Щєпкін Сергій

Виявилось…

я  думав  то  дощ  перед  обрієм
виявилось  пилюка
я  думав  ми  в  більшості  добрі  є
виявилось  падлюки

хмари  небо  тнуть  білими  стягами
аж  задуха  стоїть  у  повітрі
хтось  читає  брехливі  бомаги  нам
і  дарма  вимагає  повірте

а  в  нас  груди  зробилися  спинами
руки  й  ноги  ростуть  волохаті
і  як  виявилось  без  упину  ми
язика  не  виносимо  з  хати

а  опівночі  зорі  ті  самі  ще
їх  лякливо  гнемо  в  оригамі
смородливим  втішаємось  капищем
і  як  виявилось  у  безтямі

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024185
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.10.2024

Багато людей так смі…

багато  людей  так  сміюцця  із  мене
й  вони  мої  друзі  і  ми  розважаємось*
впеклися  слова  ці  як  тавра  вогненні
тату  на  мій  профіль  немов  паранджа  ось

яка  простота  нелукава  цілинність
і  де  ж  та  поділась  триклята  розв’язка
цементу  нема  все  на  первісній  глині
що  всім  і  у  всьому  доступна  будь  ласка

архангел  тризубий  із  кожним  йде  пішки
хто  смів  підібрати  відкинуте  всує
й  нести  в  собі  камінь  що  зветься  наріжним
якого  усім  чи  не  всім  а  бракує

але  такі  камені  сильно  в  напрузі
від  тиску  нестерпного  тонуть  в  пилюці
усякому  легше  триматися  друзів
коли  вони  з  нього  щасливо  сміюцця
                                                                                                                                                     
*  –  цитата  із  «Квіти  для  Елджернона»,
автор  Денієл  Кіз.

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023648
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2024

Затерли око…

затерли  око  ці  журні  історії
ти  не  зарадиш  всім  і  поготів
на  світі  все  взаємо  а  спотворює
за  стріху  ласку  повний  рот  куті

миттєвість  між  минулим  і  майбутністю
прокладка  тіла  з  віку  та  на  день
ой  вибачте  ми  бджілки  ніби  трутні  ті
запліднюємось  і  анітелень

до  біса  все  вивершую  мелодію
оголюю  трепанаційний  шрам
погоджуюсь  на  вбивцю  і  на  злодія
та  правди-матки  нищити  не  дам

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023455
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.10.2024

МакДональд's-панк

прийшов  побачив  переміг
тілесну  спрагу  і  духовну
забув  що  повертав  за  ріг
і  про  розлуку  про  бавовну

згадав  як  хтось  до  тебе  лип
про  черги  ніби  нетутешні
про  твій  простенький  логотип
зі  смаком  вишні  чи  черешні

і  раптом  стало  сумно  вкрай
кому  я  граю  цю  виставу
тому  кому  набрид  сухпай
тому  кому  цей  день  кривавий

але  життя  свідомий  рай
без  запитань  і  відповітів
тож  грай  МакДональд'sе  ти  грай
для  втіхи  власних  неофітів

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021155
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2024

я розриваюсь між поезією й боксом…

я  розриваюсь  між  поезією  й  боксом
бреду  стежками  рок-н-ролів  і  Ван  Гога
якщо  на  заході  життя  потужний  Оксфорд
то  в  нас  несамовита  віра  в  перемогу

а  он  у  східного  сусіда  бошка  крутиться
геть  облапошив  решку  дзьобнутий  орел
в  режимі  дрона  двоголова  царська  куриця
у  безвість  драпаючи  з  льоту  обісре

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020596
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.08.2024

Якби ж я був…

якби  ж  я  був  велителем  всіх  квітів
вони  б  росли  у  тебе  біля  ніг
щоб  ти  могла  ніколи  не  хворіти
і  я  щоб  завжди  бути  поряд  міг

я  все  б  дивився  у  твоє  обличчя
із  осереддя  безкраю  свого
до  нього  я  б  тебе  навік  призвичив
і  ми  були  б  у  ньому  вдвох  кругом

якби  ж  я  був  велителем  безмежжя
воно  б  зібралось  біля  ніг  твоїх
щоб  я  тебе  бездонням  не  бентежив
й  не  брав  на  душу  непідйомний  гріх

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020444
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.08.2024

Ти зможеш…

ти  зможеш  мене  упізнати
по  тремтінню  своєї  гітари
коли  мої  невмілі  пальці
зачеплять  пороги  струн
ну  а  зараз  дивися  за  ґрати
цих  невтомних  життєвих  кошмарів
доки  всі  ми  у  ролі  страждальців
не  виберемось  із  трун

щоб  сталося  дивнеє  диво
коли  всі  ми  зберемось  докупи
і  кожен  на  рівних  буде
чи  впізнає  він  сам  себе
як  ходив  хто  душею  криво
і  микитив  у  бік  спокути
та  врешті  так  роблять  всі  люди
кому  все  на  світі  рябе

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020237
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.08.2024

Релігійність

пресвята  релігійність  наповнює  душу  мою
на  всі  боки  дороги  у  світ  просто  диво  із  див
богорівні  вони  та  навіщось  на  місці  стою
ніби  тями  не  маю  як  досі  я  ними  ходив

озирнися  довкола  ти  теж  бачиш  те  що  і  всі
ти  такий  як  і  всі  сам  собі  повсякчас  це  кажу
й  раптом  погляд  новий  виростає  у  повній  красі
витискаючи  світлом  своїм  за  тілесну  межу

я  тепер  тут  і  там  це  мене  пропекла  Його  нить
хто  на  неї  нанизаний  видно  мені  як  удень
я  не  знаю  за  всіх  та  мене  вже  із  неї  не  збить
бо  течу  по  слідах  ще  не  співаних  власних  пісень

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1019550
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.08.2024

Хвилина мовчання

зникло  минуле  пропало  майбутнє
лежу  серед  поля  трави
а  бомби  свистять  та  мені  їх  не  чутно
не  встану  я  бо  неживий

втім  звідкілясь  лине  голос  двохсотий
іди  вже  до  Мене  іди
отут  твої  друзі  з  пекельної  роти
назавжди  лишили  сліди

ось  вони  бачиш  не  злодії  хижі
і  не  торбохвати  якісь
і  не  на  Мальдівах  і  не  у  Парижі
а  тут  де  божественна  вись

звідси  їм  видно  всю  нечисть  останню
всі  хитрощі  в  душах  людських
і  тільки  німотна  хвилина  мовчання
ще  здатна  дістатись  до  них

скинь  всі  забрала  відкинь  усі  яви
заплющ  свої  очі  й  зітри
з  екрану  свідомості  думку  вертляву
й  замри  на  хвилину  на  три

втрапиш  у  стан  звідки  вихід  можливий
не  так  як  у  тих  хто  пішов
і  може  гляди  тобі  зробиться  диво
ти  станеш  людиною  знов

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1018973
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.08.2024

Бесіди про релігійність. Бесіда 9. Рух до стану Христа (про поетів і поезію теж)

–  Ісус  казав:  «Ніхто  з  тих,  хто  кладе  свою  руку  на  плуга  та  назад  озирається,  не  здатний  до  Божого  Царства!»  Ісус  цими  словами  каже,  що  людина  не  повинна  бути  прив’язаною  до  будь-чого,  і  не  повинна  озиратися  назад.  Озиратися  назад  –  давня  звичка  людського  розуму:  всі  весь  час  дивляться  назад.  Всі  або  дивляться  назад,  або  дивляться  в  майбутнє,  –  і  саме  так  вони  проґавлюють  теперішність.

А  теперішність  –  божественна.  Минуле  –  це  мертві  спогади;  майбутнє  –  це  всього  лише  надії,  фікція.  Реальність  полягає  тільки  в  теперішньому.  Ця  реальність  і  є  Бог,  ця  реальність  і  є  Царство  Боже.

Тільки  це  і  повинно  бути  зрозумілим  –  нічого  іншого  не  потрібно.  Всі  дуже  добре  знають,  що  минуле  є  минуле  –  його  більше  немає,  його  змінити  не  можна,  і  з  цим  нічого  не  поробиш.  Не  роздумуйте  над  минулим,  не  витрачайте  свій  час  та  енергію.  Це  пережовування  жуйки  щодо  свого  минулого  створює  навколо  вас  екран,  і  ви  крізь  нього  не  можете  бачити  те,  що  вже  біля  вас,  навколо  вас.

Ви  весь  час  проґавлювали  теперішність,  і  це  вже  стало  вашою  звичкою.  Ви  весь  час  думаєте  про  минуле.  Усвідомте  це!  Тільки  не  намагайтеся  спеціально  припинити  думати  про  минуле,  бо  якщо  ви  будете  старатися  припинити  це,  то  ви  ще  більше  зав’язнете  в  ньому.  Просто  усвідомте  це,  звільніться,  виплутайтеся  зі  спогадів  про  минуле.

Ви  повинні  тільки  усвідомити.  Коли  на  думку  почне  спадати  минуле  –  розслабтеся,  заспокойтеся.  Залишайтеся  лише  чуйними  і  уважними,  не  потрібно  ніякого  внутрішнього  базікання.  Просто  усвідомте,  що  минуле  вже  минуло  –  не  потрібно  його  пережовувати  знову  і  знову.

Люди  використовують  минуле  як  жувальну  гумку  –  вони  весь  час  його  жують  і  жують.  Жувальна  гумка  нічого  не  дає  людині  –  це  не  продукт  харчування,  це  щось  порожнє,  але  завдяки  постійній  вправі  щелеп  людина  почувається  добре.  Всього  лише  вправа  щелеп  для  розуму  –  а  людина  почувається  так,  ніби  вона  займалася  чимось  вартим.

Просто  залишайтеся  уважними  щодо  думок  про  минуле,  і  якщо  ви  зможете  бути  уважними  щодо  них,  то  ви  поступово  усвідомите,  що  і  майбутнє  автоматично  зникає.  Майбутнє  є  не  що  інше,  як  проекція  минулого:  майбутнє  є  бажанням  мати  знову  і  знову  ту  частину  минулого,  яка  здавалася  вам  прекрасною,  і  не  мати  тієї  частини  минулого,  яка  була  болісною,  –  ніколи  не  мати  її  знову.

Ось  що  таке  майбутнє.  Ви  обираєте  частину  минулого,  звеличуєте  її,  ідеалізуєте  її  і  уявляєте,  що  і  в  майбутньому  ви  знову  і  знову  будете  мати  ті  самі  моменти  щастя  –  і,  звичайно  ж,  ще  більш  насичені,  ще  більш  значимі.  І  ще  –  ви  ніколи  не  будете  мати  того  болю,  через  який  ви  пройшли  в  минулому.  Ось  що  таке  ваше  майбутнє.

Якщо  минуле  зникає  –  воно  зникає  не  одне.  Воно  забирає  із  собою  і  майбутнє.  І  коли  вони  обоє  зникають  із  вашого  мозку  –  ви  раптом  опиняєтеся  тут  і  зараз  –  час  зупинився.  Цей  момент  відсутності  часу  і  є  медитацією…  а  Ісус  цей  момент,  який  поза  часом,  називає  Царством  Божим:  «Ніхто  з  тих,  хто  кладе  свою  руку  на  плуга  та  назад  озирається,  не  здатний  до  Божого  Царства!»

Просто  пам’ятайте  про  це.  Нічого  не  потрібно  робити,  тільки  пам'ятати  –  пам'ятати  безперервно,  щоб  пам'ять  про  це  йшла  разом  із  вами  як  дихання,  завжди,  чим  би  ви  не  були  зайняті,  щоб  вона  завжди  зоставалася  десь  у  серці.  Тільки  постійно  пам'ятати  про  те,  що  минуле  повинно  бути  відкинуте,  тому  що  воно  вже  минуло  –  і  очікування  майбутнього  зникне  разом  із  ним.

«Тут  і  зараз»  –  це  двері;  через  «тут  і  зараз»  ви  переходите  від  зовнішнього  у  внутрішнє,  ви  переходите  від  світського  до  божественного,  до  Бога.

–  Чи  плачете  Ви  коли-небудь?

–  Так,  кожного  разу,  коли  дивлюся  на  людей  і  на  їхню  дурість.  Вони  можуть  не  бачити  моїх  сліз,  вони  можуть  не  чути  моїх  ридань,  але,  коли  я  дивлюсь  на  людей,  на  їхній  світ  страждань,  який  вони  собі  побудували  і  будують  далі,  –  я  завжди  плачу.  Це  моє  страждання.  І  я  хочу  позбутися  цього  страждання,  але  для  цього  потрібно,  щоб  люди  позбулися  свого  світу  страждань,  через  який  страждаю  і  я.  Тільки  тоді,  коли  люди  позбудуться  свого  світу  страждань,  тоді  і  я  позбудуся  свого  страждання.

Кажуть,  що  коли  Будда  досяг  дверей  позамежного,  він  зупинився  біля  них  і  не  ввійшов  у  них.  Двері  були  відчинені,  божества  готові  були  вітати  його  –  але  він  не  ввійшов.  Божества  питали  його:  «В  чому  справа,  чому  ти  зупинився?  Заходь,  ми  чекали  на  тебе  кілька  століть.  Ласкаво  просимо,  ти  повернувся  додому».

А  Будда  сказав:  «Я  залишуся  тут,  я  повинен  залишитися  тут,  поки  останній  із  людей  не  пройде  мимо  мене  і  не  зайде  в  ці  двері.  Інакше  я  не  можу  ввійти».

Це  прекрасна  притча,  але  не  варто  сприймати  її  буквально…

Хоча  це  правда.  Коли  ви  стаєте  усвідомленим,  коли  ви  стаєте  буттям,  –  коли  ви  нарешті  Є,  –  у  вас  виникає  безкінечне  співчуття.  Будда  зробив  співчуття  критерієм  просвітленості.  Якщо  ви  вже  досягли,  то  ви  страждаєте  не  через  себе,  ви  страждаєте  через  інших,  –  бачачи  страждання  навколо  себе,  бачачи  абсурдність  всього  цього  світу  страждань.  Бачачи,  що  для  всіх  існує  можливість  позбутися  всього  цього  негайно,  прямо  зараз,  –  а  всі  все  ще  чіпляються  за  старе,  за  вже  вмерле,  чіпляються  за  страждання,  які  були  в  їхніх  батьків,  дідів,  прадідів…

Однією  рукою  всі  відштовхують  старі  страждання,  а  другою  –  притягують  їх  ще  ближче  до  себе.  Всі  навколо  весь  час  будують  собі  свою  власну  тюрму  і  при  цьому  бажають  бути  вільними.  Всі  їхні  зусилля  –  суцільні  протиріччя.

Дивлячись  на  все  це…  так,  я  плачу  завжди…  майже  завжди…

–  Упродовж  десяти  років  я  вважав  себе  поетом.  Але  після  того,  як  десять  днів  тому  я  прийняв  санньясу,  мені  стало  байдуже,  писав  я  колись  вірші  чи  ні,  хоча  я  часто  чую,  як  ви  вихваляєте  поетів.  Що  трапилося  зі  мною?

–  Насамперед:  ніхто  не  може  вважати  себе  поетом,  залишаючись  людиною  у  звичному  розумінні,  тому  що  поезія  є  щось  таке,  що  трапляється,  коли  поряд  із  нею  немає  ніякої  людини,  немає  нікого.  Якщо  людина  тут,  якщо  ви  тут,  то  вся  ваша  так  звана  поезія  буде  просто  нісенітницею,  безглуздям.  Поезія  трапляється  лише  тоді,  коли  ви  відсутні.

Ось  чому  вона  така  прекрасна.  Вона  входить  у  вашу  порожнечу:  вона  наповнює  вас  –  наповнює  ваш  вакуум.  Ви  стаєте  вагітним  чимось  невідомим,  дивним.

Поет  –  як  матір.  Матір  не  може  просто  так  створити,  написати,  намалювати,  виготовити  дитину.  Дитиною  потрібно  завагітніти  –  матір  повинна  виходжувати  її,  вона  повинна  виношувати  її  глибоко  в  серці,  стараючись  дати  їй  фізичне,  матеріальне  тіло,  –  але  не  душу.

Поезія  приходить  точно  так  само,  як  і  вагітність  –  з  великої  любові.  В  стані  глибокої  сприйнятливості  ви  стаєте  ніби  жіноча  матка  –  і  наповнюєтеся  поезією.  Це  вагітність.  І  ви  повинні  бути  дуже  обережними,  тому  що  можлива  невдача  –  можливий  викидень:  ви  можете  поспішити  і  тим  самим  вбити  зародок.

Дозвольте  поезії  міцно  облаштуватися  всередині  вас.  На  це  знадобиться  деякий  час  –  вона  розвиватиметься  поступово.  Вона  буде  зростати  у  вашій  підсвідомості.  Вашої  свідомості  для  цього  зовсім  не  треба.  Ваша  свідомість  буде  тільки  перешкодою.  Забудьте  про  свою  свідомість  і  дозвольте  поезії  зростати.

Ви  відчуватимете  тягар  –  все  ваше  єство  відчуватиме  себе  так,  як  ніби  ви  несете  важку  ношу.  Прекрасну,  приємну,  дорогоцінну,  –  але  все  ж  таки  ношу.  А  потім,  одного  прекрасного  дня,  народиться  дитина.  В  цей  момент  народиться  не  тільки  дитина  –  народиться  також  і  мати.

Коли  народжується  поезія  –  народжується  і  поет.  Поезію  створює  не  поет.  Фактично,  саме  народження  поезії  і  народжує  поета.  До  народження  поезії  ви  не  були  поетом  –  тільки  після  її  народження.

Жінка  стає  матір’ю.  Матір  –  це  абсолютно  інша  категорія;  матір  відмінна  від  звичайної  жінки.  Жінка  є  жінка,  а  матір  –  це  щось  зовсім  інше.  Це  жінка,  яка  завагітніла  чимось  позамежним,  вона  виносила  це  позамежне  в  своїй  утробі,  вона  дала  позамежному  матерію,  тіло.

Поет  народжується  разом  із  народженням  поезії.  Він  є  тінню  поезії,  її  наслідком.  Він  іде  слідом  за  поезією,  він  не  передує  їй.  Раніше  не  було  ніякого  поета,  раніше  не  було  ніякої  матері.  Була  людина,  була  жінка,  але  не  було  ніякого  поета,  не  було  ніякої  матері.  І  це  стосується  кожного  вірша,  кожної  дитини.  Матір  дитини  прийшла  до  існування  тільки  після  того,  як  сталася  ось  ця  дитина;  поет  прийшов  до  існування  тільки  після  того,  як  сталася  ось  ця  поезія.

Зазвичай  те,  що  люди  називають  поезією,  –  поезією  не  є.  Зазвичай  це  щось  таке,  що  йде  від  розуму.  Ви  придумуєте  її,  вдосконалюєте  її,  записуєте  її.  Все,  що  ви  пишете  самі,  завдяки  своєму  розуму,  –  є  прозою;  і  все,  що  через  вас  пише  Бог  –  є  поезією.  Вона  може  мати  форму  прози  –  це  не  має  жодного  значення.  Все,  що  каже  Будда  чи  каже  Ісус  –  поезія.  За  формою  це  проза,  але  справа  зовсім  не  в  цьому  –  це  поезія  тому,  що  вона  створена  Богом:  ціле  пише  це  через  якусь  свою  частинку.  Океан  намагається  дати  вам  своє  одкровення  через  окрему  краплину.

Кожного  разу,  коли  пише  ваш  розум  –  це  проза,  звичайна  проза.  Коли  Бог  пише  через  вас  –  це  поезія.  Це  може  бути  у  прозовій  формі  –  але  все  ж  це  поезія.

В  цьому  процесі  ви  не  можете  вважати  свою  особистість  поетом,  не  можете  ототожнювати  себе  з  поетом  –  це  буде  завадою,  перепоною,  це  буде  руйнувати  всю  музику,  всю  гармонію.  Це  дуже  добре  –  добре,  що  ототожнення  відкинуто;  добре,  що  Ви  забули  про  поезію;  добре,  що  на  Вас  ніяким  чином  не  впливає  те,  пишете  Ви  чи  ні.  Це  правильна  ситуація.  Тепер  для  Вас  чи  не  вперше  з’явилась  можливість  того,  щоб  з  Вами  сталася  поезія.

Ніхто  не  може  сказати,  що  вона  станеться,  тому  що  поезія  не  може  бути  передбачена.  Якщо  ви  передбачаєте  її,  то  знову  починає  функціонувати  розум,  знову  буде  чекання  і  намагання  зробити  щось  для  так  званої  поезії.  Ні  –  повністю  забудьте  про  це.  Можуть  минути  місяці,  можуть  минути  роки,  може  минути  все  ваше  життя,  але  одного  разу  –  якщо  ви  дійсно  забули  про  своє  ототожнення  з  поетом  –  ви  станете  посередником,  медіумом.  І  щось  почне  текти  через  вас.

Це  буде  йти  через  вас,  але  це  буде  щось  позамежне.  Тоді  ви  будете  спостерігачем,  свідком  цього.  Ви  не  будете  поетом  –  ви  будете  свідком,  інструментом.  І  коли  поезія  народиться  –  пробудиться  абсолютно  інша  якість  буття.

Ось  що  таке  поет.  Всі  великі  поети  були  скромними,  вони  не  проголошували  себе  поетами.

Упанішади  навіть  не  підписані  –  ніхто  не  знає,  хто  написав  їх.  Найвеличніші  поети  навіть  не  намагались  підписати  їх,  вони  не  ставили  своїх  підписів.  Для  них  це  було  би  богохульством.  Вони  залишили  після  себе  поезію,  але  вони  ні  на  що  не  претендували.  Вони  були  просто  провідниками,  засобами  поширення.

Істинний  поет  є  провідником,  медіумом,  посередником.  Поезія  дуже  близька  до  медитації,  до  релігії,  –  це  найближчий  їхній  сусід.  Політик  працює  з  тим,  що  практичне;  вчений  працює  з  тим,  що  можливе;  поет  працює  з  тим,  що  ймовірне;  містик  працює  з  тим,  що  неможливе.  Найближче  до  неможливого  –  ймовірне;  ось  чому  поет  із  містиком  найближчі  сусіди.

Поезія  варта  всіх  можливих  похвал,  але  похвали  не  варті  більшість  так  званих  поетів.  Дев’яносто  дев’ять  відсотків  із  них  –  просто  писаки.  Вони  виготовляють  дещо  розумове  –  це  діяльність  їхнього  его.  Все,  що  вони  роблять  –  маніпулюють  словами,  жонглюють  поняттями,  але  поезія  крізь  них  не  тече.

Ви  можете  писати  твори,  які  будуть  схожі  на  поетичні,  –  технічно  вони  можуть  виглядати  правильно,  але  вони  можуть  бути  мертвими.  Іноді  стається  навпаки  –  поема  технічно  неправильна,  але  вона  є  живою.  Кого  зі  справді  живих  хвилює  те,  правильний  твір  технічно  чи  неправильний?  Справжній  твір  завжди  буває  або  живим,  або  ні.

Якщо  ви  збираєтеся  стати  матір’ю,  чи  хотіли  б  ви  мати  дитину,  яка  технічно  правильна,  але  мертва?  Дитина-робот:  технічно  вона  абсолютно  правильна,  ви  не  знайдете  в  ній  жодної  вади,  крім  однієї  –  вона  не  є  живою.

Якщо  вам  потрібні  технічно  правильні  людські  істоти  –  то  тільки  роботи  і  задовольнять  вас.  Тільки  вони  й  можуть  бути  абсолютно  правильними.  Реальна,  жива  дитина,  з  вашої  точки  зору,  матиме  багато  дефектів  –  вона  і  повинна  їх  мати,  тому  що  життя  існує  в  небезпеці  і  смерті.

Тільки  мертві  речі  поза  небезпекою.  Життя  –  це  завжди  небезпека,  ризик:  потрібно  подолати  тисячі  труднощів,  потрібно  розгадати  безліч  загадок.  Саме  явище  існування  життя  –  диво  дивне…  і  в  ньому  так  багато  недосконалості.

Життя  є  недосконалим,  тому  що  життя  –  це  явище,  яке  розвивається.  Все,  що  розвивається,  буде  недосконалим  –  інакше  як  би  воно  могло  розвиватися?  Все,  що  розвивається  –  розвивається  завдяки  помилкам,  завдяки  недолікам,  завдяки  хибам.  А  все,  що  досконале  –  вже  мертве:  воно  пройшло  увесь  свій  шлях  розвитку  і  годиться  тільки  для  могили,  нічого  іншого  ви  з  ним  зробити  не  можете.

Дев’яносто  дев’ять  відсотків  усіх  поетів  –  просо  збрід  писак,  які  високопарно  вважають  себе  поетами:  вони  народжують  мертвих  дітей.  Іноді  –  тільки  іноді,  дуже  зрідка  –  серед  них  зустрічається  справжній  поет.  І  кожного  разу,  коли  стається  таке  явище  як  поет,  що  є  дивом  на  цій  землі,  за  його  спиною  стоїть  містик:  ще  один  крок  –  і  поет  стане  містиком.

Якщо  поет,  який  ще  не  став  містиком,  постарається  відростити  дещо  більші  крила,  –  він  ним  стане.  А  якщо  містик  у  своєму  співчутті  зробить  крок  назустріч  звичайним  людям  –  він  стане  поетом.

Поезія  є  засіб  зв’язку  з  таїною  життя.  Допоки  ви  не  відчуєте  самого  життя  –  як  ви  можете  спілкуватися  з  ним?  Поезія  є  взаємовідносини  між  вами  і  цілим.  Дещо  відбувається  між  краплиною  і  океаном,  між  листком  і  деревом.  Дещо  відбувається  між  цілим  і  його  частиною,  і  частина,  коли  це  відчуває,  починає  танцювати;  частина  так  переповнюється  радістю,  що  вона  співає;  вона  так  захоплюється,  що  її  рухи  стають  поетичними.  Вона  більше  не  ходить  по  землі  –  вона  літає.

Проза  є  просто  ходження  по  землі,  а  поезія  –  це  політ  у  небі.  Проза  є  ходою,  а  поезія  –  танцем.  Геометрія  рухів  може  бути  однаковою  –  але  їх  якість,  їх  наповненість  суттєво  різниться.

Добре,  якщо  ваше  ототожнення  з  поетом  зникло,  а  ви  відчуваєте  тягар  вагітності  поезією,  –  ви  благословенні.  Це  саме  те,  що  дає  санньяса.  Коли  ваше  старе  ототожнення  зникає,  ви  залишаєтесь  у  вакуумі.  Тільки  у  вакуумі  руки  Бога  можуть  опуститися  на  вас  і  створити  дещо  із  тієї  глини,  якою  ви  є,  створити  дещо  прекрасне.  І  це  творіння  буде  не  ваше  –  воно  прийде  через  вас.

Радійте,  що  ототожнення  з  поетом  зникло,  –  не  старайтеся  повернути  його  назад.  Забудьте  про  це,  забудьте  про  все  це  –  про  все,  що  ви  знали  про  поезію  і  поетів.  Просто  радійте,  що  ви  є  самим  собою,  що  у  вас  є  зв’язок  із  життям,  і  одного  разу  ви  втрапите  в  унісон  із  цілим  –  ви  налаштуєтеся  на  нього,  ви  будете  в  гармонії  з  ним  –  і  тоді  пісня  спуститься  на  вас,  як  голуб  небесний  спустився  на  Ісуса.  Тоді  ви  станете  поетом.  Ви  не  будете  проголошувати  це  –  але  ви  ним  будете.

Той,  хто  є  поетом,  не  говорить  про  те,  що  він  є  поетом.  На  звання  поета  претендує  тільки  той,  хто  і  близько  не  поет.

–  Я  відчуваю  себе  актором  в  спектаклі,  і  моя  роля  в  нім  не  завжди  мені  подобається.  Кожного  разу,  коли  мені  здається,  що  спектакль  закінчується,  –  щось  змінюється,  і  моя  роль  набуває  нової  форми.  Від  того  виникає  бажання  вибухнути  і  розчинитися  в  просторі.  Чому  це  так?

–  Насамперед:  якщо  ви  дійсно  відчуваєте  себе  актором  у  спектаклі,  то  не  має  бути  ніяких  питань  щодо  того,  що  вам  подобається  чи  не  подобається.  Тобто,  ви  не  можете  говорити:  «Іноді  мені  не  подобається  моя  роль  в  спектаклі»,  тому  що  поняття  «подобається»  і  «не  подобається»  мають  сенс  тільки  тоді,  коли  ви  думаєте  про  себе  не  як  про  актора,  а  як  про  дійову  особу,  того,  кого  ви  граєте.

Для  актора  всі  ролі  однакові.  Яке  має  значення,  грає  він  Ісуса  в  п’єсі,  чи  Іуду?  Якщо  ви  дійсно  знаєте,  що  це  спектакль,  то  за  лаштунками  сцени  Ісус  з  Іудою  однакові,  –  це  всього  лише  спектакль,  –  що  ж  поганого  в  тому,  щоб  гарно  показати  Іуду?  Як  це  може  не  подобатися?  І  що  гарного  в  тому,  щоб  показати  страждання  Ісуса?  Як  це  може  подобатися?

Подобатися  чи  не  подобатися  може  тоді,  коли  ви  думаєте,  що  ви  дійова  особа  насправді  –  що  ви  справдешній  Ісус,  чи  справдешній  Іуда.  Тоді  з’являються  поняття  «добре»  і  «погано»,  тоді  з’являються  судження  і  оцінки,  тоді  з’являється  осуд.  А  якщо  ви  тільки  актор,  то  вам  повинно  бути  все  одно,  граєте  ви  роль  Ісуса  чи  Іуди.

Якщо  ви  розумієте,  що  життя  є  просто  грандіозний  спектакль,  то  ви  повинні  покінчити  з  цими  «подобається»  і  «не  подобається».  Тоді  ви  виконуєте  будь-яку  роль,  яка  вам  дісталася  від  режисера,  від  цілого.  Ви  не  дійова  особа  –  ви  актор  і  виконуєте  бажання  цілого.

Це  одна  з  найкращих  технік  всіх  релігій  –  стати  актором  в  житті.  Тоді  «подобається»  і  «не  подобається»  зникають,  і  мета  будь-якої  релігії  досягнута  –  вам  не  потрібно  нічого  вибирати,  ви  вільні  у  своїй  ролі.

Що  ж  –  станьте  актором.  Грайте  свою  ролю,  грайте  її  прекрасно…  тому  що,  якщо  ви  вже  повинні  її  грати  –  то  чому  не  грати  її  пречудово?  Ви  Іуда?  Прекрасно!  Будьте  Іудою,  насолоджуйтесь  цією  роллю  і  дайте  можливість  глядачам  також  отримувати  насолоду  від  вашої  гри.  За  кулісами  Іуда  з  Ісусом  зустрінуться  і  будуть  пити  чай  зі  смаколиками  –  там  вони  друзі.  Вони  мають  бути  друзями.

Без  Іуди,  насправді,  не  могло  бути  й  Ісуса.  Без  Іуди  вся  історія  стала  б  не  такою.  Ви  просто  подумайте  про  Ісуса  без  Іуди.  Християнство  могло  б  і  не  виникнути.

Без  Іуди  про  Ісуса  могло  би  не  зберегтись  жодного  запису.  Без  його  зради  Ісуса  могли  б  не  розіп’ясти,  а  саме  тому,  що  його  розіп’яли,  він  так  глибоко  запав  у  серце  людства.

Християнство  виникло  не  через  Христа,  а  через  хреста.  Тому  християнство  мало  би  називатися  «хрестиянством».  Його  виникнення  пов’язане  не  з  Христом,  а  з  хрестом,  на  якому  розіп’яли  Христа.

Якщо  ви  подивитеся  на  християнські  церкви,  то  побачите,  що  хрести  на  них  підняті  набагато  вище,  ніж  Ісус.  Єпископи  і  священики  носять  на  своїх  грудях  не  Христа  –  вони  носять  хрести;  церква  народилась  не  із  Христа,  а  із  хреста,  і  вона  живе  не  в  Христі,  а  в  хресті.  Але  якщо  ви  так  будете  думати  про  церкву,  якщо  вам  дозволять  так  думати  про  церкву,  то  хто  постане  перед  вами  автором  того  розп’яття?  Хто  стане  головним  героєм?  Іуда,  а  не  Ісус!

Останнього  моменту,  на  хресті,  перед  тим,  як  померти,  Ісус  засумнівався.  Частина  засумнівалася,  розчиняючись  в  цілому,  –  чи  розчинятися  в  ньому?  Ріка  засумнівалася  –  чи  впадати  в  океан?  Це  так  природно,  це  так  по-людськи.  Ісус  є  сином  людським,  і  сином  Бога.

Кожна  ріка  повинна  відчувати  тривогу  і  побоювання,  наближаючись  до  океану.  Вона  наближається  до  нього  весь  час  свого  існування,  від  самого  свого  народження,  –  вона  могла  текти  тисячі  кілометрів  до  зустрічі  з  океаном,  –  але  коли  ріка  впадає  в  океан,  глибоке  сум’яття  повинно  виникнути  в  її  серці.  Ріка  повинна  зникнути.  Океан  такий  величезний  –  де  вона  там  буде?

Вона  буде  загублена,  зникне  її  індивідуальність:  ім’я,  форма,  мрії,  бажання  –  все  десь  подінеться.  Океан  такий  величезний  –  вона  просто  зникне  в  ньому.  Впадання  в  океан  є  для  неї  смертю.  Це  потерпання  і  є  хрест.  Коли  ріка  впадає  в  океан  і  потерпає  –  це  хрест.

В  останній  момент  Ісус  поглянув  на  небеса  і  запитав:  «Боже,  Ти  покинув  мене?  Чому  це  сталося  зі  мною?»  –  крик  страждання.

«Нащо  Ти  покинув  мене?»  –  ця  фраза  показує  все  людське  в  Ісусові.  У  цій  фразі  Ісус  надзвичайно  прекрасний,  незрівнянно  прекрасний.

Будда  є  менш  людяним,  його  можна  назвати  «надлюдиною»,  а  не  людиною.  Якби  він  мав  померти  на  хресті,  то  він  би  не  кричав  у  небо:  «Боже,  навіщо  ти  покинув  мене?»  Будда  знає,  що  немає  нікого,  до  кого  можна  було  б  так  кричати,  що  Бог  як  уособлення  –  це  людська  вигадка.  Він  знає,  що  все,  що  народжене,  має  померти;  він  цілком  розуміє  це.  Він  не  буде  кричати  –  він  буде  просто  розчинятися.  Ріка  Будди  не  буде  сумніватися,  вона  не  буде  вагатися  жодної  секунди.  Для  неї  не  буде  хреста.

Будда  є  нелюдським,  він  дуже  далеко  від  серця  людини.  Махавіра  ще  більш  нелюдський.  Вони  зовсім  не  від  світу  цього,  вони  дуже  абстрактні,  як  ніби  вони  не  були  конкретними  людськими  істотами.  Вони  більше  схожі  на  безтілесні  ідеї.  Вони  здаються  не  реальними,  а  фіктивними,  міфологічними.

Ісус  дуже  реальний.  Він  так  само  реальний,  як  і  кожна  людина.  І  цей  крик…  Будда  сміявся  б.  Якби  Будда  був  там  і  почув  цей  крик,  він  би  сміявся  над  глупством  цієї  людини:  «Чому  ти  плачеш?  Про  що  ти  кричиш?  Кому  ти  кричиш?!»

Будда  сміявся  б  з  Ісуса;  Шанкара  теж  би  сміявся:  «Що  ти  робиш?  Весь  цей  світ  є  сновидінням.  Ти  лише  частина  вигадки;  ти  не  є  реальним,  ти  нереальний.  Просто  зникни.  Кому  ти  кажеш:  «Ти  покинув  мене?»  Хто  це  покинув  тебе?»

Але  Ісус  не  такий.  Він  плаче  –  сльози,  мабуть,  текли  з  його  очей.  Він  людина,  така  сама  людина,  як  і  ви  –  укорінена  в  землі,  як  і  ви.  Він  дуже  земний...  але  не  лише  земний.  Він  щось  більше.

Він  плаче.  На  якусь  мить  він  навіть  стає  сердитим  і  роздратованим.  Він  кричить:  «Боже  мій!  Боже  мій!  Нащо  Ти  покинув  мене?!»  А  потім  він  усе  зрозумів.  Ріка  була  в  сумнівах,  потім  все  зрозуміла  –  і  рушила  в  океан.

Потім  він  зрозумів  і  сказав:  «Та  проте  –  не  моя,  а  Твоя  нехай  станеться  воля!  У  руки  Твої  віддаю  свого  духа!».  Частина  стала  готовою  влитися  у  ціле.

Він  земний,  і  він  небесний  –  він  і  те,  й  інше.  Він  великий  міст  між  людьми  і  Богом.  В  останній  момент  він  зрозумів  усе  це  як  роль,  яку  йому  необхідно  зіграти.

«Нехай  станеться  воля  Твоя,  а  не  моя»  –  в  останній  момент  це  стало  для  нього  грою.  А  якщо  це  робиться  з  вашої  власної  волі  –  це  не  є  грою.  У  цьому  вся  різниця.

Ви  кажете:  «Кожного  разу,  коли  мені  здається,  що  спектакль  закінчується,  щось  змінюється  і  моя  роль  набуває  нової  форми».  Це  те,  чим  власне  і  займається  Бог.  Він  постійно  змінює  вашу  форму.  Колись  ви  були  рослиною...  потім  ви  були  комахою...  потім  ви  стали  твариною...  Потім  ви  стали  людиною:  іноді  жінкою,  іноді  чоловіком;  іноді  чорним,  іноді  білим;  іноді  дурним,  іноді  розумним.  Він  постійно  змінює  вашу  форму,  тому  що  це  єдина  можливість,  щоб  ви  стали  усвідомленим...

Одного  разу,  десь  посередині  якоїсь  форми,  ви  усвідомите,  ви  повинні  усвідомити.  І  тоді  все  стане  схоже  на  гру  актора,  тоді  ви  й  самі  зможете  сказати:  «Нехай  станеться  Твоя  воля,  а  не  моя».

В  той  момент  ви  звільнитеся.  Коли  ви  зможете  від  всього  серця  голосно  сказати:  «Хай  збудеться  воля  Твоя,  а  не  моя!»,  або:  «Хай  все  буде  так,  як  добре  в  очах  Твоїх,  а  не  моїх!»  –  тоді  ваше  «я»  зникне  назавжди…  Ваша  ріка  впала  в  океан.

–  Я  відчуваю,  що  був  нечесним  і  нещирим  у  всіх  своїх  взаєминах  протягом  усього  мого  життя.  Так,  я  був  несправедливий  до  моїх  батьків,  до  моєї  дружини,  до  моїх  дітей,  до  моїх  друзів  та  сусідів.  Це  причина  великої  агонії  в  мені,  у  моєму  розумі.  Що  мені  робити?

–  Якщо  ви  почнете  думати  в  термінах  діяння,  ви  знову  будете  нещирим,  тому  що  у  всьому,  що  б  ви  не  робили,  ви  були  нещирим.  Ваше  діяння  стало  пошкодженим,  дефектним.

Тож  перш  за  все:  чиніть  опір  будь-якому  діянню,  яке  намагатиметься  позбавити  вас  нещирості!  Просто  залишайтеся  щодо  своєї  нещирості  пильним  і  уважним.  Не  поспішайте  робити  що-небудь,  тому  що  з  вами  відбуватиметься  те  саме  –  у  ваше  теперішнє  діяння  буде  залучено  всі  ваші  минулі  діяння.

Чиніть  опір  будь-якому  діянню  щодо  своєї  нещирості!  Просто  залишайтеся  з  відчуттям,  що  ви  нещирі  –  цього  повністю  достатньо.  Це  очищення,  це  чудова  можливість  звільнитися  від  бруду  та  очиститися.

Просто  залишайтеся  з  відчуттям,  що  ви  були  нещирі,  і  не  намагайтеся  щось  робити  щодо  цього,  тому  що  це  знову  буде  спробою  створити  гарний  образ  самого  себе  –  що  ви  вже  не  нещирі,  що  ви  стали  щирим.  Ваше  его  зачеплене,  тому  воно  старатиметься  щось  робити.

Намагайтеся  усвідомити  цей  факт  –  не  намагайтеся  щось  робити  щодо  своєї  нещирості.  Все,  що  б  ви  не  робили  –  буде  незрілим.  Занадто  рано.  Просто  залишайтеся  з  цією  думкою,  живіть  із  нею.

Живіть  з  думкою,  що,  взагалі-то,  ви  нещирі.  Якщо  ви  зможете  жити  з  нею,  то  сама  ця  думка,  саме  усвідомлення  цього  повністю  знищить  ваше  его.  Его  не  може  залишатися  живим,  якщо  ви  вважаєте,  що  ви  нещирі.  Его  потребує  гарного  образу:  що  ви  щира  людина,  що  ви  дуже  чесна  людина.  Его  каже:  «Роби  будь-що,  щоб  полагодити  образ,  щоб  оновити  образ,  щоб  повернути  образ  гарної  людини».

Ви  були  нещирими.  Це  виявлено  вами  у  процесі  медитації.  Тепер  его  наражається  на  небезпеку  смерті.  Его  каже:  роби  щось.  За  допомогою  діяння  воно  спробує  знову  відновити  зіпсований  образ,  знову  відновити  старе,  щоб  ви  знову  могли  відчувати:  «Я  хороший,  я  прекрасний,  я  щирий,  я  моральний,  я  те  і  я  це».

Перший  крок  дається  дуже  важко,  але  він  має  бути  зроблений:  просто  залишайтеся  уважним  до  своєї  нещирості.  Дивіться  на  саму  думку  про  свою  нещирість,  бачте  її  постійно,  і  не  турбуйтеся  про  те,  щоб  змінити  ту  думку.

Вона  зміниться  сама  по  собі,  тому  що  якщо  ви  розумієте,  що  ви  нещирі,  то  ви  не  зможете  більше  бути  нещирим.  Це  неможливо  –  так  ніколи  не  буває.  Цього  не  може  статися.  Якщо  ви  знаєте,  що  ви  нещирі,  –  нещирість  зникає.

Тому,  якщо  ви  з  якоїсь  причини  хочете,  щоб  нещирість  залишилася  з  вами  ,  щоб  ви  залишилися  нещирим,  –  робіть  щось,  щоб  створити  відчуття,  що  ви  щирі.

Якщо  ви  знаєте,  якщо  ви  думаєте  про  себе,  що  ви  брехун,  то  брехня  рано  чи  пізно  зникне  сама  собою.  Якщо  ви  відчуваєте,  що  ви  аморальні,  не  намагайтеся  робити  що-небудь:  не  кайтеся,  не  відчувайте  провини,  –  все  це  тільки  хитрощі.  Залишайтеся  з  думкою  –  з  голим  фактом,  що  фіксує  те,  ким  ви  є.  Не  робіть  ніяких  рухів  у  бік  моралі,  не  займайтеся  ніякими  діяннями,  щоб  стати  моральним.  Залишайтеся  оголеним,  з  голою  думкою,  з  голим  фактом,  з  голою  реальністю,  –  і  ви  побачите,  що  відбувається  зміна.  Але  ця  зміна  буде  відбуватися  не  внаслідок  вашого  діяння...

І  коли  зміна  приходить  до  вас  –  вона  приходить  не  в  результаті  вашого  діяння,  вона  приходить  від  Бога.  Тільки  Бог  може  зробити  вас  моральним,  щирим;  тільки  Бог  може  зробити  вас  релігійним;  тільки  Бог  може  зробити  вас  чистим.  Це  прасада,  це  Божий  дар,  –  самі  ви  не  можете  зробити  це.

Все  ваше  діяння  полягатиме  в  недіянні.  Просто  нагадуйте  собі  знову  і  знову,  що  ви  не  повинні  нічого  робити.

Ви  кажете:  «Це  причина  великої  агонії  в  мені,  у  моєму  розумі».  Так,  це  велика  причина  агонії  для  вашого  розуму  і  для  вашого  его  –  що  одне  й  те  саме:  розум  чи  его,  –  тому  що  его  почувається  зачепленим,  пораненим.  Ви  –  і  нещирі?  Ви  завжди  вірили,  що  ви  дуже  щира  людина,  ви  завжди  вважали,  що  ви  людина  найвищої  проби  –  крещендо  людства,  чисте  золото.  Ви  завжди  вірили  у  це.

Тепер  медитація  прорубала  вікно  у  цій  фальші.  Ви  змогли  зазирнути  в  себе  –  в  реальність.  Ви  натрапили  на  дзеркало  і  побачили  в  ньому  себе  –  справжнього.  Тепер  не  намагайтеся  втекти  від  нього,  залишайтеся  із  фактом.  Ким  би  ви  не  були  –  це  ваша  реальність.  Залишайтесь  із  фактом.  Якщо  ви  зможете  залишатися  з  фактом  –  ви  змінитеся.  Але  ця  зміна  не  буде  результатом  ваших  дій  –  вона  з  вами  станеться  сама.

Коли  до  вас  приходить  трансформація,  вона  має  зовсім  іншу  якість.  Все,  що  б  не  робили  ви  самі,  –  завжди  буде  крихітним,  пересічним  і,  зрештою,  марним.  Все,  що  б  не  зробив  для  вас  Бог,  –  є  безкінечним.  Безкінечним  може  бути  тільки  те,  що  йде  від  безкінечного.

Не  намагайтеся  щось  робити.  Прийміть  факт,  залишайтеся  з  ним,  розслабтеся  –  і  раптово  прийде  трансформація.

Трансформація  здійснюється  Богом,  а  не  вами.  Ви  просто  дозволяєте  Йому.  Це  все,  що  ви  повинні  робити  зі  свого  боку.  Відкрийте  двері  та  чекайте.  Просто  відчиніть  свої  двері  –  це  все,  що  ви  повинні  зробити.

Щоб  тоді,  коли  Він  постукає  у  двері,  ви  б  могли  привітати  Його;  коли  Він  прийде,  ви  могли  б  розпізнати  Його;  коли  Він  прийде,  ви  могли  б  впустити  Його  всередину.  Просто  не  сидіть  із  зачиненими  дверима  –  от  і  все.

Медитація  є  не  що  інше,  як  відкриття  дверей.

Медитація  не  дасть  вам  просвітління,  запам'ятайте  це.  Жодна  техніка  ніколи  не  зможе  дати  вам  просвітлення  –  проблема  просвітлення  не  є  технічною.  Медитація  може  лише  підготувати  ґрунт,  медитація  може  лише  відкрити  двері.  Медитація  може  зробити  лише  щось  незначне  –  значуще  прийде  саме.  І  якщо  ви  готові  –  воно  завжди  прийде.

–  Колись  Ви  казали,  що  сім’я  –  це  перше,  від  чого  треба  відмовитися.  Я  не  розумію,  як  мені  відмовитися  від  святкування  дня  народження  мого  батька?

–  Від  сім’ї  потрібно  відмовитися  –  це  правда.  Але  ця  відмова  не  означає,  що  ви  повинні  забути  про  сім’ю  повністю,  що  ви  повинні  втекти  від  неї  і  не  показуватися  їй  на  очі,  що  ви  повинні  перестати  любити  батька,  матір,  своїх  близьких.  Ця  відмова  означає,  що  ви  просто  повинні  відмовитися  від  їхніх  настанов,  які  суперечать  вашому  баченню  світу,  від  різноманітних  традицій,  які  вкорінилися  у  вашій  сім'ї,  від  того,  щоб  іти  у  свого  батька  чи  своєї  матері  на  повідку.  Любіть  їх,  поважайте  їх,  але  завжди  пам'ятайте,  що  Царство  Боже  незрівнянно  вище  будь-якого  суспільства,  і  сім'ї  теж.

Якщо  ви  не  вживаєте  алкоголю,  то  це  не  означає,  що  ви  не  можете  сидіти  за  столом,  на  якому  стоїть  алкоголь.  Якщо  ви  не  виконуєте  порад  людини,  що  суперечать  вашому  світогляду,  то  це  не  означає,  що  ви  з  тією  людиною  не  маєте  спілкуватися.  Любов  і  повага  повинні  залишатися  до  людей  тільки  тому,  що  вони  просто  люди,  тим  паче  до  батька  чи  матері.

Тож  ідіть,  святкуйте,  і,  можливо,  хтось  побачить  у  вашому  святкуванні  щось  нове,  щось  привабливе,  і…  задумається…

–  Коли  Ісус  став  Христом  –  на  хресті,  чи  тоді,  коли  він  вийшов  із  річки  Йордан?  Чи  має  стан  Христа  якісь  стадії?

–  Немає  жодних  стадій.  Але  це  потрібно  усвідомити  –  для  просто  розуму  це  дещо  складно.  Просвітлення  –  чи  стан  Христа,  чи  стан  Будди  –  трапляється  в  єдину  частку  секунди,  тут  немає  жодних  поступових  кроків.  Коли  Ісус  був  охрищений  Іваном  Христителем  у  річці  Йордан  –  подорож  просвітленого  вже  почалася,  але  це  не  був  стан  всього  Христа,  яким  він  став  потім.

Насінина  почала  рухатися  до  того,  щоб  стати  деревом,  –  насінина  вже  кинута  в  ґрунт  і  почала  рости.  Тепер  саме  дерево  та  його  поява  є  лише  питанням  часу.  Ви  не  можете  сказати,  що,  коли  насінина  кинута  в  ґрунт,  дерево  вже  тут,  –  ви  не  можете  сказати  цього,  тому  що  дерева  немає  тут.  Ви  не  можете  сказати,  що  дерево  вже  є.  Ви  не  можете  сказати  це  тому,  що  ви  не  можете  побачити  це  дерево,  ви  не  можете  розташуватися  під  цим  деревом,  ви  не  можете  зірвати  його  плоди,  ви  не  можете  відчути  аромат  його  квітів.

Так,  з  одного  боку,  ви  не  можете  сказати,  що  дерево  існує.  Але,  з  іншого  боку,  дерево  справді  існує,  бо  насінина  дала  паросток.  Насінина  стала  називатися  ім’ям  дерева,  хоча  те,  що  ми  маємо  за  дерево,  знаходиться  у  дорозі  –  воно  йде  сюди.  Тепер  це  лише  питання  часу.  Хоча,  знову  ж  таки,  дерево,  у  певному  сенсі,  вже  прийшло,  –  насінина  вже  стала  деревом,  тому  що  вона  вже  вирушила  в  дорогу.

Того  дня,  коли  Іван  Христитель  присвятив  Ісуса,  насінина  дала  паросток.  Небеса  відкрилися,  і  Дух  Божий,  як  голуб,  спустився  на  нього.  Це  був  початок  –  не  стан  Христа  всього,  яким  він  стане  потім,  але  початок  руху  до  стану  того  Христа;  насінина  рухається  у  напрямку  до  дерева.

Ісус  повністю  став  Христом  на  хресті,  коли  він  сказав:  «Нехай  станеться  воля  Твоя».  У  цей  день  він  став  деревом,  він  став  великим,  розлогим  деревом.  Тепер  тисячі  могли  знайти  дах  під  ним.  Дерево  розквітло,  воно  наповнило  своїм  ароматом  усю  землю.

Таким  чином,  у  певному  сенсі  можна  сказати,  що  коли  він  був  хрищений  в  річці  Йордан,  він  отримав  перше  уявлення  про  це,  перший  проблиск.  На  хресті  –  останній.  Коли  саме  Ісус  став  Христом  –  це  залежить  від  того,  як  ви  хочете  висловити  це.

Вже  того  дня,  відразу  після  хрищення,  його  можна  було  називати  Христом,  –  це  просто  питання,  як  це  висловлювати.  Але  Христом  у  повному  сенсі  цього  слова  він  став  на  хресті.

Однак  не  слід  забувати,  що  стан  Христа,  або  стан  Будди,  або  просвітлення  –  це  трапляється  за  секунду,  в  цьому  немає  ніякої  поступовості.  Це  раптова  трансформація,  яка  потім  має  здатність  розвиватися,  як  розвивається  і  сам  Бог.  Можна  сказати,  що  це  не  тільки  рух  ДО  Бога  –  це  рух  самого  Бога.

–  Повернення  є  суто  приватною  справою.  Цього  не  можуть  зрозуміти  навіть  найближчі  люди.  Це  можливо  тільки  для  тих,  хто  справді  страждав.  Але  Господь  кличе  всіх.  Чи  можливо  їм  почути  клич  Його  любові?

–  Головне  не  в  тому,  чують  вони  чи  ні.  Вони  можуть  чути  –  але  залишатися  глухими.  А  Він  буде  кликати  і  кликати,  скільки  завгодно  довго,  безперервно.  Вони  будуть  глухими,  чи  вдаватимуть,  що  глухі,  –  але  Він  не  німий.  Він  ніколи  не  німий,  Він  безперервно  кличе.  І  якщо  вони  Його  не  чутимуть  –  Він  кликатиме  голосніше  і  голосніше.  Ось  в  чому  головне.

Він  кликатиме  безперервно,  все  голосніше  і  голосніше,  а  вони  Його  не  чутимуть  до  тих  пір,  аж  поки  не  зазнають  страждань.  Не  тих  страждань,  які  вони  собі  придумали,  щоб  вважати  себе  страждальцями,  –  справжніх  страждань.  Господь  не  хоче,  щоб  люди  страждали,  –  але  така  Його  природа:  Він  хоче,  щоб  люди  жили  в  Ньому.  Ви  можете  зовсім  не  знати  Його  і  ніколи  не  згадувати  про  Нього,  але  якщо  ви  будете  підсвідомо  жити  в  Ньому  –  ви  уникнете  всіх  справжніх  страждань.  Він  робитиме  так,  що  ви  їх  уникатимете.

Але  більшість  людей  живуть  якраз  навпаки:  вони  згадують  Його  на  кожному  кроці  –  але  зазнають  страждань.  Це  тому,  що  вони  живуть  не  в  Ньому.  Вони  живуть  у  чомусь  надуманому,  у  чомусь  фіктивному,  несправжньому.  Хоча  Він  їх  кличе  безперервно.

А  коли  кличеш  тисячу  –  тільки  сотня  почує.  І  ніхто  не  знає,  хто  увійде  в  ту  сотню.  Сама  природа  цього  кличу  така,  що  тільки  ті,  хто  близький  до  пробудження,  зможуть  почути  Його.  Тільки  ті,  чий  сон  майже  добіг  кінця,  для  кого  наближається  ранок  і  хто  готовий  прокинутися  –  тільки  вони  зможуть  почути,  не  зазнавши  страждань.  Але  неможливо  передбачити  заздалегідь,  хто  це  буде.

Він  кличе  тисячу:  тільки  сто  Його  почують  –  і  тільки  десятеро  з  них  почнуть  рух  у  Його  бік.  Дев’яносто  будуть  Його  чути,  але  рухатися  не  почнуть.  Вони  будуть  чути,  але  вони  не  будуть  розуміти,  або  вони  розумітимуть  щось  інше,  –  вони  розумітимуть  неправильно.  А  десятеро  почнуть  рух  –  і  тільки  один  досягне  Його.  Дев’ятеро  загубляться  по  дорозі.  Він  кликав  тисячу  –  а  прийшов  лише  один.

Ось  такі  справи  –  із  тисячі  приходить  один.

Так  що  не  варто  надто  турбуватися  про  те,  чує  хтось  Його  чи  ні  –  Він  весь  час  кличе  всіх.  Один  із  тисячі  повинен  прийти  –  і  цього  достатньо.  Якщо  Він  кличе  тисячу  і  приходить  один,  якщо  Він  кличе  десять  тисяч  і  приходить  десятеро  –  цього  достатньо.  Не  варто  вимагати  більшого:  з  огляду  на  те,  як  люди  облаштували  свій  світ  –  це  й  так  багато.

Ви  праві  щодо  того,  що  тільки  той,  хто  страждав,  буде  в  стані  зрозуміти  Його.  Біль  очищає,  страждання  дає  розуміння.  Страждання  приводить  до  кристалізації:  якщо  ви  не  страждали  –  ви  не  знаєте,  що  таке  життя;  якщо  ви  не  страждали  –  ви  не  знаєте,  як  вибратися  зі  страждань.

Великий  японський  поет  Кобаясі  Ісса  все  життя  страждав.  Він,  мабуть,  був  дуже  чуттєвою  людиною  –  він  став  великим  поетом,  він  був  одним  із  найвеличніших  поетів  хоку.

Коли  йому  було  чотирнадцять,  мачуха  вигнала  його  із  заможної  родини  батька.  Перебравши  безліч  професій,  Ісса  знайшов  покликання  в  поезії  –  він  заробляв  на  прожиття  складанням  хоку.  Коли  тяжко  захворів  його  батько,  він  повернувся  додому  і  доглядав  його,  поки  той  не  помер  у  нього  на  руках.  Після  суду  і  суперечок  з  мачухою  він  нарешті  отримав  свій  спадок  і  зміг  уперше  одружитися.  На  той  час  йому  вже  було  п’ятдесят  років.

Молода  дружина  народила  йому  чотирьох  синів  і  доньку,  але  всі  вони  померли  в  дитячому  віці.  Незабаром  померла  й  кохана  дружина,  і  він  майже  збожеволів  –  у  душевних  муках,  у  стражданнях.

Ісса  прийшов  до  одного  вчителя  дзену.  Вчитель  дзену  запитав:  «У  чому  проблема?»  Той  вчитель,  мабуть,  був  більше  схожий  на  Будду,  ніж  на  Ісуса  –  людина,  яка  досягла,  але  яка  зовсім  забула  про  людські  страждання.

Ісса  сказав:  «П’ятеро  моїх  дітей  мертві,  а  тепер  померла  дружина.  Чому  мені  так  багато  страждань?  Я  не  бачу  жодної  причини  для  цього.  В  чому  пояснення  цього?  Я  нічого  поганого  нікому  не  робив,  я  жив  настільки  безневинно,  наскільки  це  було  можливо.  Я,  фактично,  жив  осторонь  усіх.  Я  не  дуже  багато  спілкуюся  з  людьми  –  я  поет,  і  живу  у  своєму  світі.  Я  нікому  не  завдав  ніякого  зла,  жив  дуже  бідно,  але  був  щасливий.  Тепер  раптово  померли  п'ятеро  моїх  дітей,  моя  дружина  теж  померла  –  звідки  мені  стільки  страждань  без  будь-яких  причин?  Повинно  бути  якесь  пояснення».

Вчитель  дзену  відповів:  «Життя  подібне  до  краплі  роси  вранці.  Те,  що  стається  смерть,  закладено  в  природі  життя.  Цьому  немає  пояснення  –  це  природа  життя.  Немає  необхідності  вказувати  якісь  конкретні  причини.  Природа  життя  подібна  до  краплі  роси:  якийсь  час  вона  тримається  на  листку  трави,  але  подув  вітер  –  і  вона  полетіла;  але  зійшло  Сонце  –  і  вона  випарувалася.  Така  природа  життя,  запам’ятай  це».

Ісса  був  людиною  високого  інтелекту.  Він  все  зрозумів.  Він  повернувся  додому  і  написав  хоку.  В  тому  хоку  говорилося:  «Життя  краплина  роси?  Так,  я  зрозумів.  Та  все  ж  таки…  та  все  ж  таки…»

В  цьому  «та  все  ж  таки…  та  все  ж  таки…»  міститься  щось  надзвичайно  людське.  «Життя  є  краплиною  роси  –  я  зрозумів…»  Дружини  немає,  дітей  немає,  і  очі  повні  сліз:  «Та  все  ж  таки…  та  все  ж  таки…»

Тільки  той,  хто  страждав,  зможе  зрозуміти,  що  життя  є  краплиною  роси,  але  навіть  тоді  залишається  «та  все  ж  таки…  та  все  ж  таки…»  Навіть  коли  ви  розумієте  –  це  розуміння  приходить  важко.

А  що  можна  сказати  про  тих,  хто  не  страждав?  Вони  живуть  поверхневим  життям.  Щастя  завжди  поверхневе  –  в  нім  немає  великої  глибини.  Тільки  сум,  скорбота  мають  глибину.  Життя  поверхневе  –  тільки  смерть  має  велику  глибину.

Життя  є  дуже  звичайним:  турбота  про  їжу,  заробляння  грошей,  кохання  –  все  це  дуже  звично.  Страждання  ж  має  глибину  –  воно  будить  вас,  воно  вибиває  вас  із  вашого  сну.  Так,  тільки  ті,  хто  страждав,  зрозуміють  це.  «Та  все  ж  таки…  та  все  ж  таки…»  –  і  навіть  вони  можуть  цього  не  зрозуміти.  Але  це  саме  так  –  таке  життя.  Якщо  людина  пригнічена  цим  і  думає,  що  не  треба  нікого  гукати,  що  не  треба  нічого  говорити…

Сталося  так,  що  коли  Будда  став  просвітленим,  він  мовчав  сім  днів.  Він  сидів  і  думав:  «Хто  мене  буде  слухати?  Що  я  буду  їм  говорити?  Хто  зрозуміє  мене?»  Він  думав:  «Те,  що  сталося  зі  мною,  –  якби  мені  хтось  розказав  про  це  до  того,  як  це  зі  мною  сталося,  я  б  і  сам  би  не  зрозумів.  Так  хто  ж  мене  зрозуміє?  Навіщо  хвилюватися  про  це?»

Протягом  семи  днів  він  сидів  під  деревом    бодхі.  Традиція  розповідає,  що  божества  на  небесах  були  дуже  стурбовані:  «Чому  він  мовчить?  За  тисячу  років  одна  людина  стала  просвітленою.  Чому  він  не  кличе  за  собою  людей?»

Вони  прийшли  до  нього  –  це  прекрасна  історія.  Божества  схилилися  перед  Буддою  і  сказали:  «Ти  повинен  сказати  що-небудь.  Ти  досяг  –  ти  повинен  кинути  клич.  Твої  слова  повинні  розповсюдитись  серед  людей  –  чому  ти  мовчиш?  Ми  довго  чекали.  Сім  днів  здалися  нам  як  сім  століть.  Що  ти  робиш?  Не  витрачай  даремно  часу.  Ти  пробудеш  на  землі  ще  недовго,  а  потім  зникнеш  назавжди.  Перед  тим,  як  зникнути,  поклич  за  собою  інших».

Будда  відповів:  «Хто  слухатиме?  Хто  зрозуміє?»

Але  ті  божества  були  дуже  хитрі.  І  це  добре,  що  вони  були  хитрі.  Вони  сперечалися  з  ним,  вони  переконували.  Вони  казали:  «Так,  ти  правий.  Дуже  мала  вірогідність  того,  що  хтось  тебе  почує,  іще  менша  вірогідність  того,  що  хтось  зрозуміє.  Але  нічого  не  поробиш.  Гукай  тисячу:  сто  людей  почують,  дев'яносто  не  почують;  десять  вирушать  в  дорогу,  дев'ятеро  загубляться  в  ній.  Десь  по  дорозі  вони  подумають,  що  вже  досягли,  вони  сядуть  край  дороги  і  будуть  думати,  що  вже  прийшли  додому.  Тільки  один  досягне  –  але  й  цього  одного  буде  більш  ніж  достатньо».

І  Будда,  дивлячись  на  тисячі  квіток  лотосу  у  воді,  з  яких  розкрилися  тільки  ті,  які  досягли  поверхні  води  –  Сонця,  все  зрозумів.  Він  став  проповідувати.

Я  теж  розумію,  що  мої  зусилля  досить  безнадійні.  Дуже  добре  знаючи,  що  мені  не  вірять,  що  мене  не  розуміють,  я  продовжую  це  робити  –  говорити.  Це  все  одно,  що  говорити  до  стіни.

Бодхідхарма  сидів  біля  стіни,  спиною  до  неї,  коли  до  нього  прийшло  просвітлення.  Негайно  він  повернувся  лицем  до  стіни,  і  так  сидів  завжди  протягом  дев'яти  років.  Де  б  він  не  сидів  –  він  завжди  сідав  спиною  до  стіни.  Якщо  хтось  приходив  до  нього  –  хтось,  хто  був  у  пошуку,  хто  щось  запитував,  –  він  повинен  був  запитувати  у  його  спини.

Люди  дивувалися:  «Що  за  дурну  позу  ти  вибрав?  У  світі  було  багато  будд,  але  ніхто  не  сидів  обличчям  до  стіни.  Чому  ти  так  сидиш?  Чому  ти  такий  безглуздий?»

Бодхідхарма  відповідав:  «Наскільки  мені  відомо,  всі  будди  сиділи  обличчям  до  стіни,  тому  що  куди  не  подивися  –  кругом  стіна.  Але  вони  були  трішечки  чемнішими,  ніж  я.  Ось  і  все.  І  я  зовсім  не  турбуюся  про  те,  що  ви  думаєте  про  мене.  Я  поверну  своє  лице  до  вас  тільки  тоді,  коли  почую,  що  прийшов  хоч  хтось,  хто  здатен  мене  зрозуміти».

Протягом  дев'яти  років  він  дивився  на  стіну.  Потім  прийшов  один  чоловік.  Він  сказав:  «Повернися  до  мене,  або  я  вб'ю  себе»  –  у  руках  в  нього  був  меч.  Але  Бодхідхарма  не  обернувся.  Тоді  той  чоловік  відрубав  собі  руку  і  сказав:  «Дивися  –  руки  вже  немає.  Наступною  буде  голова».

Тоді  Бодхідхарма  повернувся  до  нього  обличчям  і  сказав:  «Зачекай!  Так  ти  нарешті  прийшов?!»

Тільки  той,  хто  готовий  вбити  себе,  може  все  це  зрозуміти.

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1018770
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2024

я став би Христом…

я  став  би  Христом  але  небо  цього  вже  не  хоче
його  розпинають  за  чесні  дошкульні  слова
воно  мені  каже  заплющ  свої  праведні  очі
й  побачиш  чому  не  бажаю  Ісусів  аж  два

це  геть  не  тому  що  любов  до  людей  твоя  дивна
і  що  через  неї  позбутися  хочеш  себе
ти  в  Мене  такий  що  тобі  максимально  все  видно
які  неповторні  всі  й  кожен  велике  цабе

до  добрих  ти  завжди  удесятеро  був  добрішим
та  цього  замало  бо  виріс  уже  не  один
хто  множить  на  нуль  все  добро  й  робить  світ  зовсім  іншим
і  ти  маєш  бути  удесятеро  до  них  злим

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1018247
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.07.2024

На денну спеку місячний арешт…

на  денну  спеку  місячний  арешт
всі  хмари  в  ніч  розбіглись  по  відпустках
дощу  новин  у  розсуд  набереш
і  йдеш  край  міста  зоряно  де  й  пусто

далеко  десь  дирчить  дурний  шахед
та  в  мене  до  таких  відома  думка
уваги  не  звертаю  йду  вперед
лише  у  спині  дзвін  тримайся  струнко

не  гнись  як  ти  не  гнешся  много  літ
і  весни  будуть  всі  твої  і  зими
а  восени  коли  гукнуть  в  політ
то  відлетиш  не  сам  а  разом  з  ними

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017993
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2024

Бесіди про релігійність. Бесіда 8. Бог: граничний синтез

–  Як  людина,  яку  все  життя  вчили  аналізувати,  ставити  питання,  сумніватися,  може  побудувати  міст  від  сумніву  до  довіри?

–  Сумніви  прекрасні  самі  собою.  Проблеми  виникають  тоді,  коли  ви  застрягаєте  у  своїх  сумнівах.  Тоді  сумнів  стає  смертю.  Аналіз  є  досконалим  засобом,  якщо  ви  залишаєтеся  відстороненими  від  нього,  якщо  ви  відчужені  від  нього.  Проблеми  виникають,  якщо  ви  ототожнюєте  себе  з  його  елементами.  Тоді  аналіз  перетворюється  на  повну  безпорадність.

Якщо  ви  відчуваєте,  що  ви  навчені  аналізувати,  ставити  запитання  та  сумніватися,  –  не  засмучуйтесь.  Сумнівайтесь,  аналізуйте,  ставте  запитання,  –  але  залишайтеся  відокремленими  від  них.  Саме  ваше  існування  не  викликає  ніяких  сумнівів.  Використовуйте  знання  цього  як  методологію,  як  метод.

Якщо  аналіз  є  методом,  то  й  синтез  є  методом.  Аналіз  сам  собою  є  половиною.  Поки  він  не  буде  доповнений  синтезом  –  він  не  стане  цілим.  Але  ви  самі  не  є  ані  аналізом,  ані  синтезом  –  ви  просто  трансцендентальна  свідомість.

Коли  виникає  питання  –  це  добре,  але  зазвичай  питання  –  це  тільки  одна  половина;  другою  половиною  повинна  бути  відповідь.  Сумніви  викликають  питання  –  це  добре,  але  це  тільки  одна  частина;  другою  частиною  є  відповідь  на  сумніви  –  довіра.

Залишайтеся  на  віддалі  від  них  –  і  від  сумнівів,  і  від  довіри.  Це  теж  метод  –  і  ним  можна  користуватися.  Але  не  можна,  щоб  цей  метод  заволодів  вами,  –  тоді  виникає  тиранія.

Тиранія  може  виникнути  як  з  боку  сумнівів,  так  і  з  боку  довіри.  Тиранія  сумнівів  калічить  вас  –  ви  не  зможете  зробити  жодного  кроку,  тому  що  сумніви  будуть  кругом.  Як  ви  можете  правильно  зробити  будь-що,  поки  є  сумнів?  Він  паралізує  вас.

А  якщо  довіра  стає  тиранією…  Це  теж  може  статися  –  довіра  стала  тиранією  для  мільйонів.  Церкви,  храми,  мечеті  наповнені  людьми,  для  яких  довіра  стала  тиранією.  Тоді  довіра  не  дає  вам  нового  бачення  –  вона  осліплює  вас.  Тоді  релігія  стає  забобоном,  упередженістю.

Якщо  ваша  довіра  не  є  для  вас  методом  і  ви  ототожнюєтеся  із  нею,  то  релігія  стає  для  вас  забобоном,  а  наука  –  технологією.  Тоді  чистота  релігії  втрачається,  чистота  науки  теж  втрачається.  Сумніви  і  довіра  подібні  до  двох  крил  –  використовуйте  і  те,  і  друге.  Але  люди  не  користуються  ні  тим,  ні  тим.

Людина  розсудлива,  людина  мудра  буде  користуватися  сумнівами,  якщо  її  пошук  пов’язаний  з  чимось  матеріальним.  Якщо  її  дослідження  пов’язані    зі  світом  зовнішнім,  то  вона  в  якості  методу  буде  використовувати  сумнів.

Якщо  ж  її  пошуки  направлені  у  світ  внутрішній,  у  себе,  то  мудра,  розсудлива  людина  в  якості  методу  буде  використовувати  довіру.  Наука-сумнів  і  релігія-довіра  –  це  два  крила  одного  єства.

В  Індії  люди  випробували  одну  дурість.  Зараз  на  Заході  люди  випробовують  другу.  В  Індії  люди  намагалися  побудувати  життя  виключно  на  довірі  –  звідси  злидні,  голод,  страждання.  Вся  країна  подібна  до  однієї  великої  рани,  що  дуже  болить.  І  страждання  виникли  так  давно,  що  люди  звикли  до  нього,  воно  проникло  в  них  так  глибоко,  що  вони  стали  нечутливими  до  нього.  Вони  майже  мертві:  вони  не  живуть  –  вони  дрейфують.

Це  сталося  завдяки  довірі.  Як  може  птах  летіти  з  одним  крилом?

Сьогодні  на  Заході  має  місце  другий  вид  тиранії  –  тиранія  сумніву.  Вона  працює  на  благо,  коли  мова  йде  про  дослідження  об'єктивного  світу:  ви  думаєте  про  матерію,  про  матеріальне,  для  цього  потрібні  сумніви  –  це  науковий  метод.  Але  коли  ви  починаєте  рухатися  всередину  себе,  це  просто  не  працює  –  цей  метод  не  підходить.  В  цьому  випадку  вимагається  довіра.

Досконалою  людиною  є  та  людина,  в  якій  має  місце  глибока  гармонія  між  сумнівами  і  довірою.  Досконала  людина  буде  здаватися  вам  суперечливою,  але  насправді  вона  не  буде  суперечливою.  Вона  просто  гармонійна  –  суперечності  сумніву  і  довіри  розтанули  в  ній  –  вона  використовує  все.

Якщо  у  вас  є  сумніви  –  використовуйте  їх  для  наукового  пошуку.  Подивіться  на  великих  вчених:  на  той  час,  коли  вони  дійшли  до  розуміння  і  мудрості,  на  той  час,  коли  їх  юнацький  ентузіазм  проходив  і  залишилась  одна  мудрість,  вони  завжди  зверталися  до  глибокої  довіри.  Еддінгтон,  Кеплер,  Кельвін,  Лейбніц,  Бойль,  Планк,  Борн,  Ейнштейн,  Лодж  –  не  варто  говорити  про  посередніх  вчених,  оскільки  то  не  зовсім  учені  –  всі  великі  вершини  в  науці  дуже  релігійні.  Вони  прийшли  до  довіри,  оскільки  вони  пізнали  всі  сумніви,  вони  використовували  всі  сумніви,  –  і  вони  прийшли  до  розуміння  того,  що  сумнів  є  обмеженням.

Це  подібно  до  наступного:  ваші  очі  можуть  бачити,  а  ваші  вуха  можуть  слухати.  Але  якщо  ви  спробуєте  слухати  очима  –  це  виявиться  неможливим.  Якщо  ви  спробуєте  бачити  вухами  –  це  теж  виявиться  неможливим.  Очі  мають  свої  обмеження,  вуха  мають  свої  обмеження.  Але  вони  є  експертами  у  своїй  справі  –  а  кожен  експерт  має  свої  обмеження.

Око  може  тільки  бачити  –  і  це  добре,  що  воно  може  тільки  бачити,  тому  що  якби  воно  могло  робити  ще  щось,  то  це  б  впливало  на  ефективність  зору.  В  оці  вся  енергія  стає  зором,  а  у  вусі  вся  енергія  стає  слухом.

Сумнів  є  експертом.  Сумнів  працює,  якщо  ви  досліджуєте  зовнішній  світ.  Але  коли  ви  тим  самим  методом  намагаєтеся  шукати  Бога  –  то  цей  метод  перестає  працювати.  Метод  сумніву  досконалий  для  зовнішнього  світу,  світу  законів;  але  він  не  годиться  для  світу  любові.  Для  світу  любові  потрібна  довіра.

В  сумнівах  немає  нічого  поганого,  не  переймайтеся  цим.  Користайтеся  ними,  але  користайтеся  правильно.  Якщо  ви  будете  користатися  ними  правильно,  ви  прийдете  до  розуміння  –  ви  прийдете  до  сумніву  щодо  самих  сумнівів.  Ви  побачите,  де  сумніви  працюють,  а  де  не  працюють.  Коли  ви  прийдете  до  цього  розуміння  –  вам  відчиняться  двері  для  довіри.

Якщо  ви  навчені  аналізу  –  добре.  Але  не  дозволяйте  йому  піймати  вас  у  капкан,  не  дозволяйте  йому  стати  вашими  кайданами.  Будьте  відкриті  і  до  синтезу,  оскільки  якщо  ви  весь  час  тільки  аналізуєте  і  ніколи  не  синтезуєте,  то  ви  прийдете  до  найдрібнішої  частинки,  –  але  ніколи  не  зможете  прийти  до  цілого.

Бог  є  граничним  синтезом;  частинки  атома  –  граничним  аналізом.  Наука  досягає  того,  з  чого  складається  атом  –  вона  весь  час  аналізує,  розділяє,  і,  нарешті,  приходить  до  найдрібнішого,  яке  вже  не  можна  розділити  на  ще  якісь  частини.  А  релігія  приходить  до  Бога  –  вона  весь  час  об'єднує,  синтезує.  Бог  є  граничним  синтезом  –  до  Нього  вже  не  можна  щось  додати.  Це  вже  ціле,  крім  якого  вже  не  існує  нічого.  Наука  є  «атомарною»,  релігія  є  «цілісною».  Користайтеся  і  тим,  і  другим.

І  взагалі  –  варто  мати  на  увазі  все,  що  ви  маєте.  Навіть  якщо  у  вас  є  отрута  –  не  позбавляйтеся  її.  За  деяких  обставин  вона  може  вам  допомогти  і  стати  ліками  –  все  залежить  тільки  від  вас.  За  допомогою  отрути  ви  можете  здійснити  самогубство  –  але  ця  сама  отрута  може  врятувати  вас  від  смерті.  Сама  отрута  залишиться  одним  і  тим  самим  –  різниця  у  способі  її  використання.

Все  залежить  від  правильності  використання.  Тому  в  лабораторії  використовуйте  сумніви,  але  коли  ви  повертаєтеся  до  релігії  –  користуйтеся  довірою.  Будьте  розкутими  і  вільними,  щоб  тоді,  коли  ви  повернетеся  із  лабораторії  до  релігії,  ви  не  принесли  із  собою  лабораторію.  Тоді  ви  зможете  ввійти  до  релігії  повністю  вільними  від  лабораторії  –  ви  зможете  молитися,  танцювати,  співати.  А  коли  ви  знову  повернетеся  до  лабораторії,  не  беріть  із  собою  релігію,  тому  що  танці  в  лабораторії  будуть  абсурдними  –  ви  можете  там  все  розламати.

Недоречно  приносити  в  релігію  те  серйозне  обличчя,  яке  було  у  вас  в  лабораторії.  Релігія  є  святкуванням  –  лабораторія  ж  використовується  для  наукових  досліджень.  Дослідження  повинні  бути  серйозними  –  святкування  релігії  є  свого  роду  грою.  В  релігії  ви  отримуєте  насолоду,  в  ній  ви  знову  стаєте  дітьми.  Релігія  –  це  те  місце,  де  знову  і  знову  можна  ставати  дитиною,  це  те  місце,  де  ви  ніколи  не  втрачаєте  контакту  зі  своїм  першоджерелом.  В  лабораторії  ви  доросла  людина  –  в  релігії  ви  дитина.  Тому  Ісус  і  каже:  «Хто  Божого  Царства  не  прийме,  немов  те  дитя,  той  у  нього  не  ввійде».

Завжди  пам'ятайте,  що  не  слід  викидати  нічого  з  того,  що  дав  вам  Бог  –  навіть  сумнівів.  Це  саме  Він  дав  вам  їх,  і  за  цим  може  стояти  якась  причина,  тому  що  ніщо  не  дається  без  якоїсь  причини.  Від  всього,  що  у  вас  є,  повинна  бути  якась  користь.

Не  викидайте  жодного  каменя,  тому  що  багато  разів  ставалося  так,  що  камінь,  який  був  кимось  викинутий,  ставав  наріжним  каменем  нової  будівлі.


–  У  Біблії  написані  слова  «покаяння»,  «покайтеся»,  а  Ви  використовуєте  на  їх  місці  слова  «повернення»,  «поверніться»,  або  «дайте  відповідь»;  іншого  разу  Ви  їх  не  змінюєте  і  кажете  «покайтеся».  Ви  жонглюєте  значеннями  цих  слів  так,  як  Вам  вигідно?

 –  Мова  йде  зовсім  не  про  Біблію.  Мова  йде  про  самого  себе.  Я  не  обмежуюся  Біблією  і  не  є  рабом  якого  б  то  не  було  святого  письма.  Я  повністю  вільний  і  поводжуся  саме  так,  як  і  має  поводитися  вільна  людина.

Я  люблю  Біблію,  люблю  її  поезію,  але  я  не  є  християнином.  Я  також  не  є  ні  індусом,  ні  буддистом,  ні  джайном.  Я  є  просто  самим  собою,  таким,  яким  мене  створив  Бог.  Я  люблю  поезію  Біблії,  але  я  оспівую  її  так,  як  розумію  її  сам,  без  будь-чиєї  допомоги.  Де  саме  і  на  чому  саме  робити  наголос  –  вирішує  моє  єство,  а  не  Біблія.

Я  люблю  дух  Біблії,  але  не  її  букву.  І  слово,  яке  іноді  звучить  як  «покайтеся»,  іноді  як  «поверніться»,  а  іноді  як  «дайте  відповідь»,  означає  все  це  разом  узяте.  В  цьому  краса  старовинних  мов.  Санскрит,  давньоєврейська  мова,  арабська  мова  –  всі  старовинні  мови  поетичні.  А  якщо  ви  послуговуєтеся  поетичною  мовою,  то  вона  має  на  увазі  багато  чого.  Вона  має  на  увазі  набагато  більше,  ніж  можуть  вмістити  її  слова,  вона  може  інтерпретуватися  різноманітними  способами.  Вона  має  багато  рівнів  значення  своїх  слів.

Іноді  те  слово  означає  «покаяння».  Коли  мова  йде  про  гріх  і  використовується  те  слово,  то  воно  означає  «покайтеся».  Коли  мова  йде  про  Бога,  який  ставить  перед  вами  запитання,  тоді  те  слово  перетворюється  на  «дайте  відповідь»,  «відповідальність».  Бог  запитав  –  ви  відповідаєте.  А  коли  мова  йде  про  Царство  Боже,  яке  має  бути  у  ваших  руках,  тоді  те  слово  означає  «поверніться».

