Щєпкін Сергій

ОДНАКОВІ

Чим  старші  стають  люди,  тим  більше  вони  замовкають.  Не  всі,  звичайно,  і  кожен  замовкає  по-своєму,  але  якщо  придивитися,  то  виявиться,  що  чим  розумніша  людина,  тим  вона  замовкає  більше.

Посередині  свого  світу,  у  повсякденному  з  ним  спілкуванні,  у  щоденному  терті    з  іншими  людьми,  з  різноманітними  живими  тваринами,  з  природою  і  погодою  неможливо  завжди  бути  одночасно  відповідно-адекватним  до  того,  що  на  тебе  накочується,  і  зоставатися  розумним.  Неможливо  постійно  негативно  чи  позитивно,  і  в  той  же  час  розумно  ставитися  до  постійної  дощової  негоди  взимку  і  постійного  спопеляючого  бездощів’я  влітку;  до  бур’янів,  що  ростуть  повсюди  круглий  рік;  до  сусідського  собаки,  який  постійно  зло  гавкає  і  тільки  й  чекає  нагоди,  щоб  зірватися  з  цепу  та  вкусити  за  ногу;  до  людей,  що  постійно…  Так,  і  до  людей,  особливо  до  тих,  котрі  зовсім  не  бачать  чийогось  світу  поряд  зі  своїм,  теж  не  можна  постійно  ставитися  негативно  чи  позитивно,  і  разом  з  тим  розумно.  От  люди  і  замовкають  на  початку,  осягаючи  тим  самим  свій  розум.  А  як  іще  їм,  тепер  вже  розумним,  реагувати  на  непотрібний  зимовий  дощ,  на  спеку  влітку,  на  злого  собаку,  на  нахабних,  неосвічених,  нерозумних  співмешканців?  Ганити?  Радіти?

От  розумні  і  замовкають,  і…  і  стають  однаковими…  Однаковими  не  тільки  між  собою,  а  й  однаковими  до  всіх  дощів  і  бур’янів,  до  всіх  собак  і  всіх  співмешканців,  до  всіх  негараздів  і  вимушених  труднощів;  однаковими  принаймні  зовні  –  з  роками  навіть  жодна  зморшка  не  здригне  у  такого  на  обличчі,  коли  хтось  щось  поганого  скаже  чи  навіть  зробить  у  спину.  Думка  тільки  вилетить  у  всесвіт:  «Ну  і  що?  Повернуся  зараз  і  зроблю  зауваження  –  у  відповідь  почую,  що  сам  винен,  і  тут  же  аргументування…  Або  розповім  йому  про  те,  як  закон,  писаний  і  неписаний,  дозволяє  вести  себе  гідним  людям  в  подібних  ситуаціях,  а  він  такого  закону  ще  в  житті  своєму  ніколи  не  чув,  –  і  як  він  повинен  реагувати,  навіть  не  переспавши  з  цією  думкою?  Як  тільки  він  не  зреагує,  але  якщо  це  вперше  –  все  одно  буде  правий,  бо  він  такого  ще  ніколи  не  знав  і  не  чув.  А  якщо  не  стане  слухати,  розвернеться  і  піде  геть,  –  зробить  мене  дурником.  Якщо  балакуче  буде  сперечатися  і  сипати  розповсюдженими  телевізійними  тезами  –  я  буду  в  беззаперечній  меншості,  і  всі  навколишні  скоріше  підтримають  його,  а  не  мене.  Якщо  він  сильний  і  першим  полізе  назустріч  з  кулаками,  і  навіть  якщо,  щоб  його  втихомирити,  прийдеться  надкусити  йому  вухо,  підірвати  носа  з  губою  від  верхньої  щелепи  і  зламати  кілька  пальців  на  кожній  руці,  –  все  одно  він  виявиться  правіший,  і  ніхто  не  буде  слухати,  що  він  тими  пальцями  хотів  мені  очі  повидавлювати,  а  мене  якщо  не  огудять  всі  гуртом,  то  притягнуть  до  якоїсь  відповідальності.»

Ось  десь  приблизно  так  думають  розумні,  котрі  замовкають.  І  справді  –  ну  що  можна  сказати  напарнику,  котрий  розповідає  історію,  як  він  їхав  сьогодні  вранці  на  роботу  і  по  дорозі  висадив  свою  дружину  з  дитиною,  зупинившись  в  місці,  де  не  можна  зупинятися.  До  нього  з  нізвідки  під’їхали  патрульні,  забрали  документи  і  дістали  свої  протоколи.  Згадавши  поспіх  на  роботу,  запропонував  двісті.  Патрульні  посміялися  і  почали  щось  записувати.  Запропонував  п’ятсот,  патрульні  знову  посміхнулися,  один  дістав  телефон,  щось  натиснув  у  ньому  і  показав  у  вічі.  На  екрані  було  дві  цифри  –  800  і  1200.  «Якщо  зараз  –  то  перша,  якщо  потім  –  то  друга»,  –  пояснив  патрульний.  Добре,  що  грошей  у  машині  було  якраз.  В  кінці  розповіді  напарник  підсумував:  «Нічого  не  змінилося!  Що  міліція,  що  поліція!  Як  брали  –  так  і  беруть!  І  це  по  всій  країні!»

Так  от  –  що  напарнику  сказати  у  відповідь?  Почати  щось  пояснювати  про  правила  дорожнього  руху?  Чи  про  виконання  обов’язку  і  громадянську  совість?  Він  про  таке  чув  хоч  раз  у  житті?  Чи  про  те,  що  насправді  неважливо,  чи  то  міліція,  чи  поліція,  а  важливо  зовсім  інше?  Чи  просто  сказати,  що  набагато  краще  віддати  1200,  ніж  800?
–  А  коли  вони  під’їхали  і  вийшли  з  машини,  ти  ременем  був  пристебнутий?
–  Що??  –  напарник  заокруглив  очі,  глибоко  вдихнув,  і  ніяк  не  міг  видихнути.
–  Та  нічого…

Або  коли  віруючий  популярної  віри  стверджує,  що  у  всесвітній  рай  зможе  потрапити  тільки  віруючий  його  віри  і  більше  ніхто?  Чим  такому  віруючому  можна  заперечити,  і  щоби  при  тому  зостатися  розумним?

Або  коли  один  батько,  затятий  противник  татуювань,  впевнено  заявляє:  «А  я  своїм  строго-настрого  заборонив  будь-які  татуювання!  Сказав  їм  –  не  дай  Боже,  і  все!»  Що  такому  батькові  пояснити?  Що  одна  дівчина  вродилася  надто  повною  і  нічого  з  цим  зробити  не  могли  ні  вона,  ні  батьки,  і  всі  шкільні  роки  була  песимістично-мовчазною  одиначкою,  а  потім  після  одинадцятого  класу  зробила  тату  на  всю  руку  від  зап’ястка  до  плеча  –  і  в  неї  з’явилися  друзі?  А  після  другої  руки  вона  просто  і  впевнено  перетворилася  на  оптимістку?  Він  повірить?  Одного  такого  прикладу  буде  досить?  Якщо  ні  (а  вже  ж  почали)  –  то  як  продовжувати  пояснення?

Або  коли  вчитель  за  дві  абсолютно  однаково  написані  контрольні  з  математики,  кожна  з  трьома  однаковими  помилками,  ставить  одному  учню  10,  а  іншому  8?  Ні-ні,  не  за  те,  що  списували  один  в  одного,  а  за  те,  що  один  учень  ходить  до  нього  на  домашнє  репетиторство,  а  інший  –  ні.  В  одній  із  чергових  пиятик,  на  гроші  від  репетиторства,  до  нього  докопалися  з  цим  питанням  –  він  все  так  чесно  і  пояснив:  «Роботи  написані  на  дев’ять,  отже  все  чесно  –  в  сумі  вісімнадцять!».

Або  коли  відомі  письменники  вважають,  що  всі  художні  твори,  котрі  пишуться  зараз,  повинні  писатися  саме  так,  як  вони  писалися  раніше,  або  так,  як  вважають  правильним  вони  разом  із  усією  більшістю  –  з  усіх  боків  грамотно,  згідно  відповідної  науки,  так,  як  навчають  у  профільних  університетах?  Ну  якщо  не  зовсім  відповідно,  то  принаймні  дуже  схоже…  або  хоча  б  дотично…  але  ні!  Якщо  навіть  не  схоже,  а  тільки  дотично,  лише  грамотно  та  без  помилок,  –  тоді  ні,  тоді  це  ніяка  не  художня  література,  а  так…  якась  інакша  література…  або  писанина  неврівноваженого…

Як  такому  письменнику  пояснити,  чому  саме  тексти  пісень  якогось  андеґраундного  панк-рок  гурту  можуть  комусь  подобатися  в  сто  разів  більше,  ніж  всі  загальновідомі  пісні  разом  узяті?  А  разом  із  ними  і  прозові  оповідання  у  вигляді  класичних  шкільних  оповідань  можуть  виглядати  розповсюдженими  бур’янами,  чи  не  можуть?  Чи  варто  пояснювати  тому  письменнику,  що  оповідання  О.  Генрі,  які  вже  теж  давно  стали  класичними,  зовсім  чомусь  не  схожі  на  ті  оповідання,  які  за  визначенням  є  зразками  класики?  Чи  варто  згадувати,  що  неможливо  сперечатися,  чиї  з  картин  кращі  –  Ван  Гога  чи  Айвазяна?  Або  що  борщ  і  варення  можуть  бути  кращим  один  від  одного?  І  більше  того,  навіть  намагатися  це  робити  –  чи  варто?

От  і  замовкають  розумні.  А  найрозумніші  замовкають  зовсім,  стаючи  зовсім  однаковими.  І  тільки  час  від  часу  можна  почути  від  них…  проте  яка  то  різниця?  

Але  що  робити,  якщо  борщ  таки  заявить,  що  він  кращий,  ніж  варення?  Якщо  майстер-мариніст  Айвазян  заявить,  що  картини  Ван  Гога  –  то  дитяче  письмо?  Якщо  якийсь  поет  чи  письменник  заявить,  що  загальновідомі  вірші  та  пісні  лише  тим  і  кращі  від  панківської  маячні,  що  вони  загальновідомі,  і  що  інакше  з  найгарнішим  і  бути  не  могло?  На  чиєму  боці  буде  більшість?

На  чиєму  боці  буде  голосна  більшість  –  зараз  відповідь  відома.  Але  ця  відповідь  не  така  важлива,  як  відповідь  на  підступне  запитання:  «А  чи  не  схоже  це  на  твердження  пастора,  що  посмертний  рай  доступний  тільки  для  його  пастви?»  А  ще  ж  десь  існує  собі,  витає  у  повітрі  відповідь  і  на  саме  найголовніше  запитання,  на  запитання,  яке  має  форму  вектора,  і  визначає  долі  світів:  який  відсоток  братиме  участь  у  подібних  голосуваннях?  Не  відкрито,  ні,  не  вголос,  –  а  всередині  себе,  подумки?

Або  –  яких  однакових  більше?

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903134
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 31.01.2021

Любові, якої не можна

Зустрівши  її  –  не  іти  на  поклін,
Оминати  розставлені  мітки.
Уникати  зачинених  вікон  і  стін,
Що  з’являються  ніби  нізвідки.

Катувати  її!  І  враз  назавжди
Заборону  відкрити  на  милість.
Не  давати  у  спеку  їй  пити  води,
І  морозом  морозити  хтивість.

Не  дивитись  їй  в  очі  –  вниз,  ніби  раб,
Як  пружина  під  тиском  робочим.
Незалежно  від  всього,  усіх  її  зваб,
Мати  вигляд  усіх  неохочих.

Наодинці  із  нею  –  маску  вдягти
З  віртуальним  зображенням  звіра.
І  у  ній  вже  ховатися  від  наготи,
І  сичати  крізь  отвір:  «НЕ  ВІРЮ!!!»

…  А  потім  –  ненавидіти…  і  блювать
Від  емоцій,  вагань,  протиставлень…
З  м’ясом  вивернуть  душу,  і  знов  надівать
На  скелет  своїх  віршодосягнень.

***  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903133
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.01.2021

ГОРИЗОНТАЛЬНА ЛІНІЯ ХРЕСТА

Звіт  про  візит  на  планету  Земля

Мені  став  близький  земний  хрест.  Дві  лінії,  перехрещені  навхрест  –  одна  вертикальна,  друга  горизонтальна.  Без  будь-яких  похилих  ліній.  На  католицьких  церквах  такі  бачив,  і  ще  в  багатьох  місцях.    Але  то  не  має  великого  значення.  Вертикальна  лінія  хреста  з’єднує  мене  з  дечим  так  само,  як  з’єднує  дно  і  безвість,  доступне  і  недосяжне,  видиме  і  невидиме,  всіх  і  дещо.  Горизонтальна  лінія  хреста,  зрозуміло,  з’єднує    мене  з  іншими  так  само,  як  з’єднує  праве  і  ліве,  перше  і  останнє,  біле  і  чорне,  всіх  і  всіх.

Але  у  хреста  є  ще  третій  вимір,  на  який  земляни  чомусь  мало  звертають  уваги,  –  висота  розташування  горизонтальної  лінії  на  вертикальній.  Саме  вона  і  показує  межу  кожного  з’єднання.  З’єднання  горизонталі  з  вертикаллю,  з’єднання  зі  справжньою  дійсністю,  що  існує  поряд,  з’єднання  з  тим,  кого  вони,  люди  на  планеті  Земля,  називають  Богом,  тобто  Тим,  після  кого  вже  неможливо  когось  називати.  У  людей  прийнято  малювати  горизонтальну  лінію  хреста  ближче  до  верху,  відділяючи  приблизно  дві  третини  вниз.  Але  ж  зрозуміло,  що  то  умовний  поділ.  У  кожного,  якщо  пригледітися,  він  звичайно  свій,  але  не  кожен  про  нього  здогадується  і  знає  відповідно.

До  вертикальної  лінії  ніяких  запитань  немає  і  бути  не  може,  тут  кожен  –  хто  на  що  від  природи  здібний:  один  до  лінії  драбину  доточує  і  бігає  нею  туди-сюди  не  розуміючи,  де  краще;  інший  одними  руками,  тримаючи  ноги  кутником,  робить  свої,  ніби  гімнастичні  вправи;  хтось  намагається  лише  триматися  за  неї,  щоб  течією  не  віднесло,  чи  вітром  не  здуло;  ще  хтось,  хто  вважає,  що  він  володіє  силою  більшою,  ніж  в  інших,  намагається  хилити  її,  гнути  дугою,  якщо  не  піддається  –  пробує  ламати.  Природний  відбір,  як  почув  і  вже  повторив  наших  праотців  один  землянин,  Дарвін.  До  речі,  ім’я  у  нього  дивно  мальовниче  –  «дар  -  він».

А  от  щодо  горизонтальної  лінії…  До  горизонтальної  лінії  хреста  питань  дуже  багато.  А  відповідей  кожному  –  безліч.  І  намагатися  шукати  правильну  відповідь  на  кожне  питання  серед  всього  багатогранного  хаосу  реальності  –  безглуздо,  вважає  переважна  більшість  переможців  природнього  відбору.  Вони,  на  превелике  диво,  «не  заморочуються»  над  цим  питанням,  кожен  вирішує  це  питання  сам  собі,  окремо  від  інших  або  невеликими  групами,  і  всі  разом  свої  горизонтальні  лінії,  як  їм  здається,  тримають  конче  так,  як  намальовано  на  їхніх  картинках  і  кажуть  в  їхніх  церквах,  або  як  показують  їхні  екрани  і  пишуть  їхні  літери.  Горизонтальна  лінія  хреста  в  їхній  уяві  ділить  всю  вертикаль  на  одну  третину  вгорі  та  дві  третини  внизу,  всім  це  дуже  зручно  і  вони  не  розуміють,  навіть  не  хочуть  намагатися  зрозуміти,  що  якщо  горизонтальну  лінію  хоч  трішечки  перемістити  вниз  –  то  вона  стане  ближчою  і  довшою,  а  якщо  вище  догори  –  то  коротшою,  ніби  вона  віддалилася  вгору.  І  чим  вище  –  тим  меншою  і  меншою  вона  буде  ставати,  аж  поки  геть  не  зникне  і  хрест  перетвориться  на  вертикальну  лінію,  яка  буде  як  і  всюди  просто  і  прозоро  відділяти…  але  тепер  не  про  це.

Вся  справа  в  їхній  горизонтальній  лінії.  Отже,  якщо  вона  чим  вище,  тим  коротша,  то  чим  нижче  –  тим  довша.  Наскільки  довша  від  того,  як  її  можна  намалювати  на  хресті?  Практика  людського  роду,  який  і  є  переможцем  природнього  відбору  на  планеті  Земля,  показує,  і  це  підтверджують  багаточисленні  практики  внутрішньо-групових  його  переможців,  що  якщо  горизонтальну  лінію  їм  всім  гуртом  вистачатиме  сили  тримати  на  відстані  витягнутої  руки,  то  малювати  її  прийдеться  безкінечною,  точніше  –  всеохоплюючою,  ще  точніше  –  всепланетною,  всеземною.  Як  це  уявити  і  зобразити  у  вигляді  хреста,  і  при  цьому  щоб  нічого  не  спотворити,  –  людям  поки  достеменно  не  відомо.  Вони  кажуть,  що  про  це  ще  не  думали,  але  у  них  вже  існує  авторитетна  думка,  що  при  виконанні  вищевказаних  умов,  зокрема  неухильно  витягнутої  руки,  та  лінія,  котра  горизонтальна,  зникне  так  само,  як  вона  вміє  зникати  вгорі,  коли  підіймається  на  таку  висоту,  що  її  вже  не  видно  зовсім.  І  тоді  хрест  знову  перетвориться  на  вертикальну  лінію,  яка,  як  і  всюди,  буде  просто  і  прозоро  відділяти…

Невже?  О,  ні…  тільки  не  це…

Справа  в  тім,  що  вже  згадана  переважна  більшість  переможців  природнього  відбору  беззаперечно  вважає,  тобто  на  генетичному  рівні  так  у  них  склалося  протягом  всієї  їхньої  нелегкої  історії,  що  чим  більше  пов’язані  всі  по  горизонталі,  тобто,  фактично,  чим  довша  горизонтальна  лінія  хреста  (а  значить  чим  вона    нижче),  тим  краще.  І  вони  до  цього  совісно  прагнуть.  Це  вкрай  хибне  уявлення,  найсвідоміші  прихильники  якого  його  абсолютно  не  уявляють.  Вони  не  уявляють  сил,  якими  володіють  заочно,  і  якими  володіти  можуть  фактично,  так  само  не  уявляють  простоти,  з  якою  тими  силами  можна  користуватися.  Саме  користуватися,  використовувати  їх,  як  люблять  думати  і  казати  самі  переможці,  але  використовувати  не  так,  як  їм  би  хотілося,  і  зовсім  не  так,  як  існує  в  їх  уяві.  Їм  невтямки  додуматись,  що  для  хоч  якогось  власного  контролю  горизонтальну  лінію  потрібно  відпустити  раз  і  назавжди  і  відпускати  постійно,  відпускати  і  більше  нічого,  просто  відпускати,  а  потім  просто  спостерігати  за  нею,  мати  її  в  полі  зору  і  знати,  що  нічого  поганого  в  такому  не  повинно  бути  і  не  буде,  а  з  хорошим,  що  напливатиме  час  від  часу,  сподіватися  справитись.

Деякі  з  них  називають  це  вірою,  багато  розповідають  про  неї,  про  її  різновиди,  про  її  властивості,  але  самі  не  мають  її,  справжньої,  навіть  у  вигляді  макового  зерняти.  Замість  вільного  польоту  людство  вибрало  натугу  в  м’язах,  і  постійно  тратить  сили  на  тримання  горизонтальної  лінії.    Людство  ніяк  не  дійде  до  висновку,  а  підстав  для  цього  вже  було  дуже  багато,  що  якщо  горизонтальну  лінію  постійно  тримати  біля  себе,  не  даючи  їй  ніяких  живих,  природніх  рухів,  а  при  необхідності,  коли  інші  дуже  тягнуть  за  неї,  змінювати  своє  положення  у  просторі,  часі,  паралелезуючи  реальність,  то  тоді  всі  вони  разом,  і  кожен  окремо  із  усіма  іншими  подібними  собі,  нічогісінько  про  реальність  тієї  лінії  не  будуть  знати  так  само,  як  не  будуть  знати  де  вони  є  зараз,  хто  вони  є  насправді,  і  до  чого  невідворотного  наблизилися.

Але  не  відпускають  вони  її.  Тримають  міцно,  та  й  іншим  своїм  соплемінникам  це  робити  наказують.  Хто  сам  літає  вгорі,  не  тримаючись,  –  вони  того  стрілами  стараються  вразити,  ніби  з  натягнутої  тятиви.  А  чому  ніби?  Вони  ж  її,  горизонтальну  лінію  хреста,  і  використовують  у  ролі  тятиви,  огорожі,  захисного  муру,  і  ще  Ви  самі  знаєте  чого,  і  навряд  чи  без  чергової  Вашої  чудесної  допомоги  зможуть  коли-небудь  розпізнати,  що  нічого  вони  насправді  не  захищають,  ні  від  кого  не  відгороджуються,  і  нікого  тими  стрілами  не  вражають,  скоріше  зовсім  навпаки.

Разом  з  тим,  як  дорікання  на  свою  адресу,  мушу  зауважити,  що  багатьом  здобуткам,  які  землянам  вдалося,  знову  ж  таки  –  як  вони  самі  вважають  –  приручити,  вони  дуже  швидко  знайшли  такі  несподівані  пояснення  і  застосування,  що  в  мене  виникло  непоборне  бажання  повторити  ще  раз  ввесь  курс  навчання  у  Вашій  найвищій  школі.  Повторити  тому,  що  я  тепер  знаю  точно  –  щось  десь  я  втратив,  щось  десь  не  зрозумів,  або,  можливо,  зрозумів  неправильно…
 
Тому,  якщо  Ваша  ласка,  з  метою  отримання  можливості  зрозуміти  все  на  всю  свою  повну  силу,  цього  разу  я  волів  би  пройти  весь  курс  найвищої  школи,  починаючи  із  дитячого  садка  найрозвинутішого  і  найбагатшого  місця  на  планеті  Земля.

Складати  звіти  обіцяю.

З  повагою  Ваш  підданий,
якому  Ви  Особисто  дарували  право  підпису

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903015
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.01.2021

Закрию очі…

Закрию  очі  –  бачу  дивний  простір,
Безмежну,  незбагненну  далину.
Вона  в  мені,  хоч  там  не  був  я  досі,
Та  відчуваю,  знаю  –  я  збагну.

Лячна  вона,  страшна  та  невідомість,
Де  за  зірками  ще  зірки  й  зірки.
Жага  все  знати  силує  натомість,
Цікавість  кличе  безвісти  піти.

