіла бездиханні,
у бальзамовані, мертві мотуззя.
ті ж, що з тобою,
стоїчні, всесильні,
будуть тоді героїчні титани,
поки оббруднене
в пі́ні та в милі
дерево слівне на ноги не встане.
саме тоді в безнадії, в неспокою
місце знайди для душі, для паперу,
тиша аби не була однобокою,
в тиші щоб місце знайшлося для реву.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671228
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.06.2016
палає Везувій,
везу вій вози -
за криті запонки
закрив жалюзі́.
і жа́лю зіниці -
синиці голодні,
із тисяч небесних -
в пергаментні сотні.
і вії у во́зі -
на продаж, в оренду -
закрити щоб очі,
сховати мерзенну
гнітючу потвору -
по двору витає -
вітає, сміється,
питає: "Ви та́м є?
Ви ще там живете?
В мені не зогнили?"
Потворні джерела
судинами в брили
врізаються гостро,
дерева всихають,
потвора - надія -
пророк то Ісайя,
пророчить месію,
месій же багато,
у світі засівів
пророчих вже зжато
незлічену кількість,
на цю безлімітність
засаджено злого
паро́стки досвітні.
палає Везувій,
натягую вії
на очі, що точе
тінь світла-повії.
німі сантиметри,
і милі, й версти,
злягають на щоки,
у тих віях - ти.
я ними закрию
собі світу скроню
з потворами злими,
і но́вий - без - скрою.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=668388
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 26.05.2016
Хлопче, що дивиться "Мрійників" частіше, ніж мріє. Хлопче, на чиїй шиї більше слідів від губів, аніж інопланетних візерунків на полях великобританських сіл. Хлопче, що курить тричі на день, але в будь-який момент може кинути. Я люблю тебе, хлопче.
Я люблю твою спину, пощерблену кратерами і глибоководними жолобами. Я люблю твій голос, що блукає між форте й меццо-піано. Я люблю твоє дихання, яке морозить мою шкіру арктичними вітрами. Я люблю. Тебе
мало, тебе завжди менше, ніж нетто, і більше, ніж брутто. Брудно, каламутно в мені після твоєї присутності глибоко в нутрі.
Вони викликають екзорциста нашій любові, яка б'ється в конвульсіях від присутності тебе-мене в ній, кидається на стіни, викрикує від латини до есперанто незрозумілі для їхніх вух слова. Їхні галасливі книги вимагають закидати нас камінням, стерти нас зі сторінок планети. І наша любов - не любов зовсім, кажуть - голос диявола, траурний дзвін апокаліпсису.
Вони проводять екзикуції нашій волі. Вони відривають їй руки і ноги, розкидуючи на всі сторони світу.
Чотири. Південь, північ, захід, схід. І в жодній зі сторін немає місця для нас. А створені нами власноруч, між головними, вони спалюють, знищують.
Хлопче, що не вміє зраджувати. Хлопче, що зраджуючи, усміхається. Хлопче, чия усмішка розтягується - не рветься - між коліщатами систем. Хлопче, що вміє любити. Я люблю тебе, хлопче.
Ти зриваєш із мене маску в безкисневому середовищі, аби глянути на лице. Воно огидне, воно побите, воно не з тих, у які закохуються, не з тих, про які пишуть сонети.
Та все ж...
Мені пишеться, коли ти є. І коли залишається зовсім трохи місця на папері, я заповнюю цей клаптик тобою.
Хто ти, хлопче?
Ти сам знаєш, хто ти?
Всесвіт розширюється до того моменту, як натрапляє на віддалені буйки космосу. Далі - нічого. Далі - змінити траекторію, повернутись до стану математичної точки.
Я відчуваю, як Всесвіт стискається, як змінюють структуру атоми, як стогнуть вовки, загублені серед висоток.
А ти далі дивишся "Мрійників". І тільки зараз починаєш мріяти. І численні сліди на твоїй шиї - більше не загадка для учених. І нові сигарети не запалюються, а старі скурюються невидимими вустами до цілих.