Мають  зміст  всі  три  значення.  Це  слово  не  є  одновимірним  –  воно  тривимірне.  Всі  старі  мови  є  багатовимірними.  Сучасні  мови  переважно  одновимірні,  тому  що  нашою  нагальною  потребою  є  не  поезія,  а  проза.

Ми  наполегливо  вимагаємо  не  багатозначності,  а  точності:  слово  повинно  бути  точним  і  означати  тільки  щось  одне,  щоб  потім  не  виникало  всіляких  непорозумінь.  І  це  добре.  Якщо  ви  пишете  про  науку,  мова  повинна  бути  точною,  оскільки  в  іншому  випадку  справді  можуть  виникнути  непорозуміння.

Це  сталося  під  час  Другої  світової  війни  –  ще  до  Хіросіми  та  Нагасакі  американський  генерал  написав  листа  імператору  Японії.  Лист  був  написаний  англійською,  а  потім  його  переклали  японською  мовою,  яка  є  більш  поетичною,  більш  яскравою  –  в  ній  одне  слово  може  мати  декілька  значень.

І  ось  одне  зі  слів  було  перекладено  конкретним  чином.  Воно  могло  бути  перекладено  і  по-іншому  –  це  залежало  лише  від  перекладача.  В  наш  час  щодо  того  перекладу  було  проведено  дослідження,  і  було  встановлено,  що  якби  те  слово  переклали  по-іншому,  як  теж  можна  було  його  перекласти,  то  Хіросіми  і  Нагасакі  могло  б  і  не  бути.

Американський  генерал  мав  на  увазі  дещо  інше,  але  той  переклад,  який  використали,  був  сприйнятий  як  зневага,  як  образа.  Японський  імператор  просто  відмовився  відповідати  на  того  листа  –  через  те  слово  лист  був  надто  образливим.  І  сталися  Нагасакі  з  Хіросімою  –  атомні  бомби  були  скинуті.

Якби  японський  імператор  відповів  на  того  листа,  можливо  б  і  не  було  б  необхідності  їх  скидати.  Тільки  одне  слово  переклали  неправильно  –  і  більше  ста  тисяч  людей  загинули  за  хвилину,  за  кілька  секунд.  А  потім  іще  пів  мільйона  від  наслідків.  Те  слово  надто  дорого  коштувало.  Слова  можуть  бути  дуже  небезпечними.

В  політиці,  в  науці,  в  економіці,  в  історії  слова  мають  бути  лінійними,  одновимірними.  Але  якщо  вся  мова  стане  одновимірною,  то  від  цього  надто  постраждає  релігія,  надзвичайно  постраждає  поезія,  непоправно  постраждає  романтизм.  В  поезії  слово  повинно  бути  багатовимірним,  воно  повинно  означати  багато  чого,  щоб  поезія  мала  глибину,  в  яку  б  ви  пірнали  все  глибше  і  глибше.

В  цьому  краса  старовинних  книг.  Ви  можете  читати  Євангеліє  кожного  дня,  ви  можете  читати  Гіту  кожного  дня,  і  кожного  дня  ви  можете  знаходити  все  нові  і  нові  значення  одних  і  тих  же  слів.  Ви  могли  читати  один  і  той  самий  уривок  тисячу  разів,  але  досі  вам  у  голову  не  приходило,  що  він  може  мати  ще  й  такий  зміст.  Але  саме  цього  ранку  –  чи  то  у  вас  був  якийсь  не  такий  настрій,  чи  то  ви  були  незвичайно  щасливі  і  розквітлі  –  виникло  нове  розуміння  тих  самих  слів.  Іншого  дня  ви  не  такі  щасливі,  не  такі  розквітлі,  –  і  значення  тих  же  слів  знову  змінюється.  Значення  змінюються  в  залежності  від  вас,  в  залежності  від  вашого  настрою  і  атмосфери.

Ви  несете  всередині  себе  атмосферу,  яка  змінюється  точно  так  само,  як  змінюється  атмосфера  навкруги  вас.  Ви  помічали  це?  Іноді  ви  сумні:  ви  дивитеся  на  Місяць  –  і  Місяць  здається  вам  сумним,  дуже  сумним.  Із  саду  доноситься  деякий  запах  –  і  він  вам  здається  сумним.  Ви  дивитеся  на  квіти  –  і  замість  того,  щоб  зробити  вас  щасливими,  вони  додають  вам  якогось  тягаря.

Потім,  іншого  моменту,  ви  щасливі,  ви  життєрадісні,  ви  усміхаєтеся,  –  вас  оточує  той  самий  запах,  але  він  танцює  навколо  вас,  він  робить  вас  ще  щасливішим,  ніж  ви  були  до  приходу  в  цей  сад.  Та  сама  квітка…  і  коли  ви  бачите,  як  вона  розкривається  –  щось  розкривається  і  у  вас.  Той  самий  Місяць  –  і  ви  не  в  змозі  повірити,  як  багато  тиші  і  як  багато  краси  спускається  на  вас  від  нього…

Має  місце  глибока  співучасть  –  ви  стаєте  партнерами  в  деякому  глибокому  таїнстві.  Але  це  залежить  від  вас.  Місяць  той  самий,  квітка  та  сама  –  це  залежить  тільки  від  вас.

Древні  мови  є  дуже  гнучкими.  В  санскриті  є  такі  слова…  одне  слово  може  мати  дванадцять  значень.  Ви  можете  весь  час  грати  з  ним  –  і  воно  розкриє  вам  дуже  багато  чого.  Воно  буде  змінюватися  разом  із  вами,  воно  завжди  буде  підлаштовуватись  під  вас.  Ось  чому  великі  твори  класичної  літератури  є  вічними  –  вони  невичерпні.

А  от  сьогоднішні  газети  стануть  безглуздими  завтра,  тому  що  в  значеннях  їх  слів  немає  життєвості.  Вони  просто  означають  те,  що  означають,  в  них  більше  нічого  не  міститься.  Це  звичайна  проза  –  вона  дає  вам  інформацію,  але  вона  пласка,  в  ній  немає  глибини.

З  тих  пір,  як  говорив  Ісус,  минуло  більше  двох  тисяч  років,  –  а  його  слова  ще  й  досі  живі  та  свіжі.  Вони  ніколи  не  зістаряться.  Вони  не  старіють,  вони  залишаються  молодими  і  свіжими.  В  чому  їх  секрет?

Секрет  полягає  в  тому,  що  вони  означають  так  багато,  що  ви  завжди  в  змозі  знайти  до  них  нові  двері.  Це  не  однокімнатна  квартира.  Ісус  каже:  «Багато  осель  у  домі  Мого  Отця».  У  ньому  багато  дверей,  у  ньому  завжди  можна  знайти  нові  скарби.  Ви  ніколи  не  проходите  по  одній  і  тій  же  місцевості  –  вона  нескінченно  різноманітна.

Ось  чому  я  постійно  змінюю  значення  деяких  слів  в  залежності  від  того,  що  відчуваю.  Але  саме  так  вчиняв  і  Ісус.

При  перекладі  Біблії  з  давньоєврейської  на  інші  мови  багато  чого  було  втрачено.  При  перекладі  Гіти  сучасними  мовами,  багато  чого  було  спотворено.  При  перекладі  Корану  зникла  вся  його  краса,  тому  що  Коран  –  це  поезія.  Це  щось,  що  слід  співати,  це  щось,  із  чим  слід  танцювати.  Це  не  проза.  Основним  методом  релігії  є  не  проза,  а  поезія.

Ви  можете  легко  перекладати  прозу  –  в  цьому  немає  жодної  проблеми.  Якщо  ви  захочете  перекласти  будь-якою  іншою  мовою  теорію  відносності,  то  це  може  бути  важче,  але  це  не  такі  самі  труднощі,  як  при  перекладі  Біблії,  Гіти  або  Корану.  Теорія  відносності  може  бути  перекладена  –  нічого  не  буде  втрачено,  бо  у  ній  немає  жодної  поезії.

Але  якщо  ви  перекладаєте  поетичні  твори  –  багато  чого  буде  втрачено,  тому  що  кожна  мова  має  свій  власний  ритм  і  кожна  мова  має  власні  способи  вираження.  Кожна  мова  має  свої  власні  розмір  та  музику;  це  те,  що  не  може  бути  перекладено  іншою  мовою.  Ця  музика  буде  втрачена,  цей  ритм  буде  втрачено.  Ви  повинні  будете  замінити  їх  якимось  іншим  ритмом,  якоюсь  іншою  музикою.

Звичайну  поезію,  яка  від  прози  відрізняється  тільки  римою,  перекладати  можна.  Але  коли  поезія  надзвичайної  якості,  з  іншого  світу...  Чим  глибшою  та  величнішою  вона  є,  тим  важче  її  перекладати  –  це  майже  неможливо.

Я  сприймаю  Ісуса  як  поета.  І  він  справді  поет.  Ван  Гог  сказав  про  нього,  що  це  найбільший  художник,  який  будь-коли  жив  на  цій  землі.  Це  дійсно  так.  Він  виражається  поетичними  притчами,  має  на  увазі  набагато  більше,  ніж  можуть  передати  його  слова.

Поезія  не  завжди  зрозуміла  –  вона  й  не  може  бути  зрозумілою  остаточно.  Це  таїнство.  Це  лише  ранній  ранок:  навколо  себе  ви  бачите  туман  –  свіжий,  що  тільки  зародився.  Це  хмари  –  ви  не  можете  побачити  далеко.  Але  в  цьому  немає  потреби  –  поезія  не  призначена  для  того,  щоб  бачити  далеко.  Вона  дає  вам  прозріння,  коли  ви  вдивляєтеся  в  щось  близьке,  інтимне.

Наука  постійно  шукає  щось  віддалене;  поезія  розкриває  по-новому  інтимне  і  близьке,  те,  що  ви  завжди  знали,  те,  що  знайоме  вам  –  той  самий  шлях,  яким  ви  крокували  все  своє  життя.  Поезія  показує  той  самий  шлях,  але  в  новому  світлі,  у  новому  кольорі,  з  новою  насиченістю  кольорів.  Несподівано,  на  тій  самій  дорозі,  –  ви  переноситеся  в  новий  вимір.

Я  сприймаю  Ісуса  як  поета.  Він  і  є  поет.  Але  це  розуміє  мало  хто.  Люди  постійно  сприймають  його  як  вченого.  Ви  дурні,  якщо  сприймаєте  його  як  вченого.  Тоді  він  виглядає  абсурдно,  тоді  все  тут  виглядатиме  надприродним.  Тоді,  якщо  ви  хочете  вірити  в  нього,  ви  повинні  бути  дуже  забобонними.  Або  ви  повинні  відкинути  його  повністю  –  дитина  виплескується  з  ванни  разом  із  водою.

З  якоїсь  точки  зору  Ісус  такий  абсурдний.  Ви  можете  вірити  в  нього,  але  тоді  ви  маєте  вірити  дуже  сліпо.  Ця  віра  не  може  бути  природною,  спонтанною.  Ви  повинні  насильно  утвердити  її.  Ви  повинні  вірити  заради  самої  віри,  ви  повинні  насильно  сприйняти  її.  Або  ви  повністю  відкидаєте  його.  І  те,  й  інше  –  неправильне.  Ісуса  слід  любити,  а  не  вірити  в  нього.  Немає  потреби  думати  про  нього  в  термінах  «за»  чи  «проти».

Чи  помічали  ви,  що  ви  ніколи  не  думали  про  самого  Шекспіра  в  термінах  «за»  чи  «проти»?  Чому?  Ви  ніколи  не  думали  так  про  Данте.  Чому?  Ви  ніколи  не  думали  про  Аполлінера  у  термінах  «за»  чи  «проти».  Чому?  Тому  що  ви  знаєте  їх  як  поетів.  Ви  насолоджуєтесь  ними,  ви  не  думаєте  –  «за»  ви  чи  «проти»  них  особисто.

Але  щодо  Ісуса,  Крішни,  Будди  у  вас  з'являються  всякі  «за»  і  «проти»,  тому  що  вам  здається,  що  вони  аргументують.  Але  вони  не  аргументують.  У  них  немає  дисертацій,  які  потрібно  захистити,  вони  не  мають  жодних  догм.  Вони  великі  поети  –  більші,  ніж  Аполлінер,  Шекспір,  Данте,  тому  що  те,  що  трапилося  з  Аполлінером,  Шекспіром,  Данте,  –  це  лише  проблиск,  натяк.  А  те,  що  трапилося  з  Ісусом,  Крішною  та  Буддою,  є  реалізацією,  усвідомленням.

Те,  що  є  лише  натяком  для  поета,  є  реальністю  для  містика.  Вони  бачили.  Вони  не  тільки  бачили  –  вони  доторкнулися.  І  не  лише  доторкнулися  –  вони  прожили.  Це  життєвий  досвід,  це  власні  переживання.

Завжди  дивіться  на  них  як  на  великих  майстрів  мистецтв.  Художник  малює  картини;  поет  пише  вірші...  Ісус  творить  людську  істоту.  Художник  впливає  на  полотно:  воно  було  пласким,  звичайним  –  від  його  дотику  воно  стає  скарбом.  Ісус  же  торкається  звичайнісіньких  людей  –  рибалки,  Симона  Петра,  –  і  від  одного  тільки  його  дотику  ця  людина  перетворюється  на  великого  апостола,  у  велику  людську  істоту.  Виникають  висоти,  розкриваються  глибини.  Ця  людина  більше  не  є  звичайною.  Він  був  лише  рибалкою,  що  закидав  свої  сіті  в  море,  він  робив  це  все  своє  життя  –  навіть  багато  життів,  –  і  він  ніколи  навіть  не  думав,  не  мріяв,  не  уявляв,  що  з  ним  зробить  Ісус.

Більш  великого  мистецтва  і  бути  не  може.


–  Для  того,  щоб  слідувати  за  Ісусом,  потрібна  глибока  довіра,  відмова  від  себе  і  любов,  але  сьогодні  в  усьому  світі  превалює  скептицизм.  Який  із  цього  вихід?

–  Подумайте  про  себе  –  чи  є  скептицизм  усередині  вас?  Саме  це  питання  слід  поставити.  Глибокий  скептицизм  переважає  в  усьому  світі  –  хто  ви  такий,  щоб  турбуватися  про  ввесь  світ?  Це  спосіб  втечі  від  реальної  проблеми.  Скептицизм  глибоко  всередині  вас,  черваки  сумніву  –  у  вашому  серці,  але  ви  захищаєте  його.  Замість  того,  щоб  дивитися  на  свій  сумнів  –  ви  бачите  його  у  всьому  світі.

«Світ  є  скептичним  –  який  вихід?»  Тепер  ви  переклали  проблему  на  інше.  Загляньте  всередину  себе.  Якщо  там  є  сумнів  –  знайдіть  його.  Тоді  ви  щось  зможете  із  ним  зробити.  Світ  не  прислухається  до  вас,  і  в  цьому  немає  потреби,  тому  що  якщо  він  щасливий  у  своєму  скептицизмі,  то  він  має  на  це  право.  Хто  ви  для  світу  такий?

Ніколи  не  думайте  у  термінах  місіонерів  –  це  найнебезпечніші  люди.  Вони  завжди  рятують  увесь  світ,  а  якщо  світ  не  бажає  бути  врятованим,  вони  все  одно  намагаються.  Вони  кажуть:  «Навіть  якщо  вам  це  не  подобається  –  ми  все  одно  врятуємо  вас».

Але  навіщо  турбуватися?  Якщо  хтось  щасливий  –  їсть,  п'є,  насолоджується  життям  –  і  аж  ніяк  не  стикається  з  Богом,  –  то  який  сенс  ґвалтувати  його?  Хто  ви  такий?  Нехай  він  сам  прийде  до  свого  власного  розуміння.  І  одного  разу  він  прийде  до  нього  сам.

Але  люди  дуже  переймаються:  як  врятувати  інших?  Врятуйте  себе!  Якщо  ви  можете  –  врятуйте  себе,  тому  що  це  теж  дуже  важке,  майже  неможливе  завдання.

Це  хитрощі  розуму:  проблема  всередині,  а  він  проектує  її  на  зовнішнє.  Тоді  ви  не  турбуєтеся  про  неї,  тоді  вас  не  турбує  ваше  власне  страждання.  Тоді  ви  стаєте  зацікавленими  в  усьому  світі  і  таким  чином  можете  віддалити  власну  трансформацію.

Ніколи  не  будьте  місіонером,  бо  це  дуже  брудна  робота.  Не  намагайтеся  змінити  будь-кого.  Змінюйте  лише  самого  себе.

І  це  трапляється.  Коли  ви  змінюєтеся,  багато  хто  приходить  до  вас  розділити  ваше  світло.  Розділити  –  але  не  намагайтеся  рятувати  їх.  Саме  таким  чином  багато  хто  буде  врятований.  Якщо  ви  спробуєте  рятувати  їх  –  ви  можете  втопити  їх,  перш  ніж  вони  будуть  готові  потонути.

Не  намагайтеся  насильно  приводити  до  Бога  будь-кого.  Якщо  люди  сумніваються  –  то  все  гаразд.  Якщо  Бог  дозволяє  їм  сумніватися  –  значить  на  це  є  якась  причина.  Вони  потребують  цього  –  це  їхнє  тренування;  це  те,  через  що  всі  мають  пройти.

Світ  завжди  був  скептично  налаштований.  Скільки  людей  зібралося  довкола  Будди?  Не  весь  світ.  Скільки  людей  зібралося  навколо  Ісуса?  Не  весь  світ,  лише  мізерна  кількість  –  їх  можна  було  перерахувати  на  пальцях.  Весь  світ  ніколи  не  переймається  такими  речами.

І  ніхто  не  має  повноважень  нав'язувати  силою  що-небудь  іншій  людині.  Навіть  своїй  власній  дитині!  Навіть  своїй  власній  дружині!  Те,  що  ви  вважаєте  за  мету  свого  власного  життя  –  зберігайте  при  собі.  Ніколи  не  нав'язуйте  це  комусь  іншому.  Це  насильство,  голе  насильство.

Якщо  ви  бажаєте  медитувати  –  медитуйте.  Але  і  це  є  проблемою:  якщо  чоловік  бажає  медитувати  –  він  намагається  змусити  робити  це  й  свою  дружину.  Якщо  дружина  не  бажає  медитувати  –  вона  змушує  чоловіка  також  не  медитувати.  Чому  ви  не  можете  дозволити  людям  мати  власну  душу?  Чому  ви  не  можете  дозволити  їм  іти  своїм  власним  шляхом?

Це  і  є  релігійним  ставленням  до  життя  –  не  заважати  чиїйсь  волі.  Релігійна  людина  завжди  залишить  волю  й  іншому.  Навіть  якщо  ви  бажаєте  бути  атеїстом  –  теїст  повинен  дозволити  вам  бути  ним.  Це  ваш  шлях,  гарний  саме  для  вас.  Ви  йдете  ним,  тому  що  всі,  хто  прийшов  до  Бога,  пройшов  через  атеїзм.  Пустеля  атеїзму  має  бути  перетнута  –  це  частина  зростання.

Світ  завжди  залишатиметься  скептичним,  він  завжди  сумніватиметься.  Мало  хто  приходить  до  довіри.  Поспішіть,  щоб  ви  самі  змогли  досягти  у  Богові  хоч  чогось.

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017992
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2024

Рок-н-рол

рок-н-рол  це  свобода  в  суглобах
енергетик  первісного  потягу
рок-н-рол  це  вселенська  утроба
жага  танцю  подібна  до  голоду

рок-н-рол  це  коли  ти  відчинений
мушля  его  для  доступу  вільна
рок-н-рол  це  як  літо  між  зимами
чи  коли  в  люту  спеку  ти  зимний

рок-н-рол  це  не  те  що  назовні
рок-н-рол  це  всередині  свято
рок-н-рол  це  всі  засіки  повні
рок-н-рол  це  коли  ти  багатий

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017549
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2024

Бесіди про релігійність. Бесіда 7. Я не прийшов кликати праведних.

Євангелія  від  св.  Матвія,  9.  «9.  А  коли  Ісус  звідти  проходив,  побачив  чоловіка  на  ймення  Матвія,  що  сидів  на  митниці,  та  й  каже  йому:  «Іди  за  Мною!»  Той  устав,  і  пішов  услід  за  Ним.  І  сталося,  як  Ісус  сидів  при  столі  у  домі,  ось  зійшлося  багато  митників  і  грішників,  і  вони  посідали  з  Ним  та  з  Його  учнями.  Як  побачили  ж  те  фарисеї,  то  сказали  до  учнів  Його:  «Чому  то  Вчитель  ваш  їсть  із  митниками  та  із  грішниками?»  А  Він  це  почув  та  й  сказав:  «Лікаря  не  потребують  здорові,  а  слабі!  Ідіть  же,  і  навчиться,  що  то  є:  «Милости  хочу,  а  не  жертви».  Бо  Я  не  прийшов  кликати  праведних,  але  грішників  до  покаяння».

Євангелія  від  св.  Луки,  9.  «23.  А  до  всіх  Він  промовив:  «Коли  хоче  хто  йти  вслід  за  Мною,  хай  зречеться  самого  себе,  і  хай  візьме  щоденно  свого  хреста,  та  й  за  Мною  йде.  Бо  хто  хоче  душу  свою  зберегти,  той  погубить  її,  а  хто  ради  Мене  згубить  душу  свою,  той  її  збереже.  Яка  ж  користь  людині,  що  здобуде  ввесь  світ,  але  занапастить  чи  згубить  себе?..»

–  Релігія  за  самою  своєю  суттю  є  бунтом.  Це  не  є  певною  угодою,  не  є  приналежністю  до  певної  організації,  суспільства,  церкви,  оскільки  будь-яка  приналежність  є  наслідком  якогось  страху,  –  а  релігія  є  свободою.  Існує  страх  залишитися  одному.  Людині  хотілося  б  належати  нації,  церкві,  суспільству,  оскільки,  коли  ви  належите  натовпу,  ви  забуваєте  про  свою  самотність.  Самотність  не  зникає,  але  ви  забуваєте  про  неї.  Ви  обманюєте  себе,  ви  обволікаєте  себе  сновидіннями,  створюючи  видимість,  що  ви  не  один.  Ви  все  одно  залишаєтеся  самотнім,  а  ваші  сновидіння  подібні  до  сп'яніння.

Релігія  не  є  сп'янінням.  Вона  не  несе  вас  до  несвідомості  –  вона  дає  вам  усвідомленість.  А  усвідомленість  є  бунтом.  Коли  ви  починаєте  усвідомлювати,  ви  не  можете  належати  жодному  суспільству,  жодній  нації,  жодній  церкві,  оскільки  коли  ви  починаєте  усвідомлювати,  ви  починаєте  розуміти  сувору  красу  самотності.  Ви  починаєте  розпізнавати  музику,  яка  безперервно  звучить  у  вашій  душі...  але  ви  досі  ніколи  не  дозволяли  собі  залишатися  одному,  щоб  чути  її,  щоб  увійти  в  гармонію  з  нею,  щоб  бути  наодинці  з  нею  –  ви  боялися  її.  А  усвідомленість  знищує  страх.

Релігія  не  є  підкорення  догмам,  тому  що  будь-яке  підкорення  є  механічним.  Ви  робите  певні  речі,  тому  що  від  вас  очікують,  що  ви  їх  робитимете.  Ви  робите  їх,  тому  що  ви  повинні  жити  з  людьми  і  повинні  дотримуватися  їх  правил.  Ви  робите  їх,  тому  що  ви  обумовлені,  запрограмовані  на  це.  Ви  ходите  до  церкви,  ви  відвідуєте  храм,  ви  молитеся,  виконуєте  певні  ритуали,  –  але  все  це  для  вас  порожнє.  Доки  в  цьому  не  буде  вашого  серця,  доки  в  цьому  не  буде  всього  вашого  єства,  –  все  це  буде  мертвим  і  механічним.  Ви  можете  виконувати  все  точно  так,  як  наказано  чи  написано,  без  жодної  помилки,  ваші  дії  можуть  бути  верхом  досконалості,  –  але  всі  вони  будуть  для  вас  мертвими.

Кажуть,  що  президент  Кеннеді  повинен  був  підписувати  своїми  автографами  так  багато  листів  та  фотографій,  що  для  нього  було  винайдено  деякий  невеликий  механізм.  Машина  могла  розписуватися  за  нього,  і  підпис  був  такий  досконалий,  що  жоден  експерт  не  міг  сказати,  чи  є  підпис  механічним  чи  справжнім  –  їх  не  міг  відрізнити  навіть  сам  президент  Кеннеді.  Малкольм  Маггерідж  пише,  що  коли  Кеннеді  був  убитий,  цю  машину  забули  вимкнути,  тому  вона  продовжувала  працювати.  Президент  продовжував  ставити  свої  автографи,  навіть  будучи  мертвим.  Механізм  є  механізм.

Коли  ви  стали  християнином,  який  систематично  відвідує  християнську  церкву,  –  саме  тоді  ви  й  стали  механізмом.  Ви  поводитеся  так,  як  ніби  ви  дійсно  любите  Христа,  але  варто  завжди  пам'ятати  про  «як  ніби».  Ви  стали  буддистом  –  ви  весь  час  поводитеся  так,  як  ніби  ви  слідуєте  Будді,  але  не  потрібно  забувати  про  оте  «як  ніби».  Ваш  підпис  у  вашому  християнстві  чи  буддизмі  може  бути  верхом  досконалості  –  але  він  походить  від  мертвого  механізму.

Релігія  не  є  якоюсь  угодою  ,  якоюсь  відповідністю.  Відповідність  встановлюється  між  індивідуумом  і  минулим,  –  релігія  є  щось  таке,  що  встановлюється  між  індивідуумом  і  сьогоденням,  –  а  поезія  є  щось  таке,  що  встановлюється  між  індивідуумом  і  майбутнім.  Відповідність  означає  згоду  з  людьми,  яких  більше  немає,  які  мертві  –  згода  з  Мойсеєм,  з  Махавірою.  Сьогодні  згода  з  Ісусом  є  мертвою  річчю;  ви  погоджуєтесь  з  минулим.  Якщо  ви  живете  у  сьогоденні  –  то  все  зовсім  по-іншому.  Це  революціонізує  вас,  це  дає  вам  друге  народження.

Угода  встановлюється  між  індивідуумом  та  суспільством.  Релігія  –  це  деякі  взаємини,  що  встановлюються  між  індивідуумом  та  самим  існуванням.  Суспільство  –  це  наше  творіння:  Бог  створив  Адама  –  це  не  людство;  Бог  створив  Єву  –  це  не  людство.  Бог  творить  одні  тільки  індивідуальності,  а  людство  –  це  наша  фантазія.

Але  фантазія  може  заволодіти  вами  –  тоді  ви  можете  забути  про  реальне  та  причепитися  до  фантазії.  Існує  багато  людей,  які  бажають  любити  все  людство,  але  не  можуть  полюбити  жодної  іншої  людської  істоти,  дехто  навіть  себе  не  може  полюбити.  Де  ж  те  людство,  і  як  ви  збираєтесь  любити  його?  Ви  можете  тільки  даремно  розводити  руками.

Людства  немає  ніде.  Кожного  разу,  коли  ви  шукатимете  людство,  ви  стикатиметеся  з  реальними  конкретними  людськими  істотами.  Людство  є  абстракцією,  просто  словом.  У  ньому  немає  жодної  реальності  –  це  мильна  бульбашка,  і  більше  нічого.  Зіткнутися  ви  можете  лише  з  реальною  людською  істотою,  і  вона  не  буде  представником  вашого  уявного  людства,  оскільки  вона  не  відповідатиме  тим  критеріям,  якими  ви  наділили  все  людство.  Любити  реальну  людську  істоту  дуже  важко,  але  любити  людство  дуже  легко.  Це  майже  те  саме,  що  не  любити  нікого.  Любити  людство  еквівалентно  тому,  щоб  нікого  не  любити.  Тоді  немає  жодних  проблем,  немає  жодних  труднощів  –  ви  можете  любити  все  людство  скільки  завгодно  і  без  жодних  проблем.

Релігія  є  щось  таке,  що  трапляється  між  вами  та  конкретним  існуванням.  Вона  не  має  жодного  відношення  до  фантазій.  З  іншого  боку,  релігія  не  є  ніякою  традицією.  Традиції  належать  часу  –  релігія  належить  вічності.  Для  того,  щоб  увійти  в  релігію,  ви  повинні  увійти  у  вічне  прямо  зараз,  а  не  дві  чи  три  тисячі  років  тому.  Релігія  не  має  жодної  історії.  Щодо  цього  Захід  повинен  дечому  навчитися  у  Сходу.

Люди  на  Сході  ніколи  не  турбувалися  про  історію.  Причина...  причина  проста.  Вся  історія  –  це  щось  про  час;  в  історію  записується  те,  що  трапляється  у  часі.  Історія  –  це  книга  про  мертвих.  Люди  Сходу  ніколи  не  турбувалися  про  історію,  тому  що  їх  релігія  належить  не  минулому,  а  вічності:  ви  не  можете  записати  її  як  певну  подію,  що  вже  закінчилася,  –  це  вічний  процес.  Ви  можете  записувати  тільки  найбільш  суттєві  факти  її,  деякі  суттєві  істини,  пов'язані  з  нею,  але  не  всі  хвилі,  які  становлять  ріку  часу.

Ось  чому,  якщо  ви  увійдете  в  храм  джайнів  і  подивитеся  на  статуї  двадцяти  чотирьох  тиртханкар,  ви  будете  збентежені:  хто  з  них  є  хто?  Вони  всі  так  схожі  один  на  одного!  Ви  не  зможете  побачити  в  цьому  жодного  сенсу  –  чому  всі  ці  двадцять  чотири  тиртханкари  джайнів  такі  схожі  один  на  одного,  відверті  копії  один  одного?  Вони  не  можуть  бути  схожими  –  вони  жили  в  різні  століття,  це  були  різні  індивідуальності,  –  але  людей  Сходу  не  турбують  події,  що  відбуваються  в  часі.

«Тіло»  є  подією  в  часі.  Відмінності  в  тілах  становлять  історію  минулого,  але  внутрішня  сутність  людини,  яка  перебуває  у  вічності,  є  однією  і  тією  ж  самою  і  в  мені,  і  в  вас,  і  в  кожному.  Форма  різна,  але  внутрішній  центр  той  самий.  Ці  двадцять  чотири  тиртханкари  у  джайнських  храмах  говорять  щось  про  внутрішню  сутність  людини.  Саме  тому  вони  зображені  у  вигляді  однакових  скульптур.  Подивіться  як  зображують  Будду.  Він  зовсім  схожий  на  Махавіру  –  між  ними  немає  жодних  відмінностей.  Вони  не  є  фактами  –  вони  є  істиною.  А  істина  завжди  одна!

Релігія  не  має  справ  із  фактами  –  вона  має  справу  з  істиною.  З  книг  можна  дізнатися  тільки  про  факти,  а  дізнатися  про  істину  –  ніколи.  Якщо  ви  занадто  захоплюєтеся  фактами,  то  ваші  очі  затуманюються  і  ви  стаєте  не  в  змозі  розпізнати  істину.  Остерігайтеся  фактів  –  вони  ведуть  вас  хибним  шляхом!  Виціджуйте,  сепаруйте  з  них  істину.  Завжди  намагайтеся  знайти  істину;  не  треба  надто  турбуватися  про  факти.  Факти  не  мають  великого  значення.

Те,  що  змінюється  –  є  фактом;  а  те,  що  завжди  залишається  незмінним,  –  є  істиною.  Ваше  тіло  є  фактом:  колись  ви  були  дитиною,  тепер  ви  молода  людина  чи  вже  похилого  віку;  колись  ви  були  народжені,  колись  ви  помрете  –  тіло  змінюється.  Але  Ви,  той,  хто  проживає  в  цьому  тілі,  той,  хто  зробив  це  тіло  своїм  тимчасовим  житлом,  той  «Ви»  є  вічним,  –  і  це  є  істиною.  Це  не  має  форми,  не  має  жодних  якостей.  Це  є  безсмертним;  це  є  вічним.

Релігія  не  є  традицією,  чимось  таким,  що  її  можна  запозичити.  Тому  Ви  повинні  будете  самі  йти  на  ризик  –  Ви  повинні  заробити  її  для  себе.  Задля  цього  Ви  повинні  поставити  на  кін  своє  життя  –  це  єдиний  наявний  шлях  для  здобуття  релігії.  Ви  не  можете  отримати  релігію  дешево.  Якщо  Ви  хочете  отримати  релігію  задешево  –  ви  завжди  отримаєте  фальшивку,  обгортку  без  цукерки.

Релігія  не  є  втіхою.  Навпаки,  це  виклик:  Бог  викликає  людину,  Бог  не  дає  людині  спокою,  Бог  постійно  кричить:  «Поверніться  до  Мене!  Зведіть  мене  на  престол!»  Він  не  залишає  вас  у  спокої;  Він  весь  час  стукає  у  ваші  двері;  Він  весь  час  викликає  бурю  у  вашій  істоті,  у  вашій  душі;  Він  весь  час  збуджує  вас.  Він  не  дозволяє  вам  заспокоїтися  на  чомусь  меншому.  Поки  ви  не  досягнете  граничного  –  вам  не  дадуть  спокою.  Релігія  є  виклик,  це  велика  буря.  Вона  подібна  до  смерті  –  це  зовсім  не  втіха.

Втіхою  є  так  звані  релігії,  організовані  релігії.  Вони  втішають  вас,  вони  приховують  від  усіх,  і  навіть  від  вас,  ваші  рани,  ваші  травми.  Вони  не  збуджують  вас,  вони  не  кличуть  вас,  не  волають  до  вас,  –  вони  тільки  роблять  вигляд  всього  того,  щоб  вас  заспокоїти,  щоб  ви  не  бунтували.  Вони  не  вимагають  від  вас  відваги,  не  вимагають  бути  сміливими,  вони  не  тягнуть  вас  у  небезпечне  життя.  У  них  все  навпаки  –  вони  подібні  до  змащувальних  матеріалів.  Вони  не  шукають,  на  вичищають  зубів  на  шестернях  механізму  вашого  світосприйняття,  не  намагаються  знайти  для  всіх  ваших  пазлів  відповідні  їм  місця,  –  вони  тільки  додають  солідолу  в  місце  тертя,  вони  тільки  обрізають,  каструють  всі  ваші  індивідуальні  пагони,  аби  ви  змогли  влізти  в  уже  готову  форму,  яка  перевірена  вже  на  багатьох  мільйонах.

Коли  ви  живете  в  суспільстві  з  великою  кількістю  людей,  то  для  того,  щоб  у  вас  було  менше  конфліктів,  вам  потрібен  навколо  вас  певний  мастильний  матеріал.  Ви  можете  легше  рухатися,  ваш  рух  менш  утруднений,  ви  менше  третеся  об  своїх  сусідів.  У  вас  не  виникає  жодних  конфліктів  –  вас  весь  час  оточує  солідол.

Ви  ходите  до  церкви  для  отримання  цього  солідолу.  Це  вам  допомагає,  це  допомагає  вам  жити  у  суспільстві;  це  певна  формальність.  Якщо  ви  виконуєте  її  –  ви  стаєте  шанованим,  респектабельним.  Це  все  одно,  що  стати  членом  клубу  бізнесменів  «Ротарі»  –  це  респектабельно,  це  неабияк  допомагає  у  бізнесі.  Ви  стаєте  членом  церкви  –  і  це  також  допомагає.  Ви  стаєте  причетним  до  якоїсь  релігії  –  і  це  також  допомагає.  Люди  навкруги  думають,  що  ви  є  релігійними  і  ставляться  до  вас  вже  не  так,  як  до  тих,  про  кого  вони  так  не  думають.

Коли  люди  думають,  що  ви  релігійні,  –  ви  легше  можете  дурити  їх.  Коли  ви  носите  на  собі  одяг  релігійності  –  ви  маєте  при  собі  потенційну  зброю.  Ваша  релігія  дає  вам  зброю  –  втіху  та  респектабельність.  Це  фактично  політика,  дипломатія  –  частина  вашої  боротьби  за  виживання,  частина  ваших  амбіцій,  частина  всієї  політики  вашого  его.  Це  політика  сили.

Все  це  необхідно  пам'ятати,  якщо  ви  намагаєтеся  зрозуміти  Ісуса.

Релігія  також  не  є  мораллю.  Мораль  –  це  теж  лише  правила  гри.  Той,  хто  бажає  грати  в  ігри  суспільства,  повинен  дотримуватися  правил  саме  цього  суспільства  –  так  само,  як  при  грі  в  карти  ви  повинні  дотримуватися  деяких  правил  конкретної  гри.  Це  не  означає,  що  в  них  є  певна  завершеність,  це  не  означає,  що  вони  йдуть  від  Бога.  Ви  придумали  гру,  ви  придумали  правила,  –  і  ви  дотримуєтеся  цих  правил.  Якщо  ви  хочете  грати  –  ви  повинні  дотримуватися  правил,  але  це  всього-на-всього  гра.

У  моралі  немає  нічого  завершеного,  нічого  абсолютного.  Саме  тому  кожне  суспільство  має  власну  мораль,  кожна  культура  має  власну  мораль.  Одна  річ  може  бути  моральною  в  Індії  та  аморальною  в  Америці;  інша  річ  може  бути  моральною  в  Америці  та  аморальною  в  Індії.  Якби  мораль  була  щось  із  реального  –  то  таких  відмінностей  не  могло  би  бути,  як  немає  відмінностей  між,  скажімо,  законами  фізики  в  Індії  чи  Америці.

В  Індії  розлучення  чоловіка  та  жінки  вважається  аморальним.  На  це  дуже  погано  дивляться.  Якщо  ти  вже  одружився  –  то  ти  маєш  жити  зі  своїм  партнером.  Але  якщо  в  Америці  ви  живете  із  жінкою,  яку  не  любите,  –  це  вважається  аморальним.  Якщо  ви  її  не  любите  –  з  цією  жінкою  спати  аморально.  Тільки  кохання,  тільки  глибоке  кохання  дозволяє  вам  спати  з  жінкою.  В  іншому  випадку  залиште  її.  Не  обманюйте  її;  не  витрачайте  даремно  її  життя.

Мораль  є  грою  –  вона  змінюється.  Вона  змінюється  від  суспільства  до  суспільства,  від  сторіччя  до  сторіччя,  від  одного  періоду  часу  до  іншого.  Вона  повністю  залежить  від  обставин,  у  ній  немає  нічого  остаточного,  граничного.

Але  релігія  є  чимось  граничним.  Їй  немає  діла  ні  до  Америки,  ні  до  Індії.  Вона  стосується  нової  свідомості  всередині  індивідуума.  Це  схід  сонця  в  індивідуумі,  це  нова  сутність  людини,  що  виникає  і  розростається  в  індивідуумі.  Завдяки  їй  ви  маєте  новий  зір,  нові  очі.  Ви  можете  дивитися  на  старі  проблеми  –  але  вони  зникають.  Це  не  означає,  що  вони  вирішуються,  –  вони  просто  зникають,  вони  розчиняються,  розсмоктуються,  вони  перестають  бути  проблемами.  За  наявності  нових  очей  їх  може  й  не  бути  зовсім.  Ви  просто  набуваєте  нового  бачення,  нового  виміру  свого  життя.

Про  все  це  треба  пам'ятати,  тому  що,  коли  до  вас  приходить  справжній,  а  не  вигаданий  Ісус,  або  людина,  подібна  до  справжнього  Ісуса,  –  все  це  породжує  проблеми.

«Показуйте  людині  безперервно  багато  верблюжих  кісток,  –  каже  арабське  прислів'я,  –  і  вона  не  зможе  впізнати  живого  верблюда,  коли  зустріне  його».  Це  і  відбувається,  коли  Ісус  з’являється  у  вашому  світі.  Ви  бачили  так  багато  фальшивих  священнослужителів,  ви  бачили  так  багато  блазнів-проповідників,  ви  бачили  так  багато  вчених,  які  нічого  не  знають,  але  створюють  навколо  своїх  знань  надто  багато  галасу,  що  коли  приходить  справжній  Ісус,  –  то  ви  просто  не  можете  його  розпізнати.  Коли  б  не  з'явилися  Ісус  чи  Будда  –  їх  практично  не  можна  розпізнати.  Для  більшості  людей  це  майже  неможлива  справа.  Тільки  дуже  небагато  людей,  які  мають  деякі  потенційні  здібності,  або  є  певною  мірою  усвідомлюючими,  можуть  отримати  деяке  уявлення  про  них.

Розпізнати  Ісуса  –  це  велике  досягнення,  тому  що  це  означає,  що  ви  маєте  певний  рівень  свідомості,  на  якому  ви  можете  спілкуватися  з  Ісусом.  Ви  маєте  деякі  якості,  які  дозволяють  мати  зв'язок  з  Ісусом:  ви  вже  на  шляху  до  того,  щоб  самому  стати  Ісусом.  Ви  можете  розпізнати  те,  що  вже  укладено  всередині  вас  –  відкритість,  цвітіння.  Це  може  бути  лише  брунька,  бутон,  але  ви  вже  можете  трохи  розпізнати  їх  –  ваші  очі  вже  не  повністю  заплющені.

Є  священнослужителі,  які  грають  ролю.  Їх  релігія  є  їхньою  професією.  Це  окраїна  їхнього  життя,  але  не  саме  їх  життя.  Вони  вдома  наодинці  зовсім  не  такі,  як  на  людях.  Для  Ісуса  релігія  є  всім  життям  –  для  рабинів,  для  священнослужителів  вона  є  тільки  окраїною.  На  цій  окраїні  можуть  бути  вчені  мужі,  які  можуть  весь  час  говорити  ні  про  що,  –  і  вони  можуть  говорити  так  багато,  вони  можуть  так  багато  патякати,  що  ви  ніколи  не  розпізнаєте  того  факту,  що  вони  по  суті  своїй  –  порожні.

Коли  до  вас  приходить  Ісус  –  ви  вже  дуже  багато  знаєте  про  нього.  Ви  читали  книги,  ви  слухали  лекції  вчених,  ви  слухали  проповіді  священиків.  Ви  надто  наповнені  ідеями,  і  коли  приходить  Ісус  або  йому  подібна  людина,  ви  просто  не  можете  впізнати  його.  Перед  вами  жива  людина  –  але  ви  надто  наповнені  мертвими  кістками.  Розпізнати  Ісуса  для  вас  означає  викинути  все  те,  що  ви  вже  про  нього  знаєте.

Ісус  був  убитий  не  поганими  людьми,  він  був  убитий  не  злочинцями  –  він  був  убитий  дуже  респектабельними  рабинами.  Його  вбили  люди  релігії.  Релігійну  людину  вбили  люди  від  релігії.  Нерелігійні  люди  ніколи  не  становлять  небезпеки  для  релігії,  тому  що  вони  один  одного  не  цікавлять.  Для  релігії  становлять  небезпеку  релігійні  люди,  тому  що  на  карту  поставлена  вся  так  звана  релігія.  Якщо  Ісус  правий  –  то  всі  рабини  не  праві.  Якщо  Ісус  правий  –  то  всі  традиції  не  праві.  Якщо  Ісус  правий  –  то  вся  церква  не  є  правою.

Усі  виступають  проти  Ісуса.  Ісус  завжди  один,  зовсім  один.  Дуже  важко  по-справжньому  зрозуміти  його  самотність.  Все,  що  ви  знаєте  про  самотність,  стосується  самотності  фізичної.  Іноді  нікого  немає  вдома  –  вдома  темно  і  ви  один.  Електрика  також  відключена,  так  що  ви  не  можете  увімкнути  світло,  не  можете  увімкнути  комп’ютер  або  телевізор.  Ви  раптово  почуваєтеся  самотнім.  Але  це  почуття  фізичної  самотності  –  ви  не  знаєте  того,  що  відчуває  Ісус.

Він  самотній  духовно,  він  серед  чужих,  де  так  важко  знайти  друга,  який  зміг  би  впізнати,  прийняти  його.  Він  увесь  час  шукає  друга  у  всіх  і  в  кожному,  кого  він  зустрічає  на  своєму  шляху,  проникаючи,  пильно  вдивляючись  у  його  очі.  Ніхто  не  впізнає  його,  ніхто  не  розуміє  його.  Точніше  –  люди  неправильно  розуміють  його.  Вони  готові  стрибнути  і  впасти  в  неправильне  розуміння  –  але  ніхто  з  них  не  готовий  зрозуміти  його  правильно.

Коли  йому  зустрічаються  люди  від  релігії,  люди  від  так  званої  релігії,  –  вони  всі  проти  нього.  Вони  хотіли  б  негайно  вбити  його,  щоб  уникнути  небезпеки,  щоб  їхня  безпека  знову  була  у  їхніх  надійних  руках.

Пам’ятайте:  Ісус  був  убитий  людьми,  які  вважалися  дуже  гарними,  дуже  релігійними!  Це  було  тоді  –  але  й  зараз  все  точно  так  само.  Зайдіть  у  будь-який  храм,  наповнений  віруючими,  так  званими  гарними  людьми,  –  і  скажіть  їм  щось  із  того,  що  казав  у  тодішніх  храмах  Ісус!  Храми  не  змінилися,  вони  залишились  тими  самими,  а  ви  просто  процитуйте  Ісуса  –  і  вас  вигонять  геть,  а  можливо  ще  й  поб’ють.

Одного  разу  один  чоловік  розмовляв  із  Муллою  Насреддіном.  Чоловік  запитав:  «Чому  ти  такий  скупий  і  жадібний  стосовно  своєї  дружини?»

Мулла  сказав:  «Ти,  напевно,  чув  щось  не  про  мене,  а  про  когось  іншого,  тому  що,  наскільки  я  знаю  себе,  я  зазвичай  є  дуже  щедрою  людиною».

Чоловік  розсердився,  тому  що  кожного  разу,  коли  ви  кидаєте  виклик  думці  когось  іншого,  той  сердиться.  Він  розсердився  і  сказав:  «Перестань  захищати  себе.  Усьому  місту  відомо,  що  ти  надто  скупий,  коли  потрібно  витратитися  на  свою  дружину.  Навіть  гроші  на  щоденні  витрати  вона  має  випрошувати  у  тебе,  як  жебрачка.  Перестань  захищати  себе.  Це  всім  відомо,  про  це  всі  кажуть!»

Насреддін  сказав:  «Добре,  якщо  ти  так  сердишся,  я  не  захищатиму  себе.  Але  можна  я  скажу  одну  річ,  тільки  одну  річ?»

Чоловік  голосно  сказав:  «Чим  ти  ще  можеш  себе  виправдати?»

Насреддін  відповів:  «Тим,  що  я  не  одружений».

Тоді  той  чоловік  сказав:  «Це  не  має  жодного  значення  –  одружений  ти  чи  ні,  це  лише  питання  часу.  Зачекай,  рано  чи  пізно  ти  одружишся,  і  тоді  я  буду  правий!  Я  все  одно  говорю  правду.  Це  лише  питання  часу.  Ти  тільки  зачекай  –  моя  думка  не  може  бути  неправильною!»

Люди  чіпляються  за  свою  думку.  Для  їхніх  думок  немає  жодних  підстав  –  але  вони  все  одно  за  них  чіпляються.  Якщо  думка  побудована  на  правильній  підставі,  за  неї  не  потрібно  чіплятися,  бо  вона  істинна  сама  по  собі.  Коли  ж  вона  не  має  основи,  то  необхідна  ваша  прихильність  до  неї  –  і  тоді  саме  ваша  прихильність  до  якоїсь  думки  стає  її  основою.  Пам'ятайте:  якщо  ви  знаєте,  що  щось  є  істиною,  ви  ніколи  не  будете  гніватися,  якщо  хтось  суперечитиме  вам.  Це  може  бути  подив,  усміх,  щось  інше,  –  але  не  гнів.  Ви  гніваєтеся  рівно  настільки,  наскільки  те,  що  ви  знаєте,  не  є  істиною.  Ваш  гнів  показує,  що  ви  маєте  лише  думку,  а  не  істину.

Люди  були  дуже  налаштовані  проти  Ісуса,  тому  що  він  руйнував  всю  їхню  струнку  систему  поглядів.  Вони  думали,  що  їхні  будинки  побудовані  на  камінні,  але  лише  його  присутність  показувала  їм,  що  вони  побудовані  на  піску,  що  вони  вже  руйнуються.  Вони  накинулися  на  нього,  вбили  його.  Він  був  убитий  не  політичними  силами  –  його  було  вбито  псевдорелігійними  силами,  священнослужителями.

У  тому,  що  сьогодні  у  світі  справжня  релігія  зникає,  винна  не  наука  –  ні.  У  цьому  винні  не  атеїсти  –  ні.  У  цьому  винні  не  раціоналісти  –  ні.  У  цьому  винні  псевдорелігії.  У  світі  існує  стільки  псевдорелігій,  і  всі  вони  настільки  фальшиві,  що  лише  фальшиві  люди  можуть  цікавитися  псевдорелігією.  Люди,  які  хоча  б  на  йоту  відчувають  реальність,  будуть  проти  будь-якої  псевдорелігії,  вони  бунтуватимуть.

Люди  реальності  завжди  були  бунтівниками,  тому  що  реальність  завжди  бажає  утвердити  своє  існування,  воліє  висловити  свою  волю,  прагне  стати  на  своє  місце.  Реальні  люди  не  є  рабами.  Пам'ятайте  про  це,  коли  ми  говоритимемо  далі,  –  реальні  люди  ніколи  не  раби.

«А  коли  Ісус  звідти  проходив,  побачив  чоловіка  на  ймення  Матвія,  що  сидів  на  митниці,  та  й  каже  йому:  «Іди  за  Мною!»  Той  устав,  і  пішов  услід  за  Ним»

Все  це  здається  трохи  нереальним.  Світ  у  дечому  надто  змінився.  Це  більше  схоже  на  спектакль,  аніж  на  реальне  життя.  Ісус  ішов  і  побачив  людину,  яка  сиділа  в  місці  збору  мита,  працює  там,  –  клерка  або  когось  подібного,  –  він  просто  глянув  на  нього  і  сказав:  «Йди  за  Мною».  І  той  устав  і  пішов  за  ним.  Це  схоже  на  спектакль,  а  не  на  дійсність,  тому  що  дійсність,  яку  ми  знаємо  сьогодні,  зовсім  інша.  Світ  змінився,  людський  розум  змінився.

Від  того  часу  і  до  нашого  впродовж  багатьох  століть  людський  розум  вчили  сумніватися.  До  Ісуса  протягом  багатьох  століть  людський  розум  жив  на  довірі,  жив  у  простоті  серця.  Очі  людей  були  чисті.  Цей  Матвій,  звичайна  людина,  глянув,  мабуть,  в  очі  Ісуса,  побачив  шлях,  яким  той  проходив,  відчув  присутність,  яку  той  приніс  із  собою,  відчув  його  проникаючий  у  серце  погляд.  Це  торкнулося  чогось  найглибшого  в  ньому  –  і  він  кинув  усе  і  пішов  туди,  у  найглибше.

Нині  таке  рідко  трапляється.  Ви  можете  знати  багатьох  людей,  але  дуже  рідко  побачите  таку  відкриту  людину,  щоб  усе,  що  ви  їй  кажете,  одразу  досягало  б  її  серця.  Найчастіше  люди  захищаються,  незалежно  від  того,  що  їм  говорять.  Їм  щось  кажеш  –  а  вони  вже  думають,  як  захиститися,  незалежно  від  того,  що  саме  їм  кажуть.  Ще  вони  весь  час  кажуть  одне,  а  роблять  зовсім  інше:  вони  кажуть,  що  хотіли  б  розслабитися,  що  хотіли  б  стати  всесприйнятливими,  а  їхні  тіла  демонструють  щось  інше.  Їхні  думки  –  одне;  їхня  реальність  –  щось  зовсім  протилежне.

За  часів  Ісуса  люди  були  простішими  –  їхніх  батьків,  дідів  та  прадідів  упродовж  століть  ще  не  обдурювали  так  цинічно,  як  це  ставалося  потім.  Вони  могли  лише  глянути  на  нього,  і  коли  він  сказав:  «Ідіть  за  мною»,  вони  могли  просто  встати  і  піти  за  ним.  Тоді  це  було  природно.  Коли  писалися  Євангелії,  ті  люди,  які  писали  їх,  не  усвідомлювали,  що  ці  події  колись  здаватимуться  фантазіями.  Це  було  так  природно  в  ті  дні,  що  автори  Євангелій  не  могли  й  уявити,  що  колись  усе  це  виглядатиме  фальшивим,  нереальним.

Доба  лицарства  закінчилася  десь  між  четвертим  і  шостим  століттями  нашої  ери,  коли  у  війні  на  території  сучасної  Європи  одна  зі  сторін  застосувала  проти  важко  озброєних  ворожих  лицарів,  що  були  на  так  само  захищених  залізом  конях,  легку  піхоту  зі  звичайних  селян  –  по  три-п’ять  лучників  на  кожного  лицаря!  А  до  того  вважалося,  що  проти  лицаря  може  виступити  тільки  лицар!  Після  того  випадку  всім  селянам  почали  відрубувати  вказівного  і  середнього  пальця,  щоб  вони  не  могли  стріляти  з  лука  і  протистояти  лицарям.  Ось  звідки  на  Заході  з’явився  середній  палець,  піднятий  догори  –  селяни  демонстрували  ворогу,  що  вони  ще  можуть  стріляти  з  лука.  

А  тоді…  До  Будди  прийшов  король  Прасанджит.  Він  був  другом  батька  Будди  –  обоє  були  королями,  –  і  коли  він  почув,  що  син  його  друга  відмовився  від  світу,  він  був  дуже  стурбований.  Коли  Будда  прийшов  у  його  столичне  місто,  він  подався  відвідати  його  і  переконати  його.  Він  сказав  Будді:  «Що  ти  зробив?  Якщо  ти  нещасливий  зі  своїм  батьком  –  приходь  жити  до  мого  палацу.  Одружуйся  з  моєю  дочкою  –  у  мене  тільки  одна  дочка,  –  і  моє  королівство  буде  твоїм.  Але  не  ходи  як  жебрак  –  це  образливо.  Ти  єдиний  син  свого  батька  –  що  ти  робиш?  Обидва  царства  будуть  твоїми.  Приходь  у  мій  дім».

Будда  поглянув  у  вічі  Прасанджита  і  сказав:  «Дозволь  мені  поставити  лише  одне  запитання.  Чи  ти  щасливий  зі  своїм  королівством?  Скажи  тільки:  так  чи  ні.  Якщо  ти  скажеш  «так»  –  я  піду  за  тобою.  Але  якщо  ти  скажеш  ні  –  ти  маєш  піти  за  мною».

Прасанджит  упав  до  ніг  Будди  і  сказав:  «Ні!  Я  скажу  ні  –  я  не  щасливий,  і  я  зрікаюся  світу:  посвяти  мене.  Я  залишаю  все  це».  Ось  безпосередність  того  часу,  якої  вже  немає  зараз,  –  вона  зовсім  іншої  якості.

Потрібна  неабияка  відвага,  щоб  так  сказати,  бо  як  тільки  ти  скажеш  це,  станеться  глибоке  самозречення.  Якщо  ви  усвідомлюєте  той  факт,  що  те  життя,  яким  ви  живете,  є  марним,  безплідним,  недоречним,  –  то  ви  вже  рушили  іншим  шляхом.

Спробуйте.  Відкиньте  сумніви,  бо  коли  ви  сумніваєтеся,  ви  є  руйнівною  силою.  Сумніви  є  руйнівною  силою;  довіра  є  творчою  силою.  Сумнів  убиває,  сумнів  –  це  отрута.  Довіра  дає  вам  життя,  життя  багате,  нескінченне,  тому  що  коли  ви  довіряєте  –  ви  розслабляєтеся.

За  довіри  немає  жодного  страху,  за  довіри  немає  необхідності  в  захисті,  за  довіри  немає  жодної  боротьби.  Ви  перебуваєте  у  стані  всесприйняття,  ви  течете  разом  із  річкою.  Ви  навіть  не  пливете  –  річка  просто  несе  вас  до  океану.  Вона  вже  прямує  до  океану.  Якщо  ви  б'єтеся  із  течією  ріки  життя  –  то  це  марно:  борючись,  ви  руйнуєте  свою  енергію,  яка  могла  бути  витрачена  зовсім  по-іншому.  Через  безперервні  битви  ви  стаєте  розчарованими,  через  битви  губляться  ті  можливості,  завдяки  яким  ви  могли  б  танцювати,  завдяки  яким  ви  могли  б  святкувати.  Одна  і  та  ж  енергія  може  стати  боротьбою,  але  й  може  стати  святом  самозречення.

«І  сталося,  як  Ісус  сидів  при  столі  у  домі,  ось  зійшлося  багато  митників  і  грішників,  і  вони  посідали  з  Ним  та  з  Його  учнями»

Це  також  треба  зрозуміти.  Це  дуже  тонкий  момент  –  коли  людина,  подібна  до  Ісуса,  з'являється  на  землі,  грішники  розпізнають  її  раніше,  ніж  так  звані  праведники,  тому  що  грішникам  нема  чого  втрачати,  крім  своїх  гріхів.  Уми  грішників  не  сповнені  релігійними  думками;  вони  не  наповнені  теологіями  та  священними  писаннями.  Грішники  відчувають,  що  їхні  життя  проходять  даремно,  марно,  грішники  більше  всіх  мають  пристрасний  потяг  до  того,  щоб  покаятися  і  повернутися.

Але  так  звані  респектабельні  люди  –  попечителі  храмів  і  церков,  мери,  політики,  різні  лідери,  пандити,  вчені  –  мають  багато  чого,  що  можна  втратити,  і  у  них  немає  пристрасного  бажання  до  справжнього  буття,  немає  сильного  бажання  трансформувати  себе  –  немає  жодних  подібних  бажань  .  Вони  безрадісні  та  мертві.  Грішники  є  більш  живими,  ніж  ваші  так  звані  праведники;  грішники  є  більш  відважними,  ніж  ваші  так  звані  святі.  Для  того,  щоб  підійти  ближче,  щоб  підійти  геть  близько  до  Ісуса,  –  потрібна  відвага.

Чи  помічали  ви,  що  так  звані  праведники  не  є  істинно  релігійними,  але  є  людьми,  які  бояться?  Бояться  пекла,  бояться  Божого  покарання...  або  є  жадібними  –  за  всяку  ціну  бажають  досягти  небес,  нагороди  та  благословення  Божого.  Але  вони  не  є  істинно  релігійними.  Коли  ви  істинно  релігійні,  ви  не  турбуєтеся  про  пекло  і  рай,  ви  не  турбуєтеся  ні  про  що.  У  цей  самий  справдішній  момент,  кожного  моменту  ви  так  глибоко  на  небесах,  –  то  навіщо  турбуватися  про  небеса,  які  будуть  після  смерті?

Грішники  є  відважнішими,  вони  ризикують.  «…  зійшлося  багато  митників  і  грішників,  і  вони  посідали  з  Ним  та  з  Його  учнями»

«Як  побачили  ж  те  фарисеї…»,  –  шановані  люди,  праведники,  –  «…  то  сказали  до  учнів  Його:  «Чому  то  Вчитель  ваш  їсть  із  митниками  та  із  грішниками?»

Вони  завжди  думають  про  такі  дурні  речі:  з  ким  ви  їсте,  з  ким  ви  сидите.  Вони  не  дивляться  безпосередньо  на  Ісуса  –  вони  більше  цікавляться  тим,  із  ким  він  сидить.  Він  сидить  із  грішниками  –  ось  у  чому  зараз  їхня  проблема,  проблема  праведників!  Сам  Ісус  не  створює  жодної  брижі,  жодної  зморшки  в  їхніх  єствах,  але  грішники  є  причиною  їхнього  занепокоєння.  Як  вони  могли  прийти  і  сісти  з  цим  Учителем?  І  як  він  їх  міг  прийняти?

Грішники  тут  і  зараз.  Засуджені,  затавровані  люди,  котрим  праведники  винайшли  пекло,  сидять  тут  і  зараз.  Ваші  так  звані  праведники  не  дозволяють  грішникам  перебувати  так  близько  до  себе  –  ніколи.  Їм  зовсім  не  подобається  бути  в  їхній  компанії.  Чому?  Чому  ваші  праведники  так  бояться  грішників?

Тому,  що  вони  бояться  свого  власного  внутрішнього  страху,  бояться,  що  якщо  вони  перебуватимуть  разом  із  грішниками,  то  можливішим  є  те,  що  грішники  трансформують  їх,  ніж  те,  що  грішники  будуть  трансформовані  праведниками.  Праведники  бояться.  Вони  бояться  грішника  всередині  себе.  Ось  звідки  страх  перед  зовнішнім  грішником.  Пам'ятайте,  що  все,  що  ви  кажете,  завжди  врешті-решт  стосується  вас,  а  не  когось  іншого.  Якщо  ви  боїтеся  відвідувати  місця,  в  яких  збираються  п'яниці,  то  це  просто  показує,  що  у  вас  є  деякий  потяг  до  алкоголю  і  що  ви  боїтеся  стати  алкоголіком.  Інакше  звідки  цей  страх?  Ви  могли  б  бути  спокійними  поряд  із  п’яницями.  Ніхто  не  може  зіпсувати  вас,  окрім  вас  самих.

«Як  побачили  ж  те  фарисеї,  то  сказали  до  учнів  Його…»  Це  також  слід  зазначити:  вони  не  сказали  це  йому  самому.  І  вони  ніколи  не  скажуть  це  такому,  як  Ісус.  Вони  скажуть  це  учням  –  бо  навіть  сказати  щось  Ісусу  небезпечно.  Людина  може  відповісти  щось  таке,  що  загіпнотизує  вас,  а  це  для  них  ризиковано  –  так  зверніться  до  учнів.  Такі  ніби  могутні  у  своєму  світі  люди  –  і  стають  безсилими.  Вони  тримають  у  своїх  руках  усі  ключові  пости  у  світі,  у  їхніх  руках  вся  влада,  –  але  вони  абсолютно  безсилі  проти  того,  кого  вони  називають  жебраком.  Вони  навіть  не  готові  прийти  і  зустрітися  віч-на-віч  з  Ісусом.

«Чому  то  Вчитель  ваш  їсть  із  митниками  та  із  грішниками?»  Наче  грішники  –  не  люди.  Начебто  вони  самі  не  грішники.  Чи  є  хоч  хтось  серед  нас,  хто  міг  би  сказати:  «Я  не  грішник?»  Жити  в  цьому  світі  –  значить  так  чи  інакше  бути  у  гріху.  Ніхто  не  може  проголошувати  протилежне.

Коли  все  людство  потопає  у  гріху  –  як  ви  можете  бути  поза  цим?  Ви  є  частиною  цього  світу.  Якщо  десь  трапляється  гріх,  я  і  ви  є  частиною  його,  бо  я  і  ви  –  частина  людства.  Я  разом  із  вами  створюємо  клімат  –  можливо,  дуже  малу  частину  його,  але  теж  створюємо  клімат.  Сталася  Сирія:  і  я,  і  ви  всі  також  частина  цього.  Тотальне  бомбардування  міст,  тисячі  загиблих  разом  із  дітьми,  сотні  втоплених  біженців,  –  що  ми  з  вами  робили  в  той  час?  Чи  ми  плакали  так,  як  плачемо  зараз,  коли  бомбардують  наших  дітей?  І  я,  і  всі  ви  –  грішники.  Тепер  кожне  розумне  єство  всередині  себе  повинно  розуміти:  «Як  я  можу  думати  про  себе,  що  я  поза  цим?  Що  б  не  робила  будь-яка  людська  істота,  і  де  б  то  не  було,  –  вона  є  частиною  мене  і  я  є  частиною  її.  Ми  є  частинами  один  одного».

Істинний  праведник  завжди  поводиться  смиренно,  бо  знає,  що  він  теж  грішник.  Тільки  лжеправедник  відчуває  гордість  і  думає,  що  він  вищий  від  усіх.  Ніхто  не  вищий  від  усіх.  І  Бог  теж  є  частиною  вашого  гріха.  І  Він  знає  про  це,  бо  Він  у  вас.  Він  б'ється  у  вашому  серці,  Він  дихає  у  вас,  і  якщо  ви  чините  гріх,  Він  є  співучасником  цього  гріха.  Тільки  так  звані  праведники  –  фальшиві,  нереальні  люди  –  можуть  думати  інакше  і  з  якоїсь  однісінької  причини  пишатися  собою.

«А  Він  це  почув  та  й  сказав:  «Лікаря  не  потребують  здорові,  а  слабі!»  Він  просто  сказав:  «Лікаря  потребують  хворі.  Я  лікар,  тому  хворі  люди  приходять  до  мене».  І  це  має  бути  критерієм:  як  навколо  справжнього  лікаря  збираються  хворі  –  так  навколо  справжнього  праведника  збиратимуться  грішники.  Це  має  бути  критерієм.  Якщо  ви  бачите  праведника,  а  довкола  нього  тільки  шановані,  респектабельні  люди,  –  то  це  зовсім  не  праведник.  Такий  лікар  є  ошуканцем,  тому  що  щоразу,  коли  у  світі  з’являється  великий  лікар,  до  нього  повинні  кидатися  хворі  люди,  а  не  шановані  та  респектабельні,  які  називають  себе  здоровими.  Хворі  повинні  товпитися  навколо  нього,  тому  що  в  ньому  є  велика  потреба.  Вони  хочуть  бути  здоровими  і  зціленими,  а  лікар  –  ось  він,  перед  ними.

«Лікаря  не  потребують  здорові,  а  слабі!»  Але  зворотне  неправильно,  запам'ятайте  це.  Грішник  потребує  праведника,  але  якщо  ви  думаєте,  що  ви  не  потребуєте  праведника,  то  це  не  означає,  що  ви  не  грішник.  Хвора  людина  шукає  лікаря,  здоровій  людині  немає  потреби  шукати  лікаря,  але  якщо  ви  не  шукаєте  лікаря,  то  не  обманюйте  самого  себе,  що  ви  здорові.  Пам'ятайте,  що  протилежне  неправильне,  –  якщо  ви  не  шукаєте  лікаря,  то  це  не  означає,  що  ви  здорові.  Ось  чому  далі  Ісус  каже:  «Ідіть  же,  і  навчиться,  що  то  є:  «Милости  хочу,  а  не  жертви»».

Це  одне  з  найбільш  важливих  висловлювань  із  тих,  що  взагалі  були  сказані  Ісусом.  У  цьому  його  секрет:  милості  хочу,  а  не  жертви.  Махавіра  був  не  таким  милосердним,  Мухаммед  був  не  таким  милосердним,  навіть  співчутливий  Будда  був  не  таким  милосердним,  як  Ісус.  Всі  вони  говорили,  що  ви  повинні  будете  пожертвувати,  що  ви  всі  повинні  змінити  свій  спосіб  життя  і  що  ви  будете  розплачуватися  за  свої  минулі  карми.

Ісус  каже:  милості  хочу.  Це  його  ключовий  секрет.  Що  він  має  на  увазі,  коли  каже:  милості  хочу?  Він  має  на  увазі,  що  вам  майже  неможливо  анулювати  всі  погані  карми,  які  ви  накопичили,  тому  видалити  їх  всі  –  дуже  грандіозна  справа.  І  в  цьому  житті,  і  протягом  мільйонів  життів  ви  робили  якісь  вчинки,  і  все,  що  ви  робили,  було  неправильним,  мало  бути  неправильним,  тому  що  ви  були  несвідомі,  ви  не  знали,  як  треба  робити  правильно.  Як  ви  можете  зробити  щось  хороше  у  несвідомому  стані?  Ви  робили  мільйони  справ,  але  всі  вони  були  неправильними.

Це  основне  одкровення  Ісуса  –  що  людина  не  несе  жодної  відповідальності,  доки  вона  не  є  пильною,  усвідомлюючою.  Це  аналогічно  тому,  якби  дитина  здійснила  щось  гріховне.  Жоден  суд  не  покарає  дитину,  бо  буде  сказано,  що  дитина  не  знала,  що  робить,  що  вона  не  усвідомлювала  це.  Вона  не  мала  жодного  наміру  вчинити  так,  це  просто  сталося.  Вона  не  несе  жодної  відповідальності,  ви  не  можете  карати  її  за  такі  дії.

Ісус  каже:  «Я  прийшов.  Я  пропоную  вам  милість».  Це  не  означає,  що  саме  Ісус  прощає  вас.  Так  думати  було  би  помилкою.  Християни  вважали,  що  оскільки  Ісус  є  єдиним  народженим  Божим  сином  і  він  милосердний,  то  немає  потреби  щось  робити  самому  –  просто  помолитися  йому,  сповідатись  у  гріхах,  а  він,  милосердний,  простить  вас.

Ісус,  насправді,  є  лише  приводом,  поштовхом.  Він  каже  наступне:  якщо  ви  почнете  пильнувати,  якщо  ви  почнете  усвідомлювати,  що  у  всьому,  що  ви  робили  досі,  ви  були  несвідомими,  то  саме  це  усвідомлення,  що  ви  були  несвідомими,  саме  це  розуміння  прощає  вас,  стає  прощенням.  Це  не  означає,  що  сам  Ісус  щось  робить  для  вашого  прощення  –  потрібне  ваше  усвідомлення.

Це  подібно  до  того,  як  Вчитель  обіцяє  вам,  що  якщо  ви  здастеся  йому,  то  він  трансформує  вас.  Тут  немає  жодної  обіцянки,  і  він  не  збирається  що-небудь  робити  фізично.  Ви  просто  зрікаєтеся  самого  себе  і  все  –  і  трансформація  трапляється.  Але  для  вас  буде  важко  відмовитися  від  самого  себе,  якщо  не  буде  нікого,  заради  кого  це  потрібно  буде  зробити,  нікого,  кому  потрібно  буде  здатися,  якщо  не  буде  приводу,  поштовху.  Потрібен  хтось,  кому  можна  було  б  здатися.  Цей  хтось  є  просто  приводом  для  самозречення,  самовіддачі,  для  здачі.

Коли  Вчитель  каже:  «Я  обіцяю,  що  трансформую  вас»,  він  не  збирається  робити  щось,  бо  ніхто,  крім  вас  самих,  не  зможе  трансформувати  вас.  Але  якщо  ви  відмовитеся  від  самого  себе,  то  саме  це  зусилля...  Коли  ви  відмовляєтеся  від  самого  себе,  его  капітулює  і  відбувається  трансформація,  –  тому  що  єдиним  бар'єром  є  его.  Ви  не  змінюєтеся  саме  через  своє  его;  саме  через  его  ваше  серце  несе  на  собі  важкий  камінь  і  не  б'ється  належним  чином.  Але  якщо  цей  камінь  видалити…

Ви  вже  давно  стали  таким  прихильником  цього  каменю  свого  его,  що  кажете:  «Поки  я  не  знайду  хоч  щось,  хоч  якісь  золоті  сліди,  я  не  зречуся  цього  каменю».

Ви  так  віддані  своєму  каменю  его,  що  думаєте,  що  поки  ви  не  знайдете  які-небудь  золоті  сліди,  поки  ви  не  знайдете  Бога,  ви  не  відмовлятиметеся  від  цього  каменю,  тому  що  він  дуже  цінний.  Тому  Вчитель  і  каже:  «Добре,  нехай  поштовхом  для  вас  будуть  мої  золоті  сліди  –  ось  вони».  Тільки  через  вашу  дурість  Вчитель  змушений  відігравати  роль  Бога.  Тому  він  і  говорить:  «Добре,  нехай  я  буду  Богом.  Але,  будь  ласка,  відмовтеся  від  свого  каменю  его,  щоб  ваше  серце  могло  правильно  битися  –  і  ви  почнете  відчувати,  кохати,  бути».

Коли  Ісус  каже:  «Я  милосердний»,  він  говорить  те  саме.  Він  каже:  «Я  тут,  щоб  простити  вас.  Просто  відмовтеся  від  себе.  Приходьте  до  мене,  ідіть  за  мною,  я  милості  хочу,  а  не  жертви.  Бо  я  прийшов  покликати  не  праведників,  а  грішників  до  покаяння».  Це  невимовно  чудово.  Щоразу,  коли  трапляється  Ісус,  Будда  чи  Крішна,  це  те,  заради  чого  вони  приходять.

«Бо  Я  не  прийшов  кликати  праведних…»  Насамперед,  вони  ніколи  не  чують  цього  поклику.  Праведники  –  мертві  люди;  вони  глухі,  вони  сповнені  своїми  власними  шумами.  І  вони  такі  впевнені  у  своїх  чеснотах.  Вони  не  мають  під  собою  ґрунту,  але  у  своїх  віруваннях,  у  своїй  уяві  вони  думають,  що  стоять  на  міцній  основі.  У  них  немає  фундаменту  –  їх  велична  будівля  подібна  до  карткового  будиночка:  легкий  вітерець  –  і  будиночка  немає.  Але  вони  вірять  у  свою  будівлю,  яка  існує  тільки  в  їхній  уяві.

По-перше:  вони  не  чутимуть  цього  поклику.  По-друге:  якщо  ви  занадто  наполягатимете,  то  вони  на  вас  сердитимуться.  По-третє:  якщо  ви  будете  таким  же  упертим,  як  був  Ісус,  вони  уб'ють  вас.  І  по-четверте:  коли  ви  будете  мертві,  вони  поклонятимуться  вам.  Отак  усе  і  відбувається.

«Бо  Я  не  прийшов  кликати  праведних,  але  грішників  до  покаяння».  Фактично  є  так,  що  усвідомити,  що  ви  грішник,  –  вже  є  трансформацією.  У  той  момент,  коли  ви  зрозуміли,  що  ви  грішник,  –  ви  вже  розкаялися.  І  немає  жодного  іншого  шляху  до  покаяння.

Подивіться  на  це  таким  чином.  Вночі  ви  міцно  спите  та  бачите  сон.  Якщо  ви  знаєте,  якщо  ви  розумієте,  що  то  сон,  –  що  це  означає?  Це  означає,  що  ви  більше  не  спите,  сон  зараз  скінчиться  і  ви  прокинетесь.  Якщо  ви  починаєте  усвідомлювати,  що  ви  бачите  сон,  –  ви  вже  у  свідомості.  Якщо  ви  почали  усвідомлювати,  що  ви  спите  і  бачите  сон,  то  ви  більше  не  спите  –    спання  скінчено.  Сон  уже  залишив  вас.

Для  того,  щоб  залишатися  грішником,  людина  повинна  весь  час  думати,  що  вона  не  грішник,  що  вона  доброчесна  людина.  Щоб  приховати  гріх,  людина  має  бути  впевненою,  що  вона  праведник,  а  не  грішник.  Іноді  люди,  які  називають  себе  праведниками,  вважають,  що  навіть  якщо  вони  й  згрішать  іноді,  то  це  лише  захистить  їхню  чесноту,  захистить  їхню  праведність.

Людина,  яка  думає,  що  він  грішник,  уже  здалася,  вже  зреклася  самого  себе.  Вона  розуміє:  «Я  грішник,  і  я  не  роблю  нічого,  крім  гріха.  Це  не  означає,  що  я  праведник  і  вчиняю  гріх  лише  іноді.  Швидше,  навпаки,  –  я  сам  грішник,  а  раз  так  –  то  вже  не  важливо,  що  саме  я  роблю.  Це  не  питання  вчинків  –  це  продовження  несвідомості.  Я  грішник,  і  роблю  я  щось  правильне  чи  неправильне  –  не  має  жодного  значення.  Іноді  я  не  роблю  нічого  поганого,  але  я  все  одно  грішник».

Бути  грішником  –  це  властивість  несвідомості.  Це  не  має  жодного  стосунку  до  вчинків.  Протягом  двадцяти  чотирьох  годин  на  добу  ви  можете  не  робити  нічого  поганого  –  ви  можете  залишатися  в  будинку,  постити,  мовчки  сидіти,  медитуючи;  ви  не  робите  нічого  поганого  –  і  все  ж  таки  ви  залишаєтеся  грішником.  Якщо  ви  несвідомі  –  ви  грішник.

Ваше  буття  грішником  не  є  наслідком  гріхів,  які  ви  вчинили.  Ваше  буття  грішником  є  просто  наслідком  стану  несвідомості.  Ви  грішник  не  тому,  що  чините  гріхи.  Ви  чините  гріхи,  бо  ви  грішник.  Це  безперервність  несвідомості  –  континуум,  процес  без  будь-яких  проміжків.  Якщо  ви  зрозумієте  це,  то  саме  це  розуміння  є  пробудженням.  Настав  ранок,  він  стукає  у  двері:  ви  стали  усвідомлюючим.  Поки  ця  усвідомленість  є  дуже  тендітною,  вельми  невловимою,  тонкою  –  ви  можете  знову  заснути,  так,  така  можливість  є,  –  але,  все  ж  таки,  в  даний  час  ви  усвідомлюєте.  Ви  можете  використати  цей  момент  і  вибратися  з  ліжка,  яке  вже  стало  не  вашим.

«А  до  всіх  Він  промовив:  «Коли  хоче  хто  йти  вслід  за  Мною,  хай  зречеться  самого  себе,  і  хай  візьме  щоденно  свого  хреста,  та  й  за  Мною  йде»

«Коли  хоче  хто  йти  вслід  за  Мною…»  Якщо  ви  вирішили  йти  за  ним  –  це  те,  що  ви  повинні  зробити,  це  єдина  вимога,  яку  висуває  Ісус,  –  зречіться  самого  себе.

Коли  ви  приходите  до  Ісуса,  ви  повинні  відкинути  свої  власні  ідеї  та  своє  его.  Ви  повинні  повністю  відкинути  власні  рішення,  тому  що  тільки  в  тому  випадку,  якщо  ви  повністю  відкинете  свої  ідеї,  свої  власні  рішення,  своє  его,  тільки  тоді  Ісус  зможе  проникнути  у  вас.  Незабаром  Ісус  буде  не  потрібен  вам  –  раз  ви  відкинули  своє  его,  то  все  почне  траплятися  само  по  собі,  –  але  як  перший  крок:  зречіться  себе.

Подивіться...  ви  можете  прийти  до  Ісуса  та  здатися.  Але  може  виявитися  так,  що  ваша  здача  –  це  ваша  ідея.  Тоді  це  не  здача.  Здача  і  самозречення  є  тільки  тоді  здачею  і  самозреченням,  коли  це  Ісусова  ідея,  а  не  ваша.  Якщо  це  ваша  ідея,  то  це  не  самозречення  –  ви  просто  реалізуєте  свою  ідею.

Зречіться  себе.  І  ще:  «Візьми  щоденно  свого  хреста…»  Життя  з  Ісусом  є  життям  від  моменту  до  моменту.  Це  не  планування  на  майбутнє.  Це  не  план  –  це  щось  мимовільне,  спонтанне.  Живи  від  моменту  до  моменту  і  прийми  свій  хрест.

Але  чому  хрест?  Тому  що  самозречення  є  смертю  тебе  минулого,  справжньою  смертю.  Але  чому  хрест?  Тому  що  самозречення  є  біль,  справжній  біль.  Так  чому  ж  хрест?  Тому  що  самозречення  є  стражданням,  справжнім  стражданням.  Все  ваше  его  буде  страждати  і  горіти.  Ваші  ідеї,  ваше  минуле,  ваша  минула  особистість  постійно  горітимуть  у  вогні.  Звідси  й  хрест.  Хрест  є  символом  смерті...  і  доки  ви  не  помрете,  ніщо  не  буде  можливим;  доки  ви  не  помрете,  воскресіння  буде  неможливим.

«…  хай  зречеться  самого  себе,  і  хай  візьме  щоденно  свого  хреста…»  Це  має  робитися  щодня,  щоранку.  Ви  не  можете  думати:  «Так,  я  зрікся  себе  одного  разу,  і  з  цим  покінчено».  Це  не  так  просто,  це  зовсім  не  так.  Ви  повинні  будете  зрікатися  себе  мільйонів  разів.  Ви  повинні  будете  зрікатися  себе  кожного  дня,  кожного  моменту,  кожного  разу,  коли  потрібно  приймати  якесь  рішення,  тому  що  ваш  розум  дуже  хитрий.  Він  намагатиметься  повернути  собі  вас.  Якщо  ви  подумаєте,  що  одного  разу  зреклися  себе  і  на  цьому  все  закінчено,  то  розум  знову  заволодіє  вами.  Це  має  робитися  кожного  моменту,  кожної  хвилини  –  поки  ви  повністю  не  помрете  і  не  виникне  нова  сутність,  поки  всередині  вас  не  народиться  нова  людина,  поки  ви  не  будете  більше  пов’язані  з  минулим,  поки  не  станеться  повний  розрив  з  минулим.