Прив’язую  мотузку  за  повіки,
Клубочок  затискаю  у  руці,
Боюся  загубитися  навіки,
Й  лишитися  вкінці  на  тім  кінці.

Боюся,  що  сподобатися  може
Витати.  Повернутися  тоді
Мені  моя  мотузка  допоможе,
А  ні  –  то  й  ні,  подовжу  я  її.

На  прив’язі  я  смикатиму  доти,
Допоки  сам  не  витягну  себе
Туди,  де  є  одні  лише  чесноти,
І  голос  рідний,  голос  із  небес.

Допоки  не  збагну  між  суєтою
Величчя  світу  в  нинішній  добі,  
Я  буду  смикати,  й  не  дам  покою
І  не  собі,  пробач,  і  не  тобі…

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903014
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.01.2021

Справа

моїй  весні  не  скоро  ще  прийти
її  впізнаю  по  усмішці  за  вуаллю
не  згодиться  вона  до  самоти
зате  дозволить  переглянути  скрижалі

між  них  знайти  слова  для  почуттів
щоб  всі  у  всіх  були  і  влучні  і  яскраві
я  більше  би  нічого  не  хотів
лиш  денно  й  чесно  віддаватися  цій  справі

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=898277
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.12.2020

Не три

я  її  гладжу
вона  протестує  не  три
смажить  морожену  спаржу
і  дзвонить  чогось  до  сестри
хлібна  м’якушка
під  пліснявий  сир  ля  франсе
подихи  скрушні
і  відстані  як  на  шосе

млява  мовчанка
затягує  вечір  в  петлю
вже  спозаранку
почується  сонне  люблю
дотики  теплі
всередині  ковдри  едем
а  зовні  у  пеклі
не  три  в  мене  є  а  одне

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=898172
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.12.2020

І знову хмари…

і  знову  хмари  погляд  мій  чарують
і  знову  ступор  тіло  відібрав
і  знову  поринаю  наче  в  гру  я
в  котрій  ані  обов’язків  ні  прав

стою  дивлюсь  угору  зараз  ляжу
і  горизонт  розчиниться  як  дим
я  чародій  рухливого  пейзажу
із  ним  з’являюсь  і  зникаю  з  ним

які  полотна  тче  моя  уява
які  подоби  натяки  думки
найзнаніша  картина  нецікава
моє  пізнання  любить  навпаки

живописати  все  те  я  хотів  би
й  поетові  даю  можливий  шанс
бо  бачив  небо  незліченні  сівби
натхненно  жне  вважаючи  на  нас

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897180
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.12.2020

Два янголи

байка

На  небі  двоє  янголів  жили,
в  одній  кімнаті  янгольського  дому;
життя  своє  любили,  як  могли,
бо  мали  в  нім  призначення  відоме.

Літали  вниз  на  землю,  до  людей,
до  цих  незрозумілих  Божих  тварів;
і  їм  було  не  можна  більш  ніде,
тому  й  практикувалися  у  парі.

Один  трудився  майже  всю  добу,
літав  туди-сюди  безперестанно;
під  ранок,  вже  заснувши  на  ходу,
ледь  діставав  до  теплого  дивану.

А  другий  місце  першому  все  грів,
бо  вільної  години  мав  удосталь;
чомусь  він  майже  зовсім  був  без  діл,
хіба  що  боки  м’яв  свої,  і  постіль.

І  ось  одного  разу,  рано-вранці,
коли  заснула  майже  вся  Земля,
той  янгол,  що  марудився  без  праці,
дійшов  до  думки:  «А  чому  не  я?

Чому  це  я  так  часто  не  літаю?!
За  тиждень  раз  всього  було…  чи  два…
Дай  я  у  того  янгола  спитаю!»
І  тут  же  розбудив,  і  запитав:

«Скажи,  мій  брате,  чим  твоя  робота
різниться  від  моєї?  В  чому  річ?
Чому  нудьгу  не  можу  я  збороти,
тебе  ж  так  часто  кличуть  зусібіч?»

«Мабуть  по  різне  ми  туди  літаєм,  –
трудар  спросоння  ледве  не  зомлів.  –
Я  –  по  мольбу  до  Господа…  їх  зграї!»
«А  я…  по  щирі  «дякую»  без  слів…»

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893513
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.10.2020

Наша сельва

байка

У  нашій  сельві  хтось  наладив  справу  –
рубають  ліс,  вивозять  за  ріку,
а  мешканці,  менталітетом  мляві,
забули  про  минувшину  гірку.

Забули  вже,  відкіль  вони  всі  родом,
забули,  ніби  предки  їм  чужі…
Не  дивно  це…  Тепер  така  вже  мода,
щоб  жити  у  раю  –  і  на  межі…

Коатам  все  одно,  вони  -  як  мавпи,
кричать  собі  притьмом  без  толку  і  ума,
тікають  далі  в  ліс,  не  знаючи  ні  мапи,
ні  совісті,  ні  сорому,  ні  нот,  ані  письма.

Всі  чорні  пуми,  з  ними  і  плямисті,
пішли  за  мавпами  у  ще  дівочий  ліс.
Вони  зубаті,  їм  лиш  м’ясо  їсти,
вони  не  знають  вегетаріанських  сліз.

Всі  змії,  гади,  й  ті,  хто  іже  з  ними,
підліском  все,  підліском  –  і  у  тінь!
Вони  так  звикли  до  нюансів  підкилимних,
без  килимів  їм,  гадам,  жити  лінь.

Лінивці  позникали  разом  з  лісом,
бо  падали  зі  стовбурами  вниз.
Їх  вивезли  кудись  до  того  біса,
хто  зацікавлений,  щоб  вирубали  ліс.

Сімейні  капібари  розсварились,
погризли  родичів,  неначе  ворогів,
відкинули  прадавню  Божу  милість,
не  дивлячись  на  схильність  всіх  богів.

Тапірам  хобот,  схожий  на  слонячий,
не  допоміг  рознюхати  сюжет:
як  свині,  всі  вони  були  ледачі,
і  всі  пішли  на  сало  і  котлети.

А  павуки,  на  перший  погляд  сильні,
поїли  павутиння  й  зникли  геть:
хто  в  закутках,  а  хто  на  людях,  дивні,
самі  собі  вже  насилають  смерть.

Птахи  злетіли  в  небо,  роззирнулись,
з  висот  побачили  всі  наслідки  страхіть…
І  хоч  все  ж  деякі  із  них  і  повернулись,
але  для  того,  щоби  знову  полетіть.

Цікаво  поступили  ламантини  –
пішли  під  воду,  і  жують  траву!
Як  виявляється  –  вони  єдині,
хто  усміхається,  і  досі  на  плаву.

Хоч  то  неправда,  є  безстидна  видра,
яка  в  воді  й  на  суші  повсякчас,
до  лісорубів  справно  носить  відра,
й  готує  хтивий,  апетитний  квас.

Та  ще  пеньками  повзають  мурахи,
бо  корені  живі  і  гонять  сік,
і  перед  сонцем  в  них  немає  страху,
є,  правда,  розголос,  що  то  даремний  бзік.

Через  усе  те  хмари  розійшлися,
забуло  небо  дощ,  і  про  грозу…
Та  є  рецепт  –  надійся  і  молися,
і  може  верх  побачить,  що  внизу.

А  знизу  ґрунт,  сплюндрований  і  босий,
не  вперше,  бідний,  знає,  що  робить:
він  всім  утре,  він  вже  втирає  носа,
і  буде  й  далі  все  приймати,  і  родить…

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889223
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.09.2020

Наука бойових мистецтв

східна  байка

В  тибетський  монастир,
де  жив  славетний  майстер,
що  був  відомий  тим,
як  саме  він  навчав,
прийшов  був  богатир,
поглянувши  на  айстри,
що  густо  там  росли,
у  майстра  запитав:

«Я  чемпіон  дзюдо,
і  з  боротьби,  і  з  боксу,
і  можу  будь-кому
переламати  все!
Я  знаю  айкідо,
у  мене  вдосталь  зросту,
то  що  твоя  наука
мені  ще  принесе?»

«Ти  тільки  уяви,
що  ти  гуляєш  містом
і  забредеш  на  вуличку,
де  всі  такі,  як  ти…
вони  б  тобі  взяли
відбили  б  усе  чисто,
твою  забрали  б  сумочку
і  тіло  б  роздягли»

Старий  учитель  сів,
помо́вчав,  усміхнувся,
налив  води  у  чашу
по  вінця,  і  додав:
«Тебе  навчу  щоб  вмів
ти  вчасно  схаменутися,
і  в  те  шалене  місце
в  житті  не  забрідав!»

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889047
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.09.2020

Скрипка

байка

в  густому  лісі
де  дерев  старих  багато
жив  майстер  дерев’яних  справ
кому  вікно
кому  і  цілу  хату
зробити  совісно  талант  він  мав
дашки  над  дуплами
для  літніх  леді  сходи
містки
пороги
поручні  з  країв
при  цьому  не  зашкоджував  природі
а  дбав  про  оздоровлення  її

і  ось  одного  разу
ще  й  не  вечір
надибав  в  лісі
дерево  чудне
воно  зростало  вигнутим
старечим
як  ніби  хтось  його
насильно  гне
і  вигинає  в  скрипку
не  в  що  інше
ось  деки  з  есами
а  ось  готовий  гриф
і  вирішив  той  майстер
що  найліпше
таки  зробити
інструмент  для  гри

на  скрипки  інші
на  малюнках  надивився
на  схемах
розрізах  
вимірював  макет
водою  чистою
як  водиться
умився
і  без  оглядки  ринув  уперед
старався  як  умів
та  й  не  багато
було  тесати
ось  і  результат  
але  як  виявилось
він  заграти
на  ній  не  вмів
без  вчення  був  не  варт
гукнув  спеців
ті  розпростерли  руки
усі  Ґварнері  не  відділять  від  цебра
нащо  мені  Ґварнері
ви
дістаньте  звуки
не  варто  й  братися
бо  звісно  не  загра

з  тих  пір  у  майстра
вже  ніхто  не  замовляє
у  нього  мало  стало
інших  справ
він  скрипку  вдосконалює
в  надії  що  заграє
вона  сама
та  так
як  ще  ніхто  не  грав

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889045
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.09.2020

Діамант в кишені

східна  байка

Коли  кишеньковий  злодій  зустрічає  Будду,
він  бачить  тільки  його  кишені

Кишеньковий  злодій  жив  у  місті,
що  славилося  ринком  діамантів,
і  він  мав  красти,  щоб  було  що  їсти,
бо  інших,  бачите,  не  мав  талантів.

І  ось  одного  разу  він  підмітив,
як  пан  один  придбав  для  подарунку
прекрасний  діамант,  на  ймення  «Зіта»,
відомий  грануванням  візерунку.

За  паном  тим  пішов  аж  до  вокзалу,
купив  білет,  і  в  той  же  потяг  сів,
і  щоб  усе  було  вже  без  провалу,
в  однім  купе,  як  власне  і  хотів.

За  всю  дорогу,  а  було  її  немало,
злодюжці  удалось  все  обшукати,
та  не  знайшов  нічого!  Все  пропало?!
І  що?  І  як?  Кому  тут  дорікати?!

Він  ніч  не  спав,  зробив  усе,  що  можна!
Навкруг  витав  тріумфу  аромат,
та  виявляється,  що  є  поразки  в  кожного,
і  не  від  тебе  лиш  залежить  результат!

Коли  вже  вранці  потяг  в’їхав  в  місто,
і  злодій  гарячково  м’яв  кашкет,
то  пан  обшуканий  був  увесь  чисто,
і  ввесь  вагон,  включаючи  клозет.

А  вже  коли  були  всі  на  пероні,
невдаха  підійшов  і  попросив,
щоб  пан  вказав,  де  саме  у  вагоні
він  вдало  так  свій  камінь  прихистив.

«Я  професійний  злодій,  і  вже  виріс,
і  обіцяю  Вас  не  турбувати,
але  скажіть,  будь  ласка,  майте  милість,
куди  могли  той  камінь  заховати?»
 
Пан    раптом  помінявся  на  обличчі,
неначе  маску  театральну  зняв,
поглянув  пильно  злодію  у  вічі,
і  якимсь  новим,  голосом,  сказав:

«Коли  я  Вас  побачив  у  вагоні,
то  все,  нарешті,  добре  зрозумів,
бо    запримітив  ще  у  тім  салоні,
і  запідозрити  ще  там  посмів.

«Він  мабуть  хи-итрий  злодій»  -  я  завважив,  –
«Багато  вже  коштовностей  украв!»,
всі  варіанти  дуже  добре  зважив,
і  врешті  –  Вам  в  кишеню  камінь  вклав!»
 
І  на  підтвердження  тих  слів  –  зухвало!
З  кишені  злодія  дістав  свій  діамант!
За  ним  же  злодій  полював  немало,
 виснажуючи  свій  увесь  талант!!  

«Той  діамант,  що  ти  усе  шукаєш,
знаходиться  не  десь,  а  у  тобі!
А  ти  в  чужі  кишені  зазираєш,
і  сили  тратиш  в  зайвій  боротьбі!

Шукай  в  собі,  де  відстаней  немає,
де  дихання  ще  не  лишилось  торсу,
де  нічого  робити,  так  буває!
Але  для  тебе  це…  занадто  просто…»

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=884492
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2020

Авторство

східна  притча

Поезію  прекрасну  прочитав
Учитель  учням.  Ті  насолодились,
Питають  потім:  «Хто  це  написав?
Кому  й  коли  рядки  такі  явились?
Яка  чуттєвість,  вишуканість,  смак!
На  очі  сльози,  защеміло  серце!
Щоб  не  шукати  авторських  ознак,
Ти  вже  скажи,  хто  написав  усе  це?»

«Якщо  скажу,  що  Будда  автор  слів,
Ви  будете  цей  текст  боготворити,
Йому  присвячувати  оди  й  спів,
І  хороводи  навкруги  водити.
Коли  скажу,  що  автор  патріарх,
Повагу  ви  відчуєте  велику,
Але  вже  без  божественного  «ах!»,
Як  ніби  трохи  стали  без’язикі.  
А  як  чернець,  скажу,  це  написав,
Ви  скажете,  що  всі  до  того  здатні,
І  хтось  із  вас  таке  уже  читав,
І  не  такий  той  вірш  уже  і  знатний.
А  як  узнаєте,  що  то  писав  пастух  –
Ви  не  захочете  з  цим  текстом  знатись!
Ви  більш  не  пустите  його  до  вух,
Хтось  не  повірить,  хтось  почне  сміятись…»

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882552
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2020

Нехтуючи Богом

притча

В  одній  державі  цар,  її  правитель,
Залізною  рукою  управляв,
І  поміж  іншим  все  шукав  учителя,
Щоб  той  на  небо  доступ  указав.
Вже  дуже  цар  хотів,  щоб  після  смерті,
Бо  удостоївся,  вважав  він,  вже  тепер,
Потрапити  на  небо,  і  уперто
Свій  шлях  шукав  туди,  покіль  не  вмер.

Багато  вчителів  прийшло  навчити,
Та  цар  в  усіх  дебати  вигравав,
За  те  повелівав  їх  справжньо  бити,
А  іноді  у  темну  опускав.
Чутки  усякі  вже  пішли  про  нього,
Боялись  люди  втрапити  у  гріх,
Коли  сам  цар  так  хоче  аж  до  Бога,
І  знає  все  найкраще  від  усіх.

Аж  ось,  нарешті,  знов  прийшла  людина
Царю  на  небеса  вказати  шлях,
Яка  на  те  була  її  причина  –
Відомо  їй  і  там,  на  небесах.
У  той  же  день  його  впустили  в  залу,
І  посадили  поперед  царя.

Той  на  царя  уваги  не  звертає  –
Питає  про  діла  в  секретаря,
Міністрам  зичить  всім  не  знати  втоми,
Придворним,  слугам,  навіть  пушкарям,
А  до  царя  і  слова  не  промовить,
І  навіть  не  погляне  на  царя!

Та  за  таке  нечуване  нахабство
Цар  люттю  вибухнув!  І  повелів
Побити  так,  щоб  відало  все  царство!
Як  він  карає  псевдовчителів!

Нарешті  чоловік,  підвівши  очі
Царю  в  лице,  розбірливо  сказав:
«Мене  поб’ють,  якщо  цього  ти  хочеш,
За  те,  що  я  тебе  не  привітав,
За  те,  що  я  з  пажами  спілкувався,
В  твоїй  присутності  уваги  не  звертав
На  тебе  на  самого!  От  попався!
Тепер  мій  час  спокути  вже  настав!
Терпіти  буду  цю  лиху  годину
За  те,  що  дурнем  був  перед  тобов,
Моїм  царем!  А  може  я  не  згину?
І  якось  заслужу  твою  любов?

Чи  не  такі  слова  ти  скажеш  скоро
Царю  царів,  Володарю  світів,
В  надії  впасти  під  Його  покору
На  істинному  Божому  суді?  
А  зараз  ти  до  Бога  без  звертання!
Твоя  увага  ось  –  на  ближніх  слуг!
Подумай  лиш,  яке  те  покарання,
Що  жде  тебе  в  кінці  земних  потуг!»

І  диво  сталось  там,  а  може  чудо  –
Сповзла  з  очей  царевих  пелена!
Відтоді  в  царстві  тім  щасливі  люди,
Бо  їхній  цар  царює  там  сповна!

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880363
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.06.2020

Монах і мисливець

східна  байка

Монах  колись  розгулював  по  лісі,
Мисливця  із  рушницею  зустрів,
За  деревом  великим  той  розлігся  –
Поцілити  у  о́леня  хотів.
«Не  треба  тобі  оленя  стріляти!  –
 Чернець  благав  в  наївній  простоті,  –
Убивши  оленя,  ти  можеш  стати
Таким  же  у  наступному  житті!»

Задумався  мисливець  на  хвилину,
Не  став  вбивати  оленя,  а  враз
Поглянув  на  монаха  одежину,
На  безтурботний  вигляд  без  образ,
На  пещені  монахові  манери,
На  аромат  блаженства  із  лиця,
І  зі  словами:  «Сам  собі  холера!»
Рушницю  взяв  направив  на  ченця.  

«О  Боже  мій!  Ти  що  собі  надумав?!»  –
Монах  не  все  відразу  зрозумів.
Мисливець  ще  точніше  навів  дуло,
Всміхнувся,  і  крізь  зуби  відповів:
«Ти  ж  сам  казав,  якщо  уб’ю  тебе  я,
В  наступному  житті  мій  сан  –  монах!
Не  винен  я,  бо  це  твоя  ідея,  
А  ти  мені  сподобався  сповна!»

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879633
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.06.2020

Щедрість бідняка

східна  байка

Бідняк  одного  разу  стрітив  Будду,
і  запитав  у  нього:  «От  скажи,
чому  багатим  я  вже  ввік  не  буду,
і  бідним  маю  все  життя  живти?»
«Тому,  що  щедрість  ти  не  практикуєш!»  –
почув  на  те  здивований  бідняк.
 «Так  як  же  це  робити,  чуєш?
Коли  немає  –  віддавати  як??»

Тут  Будда  усміхнувся  таємниче,
зітхнув,  як  ніби  ношу  з  пліч  поклав,
до  бідняка  схилив  своє  обличчя
і,  дивлячись  ув  очі,  проказав:
«Аж  п’ять  дарів  у  твому  володінні,
ти  міг  би  ними  просто,  без  мети,
вправлятися  у  щедрості  постійно,
але  чомусь  цього  не  робиш  ти!
Ти  не  всміхаєшся  лицем  зустрічним,
очима  не  висвічуєш  любов,
і  серце  ніби  у  журбі  трагічній,
і  рот  не  вимовляє  молитов.
А  ще  є  тіло  все  –  воно  могло  би
робити  щось  хороше  для  усіх!
Оце  наскільки  ця  п'ятірка  до  вподоби  –
настільки  ти  й  з  багатих  і  з  живих!»