Тільки я люблю тебе, хлопче. Як любив секунду, хвилину, годину, місяць, рік, століття тому.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=667870
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.05.2016
Машини з'являються нізвідки. Рябить перед очима від порожніх стін. На моєму шляху тілесні субстанції з накрохмаленими комірами. Де сорочки? Ґудзики намертво зашиті поверх шкіри - червоної, обпаленої холодом квартири-без-центрального-теплопостачання. Неохайно вплетені в тілесну субстанцію, нитки тонуть під шарами зроговілої дерми, хапаючи останній ковток повітря. Машини з'являються нізвідки. Машини пірнають в нікуди під натиском міст і міських агломерацій.
Під вікном мертвої сусідки з першого поверху зацвіла акація. Ходімо! Нарвемо останніх свідків забутих цивілізацій, загорнемо в оберемки брудних від новин газет, віднесемо старій з першого поверху!
Живе собі чверть від тисячоліття. Виглядає з вікна. Беззубим ротом усміхається, називає будь-яким із імен, тільки не твоїм. Диригує котячими оргіями, відчиняє птахам скрипучі дверцята годівниці - десь між серцем і матковими трубами. Це по вівторках. Інші ж дні для старої - апокаліптичні увертюри: без віртуозних рухів жилавих рук котяча симфонія перетворюється на страхітливу какофонію з хічкоківських фільмів, а перед зачиненими дверцятами забитої хлібними крихтами годівниці галасують збурені птиці-плебеї. І тоді стара з першого поверху люто біжить до вікна, зжирає розширеними зіницями фіранку кремового кольору, зміїстим волоссям горгони б'є шибки. Коти навіки кам'яніють від погляду божевільних очей, перетворюючись на трухляві опудала. Птахи стікають кров'ю, впиваючись своїми дзьобами в середину нутра. Сусіди захоплено ревуть від такої потужної концентрації хліба та видовищ.
Але це тільки шість днів на тиждень. У вівторок стара з першого поверху тиха й казково-іделічна.
Жодної зміни в цій статичній періодичності, аж раптом - тиша... Не виходить третій день зі свого баб'ячого лігва, не димиться з вікон, не виливається магма.
Мертва. Але ж про це ще нікому не відомо: мовчать новини, сидять на лавках у німому заціпенінні бабки-волхви. Хто помирає, коли зацвітає акація?
Не витримуючи, йдемо до старої. Тремтячі руки несуть попереду пахучий цвіт. Стукаємо. Тиша. Стукаємо. Тиша.
Двері відчиняються, мовби в якійсь казці. За дверима - нікого. Проходимо вглиб. Кухня. Вбиральня. Вітальня.
Дзеркало. Шафа. Телевізор. Килим. Ліжко.
На ліжку - стара.
Бабцю! Тиша. Крок уперед. Ті, що зі мною, луною рипають по ламінату.
Підходимо ближче. Мовчить. Рот заплющений, очі стулені. Зупинена аритмія рук. Годівниця - під ключем. Ключ - у скрипучих дверцятах. Відчиняю.
Мить. Друга. Вилітають ув'язнені птахи-бастильйонці.Б'ються крилами об порожні стіни й шибки. Повністю виїли старече нутро.
У сусідній квартирі захлинається від пари чайник. Горить омлет. За рогом діти нюхають клей. Стара з першого поверху лежить мертва. Цвіте акація.
Машини виринають із надр асфальту.
Ми вирізьблюємо годівниці у своїх молодих тілах.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=667465
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.05.2016
Маргарита гойдала порожню колиску.
Її волосся нагадувало виоране вогнем поле: сивина попелом спадала додолу, перетворюючи кімнату «чотири-на-чотири» на зледенілий курган скіфської доби. Вона сама, наче з Малої Скіфії. Очі темні. Коса туго заплетена в ярмо чиїмись дужими нетутешніми руками. Вуста співають, ніби скребуть по вогких стінах, чужі колискові.
І не зрозуміло: чи-то ця стомлена матір, що гойдає колиску з фантомом своєї дитини, чужа в цій країні, чи-то ця країна чужа для неї і тисяч таких, як вона.
Скрипить стара колиска, б’ється об стіну стукотом південних коней. Позіхає, навстіж відкривши рота, маленька кватирка. Фіранка – наче збурене море. Штормить біля берегів Малої Скіфії. Штормить у кімнатці «чотири-на-чотири» далеко від галопів та іранських прянощів.