Ви  дізнаєтеся  про  це,  тому  що  ви  не  впізнаєте  себе.  Ви  будете  себе  запитувати:  «Хто  я?»  Ви  будете  не  в  змозі  дивитися  на  те,  як  ви  були  пов'язані  з  минулим.  Ви  будете  розпізнавати  тільки  одну  річ  –  що  раптово  з'явився  розрив  і  він  не  зникає.  Пряма  лінія  зламана,  минуле  зникло,  і  щось  нове  увійшло  у  вас,  і  цьому  новому  немає  ніякої  справи  до  вашого  минулого,  ваше  минуле  зовсім  не  пов'язане  з  вами.  Релігійна  людина  –  це  не  модифікована  людина;  релігійна  людина  –  це  не  по-новому  декорована  людина.  Релігійна  людина  не  має  нічого  спільного  з  минулим.  Вона  є  абсолютно  новою  –  новонародженою.

«Бо  хто  хоче  душу  свою  зберегти,  той  погубить  її…»  –  не  чіпляйтеся  за  своє  его.

«Бо  хто  хоче  душу  свою  зберегти,  той  погубить  її,  а  хто  ради  Мене  згубить  душу  свою,  той  її  збереже.»  Втратьте  її  –  і  ви  матимете  її;  чіпляйтеся  за  неї  –  і  ви  втратите  її.  Це  виглядає  парадоксально,  але  це  проста  істина.  Насінина  помирає  у  ґрунті  –  і  стає  величезним  деревом.  Але  насінина  може  чіплятися  за  своє  власне  «я»,  вона  може  оберігати  себе  і  захищати  себе,  залишаючись  насіниною,  тому  що  для  насінини  це  має  вигляд  смерті.  Тоді  ніякого  дерева  не  буде.  Але  в  обох  випадках  насінина  ніколи  не  зможе  побачити  своє  дерево  –  так  що  в  обох  випадках  це  справді  смерть.

Ви  ніколи  не  зможете  побачити  ту  людину,  якою  станете,  –  тому  це  справжня  смерть.  Ви  не  можете  навіть  уявити  собі  цю  людину,  тому  що  якщо  ви  зможете  уявити  її  –  вона  буде  вашим  продовженням.  Ви  не  можете  сподіватися  на  цю  людину,  тому  що  якщо  вона  є  вашою  надією,  то  ця  ваша  надія  стане  сполучним  містком  між  вами  старими  і  вами  новими,  а  такого  містка  не  існує.  Якщо  він  існує  –  то  нової  людини  ще  немає.  Ні,  ви  повністю  в  темряві  щодо  цієї  нової  людини  –  ось  чому  потрібна  довіра.

Ніхто  не  може  доводити  це  вам,  ніхто  не  може  аргументувати  про  це,  тому  що  чим  більше  хтось  аргументуватиме  про  це,  чим  більше  хтось  доводитиме,  тим  більше  це  стає  неможливим  для  вас.  Якщо  ви  стаєте  переконаним  кимось  –  то  бар'єр  стає  нездоланним,  тому  що  ваше  переконання  буде  ВАШИМ  переконанням,  а  нове  може  прийти  тільки  тоді,  коли  «ви»  повністю  зникнете.  Зникають  усі  ваші  переконання,  ідеології,  аргументи,  докази  –  всі  оптом;  залишається  лише  повна  відсутність.  І  в  цій  відсутності  розкриваються  хмари  і  Дух  Божий,  подібно  до  голуба,  сходить  на  вас.

«…  а  хто  ради  Мене  згубить  душу  свою,  той  її  збереже.»

Чому  Ісус  наполягає:  ради  Мене?  Погляньте  на  цю  проблему:  якщо  ви  збираєтеся  повністю  померти  і  нова  людина  з'явиться  лише  тоді,  коли  вас  більше  не  буде,  то  хто  буде  мостом  між  вами  та  цією  новою  людиною,  хто  вас  проведе?  Ви,  ваше  «я»  не  можете  бути  цим  мостом,  тому  що  в  цьому  випадку  нове  не  буде  новим;  це  буде  лише  модифіковане  старе.

Ваш  Учитель  стає  мостом.  Він  каже:  «Помри  мовчки.  Я  тут,  щоб  наглянути  за  тобою.  Увійди  до  смерті  –  і  я  подбаю  про  те,  щоб  нове  могло  увійти  в  тебе.  Не  турбуйся,  розслабся...  ради  мене».

Ось  чому  релігія  ніколи  не  стане  філософією,  вона  ніколи  не  перетвориться  на  теологію.  Вона  ніколи  не  буде  побудована  на  аргументах  –  вона  просто  не  може  бути  побудована  на  аргументах.  Сама  природа  її  забороняє  це.  Вона  залишиться  довірою.  Якщо  ви  довіряєте  вашому  Вчителю,  незалежно  від  того,  яке  його  ім’я,  –  ваше  «я»  зможе  померти  легко  та  без  страху.  Ви  знаєте,  що  ваш  Вчитель  тут.  Ви  любите  свого  Вчителя  і  знаєте,  що  ваш  Вчитель  любить  вас,  –  то  звідки  ж  узятися  страху?

Якось  трапилося  ось  що:  молодий  чоловік,  який  нещодавно  одружився,  проводив  свій  медовий  місяць.  Він  був  самураєм,  японським  воїном.  Вони  з  дружиною,  закохані  одне  в  одного,  пливли  в  човні  до  острова,  коли  раптом  нагрянув  шторм.  Човен  був  маленький,  а  шторм  був  жахливий,  тож  була  дуже  велика  ймовірність,  що  вони  втопляться.

Дружина  дуже  злякалася.  Вона  почала  тремтіти.  Вона  дивилася  на  самурая,  на  свого  коханого  чоловіка,  але  він  сидів  мовчки,  ніби  нічого  навкруги  не  діялося.  А  вони  були  на  порозі  смерті!  Будь-якої  миті  човен  міг  опинитися  під  холодною  водою.

Дружина  запитала:  «Що  ти  робиш?  Чому  ти  сидиш  як  статуя?»

Самурай  витяг  свій  меч  із  піхов  –  дружина  не  могла  повірити  цьому:  що  ти  робиш?  –  і  приклав  оголений  меч  до  горла  дружини.  Вона  почала  сміятися,  і  він  запитав:  «Чому  ти  смієшся?  Меч  біля  твого  горла  –  зараз  може  злетіти  голова  твоя!»

Дружина  відповіла:  «Але  меч  у  твоїх  руках,  тому  немає  жодних  проблем!  Меч  небезпечний  –  але  він  у  твоїх  руках,  а  ми  кохаємо  одне  одного».

Самурай  повернув  свій  меч  у  піхви  і  сказав:  «Шторм  у  руках  мого  Бога.  Шторм  небезпечний  –  але  він  у  руках  Того,  Кого  я  люблю  і  Хто  любить  мене.  Ось  чому  я  не  боюсь».

Коли  меч  у  руках  вашого  Вчителя  і  він  збирається  вбити  вас,  і  якщо  ви  довіряєте  йому,  то  тільки  тоді  ви  помрете  мирно,  з  любов'ю,  вишукано.  І  з  цієї  вишуканості...  із  цього  світу...  із  цього  кохання...  ви  створюєте  можливість,  завдяки  якій  може  виникнути  нове.  Якщо  ви  вмираєте  у  страху  –  нове  ніколи  не  виникне.  Ви  просто  помрете.  Ось  чому  Ісус  каже:  «…  ради  мене…»  –  «нехай  я  буду  мостом».

«Яка  ж  користь  людині,  що  здобуде  ввесь  світ,  але  занапастить  чи  згубить  себе?..»

Ви  можете  завоювати  ввесь  світ  і  втратити  самого  себе  –  як  люди  і  робили  в  усьому  світі  за  всіх  часів.  Багато  хто  здобував  увесь  світ  –  і  втрачав  самого  себе.  Тоді  вони  раптово  виявляли,  що  все,  що  вони  придбали,  не  належить  їм.  З  порожніми  руками  вони  прийшли  –  з  порожніми  руками  вони  йдуть.  Ніщо  їм  не  належить.  Заповіт  Олександра  Македонського  про  руки,  які  повинні  звисати  порожніми  із  його  похоронних  нош  –  найвеличніший  тому  приклад.

«Яка  ж  користь  людині,  що  здобуде  ввесь  світ,  але  занапастить  чи  згубить  себе?..»

Єдиним  способом  поводитися  розумно  у  цьому  світі  –  це  знайти  спочатку  самого  себе.  Навіть  якщо  буде  втрачено  весь  світ  –  це  того  варте.  Якщо  ви  придбаєте  свою  власну  сутність,  свою  власну  душу,  своє  власне  внутрішнє  ядро,  а  весь  світ  буде  втрачено,  –  це  варте  того.

Для  того,  щоб  придбати  це  внутрішнє  ядро,  ви  маєте  втратити  не  тільки  світ.  Ви  маєте  втратити  ідею  самого  себе  –  тому  що  це  є  внутрішнім  бар'єром  –  це  є  ваше  его.  Его  є  хибною  особистістю.  Не  знаючи  насправді  хто  ви  –  ви  весь  час  думаєте,  що  ви  є  хтось.  Цей  хтось  –  хибна,  брехлива  особистість,  –  і  є  вашим  его.  І  доки  ця  брехня  не  зникне  –  істина  не  зможе  увійти  до  вас.

Нехай  брехня  зникає  –  а  істина  завжди  готова.  Покайтеся,  поверніться,  дайте  відповідь  –  і  Царство  Боже  буде  у  ваших  руках.

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017548
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2024

Від безсилля…

від  безсилля  фізичного  терпну
і  по  спині  мороз  що  там  літо
мені  світ  цей  такий  вже  нестерпний
розірвав  би  його  за  тих  діток

не  планета  розумних  ти  Земле
на  тобі  тільки  шваль  і  нікчемство
розірвись  же  сама  в  своє  темне
що  ховаєш  за  ширму  письменства

стільки  слів  задушевних  всі  в  масках
стільки  мріємо  краще  зробити
та  брехня  то  все  чуєте  ляскає
пам’ять  мозку  в  стіну  Охматдиту

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017151
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.07.2024

Стриптиз природи

мій  оприскувач  ллється  єлеєм
щедро  бризкаю  ним  помідори
зеленішає  листя  на  реях
під  завісою  сітки  надворі

веселішають  пройдені  вулички
небо  Сонцем  сигналить  донизу
віднедавна  я  став  може  чули  ви
паладином  природних  стриптизів

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017084
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2024

Бесіди про релігійність. Бесіда 6. Розкіш Бога.

–  У  чому  полягає  потреба  секретності,  прихованості  у  звичайних  взаєминах  між  людьми?

–  Буття  має  дві  сторони  –  зовнішню  та  внутрішню.  Зовнішня  може  бути  публічною,  загальнодоступною,  але  внутрішня  загальнодоступною  бути  не  може.  Якщо  ви  виставите  своє  внутрішнє  на  загальний  огляд  –  ви  втратите  свою  душу,  ви  втратите  своє  первісне  лице.  Тоді  ви  житимете,  як  ніби  у  вас  немає  жодного  внутрішнього  буття.  Життя  стане  сірим,  порожнім.  Це  трапляється  з  людьми,  які  живуть  надзвичайно  активним  громадським  життям:  із  політиками,  з  акторами.  Вони  стають  загальнодоступними,  вони  повністю  втрачають  своє  внутрішнє  буття,  вони  не  знають,  хто  вони  такі  крім  того,  що  суспільство  говорить  про  них.  Вони  залежать  від  думки  інших,  вони  не  відчувають  свого  власного  буття.

Одна  з  найвідоміших  акторок,  Мерилін  Монро,  скоїла  самогубство,  і  психоаналітики  встановили  причину  цього.  Вона  була  однією  з  найкрасивіших  жінок  у  світі,  її  більше,  ніж  будь-кого,  супроводжував  успіх.  Навіть  президент  Америки,  Кеннеді,  був  закоханий  у  неї,  вона  мала  тисячі  коханців.  Важко  вигадати,  що  б  ще  таке  ви  бажали  мати.  Вона  мала  все.

Але  вона  була  загальнодоступною,  вона  належала  суспільству,  і  вона  знала  про  це.  Вона  була  ніби  громадською  установою.  Поступово  вона  почала  усвідомлювати,  що  в  неї  немає  зовсім  нічого  особистого.

Вся  на  виду,  оголена,  без  будь-якого  сорому.  Вона  скоїла  самогубство,  бо  це  було  єдине,  що  вона  могла  зробити  у  вигляді  цілком  приватної  справи.  Все  її  «все»  було  публічним,  а  самогубство  залишилося  єдиним  із  того,  що  вона  могла  робити  сама,  без  когось  іще,  щось  зовсім  інтимне  та  секретне.  Подібні  постаті  завжди  прагнуть  самогубства,  тому  що  тільки  за  допомогою  самогубства  вони  можуть  отримати  деяке  уявлення  про  те,  хто  вони  є  насправді.

Все,  що  прекрасне,  є  внутрішнім,  бо  виникає  всередині,  а  внутрішнє  означає  приватне,  особисте.

Зайдіть  коли-небудь  у  ванну  кімнату,  відкрийте  воду  і  спробуйте  вмикати  та  вимикати  світло.  Під  час  темряви  ви  більш  ясно  почуєте  воду,  що  ллється,  –  звук  буде  більш  різким.  Коли  світло  увімкнено  –  звук  буде  не  таким  різким.  Що  відбувається  у  темряві?

У  темряві  дуже  багато  чого  зникає,  тому  що  ви  не  можете  бачити.  Залишаєтеся  тільки  ви  та  звук.  Ось  чому  у  всіх  розкішних  ресторанах  уникають  яскравого  світла.  Там  використовуються  свічки.  Коли  ресторан  освітлюється  свічками,  смакові  відчуття  глибші:  ви  добре  їсте,  у  вас  більше  смакових  відчуттів.  Вас  оточують  аромати.  Без  наявності  світла  ви  на  них  звертаєте  більше  уваги.  За  наявності  яскравого  світла  смакових  відчуттів  набагато  менше.  Очі  забирають  їх  собі,  згладжують,  все  роблять  спільним,  загальнодоступним.

Усі  почуття  людини  перебувають  на  одному  рівні,  у  них  не  має  бути  жодної  ієрархії.  Але  ви  живете  очима:  вісімдесят  відсотків  вашого  життя  орієнтовані  на  очі.  Так  не  має  бути  –  має  зберігатись  рівновага.  Ви  повинні  також  і  торкатися,  тому  що  дотик  містить  у  собі  щось  таке,  чого  не  можуть  дати  очі.  Порівняйте:  спробуйте  торкнутися  жінки,  яку  ви  любите,  або  чоловіка,  якого  ви  любите,  при  яскравому  світлі  і  в  темряві.  У  темряві  тіло  розкривається  само  собою;  на  яскравому  світлі  воно  ховається.

Коли  ви  торкаєтеся,  щось  відбувається  дуже  близько.  Коли  ви  дивитеся,  щось  відбувається  на  деякій  відстані.  У  темряві,  в  таємниці,  в  інтимності  розкривається  щось,  що  не  може  бути  виявлено  публічно,  на  ринковій  площі.  Коли  інші  дивляться  на  вас  та  спостерігають  –  щось  глибоко  всередині  у  вас  зіщулюється,  воно  не  може  зараз  же  розцвісти.  Це  все  одно,  що  ви  покладете  насіння  на  відкриту  землю,  щоб  всі  його  бачили.  Воно  так  ніколи  не  проросте.  Йому  потрібно,  щоб  воно  було  глибоко  сховано  в  утробу  землі,  у  глибоку  темряву,  де  ніхто  не  зможе  його  побачити.  Там  воно  починає  проростати,  і  народжується  могутнє  дерево.

Так  само,  як  насіння  потребує  темряви  і  усамітнення  в  землі,  так  і  всі  взаємини,  які  є  глибокими  та  інтимними,  залишаються  внутрішніми.  Вони  потребують  таємності,  вони  потребують  місця,  де  існує  тільки  двоє.  Тоді  настає  момент,  коли  навіть  ці  двоє  розчиняються  і  існує  лише  єдине  ціле.

Двоє  люблячих  знаходяться  в  глибокій  гармонії  один  з  одним  і  розчиняються  один  в  одному.  Існує  лише  одне  ціле.  Вони  дихають  разом,  вони  є  разом  –  існує  щось  єдине.  Все  це  було  б  неможливим,  якби  при  цьому  були  спостерігачі.  Цього  ніколи  не  могло  б  статися,  якби  їх  спостерігали  інші.  Самі  очі  інших  стали  би  бар'єром.  У  них  би  було  все  не  так  –  вдаваним,  награним,  –  тому  що  є  глядачі.  Так  що  все,  що  є  прекрасним,  все,  що  є  глибоким,  трапляється  у  темряві.

Для  секретності  є  свої  причини.  Згадайте  безліч  прикладів  і  завжди  пам'ятайте,  що  якщо  ви  стаєте  повністю  публічним,  то  ви  будете  поводитися  в  житті  дуже  безглуздо.  Ви  поводитиметеся  так,  як  поводиться  людина  із  вивернутими  кишенями.  Це  буде  вашою  формою  –  кишені,  вивернуті  навиворіт.  У  зовнішньому  вигляді  немає  нічого  такого  поганого,  але  пам'ятайте,  що  таким  може  стати  все  ваше  життя,  а  не  один  костюм  на  ці  вихідні.  А  життя  ні  в  якому  разі  не  повинно  ставати  навиворіт.

Ніхто  не  закликає  вас  піти  у  темряву  назавжди.  Світло  має  свою  власну  красу  та  власні  причини  для  існування.  Якщо  насіння  залишиться  у  темряві  назавжди  і  ніколи  не  підніметься  вгору  для  отримання  вранішнього  сонця  –  то  воно  помре.  Воно  має  піти  в  темряву  для  того,  щоб  прорости,  щоб  набратися  сил,  щоб  не  боятися  темряви,  щоб  стати  життєздатним,  щоб  відродитися  знову,  а  потім  воно  має  вийти  назовні  і  зустрітися  віч-на-віч  зі  світом,  зі  світлом,  з  бурею,  з  дощами.  Воно  має  відгукнутися  і  прийняти  той  виклик,  який  ллється  іззовні.

Але  цей  виклик  може  бути  прийнятий  лише  в  тому  випадку,  якщо  ви  глибоко  вкорінені  всередині.  Ніхто  не  закликає  вас  втікати  від  життя,  заплющити  очі,  піти  всередину  і  ніколи  не  виходити  назовні.  Просто  сходіть  у  свою  середину,  щоб  ви  могли  вийти  з  енергією,  любов'ю,  співчуттям.  Ідіть  усередину,  щоб  при  виході  назовні  ви  були  не  жебраком,  а  королем;  йдіть  усередину,  щоб  при  виході  вам  було  чим  поділитися  –  квітами,  листям.

Ідіть  усередину,  щоб  після  виходу  назовні  ви  стали  ще  багатшими,  а  не  збіднілими.  І  щоразу,  коли  ви  вичерпали  свої  сили,  пам'ятайте,  що  джерело  енергії  перебуває  всередині.  Заплющте  очі  і  вирушайте  всередину.

Налагоджуйте  зовнішні  взаємовідносини,  але  налагоджуйте  й  внутрішні  взаємини.  Звичайно,  без  зовнішніх  взаємин  не  обійтися  –  ви  живете  у  світі,  мають  бути  якісь  ділові  відносини,  –  але  ними  не  можна  обмежуватися.  Вони  мають  свої  ролі  в  житті,  але  має  бути  щось  абсолютно  секретне  і  приватне,  щось  таке,  що  ви  можете  назвати  своїм  власним.

Ось  чого  не  вистачало  Мерилін  Монро.  Вона  була  жінкою,  що  належить  суспільству,  –  досягла  всіляких  успіхів  і,  все  ж,  зазнала  поразки.  Будучи  на  вершині  успіхів  та  слави,  вона  скоїла  самогубство.  Для  декого  причина  її  самогубства  залишилася  загадкою.  Вона  мала  для  життя  все  –  ви  не  можете  собі  уявити  більше  слави,  більше  успіху,  більше  чарівності,  більше  краси,  більше  здоров'я.  Все  було  при  ній,  неможливо  було  щось  поліпшити,  –  і  все-таки  їй  чогось  бракувало.  Її  внутрішній  простір  був  порожнім  настільки,  що  його  не  стало.  Тоді  єдиним  виходом,  хоча  б  для  доказу  його  існування,  є  самогубство.

Ви  можете  бути  недостатньо  відважним,  або  у  вас  не  вистачить  грошей,  щоб  вчинити  самогубство  подібно  до  Мерилін  Монро.  Ви  можете  виявитися  боягузливим  і  вчиняти  самогубство  дуже  повільно  –  у  вас  може  піти  на  це  сімдесят  років.  І  все  ж  таки  це  буде  самогубством.  Поки  ви  не  матимете  щось  усередині  себе,  щось  таке,  що  не  залежить  від  зовнішнього  світу,  щось  таке,  що  є  вашим  власним,  –  свій  світ,  свій  власний  простір,  де  ви  можете  заплющити  очі  і  рухатися,  літати,  де  ви  можете  забути,  що  існує  все  інше,  –  ви  будете  вчиняти  самогубство.

Життя  виникає  у  цьому  внутрішньому  джерелі  та  поширюється  по  всьому  небу  назовні.  Та  має  бути  рівновага.  Тому  не  потрібно  думати,  що  життя  ваше  має  бути  відкритою  книгою  –  зовсім  ні.  Декілька  розділів  відкриті  –  і  добре.  А  кілька  розділів  повністю  закрито,  повністю  засекречено.  Якщо  ви  будете  повністю  відкритою  і  доступною  книгою,  то  ви  станете  повією,  ви  стоятимете  оголені  на  ринковій  площі  і  продаватиметеся  на  всі  боки.  Ні,  так  не  має  бути.

Якщо  вся  книга  відкрита  на  кожному  листку  –  ви  просто  як  день  без  ночі,  як  літо  без  зими.  Тоді  де  ви  відпочиватимете  і  де  ви  центруватимете  себе,  де  ви  матимете  притулок?  Куди  ви  рухатиметеся,  коли  світ  стане  занадто  малим  для  вас?  Куди  ви  віддалятиметеся  для  молитви  та  медитації?  Ні,  найкраще  мати  половину  одного  і  ще  половину  іншого,  і  бути  посередині  всього  цілого.  Нехай  половина  вашої  книги  буде  відкритою  –  відкритою  для  всіх,  доступною  кожному,  –  і  нехай  інша  половина  вашої  книги  буде  секретною,  куди  допускаються  лише  рідкісні  гості.

Лише  зрідка  і  не  всім  дозволяється  проникнути  всередину  власного  храму.  Ось  як  має  бути.  Якщо  у  храмі  весь  час  натовп,  то  це  не  храм.  Це  може  бути  залом  очікування  у  вокзалі,  але  це  не  може  бути  храмом.  Лише  зрідка,  дуже  рідко  дозволяєте  ви  комусь  увійти  до  вас.  І  це  тільки  те,  що  зветься  любов’ю.

–  Чому  Ісус  увесь  час  говорить  незрозумілими  притчами,  які  найчастіше  спантеличують  навіть  його  учнів?  Чи  це  було  спеціально  обдуманим  методом?  Чому  він  не  міг  бути  відвертішим,  зрозумілішим?

–  Ніколи  не  піднімайте  подібних  питань,  тому  що  такі  питання  показують,  що  ви  бачите  себе  як  суддю.  Ви  суддя  –  всі  інші  нижче.  Чому  Ісус  вчинив  так,  а  не  інакше?  Якщо  ви  не  можете  не  судити  навіть  Ісуса,  то  як  же  ви  зможете  відмовитися  від  осуду  будь-кого  іншого?  Чому  ви  не  можете  приймати  все  так,  як  воно  є?  «Чому  ця  квітка  біла,  а  не  червона?  Чому?»  –  хіба  це  не  безглузде  питання?  Ця  квітка  червона,  а  та  біла  –  чому?

Маленький  хлопчик  гуляв  із  Д.Г.Лоуренсом  у  саду  і  запитав:  «Чому  дерева  зелені?»
Лоуренс  подивився  на  дитину  і  відповів:  «Вони  зелені  тому,  що  вони  зелені».

Ісус  є  Ісус,  ви  є  ви.  Кожен  є  кожен.  І  це  добре,  що  всі  унікальні,  інакше  життя  стало  б  нудним,  монотонним.  Але  люди  дурні  –  вони  весь  час  приходять  кудись,  щоб  запитати:  «Чому  Ісус  сказав  отак,  а  не  отак?  Чому  Будда  сказав  це,  а  чому  Махавіра  ніколи  цього  не  говорив?»  Але  Махавіра  є  Махавіра,  Будда  є  Будда,  Ісус  є  Ісус.  Ганг  тече  на  схід,  Нармада  тече  на  захід  –  що  робити?  Чи  думаєте  ви,  що  світ  став  би  кращим,  якби  всі  річки  помінялися  місцями  або  всі  почали  текти  на  схід?

Ні,  це  дуже  добре,  що  всі  люди  є  унікальними.  Ісус  прекрасний  своїми  притчами  –  без  притч  він  не  був  би  такий  прекрасний,  без  притч  щось  було  б  упущено.  Він  є  одним  з  кращих  оповідачів  історій  та  притч.

І  звичайно  ж,  краса  притч  у  тому  і  полягає,  що  вони  ставлять  у  безвихідь  здоровий  глузд.  Але  ви  сприймаєте  все,  ніби  у  вас  дитячий  розум,  –  ви  вважаєте,  що  розповідь  повинна  бути  досконалою,  що  вона  повинна  мати  висновок,  резюме.  Ви  ставитеся  до  цього  як  школярі,  які  не  можуть  бути  задоволеними,  поки  твір  не  матиме  висновків,  точного  математичного  висновку,  який  би  його  завершував.  Тоді  школярі  задоволені  –  але  тоді  твір  мертвий.  Цілком  закінчені  твори  мертві.

Притча  намагається  показати  щось,  а  не  розказати.  Вона  показує  це  опосередковано  –  висновок  ви  повинні  зробити  самі.  Вона  залишає  деякий  проміжок,  вона  дає  вам  деякий  простір,  щоб  дійти  висновку.  Притча  є  творчою,  такою  що  творить.  Коли  історія  повністю  завершена,  тоді  вона  не  дає  жодного  простору  для  вашої  уяви,  жодного  простору  для  вашої  медитації.  Тоді  це  просто  математика.  Тоді  у  ній  немає  поезії,  вона  мертва.

Притча  не  є  звичайною  історією  –  вона  символічна,  вона  творча.  Якщо  ви  слухаєте  її,  якщо  ви  намагаєтеся  зрозуміти  її,  ваше  розуміння  стає  більше,  ніж  воно  було  до  того,  як  ви  її  почули  чи  прочитали.  Звичайна  історія  стає  нижчою  вашого  розуміння  –  у  ній  є  все,  що  вам  зрозуміле,  вищого  від  того  немає  нічого.  Притча  ж  є  щось  таке,  що  вище  за  вас  –  один  крок  у  межах  вашого  розуму,  і  один  –  за  межами  розуму,  вище  від  вашого  розуміння.

Ісус  увесь  час  говорить  притчами.  Він  дійсно  хоче  спантеличити  вас,  тому  що  він  говорить  про  щось,  що  є  невимовним,  вислизаючим,  важким  для  розуміння  –  таємницею.  Він  говорить  про  таємниче.  Треба  залишити  деякий  проміжок,  який  ви  могли  б  заповнити  самі.  Притча  повинна  бути  подібна  до  головоломки,  яка  кидає  вам  виклик  –  і  завдяки  цьому  виклику  ви  зростаєте.

Дерева  зелені,  бо  зелені.  Ісус  просто  схожий  на  Ісуса  і  не  схожий  на  когось  іншого.  І  ви  також  –  будьте  просто  самими  собою,  ніколи  не  прагніть  бути  кимось  іншим.  Ніколи  не  будьте  демонстративним  християнином,  ніколи  не  будьте  демонстративним  індусом,  ніколи  не  будьте  джайном,  тому  що  тоді  ви  дотримуєтеся  певного  шаблону,  тоді  ви  втрачаєте  свою  душу.  Душа  є  вашою  –  індивідуальною,  унікальною,  а  шаблон  є  публічним,  колективним,  громадським.  Ніколи  не  намагайтеся  бути  кимось  іншим.  Просто  постарайтеся  з'ясувати,  хто  ви  такий,  і  дозвольте  бути  цьому,  приймайте  це,  вітайте  це,  захоплюйтесь  цим,  насолоджуйтесь  цим,  щоб  усе  це  отримувало  поживу,  щоб  воно  зростало.

Через  вас  Бог  намагається  стати  кимось,  ким  Він  раніше  ніколи  не  був.

Бог  не  повторюється;  Його  творчість  невичерпна.  Кожного  разу  Він  ніколи  не  керує  вже  використаною  моделлю.  Він  абсолютно  винахідливий  –  щодня  він  відчуває  і  творить  щось  нове,  свіже.  Він  ніколи  не  дбає  про  те,  щоб  повторити  якусь  модель,  –  Він  завжди  чимось  вдосконалює  її.  Він  великий  раціоналізатор.  Це  є  те,  що  називається  творчістю.  Так  що  не  намагайтеся  стати  Ісусом  –  Бог  не  тільки  не  прийме  вас  у  якості  Ісуса,  Він  просто  не  дозволить  ним  статися.

Вмирав  один  хасид.  Його  звали  Джосія.  Хтось  запитав  його:  «Ти  молився  Богу,  ти  все  привів  з  ним  у  порядок?  Ти  впевнений,  що  Мойсей  свідчитиме  на  твою  користь?»

Вмираючий  Джосія  подивився  на  того,  хто  запитував,  і  сказав:  «Я  не  турбуюся  про  Мойсея,  тому  що  я  точно  знаю,  що  коли  я  стану  перед  Богом,  Він  не  запитає  мене:  «Джосія,  чому  ти  не  був  Мойсеєм?»  Він  запитає  мене:  «Джосія,  чому  ти  не  був  Джосією?»  Так  що  я  турбуюся  про  себе.  Зараз  я  вмираю  і  чую  реальне  питання,  яке  Він  поставить  мені:  «Чи  ти  був  Джосією,  чи  ні?  Я,  –  скаже  Він  мені,  –  робив  усе  так,  щоб  ти  був  кимось  конкретним,  кимось  унікальним.  Чи  досягнув  ти  цієї  вершини,  чи  ні?  Чи  не  втратив  ти  якоїсь  можливості  вирости  ще,  стати  вищим?»

Бог  безперечно  запитає  вас:  «Чи  зуміли  ви  бути  самим  собою?»  Жодних  інших  питань  поставлено  бути  й  не  може.

Ви  постійно  запитуєте:  «Чому  Ісус  завжди  говорить  незрозумілими  притчами?»  Тому,  що  йому  подобається  так  говорити!  А  притча  і  має  бути  неясною,  туманною,  напівосвітленою.  Надто  яскраве  світло  вбиває  притчу;  надто  глибокий  аналіз  також  вбиває  її.  Це  поезія.

«Чи  це  було  спеціально  обдуманим  методом?»  Ви  ніколи  не  можете  вийти  за  межі  якихось  методів,  ви  занадто  одержимі  різними  техніками.  Вам  все  стає  технікою.  Це  той  спосіб,  яким  існував  Ісус,  це  не  є  питання  техніки,  методу.  Він  не  дотримувався  якогось  методу  –  він  не  є  послідовником  Дейла  Карнегі,  він  ніколи  не  читав  книгу  «Як  завоювати  друзів  та  впливати  на  них».  Він  не  дотримується  ніяких  методів,  він  не  такий,  як  має  бути  кожен  у  вашому  розумінні.

У  релігіях  все  перетворюється  на  техніку,  на  метод.  Навіть  якщо  ви  хочете  кохатися,  ви  йдете  і  вивчаєте  техніку  –  що  де  можна,  а  що  де  не  можна.  Чи  можна  уявити  собі  нещасніший  день  для  людства?  Навіть  тварини  досконало  знають,  як  робити  кохання,  а  як  не  робити,  і  вони  не  ходять  до  школи  для  вивчення  відповідної  техніки.  Але  в  релігіях  все  стає  технікою.  Як  дружньо  ставитися  до  інших,  навіть  цьому  треба  вчитися.  Невже  людина  так  низько  впала,  що  навіть  дружбі  вона  має  вчитися?

Ви  маєте  навчатися  всьому.  Я  думаю,  що  рано  чи  пізно  ви  повинні  будете  вчитися  дихати.  Це  цілком  можливо,  тому  що  ви  вже  зараз  повинні  питати,  як  спати,  як  розслаблятися.  Колись  ці  дії  були  природні,  як  дихання.  Ідіть  і  запитайте  первісну  людину  –  вона  просто  посміється  з  вас,  якщо  ви  запитаєте:  «Як  вам  вдається  так  швидко  і  глибоко  засинати?».

Вона  скаже:  «Що  за  дурне  запитання!  Я  просто  схиляю  голову  –  навколишнє  дозволяє  –  і  засинаю.  У  цій  справі  немає  жодного  як».

Але  ви  скажете:  «І  все  ж  таки  тут  має  бути  якийсь  прийом,  тому  що  я  дуже  намагаюся,  і  нічого  не  виходить.  Ви,  мабуть,  знаєте  якийсь  секрет,  який  не  хочете  відкривати».

Але  первісна  людина  нічого  не  приховує  –  це  так  і  відбувається.  Вона  просто  схиляє  свою  голову,  коли  є  можливість,  та  й  засинає.  Між  цими  двома  станами  немає  проміжку.
Рано  чи  пізно  людина  дійде  до  того,  що  питатиме,  як  дихати,  і  тоді,  якщо  ви  скажете:  «Просто  дихайте;  тут  немає  ніякого,  як»,  вона  не  повірить  вам.  Як  любити,  як  жити,  як  сміятися,  як  бути  щасливим  –  це  все  дуже  прості  речі,  ніяких  «як»  не  потрібно.  Це  природні  речі,  це  не  техніки.

Ісус  так  і  живе.  Йому  подобається  те,  як  він  розповідає  ці  притчі.  Вони  йому  подобаються!  Він  знає,  що  він  має  особливе  вміння  розповідати  притчі.

Притчі  –  це  не  арифметика.  Вони  не  повинні  бути  надто  ясними,  під  лінійку,  інакше  буде  втрачено  все  найголовніше,  основний  їхній  зміст.  Це  має  бути  намовлянням,  а  не  рекламою.  Вони  не  повинні  аргументувати,  тому  що  тоді  втрачається  весь  їх  зміст  –  тоді  чому  б  одразу  не  довести  щось  формулами,  навіщо  говорити  притчами?  Притча  не  дає  доказів,  вона  дає  лише  натяки  та  й  ті  неповні.  Просто  кілька  натяків,  щоб  зробити  виклик  вам,  щоб  ви  стали  більш  уважними,  пильнішими.

Чжуан-Цзи  одного  разу  щось  розповідав  своїм  учням,  а  багато  хто  з  них  міцно  спав,  як  це  часто  буває  з  учнями.  Було,  мабуть,  пізно  і  вони  втомилися,  а  Чжуан-Цзи  розповідав  щось  дуже  складне,  що  знаходилося  поза  межами  їхнього  розуміння.  Коли  щось  виходить  за  межі  вашого  розуміння,  вам  здається,  що  краще  відпочити  та  поспати,  аніж  турбуватися  про  це.

Раптом  Чжуан-Цзи  зрозумів,  що  багато  учнів  міцно  сплять  і  що  його  слова  марні.  Дехто  навіть  хропів  і  заважав  йому.  Тоді  він  почав  розповідати  притчу:  «Жив  одного  разу  чоловік,  у  якого  був  осел  і  який  здійснював  паломництво  до  якихось  святих  місць.  Але  він  був  дуже  бідним;  настав  час,  коли  він  був  дуже  голодний,  а  грошей  у  нього  не  було.  Тому  він  продав  осла,  яким  їхав,  іншому  багатому  мандрівнику,  що  йшов  поруч.  Але  наступного  дня,  коли  сонце  було  дуже  спекотним,  перший  власник  віслюка,  бідняк,  влаштувався  у  тіні  віслюка  відпочивати.

Другий  власник  сказав:  «Так  не  годиться.  Адже  ти  продав  мені  осла».

Перший  власник  відповів:  «Я  продав  осла,  але  не  його  тінь».

Усі  стали  дуже  уважними  –  попіднімали  голови,  ніхто  не  спав,  ніхто  не  хропів.  Коли  ви  говорите  про  віслюків  –  віслюки  чують  все  негайно!  Чжуан-Цзи  сказав:  «Я  закінчив  цю  історію.  Тепер  я  переходжу  до  основної  теми».

Але  всі  учні  закричали:  «Почекайте!  Будь  ласка,  закінчіть  розповідь!»

Чжуан-Цзи  сказав:  «Це  була  притча,  а  не  розповідь,  і  вона  вже  закінчилася.  Вас  більше  цікавлять  віслюки,  ніж  я».

Тоді  всі  захвилювалися:  «Що  сталося  далі?  Що  сталося  потім?»  Але  Чжуан-Цзи  так  і  не  розповів  цього.  Він  і  не  думав  закінчувати  цю  притчу,  вона  була  призначена  лише  для  того,  щоб  вказати  на  людський  розум,  який  більше  цікавиться  дурницями,  ніж  високими  матеріями.

Але  багато  людей  люблять  притчі  Ісуса.  У  них  є  своя  краса.  Він  приводить  усі  тупі  уми  до  певної  точки  –  до  вказівки  на  щось,  до  натяку.

Ісус  говорить  притчами  з  багатьох  причин.  Але  ці  причини  не  стосуються  методів,  технік.  Ви  можете  розмірковувати  про  них,  але  вони  не  є  техніками.  Це  відбувалося  з  ним  природно,  просто  він  був  добрим  оповідачем  і  знав,  як  найкраще  довести  до  людей  те,  що  він  хотів.

Але  які  ж  це  можуть  бути  причини,  щоб  говорити  притчами?  Насамперед:  можна  сміливо  говорити  про  дуже  високі  речі,  якщо  влаштувати  навколо  них  виставу.  Якщо  ви  висловлюватимете  їх  без  відповідного  антуражу  –  вони  здадуться  вам  плоскими,  далекими.  Ось  чому  притчі  мають  тенденцію  довго  жити,  жити  вічно.  Веди  можуть  зникнути,  але  Рамаяна,  розповідь  про  Раму,  не  зникне  ніколи.  Це  художній  твір  –  він  буде  збережений  у  пам’яті.  Упанішади  можуть  зникнути,  але  притчі  Ісуса  залишаться.  Вони  повисають  навколо  вас,  вони  стають  атмосферою,  де  ви  живете.

Ви  ніколи  не  забуваєте  про  прекрасні  історії.  Це  подібно  до  того,  що  прекрасні  пісні  ви  запам'ятовуєте  набагато  краще,  ніж  прозу.  Якщо  щось  є  поезією,  воно  краще  запам'ятовується.  Якось  це  узгоджується  з  глибокими  властивостями  вашого  розуму.  Якщо  це  притча,  якщо  на  ній  збудовано  якусь  виставу,  то  вона  зазвичай  прилипає  до  вас.  Ви  згадуєте  її  знову  і  знову;  вона  входить  до  складу  вашої  внутрішньої  атмосфери.

Голі  принципи,  без  їх  безперервного  застосування,  незабаром  забуваються.  А  за  часів  Ісуса  книг  не  писали.  Все,  що  говорив  Ісус,  було  записано  через  багато  років.  Протягом  багатьох  років  його  притчі  були  лише  в  пам'яті  тих  людей,  хто  їх  чув.

Притчі  можна  легко  запам'ятати.  Ви  забудете  все,  що  з  вами  було  двадцять  років  тому,  але  ви  ніколи  не  забудете  притчі,  анекдоти,  жарти.  Ви  можете  забути  Махавіру  та  Мойсея,  але  ви  не  забудете  Мулу  Насреддіна.  Махавіра  надто  далекий  від  вас;  Мулла  –  ваш  сусід.  Махавіра  може  бути  десь  у  мокші,  а  Мулла  живе  серед  нас.  Він  –  це  ви;  ви  можете  пізнати  себе  в  ньому.

Так  що  це  є  шлях  Ісуса,  і  дуже  добре,  що  він  ніколи  не  намагався  йти  шляхом  когось  іншого.

В  юдаїзмі  є  пророки,  великі  пророки:  Єремія,  Єзекіїль...  Вони  йдуть  власним  шляхом,  власними  словами.  Навіть  Іван  Христитель  ніколи  не  використовував  жодних  притч.

Це  потрібно  завжди  мати  на  увазі.  Пророки  є  щось  особливе  в  юдаїзмі.  Їх  більше  немає  ніде.  Містики  є  скрізь:  Будда  є  містиком,  але  не  пророком;  Махавіра  є  містиком,  але  не  пророком.  Містик  –  це  той,  хто  досяг  Бога.  Пророк  це  той,  кому  Бог  явився.  Поняття  пророка  існує  тільки  в  юдаїзмі,  бо  тільки  в  юдаїзмі  Бог  шукає  людину.  В  усіх  інших  релігіях  людина  шукає  Бога.

Коли  людина  шукає  Бога  і  знаходить  Його,  вона  стає  містиком.  Коли  Бог  шукає  людину  і  знаходить  її,  та  стає  пророком.  Коли  людина  приходить  до  Бога  –  вона  містик;  коли  Бог  приходить  до  людини  –  вона  пророк.  Коли  крапля  потрапляє  до  океану,  вона  стає  містиком.  Коли  океан  падає  на  краплю,  вона  стає  пророком.

Пророк  є  шаленою  і  запальною  людиною.  Звичайно,  він  таким  і  має  бути:  океан  упав  на  нього!  Єремія,  Єзекіїль,  Іван  Христитель  –  вони  пророки,  безумці,  божевільні  люди  Бога.  Вони  промовляють  вогнем,  вони  не  говорять  казками.  Їхня  мова  як  кислота  –  вони  можуть  спалити  вас.

Пророки  не  можуть  вас  заспокоїти.  Будда  є  дуже  заспокійливим,  Крішна  заколисує  вас,  заспокоює  вас,  втішає  вас,  зцілює  вас.  А  пророк  просто  запалює  вас  невідомим  бажанням,  робить  вас  шаленим.

Ісус  є  і  пророком,  і  містиком,  –  людиною,  яка  прийшла  до  Бога  і  до  якої  прийшов  Бог.  Іноді  він  говорить  як  Іван  Христитель,  а  іноді  –  як  Крішна.  Іноді  він  заспокоює,  а  іноді  ранить.  Він  є  дуже  врівноваженим  явищем:  він  і  пророк,  і  містик  одночасно.  Ось  чому  ви  знайдете  у  ньому  синтез  різних  релігій.  Ви  знайдете  в  ньому  все,  що  є  в  юдаїзмі,  –  все,  що  є  в  ньому  прекрасного  і  великого,  –  і  ви  знайдете  в  ньому  все,  що  є  прекрасного  в  Крішні,  Будді,  Махавірі;  джайнізм,  індуїзм,  буддизм.

Ісус  є  точкою  кульмінації,  ніби  всі  релігії  світу  зустрілися  в  ньому  і  досягли  крещендо.  Іноді  він  говорить  як  пророк:  він  приваблює  вас,  провокує  –  він  кличе  вас.  Але  це  не  єдина  його  якість.  Він  заспокоює;  він  розповідає  притчі;  він  втішає;  він  заколисує.  Він  пробуджує  вас,  і  він  допомагає  вам  спати.  Але  він  саме  такий.  Всі  пояснення  є  поясненнями  після  того,  що  сталося,  запам'ятайте  це.  Основним  є  те,  що  він  є  такий,  який  він  є,  і  ніяким  іншим  він  не  може  бути.

Сократ  був  отруєний.  Суд  вирішив,  що  він  має  померти,  але  люди  його  дуже  любили  –  навіть  у  суді  половина  суддів  любила  його.  Тому  вони  надали  йому  можливість.  Вони  сказали  йому:  «Якщо  ти  перестанеш  говорити  про  істину,  якщо  ти  заспокоїшся,  тебе  можна  буде  пробачити  і  смерті  можна  буде  уникнути.  Або  ти  можеш  покинути  місто  і  піти  жити  десь  у  полі».

Сократ  сказав:  «Це  неможливо.  Це  буде  смертельніше,  ніж  сама  смерть,  тому  що  говорити,  а  не  мовчати  про  істину  –  це  єдиний  спосіб  життя,  який  я  знаю.  А  якщо  я  піду  в  поле  –  то  з  ким  я  там  говоритиму  про  неї?  Те,  що  ви  пропонуєте,  буде  гіршим,  ніж  смерть.  Так  що,  будь  ласка,  вбийте  мене,  бо  якщо  ви  залишите  мені  життя  і  скажете,  що  я  маю  заспокоїтися  –  нічого  з  цього  не  вийде.  Я  не  такий.  Говорити  про  істину  –  це  єдина  справа,  яку  я  знаю  –  єдина  справа,  яку  я  вмію  робити.  Це  для  мене  єдиний  спосіб  життя.  Нічого  іншого  я  не  знаю.  Краще  вбийте  мене».  І  його  було  вбито.

Це  дуже  багатозначно  –  Сократ  є  Сократ.  Сократ  є,  та  такого  самого  шляху  Сократа  вже  не  буде  ні  в  кого.  Усі  пояснення  є  поясненнями  після.  Але  не  думайте  про  пояснення.  Любіть,  якщо  можете,  а  якщо  ви  не  можете  любити  Ісуса,  то  забудьте  про  нього  і  знайдіть  когось  іншого,  кого  ви  можете  любити.  Не  думайте  про  пояснення,  причини,  докази.  Кому  вони  потрібні?  Вам?

Тільки  любов  допоможе  вам  зрозуміти,  більше  нічого.  Коли  ви  любите  людину  –  хто  б  вона  не  була:  Ісус  або  Будда,  –  коли  ви  любите  людину,  ви  негайно  розумієте,  що  вона  є  те,  що  вона  є,  що  вона  є  те,  що  ви  любите.  Тоді  у  вас  не  виникає  бажання  зробити  її  іншою.  Любов  ніколи  не  бажає  змінити  когось.  Любов  приймає,  розуміє,  покладається.

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017083
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2024

Хто я такий…

і  хто  я  такий  щоб  писати  під  не  своїм  віршем
чи  винний  що  вірша  чийогось  пора  почалась
не  з  першого  разу  як  гарно  теперішнє  вийшло
і  сила  і  вміння  й  наука  прийшли  звідкілясь

не  рима  вирішує  долю  слабкого  куплету
не  сильна  цитата  чи  нахил  за  почерком  рук
а  те  скільки  метрів  лишилось  по  полю  до  злету
і  те  за  якою  шкалою  в  правдометрі  звук

а  тим  хто  літає  нагадувати  про  посадки
про  усмішку  в  дуло  айфона  про  заздрість  і  гнів
а  то  вони  думають  що  у  них  все  у  порядку
хоч  видно  як  ґрунт  їх  земельною  сіллю  збіднів

пізнати  не  хочуть  що  поряд  є  Меліоратор
Куратор  Синоптик  Цілитель  Він  Сам  знає  Хто
це  Він  у  вас  був  коли  ви  відчували  що  свято
і  це  Він  коли  солі  щодня  дає  років  на  сто

а  це  вже  від  власного  я  яке  в  кожного  богом
з  малої  він  літери  в  них  як  у  декого  Ви
вони  в  нього  просять  у  храмах  щодня  допомоги
бо  й  досі  розплющить  очей  на  свій  храм  не  змогли

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016767
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.07.2024

Бесіди про релігійність. Бесіда 5. І Він каже до них: «Ідіть за Мною…»

–  Одного  рабина  запитали,  у  чому  коротко  полягає  зміст  всієї  Біблії.  Він  відповів,  що  зміст  Біблії  є  простим  та  коротким.  Це  Бог,  який  кричить  людям:  «Возведіть  мене  на  престол!»

Ось  що  сталося  того  ранку  на  річці  Йордан:  Ісус  зник,  а  на  його  престол  був  возведений  Бог.  Ісус  звільнив  своє  приміщення  –  і  до  нього  увійшов  Бог.  Можете  існувати  або  ви,  або  Бог  –  обидва  не  можуть  існувати  одночасно.  Така  вже  якість  Бога.  Якщо  ви  наполягаєте  на  своєму  існуванні,  то  киньте  пошуки  Бога  –  у  вас  нічого  не  вийде.  Тоді  це  неможливо,  абсолютно  неможливо.  Якщо  ви  є,  то  Бога  бути  не  може:  перешкодою  буде  саме  ваше  існування,  сама  ваша  присутність.  Ви  зникаєте  –  з’являється  Бог.  Він  завжди  був  тут.

Людина  може  жити  як  частина,  відокремлена  від  цілого.  Людина  може  створити  навколо  себе  ідеї,  сновидіння,  его,  особистість;  вона  може  сприймати  себе  як  плавучий  острів,  не  приєднаний  до  цілого,  не  пов'язаний  із  цілим.  Чи  спостерігали  ви  коли-небудь  якісь  зв'язки  між  вами  та  деревами?  Чи  спостерігали  ви  коли-небудь  якісь  зв'язки  між  вами  та  скелями?  Чи  спостерігали  ви  коли-небудь  якісь  зв'язки  між  вами  та  морем?  Якщо  ви  ніколи  не  помічали  подібних  зв'язків  –  ви  ніколи  не  прийдете  до  розуміння  того,  що  є  Бог.  Бог  не  що  інше,  як  ціле,  тотальне,  єдине.  Якщо  ви  існуєте  як  окрема  частина,  то  ви,  звичайно  ж,  існуєте  як  жебрак.  Ви  могли  би  бути  цілим.  Але  навіть  якщо  ви  думаєте,  що  ви  відокремлені,  ви  не  відокремлені  –  це  просто  думка  вашого  розуму.  Ця  думка  не  обманює  Бога,  вона  обманює  лише  вас,  ваше  «я».  Ця  думка  є  перешкодою  для  того,  щоб  ваші  очі  розплющилися  і  ви  побачили,  що  ви  і  все  інше  –  це  одне  й  те  саме.

Того  ранку  на  річці  Йордан,  коли  Іван  Христитель  посвятив  Ісуса,  він  убив  його  «я»  остаточно.  Ісус  зник.  У  момент  цього  «нічого»,  про  що  Будда  говорить  «шуньята»,  порожнеча,  коли  «я»  вже  немає,  а...  Небеса  відкрилися,  і  Дух  Божий,  як  голуб,  спустився  на  Ісуса.

Це  просто  символіка.  Ісус  помер  –  і  на  його  престолі  запанував  Бог.  Це  те,  що  в  дзен  називається  особливою  передачею,  такою  передачею,  що  стається  без  слів,  без  посилання  на  будь-які  священні  писання.  Іоанн  Христитель  не  передавав  Ісусу  жодних  знань,  не  передав  жодних  священних  текстів  –  він  навіть  не  промовив  жодного  слова.  Жодної  залежності  від  слів  і  букв,  тільки  пряма  вказівка  на  душу  людини:  бачення  природи  людини  –  і  досягнення  з  ним  стану  Будди.

Це  саме  те,  що  сталося  того  дня.  Але  християни  упустили  найголовніше:  від  Іоанна  Христителя  передавалися  до  Ісуса  не  знання,  а  видіння.  Це  було  не  на  вербальному  рівні,  а  на  екзистенційному.  Це  було  схоже  на  усвідомлення,  а  не  на  знання.  Були  передані  навіть  не  очі  –  передавалося  вміння  нового  бачення  світу  та  буття  у  світі.  Особлива  передача  без  участі  будь-яких  священних  писань.

Ось  чому  Ісус  негайно  відчув  себе  єдиним  із  Богом  і  відрізаним  від  юдеїв.  Юдеї  були  і  залишаються  «людьми  книги».  Слово  «Біблія»  не  означає  нічого  іншого,  як  «книга».  Юдеї  є  людьми  книги  –  людьми,  які  фанатично  вірять  у  священне  писання,  які  протягом  багатьох  століть  люблять  священне  писання  та  спираються  на  нього.

Ісус  став  єдиним  із  Богом,  але  негайно  виявився  відрізаним  від  своєї  традиції.  Потім  він  намагався  тисячею  і  одним  способом  залишитись  частиною  суспільства,  але  це  було  неможливо.  Він  не  міг  залишатися  частиною  священного  писання,  не  міг  залишатися  частиною  традиції.  До  нього  увійшло  щось  позамежне,  а  коли  входить  Бог,  усі  священні  писання  стають  марними.  Коли  ви  самі  дійшли  до  пізнання  –  всі  минулі  знання  стають  непотрібним  мотлохом.

Зав’язалася  боротьба  між  новоствореним  Ісусом  та  цим  мотлохом.  То  були  знання,  знання  священних  текстів,  а  Ісус  набув  усвідомлення,  почуття,  –  а  це  несумісні  речі.  Усвідомлююча  людина  є  бунтівником:  усвідомлююча  людина  має  власні  очі,  вона  говорить  те,  що  бачить.  Людина  одних  тільки  знань  сліпа:  вона  несе  в  собі  тексти,  вона  ніколи  не  дивиться  навколо;  вона  просто  постійно  повторює  священні  тексти.  Людина  знань  є  механістичною,  вона  не  має  особистого  контакту  з  реальністю.

Один  відомий  психіатр  із  Нью-Йорка  розповідав  дуже  цікаву  історію.  Він  розмовляв  із  одним  зі  своїх  нових  пацієнтів.  Він  пацієнтові  сказав:  «Я  дуже  зайнятий,  я  надзвичайно  зайнятий.  Було  б  добре,  якби  ви  змогли  допомогти  мені.  Перша  розмова  як  завжди  одностороння  –  ви  розповідаєте  мені  все,  що  хотіли  сказати,  а  я  тільки  слухаю.  Та  якщо  я  зможу  записати  Вашу  розповідь  і  вивчити  її  потім,  коли  мені  буде  зручніше,  –  це  мені  дуже  допоможе.  Ось  магнітофон.  Я  залишу  магнітофон  –  увімкніть  його  і  говоріть.  Все,  що  хотіли  сказати...  Говоріть  усе,  що  б  ви  хотіли  сказати  мені,  а  потім  я  це  прослухаю».  Після  цього  психіатр  запитав:  «Ви  не  заперечуєте?»

Пацієнт  відповів:  «Ні,  звичайно!  Все  у  повному  порядку!»

Вони  ввімкнули  магнітофон,  і  психіатр  вийшов,  але  вже  через  дві  хвилини  він  побачив  того  чоловіка,  що  залишав  його  офіс.  Психіатр  побіг  за  ним,  зупинив  його  і  запитав:  «Так  скоро?  Ви  не  могли  так  швидко  все  розповісти  на  магнітофон?»

Пацієнт  сказав:  «Вибачте,  але  я  теж  дуже  зайнята  людина.  Набагато  зайнятіша,  ніж  ви.  І  ви  не  перший  психіатр,  у  якого  я  консультуюсь.  Повертайтесь  до  свого  кабінету  –  ви  побачите,  що  поруч  із  вашим  магнітофоном  знаходиться  мій  маленький  диктофон  –  все  записано  заздалегідь  –  він  все  розповість  вашому  магнітофону».

Ситуація  зі  знаннями  священних  текстів  нагадує  цю  ситуацію.  Ніхто  не  присутній  –  диктофони  розмовляють  із  магнітофонами.  Ваш  розум  є  просто  магнітофоном,  а  всі,  абсолютно  всі  священні  писання  є  стародавніми  диктофонами  –  засіб  старий,  але  той  самий.  Хтось  щось  сказав  –  і  там  це  записано.  Хтось  ще  щось  сказав  –  і  там  теж  це  записано.  Потім  ви  зчитуєте  все  це  –  і  це  стає  записом  у  вашому  власному  магнітофоні-мозку,  додається  уява,  заснована  на  ваших  же  знаннях,  але  жодного  живого  доторку  до  того,  що  там  описується,  жодної  індивідуальної  зустрічі  з  Ним  немає.

Усвідомлення  є  індивідуальним,  знання  є  механістичними.  Через  механістичний  підхід  ви  ніколи  не  дійдете  до  вияву  реальності,  істини.  Це  марна  справа.  У  вас  з’явиться  багато  нової  інформації,  але  ви  ніколи  не  досягнете  трансформації.  Ви  дізнаєтеся  дуже  багато,  але  ви  ніколи  не  дізнаєтеся  того,  що  необхідно  дізнатися  –  як  це  та  істота,  якою  ви  є,  і  ті  істоти,  які  вас  оточують,  і  все  те,  що  оточує  вас  і  них,  є  тим  самим,  що  знаходиться  всередині  вас  і  навколо?  Як  це  може  бути  на  рівні  відчуттів,  а  не  словесних  пояснень?

Необхідний  тісний  індивідуальний  контакт.  Того  ранку  на  річці  Йордан  Ісус  увійшов  у  індивідуальний  контакт  із  божественним.  Іван  Христитель  посвятив  його  стати  порожнечею,  перетворитися  на  НІЩО.

Коли  ви  читаєте  ці  бесіди,  ви  спілкуєтеся  не  з  тим  автором,  який  багато  знає,  а  з  тим  автором,  який  має  всередині  себе  багато  порожнечі,  багато  вільного  місця,  куди  можуть  проникати  нові  й  нові  території.  Якщо  ви  готові,  щоб  таке  вільне  місце  з’явилося  і  у  вас,  то  це  означає,  що  ви  готові  приєднатися  –  до  всезагальної  порожнечі  природи  Космосу,  яка  нерозривно  пов’язана  з  вільним  місцем  у  вашій  середині.

Ви  можете  читати  ці  тексти  двома  різними  способами.  Перший  –  інформативний  –  ваше  «я»  отримує  якусь  нову  для  вас  інформацію,  яка  ніколи  не  стане  вашими  переживаннями.  Ви  просто  накопичите  ще  більше  знань,  ще  більше  словесної  уяви,  якими  потім,  за  нагоди,  зможете  похизуватися.  Ваше  его  після  читання  буде  почуватися  ще  сильнішим,  ще  досконалішим,  але  ваша  душа  від  цього  стане  ще  біднішою,  ще  затоптанішою  вашим  же  егом.

Або  ви  можете,  хоча  б  на  якийсь  час,  відставити  вбік  все  своє  велетенське  его,  всі  свої  найдосконаліші  знання,  які  заповнюють  вас,  і  відчути  у  собі  ту  порожнечу,  те  вільне  місце,  яке  починається  десь  усередині,  виходить  назовні,  і  оточує  вас  повністю,  з’єднується  з  усім  на  світі,  в  якому  ви  зникаєте.  На  деякий  час  стати  НІКИМ,  НІЧИМ,  відкрити  своє  серце  цій  порожнечі,  і  –  хто  знає  –  можливо  ви  теж  відчуєте  себе  не  плавучим  островом  серед  темного  розбурханого  океану,  а  хоча  б  третьою  від  Сонця  невеличкою  планетою  Земля.  Якщо  у  вас  це  вийде  –  в  цій  порожнечі  розподіл  зникає  –  тоді  всередині  вас  знайшло  собі  місце  Ціле.  Ви  стали  частиною  Цілого.  А  отже  ви  самі  стали  цілим.

Рабин  мав  рацію,  коли  говорив:  «У  Біблії  Бог  кричить  людині:  «Возведіть  мене  на  престол!»  Ісус,  Крішна,  Мухаммед,  Лао-Цзи  –  всі  вони  є  криками  Бога  людині:  «Возведіть  Мене  на  престол!»

Кожна  релігія  має  свою  власну  красу,  але  всі  вони  схожі  в  однім:  людина,  яка  шукає  Бога,  подібна  до  блукаючого  в  темряві.  Поки  Бог  теж  не  шукатиме  вас,  подібна  зустріч  здається  неможливою.  Та  як  ви  знайдете  Того,  хто  вам  невідомий?  Де  ви  шукатимете  Його?  Ви  не  знаєте  адреси  –  куди  ви  направлятимете  свої  молитви?  Куди  ви  рухатиметеся,  куди  йти,  що  робити?  Ви  можете  тільки  блукати,  спотикатися,  плакати  і  плакати;  єдиною  вашою  молитвою  можуть  бути  сльози.  Є  глибоке  бажання,  але  як  його  виконати?  Ви  можете  палати  цим  бажанням,  але  як  його  досягти?  Релігії  говорять:  людина  може  шукати,  але  вона  не  зможе  знайти,  поки  Бог  не  забажає  цього!

Насправді  Бог  у  межах  досяжності,  але  недостатньо  близький,  щоб  ухопитися  за  Нього  і  не  відпускати.  Ви  можете  простягнути  руку  і  доторкнутися  –  Він  у  межах  досяжності,  але  схопити  Його  не  можна.  Іноді  Він  підходить  на  відстань,  коли  можна  подумати,  що  Його  можна  схопити,  –  бо  Він  теж  шукає  вас.  Він  міг  би  знайти  вас  негайно  та  безпосередньо.  Він  точно  знає,  де  ви  і  в  якому  ви  стані.  Але  Він  не  може  хоч  якось  матеріалізуватися  у  вас,  доки  ви  самі  не  шукаєте.  Він  може  шукати  вас  тільки  тоді,  коли  ви  самі  у  пошуку,  коли  ви  робите  все,  що  можна  робити,  коли  ви  нічого  не  приховуєте,  коли  ваш  пошук  є  тотальним.  Коли  ваш  пошук  є  тотальним  –  негайно  відкриваються  небеса  і  Святий  Дух  опускається  на  вас.  Він  чекає,  чекає  з  глибоким  бажанням  зустріти  вас.

Так  і  має  бути,  тому  що  існування  є  люблячим.  Це  гра  в  хованки,  це  просто  гра.  Мати  грає  зі  своєю  дитиною  і  ховається  від  неї.  Мати  чекає,  і  якщо  дитина  не  приходить,  вона  сама  вирушає  шукати  її.  Але  Бог  дає  вам  повну  дорослу  свободу:  якщо  ви  не  бажаєте  шукати,  Він  не  втручатиметься,  Він  не  нав'язуватиметься  вам.  Ви  побачите  Його  за  вашими  дверима  лише  тоді,  коли  у  вас  з’явиться  бажання  шукати.

Гість  приходить  лише  тоді,  коли  ви  запрошуєте.  Гість  може  чекати  біля  дверей,  щоб  постукати;  необхідне  лише  ваше  запрошення.  В  іншому  випадку  Він  може  чекати  до  нескінченності,  тут  ніякого  поспіху  немає.  Бог  не  поспішає.

«Із  того  часу  Ісус  розпочав  проповідувати  і  промовляти:  «Покайтеся,  бо  наблизилось  Царство  Небесне!»»

Переклад  з  юдейської  іноді  складний,  особливо  якщо  у  слова  два  і  більше  значень,  і  тому  виникають  питання  до  перекладу  слова  «покайтеся».  Християнами  взято  такий  один  із  трьох  варіантів  перекладу  того  слова,  що  його  «покайтеся»  передбачає,  що  є  винні.

Коли  ви  нашою  мовою  кажете  оте  «покайся»,  складається  враження,  що  людина  є  грішником:  виникає  глибоке  засудження  її.  Але  якщо  ви  скажете  «повернися»,  як  ще  може  перекладатися  слово  «покайся»,  то  не  буде  жодних  питань  про  гріх,  не  виникне  жодного  засудження.  Це  просто  говорить  про  те,  що  ви  пішли  надто  далеко,  що  ви  занадто  довго  гралися  –  будь  ласка,  повертайтеся  назад.  Дитина  грала  на  вулиці,  настає  вечір,  сідає  сонце,  і  мати  кличе:  «Будь  ласка,  повернися  додому».  Зовсім  інша  якість,  зовсім  інший  зміст.  У  цьому  немає  жодного  засудження,  просто  глибоке  кохання  кличе:  «Повернися!»

В  якому  значенні  промовляв  Ісус  те  слово?  «Поверніться,  бо  наблизилося  Царство  Небесне!»  Весь  осуд,  весь  гріх,  вся  ця  нісенітниця,  яка  змушує  людину  відчувати  почуття  провини,  зникають  тільки  від  того,  що  правильно  перекладено  одне-єдине  слово:  «Поверніться,  бо  наблизилося  Царство  Небесне!»

Одне  слово  може  мати  величезне  значення,  але  все  ваше  християнство  зникне,  якщо  ви  перекладете  «покайтеся»  як  «поверніться».  Усі  церкви,  сам  Ватикан  –  все  зникне,  бо  вони  всі  збудовані  на  покаянні  винних.

Якщо  проблема  у  поверненні  –  і  ви  не  засуджуєтесь,  і  ви  не  робили  жодного  гріха,  –  то  почуття  провини  зникає.  А  без  почуття  провини  не  може  бути  церков,  без  почуття  провини  священик  не  може  жити.  Він  використовує  це  почуття  провини,  він  змушує  вас  відчувати  почуття  провини  –  це  його  професійна  таємниця.  Якщо  вас  змусили  відчувати  почуття  провини,  то  ви  повинні  будете  шукати  його  допомоги,  тому  що  він  проситиме  для  вас  прощення,  він  молитиметься  за  вас;  він  знає,  куди  направляти  молитви.  Він  перебуває  з  Богом  у  тісніших  стосунках:  він  захистить  вас,  він  умовлятиме  Бога  заради  вас,  і  він  покаже  вам,  як  не  бути  грішником  знову,  як  бути  чеснотним.  Він  видасть  вам  керівництво:  роби  це  і  не  роби  цього,  а  потім  прийдеш  і  знову  відмолюватимеш.

Усі  церкви  світу  побудовані  на  слові  «покаяння».  Якщо  проблема  лише  у  поверненні,  то  священнослужителі  не  потрібні  –  Ви  можете  повернутися  додому  й  самі.  Це  не  питання  засудження:  ніхто  не  повинен  очищати  Вас;  Ви  ніколи  і  не  були  неправими.  Ви,  справді,  пішли  трохи  далеко,  але  в  цьому  немає  нічого  поганого.  Цього  фактично  могло  б  і  не  бути,  якби  Бог  не  дозволив  Вам  відійти  так  далеко.  У  цьому  має  щось  бути  –  відхід  далеко  може  бути  чи  не  єдиним  способом  повернення  назад,  тому  що  коли  ви  йдете  далеко,  а  потім  повертаєтеся  додому,  тільки  тоді  ви  вперше  усвідомлюєте,  що  є  ваша  домівка.  Слово  «поверніться»  є  таким  простим:  воно  напряму  пов'язане  з  вами  та  з  Богом,  йому  не  потрібні  жодні  посередники,  не  потрібні  жодні  агенти.

Кажуть,  що  мандрівники,  які  перебувають  у  далеких  країнах,  вперше  усвідомлюють,  який  прекрасний  їхній  дім.  Коли  ви  завжди  вдома,  це  важко  зрозуміти  –  все  сприймається  як  щось  само  собою  зрозуміле,  звичайне  і  невід’ємне.  Але  коли  ви  заходите  десь  далеко  –  все  стає  важчим.  Ви  більше  не  вдома,  ви  не  можете  приймати  все  як  вдома.  Є  тисяча  та  одна  незручність,  дискомфорт  –  і  немає  нікого,  хто  б  доглядав  вас;  ви  повинні  дбати  про  себе  самі.  Нікому  нема  діла  до  вас;  ви  знаходитесь  у  чужому  світі,  ви  відщепенець.

За  контрастом  цих  почуттів  ви  вперше  осягаєте  значення  дому.  Спочатку  це  був  просто  будинок,  будівля,  де  ви  могли  жити;  тепер  це  ваш  дім.  Тепер  ви  знаєте,  що  будівля  –  це  не  дім.  Будівля  є  просто  будівля,  приміщення  є  просто  приміщення;  дім  є  не  просто  будинок  чи  приміщення  –  це  щось  понад  того.  Це  десь  там,  де  любов,  де  кохання.  Можливо,  це  так  необхідно,  щоб  людина  трохи  збилася  зі  шляху  –  зійшла  зі  стежки,  залізла  в  дикі  нетрі,  –  щоб  за  контрастом  відчуттів  її  повернення  додому  стало  суттєвою,  багатозначною  подією.

Бог  на  кожному  кроці  звертається  до  вас  із  проханням,  Він  завжди  ставить  вам  запитання,  і  коли  ви  чуєте  ті  запитання  і  відповідаєте  на  них  –  ви  починаєте  повертатися.  У  той  момент,  коли  дитина  каже:  «Так,  я  вже  йду»  –  вона  вже  по  дорозі  додому.

Люди  часто  запитують:  «Де  Бог?  Як  знайти  Бога?»  І  дуже  рідко  їм  трапляється  хтось,  хто  запитає  в  них:  «А  ви  чули  питання?»  Люди  перепитають:  «Яке  таке  питання?»  «Питання,  яке  вам  поставив  Бог!»

Якщо  ви  не  чули  запитання,  ви  не  можете  знати,  де  Бог.  У  момент,  коли  ви  чуєте  запитання,  стає  зрозумілим  напрямок.  У  момент,  коли  ви  чуєте  питання,  щось  виникає  в  найглибшому  ядрі  вашої  істоти,  воно  стає  нав'язливими  запитаннями  у  вашому  серці:  хто  ви,  чому  ви  тут,  чому  ви  продовжуєте  існувати?  Для  чого  те,  для  чого  це?

Якщо  питання  виникло  в  серці,  а  не  в  розумі,  то  ви  знаєте,  що  Бог  існує,  інакше  хто  б  поставив  це  питання?  Десь  у  глибині  вас  Бог  ставить  запитання:  «Хто  ви?»  Якщо  ви  почули  це  запитання  від  Нього,  то  ви  знаєте  напрям.  І  Його  відповіддю,  незалежно  від  вашої,  може  бути  лише  одне:  «Повернися  назад.  Іди  в  цьому  напрямку,  йди  назад,  до  себе,  до  Мене».

Але  ваші  запитання  переважно  є  фальшивими.  Ви  не  чули  їх  від  Самого  Бога  –  хтось  інший  навчив  вас  так  запитувати.  Якщо  ваші  запитання  є  фальшивими  –  тоді  й  відповіді  стають  фальшивими.  На  фальшиві  запитання  не  буває  нефальшивих  відповідей.  Ви  дізнались  про  запитання  від  інших,  ви  дізналися  відповіді  від  інших,  –  і  ви  залишаєтеся  фальшивими,  так  само,  як  і  всі  інші.

Від  слова  «фальшивий»  (англ.  phoney)  походить  слово  «телефон»  (англ.  telephone).  Чи  помічали  ви,  що  коли  слухаєте  людину  безпосередньо  –  слухаєте  свою  дружину,  або  чоловіка,  або  друга,  –  безпосередньо,  віч-на-віч,  –  то  це  є  реальністю,  тому  що  є  особистий  контакт,  індивідуальні  доторки;  але  коли  ви  слухаєте  голос  із  телефону,  то  все  стає  фальшивим?  Ви  ніколи  не  знаєте,  як  там,  на  іншому  кінці,  –  посміхається  співрозмовник  з  любов’ю  чи  злорадно,  чи  взагалі  не  посміхається,  чи  може  там  насправді  не  людина,  а  магнітофон,  диктофон.  Ніхто  цього  не  знає  на  сто  відсотків,  тільки  здогадується.  І  здається,  що  звуки  йдуть  не  з  серця  того,  кого  слухаєш,  а  з  надр  телефонних  проводів.

Деякі  люди,  коли  починають  говорити  по  телефону,  одягають  окуляри  для  зору.  Співрозмовника  немає  перед  ними,  окуляри  не  допоможуть  їм  роздивитися  його  лице,  –  то  для  чого  ж  вони  це  роблять?  Це  просто  сильне  бажання  у  розмові  бачити  людину.  Сильне  бажання  бачити  того,  з  ким  спілкуєшся,  –  інакше  спілкування  видається  неповним.

Якщо  ви  поїдете  до  Тадж-Махалу  і  будете  дивитися  на  нього  через  об’єктив  фотокамери,  щоб  потім  похизуватися  купою  гарних  фотографій,  –  ніякого  Тадж-Махалу  ви  не  побачите  взагалі.  Бо  не  буде  ефекту  прямого  бачення.  Ви  його  знищите,  а  взамін  наберетеся  того,  що  можна  знайти  будь-де.

Відповідь  може  бути  істиною  лише  тоді,  коли  питання  справді  почуте  вашою  індивідуальністю.  Часто  можна  почути  когось,  хто  каже:  «Я  хочу  медитувати,  я  хочу  шукати,  але  нічого  не  трапляється».  Людина  скаржиться  так,  ніби  існування  є  не  для  неї  –  «нічого  не  трапляється».  Але  якщо  подивитися  їй  в  очі,  то  можна  легко  побачити,  що  її  бажання  є  фальшивим.  Медитація  ніколи  не  була  її  основним  бажанням,  вона  прийшла  як  частина  натовпу.  Прийшов  хтось  інший,  прийшов  її  друг,  –  і  вона  прийшла  за  ним.  Або  в  людини  відпустка  і  вона  думає:  «Давай  і  я  поїду  та  й  подивлюся,  що  я  гірша  від  когось?».  Але  з  нею  нічого  так  і  не  трапляється.

Завдяки  самій  медитації  нічого  й  не  може  статися  –  Бог  та  молитва  не  є  питанням  техніки.  Ви  можете  навчитися  техніці    медитації,  але  нічого  не  станеться,  поки  вами  не  буде  почуте  питання,  поки  це  питання  не  перетвориться  у  вас  на  пристрасне  бажання,  заради  задоволення  якого  ви  можете  поставити  на  кін  все  своє  життя,  –  поки  це  не  стане  питанням  життя  і  смерті,  поки  це  не  проникне  в  самісінький  центр  вашого  найглибшого  єства,  поки  це  не  стане  скалкою  в  серці,  поки  це  не  стане  глибоким  стражданням  і  болем.  Якщо  питання  почуте,  тоді  відповідь...

Царство  Небесне  завжди  під  рукою  –  це  його  природа,  його  суть.  Справа  не  в  тому  древньому  часі,  коли  жив  Ісус,  –  це  так  само  істинно  кожної  секунди  і  зараз,  як  і  тоді.  Це  було  істиною  і  до  Ісуса  –  і  це  завжди  буде  істиною.

Царство  Боже  завжди  під  рукою  –  ви  просто  пошукайте,  помацайте.  Його  руки  завжди  шукали  вас,  але  ВАШІ  руки  не  шукають.  І  ось  Ви  знаходите,  ось  Ви  відповідаєте,  ось  Ви  повертаєтеся,  –  а  Він  завжди  на  місці  з  розпростертими  руками!  Все,  що  Вам  потрібно,  знаходиться  тут,  тільки  Ви  не  готові  рухатися  до  Нього.  Ви  боїтеся  втратити  щось  таке,  що  нічого  не  варте,  чого  взагалі  не  маєте  індивідуально,  і  через  цей  страх  ви  не  можете  досягти  того,  що  завжди  було  призначене  для  Вас.

«Як  проходив  же  Він  поблизу  Галілейського  моря,  то  побачив  двох  братів:  Симона,  що  зветься  Петром,  та  Андрія,  його  брата,  що  невода  в  море  закидали,  –  бо  рибалки  були.  І  Він  каже  до  них:  «Ідіть  за  Мною,  –  Я  зроблю  вас  ловцями  людей!»  І  вони  зараз  покинули  сіті,  та  й  пішли  вслід  за  Ним».

У  житті  Ісуса  це  відбувалося  багато  разів.  Дехто  може  бути  вражений  простецькою  якістю  тих  людей,  серед  яких  він  жив  і  які  ходили  за  ним.  Прості  люди:  селяни,  сільські  жителі,  рибалки,  теслярі,  але  це  справжні  люди,  без  будь-якої  соціальної  фальші.

Люди,  які  живуть  разом  з  природою,  є  непідробними,  реальними,  природними,  тому  що  з  природою  ви  повинні  бути  природними,  інакше  вона  нічого  не  дасть  вам.  З  природою  ви  повинні  бути  живими,  інакше  ви  не  зможете  співпрацювати  з  нею.  Чим  більше  неприродних  речей  вас  оточує,  тим  неприроднішими  ви  стаєте.  Якщо  ви  живете,  оточені  механізмами,  ви  самі  станете  механізмом.

Кажуть,  що  людина  пізнається  за  її  оточенням.  Але  найчастіше  людина  створюється  її  оточенням!  Якщо  ви,  як  кожна  сучасна  людина,  живете,  оточені  механічними  пристроями,  то  поступово  ви  стаєте  неприродними.  Якщо  ви  живете  з  природою  –  з  деревами,  зі  скелями,  з  морем,  із  зірками,  з  хмарами,  із  Сонцем,  –  то  ви  не  можете  бути  неприродними,  ви  не  можете  бути  фальшивими.  Ви  повинні  бути  природними,  тому  що  коли  ви  спілкуєтеся  з  природою,  вона  створює  у  вас  щось  природне.  Весь  час,  спілкуючись  із  природою,  ви  стаєте  все  більше  і  більше  природними.

Людина,  яка  живе  із  природою,  завжди  довіряє  їй.  Селянин,  який  сіє  насіння,  має  довіряти  їй.  Якщо  він  сумнівається,  він  ніколи  не  посіє  насіння  –  тому  що  можливий  тисяча  і  один  сумнів:  чи  збирається  земля  цього  року  родити  так  само,  як  родила  минулого  року,  чи  ні.  І  якщо  хто  знає  якусь  відповідь  –  то  земля  може  будь-коли  змінити  свою  думку.  Хто  знає,  чи  піде  дощ?  Хто  знає  щось  про  Сонце  –  зійде  воно  завтра  вранці  чи  вибухне?  Сидячи  у  зручному  кріслі,  оточений  книгами,  ви  можете  сумніватися  і  сумніватися  –  у  вас  нічого  не  поставлено  на  карту,  крім  якоїсь  невідомої  на  смак  репутації,  але  якщо  селянин  працює  в  полі  і  сумнівається  в  землі  –  він  пропав;  якщо  рибалка  сумнівається  у  морі  –  він  пропав.

Коли  живеш  із  природою  –  виникає  довіра.  Сумнів  стає  чимось  чужим,  неприродним.  Довіра  є  такою  ж  природною  для  людини,  як  і  здоров'я;  сумнів  є  таким  самим  неприродним,  як  хвороба.  Дитина  народжується  довіряючою.  Сучасні  діти,  можливо,  не  народжуються  довіряючими,  бо  вони  народжуються  в  атмосфері  скептицизму.

Мама  розповідає  маленькій  доньці  казку  –  донька  була  невгамовною,  ставало  вже  пізно,  і  мама  розповідала  їй  казку,  щоб  та  заснула.  Мама  розповідає:  «Жила-була  принцеса  –  чарівна,  прекрасна  принцеса...  дуже  розумна,  дуже  любляча.  Весь  королівський  двір  любив  і  шанував  її.  Вона  була  дуже  добра,  особливо  з  тваринами.  Якось  у  парку  вона  зустріла  жабку.  Дівчина  боялася,  що  хтось  може  наступити  на  жабку,  тож  вона  взяла  її  до  своєї  спальні.  А  вранці  вона  була  здивована:  жабка  перетворилася  на  прекрасного  принца!  І  принц  попросив  її  руки».

У  цей  момент  мама  подивилася  на  доньку  і  побачила,  що  та  сповнена  скептицизму.  Її  очі,  її  манери,  її  обличчя  все  говорило:  «Ні,  я  не  можу  повірити  в  це».  Її  обличчя  було  сповнене  недовіри.  І  мама  запитала:  «Ти  що  –  не  віриш  цьому?»

Дівчинка  відповіла:  «Не  вірю...  і  я  знаю,  що  мати  принцеси  теж  не  вірить!»

Сучасний  світ  повний  скепсису.  Навіть  діти  переповнені  сумнівами.

Поспостерігайте  за  собою  –  щоразу,  коли  ви  сумніваєтеся,  щось  стискається  у  вас;  ви  стаєте  меншими.  Ви  стаєте  жорсткими,  ви  стаєте  мертвими,  ви  більше  не  цвітете  –  ви  замерзли.  А  щоразу,  коли  включається  довіра,  –  ви  знову  розквітаєте.  Тверді  шматки  плавляться,  і  ви  розширюєтеся,  ви  стаєте  більшими.  Щоразу,  коли  ви  довіряєте,  ви  досягаєте  вершини  буття  живими;  і  щоразу,  коли  ви  сумніваєтеся,  ви  впадаєте  у  смерть.

Оскільки  сучасній  людині  бракує  довіри,  для  неї  настільки  привабливими  стали  наркотики.  Здається,  що  це  єдиний  спосіб  мати  відчуття  розширення  свідомості  буття.  Наркотики  є  хімічними  методами,  які  дозволяють  на  кілька  хвилин  чи  кілька  годин  відчути  розширення  свідомості.  Довіра  дає  вам  це  легко  та  вільно.  Довіра  дає  вам  це  не  на  кілька  годин  –  це  стає  вашою  вічною  якістю,  і  потім  будь-який  наркотик  чи  алкоголь  тільки  зіпсує  ваше  існування.