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878843
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.06.2020

День народження

Морські  терміни:
*  бак  –  носова  частина  верхньої  палуби;
*  баля́сина  –  сходинка  на  трапі;
*  бо́нові  ворота  (бони)  –  плавуча  огорожа,  що  застосовується  для  перешкоджання  незаконному  проникненню  кораблів  у  порт;
*  бо́ра́  –  дуже  сильний  холодний  вітер,  що  дме  в  приморських  місцевостях  з  гір;
*  боцман  –  старший  з  палубної  команди  судна;
*  броня́ха  –  залізні  водонепроникні  двері  на  кораблі;
*  ве́рхня  па́луба  –  сама  верхня  безперервна  по  всій  довжині  корабля  (судна).  Служить  водонепроникним  перекриттям,  є  одним  з  головних  елементів  міцних  зв'язків  корпусу,  забезпечує  загальну  міцність  і  поперечну  жорсткість  судна.  На  верхній  палубі  розміщуються  надбудови,  палубні  механізми,  озброєння  і  т.  д.;
*  букси́р  –  судно,  призначене  для  буксирування  інших  суден;
*  букси́р  –  трос,  за  допомогою  якого  буксирують  судна;
*  БЧ-2  –  ракетна,  або  ракетно-артилерійська,  або  артилерійська  (в  залежності  від  складу  озброєння)  бойова  частина  корабля;
*  галс  –  курс  судна  відносно  вітру;  якщо  вітер  дме  в  правий  борт,  то  кажуть,  що  судно  йде  правим  галсом,  якщо  в  лівий  борт  —  то  лівим  галсом.
*  галью́н  –  вбиральня  на  кораблі;
*  ГКП  –  головний  командний  пункт;
*  дрейф  –  Пасивний  рух  пливучого  тіла  під  діянням  течії,  вітру,  хвиль;  лягати  (лягти)  у  дрейф  —  маневруванням  вітрил  або  двигуна  утримувати  судно  приблизно  на  одному  місці;
*  загороджувальний  мол  –  захисна  споруда  в  порту  у  вигляді  стіни  або  дамби,  що  виступають  у  море;
*  ка́мбуз  –  кухня  на  кораблі;
*  «Кашта́н»  –  корабельна  система  гучномовного  зв’язку;
*  кеп  –  капітан  (командир)  корабля;
*  кільва́терний  конво́й  –  група  військових  кораблів,  які  йдуть  один  за  одним  у  кільватері  –  сліду  на  воді  позаду  судна,  що  рухається;
*  клюз  –  наскрізний  отвір  у  борту  для  пропускання  якірного  ланцюга,  тросів  і  т.  ін.;
*  кнехт  –  парна  стальна  тумба  на  палубі  судна  або  на  пристані  для  закріплення  канатів,  снастей;
*  кок  –  кухар  на  кораблі;
*  комендо́р  –  морський  артилерист;  матрос-навідник;
*  ко́мінгс  –  високий  поріг  у  дверях  для  запобігання  потраплянню  води  у  внутрішні  приміщення;
*  корма́  –  задня  частина  корабля;
*  лаві́рувати  –  йти  по  ламаній  лінії,  лягаючи  то  на  правий,  то  на  лівий  галс;
*  лаг  –  борт  судна;
*  ле́єр  –  трос  або  металевий  прут,  який  натягують  на  суднах  вздовж  палуби,  щоб  запобігти  падінню  людей  за  борт,  для  сушіння  білизни  тощо;
*  морехі́дність  –  здатність  судна  плавати  та  зберігати  свою  маневровість  у  будь-яку  погоду;
*  мо́стик  –  друга  назва  головного  командного  пункту;
*  обрі́з  –  частіше  тазик,  рідше  відро,  або  будь-який  інший  металевий  посуд  для  рідин;
*  перебі́рка  –  стінка,  що  розділяє  на  частини  яке-небудь  приміщення,  простір  і  т.  ін.;  перегородка.;
*  полу́ндра  –  застережливий  окрик  у  мові  моряків,  який  означає:  бережись!  небезпека!;  
*  ру́бка  –  закрите  приміщення  на  військових  кораблях,  де  зосереджено  управління  кораблем;
*СКР  –  сторожовий  корабель;
*  танге́нта  –  кнопка  чи  клавіша,  яка  перемикає  приймання  і  передачу  на  переговорному  пристрої;
*  трап  –  сходи  або  драбина  на  судні,  пристосування  для  входу  пасажирів  із  пристані  на  борт  судна  й  виходу  з  нього;
*  трюм  –  внутрішнє  приміщення  корабля,  що  лежить  нижче  найнижчої  палуби.
*  хитави́ця  -  коливання  корабля  на  хвилюванні  (якщо  судно  гойдається  з  боку  на  бік,  то  кажуть,  що  воно  має  бічну  (бортову)  хитавицю;  коливання  судна  вздовж  кіля  називається  кільовою  хитавицею);
*  ходова́  ру́бка  –  спеціальне  приміщення,  розташоване  в  надбудові,  з  якого  здійснюється  управління  кораблем  на  ходу;
*  шварто́в  –  швартовий  кінець,  рослинний  або  сталевий  трос  (іноді  ланцюг),  за  допомогою  якого  судно  закріплюється  біля  причалу  (або  стапеля).  Всі  швартові  кінці  мають  на  ходовому  кінці  петлю  —  огон.
*  шка́нці  –  частина  верхньої  палуби  корабля,  де  відбуваються  всі  офіційні  заходи;
*  шкафу́т  –  середня  частина  (від  бака  до  шканців)  палуби  корабля;
*  шпиль  –  вертикальна  електрична  лебідка  на  суднах  для  підіймання  і  опускання  якоря,  швартових  кінців,    важких  речей  і  т.  ін.;  горизонтальна  електрична  лебідка  називається  бра́шпиль;
*  шпіга́т  –  отвір  у  борті  для  стікання  води  з  палуби.
*  штормова́  кана́дка  –  водонепроникна  куртка  на  флоті;
*  ют  –  кормова  частина  верхньої  палуби  судна.

***

«З  давніх-давен  земля  Колхіди  славиться  як  своєю  гостинністю,  так  і  вимогливістю  до  виконання  своїх,  іноді  суворих  законів.  Саме  тому  покинути  Поті,  тепер  вже  міжнародний  морський  порт  суверенної  і  незалежної  Грузії,  всі  іноземні  судна  мають  згідно  зі  строками,  встановленими  міжнародними  договорами.  Не  дивлячись  на  зимову  непогоду»,  –  такі  слова  сказав  сьогодні  на  вранішній  повірці  наш  капітан.
«Непогода»  –  це  зовсім  не  те  слово,  яке  завжди  означає  одне  й  те  ж.  Коли  корабель  стоїть  у  порту,  пришвартований  до  стінки  причалу,  і  його  трохи  похитує  –  це  теж  непогода.  Коки,  наприклад,  лаються  саме  цим  словом  –  непогода  –  коли  десь  ненароком  хлюпне  суп  із  тарілки.  Звичайно,  що  це  ніяк  не  можна  порівняти  з  умовами,  скажімо,  хоча  би  трибального  шторму  у  відкритому  морі,  але  коли  в  порту  Поті  наш  корабель  хоч  трохи  похитувало,  то  це  означало,  що  у  відкритому  морі  шторм  не  менше  трьох  балів.  А  метеорологи  вранці  по  радіо  пообіцяли  «не  менше  п’яти».
–  Відшвартовуємося  сьогодні  рівно  о  дванадцятій  нуль-нуль,  –    командир  корабля  оглянув  стрій,  зробив  довгу  паузу,  ніби  вона  мала  щось  означати,  повільно  підняв  очі  вгору  і  пильно,  ледь  повертаючи  голову  вправо  і  вліво,  оглянув  усе  коло  неба.  Потім  опустив  погляд  на  моряків  і  звичним  порухом,  погладжуючи  великим  і  вказівним  пальцем  від  носа  до  кінчиків  губ,  протер  вуса  і  бороду.  Далі  рука  упала  на  кобуру  з  пістолетом,  що  висіла  на  ремені,  і  там  залишилася.  –  Всім  виконати  все,  що  він  повинен,  все,  що  він  знає  і  все,  що  пам’ятає!  Нагадувати,  я  надіюся,  нікому  нічого  не  потрібно,  все  дуже  серйозно!  Тим,  кому  ще  не  казав,  мушу  сказати,  що  існують  умови,  коли  шестибальна  морехідність  нашого  плоскодонного  десантника  примушує  кожного,  хто  є  на  його  борту,  використовувати  відразу  все,  що  він  знає,  все,  що  він  вміє,  і  все,  що  в  нього  є.  Тому  що  ті  знання  і  сили,  які  хтось  надумає  приховати  на  потім,  можуть  йому  потім  і  не  знадобитися,  –  капітан  знову  зробив  довгу  паузу.  –  Наша  задача  ускладнюється  ще  тим,  що  десантний  відсік  розвантажувати  не  будемо.  Грузини  так  і  не  виконали  якісь  умови,  і  тепер  цей  вантаж  залишати  тут  не  можна.  Як  прийшли  сюди  завантажені,  так  і  підемо  назад.  Механікам  паливом  заповнити  всі  паливні  цистерни,  он  якраз  буксир  підходить  –  з  нього  зливати.  Всім  готуватися  якнайретельніше!  Об  одинадцятій  тридцять  бойова  готовність  номер  один.  Вільно…  Розійдись.

І  ось  бонові  ворота  пройшли.  За  ними  дійсно  хвиля  є,  бо  помітно  захитало.  Тепер  все,  що  погано  прив’язане,  дасть  про  себе  знати.  Але  трохи  натягнули  прогнозисти:  бали  три  буде,  ніяк  не  більше.  Якщо  чотири  –  то  ще  додати  треба.  Вітерець,  щоправда,  різкий  і  прохолодний,  з  берега  дме.  На  хвилях  здіймає  невеликі  білі  шапочки  піни,  які  схожі  на  засніжені  гірські  вершини.  А  далеко  на  березі  теж  білі  гірські  вершини  видно,  але  то  вже  справжні  гори.  З  моря  в  бінокль  роздивлятися  їх,  а  ще  коли  при  добрій  погоді,  –  одне  задоволення.  Особливо  височіє  Ельбрус.  І  кілька  гір  поряд.  Коли  окремі  хмари  збираються  на  їхньому  фоні,  створюється  таке  враження,  ніби  то  білі  хмари  трикутні,  у  вигляді  пірамід,  пливуть  собі  разом  з  іншими,  а  гір  ніяких  там  і  немає.
Дванадцять  сорок  вісім.  У  кільватерному  конвої  ми  останні,  попереду  ще  чотири  кораблі.  Перед  нами  СКР  –  сторожовий  корабель.  Вчетверо  більший  від  нашого,  з  необмеженою  мореплавністю,  його  тільки  похитувати  починає  при  п’ятибальному  штормі.  Красень-воїн!  Озброєний  не  по-дитячому,  один  його  контур  на  фоні  неба  чого  вартий!  І  кінець  з  корми  натягнутий…  То  він  тягне  когось?  Кого  то  він  тягне?
Пориви  вітру  зірвали  головний  убір  і  він  полетів,  перекочуючись  по  палубі  шкафута,  і,  дивом  ні  за  що  не  зачепившись,  перескочив  через  нижній  леєр  і  зник  за  бортом.  Потрібно  було  за  щось  триматися,  бо  хитавиця  в  деякі  моменти  ставала  вже  занадто.
За  боновими  воротами  Поті,  коли  вже  зовсім  вийшли  у  відкрите  море  і  взяли  курс  на  північний  захід,  вітер  став  бити  у  правий  борт  з  такою  силою,  що  краще  було  перейти  на  лівий  борт,  заховатися  за  якимось  ящиком,  що  були  закріплені  по  всій  палубі,  і  вже  звідти  розгледіти,  що  ж  то  буксирує  СКР.
Раптом  над  головою  затріщав  динамік  гучномовця:  «Увага  особовому  складу  і  всім  цивільним,  хто  присутній  на  кораблі!  –  то  був  голос  капітана.  –  Через  сильний  перпендикулярний  вітер  час  від  часу  по  кораблю  буде  лунати  попередження:  «Увага  всім  –  корабель  стає  бортом  до  хвилі!».  В  цей  момент  всім  бути  надзвичайно  уважними,  бо  корабель  буде  хитати  найбільше,  але  це  триватиме  кілька  секунд.  Особовому  складу  стояти  на  місцях,  через  десять  хвилин  буде  оголошено  «Навчальну  тривогу».  А  зараз  –  увага  всім!  Корабель  стає  бортом  до  хвилі!»
–  Що  то  тільки  що  сказали?  –  голова  помічника  кока  висунулася  з  отвору  палубної  надбудови.  –  Корабель  стає  лагом  до  хвилі?
–  Так.  Будемо  йти  галсами.
–  А  щоб  тобі  полундра  на  шканці!  Краще  б  вітер  на  спину  дув!
–  Якщо  на  спину  –  то  підемо  на  Туреччину!
–  На  Туреччину?  Та  ні,  хай  вітер  повертає,  а  не  ми!
–  Вітер  з  берега,  а  берег  по  правому  борту!  І  яка  різниця  вам?!  Вам  же  краще!  Не  будете  рідкого  варити!  Зараз  он  вже  оголосять  «Навчальну  тривогу»,  і  з  такою  погодою  це  буде  аж  до  берега,  на  своїх  постах  сидіти  будемо.  Так  що  ладнайте  на  вечерю  нам  сухий  пайок,  так  буде  краще,  консервів  ще  ж  залишилось  багато?
–  Єсть  таке  діло,  трохи  залишилось.  А  ти  чого  тут  стоїш?  Чому  не  ховаєшся?  Он  вже  сніг  летить  впоперек  палуби!
Дійсно,  берега  не  стало  видно,  навіть  СКР  попереду  майже  розчинився  повністю,  зостався  тільки  розмитий  контур,  і  все  заполонила  снігова  туманно-біла  завіса,  яка  зі  стрімким  вітром  боляче  починала  впинатися  в  лице  і  руки.
–  Та  я  хотів  подивитися,  кого  то  СКР  попереду  тягне,  та  пілотку  зірвало  за  борт.
–  Кого  тягне?  Такого,  як  і  ми  тягнемо!
–  А  ми  що,  теж  когось  тягнемо?
–  А  ти  що  –  не  знав?  От  ти  даєш!  Де  ти  був,  коли  відчалювали?
–  Де  був…  На  місцях  був!  Командир  БЧ-2  загадав  гармати  провернути  на  прощання…  А  ви  що,  не  чули  гуркоту?
–  Та  чули.  І  бачили!  Я  ж  в  ютовій  команді  по  швартуванню.  Коли  вже  нам  віддали  майже  всі  кінці,  прибіг  якийсь  громадянський  у  військовому  кашкеті  з  якимись  бомагами,  заборонив  віддавати  останній  швартов,  наш,  кормовий.  Репетував  до  командира,  вимагав  трап  поставити,  а  вже  ж  не  поставиш,  бо  один  кінець  залишився,  і  ніс  відійшов,  а  наш  ні  в  яку  повертатися  двічі,  ти  ж  його  знаєш,  а  тут  і  ті  катери  підійшли,  два  штуки.  І  ще  зенітки  ваші  туди-сюди  гримлять,  крутяться  вправо-вліво,  а  коли  обидві  задерлися  вгору,  і  завмерли  –  всі  подумали,  що  зараз  як  гатонуть,  аж  позамовкали  всі!  Коротше,  передали  ті  папери  нам  на  борт  і  одного  катера  взяли  на  буксир  ми,  а  другий  побіг  СКР  наздоганяти,  той  вже  до  бонових  майже  дійшов.  Ми  спочатку  хотіли  металевим  тросом  його  кріпити,  але  наш  кеп  чомусь  проти  був,  наказав  кріпити  його  звичайним.  Може  тому,  що  довше  буде  металевий  від  нас  до  нього  подавати,  та  й  витягувати  їм  металевий,  щоб  зашпилити  його,  набагато  важче.  Та  й  шпиля  у  них  немає,  тим  паче  для  металевих  кінців…  Коротше,  забрали  вони  швартов  із  берега,  ми  їм  віддали  ще  трохи,  метрів  п’ятдесят,  чи  більше,  та  й  закріпили  його  на  кнехті.
–  Так  то  катери?  Що  за  катери?  Громадянські?
–  Так,  катери,  але  не  громадянські,  а  наші,  брати  ще  менші  –  десантні.  Знаєш  трактора-жебрака?
–  Трактора-жебрака?  Це  той,  що…
–  Маленький  трактор,  позаду  кабіна  водія  з  двигуном,  а  попереду  кузов  невеличкий.  Так  і  їде,  жебракуючи,  кузовом  уперед.
–  Знаю  такого,  у  нас  його  голодранцем  називали.
–  А  чому  голодранцем?
–  Не  знаю.  Якщо  у  вас  жебрак,  то  чому  у  нас  не  голодранець?  Може  від  слів  «голод»  і  «ранець»,  невелика  сумка,  як  у  нього  кузов?
–  Гм,  цікаво.  Цей  катер  такий  самий.  На  кормі  машинне  відділення  з  рубкою,  а  попереду  кузов  завбільшки  як  для  вантажівки,  може  з  причепом,  не  більше.  Або  для  десанту.  Ото  таких  і  тягнемо.
–  А  люди  там  є?
–  Казали,  що  мічман  за  командира  і  двоє  матросів  –  то  вся  його  команда.  А  скільки  зараз  –  не  знаю,  нічого  не  казали.  Але  мічмана  я  бачив,  і  ще  хтось  був  поряд,  коли  відходили,  але  вони  у  штормових  канадках  обоє,  знаків  не  видно.
–  Зрозуміло.  Цікаво,  а  чому  вони  самі  не  пішли?
–  Три  бали  їм  усього  моря,  а  вже  три  зафіксували,  і  збільшення  напрогнозували,  тож  не  можна  було  їх  по  закону  випускати.  Хоча  старпом  казав,  що  і  на  буксирі  виганяти  у  такий  шторм  –  це  теж  порушення.  Але  зрозуміти  можна  –  остання  можливість  для  них,  бо  інакше  стають  власністю  порту.  Заходь  всередину,  зачиняй  броняху,  нічого  там  дивитися.
–  Та  так  же.  Погода  псується  все  дужче  і  дужче,  просто  неймовірно…  і  хитати  починає  все  сильніше.

Наші  командири  були  досвідченими  моряками,  і  вже  знали  на  власному  досвіді,  що  саме  в  цих  місцях  Чорного  моря  і  саме  в  цю  пору  року  в  глибоких  тіснинах  Кавказьких  гір  зароджуються  холодні  повітряні  потоки,  які  за  певних  умов  дуже  раптово  і  з  величезною  силою  вриваються  на  рівнини  моря.  Ще  на  шляху  до  Поті  боцман  розповідав  кілька  історій  про  риболовні  траулери,  які  терпіли  негаразди  від  зловісної  бори.  Саме  так  –  бо́рою  –  вони  називали  цей  вітер.  Він  завжди  дув  з  берега  на  море,  завжди  був  дуже  сильний  і  дуже  холодний.  Багато  рибалок,  які  гарного  ранку,  самостійно  на  маленьких  човнах  виходили  якомога  далі  від  берега  «половити  рибки»,  ставали  його  заручниками.  Траплялися  випадки,  коли  декого  з  них  у  морі  так  і  не  знаходили.  Ось  і  тепер  цей  вітрище  дув  постійно  і  сильно,  а  часом  траплялися  такі  пориви,  що  потрібно  було  за  щось  триматися,  аби  він  тебе  не  звалив  із  ніг.
Коли  стемніло,  сніг  майже  припинився,  зате  вітер  став  іще  сильнішим.  Він  вив  непослабним  баритоном  поміж  залізними  елементами  щогли  і  надбудови,  накидався  на  сталеву  обшивку  і  свистів  біля  ілюмінаторів,  з  кожною  наступною  хвилею  обдавав  увесь  корабель  міріадами  солоних  бризок.  Виходячи  з  друзями  покурити  під  конструкції  надбудови,  бо  на  баку  –  дозволеному  місці  –  курити  було  неможливо,  все  вдивлялися  в  далекі  вогні  берега,  що  то  з’являлись,  то  зникали  у  круговерті  крапель,  сніжинок  і  бризок.  А  коли  за  хвилями  та  хитавицею  не  стало  видно  жодного  берегового  вогника,  то  і  виходити  нагору  перестало  хотітися.
Незліченні  повороти  корабля  бортом  до  хвилі  вже  навчили  майже  не  зважати  на  постійні  команди  по  гучному  зв’язку,  і  тому  слова  «Бойовому  номеру  два-п’ять-одинадцять  з’явитися  на  головному  командному  посту»,  які  повторили  двічі,  здалися  із  якоїсь  іншої  реальності.
–  Це  тебе  викликають!  Біжи!  Я  залишуся  за  старшого,  –  очі  напарника,  навідника  ЦАПу  –  центрального  артилерійського  посту  –  випромінювали  підтримку.
Головний  командний  пункт  знаходився  на  самій  горі,  треба  було  піднятися  на  три  палуби.  Кожна  палуба  від  попередньої  була  відділена  десятьма  балясинами,  і  чим  вище  по  них  підійматися,  тим  сильніше  відчувалася  дія  шторму.
А  бовтанка  все  сильнішала.  Верхня,  головна  палуба,  найбільша  і  відкрита  палуба  корабля,  була  другою  по  ходу  до  мостика.  Піднявшись  на  неї,  стало  виразно  чути  рипіння  канатів,  якими  були  прив’язані  різноманітні  ящики,  накриті  спеціальними  чохлами  конструкції,  купа  бочок  і  в  одному  місці,  як  було  видно  ще  вдень,  щось  таке,  що  під  брезентом  було  схоже  на  легковий    автомобіль.
Найкоротшим  шляхом  до  головного  командного  посту  –  аварійним  трапом,  що  йшов  до  всіх  надбудовних  палуб  –  дістатися  було  хоч  і  мокро  та  прохолодно,  зате  цікаво.  Тіло  корабля  так  сильно  нахилялося  то  вправо,  то  вліво,  що  кожного  разу  вимагало  міцно  триматися  і  майже  лягати  на  руку  і  на  ногу,  то  на  праві,  то  на  ліві,  щоб  утриматися  на  вертикальному  трапі  та  впіймати  момент,  коли  можна  буде  зробити  кілька  кроків  угору.
Нагорі,  на  надбудові,  хитавиця  стала  ще  сильнішою,  ніж  була  годину  тому,  коли  виходили  покурити.  Зараз  потрібно  було  постійно  за  щось  триматися  і  в  щось  впиратися  одночасно,  кроки  робити  по  одному  на  кожен  нахил,  двох  рук  триматися  не  вистачало  і  на  допомогу  постійно  приходили  коліна,  лікті,  плечі…  Палуба  надбудови  теж  вся  була  заставлена  якимись  великими  дерев’яними  ящиками,  серед  яких  залишився  тільки  прохід  до  коридору  радіорубки.  Цей  коридор,  за  тихої  погоди  зовсім  коротенький,  здавався  зараз  якимось  довжелезним  атракціоном,  у  якому  правий  і  лівий  поздовжні  плінтуси  почергово  лягали  поміж  ноги  так,  що,  рухаючись  вперед,  потрібно  було  ступати  однією  ногою  на  палубу,  а  другою  на  перебірку,  а  потім,  через  один  крок,  навпаки.  При  цьому  створювалося  враження,  ніби  то  ти  сам,  своїми  ногами  й  вагою  свого  тіла  так  сильно  хитаєш  весь  корабель,  що  він  ось-ось  перекинеться,  і  якщо  зараз  присісти  та  завмерти,  то  він  трохи  похитається  і  перестане.
Вихід  на  головний  командний  пункт  знаходився  за  радіорубкою.  Броняха  була  відчинена  і  заблокована.  Капітан  корабля  сидів  у  новому  чорному  шкіряному  кріслі  з  високою  і  широкою  спинкою  і  тримав  у  руці  велику  залізну  кружку,  з  якої  парувала  кава.  Кава  пахтіла  на  всю  ходову  рубку.  Поряд  за  штурвалом  стояв  кермовий  матрос,  а  під  його  ногами  –  накритий  рушником  обріз.  Зовсім  блідий  вигляд  старшого  матроса  вказував  на  те,  що  вони  з  обрізом  час  від  часу  спілкуються.  Але  все  перекреслював  сильний  запах  кави  і  гучне  сьорбання  із  наступним  «а-а-а!!!»  капітана.
–  Заходь,  заходь.  Ну  як  настрій?
–  Нічого,  дякую,  воюємо.  Прибув  за  Вашим  наказом!
–  Правильно,  молодець.  Я  ось  що  подумав…  –  Капітан  знову  гучно  сьорбнув  кави  й  голосно  видихнув.  –  Комендорам  сьогодні  роботи  не  передбачається,  і  вже  починає  темніти,  тож  на  кормі  прилаштуєте  прожектор,  зараз  боцман  принесе,  ввімкнете  його  і  направите  на  катер,  і  спостерігаєте  за  катером  всю  ніч.  З  такою  погодою  нам  іти  до  ранку.  Сочі  приймати  відмовляється,  багато  суден  у  них  на  якорі,  бояться,  що  ми  не  зможемо  зайти  безпечно…  Так  що  поділиш  чергування  на  всю  ніч,  ти  заступаєш  першим,  потім  другим,  а  потім  останнім,  –  капітан  вдоволено  посміхнувся  і  примружився,  ніби  перевіряв,  чи  всі  на  кораблі  знають,  що  йому  дуже  подобаються  його  підопічні,  які  не  тримаються  ні  за  що  руками,  коли  стоять  перед  ним  у  такий  шторм  і  отримують  якийсь  наказ.  Він  сьорбнув  кави,  поглянув  уперед,  на  ніс  корабля,  який  знову  накрила  велетенська  хвиля,  потім  провів  довгим  поглядом  потоки  води,  що  струмували  палубою  кожен  до  свого  шпігату.  –  Спостерігати  будеш  із  виходу  на  ют,  там  «Каштан»  є.  Ним  і  зв’язок.  Безпосередньо  зі  мною.  Постійний.  Питання  є?
–  Ні,  немає.  Все  зрозуміло,  від  першого  до  останнього,  і  постійний  зв’язок.
–  Зайдеш  на  камбуз,  скажеш  коку,  що  я  дозволив  дати  моєї  козирної  кави,  щоб  не  спали.  Зрозумів?
–  Зрозумів,  так  точно.
–  Як  там  десантний  трюм  внизу?  Ви  ж  там  поряд,  не  спускався  до  них?
–  Спускався.  Лежать  усі  покотом.
–  І  не  виходять?
–  Не  виходять.
–  Покотом…  –  капітан  важко  зітхнув.  –  Там  же  гальюна  немає…
–  Немає.
–  Добре,  виконуй!