Колиска спиняється. Маргарита змучено падає на ліжко.
Фауст докурює сигарету в кухоньці за стіною. Чує, як десь зовсім поруч роздирається карта Європи, як виливається з пожовтілого паперу піна збуреного моря. За вікном фанатична середньовічна секта танцює навколо догорілого костелу святого Антонія.
Фауст підходить до вікна. Надворі темно – і тільки блистить, мов лапатий сніг, сивина його зболеної Маргарити.
Вона, ця жінка без національності, що причетна до розпалу трояно-грецької війни, до сутичок на Балканах, до розвалу Римської імперії та Радянського Союзу, неспокійно спить за стіною. А за декілька кварталів, серед гомінких нічних барів середньовічної Європи відкорковує чергову пляшку ще недавно колисаний нею син.
Піниться море. Стогне від невидимих випарів ядерної зброї зморшкувата карта середньовічної Європи: догорає Лідія, задихається під вогненним грибом Османська імперія, вмирає розділена навпіл Прусія.
Маргарита спить.
Фауст розрізає ножем пакунок, піднятий з підлоги. Піднімаються-опускаються, мовби під якийсь нечутний ритм, сріблясті клаптики фольги. Під нею в кімнатці «чотири-на-чотири» спочиває темна пташка. Мертва?
Стомлена.
І він, цей Фауст, цей псевдомудрець, далекий поки що від демонічних спокус, жбурляє цю пташку у вікно. Туди, де проводять свої нелюдські ритуали єретичні жанни д’арк, коперники, галілеї, прусти, кафки…
Він, цей побитий середнім віком Фауст, терпіти не може квартиру «чотири-на-чотири», свою проклятущу, вічно нещасну Маргариту, фантом свого маленького сина в колисці і те єдиносправжнє, що залишилось від нього за декілька кварталів, серед галасливих нічних барів! Фауст ненавидить цю конаючу планету, з якої з усіх боків сочиться пінне… Ні! Не море – артеріальна кровотеча зґвалтованої планети.
Фауст доторкається спраглими губами до повітря, шукаючи в ньому давно загублене. Фауст мріє про вальс із… Із кимось завжди присутнім поряд, але таким далеким через… Через…
Маргарита зривається на своєму холодному односпальному ліжку від нічного кошмару.
Серед кімнатки «чотири-на-чотири» Фауст танцює вальс із Мефістофелем.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=666393
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2016
міо, кайся!
кай, молися!
із книжок -
в осіннє листя,
перейдемо
магістралі -
всі зіста́рілі
і п'яні.
і батьки
у двох нас
спільні:
батько ганс
і матір ліндгрен,
із країни у
країну
тягнем шлях свій -
смужку з кмину.
квилить міо,
кай міліє:
королева сніговіє,
з серця рвійна
кровотеча -
чогось нового
предтеча.
із казок?
мабуть, з одної,
що бере початок
з ноя.
міо, кайся!
кай, молися!
із книжок -
в осіннє листя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665774
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.05.2016
через око проко-
лоти голкою ділянку
мозку, звідки часом
ненароком
щось тече
стічне, безмовне.
і без мов не
безумовне
з часом - наче
фабрикати,
барикади, коди,
Клоде,
Ґранд-канали щось
та й топить,
мить - затока,
і з-під ока
сіроока,
мутноводна
витікає із щурами
на поверхню,
доки... доки...
не затопить
парасолі з жінкою
на полі
крові,
кривополі
полонези
не зупиняться
в спокої.
через око проко-
лоти - лоботомний
я чи, Клоде,
закарбований
у миті,
сизим пензелем
умиті?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665744
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.05.2016
Склепіння душ в напівзруйнівні склепи,
зруйнована епоха Медичі, сичі
над нашою каплицею вендетти
сичать: "Зрікаючись мене, себе зречи!"
Впиваючись у біль, своїм умийся,
і випий, мов сире старе яйце,
а мій залиш, бо він - це стогін миса,
що витримає шторм, губів же не знесе.
Чи чув колись повільний крок епохи?