«Як  проходив  же  Він  поблизу  Галілейського  моря,  то  побачив  двох  братів:  Симона,  що  зветься  Петром,  та  Андрія,  його  брата,  що  невода  в  море  закидали,  –  бо  рибалки  були.  І  Він  каже  до  них:  «Ідіть  за  Мною,  –  Я  зроблю  вас  ловцями  людей!»  І  вони  зараз  покинули  сіті,  та  й  пішли  вслід  за  Ним».

В  тому,  що  він  так  до  них  звернувся:  «Ідіть  за  Мною»,  немає  нічого  дивного.  Дивне  ось  у  чому:  «І  вони  зараз  покинули  сіті,  та  й  пішли  вслід  за  Ним».

Така  глибока  довіра.  Вони  не  сумнівалися  жодної  миті,  їм  не  спало  на  думку  запитати:  «Що  ти  маєш  на  увазі  під  ловцями  людей?»  Вони  не  спитали:  «Хто  ти?  Хто  дав  тобі  повноваження  так  говорити?»  Ні,  в  цьому  не  було  потреби,  бо  вони  були  простими  рибалками.  Вони,  мабуть,  глянули  на  Ісуса  і  зрозуміли:  сама  його  присутність  давала  йому  повноваження.

Якщо  ви  маєте  в  очах  довіру,  якщо  ви  дивитиметеся  очами  довіри,  то  ніхто  не  зможе  обдурити  вас  –  ви  все  бачитимете  самі.  Ви  обдурені  через  ваші  сумніви  –  і  тоді  ви  думаєте,  що  вам  потрібно  ще  більше  сумнівів,  інакше  люди  обдурять  вас  ще  більше.  Тоді  ви  обдурюєтеся  ще  більше  –  і  так  створюється  нескінченне  коло  сумнівів  і  неправди.  Ви  сумніваєтеся,  щоб  вас  не  обдурили,  але  вас  тому  і  обдурили,  що  ви  сумніваєтеся.

Якщо  ви  довіряєте  –  ніхто  не  зможе  вас  обдурити.  Що  це  значить?  Чи  може  ваша  довіра  завадити  комусь  вас  обманювати?  Ні,  завадити  спробувати  вас  обманути  –  не  завадить,  але  коли  ви  довіряєте,  у  вас  є  очі,  щоб  бачити:  і  обманщик  негайно,  на  самому  початку  його  обману,  буде  виявлений  –  він  стоятиме  голий  перед  вами.

Можете  запам'ятати  це  як  критерій  –  людина,  яка  живе  довірою,  не  може  бути  обдурена.  Якщо  вона  обдурена,  значить  вона  мала  всередині  себе  якісь  сумніви,  бо  тільки  тоді  очі  заповнені  туманом  сумнівів  і  ви  не  можете  бачити.  Коли  ви  здатні  бачити  і  ваш  погляд  прозорий,  сама  присутність  когось  повідомить  вам,  обманює  він  вас  чи  ні.

Вони,  напевно,  озирнулися.  Сонце,  напевно,  вже  встало  над  морем,  вони  готові  були  закинути,  а  може  витягувати,  свої  сіті.  Вони,  мабуть,  озирнулися  на  цю  людину:  «Що  це  за  людина  –  цей  Ісус?»

Того  тихого  ранку  вони  не  побачили,  вони  відчули  присутність  ЦЬОГО  Ісуса.  Сама  його  присутність  переконала  їх,  була  доказом.  Вони  відкинули  свої  сіті,  вони  негайно  пішли  за  цією  людиною.  В  один  момент  життя  кожного  з  них  було  повністю  перевернуте  догори  дном.  В  один  єдиний  момент  цього  бачення  вони  були  перетворені.

«І  ходив  він  по  всій  Галілеї,  по  їхніх  синагогах  навчаючи,  та  Євангелію  Царства  проповідуючи,  і  вздоровлюючи  всяку  недугу,  і  всяку  неміч  між  людьми»

Це  теж  потрібно  зрозуміти  в  дещо  новому  світлі  –  не  так,  як  це  розуміло  і  розуміє  до  сих  пір  християнство,  –  а  в  новому  світлі,  яким  сучасна  наука  висвітлює  явище  хвороби.

Хвороба,  будь-яка  хвороба,  спочатку  виникає  глибоко  в  розумі,  а  потім  рухається  до  тіла.  Перехід  до  тіла  може  забрати  багато  часу,  іноді  це  довга  дистанція.  Ви  не  усвідомлюєте  хворобу,  коли  вона  знаходиться  в  розумі,  не  звертаєте  на  неї  потрібної  уваги,  –  ви  починаєте  усвідомлювати  її  і  звертати  на  неї  увагу  тільки  тоді,  коли  вона  проникає  глибоко  в  тіло.  Ви  завжди  відчуваєте  хворобу  в  тілі,  але  вона  завжди  виникає  в  розумі.

Там  ви  її  не  усвідомлюєте,  тому  ви  нічого  з  нею  і  не  робите,  але  коли  вона  приходить  у  тіло,  тоді,  звісно,  ви  починаєте  шукати  лікаря,  якусь  допомогу.  Лікар,  бачачи  хворобу  в  тілі,  починає  лікувати  її  в  тілі.  Її  можна  вилікувати  в  тілі,  –  але  тоді  може  виникнути  якась  інша  хвороба,  тому  що  лікування  не  торкнулося  самого  джерела  хвороби.  Ви  змінили  наслідки,  але  не  причини.

Якби  можна  було  зробити  зміни  в  голові,  то  хвороба  з  тіла  зникла  б  негайно.  Сучасні  дослідження  доводять,  що  будь-яка  хвороба  –  хоча  б  у  принципі  –  може  бути  перетворена,  змінена,  пригнічена,  якщо  зробити  відповідні  зміни  в  розумі.  Вірним  є  і  протилежне:  якщо  розум  піддати  сильному  впливу  –  то  можна  знову  створити  будь-яку  хворобу.

Один  чоловік,  лікар  з  Каліфорнії,  вилікував  багатьох  своїх  пацієнтів  від  раку  просто  шляхом  використання  уяви.  Це  перший  ключ,  який  відчиняє  двері...  І  не  одного  пацієнта,  а  багатьох!

Він  просто  просив  їх  уявити  собі  дещо.  Якщо  у  хворого  був,  наприклад,  рак  горла,  то  він  казав  йому  розслабитися  і  уявити,  що  вся  енергія  тіла  рухається  до  горла,  що  ця  енергія  атакує  пухлину.  Як  стріли,  що  летять  звідусіль,  рухаються  до  горла  і  атакують  хворобу.  Через  три,  чотири  чи  шість  тижнів  пухлина  просто  зникає,  не  залишивши  і  сліду.  А  вважається,  що  рак  невиліковний!  Рак  є  сучасною  хворобою  –  він  виник  у  зв'язку  зі  стресами,  у  зв'язку  з  напруженістю  і  занепокоєнням  життям.  Досі  його  практично  неможливо  було  вилікувати  у  тілі,  наперед  знаючи,  що  ти  його  точно  вилікуєш,  хоча  випадки  виліковування  трапляються  часто.  Здебільшого  до  ліків  потрібно  щось  іще,  і  воно  знаходиться  в  розумі.  А  якщо  рак  можна  вилікувати  за  допомогою  дії  на  розум  –  то  і  все  можна  вилікувати  таким  же  чином.

Чудо  Ісуса  сталося,  бо  люди  були  дуже  довірливі.  Якось  трапилося  так,  і  це  повна  правда:  він  ішов,  а  жінка  –  дуже  бідна  жінка,  яка  боїться  і  сумнівається  в  тому,  чи  вилікує  її  Ісус  чи  ні,  тому  що  він  завжди  оточений  таким  натовпом  людей,  –  ця  жінка  подумала  про  себе:  «Я  тільки  доторкнуся  до  одягу  Ісуса  ззаду».  Вона  так  і  зробила  –  і  потім  її  хвороба  зникла.

Ісус  повертався,  і  жінка  почала  дякувати  йому.  Вона  впала  в  подяку  до  його  ніг.  Але  він  сказав:  «Дякуй  не  мені,  дякуй  Богу.  Твоя  віра  вилікувала  тебе,  а  не  я».

У  світі  була  поширена  довіра  –  люди  тоді  ще  були  вкорінені  в  довірі.  Тоді  сама  думка  «Якщо  Ісус  торкнеться  моїх  очей,  я  буду  вилікуваний»  ставала  основною  причиною  одужання.  Це  не  означає,  що  Ісус  лікував,  –  якщо  ви  ставитеся  до  цього  скептично,  то  Ісус  не  допоможе,  тоді  він  не  зможе  вилікувати  вас.

Є  одна  історія,  кажуть…  одного  разу  Ісус  утікав  із  якогось  міста.  Селянин,  який  працював  у  полі,  побачив  його,  що  той  біжить,  і  запитав:  «У  чому  справа?  Куди  ти  біжиш?»

Але  Ісус  так  поспішав,  що  нічого  не  відповів  і  побіг  далі.  Той  селянин  пішов  за  ним,  знайшов  його  згодом  під  деревом  і  запитав:  «Будь  ласка,  розкажи  мені.  Мною  опанувала  цікавість.  Якщо  ти  не  скажеш  мені,  чому  ти  біжиш,  то  це  питання  переслідуватиме  мене  знову  і  знову.  Куди  ти  біжиш?  Ти  від  когось  тікаєш?»

Ісус  відповів:  «Від  дурня.  Я  його  вилікувати  не  можу».

Селянин  засміявся.  Він  сказав:  «Що  ти  кажеш?  Я  чув,  що  ти  зцілював  сліпих,  ти  зцілював  майже  вмираючих,  –  я  чув  навіть,  що  ти  воскресив  уже  померлу  людину!  І  ти  не  можеш  вилікувати  дурня?»

Ісус  сказав:  «Ні,  не  можу.  Я  намагався,  але  не  зміг,  бо  він  дурень,  і  він  ні  в  що  не  вірить.  Я  виліковував  усілякі  хвороби  і  ніколи  не  терпів  невдачі,  але  з  цим  дурнем  у  мене  не  вийшло.  Він  увесь  час  переслідує  мене  і  повторює:  «Вилікуй  мене»,  але  я  пробую  всі  способи,  які  знаю,  і  все  марно  –  він  в  жоден  не  вірить!  Ось  чому  я  втікаю  з  міста».

Дурня  вилікувати  неможливо…

Ісус  міг  творити  чудеса.  Ці  дива  дуже  прості  –  вони  траплялися  тому,  що  люди  довіряли.  Якщо  ви  починаєте  випромінювати  довіру,  розум  починає  функціонувати  зсередини,  поширюється  по  всьому  тілу  і  все  там  змінює.  Але  якщо  ви  не  зможете  світитися  довірою  –  то  вам  ніщо  не  допоможе.

Навіть  звичайна  медицина  допомагає  вам  тому,  що  ви  вірите  у  неї.  Є  результати  спостережень,  які  свідчать  про  те,  що  при  винаході  нових  ліків  вони  дуже  добре  діють  у  перші  місяці  –  від  шести  місяців  до  двох  років  вони  добре  впливають  на  людей,  –  але  після  шести,  восьми,  десяти  місяців  вони  перестають  діяти  так  добре,  як  до  того.  Лікарі  стурбовані  –  у  чому  справа?

Щоразу,  коли  винаходять  нові  ліки,  ви  вірите,  що  вони  кращі,  ніж  старі.  Тепер  ви  знаєте,  що  це  панацея  «…і  вона  мені  допоможе».  І  вона  допомагає!  Майже  усім!  Віра  у  нові  ліки,  у  нове  відкриття  допомагає.  Про  нього  говорять  по  телебаченню,  по  радіо,  пишуть  у  газетах,  формується  атмосфера  довіри  та  надії.  Але  через  кілька  місяців,  коли  багато  хто  випробує  ці  ліки  –  і  деякі  ду́рні  також  випробують  його,  і  їм  не  допоможе,  бо  вони  наперед  ЗНАЮТЬ,  що  вони  НЕ  допоможуть,  –  починають  виникати  підозри,  тому  що  якась  конкретна  людина  прийняла  ці  ліки  і  нічого  не  трапилося.  Ці  ду́рні  починають  змінювати  атмосферу  довіри,  і  через  деякий  час  ліки  втрачають  свою  ефективність,  тому  що  все  більше  і  більше  людей  у  них  не  вірить  і  за  допомогою  них  не  виліковуються.

Якщо  ви  довіряєте  лікарям,  то  вони  допомагають  ще  більше,  ніж  ліки.  Чи  спостерігали  ви,  що,  коли  ви  хворі  і  приходить  лікар  і  ви  відчуваєте  довіру  до  нього,  –  то  ви  відчуваєте  полегшення  тільки  через  те,  що  він  прийшов?  Він  ще  не  дав  вам  жодних  ліків,  він  тільки  досліджує  ваше  тіло  –  тиск  крові,  те,  се,  –  але  ви  відчуваєте,  що  ніби  п'ятдесяти  відсотків  хвороби  вже  немає.  Прийшла  людина,  якій  ви  можете  довіряти.  Тепер  немає  потреби  нести  цю  ношу  в  собі.  Ви  можете  залишити  її  йому,  він  впорається  з  нею.  Але  якщо  ви  не  довіряєте  лікареві  –  то  він  не  зможе  нічого  з  нею  зробити,  бо  ви  її  не  віддасте.

У  медиків  біля  поняття  «ліки»  існує  поняття  «плацебо»  –  нешкідливі  ліки.  Це  просто  вода  –  або  щось  інше,  що  не  має  жодного  відношення  ні  до  ліків,  ні  до  хвороби,  але  якщо  воно  дано  вам  лікарем,  якому  ви  довіряєте,  воно  допоможе  вам  так  само,  як  і  справжні  ліки.  Розум  є  сильнішим,  ніж  матерія;  розум  є  сильнішим,  ніж  тіло.

«А  чутка  про  Нього  пішла  по  всій  Сирії.  І  водили  до  Нього  недужих  усіх,  хто  терпів  на  різні  хвороби  та  муки,  і  біснуватих,  і  сновид,  і  розслаблених,  –  і  він  їх  оздоровляв.  І  багато  людей  ішло  за  Ним  і  з  Галілеї,  і  з  Десятимістя,  і  з  Єрусалиму,  і  з  Юдеї,  і  з  Зайордання.»

Ісус  був  меншою  мірою  проповідником  і  більшою  цілителем.  Цілитель  не  тільки  для  тіла,  не  тільки  для  розуму,  а  й  для  душі.  Він  був  цілителем  душ.  Це  те,  що  має  бути  у  кожного  Вчителя.

Ви  розділені  в  собі,  ви  фрагментарні,  ви  не  є  цілим.  Якщо  ви  станете  цілим,  ви  будете  зцілені.  Якщо  напруженість,  пов'язана  з  майбутнім,  і  напруженість,  накопичена  в  минулому,  зникне  з  вас,  то  ви  будете  зцілені,  ваші  недуги  зникнуть.  Якщо  ви  зможете  бути  тільки  зараз,  тільки  в  теперішньому,  що  оточує  вас  безпосередньо,  –  ви  будете  цілим,  абсолютно  живим,  гранично  живим,  –  найсолодший  у  світі  стан  захопленості  почнеться  з  вами.

Ісус  не  є  філософом,  який  навчає  людей  якоїсь  догми,  якогось  вчення.  Він  лікар,  а  не  філософ.  Він  намагається  навчати  довіри,  і  якщо  довіра  має  місце,  то,  можливо  все.  Він  увесь  час  каже:  «Якщо  ви  маєте  віру,  віра  може  зрушити  гори».  Це  не  обов'язково  гори  в  зовнішньому  світі,  але  гори  невігластва,  гори  неподобства,  гори  несвідомості  всередині  нас.  Він  не  мав  жодного  кредо,  ніякої  догми,  ніякого  вчення.  Він,  швидше,  вивільняв  із  себе  цілющу  силу.  Усі  зусилля  його  були  спрямовані  на  те,  щоб  повернути  вас  назад  до  Бога.  Ось  чому  він  каже:  «Не  дякуй  мені.  Дякуй  Богові».

Він  каже  ще:  «Твоя  віра  зцілила  тебе».  Навіть  не  Бог  допоміг  зцілити  тебе  –  лише  твоя  віра.  Він  наполягає  на  вірі,  на  тій  вірі,  що  означає  повну  і  беззаперечну  довіру.  І  пам'ятайте  різницю  між  віруванням  і  вірою,  довірою:  вірування  є  ідеєю  –  віра  є  тотальною  реальністю,  довіра  є  благоговінням  перед  цілим.  Вірування  йде  з  розуму  –  довіра  йде  від  всієї  вашої  цілісності,  від  самого  вашого  буття.

Коли  ви  вірите  в  Бога,  якого  пропонує  вам  церква,  –  ви  вірите  в  Бога  філософів.  Він  у  них  виступає  ідеєю,  доктриною.  Його  існування  може  бути  вами  доведено  чи  спростовано,  але  таке  існування  не  зможе  трансформувати  вас.  Але  якщо  ви  маєте  довіру,  то  вона  зможе  трансформувала  вас.  І  це  не  означає,  що  вона  трансформує  вас  колись:  як  тільки  ви  повірите,  як  тільки  ви  почнете  дивитися  на  світ  очима  довіри,  –  все,  вона  вже  вас  трансформувала.

Довіра  не  знає  майбутнього  –  вона  завжди  зараз,  негайно.  Але  довіра  йде  не  з  голови,  не  з  розуму.  Коли  ви  наповнені  довірою  –  ви  маєте  її  у  вашій  крові,  у  ваших  кістках,  у  вашому  кістковому  мозку,  у  вашій  шкірі,  у  вашому  серці.  Довірою  наповнена  вся  ваша  істота  –  від  кінчиків  пальців  ніг  і  до  маківки.  Людина  довіри  є  людиною  Бога.

Всі  зусилля  Ісуса  спрямовані  на  те,  щоб  повернути  Вас  додому.  Так,  Бог  кричить  його  устами:  «Возведіть  мене  на  престол!»  Якщо  Ви  маєте  довіру,  то  Ви  стаєте  доступним,  і  Бог  запанує  у  Вас.  Це  єдиний  шлях  бути  блаженним.  Поки  Бог  не  запанує  у  Вас,  Ви  залишатиметеся  жебраком,  Ви  залишатиметеся  бідним,  Ви  залишатиметеся  хворим.  Ви  ніколи  не  будете  цілим  та  здоровим,  і  Ви  ніколи  не  пізнаєте  екстазу  існування.  Ви  ніколи  не  зможете  по-справжньому  танцювати,  сміятися,  співати,  кохати  та  й  просто  бути.  По-справжньому.

Це  може  статися  тільки  в  тому  випадку,  якщо  Бог  запанує  у  Вас  –  тобто  Ви  будете  скинуті  зі  свого  престолу,  а  Бог  буде  возведений  на  Ваш  престол.  Так  що  у  Вас  є  вибір,  найвеличніший  вибір,  з  яким  будь-коли  стикалася  людина:  або  продовжувати  оберігати  себе  на  престолі...  або  звільнити  свій  живий  престол  і  дозволити  Богові  зійти  на  нього.

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016766
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.07.2024

Той час

пам’ятаю  той  час  коли  тільки  навчався  ходити
і  ніякого  я  у  мені  ще  тоді  не  було
потім  хтось  напоумив  це  ж  ТИ  в  цьому  білому  світі
щось  відлинуло  вмить  залишивши  мене  одного

я  стояв  і  дивився  на  себе  таких  ще  не  бачив
і  навпроти  стояв  хтось  залишений  та  не  такий
я  хотів  наздогнати  те  щось  бо  відчув  що  заплачу
але  хтось  мене  втримав  і  мовив  лице  не  розбий

і  з  тих  пір  я  блукаю  шукаю  те  щось  в  цьому  світі
що  вдягло  мене  в  я  і  зробило  окремими  нас
повернутись  до  нього  так  хочу  все  важче  терпіти
а  воно  посміхається  з  неба  мені  ще  не  час

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016247
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.06.2024

Бесіди про релігійність. Бесіда 4. Відображення Христа

–  Подібний  виклад  роздумів  про  Ісуса  залишає  всередині  мене  більше  блаженства  і  відчуття  сенсу  буття,  ніж  двадцять  років  вимушеного  вислуховування  історій  Нового  Завіту  і  молитов,  звернених  до  всемогутнього,  але  дуже  далекого  Бога,  який  так  і  не  з’являється.  Від  того  ті  роки  здаються  безнадійно  втраченими,  і  складається  таке  враження,  що  Біблійні  проповіді  Ісуса  можуть  виявитися  не  тільки  марними  для  тих,  хто  їх  шукає,  а  навіть  отрутою  для  більшості  шукачів.  Чи  можливо  це?

–  Ніколи  не  слід  плутати  християнство  та  Христа.  Христос  зовсім  відмінний  від  християнства,  тому  кожного  разу,  коли  вам  потрібно  зрозуміти  Христа,  йдіть  прямо  і  безпосередньо  до  нього  –  тільки  ти  і  він,  і  більше  нікого,  –  а  не  через  Рим,  чи  Константинополь,  чи  ще  невідомо  скільки  сект  і  новоназваних  церков,  –  тому  що  через  них  ви  ніколи  і  нізащо  не  зрозумієте  Христа.  Христос,  чи  Крішна,  чи  Будда  не  можуть  бути  організованими  –  вони  настільки  великі,  що  жодна  організація  не  зможе  правильно  судити  про  них.  Організовано  може  бути  лише  щось  невелике,  обмежене.  Може  бути  організована  політика,  але  не  релігія;  може  бути  організований  фашизм,  може  бути  організований  комунізм,  але  не  Христос,  не  Будда.  Справжні  їх  розміри  настільки  великі,  що  в  той  момент,  коли  ви  намагаєтеся  втиснути  їх  у  рамки  хоч  якоїсь  певної  структури,  вони  виявляються  умертвленими.

Це  те  саме,  якби  ви  спробували  схопити  все  небо  руками  і  затиснути  його  в  кулаці.  Відкритою  рукою  до  неба  можна  доторкнутися,  можна  навіть  мати  шматочок  неба  на  долоні,  але  як  тільки  ви  стиснете  руку  в  кулак  –  небо  вислизне  із  ваших  рук.

Все,  що  б  ви  не  чули  про  Ісуса  з  чужих  вуст  –  це  не  про  реального  Ісуса;  це  про  Ісуса,  якого  вигадали  християни,  якого  вони  прикрасили  для  продажу  на  ринку.  Християнський  Ісус  є  товаром  для  продажу.  Сам  Христос  є  революцією.  Завдяки  йому  ви  будете  трансформовані;  він  є  хрещення  вогнем.  Всім  зручно  бути  християнином  таким,  як  всі  ті,  хто  називає  себе  християнами...  та  РЕАЛЬНИМ  християнином  бути  дуже  незручно.  Якщо  ви  РЕАЛЬНО  йдете  за  Ісусом  –  вам  не  уникнути  неприємностей.

Сам  він  скінчив  своє  життя  на  хресті  –  і  ви  не  зможете  закінчити  своє  на  троні.  Але  якщо  ви  дотримуєтеся  загальноприйнятого  християнства  –  то  ніяких  неприємностей  не  буде.  Це  дуже  зручний  спосіб  пристосувати  Христа  до  себе,  замість  того,  щоб  самому  пристосуватися  до  нього.  Якщо  ви  пристосуєте  себе  до  Христа  –  то  станеться  трансформація;  якщо  ви  пристосуєте  Христа  до  себе  –  нічого  не  станеться.  Тоді  Христос  сам  стане  частиною  прикраси  вашої  в'язниці,  частиною  ваших  меблів,  вашого  автомобіля,  вашого  будинку,  –  максимум  зручностей,  але  ви  не  будете  пов'язані  з  ним.  Ось  чому  вам  здається,  що  ці  двадцять  років  безнадійно  втрачені.

Щодо  отрути  з  Біблії  –  тут  ви  маєте  рацію,  якщо  будете  слухати  проповіді  з  чужих  вуст,  –  але  не  тому,  що  ці  історії  з  Біблії  нікчемні.  Що  стосується  самих  історій  –  то  вони  прекрасні.  Поезія  Нового  Завіту,  поезія  Старого  Завіту,  –  це  щось  не  від  світу  цього.  Є  великі  поети  –  Шекспір,  Мільтон,  Данте,  –  але  ніхто  не  може  перевершити  Біблію.  Її  поезія  надзвичайно  проста,  але  вона  має  деяку  якість,  яку  не  може  мати  звичайна  поезія.  Вона  вселяє  благоговіння  –  і  ця  якість  є  релігійною.

Під  час  зустрічі  з  деякими  речами  чи  істотами  мислення  зупиняється.  Ваш  розум  не  може  впоратися  із  цим.  Ви  можете  впоратися,  наприклад,  з  красою  Клеопатри,  –  лінії,  пропорції,  подібне  до  мармуру  тіло,  –  це  все  естетика;  ви  можете  впоратися  навіть  з  Ейнштейном  –  хоч  би  яким  це  було  незрозумілим,  абстрактним,  важким,  ви  можете  впоратися  з  цим,  –  це  наука.  Потрібно  лише  трохи  більше  тренування  розуму.  Але  коли  ви  проходите  повз  Ісуса  або  Будду  –  розум  стає  плоским,  він  стає  бездіяльним.  ДЕЩО  є  надто  завеликим  для  розуму,  непоясненним.  Ви  не  можете  думати  ні  про  що,  ви  ніби  в  глибокому  шоку,  —  і  все  ж  таки  цей  шок  є  блаженством.  Це  –  благоговіння.

Біблія  сповнена  благоговіння  –  якості,  що  призводить  до  повної  зупинки  вашого  розуму,  –  але  це  те,  чого  ви  повинні  досягти  безпосередньо,  своїм  власним  єством.  Місіонери  та  священнослужителі  руйнують  це  благоговіння,  бо  починають  інтерпретувати.  Вони  вкладають  у  це  свій  розум,  а  їхній  розум  пересічний  у  порівнянні  з  тим,  ЩО  вони  переказують.  Це  схоже  на  те,  ніби  ви  дивитеся  в  розбите  дзеркало,  повністю  розбите  дзеркало,  але  яке  ще  тримається  купи,  –  і  бачите  повний  Місяць.  Спотворений.    І  починаєте  розповідати,  який  ви  бачите  Місяць,  який  він  справжній  і  так  далі.  Ось  так  це  у  священиків  і  відбувається.

Біблія  є  однією  з  найбільших  подій  у  світі  –  вона  автентичніша,  ніж  Бхагавадгіта,  тому  що  Бхагавадгіта  є  вельми  рафінованою.  Люди,  які  створювали  її,  були  дуже  культурними  та  освіченими,  і,  звичайно  ж,  коли  щось  занадто  облагороджується  –  воно  стає  безтілесним,  неземним.  Біблія  ж  міцно  стоїть  на  землі.

Усі  пророки  Біблії  є  земними  людьми.  Навіть  Ісус  рухається  по  землі  –  він  син  теслі,  неосвічений,  нічого  не  знає  про  естетику,  про  поезію  –  теж  нічого.  Якщо  в  його  словах  живе  поезія,  то  це  тому,  що  він,  зовсім  не  усвідомлюючи  цього,  є  поетом.  Його  поезія  природна,  елементарна  та  невідшліфована.

Ісус  має  щось  від  селянина  –  мудрість  без  знань.  Він  не  є  людиною  знань  –  жоден  університет  не  побажав  надати  йому  почесного  вченого  ступеня.  Він  не  підійшов  би  Оксфорду  чи  Кембриджу  –  він  виглядав  би  надто  безглуздо  в  мантії  та  в  їхньому  клоунському  ковпаку.  Він  виглядав  би  безглуздо,  він  не  підійшов  би  їм.  Він  належить  землі,  селу,  звичайним,  простим  людям.

Щодо  цього  –  що  таке  мудрість  і  що  таке  знання  –  є  цікаве  арабське  оповідання.  Помер  один  чоловік.  У  нього  було  сімнадцять  верблюдів  і  три  сини,  і  він  залишив  заповіт,  у  якому  говорилося,  що  половина  верблюдів  має  дістатися  першому  синові,  одна  третина  –  другому  синові,  і  одна  дев'ята  від  усіх  верблюдів  –  третьому,  наймолодшому.

Сини  були  збентежені  –  що  робити?  Сімнадцять  верблюдів:  половина  відходить  до  найстаршого  сина  –  чи  слід  розрізати  одного  верблюда  навпіл?  І  це  теж  не  вирішить  проблеми,  бо  потім  треба  виділити  другому  синові  одну  третину.  І  тоді  не  все  буде  вирішено  –  одна  дев'ята  має  відійти  третьому  синові.  Майже  половина  з  усіх  верблюдів  мають  бути  убиті.

Звичайно,  вони  вирушили  до  людини,  найвідомішої  в  місті  –  до  Мулли  –  пандита,  вченого,  математика.  Той  довго  думав,  він  дуже  старався  вирішити  цю  проблему,  але  він  не  зміг  знайти  рішення,  тому  що  математика  є  математика.  Він  сказав:  «Ніколи  у  своєму  житті  я  не  ділив  верблюдів  подібним  чином,  це  виглядає  дуже  ідіотично,  але  якщо  точно  слідувати  заповіту,  якщо  ви  хочете  виконати  заповіт,  –  то  верблюдів  доведеться  різати,  вони  мають  бути  розділені,  якийсь  навпіл,  а  якийсь  на  три  чи  більше  частин».

Сини  не  були  готові  різати  верблюдів.  То  що  ж  робити?  Тоді  хтось  запропонував:  «Краще  піти  до  когось,  хто  більше  знає  про  верблюдів,  ніж  про  математику».  Тому  вони  пішли  до  шейха  міста,  який  був  старий,  неосвічений,  але  мав  життєву  мудрість.  Вони  розповіли  йому  про  свою  проблему.

Шейх  розсміявся.  Він  сказав:  «Не  турбуйтеся  –  це  просто».  І  він  надав  їм  у  тимчасове  користування  свого  власного  верблюда  –  тепер  їх  стало  вісімнадцять,  –  а  потім  розділив  верблюдів.  Дев'ять  верблюдів  віддали  першому  синові  –  і  він  був  задоволений,  дуже  задоволений.  Шість  верблюдів  було  віддано  другому  синові,  це  одна  третина,  –  той  також  був  дуже  задоволений.  А  два  верблюди  були  віддані  третьому  синові  –  це  одна  дев'ята,  і  той  теж  залишився  задоволеним.  Один  верблюд  залишився  –  то  був  позичений  верблюд.  Шейх  забрав  свого  верблюда  і  сказав:  «До  побачення,  можете  йти».

Мудрість  практична  –  знання  не  практичні.  Знання  абстрактні  –  мудрість  є  земною.  Знання  –  це  просто  слова;  мудрість  –  це  життєвий  досвід.

Біблія  дуже  проста.  Але  не  судіть  про  неї  з  її  простоти.  У  її  простоті  викладена  мудрість  віків.  Вона  дуже  поетична  –  навряд  чи  ви  знайдете  щось  більш  поетичне,  ніж  Біблія.  Хтось  може  просто  насолоджуватись  нею,  хтось  може  повторювати  слова  Ісуса.  Вони  йдуть  від  серця,  і  вони  входять  у  серце.

Але  не  шукайте  допомоги  у  посередників.  Ці  посередники  бездарні,  вони  все  руйнують.  Якщо  переглянути  всі  відомі  коментарі  до  Біблії  –  то  не  зустрінете  жодного  розумного  коментаря.  Вони  все  тільки  руйнують.  Ви  не  зустрінете  жодного  теологічного  коментаря,  в  якому  б  хоч  щось  додавалося  до  Біблії,  яке  б  робило  її  пишноту  ще  більш  явною.  Вони  затуманюють  її,  вони  роблять  її  тьмяною.

Але  так  і  має  бути.  Тільки  людина  з  якостями  Ісуса  може  розкрити  її  істину,  тільки  людина  з  якостями  Ісуса  може  збільшити  її  красу.  Люди,  які  живуть  у  темній  ущелині,  і  люди,  які  живуть  на  блискучих  вершинах  Гімалаїв,  не  можуть  зрозуміти  мову  один  одного.  Коли  людина  з  вершини  говорить,  а  людина  з  ущелини  інтерпретує,  то  все  виходить  не  так,  все  спотворюється.

Так,  ви  маєте  рацію  –  ваші  двадцять  років  могли  бути  витрачені  дарма.  Але  це  кричуще  нерозуміння,  якщо  ви  думаєте,  що  Ісус  не  для  вас.  Ісус  для  всіх,  у  цьому  немає  питань.  Але  йдіть  прямо  –  станьте  медитативнішими,  станьте  більш  молитовними,  і  йдіть  прямо  до  Біблії,  йдіть  прямо  до  Ісуса.  І  забудьте  все,  що  вам  хтось  говорив  про  Біблію,  –  самої  Біблії  достатньо.

Якщо  ви  хочете  зрозуміти  Упанішади,  то  безпосередньо  зрозуміти  їх  буде  важко,  тому  що  вони  дуже  облагороджені.  Люди,  які  говорять  в  Упанішадах,  є  великими  філософами  –  вони  потребують  коментарів.  Але  Ісус  простий,  його  істини  прості.  Він  є  звичайнісіньким  сільським  жителем  –  його  слова  не  потребують  жодних  коментарів.  Він  є  своїм  власним  світлом.  І  якщо  ви  самостійно  не  можете  зрозуміти  Ісуса  –  то  кого  тоді  взагалі  ви  зможете  зрозуміти  самостійно?  Відкиньте  геть  усі  дурнуваті  коментарі.  Йдіть  прямо.  Ісус  такий  простий,  що  ви  можете  встановити  з  ним  прямий  контакт.

Наперед  відповім  на  неминуче  кольке  запитання:  я  не  коментую  Ісуса  –  я  просто  реагую  на  нього.  Бути  коментатором  –  дуже  брудна  робота.  Навіщо  я  маю  коментувати  Ісуса?  Він  простий,  він  цілковито  простий.  Він  так  само  простий,  як  два  плюс  два  –  чотири.  Так  само,  як  вранці  встає  сонце,  і  всі  знають,  що  настає  ранок,  –  настільки  він  простий.

Я  не  коментую  його  –  я  реагую  на  нього.  Я  читаю  його  слова  –  і  щось  луною  віддається  в  мені.  Це  не  коментар.  Моє  серце  б'ється  разом  із  його  серцем,  щось  паралельно  відгукується  в  мені,  –  і  я  розповідаю  вам  про  це.

Тож  не  сприймайте  мої  слова  як  коментар.  Я  не  намагаюся  пояснити  вам  Ісуса  –  в  цьому  немає  потреби  –  ви  маєте  самі  собі  пояснити  Ісуса.  Я  просто  служу  дзеркалом  –  просто  відображую  його.  Я  відкриваю  перед  вами  СВОЄ  серце,  я  розповідаю  вам  те,  що  трапляється  в  МЕНІ,  коли  я  слухаю  Ісуса.

–  Часто  я  помічаю,  що  якась  частина  мене  ЗА  те,  що  Ви  говорите,  але  в  якийсь  момент,  коли  ця  частина  мала  ставати  все  більшою  і  більшою,  вона  чомусь  втікає  від  мене,  і  залишається  одне  ПРОТИ.  Відчуття  таке,  як  ніби  я  перебуваю  в  пустелі,  споконвіку  чекаю  хоч  трохи  води,  та  коли  вона  проливається  на  мене  дощем,  мій  рот  не  відкривається.  Чому  так?

–  Немає  жодної  необхідності  думати,  що  в  цьому  полягає  великий  секрет:  це  лише  жінка  в  тобі.  Це  шлях  жінки.  Вона  чекає  на  щось,  вона  приваблює  щось,  вона  запрошує  щось,  і  коли  це  приходить  –  вона  лякається  і  втікає.  Це  шлях  усіх  жінок.  І  доки  ти  не  зрозумієш  це  і  не  відкинеш  це  –  все  твоє  життя  буде  стражданням.

Спочатку  ви  приваблюєте  до  себе  щось,  а  коли  та  річ,  яку  ви  закликаєте,  являється  вам,  –  ви  лякаєтеся  і  втікаєте.  Ці  «хованки»  продовжуються  увесь  час.  Жіноче  в  розумі  просить  чогось,  але  коли  воно  приходить,  –  вас  ніколи  немає  на  місці,  щоб  отримати  бажане.  Тоді  жіноче  в  розумі  знову  починає  палко  бажати,  починаються  нескінченні  очікування.  Насправді  реалізація  можлива  щохвилини,  але  коли  вона  підходить  до  завершальної  стадії,  –  жінка  у  вашому  розумі  боїться  його.

Жінка  просить  кохання  і  водночас  боїться  кохання,  бо  коли  кохання  приходить,  воно  приносить  із  собою  смерть,  –  колишньої  жінки  більше  не  буде,  з  ним  жінка  стане  зовсім  іншою,  зовсім  не  такою,  як  була  до  нього.  Кохання  і  має  приносити  з  собою  смерть,  тому  що  тільки  тоді  ви  можете  знову  відродитися  для  чогось  нового  –  для  кохання,  якого  до  цього  у  вас  не  було.  Іншого  способу  не  існує.

У  цьому  немає  жодного  іншого  секрету,  окрім  жінки.  Але  ви  повинні  правильно  розуміти  слово  «жінка».  Багато  чоловіків  поводяться  подібно  до  жінки.

У  коханні  всі  поводяться  подібно  до  жінки.  Ви  хотіли  б  зробити  стрибок  у  невідоме,  але  не  бажаєте  відмовлятися  від  відомого.  Ви  хочете  плисти  на  двох  човнах  відразу  –  а  вони  рухаються  у  різних  напрямках,  у  діаметрально  протилежних  напрямках.  Ви  хочете  залишитися  самим  собою,  але  вам  хотілося  б  мати  нове  життя.  Ви  просите  неможливого.  Ви  хочете  вчепитися  за  те,  що  у  вас  є,  і  хочете  також  рости,  –  але  саме  це  чіпляння  заважає  вашому  зростанню.  І  те  й  інше  одночасно  –  неможливе.

Люди  люблять  волю,  але  вони  й  сповнені  страху  до  неї.  Коли  волі  немає,  вони  думають  про  неї,  вони  мріють  про  неї,  вони  фантазують,  але  коли  воля  приходить,  вони  починають  боятися,  тому  що  воля  несе  з  собою  набагато  більше,  ніж  вони  думали.  Воля  приносить  небезпеку.  Воля  приносить  пригоду,  але  й  небезпеку.  Воля  приносить  ширше  небо,  вона  дає  вам  крила,  але  ширше  небо  може  бути  небезпечним.  Воля  дуже  небезпечна.  Жити  у  волі  –  означає  жити  у  небезпеці.

Ви  приходите  до  волі,  ви  шукаєте  волю,  але  в  глибині  душі  ви  також  кажете:  «Не  робіть  мене  вільним,  будь  ласка,  не  штовхайте  мене  у  волю.  Дайте  мені  учепитися  за  щось,  дайте  залежати  від  чогось».  І  в  той  же  час  ви  завжди  просите  та  молите:  «Дайте  мені  волі,  дайте  мені  волі!».  Однією  рукою  ви  просите,  а  іншою  –  відштовхуєте;  одна  частина  вас  каже  «так»,  а  інша  частина  каже  «ні».

Чи  спостерігали  ви  за  своїм  розумом?  Ви  кажете  «так-ні»  одночасно.  Може  бути,  що  одне  лунає  голосніше,  ніж  інше,  можливо  ви  досить  хитрі,  щоб  не  слухати  одне,  коли  говориться  інше,  але  поспостерігайте  за  своїм  розумом  хоч  трохи.  Щоразу,  коли  ви  кажете  «так»,  –  десь  зовсім  поруч  жалюгідніє  ваше  «ні».  І  тоді  ви  перебуваєте  у  постійному  конфлікті,  у  конфлікті,  який  для  вас  не  припиняється  ніколи.

Ви  хотіли  б,  щоб  воля  прийшла  до  ваших  дверей,  але  потім  ви  зачиняєте  їх,  тому  що  ви  здогадуєтеся,  що  воля  прийде  такою,  якою  вона  є,  а  не  такою,  як  вам  хочеться.  Воля  завжди  приходить  такою,  якою  вона  є,  –  а  це  ніколи  не  відповідає  вашим  мріям,  бо  справжня  воля  не  знає  нічиїх  мрій.  Вона  –  воля!

Водночас  воля  –  це  одна  з  функцій  людської  психіки.  Ніколи  не  забувайте  шукати  й  малі  причини  та  корені  всього,  що  відбувається  у  вас  та  навколо  вас.  Часто  ви  починаєте  шукати  дуже  глибокі  та  великі  причини,  яких,  як  потім  виявляється,  насправді  не  існує.  Це  відбувається  тому,  що  всі  щось  чули  про  психологію,  всі  щось  знають  про  психологію,  –  щось  незначне,  саме  по  собі  несуттєве  без  поєднання  із  усіма  іншими  знаннями  психології.  І  тому  люди  весь  час  копають  углиб  і  виносять  на  поверхню  щось  таке,  що  не  має  жодного  відношення  до  явища,  що  вивчається.

Одного  разу  психоаналітик  і  його  друг  стояли  біля  вікна  на  третьому  поверсі,  дивлячись  на  світ,  і  про  щось  розмовляли.  Психоаналітик  сказав:  «Чудово!  Подивися!»  Внизу  надворі  кипіла  робота.  Зносилася  будівля,  і  кілька  робітників  возили  тачки  зі  сміттям.  Він  сказав:  «Подивися:  дванадцять  чоловік  працюють  із  тачками  –  одинадцять  штовхають  їх  перед  собою,  а  один  тягне  за  собою.  Одинадцять  штовхають,  один  тягне  –  цьому  має  бути  пояснення.  У  цієї  людини,  мабуть,  глибоко  вкорінена  якась  заборона.  Або  щось  трапилося  у  його  дитинстві,  або  з  його  батьками,  щось  дуже  важливе.  Із  цим  має  бути  пов'язана  дуже  глибока  проблема.  Ми  повинні  піти  та  спитати  його».  І  вони  спустилися.

Вони  зупинили  робітника,  який  тягнув  тачку  за  собою,  і  психоаналітик  запитав:  «Будь  ласка,  допоможіть  нам  виявити  щось  глибоко  вкорінене  у  вас.  Одинадцять  чоловіків  штовхають  свої  тачки  перед  собою  –  і  тільки  ви  тягнете  свою  тачку  за  собою.  Цьому  має  бути  якесь  пояснення.  Щось  надзвичайно  важливе  мало  статися  у  вашому  дитинстві  –  глибоке  потрясіння,  нав'язлива  ідея,  примус  –  щось  складне.  Будь  ласка,  розкажіть  нам  про  це.  Що  ви  відчуваєте?»

Робітник  здивовано  подивився  на  них  і  відказав:  «Щоб  мені  провалитися,  папашо,  на  цьому  місці,  але  я  просто  ненавиджу  дивитися  на  все  це  лайно,  от  і  все.  Ось  чому  я  тягну  її  ззаду».  Він  просто  НЕ  МОЖЕ  ДИВИТИСЯ  на  сміття!

Тому  у  твоєму  запитанні  немає  нічого  складного  –  це  просто  жіноче  в  твоєму  розумі.  Переверш  це.  Чоловік  повинен  перевершити  чоловіка  у  собі,  жінка  має  перевершити  жінку  у  собі.  А  коли  ви  і  чоловік,  і  жінка,  –  ви  зможете  дозволити  волі  досягти  глибинного  ядра  вашої  істоти.  Тоді  ви  зможете  відчинити  свої  двері.  Тоді  стукіт  волі  у  ваші  двері  не  залишиться  без  відповіді.

–  Очевидно,  що  те,  що  відбувається  під  час  потопання,  є  правильним  поясненням  хрищення  Ісуса  Іваном.  Чи  не  в  тому  полягає  мистецтво  і  сила  Христителя,  що  він  підводить  людину  до  цієї  точки  втоплення,  а  попередня  підготовка  застосовується  для  того,  щоб  це  переживання  не  налякало  її,  а  трансформувало?

–  Так,  справа  саме  в  цьому.  Хрищення  можливе  лише  тоді,  коли  ви  готові  померти.  Це  має  символічне  значення  –  Іван  Христитель  вводив  своїх  учнів  у  річку  тільки  тоді,  коли  вони  були  готові  померти,  коли  вони  були  готові  прийняти  будь-що,  що  він  їм  запропонує,  коли  вони  були  готові  потекти  разом  із  річкою  туди,  де  вона  впадає  у  море.  Коли  їх  опір  був  зламаний,  коли  вони  більше  не  боролися,  коли  вся  боротьба  за  виживання  припинялася,  –  тільки  тоді  він  заводив  їх  у  річку.  Вони  були  готові,  щоб  він  їх  утопив,  щоб  він  убив  їх.

Є  одна  історія,  про  суфійського  містика  шейха  Фаріда.  Якось  він  прямував  до  річки  для  ранкового  обмивання.  Один  із  тих,  хто  шукав  істину,  пішов  за  ним  і  сказав  йому:  «Будь  ласка,  зупинись  на  хвилинку.  Ти  виглядаєш  настільки  наповненим  божественним  –  а  я  навіть  не  відчуваю  будь-якої  краплинки  цього.  Ти  виглядаєш  таким  божевільним,  що  просто  спостерігаючи  за  тобою,  я  приходжу  до  відчуття,  що  в  цьому  щось  є.  Ти  такий  щасливий  і  блаженний,  а  я  так  страждаю,  але  в  мені  навіть  немає  бажання  шукати  божественне.  Так  що  мені  робити?  Як  створити  це  бажання?»

Фарід  подивився  на  чоловіка  і  сказав:  «Ходімо  зі  мною.  Я  збираюся  прийняти  ранкову  ванну.  Ти  теж  викупайся  зі  мною  в  річці  –  можливо,  під  час  купання  відповідь  можна  буде  отримати.  Якщо  ні,  то  ми  знайдемо  її  після  купання.  Ходи  за  мною".

Чоловік  був  трохи  спантеличений.  Цей  шейх  Фарід  здавався  трохи  божевільним:  як  під  час  купання  можна  отримати  відповідь?  Але  хто  знає  цих  містиків,  тому  він  і  пішов  за  ним.

Вони  обидва  увійшли  в  річку,  і  коли  чоловік  зайшов  досить  глибоко,  Фарід  стрибнув  на  нього  і  почав  топити.  Чоловік  відчув  безпорадність.  Що  це  за  відповідь?!  Спочатку  він  подумав,  що  Фарід  жартує,  але  потім  це  стало  вкрай  небезпечним  –  той  не  збирався  відпускати  його!  Чоловік  почав  вириватися.

Фарід  був  важкою,  сильною  людиною,  а  той,  хто  шукав  істину,  був  дуже  кволим  –  якими  зазвичай  і  бувають  шукачі  істини.  Але  коли  на  кін  поставлене  твоє  життя...  Навіть  цей  нещасний  чоловік  скинув  із  себе  Фаріда,  вискочив  йому  на  спину  і  закричав:  «Що  ти  робиш?!  Ти  що,  вбивця?  Я  бідна  людина,  я  лише  прийшов  запитати  тебе,  як  у  серці  може  виникнути  бажання  до  пошуку  божественного,  –  а  ти  збираєшся  вбити  мене?!»

Фарід  сказав:  «Зачекай.  Спочатку  кілька  запитань.  Коли  я  тримав  тебе  під  водою  і  ти  задихався,  скільки  думок  було  в  твоїй  голові?»

Чоловік  відповів:  «Скільки  думок?  Тільки  одна  думка  –  як  вибратися  на  повітря,  щоби  вдихнути».

Фарид  запитав:  «Як  довго  в  тобі  була  ця  одна  думка?»

Чоловік  відповів:  «І  ця  думка  теж  перебувала  в  мені  недовго,  тому  що  ставкою  було  моє  життя.  Ви  можете  дозволити  собі  думати,  коли  нічого  не  поставлено  на  кін.  «Життя  у  небезпеці»  –  навіть  ця  думка  зникла.  «Вибратися  з  води»  –  це  була  не  думка,  це  було  все  моє  життя».

Фарід  сказав:  «От  бачиш  –  ти  все  зрозумів!  Це  і  є  відповідь!  Якщо  ти  відчуваєш  ядуху  в  цьому  світі,  якщо  ти  здавлений  з  усіх  боків  і  якщо  ти  відчуваєш,  що  в  цьому  світі  нічого  не  станеться,  крім  смерті,  то  виникне  бажання  пошуку  істини,  або  Бога,  або  як  там  ще  ти  це  назвеш.  Але  і  це  теж  триватиме  недовго.  Поступово  це  бажання  перестає  бути  бажанням  –  воно  стає  всім  твоїм  життям.  Сама  спрага  стає  всім  твоїм  життям».

«Я  показав  тобі  шлях,  –  сказав  Фарід.  –  Тепер  ти  можеш  іти».

Ви  тільки  спробуйте  зрозуміти  всю  ситуацію  у  світі.  Якщо  він  вже  руйнує  вас  –  вистрибніть  із  нього.  Справжнє  питання  не  в  тому,  як  шукати  Бога.  Справжнє  питання  полягає  в  тому,  як  зрозуміти,  що  там,  де  на  думку  всіх  існує  життя,  –  жодного  життя  не  існує,  а  існує  тільки  смерть.

Іван  Христитель  або  хтось  інший,  хто  колись  христив  інших,  хто  колись  посвячував  інших,  хто  колись  виводив  когось  іншого  у  світ  істини  зі  світу  сновидінь,  повинен  приготувати  вас  до  смерті.  Так,  це  має  значення.  Шляхом  хрищення  він  говорив:  «Твоє  старе  «я»  потонуло  в  річці  –  ти  тепер  не  той  самий.  З’явилася  нова  особистість  –  тепер  ти  маєш  у  собі  нове  ядро.  Дій  у  своєму  житті,  користаючись  тільки  цим  ядром,  і  ніколи  не  користайся  минулим».

Те  саме  має  бути  зроблено  при  посвяті  вогнем.  В  Індії  традиційно  використовувалося  посвячення  вогнем,  а  не  водою.  Там  було  кілька  побічних  течій,  які  використовували  для  хрищення  й  воду,  але  в  Індії  для  цього  переважно  використовувався  вогонь.  Тому  в  кожному  будинку  Вчителя  –  як  то  кажуть,  у  гурукулі,  в  сімействі  Вчителя  –  в  середині  будинку  весь  час  горів  вогонь.  Вогонь  горів  усі  двадцять  чотири  години  на  добу.  Усі  вчення  давалися  біля  вогню.  Поступово  символ  вогню  глибоко  проникав  до  єства  учнів.

У  стародавніх  Упанішадах  є  чудова  розповідь  про  те,  як  учень,  дуже  відомий  учень,  Світкету,  був  зі  своїм  Вчителем.  Вчитель  чекав  дванадцять  років  і  не  посвячував  його  в  секрети.  Учень  все  працював  і  працював  у  Вчителя,  підтримуючи  вогонь  у  домі,  –  всі  двадцять  чотири  години  на  добу  вогонь  мав  підтримуватись  живим.  Кажуть,  що  навіть  сам  вогонь  почав  турбуватися  про  Світкета.  Він  дванадцять  років  день-у-день  прислужував  цьому  вогню,  доглядав  його,  приносив  з  лісу  хмиз.

Ця  історія  прекрасна.  Говорять,  що  сам  вогонь  почав  турбуватися.  Навіть  вогонь  відчував,  що  Вчитель  занадто  твердий,  що  він  трохи  несправедливий.  Вогонь  почав  співчувати  Світкетові.

Коли  Вчителя  не  було  вдома,  вогонь  звернувся  до  його  дружини.  Він  сказав  їй:  «Це  заходить  надто  далеко.  Цей  Світкету  так  покірно  служить  вам  дванадцять  років.  Йому  має  бути  розкритий  секрет  –  він  вже  заслужив  на  це.  Переконай  свого  чоловіка».

Дружина  відповіла:  «Але  він  не  послухає  мене.  Якщо  я  щось  скажу  йому  про  це  –  він  може  почати  ще  більше  впиратися.  Він  не  та  людина,  яку  можна  переконати.  Потрібно  чекати.  Він  сам  знає,  як  треба  працювати  і  як  не  треба  працювати,  що  треба  робити  і  що  не  треба  робити,  тож  я  нічого  не  можу  йому  сказати,  щоб  це  не  нашкодило».

Кажуть,  що  вогонь  був  такий  стурбований,  що  сам  розкрив  секрет  Світкетові.  І  коли  секрет  було  розкрито  –  Вчитель  затанцював.  Він  сказав:  «Світкету,  ти  не  гнівайся  –  я  чекав.  Оскільки  –  коли  вогонь  сам  розкриває  секрет  –  це  багато  чого  означає.  Я  зробив  так,  щоб  вогонь  сам  розкрив  тобі  секрет,  тому  що  співчуття  у  вогню  мало  виникнути  –  існування  є  співчутливим.  Я  міг  дати  тобі  секрет  у  будь-який  день,  але  це  не  було  б  так  життєво  –  це  було  б  від  мене.  Але  тепер  двері  існування  відчинені  для  тебе  самим  існуванням.  Тепер  ти  маєш  зв'язок  безпосередньо  з  вогнем  –  ти  посвячений  вогнем».

Який  секрет  може  розкрити  вам  вогонь?  Секрет  смерті.

В  Індії  тіла  померлих  спалюються,  тому  вогонь  стає  пов'язаним  зі  смертю.  Навіть  ті,  хто  не  шукають  істину,  знають,  що  вогонь  є  символом  смерті  –  людина  вмирає  в  ньому.  Але  той,  хто  пізнав  і  перебуває  на  шляху  пошуку,  знає  також,  що  через  вогонь  відбувається  і  воскресіння  –  смерть  та  повторне  народження.

І  при  використанні  води,  і  при  використанні  вогню  кінцевою  метою  є  смерть.  Людина  повинна  померти,  щоб  досягти  багатшого  життя,  людина  повинна  пронести  свій  хрест.  Ніщо  інше  не  може  посвятити  вас  –  лише  смерть.  Смерть  є  Вчителем  з  великої  літери.  Або  Вчитель  з  великої  літери  є  смертю.

Якщо  ви  готові  померти,  то  ніхто  не  зможе  завадити  вам  знову  відродитися.  Але  ця  смерть  не  має  бути  самогубством.  Багато  людей  вчиняють  самогубства.  Вони  не  воскресають.  Смерть  шляхом  самогубства  не  є  смертю  через  розуміння  –  смерть  шляхом  самогубства  є  смертю  через  нерозуміння.  Самогубці  вмирають  у  нестямі,  у  стражданні.  Самогубці  вмирають,  одержимі  цим  світом,  будучи  прив'язаним  до  цього  світу.  Самогубці  вмирають  у  вигляді  протесту.

Поспостерігайте  за  людьми,  які  думають  вчинити  самогубство.  Вони  не  проти  життя.  Швидше,  навпаки,  –  вони  так  прив'язані  до  життя,  що  життя  не  може  задовольнити  їх.  Вони  мстять,  протестують.  Вони  вбивають  себе  просто  для  того,  щоб  висловити  протест  проти  всього  існування  –  що  воно  не  задовольнило  їх.  Вони  скаржаться,  вони  кажуть:  «Життя  не  варте  того,  щоб  жити».

Але  чому  їхнє  життя  може  бути  не  вартим  того,  щоб  жити?  Тому,  що  вони  чекали  надто  багато  –  ось  чому  вони  думають,  що  їм  жити  не  варто.  Вони  просили  надто  багато  –  вони  ніколи  цього  не  заробляли,  вони  просто  просили.  Вони  просили  надто  багато,  і  те,  що  вони  просили,  не  було  їм  надано.  Тому  вони  й  розчаровані  життям.

Але  той,  хто  готовий  померти  за  відсутності  розчарування  життям...  Бачачи  правду  життя,  знаючи  ту  істину,  що  життя  є  лише  сон...  Життя  не  може  нікого  задовольнити  –  але  воно  й  не  може  когось  розчарувати.  І  задоволення,  і  розчарування  є  частинами  однієї  й  тієї  ж  ілюзії  –  що  життя  є  реальним.  Той,  хто  розуміє,  що  життя  не  є  реальним,  що  воно  є  просто  сном,  –  перестає  бути  прив'язаним  до  нього.  Приходить  самозречення.

В  Упанішадах  є  один  дуже  життєвий  вислів:  «Тен  тиктен  бхунджитха...  той,  хто  панькається  зі  своїми  бажаннями,  завжди  відкидається».  Це  дуже  революційно;  прихований  зміст  цього  величезний.  Він  полягає  в  наступному:  ті,  хто  панькаються  зі  своїми  бажаннями,  повинні  бути  знехтувані,  тому  що  вони  побачили  істину,  яка  полягає  в  тому,  що  життя  є  фальшивим.  Вони  дивилися  на  нього  –  і  нічого  в  ньому  не  знайшли.  Вони  бажали  чогось  конкретного  –  і  не  отримували  його,  а  потім  все  удосконалювали  і  удосконалювали  своє  бажання.  Це  не  означає,  що  вони  розчаровані,  тому  що  якщо  ви  розчаровані,  це  тільки  показує,  що  ви  все  ще  чекаєте  чогось  того  самого,  а  не  чогось  зміненого  чи  удосконаленого.

Той,  хто  усвідомив,  що  життя  може  обіцяти,  але  далеко  не  завжди  давати  те,  що  обіцяло,  тому  що  воно  тільки  сновидіння,  –  ніколи  не  буде  ні  розчарований,  ні  задоволений  життям.  Тоді  приходить  самозречення,  відмова  від  ТАКОГО  життя.  Зректися  життя  –  це  не  означає  залишити  життя  просто  так;  зректися  життя  означає  бачити  його  таким,  яким  воно  є.  І  тоді  людина  готова  померти  за  щось  у  будь-який  час,  бо  у  житті  немає  нічого  такого,  за  що  не  варто  було  б  померти.

Готовність  до  смерті  –  це  та  точка,  до  якої  підводив  людей  Іван  Христитель.  Коли  вони  були  готові  –  він  заводив  їх  у  річку  Йордан  і  здійснював  ритуал,  останнє  доторкування.  Разом  із  водою,  що  стікає  по  голові  в  річку,  йшло  геть  его,  йшла  геть  стара  особистість.  Народжувалась  нова  істота  –  обмита  новим  змістом  буття,  з  новою  таємницею  перебування  в  житті,  з  новим  сенсом  самого  існування.

Звісно,  смерть  може  бути  або  дуже  жахливим  переживанням,  або  надзвичайно  прекрасною.  Це  залежить  від  ставлення  до  неї.  Якщо  ви  відчуваєте  жах  перед  смертю,  то  ви  помрете,  але  не  воскреснете.  Якщо  смерть  стає  прекрасним  переживанням,  то  ви  вмираєте  і  водночас  воскресаєте.  Зазвичай  смерть  жахає  –  ось  чому  ви  так  боїтеся  смерті.  У  житті  до  самої  смерті  не  трапляється  нічого  прекраснішого,  ніж  народження  та  смерть,  але  ви  все  одно  боїтеся  смерті.

Ви  повинні  поступово  переконати  себе  у  красоті  смерті.  Ви  маєте  співати  оду  смерті,  і  тоді  ваше  життя  стане  зовсім  не  таким,  як  було  до  того.  Ви  повинні  поступово  переконати  себе  і  сформувати  в  собі  довіру  до  смерті,  щоб  ви  спромоглися  на  всеприйняття.  Якщо  ви  приймаєте  все,  то  нічого  не  помре,  крім  вашого  его.  Ви  залишаєтеся  назавжди,  навічно.

Ви  є  вічність,  ви  не  можете  померти  –  страх  абсолютно  марний  і  необґрунтований,  –  але  его  має  померти.  Его  –  це  штучно  створене  явище.  Коли  ви  народилися,  його  не  було,  його  створило  суспільство.  Суспільство  наділило  вас  цим  его  –  і  суспільство  може  відняти  його  ...  і  це  его  повністю  відторгається  смертю.  Ви  підете  таким  же,  яким  прийшли,  без  будь-якого  его:  з  порожніми  руками  ви  прийшли,  з  порожніми  руками  ви  і  підете  –  его  є  лише  ілюзією  між  цими  двома  подіями.

Це  тільки  ваше  его  боїться  смерті.  Раз  ви  зрозуміли,  що  ви  не  помрете,  –  помре  тільки  его,  піде  тільки  хвороба,  –  ви  готові.  Ви  готові  до  хрищення.

–  Ви  кажете,  що  серйозність  є  хворобою.  Скільки  я  пам'ятаю  себе,  я  завжди  був  серйозним.  Що  мені  робити?

–  Не  будьте  серйозним  із  цього  приводу.  Нехай  так  і  буде  –  і  смійтеся.  Якщо  ви  можете  сміятися  з  себе  –  то  все  гаразд.  Люди  сміються  з  інших,  але  дуже  зрідка  сміються  із  себе.  Цьому  треба  навчитися.  Якщо  ви  можете  часто  сміятися  з  себе  –  ваша  серйозність  стане  на  своє  місце.  Якщо  ви  можете  сміятися  з  себе  –  серйозність  не  зможе  стати  всевладним  господарем  всередині  вас.

У  дзенських  монастирях  кожен  чернець  мав  сміятися.  Першим,  що  треба  було  робити  вранці,  –  це  сміятися.  У  першу  ж  мить,  коли  чернець  усвідомлював,  що  він  більше  не  спить,  він  мав  вискакувати  з  ліжка,  ставати  в  позу  блазня,  на  кшталт  циркового  клоуна,  і  починати  сміятися  з  себе.  Ще  кращий  початок  дня  важко  придумати.

Сміх  над  самим  собою  вбиває  его,  ви  при  цьому  стаєте  прозорішим,  світлішим,  ніж  тоді,  коли  ви  просто  живете  загальноприйнятим  світським  життям.  І  якщо  ви  самі  смієтеся  з  себе,  то  сміх  інших  над  вами  не  зобижатиме  вас.  Вони,  фактично,  допомагатимуть  вам,  вони  робитимуть  те  саме,  що  й  ви.  Від  сміху  над  вами  ви  будете  ще  більше  щасливими.

Сміх  над  іншими  переважно  є  егоїстичним;  сміх  із  себе  є  ознакою  смирення,  скромності.  Навчіться  сміятися  над  самим  собою  –  над  своєю  серйозністю  та  іншими  якостями  на  кшталт  цього.  Ви  можете  серйозно  ставитись  до  своєї  серйозності.  Тоді  замість  однієї  хвороби  ви  отримаєте  дві.  Тоді  ви  можете  стати  серйозним  і  щодо  цього,  і  так  можна  продовжувати  і  продовжувати.  Цьому  немає  кінця,  це  може  тривати  безкінечно.

Тож  утримайтеся  від  цього  із  самого  початку.  У  той  момент,  коли  ви  відчуєте  серйозність,  –  посмійтеся  з  неї  та  подивіться,  де  сидить  ваша  серйозність.  Засмійтеся,  голосно  засмійтеся,  –  а  потім  заплющте  очі  і  пошукайте  її.  Ви  не  зможете  знайти  її.  Вона  панує  лише  над  тими,  хто  не  може  сміятися  із  себе.

Більш  нещасний  випадок,  ніж  той,  коли  людина  не  може  сміятися  з  самої  себе,  важко  собі  уявити.  Тож  починайте  ранок  зі  сміху  над  собою,  і  коли  у  вас  протягом  дня  з'явиться  вільна  хвилина,  теж  добре  посмійтеся.  Без  будь-якої  конкретної  причини  –  просто  тому,  що  весь  світ  такий  абсурдний,  просто  тому,  що  спосіб  вашого  існування  безмежно  абсурдний.  Немає  необхідності  шукати  будь-яку  конкретну  причину.  Все  навколо  настільки  абсурдне,  що  людина  повинна  з  цього  всього  просто  сміятися  і  все.

І  нехай  сміх  іде  від  живота,  а  не  від  голови.  Людина  може  сміятися  від  голови  –  тоді  це  мертвий  сміх.  Всі  емоції,  що  йдуть  від  голови,  є  мертвими,  –  голова  є  чимось  механічним  щодо  емоцій.  Ви  можете  сміятися  від  голови  –  тоді  сміх  породить  ваша  голова,  але  він  не  проникатиме  глибоко  в  живіт,  туди,  де  розташована  ХАРА  –  енергетичний  центр  тіла.  Сміх  не  дійде  до  кінчиків  пальців  ваших  ніг,  не  охопить  все  тіло.  Справжній  сміх  подібний  до  сміху  маленької  дитини.  Подивіться  на  трясіння  її  живота,  на  вібрацію  всього  її  тіла  –  дитині  хочеться  кататися  по  підлозі.  Це  питання  тотальності,  цілісності.  Вона  так  сміється,  що  починає  плакати,  –  її  сміх  настільки  глибокий,  що  перетворюється  на  сльози,  і  сльози  виходять  із  неї.  Сміх  має  бути  глибоким  і  тотальним.  Це  ліки,  які  приписуються  від  серйозності.

Ви  б  хотіли,  щоб  вам  дали  якісь  серйозні  ліки  від  серйозності.  Це  не  допоможе.  Ви  самі  повинні  бути  трохи  дурненькими.  Фактично,  найвищі  вершини  мудрості  завжди  несуть  на  собі  нерозсудливість,  найбільші  мудреці  світу  завжди  були  найвеличнішими  блазнями.

Це  важко  зрозуміти.  Вам  важко  повірити,  що  мудреці  можуть  поводитися  як  блазні,  тому  що  ваш  розум  завжди  поділяє:  мудрець  ніколи  не  може  бути  дурнем,  дурень  ніколи  не  може  бути  мудрецем.  Але  ця  позиція  є  неправильною.  Історії  відомі  великі  дурні,  які  були  дуже  мудрими.

У  старі  часи  при  кожному  королівському  дворі  жив  найліпший  блазень  –  королівський  блазень.  Він  служив  деякою  врівноважуючою  силою,  тому  що  занадто  багато  мудрості  може  виявитися  дурістю.  Що  завгодно,  коли  його  надто  багато,  може  виявитися  дурістю.  Потрібно  було  щось,  що  могло  все  повертати  на  землю.  Королівському  двору  необхідний  був  блазень.  Він  повинен  був  змусити  всіх  сміятися,  бо  інакше  мудрі  люди  мають  тенденцію  бути  серйозними,  а  постійна  серйозність  –  це  хвороба.  Через  серйозність  ви  втрачаєте  почуття  міри,  ви  втрачаєте  перспективу.  Тому  кожен  королівський  двір  мав  блазня,  великого  блазня,  який  міг  говорити  будь-що,  робити  що  завгодно  і  все  опускав  назад  на  землю.

Якась  зі  стародавніх  книжок  розповідає  про  відомого  імператора,  який  теж  мав  блазня.  Одного  разу  імператор  стояв  і  дивився  у  велике  дзеркало.  Увійшов  блазень,  стрибнув  і  вдарив  його  ногою  під  зад.  Ударив  так,  що  імператор  упав  на  дзеркало.  Звичайно,  він  дуже  розсердився  і  сказав:  «Якщо  ти  зараз  же  не  назвеш  причину  своїх  дурних  дій,  яка  була  б  ще  дурнішою,  ніж  самі  дії,  то  ти  будеш  засуджений  до  смерті».

Блазень  відразу  ж  відповів:  «Мілорд,  я  ніяк  не  міг  подумати,  що  це  ви  тут!  Я  подумав,  що  це  перед  дзеркалом  викручується  королева!»

І  його  змушені  були  пробачити,  бо  він  назвав  причину,  яка  дійсно  виявилася  ще  дурнішою,  –  турляти  жінку,  що  стоїть  перед  дзеркалом!  Але  то  так  тільки  на  перший  погляд,  бо  щоб  зробити  такі  дії  з  імператором,  а  потім  знайти  таку  причину,  дурень  мав  бути  дуже  розумною  людиною.

Кожен  великий  мудрець  –  Лао-Цзи,  Ісус  –  мав  деякі  властивості  піднесеної  дурості.  Так  і  мало  бути,  тому  що  інакше  мудрець  був  би  людиною  без  солі,  він  був  би  жахливим  на  смак.  Мудрець  має  бути  ще  трохи  і  блазнем.  Тоді  все  буде  врівноважено.  Подивіться  на  Ісуса  –  він  їде  на  віслюку  та  каже  людям:  «Я  є  Син  Божий».  Погляньте  на  це!  Він,  мабуть,  був  і  мудрецем,  і  блазнем.  Він  розумів  наперед,  що  люди  мали  сміятися:  «Що  ти  таке  кажеш?  Ти  кажеш  такі  речі,  а  поводишся  таким  чином...  Син  Божий  їде  на  віслюку!»

Але  саме  так  і  виявляється  досконала  мудрість.  Лао-Цзи  каже:  «Усі  мудрі  –  крім  мене.  Я,  здається,  один  на  світі  дурень.  В  усіх  голови  ясні  –  тільки  мій  розум  здається  мені  темним  та  заплутаним.  Усі  знають,  що  робити  і  чого  не  робити,  –  тільки  я  розгублений  та  занепокоєний  щодо  цього».  Що  він  мав  на  увазі?  Він  каже  щось  таке,  що  декому  стає  зрозуміло:  в  ньому  мудрість  та  дурість  зустрічаються.  А  коли  мудрість  та  дурість  зустрічаються,  має  місце  трансценденція  –  вихід  за  межі.

Тож  не  будьте  серйозними  з  приводу  серйозності.  Смійтеся  з  неї,  будьте  трохи  блазнем.  Не  засуджуйте  дурість  –  вона  має  свою  власну  красу.  Якщо  ви  зможете  мати  і  те,  й  інше,  –  ви  матимете  всередині  себе  якість  трансценденції.

Світ  стає  все  більш  і  більш  серйозним.  І,  як  наслідок,  –  дедалі  більше  захворювань  на  рак,  дедалі  більше  серцевих  захворювань,  дедалі  більше  захворювань,  що  пов’язані  з  підвищенням  кров'яного  тиску,  дедалі  більше  психічних  захворювань.  Світ  надто  змістився  до  однієї  крайності.  Будьте  ще  трохи  й  дурненькими.  Посмійтеся  трохи,  будьте  як  діти.  Понасолоджуйтесь  трохи,  не  носіть  із  собою  всюди  цю  серйозність,  –  і  раптом  ви  відчуєте,  що  у  вас  виникає  глибше  здоров'я:  для  вас  стають  доступнішими  глибші  джерела  вашого  здоров'я,  ви  починаєте  розуміти  ті  джерела,  бачити  їх,  ви  починаєте,  фактично,  керувати  своїм  здоров’ям.

Чи  чули  ви  колись  про  дурня,  який  збожеволів?  Цього  ніколи  не  стається.  Знайдіть  хоч  одне  повідомлення  про  те,  що  дурень  збожеволів.  Ви  ніколи  не  знайдете  дурня,  що  збожеволів  і  не  знайдете  про  це  жодного  повідомлення.  Звичайно,  дурень  не  може  збожеволіти  тому,  що  для  того,  щоб  стати  божевільним,  потрібно  бути  дуже  серйозним.

Якщо  поцікавитися  таким  питанням:  чи  ду́рні  схильні  до  міцнішого  здоров'я,  ніж  так  звані  мудреці,  то  ви  знайдете,  що  вони  справді  є  здоровішими,  ніж  так  звані  мудреці.  Ду́рні  живуть  теперішнім  моментом,  і  вони  знають,  що  вони  дурні,  тому  вони  не  дуже  переймаються  тим,  що  думають  про  них  люди.  Подібне  занепокоєння  –  думки  про  те,  що  думають  про  тебе  люди,  –  стає  для  тіла  та  розуму  канцерогенною  речовиною.  А  от  дурні  про  це  не  думають,  вони  живуть  довго,  вони  сміються  останніми.

Запам'ятайте  –  життя  має  бути  врівноваженим,  воно  має  бути  дуже  добре  врівноваженим.  І  тоді  –  якраз  посередині  –  ви  врятовані.  Енергія  піднімається  вгору,  ви  починаєте  рух  догори.  І  це  стосується  всіх  протилежностей.  Не  будьте  чоловіком  і  не  будьте  жінкою  –  будьте  і  тим,  і  іншим  –  щоб  ви  могли  бути  ніким  і  всіма  відразу.  Не  будьте  мудрим  і  не  будьте  дурнем  –  будьте  і  тим,  і  іншим  –  і  тоді  ви  вийдете  за  межі.

–  Будь  ласка,  поясніть,  чому  ми  не  відчуваємо  божественного,  яке  перебуває  тут  і  зараз,  усередині  нас  і  зовні,  яке  у  Вас,  у  мені  та  у  всіх?

–  Тому  що  ти  надто  великий,  ти  надто  обтяжений  самим  собою.

Тому  що  ви  не  можете  сміятися  –  і  божественне  приховане.  Тому  що  ви  надто  напружені  –  і  ви  закриті.  А  те,  про  що  ви  думаєте,  –  що  божественне  тут  і  зараз,  що  воно  всередині  та  зовні,  що  воно  у  вас  і  в  мені,  –  це  тільки  думки  в  голові,  це  не  є  вашими  ВІДЧУТТЯМИ.  Це  думки,  а  не  усвідомлення.  І  якщо  ви  продовжуватимете  думати  в  цьому  ж  напрямку,  то  це  ніколи  не  стане  вашим  переживанням.  Ви  можете  переконати  себе  тисячею  та  ще  одним  аргументом,  що  це  так,  але  це  ніколи  не  стане  вашим  переживанням.  Ви  весь  час  щось  упускатимете,  ви  завжди  щось  проґавлюватимете.  Це  не  питання  доказів,  філософствувань,  роздумів,  споглядань,  –  зовсім  ні.  Це  питання  глибокого  занурення  самого  себе  у  відчуття  цього  явища  –  божественного.  Ви  повинні  це  відчути,  а  не  думати  про  це.  А  для  того,  щоб  відчути  це,  –  фізична  «людина»  має  зникнути.

Ви  намагаєтеся  зробити  зовсім  неможливу  річ  –  шляхом  міркувань  та  роздумів  ви  намагаєтеся  збагнути  Бога.  Це  залишатиметься  філософією,  це  ніколи  не  стане  вашим  переживанням.  А  доки  це  не  стане  вашим  переживанням  –  воно  вас  ніколи  не  звільнить.  Це  стане  вашими  кайданами  –  ви  помрете  в  кайданах  слів  та  роздумів.

Ви  надто  великі  у  своїх  знаннях  та  роздумах.  Голова  такої  великої  людини  має  бути  видалена  –  повністю  відрізана.  Ваші  голови  дуже  великі,  ви  самі  дуже  великі.  Для  кожного,  хто  хоче  пізнати  Бога  –  Бог  більше  не  має  значення  –  важливий  ТИ  сам.  Це  ТИ  хочеш  пізнати  Бога  –  отже  важливий  не  Бог,  важливий  ТИ.  Це  ТИ  бажаєш  досягти  Бога  –  наголос  робиться  не  на  Богові,  а  на  ТОБІ,  на  тому,  як  ТОБІ  жити,  поки  ТИ  досягнеш  Бога.  Богом  слід  опанувати,  і  це  буде  робити  не  Бог,  а  ТИ,  і  наголос  на  ТОБІ.  Ось  що  ти  весь  час  упускаєш.

Відкинь  своє  «я».  Тоді  не  буде  потреби  турбуватися  про  Бога  –  Він  з'явиться  Сам.  Якщо  тебе  немає  –  Він  з'являється.  Коли  ти  безмовний  –  відчувається  Його  присутність.  Якщо  ти  порожній,  а  не  наповнений  якоюсь  дурнею,  –  Він  Сам  прямує  до  тебе.  Відкинь  усі  філософії  і  все  те,  що  ти  вивчав,  що  ти  запозичив,  що  стало  обтяжувати  твою  голову.  Відкинь  це!  Очистися  від  цього  –  все  це  нісенітниці.

Якщо  ти  чистий,  то  в  цій  чистоті  почне  відчуватися  якесь  піднесення.  У  цій  чистоті  –  незайманість.  Бог  присутній  завжди,  Він  доступний  завжди.

–  Як  так  виходить,  що  розум  може  постійно  продукувати  якісь  думки,  і  як  ми  можемо  припинити  те,  що  не  самі  запустили?

–  Ви  не  можете  припинити  те,  що  не  самі  запустили.  Не  намагайтеся  робити  це,  інакше  ви  просто  марно  витратите  час,  енергію,  життя.  Ви  не  можете  зупинити  розум,  тому  що  ви  не  запускали  його.  Ви  можете  просто  спостерігати  і  при  цьому  спостереженні  він  зникне  сам.  Це  не  означає,  що  ви  зупинили  його,  –  він  сам  зупиняється  під  час  спостереження.  Зупинка  є  функцією  спостереження,  це  наслідок  спостереження.

Це  не  означає,  що  ви  зупинили  його  –  не  існує  способів  зупинки  розуму.  Якщо  ви  намагатиметеся  зупинити  його  –  він  працюватиме  ще  швидше.  Якщо  ви  намагатиметеся  зупинити  його  –  він  боротиметься  з  вами  і  створить  для  вас  тисячі  неприємностей.  Ніколи  не  намагайтеся  його  зупинити.

Це  правильно:  не  ви  запустили  його,  то  хто  ви  такий,  щоб  зупиняти  його?  Він  прийшов  через  вашу  несвідомість;  він  піде  завдяки  вашій  свідомості.  Ви  нічого  не  повинні  робити,  щоб  зупинити  його,  окрім  як  ставати  все  більш  і  більш  усвідомлюючими.

Непереборним  бар'єром  буде  навіть  сама  думка,  що  ви  можете  зупинити  діяльність  розуму,  тому  що  ви  кажете:  «О'кей,  я  зараз  спробую  бути  усвідомлюючим,  щоб  зупинити  його».  Тоді  ви  упускаєте  найголовніше.  Тоді  навіть  ваша  усвідомленість  не  дуже  допоможе,  бо  знову  з'являється  та  сама  ідея  –  як  зупинити  розум  через  усвідомленість.  Тоді  після  кількох  днів  марних  зусиль  –  марних,  тому  що  присутня  відповідна  думка,  через  яку  нічого  не  може  статися,  –  ви  скажете:  «Я  намагався  бути  усвідомлюючим,  але  розум  все  одно  не  зупиняється».

Його  неможливо  зупинити  –  немає  методів  для  його  зупинки!  Ви  не  зупиняєте  його  –  він  зупиняється  сам.  Ви  просто  спостерігаєте.  Під  час  спостереження  ви  забираєте  енергію,  на  якій  він  працює.  При  спостереженні  енергія  йде  на  спостереження,  і  мислення  автоматично  стає  дедалі  слабшим.  Думки  все  ще  є,  але  вони  стають  слабкими,  тому  що  їм  не  вистачає  енергії.  Вони  будуть  рухатися  навколо  вас  напівмертві,  але  поступово  все  більше  енергії  переходитиме  в  свідомість.  Одного  разу  більше  не  залишиться  енергії  для  підтримки  ваших  думок.  І  вони  зникнуть.  Вони  не  можуть  існувати  без  вашої  енергії.  Тож  забудьте  про  те,  що  думки  потрібно  зупинити.  Ця  справа  не  для  вас.

І  ще,  ви  питаєте:  «Як  це  так  виходить,  що  розум  весь  час  продукує  думки?»  Це,  всього-на-всього,  природний  процес.  Так  само,  як  ваше  серце  постійно  б'ється,  –  ваш  розум  постійно  думає;  так  само,  як  ваше  тіло  постійно  дихає,  –  ваш  розум  постійно  думає;  так  само,  як  ваша  кров  постійно  циркулює  і  ваш  шлунок  постійно  перетравлює  їжу,  –  ваш  розум  думає  постійно.  У  цьому  немає  жодної  проблеми  –  тут  все  просто.  Але  ви  не  ідентифікуєте  себе  з  кровообігом  –  ви  не  думаєте,  що  ви  є  кровообіг.  Ви,  власне,  навіть  не  усвідомлюєте,  що  кров  циркулює:  вона  циркулює  і  вам  немає  до  цього  жодної  справи.  Серце  постійно  б'ється  –  і  ви  не  думаєте,  що  ви  є  серцебиттям.

З  розумом  виникає  проблема,  тому  що  ви  вважаєте,  що  ви  і  є  розум.  Розум  став  центром  вашої  особистості.  Це  ототожнення  має  бути  зруйноване.  Якщо  розум  зупинився,  то  це  зовсім  не  означає,  що  ви  більше  ніколи  не  думатимете.  Ви  думатимете  лише  тоді,  коли  це  необхідно,  –  ви  не  думатимете,  коли  в  цьому  не  буде  потреби.  Мислення  буде,  але  тепер  воно  буде  природним  –  це  буде  відповідь  на  чиєсь  запитання,  це  буде  діяльність,  яка  іноді  починається  і  закінчується,  а  не  одержимість.