У  світлі  прожектора  і  бризках  води  катер  теліпався  на  вкрай  натягнутому  канаті  і  здавався  якимось  потойбічним  видінням.  З  часу  виходу  у  відкрите  море  хвилі  виросли  настільки,  що,  накочуючись  на  один  борт  юта,  з  іншого  утворювалася  прірва  висотою  з  п’ятиповерховий,  а  може  навіть  і  більше,  будинок,  якщо  дивитися  вниз.  Потім  та  прірва  повільно  підіймалася  догори  і  з’являлася  з  іншого  борту,  залишаючи  після  себе  на  палубі  по  коліно  води.  Все  частіше  верхню  палубу  юта  заливало  так,  що  завбачливий  комінгс  у  бронясі  дуже  жалкував,  що  його  не  зробили  хоча  б  наполовину  більшим,  аби  він  не  давав  воді  потрапляти  всередину  надбудови.
«Так  таки-так,  в  таку  непогоду  за  всю  службу  потрапили  вперше…  Навіть  сидіти,  тримаючись  і  впираючись,  вже  руки  й  ноги  болять…  Ще  й  з  водою  щось  робити  потрібно…  Оце  колихає…  А  як  же  ж  там,  на  катері?..»
Уява  малювала  невтішні  картини.  Катер  жбурляло  з  хвилі  на  хвилю  так  легко,  ніби  він  був  іграшковий,  або  склеєний  із  картонних  коробочок  і  не  важив  справжніх  тонн  сто  чи  більше.  Канат  витончився  неймовірно.  У  звичайному  стані  його  тільки  двома  долонями  обхопити  можна,  а  зараз  він  був  не  товще  руки  біля  зап’ястка.  Натягнутий  струною,  він  ходив  то  вгору,  то  вниз,  то  вправо,  то  вліво,  і  складалося  таке  враження,  що  то  хтось  у  стальному  клюзі  влаштував  ваги,  стрілка  яких  показувала  вагу  катера  в  кожен  момент  хитавиці.  А  на  тому  катері,  у  тій  сірниковій  коробочці,  перебували  ще  три  сірники.  Яке  їм  було?  На  катері  світився  один  лише  ходовий  на  носі,  більше  жодного  вогника,  а  сам  катер  то  пірнав  разом  із  тим  вогником  у  воду,  то  з’являвся  на  гребені  хвиль  у  міріадах  бризок  так,  що  не  вистачало  тільки  кінокамери  з  режисером,  щоб  зняти  гарні  кадри  для  кінофільму  про  бурхливе  море.
Так  минули  години  дві.  А  потім  раптом  щось  змінилося.  Швидкість  корабля  до  цього  була  максимальною,  це  добре  було  чути  по  натужній  роботі  двигунів,  і  час  від  часу  навіть  траплялися  тремтіння  всього  корпусу,  яке  бувало  і  раніше,  коли  капітан  наказував  механіку  «викласти  на  тиху  воду  все,  що  є»,  тобто  дати  «самий  повний  вперед».  Але  тепер  двигуни  зменшили  оберти,  а  корабель,  мабуть,  швидкість,  і  тепер  катер  на  тім  кінці  не  тільки  пірнав  у  воду,  його  ще  стало  перекидати  з  хвилі  на  хвилю  так,  що  іноді  було  видно  днище.  Спочатку  це  прикувало  до  себе  всю  увагу,  що  було  схоже  на  заціпеніння,  але  коли  ця  картина  повторилася  кілька  разів  підряд,  в  пам’яті  сплив  наказ  капітана  і  «Каштан».
–  Спостережний  пост  на  юті  викликає  ГКП!
–  Командир,  слухаю.
–  Бачу  днище  катера!
–  Не  зрозумів!!  Повторіть!!!
–  Час  від  часу  бачу,  як  катер  перелітає  з  хвилі  на  хвилю,  не  торкаючись  води.  Світло  прожектора  відбивається  від  води  і  знизу  освітлює  його  днище.  Воно  блищить  і  гвинт  у  них  не  крутиться.
–  Зрозумів…  –  коротка  пауза  почала  затягуватися.  Було  чутно,  як  клацає  у  руках  тангента,  і  через  те  проривалися  короткі  обривки  фраз,  сказані  по  іншому  переговорному  пристрою.  Через  кілька  хвилин,  які  здавалися  нескінченними,  знову  почувся  голос  капітана.  –  ГКП  викликає  ют!
–  Ют  на  зв’язку!
–  Продовжувати  спостерігати!  Будь-які  зміни  доповідати!  Як  зрозумів?
–  Єсть  продовжувати  спостерігати  і  доповідати  будь-які  зміни!
Через  кілька  хвилин  капітан  вже  був  поряд.  Поглянувши  у  відкриту  броняху  і  впіймавши  у  взуття  чергову  порцію  води,  що  перелилася  через  комінгс,  вилаявся.  Його  очі  з  хвилину  невідривно  стежили  за  катером,  а  зуби  скрипіли  голосніше  скрипіння  всіх  снастей  на  кораблі.
–  Слухай  мене  уважно,  корма,  –  капітан  протер  вуса  і  незрушно  дивився  прямо  в  очі.  –  Повторювати  зараз  ніколи:  у  нас  на  кораблі  надзвичайна  ситуація  –  у  днищі  виявлено  протікання  забортної  води,  у  машинному  відділенні  під  валом  головного  гвинта.  Якщо  заллє  вал  з  двигуном,  то…  Ми  передали  сигнал  «SOS»,  який  більше  стосується  катера,  тому  що  як  тільки  ми  зупинимось,  то  катеру  каюк.  Зараз  ми  трохи  стишили  хід,  бо  від  великої  вібрації  пробоїна  може  розширюватися,  ні  гнати,  ні  зупинятися  не  можна  –  а  хвиля  не  меншає,  вона  більшає.  І  вітер  теж.  Берег  реєструє  восьмибальний  шторм,  в  цих  водах  вперше  за  багато  років.  Механік  вже  поліз  під  вал,  пробоїну  постарається  заробити,  а  тобі  зараз  боцман  принесе  сокиру,  ти  мене  зрозумів?  –  сокиру!  І  як  тільки  ти  побачиш,  що  катер  занурився,  перекинувся,  чи…  і  зник  під  водою  повністю…  повністю  –  ти  розумієш?..  Занурився  і  не  повертається,  розумієш?..  –  відразу  відрубуй  кінець!  Повтори!
–  Якщо  катер  перевернеться…  і  зникне  під  водою  повністю…  зануриться  ввесь,  і  не  повертатиметься,  –  відрубати  кінець!
–  Правильно!  Якщо  катер  почне  тонути,  а  ти  не  відрубаєш  –  він  і  нас  на  дно  потягне!  Тепер  ти  розумієш,  чому  сокира?
–  Розумію.  Відрубаю.
–  Але  не  спіши.  Відрубувати  тільки  тоді,  коли  він  не  випірне,  і  буксир  буде  надраєний  під  воду!  Ти  зрозумів?
–  Зрозумів!  Коли  буксир  буде  під  воду!
–  До  нас  назустріч  вийшов  СКР,  вони  тільки-но  доставили  свого  катера  і  повертаються.  Якщо  встигне  –  допоможе.  А  зараз  поки  все.  Виконувати.

Довге  дерев’яне  руків’я  сокири  нагрілося  від  рук  і  було  тепле.  Вже  дві  чи  три  години  минули  у  напруженому  спостереженні  битви  заліза  і  води.  Інколи  страх  ганяв  мурашками  по  всьому  тілу,  особливо  по  спині  й  потилиці,  підіймав  на  ноги  і  примушував  час  на  декілька  митей  зупинятися:  «Пірнув!..  …випірнув!..  Днище!..  …пірнув…  випірнув…  Днище!»,  а  потім  це  повторювалося  знову  і  знову.  Часто  на  зв’язок  виходив  командир.  Двічі  чи  тричі  приходив  сам.  Боцман  сидів  поряд  майже  завжди,  але  цього  разу  він  був  незвично  мовчазний  і  не  розповідав  свої  незліченні  морські  історії.  
Коли  години  через  три  нарешті  підійшов  СКР,  у  небо  злетіли  три  червоні  ракети.  Що  вони  означали  –  можна  було  лише  здогадуватися,  але  точно  не  щось  хороше.  Сторожовий  підійшов  спочатку  з  лівого,  а  потім  з  правого  борту,  і  на  його  верхній  палубі  з’явилися  моряки  в  жилетах  і  з  рятувальними  кругами.  Хоча  їхня  верхня  палуба  була  набагато  вище,  ніж  наша,  все  одно  було  добре  видно,  як  по  ній  бігають  матроси  і  до  рятувальних  кругів  прив’язують  довгі  мотузки.  Швидкість  кораблів  при  цьому  не  зменшувалася,  йшли  й  далі  повним  ходом,  зате  зменшилися  хвилі  та  бовтанка  від  них  –  набагато  більший  СКР  закривав  нас  від  хвиль.
Через  хвилин  п’ять  «Каштан»  кашлянув  і  голосом  командира  з  якоюсь  новою,  бадьорою  інтонацією  голосно  крикнув:
–  Мостик  викликає  спостережного  на  юті!
–  Ют  на  зв’язку.
–  Чи  змінилося  щось  із  приходом  сторожового?  Як  зараз  катер?
–  Так,  змінилося!  Коли  СКР  зайшов  справа  і  тримається  збоку,  то  зараз  вже  катер  так  не  підкидає.  Важкий  сторожовий  збиває  і  вирівнює  хвилю!  Був  намагався  підійти  впритул  до  катера,  але  не  вийшло  –  катер  може  розбити  борт,  і  сам  побитися.
–  Зрозумів!  Чому  не  доповідав  відразу?
–  Думав,  що  й  так  видно…
–  Думав  він!  Довго  думаєш!
Через  мить  капітан  був  уже  на  юті.
–  Річ  у  тім,  що  командир  сторожового  наказує  команді  катера  покинути  судно  і  хоче  забрати  їх  на  свій  борт.  Для  цього  їм  потрібно  стрибати  у  воду.  Як  думаєш  –  варто?  Ти  б  залишився  на  катері,  чи  стрибнув?
«Оце  так  запитання!..  Відразу  нічого  і  не  скажеш…  А  потім,  коли  катер  таки  не  потоне  і  його  притягнуть…  то  їм  теж  сказати  буде  нічого.  От  якби  в  тих  запитати,  хто  на  катері…  Хіба  з  мічманом  зв’язку  немає?»
–  Не  чую  відповіді,  комендоре!
–  А  з  ними  зв’язок  є?
–  Командир  катера  відмовляється,  і  матроси  разом  з  ним.  Один,  правда,  згоден  покинути  катер,  тільки  стрибати  в  море  боїться.
–  У  порівнянні  з  тим,  що  було  до  цього  –  їм  вже  краще.  Катер  вже  не  підлітає  на  хвилях.  Якщо  так  буде  і  далі  –  то  можна  йти.  Коли  не  стрибнули  раніше,  то  тепер  би  і  я  не  покидав  корабля.  Раніше  були  гірші  умови,  а  зараз  кращі!
–  Коли  останній  раз  днище  бачив?
–  З  того  часу,  як  підійшов  сторожовий  –  не  бачив,  а  перед  тим  хвилин  за  декілька  було.
–  Добре,  пост  не  покидати  аж  до  берега.  І  на  зв’язку.
Після  тривалих  перемовин  радіозв’язком  і  через  гучномовці,  евакуацію  команди  катера  відмінили.  Здебільшого  це  сталося  завдяки  наполяганню  нашого  капітана,  через  що  капітан  сторожового  кричав  у  гучномовець,  що  «розбереться  із  цим».  Але  коли  на  катері  відкрилася  броняха  рубки,  з  якої  показалася  рука,  яка  спочатку  помахала  з  боку  в  бік,  а  потім  показала  кулак  із  великим  пальцем  вгору,  –  капітан  сторожовика  змирився  і  пішов  геть  у  нутрощі  свого  корабля.

До  Новоросійська,  порту  призначення  десантних  катерів,  так  і  дійшли  втрьох  десь  о  п’ятій  чи  шостій  ранку,  тільки-но  почало  сіріти:  ми  –  середній  десантний  корабель  з  катером  на  буксирі,  і  великий  сторожовик  збоку.  Радист  потім  розповідав,  що  наш  капітан  вимагав  від  начальника  порту,  щоб  назустріч  нам  із  бухти  вийшов  великий  морський  буксир,  який  приписаний  у  Новоросійську,  і  щоб  він  при  заході  в  порт  ішов  попереду  нас,  розрізаючи  хвилю.  Капітан  вимагав  це  тому,  що  в  бухті  не  можна  було  лавірувати  при  такому  вітрі,  а  до  воріт  ще  багато  хвиль  у  борт  буде,  бо  вхід  у  порт  був  прямо  по  курсу,  без  будь-яких  поворотів.  Однак  начальник  порту  відмовився  випускати  буксир,  мотивуючи  великим  ризиком  такої  операції.  Капітан  буксира,  дізнавшись  про  це,  порушив  наказ,  але  встиг  вийти  тільки  із  бонових  воріт  у  бухту.  Це  ледь  не  коштувало  йому  зіткнення  зі  сторожовиком,  бо  він  не  знав,  що  той  іде  збоку  від  нас.  Вже  на  підході  до  загороджувального  молу  сторожовий  корабель  вчасно  від  нас  відстав,  а  ми  з  катером  на  повнім  ходу,  мимо  велетенського,  вищого  і  більшого  від  нас  буксира,  так  і  заходили  у  ворота.
Нарешті,  на  тихій  воді  акваторії  порту,  заручники  морської  непогоди  показалися  з  рубки  катера.  Наші  кораблі  ще  не  були  пришвартовані,  вони  тільки-но  вільно  лягли  у  дрейф  на  широкому  плесі    порту,  і  їх  більше  не  хитало.  Майже.  Всі  прожектори  прилеглих  причалів  були  направлені  на  катер.  Мічман,  капітан  катера,  який  вийшов  на  палубу  ще  раніше,  при  вході  до  порту,  тепер  вільно  стояв,  високо  піднявши  голову  і  руки  вгору,  потім  повільно,  тричі,  низько  вклонився.  Потім  знову  випрямився,  і  став  розглядати  свій  катер,  який  повільно  похитувало  і  за  інерцією  повертало  по  колу.  До  мічмана,  тримаючись  обома  руками  за  перебірки,  вийшов  напівзігнутий,  із  білим  лицем  матрос  у  рятувальному  жилеті.  Канат,  яким  тягнули  катер,  ще  з’єднував  кораблі,  він  ослаб  і  вільно  плавав,  тонучи  у  воді.  Матрос  подивився  навколо,  потім  на  канат,  присів  і  закрив  лице  руками.
–  Прапор  зірвало,  –  командир  катера  скрушно  захитав  головою  і  розвів  руками.
–  Разом  із  флагштоком!  –  від  гучного  голосу  нашого  капітана  всі  матроси,  що  повиходили  на  ют  корабля  у  світло  прожектора,  аж  здригнулися.  –  То  не  біда,  поставите  новий.  Де  ваш  третій?
Командир  катера  озирнувся  на  рубку,  помовчав,  переступаючи  з  ноги  на  ногу,  потім  повільно  обвів  очима  всі  прожектори,  що  світили  на  катер.
–  Та  ногу  ніби  зламав,  хотіли  допомогти  –  сказав,  що  сам  вийде.  Десь  виповзає.  –  У  нього  бринів  голос  і  обличчя  блищало  від  сліз.  У  світлі  прожекторів  добре  було  видно,  як  вони  текли  по  щоках  і  скапували  на  мокру  палубу.  –  Мороз  по  шкірі  тільки  зараз  пішов…  і  не  перестає…  –  мічман  кашлянув,  руками  потер  волосся  на  голові  й  знову  переступив  з  ноги  на  ногу.  –  Бачу-бачу,  там  хтось  із  сокирою  так  і  стоїть  досі.  До  рук  приросла?  Викидай  вже  її!–  він  гучно  висякався  і  сплюнув  за  борт.  –  Ми  знали  там,  всередині,  що  у  вас  хтось  із  сокирою  стоїть.  І  ми  б  так  робили…  Всі  б  так  робили…  Недарма  рослинним  кріпилися,  а  не  стальним…  Тут  без  пояснень…  Господи,  це  ж  другий  день  народження!  –  Голос  його  знову  задрижав  ще  дужче.  –  Яке  хоч  сьогодні  число?
–  Двадцять  п’яте.  Двадцять  п’яте  грудня  дев’яносто  першого  року!
–  Сьогодні  двадцять  п’яте  грудня?  –  командир  катера  здивовано  заокруглив  очі,  потім  закрив  лице  долонями  і  схилив  голову.  Потім  випрямився,  струсив  долоні,  ніби  щойно  їх  помив.  Голос  вже  майже  не  дрижав,  тільки  сльози  текли  по  щоках.  –  У  мене  мама  із  Західної  України,  католичка.  У  них  сьогодні  Різдво,  вона  його  завжди  відзначає.  Це,  мабуть,  вона  молилася  цієї  ночі  за  мене,  що  нам  так  пощастило.  Що  ж,  із  Різдвом  усіх!  Спаситель  народився,  мама  казала  –  славімо  Його!

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878039
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 31.05.2020

Про це не можна говорити прямо

притча

Одного  дня  осіннього  до  Будди
Навідався  багатий  чоловік.
Скакун  його  був  ніби  справжнє  чудо,
І  сам  він  мав  уже  поважний  вік.
Однак  же  він  шановано  вклонився,
Торкнувся  Будди  ніг,  і  мовив:
«Що  є  Бог?»
На  нього  Будда  пильно  подивився,
І  сів  пліч-о-пліч,  ніби  вони  вдвох.
А  потім  каже,  дивлячись  ув  очі:
«Колись  я  був  гарячий,  молодий,
І  теж  до  коней  дуже  був  охочий,
Чотири  типи  розрізняв  їх,  хоч  убий!
Найперший  –  найдурніші,  цих  найбільше,
Ти  скільки  їх  не  бий,  а  все  ж  вони
Не  слухають  тебе  і,  як  раніше,
Поводяться,  як  справжні  дикуни.
Є  й  інші  коні:  ти  їх  раз  ударив  –
Послухали,  а  далі  знов  без  див  –
Для  них  зникають  нібито  за  хмари
Подробиці  минулої  біди.
А  третій  тип  –  то  вже  розумні  коні,
Вони  бояться  батога  в  руках,
І  навіть  будучи  на  волі,  не  в  загоні,
Затямили  батіг  той  на  боках!
Є  і  четвертий,  рідкісний  тип  коней,
Ціна  їм  завжди  буде  дорога:
Вони  –  небиті  –  вже  збагнули  заборони!
І  їм  достатньо  тіні  батога!»

Сказавши  це,  замовк,  закривши  очі,
І  чоловік  той  теж  свої  стулив…
Сиділи  так  удвох  чи  не  до  ночі,
Допоки  кінь  терпів  тягар  хвали.

А  потім  муж  той  встав,  розсипав  грішми,
До  Будди  з  вдячністю  торкнувся  ніг:
«Я  зрозумів!  Де  ж  то  я  був  раніше?
Чому  це  сам  додуматись  не  зміг?
З  яких  це  пір  не  жив  би  я  так  само!..
Але  назад  дороги  вже  нема…
Про  сутність  Бога  не  говорять  прямо!
Бо  це  лежить  за  межами  ума…»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877086
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.05.2020

Собака і коваль

байка

Жив  у  коваля  собака,
Звідкись  приблудився,
Спав,  як  бідний  неборака,
Поки  пан  трудився.
Та  як  тільки  до  обіду
Майстер  миє  руки,
Той  собака  скиглить  слідом,
Лиже  закаблуки.    

Дядько  зміг  не  йняти  віри
Більше  року  майже,
А  коли  зайшло  надміру,  
Він  собаці  й  каже:
«Як  же  це  воно  стається,
Суча  ти  скотино,
Що  коли  земля  трясеться,
Спиш  ти,  як  дитина?
Щойно  тихий  звук  поживи
Потече  у  вуха  –
Прокидаєшся  ти  живо
І  –  як  щебетуха!»

А  серед  нас  немало  є  людей,
Що  чують  лиш  собі  потрібні  звуки,
Без  вигоди  не  викажуть  ідей,
І  щоб  погріти  лиш,  простягнуть  руку…

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876137
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2020

Чортова вуздечка

притча

Торованим  шляхом,  назустріч  селянину
Ішов  Чортяка  із  вуздечкою  в  руці.
«Що  то  несеш?»
«Вуздечку  для  людини,
Аби  надіти  в  неї  на  лиці!»
«Дай  подивитись,  бо  й  мені  цікаво»,  –
І  селянин  до  біса  руку  простягнув.
«Ходи  зі  мною,  раз  така  вже  справа,
Роздивишся  усе  як  на  духу!»
Пішов  за  бісом  селянин.  За  півгодини
Він  знов  своє  прохання  повторив.
«Пішли,  пішли!  Тебе  я  не  покину,
Побачиш  все,  як  я  і  говорив!»
Пройшли  іще  з  годину,  селянин
Не  витримав,  і  заходивсь  кричати:
«Дай-но  вуздечку!  Що  ти  за  один?!
Цього  я  скільки  можу  вже  чекати?»

Чортяка  небагато  стишив  хід,
Вуздечку  до  кишені  переклав,
Зирнув  на  їхній  з  селянином  слід,
Вдоволено  примружився  й  сказав:
«Що  ти  заладив  все:  вуздечка,  та  вуздечка!
Вона  для  тих,  хто  сам  не  хоче  йти.
А  ти  ідеш  за  мною,  як  овечка!
Як  можу  на  таких…  я  упряж  надягти?»