Мої чуття фіксують кожну з них.
Ось ти - центуріон, хоч зовсім трохи,
і раптом - лицар, хрестоносець моїх лих.
Та будь-коли своїм німим обличчям
у мене ти ввілєшся і зіллєш
разом: і повноводність, і безріччя,
своє безмежжя із моїм мілинням меж.
Зрікаючись мене, себе зречися.
Епохи Медичі залатані дірки
на моїм серці. Ти, благенький мисе,
мене під своїм штормом не хили.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=664123
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.05.2016
я пИшу вірші, та німі,
в них горла змочені у ртуті,
а всі рядки - немов, надуті,
щось стогнуть животи у млі.
латиною,
та й есперанто - все глухі
всі вірші мої, мовби глухарі,
у німоті полиць, дрімучі, злісні,
німують в стоголосій пісні.
і з ними я - глухо-німий,
імлисто-зблудлий, блудолистний,
із них щось лине, щось в них лисне,
в них вирій все кричить: "Не рий!"
і німо,
глевко-німо, догребти
до Стіксу рвійно-бурої води
мені із ними тяжко, бо довкола -
блокада вічна вогняного кола.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663340
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.05.2016
мої тобі неписані листи,
мені, бог дай, до тебе доповзти,
бодай на лічену одну піввічність
пройти, щоб поряд я, повз - ти
пробіг, сколов, немов горіх волоський,
твердючу відстань нашу й паморозки
структур відцвілих, скам'янілих льоду
зігрів долонями і на повозки
поклав, для мертвих, бо лише живими
набиті були ті. Мов Пілігрими,
тіла чекали свого воскресіння,
льоди відтанули, ти - разом з ними.
тебе чекати рік, а роковині
плацдарми готувати, бо ж повинні
поверненню згасимого віддати
свої надії, ледь живі, в бадиллі.
тобі мої надписані листи,
в яких рядки - це ми, й не доповзти
нам до великої німої цятки,
фантомні де є я, повз - ти...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663335
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.05.2016
Довкола вогко. Великий Волохатий Пес над нами здригається від болючих ударів електричних нагайок. Гарячі краплі поту на його кудлатій шерсті спадають додолу.
Ми поклоняємося Великому Волохатому Псу. Щотижня кладемо на вівтар одну жертву, аби змилостивити наше божество. Воно ж бо страждає за нас, дає бити себе електричними нагайками, спокутує наші гріхи.
Кожна крапля дощу - цілющий трунок.
Нас - тисячі. І кожен зараз, саме в цей момент, у мить найбільшої вселенської муки, вставши навкарачки, задерши голову догори, стоїть на центральній площі міста. Стоїть з відкритими спраглими вустами і п'є блаженно піт Великого Волохатого Пса.
А на вівтарі цього разу гучно стогне черговий єретик - гнилий недолюдок, брудоносна блоха. Через таких Великий Волохатий Пес змушений страждати. Це вони колись зрадили й покинули Його, прирекли на мученицьке життя.
Верховний жрець, який двічі на тиждень проводить у монастирській школі уроки, розповідав страшну історію зради: єдина нечистива кішка, чия присутність серед найближче Його оточення пояснювалася лише Його безмежним милосердям, за миску молока допомогла фарисеям знайти нашого месію. Після цього замість лиця в кожного представника роду людського з'явилась котяча морда, а тіло періодично почало вкриватися струпами. Ми, люди, так були покарані за грішне тваринне начало в нас.
Поки небо здригається від електричних розрядів, тут, на землі, волає на жертовнику той, хто не захотів покаятися, прийняти спасіння Собаче.
Дощ припиняється. Спаситель змучено падає на хмари. Небо вібрує. Вібрують струпи на наших тілах. Ми боляче тремо шкіру, випускаємо кров, що ріками підіймається догори.
Повноводні Амазонки, буйні Дунаї рвуться своїми червоними ріками до неба, аби напоїти спраглого месію. І в цю мить світ - один запалений струп, що пульсує і кровоточить, але живе. Ми продовжуємо жити во ім'я Собачого спасення.
А на вівтарі в'ється, мов одержимий, єретик.
- Молока, - скиглить, - молока!