Наприклад:  коли  ви  голодні  –  ви  їсте.  Але  ви  можете  стати  одержимим  їжею  і  їсти  весь  день.  Тоді  ви  збожеволієте,  тоді  ви  вчините  самогубство.  Або  –  ви  йдете,  коли  ви  хочете  йти.  Коли  вам  потрібно  кудись  іти  –  ви  рухаєте  ногами.  Але  якщо  ви  будете  весь  час  рухати  ногами  –  коли  ви  сидите  в  кріслі,  коли  лежите  в  ліжку  –  то  люди  подумають,  що  ви  збожеволіли  і  що  треба  щось  робити,  щоб  зупинити  вас.  Якщо  ви  запитаєте:  «Як  припинити  рух  ногами?»    і  хтось  скаже:  «Зупиніть  їх  руками,  змусьте  їх  зупинитися  силою»,  то  ви  потрапите  в  ще  більшу  біду.  Ноги  все  одно  рухаються,  але  тепер  у  справу  залучені  ще  й  руки,  і  всі  ваші  зусилля  спрямовані  на  те,  щоб  їх  зупинити.  Тепер  вся  ваша  енергія  направлена  на  битву  із  самим  собою!

Ви  ототожнюєте  себе  з  розумом,  і  в  цьому  вся  справа.  Це  поясненно,  тому  що  розум  такий  близький  до  вас,  ви  повинні  так  часто  і  свідомо  ним  користатися.  Людина  постійно  пов'язана  зі  своїм  розумом.  Це  так,  якби  водій  протягом  кількох  років  керував  своїм  автомобілем  і  ніколи  не  виходив  із  нього.  Він  би  забув  про  те,  що  може  вийти  з  автомобіля,  що  він  тільки  водій,  а  автомобіль  існує  окремо.  Він  би  забув  про  це  повністю;  він  думав  би,  що  він  і  є  автомобіль.  Він  не  міг  би  вийти  назовні,  не  розуміючи,  хто  має  виходити  з  автомобіля  і  як  рухатися  без  автомобіля.  Він  забув,  як  відчиняються  двері,  або,  можливо,  двері  просто  заклинило  через  те,  що  їх  не  використовували  багато  років.  Двері  заіржавіли,  їх  не  так  просто  відчинити.  Водій  так  довго  був  у  автомобілі,  що  він  сам  став  автомобілем,  от  і  все.  Виникло  неправильне  розуміння  ситуації.  Тепер  він  не  може  зупинити  автомобіль,  тому  що  не  розуміє,  хто  має  його  зупиняти.  Тож  хто  його  зупинить?

Ви  просто  водій  свого  розуму.  Це  механізм  навколо  вас,  ваша  свідомість  постійно  використовує  його.  Але  ви  ніколи  не  були  поза  своєю  головою.  Ось  чому  потрібно  на  якийсь  час  відкидати  голову  –  і  йти  у  серце.  З  серця  ви  краще  побачите,  що  автомобіль  розуму  –  це  щось  окреме  від  вас.

Або  спробуйте  вийти  із  тіла.  Це  також  можливо.  Будучи  поза  тілом,  ви  будете  абсолютно  поза  автомобілем.  Ви  зможете  побачити,  що  ви  не  є  ні  тілом,  ні  серцем,  ні  розумом,  –  ви  є  щось  окреме.

Весь  час  пам'ятайте  одну  річ  –  ви  є  окремою  сутністю.  Ви  відокремлені  від  усього,  що  вас  оточує.  Той,  хто  пізнає́,  не  є  тим,  що  пізнаю́ть.  Продовжуйте  відчувати  це  все  більше  і  більше,  так,  щоб  це  стало  якоюсь  сутнісною  кристалізацією  всередині  вас  –  той,  хто  пізнає́,  не  є  тим,  що  пізнаю́ть.  Ви  ПІЗНАЄТЕ  думки,  БАЧИТЕ  свої  думки  –  як  ви  можете  бути  самою  думкою?  Ви  ПІЗНАЄТЕ  свій  розум  –  то  як  же  ви  можете  бути  цим  розумом?  Відштовхніть  його  –  потрібна  певна  дистанція.  Одного  разу,  коли  ви  дійсно  віддалитеся  від  розуму,  його  діяльність  припиниться.  Коли  водій  знаходиться  зовні,  автомобіль  зупиняється,  тому  що  тепер  ним  нема  кому  керувати.  Коли  ви  побачите,  що  це  було  лише  нерозуміння,  ви  добре  посмієтеся  із  себе.  Тепер  ви  думатимете  лише  тоді,  коли  в  цьому  буде  потреба.

Хтось  звертається  до  вас  із  запитанням  –  ви  відповідаєте.  Ваш  розум  працює.  Коли  ви  говорите  з  кимось  –  ви  повинні  використовувати  свій  розум;  іншого  способу  говорити  не  існує.  Але  коли  ви  одні  –  ваш  розум  може  й  не  працювати.

В  такому  разі  розум  не  втрачає  здатності  функціонувати.  Він,  фактично,  набуває  нових  можливостей  функціонування,  правильного  функціонування.  Внаслідок  того,  що  він  не  функціонує  постійно,  він  накопичує  енергію  –  він  стає  гострішим.  Тому  ситуація  «зупинки  розуму»  зовсім  не  означає,  що  ви  не  зможете  більше  думати.  Фактично,  тільки  після  цього  ви  й  зможете  вперше  по-справжньому  подумати.  Постійне  залучення  розуму  до  всяких  непотрібних  думок  не  є  мисленням.  Це  різновид  божевілля.  Бути  ясним,  чистим,  безневинним  –  ось  що  означає  правильно  мислити.

Тоді,  якщо  виникають  проблеми,  ви  не  бентежитеся  –  ви  не  дивитеся  на  проблему  крізь  призму  завчасних  упереджень.  Ви  дивитеся  на  неї  безпосередньо,  і  під  таким  прямим  поглядом  проблема  починає  танути.  Якщо  проблема  є  проблемою,  то  вона  розтане  і  зникне,  випарується.  Якщо  проблема  є  не  проблемою,  а  таїнством,  то  вона  розплавиться  і  просочиться  вглиб  вас.  Тоді  ви  будете  здатні  зрозуміти,  що  є  проблемою,  а  що  є  таїнством.

Проблемою  є  те,  що  може  бути  вирішено  за  допомогою  розуму;  таїнством  є  те,  що  не  може  бути  вирішене  за  допомогою  розуму.  Таїнство  слід  прожити;  проблема  має  бути  вирішена.  Але  коли  ви  надто  поглиблені  у  свої  думки,  ви  не  можете  зрозуміти,  що  є  таїнством,  а  що  –  проблемою.  Іноді  ви  приймаєте  таїнство  за  проблему  –  і  тоді  ви  б'єтеся  все  своє  життя,  але  ваша  «проблема»  так  і  не  вирішується.  А  іноді  ви  приймаєте  проблему  за  таїнство  –  і  дурно  чекаєте,  хоча  цю  проблему  можна  було  давно  вирішити.

Потрібна  ясність,  перспектива.  Коли  так  зване  мислення  –  це  постійне  ваше  внутрішнє  базікання  і  балаканина  із  самим  собою  –  припиняється  і  ви  стаєте  пильними  і  усвідомлюючими,  ви  стаєте  здатними  бачити  речі  такими,  якими  вони  є,  ви  стаєте  здатним  знаходити  рішення,  –  і  ви  стаєте  також  здатним  розуміти,  що  таке  є  таїнство.  А  коли  ви  відчуваєте,  що  щось  є  таїнством,  ви  відчуваєте  благоговіння.

Все  це  є  релігійною  якістю  буття.  Відчувати  благоговіння  –  значить  бути  релігійним;  відчувати  глибоку  повагу  до  таїнства  –  значить  бути  релігійним.  Бути  в  такому  здивуванні  та  захопленні,  що  ти  знову  стаєш  дитиною,  –  значить  увійти  до  Царства  Божого.

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016245
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.06.2024

Патріот

і  хмари  ватою  обличчя  все  та  харі
пливуть  вервечками  десь  у  північний  бік
одне  від  одного  неподалік  і  в  чварах
є  що  зчепилися  й  гризуться  мов  навік

зжирають  одна  одну  дикі  канібали
іззаду  туляться  налазять  упритул
наслідують  людво  що  знизу  та  не  знають
що  ті  їх  судять  ніби  небову  біду

природа  се  всього  земна  людська  природа
терпиме  мовчки  це  для  більшості  та  от
мені  такої  затхлої  Землі  не  шкода
я  зовсім  іншої  планети  патріот

там  хмари  чуйні  всі  тямущі  і  сміються
там  знизу  люди  всі  поети  і  митці
там  Бог  живе  не  в  словоблудді  а  в  науці
а  все  лихе  й  ганебне  взято  на  приціл

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015552
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.06.2024

Бесіди про релігійність. Бесіда 3. І ось небо розкрилось.

–  Є  одна  цікава  історія  –  вона  сталася  за  часів  лицарів  та  замків.  Молодий  англієць  блукав  усією  країною  в  пошуках  свого  щастя.  Втомившись,  він  зупинився  для  відпочинку  під  деревом  біля  одного  замку.  Повз  проходив  герцог  цього  замку.  Він  зупинився  і  запитав,  на  кого  молодий  чоловік  чекає,  можливо  він  щось  шукає.  Той  відповів:  «Так,  я  архітектор  і  шукаю  роботу».

Герцог  дуже  зрадів,  бо  йому  саме  потрібний  був  архітектор.  Він  сказав:  «Ходімо  зі  мною.  Будь  моїм  архітектором,  і  чого  б  ти  не  забажав,  все  буде  надано  тобі  з  мого  замку  та  земель.  Ти  зможеш  жити  як  справді  багата  людина.  Але  будь  вірний  мені  і  пам'ятай  одне:  якщо  ти  підеш  від  мене,  то  ти  підеш  із  такими  ж  порожніми  руками,  з  якими  оце  прийшов».

Молодий  чоловік  погодився.  Минали  тижні,  місяці,  він  чесно  працював  і  герцог  був  дуже  задоволений  ним.  Всі  потреби  молодого  архітектора  задовольнялися,  про  нього  дбали  –  він  справді  жив  у  замку  як  багата  людина.

Але  поступово  він  почав  відчувати  занепокоєння.  Спочатку  було  незрозуміло,  в  чому  причина,  тому  що  насправді  не  було  жодних  причин  для  занепокоєння  –  задовольнялася  кожна  його  потреба.  Та  відчуття,  що  щось  втрачено,  оточувало  його  як  хмара,  переслідувало,  давило  тяжким  тягарем.  Архітектор  був  збентежений,  бо  не  розумів,  у  чому  річ.

Потім,  одного  разу,  –  це  сяйнуло  перед  ним,  як  блискавка,  –  він  зрозумів  причину.  Він  подався  до  герцога  і  сказав  йому,  що  йде  геть.

Герцог  не  міг  повірити  цьому.  Він  запитав:  «Чому  ти  йдеш?  Якщо  ти  маєш  якісь  труднощі,  ти  просто  скажи  мені,  і  я  все  влагоджу.  Я  дуже  задоволений  твоєю  працею,  і  хотілося  б,  щоб  ти  залишився  тут  назавжди».

Молодий  чоловік  відказав:  «Ні,  я  йду.  Будь  ласка,  дозвольте  мені  піти».

Герцог  вигукнув:  «Але  чому?»

Юнак  відповів:  «Бо  тут  ніщо  не  належить  мені.  Я  прийшов  із  порожніми  руками  –  з  порожніми  руками  я  й  піду.  Це  життя  як  сон  –  сни  сняться  мені  майже  кожної  ночі,  –  МЕНІ  тут  нічого  не  належить».

Сприйняти  життя  як  сон  –  це  той  момент,  коли  людина  стає  релігійною.  Якщо  щось  належить  вам  у  цьому  світі  –  ви  ще  не  готові  бути  релігійним.  Ви  приходите  з  порожніми  руками  –  з  порожніми  руками  ви  й  відходите.  Але  як  тільки  ви  усвідомите  це  –  то  все  для  вас  осяє,  як  при  спалаху  блискавки.  Цей  світ  не  може  бути  вашою  домівкою,  максимум  –  притулок  на  ніч:  «Вранці  ми  йдемо».

Якщо  ви  відчуваєте,  що  ви  тут  тільки  тимчасово,  що  ви  не  можете  нічим  володіти,  що  у  вас  нічого  немає,  –  тоді  це  життя  стає  сном,  тим,  що  індуси  називають  майя.  Світ  стає  ілюзорним.  Це  визначення  майї:  те,  що  здається  вам  вашим  –  не  є  вашим;  те,  що  здається  реальним  –  реальним  не  є,  –  а  є  чимось  таким,  що  зроблене  з  того  ж  матеріалу,  що  й  сон.

Доки  людина  не  зрозуміє  цього,  вона  продовжує  робити  все  те,  що,  як  потім  виявиться,  врешті-решт  не  має  жодного  значення.  Настає  день  смерті,  і  все  ваше  життя  виявляється  безглуздим.  Стоячи  перед  лицем  смерті,  ви  побачите,  що  ваші  руки  порожні,  –  а  ви  так  тяжко  працювали!  Ви  зазнали  так  багато  страждання  та  занепокоєння  з  приводу  того,  чим  неможливо  володіти.

Неможливість  володіння  не  є  властивістю  самих  речей.  Володіння  неможливе  тому,  що  ви  тут  лише  кілька  миттєвостей.  Речі  вже  були  тут  ДО  вас;  вони  залишаться  тут  і  після  вас.  Ви  приходите  та  йдете,  а  світ  залишається.

Будьте  гостем,  не  починайте  вірити  та  відчувати,  що  ви  тут  господар.  Тоді  ваше  життя  негайно  зміниться;  тоді  ваше  життя  отримає  новий  відтінок,  новий  колір,  новий  вимір.  Цей  новий  вимір  і  є  релігією.

Якщо  ви  зрозумієте  це,  ви  повинні  бути  посвячені  в  новий  світ.  Він  існує,  він  одразу  ж  за  рогом,  він  одразу  ж  за  вашими  заплющеними  очима.  Якщо  стає  зрозумілим,  що  цей  світ  є  лише  сон,  то  доступним  стає  інший  світ.

У  цьому  все  одкровення  Івана  Христителя:

«Покайтесь,  бо  наблизилось  Царство  Небесне!»

Та  християни  зрозуміли  це  зовсім  неправильно.  З  самого  початку  це  одкровення  було  сприйнято  неправильно.  Люди  подумали,  що  увесь  світ  наближається  до  кінця,  що  Іван  Христитель  передбачає  кінець  світу:  «…  бо  наблизилось  Царство  Небесне…»

Люди  думали,  що  цей  світ  наближається  до  кінця  –  в  цьому  було  їхнє  нерозуміння,  –  і  тому  вони  чекали  кінця  світу.  Іван  Христитель  помер,  але  не  було  жодних  ознак  наближення  обіцяного  царства.  Продовжувало  існувати  це  царство,  а  те  царство  не  приходило.  Потім  Ісус  знову  казав  те  саме:  «Покайтеся,  бо  наблизилось  Царство  Небесне!»  

І  до  того  вони  чекали,  і  після  того...  потім  Ісуса  розіп'яли  –  а  царство  так  і  не  настало.  А  християни  все  чекають  і  чекають,  чекають  вже  двадцять  століть.

Нині  в  мізках  виникає  багато  сумнівів.  Священик  продовжує  повторювати  ці  слова  з  кафедри,  але  вони  втратили  своє  значення.  Він  і  сам  знає,  що  з  його  вуст  вони  звучать  безглуздо.  Він  увесь  час  каже:  «Покайтеся,  бо  наблизилося  Царство  Небесне»,  але  він  знає,  що  за  двадцять  століть  цього  не  сталося,  світ  стоїть  все  на  тому  ж  самому  місці.

Але  сенс  цих  слів  зовсім  інший.  Світ  не  наближається  до  кінця  –  це  ви  наближаєтеся  до  кінця.  Коли  Іван  Христитель  говорив:  «Покайтеся,  бо  наблизилося  Царство  Небесне»,  він  ніколи  не  мав  на  увазі,  що  наближається  кінець  цього  світу.  Він  просто  мав  на  увазі,  що  ви  добігаєте  кінця,  і  перш,  ніж  померти,  ви  повинні  встановити  контакт  з  іншим  світом.  Покайтеся  у  всьому,  що  ви  робили,  щоб  володіти  цим  світом;  покайтеся  в  тому,  що  ви  жили  в  цьому  сні,  ніби  в  реальності;  покайтеся  у  всьому,  що  ви  робили  і  про  що  думали,  оскільки  все  це  було  безпідставним  і  марним.

Поки  ви  не  покаєтеся,  ви  не  зможете  побачити,  що  царство  Боже  знаходиться  відразу  ж  за  рогом.  Ваші  очі  залишатимуться  заплющеними,  вони  залишатимуться  наповненими  тільки  цим  світом;  ви  не  зможете  побачити  інший  світ.  Перш  ніж  побачити  інший  світ,  ваші  очі  повинні  бути  повністю  очищені  від  цього  світу  –  світу  речей,  світу  матерії,  світу  бажання  і  володіння,  світу  жадібності  та  гніву,  світу  ревнощів  і  зла,  світу  ненависті,  світу  его.  Перш  ніж  ви  зможете  побачити  Царство  Боже,  ваші  очі  повинні  бути  повністю  очищені,  промиті.  Насправді,  у  той  самий  момент,  коли  ваші  очі  досягнуть  ясності,  цей  світ  зникне,  –  як  і  вранці,  коли  ви  прокидаєтеся,  зникає  світ  ваших  сновидінь,  а  інший  світ  відчиняє  вам  свої  двері.  Реальністю  є  Царство  Боже,  а  ЦЕЙ  світ  є  лише  продуктом  роботи  вашого  розуму,  вашого  мозку.

Іван  Христитель,  а  пізніше  й  Ісус,  казали,  що  саме  ви  наближаєтеся  до  кінця,  але  для  розуму  це  зрозуміти  дуже  важко,  практично  неможливо.  Розум  може  думати  і  вірити  в  те,  що  хтось  добігає  кінця,  що  все  інше  добігає  кінця,  але  він  не  може  собі  уявити,  що  він  сам  наближається  до  кінця.  Розум  постійно  рятує  себе,  захищає  себе.

Хтось  помирає.  Ви  бачите  мертве  тіло,  але  вам  ніколи  не  спадає  на  думку,  що  і  ви  повинні  померти.  Ви  співчуваєте  родині  померлого.  Ви  кажете:  «Бідний,  він  міг  би  ще  жити.  Він  був  ще  недостатньо  старий.  Його  сім'я  так  залежала  від  нього  –  що  ж  тепер  буде?”

Дружина  ридає  і  плаче,  діти  божеволіють.  Що  трапилося?  Ви  думаєте  про  мертвого,  ви  думаєте  про  його  сім'ю,  ви  думаєте  про  дітей-сиріт,  ви  думаєте  про  овдовілу  жінку,  але  ви  ніколи  не  думаєте,  що  ця  смерть  є  такою  ж,  як  і  ваша  смерть.  Ви  завжди  ховаєтеся,  ви  завжди  захищаєте  себе.

Десь  у  глибині  душі  кожен  думає,  що  він  не  помре,  що  смерть  завжди  трапляється  тільки  з  кимось  іншим.

Розум  інтерпретує  все  це  таким  чином,  щоб  не  бачити  найголовнішого.  Коли  ви  помираєте,  світ  не  зникає,  –  він  завжди  був  і  завжди  буде.  Тільки  вас  тут  не  буде  –  смерть  забере  вас.  Ви  повинні  будете  піти  з  такими  ж  порожніми  руками,  з  якими  прийшли.  Покаяння  стане  можливим,  якщо  розуміння  цього  проникне  у  вашу  істоту.  Покаяння  є  не  що  інше,  як  досягнення  ясності  бачення.

Слово  «покаяння»  є  дуже  значущим.  У  термінології  Ісуса  немає  більш  значущого  слова,  тому  що  покаяння,  ніби  ключ  від  замка,  відчиняє  двері  божественного.  Що  ж  таке  є  це  «покаяння»?

Ви  були  сердиті  і  покаялися.  Ви  відчуваєте  жаль  –  ви  поводилися  погано  по  відношенню  до  когось.  Ви  каєтесь  і  просите  вибачення.  Чи  є  покаяння  Ісуса  та  Івана  Христителя  таким  самим?  Якщо  так,  то  тоді  воно  не  могло  піти  від  них  дуже  далеко  в  люди,  адже  ви  каялися  так  багато  разів,  але  не  змінилися.  Скільки  разів  ви  каялися?  Скільки  разів  ви  були  сердитим,  жадібним,  насильницьким,  агресивним,  –  а  потім  каялися?  Але  ваше  каяття  не  трансформувало  вас,  воно  не  привело  вас  до  Царства  Божого.  Воно  не  відчинило  жодних  нових  дверей,  жодних  нових  вимірів,  –  ви  залишилися  таким  же.  Тому  ваше  покаяння  і  покаяння  Ісуса  –  не  те  саме.  Вони  насправді  діаметрально  протилежні.

Як  би  ви  не  розуміли  СВОЄ  «покаяння»  –  все  одно  воно  буде  абсолютно  неправильним,  і  це  не  буде  справжнє  «покаяння».  Постарайтеся  це  прийняти,  і  головне  –  зрозуміти.  Коли  ви  каєтесь,  ви,  насправді,  не  каєтеся.  Коли  ви  каєтесь,  ви,  насправді,  намагаєтеся  виправити  образ.  Це  не  каяття  –  це  ремонт  розбитого  образу  самого  себе.

Ви,  наприклад,  сердилися  і  багато  чого  наговорили.  Пізніше,  коли  лють  пройшла,  коли  безумство  минуло,  ви  охолонули  і  озираєтесь  назад.  У  вас  проблеми.  Ваші  неприємності  полягають  у  тому,  що  ви  завжди  думали,  що  ви  мирна,  любляча  людина;  ви  завжди  уявляли,  що  ніколи  не  можете  так  сильно  гніватися.  Тепер  цей  образ  зруйновано.  Ваше  его  розбите,  демасковане,  розвінчане,  –  тепер  ви  знаєте,  що  те,  у  що  ви  вірили,  виявилося  фальшивкою.  Ви  гнівалися,  ви  дуже  гнівалися,  і  ви  наговорили  і  наробили  такого,  що  обернулося  проти  вашого  его.  Ви  зруйнували  свій  власний  образ,  який  так  довго  виношували.  Тепер  ви  повинні  відновити  його.

Єдиним  способом  його  відновлення,  як  ви  вважаєте,  є  покаяння.  Ви  йдете  та  каєтесь,  ви  кажете  гарні  речі.  Ви  кажете:  «Це  сталося  без  моєї  волі.  Я  ніколи  не  хотів,  щоб  так  вийшло.  Я  був  божевільний,  я  був  у  нестямі.  Гнів  так  опанував  мене,  що  я  був  майже  без  свідомості,  тож  вибачте  мені,  що  б  я  не  наговорив.  Що  б  я  не  наговорив  –  я  ніколи  цього  не  мав  на  увазі.  Я  міг  це  вимовити,  але  я  ніколи  цього  не  мав  на  увазі».

Що  ви  робите  –  каєтесь?  Та  ні  –  ви  просто  лагодите  свій  образ.  Коли  хтось  перед  кимось  вибачається,  він  ПОВИНЕН  бути  прощений,  бо  ви  самі  вважаєте,  як  і  всі  інші  теж,  що  той,    хто  не  може  комусь  щось  пробачити  –  сам  стає  поганим.  Людина,  до  якої  ви  звертаєтеся  із  вибаченнями,  розслабляється:  вона  відчувала  гнів  щодо  вашого  гніву,  вона  планувала  якимось  чином  помститися  вам,  але  тепер  в  неї  просять  вибачення.  Тепер  якщо  вона  не  пробачить,  то  вона  не  зможе  тоді  пробачити  саму  себе.  Тоді  ЇЇ  образ  буде  розбитий.

Все  це  трюк,  який  ви  розігруєте  разом  з  іншими.  Якщо  людина  тепер  не  простить  вас,  то  ви  добрий  хлопець,  а  вона  –  погана  людина.  Тепер  усе  грає  проти  неї.  Це  трюк,  дуже  хитромудрий  трюк.  Якщо  хтось  не  простить  вас  –  він  погана  людина.  Тепер  ви  можете  не  турбуватися  –  ваш  образ  відновлено:  ви  переклали  всю  провину  на  когось.  Тепер  він  почуватиметься  винним,  що  не  може  пробачити  вам,  бо  хороша  людина  має  пробачати.  Якщо  він  пробачить  вам  –  це  добре;  якщо  він  не  пробачить  –  для  вас  це  теж  добре.  Тепер  вирішувати  йому.

Це  не  каяття,  це  не  покаяння.  Коли  Іван  Христитель  і  Ісус  кажуть:  «Покайтеся»,  вони  мають  на  увазі  щось  інше,  щось  абсолютно  інше.  Що  ж  вони  мають  на  увазі?

Ось  що  вони  мають  на  увазі,  ось  що  вони  кажуть:  «Спробуйте  побачити,  спробуйте  зрозуміти  не  те,  що  ви  робили  в  тій  конкретній  ситуації,  а  те,  ким  ви  були,  коли  це  робили.  Вдивляйтеся  вглиб  себе,  йдіть  до  самого  коріння  вашого  існування,  буття,  поведінки,  і  побачте,  ким  ви  були,  коли  те  робили.  Це  не  питання  якоїсь  конкретної  дії,  в  якій  ви  повинні  покаятися,  –  це  якість  всього  вашого  буття  взагалі.  Ніякий  не  гнів,  не  жадібність,  не  ненависть  –  ні.  Ніякий  не  акт  ворожості  –  нічого  подібного.  Це  не  пов'язано  з  якоюсь  конкретною  дією.  Це  щось  про  ваше  загальне  буття:  спосіб,  стиль  вашого  існування.  Це  не  має  відношення  до  жодної  окремої  ситуації».

Коли  ви  каєтесь,  ви  каєтеся  з  приводу  якоїсь  конкретної  дії.  Ваше  покаяння  завжди  пов'язане  з  конкретною  дією.  Покаяння  Ісуса  не  стосується  конкретних  дій,  воно  стосується  вашого  буття.  Ви  живете  абсолютно  неправильно.  Ви  можете  зовсім  не  гніватися  –  і  все  ж  таки  ви  живете  неправильно.  Ви  можете  не  бути  наповненими  ненавистю  –  і  все  ж  таки  ви  живете  неправильно.  Ви  можете  не  володіти  великим  багатством  –  і  все  ж  таки  ви  живете  неправильно.  Це  не  питання  того,  ЩО  ви  робили  –  це  питання  того,  ЯК  ви  жили.  Ви  спали,  ви  були  в  непритомному  стані.  Ви  не  жили  із  внутрішнім  світлом  –  ви  жили  у  темряві.

Коли  вони  кажуть:  «Покайтеся»,  вони  мають  на  увазі,  що  потрібно  покаятися  у  всьому  своєму  житті,  яким  ви  жили  досі.  Проблема  не  в  тому,  щоб  попросити  у  когось  вибачення  –  зовсім  не  в  тому.  Слово  «покаяння»  спочатку  означало  «повернення».  В  арамейській  мові,  якою  говорили  Іван  та  Ісус,  «покайтеся»  означає  «поверніться»,  «поверніться  до  свого  джерела,  поверніться  до  своєї  первісної  істоти».

Те  саме,  що  кажуть  учителі  дзена,  –  «Знайдіть  своє  первісне  обличчя»,  –  означає  «покайтеся».  Відкиньте  всі  свої  маски:  це  не  проблема  відносин  між  вами  та  іншими  –  це  проблема  відносин  між  вами  та  Богом.  «Покаятися»  означає  відкинути  всі  свої  маски  та  стояти  перед  Богом  зі  своїм  первісним  обличчям  –  з  тим  обличчям,  що  він  створив  для  вас.  Нехай  це  буде  ваше  єдине  обличчя  –  Він  хотів,  щоб  саме  таке  обличчя  ви  мали.  Нехай  це  буде  ваше  єдине  єство.  Поверніться  до  першоджерела,  поверніться  до  глибокого  ядра  вашого  єства.  Покаяння  є  повернення  назад  –  і  це  одне  з  найбільших  духовних  перетворень.

Це  те,  що  Ісус  має  на  увазі,  говорячи  про  перетворення.  Індус  може  стати  мусульманином,  мусульманин  може  стати  християнином,  християнин  може  стати  індусом,  –  це  не  перетворення.  Це  зміна  масок.  Перетворення  відбувається  тоді,  коли  християнин  стає  релігійним,  коли  мусульманин  стає  релігійним,  коли  індус  стає  релігійним.  Це  не  означає  переходу  з  однієї  релігії  до  іншої,  тому  що  у  світі  немає  двох  релігій.  Двох  релігій  не  може  існувати.  Релігія  одна  на  ввесь  світ.

Релігійність  –  це  якість.  Вона  не  має  нічого  спільного  з  сектами,  навчаннями  та  догмами,  з  церквами,  храмами  та  мечетями.  Але  якщо  ви  молитеся  в  храмі  і  храм  зникає  –  ви  більше  не  індус,  ви  стали  релігійним.  Якщо  ви  молитеся  в  церкві  і  поряд  не  стає  нікого  і  нічого,  навіть  стін  церкви,  –  ви  більше  не  християнин,  ви  стали  просто  релігійним.  Якщо  ви  перебуваєте  в  мечеті  і  стаєте  релігійним  –  ви  більше  не  є  мусульманином,  ви  стали  просто  чистою  істотою  без  якогось  приєднаного  до  вас  доповнення.    Ось  це  є  перетворення.

Якось  один  дуже  відомий  єпископ  прибув  до  церкви  Святої  Марії  у  Кембриджі  для  читання  проповіді  у  зв'язку  з  якоюсь  університетською  подією.  Сорок  років  тому,  коли  він  був  молодим,  він  також  закінчував  цей  університет.  Він  був  сповнений  спогадів  про  свої  молоді  роки.  Він  озирнувся  навкруги  –  чи  не  знайде  він  когось,  хто  був  тут,  коли  він  навчався  у  цьому  університеті?

Він  упізнав  старого  церковного  служителя.  Після  проповіді  він  підійшов  до  нього  і  сказав:  «Ви  не  впізнали  мене?  Я  був  тут  студентом  сорок  років  тому.  Нікого  знайомого  більше  немає,  я  впізнав  тільки  ваше  обличчя.  Дякуйте  Богу,  що  ви  в  доброму  здоров'ї.  Ви  добре  Йому  служите».

Служитель  відказав:  «Так,  я  дякую  Богу,  я  дуже  Йому  дякую,  тому  що  після  всього  того,  що  я  чув,  –  а  я  в  цій  церкві  слухаю  кожну  проповідь  протягом  п'ятдесяти  років,  –  після  того,  як  я  вислуховував  всі  ці  нісенітниці  протягом  п'ятдесяти  років  –  я  все  ще  християнин».

Важко  залишатися  християнином,  якщо  ви  слухаєте  всю  ту  нісенітницю,  що  проповідується  в  ім'я  християнства.  Важко  залишатися  індусом,  якщо  ви  знаєте  всю  ту  нісенітницю,  яка  написана  в  ім'я  індуїзму.  Важко  бути  мусульманином,  якщо  ви  знаєте,  що  це  означає  –  бути  мусульманином.  Якщо  ви  не  знаєте  –  то  вам  легко.  Ви  залишаєтеся  індусом,  тому  що  не  знаєте,  що  це  означає:  ви  просто  не  знаєте  про  ненависть,  пов'язану  з  індуїзмом,  ви  не  знаєте  властивої  йому  політики.

Легко  бути  християнином,  не  знаючи,  що  зробило  християнство  у  минулому.  Воно  було  кровожерливим  –  християнство  вбило  більше  людей,  ніж  комунізм.  Але  якщо  ви  цього  не  знаєте,  чи  не  вмієте  уявити,  –  то  вам  легко.  Чим  більше  ви  знаєте,  чим  краще  ви  вмієте  все  уявити,  тим  важче  залишатися  християнином,  мусульманином,  індусом.  Ви,  насправді,  зрозумієте,  що  все  це  способи  НЕ  бути  релігійним,  це  відвернення  від  релігійності,  це  бар'єри  на  шляху  до  релігійності.  Вас  дурять,  що  ви  релігійні,  вам  вручають  фальшиву  монету.  Ті,  хто  робить  це,  –  шахраї,  фальшивомонетники,  злодії.  Бути  релігійним  –  це  не  значить  бути  християнином,  бути  мусульманином,  чи  бути  індусом.  Бути  релігійним  означає  просто  бути  релігійним,  більше  нічого  не  потрібно.  Це  і  є  перетворення.

Якщо  ви  каєтесь,  перетворення  трапляється.  Перетворення  є  наслідком  покаяння.  Людина  не  повинна  каятися  у  своїх  вчинках,  бо  це  не  справжнє  покаяння.  Людина  повинна  каятися  у  всьому  своєму  житті.  Лише  тоді  можлива  трансформація.

Тепер  послухайте  ці  слова  з  Євангелії:

«Тими  ж  днями  приходить  Іван  Христитель,  і  проповідує  в  пустині  юдейській…»

Івана  стали  називати  Іван  Христитель.  Більше  нічиє  ім'я  в  історії  людства  не  пов'язане  настільки  з  хрищенням.  Він  христив,  він  посвятив  сотні  тих,  хто  шукав,  причому  його  спосіб  посвячення  був  чимось  унікальним.  Він  христив  їх  у  річці  Йордан.  Спочатку  вони  медитували  з  ним  протягом  кількох  днів,  кількох  місяців  чи  навіть  кількох  років.  Коли  вони  були  готові,  він  заводив  їх  у  річку.  Вони  повинні  були  стояти  в  річці,  а  він  повинен  був  лити  їм  воду  на  голову  –  і  щось  траплялося,  щось  відбувалося  в  їхньому  прихованому  єстві.  Вони  більше  не  були  тими  самими  людьми.  То  був  таємний  ритуал,  таємна  церемонія.  Щось  передавалося  від  Учителя  до  учнів.  Вода  використовувалась  як  посередник.

У  світі  було  два  типи  посвячень.  В  одному  типі  посвячень  використовувалася  вода,  в  іншому  –  вогонь.  В  Індії  протягом  багатьох  століть  як  засіб  посвячення  використовувався  вогонь.  Заратустра  також  використав  вогонь  для  посвячень.

Іван  Христитель  використовував  воду.  Можна  використовувати  і  те,  й  інше,  але  й  те  й  інше  потрібно  розуміти.  Вода  і  вогонь  мають  різні  властивості,  і  все  ж  таки  вони  глибоко  пов'язані  одне  з  одним.  Вони  протилежності,  але  такі  протилежності,  які  доповнюють  одне  одного.  Якщо  ви  поставите  воду  на  вогонь  у  горщику  –  то  вода  зникне,  випарується.  А  якщо  ви  виллєте  воду  із  горщика  на  вогонь  –  то  зникне  вогонь.

Так,  вони  є  протилежностями,  але  водночас  вони  є  глибокою  єдністю.  Вода  тече  вниз,  вогонь  тече  вгору.  В  природних  умовах  вода  ніколи  не  потече  вгору;  у  природних  умовах  вогонь  ніколи  не  потече  вниз.  Вони  рухаються  у  різних  вимірах,  у  різних  напрямках.  Якщо  щось  має  спуститися  у  вас,  то  як  посередник,  як  транспортний  засіб  повинна  використовуватися  вода.  Якщо  щось  має  піднятися  у  вас,  то  як  посередник  і  транспортний  засіб  повинен  бути  використаний  вогонь.

Іван  Христитель  лив  воду,  а  коли  ллється  вода…  Після  довгих  приготувань  та  медитацій  все  ваше  єство  сконцентроване  на  воді,  що  ллється  на  вас,  на  її  прохолоді,  що  охолоджує  вас  і  зовні,  і  зсередини.  Дякуючи  воді,  магнетизм  того  чоловіка,  Івана  Христителя,  стікає  на  вас.  Вода  –  дуже  і  дуже  чуттєвий  засіб.  Якщо  людина,  в  руках  якої  присутня  цілюща  сила,  тільки  доторкнеться  до  води,  то  вода  стає  ліками.  І  також  вода  надзвичайно  пов’язана  з  вашим  тілом  –  майже  вісімдесят  відсотків  вашого  тіла  є  не  що  інше,  як  вода.

А  чи  спостерігали  ви,  що  робить  з  вами  дихання?  Дихання  приносить  вогонь,  дихання  –  це  окислення.  Ваше  тіло  –  вода;  ваше  дихання  –  вогонь.  Ви  живете  з  цими  двома  сутностями.  Коли  дихання  зупиняється,  то  вогонь  зникає,  –  тоді  тіло  втрачає  тепло,  тоді  воно  вмирає.  Якщо  з  тіла  виходить  вода,  то  тіло  стає  надто  гарячим,  у  вас  пал,  –  ви  скоро  помрете.  Весь  час  повинна  підтримуватись  глибока  рівновага  між  водою  та  вогнем,  постійна  їх  взаємодія.

Ви  їсте  –  дякуючи  їжі,  вогонь  Сонця  досягає  вашого  тіла.  Ви  дихаєте  –  дякуючи  диханню,  кисень  досягає  вашого  тіла.  Ви  п’єте  воду,  вода  в  тілі  постійно  заміщується.  Ви  існуєте  між  вогнем  та  водою.

Іван  Христитель  використовував  воду,  щоб  привнести  вам  щось  згори.  Це  один  спосіб  посвячення.  Є  більш  високий  спосіб  –  перемістити  дещо  всередині  вас  вгору.  Тоді  це  стає  посвяченням  вогнем.

«Тими  ж  днями  приходить  Іван  Христитель,  і  проповідує  в  пустині  юдейській,  та  й  каже:  «Покайтесь,  бо  наблизилось  Царство  Небесне!»

Царство  Небесне  кожної  миті  у  ваших  руках.  Ось  і  в  цей  момент  Царство  Небесне  у  ваших  руках,  так  що  нагальна  необхідність  покаятися  існує  завжди,  кожної  миті.  Саме  в  цьому  значення  тих  слів.  Не  витрачайте  даремно  жодного  моменту,  тому  що  якщо  ви  згаєте  його  –  ви  вже  ніколи  не  повернете  його  назад.  Час,  який  минув,  –  минув.  Цей  час  міг  бути  глибоким  святкуванням  Бога,  а  ви  витратили  його  –  на  ніщо,  на  сновидіння.  «Покайтеся,  бо  наблизилось  Царство  Небесне».

«Я  хрищу  вас  водою  на  покаяння,  але  Той,  Хто  йде  по  мені,  потужніший  від  мене:  я  недостойний  понести  взуття  Йому!  Він  христитиме  вас  Святим  Духом  й  огнем»

Іван  Христитель  готував  людей  до  того,  щоб  в  них  міг  спуститися  Бог.  Потім  Ісус  готував  людей  до  того,  щоб  Бог  міг  піднятися  в  них.  Є  дві  можливості:  або  ви  піднімаєтеся  у  Бога,  або  Бог  спускається  у  вас.  Спуск  є  більш  легким,  тому  що  ви  просто  чекаєте,  –  ви  сприйнятливі,  ніби  жіноча  матка,  що  завжди  чекає.

Ви,  мабуть,  помічали:  Лао-Цзи  ніколи  не  говорить  про  вогонь  –  він  завжди  говорить  про  воду.  Його  метод  посвячення  схожий  на  метод  Івана  Христителя.  Ось  чому  він  говорить  про  жіночність  розуму  –  для  того,  щоб  бути  сприйнятливим,  людина  повинна  придбати  якості  жінки.  Бог  спускається  так  само,  як  спускається  вода  із  хмар.

«Ісус,  –  каже  Іван  Христитель,  –  буде  христити  вас  вогнем.  Він  приведе  вас  до  Бога,  він  допоможе  вам  піднятися  вгору».  Це  важко  –  підніматися  вгору,  на  гору.  До  того,  як  хтось  навчиться  підніматися  на  гору,  він  повинен  навчитися  спускатися  з  гори.  Перш  ніж  людина  буде  готова  христитися  вогнем,  вона  повинна  бути  готова  христитися  водою.  Якщо  ви  не  можете  йти  вниз  –  ви  не  зможете  йти  вгору.  Іти  вниз  дуже  легко,  просто  чекати  і  приймати  дуже  легко,  але  якщо  навіть  це  є  чимось  важким  для  вас,  то  що  ж  тоді  казати  про  підйом  на  гору?  Це  буде  надзвичайно  важкою  справою.

Тому  нехай  спочатку  Бог  спуститься  у  вас.  В  той  момент,  коли  Бог  спуститься  у  вас,  ви  станете  дуже  сильним,  тому  що  ви  більше  не  будете  самим  собою.  Тоді  підйом  на  гору  стане  дуже  легким  –  тоді  ви  зможете  літати,  тоді  ви  зможете  бути  вогнем.

Іван  Христитель  готував  людей,  готував  ґрунт,  в  який  можна  було  б  опустити  насіння.  Подивіться:  коли  ви  кидаєте  зерна  в  землю  –  вони  опускаються  в  землю.  Коли  вони  проростають  –  вони  починають  підніматися  вгору.  Першою  дією  є  хрищення  водою  –  ви  кидаєте  зерна  в  землю,  вони  опускаються  вглиб  і  там  покояться.  Насінню  нічого  не  потрібно  робити  –  воно  просто  знаходиться  в  спокої,  і  з  ним  все  стається.  Потім  діє  енергія  руху  вгору  –  зерно  починає  рухатися,  проростати;  воно  стає  великим  деревом,  яке  наближається  до  неба.

Дерево  потрібно  поливати  кожного  дня,  щоб  його  коріння  могло  все  глибше  й  глибше  проникати  в  землю.  Дерево  також  потребує  сонця,  вогню,  щоб  його  гілки  могли  підніматися  вище  й  вище.  В  дрімучих  лісах  Африки,  де  багато  води,  дерева  піднімаються  дуже  високо  вгору,  тому  що  ліс  такий  густий,  що  якщо  вони  не  піднімуться  високо  –  вони  не  досягнуть  вогню.  Вони  повинні  підніматися  все  вище  і  вище  так,  щоб  можна  було  відкрити  своє  єство  Сонцю  і  отримати  його  вогонь.  Якщо  ви  дасте  дереву  тільки  воду  –  дерево  помре.  Але  якщо  ви  дасте  дереву  тільки  вогонь  –  дерево  помре  теж.  Дерево  в  густому  лісі  не  може  існувати  тільки  водою  так  само,  як  дерево  в  пустелі  не  може  існувати  тільки  вогнем.  Йому  потрібне  і  те,  й  інше.

Таким  чином,  хрищення  водою  необхідне  на  самому  початку  –  це  перше  посвячення.  Потім  потрібне  хрищення  вогнем  –  це  друге  посвячення.  І  якщо  досягнута  рівновага  між  цими  двома  підходами,  тоді  може  статися  трансценденція.  Коли  досягнута  цілковита  рівновага  між  цими  двома  підходами,  коли  жодне  із  посвячень  не  переважає,  коли  все  в  правильній  пропорції,  –  тоді,  раптово,  стається  трансценденція.  Трансценденція  полягає  у  рівновазі.  

«Я  хрищу  вас  водою  на  покаяння,  але  Той,  Хто  йде  по  мені,  потужніший  від  мене:  я  недостойний  понести  взуття  Йому!  Він  христитиме  вас  Святим  Духом  й  огнем»

Дух  Святий  є  просто  символом  рівноваги.  В  християнстві  концепція  троїстості  виступає  як  Трійця.  Бог  є  батько,  Христос  є  син,  –  але  це  два  полюси:  батько  і  син.  Щось  повинно  врівноважувати  їх  –  і  це  Святий  Дух.  Це  не  син  і  не  батько,  а  просто  чистий  дух  між  ними  двома,  –  для  рівноваги.  Між  водою  і  вогнем  трапляється  Святий  Дух.

Це  символічний  вираз  –  Святий  Дух  ніде  не  існує  сам  по  собі.  Святий  Дух  є  музика,  дещо  таке,  що  гармонізує  двоїстість  батька  і  сина.  Святий  Дух  як  ріка  між  двома  берегами  –  якщо  ви  шукатимете  одного  його,  то  ви  його  не  знайдете.  Ви  можете  знайти  тільки  воду,  але,  не  бачачи  берегів,  ви  навіть  не  подумаєте,  що  то  ріка,  а  не  щось  інше.  Водночас,  Святий  Дух  виявляє  свою  присутність,  коли  всередині  вас  припиняється  будь-яка  двоїстість,  коли  настає  рівновага.  Це  як  вчитися  їздити  на  велосипеді:  нахилишся  вправо  –  впадеш;  нахилишся  вліво  –  впадеш;  і  тільки  керуючи  своєю  рівновагою  ти  зможеш  поїхати  і  відчути  те,  чого  ще  жодного  разу  не  відчував.  Коли  всередині  вас  щезає  любов-ненависть  –  це  раптова  рівновага.  Ви  не  можете  сказати,  чи  це  любов,  ви  не  можете  сказати,  чи  це  ненависть,  –  це  ні  те,  ні  інше.  Це  щось  абсолютно  невідоме,  ви  ніколи  не  знали  цього  раніше…  Святий  Дух  стався.

«Тоді  прибуває  Ісус  із  Галілеї  понад  Йордан  до  Івана,  щоб  христитися  від  нього»

Це,  напевно,  є  одним  із  найрідкісніших  моментів  в  історії  людської  свідомості  –  вчителя  повинен  був  посвятити  учень.

«Але  перешкоджав  він  Йому  й  говорив:  «Я  повинен  христитись  від  Тебе,  і  чи  Тобі  йти  до  мене?»

Дещо  до  того,  як  ми  зможемо  зрозуміти  це.

До  сих  пір  Ісус  жив  самим  звичайним  життям.  Він  був  всього-на-всього  сином  теслі  Йосипа,  допомагаючи  своєму  батькові  в  його  майстерні,  роблячи  звичайну  роботу,  в  якій  була  необхідність.  Ніхто  нічого  не  знав  про  нього,  навіть  його  сім’я  не  розуміла,  хто  він  такий.  Він  був  оточений  пеленою  невідомості,  хмарою,  яку  потрібно  було  розвіяти.

Він  чекав  потрібного  моменту.  Коли  праця  Івана  була  завершена,  ґрунт  підготований,  він  міг  прийти  до  нього.  Тоді  він  повинен  був  розірвати  пелену,  розігнати  хмари.  Він  повинен  був  мати  зв’язок  з  Іваном,  тому  що  для  нього  це  була  єдина  можливість  мати  зв’язок  з  його  учнями.  Інакше  ніякого  зв’язку  не  було  б.

Іван  відразу  ж  упізнав  його,  що  він  прийшов,  що  це  та  сама  людина,  на  яку  він  чекав,  заради  якої  він  працював.

«Але  перешкоджав  він  Йому  й  говорив:  «Я  повинен  христитись  від  Тебе,  і  чи  Тобі  йти  до  мене?»

Іван  казав:  «Ти  хочеш,  щоб  я  христив  тебе,  –  але  ж  це  абсурд».

Ісус  знаходиться  на  вищому  рівні  –  на  рівні  вогню.  А  Іван  знаходиться  на  нижчому  рівні  –  на  рівні  води.  Душа  Івана  ще  не  абсолютно  реалізована  –  він  вже  досягнув  свого  першого  рівня,  інакше  він  не  міг  би  працювати  для  Ісуса.  Іван  досягнув  першого  проблиску,  інакше  він  не  зміг  би  впізнати  Ісуса.  Але  він  ще  не  досягнув  абсолютної  буддовості,  він  не  був  ще  Христом.

«Я  повинен  христитись  від  Тебе,  і  чи  Тобі  йти  до  мене?»  Ні,  він  не  дозволяв  цього:  «Не  проси  мене».

«А  Ісус  відповів  і  сказав  йому:  «Допусти  це  тепер,  бо  так  годиться  нам  виповнити  усю  правду».  Тоді  допустив  він  Його»

Ісус  сказав:  «Хай  буде  так,  тому  що  в  святому  Письмі  написано,  що  буде  так».  Ісус  жив  як  єврей,  і  помер  як  єврей,  –  він  ніколи  не  був  християнином,  –  і  він  дуже  хотів  вписатися  в  єврейську  громаду.  Для  цього  він  намагався  використати  всі  доступні  шляхи.

В  древніх  священних  книгах  було  написано,  що  месія,  який  повинен  прийти,  буде  хрищений  чоловіком  на  ймення  Іван,  що  христитиме  людей  біля  річки  Йордан.  Це  було  древнє  пророцтво.  Тому  Ісус  і  сказав:  «Хай  буде  так,  як  написано  в  священному  писанні».  Він  з  усіх  сил  намагався  стати  частиною  традиції,  щоб  та  внутрішня  революція,  яку  він  хотів  здійснити,  не  була  розтрачена  в  безплідності  політики.

І  все  ж  це  сталося,  і  все  ж  вона  була  розтрачена  в  безплідній  політиці,  тому  що  здійснити  цю  внутрішню  революцію  –  це  просити  в  людського  розуму  майже  неможливого.  Людський  розум  всіляко  чіпляється  за  старе.  Ось  чому  Ісус  каже:  «Хай  буде  так.  Будь  ласка,  охристи  мене,  щоб  я  не  виглядав  чужаком  і  незваним  гостем,  щоб  я  став  частиною  традиції,  із  надр  якої  я  міг  би  працювати  з  усім  світом,  ізсередини  якої  я  міг  би  здійснити  велику  революцію.  Мені  хотілось  би  працювати  ізсередини  її».

Але  це  було  те,  що  не  могло  статися.  Ісус  намагався  –  а  це  було  неможливим.  Буда  намагався  –  це  теж  було  неможливим.  Будда  все  своє  життя  залишався  індусом  –  він  всього-на-всього  хотів  здійснити  революцію  в  головах  індусів,  залишаючись  в  їх  оточенні,  але  коли  він  починав  говорити,  традиційний  розум  насторожувався.

Є  одна  історія…  Стояла  одна  дуже  стара  церква  –  дуже  древня,  прекрасна,  освячена  традицією,  але  вся  в  руїнах.  Існувала  небезпека,  що  вона  може  завалитися  будь-якого  дня.  Віруючі  перестали  входити  до  неї  –  вона  могла  рухнути  в  будь-який  момент.  Навіть  опікуни  церкви  не  могли  в  ній  зустрічатися,  і  вони  вирішували  справи  цієї  церкви  в  якомусь  іншому  місці.

Але  вони  не  хотіли,  щоб  їхня  церква  зруйнувалася.  Вони  зверталися  з  проханнями  до  великих  архітекторів,  але  ті,  всі  як  один,  стверджували,  що  будова  надто  небезпечна,  що  її  неможливо  відремонтувати.  Вона  повинна  бути  зруйнована,  а  на  її  місці  потрібно  побудувати  нову  церкву.  Але  опікуни  дуже  не  хотіли  руйнувати  церкву  –  вона  була  дуже  древньою,  вона  мала  древню  традицію,  вона  стала  частиною  їх  єства  і  зруйнувати  її  означало  зруйнувати  їх  самих.  Дуже  і  дуже  неохоче  вони  провели  збір  опікунів  і  прийняли  три  резолюції.  Вони  прекрасні.

Перша  резолюція  –  що  стара  церква  повинна  бути  зруйнована  і  збудована  нова  церква  –  пройшла  одноголосно.  Друга  резолюція  –  що  поки  нова  церква  не  буде  готова,  вони  продовжуватимуть  богослужіння  в  старій  церкві  –  пройшла  одноголосно.  І  третя  резолюція  –  що  нова  церква  повинна  будуватися  точно  на  тому  самому  місці,  де  стояла  стара  церква,  і  тільки  з  каменів  старої  церкви,  –  теж  пройшла  одноголосно!

Ось  так  працює  традиційний  розум.  Він  весь  час  продовжує  чіплятися  за  старе  –  навіть  якщо  це  призводить  до  протиріч.  Він  уникає  дивитися  на  протиріччя.  Він  уникає  дивитися  на  смерть,  яка  вже  на  порозі,  він  не  бажає  бачити  тіло,  яке  вже  неживе  –  на  труп,  що  смердить  і  розкладається.

Ісус  намагався  пов’язати  себе  зі  старим  розумом.  Він  каже  Івану:  «»Охристи  мене.  Хай  буде  так».

«…  «Допусти  це  тепер,  бо  так  годиться  нам  виповнити  усю  правду».  Тоді  допустив  він  Його»

Іван  зрозумів  його  думку  –  в  інакшому  разі  Ісус  із  самого  початку  здавався  б  чужим,  і  все  стало  б  іще  більше  неможливим.

Це  все  одно  залишилось  неможливим,  але  тепер  ніхто  не  міг  сказати,  що  Ісус  не  намагався,  так  само  як  ніхто  не  може  сказати,  що  Будда  не  намагався.  Зі  свого  боку  вони  робили  все,  що  могли,  щоб  стати  одним  потоком  з  древністю,  з  давниною,  з  традицією.  Вони  хотіли  революції  не  проти  традиції,  а  в  її  рамках.  Але  так  ніколи  не  вийде  –  старий  розум  є  занадто  впертим  і  неподатливим.

«І  охристившись  Ісус,  зараз  вийшов  із  води.  І  ось  небо  розкрилось,  і  побачив  Іван  Духа  Божого,  що  спускався,  як  голуб,  і  сходив  на  Нього»

Посвячення  водою,  хрищення  водою:  Іван  побачив  Бога,  що  спускається.

«І  ось  голос  почувся  із  неба:  «Це  син  Мій  Улюблений,  що  Його  Я  вподобав!»

Негайно  після  хрищення  Іваном  Ісус  вийшов  із  води,  і  ця  ява  сталася  вже  на  березі  річки.  Ця  ява,  це  бачення  не  було  сновидінням,  тому  що  крім  Івана  там  були  його  учні,  які  теж  це  бачили.  Це  була  об’єктивна  реальність:  всі  бачили  щось,  що  спускається  подібно  до  голуба  –  дуже  спокійне,  чисте…  спустився  небесний  птах  і  спалахом  освітив  Ісуса,  як  ніби  розкрилися  небеса.  Це  так  і  стається:  коли  ви  стаєте  відкритими  для  небес  –  небеса  стають  відкритими  для  вас.  Небеса,  насправді,  відкриті  для  вас  завжди,  тільки  ви  цього  не  бачите,  бо  ви  не  відкриті  для  них.

До  сих  пір  Ісус  жив  замкнутим  життям.  Це  добре,  він  потребував  цього,  –  інакше  він  би  був  у  небезпеці  із  самого  початку.  Християни  не  мають  жодних  свідчень  про  дитинство  і  юність  Ісуса,  не  знають,  що  з  ним  тоді  ставалося.  Він,  мабуть,  жив  абсолютно  нікому  не  відомий.  Ніхто  нічого  не  знав  про  нього  –  він  був  звичайною  молодою  людиною,  як  і  всі.  Його  пасторство  продовжувалося  всього  три  роки:  коли  Іван  христив  його  –  йому  було  тридцять  років,  а  розіп’яли  його  в  тридцять  три  роки.  Древній  традиційний  розум  не  зміг  терпіти  його  більше  трьох  років  –  через  три  роки  він  був  розіп’ятий.  В  цьому  й  полягала  причина,  чому  він  жив  абсолютно  невідомим,  не  розкриваючи  себе,  –  звичайний  чоловік  серед  інших  звичайних  смертних.

Але  під  час  хрищення  він  вперше  розкрив  себе,  хто  він  такий  насправді.  Свідком  був  Іван,  свідками  були  декілька  інших  учнів  на  березі.

Якості  єства  Івана  і  єства  Ісуса  вельми  різні.  Іван  був  пристрасним  пророком,  а  Ісус  був  проповідником  миру.  Незабаром  після  хрищення  Івана  заарештували  і  кинули  до  в’язниці,  а  Ісус  розпочав  свої  проповіді.  До  Івана  доходили  слухи  про  ці  проповіді  –  і  він  не  міг  повірити  в  них,  тому  що  Ісус  говорив  щось  таке,  чого  Іван  ніколи  навіть  не  припускав.  Поступово  різниця  між  ними  стала  настільки  великою,  що  навіть  у  Івана,  який  посвятив  Ісуса  і  який  своїми  власними  очима  бачив,  як  розкрилися  небеса  і  звідти  спустився  голуб,  –  навіть  у  нього  з’явилися  підозри.

В  останні  дні  свого  життя,  перед  тим,  як  йому  відтяли  голову,  Іван  посилає  Ісусу  записку,  невеличку  записку,  в  якій  він  запитує:  «Чи  дійсно  ти  той,  на  кого  ми  чекали?»  У  нього  виникли  підозри,  тому  що  ця  людина  говорила  щось  зовсім  інше,  щось  абсолютно  інше.  «Будьте  лагідними»,  –  говорила  ця  людина.  «Блаженні  лагідні,  бо  землю  вспадкують  вони».  Іван  не  був  лагідною  людиною,  він  був  дуже  гордим  –  дуже  сильним  чоловіком,  який  вірив  у  те,  що  він  може  принести  революцію  всьому  світові,  майже  безумним  від  своєї  сили.  А  коли  Ісус  казав:  «Блаженні  вбогі…»,  Іван,  напевно,  думав:  «Що  за  нісенітницю  несе  ця  людина?»

Ісус  казав:  «І  коли  вдарить  тебе  хто  у  праву  щоку  твою,  –  підстав  йому  й  другу»  –  зовсім  не  те,  що  казав  Іван.  І  ще  Ісус  казав:  «А  хто  хоче  тебе  позивати  й  забрати  сорочку  твою,  –  віддай  і  плаща  йому»,  або:  «Любіть  ворогів  своїх,  благословляйте  тих,  хто  вас  проклинає,  творіть  добро  тим,  хто  ненавидить  вас,  і  моліться  за  тих,  хто  вас  переслідує…».  Як  ця  людина  збирається  здійснити  революцію?!  Це  зовсім  не  революційне  вчення!

Насправді  –  це  єдино  можливе,  реально  революційне  вчення.  Але  Іван  не  міг  зрозуміти  його  –  він  мав  свою  власну  уяву  про  революцію.  Він  міг  би  зрозуміти  Леніна,  він  міг  би  зрозуміти  Троцького,  він  міг  би  зрозуміти  Маркса,  –  але  він  не  міг  зрозуміти  Ісуса,  свого  власного  учня.  Проблема  полягала  в  тому,  що  мова  йшла  про  зовсім  різні  типи  революції.  Одна  революція  є  соціальною  –  вона  здійснюється  шляхом  насильства,  агресії.  Друга  революція  має  відношення  до  серця  –  вона  не  здійснюється  шляхом  насилля,  вона  навіть  не  здійснюється  шляхом  дисципліни.  Вона  приходить  шляхом  природності,  вона  приходить  шляхом  розуміння.

Ісус  приніс  світові  абсолютно  новий  тип  революції.  Ніхто  раніше  не  казав  нічого  подібного,  ніхто  раніше  нічого  не  говорив  про  подібну  революцію.  Ось  чому  Ісус  є  поворотною  точкою  в  історії  людської  свідомості  –  навіть  у  більшій  мірі,  ніж  Будда.  Таких  як  Будда,  що  казали  приблизно  про  одне  й  те  саме,  було  багато,  –  Будда  не  був  новим  явищем.  Будда,  можливо,  був  завершенням  довгої  послідовності  будд,  але  він  не  був  першим.

Ісус  приніс  на  землю  щось  зовсім  нове  –  він  був  початком  нової  лінії,  нових  пошуків,  нових  вишукувань.  Іван  не  міг  зрозуміти  цього.  Лао-Цзи,  якби  він  був  там,  зміг  би  зрозуміти,  але  не  Іван.  Іван  був  зовсім  іншим  типом  людини.  В  свої  останні  дні  він  був  дуже  стурбований,  що  щось  іде  не  так:  «Зрадив  мене  цей  учень,  чи  ні?»  Він  посилає  записку:  «Чи  той  ти,  на  кого  ми  чекали?»  Коли  ви  маєте  з  приводу  чогось  вже  визначену  ідею  –  це  стає  бар’єром  до  розуміння  нового.  Навіть  Іван  не  зміг  зрозуміти  Ісуса  –  що  вже  казати  про  інших?

Є  ще  одна  прекрасна  історія.  Жив-був  дуже  багатий  купець,  який  їздив  усім  світом,  скуповуючи  шовк,  прянощі  та  парфуми.  Він  був  одним  із  найкращих  купців,  що  торгували  цими  трьома  товарами:  він  знав,  де  і  на  яких  ринках  світу  купити  їх  за  низькою  ціною,  і  де  продати  їх  найвигідніше.  Він  мав  дуже  великий  дохід.  Це  був  його  єдиний  інтерес  –  все  більше  і  більше  знати  про  прянощі,  шовк  і  парфуми.

Одного  разу,  коли  він  ішов  якимось  містом,  хтось  сказав  йому,  що  в  цьому  місті  живе  дуже  мудра  людина:  «Що  б  ти  не  запитав  у  нього  –  він  завжди  допоможе».

Купець  подумав:  «Може  він  знає  щось  і  про  шовк,  прянощі  чи  парфуми?  Може  він  допоможе  мені  знайти  ринок,  на  якому  я  міг  би  купити  ці  товари  ще  дешевше».

Купець  направився  до  мудреця.  Перед  тим,  як  його  про  щось  запитали,  мудрець  сказав:  «Так,  я  знаю,  ти  відправишся  на  північ,  у  Гімалаї».  І  він  назвав  йому  конкретну  вершину,  на  яку  купець  повинен  буде  піднятися.  «Відправляйся  на  цю  вершину  і  сиди  на  ній  три  дні.  За  ці  три  дні  ти  побачиш  щось  таке,  чого  раніше  ніколи  не  бачив.  Тоді  повертайся».

Купець  поспішив  у  дорогу.  В  нього  був  найпрудкіший  у  країні  кінь,  і  він  поскакав  у  гори  і  знайшов  вказану  вершину.  Він  піднявся  і  сидів  на  ній  в  пості  і  молитвах  три  дні,  роздивляючись  навкруги  і  мріючи  про  шовк,  прянощі  та  парфуми.  Він  чекав,  що  ось  відкриються  якісь  таємні  двері  і  він  стане  хазяїном  усього  на  світі  шовку,  всіх  прянощів,  і  всіх  парфумів.  За  ці  три  дні  він  має  отримати  якийсь  ключ.  Він  чекав  і  чекав,  він  фантазував,  він  мріяв.  Він  навіть  не  помічав  прекрасну  долину,  яка  оточувала  ту  вершину,  він  не  бачив  прекрасну  тиху  річку,  яка  протікала  мимо  в  повній  беззвучності.  Він  не  міг  слухати  птахів,  що  співали  вранці,  він  не  міг  бачити  прекрасного  сходу  Сонця.  Він  нічого  навкруги  не  бачив,  тому  що  він  надто  був  переповнений  мріями,  надто  він  був  напружений  в  очікуванні  чогось.

Минуло  три  дні,  але  нічого  так  і  не  сталося.  Він    був  дуже  роздратований  і  сердитий.  Він  поспішив  назад  до  мудреця  і  сказав:  «Нічого  не  сталося!  Я  не  побачив  нічого  такого,  чого  б  не  бачив  раніше.  Що  тут  не  так?»

Мудрець  розсміявся  і  сказав:  «Що  тут  не  так?  Твоє  уявлення  про  багатство!»  Потім  він  додав:  «Не  шукай  ще  раз  цієї  долини  –  ти  ніколи  більше  її  не  знайдеш.  А  там,  на  березі  тієї  річки,  все  було  засипано  алмазами.  Там  не  було  жодного  каменя  –  то  все  були  алмази.  Але  ти  втратив  їх».

І  тоді  купець  згадав,  ніби  крізь  сон,  –  неясно,  невизначено,  туманно,  –  але  згадав:  він  справді  там  бачив  щось,  він  дійсно  там  бачив  щось  таке...  Так!  Так-так!  Кожного  ранку,  коли  сходило  Сонце,  він  дійсно  помічав  блиск  багатьох  каменів!  Вони  блищали,  вони  сигналили  про  себе!  Але  в  нього  було  своє  власне  уявлення  про  багатство  –  шовк,  прянощі,  парфуми…  які  не  блистять…

Навіть  Іван  мав  своє  власне  уявлення  про  революцію,  і  про  те,  що  таке  релігія.  Через  це  він  став  підозріливим,  недовірливим.  Але  того  дня,  коли  Ісус  прийняв  хрищення,  він  був  свідком  –  він  сам  власними  очима  бачив,  як  розкривалися  небеса.

«І  охристившись  Ісус,  зараз  вийшов  із  води.  І  ось  небо  розкрилось,  і  побачив  Іван  Духа  Божого,  що  спускався,  як  голуб,  і  сходив  на  Нього»

Голуб  є  одним  із  найдревніших  символів  тиші,  спокою,  чистоти,  гармонії.  Ви  бачили  коли-небудь,  як  спускається  голуб?  Поспостерігайте  за  голубом,  коли  він  спускається…  В  самому  його  спусканні  ви  відчуєте  тишу,  що  оточує  його  з  усіх  боків.  Ось  чому  він  перетворився  на  символ.

Ісус  є  спокоєм,  безмовністю,  тишею.  Він  не  є  війною,  він  не  є  революцією  у  звичайному  розумінні  цього  слова,  він  не  є  насильством.  З  усіх  людей,  що  жили  на  землі,  він  є  найсмиреннішим  і  найчистішим.

Найчистіший  Божий  дух  оточує  вас  завжди,  але  тільки  в  той  момент,  коли  ви  готові,  –  він  сходить  на  вас.  Дух  увесь  час  ллється  на  вас  дощем,  тільки  ваша  посудина  перевернута  догори  дном.  Ви  не  можете  зібрати  його,  тому  що  ваша  посудина  перевернута.  І  тільки  коли  ваша  посудина  розташовується  належним  чином  –  ви  негайно  наповнюєтеся.

Але  ваше  его  не  дає  її  розташувати  належним  чином  –  его  завжди  прагне  свого  власного  звеличення.  Саме  ваше  его  є  бар'єром  –  це  саме  через  нього  ваша  посудина  завжди  перевернута  догори  дном.  Дощ  іде  весь  час  –  а  ви  залишаєтеся  порожніми.

Все  існування  радіє,  коли  хтось  стає  Христом  чи  Буддою.  Все  існування  святкує,  тому  що  коли  навіть  одна  людина  стає  Буддою  чи  Христом,  все  існування  стає,  певним  чином,  більш  усвідомлюючим,  чуйним,  уважним.

Безперечно,  до  Ісуса  світ  був  не  таким,  як  після  нього.  Після  Ісуса  дерева  стали  більш  усвідомлюючими  і  каміння  стало  більш  живим,  тому  що  свідомість  Ісуса,  досягнута    ним  свідомість,  поширилася  на  все  існування.  Так  і  має  бути,  так  і  є  завжди.  Квіти  ще  більше  цвітуть,  дерева  ще  краще  плодоносять.  Вони,  можливо,  і  не  усвідомлюють  цього,  але  сама  якість  цілого  змінилася.  Якщо  навіть  одна  краплина  свідомості  досягає  Бога,  то  весь  океан  не  може  залишатися  тим  самим.  Ця  одна  крапля  піднімає  рівень  буття  в  цілому,  якість  цілого  стає  хоч  трохи,  а  іншою.

Ви  не  змогли  б  осягнути  себе,  якби  не  було  ні  Будди,  ні  Христа,  ні  Крішни.  Зітріть  з  історії  людства  всього  з  дванадцять  імен  –  і  вся  історія  зникне.  Тоді  не  стане  й  сучасного  людства.  Фактично  не  буде  того  існування,  яке  ви  спостерігаєте  довкола  себе.  Ви  будете  в  набагато  глибшому  сні  та  несвідомості,  ви  будете  ще  більше  збиті  зі  шляху.  Ви  будете  більш  насильницькі,  агресивні,  –  слабкого  світла  любові  у  вашому  серці  не  буде,  благовоління,  що  зрідка  з'являється  у  ваших  очах,  зникне.  Ваші  очі  будуть  більше  схожими  на  очі  тварини  –  дикими,  сповненими  злості  та  насильства.

Але  коли  стався  Ісус,  його  очі  стали  частиною  ваших  очей,  –  дуже  малою  частиною,  але  все  ж  таки  стали.  Іноді  трапляється  так,  що  ця  частинка  поширюється  на  всі  ваші  очі,  і  тоді  ви  дивитеся  на  існування  зовсім  по-іншому.  Світ  залишається  тим  самим,  але  змінюються  ваші  очі,  –  і  разом  з  вашими  очима  змінюється  все,  що  існує  навколо.

У  вашому  серці  маленька  частинка  стає  Буддою  разом  із  Буддою,  Христом  разом  із  Христом,  Крішною  разом  із  Крішною.  Ця  частка  дуже  мала,  але  за  її  наявності  є  можливість  зростання.  Знайдіть  глибоко  в  собі  ту  частинку,  яка  була  привнесена  Христом  або  Буддою.  Захищайте  її,  допомагайте  їй  рости,  жертвуйте  заради  її  зростання  всім,  що  у  вас  є,  –  і  ви  будете  на  правильному  шляху.  Нехай  ця  частинка  у  вас  переможе,  нехай  вона  буде  вашим  переможцем,  нехай  Сократ,  Будда,  Махавіра,  Лао-Цзи,  Заратустра,  Ісус,  Крішна,  Мікеланджело,  Галілей,  Ван  Гог,  Ейнштейн,  переможуть  всередині  вас  і  негайно.  І  в  будь-який  момент,  коли  ця  частинка  опиниться  переможцем,  ви  також  почуєте  з  відкритих  небес:

«Це  син  Мій  Улюблений,  що  Його  Я  вподобав!»

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015548
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.06.2024

Цікаве небо…

цікаве  небо  від  сахариного  пилу
в  повітрі  запах  нетутешніх  порохів
відтінки  заходу  мерехкотять  несміло
питають  в  пилу  чом  раніше  не  осів

а  тому  байдуже  нових  він  територій
і  кольорів  нових  не  знає  звати  як
він  ще  не  вгледівся  ув  очі  нашим  зорям
і  наш  чорнозем  ще  не  пробував  на  смак

лети  лети  чийсь  праху  десь  та  упадеш  ти
і  допоможеш  гідним  заново  зійти
ти  віддасиш  себе  усього  нам  без  решти
й  мо’  станеш  мостом  де  зруйновані  мости

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015133
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.06.2024

Бесіди про релігійність. Бесіда 2. Боги у вигнанні.

–  Чому  я  не  наважуюсь  радіти  чому  б  то  не  було?

–  Тому  що  радість  у  вас  заборонена.  Ви  заздалегідь  обумовлені  не  радіти.  З  самого  раннього  дитинства  вам  вселяли,  що  щось  тут  не  так,  якщо  ви  радієте:  будьте  сумні  –  і  все  буде  добре.  Якщо  ти  страждаєш,  ніхто  про  це  не  замислиться,  але  якщо  ти  надто  щасливий,  то  всіх  це  турбує.  Ти,  мабуть,  зробив  щось  не  так.

Завжди,  коли  дитина  щаслива,  дорослі  шукають  причину  цього:  вона,  мабуть,  пустувала  або  щось  таке.  Чому  він  такий  щасливий?  Дорослі  не  раді  цьому.  Вони  заздрять  дитині,  бо  та  радіє.  Дуже  легко  перенести  нещастя  іншого,  але  майже  неможливо  перенести  чиєсь  щастя.

Я  прочитав  одну  історію.  Дуже  побожний  батько  виховував  свого  сина  настільки  досконало,  наскільки  це  можливо.  Якось,  коли  вони  йшли  до  церкви,  він  дав  хлопчикові  дві  монетки:  одну  монету  в  одну  рупію  та  одну  монету  в  один  пайс.  Він  залишив  за  ним  вибір,  що  кинути  в  гаманець  для  збирання  грошей  у  церкві.  Він  міг  вибрати  або  рупію,  або  пайс.

Звичайно,  батько  сподівався  і  вірив,  що  син  кине  в  гаманець  рупію.  Так  він  його  виховував  –  на  нього  можна  було  покластися,  від  нього  можна  було  цього  чекати.

Батько  чекав.  Після  служби  він  дуже  хотів  дізнатися,  що  сталося.  Він  запитав  хлопчика:  «Що  ти  кинув?»

 Хлопчик  зізнався,  що  пожертвував  церкві  пайс,  а  рупію  залишив  собі.

Батько  не  міг  цьому  повірити!  Він  сказав:  «Чому?!  Чому  ти  так  вчинив?  Ми  весь  час  навчали  тебе  згідно  високих  принципів!».

Хлопчик  відповів:  «Ти  питаєш,  чому.  Я  тобі  скажу  причину.  Священик  якраз  перед  цим  проповідував:  «Бог  любить  того,  хто  віддає  охоче,  з  радістю».  Пайс  я  можу  віддати  охоче,  а  рупію  –  ні».

Бог  любить  того,  хто  дає  охоче,  з  радістю.  Я  повністю  приєднуюся  до  цього.  Від  того,  що  ти  робиш,  це  не  залежить,  –  ти  релігійний,  якщо  ти  можеш  давати  з  радістю.  Нехай  це  буде  монета  в  один  пайс  –  це  байдуже.  Номінал  монети  не  має  значення,  оскільки  справжня  монета,  яку  ти  даєш  –  є  радість  у  серці.

Але  з  самого  початку  кожну  дитину  навчали  не  бути  такою  радісною.  Бути  радісним  –  означає  бути  дитиною.  Бути  радісним  –  означає  бути  природним.  Але,  на  жаль,  цього  не  вимагається.  Майбутніх  дорослих  навчають  з  дитинства,  що  бути  радісним  означає  бути  примітивним,  некультурним.  Таким  чином  вас  і  виховали  бути  нерадісними,  і  все,  що  у  вас  коли-небудь  викликало  радість,  знову  і  знову  засуджувалося.  Якщо  ви  дозволили  собі  забаву,  щоб  просто  втекти  з  дому,  щоб  пошуміти,  одразу  хтось  знаходився,  хто  казав:  «Припини  це  неподобство!  Я  читаю  газету».  Неначе  газета  є  чимось  дуже  важливим.

На  дитину,  яка  бігає  та  кричить,  набагато  приємніше  дивитися,  ніж  на  якусь  газету.  І  тому  дитина  не  розуміє:  «Чому  я  маю  все  це  припинити?  А  чому  ти  не  можеш  припинити  читати  газету?»  Дитина  не  може  зрозуміти:  «Що  ж  тут  не  так,  якщо  я  радію  і  бігаю?»

 «Припинити!»  —  будь-яка  радість  пригнічується,  дитина  стає  серйозною.  Тепер  вона  сидить  у  куточку,  нещасна.  Енергія  потребує  руху;  дитина  –  це  енергія,  вона  тріумфує  від  енергії.  Вона  хоче  рухатися,  танцювати  та  кричати.  У  ній  так  багато  енергії,  що  вона  переповнює  її.  А  мати  каже:  «Заспокойся»,  або  батько,  або  брати,  або  сусіди.  Кожен,  мабуть,  проти  руху  його  енергії.

Якось  дружина  Мулли  була  дуже  зла.  Її  маленький  хлопчик  здійняв  надто  багато  галасу  та  метушні.  Нарешті,  терпець  їй  увірвався  і,  бажаючи  його  відшмагати,  вона  побігла  за  ним.  Син,  однак,  вирвався  з  рук  і  сховався  під  ліжком.  Мати  дуже  старалася,  але  не  могла  його  витягти.  Вона  була  дуже  повна  жінка,  під  ліжко  їй  було  не  залізти.  Тоді  вона  сказала:  «Ну  постривай,  ось  прийде  батько!»

Коли  Мулла  Насреддін  прийшов  додому,  вона  розповіла  йому  всю  історію.  Мулла  сказав:  «Не  турбуйся,  я  все  владнаю.  Я  спрямую  його  на  правильний  шлях».

Мулла  заглянув  під  ліжко  і  був  здивований  тим,  як  його  зустрів  хлопчик:  «Привіт,  тату,  вона  й  за  тобою  женеться?»

Дитина  сприймає  світ  таким,  яким  він  є  насправді,  на  відміну  від  дорослих.  А  вони  всі  беруться  за  дитину.  Енергія,  що  переповнює  дитину,  здається  порушенням  громадського  порядку.  А  для  дитини  вона  прекрасна!  Вона  хоче  не  так  багато,  вона  хоче  краплю  свободи  –  хоче  бути  веселою,  хоче  бути  всього-на-всього  собою.  Але  це  чомусь  заборонено.

«Час  іти  спати!»  Саме  тоді,  коли  дитина  не  відчуває  бажання  спати!  Але  вона  мусить  себе  змусити.  А  як  можна  змусити  себе  заснути?  Ви  колись  замислювалися  над  цим?  Сон  не  є  примусовим  –  як  ви  можете  змусити  спати?  Дитина  крутиться  в  ліжку,  нещасна,  жалюгідна,  і  не  знає,  як  їй  заснути.  Але  час  настав.  Сон  має  наступити,  інакше  це  суперечить  правилам.

У  цьому  й  проблема.  Ти  питаєш:  «Чому  я  не  наважуюсь  радіти?»  Тому  що  твої  батьки  та  суспільство  все  ще  стоять  за  твоєю  спиною.

Скинь  із  себе  увесь  цей  тягар,  увесь  цей  кошмар,  який  тобі  нав'язали.  У  світі  існує  лише  одна  релігія,  і  ця  релігія  –  бути  щасливим.  Решта  –  несуттєво  і  неважливо.  Якщо  ти  щасливий  –  то  все  в  тебе  гаразд.  Якщо  ти  нещасливий  –  то  щось  із  тобою  не  так.

Я  кажу  вам:  якщо  ви  можете  щасливими  йти  до  шинку,  то  це  краще,  ніж  іти  нещасними  до  церкви,  –  тому  що,  зрештою,  щастя  саме  є  як  церква.  Що  ви  робите  –  не  має  значення;  має  значення  те,  яку  якість  ви  вкладаєте  в  те,  що  ви  робите.

Будьте  щасливі  –  і  ви  будете  доброчесними;  будьте  нещасливі  –  і  вас  спіткає  те,  що  віруючі  люди  називають  гріхом.  Ви,  звичайно,  чули,  що  грішники  колись,  у  майбутньому,  мають  страждати.  А  праведники  будуть  щасливими  у  майбутньому  житті.  Я  стверджую,  що  це  неправильно.  Праведник  уже  зараз  щасливий,  а  грішник  вже  зараз  нещасний.  Життя  так  довго  не  чекає  –  це  діє  негайно.

Якщо  ти  почуваєшся  нещасним,  то  ти  сам  із  собою  зробив  щось  не  так.  Якщо  насолоджуватися  ти  не  можеш,  якщо  виникає  вагання,  сумнів,  якщо  ти  відчуваєш  страх,  провину,  –  це  означає,  що  в  якомусь  куточку  ще  мелькають  тіні  твоїх  батьків.

Нехай  тобі,  наприклад,  подобається  морозиво...  але  глибоко  всередині  є  тінь  матері  чи  батька:  «Це  не  можна!  Не  їж  морозива  багато,  інакше  тобі  це  нашкодить».  Ти  їсиш,  але  обережно.  Сумнів  та  невпевненість  при  поїданні  морозива  означають,  що  існує  протидія.

Спробуй  зрозуміти  свої  сумніви  та  подолати  їх.  І  що  найнеймовірніше  –  можливо,  ти  сам  припиниш  їсти  багато  морозива,  якщо  ти  подолаєш  свої  сумніви,  бо  ось  це  «багато»  і  є,  можливо,  перешкодою.  Саме  тому,  що  батьки  забороняли  тобі  це,  поїдання  морозива  стало  більш  привабливим.  Кожна  заборона  спонукає  до  її  порушення.  Батьки  казали:  «Не  їж  цього!»  –  і  тому  тебе  гіпнотично  тягне  до  цього.

Якщо  ти  перестанеш  сумніватися  і  вагатися,  то  ти  відкинеш  усі  голоси  батьків,  усе  те,  що  вкладало  у  тебе  виховання.  Ти  раптом  побачиш,  що  морозиво  –  звичайнісінька  річ.  Ним  іноді  можна  поласувати,  але  морозиво  не  є  продуктом  харчування.  Воно  не  має  поживної  цінності  –  навіть  скоріше  шкідливе.  Але  тепер  ти  це  розумієш  сам.  Якщо  воно  шкідливе,  і  ти  це  розумієш,  тоді  не  їж  його.  Іноді  ти  можеш  його  з’їсти,  іноді  навіть  шкідливі  речі  не  такі  вже  й  шкідливі.  Іноді  ти  можеш  ним  насолоджуватися,  але  без  особливої  одержимості.  Одержимість  –  це  частина  пригнічення.