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875366
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.05.2020

Пасха Дарвіна

с..ка  зрадницька  безвість  явилась  у  вирі  подій
за  спаплюжену  совість  в  архангели  пре  цього  року
якщо  можеш  радіти  я  прошу  мій  друже  радій
але  знай  що  не  ззаду  чи  спереду  ти  їй  а  збоку

чимраз  вівці  здаються  жирніші  та  йдуть  веселіш
їх  не  втримає  звично  здихає  старенький  собака
а  на  сцені  заражений  блискає  слиною  ніж
і  оркестр  аншлагові  всівся  хто  задом  хто  раком

відчайдушний  росте  вусібіч  барабановий  дріб
усі  двері  зачинені  чується  Боже  спасибі
що  мені  як  і  кожен  своє  собі  в  пелену  згріб
і  попер  на  всі  боки  шукати  для  Дарвіна  вибір

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=872505
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.04.2020

Камінці та олія

притча

Колись  до  вже  просвітленого  Будди
Прийшов  юнак,  він  плакав  і  тремтів:
«Життя  мені  в  подальшому  не  буде,
Спокути  не  знайду  я  між  віків!
Помер  мій  батько,  швидко  і  раптово,
Не  встиг  жерця  я  привести  у  двір!
А  вже  тепер  вони  так  просять  дорого,
Немає  стільки  грошей  в  нас,  повір!
А  як  же  відмолити  всі  гріхи  його?
Хто  виконає  правильний  обряд?
Чи  після  всеньких  тягарів  життя  свого,
Не  буде  батько  на  тім  світі  рад?
Невже  він  не  підніметься  до  раю?
В  небесне  Царство  вже  не  попаде?
Невже  впаде  у  пекло?  Я  благаю,
Допоможи,  я  силую  тебе!»

Послухав  Будда  плач  той,  та  і  каже  :
«Неси  мені  два  горщики  із  глини,
В  один  наллєш  олії,  і  зав’яжеш,
Та  так,  щоб  не  боятись  перекинуть.
У  другий  камінців  насиплеш  жменями,
І  теж  запнеш,  аби  не  випадали,
Візьми  все  те,  та  і  прийди  до  мене,
На  озері  рядитимемо  далі»

Юнак  зраділий  все  зробив,  сердега,
Години  не  пройшло  –  він  біля  входу,
До  озера  пішли,  і  біля  берега
Оба́  втопили  горщики  під  воду.
«Тепер  розбий  їх  довгою  жердиною!»  –
І  Будда  дав  жердину  юнаку.
Юнак  розбив,  і  вже  через  хвилину
Від  Будди  слухав  мову  ось  таку:

«Тепер  піди  до  будь-яких  жерців,
І  скажеш  їм  –  за  гроші  я  волію,
Тим  співом,  що  відспівують  мерців,
Хай  відспівають  камені  й  олію.
Нехай  олія  спуститься  на  дно,
А  камені  нехай  спливуть  угору,
Для  сили  їхньої  це  буде  все  одно,
Що  відпустити  гріх  смертельно  хворому»
«Але  ж  каміння  тяжче,  ніж  вода!
Це  у  природи  є  такі  закони,
Не  плаває  каміння,  от  біда,
Так  само,  як  олія  не  потоне!»

«От  бачиш,  ти  вже  трохи  зрозумів
Ознаки,  що  ніколи  не  старіють,
А  як  покопирсатися  в  умі,
То  той  закон  на  все  на  світі  діє!
Якщо  твій  батько  все  своє  життя
Робив  діла  лихі,  немов  каміння,  –
На  дно  впаде,  яке  тут  каяття?
І  хто  його  ізвідтіля  підніме?
А  як  діла  його  всі  добрими  були,
 То  злине  вгору,  навіть  не  молись,
Він  не  торкнеться  мулу  та  смоли,
І  як  його  тоді  тягнути  вниз?»


***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871951
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.04.2020

Підвісний міст

байка

Між  двох  поселень,  над  ущелиною,  в  горах
Зробили  люди  міст,  звичайно,  підвісний:
Чотири  троси  натягнули  на  опорах,
На  нижніх  двох  –  дощечки  із  сосни.
Два  верхні  –  із  чохлами,  щоб  триматись
На  висоті  великій  і  страшній,
Один  із  одним  зручно  розминатись
На  неширокому  й  хиткому  полотні.

Щоправда,  всі  місцеві  так  вже  звикли
До  переходів  по  мосту  туди  й  сюди,
Що  для  них  поручні  із  тросів  ніби  зникли  –
Могли  пройти  і  не  тримаючись  за  них.
Та  й  діти  бігали  звичайно  без  дорослих,
Лиш  дощечок  торкаючись,  без  рук:
Внизу  в  ущелині,  чагарником  зарослій,  
Було  лиш  чутно  їхніх  п’яток  звук.

Та  ось  одного  разу,  рано  вранці,
Два  верхні  троси  зникли  із  моста!
Зібрались  люди  –  і  немов  ті  бранці  –  
Дорога  є,  та  тільки  непроста!
Допоки  висіли  ті  поручні  під  руки,
Допоки  й  нехтували  ними,  як  могли,
А  от  без  них  міст  майже  недоступний,
Ну  як  же  це  ми  їх  не  вберегли?!

Отак  в  людей  все  відбувається  з  батьками:
Допоки  є  батьки  –  здається  нам,
Що  ми  й  без  них  своїми  пройдемо  стежками,
Як  тільки  втратимо  –  дорожимо  життям...

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871947
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.04.2020

Тигр і Кіт

притча

Ясної  днини  на  околиці  села,
Що  враз  межує  із  великим  лісом,
Завзятий  селянин  стоги  складав,
Пахуче  сіно,  щоб  худобі  їсти.
Із  хати  з  ним  прибіг  домашній  Кіт,
В  траві  з  метеликами  й  кониками  грався,
Він  мешкав  у  хазяїна  багато  літ,
Із  бідуваннями  і  скрутами  не  знався.
Отак  потрохи,  далі  й  далі  в  ліс,
Стрибаючи  в  траві,  неначе  Лев,
Той  Котик  ненароком  вліз  –
Страшенний  Тигр  повстав  із-за  дерев.

«Оце  дива!  Ти  з  нашої  породи!  –
Тигр  дуже  здивувався  виду  кішки,  –
Але  чому  малий  такий?  Я  у  природі
Не  бачив  родичів,  як  ти  завбільшки!»
Либонь  зі  страху,  знаної  причини,
Принишклий  Кіт  налякано  мовчав,
Нарешті,  важко  проковтнувши  слину,
Непевним  голосом  насилу  пром’явчав:
«О,  Царю  мій!  Якби  Ви  тільки  знали,
В  яку  халепу  вскочив  наший  рід!
Нас  люди  всіх  колись  арештували,
І  вже  не  випустять  повік  на  вільний  світ!
Вся  справа  в  тому,  що  ми  так  в  людей
Бідуємо,  що  не  казати  ліпше,
Не  можна  навіть  стежити  мишей,
То  як  же,  бідним,  вирости  нам  більшими?»
«Хто  смів  обмежувати  вас?  Ану  веди
Мене  до  тої  знахабнілої  людини!
Я  покажу  їй  зараз  шлях  туди,
Де  пам’ятатиме  про  мене  щогодини!»

І  Кіт  повів  до  селянина  Тигра…
Той  саме  скирту  щойно  довершив,
Тож  розминутися  вони  не  встигли,
Як  Тигр  узлісся  ревом  оглушив:
«Ти  нащо  мого  родича  зобидив?
Рости  великим  не  даєш  йому!
Не  знаю,  що  з  тобою  і  зробити?
Тобі  я  оголошую  війну!»
«Ну...  воювати,  значить...  воювати,  –
Тут  селянин  прищурив  ліве  око,  –
Але  дозволь  мені  ту  силу  взяти,
Що  вдома  я  зоставив  ненароком.
Без  неї  ти  ураз  мене  здолаєш,
Так  що  не  варто  навіть  починати,
Я  швидко  збігаю,  ти  трохи  почекаєш,
І  от  тоді  вже  будем  воювати!»
«Ну  що  ж,  біжи!»
«А  як  і  ти  втечеш?
Не  дочекаєшся  мене,  і  я  даремно
Все  буду  бігати…  Давай-но  я  тебе
Мотузкою  припну,  аби  напевно
Вже  дочекався  ти!».
«Ну  що  ж,  в’яжи!»,  –

І  селянин  до  дерева  товстого
Приладив  Тигра.  Сам  пішов  у  ліс,
Там  вирубав  дубину  двометрову,
І  повернувся.  І  її  приніс:
«Аж  ось  де  тая  сила!  Здуру  ти
Мене  нізащо  думав  покарати?!
Не  розібрався  в  справах  –  то  тремти!»  –
І  як  пішов  він  Тигра  лупцювати!!
І  небо,  і  земля  горіли  на  узліссі!!!
А  селянин  все  бив!  І  не  переставав!
Аж  поки  Тигр  на  небо  ледве  не  вознісся,
Тоді  лиш  зупинився,  й  Тигра  відв’язав:
«Тепер  іди!  Надалі  будеш  знати,
Що  як  хвалитися  собою  десь  почнеш,
То  і  про  мене  не  забудеш  пригадати,
Бо  ще  зустріну  –  оттоді  помреш!»

Поплівся  Тигр,  ледь  не  поклавши  шкіру,
Лишень  Коту  заледве  протужив:
«Це  добре…  брате…  що  у  цього…  звіра…
Ти  хоч  такого…  розміру…  нажив…»

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=870452
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2020

Черепаха і вівтар

східна  притча

В  стидкому  царстві,  високо  у  горах,
Відомий  жив  самітник,  скитник  унівець,
І  хоч  не  брався  лікувати  хворих,
До  нього  йшли,  бо  знали,  що  мудрець.
Він  міг  сказати  так,  як  більш  ніхто  не  скаже,
І  розсудити  спір,  що  вівся  без  кінця,
Отож  до  нього  цар  направив  царську  стражу
З  проханням,  щоб  суддею  ввійшов  той  до  двірця.

Не  дуже  довго,  та  проте  й  не  мало,
Шукали  дім  ченця  мандрівники.
Знесилені,  нарешті  відшукали  –
Той  саме  черепаху  витягнув  з  ріки.
«Покинь  огидне  діло,  гайда  з  нами,
Суддею  будеш,  так  вже  хоче  цар,
Життя  у  тебе  буде  –  межи  снами
Сприймеш  його,  як  ніби  Божий  дар»

Відлюдник  здивувався,  й  розсміявся:
«Невже  і  справді  цар  таке  хотів?
Щоб  я  із  кимось  місцем  помінявся?
 Зоставив  волю,  і  осиротів?..
Чи  правда,  що  у  храмових  палатах,
На  найпочеснішому  місці  вівтаря
Стоїть  опудало  святої  черепахи,
Все  в  діамантах,  злоті,  кришталях?
І  кожен  день,  коли  заходить  сонце,
Цар  із  сім’єю  моляться  йому?»
«Це  так  все,  пане!  Біля  неї  охоронці,
Охороняють  вдень  і  у  пітьму»
«Ну  так  спросіть  ось  у  живої  черепахи,
Чи,  часом,  не  погодиться  вона
Зайняти  місце  тої  бідолахи?»
«Ха,  не  погодиться,  хіба  вона  дурна?
Їй  треба  ще  на  цьому  світі  жити,
Ловити  рибу,  їсти  черв’яків,
Хорошу  карму  чесно  заробити,
І  тільки  потім  йти  до  прабатьків!»

«Ось  так  і  я,  перекажіть  монарху,
Не  маю  волі  до  його  дарів!
І  я  наслідую  сю  вільну  черепаху  –  
Живим  не  місце  спочивать  на  вівтарі!»

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=870449
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2020

Тарган і вежа

притча

Слугував  царю  міністром  чолов’яга  сивий,
Мав  дружину  променисту,  молоду,  красиву.
Всі  до  неї  липли  оком,  особливо  цар,
Домагався,  як  нівроку,  за  великий  дар.
Та  міністру  не  до  згоди,  бо  жону  любив,
І  ніколи  в  світі  шкоди  б  їй  не  причинив.
Він,  було,  казав  дружині:  «Люба,  вибирай,
Хочеш  –  будемо  як  нині,  хочеш  –  в  царський  рай»
Та  дружина  лиш  кричала:  «Ти  мій  любий  пан!
Ні  на  що  б  не  проміняла  обраний  талан!»

Про  кохання  обопільне  донесли  владиці.
«Що  ж,  не  хочеш  добровільно  –  здохнеш  у  в’язниці!”
І  зробив,  аби  міністра  оббрехали  слуги,
Підробили  справи  чисто,  ніби  той  злодюга.
І  у  вежу  у  високу  відвели  «злочинця»,
Запроторили  без  строку,  й  не  сказали  жінці.
А  вона  добу  терпіла,  наче  наостанок
Вранці  одяглася  й  сміло  до  царя  на  ґанок:
«Буде  все,  як  ти  захочеш,  гинути  не  стану,
Хочу  лиш  у  винні  очі  глянути  востаннє.
Відведи  мене  у  вежу,  дай  із  ним  розмову,
Тільки  щоб  ніхто  не  стежив  –  жалуй  царське  слово!»

А  у  вежі,  вже  без  свідків,  милого  спросила:
«Як  зробити,  щоби  втік  ти?  Жити  так  несила!»
Схаменувшись  від  обіймів,  той  на  вухо  мовив:
«Як  скажу  –  ніщо  не  змінюй,  цінне  кожне  слово!
Без  мотузки,  моя  рідна,  тут  ніяк  не  можна,
 Принеси  вночі  під  вікна,  поки  спить  сторожа,
Таргана  впіймай  із  льоху,  волосінь  тоненьку,
Довгу  нитку,  й  меду  трохи,  крапельку  одненьку.
Волосінь  прив’яжеш  кріпко  таргану  за  ногу,
Вимаж  медом  вуса  й  мітко  підштовхни  угору.
Хтітиме  тарган  до  меду,  й  лізтиме  вперед,
Завжди  буде  попереду  його  рота  мед.
Так  долізе  аж  нагору,  я  його  впіймаю,
А  як  далі  дати  дьору  –  достеменно  знаю:
Волосінню  тягнеш  нитку,  ниткою  –  мотузку,
А  по  ній  вже  хутко  зникну,  утечу  з  кутузки!»

Що  задумали  –  зробили,  їм  усе  вдалося,
А  царю  став  світ  немилий,  ремствує  ще  й  досі.

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868069
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.03.2020

Вовк і О́лень

В  густому  лісі  проживали  Вовк  і  О́лень,
Один  від  одного  трималися  подалі,
Життям  були  обоє  задоволені,
На  віддалі,  зустрівшись,  розмовляли.
Рогатий  лаяв  Вовка:  «Що  ти  коїш?
Ти  подивись  на  себе,  як  живеш!
Ти  ж  тільки  слабшого  від  себе  ловиш,
У  пекло  попадеш,  коли  помреш!»
Та  Вовк  гарчав:  «По-іншому  не  можу!
Ну  як  сильнішому  показувати  злість,
Коли  без  сумніву  мене  він  переможе,
А  як  голодний  –  то  гляди  і  з’їсть?!
Я  й  так,  по  правді-то,  полюю  хворих
У  межах  споконвічних  володінь,
Суддя  для  нас  –  це  вітер  в  чистім  полі,
Пече  у  стужу,  студить  у  жарінь.
Тобі  ж  бо  добре,  ти  травою  ситий,
Ще  й  лісники  підкормлять  де-не-де,
А  я  людьми  здебільшого  був  битий,
Моя  дорога  в  інший  бік  веде».

Отак  стрічалися  вони  до  віку  зрілого,
На  перший  погляд  мирний  мали  вид:
Боявся  Олень  Вовка  зголоднілого,
А  Вовк  страшився  рогів  та  копит.

Що  врешті  сталося  між  ними  –  хто  те  знає,
І  ось  удвох  вони  прийшли  на  Божий  Суд.
Та,  як  не  дивно,  Вовк  попав  до  раю,
А  Олень  –  в  пекло!  «Боже!  Який  бруд!
Що  в  біса  коїться?!  Я  Олень,  а  не  Вовк!»  -
Горлав  надривним  голосом  даремно
Рогатий  велетень,  та  раптом  змовк,  –
Хтось  зі  Святих  зійшов  до  нього  в  темну.

«Не  лайся,  й  не  кричи,  а  тільки  зрозумій,
Що  ти  і  зараз  не  назвеш  число
Комах  убитих,  ящірок  і  змій,
Хоч  не  твоє  було  те  ремесло!
Як  пасся  ти,  хіба  звертав  увагу
На  ледь  помітних  жителів  трави?
Не  придивлявся!  Знав  лише  про  спрагу!
Жував  не  дивлячись,  копитом  землю  бив!
А  Вовк  –  не  те,  у  нього  кожна  жертва
Спокутала  свій  власний,  певний  гріх,
Без  кожної  із  них  він  міг  померти,
Й  сім’ю  свою  занапастити  міг.
Він  не  брехав,  що  полював  найслабших,
А  отже,  хто  сильніший  –  той  міг  жить!
А  це  закон,  який  існує  завше,
І  Вовк  йому  зміг  добре  послужить!»
 
Така  от  арифметика  виходить,
Як  не  мудруй,  і  як  тут  не  крути:
Не  все  те  зло,  що  іноді  нам  шкодить,
І  не  добро  все  те,  чим  задаєшся  ти.


***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868065
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.03.2020

Лев, Заєць та Тигр

Байка

Вселенські  сходини  зібрав  цар  звірів  Лев,
На  зборах  виступив  як  голова,  і  доповів,
Що  із  намісників  своїх  оце  попер
Старого  Вовка,  бо  давно  уже  хотів.
Той  брав  багато,  менших  не  любив,
На  водопої  міг  нагнати  страху,
А  це,  собака,  геть  ізнахабнів  –
Самого  Лева  десь  позаочі  послав  був  на…
Як  водиться,  царю  доповіли,
І  от  тепер,  при  всіх,  як  для  науки,
Лихого  Вовка  на  вірьовці  притягли,
І  прив’язали  на  три  дні  до  бука.
«Тепер  мій  зам  –  Сіренький  Заєць!  Прошу
Любити  й  жалувать  його,  немов  царя!
Як  має  хто  до  мене  дар,  чи  ношу,
До  Зайця  йдіть  спочатку,  він  –  як  я!»

Сказав  і  зник.  Як  ніби  й  не  було…
А  Заєць  збори  всі  узяв  на  себе,
Й  не  дивлячись,  що  панство  загуло,
Командним  голосом  як  рявкне!!!  І,  як  треба,
По  пню  своєю  лапою  як  дав!
Та  що  той  пень,  от  шия  Вовка  –  поряд,
І  ось  її,  прив’язану,  пор-р-рвав!
За  всі  ті  злочини,  що  Сірий  був  накоїв.
Упорався  –  побачив  Лиса,  й  поготів
Накинувся  загнати  в  кут  рудого,
Та  хитрий  Лис  на  гонах  зуби  з’їв,
Лиш  крикнув  через  хвіст:  «Шукай  дурного!»
І  той  знайшов!  Кабан  колись  прогнав
Його  із  поля  з  кукурудзою  смачною,
Тепер  же  Заєць  морду  ту  впізнав,
На  спину  скочив,  і  вже  без  простою
Почав  топтати  гриву  Кабану,
Той  скавучав,  як  стрижена  собачка,
Всі  звірі,  бачачи  цю  дивину,
У  різні  боки  від  тієї  скачки
Розбіглися.  А  Заєць  їх  все  гнав!
І  кожному  пригадував  забуте:
Жирафі  шию  на  вузли  зв’язав,
У  Оленя  всі  роги  зміг  погнути,
Слону  із  люттю  ноги  потоптав,
Ослу  безмозкому  начистив  рожу,
А  що  вже  мавпі  бідолашній  наказав!
На  люди  говорити  те  не  гоже.

Втекли  усі,  а  Заєць  все  біжить,
Пригадує  солодку  мову  Лева,
Аж  раптом  бачить,  ніби  майорить
Хвіст  Тигра  поміж  дальнії  дерева.
«Оце  йому  ще  вуса  обірву,
Смугастому  злодюзі  і  убивці»,  -
Подумав  Заєць,  і  чимдуж  майнув,
Стрибнувши  вуса  Тигру  смикати  на  пиці.

Тигр  Зайця  моментально  проковтнув,
І  не  замітив,  чи  живого.
На  зборах  звірів  лісу  він  не  був,
І  про  слова  царя  не  чув  нічого.
Із  дальніх  ловів  повертався  Тигр,
На  території  своїй  він  ставив  мітки,
Та  завершити  коло  ще  не  встиг,
Як  Заєць  стрибонув  поміж  повіки.

Ну  що  ж,  тепер  із  Левом  Тигру  знову,
Було  це  вже,  на  вартість  мідяка,
Слід  при  нагоді  поновити  спільну  мову…
А  от  мораль  у  байці  знаєте  яка?

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866346
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.02.2020

Сіре…

Сіре  небо  однотонне,
Плями  змилися  на  нім,
Десь  поділось  сонце  сонне,
І  не  світить  у  мій  дім.

А  ще  вчора  хміль  сміявся,
Зачиняв  на  ніч  корчму,
Чокнутий,  дружині  клявся,
Та  не  вірила  йому.

Знала  мила  –  хміль  уранці
Утреню  не  прижене,
Відпускає  вкотре  бранця  –
Йду  в  «Сільпо»  по  «Каберне».

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866343
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.02.2020

Навесні

   коли  навесні
ще  дерева  без  листя
і  цілісінький  день
з  хмар  сочиться  вода
я  не  знаю  чому
це  мабуть  особисте
ув  очах  стоїть  осінь
нехай  молода
нехай  ще  ненароджена
згорбленим  літом
працьовитим  до  ночі
почнеться  ось-ось
он  зав’яли  в  садку
цьогорічні  вже  квіти
мені  осінь  здалася
ну  тобто  здалось
що  пройшла  перехожим
не  повз  а  обабіч
і  торкнулась  мого
з  усіх  боків  єства
е-ех  хотів  би  я  Господи
ніби  гора  з  пліч
весну  зустрічати
років  до  ста
                       
***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865202
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.02.2020

Бездонна спрага…

Бездонна  спрага  замордовує  мене!
Щось  безкінечне  владне  наді  мною…
Не  як  тяжіння,  що  подолане,  –  земне,
А  щось  зіставне  з  чорною  дірою.

Вже  не  приваблює  земного  неба  вись,
За  нею  є  ще  досі  невідоме…
І  скільки  б  не  просив  себе  зректись  –
Та  ні,  не  можу  –  я  уже  не  вдома.

Земля  –  колиска,  кокон,  перший  файл,
Колись  зістариться,  як  магнітокасета,
Хоч  є  й  на  ній  небачене  –  нехай!
В  коханні  має  бути  трішечки  секрету.