Великий Волохатий Пес спускає з неба свої налиті спасенням груди. Єретик глитає жадібно білу рідину. Припинивши, мовить:
- Нема тебе! Нема!
І ми, струпні хрестоносці, кидаємося ненависно на цього зрадника, на безсоромного фарисея. Котячі морди люто шиплять, кігті роздирають людську плоть.
Невидима рука, чий власник споконвіків формує актуальне для свого часу ідолопоклонство, гладить загиблого від мук собаку.
Псяча ера закінчена. Час нової релігії.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663210
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.05.2016
і начебто уже не осінь,
і півсторіччя тане лід,
я косовиці зжаті коси,
на міста проміняв наліт.
а тиша, зла вуаєристка,
за мною, хитра, спогляда,
бо там, де мала бути риска,
твердіє крапкова руда.
на те, що я сюрреаліста
в собі сховав, один є proof:
себе би я, мабуть, навмисне
спалив, щоб хтось вогонь добув.
бо косовиці мого міста
давно вже зжаті, є лиш дим.
ким будеш жити? а що їсти?
на те є бог, я - разом з ним.
на згарищі своєму змерзну,
зате зігрієш руки ти.
спільноту іншу ж ту небесну
мені б катком переплисти.
і начебто уже не осінь,
не тиждень, а сторіччя сну
з тобою ненавмисне досі
по згарищу своєму йду
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663083
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.04.2016
прокиньсь,
вдягни плаща, а, ниці,
довкіл апостоли-п'яниці
тобі молитимуться зранку
на кожну брудно-темну ранку.
тобі
пречистому, мов ринва, -
молитва, долюдська, первинна,
улеслива, тремтінням скута,
сочитиметься з уст покута.
вдягни плаща,
й до плащаниці
підуть апостоли безлиці.
бо ти - пророк, господь, месія,
що в душу лиш ненависть сіє.
та будь-яку авторитарну
систему, мов смердючу тару,
знесуть. до тебе, плащанице,
прийде фанатство тільки нице:
тебе клешнями залоскоче,
погляне в твої святі очі,
порве священну плащаницю
на сто свічок й одну вервицю.
заснеш навіки,
і, безмежна,
вже не розбудить гостра
клешня.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663070
рубрика: Поезія, Сатира
дата поступления 30.04.2016
Мій флот з плотин
подався вплин
за часом. І за рогом
сховався в рів
і поребрів
від вітрового смогу.
Крізь вічносум
байстрючих дюн
над гранями Боспору
мій флот летів
під кораблів
утоплених розмову:
\"Твій пліт горить,
і вже за мить
згорить усе флотище!
Позаростав
квітучий вал
палючим вогневищем\".
Та все ж пливу
у борозну,
де камінь спить прозорий.
Вогонь згорів,
перетворив
мій флот на лепрозорій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662588
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.04.2016
Стилет стелить рани,
й на місці розтане
глухий звук
із вуст нерухомих,
із вуст олов'яних:
І ти, Брут?
І раптом озвуться,
у танці зростуться
уривки овацій,
Помпея всміхнеться,
й розірвуться пуття
в зрадливих повстанців.
Ввійде сьогодення
й сипуча, пастельна
увірветься осінь,
крізь крики машинні,
гучні, безупинні,
осінні б'ють грози -
це зраджені звірі,
злі, знавіснілі,
взивають до муки
у час боротьби
і в години безвійні
"І ти, Брут?"
Стилети столітні
кордони митні
проходять беззвучно,
та можна почути
печальні етюди:
"І ти, Брут?"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662584
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.04.2016
Спустившись углиб, під землю, до станції N., я відчув, як на мене дихнуло сакральними випарами місто. Так, саме тут, у пристанищі метрополітену, сконцентроване його легеневе дихання. Я опинився серед набубнявілих легеневих мішків-стін. Мабуть, місто, як і тисячі його жителів, мало звертає увагу на погрозливе "Куріння вбиває", висічене безмозкими друкарськими машинками на пачках дешевих сигарет. Місто щоранку курить автомобільні гази, каламутить легені клубками диму, випльовує на поверхнюю сморід нечищених зубів, жовтих, укритих брудним нальотом.