Відкиньте  всі  свої  сумніви  та  вагання.  Багато  людей  кажуть,  що  вони  б  із  задоволенням  любили,  але  мають  сумніви;  вони  часто  хотіли  б  танцювати,  але  мають  сумніви.  Якщо  у  тебе  є  такі  сумніви  і  ти  весь  час  їх  підживлюєш,  то  ти  пропустиш  все  своє  життя.  Настав  час  –  звільнися  від  них!  І  це  все,  що  потрібно  тобі  зробити:  усвідомити,  що  причиною  подібних  сумнівів  та  вагань  є  тільки  те,  як  ти  вихований  –  нічого  більше  за  цим  не  знайдете.

Поступово  від  цього  можна  буде  звільнитися  –  це  не  є  твоя  сутність.  Це  тільки  знаходиться  у  твоєму  мозку,  це  тільки  твої  уявлення,  які  тобі  нав'язали.  Затяжна  звичка,  і  до  того  ж  дуже  небезпечна,  бо  навіщо  ж  вона,  якщо  ти  нею  не  можеш  насолоджуватися?

А  люди,  які  не  можуть  нічим  насолоджуватися  –  ні  любов'ю,  ні  їжею,  ні  природою,  ні  заходом  сонця,  ні  ранковим  туманом,  ні  гарним  одягом,  ні  прекрасною  лазнею  –  всі  ці  маленькі,  звичайні  речі,  –  якщо  ти  ними  не  можеш  насолоджуватися...  такі  люди  є,  яким  нічого  не  подобається,  і  виключно  вони  є  тими,  хто  постійно  у  пошуках  Бога.

Такі  люди  –  вони  ніколи  не  досягнуть  Бога.  Богу  подобаються  ці  дерева  –  інакше  навіщо  ж  він  знову  і  знову  їх  створював  би?  Він  взагалі  ніколи  цим  не  насититься,  ніколи.  Тисячоліттями  Він  працює  над  деревами,  квітами  та  птахами,  і  він  слухає  їх  ще  й  зараз.  Він  завжди  створює  нове  –  нові  істоти,  нові  землі,  нові  планети.  Подивіться  на  життя,  як  воно  влаштоване,  –  і  ви  подивитеся  всередину  серця  Божого,  яким  воно  є  істинно.

Люди,  які  дуже  замкнені,  які  не  здатні  чимось  насолоджуватися,  які  не  здатні  розслабитися,  навіть  не  здатні  насолодитися  хорошим  сном,  –  саме  вони  постійно  в  пошуках,  в  чеканнях  Бога.  Вони  впевнені,  що  повинні  шукати  Бога,  чи  чекати  на  Нього,  оскільки  їхнє  життя  марне,  безглузде.  Їхній  Бог  проти  життя,  не  забувайте  цього.

Гурджієв  казав:  «Я  заглянув  у  кожну  релігію,  у  кожну  церкву,  мечеть  і  храм,  і  я  побачив,  що  Бог  віруючих  людей  всюди  спрямований  проти  життя».  А  як  Бог  може  бути  проти  життя?  Якщо  він  проти  життя,  тоді  з  якої  причини,  власне  кажучи,  те  життя  існує?  Чи  може  в  такому  разі  життя  взагалі  існувати?  Якщо  твій  Бог  проти  життя,  тоді,  в  принципі,  ти  є  тим,  хто  глибоко  проти  Бога.

Бог  є  справжньою  реалізацією  життя.  Бог  є  справжнім  ароматом  життя.  Бог  є  спільною  органічною  єдністю  життя.  Бог  не  є  щось  подібне  до  мертвої  скелі,  Бог  не  статичний.  Бог  є  динамічний  феномен.  Правильніше  говорити  не  «Бог  існує»,  а  «Бог  трапляється».  Коли  ти  готовий,  Він  трапляється.  Не  думай,  що  Бог  існує  десь  і  ти  зможеш  знайти  шлях,  який  приведе  до  Нього.  Ні,  не  існує  цього  конкретного  «десь»,  і  немає  Бога,  який  там  живе  і  чекає  на  тебе.

Бог  є  те,  що  трапляється  з  тобою,  якщо  ти  готовий.  Якщо  ти  готовий,  якщо  твій  смуток  зник  геть  і  ти  можеш  танцювати,  якщо  весь  тягар  спав  і  ти  можеш  співати,  якщо  важкий  тягар  суспільного  впливу  не  стискає  більше  твоє  серце  і  ти  можеш  розтанути,  –  тоді  буває  Бог.  Бог  не  річ,  яка  існує,  –  Він  є  щось,  що  трапляється.  Він  є  динамічним,  органічним  цілим.

І  якщо  трапляється  Бог  –  трапляється  все:  дерева,  зірки,  річки.  По-моєму,  ворота  туди  –  бути  здатним  радіти.  Ніхто  ніколи  не  чув,  щоб  Його  досягали  серйозні  люди.  Серйозність  –  перешкода...  неправильне  ставлення.  Все,  що  робить  тебе  серйозним,  є  нерелігійним.  Не  ходи  до  церкви,  яка  робить  тебе  серйозним.

Якось  трапилося  таке:  одна  жінка  купила  папугу,  але  коли  вона  прийшла  з  ним  додому,  вона  була  дуже  спантеличена.  Вона  заплатила  хорошу  ціну,  і  папуга  був  чудовим.  Все  було  добре,  але  було  одне  «але».  Папуга  весь  час  голосно  повторював:  «Я  дуже  аморальна  жінка!  Я  дуже  аморальна  жінка!»  Це  було  щось  таке!

Жінка  жила  сама.  І  вона  була  дуже  побожна  –  навіщо  ж  інакше  жити  одній?  Вона  була  дуже  серйозною  жінкою,  а  цей  папуга  весь  час  казав:  «Я  дуже,  дуже  аморальна  жінка!».  І  це  чули  всі  її  сусіди.

Жінка  прийшла  до  вікарія,  бо  він  був  єдиним  джерелом  усієї  її  мудрості,  всіх  її  знань.  Вона  сказала:  «Це  жахливо,  але  я  не  знаю,  що  мені  робити.  Папуга  прекрасний,  все  добре  –  але  це!..»

Вікарій  сказав:  «Не  турбуйтеся!  У  мене  є  два  дуже  релігійні  папуги.  Дивіться!»  Один  папуга  сидів  у  своїй  клітці  і  голосом  і  тілом  зображував  дзвін,  а  другий  теж  сидів  у  клітці  і  голосно  молився.  Надзвичайно  побожні...  «Принесіть  свого  папугу  до  мене  –  гарна  громада  завжди  допомагає,  а  пізніше  заберете  його».

Жінці  порада  сподобалася.  Вона  принесла  папугу,  і  вікарій  познайомив  його  зі  своїми  папугами.  Але  не  встиг  він  ще  нічого  сказати,  як  прозвучало:  «Я  дуже,  дуже  аморальна  жінка!».  Вікарій  завмер  з  відкритим  ротом.  Що  ж  робити?  У  цей  момент  один  із  його  папуг  припинив  молитися  і  звернувся  до  свого  друга:  «Ти,  ідіоте,  перестань  дзвонити,  наші  молитви  виконані!»  Виявляється,  вони  молилися  про  самку!  Вони  дуже  хотіли  самку.  «Припини  бити  в  дзвони,  ми  отримали  відповідь  на  наші  молитви!»

Отож,  якщо  ви  бачите  когось,  хто  молиться,  то  ви  можете  припустити,  що  йому  чогось  не  вистачає.  Хтось  просить  жінку,  хтось  грошей,  –  молитва  за  щось,  молитва  за  щастя.  Істинно  щаслива  людина  не  молиться.  Його  щастя  є  його  молитвою.  І  не  може  бути  ніякої  більш  піднесеної  та  більш  релігійної  молитви,  аніж  просто  бути  щасливим.

Щаслива  людина  не  шукає  і  не  чекає  Бога,  бо  її  щастя  і  є  її  Бог,  і  найбільше  що  вона  може  –  просто  дякувати  Йому:  без  слів,  без  походів  до  церкви.  Щаслива  людина  не  молиться  написаними  молитвами,  бо  її  молитва  –  це  її  щастя.  Коли  людина  щаслива  –  вона  вважає  себе  реалізованою  і  в  релігії.  Насправді  так  і  є.  Будьте  щасливі,  і  ви  будете  релігійними:  щастя  –  ось  мета  релігії.

Я  гедоніст,  і  наскільки  можу  бачити,  всі,  хто  пізнав  істину,  були  гедоністами,  незалежно  від  того,  що  вони  говорили.  Будда,  Ісус,  Крішна  –  усі  гедоністи.  Бог,  тобто  сила  що  творить,  є  вершиною  гедонізму,  життєлюбності.  Вона  є  найвищою  вершиною  щасливого  буття  –  якщо  не  Бог  є  найщасливіший,  то  хто  ж  тоді?  І  не  важливо,  чим  займатися,  головне  –  щоб  від  цього  приходила  насолода,  задоволення.

Скинь  із  себе  всі  обумовлення,  які  ти  тягнеш  за  собою.  І  не  засуджуй  своїх  батьків,  бо  це  не  допоможе.  Хоч  ти  і  жертва  їхнього  виховання,  але  як  же  їм  було  вчинити  інакше?  Вони  не  вміли  інакше,  вони  були  жертвами  виховання  своїх  батьків.  Ніхто  не  несе  відповідальності,  тому  не  гнівайся  на  батьків,  що  вони  вбивали  тебе.  Інакше  чинити  вони  не  могли.  Якщо  ти  це  зрозумієш,  ти  відчуєш  співчуття.  Вас  убивали  ваші  батьки,  а  ваших  батьків  –  їхні  батьки,  і  цьому  немає  кінця.  Це  послідовність,  ланцюжок,  який  тягнеться  назад  у  вічність.

Просто  позбався  цього.  Немає  сенсу  засуджувати  когось,  немає  сенсу  сердитись  –  типу  «сердите  молоде  покоління»  чи  ще  що.  Не  в  цьому  суть.  Це  тільки  стане  новою  дурістю.  Спочатку  ти  був  сумним,  тепер  ти  станеш  розгніваним.  Це  так  само  погано,  як  і  бути  сумним.  Просто  побач  все  це  і  вирвися  з  нього.  Просто  вислизни,  як  вуж  зі  своєї  старої  шкіри,  не  здіймаючи  ніякого  шуму.  Саме  це  я  називаю  бунтом.

Революціонери  завжди  переповнені  гнівом.  Вони  кажуть,  що  треба  змінити  виховання,  треба  змінити  суспільство.  Вони  кажуть,  що  світу  потрібний  новий  тип  батьків  –  тільки  так  ми  зможемо  стати  щасливими!  Але  хто  повинен  це  реалізувати  –  адже  ті,  хто  намагаються  це  здійснити,  сидять  у  тому  ж  бруді.  Хто  ж  допоможе?  «Створіть  нове  виховання!»  Але  хто  його  створить?  Спочатку  потрібно  навчити  вчителів.  А  революціонер  є  такою  ж  частиною  всього  безглуздя,  як  і  реакціонер  –  то  хто  ж  буде  здійснювати  революцію?  Ця  надія  марна.

Існує  лише  одна  надія:  ти  можеш  внести  світло  у  свою  власну  сутність.  Це  те,  що  ти  маєш  зараз,  нічого  більше  не  потрібно.  Бачили  ви  колись  змію,  що  вислизає  зі  своєї  старої  шкіри?  Це  робиться  так  само.  Ти  просто  вислизаєш  –  і  все:  пробач  і  забудь  –  у  тебе  тепер  нова  шкіра.  Не  гнівайся  на  батьків  –  вони  самі  жертви.  Поспівчувай  їм.

І  не  гнівайся  на  суспільство  –  інакшим  воно    й  бути  не  могло.  Тобі  можливе  лише  одне:  ти  прямо  зараз  можеш  вислизнути  з  себе.  Почни  відразу  в  цей  момент  бути  щасливим.  Все  готове  –  необхідна  лише  глибока  зміна  у  твоєму  ставленні  до  всього:  щоб  ти  з  цього  моменту  вважав  щастя  добром,  а  страждання  гріхом.

–  Чи  зможу  я  все,  що  тут  відчуваю  з  Вами,  взяти  з  собою,  коли  покину  Вас?

 –  Якщо  ти  підеш  і  не  залишиш  самого  себе  тут,  якщо  ти  своє  «я»  забереш  із  собою  назад  додому,  тоді  все,  що  тут  сталося,  буде  тільки  твоїм  спогадом,  а  все,  що  сталося  тут,  залишиться  тут.  А  якщо  ти  хочеш  взяти  все  це  з  собою,  то  внутрішньо  ти  не  мусиш  забирати  назад  самого  себе.  У  тебе  є  вибір:  або  ти  залишаєш  старого  себе  тут  –  і  тоді  все,  що  ти  відчував,  ти  забереш  разом  із  собою;  або  ти  сам  увесь  повертаєшся  додому  –  тоді  все,  що  ти  відчував,  залишається  тут.  У  тебе  є  вибір.

Якщо  ти  зможеш  відкинути  геть  своє  его,  то  все,  що  відбувається  тут,  буде  реальним.  Якщо  ти  не  зможеш  відкинути  своє  его,  то  від  усього  цього  залишається  тільки  спогад,  і  це  принесе  тобі  ще  більший  смуток,  тому  що  тоді  спогад  переслідуватиме  тебе  як  привид.  Ти  був  упіймав  промінь  світла,  а  тепер  він  зник.  Ти  будеш  ще  більше  нещасливим,  ніж  будь-коли  раніше.  Тепер  ти  знаєш,  що  промінь  існує,  але  ти  втратив  слід.  Ти  сам  дізнався  про  щось,  і  ти  тепер  не  можеш  просто  сказати,  що  цього  не  існує.  Цей  аргумент  вже  не  підходить.  Тепер  ти  не  можеш  просто  стати  атеїстом  і  сказати,  що  Бога  немає  і  не  існує  медитації,  і  що  не  існує  внутрішнього  ядра,  сутності  людини.  Цього  ти  вже  не  можеш  більше  стверджувати.  Ти  це  спробував,  тепер  смак  цього  оточуватиме  тебе  завжди,  переслідуватиме,  гукатиме.

У  тебе  є  вибір.  Ти  можеш  розпрощатися  зі  своїм  «я»,  і  ті  видіння,  які  в  тебе  були  тут,  стануть  частиною  твоєї  дійсності.  Вони  органічно  увіллються  у  твою  загальну  структуру,  кристалізуються.  Але  ти  не  можеш  мати  й  те,  й  інше  –  і  стати  новим,  і  залишити  при  собі  старе  «я».  Ти  можеш  мати  лише  одне  з  двох,  тому  постарайся  перед  тим,  як  ти  підеш,  залишити  своє  «я».  Залишити  так,  щоб  ти    не  сумнівався,  що  твоя  самоціль  є  істинною  і  загальною,  щоб  ти  не  сумнівався,  що  ти  справді  залишив  себе.  Тільки  тоді  ти  станеш  близьким  до  Нього,  де  б  ти  не  був,  навіть  на  іншій  планеті.

–  Вчора  ви  згадали,  що  закон  проти  любові  та  кохання,  але  що  без  закону  любов  з  коханням  не  існують  і  не  можуть  зростати.  Поясніть,  будь  ласка,  чому  закон  необхідний  для  розвитку  любові.

–  Для  будь-якого  зростання  необхідна  протилежність,  оскільки  протилежність  створює  напругу.  В  електриці  наукове  визначення  напруги  –  це  різниця  потенціалів  між  двома  точками.  Чим  та  різниця  більша  –  тим  більша  напруга.  Без  протилежності,  без  напруги  все  розслаблюється  в  смерті.  Це  є  одним  із  основоположних  життєвих  законів.

Кохання  не  може  існувати  без  закону.  Закон  є  його  протилежністю.  Закон  є  щось  неприродне,  механічне;  кохання  ж  природне,  не  механічне.  Кохання  безпричинне;  закон  пов'язаний  з  наявністю  причин  та  наслідків.  Кохання  індивідуальне;  закон  соціальний.  Чи  можна  жити  без  суспільства?  Без  суспільства  ти  не  народився  б.  Тобі  потрібні  мати,  батько,  брати;  потрібна  сім'я,  в  якій  ти  ростеш,  потрібне  суспільство.  Без  суспільства  ти  не  можеш  існувати.

Але  не  забувай,  якщо  ти  будеш  ТІЛЬКИ  частиною  суспільства,  то  ти  знову  прийдеш  до  неіснування.  Ісус  каже:  «Людина  живе  не  хлібом  єдиним».  Ви  думаєте,  що  це  означає,  що  людина  може  жити  без  хліба?  Людина  не  може  жити  тільки  хлібом  єдиним  –  правильно,  абсолютно  правильно,  але  чи  може  жити  людина  без  хліба?  Ні,  це  також  неможливо.  Людині  потрібен  хліб.  Це  потрібно,  але  недостатньо.  Це  дає  вам  основи,  дає  тільки  дихання,  але  не  дозволяє  вам  зробити  ні  стрибок,  ні  політ.  Це  лише  трамплін,  але  не  зупиняйтесь  на  ньому!

Ісус  каже:  «Субота  для  людини,  а  не  людина  для  суботи».  Закон  необхідний,  так  як  необхідне  суспільство.  Закон  є  хліб.  Але  якщо  є  один  тільки  закон  –  ти  існуєш  тільки  як  елемент  суспільства,  і  більше  нічого  в  тобі  немає,  що  хоч  якось  би  виходило  за  рамки  закону,  –  тоді  ти  живеш  даремно.  Тоді  ти  живеш  тільки  хлібом  єдиним  –  їсиш,  спиш,  ходиш  на  свою  ненависну  працю,  щоб  було  за  що  їсти  і  де  жити,  і  більше  нічого,  –  ти  живеш  в  рамках  «можна  тільки  те,  що  дозволено  законом».  Але  ти  можеш  жити,  щось  намазуючи  на  хліб,  прикрашати  своє  житло  будь-якими  творами  власного  виробництва,  –  і  тоді  ти  будеш  жити  в  рамках  «можна  те,  що  не  заборонено  законом».  І  тоді  ти  і  закону  не  порушуєш,  і  не  тримаєшся  в  його  тісних  рамках.

Це  дуже  добре  –  гарно  поїсти  і  виспатися,  але  зовсім  недостатньо.  В  тобі  повинно  поселитися  щось  із  незвіданого,  щось  із  невидимого.  Тобі  конче  необхідна  романтика  невідомого.  Без  неї  ти  будеш  логічним  силогізмом,  а  не  поезією.  Без  неї  ти  будеш  «в  повному  порядку»,  але  й  тільки  «в  повному  порядку».  Ні  романтики,  ні  поезії,  ні  танцю.

Любов  є  таїнство,  а  закон  –  без  таємниць.  Закон  допомагає  тобі  стати  на  ноги  в  суспільстві,  а  любов  дає  тобі  сенс  твого  буття.  Як  часто  доводиться  чути:  «І  в  чому  той  сенс  життя?»  Любов  і  кохання  –  сенс  життя,  а  закон  дає  тільки  основу.  Закон  дає  тобі  фундамент,  а  кохання  –  всю  будівлю,  домівку.

Та  не  забувайте,  що  фундамент  може  існувати  і  без  будівлі,  але  будівля  без  фундаменту  –  ні.  Більш  низьке  може  існувати  без  більш  високого,  але  більш  високе  не  може  існувати  без  більш  низького.  Людина  може  бути  сита  одним  тільки  хлібом  єдиним  –  вона  не  буде  бачити  сенсу  в  житті,  але  вона  буде  існувати  –  вона  буде  відбувати  своє  бідне  існування.  Але  навіть  дуже  закохана  людина  не  може  існувати  без  хліба.  Навіть  Ісус  чи  Будда  не  можуть  існувати  без  хліба.  Вони  знайшли  небесний  храм  любові  і  кохання,  але  вони  не  зможуть  існувати  без  хліба.

Низьке,  в  деякому  розумінні,  не  залежить  від  високого.  А  більш  високе,  в  деякому  розумінні,  залежить  від  більш  низького.  Хтось  може  заперечувати,  але  це  так  і  є.  І  це  здається  простим,  очевидним.  Ви  будуєте  храм…  те,  що  ми  в  Індії  називаємо  «калаш»  –  золотий  шпиль  храму,  не  може  існувати  до  того,  поки  не  побудований  увесь  храм.  Приберіть  будівлю  храму  –  і  золотий  шпиль  упаде.  Він  не  може  стояти  без  храму.  Храм,  звичайно  що,  може  стояти  без  шпиля,  він  взагалі  може  існувати  без  будь-яких  шпилів,  тим  паче  золотих,  в  цьому  немає  жодних  проблем.

Задумайся:  людина  дуже  голодна  –  чи  може  вона  танцювати?  Так,  якщо  хтось  примусить,  то  може,  але  то  буде  не  танець,  бо  не  від  свого  бажання  танець  неможливий.  А  зараз  людина  виснажена,  в  неї  немає  бажання  танцювати.  Вона  навіть  не  може  собі  уявити,  що  для  неї  зараз  означає  танцювати.  Раніше  вона,  більш  за  все,  знала  і  розуміла  як  це,  але  тепер  вона  навіть  повірити  не  може,  що  знала  це.  Танець  здається  неможливим,  неймовірним.  У  виснаженому  тілі  не  може  бути  танцю…  як  потрібно  думати  про  це,  щоб  танець  захопив  тіло?  Але  уявіть  іншу  людину,  яка  достатньо  наситилася,  і  зовсім  не  думає  ні  про  який  танець.  З  нею  немає  ніяких  проблем,  її  життю  нічого  не  загрожує  –  ви  можете  жити  і  рослиною.

Більш  високе  не  є  необхідністю.  Це  воля.  Якщо  ти  хочеш  –  ти  можеш  вирости  до  неї.  Якщо  ні  –  ніхто  тебе  примусити  не  зможе.  Не  зможе  –  і  все.  А  більш  низьке  –  це  необхідність,  до  неї  тебе  можна  примусити,  тут  у  тебе  немає  вибору.  Більш  низьке  повинно  бути  реалізоване  для  того,  щоб  просто  існувати.

Закон  –  проти  любові,  проти  кохання.  Якщо  ти  ревно  притримуєшся  закону  –  ти  не  зможеш  нічого  полюбити,  нікого  покохати  –  кохання  є  спонтанним  почуттям.  Воно  приходить  невідомо  звідки  –  і  туди  ж  може  зникнути.  Кохання  як  таке  не  має  під  собою  ні  бази,  ні  причини.  Воно  трапляється  як  чудо,  воно  магічне.  Чому  і  як  воно  виникає  –  ніхто  не  знає.  Його  не  можна  направити:  воно  –  антизакон,  антилогіка.  Воно  проти  будь-якої  логіки  і  проти  всіх  законів.

Кохання  чи  любов,  не  можна  довести  в  жодній  лабораторії.  І  кохання  не  можна  пояснити  через  логіку.  Якщо  ви  спробуєте  довести  існування  кохання  чи  любові  через  логіку,  то  прийдете  до  висновку,  що  вони  не  існують,  що  вони  просто  неможливі.  Тобто,  кохання  НЕ  МОЖЕ  існувати  –  але,  все  ж  таки,  воно  існує!  Навіть  великі  вчені  закохуються.  Вони  не  можуть  довести  це  в  своїх  лабораторіях,  вони  не  можуть  це  пояснити,  –  але  вони  самі  закохуються!  Навіть  Ейнштейн  закохався.

Кохання  робить  кожного  смиренним.  Навіть  Ейнштейн  –  гордий  своєю  логікою,  аргументацією,  наукою,  –  одного  разу  раптом  закохався:  звичайна  жінка,  майбутня  фрау  Ейнштейн.  Для  нього  раптом  щезло  все  наукове  –  і  він  повірив  у  неймовірне.  Вже  у  поважному  віці  він  тільки  знизував  плечима:  «Так,  це  сталося,  і  якщо  ви  запитаєте  мене  як  вченого,  то  я  не  зможу  нічого  на  це  відповісти.  Але  якщо  ви  запитаєте  мене  як  чоловіка,  то  я  відповім,  що  кохання  –  це  факт».  В  свої  останні  дні  він  казав:  «Якщо  кохання  існує  –  то  може  існувати  і  Бог.  Якщо  одна  неможливість  можлива  –  то  чому  би  не  бути  і  іншій?»  Помер  Ейнштейн  смиренною  і  релігійною  людиною.  Хтось  запитав  його  в  останні  години:  «Якби  Ви  народились  іще  раз,  що  б  Ви  тоді  робили  найохочіше?»  Ейнштейн  відповів:  «Ніколи  знову  я  не  став  би  вченим,  краще  б  я  був  водопровідником».

Що  це  таке  він  хотів  сказати?  Що  це  таке  він  сказав?  Він  сказав,  що  побачив  ницість  всієї  логіки  і  пізнав  обмеженість  всієї  наукової  аргументації.  Він  сказав,  що  причини  і  наслідки  можуть  бути  основою,  але  вони  зовсім  не  є  кульмінацією.  Він  сказав,  що  до  істинного  храму,  до  істинного  таїнства  життя  ідуть  не  через  науку  і  її  можливості,  а  через  любов,  кохання,  молитву,  щастя,  –  через  всі  ці  «неможливості».  Якщо  задуматись  над  цими  речами,  то  в  них  повірити  надзвичайно  важко,  але  якщо  ти  їх  допускаєш,  якщо  ти  дозволяєш  їм  із  собою  статися,  тоді  в  тебе  й  виникає  надзвичайна  довіра  і  безмежна  благодать.

Мойсей  є  закон.  Суспільство  не  може  жити  без  Мойсея  –  він  є  необхідність.  Суспільство  не  може  собі  дозволити  це  втратити.  Суспільство  без  Мойсея  було  б  повним  хаосом.  Мойсей  абсолютно  необхідний.  Він  є  основа.  Але  Ісус  є  любов.  Мойсей  необхідний,  але  не  достатній.  Якщо  Мойсей  один  керує  світом,  то  не  варто  і  жити  в  такому  світі.

Ісус.  Легенький  вітрець  із  невідомого  –  ніхто  не  знає,  звідки  він  прийшов,  ніхто  не  знає,  куди  він  піде.  Впровадження  вічного  в  тимчасове  –  ява  таємного  у  відомому.

Ісус  не  може  прийти  без  Мойсея,  запам'ятайте  це.  Мойсей  –  це  хліб,  Ісус  –  це  вино.  Ти  можеш  існувати  на  одному  хлібі,  але  в  тобі  не  буде  нічого  романтичного.  Вино  –  це  романтика,  танець,  радість,  тріумф,  екстаз.

Так,  Мойсей  може  існувати  без  Ісуса…  але  Ісус  без  Мойсея  існувати  не  може.  Тому  Ісус  знову  і  знову  каже:  «Я  не  руйнувати  прийшов,  але  виконати».  Мойсей  був  тільки  основою.  На  ньому  Ісус  спорудив  храм  Господній.

Мойсей  є  абсолютно  порядним  громадянином,  гарною  людиною.  Ісус  не  такий  гарний  громадянин.  Іноді  закрадається  сумнів  –  гарний  Ісус  чи  ні;  він  бентежить.  Він  спілкується  з  п'яницями,  живе  у  повії.  Неможливо  собі  уявити,  щоб  таке  робив  Мойсей.  Мойсей  –  абсолютно  порядна  людина,  але  якраз  через  це  йому  чогось  і  не  вистачає:  краси,  пориву,  волі.  Він  рухається  завжди  по  правильній  колії,  він  –  як  залізничне  полотно.  Ісус  –  як  річка.  Ісус  постійно  змінюється  –  іноді  він  повертає  вліво,  іноді  вправо,  іноді  повністю  змінює  напрямок  свого  руху.

Мойсей  –  абсолютно  правдоподібний;  Ісус  –  не  зовсім  такий.  Іноді  й  сам  себе  запитуєш:  правильно  чи  неправильно  вчиняє  ця  людина?  В  цьому  й  була  проблема  юдеїв.  Вони  жили  хлібом  Мойсея,  вони  виконували  десять  його  заповідей,  а  тепер  з'являється  ця  людина  і  проголошує:  «Поправді  ж  кажу  вам:  доки  небо  й  земля  не  минеться,  –  ані  йота  єдина,  ані  жоден  значок  із  Закону  не  минеться,  аж  поки  не  збудеться  все».  І  далі:  «Я  не  руйнувати  прийшов,  але  виконати».  Але  що  означає  це  його  «виконати»?  Ісус  же  зовсім  не  схожий  на  Мойсея!  Він  же  зовсім  не  такий!

Він  зовсім  не  засуджує  зло.  Він  каже:  «Не  судіть!»  Мойсей  –  великий  суддя,  але  Ісус  каже:  «Не  судіть,  щоб  і  вас  не  судили».  Мойсей  проголошує:  «Не  чиніть  зла»,  а  Ісус:  «Не  противитись  злому»,  –  дуже  заплутано.  Він,  мабуть,  породив  великий  хаос:  де  б  він  не  з'являвся,  він,  мабуть,  сповнював  голови  людей  конфузами  і  протиріччями.  Він,  мабуть,  нагнав  багато  страху.  Саме  тому  вони  помстилися  йому  та  вбили  його.  Це  цілковито  логічно.

Будду  в  Індії  не  вбили,  Махавіру  –  не  вбили;  правда,  часом  у  них  кидали  каміння,  або  робили  щось  подібне,  але  їх  не  повісили,  не  розіп'яли.  Вони  ніколи  настільки  не  бентежили  розум  людей,  як  робив  це  Ісус.  Вони  несли  в  собі  щось  від  Мойсея,  а  Ісус  нічого  не  мав  від  Мойсея.  Махавіра  мав  багато  від  Мойсея.  У  ньому  є  як  трохи  від  закону,  так  і  трохи  від  кохання.

Ісус  є  чисте  кохання.  Ось  чому  його  розіп'яли.  Його  мали  розіп'яти  –  таке  чисте  кохання  не  терплять,  така  чиста  благодать  нестерпна  тим,  хто  її  ще  не  пізнав.  Сама  його  присутність  нестерпна,  оскільки  вона  завдає  біль.  Сама  присутність  Ісуса  збентежує  вас,  і  єдиною  можливістю  захистити  себе  є  вбивство,  знищення  цієї  людини.

Вбиваючи  Ісуса,  люди  намагалися  жити  тільки  Мойсеєм  і  законом,  не  дбаючи  про  кохання.  Розп'яття  Ісуса  на  хресті  є  не  що  інше,  як  вказівка  на  те,  що  звичайний  розум  воліє  жити  без  кохання.  Було  розп'яте  кохання,  а  не  Ісус.  Він  лише  його  символ.

Тут  існує  низка  складних  проблем.  Юдеї  завжди  дивувалися,  як  вдалося  Ісусу  вплинути  на  весь  світ,  якщо  на  них  він  зовсім  ніяк  не  вплинув.  Юдеї  –  це  великі  вчені.  Їхні  рабини  є  великими  вченими  мужами,  і  вони  намагалися  довести,  що  Ісус  не  сказав  жодного  нового  слова;  що  все,  що  він  промовляв,  міститься  у  священних  писаннях  юдеїв.  Як  ця  людина  могла  стати  цілою  віссю  людства?  Як  це  трапилося?  Що  відбулося?  Це  здається  неймовірним.

Певною  мірою  вони  мають  рацію.  Ісус  не  промовив  жодного  слова,  яке  не  можна  було  б  знайти  у  висловах  старих  вчителів.  Ні,  він  не  сказав  жодного  нового  слова.  Але  не  в  цьому  полягала  його  неповторність  –  його  неповторність  полягала  у  тому,  як  він  це  сказав.  Не  слово  –  а  те,  як  він  його  висловив!  У  Старому  Завіті  постійно  зустрічаєш  вираз:  «Господь  сказав...  Господь  промовив…»  Але  це  не  є  типовим  для  Ісуса;  якщо  Ісус  говорить  те  саме,  то  він  формулює  це  так:  «Я  говорю  вам...»,  а  не:  «Господь...»  Він  є  Господь.  Старий  Завіт  каже:  «Це  говорить  Господь».  Ісус  каже:  «Я  говорю  вам...»  Старі  рабини  бурмотять,  а  Ісус  каже.  Старі  рабини  мають  запозичену  славу,  а  Ісус  –  свою  власну.  Старі  рабини  говорять  від  імені  авторитету,  а  Ісус  –  сам  авторитет.  У  цьому  колосальна  різниця.

Кажуть,  що  одного  разу  вороги  Ісуса  послали  якогось  дужого  чоловіка  схопити  його  і  привести  до  храму.  Ісус  навчав  біля  храму,  зібрався  натовп.  Чоловік  пішов  туди,  щоб  схопити  Ісуса,  щоб  ув'язнити  його,  але  натовп  був  великий,  і  йому  довелося  проштовхуватися  крізь  натовп,  щоб  пройти  до  Ісуса.  Це  тривало  деякий  час.  Поки  він  протискався,  йому  довелося  мимоволі  слухати,  що  казав  Ісус.  І  коли  він  дібрався,  то  забув,  навіщо  прийшов.  Тепер  йому  стала  зрозуміла  неможливість  схопити  Ісуса  і  він  повернув  назад.

Вороги  запитали  його:  «Чому  ти  повернувся?  Чому  ти  не  схопив  його?»

Він  відповів:  «Так,  я  хотів  це  зробити,  але  до  мене  дійшли  його  слова.  І  я  мушу  вам  сказати:  так,  як  говорить  ця  людина,  –  ще  ніхто  не  говорив!  Те,  як  він  говорив,  його  авторитет,  сила,  з  якою  говорив,  заволоділи  мною.  Я  був  загіпнотизований.  Для  мене  стало  неможливим  схопити  цю  людину».

Ісус  є  кохання,  любов.  Кохання  має  свій  власний  авторитет,  його  авторитет  не  запозичений.  Старі  рабини  і  люди  Старого  Завіту  –  як  місяць  –  запозичене,  відбите  світло.  Ісус  –  сонце,  він  світить  своїм  власним  світлом.  Кохання  має  власний  авторитет,  а  закон  ніколи  не  має  свого  власного  авторитету.  Авторитет  закону  іде  від  авторитету  Мойсея,  Ману,  Маркса.  Авторитет  закону  йде  від  авторитету  писання,  традиції,  угоди.  Авторитет  закону  завжди  йде  від  авторитету  старого  –  він  ніколи  не  буде  свіжим  та  новим.

Кохання  протилежне  закону.  Але  якщо  у  тебе  є  кохання,  ти  можеш  також  відповідати  і  закону,  тут  немає  жодної  проблеми.  Але  тоді  ти  набагато  більший  від  закону  –  ти  в  собі  маєш  щось  від  кохання.

Ти  живеш  у  суспільстві,  ти  маєш  дотримуватися  правил.  Вони  є  не  більше,  ніж  «тримайся  правої  сторони»,  або  «тримайся  лівої  сторони»  –  в  них  немає  нічого  підсумкового.  Одні  тільки  правила,  щоб  тримати  під  контролем  рух  суспільства,  бо  інакше  сам  рух  став  би  неможливим.  Це  добре  там,  де  це  доречно.  Але  не  вір,  що  ти  досяг  би  чогось,  якби  завжди  дотримувався  лівої  чи  правої  сторони.  Це,  звичайно,  добре  там,  де  це  необхідно  робити,  але  це  не  дуже  багато  означає,  –  чого  ти  досяг?  Так,  твій  рух  буде  здійснюватися  найзручнішим  для  тебе,  і  для  всіх,  чином,  –  але  чого  ти  досяг?

Будь-яка  мораль,  будь-який  закон  хороший,  якщо  він  доречний,  але  цього  далеко  не  достатньо.  Необхідне  кохання.  Необхідна  любов.  Кохання,  любов  –  це  свого  роду  безумство,  вони  нелогічні,  нераціональні.

–  Свідчення,  усвідомленість,  медитація  бачаться  раптом  усі  разом  як  далекі  та  чисті  ідеї  дорослих  перед  потоком  неприборканого  дитячого  поклоніння,  яке  мене  наповнює,  коли  я  слухаю,  як  Ви  кажете  про  Ісуса.  Моє  доросле  «я»  каже:  «Остерігайся,  не  піддавайся  сльотливій,  сонній  сентиментальності  –  це  всього-на-всього  твоє  дитяче  християнське  виховання».  Але  імпульсивна,  пристрасна  семирічна  дитина  охоче  показала  б  язика  дорослому  і  серйозному  спіритуалісту.  Яке  ж  моє  справжнє  «я»?

–  Ні  те,  ні  інше,  –  але  питання  поставив  той,  хто  спостерігає  і  те  й  інше.  Кожній  людині  не  сім  і  не  сімдесят  років  –  скільки  б  їй  не  було.  Вік  не  має  значення,  вік  не  відноситься  до  людини,  до  тебе.  Ти  –  вічний:  ти  ні  дитина,  ні  молодик,  ні  старий.  Чому  всі  кажуть,  що  стара  людина  стає  схожою  на  дитину,  а  самі  про  себе  в  середньому  віці  цього  усвідомити,  зрозуміти  не  можуть?

Повертайся  завжди  до  того  себе,  хто  свідчить,  хто  засвідчує,  проникай  все  глибше  і  глибше  в  свої  свідчення,  –  і  тоді  питання,  скільки  тобі  років,  стане  зовсім  неважливе,  воно  відпаде  саме  і  ти  можеш  забути,  якого  ти  року  народження.  Не  давай  встановитися  у  собі  ніякому  іншому  ототожненню,  крім  ототожнення  з  дійсністю,  –  ні  дитячому,  ні  дорослому,  ніякому.  Усі  ототожнення  є  пута.

Повна  свобода  не  укладається  в  жодному  ототожненні.  Навпаки  –  повна  свобода  лежить  у  неототожненні  з  усіма  і  кожним.  Одного  разу,  коли  будуть  зруйновані  всі  твої  ототожнення  і  вони  спадуть  із  тебе,  як  непотрібний  одяг,  коли  ти  станеш  абсолютно  оголеним  у  своїй  свободі,  тоді  ти  й  дізнаєшся,  хто  ти  є  насправді.

Насправді  ви  всі  –  боги  у  вигнанні.  Лише  стаючи  свідком,  ви  згадаєте  про  те,  хто  ви  є.  Тоді  зникають  усі  страждання,  зникають  злидні.  Ви  і  є  царство  Боже.

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015131
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.06.2024

Виходжу…

виходжу  із  тіла  тепер  не  один  я  нас  двоє
і  той  що  зостався  навряд  чи  потрібен  мені
хоча  я  люблю  його  з  ним  ми  жили  одним  роєм
та  рано  чи  пізно  той  вулик  лишиться  на  дні

а  я  полечу  собі  в  вись  та  й  кудись  аж  у  безвість
до  щему  знайомих  та  ще  незнайомих  життів
і  хай  мені  вслід  всі  кричать  спантеличено  крейзі
та  я  ще  ніколи  як  зараз  цього  не  хотів

я  стану  невидимий  ввесь  як  бажання  у  серці
а  з  мозку  зітру  усю  заздрість  ненависть  пиху
візьму  й  подарую  задарма  всім  людям  усе  це
й  себе  у  такецьке  життя  вже  назавжди  вдмухну

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014875
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.06.2024

Бесіди про релігійність. Бесіда 1. І слово сталося тілом.

переклад

Вступне  слово  перекладача

Це  той  випадок,  коли  вперше  читаєш  записані  слова,  які  колись  промовив  Бхагаван  Шрі  Раджніш,  і  думаєш:  «Все  це  я  міг  сказати  сьогодні  й  сам…  але…  власного  словникового  запасу  малувато…»

І  перекладав  я  тільки  ті  слова,  які  хочу  сказати  теж.

Бесіда  1.  І  Слово  сталося  тілом

–  Я  хочу  говорити  про  Христа,  але  не  про  християнство.  Християнство  не  має  нічого  спільного  із  Христом.  Фактично  християнство  проти  Христа  так  само,  як  і  буддизм  проти  Будди,  а  джайнізм  проти  Махавіри.  Христос  сам  собою  є  чимось  таким,  що  не  можна  організувати:  сама  природа  його  є  бунтом,  а  бунт  неможливо  організувати  –  він  непередбачуваний.  Організовуючи  бунт  –  ви  вбиваєте  його.  Тоді  лишається  мертвий  труп.  Ви  можете  поклонятися  йому,  але  трансформувати,  перемінити  вас  він  не  зможе.  Ви  можете  тягти  таку  свою  ношу  через  віки  і  віки,  але  вона  тільки  обтяжуватиме  вас,  і  ніколи  не  визволить.  Ось  чому  хай  із  самого  початку  все  буде  абсолютно  прозоро:  я  цілком  і  повністю  за  Христа,  але  жодна  моя  найменша  частиночка  не  за  християнство.  Якщо  ви  хочете  Христа,  ви  повинні  вийти  за  межі  християнства  як  усталеної  релігії.  Якщо  ви  занадто  чіпляєтесь  за  те  християнство  –  ви  не  зможете  зрозуміти  Христа.  Христос  поза  межами  всіх  церков.

Христос  є  самою  суттю  релігії.  У  Христі  реалізуються  всі  прагнення  людства.  Він  –  рідкісний  синтез.  Зазвичай  людська  істота  живе  в  агонії,  муках,  занепокоєнні,  болі  та  стражданнях.  Якщо  ви  подивитеся  на  Крішну  –  він  дотримується  іншого  полюса:  він  живе  в  екстазі.  У  Крішни  немає  жодної  агонії,  його  страждання  зникають  зовсім.  Ви  можете  його  любити,  ви  можете  якийсь  час  із  ним  потанцювати,  але  між  вами  і  ним  відсутній  міст.  Ви  в  стражданні,  а  він  у  екстазі,  –  де  ж  міст?

Будда  пішов  іще  далі.  Він  ні  в  стражданні,  ні  в  екстазі.  Він  абсолютно  мовчазний  і  спокійний.  Він  так  далеко,  що  побачити  його  можна,  але  повірити,  що  він  взагалі  існує,  важко.  Він  постає  як  міф,  як  найсокровенніша  мрія  людства.  Як  може  така  людина  ходити  цією  землею,  лишаючи  позаду  всі  страждання  та  екстази?  Він  надто  далеко  звідси.

Ісус  є  кульмінацією  всіх  очікувань.  Він  страждає  так  само,  як  і  ви,  як  і  будь-яка  народжена  людина  –  він  страждає  на  хресті.  І  він  іноді  у  такому  самому  екстазі,  в  якому  постійно  Крішна:  він  святкує,  він  пісня,  він  танок.  Але  разом  із  стражданням  та  екстазом  він  також  і  трансценденція.  Бувають  моменти,  коли  ви  підходите  до  Ісуса  все  ближче  і  ближче,  і  ви  бачите,  що  його  внутрішньою  сутністю  є  зовсім  не  хрест  і  не  святкування,  а  саме  трансценденція  –  перевершення  всього  цього.

У  цьому  краса  Христа  –  міст  існує!  Ви  можете  не  відразу,  а  поступово  наближатися  до  нього,  а  він  може  підвести  вас  до  невідомого  так  повільно,  що  ви  навіть  не  помітите,  коли  точно  ви  перейшли  межу,  де  ви  перейшли  з  відомого  у  невідоме,  де  зникає  світське  і  з'являється  Бог.  Ви  можете  довіряти  йому,  бо  він  на  вас  такий  схожий,  –  і  все  ж  таки  не  схожий;  ви  можете  повірити  в  нього,  тому  що  він  є  частиною  вашого  страждання;  просто  кажучи  –  ви  можете  зрозуміти  його  мову.

Саме  тому  і  став  Христос  такою  віхою  в  історії  людства.  Не  випадково  народження  Ісуса  стало  найважливішою  датою  історії.  Так  і  має  бути.  До  Христа  –  один  світ,  після  Христа  –  зовсім  інший  світ.  Він  є  демаркаційною  лінією  у  свідомості  людства.  Існує  так  багато  календарів,  так  багато  способів  обчислювати  дати,  але  той  календар,  який  ґрунтується  на  Христі,  є  найзначнішим.  Щось  змінилося  в  людині  з  його  появою.  Разом  з  ним  щось  проникло  у  свідомість  людини.  Будда  прекрасний,  чудовий,  але  він  не  від  світу  цього.  Крішну  можна  любити,  але  ж  відсутній  міст.  Христос  же  сам  є  мостом.

Виходячи  з  цих  міркувань,  я  й  вирішив  говорити  про  Христа.  Але  не  забувайте,  що  я  говорю  не  про  християнство.  Церква  завжди  спрямована  проти  Христа.  Якщо  спробувати  організувати  бунт,  він  повинен  зазнати  краху.  Якщо  неможливо  організувати  бурю  –  то  як  же  можна  організувати  бунт?  Бунт  тільки  доти  є  істинним  і  живим,  доки  він  є  хаосом.

З  Ісусом  хаос  вривається  у  людську  свідомість.  Сьогодні  твоя  власна  організація  вже  не  може  бути  нав'язана  ззовні,  суспільством,  –  порядок  має  бути  привнесений  самим  тобою  до  самого  ядра  твоєї  власної  сутності.  Христос  вніс  хаос.  Тепер  тобі  треба  народитися  з  цього  хаосу  зовсім  заново:  порядок,  що  йде  із  самого  внутрішнього  ядра  твоєї  сутності,  не  є  новою  церквою,  а  навпаки  –  він  є  новою  людиною.  Не  нове  суспільство  –  нова  людська  свідомість.  Саме  у  цьому  одкровення  Ісуса.

А  ці  слова  з  Євангелія  від  Івана  –  «Споконвіку  було  Слово…»  –  як  часто  ви  їх,  мабуть,  чули,  як  часто  ви  їх  вже  читали!  Вони  стали  майже  порожніми,  безглуздими,  незначними,  тривіальними.  Їх  так  часто  повторювали,  що  зараз  у  вашій  середині  більше  не  б'є  дзвін,  коли  ви  їх  чуєте  знову.  Однак  у  цих  словах  величезний  потенціал!  Їхній  зміст,  можливо,  втрачений  для  вас,  але  якщо  ви  будете  трохи  пильнішими,  більш  усвідомленими,  то  зміст  цих  слів  може  знову  повернутися  до  вас.  Щоб  повернути  їхнє  значення,  потрібно  боротися...  приблизно  так  само,  як  ви  у  моря  відвойовуєте  сушу.

Споконвіку  було  Слово…  Християнство  обгорнуло  ці  прекрасні  слова  такою  величезною  кількістю  інтерпретацій,  що  їхня  первісна  свіжість  зникла  в  устах  священиків,  які  просто  повторюють  їх  як  папуги,  не  знаючи,  що  вони  говорять,  –  не  розуміючи,  не  вагаючись,  не  тремтячи  від  святості  цих  слів.  Як  механічні  роботи,  вони  просто  повторюють  лише  слова.  Їхні  жести  не  справжні,  бо  все  просто  завчено  напам’ять.

Мене  одного  разу  запросили  до  християнського  богословського  коледжу.  Я  дивувався,  коли  вони  водили  мене  тим  коледжем.  Це  один  із  найбільших  богословських  коледжів  в  Індії:  щороку  вони  випускають  від  двохсот  до  трьохсот  християнських  священиків  та  місіонерів,  а  навчання  триває  п'ять  років.  Їх  там  навчають  усьому:  навіть  тому,  як  стояти  на  церковній  кафедрі,  як  говорити,  як  акцентувати  на  чомусь  увагу,  як  жестикулювати  руками,  –  всього  цього  їх  треба  навчити!  Тоді  все  це  стає  фальшивим,  несправжнім,  кожен  виконуватиме  лише  порожню  жестикуляцію.

Ці  слова  –  початок  Євангелія  від  Івана  –  як  вогонь,  як  жар,  але  через  багатовікове  повторення,  папузство,  на  цей  жар  потрапило  багато  пилу.  Я  спробую  його  знову  розпалити.  Будьте  дуже  уважними,  бо  зараз  ми  вступаємо  на  з  давніх-давен  відомий  шлях,  але  зовсім  невідомим  вам  чином.  Ми  вступаємо  на  дуже  добре  відому  територію,  але  з  зовсім  іншим,  новим  ставленням  до  неї.  Територія  ця  дуже  давня,  і  мої  зусилля  будуть  спрямовані  на  те,  щоб  дати  вам  нову  свідомість  для  того,  щоб  розглянути  цю  територію  заново.  Я  би  з  радістю  позичив  вам  свої  очі,  щоб  ви  могли  поглянути  на  старі  речі  в  новому  світлі.  Але  якщо  у  вас  з’являться  власні  нові  очі,  то  все  для  вас  стане  новим  назавжди.  Слухайте:

«Споконвіку  було  Слово,  а  Слово  в  Бога  було,  і  Бог  було  Слово»

Упанішади  здаються  лише  слабким  звуком,  Веди  бліднуть  від  заздрощів:  споконвіку  було  Слово…  «Споконвіку»,  або  як  раніше  писалося  «спочатку»,  чи  «напочатку»,  не  є  ніяким  початком  всього  часу  як  такого,  як  його  інтерпретують  християни.  Вони  навіть  придумали,  що  колись  був  якийсь  конкретний  день,  коли  Бог  створив  світ.  Навіть  дату  були  придумали.  Стверджувати  це  –  абсолютна  безглуздість,  бо  ніхто  не  знає,  був  початок  чи  його  не  було,  так  само  як  ніхто  не  знає,  буде  кінець  всього  чи  його  не  буде  ніколи.  І  ніколи  ніхто  цього  не  дізнається  –  це  єдина  річ,  якій  не  судилося  стати  знанням,  бо  саме  на  цій  речі  засноване  все  поняття  «життя».  Не  може  один  гвинтик  знати  про  ввесь  механізм  абсолютно-абсолютно  все  –  інакше  він  зрівняється  з  його  господарем,  стане  його  шантажем;  інакше  він  запросто  може  зруйнувати  роботу  всього  механізму.  З  цим  треба  просто  змиритися  і  прийняти.

Та  і  як,  власне  кажучи,  без  часу  може  бути  початок?  Для  того,  щоб  щось  почалося,  повинен  спочатку  з’явитися  час.  Але  якщо  часу  ще  не  існує,  то  що  тоді  означає  «споконвіку»  чи  «напочатку»?  «Споконвіку»,  як  і  «напочатку»,  являється  частиною  часу  і  не  може  передувати  йому.  Отже,  «Споконвіку»,  як  і  «напочатку»,  це  тільки  образний  вираз,  –  Євангеліє  ж  має  з  чогось  починатись?  «Споконвіку»  просто  означає,  що  ми  не  знаємо,  звідколи.

Але  з  самого  початку,  якщо  він  навіть  і  був,  існував  Бог  як  творча  сила.  Дозвольте  мені  висловитися  наступним  чином:  Бог  є  тво́рення.  Ви  можете  навіть  опустити  слово  «Бог».  Навіть  саме  Євангеліє  намагається  уникати  слова  «Бог»:  «Споконвіку  було  Слово,  а  Слово  в  Бога  було,  і  Бог  було  Слово».

Споконвіку  було  Слово…  Про  яке  це  «Слово»  тут  ідеться?  Що  це  за  слово?  Той,  хто  пізнав  істину,  добре  знає,  що  безглуздо  називати  Бога  якимось  ім'ям.  Немає  імені,  немає  визначення,  і  всі  слова  нікчемні,  бо  вони  не  зможуть  охопити  все  ціле.  «Слово»,  знову  ж  таки,  є  лише  стилістичним  засобом  для  вказівки  чогось  безіменного,  невідомого.  Споконвіку  було  Слово…

Юдейство,  яке  передувало  Ісусу  і  вершиною  творіння  якого  був  Ісус...  Юдейський  дух  знайшов  в  Ісусі  своє  втілення.  Звичайно,  вони  відкинули  Ісуса,  але  це  вже  інша  історія.  Часто  трапляється  так,  що  хтось,  хто  живе  серед  вас,  приводить  цілий  народ  до  самореалізації,  але  ця  самореалізація  настільки  нескінченна,  така  неосяжно  велика,  а  ви  настільки  нижчі  за  все  це,  що  ви  не  вірите  в  це  –  і  зрікаєтеся  цього.

Христос  піднісся  високо.  Юдеї  століттями  чекали  на  цю  людину  –  бачите  іронію,  –  вони  століттями  чекали,  що  з'явиться  ця  людина;  всі  їхні  надії  були  спрямовані  до  цієї  людини,  яка  змінить  їхнє  життя  і  побудує  для  них  на  землі  Царство  Боже...  а  потім  з'являється  ця  людина,  і  саме  ті,  хто  на  неї  чекав,  не  можуть  повірити  їй,  не  довіряють  їй.  Що  сталося?

Вони  були  занадто  захоплені  самим  очікуванням.  «Якщо  це  та  сама  людина,  то  що  ж  ми  тоді  робитимемо  далі?»  Тоді  з  очікуванням  покінчено,  має  бути  покінчено.  А  вони  так  довго  чекали,  що  вже  нічого,  крім  очікування,  не  робили.  У  релігійному  аспекті  це  було  все,  чим  вони  взагалі  займалися  –  чекали  на  пришестя  Сина  Божого.  А  тепер  ця  людина  раптом  з'являється  і  каже:  «Я  ось».

І  замість  того,  щоб  іти  за  цією  людиною,  їм  краще  знову  сховатися  за  очікування...  бо  один  погляд  на  цю  людину  означає  кінець.  Після  цього  вже  не  буде  чого  чекати.  Очікування  майбутнього  зникне,  надія  зникне,  пророцтво  зникне.  Цей  чоловік  сам  став  би  загальною  надією,  загальним  пророцтвом,  знищив  би  їхнє  майбутнє,  –  а  це  вже  занадто!  Стародавній  розум  став  одержимим  своїм  власним  очікуванням,  власним  стражданням,  власним  розчаруванням,  –  така  людина  була  йому  занадто.

Так  трапляється:  якщо  ти  надто  довго  хворів,  ти  починаєш  потихеньку  втягуватись  у  свою  хворобу.  Тепер  ти  боїшся  знову  одужати  –  тебе  лякає  те,  що  тобі  знову  треба  буде  повертатися  до  своєї  установи,  до  вуличної  метушні.  Кілька  років  ти  відпочивав,  був  вільний  від  усіх  турбот;  ти  дозволив  собі  розслабитись.  Тепер  знову  відповідальність!  І  не  тільки  це  –  протягом  твоєї  хвороби  тобі  всі  співчували.  Ти  став  центром  сім'ї,  друзів,  знайомих,  усі  були  до  тебе  доброзичливі.  І  тепер  знову  повертатися  в  грубий  і  жорстокий  світ?  Розум  відсахується  від  цього.  Здається,  що  цього  не  варто  робити.

А  якщо  увесь  народ  надто  довго  чекав...  юдеї  завжди  були  в  стані  очікування.  Вони  й  зараз  ще  чекають,  а  людина  була  тут  і  знову  пішла.  Але  вони  надто  багато  вклали  в  очікування.  Їхнє  очікування  стало  їхньою  молитвою  –  їх  синагоги  є  не  що  інше,  як  зали  очікування  месії,  що  прийде  сюди.  А  він  вже  був  там!

І  я  кажу  вам:  якщо  він  прийде  знову,  –  хоча  я  не  думаю,  щоб  він  знову  повторив  ту  ж  помилку,  –  якщо  він  прийде  знову,  юдеї  знову  не  приймуть  його.  Бо  що  ж  тоді  стане  з  їхнім  очікуванням?  Вони  надто  довго  жили  цим.  Їхня  в'язниця  стала  їхньою  домівкою,  і  вони  її  прикрасили.  А  тепер  треба  вийти  під  суворе,  відкрите  небо,  під  палюче  сонце,  під  дощові  хмари,  де  часом  холодно  чи  спекотно,  –  це  небезпечно.  А  так  вони  у  затишку…

«Споконвіку  було  Слово…»

Юдеї  завжди  наполегливо  підкреслювали,  що  ім'я  Бога  не  можна  вимовляти,  бо  це  те,  що  потрібно  зберігати  глибоко  у  своєму  серці.  Вимовляти  його  вголос  означало  б  зробити  його  мирським,  зробити  частиною  звичайного  світу  та  простолюдної  мови.  Повторювати  його  знову  і  знову  означало  б  втратити  його  значення  та  зміст.

Якщо  ти  когось  кохаєш  і  протягом  усього  дня  говориш:  «Я  кохаю  тебе,  я  кохаю  тебе,  я  кохаю  тебе...»,  –  то  предмет  твого  кохання  буде  спочатку  щасливий,  але  рано  чи  пізно  йому  це  набридне.  «Я  кохаю  тебе,  я  кохаю  тебе...»  Ти  робиш  прекрасні  слова  безглуздими.  Не  вимовляй  їх  так  часто,  тоді  вони  матимуть  силу.  І  саме  ті,  хто  дійсно  кохає,  можливо,  взагалі  таких  слів  не  вживають.  Якщо  кохання  не  проявляється  саме  собою,  то  воно  насправді  й  не  може  бути  висловлене,  –  немає  необхідності  говорити  про  те,  чого  немає.  А  якщо  кохання  саме  себе  виявляє  і  без  слів  –  що  тоді  ще  треба  говорити?  Можливо,  кілька  ключових  слів,  які  ви  рідко,  лише  дуже  рідко  вживаєте.  Вони  повинні  зберігатися  для  рідкісних  випадків  –  коли  ви  торкаєтеся  самої  вершини.

Юдеї  завжди  наполягали  на  тому,  що  ім'я  Бога  не  повинно  бути  на  вустах.  За  старих  часів  був  звичай,  що  тільки  священнослужителі  високого  сану  храму  Соломона  мали  право  його  вимовляти  –  і  лише  один  раз  на  рік.  Ніхто  інший  не  міг  цього  робити.  І,  таким  чином,  «Слово»  –  це  код,  код  для  імені  Бога.  Щось  потрібно  використовувати,  щоб  вказати  на  Нього,  а  це  такий  чудовий  код:  Слово.  Вони  не  вживають  якихось  конкретних  слів,  вони  просто  кажуть:  «Слово».  Те  саме  сталося  і  в  Індії.  Запитайте  сикхів,  послідовників  Нанака.  Вони  кажуть:  «Нам».  Це  означає  –  «Ім'я».  Вони  не  називають  ім'я,  вони  просто  кажуть:  «Ім'я».  Це  означає  те  саме,  що  і  «Слово».

Тільки  священик  високого  сану  мав  право  вимовляти  його,  але  перед  тим  він  повинен  був  очиститися.  Цілий  рік  він  проводив  очищення  –  він  готував  себе  в  постах  та  молитвах.  Потім  один  раз  на  рік  вся  громада  збиралася,  але  навіть  тоді  священик  не  промовляв  слово  перед  натовпом.  Він  ішов  у  внутрішнє  святилище  храму,  двері  зачинялися.  У  глибокій  тиші,  де  ніхто  його  не  міг  почути  –  натовп  чекав  зовні  і  не  було  можливості  щось  почути,  –  він  вимовляв  ім'я  з  надзвичайною  урочистістю,  любов'ю  та  жахом.  Він  вимовляв  ім'я  від  усієї  громади.

Саме  цього  щасливого  дня  вимовлялося  ім'я.  Після  цього  протягом  року  ім'я  не  можна  було  вимовляти.  Його  треба  нести  в  серці,  воно  має  бути  як  насіння.  Якщо  ви  постійно  вийматимете  насіння  з  ґрунту,  воно  ніколи  не  проросте.  Тримайте  його  глибоко  всередині.  Поливайте  його,  захищайте  його,  але  зберігайте  його  всередині  вашого  ґрунту  так,  щоб  воно  могло  сходити,  давати  плоди,  вмирати  та  знову  відроджуватися.

Ім'я  Бога  слід  зберігати  глибоко  в  серці.  Навіть  тобі  самому  не  потрібно  його  чути.  Воно  має  бути  так  глибоко  в  тобі,  в  таких  найпотаємніших  твоїх  глибинах,  щоб  воно  не  стало  навіть  твоєю  думкою.  У  цьому  весь  сенс  відходу  священика  у  внутрішнє  святилище.  Ніхто  не  чує,  двері  замкнені,  і  він  вимовляє  ім'я  один  раз.

Сенс  цього  ось  у  чому:  прийди  в  найпотаємніше  святилище  твого  серця,  очистись,  і  час  від  часу,  якщо  ти  відчуваєш  аромат  твоєї  істинної  сутності  –  якщо  ти  на  вершині  своєї  енергії,  –  якщо  ти  справді  живий  і  без  найменшого  сліду  смутку,  –  ти  будеш  щасливий,  надзвичайно  щасливий;  ти  відчуєш  екстаз  і,  при  цьому,  будеш  дуже  спокійним;  коротше,  в  такому  стані,  коли  ти  будеш  дякувати,  коли  ти  будеш  почуватися  вдячним,  –  тоді  йди  у  своє  найпотаємніше  святилище  щоб  зустрітися  з  Його  ім’ям.  Всі  твої  думки  залишаться  зовні  –  вони  «натовп».  Ти  йдеш  усе  глибше  і  глибше  у  своє  серце,  і  вимовляєш  це  там  так  тихо,  щоб  не  почути  навіть  у  думці.  Тільки  так  треба  вимовляти  це  Слово.

«Споконвіку  було  Слово,  а  Слово  в  Бога  було,  і  Бог  було  Слово»

Не  існує  різниці  між  Богом  та  Його  ім'ям.  Він  не  має  імені.  Він  сам  своє  ім'я.  Його  буття  є  Його  ім'ям.  Його  існування  є  Його  ім'ям.

Народжується  дитина.  Як  її  звати?  Ніяк.  Але  вона  існує!  Це  існування  і  є  її  ім'ям.  Потім,  з  утилітарних,  з  практичних  міркувань  ми  даємо  дитині  ім'я,  і,  поступово,  ми  забуваємо  про  її  наявність  як  такої.  І  людина  вже  сама  себе  ідентифікує  не  зі  своїм  існуванням  як  таким,  а  зі  своїм  ім'ям.  Якщо  хтось  образить  це  ім'я  –  людина    гнівається;  якщо  хтось  хвалить  це  ім'я  –  людина  радіє.  Але  це  ім'я  їй  ніколи  не  належало,  на  відміну  від  її  існування,  яке,  як  виявляється,  можна  безпричинно  ображати  і  безпричинно  хвалити!  А  людина  собі  думає:  «Лише  б  моє  ім’я  не  ображали!»

Бог  є  дитя,  завжди  дитя,  завжди  невинність  і  чистота  світу.  Він  не  має  жодного  імені.  Це  якраз  і  є  значенням  виразу:  «…  і  Слово  було  в  Бога».  Наявність  Його,  існування,  буття  –  і  Слово  було  в  Бога.  Його  ім'я  є  Його  сутністю.  Не  повторюючи  Його  ім'я,  проникніть  у  Його  сутність  –  це  єдина  можливість  досягти  Його.  Або  краще  забудьте  про  Нього  зовсім.  Увійдіть  у  свою  власну  сутність,  у  своє  власне  існування,  –  і  ви  потрапите  до  Нього.

«Усе  через  Нього  повстало,  і  ніщо,  що  повстало,  не  повстало  без  Нього»

Бог  є  сила,  що  творить.  Сказати,  що  Бог  є  Творець  –  вже  брехня,  бо  творець  може  творити,  а  може  й  не  творити.  Та  якщо  казати:  «Бог  є  сила,  що  творить»,  то  стає  незрозуміло.  Тоді  б  люди  думали:  навіщо  вживати  дискусійне  слово  «Бог»  –  просто  «Сила,  що  творить»  було  б  достатньо.  Та  люди  говорять:  «Бог  є  Творець».  Але  через  цей  вислів  виникає  багато  непорозумінь:  коли  Він  створив  світ?  Чому  Він  не  створив  його  раніше?  Чому  Він  створив  його  у  той  момент,  коли  Він  його  створив?  Чому  Він  створив  його  таким,  яким  він  є?  Чому  Він  не  може  його  покращити?

Так  багато  страждань  у  світі,  так  багато  горя,  а  Він  –  Творець  всього  цього?!  Тоді  Бог  в  усьому  винний!  Якщо  Він  творець,  то  Він  несе  відповідальність  за  все,  що  натворив.  Чому  ж  Він  не  може  це  змінити,  покращити?  Що  Йому  –  важко?  Так  виникають  усілякі  проблеми,  і  теологи  завжди  придумують  нові  й  нові  відповіді  на  ці  запитання.

Насамперед,  ці  питання  взагалі  б  не  виникали,  якщо  прямо  дивитися  на  цю  справу.  Бог  не  є  Творцем,  Він  є  силою,  що  творить.  Сила  творення  –  є  його  сутність.  Він  завжди  творив.  Він  не  може  відпочити  від  Своєї  творчої  сили.  Це  неможливо.  Ти  не  можеш  відпочити  від  своєї  внутрішньої  природи  –  ні.  Ти  не  можеш  відпочити  від  дихання,  від  стуку  серця,  від  пульсації  крові.  Все  те,  від  чого  ти  можеш  відмовитися,  –  це  не  твоя  природа.  А  те,  від  чого  ти  не  можеш  відмовитися,  чого  не  можеш  залишити,  –  ось  це  твоя  природа.

Природою  Бога  є  творча  сила.  Він  завжди  творив  і  творить.  А  іншого  й  не  може  бути.  Світ  може  існувати  тільки  таким,  яким  він  є.  Це  єдино  можливе.  Що  б  ви  не  вихваляли  і  не  проклинали  –  все  одно.  Це  так,  ніби  ви  підійшли  до  троянди  і  запитали:  «Чому  в  тебе  тільки  стільки-то  пелюсток?  Могло  б  бути  трохи  більше.  Що  ж  не  вийшло?»  Але  якби  у  троянди  було  на  пару  пелюсток  більше,  ви  могли  б  знову  повторити  їй  те  саме  запитання.

Як  би  не  виглядів  світ,  розум  постійно  створюватиме  запитання.  Тому  ті,  хто  пізнав,  відкидають  розум  і  приймають  світ  таким,  яким  він  є.  Існує  лише  дві  можливості:  або  ти  приймаєш  розум  і  тоді  ти  проти  світу,  або  ти  приймаєш  світ  і  відмовляєшся  від  розуму.  В  деякому  сенсі,  звичайно.  Всі  речі  є  такими,  якими  вони  є,  і  вони  не  можуть  бути  іншими.  І  немає  нікого,  кому  б  ти  міг  поскаржитися,  і  нікого,  хто  б  почув  твої  скарги  і  зміг  би  щось  змінити.  Бог  є  сила,  що  творить,  а  не  Творець.

«Все  через  Нього  повстало…»  –  «через  Нього»  –  все  зроблено  з  Нього,  а  не  Ним!  –  «…  і  ніщо,  що  повстало,  не  повстало  без  Нього».  І  не  тільки  в  минулому  –  навіть  зараз  творча  сила  в  дії,  і  вона  є  Бог,  а  ти  –  тільки  знаряддя  Його  творення.

Ти  малюєш  картину  або  складаєш  пісню.  Думаєш,  ти  є  творцем?  На  момент  великої  творчої  сили  ти  зникаєш,  Бог  знову  починає  діяти.  Таким  чином  це  не  пов'язано  з  минулим.  Де  б  і  коли  не  виявлялася  творчість,  вона  приходить  через  Нього.  Запитайте  у  великих  поетів.  Всі  вони  кажуть,  що  коли  створюються  визначні  твори,  то  поети,  найбільше,  є  пасивними  приймачами.  Це  з  ними  якось  трапилося,  а  не    вони  були  творцями.

Ідея,  що  ти  можеш  щось  створити  сам,  є  просто  ілюзією.  Вся  творчість  належить  Йому.  Навіть  якщо  це  відбувається  через  тебе,  як  це  зазвичай  робиться,  то  творцем  того  є  Він.  Розуміння  цього  є  велике  просвітництво.  Розуміння  цього  змушує  зникнути  его.  Зрозуміти  це  –  означає  дозволити  Йому  повністю  оволодіти  тобою.  Ти  станеш  Його  інструментом,  і  в  багатьох,  навіть  незначних  випадках,  тобі  стане  можливим  Велике.  Тоді  Він  рухатиметься  в  тобі.  Якщо  ти  танцюватимеш  –  то  Він  танцює.  А  ти,  найбільше,  той  майданчик,  на  якому  він  це  робить.  Якщо  ти  співаєш  –  то  співає  Він.  А  ти,  у  крайньому  разі,  флейта,  порожня  флейта,  якою  виходить  Його  звук.  Найбільше,  що  ти  можеш,  це  дозволити,  але  діє  завжди  Він.

Дозволь,  щоб  Його  творча  сила  текла  через  тебе.  Не  підводь  її  ні  під  який  еталон.  Не  нав'язуй  їй  свою  чи  чиюсь  волю.  Якщо  вона  опанує  тобою  повністю,  то  в  тебе  вже  більше  не  буде  страждання,  і  ти  перестанеш  бути  узвичаєною  людською  істотою.  Ісус  у  тобі  перетвориться  на  Христа,  як  тільки  ти  дозволиш  опанувати  себе.  Тоді  зникне  Ісус,  а  з'явиться  Христос.

Христос  є  принцип;  Ісус  є  син  теслі  Йосипа.  У  певний  момент  Ісус  зник,  а  з'явився  Христос.  «Христос»  означає  просто,  що  людина  тепер  не  просто  людина,  –  а  людина,  заповнена  Богом.  Так  само,  коли  хтось  збожеволіє  і  ви  кажете:  «Ця  людина  сповнена  безумством»,  ви  можете  сказати:  «Ця  людина  наповнена  Богом».  Тепер  звичайної  людини  тут  вже  нема.

«І  життя  було  в  Нім,  а  життя  було  Світлом  людей»

Бог  є  єдине  існування,  єдине  буття,  єдине  життя,  єдиний  танець,  єдиний  рух,  єдина  енергія.  В  океані  і  в  небі,  в  ілюзорному  світі  і  в  дійсному,  в  мріях  і  в  снах  існує  лише  одна  єдина  енергія,  а  саме  –  Бог.  Все  є  Він;  Він  є  все.

«І  життя  було  в  Нім,  а  життя  було  Світлом  людей».  І  тоді,  коли  ти  навчишся  розуміти  це  –  те,  що  Він  є  єдиним  життям,  –  тоді  просвітиться  і  твоє  життя.  Тоді  ти  сповнишся  світлом.  Бог  є  життя!  Якщо  ти  це  зрозумієш,  все  твоє  життя  наповниться  світлом.  Його  життя  стане  світлом  у  твоєму  розумінні.  Його  життя  відіб'ється  в  тобі,  і  стане  світлом.

«А  Світло  у  темряві  світить,  і  темрява  не  обгорнула  його»

І  Світло  сяє  довкола  тебе.  Життя  оточує  тебе  –  у  птахах,  у  деревах,  у  річці.  Життя  оточує  тебе;  не  існує  нічого  іншого:  ти  живеш  в  океані  життя  як  ззовні,  так  і  всередині;  як  усередині,  так  і  зовні  б'є  ключем  не  що  інше,  як  життя.  Величезний  потік  життя,  в  якому  ти  просто  плаваєш,  як  риба.

«А  Світло  у  темряві  світить,  і  темрява  не  обгорнула  його».  Але  дуже  мало  хто  усвідомлює  це,  зазвичай  люди  ототожнюють  себе  із  темрявою,  їхні  очі  все  ще  заплющені.  Вони  сліпі.

Як  прекрасно  зрозуміти  наступне:

«Був  один  чоловік,  що  від  Бога  був  посланий…»

Так  і  має  бути.  Це  притча,  але  я  кажу  вам,  що  саме  так  має  бути.  Інакше  як  людина,  яка  живе  в  темряві,  прийде  до  світла  одна,  опираючись  лише  на  самого  себе?  Без  Учителя  не  обійтись.

Якщо  ви  міцно  спите,  то  як  можете  самі  себе  –  і  розбудити?  Це,  мабуть,  неможливо.  Вам  необхідний  хтось,  хто  вже  не  спить,  хто  виведе  вас  зі  сну,  хто  дасть  вам  такий  поштовх,  завдяки  якому  ваша  голка  вискочить  зі  звичної  канавки  та  знайде  новий  маршрут.  На  один  момент  ви  відкриєте  очі  –  і  тоді  почнете  бачити.

«Був  один  чоловік,  що  від  Бога  був  посланий,  –  йому  ймення  Іван»

Поки  Бог  сам  не  зробить  цього,  здається  неможливим,  що  ви  зможете  усвідомити,  що  є  що.  Так  що  всі  релігії  світу  користувались  цим...  Індуси  говорять  про  аватарів;  вони  кажуть:  «Людина  сама  така  безпорадна,  що  має  спуститися  Бог».  Аватара  означає  сходження  на  землю  Бога.  Він  має  прийти  сам,  щоб  розбудити  вас.

Це  тільки  показує,  як  глибоко  ви  спите,  і  більше  нічого,  –  це  не  означає,  що  ви  повинні  мати  фанатичну  віру  в  те,  що  Бог  має  вам  явитися.  Це  просто  показує,  що  ви  так  міцно  спите,  що  поки  Бог  не  спуститься  до  вас,  вам  немає  жодних  можливостей.  І  якщо  іноді  ви  ненадовго  прокидаєтеся,  це  означає,  що,  ймовірно,  Бог  спускався  і  розбуджував  вас.

«Був  один  чоловік,  що  від  Бога  був  посланий,  –  йому  ймення  Іван.  Він  прийшов  на  свідоцтво,  щоб  засвідчити  про  Світло,  щоб  повірили  всі  через  нього»

Я  тут,  перед  вами,  і  якщо  ви  зможете  розгледіти  і  почути  мене,  то  ви  зможете  довіряти  тим  речам,  які  б  ви  самі  по  собі,  без  мене,  не  усвідомили  б.  Через  мене  ви  зможете  отримати  невелике  уявлення  про  те,  що  ви  поки  що  не  можете  бачити.

А  Бог  є  невидиме.  Необхідний  хтось,  хто  може  бути  очевидцем,  хто  може  засвідчити:  «Так,  я  Його  знаю»,  той,  хто  у  ваших  глибинах  знайде  відлуння,  хто  дасть  вам  смак  Його,  хто  своїм  дотиком  скаже  вам:  «Так,  Бог  існує!»  Бог  ніколи  не  може  бути  лише  однією  вірою,  бо  віра  безсила.  Вона  інтелектуальна,  вона  займає  вашу  голову,  але  вона  не  зможе  трансформувати  вас.  Вашу  віру  ви  можете  нести  з  собою  протягом  усього  свого  життя  –  вона  лише  частина  вашої  купи  сміття,  вона  вас  не  змінить.

Довіра  і  віра  –  це  різні  речі.  Віра  інтелектуальна;  довіра  –  екзистенційна.  Але  як  ти  можеш  довіряти,  поки  ти  не  зблизишся  з  людиною,  яка  може  нести  свідчення,  яка  може  висловитися  з  найінтимніших  глибин  своєї  сутності:  «Так,  Бог  є»?  Якщо  ти  дозволиш  собі  стати  для  тієї  людини  вразливим,  чутливим,  якщо  ти  дозволиш  її  буттю  щось  рухати  і  в  тобі,  –  то  народиться  довіра.

«Він  прийшов  на  свідоцтво…»  –  Іван  став  свідком,  –  «…щоб  засвідчити  про  Світло…»  Він  пізнав  Світло,  він  прийшов  зі  Світла.  Вдумайся!  Той,  хто  коли-небудь  пізнавав  Світло,  усвідомлював  також,  що  він  прийшов  зі  Світла,  бо  немає  іншого  шляху  до  цього  світу.

Ти  можеш  цього  й  не  бачити,  але  й  ти  теж  прийшов  зі  Світла.  Світло  –  це  першоджерело,  насіння  і  джерело  всіх  життів.  Ти,  мабуть,  цього  не  усвідомлюєш,  ти,  можливо,  забув  це;  у  тебе  повністю  втрачена  пам'ять,  звідки  ти  походиш,  –  першоджерело  так  далеко,  що  ти  навіть  себе  не  пам'ятаєш,  але  той,  хто  усвідомлює  Світло,  негайно  усвідомлює,  що  він  походить  зі  Світла.  Він  фактично  негайно  усвідомлює:  «Я  –    Його;  я  і  є  Він.  Мій  Батько  і  я  –  одне».

Як  угорі,  так  і  внизу.  Іван  проголосить  те,  що  також  проголошували  пророки  упанішад:  "Ахам  Брахмасмі...  Я  є  Це".  Або  він  скаже  як  Мансур:  "Аналахак...  Я  є  істина".  Або  як  Ісус:  «Я  і  мій  Батько  –  одне».  Ісус  каже:  «Якщо  ти  довіряєш  мені,  ти  довіряєш  також  Тому,  хто  послав  мене;  якщо  ти  мене  любиш,  ти  любиш  і  Того,  кого  ти  ще  не  знаєш».

«Він  прийшов  на  свідоцтво,  щоб  засвідчити  про  Світло,  щоб  повірили  всі  через  нього».  Іван  є  брама,  вікно,  через  яке  ви  можете  кинути  погляд  на  далекі  вершини  Гімалаїв.

«Він  тим  Світлом  не  був,  але  свідчити  мав  він  про  Світло»

Це  потрібно  зрозуміти,  це  одна  зі  справді  суттєвих  речей.  Завжди,  коли  з'являється  така  людина,  як  Ісус,  їй  передує  інша  людина,  котра  готує  для  неї  ґрунт.  Так  має  бути,  тому  що  необхідний  підготовлений  ґрунт.  Життя  є  велика  безперервність,  все  є  взаємозалежне,  все  є  єдине  ціле.  Іван  прийшов,  щоб  підготувати  землю,  бо  там  було  багато  нечисті.  Росла  трава,  і  тисячі  дерев  перетворили  землю  на  глухі  зарості.  Потрібно  було  розчистити  ріллю,  прибрати  бур'яни,  підготувати  ґрунт.  Тільки  тоді  зможе  прийти  садівник,  щоб  посіяти  нове  насіння.

Завжди,  коли  з'являється  така  людина,  як  Ісус,  їй  передує  інша,  тому  Євангеліє  каже:  він  тим  Світлом  не  був,  але  свідчити  мав  він  про  Світло  –  він  прийшов,  щоб  підготувати  ґрунт.

«Світлом  правдивим  був  Той,  Хто  просвічує  кожну  людину,  що  приходить  на  світ.  Воно  в  світі  було,  і  світ  через  нього  повстав,  але  світ  не  пізнав  Його.  До  свого  Воно  прибуло,  –  та  свої  відцурались  Його»

«До  свого  Воно  прибуло,  –  та  свої  відцурались  Його»…  Він  прийшов,  щоб  допомогти.  Він  прийшов,  щоб  виконати  запекле  бажання  віків.  Прийшов  до  своїх  –  і  свої  Його  не  прийняли.  У  цьому  й  іронія,  але  так  трапляється  завжди.  Ісус  народився  юдеєм  –  юдеї  не  приймуть  його.  Будда  народився  індусом  –  індуси  його  не  приймуть.  Так  завжди  було.  Чому?  Тому  що  кожного  разу,  коли  народжується  людина,  така  як  Ісус,  або  така  як  Будда,  вона  є  настільки  бунтівником,  що  порушується  увесь  порядок,  до  якого  всі  звикли.

Звичайна  людина  живе  минулим.  Для  неї  минуле  важливіше,  тому  що  минуле  міцно  встановилося  та  вкоренилося  в  її  свідомості.  Людина  багато  чого  поставила  на  минуле,  багато  вклала  у  минуле.  Якщо  я,  наприклад,  прийду  і  скажу,  що  ви  неправильно  молитеся,  –  а  ви  вже  так  молитеся  п'ятдесят  років,  –  то  багато  що  для  вас  стане  поставленим  на  карту.  Повіривши  мені,  ви  також  подумаєте,  що  ваші  п'ятдесят  років  пройшли  даремно.  Повірити  мені  –  значить  поставити  під  сумнів  п'ятдесят  років  вашого  життя.  Повірити  мені  –  значить  зрозуміти,  що  протягом  ваших  п'ятдесяти  років  ви  були  дурнем.  Ну  це  вже  занадто!  Краще  ви  будете  сперечатися,  ви  будете  захищатися.

А  якщо  йдеться  про  цілий  народ...  Протягом  тисячоліть  народ  робив  певні  речі,  а  потім  приходить  Ісус  і  все  перевертає  догори  дном.  Все  знову  стає  хаосом.  Він  наводить  смуту,  руйнуючи  все  те,  що  здавалося  таким  важливим.  Він  повинен  це  робити,  бо  тепер  він  приніс  вам  істину.  Але  ви  багато  століть  думали,  що  істинним  для  вас  є  щось  інше.  До  чого  ж  тепер  прихилитися  –  до  Ісуса,  чи  до  власного  довгого  минулого?  Що  вибрати  –  Ісуса,  чи  традицію?