Витаю  безвісти  всередині  себе́,
Перед  очима  пелена,  як  саван,  біла…
Воно  однаково  –  що  вгору,  до  небес,
Що  вниз,  до  дна,  у  власне  спрагле  тіло…

**

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865201
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.02.2020

Вся кров…

вся  кров  застигла
більше  не  тече
навіщо  їй  ті  вени
ті  канали
якими  шириться  пронозливим  квачем
така  брехня
якої  ще  не  знали
вся  правда-матка  вивернута  вщент
дороги  встелені  тяжкими  килимами
і  вже  прижився
польовий  брезент
і  вже  війна
мирніє  поміж  нами
за  обрієм  нам  застують
чомусь
не  розуміють
нам  не  треба  хаджу
ми  живемо  в  раю
і  я  сміюсь
і  всім  сміятися  із  себе
раджу

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863781
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.02.2020

Баба Зима

записано  зі  слів  бабці  Зими  О.В.

ви  про  зиму  дітки  думку
хочете  мою  узнать
зараз  те
поставлю  сумку
буду  з  вами  віддихать

ось  дрівець  купила  вчора
хлопці  зілом  привезли
я  рубати  не  здорова
порубали  занесли
п’ять  п’ятсот  та  за  роботу
тисячу
ото  й  рахуй
ще  й  спасибі  за  турботу
бо  без  неї  був  би
туй
назбирала  дітки  з  Паски
з  пенсії  а  то  ж  відкіль
все  цвіте  а  я  будь  ласка
думаю  про  заметіль
з  кожної  лишала  трохи
але  ж  то  іще  не  все
поки  прийде  та  Явдоха
то  мене  це  не  спасе
треба  буде  ще  купити
такий  самий
як  той?
зіл
як  життя  те  обдурити?
назбирати?  а  на  стіл?
всенькі  діти  в  місті
діти
вже  із  внуками  самі
Божечко  де  ділось  літо
скоро  ж  бути  і  зимі
нахурделить  снігом  вкриє
свят  корзину  принесе
начіпляє  їх  на  шию
їж  терпи  живи  й  усе
от  колись  була  та  радість
сніг  мороз
тепер  нема
ниньки  це  холодна  гадость
зима-зимонька-зима

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863778
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.02.2020

А-у!

Світлі  відблиски  у  темряві…  тріскучі  звуки…  і  уста…  Він  відчував  свої  уста,  пересохлі,  потріскані,  пекучі  уста.  Більше  нічого  не  відчував.  Світло  ніби  мерехтіло  і  мало  видимі  границі…  дивно  якось…  Потім  мерехтіння  перетворилося  на  відблиски  багаття,  тліючого  збоку  і  трохи  внизу.  На  жарові  зверху  лежало  кілька  гілок,  великих  гілок,  а  біля  багаття  покотом  спали…    багато  спало…  у…  у  шкірах?..

Так,  то  були  шкіри,  сухі  і  вивернуті  хутром  всередину  шкіри.  Кошлаті  голови  лежали  на  шкірах  сусідів,  і  тіла  повністю  закривали  поверхню  землі  навколо  вогню.  Шкіри  були  темні  і  світлі,  подерті  і  плямисті,  у  декого  довге  хутро  визирало  ізсередини.  У  шкірах  були  всі,  не  було  видно  жодного  тіла,  яке  було  б  не  в  шкірі.  «І  зшиті  вони…  такий  одяг  шиють…  своїми  руками…  Що  це?..  Де  це?..»

Потуга  піднятися  закінчилася  нічим.  Тільки  очі  могли  дивитися  вбік  і  вниз.  Раптом  із-за  вогню  вийшла  здоровенна  людина,  пройшла  кілька  кроків,  переступаючи  через  тіла  сплячих,  трохи  нагнулася  в  його  бік  і  приклала  руку  до  очей.  Людина  була  одягнена…  це  було  схоже…  на  одяг,  коли  ноги  з’єднані  з  тулубом.  На  кошлатій  голові  крім  величезної  кількості  волосся  було  видно  тільки  ніс,  великий  горбатий  ніс.  Людина  постояла  трохи  так,  потім  випрямилася,  покопирсала  палицею  вогнище,  додавши  світла  навкруг,  і  голосно  сказала,  показуючи  рукою  на  нього:

–  А-о-о!  А-и-а-а!  А-о-о-а-и-а-а!

Шкіри  заворушилися,  почулися  кроки  поруч.  Перед  очима  виникло  лице…  усміхнене  жіноче  лице,  але  неймовірно  волосисте,  і…  «Що  це  діється?  У  жінок  волосся  так  не…  із  носа!  Таке  довге  і…  і  щоки…  і  брови…  це  ж…  це  ж  якісь…  це  як  первісні  люди…    Чи  що  це  таке?  Це  сниться?»

–  А-а-е-і!  А-а-е-і!  Е-і-а-і-а-і-а!  –  волохате  лице  усміхалося  і  на  очах  були  сльози.  –  У-і-о-а-и,  е-и-и,  -  одна  її  рука  обережно  підняла  його  голову,  а  друга  піднесла  посудину  із  рідиною.  –  Е-и-и-е-и-и!

Губи  відчули  дотик  посудини  і  та  злегка  вдарила  по  зубах.  Край  посудини  був  товстий  і  шорсткий  і  потрібно  було  добре  розкривати  щелепи,  щоб  у  рота  потекла  рідина.  Нарешті  це  вдалося.  «Чашку  зліпили  пальцями»  -  подумалося  йому,  коли  доторкувався  зубами  до  посудини.  Неймовірно  гіркий  і  одночасно  із  солодким  присмаком  якийсь  напій  потік  далеко  всередину,  і  завдяки  цьому  напою  він  тепер  почав  відчувати  тіло,  принаймні  в  животі.  Далі  він  відчув,  як  повертається  все  єство.  Спочатку  це  було  лице  і  руки  –  малесенькі  голочки  з’являлися  на  місці  долонь,  пальців,  щік,  поколювали  маленькими  хвилями  і  зникали,  залишаючи  по  собі  відчуття.  Коли  прийшла  впевненість  ворухнути  пальцями,  відчуття  перейшли  до  ніг.  «Дивні  відчуття.  Немає,  немає  –  і  є:  руки,  ноги,  голова…  вона  дуже  важка…»

В  очах  нарешті  розвиднилося,  звідкись  взялася  сила  і  він,  піднявшись  на  лікоть,  роззирнувся.  Що  можна  було  побачити  в  темряві?  Багато  людей,  закутаних    у  шкіри,  із  величезними  кудлатими  головами,  стояли  і  дивилися  трохи  нагору,  на  те  місце,  де  лежав  він.  За  їхніми  спинами  жевріло  багаття.  Нерівні  стіни  приміщення  підіймалися  високо  вгору  і  зникали  у  темному…  «Даруйте,  то  стіни  поволі  змикаються  над  головою?  Що  це  –  печера?!  Це  величезна  печера?!!»

–  Де  ми?  –  він  хотів  це  сказати  вголос,  але  не  зміг,  і  мабуть  вираз  його  обличчя  стурбував  тих,  хто  був  поряд.  Вони  голосно  зауеикали  і  замахали  руками,  один  одному  щось  показуючи.  Раптом  перед  очима  впритул  виникло  вже  не  щасливе,  а  стурбоване  волохате  жіноче  лице.  Мабуть  то  було  те  саме  лице,  і  воно  було  не  тільки  стурбоване,  а  й…  суворе.  Суворості  додавали  щільно  стиснені  широченні  уста,  і  очі,  які  блищали  неприродним  блиском:

–  Ауеиеау?  Ау?!  –  Тепер  це  було  схоже  на  мугикання.

Він  піднявся  і  сів,  обпершись  рукою  об  постіль.  Постіль  була…  із  тоненьких  м’якеньких  смужок  хутра  якихось  тварин,  вони  не  були  з’єднані  між  собою,  але  мабуть  одним  краєм  кріпилися  до  того,  що  було  під  ними,  до  основи.  Погляд  ковзнув  на  руку.  Такої  своєї  руки,  такого  зап’ястя  із  густим,  темним,  майже  чорним  волоссям  він  не  пам’ятав.  І  ноги…  Вони  були  на  диво  короткі,  широкі  і  м’язисті,  він  не  пам’ятав,  щоб  у  нього  були  такі  ноги.  Відчуття  було  таке,  ніби  він  умів  рухати  чужими  ногами.  Сказати  про  це?  Сказати!  Сказати!!  А  як  же  сказати?  Як  сказати?!!  –  він  теж  не  пам’ятав!!!

–  А-у?!  Е-е-е?!  А-у?!  –  жіноче  лице  не  віддалялося.

«Що  вона  хоче?  Питає  хто  я?  Хто  я?  Хто?!!  Не  пам’ятаю…  не  пам’ятаю…  пам’ятаю  тільки,  що…  що  їсти…  можу…  і  хочу…  і…  і  з  жінками…  люблю…  дуже…  а  ще…  не  пам’ятаю…  так…  зовсім  не  пам’ятаю…  як  говорити…»

–  Е-е-а-а…  –  голос  здався  зовсім  чужим.  «Не  можу!!!  Не  пам’ятаю!!!  І  ці…  шкіри…»

–  Е-і-а-у-о-о?  –  жіноче  створіння  сіло  поряд  і  обійняло  його  за  плечі,  доторкнулося  вустами  до  вуха.  –  Аеуаіоу…  аеу…  іауоііуеоу–  вона  шепотіла  далі  і  далі,  ніжно  торкаючись  його  вуха  губами  і  натхненно  розповідаючи  щось  таке,  що  могло  тільки  примерещитися.  Стіни  раптом  повільно  заколихалися  і  попливли,  вдихати  стало  важко,  підступила  нудота.  У  вухах  з’явився  шум.  «Що  діється?  Чому  я  нічого  не  пам’ятаю?  Ці  люди…  хто  вони?..  ці  шкіри…  цей  сморід…  це…    це  справжнє…  але  ж  такого  не  може  бути!»

Він  ущипнув  себе  за  волохату  руку  і  серце  почало  битися  ще  частіше.  Разом  із  ним,  ніби  загіпнотизовані,  одночасно  ворухнулися  всі.  Він  сів.  Хто  стояв  найближче  –  відступили,  і  трохи  нахилили  голови.  Це  додало  хоч  якоїсь  впевненості,  інакше  заціпеніння  могло  закінчитися  панікою.  Кілька  кроків  униз  до  вогнища,  де  було  тепліше,    здалися  таким  важким  трудом,  що  прийшлося  знову  сісти.  Хтось  щось  сказав,  потім  десь  голосно  крикнули  і  через  кілька  миттєвостей  до  нього  простяглася  рука…  із    їжею.  Так,  то  був  великий  шмат  теплого  м’яса  і  якесь  велике  сухе  листя.  Голод  забурчав  у  животі  так  голосно,  що  всі  почули  і  почали  сміятися,  переказуючи  це  один  одному  і  показуючи  на  нього  пальцем.  Дехто  присів  навпроти  нього  із  виглядом  повного  задоволення.

М’ясо  було  на  диво  смачне,  соковите  і  не  застрягало  в  зубах,  але  надто  пересолене.  Ніби  бачачи  його  думки,  хтось  із  ближніх  підсунув  посудину  з  рідиною.  Така  їхня  поведінка  додала  сміливості  і  він,  нарешті,  підняв  погляд  угору,  на  оточуючих.  Спочатку  несміливо,  а  потім  все  сміливіше  і  сміливіше  став  вдивлятися  у  їхні  лиця,  статури,  у  лице  кожного.  Всі  перестали  рухатися,  завмерли  і  теж  дивилися  на  нього.  Запала  довга  тиша.

Щось  однакове,  щось  спільне  було  в  усіх  лицях…  Щось  таке…  Чимдалі  він  вдивлявся,  тим  все  більше  якась  незрозуміла  тривога  заповнювала  душу.  Вона  заливала  всю  середину  від  самого  дна  аж  до  горла,  і  ось-ось  мала  з’явитися  назовні.  Нарешті  він  зрозумів:  то  були  одні  жінки…  усі…  навіть  та,  із  носом…

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863377
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2020

ВОНА

туман  гілки  узори  занавіска
прямі  квадратні  довгі  круглі  шви
за  склом  асфальт  із  блиском  скла  і  слизько
зажди  залишся  встигнеш  не  спіши

скрипіння  ліжка  кроки  двері  тиша
далекі  ледве  раз  і  два  і  три
пішла  розтала  видихалась  вийшла
забудь  залиш  зайди  закрий  зітри

вікно  стіна  годинник  стрілка  стрілка
тарілка  склянка  цукор  хліб  вода
не  жадібно  не  соромно  не  мілко
не  зраджена  красива  молода

назустріч  поруч  спільно  ненастанно
існує  дише  каже  і  мовчить
із  безвісті  із  долі  із  туману
назавжди  на  годиночку  на  мить

обід  передвечір’я  захід  вечір
прямі  квадратні  довгі  круглі  шви
безсмертя  волі  свята  втіхи  втечі
вона  і  я  і  ти  і  ми  і  ви

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863375
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2020

Тілесні пори року

знана  лікарня
стала  знайома  й  мені
зима  в  ній  лежить

ночі  спокійні
гріють  усіх  уві  сні
весняна  блакить

вранці  приходить
лікар  із  теплих  країн
здоров’я  дає

юність  відразу
лине  до  власних  руїн
на  місці  портьє

голос  до  літа
знов-таки  має  прийти
надія  жива

сонце  все  вище
квітнуть  усенькі  плоди
на  думці  жнива

праця  з  плодами
за́пал  природі  несе
збирай  урожай

літо  як  завжди
часто  найдовше  за  все
живи  не  зважай

з  бабиним  літом
радісний  буде  ще  грім
осіння  сльота

врешті  зимове
дасть  занедужати  всім
тілесні  літа

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863150
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.01.2020

За́хисна

За́хисна  осіння,  без  листя  прозора,  вся  із  пеньків  спиляних  дерев  і  молодих,  але  вже  височеньких  пагонів,  що  з  них  повідростали.  Поміж  пеньками  повно  сміття:  брудні  салафанові  торбинки  різноманітних  кольорів,  і  пусті,  і  чимось  наповнені,  жмакані  по  одному  або  невеличкими  пачками  і  теж  брудні  папірці,  пакети  від  різних  продуктів,  пластикові  і  скляні  пляшки,  биті  тарілки  і  вивернутий  зонтик  у  драному  ганчір’ї…

Деякі  салафанки  попідлітали  і  почіплялися  до  пагонів  дерев,  так  що  і  не  дістанеш.  Висять,  тріпотять  на  вітерці.  Видно  все  це  сміття  сюди  привезли,  вигрузили  на  купу  і  її  потім  порозносило  вітром.  Рознесло  по  всій  захисні:  поначіпляло  на  гілки  кущів  і  деревець;  крізь  те,  що  на  землі,  попроростала  і  вже  посохла  трава;  місцями  салафан  покривав  землю,  як  ніби  хотів  її  зігріти.  Скільки  видно  в  обидва  боки  за́хисни  –  одне  й  те  ж  саме.

А  он  один  з  дірками  білий  мішок  знайшов  собі  флагшток  –  зачепився  за  вертикальну  палю  метра  півтора  заввишки…  стривайте…  паля  та  обтесана…  руками  оброблена  і…  проволока  зверху  прикручена…  мішок  до  палі,  але  виліз  із-під  проволоки  і  розвівається  прапором…

Та  то  ж  межу  позначали!  За  за́хисною  –  он  же  ж  видно!  –  поле  зелене,  озима  мабуть,  чи  що,  та  що  там  мабуть  –  точно!  Осінь  же!

А  поле  красиве:  рядочки  рівненькі,  вже  кучеряві,  зливаються,  доглянуті,  їжджені  –  сліди  від  трактора  видно;  добрива  внесені,  бо  колір  такий  густо-густо-зелений,  насичений.  І  на  всьому  полі  скільки  видно  –  хоча  б  одна  тобі  салафанка  чи  папірець!  Чистесеньке!  Зеленесеньке!  Ні  бур’янів  тобі,  ні  сміття!

І  дійсно  –  сміття  серед  бур’яну  тільки  по  за́хисні,  на  поле  якось  нічого  й  не  занесло,  навіть  на  узбіччі  дороги  немає…  ні,  он  щось  валяється  одиноко.  Пачка  від  сигарет.

А  дорога  впирається  і  ніби  поволі  перетворюється  у  картинну  раму  із  обпаленої,  відшліфованої  і  полакованої  деревини́,  яка  пішла  і  пішла  по  колу  навколо  поля  і  за́хисни  зі  сміттям  безперестанку.

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863149
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 31.01.2020

Сором щоки залив…

сором  щоки  залив
очі  нікуди  діти
побіжу  як  малим
попід  схилені  віти
загадаю  щоб  се
вже  повік  не  згадати
а  воно  все  несе
вже  несе  до  розплати
упаду  на  коліна
зіб’ю  лікті  до  крові
чом  земля  так  камінна
чом  слова  так  суворі
вже  не  буду  я  більше
чую  посміх  наївний
він  не  був  і  раніше
він  якийсь  таки  дивний
я  кочуся  донизу
щоки  пеком  червоні
чи  від  сліз  чи  від  хмизу
закривають  долоні
нащо  друзі  мені
стрічні  і  перехожі
всі  на  світі  земні
один  одному  схожі
заведу  себе  сам
в  одиноку  орбіту
на  перетин  всім  псам
цього  безладу-світу
най  побачать  усі
що  я  ввесь  таки  їхній
в  усій  їхній  красі
пру  по  смузі  їх  злітній
вже  забіг  за  бар’єри
всі  вогні  вже  позаду
їхні  затхлі  вольєри
і  смердючий  їх  задум
вже  мене  не  дістануть
і  вони  мені  ниці
вже  мені  тільки  прямо
до  своєї
столиці

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862871
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2020

ТРОЛЕЙБУС ЕРИ ВОДОЛІЯ

«У  мене  є  дві  фази,  мамо,
Я  –  чистий  бухарський  емір.
Коли  я  тверезий,  я  –  Муму  і  Герасим,  мамо,
А  так  я  –  «Війна  і  мир»
                                                                 Б.  Грєбєнщіков

Ранок  як  ранок.  Нічого  особливого.  Хіба  що  серпанок  трохи  густіший  звичайного.  І  на  обрії  ніби  якісь  хмарки.  Але  диспетчер  сказав,  що  погода  буде  така  ж,  як  і  вчора.  А  значить  буде  спека.  Хоча  погода  знадвору  –  то  погода  знадвору,  від  її  невгамовного  впливу  є  багато  чого:  двірники,  пічка,  кондиціонер,  закриті  чи  відкриті  вікна,  люки  на  даху.  Інженерія  не  спить,  особливо  за  кермом:  фукає,  дмухає,  нагнітає,  холодить  і  висмоктує.

А  от  мікроклімат  ізсередини…  То  зовсім  інше  явище.  Мікроклімат  ізсередини…  Зовсім  інше…  Проти  його  діяння  є  лише  один  спосіб  –  нічого  не  чути,  нічого  не  слухати,  ні  на  що  не  звертати  уваги.  Але  все  це  суворо  заборонено  правилами!  Тому  доводиться  вдовольнятися  тихенькою  музикою  з  динаміків,  новинами  з  міської  радіостанції,  шумом  коліс  по  дорозі  та  напруженням  струменів  у  жилах  організму,  а  ще,  коли  вже  зовсім  все  дістане,  старими-престарими  думками  про  своє  нелегке  життя…

Життя,  коли  приходиться  все  знати.  Все  знати…  Можна,  щоправда,  ще  заспівати  чогось  такого,  свого,  наслідуючи  якогось  із  тих,  хто  співає,  –  бо  є  ще  мікрофон,  але  він  тільки  для  чітко  визначених  випадків,  користуватися  ним  для  співу  навряд  чи  можна,  тому  справжнім  спасінням  залишається  тільки  музика,  тихенька  музика.  І  ще  –  напруження  струменів…

Отож  вмикаємося…  лічильники  обнулили…  пасажирів  нуль,  і  –  пої-і-і-хали…  Легенька  нерівність  у  відкритих  воротях  боксу,  у  дзеркалі  заднього  виду  усміхнене  обличчя  механіка,  який  щойно  дав  «добро»,  на  подвір’ї  де-не-де  працівники.

Все  як  завжди.  Зараз  на  першій  зупинці  за  рогом  зайде  Віра  Іванівна,  вихователька  дитячого  садка,  що  поруч.  Вже  стара,  вже  зігнута,  зате  стільки  людей  приємно  заглядають  їй  в  обличчя…  і  всі  кажуть:  «Доброго  ранку,  Віра  Іванівно!»  Вона  завжди  усміхнеться,  бадьоро  відповість,  запитає  як  справи.  Дехто  поцікавиться  її  здоров’ям.  До  дуже  багатьох  звертається,  як  до  дитини.  І  до  молодих,  і  до  вже  літніх.  Це  означає,  що  вона  була  їх  вихователькою.

Жодного  разу  ще  не  було,  щоб  хтось  сказав,  що  його  не  так  звати,  що  вона  помилилася.  Всіх  пам’ятає!  За  нею  завжди  Жорик  заходить,  її  син.  П’яниця,  але  на  роботу  їде.  Одного  разу  хтось  говорив,  здається  це  вихідний  день  був,  що  то  кара  з  неба  за  те,  що  стільки  уваги  й  любові  чужим  дітям  віддавала.  А  хтось  погоджувався.

Жорик  працює  на  заводі  токарем,  і  непоганим  токарем,  навіть  дуже  гарним  токарем.  Колись  були  часи,  коли  до  нього  черги  стояли.  Виточував  таке,  що  з  інших  областей  приїжджали.  Але  ось  доїдемо  до  заводу  –  самі  побачите  –  у  нас  він  відомий  художник!  Колись  був  забився  на  два  відра  коньяку,  що  Чапаєва  на  коні  на  повний  зріст  намалює  так,  що  не  відрізниш.  І  намалював!  На  стіні  свого  цеху!  На  тій,  що  на  вулицю  виходить.  Жовтою,  синьою,  червоною  і  чорною  фарбами.  Чапаєв  на  коні  серед  пшеничного  поля.  І  небо  безкрайнє...

Та  так  намалював,  з  такими  подробицями  і  деталями,  що  спочатку  всі,  хто  вийшов  за  територію,  стояли  і  дивилися  заворожено,  відступивши  від  паркану  по  обидва  боки,  ніби  Чапаєву  дорогу  даючи;  потім  довго  чмокали  і  хитали  головами  (хтось  іще  зауважив,  що  іноді  грива  у  коня  ворушиться,  іноді  пшениця);  а  потім,  коли  дійшло  до  начальства,  вирішили,  щоб  Жорик  іще  дві  стіни  замалював,  що  на  вулицю  дивляться.  Але  він  тоді  пішов  у  запій.