Місто - старий імпотент. Місто - жінка, народжена з хронічною менопаузою. Нездатна дати плодюче потомство, сичить ненависно на своїх численних пасинків та падчерок.
Іду - дивиться на мене, темінню своїх наскрізь блідих очей, подекуди крапчасто-блакитних, виїдає з мого нутра все світло. Тобі б дати більше сили, давно з'їла всього - з кістками, зубами, м'язами, шкірою. А поки облизуєш довгим невидимим язиком, ступаючи зовсім близько.
Місто - скалічений гермафродит. Місто - бестатева форма існування. Місто - форма, наповнена згустками крові, жиру та сім' я.
Я стою на сходах. Боюся зійти вниз. А тим часом легеневі мішки-стіни довкола пульсують під навіжені ритми барабанів диких аборигенів-потягів. І дише, дише на мене своєю смердючою пащею місто.
А люди - поділені на дві категорії: сліпі та глухо-сліпі. Постчорнобильський синдром. Ти, як блудлива жінка, як стариган, побитий алкоголізмом, втекло, не зумівши захистити нас від усякої скверни.
Все ще стою. Позаду двері відчиняються, попереду - "обережно, двері зачиняються..."
Аборигени-потяги, не спиняючи свого навіженого ритму, знавісніло вдаряючи по коліях, ґвалтують чорні діри тунелів-амазонок.
Місто - велика оргія. Місто - органічний сплав сексу і смерті. Місто - смертоносне зміїне жало.
А позаду двері відчиняються. А крізь двері проходять фантоми, розбивають глиняними тілами скло. Друзки летять уперед, трансформуються в безколірні жетони. "Один, будь ласка..." - "Дві гривні п'ятдесят копійок" - "Прошу".
Хтось стоїть поряд. Зовсім близько. Я, гідний член категорії сліпих, чую, як невідома жінка бере мене попід руку й веде до громадського туалету.
Двері відчиняються. Тут, у цьому притоні метрополітену, легеневі мішки-стіни вкриті виразками, крізь які видніється безлика матерія Всесвіту.
Жінка стоїть напроти і слухає мене. Вона -небезпека. Мені здається...
Це ти. Знайшла, усе-таки, сили. Перевертень... Хочеш зжерти мене.
Потяги вибивають свій шалений ритм. "Обережно, двері зачиняються". "Дві гривні п'ятдесят копійок" - "Прошу". Випари наповнюють мене. Легені набухають.
Я хапаю тебе. Я здираю з тебе спідницю, я рву на тобі блузку. аборигени ґвалтують амазонок.
Ти - брудна повія. Ти виєш від болю, коли я вбиваю тебе морально.
Тут ж бо кожен сам за себе.
Коли від жінки лишаються тільки крихкі уламки скла, я викидаю її разом із брудною білизною в надра Всесвіту через язви на стінах громадського туалету.
Повертаюся до станції. До моїх ніг стеляться потяги-аборигени. Я сідаю на обдерте крісло.
"Обережно, двері зачиняються".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662563
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.04.2016
не дивитимуся - посміхнусь,
і не стануть блискучими очі,
не впадуть з аметистових уст,
наче немощі, молитов мощі.
і у жмені голгофові дні
пронесу без хреста і без віри.
ти стурбовано скажеш: "жме?" - "ні", -
відповість біль, жагучий, підшкірний.
я апостол; на темному тлі
розписався, мов зірка, месія:
"подаруй душу й тіло мені -
і пустоти вогонь їх зігріє.
я в тобі, ти в мені, разом... хто?
штучна фабула , блиск чий - офіра,
ближче бога тримається той,
кому я еталон є і міра."
не дивитимуся - посміхнусь
не до тебе, до місця розп'яття.
хто апостол із нас, хто - ісус?
я ж віддав душу й тіло на шмаття
під шкірЯні твої постоли,
під хітон із тернового льону.
і невже це тебе прокляли
за всевір'я в стіні бастильйону?
хто ти?
простір мине, зникне час,
повернеться ніщо, з ним же - хаос.
лиш питання моє - мертвий газ,
з нього все почалось
і все сталось.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662562
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.04.2016