Чи  знаєте  ви,  звідки  походить  слово  «традиція»?  Воно  походить  з  тієї  ж  основи,  що  і  англійське  слово  trade  –  «торгівля».  А  ще  воно  походить  з  тієї  ж  основи,  що  і  англійське  слово  traitor  –  «зрадник».  Традиція  є  trade  –  торгівля  худобою,  бізнес.  І  традиція  є  також  зрадою.

Традиція  вірить  у  певні  речі,  які  не  є  істиною,  –  традиція  є  зрада  істини.  Завжди,  коли  з’являється  істина,  це  призводить  до  конфлікту.  Ви  це  можете  помітити  прямо  тут.  Я  народився  як  джайн  –  джайни  не  хотіли  визнавати  мене.  Ви  тут,  біля  мене  можете  знайти  багато  християн,  юдеїв,  мусульман,  індусів,  буддистів,  але  майже  немає  джайнів.  Для  них  неможливо  визнати  мене.  «До  свого  Воно  прибуло,  –  та  свої  відцурались  Його».

Джайни  надто  налаштовані  проти  мене.  Індуси  не  так  сильно  налаштовані  проти  мене,  але  все  ж  таки  трохи  є.  Але  християни  –  ні.  Юдеї  –  абсолютно  ні.  Чим  далі  –  тим  менша  протидія.  Я  народився  джайном;  джайни  –  це  невелика  спільність,  з  усіх  боків  оточена  індусами.  Джайни  –  це  майже  індуси;  отже,  джайни  дуже  налаштовані  проти  мене.  Індуси  дещо  менше,  християни  та  юдеї  ще  менше.  Чим  далі  –  тим  менша  ворожнеча.  Це  пояснює,  чому  сюди  прагне  так  багато  людей  з  різних  країн,  а  індійців  не  так  багато.  З  індійцями  проблема:  їхня  традиція  поставлена  на  карту.  Якщо  вони  повірять  мені  –  то  що  робити  з  їхньою  традицією?  Вони  мають  від  неї  відмовитися.

І  ось  чому  ви  бачите  довкола  мене  більше  молодих  людей,  ніж  старих,  –  бо  молоді  люди  не  вклали  так  багато  у  своє  минуле.  Навпаки  –  юнак  дивиться  у  майбутнє,  а  старик  –  у  минуле.  Молода  людина  має  майбутнє.  Стара  людина  має  лише  минуле  –  майбутнє  для  неї  асоціюється  зі  смертю.  Все  її  життя  є  минуле.  Тому  якщо  до  мене  приходить  сімдесятирічний  старець,  то  дуже  важко  змінити  його,  оскільки  проти  мене  боротимуться  всі  його  сімдесят  років.  Якщо  ж  до  мене  приходить  семирічний  хлопчик,  то  ще  нема  з  чим  боротися.  Він  може  довіряти  беззастережно,  ніщо  цьому  не  перешкоджає  –  у  нього  немає  минулого,  а  тільки  майбутнє.  Він  може  ризикувати,  наважуватись  на  щось.  Йому  нема  чого  втрачати.  Але  старій  людині...  їй  є  що  втрачати.  Таким  чином,  якщо  до  мене  прийде  «пандит»  –  один  із  тих,  хто  занадто  багато  знає,  не  знаючи  насправді  нічого,  –  то  він  буде  сповнений  сил  боротися,  він  буде  готовий  виставляти  мені  всілякі  аргументи,  він  захищатиметься.  У  нього  є  дуже  багато,  що  можна  втратити.  Але  якщо  прийде  безневинна  людина  і  скаже:  "Я  знаю  зовсім  небагато",  –  тоді  він  розкутий,  він  готовий  віддатися.

«До  свого  Воно  прибуло,  –  та  свої  відцурались  Його.  А  всім,  що  Його  прийняли,  їм  владу  дало  дітьми  Божими  стати,  тим,  що  вірять  у  Ймення  Його,  що  не  з  крови,  ані  з  пожадливости  тіла,  ані  з  пожадливости  мужа,  але  народились  від  Бога.  І  Слово  сталося  тілом…»

Іван  жив  поблизу  річки  Йордан,  у  дикій  місцевості,  за  межами  міст  та  сіл.  Тільки  люди,  які  істинно  хотіли  змінитися,  шукали  його  і  приходили  до  нього.  Приходили  дуже  мало  хто,  але  тим,  хто  прийшов  «…  що  Його  прийняли,  їм  владу  дало  дітьми  Божими  стати…»  Ті,  хто  зміг  довіритися,  –  були  перетворені.  А  він  готував  ґрунт.  Це  були  перші  люди,  які  були  підготовлені  до  появи  Ісуса.

«І  Слово  сталося  тілом,  і  перебувало  між  нами,  повне  благодаті  та  істини,  і  ми  бачили  славу  Його,  славу  як  Однородженого  від  Отця»

«І  Слово  сталося  тілом…»  –  один  із  найпрекрасніших  висловів  Євангелія  –  «…  і  перебувало  між  нами».  Ісус  є  те  Слово,  яке  сталося  тілом  –  людське  втілення  Бога.  Таємне  стало  очевидним  –  таїнство  стало  оголеною  істиною.  Усі  двері  до  храму  відчинені.

«І  Слово  сталося  тілом,  і  перебувало  між  нами…»  Іван  створив  відповідну  ситуацію,  бо  слово  може  втілитись  у  тіло  лише  тоді,  коли  той,  хто  його  чує,  готовий.

Якщо  ви  готові  –  я  можу  сказати,  що  я  несу  у  своєму  серці.  Якщо  ви  не  готові  –  цього  неможливо  висловити.  Це  було  б  безглуздям.  Крім  того,  це  взагалі  не  можна  розповісти  доти,  доки  ви  ще  не  готові.  Як  тільки  ваше  серце  буде  готове,  воно  стане  посланцем,  який  передасть  вам  істину,  яку  я  несу  у  своєму  серці.  Тоді  серце  із  серцем  зможе  розмовляти,  одна  глибина  зможе  відповідати  іншій.

Іван  створив  одну  групу,  одну  маленьку  групу  обраних  людей,  які  змогли  довіритись,  які  виявилися  здатними  дивитися  очима  довіри.  Тільки  тоді  можливий  Ісус.  Не  забудьте:  тільки  якщо  слухач  готовий,  можна  говорити  про  істину.

«І  Слово  сталося  тілом,  і  перебувало  між  нами,  повне  благодаті  та  істини,  і  ми  бачили  славу  Його,  славу  як  Однородженого  від  Отця».  І  все  це  справді  потрібно  зрозуміти,  оскільки  християни  постійно  тлумачили  і  досі  тлумачать  це  неправильно.  Вони  стверджують,  що  Христос  є  єдиним  народженим  сином  Бога.  Звичайно,  певною  мірою  це  так,  але  не  так,  як  це  стверджують  християни.

Будда  теж  єдиний  народжений  син  Бога,  і  Крішна  –  єдиний  народжений  син  Бога.  Не  забудьте,  що  я  наголошую:  єдиний  народжений  син  Бога.  І  я  єдиний  народжений  син  Бога,  і  ти  єдиний  народжений  син  Бога.  Але  чому  тоді  «єдиний  народжений»?  Якщо  вони  всі  Його  сини,  то  чому  ми  так  говоримо?

Це  має  певне  значення,  певний  сенс  –  і  тому  треба  так  казати.  Це  так  з  любов'ю  ти  кажеш  жінці:  «Ти  єдина,  єдина  прекрасна  жінка  на  світі».  Не  те,  щоб  це  було  так  насправді,  але  в  певний  момент  вашого  кохання  це  правда.  Це  не  простий  факт  –  це  істина.  Якщо  ти  кажеш  жінці:  «Ти  єдина  прекрасна  жінка  на  землі,  яка  колись  існувала  або  яка  колись  буде  існувати»,  то  це  не  означає,  що  ти  знайомий  з  усіма  жінками  на  світі,  які  колись  існували  або  будуть  існувати.  Хіба  ти  можеш  це  знати,  хіба  ти  можеш  порівнювати?  Це  не  логічний  факт  –  це  поетичне  сприйняття.

У  такий  момент  кохання  й  мови  не  може  бути  про  якусь  статистику.  Будь-який  логік  може  висунути  аргумент:  «Почекайте!  Хіба  ти  знаєш  усіх  жінок,  які  існують  нині  у  світі?  Хіба  ти  шукав,  вдивлявся,  хіба  ти  встановив,  що  це  найпрекрасніша  жінка  у  світі?  Що  ти  мелеш?  Ти  ж  використовуєш  мову  порівнянь».

Але  ви  відповісте:  «Мене  не  турбують  інші  жінки,  і  це  не  порівняння.  Я  не  порівнюю  –  я  просто  говорю  істину  про  свої  почуття.  Це  не  факт  зовнішнього  світу  –  це  істина  мого  внутрішнього  відчуття.  Це  те,  що  я  відчуваю:  це  найпрекрасніша  жінка  у  світі.  Я  нічого  не  говорю  про  жінок  –  я  говорю  дещо  про  своє  серце.  Я  не  знаю  всіх  жінок,  і  в  цьому  немає  потреби».  Це  не  порівняння.  Це  почуття.  Ви  настільки  одержимі  своїми  почуттями,  що  не  сказати  так  було  б  для  вас  неприродним.

Або  якщо  у  матері,  скажімо,  троє  синів,  і  вона  кожному  з  них  каже:  «Ти  мій  єдиний  син!»,  то  хіба  це  означає,  що  вона  каже  щось  неправдиве?  Ні,  вона  каже  святу  правду!  А  тільки  має  на  увазі  не  «єдиний  –  один  всього»,  а  «єдиний  –  один  такий»!

Якщо  ти  любиш  Ісуса  –  він  є  єдиним  сином  Бога.  У  цьому  сенсі  фраза  звучить  правильно.  Він  каже:  «...славу  як  Однородженого  від  Отця».  «Як»  –  ніби  він  дійсно  єдиний  син  батька.  Той,  хто  закоханий  в  Ісуса,  –  для  нього  він  справді  єдиний  народжений  син  Бога.  Тим  самим  нічого  не  йдеться  про  Будду  чи  проти  нього.  Вони  не  порівнюються.

Ось  що  я  маю  на  увазі,  коли  говорю,  що  Будда  теж  єдиний  син  Бога,  і  ми  теж.  Кожен  у  цьому  світі  єдиний,  неповторний.  Раз  ти  досяг  своєї  внутрішньої  самореалізації,  то  ти  і  є  єдиний  син  Бога  –  ніби  все  існування  існує  для  тебе  і  тільки  для  тебе.  Дерева  цвітуть  для  тебе,  і  хмари  збираються  для  тебе,  і  річки  течуть  для  тебе,  і  птахи  співають  для  тебе.  Якщо  ти  це  осягнеш  –  ти  станеш  єдиним  центром  творіння.

Або,  якщо  ти  закохаєшся  в  Будду,  Ісуса  чи  в  когось  ще,  –  це  висловлювання  люблячого  не  повинно  сприйматися  як  факт.  Це  поетичний  вираз.  Його  не  можна  використовувати  як  аргумент.  Це  взагалі  не  є  аргументом.  Це  щось,  що  йде  від  серця.

«І  Слово  сталося  тілом,  і  перебувало  між  нами,  повне  благодаті  та  істини…»  Де  істина  –  там  і  благодать.  А  де  благодать  –  там  і  істина.

Спробуйте  це  зрозуміти.  Ти  маєш  благодать  лише  в  тому  випадку,  якщо  ти  істинний.  Якщо  в  тобі  є  брехня  –  вона  перешкоджає  твоїй  благодаті,  ця  брехня  отруює  твою  красу,  бо  ця  брехня  має  бути  прихована.  Ніхто  про  неї  не  повинен  знати.  Ти  не  можеш  бути  відкритим.  Брехня  робить  тебе  замкнутим.

Поки  ти  брешеш,  ти  не  можеш  бути  вільним  та  спокійним.  Ти  поринаєш  в  обман.  Таким  чином,  я  не  кажу,  що  брехня  погана  тим,  що  вона  шкодить  іншим,  –  ні.  Вона  погана  тим,  що  ти  втрачаєш  свою  благодать.  Обман  поганий  не  тому,  що  ти  обманюєш  інших;  обман  поганий  тому,  що  він  не  дає  тобі  пливти  за  течією  і  рано  чи  пізно  ти  не  зможеш  пливти  взагалі.  Ти  почнеш  твердіти.  У  багатьох  місцях  ти  застрягатимеш,  помиратимеш.  Ти  будеш  заблокований  у  своєму  існуванні.

Подивіться  на  дитину.  Кожна  дитина  чарівна.  Куди  все  це  зникає?  Якщо  кожна  дитина  приносить  із  собою  у  світ  благодать,  то  куди  та  благодать  дівається?  Поступово  вона  втрачається,  і  кожен  стає  незграбним  і  огидним.  Рідко  кому  вдається  залишитися  таким  чарівним,  яким  він  був  у  ранньому  дитинстві.  Що  тут  відбувається?  Чому  дитина  чарівна?

Чи  бачили  ви  коли-небудь  дитину,  яку  можна  було  б  назвати  потворною?  Ні,  такого  ніколи  не  було.  Дитина  –  і  потворна?  Неможливо!  Усі  діти,  без  винятку,  прекрасні.  Вони  вільні  і  правдиві.  Якщо  вони  хочуть  плакати  –  вони  плачуть.  Якщо  вони  хочуть  сміятися  –  вони  сміються.  Якщо  вони  розгнівані  –  вони  гніваються.  А  якщо  вони  сповнені  кохання  –  то  вони  сповнені  кохання.  Вони  вірні  даному  моменту,  вони  ніколи  нічого  не  симулюють.

Проте,  дуже  швидко  вони  навчаються  політиці.  Дуже  швидко  вони  заучують:  «Якщо  я  посміхнуся  матері,  то  це  її  порадує.  Так  її  легше  вмовити  купити  мені  морозиво».  Дитина  стає  політиком!  Вона  вичікує.  Всередині  вона  може  сердитися,  але  як  тільки  з’являється  мати  –  вона  посміхнеться,  тому  що  це  єдиний  шлях  отримати  морозиво.  Тепер  посмішка  фальшива,  а  фальшива  посмішка  огидна,  тому  що  вона  не  містить  в  собі  всієї  сутності  посмішки  –  це  щось  намальоване  зовні.  Пізніше  дедалі  більше  речей  малюються  на  обличчі,  у  кожної  дитини  накопичується  дедалі  більше  таких  облич,  –  а  сутність  втрачається.  Тоді  ви  стаєте  потворними.  Істина  та  благодать  ідуть  завжди  поруч.  Істина  є  благодать,  а  благодать  є  істина.

Євангеліє  визначає  сутність  Ісуса  абсолютно  точно  –  істина  та  благодать.  Ісус  був  істинний,  глибоко  істинний,  гранично  істинний.  Саме  тому  він  потрапляв  у  скрутні  становища.  Бути  істинним  і  вимушеним  жити  з  суспільством,  в  якому  немає  істини,  –  означає  потрапляти  в  скрутне  становище.

І  благодать.  Ісус  не  був  ні  політиком,  ні  проповідником.  Він  просто  любив  життя  та  жив.  Він  був  тут  не  для  того,  аби  щось  проповідувати.  Він  не  мав  догми,  яку  треба  було  б  насаджувати,  він  не  хотів  нав'язувати  людям  жодних  ідей.  Він  не  робив  нічого  іншого  крім  того,  що  жив  чисте,  блаженне,  вільне  життя.  Але  Ісус  був  заразливим,  якщо  можна  так  сказати.  З  ким  би  він  не  ходив,  хто  б  не  стикався  з  ним,  –  одразу  магнетизувався,  гіпнотизувався.  Ця  людина  була  дитиною,  невинною  дитиною.  Людей  тягло  до  нього.  Вони  кидали  свої  домівки,  свою  роботу,  –  і  просто  йшли  за  ним.

Він  не  був  проповідником,  він  не  дав  світу  якусь  політичну  революцію,  не  приніс  у  світ  жодної  громадянської  реформації.  Він  лише  показав,  як  жити,  рухаючись  разом  із  потоком.  І  саме  в  цьому  полягала  проблема,  оскільки  юдеї  належали  до  найрепресивнішого  народу  у  світі.  Дуже  репресивні,  дуже  моралістичні,  –  пуритани.  У  цьому  була  проблема.  Вони  живуть  згідно  із  законом,  –  а  закону  потрібно  дотримуватись.

Звісно,  у  них  все  йде  дуже  успішно  –  у  мирських  справах.  Якщо  ти  дотримуєшся  закону,  ти  матимеш  успіх.  Якщо  ти  орієнтуєшся  на  кохання,  ти  мимоволі  станеш  невдахою.  Це  нещастя,  це  біда,  але  в  мирському  це  так:  закон  має  успіх,  а  кохання  нещасливе.  У  Богові  навпаки:  любов  процвітає,  а  закон  –  невдаха.  Але  хто  більше  турбується  про  Бога,  ніж  про  мирські  справи?

Євреї  надто  великі  законники,  дуже  хороші  громадяни,  і,  куди  б  вони  не  спрямовували  свої  сили,  вони  скрізь  мають  успіх,  оскільки  вони  завжди  тримаються  за  закон.  Вони  живуть  обачливо,  розсудливо.  Тому  більшість  Нобелівських  премій  у  світі  одержують  саме  вони.  Ніхто  не  може  конкурувати  з  ними.  Вони  дуже  талановиті  у  діловому  житті,  дуже  успішні  в  політиці.  Що  б  вони  не  робили,  вони  роблять  якраз  те,  що  є  найбільш  правильним.  Але  вони  дуже  формальні  пуритани,  тісними  путами  пов'язані  з  розумом.

А  Ісус  почав  говорити  про  любов.  Євангеліє  каже:

«А  з  Його  повноти  ми  одержали  всі,  –  а  то  благодать  на  благодать.  Закон  бо  через  Мойсея  був  даний,  а  благодать  та  істина  з’явилися  через  Ісуса  Христа»

«Закон  бо  через  Мойсея  був  даний…»  Мойсей  є  основою  юдаїзму.  Звичайно,  він  був  необхідний,  бо  поки  немає  закону  –  любов  неможлива.  Закон  є  обов'язок,  необхідність,  але  цього  недостатньо.

Мойсей  дав  світові  закон.  Люди  були  примітивні,  некультурні.  Мойсей  створив  суспільство,  причому  одне  з  найстійкіших  суспільств  у  світі  –  єврейське.  Мойсей,  мабуть,  був  справді  великим  генієм,  бо  він  дав  закон,  завдяки  якому  євреї  пережили  багато  всіляких  катастроф.  Він,  мабуть,  дав  їм  дуже  міцні  основи.  Але  він  був  лише  законодавцем,  як  і  Ману  був  законодавцем  для  індусів.  Мойсей  є  Ману  євреїв.  Він  дав  закон.

Мені  хочеться  розповісти  вам  невелику  історію.  Одного  разу  Мойсей  проходив  мимо  чоловіка,  який  молився.  Але  молитва  в  того  була  настільки  абсурдною  –  і  не  просто  абсурдною,  а  навіть  богохульною,  –  що  Мойсей  зупинився.  Ця  молитва  була  проти  закону.  Краще  взагалі  ніяк  не  молитися,  аніж  так.  Чоловік  говорив  зовсім  неймовірне:  «Дозволь  мені  наблизитися  до  Тебе,  пане  мій  Бог,  мій  Господь,  і  я  обіцяю  Тобі,  що  митиму  Твоє  тіло,  якщо  воно  забрудниться.  Навіть  якщо  на  ньому  будуть  воші,  я  зніматиму  їх...  і  я  гарний  швець,  я  зроблю  тобі  дивовижні  черевики.  Ти  ходиш  у  таких  стародавніх  черевиках  –  брудних,  зовсім  порваних...  І  немає  нікого,  Господи,  хто  подбав  би  про  Тебе!  А  я  дбатиму  про  Тебе!  Якщо  Ти  захворієш,  я  доглядатиму  Тебе  і  даватиму  Тобі  ліки.  І  до  того  ж  я  іще  й  добрий  кухар!»

Таке  висловлювати  у  молитві!  Мойсей  сказав:  «Досить!  Кінчай  це  неподобство!  Що  ти  верзеш?  З  ким  ти  розмовляєш  –  з  Богом?  У  нього  на  тілі  є  воші?!  А  його  сукня  хіба  брудна?!  І  ти  хочеш  стати  його  кухарем?!  Хто  тебе  навчив  такій  молитві?»

Чоловік  відповів:  «Ніхто.  Я  бідна  і  неосвічена  людина,  і  я  не  вмію  молитися.  Я  сам  це  вигадав.  У  мене  багато  турбот  з  вошами,  у  Нього,  мабуть,  теж.  А  іноді  їжа  не  дуже  смачна,  бо  моя  дружина  не  дуже  гарна  кухарка,  і  в  мене  різь  у  животі.  Звідси  я  склав  свою  молитву.  Але  якщо  ти  знаєш,  як  правильно  молитися,  навчи  мене».

Мойсей  навчив  його  правильно  молитися.  Чоловік  схилився  перед  Мойсеєм,  подякував  йому  зі  сльозами  на  очах,  і  втік.  Мойсей  був  дуже  задоволений.  Він  думав,  що  зробив  добрий  вчинок.  Він  глянув  на  небо,  щоб  побачити,  як  Бог  поставився  до  цього.

А  Бог  був  дуже  розгніваний!  Він  сказав:  «Я  послав  тебе,  щоб  ти  зблизив  мене  з  людьми,  а  ти  відштовхнув  одного  з  найблискучіших  моїх  прихильників!  Тепер  він  правильно  молитиметься,  але  це  вже  взагалі  не  буде  молитвою  –  бо  що  спільного  має  молитва  із  законом?  Молитва  –  це  любов,  молитва  –  це  кохання.  А  кохання  саме  є  законом.  Йому  не  потрібен  ще  якийсь  додатковий  закон».

Мойсей  був  законодавцем.  Він  заснував  суспільство  –  він  приніс  десять  заповідей.  Ці  десять  заповідей  і  досі  є  основними  положеннями  всього  західного  світу  –  як  юдейського,  так  і  християнського,  і  мусульманського.  Усі  три  релігії  ґрунтуються  на  законі  Мойсея.

Таким  чином,  світ  знав  лише  двох  законодавців:  Схід  знав  Ману,  Захід  –  Мойсея.  Індуси,  джайни  та  буддисти  отримали  закон  через  Ману.  Їхній  закон  походить  від  Ману,  а  Мойсей  дав  закон  мусульманам,  християнам  та  юдеям.

Ці  два  законодавці  створили  весь  світ.  І  щось  тут  має  бути:  обидва  починаються  з  «М»  –  Ману  та  Мойсей.  Пізніше  прийде  Маркс,  третє  «М»  –  Китай  і  Росія,  їм  закон  дав  Маркс.  Ось  вони,  три  великі  «М»  –  законодавці.

«Закон  бо  через  Мойсея  був  даний…»
Закон  для  суспільства,  любов  для  індивідуума.  Закон  цікавиться  тим,  як  ти  спілкуєшся  з  іншими;  любов  –  як  ти  спілкуєшся  із  самим  собою.  Любов  є  внутрішнім  процвітанням.  Закон  визначає  зовнішні  властивості.  Ти  живеш  з  людьми,  тому  ти  маєш  діяти  згідно  із  законом,  але  цього  недостатньо,  –  добре,  але  недостатньо.  Якщо  людина  просто  вірить  одному  тільки  закону  –  вона  мертва.  Вона  буде  добрим  громадянином,  але  вона  мертва.  Закон  може  бути  фундаментом  суспільства,  але  не  всією  будівлею.  Ви  можете  жити  на  законі,  але  ви  не  зможете  жити  у  ньому.  В  ньому  для  цього  немає  місця.  Для  цього  необхідна  любов,  необхідне  кохання.

Ісус  був  завершенням  Мойсея.  Що  почав  Мойсей,  те  довів  до  кінця  Ісус,  –  але  юдеї  не  визнали  його.  Що  почав  Ману,  те  довів  остаточно  Будда,  –  але  індуси  відкинули  його.  Ісус  чи  Будда  для  Маркса  має  ще  народитися.  Якось  він  прийде,  але  комуністи  не  визнають  його.

Люди  орієнтуються  виключно  на  закон.  І  тоді  їм  здається,  що  любов  проти  закону.  Насправді  закон  необхідний  тільки  для  того,  щоб  стала  можливою  любов.  Закон  необхідний,  щоб  люди  у  світі  жили  та  могли  любити.  Закон  не  є  самоціль,  це  тільки  засіб,  а  ціль  –  це  любов,  кохання,  щастя.  Але  людям,  які  надто  спираються  на  закон,  любов  сама  по  собі  здається  незаконною.  Вони  бояться  любові,  бо  –  хто  знає?  –  це  виведе  на  небезпечний  шлях.

Кохання  –  це  безумство;  закон  –  це  розрахунок.  Закон  надійний.  Суспільство  може  з  його  допомогою  ухвалювати  рішення.  Але  кохання  ненадійне...  хто  в  коханні  має  вирішувати?  Кохання  не  знає  правил,  воно  не  є  розважливим,  воно  –  поезія.  Це  небезпечно.  Кохання  завжди  дике,  а  закон  завжди  соціальний.

Не  забувайте:  будьте  законні,  але  не  задовольняйтеся  одним  цим,  бо  інакше  ви  жили  даремно,  або  навіть  –  ви  не  жили  зовсім.  Будьте  законними,  бо  якщо  ви  поза  законом,  у  вас  виникнуть  проблеми.  Ви  повинні  спілкуватися  із  суспільством,  ви  повинні  дотримуватися  певних  правил,  але  це  лише  правила.  В  них  немає  нічого  граничного,  нічого  божественного.

Десять  заповідей  –  явище  суспільне.  Мойсей  дає  закон.  Ісус  дає  істину,  благодать,  любов.  Кохання  йде  від  Бога,  закон  від  розуму.  Кохання  –  від  Бога,  закон  –  від  людини.  А  з  любов'ю  приходить  і  благодать,  із  любов'ю  приходить  і  істина.  Не  забувайте  про  це,  бо  для  того,  щоб  зрозуміти  Ісуса,  необхідно  зрозуміти  феномен  любові.  Щоб  зрозуміти  Ісуса,  необхідно  зрозуміти  складність  благодаті.  Щоб  зрозуміти  Ісуса,  необхідно  зрозуміти  істину.  І  ще  не  забудьте:  якщо  ви  зможете  зрозуміти  істину,  вона  зробить  вас  вільними.  І  жодного  іншого  визволення  не  існує.

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014874
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.06.2024

Поспіли…

поспіли  перші  вишні  зріють  яблука
квапливі  грушки  постать  зайняли
невпинний  дощ  знов  повернувся  в’язь  блукав
за  нижнім    плесом  розтоків  малих

ізранку  щільні  хмари  мошка  тьмариться
зелені  слимаки  повстали  в  тінь
вода  і  сонце  нерозлучна  пара  ся
як  верх  і  низ  як  здрастуй  і  амінь

надвечір  знову  хмари  світлі  відблиски
на  денну  зірку  місячний  арешт
обом  їм  як  і  в’язу  власний  вік  плисти
та  й  айсбергом  розтати  врешті-решт

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014324
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.05.2024

Каліки

як  знайшов  ще  й  досі  не  віддав
те  що  відламалось  і  за  мною
час  усильно  вилляв  як  удав
проковтнув  ураз  із  головою

поклади  на  складнощах  успів
сватання  з  восьмимільярдним  зевсом
стиха  дихав  видихами  слів
плюскотом  прикованих  до  весел

намірам  наміряно  рядно
здачі  переродження  поява
а  за  ними  ні  не  все  одно
чорна  королівська  чи  русявий

вахта  коронованих  буттям
каста  іменованих  навіки
все  те  так  значуще  та  затям
в  мріях  повсякденного  каліки

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014176
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.05.2024

Любити

я  мать  люблю  коли  мене  не  люблять
голки  шукають  у  моїм  стіжку
такі  цікаві  велетні  ці  люди
з  одного  місця  й  ніби  звідусюди
не  дивлячись  на  долю  їх  тяжку

зелене  в  чорне  зло  переорають
в  блакитне  сірості  вдмухнуть  нараз
водночас  посередині  і  скраю
і  мають  всі  претензію  до  раю
що  визирає  з  авторських  образ

зірвуть  приміром  квітів  і  до  інших
як  запитає  хто  де  ж  корінець
втрачають  мову  і  щось  найцінніше
те  що  було  колись  у  них  раніше
те  що  в  дитинстві  вміло  навпростець

бо  вже  не  діти  зрілі  дяді  й  тьоті
і  чи  ще  трапиться  їм  давня  мить
коли  вони  завосковілі  в  злоті
як  дух  запертий  у  подобі  плоті
забудуть  раптом  як  це  не  любить

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014061
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.05.2024

Дальше

з  радістю  звіра  речу  до  людин
і  деякі  з  них  мою  тямлять  розмову
та  більшість  із  поглядом  ніби  я  винний
вдають  що  відсталі  тойво
розумово

хоча  то  брехня  розуміють  усьо  вони
просто  не  звикли  що  з  ними  без  фальші
і  чути  слова  тільки  їм  адресовані
тож  тупо  живуть  та  й  живуть  собі
дальше

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013769
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.05.2024

За далеким морем…

за  далеким  морем
є  принади  вічності
що  собі  дозволимо
у  прийнятній  кількості
лігвище  потоптане
сподівання  в  кеші
горизонт  захоплено
телевізор  бреше
змушені  традиції
стид  відповідальності
не  в  своїй  кондиції
бенефіс  ментальності
випиті  й  закушені
вільні  та  стриножені
ухилятись  змушені
в  незручнім  положенні

чи  за  дальнім  морем
ста  сирен  принади
що  собі  дозволимо
і  для  чого  ради

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013543
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.05.2024

Осінь

вільний  переклад  пісні
О.  Башлачьова
«Осень»

ніч
плює  у  вікно
чорним
літо
пощезло  кудись
і  чорт  з  ним
сни  як  сукно
у  суворій  шинелі
спить  рідна  моя  сторона
та  де  ж  та  весна
десь  гибіє  ще
навісна

осінь
вуста  твої
мов  отрута
осінь
твоя  хтива  любов
трупом
всі  пісні  мої
ті  що  до  вересня
всі  згоріли  чомусь  восени
осінь  безмірно  ревнива  
у  ролі  моєї
жони

вогкий  тютюн
кх-кх-кахи
кашель
небо  гігантський  чавун
манної  каші
спозаранку  на  тім’я  мені
з  нього  ллється  іржавий  гній
мабуть  Батько  наш  теж  був  колись
пустував  навесні

час
покидати  свої
гнізда
час
чути  спів  солов’їв
різних
та  листок
що  летить  як  та  птаха
щоразу  зривається  вниз
у  кожнім  садочку
осінь  танцює  стриптиз

коні
ті  мріють  про  сани
набридла  підвода
поле
про  засніжений  пар
і  щоб  не  до  погоди
хто  омиє  нам  рани
перебинтує
хто  накладе  нам  шви
я  знаю
зима
у  ролі  моєї
вдови

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1012960
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.05.2024

Від гвинта!

вільний  переклад  пісні
О.Башлачьова
«Все  от  винта!»

рука  на  плечі
печать  на  крилі
у  проблем  банний  день
змокрів  мій  блокнот
я  знаю  навіщо
іду  по  землі
з  тягарем  із  натхнення
на  ешафот

три  хвилини  до  згину
до  збірки  за  чверть
із  семи  драних  шкір
хоч  вовни  жмут
я  готовністю  жити
заповнений  вщерть  
та  нитка  зв’язалась  моя
у  хомут

холодна  весна  
розпечені  сни
і  віруси  нот  нових
на  чолі
і  кожна  мішень
цієї  війни
чекає  кохання
повір

добре  стріляний  лікар
візьме  сонячний  шприц
і  проміння  голками
потрапить  у  кров
не  треба  не  плач
то  від  тесаних  криць
тече  із  горлянки
любов

лови  її  ротом
келех  тісний
торпедний  акорд
шубовснув  до  дна
рекламну  агітку
зради-весни
заколисують  ґрати
вікна

гей  ти  скроня  дірява
древнього  роду
збагни  ще  не  пізно
зростити  броню
цілуючи  скалку
трофейного  льоду
я  із  віршиком  плентаюсь
до  вогню

ми  нащадки  поетів
ми  сини  козаків
а  ще  кожен  із  нас
на  третину  патрон
тож  лежи  і  дивись
як  вожак  ворогів
виніс  ядерне  жало
на  трон

не  плач  не  шкодуй
кого  шкодувати
у  цім  всесвіті  ти  як  і  я
сирота
ну  що  ти  сміліше
до  снаги  нам  літати
ану  від  гвинта  всі
всі  від  гвинта

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1012892
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.05.2024

Євангеліє

вільний  переклад  пісні
Є.Лєтова  «Евангелие»

всевидющі  вікна
хто  зігріє  всевидющі  вікна
приголуб  уявними  словами
олов’яного  свого  Христа

загребущі  пальці
хто  наситить  загребущі  пальці
обійми  голодними  руками
не  спасенного  свого  Христа

ухилянтські  тіні
хто  зупинить  ухилянтські  тіні
заточи  надійно  у  кайдани
безнадійного  свого  Христа

затаїлись  вени
хто  шукатиме  тривожні  вени
поцілуй  холодними  вустами
задзеркального  свого  Христа

кругле  небо
хто  каратиме  те  кругле  небо
задуши  слухняними  руками
неслухняного  свого  Христа

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1012891
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.05.2024

Час натільних дзвоників

вільний  переклад
пісні  О.Башлачьова
«Время  колокольчиков»

йшли  вві  сні
спекою  та  мерзли  ми
гибіли
ховались  за  сідницями
їли  сніг
пили  сік  березовий
і  росли
врівень  із  дзвіницями
у  біді
не  щадили  солі  ми
якщо  сміх
влесливого  пряника
дзвонарі
чорними  мозолями
рвали  міх
мідного  динаміка

та  день  при  дні
інше  відкривається
куполи
розплескали  золото
дзвонарі
хтозна-де  тиняються
дзвони  всі
збиті  і  розколоті
що  ж  тепер
ходимо  навпомацки
материнським
полем  як  підпільники
якщо  вже
не  вродило  дзвона  нам
значить  час
дзвоників-натільників

ти  дзвени
серце
буде  тяжко  нам
поспіхом
врозтіч  хто  здивований
підгони
корінних  з  підпряжкою
з  осміхом
на  всі  чотири  сторони
та  стільки  літ
коні  не  підковані
ні  ярмо
ні  колесо  не  змащені
зник  батіг
сідла  розграбовані
і  давно
вузли  всі  занапащені

а  під  дощем
всі  шляхи  веселкою
є  біда
нині  чи  до  сміху  нам
якщо  ще
дзвоник  в  закапелку  є
не  стидай
заряджай  поїхали
бац  клац  грим
свистимо  личиною
знай  своїх
до  кісток  до  кінчиків
побратими
чуєте  печінкою
грізний  сміх
мідних  передзвінчиків

все  їмо
матюки  з  молитвами
живемо
хоч  баньки  нам  виколи
як  п’ємо
неодмінно  літрами
і  їй-бо
співати  ми  відвикли
і  все  спимо
скорені  й  запізнені
і  в  трюмо
стали  усі  схожими      
а  під  дощем
виявились  різними
більшість  є
добрими
хорошими

так  буває
цар-дзвін  луснув  надвоє
ми  прийшли
з  чорними  рядочками
нас  слова
стовпчиками  звабили
ми  знайшли
рідного  дзвіночка
вам
в  усіх  в  грудях
тіло  ніби  не  черстве
не  ловити
викидати  коників
та  це  ж  круто
може  ж  нас  тепер  прорве
я  люблю
час  натільних  дзвоників

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1012528
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.05.2024

Згадуючи пісні Башлачьова

знов  дивлюсь  у  вікно
і  мерзну
зверху  звисає  зерно
бездна
стільки  таких  як  і  я
наполегливо  дивляться  вдаль
за  минулою  даллю  навіщось  примчалась  печаль

стіни  не  від  втікачів
надто  тонкі
в  тиші  шибки  уночі
надто  дзвінкі
депеша  поспіла  за  дні
загаси  для  безпеки  вогні
до  повернення  йди  й  забирай  із  собою  всі  ні

бо  слідком  за  незвичним  тобою
дві  черги  бач
і  себе  обхідним  удостоїв
завідувач
зреклися  хитрити  хто  знав
все  одно  чашу  пити  до  дна
а  за  осінню  звісно  як  завжди  приходить  весна

без  власної  волі  народжені  та
всі  різні
і  всім  навіщось  потрібні  свята
та  пізно
намагаємось  душу  зігріти
хто  пити  хто  трішечки  пІти
як  часто  ми  хочемо  знов  повернутися  в  діти

телефон  калатає  аж  виє
щось  хоче
ну  чому  кожен  ранок  такий
неохочий
якщо  найприємніше  спати
навіщо  свідомості  ґрати
здається  мені  один  одному  досить  брехати

а  то  хліб  на  столі  від  розмов
зачерствів
та  й  самі  ми  хто  де  ну  а  хто
мертвий
а  живі  бачать  тільки  себе
кажуть  інше  мене  не  шкребе
ну  кого  обере  Він  наступним  боїшся  тебе

проте  Він  біля  тебе  збирається  бути
поряд
і  не  зводити  з  тебе  ніби  з  отрути
погляд
адже  мати  тобі  точку  зору
свою  чи  Його  неозору
хочеш  чи  ні  визначатися  саме  впору

і  станеться  світло  тобі  все  одно
та  сорі
дітям  збирати  у  бездні  зерно
зорі
а  тобі  засвітився  квиток
до  зупинки  де  все  кажуть  ok
відчиняй  свої  двері  броньовані  скоро  стрибок

тобі  випаде  звісно  одне
десь  на  пляжі
узбережжя  зібрати  колег
в  камуфляжі
і  сліз  не  тримаючи  вниз
відбути  сердечний  стриптиз
не  соромлячись  тихо  що  скоро  покличуть  на  біс

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1012321
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.05.2024

Що бачити

притча

Аннікерид  з  Кирени  юний
пишався  тим  що  добре  вмів
скакати  верхи  повз  трибуни
й  на  колісниці  колесив

у  свій  же  слід  квадрига  й  коні
поміж  дерев  попід  гілля
всі  плещуть  вражено  в  долоні
лишень  летить  на  них  земля

Платон  побачивши  старання
схилив  обличчя  і  зітхнув
для  мене  справа  се  остання
він  у  дрібниці  потонув

людині  відданій  такому
не  хватить  часу  на  просте
бо  її  розум  через  втому
щось  розуміє  та  не  те

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1011846
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.04.2024

Чи може…

особистісно-індивідуалістичний  переклад*
вірша  Жені  Беркович
«То  ли  новостей  перебрал…»

чи  може  новин  перебрав
чи  може  часто  молюсь
тільки  до  мене  сьогодні  вночі
прийшов  мій  померлий  дідусь

в  сорок  п’ятому  він  воював
а  потім  іще  років  шість
демаркацію  десь  у  Берліні
під  шлагбаумом  охороняв

сів  на  старому  розкладному  дивані
в  руках  як  завжди  баян
і  каже  в  мене  до  тебе  Сергійко
є  кілька  незвичних  прохань

не  міг  би  ти  любий  мій
самий  найперший  онук
пояснити  мені  цю  війну
а  тільки  не  так  як  це  робить
розповсюджений  ваший  фейсбук

поясни  мені  так
як  тлумачив  тобі  я  про  бджоли
про  старенький  москвич  і
про  чесність  на  свому  віку
чому  я  не  пішов  в  комуністи
і  церков  не  обходив  ніколи
і  найбільше  за  все  любив  правду
солодку  й  гірку

ти  мені  розтлумач
де  й  на  чому  вас  всіх  обдурили
ви  жили  не  так  тяжко
і  голод  із  вами  не  жив
але  так  щоб  украсти
й  на  фронт  не  поїхало  з  тилу
я  дивитись  на  те  все  не  можу
як  диво  із  див

об’ясни  мені  ще
про  закони  теперішні  в  дії
і  чому  ті  закони  ще  й  досі
в  людини  пробуджують  злість
не  соромся  що  схибиш
я  й  сам  уявити  не  вмію
як  це  вкрав  сто  мільйонів
а  з  тюрми  відпустили  за  шість

хоча  стій  вже  світанок
здається
вам  розвиднює  очі
може  сонце  як  зійде
то  випарить  залишки  тла
буду  йти  я  додому
бо  знов  бачити  ще  раз  не  хочу
як  усе  про  що  вчили
брехливим  постане  дотла

***

*Особистісно-індивідуалістичний  переклад  –  це  коли  особистості  окремо,  а  індивідуальності  окремо;  в  цьому  разі:  індивідуальність  та  особистість  перекладача  бачать  і  розуміють  мову  індивідуальності  автора  і  мову  особистості  головного  героя,  і  перекладають  їх  мовою  своєю.

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1011773
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.04.2024

Найголовніше в житті людини

Найголовніше  в  житті  людини  –  вміти  уявляти  себе  на  місці  іншої  людини.  Будь-якої  іншої,  всіх  інших.  І  не  просто,  формально,  уявити  себе  іншою  людиною  –  з  такою  зачіскою,  з  таким  тулубом  і  ногами,  –  а  повністю,  хоча  б  на  цілу  одну  хвилину  уявити  себе  нею  з  усіма  її  можливими  внутрішніми  відчуттями  і  зовнішніми  напругами,  нюансами  характеру  чи  виховання,  що  вона  зараз  думає,  коли  це  робить,  і  що  має  собі  на  меті,  коли  це  говорить,  сьогодні  і  взагалі.  З  усіма  відомими  тобі  фактами  з  її  минулої  біографії  чи  сьогоднішнього  життя.  Уявити  всього  на  одну  хвилинку.  На  одну  хвилинку  забути  про  себе,  про  своє  «я»,  і  уявити,  що  переживає  в  своїй  середині  хтось  інший.  Хоча  б  щодо  якогось  питання,  що  цікавить  і  тебе.

Це  найперше,  чим  людина  почала  відрізнятися  від  звіра.  Саме  це  й  стало  початком  цілої  еволюції,  що  доплекалася  до  гомо  сапієнса.  Отак  були  в  однієї  мавпи-матері  кілька  синів  і  одна  дочка,  найменша.  І  ображали  вони  її,  знущалися  над  нею,  їжі  їй  залишали  тільки  з  того,  що  самі  не  подужали.  І  почало  думати  те  мавпеня,  ще  будучи  малим:  «От  якби  я  була  на  їхньому  місці...»  Саме  та  мавпа  потім  і  стала  праматір'ю  всього  людства...

Кожного  разу,  при  спілкуванні,  уявляти  себе  на  місці  своєї  дружини  чи  чоловіка,  на  місці  своїх  дітей,  і  чужих  дітей  теж,  на  місці  своїх  підлеглих  і  на  місці  свого  начальства;  уявляти  себе  на  місці  президента  своєї  країни,  що  каже  тобі  щось  із  екрана,  і  на  місці  президентів  інших  країн,  дружніх  і  ворожих;  уявляти  себе  на  місці  парламентарів  і  генералів  у  високих  кабінетах,  і  уявляти  себе  командиром  у  бліндажі,  котрий  зараз  віддасть  якийсь  наказ  твоєму  побратиму,  що  присів  поряд,  і  на  місці  якого  ти  теж  себе  зараз  уявляєш.

І  робити  так  спочатку  всього  з  декількома  добре  відомими,  найближчими  тобі  людьми,  тільки  часто,  а  потім  завжди  і  з  усіма,  –  кожнісінького  разу  при  спілкуванні,  з  усіма-усіма.

Тільки  так  може  прийти  розуміння  речей,  про  котрі  не  тільки  не  прийнято  говорити  і  навчати  вголос,  навіть  ізмалку,  а  й  котрі  взагалі  неможливо  адекватно  одягнути  в  слова  через  те,  що  дуже  багато  слів,  за  бажання  і  без,  можна  витлумачити  по-різному  чи  зафарбувати  у  колір  будь-якої  емоції.  Тільки  таким  чином  можна  ті  речі,  про  котрі  не  прийнято  говорити,  почати  розуміти,  і  це  розуміння  потім  стане  такими  невід’ємним,  що  життя  без  нього  вже  уявлятися  не  буде,  і  ти  вже  не  будеш  знати  –  як  це  говорити  з  людиною  і  не  уявляти  себе  на  її  місці.

Вітаємо,  Ви  стали  справжньою  людиною!

Після  цього  обов’язково  і  неминуче  прийде  вміння  і  цікавість  уявляти  себе  на  місці  тварин,  а  за  ними  –  і  на  місці  рослин.  А  люди  навколо  стануть  такі  прозорі,  як  крижана  вода  у  найчистішому  високогірному  озері  –  хоч  у  бочку  набери,  а  дно  побачиш,  –  кожного,  хто  живе,  зовсім  не  уявляючи  себе  на  місці  інших,  буде  видно  з  перших  хвилин  спілкування,  усного  чи  письмового,  по  перших  тембрах  голосу  і  перших,  якщо  вміти  встигнути  побачити,  емоціях  на  обличчі  і  рухах  всього  тіла  чи  його  частин.  Найчастіше  від  таких  можна  почути:  «А  навіщо  за  інших?  Тут  би  із  собою  все  владнати».  Золоті  слова!  Але  зовсім  в  іншому  контексті.  «Контексті?  Слухай,  давай  не  умнічать,  а  просто  казати  як  є».

І  добре  буде,  якщо  Ви,  знайшовши  в  собі  людину,  виявите  навколо  себе  більше  справжніх  людей,  ніж  представників  отого  перехідного  виду  в  еволюції  гомо  сапієнс,  якого  ніяк  не  можуть  віднайти  вчені.

А  тим,  у  кого  не  буде  получацця  уявляти  себе  на  місці  інших,  настала  пора  знати  найпершу  заповідь  найперших  на  Землі  людей,  що  ще  були  схожі  на  мавп  (якщо  взагалі  цікавлять  людські,  а  не  тваринні  питання),  і  яку  вони  змогли  втілити  в  слова,  що  й  досі  тлумачаться  тільки  одним  чином:  «Хто  чогось  хоче  –  шукає  ЯК,  а  хто  того  не  хоче  –  шукає  ЧОМУ».  І  твій  вибір  між  будь-якими  «як»  і  «чому»,  насправді,  не  залежить  від  того,  що  ти  хочеш  чи  що  ти  не  хочеш,  чи  від  твоєї  національності,  віку,  статі,  ґендеру,  виховання,  освіти  чи  ще  від  чогось  такого,  а  залежить  виключно  від  того,  як  вміло,  часто  і  глибоко  твоя  середина  пірнає  в  середини  інших  людей.

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1011282
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.04.2024

і …

і  як  не  сьогодні  то  взавтра
подарує  нам  хтось  нову  дію
коли  не  крадуть  і  все  правда
бо  кожен  про  це  тільки  й  мріє

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1008032
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.03.2024

Найтонші здогади…

найтонші  здогади  найглибші  сподівання
найвищий  помисел  і  найпрудкіший  зір
не  віддавай  нізащо  втримай  до  останнього
на  кожен  раз  щоб  їх  приміряти  й  повір

вони  нектаром  проростуть  в  твоєму  світі
і  будуть  правити  немов  святі  царі
і  вмітимуть  завчасно  холодити  й  гріти
й  являтися  новими  щойно  вмруть  старі

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006103
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.02.2024

Дезертир

переклад  пісні  Є.Лєтова  «Дезертир»,  1986

а  карми  виродливий  клич
німу  горлянку  розідрав
дезертир

а  узагальнення  
загидили  мої  слова
дезертир

криві  кульгаві  ніжності
поранили  моє  лице
дезертир

сліпі  падучі  комплекси
мене  зігнули  у  кільце
дезертир

у  нагромадженнях
можливих  варіантів
зав’яз
 
все  те  що  всім  і  так  дають
лежить  ще  й  досі  на  столі
дезертир

запнули  вікна  а  іззовні
витають  чорні  журавлі
дезертир

покритий  кіптявою
люто  зирить  день  новий
дезертир

димлять  заграви
рвіть  личини  я  живий
дезертир

у  нагромадженнях
можливих  варіантів
зав’яз

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005382
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.02.2024

У тиші…

у  тиші  стільки  глибини
як  у  промовах  віроломства
замовкни  в  слові  та  збагни
що  світ  не  слів  що  їх  вже  доста

що  твердь  земна  і  небеса
спілкуються  не  словесами
й  не  так  як  хтось  там  написав
чи  мовив  слово  межи  нами

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005214
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.02.2024

Душа і все…

душа  і  все  і  більш  нічого
ні  навіть  слова  на  вустах
ні  думки  навіть  про  Христа
що  найсмачніша  від  смачного
хто  вже  прожив  хоч  літ  до  ста

натхнення  завжди  прагне  верху
як  випар  пнеться  ввись  і  ввись
слідкуй  за  ним  не  продивись
один  казав  у  небі  стерха
синиця  дожене  колись

земне  відлущується  корінь
тримає  тіло  при  житті
всередині  ж  усі  святі
ждуть  неминучих  перетворень
вони  ж  бо  прийдуть  саме  ті

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002117
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.01.2024

Я збираю…

я  збираю  всі  сили  щоб  їм  у  лице  подивитись
й  запитати  хто  проти  не  зводячи  зору  з  очей
і  чи  ми  вже  з  якоюсь  колись  записалися  в  квити
і  чи  ще  не  набрид  надокучливий  нагляд  оцей

розуміємо  ми  де  найвища  з  можливих  всіх  планок
не  брехати  й  не  красти  і  гідно  тримати  чоло
й  кожну  справу  і  діло  доводити  як  наостанок
і  щоб  так  як  хотілось  найкраще  все  поряд  було

та  здається  усім  аж  до  самого  бідного  люду
що  ми  погляд  не  в  змозі  звести  від  старих  пелюшок
щоб  на  кожне  не  хочу  свої  вишивалися  буду
і  щоб  кожну  хвилину  буття  ти  оцінював  ok

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000644
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.12.2023

Поети як…

поети  як  автомобілі
є  з  вантажем  є  легкові
розібрані  є  і  є  цілі
без  мозку  й  з  мозком  в  голові

є  спеціальні  є  сумісні
є  всюдихідні  є  стійкі
без  приймача  є  і  без  пісні
без  даху  навіть  є  й  такі

є  праворукі  є  і  ліві
є  з  автоматом  і  є  без
є  бездіяльні  є  при  ділі
є  з  пристроєм  аби  не  змерз

є  на  колесах  і  пальному
є  живляться  від  Сонця  й  зір
функціонують  є  без  втоми
є  не  покажуться  й  надвір

є  для  попутних  й  одномісні
є  скопійовані  й  свої
є  невідомі  й  славнозвісні
є  що  подібні  до  змії

є  ремонтовані  детально
є  що  не  бачили  майстрів
є  для  партнера  з  місцем  спальним
а  для  розбірки  й  поготів

є  нашпиговані  надбанням
близьких  та  все  ж  чужих  вузлів
поводяться  є  ніби  п’яні
як  ніби  хтось  їм  так  звелів

перефарбовані  є  в  колір
в  такий  щоб  не  впізнали  їх
й  моя  журба  що  мимоволі
величнішою  є  за  сміх

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000074
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2023

Тумблерна система

Вже  не  знаю,  як  це  трапилося,  але  я  –  на  тумблерній  системі!

І  тумблерів  у  мене  вже  так  багато,  що  вони  практично  захопили  всю  владу  в  мозку.  Кожен  тумблер  відповідає  за  своє,  але  між  ними  існує  зв’язок.  У  випадку  випадання  з  роботи  якогось  тумблера  зв’язок  з  ним  не  переривається,  і  тумблер  може  самостійно  повернутися  в  будь-який  момент,  причому  команду  на  включення,  так  як  і  на  відключення,  він  же  сплячий  режим,  може  дати  як  безпосередньо  сам  мозок,  так  і  перегрів  будь-якого  іншого  тумблера,  якщо  його  відключення  нестиме  загрозу,  в  даний  момент,  всьому  організму  через  відключений  стан  попереднього  тумблера.

Так  виглядає  найпростіше  пояснення.

Всі  тумблери  виконані  виключно  на  твердоплаваючій  основі.  Це  не  означає,  що  щось  тверде  на  чомусь  плаває.  Це  означає,  що  вся  основа  –  це  однорідна  маса,  яка  може  миттєво  ставати  із  твердої  рідкою,  або  із  рідкої  твердою.  Це  несе  в  собі  деякі  загрози,  але  в  порівнянні  з  безперебійністю  роботи  системи  ті  загрози  –  ніщо.  В  зв’язку  з  цим  вимкнутий  стан  всіх  тумблерів  дорівнює  їх  ввімкнутому  стану.

У  випадку  аварійного  перегріву  тумблера  він  або  відключається  свідомо  –  зусиллями  волі  мозку,  або  випадає  самостійно  без  будь-яких  зусиль  і  попереджень.  В  кожному  разі  тумблер,  що  випадає  зі  схеми  системи,  шунтується  –  вся  інформація  проходить  крізь  нього,  але  його  самого  не  чіпає  –  і  в  цьому  разі  його  відповідальності  залишаються  відповідальностями  мозку,  але  так  як  договору  між  системою  і  мозком  не  підписано,  а  самі  тумблери  від  самого  початку  є  частиною  мозку  апріорі,  то  і  проблеми  ніби  не  існує,  але  в  подальшому  робота  мозку  на  цій  ділянці  все  одно  залишається  тумблерною!

Тумблери  безсмертні,  поки  живий  мозок;  іноді  вони  «хворіють»  в  один  або  інший  бік,  і  тоді  можуть  розпадатися  на  декілька  тумблерів  з  вужчою  специфікацією,  або  об’єднуватися  в  один  великий  тумблер  із  багатьма  можливостями.

Наявність  живої  тумблерної  системи  неможливо  довести,  але  її  присутність  спостерігається  у  багатьох  людей.    Я  ж  бачу  це  як  своє!  Ось  приклади  найпростіших,  найрозповсюдженіших  тумблерів:

«не  бачу»,  «не  помітив»,  «не  впізнав»
«не  чую»,  «не  почув»,  «не  розібрав»
«привітний»,  «уважний»,  «перед  начальством»
«в  автобусі»,  «терплячий»,  «теж  маю  нахабство»
«ду-уже  зайнятий»,  «небагатослівний»,  «поспішаю»
 «це  не  я»,  «ти  не  так  зрозумів»,  «нічого  не  знаю»
«втомилася»,  «болить  голова»,  «заснула»
«дурник»,  «я  таким  хворів  –  уже  минуло».


***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999685
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.11.2023

Душа і вись…

душа  і  вись  тонке  і  ціле
розхристане  на  всі  путі
і  щоб  знайти  щось  у  житті
до  нього  треба  бути  вмілим
а  не  таким  як  ті  чи  ті

я  чую  все  душа  за  тином
як  завжди  прагне  висоти
і  думаєш  іти  не  йти
чи  право  вже  на  те  отримав
і  скільки  коштує  прости

хай  буде  вись  її  пізнати
вона  по  той  бік  наших  ґратів
від  хати  бігає  до  хати
співає  підвіконний  блюз
комусь  готує  срібні  лати
когось  тренує  стати  катом
не  дивлячись  що  малуватий
чи  мінус  то  чи  може  плюс

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999504
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.11.2023

Молочні ріки…

молочні  ріки  Твоя  придумка
з  вином  їх  мішати  зась
вже  краще  плесом  як  лебідь  струнко
з  натхненням  ізвідкілясь

і  правди-матки  іржання  грізне
щоденний  мій  форс-мажор
чи  ревні  всі  Твої  катаклізми
переплетіння  стежок

що  вдерлись  в  мене  на  луг  зелений
назавжди  зостались  там
на  місці  трав  зросли  гобелени
а  замість  роздолля  храм

тепер  вже  важко  змінити  казку
сходити  під  три  чорти
не  пити  жити  щоб  під  зав’язку
як  вміємо  я  і  Ти

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999426
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.11.2023

Свобода*

трохи  вільний  переклад  пісні  Є.Лєтова  «Свобода»*

як  платив  Незнайко  за  свої  питання  
де  таїв  останній  злий  патрон  
чи  в  отих  трьохста  чиє  було  завдання  
як  тридцятеро  з  них  потрапили  в  полон

все  це  знає  моя  СВОБОДА
все  це  ЗНАЄ  моя  свобода
все  це  знає  моя  ПОРАЗКА
все  це  знає  моє  ТОРЖЕСТВО
все  це  знає  МОЯ  поразка
все  це  знає  МОЄ  торжество

як  спішив  за  сонечком  сліпим  синочком
як  вознісся  янгол  з  корогов  
як  в  останнє  рвалася  зотліла  вже  сорочка
як  і  що  знайшов  пізнав  летючий  Башлачьов

все  це  знає  моя  СВОБОДА
все  це  ЗНАЄ  моя  свобода
все  це  знає  моя  ПОРАЗКА
все  це  знає  моє  ТОРЖЕСТВО
все  це  знає  МОЯ  поразка
все  це  знає  МОЄ  торжество

партизан  спалив  до  біса  рідну  хату
зав’язався  ґудзем  ремінець
ех  розпирає  потрух  життєрадісній  гранаті
ось  так  завжди  закінчується  будь-який  кінець

все  це  знає  моя  СВОБОДА
все  це  ЗНАЄ  моя  свобода
все  це  знає  моя  ПОРАЗКА
все  це  знає  моє  ТОРЖЕСТВО
все  це  знає  МОЯ  поразка
все  це  знає  МОЄ  торжество

***

*  найкращий  варіант  звучання  –  найперший,  із  альбому  «Сто  лет  одиночества»,  без  відео.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999096
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.11.2023

Жадав…

жадав  прибити  дарував  півцарства
хотів  запити  тіло  не  приймає
хоч  і  раб  Божий  не  виношу  рабства
на  когось  схожий  поряд  їх  немає

далекозорий  мозок  понадміру
безплідний  сором  в  хащах  до  небес  
в  яких  чуже  все  косе  тільки  віра
де  світом  іще  досі  править  Зевс

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999086
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.11.2023

Моя поезія…

моя  поезія  не  вальс  а  рок-н-рол
не  рівнобедрений  трикутник  а  із  вістрям
і  крісло  офісне  моє  то  не  престол
і  перша  опція  клавіатур  не  бійся

не  бійся  влізти  акуратно  у  багно
щоб  вибиратися  навчитися  із  нього
бо  обступило  й  надокучливе  воно
і  хоче  падло  відібрати  в  нас  ту  змогу

не  бійся  бачити  і  бач  куди  ідеш
і  ще  не  бійся  повсякчас  комусь  прощати
усяке  може  статися  авжеж
а  раптом  буде  то  твоя  старенька  мати

ну  і  навчися  вже  нарешті  не  боятись
казати  слово  як  воно  вже  є
а  тільки  так  щоб  не  показувати  п’яти
коли  мармуза  все  лице  твоє  заллє

оце  така  моя  поезія  вільготна
не  йдеш  стежками  просто  топчеш  їх
і  хай  травою  викладаються  полотна
а  всюди  в  просторі  лунає  втішний  сміх

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998936
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.11.2023

По верхівках дерев…

по  верхівках  дерев  під  усміхненим  місячним  сяйвом
у  безмежному  кольору  неба  з  зірками  манто
я  витаю  наліво  й  направо  і  ще  бува  прямо
і  ніколи  в  житті  мені  не  заважає  воно

я  зустріну  тебе  незнайомим  по  вуха  вдаванням
то  три  маски  надіну  й  вгадай  де  мої  почуття
то  розіб’ю  об  діл  танцмайданчика  чарку  останню
й  доповім  тобі  чим  мені  пахне  якась  там  стаття

а  іще  я  умію  в  умі  наперед  подивитись
і  зіграти  для  когось  якусь  дуже  праведну  роль
і  шалено  любити  твій  лагідний  справдішній  ситець
і  сказати  одного  підхожого  разу  дозволь

принесу  не  боятись  померти  відразу  й  напевно
зашкарублому  світу  не  жалко  ніяких  імен
тож  не  бійся  пірнати  в  мою  затавровану  бездну
і  ловити  щоразу  свій  здавна  омріяний  дзен

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998861
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.11.2023

Такі дивні…

такі  дивні  ці  голі  дерева
під  осіннім  дощем
під  міським  ліхтарем
блиском  крапель  води
небозвід  живопишуть
так  що  хочеться  ще
з  ними  йти  аби  йти
і  дивитись  на  них
і  дивитись

неймовірний  клинопис
геніальне  письмо
і  талант  віртуозний
і  чесний
не  як  в  нас  бо  в  прольоті  ми
чи  летимо
і  чужу  декоруємо
п’єсу  ми

так  не  хочеться  друже
повертатись  назад
де  крадуть  усе
й  кожен  щось  бреше
щоб  наступного  року
оцей  листопад
не  вважався
вершиною  звершень

бо  тоді  один  путь
вслід  за  Сонцем  на  зліт
і  втікати  кудись
хоч  до  Відня
в  моїм  світі  так  склалось
що  всі  ду́рні  чужі
значно  кращі  тих  дурнів
що  рідні

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998714
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2023

Всі справжні вірші…

всі  справжні  вірші  взяті  як  з  повітря
з  ефіру  Божого  і  кожен  на  свій  смак
якщо  не  вірите  в  таке  то  і  не  вірте
допоки  щось  та  не  підкаже  як

допоки  я  моє  не  тіло  і  не  розум
і  не  бажання  мати  хоч  би  щось
не  вірю  знаю  що  ми  всі  це  зможем
аби  хоч  щось  могтися  нам  моглось

аби  у  кожного  своє  як  стовп  у  лісі
і  щоб  таких  стовпів  був  повен  ліс
і  в  цім  ще  не  вселенському  замісі
щоб  кожен  зі  стовпа  свойого  зліз

ну  й  справді  походить  поміж  стовпами
понюхати    бібліотеків  дух
й  налаштувати  я  подібно  з  нами
щоб  альфа  косинус  у  формулі  ущух

щоб  все  на  світі  та  сприймалося  як  рідне
щоб  кожне  місце  та  було  немов  своє
щоб  на  всі  боки  як  на  себе  було  видно
чого  немає  ну  а  що  вже  є

і  ось  тоді  прийдуть  святі  пізнання
донині  ще  незвіданих  кутів
де  мати  вірша  соломинкою  останньою
я  менш  за  все  на  світі  би  хотів

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998632
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.11.2023

Є поети…

є  поети  інтелектуали
вони  вірш  свій  викладуть  та  так
що  ви  й  досі  ще  такого  не  читали
словниковий  енциклопедичний  смак

перевірено  й  підігнано  все  чітко
не  підлізеш  ні  з  яких  боків
можна  сміло  вибивать  чечітку
на  останках  достеменних  відчуттів

є  поети  аби  написати
нехтують  і  ритмом  і  римою
аж  жаль  їх  стає  переписати
хочеться  якоюсь  силою  незримою

є  поети  й  таких  ще  трапляється
що  душевні  і  в  правильнім  прагненні
все  гаразд  загалом  вони  мають  все
та  на  суд  до  людей  є  притягнені

вони  хочуть  п’ятірок  і  смайликів
гарних  відгуків  і  пропозицій
і  від  того  маскуються  й  грайливо
за  будь-які  ціни  високих  позицій

ну  і  є  ще  поети  що  чокнуті
гелготять  з  невідомої  башти
і  насправді  не  здатні  намокнути
під  безмовним  ігнором  шабаште

вони  чують  із  всесвіту  дихання
голий  нерв  протикає  їх  наскрізь
не  спроможні  ні  вити  ні  микати
чи  суспільними  мазатись  мазями

у  них  честь  своя  власна  у  дзеркалі
і  вони  не  у  тілі  а  всюди
і  в  них  вірші  не  їхні  а  змертвлені
із  повітря  в  слова  і  у  люди

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998579
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.11.2023

Осінь дарма до дерев причаровує…

осінь  дарма  до  дерев  причаровує
хтось  іще  в  одязі  хтось  уже  без
квапно  підбори  біжать  кольоровою
стежкою  ніби  виконують  квест

зопалу  листя  наземного  супровід
пахне  дощем  що  зайдеться  ось-ось
замість  осоння  зігріє  премудрого
міста  тепло  що  вже  розпочалось

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998556
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.11.2023

Місяць-сом…

Місяць-сом  не  цурався  мілких  акваторій  калюж
хоч  і  вельми  далекий  купався  і  дниною  там
з  ліхтарями  нічними  тріпавсь  не  соромлячись  дам
і  не  знав  що  Земля  його  звідти  прогоне  чимдуж

прийшла  стужа  байдужа  і  рівень  калюжі  застиг
з  нею  вечір  пришвендяв  і  кожен  ліхтар  зрозумів
що  сом-Місяць  у  їхніх  калюжах  не  зніжував  слів
а  проводив  космічну  систему  своїх  парадигм

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998389
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.11.2023

Стели мені окремо…

стели  мені  окремо  наше  ложе
як  завжди  біле  перетліло  в  сніг
за  що  мені  таке  сказав  би  Боже
я  ж  так  його  Ти  свідок  так  беріг

стели  мені  окремо  ти  зі  мною
засвідчувала  радість  і  біду
хоч  нині  ми  й  розлучені  війною
та  не  вагайся  якось  я  прийду

стели  мені  окремо  може  й  досить
перегортати  купи  сторінок
зачитаних  до  місця  де  про  осінь
із  роєм  неприкаяних  думок

стели  мені  окремо  я  не  буду
витягувати  їх  до  перехресть
я  не  Ісус  але  і  не  Іуда
і  знаю  скільки  в  світі  важить  честь

стели  мені  окремо  неодмінно
доходять  тут  до  висновків  таких
хай  краще  зараз  нам  побуде  зимно
щоб  потім  зміг  знайти  твої  стежки

стели  мені  окремо  поневолі
як  вітер  мій  задме  мені  свічу
то  я  вже  наостаннє  здамся  долі
й  до  тебе  молодої  полечу

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998042
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2023

Відпускаю усе…

відпускаю  усе  мої  руки
як  в  царя  Олександра  пусті
відчуваю  дістануся  круку
або  десь  розіпнуть  на  хресті

незалежно  від  того  всю  спрагу
допроваджу  свою  до  кінця
я  ж  не  хочу  природну  наснагу
повертати  до  Бога-Митця

ба  стою  на  хитлявій  дорозі
пошикованим  вряд  доміно
поскладати  яке  вже  не  в  змозі
ні  таланти  ні  піст  ні  вино

лиш  німа  медитація  риє
у  глибінь  якнайглибше  углиб
аж  до  того  нещасного  Змія
що  так  само  як  я  взяв  та  й  влип

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997857
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.11.2023

Гімн України усвідомленої, розумної

(муз.  та  сама)

народилась  Україна  в  боротьбі  за  волю
усміхається  нам  браття  наша  славна  доля
позникали  воріженьки  як  роса  на  сонці
ми  тепер  на  всій  планеті  світла  оборонці

душу  й  тіло  ми  гартуєм  у  живу  свободу
й  пам’ятаймо  що  ми  браття  козацького  роду

будем  браття  ґаздувати  від  Сяну  до  Дону
вдосконалювати  й  далі  світові  закони
Чорне  море  нас  голубить  і  Дніпро  єднає
і  ми  вдячні  добрим  людям  і  рідному  краю

душу  й  тіло  ми  гартуєм  у  живу  свободу
й  пам’ятаймо  що  ми  браття  козацького  роду

а  завзяття  й  праця  щира  з  нами  споконвіку
пісня  волі  в  нас  лунає  гучно  і  без  ліку
на  Карпати  підіймає  гомонить  степами
буде  слава  України  жити  завжди  з  нами

душу  й  тіло  ми  гартуєм  у  живу  свободу
й  пам’ятаймо  що  ми  браття  козацького  роду

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997587
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2023

Я, мізантроп

ну  от  і  все  я  здався  зник  замовкнув
і  вже  навряд  чи  де  відчую  стоп
як  в  галасі  за  спиною  у  вовка
що  втік  від  всіх  і  схоронився  ловко
знайомтеся  це  я  ваш  мізантроп

гидку  всі  ролю  грають  ніби  кожен
пов’язаний  із  ніг  до  голови
у  дику  гайову  чи  панську  рожу
на  щось  колись  і  десь  нікчемно  схожий
як  ніби  він  не  жив  а  голосив

думки  слова  і  дії  зовсім  різні
нерозуміння  видимих  речей
як  викинули  геть  слова  із  пісні
котра  звучить  без  слів  хоч  ти  їй  трісни
як  із  вогню  та  в  рот  і  не  пече

зелене  повновладдя  стало  сірим
дичавіють  відтінки  на  ходу
стають  такі  що  зраджують  довіру
такі  що  не  до  фронту  їм  надміру
відсутність  цього  ледве  де  знайду

та  і  шукати  вже  тепер  не  буду
сама  до  вовка  проситься  вівця
брехні  наївшись  облизнів  та  блуду
що  їх  жеруть  забиті  й  досі  люде
дурні  як  і  верховна  влада  вся

отож  вмиваю  руки  як  звеліло
і  вивертаю  шкіру  нанівець
та  й  поринаю  в  неминуче  діло
де  синапси  у  розпачі  та  сміло
чекають  на  прийдешній  наш  кінець

та  це  не  все  багато  ще  любові
зосталося  у  вихорі  моїм
скажу  як  зможу  дещо  на  півслові
чи  намалюю  плями  кольорові
в  німім  чеканні  поки  гряне  грім

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997138
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.10.2023

Дим

із  труби  кучерявиться  дим
у  високу  втікає  дорогу
от  би  змогу  летіти  за  ним
невідривно  дивлюся  на  нього

він  малює  по  небові  шлях
білий  дим  на  досвітньому  полі
галерею  картин  що  а-ля
живопишуться  в  грубці  поволі

назбираю  сухеньких  дрівець
невибаглива  творчість  а  гріє
на  порозі  вже  хай  йому  грець
новий  ранок  приземлює  мрії

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997002
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.10.2023

Душі

душа  й  душа  тонкі  дві  грані
між  ними  світ  війна  і  мир
і  розуміння  набакир
що  десь  углиб  недоторканні
як  недоторканість  квартир

безодні  дві  живі  дві  чаші
наповнені  хто  тим  хто  чим
щоб  спілкуватися  з  чужим
бо  навкруги  ж  усі  інакші
знайшовся  бартерний  режим

які  ми  бідні  Боже  Боже
не  доробив  Ти  нас  чи  може
балакати  про  те  не  гоже
зоставив  шлях  і  в  інший  бік
кудись  іти  в  чуже  вороже
хто  сильний  той  і  переможе
під  себе  лиш  постеле  ложе
і  проживе  лиш  власний  вік

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996837
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.10.2023

Які ж ви…

ох  які  ж  ви  від  мене  далекі
та  проте  як  і  я  теж  від  вас
я  вам  все  про  синицю  й  лелеку
а  ви  знов  мені  профіль  анфас

полонили  себе  псевдобогом
аби  їсти  з  чужої  руки
вдаючи  ніби  втратили  змогу
самостійно  до  чогось  дійти

всі  слова  ваші  вдалі  цитати
ваші  вірші  улесливий  сплін
щоб  не  награне  чесно  писати
треба  злізти  з  чиїхось  колін

аж  тоді  вірогідно  можливо
прийде  істина  власна  й  до  вас
після  чого  настане  те  диво
коли  профіль  зіллється  в  анфас

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996716
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.10.2023

Як Ван Гог…

як  Ван  Гог  пломенів  на  картинах
так  і  слово  моє  на  межі
чи  невже  тільки  наша  провина
що  не  втримати  те  у  душі
що  просочується  все  назовні
хоч  тримай  ти  його  не  тримай
із  тілесно-живої  безодні
безупинне  як  з  гірки  трамвай
не  таке  як  всі  хочуть
незвичне
як  для  критики  ніби  воно
і  чимраз  суб’єктивно  граничне
як  дитяче  й  забуте  давно

та  моє  із  Ван  Гогом  сьогодні
повнолітнє  немов  «Черевики»
хто  з  красою  такою  не  згоден
видно  розмір  йому  завеликий
але  ні  я  вже  бачу
ходою
що  її  не  впізнати  не  можна
наближається  стріча  з  собою
що  чекає  на  всіх  і  на  кожного
і  гляди  може  бозна-де
потім
та  бодай  через  кілька  століть
в  позолоті  чи  не  в  позолоті
і  мій  стовпчик  на  стінці  стоїть
поряд  «Міст  Ланглуа»  і  «Дорога…»
і  котрась  із  нескошених  трав
і  моя  невловима  тривога
що  цей  світ  як  Ван  Гог  хтось  приймав

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996634
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2023

Лезо

відчуваю  виходжу  на  лезо
відтепер  кожен  рух  це  тортури
ще  гостріше  не  буде  тверезо
ще  гостріше  занадто  похмуро

ще  гостріше  напевно  не  можна
бо  зависне  мов  крапля  остання
моя  торба  ледь-ледь  не  порожня
пустоприйнятого  спілкування

та  є  й  інший  кінець  у  вірьовки
ще  за  спину  не  зв’язані  кисті
а  думки  лиш  про  себе  замовкли
бачу  спільним  своє  особисте

це  з  якими  б  ходили  синцями
люті  рани  були  б  аж  до  крові
якби  совість  лупила  як  камінь
без  помилувань  цілодобово

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996263
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.10.2023

В росі дощу…

в  росі  дощу  зелений  ще
у  світлі  місяця  горіх
вітрець  на  нім  в  уяві  тче
листками  дня  що  вже  згорів

хитання  постатей  у  такт
як  в  гардеробній  шансоньє
убрання  вдягнені  та  так
як  вітер  об  горіх  снує

й  він  рухається  мов  живе
шепоче  ніби  шелестить
позує  грає  роль  але
не  зрушить  з  місця  ні  на  мить

гілками  править  рій  голів
кивають  кліпають  прядуть
як  ніби  хтось  їм  повелів
цього  буття  явити  суть

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996041
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.10.2023

Територія, що стала чужою

Ще  тільки  планета  збиралася  обернути  нас  до  Сонця,  як  ми  вже  дійшли  до  місця,  на  яке  вказував  навігатор.  Це  був  не  стільки  так  званий  кордон  між  землями  нашими  і  тими,  що  вже  стали  не  нашими,  як  це  був  кордон  між  природою  і  пусткою.  За  спиною,  всього-на-всього  три  кроки  позаду,  залишалися  дерева  з  кущами,  поля  з  травою,  дороги,  по  яким  вже  давно  ніхто  не  ходив  і  не  їздив.  А  попереду  відкривалася  безмежна  рівнина,  де  того  всього  не  було.  Взагалі.  Гола  пустеля  –  ніби  якась  надприродна  сила  зрівняла  все,  що  тут  росло,  в  щось  однорідне,  а  потім  забрала  з  собою  навіть  всі  залишки,  які  мали  б  залишитися  і  хоча  би  стирчати  із  того  знесеного.  Не  було  видно  взагалі  нічого  –  рівна,  як  поверхня  столу,  пустка.

Ніч  закінчувалася,  починало  потроху  сіріти.  Ми  стояли  і  дивилися  на  територію,  на  якій  не  було  нічого  живого.  Жодного  живого  сліду.  Навіть  натяку.  Скільки  бачив  бінокль,  до  самого  горизонту  виднілася  чомусь  нижча  на  кілька  метрів  рівна-рівнісінька  руда  місцевість,  ніби  весь  верхній  шар  землі  хтось  зняв  аж  до  глини  і  кудись  подів,  а  те,  що  залишилося,  обробив  чи  то  високою  температурою,  чи  то  залив  водою,  а  потім  підсушив.  Не  було  видно  жодної  рослинки,  жодної  тваринки,  жодного  птаха.  Навіть  мошка  не  дошкуляла  в  цю  звичну  для  неї  пору  року.  Тільки  безліч  розкиданих  в  хаотичному  порядку  червоно-рудих,  з  якимось  фіолетово-зеленим  відтінком  невеличких  горбиків  і  таких  же  неглибоких  ямок.  В  багатьох  ямках  виднілася  темна  рідина,  деякі  ямки  булькали  і  парували.  Не  було  нічого,  за  що  б  зачепилося  око,  щоб  позначити  хоч  якийсь  орієнтир.

Коли  сонце  повністю  зійшло  над  горизонтом,  по  всій  території  завиднілися  невеличкі  острівці  чогось  яскраво-зеленого,  схожого  на  мох,  але  точно  сказати,  чи  воно  живе,  було  неможливо.  Ми  довго  дивилися  вперед,  кожен  у  свій  бінокль,  намагаючись  зрозуміти,  кудою  треба  було  йти  далі,  щоб  не  потрапити  в  якусь  пастку.  Справа  в  тім,  що  з  цієї  території  на  наші  землі  почало  доходити  щось  таке,  від  чого  люди,  що  жили  неподалік  від  цього  кордону,  втікали  якнайдалі,  залишаючи  обжиті  місця,  причому,  не  хотіли  ні  про  що  розповідати,  тільки  мовчали  і  відводили  перелякані  очі,  і  твердили,  що  нізащо  додому  не  повернуться.  Нам  потрібно  було  вияснити,  що  їх  так  лякало,  від  чого  вони  втікали.

–  Вмикаємо  відблисковий  захист,  і  спостерігаємо  ще  хвилин  десять,  потім  йдемо  вперед,  –  командир  влігся  на  рудий  ґрунт,  уперся  в  нього  ліктями,  і  почав  уважно  дивитись  в  бінокль.  Ми  всі,  як  один,  зробили  те  ж  саме.  Зі  сходом  сонця  стало  добре  помітно,  що  скільки  бачить  око,  по  всій  території  із  землі  окремими  фонтанчиками  виринають  якісь  гази  білого  кольору,  які  на  невеликій  висоті  розчиняються  в  повітрі  і  стають  вже  невидимі.  Раптом  хтось  скрикнув:
–  Дивись!  Дивись!  Що  то?!  Ніби  шахта  в  землі  відкрилася  і  закрилася!  Як  двері  в  купе!  Прямо  вперед,  трохи  вправо,  тринадцята  година!  –  то  кричав  Пес.  Він  встав  навколішки  і  показував  рукою  на  тринадцяту  годину.
–  Тихо,  не  кричати,  –  шикнув  командир.  –  І  ляж  не  висовуйся.
Всі  насторожилися.
–  Он  іще  одна,  трохи  лівіше!  –  це  вже,  як  від  великої  несподіванки,  скрикнув  Вексель,  а  потім  притишив  голос.  –  Теж  відчинилася  і  швидко  зачинилася.  На  одинадцяту!
–  І  правіше,  правіше  також!  На  дві  години!  Господи,  що  то  може  бути?  Воно  відкрилося  і  більше  не  закривається!  На  дві  години  дивіться!  –  Пес  знову  кричав,  відірвавшись  від  бінокля,  і  глипав  величезними  очима  то  на  командира,  то  в  напрямку  своєї  руки.

Всі  повернули  біноклі  у  вказаний  бік.  На  відстані  в  кількасот  метрів  було  видно  квадратний  отвір  в  землі.  Раптом  звідти  вилетіла  невелика  ракета,  але  вилетіла  не  так,  як  зазвичай  вилітають  ракети,  а  так,    як  підлітають  у  цирку  булави  для  жонглювання:  повільно  обертаючись,  злетіла  на  кілька  десятків  метрів  і  упала  на  землю  поряд  із  отвором,  не  розірвавшись.
–  Ви  бачили?  В  неї  два  стабілізатори  відкриті  були,  а  два  ні!  –  Вексель  показував  уперед  рукою,  в  якій  тримав  бінокля,  і  його  рука  трусилася.
–  То  ж  була  ракета?  Чи  то  не  ракета  була?  –  командир  поглянув  на  Векселя  і  відвів  погляд.  –  Я  саме  глянув  у  інший  бік.

Раптом  поряд  із  квадратним  отвором  в  землі,  з  якого  вилетіла  дивна  ракета,  з’явилася  ще  одна  дірка,  але  вже  не  квадратна,  а  якась  неправильно-овальна,  і  звідти  знову  вилетіла  ракета.  Але  цього  разу  ракета  вилетіла  як  потрібно  –  на  висоті  метрів  з  десять  у  неї  відкрилися  всі  чотири  стабілізатори  і  вона,  рівно  злетівши  ще  кільканадцять  метрів,  раптом  вибухнула.  Стало  видно  велику  хмару  білого  газу,  який  почав  швидко  осідати  до  землі.
–  Одягай  протигази!  –  команда  командира  була  виконана  миттєво.
–  Ось  воно  що  –  гази  невідомої  дії!
–  Дивіться!  Дивіться!  Що  то  таке?!  –  Пес  сьогодні  був  справді  на  підйомі.