Коли  Жорик  п’є  –  він  малює  на  полотні.  Закривається  у  залі  батьківської  хати,  де  живе  з  матір’ю,  –  і  малює.  П’є  і  малює,  п’є  і  малює…  Все  що  потрібно  для  цього  –  фарби,  купа  пензлів,  всілякі  баночки,  ганчірочки,  ножички,  скребачки,  палітри,  підставки,  полотна  і  навіть  кілька  рам  для  майбутніх  картин  –  все  лежить  у  залі,  в  шафі  і  в  дивані.  Чекає.  Чекає  натхнення.  І  коли  натхнення  приходить  –  враз  те  все  оживає,  починає  дихати,  струмувати,  випромінювати;  натягнуті  полотна  тремтять  від  очікування  майбутніх  дотиків,  звуки  пензлів  на  палітрах  перетворюються  на  голоси  святих  ангелів,  а  небесний  хор,  що  долинає  з-за  вікон,  приєднується  до  чарівного  багатоголосся  кольорових  тубиків,  і  всі  вони  разом  співають  і  співають  свою  безкінечну  заповітну  пісню.  Безкінечну  коли  скільки  –  коли  пів  місяця,  коли  місяць,  коли  ще  більше.

Це  потім  його  знову  заберуть  до  лікарні,  Віра  Іванівна  продасть  Новій  Пошті  кілька  картин,  щоб  гроші  були  на  лікування,  а  інші  картини  закутає  і  заховає,  доки  не  приїде  Жориковий  син,  Артем,  і  не  забере  картини  в…  те…  в  Іспанію…  на  аукціон.  Там  їх  продадуть  по  кілька  тисяч  грошей  за  кожну  –  дехто  з  їхніх  неабияк  цінує  художнє  мистецтво  Жорика.

А  Жорик  підлікується,  повернеться  додому  і  знову,  в  котрий  вже  раз  буде  втікати  від  матері  кудись  надвір,  на  вулицю,  коли  та  намагатиметься  йому  щось  розказати.  Віра  Іванівна  буде  іти  за  ним  слідом,  буде  плакати,  не  соромлячись  голосити  на  причілку,  а  потім  знову  змовкне,  затихне,  аж  поки  хтось  на  зупинці  не  скаже:  «Доброго  ранку,  Віра  Іванівно!»,  і  не  зазирне  ласкавим  поглядом  в  її  обличчя.  А  Віра  Іванівна  доїде  до  площі  Центральна,  вийде  через  передні  двері,  довго  буде  стояти  і  дивитися  вслід  автомобільному  потоку,  потім  волі-поволі  рушить  у  бік  міського  парку,  де  є  дерева,  лавки  і  голуби,  що  останнім  часом  манять  її  до  себе  все  дужче  і  дужче...

Ось  і  зупинка  номер  один,  але…  немає  ні  Віри  Іванівни,  ні  Жорика…  дивно…  робочий  день…  Невже  він  знову  малює,  а  вона  йому  знову  попоїсти  намагається  занести?  На  зупинці  тільки  двоє  діток  з  мамами.  Хлопчик  і  дівчинка  з  ранцями.  Вони  нові  пасажири,  в  школу,  в  перший  клас  тільки-но  пішли.  Ласкаво  просимо!  Мами  балакають  про  щось…  Віра  Іванівна…  лікарі…  серцевий  напад…  не  встигли…  повісився…

Ні!!!  Ні-ні-ні!!!  Не  хочу  нічого  чути!!  Не  хочу  нічого  слухати!!  Обережно,  двері  зачиняються!  Наступна  зупинка  –  «Ера  Водолія»

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862869
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2020

В пошуках сюжету…

скло  віконне  відділяє  світ  від  світу
проникаю  й  різко  повертаю  вгору
намагаюсь  якнайвище  залетіти
в  пошуках  сюжету  для  нового  твору

у  прямім  ефірі  бовтанка  не  цяцька
знань  тягар  пружинить  і  щипа  суворо
драма  ліра  епос  відбиваюсь  хвацько
в  пошуках  сюжету  для  нового  твору

тьма  небесна  чим  є  вища  тим  темніша
дивна  велетенська  ніч  у  денну  пору
як  принаду  прозі  нанизаю  вірші
в  пошуках  сюжету  для  нового  твору

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862551
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2020

ПОРИ РОКУ

Всі  пори  року  невблаганно  вчасні,
Затримка  може  бути  незначна…
Є  день,  що  несподівано  погасне,
Є  ніч  утнеться  жадано  смачна.

Осіннє  збіжжя  прагне  на  спочинок,
Тягло  весну  і  літо,  як  земне,
Шукає  сіяча  тепер  очима,
Благає  стиха:  «Не  покинь  мене!

Візьми  як  є,  і  віднеси  у  сховок
На  зберігання.  Справжньої  весни
Чекаю  я,  можливо,  помилково,
То  Ти  мені  всю  правду  проясни…»

А  що  стерня?  Крихке,  колишнє  тіло,
Лиш  оболонка,  менше  пів’єства…
Зерно  у  іншому,  якщо  зуміло
Ввібрати  все,  і  вийти  крізь  уста.

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862351
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.01.2020

Різдвяна дивина

морозний  ранок
Божого  Різдва
заповнює  надією  легені
небесна  кобза  лине
сам  Кобзар
Свою  співає  пісню
про  спасення

Митець
малює  листя  у  вікні
і  підкоряючись  Його  ж  законам
воно  так  схоже
тільки  як  вві  сні
на  листя  те
що  є  за  склом  віконним

і  на  дерева
пагорби  в  лісах
так  схожі  дивовижні  ті  картини
на  деяких
є  навіть  небеса
і  лижний  спуск
і  навіть  лижник
дивний

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862349
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.01.2020

Місяць на небі…

місяць  на  небі  хмароньки  линуть
в  ясному  світлі  тихо  пливуть
справжні  картини  тчуть  без  упину  
і  відправляють  в  дальнюю  путь

дійство  те  дивне  дійство  те  любе
все  про  знайоме  все  про  життя
як  воно  було  як  воно  буде
де  перемога  де  каяття

ой  хмари  хмари  хмари  примари
звучні  у  думці  вголос  німі
нащо  ж  ви  хмари  все  розказали
як  тепер  жити  з  вами  мені

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862224
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.01.2020

ВАН ГОГ

«Добрий  ранок,  моя  одинокосте!..»
                                                 Ліна  Костенко,  «ВАН-ГОГ»

Добрий  ранок,  моя  одинокосте!
Ось  і  я,  своїм  ходом,  без  паль
дочвалав  до  твоєї  Високості,
як  було  у  пропам’ятний  Арль…
як  недавно  в  засніжений  Арль.

А  весною  натхнення  прокляттями,
вибух  барв,  ейфорія  смаку!
У  насназі  все  зайве  відтяли  ми,
як  кіннотник  на  повнім  скаку…
як  у  гідри  сто  глав  на  скаку.

І  от  маєш  –  вони  оживляються:
в  моїм  серці,
у  мозку,
в  руці…
У  картинах  вам  завжди  ввижаються,
а  ще  гірше,  що  на  язиці…
і  так  прикро,  що  на  язиці.

«Розуміти  ми  все  розуміємо»
«Малював  божевільний  митець»
«Тільки  дурень  такими  затіями
все  життя  за  мольберт  нанівець»
все  життя  на  мольберт  нанівець…

Струменіє  повітря  токсинами.
Липень  шепче  до  стиглих  пшениць.
Порух  пензля  їх  ще  не  застиглими
намережить  собі  горілиць…
намалює  лише  горілиць.

І  мені  усе  те,  що  вбачаю  я,
перешепче,
вдихне,
розповість…
За  діагнозами  і  звичаями
стане  нападом  праведна  злість…
стала  нападами  моя  злість.

То  ж  невже  із  полотнами  білими
всім  здаватися  писаний  час?
І  до  смерті  зірки  з  небосхилами
недосяжні  для  кожного  з  нас…
недосяжні  для  когось  із  нас.

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862223
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.01.2020

Спасибі тобі, ЛОМА

Відкритий  лист  Василю  Ломаченко

Скільки  себе  пам’ятаю  з  дитячих  років  –  все  хотів  із  усіма  однолітками  силами  помірятися,  поборюкатися,  поборотися  –  хто  кого,  хто  сильніший.  Потім  ця  жага  помірятися  силами  якось  перейшла  на  шашки  і  шахи,  і  коли  в  шашки  хоч  якесь  досягнення  було  –  школу  обіграв,  то  в  шахи  навіть  у  класі  не  був  перший.

А  потім  прийшло  слово.  Воно  принесло  нове,  зовсім  інше  змагання,  яке  волі-поволі  перестало  бути  схоже  на  змагання  з  кимось,  а  стало  більше  схоже  на  змагання  із  самим  собою.  Але  любов  до  силових,  чоловічих  видів  спорту,  залишилася  з  дитинства.  Зокрема  до  боксу.

Щось  не  до  кінця  зрозуміле,  щось  неповторне  таїть  в  собі  картина  двох  чоловіків,  що  б’ються,  домовившись  наперед.  Так,  вони,  можливо,  заробляють  на  цьому  гроші,  можливо  це  єдина  їх  робота  –  бокс,  але  щоб  прийти  до  цього,  щоб  стати  боксером  справжнім  –  мало,  і  абсолютно  недостатньо  одного  бажання  заробити  грошей.  Повинно  бути  ще  щось.  Якщо  сказати  просто,  для  початківців  –  повинен  бути  характер.  Характер  боксера.  Саме  характер  боксера,  як  ніщо  інше,  робить  боксерський  поєдинок  справжнім  видовищем.  Характер,  помножений  на  вміння.

Запитайте  у  будь-кого:  хто  такий  Майк  Тайсон?  Можливо  хтось  і  не  відповість,  але  я  впевнений,  що  допоки  календар  буде  рахувати  роки  –  допоки  його  ім’я  не  затреться  іншими  іменами  не  тільки  в  боксі,  а  й  взагалі  у  спорті.

Коли  Майк  Тайсон  виходив  у  ринг  –  все  на  світі  переставало  існувати,  все  кудись  чудесно  щезало  –  залишався  тільки  ринг,  Майк  Тайсон  і  супротивник.  Все.  Більше  нічого.  Навіть  телевізор  зникав.  Все,  що  робив  Майк  Тайсон  у  ринзі,  було  якимось  непоясненним  чудодійством,  від  якого  неможливо  було  відірвати  очі,  і  яке  обов’язково  потрібно  було  б  показати  інопланетянам,  якби  вони  раптом  прилетіли  б  на  Землю  і  захотіли  поближче  познайомитися  з  людством.  Так  тривало  деякий  час.

Потім  прийшли  часи,  коли  Майк  Тайсон  став  не  таким,  почав  програвати.  Це  було  якесь  таке  відчуття,  до  якого  вкрай  необхідно  було  знайти,  а  як  ні  –  то  придумати  собі  якесь  пояснення,  якесь  заспокоєння.  І  колір  шкіри  не  такий,  і  в  різних  авантюрних,  навіть  кримінальних  ситуаціях  Майк  Тайсон  побував,  і  наркотики  вживав,  і  побив  когось  на  вулиці,  за  що  то  штраф  платив,  то  за  ґратами  сидів,  і  ще,  і  ще.  Але  ніщо,  абсолютно  ніщо  із  всього  того,  і  все  воно  разом,  не  могло  перекрити  той  відчай,  який  кричав  криком:  «Все!!!  Майк  Тайсон  більше  нічого  не  покаже  такого,  як  він  показував!  Все!!  Дивіться  старі  записи!  Амба!  Амінь!»

Пізніше  від  фахівців  почув  вирок:  «То  він  просто  фізично  постарів».  «Так,  постарів,  -  думав  я.  –  І  остаточно,  без  будь-якої  надії  на  вороття  програв  бій  старшому  від  себе  на  один  рік  супернику».

Е-хе-хе-е-ех…  Хіба  це  так  буває,  що  фізична  сила  не  залежить  від  психічної?
Після  Майка  Тайсона  не  стало  більше  жодного  боксера,  який  би  міг  виклика́ти  такі  самі  емоції,  який  би  діяв  так  само  психологічно.  Жодного.

І  ось  з’явився  він.  Коли  вперше  побачив  це  дійство  –  я  ледь  не  плакав.  Це  було  повернення,  дарунок,  знахідка.  Це  було  точно  так  само,  якби  я  знайшов  затонулий  корабель,  повний  золота,  і  двадцять  п’ять  відсотків  щоб  належали  мені.  Ні!!  Це  було  схоже,  якби  Всевишній  мені  пообіцяв,  що  ні  я,  ні  мої  близькі,  ні  всі  ті,  кого  я  знаю  і  про  кого  чув  –  що  всі  вони  в  своєму  житті  не  будуть  хворіти  взагалі,  жодною  хворобою.  Ось  десь  так  приблизно  це  виглядало!

Його  звали  Василь  Ломаченко.  Це  був  турнір  з  напівпрофесійного  боксу,  в  якому  Василь  із  любительського  переходив  у  бокс  професійний.  Що  він  тільки  робив  у  ринзі!!  Ніякими  в  світі  словами  цього  не  передати!

Потім  настали  бої  з  професіоналами.  Якщо  Майк  Тайсон  брав  своє  силою,  напором,  безкомпромісністю,  відсутністю  боязні,  то  Василь  Ломаченко  показував  усьому  світові,  що  значить  вміння,  і  на  що  з  тим  умінням  здатен  людський  організм.  Це  потрібно  тільки  бачити!  І  бажано,  щоб  на  програвачу  був  режим  уповільнювання  зображення,  бо  дуже  часто  не  можна  навіть  встигнути  розгледіти,  а  що  ж  власне  сталося.  Неперевершена  феєрія  рухів,  в  якій  можна  побачити  все:  і  силу,  і  напір,  і  безкомпромісність,  і  відсутність  боязні,  і  витривалість,  і  гнучкість,  і  варіативність,  і  новаторство,  яке  вже  почали  копіювати,  і…  Я  дивився  на  все  це  і  кожного  разу,  кожного  разу  я  думав:  «А  колись  прийде  час,  і  мені  знову  доведеться  шукати  собі  якісь  пояснення,  якісь  заспокоєння,  як  у  випадку  з  Майком  Тайсоном.  Цікаво,  які  вони  будуть?  Чи  я  сам  собі  їх  придумаю,  чи  хтось  підкаже?»

І  ось  цей  час  настав.  Ні-ні,  Василь  Ломаченко  не  почав  програвати  боксерські  бої,  йому  тільки  належить  у  наступному  бою,  у  квітні-травні,  стати  абсолютним  чемпіоном  світу  у  своїй,  легкій  вазі.  Він  вже  переміг  усіх  своїх  суперників,  які  погодились  вийти  проти.  І  в  нього  є  ще  мрія  повернутися  в  напівлегку  вагову  категорію  і  там  теж  стати  абсолютом.  Успіхів  йому  і  натхнення!  Чесне  слово!

Але  тепер  прийшов  час,  коли  я  точно  знаю,  що  я  не  буду  відчувати  якихось  негативних  емоцій,  коли  Василь  програє.  Не  буду  шкодувати  і  шукати  собі  якісь  пояснення  і  заспокоєння  –  ці  заспокоєння  дав  мені  сам  Василь.  Величезне  дякую  йому!

Він  виклав  відео,  а  наступного  дня  ще  одне  відео,  де…  не  хочеться  і  говорити,  що  на  тім  відео.  Хоча  ні,  –  говорити  треба:  на  однім  відео  вихваляння  православного  духу  з  символікою  Російської  православної  церкви  на  фоні  тренування  російського  спецназу,  а  на  другім  –  Василь  читає  вірш  про  православний  дух,  що  лине  з  Москви.

Здійнявся  галас,  неймовірний  галас,  такий  галас,  який  кілька  років  назад  не  можна  було  собі  навіть  уявити.  Кожен  кричить  своє,  кожен  виказує  свою  точку  зору  на  цю  ситуацію,  в  якій  і  справді  можна  не  один  спис  зламати.  Але  серед  усього  багатоголосся  я  не  зустрів  тих  слів,  які  хотів  би  сказати  сам,  тому  вирішив  сказати  їх  особисто:

-  Спасибі  тобі,  ЛОМА,  що  позбавив  мене  необхідності  шукати  собі  пояснення  і  заспокоєння  у  разі  твоїх  негараздів!  Спасибі  тобі  величезне!  Всі  пояснення  і  заспокоєння  ти  надав  сам!  І  саме  найголовніше:  можеш  тепер  не  переживати,  не  перейматися  –  у  мене,  твого  вболівальника,  тепер  не  буде  стресу  і  негативних  емоцій  в  разі  твого  програшу,  навіть  якщо  це  станеться  в  наступному  бою.  Обіцяю.  Амба.

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861475
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.01.2020

На вулиці…

«На  вулиці  –  я  чую  крізь  вікно  –
Сміється  жінка  штучним  сміхом…»
                                                         Ліна  Костенко,  «СМІХ»

На  вулиці  –  я  чую  крізь  вікно  –
сміється  жінка  штучним  сміхом.
Мабуть,  їй  сумно,  тільки  все  одно
їй  хочеться  сміятися  для  втіхи.

А  я  дивлюсь  на  ріки  темних  вулиць,
на  голови  веселих  ліхтарів.
Свої  кашкети  з  жерсті  вниз  нагнули,
сміються  всі…    хотів  хто…    не  хотів…

І  на  моє  високе  підвіконня
каштани  білі  квіти  подають…
До  сміху,  що  внизу,  вони  сторонні,
в  них  інша  штучність  пестувала  суть.

Дивлюсь  на  них,    і  думаю  про  вірші:
коли  вже  сум  –  чи  до  вподоби  сміх?
Не  до  вподоби…  бо  є  зовсім  інший,
той,  що  для  себе,  а  не  так…  для  всіх.

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861288
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.01.2020

Мене ізмалку…

«Мене  ізмалку  люблять  всі  дерева…»
                                                                             Ліна  Костенко

Мене  ізмалку  люблять  всі  дерева,
я  з  ними  із  одного  починав.
Раніш  росток  і  прутик  металевий,
і  перша  проба  самостійних  прав.

Заледве  височіти  впала  доля  –
роздався  квіт,  і  зерня,  що  за  ним.  
І  ніби  все  котилося  поволі,
а  вже  до  сонця  ближче  молодим.

Тепер  ми  зустрічаємося  рідко  –
дерева  все  частіше  серед  стін.
Об’єднує  одне  нас  –  образ  квітки,
і  той  приходить  завжди  навздогін.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861285
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.01.2020

Дві двадцятки

рік  новий  трава  зелена
мінус  ледь  упав  за  нуль
все  вчорашнє  ще  на  сцені
тихо  пляшечка  буль  буль

пташка  рання  ген  співає
перекривлює  весну
видно  час  їй  гончий  стайєр
дві  двадцятки  відстебнув

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860321
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.01.2020

Чатує вітер…

«Чатує  вітер  на  останнє  листя…»
                                                                               Ліна  Костенко

Чатує  вітер  на  останнє  листя,
обскубує  неквапно,  а  затим
підхоплює,  і  з  шелестом  і  свистом
несе  данину  коштом  золотим.

Усе  зібрав  –  до  осені  печатку
намистом  з  горобини  начепив.
Весною  все  роздмухає  спочатку,
бо  в  нього  є  одне  з  найбільших  див:

гілляччя  капілярами  у  небо,
аорти  стовбурами  в  тілеса,
між  ними  понадміру  все,  чи  не  до  –
безмежжя  чудернацького  єства.

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859518
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.12.2019

Мабуть…

«Мабуть,  ще  людство  дуже  молоде…»
                                                                                   Ліна  Костенко

Мабуть,  ще  людство  дуже  молоде,
бо  грається  з  усім,  немов  дитина.
Не  дивлячись,  куди  –  кудись  іде,
ще  й  ручками  заламує  картинно.

Подивишся:  і  що  воно  таке?
Чому,  як  можу  я,  –  усі  не  можуть??
Я  не  про  хист,  я  просто  про  людське,
чи,  може,  це  Твоя  задумка,  Боже,  –

калічити  жадобою  себе,
сприймати  світ  насамперед  осібно,
чуже  ненавидіти  й  дотепер!
Та  скільки  ж  нам  іще  того  потрібно?!

Мабуть,  ще  людство  дуже  молоде
збагнути,  як  один,  прозору  звістку,
що  та  дорога  вгору  лиш  веде,
котра  униз  –  із  дерева  щоб  злізти.

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859517
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.12.2019

22 грудня

ніч  найдовша
бувша  дата
від  якої  не  втечеш
дехто  професійне  свято
в  ніч  затіяв
із  мереж
розіслав  по  світу  нитку
приєднав  динамо  і
як  удень
всім  стало  видко
в  ніч  найдовшу  на  Землі
спорудив  свої  будови
тінь  послав  під  три  чорти
і  всі  ночі  принципово
залишив  без  темноти
навіть  більше
ніч  вже  краща
багатьом  за  білий  день
менше  пнуться  різні  хащі
і  не  так  болить  мігрень
і  тариф  на  ніч  дешевший
трасами  все  більше  фар
більше  тягне  всіх  до  звершень
ніби  то  нічні  єства

ніч  здається  осідлали
та  уже  стрічався  клич
день  найдовший
ради  слави
запроторити  у  ніч

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858767
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.12.2019

Красива осінь…

«Красива  осінь  вишиває  клени…»
                                                                       Ліна  Костенко

красива  осінь  вишиває  клени
гаптує  вимережує  сріблить
все  більше  поливає  їх  вогненним
невідворотно  наближає  мить

коли  всі  клени  стануть  зовсім  голі
коли  все  листя  зовсім  відлетить
не  маючи  на  те  своєї  волі
а  лиш  чиєїсь  вишиванки  нить

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858268
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.12.2019

Я хочу знати…

«Я  хочу  знати,  любиш  ти  мене…»
                                                                               Ліна  Костенко

Я  хочу  знати,  любиш  ти  мене,
чи  це  вже  я  так  запросто  вважаю?
Твоє  космічне,  і  моє  земне  –
поєднане  від  краю  і  до  краю?

Чи  наші  душі  вітами  зрослись?
Моя  ґрунтовна,  і  твоя  безмежна…
І  чи  не  буде,  як  було  колись  –
перед  потопом  лісова  пожежа?

Чи  не  прокинусь  я  від  самоти
на  вичовганій  поетичній  сцені?  
Мене  із  нею  познайомив  ти,
коли  втікав  невидимо  від  мене…

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858267
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.12.2019

Згага швидкості

need  for  speed  most  wanted  гра
перегони  в  місті
згага  швидкості  стара
сто  замало  й  двісті

за  столом  немало  літ
я  провів  у  гонках
тюнінгований  болід
відчуваю  тонко

в  поворотах  повний  дрифт
та  чоло  без  поту
в  мене  клавіша  є  «shift»
вийду  з  повороту

а  як  треба  утекти
я  немов  веселка
пофіґ  всі  мені  понти
бачив  їх  в  люстерко

газ  в  підлогу  на  хайвеї
скину  ту  окову
раптом  що  моя  «escape»
розпочне  все  знову

та  ось  казус  наздогнав
mitsubishi  файне
дід  авто  подарував
справжнє  не  уявне

я  на  нім  за  пару  днів
вже  літав  по  місту
я  ж  бо  в  грі  все-все  умів
мчав  завжди  зі  свистом

і  ось  вчора  без  вагань
я  погнав  зухвальця
він  мені  як  до  змагань
нагло  fuckнув  пальцем

видно  теж  він  в  need  for  speed
був  одним  із  ботів
бо  зоставив  чорний  слід
в  першім  з  поворотів

а  в  наступнім  вереск  шин
викривив  нам  пельки
він  влетів  у  магазин
а  я  у  ГАЗельку

…  …  …

нині  всі  до  нас  уважні
ми  на  всіх  каналах
нині  ми  герої  справжні
тільки  у  кайданах

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857809
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.12.2019

Я не хочу…

я  не  хочу  очей
німо  піднятих  тільки  зі  страху
я  не  хочу  ночей
в  яких  дам  непоправного  маху
не  заводять  мене
дорогі  золоті  нагороди
все  що  зовні  мине
не  зостанеться  в  людській  породі

хай  лютує  зима
там  де  квітам  колись  забуяти
хай  пророка  нема
де  з  дитинства  потрібно  навчати
самовпевненість  гріх
а  в  цілому  найбільше  прощення
через  неї  до  всіх
теревенить  життєве  натхнення

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857808
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.12.2019

Іноді слова…

іноді  слова  як  птахи
ключем  одне  а  за  ним  двоє
іноді  як  ті  мурахи
мілкі  іще  і  лізуть  роєм

іноді  слова  каміння
і  кинути  й  носити  важко
іноді  як  мла  осіння
самі  заповнюють  бумажку

іноді  слова  тверезі
голодні  вільні  кольорові
іноді  всі  у  бентезі
як  у  признанні  до  любові

іноді  слова  із  ділом
поєднані  сто  літ  навіки
іноді  зі  стягом  білим
стають  замінниками  ліків

іноді  слова  служиві
чужі  інакші  словникові
іноді  як  плуг  на  ниві
потрібні  часті  у  розмові

іноді  слова  добірні
треновані  як  альпіністи
іноді  слова  як  звірі
кусають  навіть  хочуть  з’їсти

іноді  слова  з  пів  слова
своє  засвідчать  існування
іноді  а  радше  знову
комусь  вони  як  річ  остання

іноді  слова  гібридні
водночас  праві  і  не  дуже
іноді  усі  обриднуть
і  я  вмиратиму  мій  друже

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857297
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.12.2019

МІЙ ДУХ

мій  дух  багатьом  вже
справжнісінький  ворог,
шкідник  багатьом…
вони  уже  били
до  мене  на  сполох,
й  не  тільки  письмом…

бойкот  призивали  на  службу  одвічну,
зневага  ще  та…
півусмішку  слали  мені  іронічну,
що  гірша  хлиста…

далеким  мене  не  вважали,  напевно,
бо  даль  –  вдалині…
об  терен  подерли  усі  свої  стегна,
а  я  –  на  коні…

та  й  Біблія  каже:  хто  всім  до  вподоби,
хто  всім  до  ладу,
той  -  злодій,  поширює  першим  хворобу
в  своєму  роду…

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857195
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.12.2019

Не живу…

Не  живу  –  душею  тлію
Не  планую  –  тихо  мрію
Не  горджуся  –  усміхаюсь
Не  соромлюсь  –  просто  каюсь

Ні,  не  заздрю  –  сподіваюсь
Як  забруднююсь  –  купаюсь
Не  дивлюся  –  я  сприймаю
Якщо  слухаю  –  вбираю

Не  спішу  –  зате  встигаю
Як  кукують  –  не  зважаю
Відкривають  –  роззуваюсь
Виганяють  –  вибачаюсь

Вихваляють  –  червонію
Не  дадуть  –  то  не  збіднію
Не  збираю  –  наживаю
Не  мовчу  –  відповідаю

Як  кричу  –  то  вже  волаю
Як  роблю  –  те  значить  знаю
Як  не  певен  –  сумніваюсь
Пізнаю  –  і  вдовольняюсь

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857194
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.12.2019

Малюк із Хіросіми

дивились  як  Сонце  вставало
з  окулярами  кольору  хакі
на  сходах  удвох  пили  каву
він  їй  дарував  жовті  маки
навіщо  ж  ти  жовте  Ічіро
нехай  би  росли  собі  далі
та  я  не  хотів  вечоріло
на  вахті  всю  ніч  малював  їх
все  думав  оце  б  нам  з  тобою
взяти  й  злинути  вдвох  аж  на  Місяць
він  ще  досі  он  понад  горою
ти  із  мене  кохана  не  смійся
та  ну  що  там  той  Місяць  я  Сонце
дістану  для  тебе  із  неба
ну  що  ти  верзеш  ми  ж  японці
не  треба  коханий  не  треба
І  РАПТОМ
все  Сонце  небесне
пірнуло  до  них  на  коліна
як  щось  незрівнянно  чудесне
як  омріяна  ними  дитина
теплим  жаром  і  світлом  небаченим
Богу  в  очі  не  те  що  в  обличчя
подивились  збагнули  побачили
що  вони  усе  ближче  і  ближче
об’єднались  і  миттю  злинули
не  встигши  зробити  і  подиху
зосталася  ніби  світлина
їх  атомна  тінь  на  сходах

і  це  добре  бо  далі  був  морок
перед  себе  простягнуті  руки
із  них  шкіра  висить  до  дороги
як  у  фільмах  про  жах  живих  трупів
всі  до  берега  йшли  гей-парадом
хоч  без  одягу  та  невпізнанні
усі  риси  униз  шоколадом
нелюдським  стекли  покаранням
у  воду  стрибали  так  просто
рікою  плили  оббіловані
біля  дамби  зібралися  островом
на  них  зверху  дивились  врятовані
до  води!  пече!  хочу  пити!
от  що  значить  людині  свобода
може  ж  так  хоч  навчить  усіх  жити
мале  дитинча  природи

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=856492
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.12.2019

Як сакура

Сакура,  кажете,  краща?
Дивлюсь  у  вишневий  садок  –
Сніжно-білі  огрійливі    хащі
П’ятипелюсткових  квіток.
Гул  бджолиний  стоїть  як  стіною,
Вітер  десь,  на  морях  шуга,
А  у  нас  тут,  переді  мною
Природа  розверзлась  нага  –
Несприйнятливим  ніжним  шовком,
Навиворіт  голим  нутром,
Перед  зовнішнім  світом-вовком,
Що  завис  між  добром  і  злом…

Унизу  горицвітом  жовтим
Її  килим  –  хоч  не  ходи…
Чекає  не  зараз  –  потім,
Із  синього  неба  води…

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=856490
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.12.2019

Не тримаю себе…

не  тримаю  себе
знов  лечу  на  орлах
в  їхній  збруї  заплутався
дихає  страх
але  незначний
сила  зовсім  не  в  ньому
здається  у  чомусь
ще  поки  чужому

не  інакше  воно
огортає  у  шати
і  не  я  їх
вони  мене
можуть  тримати
і  бути  у  них
не  бажаючи  часом
обіцяно  їхнім
ба!  моїм  вже  Пегасом

все  одно  висота
чи  глибини  глибин
ніби  виставка  майстра
найкращих  картин
ніби  в  п’єсі  портьє
перевершив  сценарій
режисерське  снує
з  режисером  у  парі…

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853933
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2019

Місто

виходжу  з  під’їзду  очі  униз
головне  не  дивитись  в  обличчя
звідусіль  відчуваю  затаєний  тиск
хоч  нікому  нічого  не  зичу

навперейми  за  мною  назустріч  і  геть
хтось  іде  поспішає  торкає
заховатись  від  тиску  не  можу  ніде
й  порятунку  мені  вже  немає

зціпив  зуби  і  губи  щільніше  стулив
лише  крила  на  носі  тріпочуть
і  шия  не  хоче  піднять  голови
і  вуха  вже  слухать  не  хочуть

а  от  ноги  нагадують  ножиць  клішню
нарізають  своє  ремесло
це  вони  як  здурілі  збрели  в  маячню
проміняти  на  місто  село

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853661
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.11.2019

Моя любов…

Моя  любов,  напевно,  вічна,
Тож  всю  її  я  ще  не  знаю,
Вона  глибока,  не  дотична,
І  більш  за  все  –  без  меж,  без  краю.

Моя  любов  не  знає  втоми,
Що  обезсилює  метали,
Моя  любов  усім  відома,
І  вона  дуже,  дуже  стала.

Моя  любов  відкрита  книга
Із  зрозумілими  словами.
Моя  любов  комусь  відлига,
Комусь  дощі  із  холодами.

Моя  любов  і  земноводна,
І  може  злинуть  вище  неба,
Моя  любов  із  усім  згодна,
Ніколи  їй  ніщо  не  треба.

Моя  любов  проста  дорога,
На  ній  нема  дороговказів,
Моя  любов  чомусь  тривога,
Чомусь  відраза  до  наказів.

Моя  любов  присягам  вірна  –
Хтось,  може,  з  цього  посміється,
Вона  терпляча  і  покірна,
Багато  їй  за  це  вдається.

Моя  любов  усе  прощає,
Бо  проживає  не  в  святому,
Моя  любов  і  захищає,
І  не  дає  зректися  дому.

Моя  любов  завжди  востаннє,
Немов  такої  вже  не  буде,
Моя  любов  завжди  кохання,
Яке  вже  стало  справжнім  чудом.

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853655
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.11.2019

Нічна тераса кав'ярні

«нічну  терасу  кав’ярні»*
розмальовую  я  розмальовку
як  там  у  ній  нині?  гарно?
в  пана  Ґууґла  взнати  та  толку
хай  вже  буде  все  так  як  і  завше
ніч  багатша  за  день  щодо  фарби
та  і  дня  того  жив  не  пізнавши
малювати  писати  ще  мав  би
але  ні  одна  ніч  то  задосить
хто  горить  ліхтарем  та  на  рампі
а  на  небі  ба  скупчились  оси
вийде  джміль  переділений  навпіл
фіолетові  тіні  будинків
по  бруківці  ще  бродять  містяни
а  я  знов  після  дня  відпочинку
їх  пишу  їх  малюю  в  безтямі
візитери  сидять  ніби  сцена
на  терасі  у  світлі  яскравім
це  для  них  вона  звична  буденна
а  для  мене  натхненно  цікава
їхні  крихітні  жваві  фігури  
лиш  підкреслюють  ночі  всю  велич
Богу  дякувати  за  натуру
і  її  навкруги  правда  безліч
ось  і  дерева  шелест  тривожний
додає  до  палітри  зелене
я  би  випив  та  келих  порожній
я  у  тіні  їм  всім  не  до  мене
із-за  рогу  позначився  вершник
накидаю  глибоку  відлогу
я  його  ще  не  бачив  це  вперше
він  несе  зі  собою  тривогу
зліва  двері  одна  половина
вже  моя  я  із  них  визираю
нехай  вершник  процокає  мимо
не  на  довго
на  вічність
зникаю

***

*  «Нічна  тераса  кав’ярні»  -  картина  Вінсента  Ван  Гога  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853214
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.10.2019

Вже й листопад…

вже  й  листопад  жовтневе  долу  стелить
холодний  ранок  інеєм  сріблить
знов  затишком  наживлює  оселі
і  враз  гроза  від  весняного  хмелю
на  літо  спрагло  повертає  мить

як  сонце  ясне  хилиться  в  зеніті
як  сутінки  повзуть  поміж  дерев
як  мерзне  думка  вірою  зігріта
й  ніхто  ти  ба  ще  й  досі  не  замітив
як  сохне  і  німіє  голий  нерв

надвечір  дим  снує  каштаном  білим
на  темнім  небі  лицарем  блідим
у  повню  Місяця  втикає  стріли
а  той  дивується  ти  ба  посміли
свій  поступ  нагло  лагодити  з  ним


***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853211
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.10.2019

Де стикається коло…

де  стикається  коло
там  де  пружна  спіраль
викарбовує  слово
загартовує  сталь
де  зламатись  всяк  годен
де  кришталь  аж  бринить
де  серця  одне  одного
надівають  на  нить
де  вже  більше  немає
ні  мого  ні  твого
геть  самісінько  скраю
за  яким  тільки  Бог
я  тебе  дочекаюсь
а  як  ні  то  знайду
і  ми  разом  покаємось
і  відвернем  біду

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852050
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.10.2019

На вершині

Я  дістався  до  піка,  вершини,
Трохи  змерз,  та  закінчився  хмиз,
З  їжі  декілька  ягід  ожини,
Із  доріг  лише  ті,  що  униз.

Невідомого  більше  немає,
Якщо  є  –  то  все  та  ж  паралель,
В  якій  я  безкінечно  страждаю,
Хоча  поряд  є  тепла  пастель.

Я  її  досхочу  нализався,
Часом,  навіть,  шматками  кусав,
Із  тонами  другими  не  знався,
Хоча  всіх  їх  без  винятку  знав.

Якщо  бив  –  то  себе,  несвятого,
Рани  з  рук  ще  не  встигли  зійти,
Спотикавсь  об  нерівну  дорогу,
Чомусь  іншу  й  не  думав  знайти.

І  тепер  ось  я  вже  на  вершині,
Ввесь  в  уяві,  розпалюю  хмиз,
Доїдаю  останні  ожини,
Не  спускатимусь  –  стрибну  униз.

Не  боюся  назовсім  розбитись,
Знаю  –  ліпше  так  буде  мені,
Все  одно  я  не  зможу  прижитись
На  цій  злій,  прагматичній  Землі.

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852048
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.10.2019

Ти кинула гроші…

Ти  кинула  гроші  і  мовчки  пішла…
Стою  за  дверима  сам…
Не  хочеться  думати,  хто  сирота,
А  хто  це  із  нас  його  пан.

У    чомусь  одному  я  дуже  міцний,
В  дещо  іншому  трохи  заслаб,
Через  те  я  для  тебе  як  двір  прохідний,
Не  соромлюся  –  просто  твій  раб.

Не  хвилюють  мене  всі  вітри  твоїх  змін
І  красивий  паркан  –  мій  пейзаж,
Без  різниці  мені  із  якої  з  сторін
Знов  чекати  на  твій  абордаж.

Я  давно  дарував  тобі  волю  небес,
Обирай  все  що  хочеш  сама!
І  сама  вибирай,  де  з  тобою,  де  без
Я  буду  зникати  з  ума…

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=850110
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.10.2019

Той, що в мені сидить…

Отой,  що  в  мені  сидить,
Не  знаю,  коли  він  сів.
Та  тепер  не  кидає  мене  ні  на  мить,
Без  нього  я  зразу  б  зомлів.
Він  сильніший,  ніж  я,  в  нього  все  в  світі  є,
Хоч  на  вигляд  нічого  нема,
Його  ім’я  не  знаю,  воно  не  моє  –
В  нього  літо,  а  в  мене  зима.
Якщо  в  мене  немає  –  він  принесе,
Але  вже  без  обгортки,  прикрас…
Скаже:  «На,  роздивися,  приміряй  усе,
І  скажи:  чи  це  справді  для  нас?».
Не  диктує  –  упевнено  все  робить  сам,
Як  не  слухаю  –  просто    мовчить.
Ніколи  не  скаже  мені:  «Не  віддам!»,
І  не  понавчає,  як  жить.
Замість  того  розставить  усе  по  місцях,
А  сам  тихо  у  кожному  з  них,
І  все,  що  його  –  нам  обом  до  лиця,
І  добрих  затії,  і  злих.
Про  мене,  звичайно,  він  знає  усе,
Навіть  те,  про  що  думаю  я.
Надіюсь  на  нього  вже  більш,  ніж  на  себе,
Для  мене  він  так,  як  сім’я.
Зранку  перший  встає,  і  вже  десь  побував,
За  ним  я  потихенько  встаю.
Як  вже  часто  в  собі  я  його  впізнавав,
Може  ним  я  слухняно  стаю?

От  тільки  не  знаю,  що  буде  коли
Я  помру.  Він  зі  мною  помре?
Чи  може  врятує  мене  від  імли?
Мов  до  себе  навік  забере?

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=850108
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.10.2019

МЕТА

поморщився  в  посусі  виноград
жовтіє  листя  і  марніє  гроно
стікають  соки  жилами  назад
у  землю  до  коріння  безборонно

і  вітер  вільгу  смокче  суховій
і  застувати  сонцю  жоден  зможе
і  стопорити  сік  ніхто  не  смій
і  розуміє  все  приблизно  кожен

від  річки  ринву  вгору  протягну  
упораю  насос  і  будем  квити
пізнаємо  безсмертності  ціну
і  всю  мету  спромогу  пояснити

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=849241
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.09.2019

Що насправді?

туман  сиро  осінь
а  насправді  весна
ти  зі  мною  і  досі
хоч  насправді  нема

знову  вулиці  темні
поведуть  навмання
і  схоронять  таємні
німі  зізнання

де  дме  вітер-чужинець
не  піднімеш  очей
в  ріднім  краї  злочинець
не  самотніх  ночей

всю  любов  свою  ревну
скаламутив  до  дна
ти  зі  мною  напевно
а  насправді  нема

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=849240
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.09.2019

Іду по алеї…

Я  іду  по  алеї  –  дерева  стоять
У  красивім  осіннім  вбиранні.
І  нікого  навколо  –  земна  благодать,
Лише  смуток  прилип  як  страждання.

Та  чомусь  я  не  проти,  іду  та  й  мовчу,
Розмовляю  із  ним  сам  з  собою,
А  він,  клятий,  доводить  мене  до  плачу,
Хоч  я  ситий,  і  випив  гіркої.

Я  не  знаю  вже  скільки  потрібно  мені
Чогось  випити,  щоб  розпрощатись
Із  журбою,  печаллю,  і  щоб  без  брехні
Жити  радісно  і  посміхатись.

Але  знаю  –  вже  не  допоможе  вино,
Та  і  інші  напої,  міцніші.
Залишаюсь  собою  –  дивлюсь  у  вікно,
Бачу  осінь  –  і  знов  мені  ліпше.

Осінь  в  серці  моєму  й  весною  живе,
Коли  сонце,  любові  проміння…
Вірю  я,  що  для  мене  цей  світ  не  помре,
Чудо  осені  –  знак  воскресіння!

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=849025
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.09.2019

Оранжева кофтина

У  справах,  повз  твого  будинку,  мимо
Проходив  я,  і  глянув  у  вікно…
Замітив  там  оранжеву  кофтину,
Яку  вже  бачив  на  тобі  давно…

На  мить  зомлів,  та  все  ж  пішов  і  далі,
Не  підійшов  сказати  здрастуй  і  прощай,
Забув  про  всі  свої  можливості  зухвалі,
Як  напроситися  на  каву,  чи  на  чай…

Ішов  як  зомбі,  а  в  очах  картина,
Шедевр  мистецтва  у  музеї  на  стіні:
«Чомусь  схвильована  оранжева  кофтина,
Що  відхиляє  занавіску  на  вікні»

Тепер  живу,  страхами  полонений,
При  зустрічі  з  тобою  кине  в  піт  –
Мій  світ  і  так  подекуди  шалений,
Щоб  перетнути  твій  непаралельний  світ.

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=849024
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.09.2019

Сьогодні…

сьогодні  я  спиляв  свій  апельсин
плоди  опали  спілі  збайдужілі
в  моїм  садку  він  ріс  такий  один
чи  цілий  день  чи  декілька  хвилин
він  часто  був  у  мене  на  прицілі

кора  миттєво  здерлася  а  втім
на  лосів  стало  схоже  чи  на  зміїв
що  заповзають  стовбуром  в  мій  дім
і  знане  мною  малювати  сміють

дивлюсь  і  бачу  я  не  добачав
як  щось  навкруг  витало  і  витало
як  хтось  забив  мені  свого  м’яча
і  всього  що  було  зробилось  мало

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848828
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.09.2019

Мені день…

мені  день  аби  як  та  до  вечора
а  увечері  місяць  і  зорі
і  політ  мимо  вахти  диспетчера
літаком  корабельнопрозорим

нео    бачність  модерна  цікавинка
аргументи  розгублених  знаків
перешіптування  про  Ісава
і  слова  що  промовив  їх  Яків

на  всю  решту  ціна  передбачена
караван  принесе  непізнанне
після  нього  лиш  надпис  потрачений
і  брехня  що  пасе  каравани

медсестра  тарабанить  пігулками
передзвони  мої  передзвони
як  набридли  мені  ці  притулки
евтаназія  ми  і  закони

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848827
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.09.2019

Острів

поезія  заобрійного  простору
вгамовує  піднесеність  мою
стою  до  дна  закам’янілим  островом
у  океані  островом  стою

десь  піді  мною  база  непорушна
а  хвилі  б’ють  все  більше  у  лице
і  тільки  носом  дихати  я  мушу
хіба  під  воду  булькнути  слівце

вітри  ерозією  вже  малюють  скалля
за  сиві  хмари  вже  ховають  маяки
але  я  дам  про  себе  знати  мореплавам
тутешнім  чайкам  і  дельфінам  завдяки

вони  моє  відкриють  існування
і  тим  відвернуть  нас  від  зіткнення  й  біди
ще  піде  хтось  до  мене  у  заслання
а  хтось  причалить  яхтою  гляди

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846869
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.09.2019

Весною тане на небі сніг…

весною  тане  на  небі  сніг
і  ллється  униз  дощем
мене  не  шукай  не  мочи  своїх  ніг
під  небесним  моїм  плащем

коли  я  відчую  що  знов  захворів
приплину  до  тебе  сам
і  всі  свої  спогади  знаних  світів
я  щиро  тобі  віддам

і  тоді  ти  побачиш  що  кожного  дня
я  разом  з  тобою  жив
і  разом  з  тобою  плекав  пісняра
і  Богу  твоєму  служив

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846596
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2019

Здригнулися очі…

здригнулися  очі  як  від  запитання
але  не  таке  вже  й  воно
поклалися  очі  на  власні  бажання
чекаючи  див  у  вікно

і  запитання  те  ніби  знайоме
вже  десь  його  хтось  говорив
чи  то  може  диво  крізь  раму  віконну
хтось  в  хату  до  когось  водив

те  диво  буває  й  саме  собі  ходить
і  запитання  дає
буває  що  диво  людину  знаходить
і  вже  тоді  в  нього  хтось  є

але  як  не  дивно  дива  не  пророчі
справжнісіньке  диво  одна  лише  мить
людина  звикає  до  дива  і  в  очі
іще  запитання  летить

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846466
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.08.2019