Далеко  попереду,  майже  на  горизонті,  невеликою  точкою  з’явилося  щось,  що  поступово  збільшувалося  в  розмірах.  Ми  всі  дивилися  в  біноклі,  налаштовуючи  їх  на  потрібну  дистанцію,  і  мовчали.  Через  кілька  секунд  ми  не  могли  повірити  своїм  очам  –  то  була…  людина…  ні…  то  була  не  людина…  то  була…  то  був…  то  був  звір…  так,  то  був  звір  людиноподібної  форми.  Він  неквапливо  біг  у  наш  бік  на  своїх  двох  товстелезних  ногах,  час  від  часу  торкаючись  землі  руками,  ніби  мавпа.  Він  біг  зовсім  без  одягу,  босий  і  лисий,  зовсім  без  волосся,  шкіра  рудого  кольору,  як  і  земля.  На  ньому  не  було  навіть  трусів.  З  такої  відстані  не  можна  було  розгледіти  жодних  статевих  ознак:  чи  то  чоловіче  було  створіння,  чи  жіноче  –  не  зрозуміло.  Але  те,  що  то  була  не  людина,  було  зрозуміло  відразу:  непропорційно  величезна  голова,  і  такі  самі  непропорційно  товсті  руки  і  ноги.  І  долоні  з  п’ятами  були  величезними,  кожна  розміром  з  голову.

–  Господи,  та  що  ж  то  таке?  –  в  роті  у  Песа  пересохло,  і  навіть  через  динамік  протигазу  було  чутно,  як  його  язик  глухо  ударяється  об  зуби  і  піднебіння.
–  То  живе  чи  механізм  якийсь?
–  Яке  воно  завбільшки?!  Щось  воно  занадто  велике,  як  для…  –  у  навушниках  протигазу  багато  голосів  змішалися  в  один  лемент.
–  Ой,  ми  що,  газу  дихнули  і  нам  ввижається?  –  хтось  за  спиною  зойкнув  і  почав  вголос  молитися.
–  Замовкли!  Приготувати  зброю,  стріляти  по  команді,  –  командир  намагався  опанувати  свій  голос,  який  з  протигазу  все  одно  видавався  якимось  незвичним.

Звір,  схожий  на  людину,  був  ще  далеко,  але  він  рухався  точно  на  нас.  По  градуюванню  в  окулярі  бінокля  було  добре  зрозуміло,  що  він  набагато  більший  від  зросту  звичайної  людини.
–  У  нього  брови  є!  –  Пес  не  міг  відірвати  бінокль  від  очей.  –  А  статевих  ознак  таки  немає!  Зовсім!  Як  у  великої  дитячої  ляльки!
–  То  не  брови,  то  просто  великий  надбрівний  виступ,  як  у  первісних…
–  Заткніться  і  приготували  зброю!  –  командир  вже  дивився  на  мішень  в  оптичний  приціл  крупнокаліберної  гвинтівки.  –  Стріляти  тільки  по  команді,  в  голову  не  цілити!  Як  зрозуміли?
Повна  тиша  означала,  що  всі  все  зрозуміли.

Всю  наступну    хвилину  ми  дивилися,  як  звіролюдина  вже  пробігла  половину  відстані,  що  відділяла  нас  від  горизонту.  Раптом  поряд  хтось  піднявся  на  ноги  і  брязнув  об  землю  зброєю.  То  був  Кубрик  –  наш  тренер  із  рукопашного  бою.
–  Зараз  я  його  перевірю.  Раз  у  голову  не  стріляти  –  залишу  живим,  –  і  Кубрик,  скинувши  з  себе  бронежилета  і  верхній  одяг,  в  одній  тільняшці  і  спортивних  підштанках,  не  слухаючи  окриків  командира,  схватив  ножа  і  жердину,  з  якою  ніколи  не  розлучався,  і  побіг  назустріч  потворі,  минаючи  пагорбки,  ями  з  рідиною  та  відкриті  шахти.  Біг  він  так  швидко,  в  одній  руці  тримаючи  бойового  ножа,  а  в  другій  жердину  як  списа,  що  вже  через  пів  хвилини  був  навпроти  звіролюдини.

Потвора,  побачивши  людину,  яка  біжить  до  неї,  зупинилася  і  присіла,  впершись  руками  в  землю  поперед  себе,  і  здивовано  витягла  вперед  голову.  Коли  наш  тренер  наблизився  до  неї,  всі  похололи:  стало  зрозуміло,  що  та  тварюка  принаймні  вп’ятеро  більша  від  людини  –  майже  двометровий  Кубрик  ледве  діставав  їй  до  коліна.  І  якась  вона  була  нетямовита,  та  тварюка,  бо  все  сиділа  навприсядки  і  ніби  здивовано  дивилася  на  того,  хто  до  неї  наближався.  Добігши  до  потвори,  наш  тренер  теж  спочатку  зупинився  і  кілька  миттєвостей  вагався,  ніби  спантеличено  дивився  на  неї,  а  потім  швидко  відступив  кілька  кроків  назад,  щосили  розбігся,  упер  жердину  в  ямку  і  звичним  для  нього  прийомом  вистрибнув  прямо  на  спину  зігнутого  людиноподібного  звіра,  і  обома  руками  –  ножем  і  жердиною  –  почав  лупити  його  ко́лючими  і  рубаючими  ударами  по  шиї  і  голові.  Руки  звіра  досі  впиралися  в  землю,  він  тільки  крутив  головою,  намагаючись  побачити  того,  хто  його  б’є.  Потім  звір  підійняв  одну  руку  і  хотів  схватити  Кубрика  в  себе  на  потилиці,  але  коли  не  вийшло  схватити,  раптом  піднявся  на  повний  зріст,  хвацько  підстрибнув  –  і  з  усієї  сили  упав  собі  на  спину.  Де  подівся  наш  тренер,  ми  так  і  не  зрозуміли,  але  звірюка  швидко  підвелася  і  знову  почала  бігти  на  нас,  а  тільки  вже  набагато  швидше,  ніж  бігла  до  цього.

–  Де  подівся  Кубрик?  –  Пес  тримав  бінокля  біля  очей  і  ледве  не  плакав.
–  Відставити!  Зібралися!  –  командир  рявкнув  не  своїм  голосом.  –  Увага!  Цілься!  Стріляти  по  всіх  частинах  тіла,  крім  голови!  –  у  командира  голос  вже  був  звичним,  як  у  людини,  яка  готова  до  всього.  –  Приготувалися!!!  Два…  раз…  Вого-о-о-нь!!!
Крупнокаліберну  гвинтівку  не  так  вже  й  легко  втримати  в  руках  навіть  тоді,  коли  вона  сошкою  впирається  в  землю  і  ти,  лежачи,  стріляєш  частими  одиночними  пострілами.
–  Вогонь!  Вого-о-онь!!!

В  оптичний  приціл  було  добре  видно,  як  кулі,  завбільшки  з  цілу  сосиску,  влучали  в  живіт,  груди,  плечі  звіра,  але  відскакували  від  них,  ніби  дрібненькі  камінці  від  стінки,  і  звір  від  тих  камінців  не  переставав  бігти,  а  лише  трохи  уповільнювався.
–  Та  що  ж  це  таке?!  –  хтось  не  витримав  і,  вставляючи  новий  магазин,  ніби  аж  плакав.
–  Бронебійні  заряджай,  хутко!  Бронебійні!  –  командир  теж  змінював  магазина.
Залпи  бронебійними,  хвала  Богу,  зупинили  звірюку,  але  вона  не  впала,  а  знову  присіла  і  лише  чухала  ті  місця,  куди  потрапляли  кулі.  Було  таке  враження,  що  бронебійні  кулі  просто  застряють  у  товстенній  шкірі  й  далі  у  тіло  не  проникають.
–  Вогонь!  Вогонь  бронебійними  без  зупинки!  –  командир  знову  перезаряджав  свою  гвинтівку.  –  І  давайте  в  голову  теж,  бо  вона  вже  надто  близько  і  якщо  побіжить  на  нас  знову,  то  ми  її  можемо  не  впорати!
Звіролюдина  після  попадань  по  голові  схилилася  до  землі,  закрила  величезними  долонями  голову,  а  потім  розвернулася  до  нас  голим  задом  і,  спочатку  ніби  трохи  вагаючись,  таки  побігла  назад,  в  протилежному  напрямку.
–  Вперед!  Вперед  за  мною!  –  командир  піднявся  на  ноги  і  оглянув  усіх.  –  Будемо  шукати  Кубрика!  Особлива  увага  під  ноги,  щоб  не  потрапити  в  яму  чи  рідину!

Через  кілька  хвилин  бігу  тварюка  зникла  з  поля  зору  –  ніби  розчинилася  в  повітрі  або  провалилася  під  землю.  Ми  пробігли  вперед  ще  кілька  сотень  метрів,  петляючи  між  горбиками  і  ямками,  і  зупинилися  біля  величезного  прямокутного  отвору,  обкладеного  ізсередини  білою  цеглою.  Ми  би  і  не  зупинялися,  але  на  дні  глибокої  ями  валявся  величезний  велосипед  без  переднього  колеса.  Настільки  великий,  що  людина  на  ньому  їздити  не  зуміла  б  –  заднє  колесо  було  метрів  зо  три  в  діаметрі  й  зігнуте  вісімкою.  Рама  у  нього  теж  була  перегнута,  і  було  зрозуміло,  що  зламали  і  погнули  той  велосипед  спеціально.
–  Це  що,  хтось  зробив  велосипеда  тій  тварюці,  а  вона  його  зламала  і  викинула  в  цю  яму?
–  Відпочили?  –  командир  першим  відірвав  погляд  від  велосипеда.  –  Хутко  вперед,  бо  треба  буде  ще  повертатися.  

Пробігши  ще  метрів  сто  чи  двісті,  ми  нарешті  зустріли  нашого  тренера  з  рукопашної  Кубрика.  Він  сидів  за  горбиком,  виставивши  назустріч  нам  руки,  в  яких  кисті  звисали  ніби  зів’ялі  грона  винограду.
–  Ви  по  мене?  Оце  дякую!  Цього  звіра  не  руками  потрібно  бити  і  навіть  не  сокирою!  У  нього  якась…  залізобетонна  шкіра!  Я  і  ножа  зламав,  і  жердину,  і  ось…  руки  собі  у  зап’ястях…  Ніяких  больових  точок  у  цього  звіра  немає  ні  на  шиї,  ніде,  тільки  горлянка,  якою  він  дихає.  Коли  я  попав  по  кадику  –  він  і  підстрибнув.  А  морда  у  нього…  як  передок  двоповерхового  автобуса…  тільки  очі  мутні  і  безтямні…  а  так  зовсім  на  людину  схожий.  Рухи  у  нього  повільні,  але  дуже  він  сильний  навіть  для  своєї  статури…  –  Кубрик  розповідав  з  таким  азартом,  ніби  щойно  зі  змагань  повернувся.
–  Годі!  Годі,  потім  все!  –  командир  дістав  аптечку  і  дав  Кубику  пігулки.  –  Зараз  потрібно  відступати  якнайшвидше,  звір  може  повернутися  в  будь-яку  хвилину!  А  може  ще  й  не  сам.  Бігом  за  мною,  марш!
–  Що  робити  із  шахтою,  з  якої  вилітали  ракети?  –  сьогоднішній  похід  Пес  сміливо  міг  записувати  собі  в  актив.
–  Сфотографуй  разом  із  тією  ракетою,  що  не  розірвалася.  У  штабі  розберуться.  І  велосипеда  теж…  той…  сфоткай.

Шлях  назад  був  трохи  довшим.  Біля  ями  з  велосипедом  знову  зупинилися,  і  якби  не  командир,  то  дивилися  б  на  того  гіганта  ще.  Бігти  швидко  ніяк  не  виходило,  так  як  такої  можливості  у  Кубрика  було  замало,  та  й  у  нас,  через  психічне  виснаження,  теж,  –  ноги  ніби  прилипали  до  рудої,  місцями  з  фіолетовим  відтінком,  землі.  Нарешті,  добравшись  до  лісу  і  зрозумівши,  що  ми  вже  на  своїй  території,  вирішили  ще  трохи  заглибитися  в  дерева,  що  росли  окремою  купою,  і  зробити  там  привал.  Командир  погодився.  Чомусь  було  зрозуміло,  що  звір  сюди  ніколи  не  заходив,  та  й  зараз  навряд  чи  зайде.  Він  наляканий,  ми  це  знали  по  собі.  Але  що  робити  з  ним  далі,  ми  не  знали.  Та  й  що  знати  зараз  –  будемо  вирішувати  потім.  Про  того  звіра  ще  ніхто  не  чув  і  не  бачив  його,  про  ракети  із-під  землі  також.  Крім  місцевих  жителів,  мабуть,  що  втікали  звідси.  Отож,  ми  чудово  зробили  свою  роботу.  Тепер  ми  знаємо  про  те  все,  а  це  багато  чого  вартує.  Тож  зараз  можна  і  на  привал,  он  під  того  дуба  присісти,  трохи  перепочити.

–  Підйом!  Підйом!  –  лейтенантів  голос  звучав  звідкілясь  зверху.  –  До  бази  ще  дванадцять  кілометрів,  захід  сонця  через  годину,  потрібно  встигнути  на  вечерю,  якщо  про  неї  ще  хтось  думає!  Ну  що  ти  так  здивовано  вирячився  на  мене?!  Тобі  що  –  за  десять  хвилин  відпочинку  щось  наснилося?!  Прокидайся  вже!  Пів  хвилини  всім  на  збори  –  і  бігом  за  мною!

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995951
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.10.2023

Ранок… тиша…

ранок  тиша  Сонце  нижче  в  зиму
Місяць  денний  мов  ядро  висить
сяйним  боком  не  до  Сонця  мимо
проти  глузду  звичної  краси

пташка  ожила  за  нею  друга
рай  земний  і  тут  явилась  в  нім
на  безхмарнім  небі  біла  смуга
знизу  вгору  спалах  потім  грім

змовкла  пташка  і  сховався  Місяць
десь  під  Землю  в  за́хисну  пірнув
і  запахло  диким  словом  бійся
про  брехню  злодійство  і  війну

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995507
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.10.2023

Невже

пустодзвонні  розмови  чомусь  не  налазять  на  вуха
і  не  хочуть  торкатись  очей  криворукі  діла
і  між  серцем  і  мозком  сховалося  щось  типу  нюху
й  толерантність  до  світу  кудись  ніби  в  безвість  пішла

на  панелі  сиджу  на  розбомбленій  вулиці  міста
в  небі  хмари  як  завжди  снують  чудернацький  сюжет
раптом  зграя  міських  голубів  а  за  нею  зі  свистом
величезний  орел  біля  нас  буде  жити  невже

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995315
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.10.2023

Смаколики

Хіба  це  не  помітно,  
як  все  живе  навколо
розумнішає?..

Один  мій  знайомий  інопланетянин  довго  вагався  і  приховував  щось  всередині  себе.  Це  було  добре  помітно  по  тому,  як  він  часто  відводив  убік  погляд,  або  як  глибоко  і  рвучко  вдихав,  ніби  хотів  щось  сказати,  а  потім  затримував  подих  –  і  нічого  не  говорив…  Та  врешті-решт  він  не  витримав,  і  повідав  мені  історію,  яку  тепер  і  я  більше  не  можу  тримати  в  собі.

Він  втік  зі  своєї  планети,  яка  в  них  називається  Зельдс,  при  першій  же  нагоді,  яка  йому  трапилася,  як  він  сказав,  зовсім  випадково.  Їхня  планета  дещо  схожа  на  нашу,  і  там  теж  є  істоти,  які  дуже  схожі  на  нас,  на  людей,  і  навіть  називають  вони  себе  так  само,  тільки  з  твердим  «л»  –  лууди.    Там  теж  світить  їхнє  сонце,  є  багато  рослин  і  тварин,  річки  і  моря,  навіть  є  океан,  але  тільки  один  на  всю  планету.

Але  в  них  сталося  так,  що  лууди  не  є  вершиною  природи  на  своїй  планеті.  Панівне  становище  належить  вардам  –  істотам,  які  теж  колись  були  луудами,  але  які  завдяки  всепланетній  жлобалізації  досягли  своїх  штучних  надлуудських  можливостей,  –    як,  наприклад,    бачення  думок  на  відстані  погляду,  або  здатність  дихати  і  повітрям  і  водою,  –  і  стали  наступним,  вищим  щаблем  розвитку  тієї  природи.  Та  й  здібностями  свого  штучного  мозку  вони  значно  перевершують  луудей.  Остання  спроба  відстояти  свою  територію  незайманою    закінчилася  для  природних  луудей  катастрофою.

З  тих  пір  пройшло  більше  двох  тисяч  тамтешніх  років.  Тепер  лууди  є  дикі  і  є  свійські,  як  і  багато  інших  тварин.  Щоправда,  від  тварин  лууди  відрізняються  порівняно  високим  ступенем  розумового  розвитку  та  абсолютною  зрозумілістю  їхнього  спілкування  для  вардів.  Варди,  що  беззаперечно  панують  на  планеті,  дбають  про  луудей,  але  на  їм  прийнятний  лад.  Для  економії    інших  природних  ресурсів  своєї  планети,  наприклад,  та  для  урізноманітнення  свого  яскравого  життя,  варди  знайшли  м’ясо  луудей  смачним,  більше  того  –  дуже  корисним.  На  фермах,  які,  щоправда,  принципово  відрізняються  від  пташиних  та  інших,  і  більше  схожі  на  компактні  міста  з  різноробочими,  виростають  екземпляри,  які  потім  різними  шляхами  –  внаслідок  викрадень,  убивств,  різних  аварій  та  інших  махінацій  –  потрапляють  на  стіл  до  вардів.

Особливою  популярністю,  як  кажуть  варди  –  смаколиками  –  вважаються  лууди  віком  до  трьох  років.  Справа  в  тому,  що  недавно  потугами  вардів-«зелених»,  які  довели,  що  саме  до  такого  віку  у  особин  луудей  відсутня  пам’ять,  а  відтак  і  самосвідомість,  парламент  вардів  встановив    законність  споживання  у  їжу  луудей  віком  до  трьох  років,  суворо-пресуворо  заборонивши  їсти  старших.  

З  вардами-браконьєрами,  які  полюють  на  луудей  незалежно  від  їх  віку,  постійно  ведеться  законна  боротьба.  Ферми-міста  луудей  не  охороняються,  за  особин  до  трьох  років  їх  батьки,  чи  власники,  можуть  отримати  багато  необхідного  для  покращення  свого  буття.  Із  тих  міст  мало  хто  тікає,  бо  за  містом  мало  їжі,  зате  багато  вардів,  із  яких  лише  найзаможніші  мають  можливість  жити  на  небі  –  в  літаючих  містах  вардів.    А  у  місті  луудей  кожен    сподівається,  що  його  погані  думки  не  побачать,  тому  що  тоді  станеться  хвороба  або  якийсь  нещасний  випадок  –  і  луудина  зникне.

Лууди  вважають,  що  варди  володіють  не  просто  баченням  думок,  а  здатністю  подумки  впливати  на  їхнє,  луудське  майбутнє.    У  своєму  фольклорі  описують  історію,  коли  лууди,  жителі  одного  містечка,  домовились,  і  всі  разом  покинули  свої  домівки.  Комісія  вардів  постановила:  в  порожньому  місті  нічого  не  чіпати,  нікого  чужого  не  впускати,  а  місто  охороняти  від  крадіжок.  Через  шість  днів  місто  наповнилося  луудами,  що  поверталися  до  своїх  домівок,  до  свого  майна.  Сьомого  дня,  коли  перерахували  всіх,  був  День  Великого  Свята  –  не  повернувся  лише  один,  та  й  той  не  сім’янин.  Однак,  за  свідоцтвом  фольклору,  найближчий  друг  видав  місце  його  переховування.  Смільчака,  згідно  легенди,  все  одно  не  знайшли,  однак  дикі  лууди  не  вважають,  що  він  став  таким,  як  вони  –  вони  вважають,  що  він  знайшов  собі  місце  на  іншій  фермі  свійських  луудей.

Дикі  лууди  на  Зельдсі  існують  і  дотепер.  Вони  живуть  невеликими  групами,  багато  хто  поодинці,  на  значній  віддалі  від  цивілізації  вардів  та  міст-ферм  свійських  луудей,  яких  вважають  зрадниками  і  своїми  ворогами,  тому  й  не  приймають  біженців  із  ферм,  тікають  від  них,  або,  що  частіше,  просто  вбивають  їх,  зустрівши  поза  фермою.  До  речі,  останнім  часом  серед  вардів  все  частіше  йде  мова  про  взяття  всіх  диких  луудей  під  захист,  повністю  прирівнявши  їх  до  диких  тварин,  принаймні  провести  облік  і  очіпувати,  що  вони  давно  зробили  з  луудами  свійськими.

Через  потайне  життя  диким  луудам  постійно  приходиться  мігрувати.  Використовують  багато  інструментів  і  пристроїв,  та  особливої  шани  набули  мотузки,  виготовлені  із  однієї  дуже  тонкої  та  міцної  трави,  схожої  на  прозору  волосінь.  Дикі  лууди  протягують  ці  мотузки  між  своїми  стоянками  і  місцями  перебування,  потім  смикають  тільки  їм  відомими  спеціальними  сигналами  і  таким  чином  передають  інформацію.  Ті  мотузки  хоча  й  непомітні,  та  дуже  й  дуже  довгі,  з'єднані  між  собою,  і  ніколи  немає  впевненості,  що  на  ній  ніхто  не  стоїть.  Та  дикі  лууди  великі  оптимісти:  кожного  разу  вони  смикають  мотузку  із  надією,  що  сигнали  дійдуть…

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995151
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2023

Ніхто

як  висихає  вранішня  роса
як  сокіл  з  височин  полює  жертву
як  все  не  так  як  хтось  колись  казав
і  як  потрібно  жити  щоб  не  вмерти

я  є  ніхто  і  звуть  мене  зеро
і  всі  слова  мої  не  мають  змісту
суспільний  виродок  і  мізантроп
таких  годують  щоб  їх  потім  з’їсти

бо  віршу  в  них  не  квестія  прийти
не  думаєш  про  нього  й  він  приходить
як  в  натовпі  жадання  самоти
як  вогкість  холодів  на  теплім  споді

як  в  небі  безліч  істинних  офір
що  хмарами  відтворюють  минуле
вони  буденні  та  живі  повір
біжать  кудись  як  ніби  їх  гукнули

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994918
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.09.2023

В осінній грім…

в  осінній  грім  і  непомірну  зливу
великих  крапель  барабанний  дріб
весь  простір  навкруги  у  цятки  згріб  
заголосивши  співанку  тужливу

як  мрії  врунів  крахом  відбулись
як  вило  бомбами  потяте  поле
як  некрасиве  восени  довкола
як  мало  сподівання  на  колись

а  зараз  дощ  як  зрадник  землю  лупить
у  небі  відблиски  його  грімниць
нагадують  як  долі  ми  як  ниць
і  чим  підперті  наші  чільні  слупи

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994602
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.09.2023

Знову з листя покров…

знову  з  листя  покров  на  дорозі
осінь  грає  в  художницю  знов
полічити  й  вона  їх  не  в  змозі
цупкий  шелест  нам  не  до  розмов

ти  листок  підняла  неквапливо
світ  крізь  нього  зненацька  змалів
ах  яке  б  це  було  тільки  диво
якби  ріс  він  один  на  Землі

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994477
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.09.2023

Всі стіни мов дороги розійшлись…

всі  стіни  мов  дороги  розійшлись
і  сволоки  зігнулися  мов  долі
в  проваллі  стелі  хмарно-синя  вись
й  журна  калина  золотаво-гола

стежиною  хтось  ходить  ще  сюди
хрустить  осипаним  листом  осіннім
хоч  може  ці  настирливі  сліди
відновлять  нам  ескізи  у  сумлінні

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994326
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.09.2023

Багряне Сонце колесом униз…

багряне  Сонце  колесом  униз
ось-ось  торкнеться  виднокола  степу
і  вже  йому  на  цьому  місці  злету
не  бачити  згорить  неначе  хмиз

навкруг  заграва  вітер  чи  мороз
із  огляду  на  осінь  швидше  вітер
а  ми  під  ними  нетямущі  діти
яким  ще  мало  дечого  вдалось

із  хмар  покійник  Місяць  постає
шумлять  дерева  на  його  прикраси
як  обмаль  в  нас  як  обмаль  сил  і  часу
зоставити  у  вічності  своє

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994177
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.09.2023

Одинокість…

а  одинокість  п’є  знов  самоту
даремно  до  зіниць  надію  водить
повинність  оголошує  не  ту
приписуючись  до  земного  роду

бездушне  треба  знову  тут  як  тут
і  вдих  бездонний  і  такий  же  видих
на  стрій  незадоволених  потуг
і  на  здійсненні  в  мріях  краєвиди


***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993998
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.09.2023

Вниз головою

світ  перевертається  на  схід
хмари  у  багрянець  мітить  захід
я  не  згоден  з  ніччю  бути  під
і  стою  лелекою  на  даху

чорний  вдень  і  білий  уночі
туга  в  жилах  п’є  свій  жах  знадвору
заклинає  ти  мовчи  мовчи
гріх  вкидати  в  пекло  душу  хвору

озеро  у  зорях  темний  ліс
зверху  місяць  знизу  видно  стежку
хтось  у  неї  нещодавно  вріс
й  видужало  пестує  мережку

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993859
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.09.2023

Під синім хмарним пагорбом…

під  синім  хмарним  пагорбом
жовта  плахта  осені
ігнорували  алгебру
розкрадали  стосами

імітували  зелено
виросли  облудами
боротися  настелено
спілими  ще  будемо

реальність  вже  кепкує  з  нас
подає  матчболами
вирізблюючи  нам  анфаси
не  високочолими

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993777
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.09.2023

Найкращі шедеври…

для  мене  найкращі  шедеври  це  хмари
уява  знімає  із  них  кінофільми
картини  онлайн  що  транслюють  над  нами
а  ми  глядачі  що  живем  попід  ними

софіт  одинокого  Сонця  за  темним
громадяться  бороди  тчуть  вусібіч
якщо  в  окулярах  то  двічі  приємно
дивитись  на  гру  потойбічних  облич

актори  химерні  їм  ролі  за  цяцьку
являти  відверту  невдавану  суть
і  я  не  здивуюсь  як  раптом  зненацька
вони  ізгори  рід  людей  засміють

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993524
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.09.2023

Було…

було  не  вірити  а  я  безбожно  вірив
було  прогулювати  я  ж  вивчав  на  п’ять  
було  не  відати  про  силу  міри
було  не  знати  Божу  благодать

було  не  вабити  а  я  хотів  і  вабив
було  отямитись  а  я  щасливо  спав
було  зректися  вдаваної  влади
було  не  гаятися  до  підстав

було  не  мріяти  а  я  безкарно  мріяв
було  сахатися  незрозумілих  див
було  не  квапитися  у  надіях
було  не  жити  я  ж  прекрасно  жив

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993070
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.09.2023

Заповітна осінь…

заповітна  осінь
третьої  весни
крадії  ми  досі
тиле  поясни
паросткам  зеленим
що  нам  до  снаги
чи  в  набридлі  меми
правди  навкруги
в  ній  брехні  і  хисту
ні  віднять  ні  взять
вкрапленого  змісту
Божа  благодать

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993045
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.09.2023

Збоку…

коли  гляну  на  себе  як  збоку
все  чиїсь  мені  чуються  кроки
озираюсь  нікого  лякаюсь
відступаю  назад  як  від  краю

сильне  прагнення  рветься  назовні
видихаю  легені    ним  повні
пережитки  минулого  корені
не  для  мене  тут  буцімто  створені

заправляю  у  чоботи  рясу
зачиняю  всі  двері  на  засуви
амбразури  погладжую  дотиком
очі  вуха  і  ніздрі  і  рота

балаклава  пітніє  в  кишені
як  багато  повсюди  мішеней
раптом  постріл  не  з  дула  а  з  ліри
а  я  дурень  у  неї  не  вірив

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=992995
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2023

Жаденним іду…

жаденним    іду  я  провулком
куди  ж  то  мене  понесло
і  кроки  мої  надто  гулко
і  думка  про  це  ремесло

мій  злодій  вже  видиться  мертвим
обмитись  настали  часи
і  брати  до  рук  хто  мольберти
хто  просто  свої  голоси

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=992994
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2023

Ці тумани…

ці  тумани  породжують  дивні  ілюзії
з  безвісті  сірої  здатні  рости
підозріло  доречне  повернення  муз  моїх
що  у  тумани  жбурляли  прости

а  тепер  їх  тумани  габою  заочною
хиблять  дорогами  тягнуть  у  вись
посилають  жагу  що  її  вже  не  хочу  я
знати  й  випрошувати  повернись

бо  давно  я  при  долі  в  житейському  морі  я
нищу  тумани  в  потугах  знайти
кругосвітнє  об'єднання  вставлене  в  колії
й  ним  щоб  поїхали  всі  навіть  ти

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=992032
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.08.2023

Філософія даху

аж  на  дах  дісталось  тіло
восьмиповерхівка
вниз  бомаги  полетіли
рентгенівські  плівки
погляд  щупає  карнизи
плечі  в  парапетах
як  ковзнутися  донизу
чи  удасться  вмерти?
раптом  поруч  сіла  птаха
ще  таку  не  бачив
на  мої  уперлась  лахи
чубчиком  козачим

що  надумав?  з  глузду  з’їхав?
чи  пізнав  орлине?
вирішив  коханій  збріху
показати  спину?
чи  мо’  думав  на  тім  світі
будеш  мати  силу?
гарантую  вічні  кліті
і  печаль  плаксиву!
повертайся  до  палати
і  живи  ще  далі
а  то  тут  же  стану  катом
й  поясню  деталі

прокидаюся  у  ліжку
від  уколу  знов  заснув
сон  проходить  вільно
пішки
крізь  поетову  казну

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991728
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.08.2023

Слова людини без слів (ч. 3)

Я  хочу,  по-перше,  щоб  ви  процвітали  самі  для  себе.  Це  може  бути  схожим  на  егоїзм,  але  тільки  за  такого  егоїзму,  коли  людина  в  першу  чергу  піклується  сама  про  себе,  можна  побачити  інших.  Тож  я  зовсім  не  проти  такого  егоїзму.  На  мій  погляд,  такий  егоїзм  повністю  нормальний.  Хіба  троянда  егоїстична,  коли  розкриває  свою  квітку?  Хіба  лотос  егоїстичний,  коли  виринає  з  води,  щоб  розквітнути?  Хіба  Сонце  світить  через  свій  егоїзм?  Навіщо  взагалі  так  турбуватися  про  егоїзм?

Ви  пізнали  істину  і  народилися.  Народження  тільки  відкриває  можливості,  це  тільки  початок,  і  зовсім  не  потрібно  думати  про  кінець.  Вам  ще  належить  розквітнути.  Це  ваше  перше  і  найважливіше  завдання  –  розквітнути,  стати  повністю  усвідомлюючими,  повністю  проникливими,  пильними,  свідомими.  І  тільки  тоді  ви  зможете  побачити,  чим  ви  можете  поділитися  з  кимось,  як  ви  можете  вирішити  свої  проблеми.

Одне  я  знаю  точно:  коли  ви  розквітнете,  ви  почнете  ділитися  з  усіма.  Це  неминуче.  Коли  квітка  розкривається,  вона  вже  не  може  стримати  свої  аромати  –  їх  неможливо  заховати,  вони  все  одно  будуть  розповсюджуватись,  вони  все  одно  попливуть  в  усіх  напрямках.  Тому,  перш  за  все,  станьте  повністю  утішеними,  задоволеними,  станьте  наповненими.  Спочатку  просто  будьте,  і  дуже  скоро  із  вашого  існування  до  інших  потече  благодать.  Це  не  буде  служіння,  ви  просто  будете  дарувати  всім  свою  велику  радість,  яка  від  вас  виходитиме.  І  немає  більшої  насолоди,  ніж  ділитися  з  іншими  своєю  благодаттю.

Людина  може  прожити  дійсно  багате,  блаженне  і  повне  екстазу  життя.  Але  спочатку  вона  повинна  зробитися  відповідальною  за  себе  саму  –  нести  повну  відповідальність  за  все  своє  хороше  і  за  все  своє  погане.  Всі  релігії  навчають  вас  ухилятися  від  вашої  відповідальності  й  перекладати  її  на  Бога.  Але  такого  Бога,  на  якого  можна  перекласти  свою  відповідальність,  –  не  існує.

Мій  підхід  полягає  в  тому,  щоб  ви  самі  стали  творцем.  Для  цього  вам  потрібно  просто  вивільняти  свою  творчу  енергію.  А  це  буде  можливим  тільки  тоді,  коли  той  намальований  і  застиглий  Бог,  якого  вам  нав’язали  раніше,  буде  усунений,  ліквідований,  буде  повністю  стертий  із  вашої  картини  світу.  Так,  напочатку  ви  будете  відчувати  пустку,  тому  що  певне  місце  всередині  вас  було  заповнено  тим  фальшивим  Богом.  Він  там  жив  тисячі  років,  священний  вівтар  вашого  серця  був  заповнений  його  фіктивною  ідеєю.  І  тепер,  коли  раптом  його  не  стало,  ви  можете  відчути  пустку,  страх,  безпорадність.  Але  це  дуже  добре,  що  ви  відчуєте  пустку.  Це  добре,  що  ви  почнете  боятися.  Це  добре,  що  ви  відчуєте  себе  безпорадним  –  бо  саме  така  реальність,  саме  такий  Всесвіт.  А  те,  що  ви  відчували  раніше,  було  фікцією.  Фікції  вам  не  допоможуть,  вони  тільки  можуть  дати  вам  деяку  тимчасову  втіху,  яка  рано  чи  пізно  виявиться  марною.

Вам  потрібна  трансформація,  а  не  втіха.  Якщо  вам  щось  і  потрібно,  так  це  зовсім  не  втіха,  а  зцілення  від  всіх  хвороб,  які  ви  в  собі  носите,  –  вам  потрібна  істина.  Істина  –  це  одкровення.  Вона  вже  у  вас  є,  вона  закладена  в  кожну  людину  природою.  Вам  її  не  потрібно  винаходити,  вам  її  не  потрібно  вигадувати.  Кожна  людина  від  природи  може  запросто  визначити,  що  правильно,  а  що  неправильно  в  кожній  конкретній,  наголошую  –  конкретній  ситуації.  І  їй  для  цього  зовсім  не  потрібно  з  кимось  радитися  чи  шукати  вже  існуючі  погляди  на  подібні  ситуації.

Однак  переважна  більшість  людей  або  не  вміють,  або  просто  не  хочуть  бачити  істину.  Вони  звикли  думати,  що  їм  хтось  допоможе,  нехай  то  навіть  буде  не  Бог.  На  догоду  саме  таким  людям  приходять  журналісти,  які  весь  час  ганяються  за  сенсаціями  і  переконують  усіх,  що  сенсації  щось  можуть  прояснити.  Їхній  бізнес  повністю  залежить  від  сенсацій.  Цим  самим  вони  експлуатують  найнижчі  інстинкти  людства.  Є  одне  старе  визначення  філософа:  філософ  –  це  сліпа  людина,  яка  темної  ночі  в  темній  кімнаті  без  світла  намагається  знайти  чорного  кота,  якого  там  немає.  Це  дуже  старе  визначення.  Дозвольте  мені  дещо  до  нього  додати:  журналіст  –  це  той,  хто  за  таких  самих  умов  знайшов  кота.  І  для  когось  це  стає  неабиякою  новиною.

Я  продовжую  давати  вам  правильні  відповіді  на  неправильні  запитання,  але  нічого  кращого  я  не  можу  зробити.  Я  розумію,  що  ви  не  можете  правильно  сформулювати  своє  запитання,  але  на  будь-які  ваші  запитання  я  не  можу  давати  неправильні  відповіді,  –  так  що  ж  мені  робити?  Адже  все  це  продовжується  й  далі  –  ви  продовжуєте  ставити  неправильні  запитання.  Через  те  мене  не  дуже-то  й  хвилюють  самі  формулювання  ваших  запитань  –  однаково  я  кажу  те,  що  маю  казати.  А  ваші  запитання  –  просто  нагода  про  це  говорити.

Ви  –  гармонійне  ціле.  Все,  з  чого  ви  складаєтеся,  –  єдине  ціле.  Ви  не  зможете  збагатити  якусь  одну  частину  себе  і  збіднити  іншу:  ви  зміните  все  в  цілому  –  ваше  ціле  стане  або  біднішим,  або  багатшим.  Вам  потрібно  прийняти  цю  свою  цілісність.  Тому  просто  живіть,  живіть  з  повною  енергією.  Запаліть  свічку  свого  життя  відразу  з  обох  кінців  –  тільки  тоді  ви  зможете  жити  і  померти  в  блаженстві,  посміхаючись.  Посміхатися  напередодні  смерті  може  тільки  той,  в  чиєму  житті  не  було  жодного  непрожитого  моменту,  у  кого  нічого  не  залишилось  незавершеним,  над  ким  вже  ніщо  не  нависає,  запитуючи:  «Ей,  почекай,  а  як  же  на  рахунок  мене?»  Якщо  нічого  не  залишилось  незавершеним,  якщо  кожен  момент  був  прожитий  повністю,  –  у  вас  всередині  замість  безлічі  запитань  залишиться  тільки  тиша.

Коли  ви  повністю  проживаєте  кожен  момент,  то  на  майбутнє  на  залишається  нічого,  тому  що  завтрашній  день  цікавить  тільки  тих,  хто  не  живе  саме  зараз:  якщо  ви  не  зробили  чогось  вчора,  то  ви  хочете  це  зробити  завтра.  А  коли  в  минулому  дні  ніщо  не  залишилось  незавершеним,  тоді  вам  не  потрібно  нічого  відкладати  на  завтра.  Тоді  «зараз»  –  це  все,  що  у  вас  є.  Так  склалося,  що  я  жив,  не  розмірковуючи  над  минулим,  не  піклуючись  про  майбутнє.  І  тоді  я  зрозумів,  що  жити  можна  тільки  так.  Інакше  ви  будете  тільки  думати,  що  живете,  але  не  будете  жити  насправді.  Ви  будете  мати  надію  почати  жити  гарно  колись,  але  так  ніколи  і  не  почнете.  Або  ви  будете  пам'ятати,  як  жили  колись,  але  не  будете  жити  зараз.  Ви  будете  жити  або  в  своїй  пам'яті,  або  в  своїй  уяві,  але  не  в  реальності.

Вчорашній  день  не  може  бути  прожитий  заново,  хіба  що  в  уяві,  але  не  насправді.  Він  вже  помер,  і  не  існує  жодного  способу  його  оживити.  Ви  не  можете  полинути  назад  у  часі:  те,  що  минуло  –  минуло  назавжди.  А  завтрашній  день  ще  не  настав.  Мало  того  –  він  ніколи  так  і  не  настане.  Він  ніколи  не  настає  –  завтрашній  день  –  така  вже  його  природа.  Той  день,  що  настає  завтра,  –  він  буде  вже  «сьогодні»,  тобто  «завтра»  завжди  наближається,  наближається,  наближається...  але  так  і  не  настає.  «Завтрашній  день»,  на  який  ви  покладаєте  так  багато  надій,  –  це  не  день,  а  тільки  надія,  яка  так  ніколи  і  не  буде  виконана.

Існування  знає  тільки  один  час,  і  цей  час  –  теперішній.  Три  часи  –  минулий,  теперішній  і  майбутній  –  створені  виключно  мовною  необхідністю,  потребою  пояснювати,  що  було  до  чогось,  що  було  під  час  чогось,  і  що  було  після  чогось.  Ці  три  часи  створили  три  тисячі  непорозумінь  у  нашому  розумі.  А  існування  знає  тільки  один  час,  і  цей  час  –  «зараз»,  і  він  зовсім  нікуди  не  біжить,  він  абсолютно  нерухомий.  Коли  ви  повністю  тут,  коли  минуле  не  тягне  вас  кудись  назад,  а  майбутнє  не  вабить  вас  кудись  вперед,  –  ви  зупиняєтеся.

На  мій  погляд,  усвідомлення  –  це  означає  просто  бути  в  даному  моменті,  бути  повністю  в  даному  моменті.  І  тоді  кожен  момент  стає  таким  прекрасним,  таким  благосним,  таким  свіжим.  Коли  ви  пізнаєте  цей  стан  –  він  ніколи  вже  не  зістариться,  він  вже  ніколи  не  мине.

Чи  не  найсильніша  людська  потреба  –  це  бути  комусь  потрібним,  інакше  людина  в  повному  сум’ятті.  Людина  дивиться  на  дерева,  на  хмари,  на  Сонце,  на  Місяць,  на  зірки,  на  гори  –  і  їй  здається,  що  вона  зовсім  нікому  не  цікава  і  не  потрібна.  Вам  здається,  що  все  існування  до  вас  повністю  байдуже  і  нікого  не  хвилює,  є  ви  чи  вас  немає.  Через  це  в  розумі  людини  виникає  сум’яття,  і  вона  починає  цікавитися  релігією,  так  званою  релігією.

Справжня  ж  релігія  повинна  намагатися  будь-якими  засобами  допомогти  вам  усунути  потребу  бути  комусь  потрібним,  щоб  ви  побачили,  що  немає  ніякої  необхідності  нав’язувати  комусь  свою  потрібність,  що  бажаючи  цього,  ви  бажаєте  нереального.  Багато  дітей  юнацького  віку  інтуїтивно,  природно  намагаються  втекти  від  тотальної  опіки  своїх  батьків,  а  потім,  ставши  дорослими  серед  вже  понівечених  дорослих,  самі  повторюють  ту  ж  помилку.  Є  речі  в  яких  людину  потрібно  залишити  однією,  щоб  вона  на  власний  розсуд  вибирала  те  чи  інше  –  тільки  тоді  вона  для  себе  щось  відкриє.  Якщо  ви  намагатиметесь  їй  допомогти  –  ви  її  тільки  покалічите.  Не  намагайтесь  нікому  нав'язати  вашу  допомогу,  якщо  людина  може  справитися  сама.  Не  нав'язуйте  нікому  свій  погляд  –  у  людей  є  свої  очі.  І,  будь  ласка,  навіть  не  намагайтеся  надягти  ні  на  кого  свої  окуляри  –  у  всіх  свої  діоптрії    –  ви  тільки  зробите  людину  сліпою.

У  справді  релігійної  людини  не  буває  навожде́ння,  наслання,  –  їм  ні  за  що  зачепитися,  вони  не  знаходять  в  цій  людині  чогось  такого,  до  чого  можна  було  би  прискіпатися.  Життя  справді  релігійної  людини  просте,  природне,  невимушене,  спонтанне  –  вона  живе  від  моменту  до  моменту.  У  неї  немає  великих  ідей,  які  б  вона  хотіла  довести  всьому  світові,  у  неї  немає  великих  ідеологій,  які  б  вона  хотіла  дати  людству.

В  бездонній  тиші  немає  ні  твого,  ні  мого.  Життя  є  просто  життя,  єдина  течія.  Ми  з’єднані  всі  разом  невидимими  його  нитками.  Якщо  я  зроблю  вам  шкоду  –  я  зроблю  шкоду  собі.  Якщо  я  зроблю  шкоду  собі  –  я  зроблю  шкоду  вам  усім.  Життя  –  це  потік,  рух,  безперервність.  В  ньому  немає  нічого  неправильного.  Насолоджуйтесь  кожним  моментом,  що  настає  і  закінчується.  Випийте  його  настільки,  наскільки  зможете,  адже  він  такий  швидкоплинний  –  тому  не  тратьте  часу  на  роздуми.  Не  зупиняйтеся  на  думці,  що  він  швидкоплинний,  не  турбуйтеся  тим,  що  буде  завтра,  і  чи  залишиться  це  з  вами  чи  ні.  Про  минуле  теж  не  думайте.  Поки  цей  момент  не  закінчився  –  пийте  весь  його  сік,  випийте  його  весь  до  дна.  Тоді  ви  вже  не  будете  турбуватися  –  є  ще  цей  момент,  чи  він  вже  закінчився.  Якщо  його  ще  трохи  залишилось  –  ми  будемо  його  пити  і  далі.  Якщо  він  вже  закінчився  –  добре  –  ми  будемо  пити  з  якого-небудь  наступного  моменту.

Не  повністю  прожите  минуле  –  виключно  тільки  воно  –  стає  вашим  психологічним  тягарем.  Дозвольте  повторити:  непрожите  минуле  –  це  всі  ті  моменти,  які  ви  могли  би  прожити  повністю,  але  так  їх  і  не  прожили.  Це  всі  ті  полюбовні  зв’язки,  які  не  сталися  і  про  втрату  яких  ви  жалкували;  це  всі  ті  пісні,  які  ви  могли  заспівати,  але,  застрягши  в  якихось  безглуздих  справах,  забули  заспівати;  це  всі  ті  слова,  які  ви  могли  сказати,  але  так  і  не  сказали,  –  все  те  непрожите  минуле  стає  вашим  психологічним  тягарем,  який  з  кожним  днем  стає  все  важчим  і  важчим.  Ось  чому  літні  люди  стають  такими  дратівливими,  подразливими.  В  цьому  немає  їхньої  провини.  Вони  і  самі  не  знають,  чому  вони  такі  нервові,  чому  їх  все  дратує,  чому  їх  все  злить,  чому  вони  не  можуть  дозволити  нікому  бути  радісними,  чому  вони  не  можуть  дивитися  на  дітей,  що  танцюють,  співають,  стрибають,  радіють,  –  чому  вони  завжди  хочуть  бачити  всіх  тільки  спокійними.  Так  що  ж  такого  з  ними  сталося?

Це  просто  психологічне  явище  –  вся  справа  в  їхньому  непрожитому  житті.  Коли  вони  бачать,  що  дитина  починає  танцювати,  їхня  власна  внутрішня  дитина  починає  сердитися,  тому  що  їхній  внутрішній  дитині  колись  якимось  чином  було  заборонено  танцювати  –  можливо  батьками,  старшими  братами  чи  сестрами,  можливо,  навіть,  самим  собою,  тому  що  за  це  її  хвалили,  чимось  нагороджували.  Її  показували  сусідам  і  казали:  «Подивіться  на  цю  дитину  –  яка  вона  спокійна,  тихенька,  нікому  не  заважає,  не  те,  що  он  та,  непосидюча».  Їй  створили  її  его  і  його  задовольнили.  Так  чи  інакше,  ця  дитина  своє  втратила  ще  в  дитинстві,  і  тепер  вона  нікому  не  може  цього  пробачити,  вона  не  може  терпіти  іншу  дитину,  яка  танцює.  Адже  це  її  власне  непрожите  життя,  яке  залишило  в  ній  рану,  тепер  знову  спливає  нагору.

І  як  багато  у  вас  ось  таких  ран?!  Сотні,  тисячі,  вони  весь  час  вишиковувались  одна  за  другою,  вони  поступово  накладалися  одна  на  одну,  тому  що  в  житті  ви  залишали  дуже  багато  непрожитих  моментів…

Якщо  ви  зустріли  друга  –  віддайтеся  цьому  моментові.  Адже  хто  знає  –  можливо  ви  його  більше  ніколи  не  зустрінете?  Тоді  ви  пожалкуєте,  і  тоді  це  минуле,  яке  ви  не  задовольнили,  буде  вас  переслідувати.  Може  бути  і  навпаки:  ви  зустріли  людину,  яку  не  хочете  чути  і  бачити,  –  пройдіть  мимо,  не  зупиняйтеся,  і  якщо  ви  не  пожалкуєте  про  таке  своє  рішення,  то  це  означатиме,  що  ви  зробили  правильно.  Але  якщо  ви  пожалкуєте,  якщо  десь  глибоко  всередині  ви  подумаєте,  що  таки  хотіли  цій  людині  щось  сказати,  –  поверніться,  наздоженіть  її  і  скажіть  їй  те,  що  хотіли.  Хтось  хоче  сказати  іншій  людині  :  «Я  тебе  кохаю»,  а  сам  чекає  якоїсь  нагоди,  чекає  рік  за  роком,  але  так  нічого  і  не  каже.  А  та  людина  одного  разу  може  померти,  і  тоді  той,  хто  не  сказав,  буде  плакати  і  жалітися:  «Я  хотів  сказати,  що  я  її  кохаю,  але  так  і  не  зміг».

Я  навчаю  вас  жити  по-справжньому,  жити  життя,  наповнене  екстазом,  жити  життя,  яке  всебічне  на  фізичному  рівні,  на  ментальному  рівні,  на  духовному  рівні;  жити  життя,  розкривши  всі  свої  можливості.  Випийте  із  кожної  миттєвості  життя  всі  можливі  і  приємні  вам  задоволення,  всі  можливі  радощі  так,  щоби  потім  не  жалкувати,  що  ви  щось  зробили  не  так,  що  ви  щось  втратили.

Тільки  дуже  небагато  людей  живуть  по-справжньому.  Дев’яносто  дев’ять  і  дев’ять  десятих  відсотків  усіх  людей  не  живуть,  а  вчиняють  повільне  самогубство.  Одне  зернятко  може  розростися  мільйоном  зерен  –  ви  це  знаєте,  і  ви  самі  бачите,  який  величезний  достаток  і  багатство  в  самому  існуванні.  Одне  зернятко  може  зробити  зеленою  всю  Землю,  та  що  там  Землю  –  увесь  Всесвіт!  Лише  одне  зернятко  –  які  величезні  можливості  несе  в  собі  одне  малесеньке  зернятко!  Але  ви  можете  також  зберігати  це  зернятко  у  вашому  сейфі,  берегти  його  на  вашому  банківському  рахунку  і  жити  таке  життя,  яке  і  життям  не  назвеш.

Життя  постійно  дає  вам  підказки.  Звертайте  увагу,  наприклад,  на  все,  що  вам  сниться.  Ваші  сни  показують  те,  на  що  в  реальності  ви  не  звертаєте  уваги.  Чим  більше  людина  живе  в  реальності,  тим  менше  вона  бачить  снів.  Їй  просто  вже  нема  про  що  бачити  сни.  Коли  настає  час  лягати  спати,  така  людина  вже  закінчила  всі  свої  денні  справи,  вона  вже  закінчила  весь  свій  сьогоднішній  день  так  само,  як  і  закінчувала  всі  минулі  дні.  Вона  не  бачить  у  снах  того,  що  натякає  їй  на  незроблені  вчинки,  тому  у  неї  немає  тяжкого  похмілля  після  снів.

Після  смерті  немає  життя,  принаймні  такого,  яким  ви  його  знаєте.  Якщо  і  є  якась  інша  форма  життя  після  смерті,  то  ви  повинні  навчитися  його  жити  вже  зараз,  ви  повинні  бути  готовим  його  прийняти  звідси.  Якщо  ви  хочете  жити  і  після  цього  життя,  то  ви  повинні  жити  своє  теперішнє  життя  так  повно,  так  цілісно  та  інтенсивно,  що  якщо  й  існує  життя  після  смерті,  то  щоб  ви  змогли  жити  і  там,  а  якщо  його  немає,  то  і  говорити  ні  про  що.

Станьте  розумними  –  і  тоді  любов  обдарує  вас  всіма  кольорами  райдуги,  і  тоді  кожна  людина  буде  приносити  вам  насолоду.  Одна  жінка  торкнеться  тільки  одного  аспекту  вашого  єства,  а  інші  аспекти  залишаться  незадоволеними,  голодуючими.  Один  чоловік  торкнеться  тільки  однієї  грані  вашого  серця,  а  інші  грані  не  матимуть  зростання.  Якщо  ви  чіпляєтеся  за  одну  людину  –  одна  ваша  частина  стає  монстром,  а  інші  частини  починають  зав’ядати.  Це  не  означає,  що  ви  повинні  постійно  прагнути  всіх,  бо  може  статися  так,  що  ви  зустрінете  якусь  одну  людину,  яка  доповнить  все  те,  що  вам  не  вистачає,  і  з  якою  всі  частинки  вашого  єства  розквітатимуть.  Просто  слухайтеся  того  голосу,  що  живе  у  вашій  середині,  але  слухайтеся  його  уважно  і  безперервно,  кожного  дня  і  кожного  разу,  коли  він  вам  щось  намагається  сказати.

Зберіть  всю  вашу  життєву  енергію  тут  і  зараз,  виливайте  її  цілком  на  цю  миттєвість  настільки  інтенсивно  і  повно,  наскільки  зможете.  І  тоді  в  цю  мить  ви  відчуєте  справжнє  життя,  і  тоді  ви  відчуєте  присутність  справжнього  Бога.  Для  мене  таке  життя  є  еквівалентом  Бога.  Немає  іншого  Бога,  окрім  такого  життя.

Для  щастя  не  потрібно  підстав  чи  причин.  Підстави  потрібні  для  нещастя,  а  щастя  –  це  простий  природний  стан.  Сама  природа  людини  –  бути  радісною  і  щасливою.  Щоб  стати  нещасним,  потрібні  причини,  але  у  щастя  немає  причин.  Щастя  самодостатнє.  Це  переживання  прекрасне  саме  собою,  які  тут  потрібні  причини?  Навіщо  для  нього  якісь  причини?  Його  самого  повністю  достатньо  –  воно  саме  є  своєю  причиною.

Якщо  ви  створюєте  пісню,  якщо  ви  створюєте  музику,  якщо  ви  створюєте  сад,  –  ви  стали  релігійними.  Тепер  вам  іти  до  церкви  в  пошуках  релігійності  –  безглуздо,  а  от  створювати  сад  –  це  дійсно  релігійно.  І  якщо  ви  зможете  насолодитися  цим  життям  повністю  –  вас  вже  не  турбуватиме,  що  буде  після  смерті,  тому  що  зараз  із  вами  так  багато  відбувається,  що  ви  і  уявити  собі  не  можете,  що  може  бути  щось  більше.

В  житті  немає  протиріч,  всі  протиріччя  –  це  доповнення  одне  до  одного  так  само,  як  день  взаємопов’язаний  із  ніччю,  життя  взаємопов’язане  зі  смертю.  Вам  не  сховати  одну  половинку  цілого  від  другої  його  половинки.  Вам  не  сховати  факт  існування  смерті.  У  будь-якій  країні  на  околицях  міст  ви  можете  побачити  цвинтарі.  Їх  варто  було  би  влаштовувати  прямо  в  центрі  міст,  щоб  кожному  перехожому  вони  знову  і  знову  нагадували  про  смерть,  бо  смерть  –  це  єдина  річ,  в  якій  ви  можете  бути  впевнені  стовідсотково.  Все  інше  –  просто  ймовірності:  може  статися,  може  і  не  статися,  але  смерть  –  це  вже  не  ймовірність.  Смерть  –  це  єдина  визначеність  у  всьому  нашому  житті.  Що  б  не  трапилося  з  вами  –  смерть  на  вас  чекає,  ви  її  не  уникнете,  ви  нікуди  від  неї  не  втечете.  Смерть  вас  зустріне,  куди  в  ви  не  пішли  і  що  б  ви  не  робили.

Досягши  певного  віку,  людина  має  бути  вільна  прийти  до  медичного  закладу  й  попрохати  звільнити  її  від  тіла.  Вона  має  на  це  повне  право,  якщо  вона  більше  не  хоче  жити.  Вона  вже  достатньо  прожила,  вона  вже  зробила  все,  що  хотіла  зробити,  –  і  тепер  вона  хоче  померти  не  в  муках  від  раку  чи  туберкульозу  –  тепер  вона  хоче  смерті  спокійної.  У  кожній  лікарні  має  бути  спеціальне  відділення  зі  своїм  персоналом,  куди  люди  могли  би  прийти,  розслабитися,  де  професійні  медики  допомогли  б  їм  померти  гарною  смертю,  без  жодних  хвороб.

Я  вже  казав,  що  в  житті  немає  більшого  переживання,  ніж  смерть.  Я  так  це  кажу  не  тому,  що  вже  вмирав  і  повернувся  назад,  щоб  вам  розповісти,  а  тому,  що  я  знаю,  що  в  медитації  ви  входите  в  той  самий  стан,  що  й  стан  смерті.  В  глибокій  медитації  ви  вже  поза  законами  своєї  фізіології,  поза  законами  біології,  поза  законами  хімії,  поза  законами  психології,  –  все  це  залишається  далеко  позаду.  Ви  входите  до  свого  внутрішнього  центру,  де  є  тільки  чисте  усвідомлення.  Це  чисте  усвідомлення  і  залишиться  з  вами,  коли  ви  помрете.  Воно  єдине,  що  не  може  вас  полишити.  Все  інше,  що  може  нас  покинути,  ми  самі  відкидаємо  в  медитації.

Отож,  медитація  –  це  переживання  смерті  під  час  життя.  І  вона  дає  настільки  прекрасні,  настільки  невимовно  прекрасні  переживання,  що  про  смерть  можна  сказати  лише  одне:  вона  має  бути  переживанням,  що  перевершує  медитацію  в  мільйони  разів.

Це  тільки  ми  приходимо  і  відходимо  –  існування  ж  залишається  таким,  яким  воно  є.  Не  час  минає  –  ми  минаємо.  І  ми  робимо  велику  помилку:  не  зрозумівши,  що  це  ми  минаємо,  а  не  час,  ми  зробили  один,  ніби  великий  винахід  –  годинник  –  ми  вигадали  час.  Просто  подумайте:  якби  на  Землі  не  було  б  людей,  чи  був  би  час,  яким  ми  його  уявляємо?  Все  було  б  таким,  як  і  завжди:  океан  продовжував  би  накочуватись  на  берег,  обрушувати  свої  хвилі  на  камені.  Сонце  продовжувало  б  сходити  і  заходити,  але  ні  для  кого  не  було  б  ні  вранішньої  пори,  ні  вечірньої.  Часу  в  нашому  розумінні  не  було  б  як  такого.  Час  –  це  винахід  розуму,  він  заснований  на  поняттях  «вчора»  і  «завтра».  Теперішній  момент  не  належить  часу.  Коли  ви  просто  тут  і  зараз  –  часу  не  існує.

Ви  часто  намагаєтеся  будь-що  втриматися  за  якийсь  момент,  який  здається  вам  приємним,  комфортним.  Навіщо  це  робити?  Навіщо  вам  за  всяку  ціну  утримувати  саме  цей  момент?  Звідки  ви  знаєте,  що  не  буде  моментів,  які  ще  кращі,  ніж  цей?  Хвилину  тому  ви  й  не  думали,  що  цей  приємний  момент  міг  прийти,  і  хто  знає,  можливо,  коли  цей  момент  скінчиться,  прийде  ще  кращий  момент.  В  дійсності  воно  так  і  буде,  тому  що,  коли  ви  увійдете  в  цей  момент  цілком  і  повністю,  коли  ви  пізнаєте  всю  красу  цього  моменту  з  усіх  боків,  ви  навчитеся  чомусь  надзвичайно  важливому.  І  ви  скористаєтеся  цим  пізнанням  наступного  моменту.  Кожного  моменту  ви  будете  ставати  все  більш  зрілими.  Кожного  моменту  ви  будете  ставати  все  більш  центрованими,  все  більше  тут  і  зараз,  все  більше  усвідомленими,  все  більше  проникливими,  все  більше  здатними  жити.

Будь-яке  моє  твердження  може  здатися  суперечливим  із  моїми  попередніми  твердженнями.  Не  турбуйтеся  про  це.  Людина,  яка  живе  життя  на  повну,  весь  час  перебуває  в  трансформації,  вона  весь  час  змінюється,  і  тому  розповідати  про  одне  й  те  ж  саме  вона  може  з  різних  боків,  з  нових  кутів,  що  їй  весь  час  відкриваються.  Те,  що  я  кажу  щодо  чогось  зараз  –  правильне,  а  те,  що  я  скажу  завтра  про  те  саме,  буде  ще  правильнішим.  Остаточно  правильною  буде  остання  фраза,  яку  я  скажу  на  смертному  ложі,  а  до  тієї  фрази  –  вам  вирішувати,  що  правильніше,  а  що  ні.  Я  жива  людина,  і  ніяк  не  прив’язаний  до  минулого.  Життя  кожної  людини  іде  своїми  власними  шляхами,  і  якщо  ви  надумаєте  взяти  в  свої  руки  все  і  зробити  його  сталим,  щоб  ним  керувати,  –  в  той  момент  ви  своє  життя  зіпсуєте.  Дайте  життю  повну  свободу.

Світ  складається  не  з  іменників,  а  з  дієслів.  Іменники  –  це  винахід  людини  –  необхідний,  але  все  ж  таки  винахід  людини.  Але  існування  складається  з  дієслів,  тільки    з  дієслів,  в  ньому  немає  ні  іменників,  ні  займенників.  Подивіться  навколо  –  ви  бачите  квітку  троянди.  Сказати,  що  слово  «квітка»  –  це  іменник,  буде  неправильно,  тому  що  її  цвітіння  продовжується,  і  воно  колись  закінчиться,  отже  це  дієслово,  це  плин.  А  ви  «квітку»  перетворили  на  сталий  іменник.  Подивіться  на  річку.  Ви  назвали  її  «потоком»  і  перетворили  на  іменник.  Але  ж  вона  «тече»,  точніше  було  би  назвати  її  дієсловом  «тече»,  «рухається».

В  житті  все  тече,  все  рухається.  Дитина  стає  юнаком,  юнак  стає  дідом,  у  діда  народжуються  внуки,  життя  переходить  в  смерть,  смерть  переходить  в  життя.  Все  в  русі,  в  постійній  зміні,  це  нескінченність.  Вона  ніколи  не  зупиниться,  вона  ніколи  не  зупиняється  повністю.  Повна  зупинка  можлива  тільки  в  мові,  в  житті  її  не  буває.

Людина  усвідомлення  непередбачувана,  тому  що  вона  ні  на  що  не  реагує  автоматично.  Ви  не  можете  передбачити  її  вчинок  наперед,  щомиті  він  новий.  Вона  може  у  певний  момент  вчинити  певним  чином,  а  наступного  моменту  вчинити  зовсім  не  так,  тому  що  в  той,  наступний  момент,  все  змінилося.  Життя  змінюється  кожної  миті.  Життя  –  це  річка,  що  тече.  В  ній  немає  і  не  може  бути  нічого  статичного,  за  винятком  вашої  підсвідомості  та  її  реакцій,  які  можуть  стати  статичними.

Кохання  –  це  взаємовідносини,  які  теж  постійно  змінюються.  Кохання  не  буває  сталим,  незмінним.  Тому  і  з’явився  шлюб.  Шлюб  –  це  смерть  кохання.  І  справді  –  кожен  чоловік  не  довіряє  своїй  дружині,  а  кожна  дружина  не  довіряє  своєму  чоловікові.  Саме  явище  шлюбу  існує  тому,  що  ви  не  вмієте  довіряти,  отже  –  вам  потрібно  поставити  між  собою  закон.  Інакше  одного  кохання  було  б  цілком  достатньо.  Але  ніхто  не  довіряє  коханню,  і  для  цього  є  підстава.  Справжня  квітка  троянди  розквітає,  розповсюджує  свій  аромат  і  потім  вмирає.  Лише  штучні,  пластмасові  троянди  не  розквітають  і  не  вмирають.  Одного  разу  кохання  приходить,  розквітає,  розкривається,  але  немає  нічого  вічного:  воно  в’яне,  опадає  та  вмирає.  Ось  ви  йому  і  не  довіряєте.  Вам  доводиться  ставити  між  вами  закон  замість  кохання.  Закон  –  це  пластмасова  квітка.  Ось  що  таке  шлюб  –  кохання,  яке  стало  пластмасовим.

Справді  закохані  це  зрозуміють  –  те,  що  є  між  ними,  надзвичайно  прекрасне,  воно  їх  напоює,  воно  переносить  їх  в  інші  виміри,  але  коли  воно  зникає,  то  весь  світ  змінюється,  і  нічого  того,  що  в  ньому  було  за  кохання,  без  кохання  вже  не  буде.  Справді  закохані  будуть  вдячні  одне  одному,  вони  не  будуть  сваритися.  Вони  подарували  одне  одному  так  багато  миттєвостей  вічності.  Вони  не  забудуть  ті  миттєвості,  вони  не  будуть  розчаровані  одне  одним,  вони  розійдуться  як  друзі,  з  відчуттям  величезної  вдячності  одне  одному.

Навіщо  обмежувати  себе  одним  коханням?  Навіщо  примушувати  себе  кохати  тільки  одну  людину,  тоді  як  природа  зовсім  цього  не  вимагає?  Природа  вимагає,  щоб  у  вашого  кохання  було  стільки  різних  людей,  скільки  це  можливо  для  вас,  тому  що  те,  що  ви  не  зможете  пізнати  від  однієї  жінки,  ви  пізнаєте  від  іншої;  те,  що  ви  не  пізнаєте  і  не  переживете  з  одним  чоловіком,  ви  переживете  з  іншим.  Кожне  кохання,  кожна  любов,  –  неповторні.  Між  ними  не  існує  конкуренції.  Між  ними  не  існує  ворожнечі.

Вся  моя  робота  полягає  в  спростовуванні  –  в  спростовуванні  всякої  брехні,  що  накопичилася  навколо  вас,  а  зовсім  не  в  тому,  щоб  замінити  щось  одне  чимось  іншим.  В  цьому  сенсі  я  хочу  зробити  вас  абсолютно  голими,  абсолютно  одинокими.  Це  для  того,  щоб  ви  краще  пізнали  себе.  Я  вважаю,  що  тільки  в  абсолютному  усамітненні  ви  зможете  пізнати  істину,  тому  що  істина  –  це  ви  самі.

Самотність  –  це  коли  вам  не  вистачає  інших.  Усамітнення  –  це  коли  ви  шукаєте  самого  себе.

В  цьому  житті  все  минуще,  недовговічне.  Я  не  бачу  нічого  поганого  в  цій  мінливості.  Насправді,  саме  через  те,  що  життя  таке  скороминуще,  воно  так  захоплює,  так  збуджує.  Якщо  зробити  його  незмінним  –  воно  стане  нецікавим,  воно  стане  мертвим.

Щастя,  до  якого  ви  звикли,  завжди  виникає  з  якоїсь  певної  причини:  ви  отримали  Нобелівську  премію  –  ви  щасливі;  ви  отримали  за  щось  нагороду  –  ви  щасливі;  ви  виграли  якесь  змагання  –  ви  щасливі.  Щось  стало  причиною  вашого  щастя,  щось  таке,  що  залежить  від  інших.  Блаженство  ж  –  це  щось  зовсім  інше,  воно  ні  від  кого  не  залежить,  тільки  від  вас  самих.  Блаженство  –  це  насолода,  коли  ви  щось  створюєте  незалежно  від  того,  подобається  воно  комусь,  чи  ні.  Ви  насолоджувались  ним,  коли  ви  його  творили,  –  і  цього  є  більш  ніж  достатньо.  Тільки  людина,  яка  творила  без  внутрішньої  насолоди,  без  блаженства,  буде  запитувати,  чи  сподобалось  комусь  її  творіння;  людині  ж,  яка  творить  з  насолодою,  з  любов’ю,  такі  запитання  –  чужі.

Людина,  яка  пристрасно  захоплена  грошима,  не  вміє  ними  користуватися.  Насправді,  вона  їх  просто  псує  –  вона  не  розуміє  саме  їхнє  призначення.  В  кожній  мові,  в  усіх  мовах  світу  з  грошима  пов’язане  ще  одне  поняття  –  поточний  рахунок.  В  цьому  є  великий  сенс  –  гроші  повинні  бути  течією,  подібно  течії  в  річці.  Гроші  повинні  текти,  вони  повинні  рухатися  дуже  швидко.  Чим  швидше  вони  рухаються,  тим  багатше  суспільство.  Скупа  людина,  насправді,  ворог  для  грошей.  Вона  їх  знецінює,  зменшує  їх  вигідність,  тому  що  не  дозволяє  їм  стати  «поточними»,  не  дозволяє  їм  виконувати  їхню  функцію.  

Люди  піднімаються  на  найвищий  щабель  соціальної  драбини  –  і  раптом  розуміють,  що  все  їхнє  життя  було  прожите  дарма.  Вони  йшли,  йшли  –  і  дійшли,  але  куди?  Вони  нарешті  дісталися  до  місця,  за  яке  билися,  –  і  боротьба  була  неабиякою,  вона  була  не  на  життя,  а  на  смерть,  –  вони  покалічили  стількох  людей,  стількох  людей  було  використано  в  якості  засобів  тієї  боротьби,  на  стільки  голів  прийшлося  наступити,  щоби  пройти  далі.  І  ось  ви  дісталися  до  останнього  щабля,  але  чого  ви  цим  досягнули?  Ви,  всього-на-всього,  даремно  прожили  своє  життя.  І  тепер  навіть  для  того,  щоб  це  зрозуміти,  вам  потрібна  величезна  мужність.  І  тоді  ви  думаєте,  що  вже  краще  й  далі  посміхатися  і  робити  вигляд  великої  людини,  зберігаючи  ілюзію:  принаймні  інші,  такі  ж  самі,  як  і  ви  були  до  цього  відкриття,  вірять,  що  ви  –  велика  людина.

В  житті  найнезвичайніше  –  бути  звичайним.  Всі  хочуть  бути  незвичайними  –  це  так  звично.  Але  щоби  бути  звичайним  і  залишатися  звичайним  завжди  –  це  надзвичайно  незвично.  

Ніхто  не  зможе  порушити  блаженства  того,  хто  прийняв  свою  звичайність  без  будь-якого  незадоволення,  без  будь-якого  ремствування,  –  а  з  радістю,  тому  що  саме  існування  абсолютно  звичайне.  Ніхто  ні  в  кого  вже  цього  не  зможе  вкрасти,  ніхто  вже  цього  не  змінить  –  і  тоді,  де  б  ви  не  були,  ви  залишитесь  блаженними.  Саме  слово  «блаженний»  означає  «дуже  щасливий»,  але  від  того,  що  справді  щасливих,  блаженних  людей  надто  мало,  до  цього  поняття  додалася  оцінка  «не  сповна  розуму»,  «недоумкуватий».  Блаженні  стали  для  вас  ніби  посміховиськом,  але  сміючись  із  них,  ви  смієтеся  самі  із  себе.

Кожна  людина  настільки  неповторна,  що  вона  не  може  бути  схожою  на  когось.  Це  зовсім  не  означає,  що  хтось  вище,  а  хтось  нижче.  Це  просто  означає,  що  кожен  унікальний,  і  немає  проблеми  порівнювати,  її  взагалі  не  існує.  Троянда  бездоганно  прекрасна,  коли  вона  просто  троянда.  Лотос  бездоганно  прекрасний,  коли  він  просто  лотос.  Польові  квіти  бездоганно  прекрасні,  коли  вони  просто  польові  квіти.  І  ніхто  не  може  сказати,  хто  кращий  –  троянда,  лотос,  чи  польові  квіти.  А  якщо  навіть  хтось  так  і  скаже,  то  його  лотос  не  стане  трояндою,  а  троянда  –  його  лотосом.  Ви  не  можете  піти  шляхом,  який  приготував  для  вас  хтось  інший,  –  ви  повинні  йти  самі  і  прокладати  свій  власний  шлях.

Не  ходіть  дорогами,  котрі  вже  є,  котрі  вже  натоптані.  І  не  просто  йдіть  своєю  дорогою,  ні,  –  вам  потрібно  саме  прокладати  її,  торувати  свій  власний  шлях  у  міру  ваших  сил,  коли  ви  йдете.  І  пам’ятайте,  що  ця  дорога  ваша,  вона  тільки  для  вас  і  ні  для  когось  іще.  Це  так  само,  як  птахи,  пролітаючи  по  небу,  не  залишають  слідів  для  інших  птахів.  Небо  залишається  чистим,  і  якийсь  птах  може  пролетіти  слідом  за  іншим  птахом,  але  йому  все  одно  прийдеться  летіти  своїм  шляхом,  –  помахи  крил,  його  дихання  все  одно  будуть  іншими.

Бути  одному  так  прекрасно.  Ніхто  не  користається  вашою  присутністю,  ніхто  на  вас  не  тисне,  ви  у  своєму  власному  розпорядженні,  ви  й  інших  зробили  у  їх  власному  розпорядженні.  Зібраній  в  одне  ціле  людині  достатньо  самої  себе.  Вона  цілісна.  Таку  людину  я  назвав  би  святою  –  тому  що  вона  цілісна.  Вона  настільки  задоволена,  що  не  відчуває  ніякої  потреби  в  небесному  батькові,  що  повинен  про  неї  піклуватися  зі  своєї  хмаринки.  Ввесь  світ  разом  із  нею  –  це  і  є  її  Бог.  Така  людина  так  насолоджується  кожним  моментом,  що  ви  не  примусите  її  боятися  завтрашнього  дня,  бо  завтрашнього  дня  не  існує  для  цілісної  людини.  Ось  цей  момент,  що  сьогодні,  –  це  все  що  є,  і  не  існує  ніяких  учора  і  ніяких  завтра.

Прийміть  свою  одинокість.  Прийміть  своє  невігластво  в  тому,  чого  не  знаєте.  Прийміть  свою  відповідальність  у  тому,  що  знаєте.  А  потім  ви  побачите  чудо,  що  стається  на  ваших  очах.  Одного  разу,  раптом,  ви  побачите  себе  в  зовсім  іншому  вимірі,  ви  побачите  себе  таким,  яким  ще  ніколи  не  бачили.  Того  дня  станеться  ваше  справжнє  народження  як  релігійної  людини.  Релігія  –  це,    всього-на-всього,  поворот  на  сто  вісімдесят  градусів:  від  інших  до  себе.

Як  тільки  ви  станете  більш  усвідомленими,  більш  природними,  більш  мовчазними,  як  тільки  ви  подружитеся  з  самим  собою,  перестанете  з  собою  боротися  і  глибоко  розслабитеся  –  ви  почнете  помічати  в  собі  звички,  які  абсолютно  безглузді;  і  тоді  вже  стане  просто  неможливо  продовжувати  ними  користуватися.  Це  зовсім  не  так,  коли  ви  примушуєте  себе  зректися  якихось  звичок  –  зовсім  навпаки.  Просто  ви  одного  разу  помітите  –  що  сталося?  Якоїсь  звички,  яка  була  у  вас  багато  років  цілодобово,  вже  декілька  днів  немає,  ви  про  неї  вже  зовсім  забули,  і  вам  зовсім  не  хочеться  до  неї  повертатися.

Просвітлення  означає,  що  ви  наповнилися  світлом.  Цей  спалах  непередбачуваний,  і  він  не  іззовні.  Це  спалах  ізсередини.  Раптом  не  стало  більше  проблем  і  питань,  які  вас  постійно  переслідували,  не  стало  більше  пошуків  їх  подолання.  Ви  раптом  опинилися  ніби  вдома,  вперше  в  повному  спокої,  нікуди  не  поспішаючи,  вперше  в  цьому  моменті,  тут  і  зараз.  Просвітлення  –  це  дуже  просте  і  дуже  звичайне  переживання,  дуже  простий  і  дуже  звичайний  стан.  Якщо  я  бачив  розкрите  небо  –  то  щось  від  цього  розкритого  неба  зостанеться  в  моїх  очах.  Якщо  я  бачив  мільйони  зірок  –  то  щось  від  тих  зірок  зосталося  в  мені.  Але  я  цього  не  домагався.  Так  само  і  з  просвітленням.

Якщо  ви  будете  продовжувати  вдивлятися  і  занурюватися  все  глибше  у  своє  власне  існування,  то  ви  дійдете  до  точки,  від  якої  ви  почали  забувати  себе  і  замість  того  вирощувати  своє  его.  Цей  момент  стане  моментом  просвітлення,  бо  як  тільки  ви  зрозумієте,  що  таке  его  –  все,  для  вас  із  ним  гра  скінчена.

Коли  ви  мовчите,  істина  з’являється  не  як  об’єкт  перед  вами  –  ви  раптом  бачите,  що  ви  самі  і  є  істина.  Шукати  більше  нічого.  Шукач  сам  є  об’єктом  пошуків.  Спостерігач  сам  є  об'єктом  спостережень.  Дуальності  більше  не  існує.  І  вже  немає  про  що  думи  думати.  Вже  немає  сумнівів,  які  треба  підтверджувати  або  спростовувати.  Немає  віри,  якої  треба  дотримуватись.  Немає  ідей,  які  потрібно  комусь  втлумачувати.  Коли  ви  усвідомите,  про  що  ваші  сни,  –  це  і  буде  смерть  снів.

Це  сталося  зі  мною,  і  це  не  може  бути  неможливим  для  вас.  Я  лише  звичайна  людина,  така  ж  сама,  як  і  ви.  Якщо  це  могло  статися  з  ось  цією  звичайною  людиною  –  то  чому  це  не  може  статися  з  вами?  Можливо,  вам  доведеться  рухатися  під  іншими  кутами;  можливо,  вам  знадобиться  якийсь  інший  метод;  можливо,  вам  доведеться  іти  довше,  бо  з  вашого  боку  ця  гора  не  така  похила,  –  але  це  все  одно  станеться!

Я  весь  час  намагаюся  вам  нагадати,  що  коли  ви  наповнитеся  внутрішнім  блаженством,  всі  ваші  запитання  зникнуть  –  ні,  не  отримають  відповідей,  не  вирішаться,  а  просто  зникнуть,  розтануть.  Запитання  просто  стануть  непотрібними.  І  коли  ви  віднайдете  цей  стан,  в  якому  немає  запитань,  немає  сумнівів,  немає  надій,  коли  ви  станете  повністю  задоволені,  наповнені,  –  з  вами  станеться  знання.  Ви  станете  Соломоном.

Пам'ятайте  –  ваше  тільки  те,  що  ви  пережили  самі.  Ви  знаєте  тільки  те,  що  ви  пізнали  самі.  Хай  цього  буде  зовсім  небагато  –  не  хвилюйтеся.  Зернятко  буває  дуже  маленьким,  але  воно  містить  в  собі  величезні  плоди.  Воно  –  не  якась  матеріальна  річ.  Воно  –  існування,  готове  вирватися  нагору.  І  воно  чекає  сприятливої  нагоди,  яку  можете  подарувати  тільки  ви.

Можете  називати  це  медитативністю,  можете  називати  це  усвідомленістю,  –  все  це  тільки  слова,  але  найголовнішою  властивістю  цього  є  абсолютна  безмовність,  коли  у  вас  всередині  нічого  не  ворухнеться,  нічого  не  колихнеться.  Цей  стан  і  є  божественність.

Світло  приходить  і  зникає,  але  пітьма  є  завжди.  Коли  світло  є  –  ви  просто  пітьми  не  бачите;  коли  світла  немає  –  ви  починаєте  її  бачити.  Але  вона  присутня  завжди.  Ви  не  можете  її  викликати.  Ви  можете  викликати  світло.  Ви  розпалюєте  вогонь,  підкидаєте  дров,  і  коли  дрова  закінчаться  –  світло  зникне.  Світло  було  викликане  вами,  отже  це  результат  ваших  дій.  Пітьма  ж  не  має  джерела,  вона  не  є  результатом  чиїхось  дій.  Вона  безпричинна  і  вічна.
 
Нірвана  –  це  дуже  просто.  Це  означає  «загасити  маленьку  свічку  его».  І  раптом…  реальність  завжди  була  поруч,  але  через  запалену  свічку  его  ви  не  могли  її  розгледіти.  Тепер  свічки  его  більше  немає,  залишилась  одна  тільки  реальність.  Вона  завжди  була  присутня,  ви  не  лишалися  без  неї  із  самого  початку.  ЇЇ  неможливо  втратити,  навіть  якщо  сильно  захотіти.  Це  сама  природа  –  як  ви  можете  її  втратити?

Так  що  нірвана  –  це  як  пітьма.  Світло  его,  яке  її  приховувало,  погашено,  і  перед  вами  вся  ваша  реальність,  зі  всією  своєю  красою,  зі  всією  своєю  благодаттю,  зі  всім  своїм  блаженством.

Спочатку  була  тиша,  а  не  слово.
Посередині  була  безмовність.
Вкінці  –  безголосся.

***

Післямова  перекладача

Увесь  процес  перекладу  і  реставрації  тексту  приносив  мені  таку  невимовну  насолоду  –  це  продовжувалося  більше  місяця  –  що  це  важко  з  чимось  порівнювати…  Ні  –  це  неможливо  з  чимось  порівняти…  

І  тепер  я  знову  вітаюся  і  розмовляю  зі  своїми  співробітниками,  але  –  з  кожним  по-різному.  А  до  багатьох  водіїв  –  ні,  не  вітаюся,  і  думаю,  що  це  до  їхньої  трансформації,  а  не  до  моєї.

Дякую  тобі,  Ошо,  що  допоміг  сформулювати  мої  власні  думки  матеріальними  словами.

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991130
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.08.2023

Слова людини без слів (ч. 2)

Ви  несете  повну  відповідальність  за  те,  які  ви  є.  Якщо  ви  нещасні  –  в  цьому  ваша  вина.  Не  перекладайте  відповідальності  на  інших  людей,  інакше  ви  ніколи  цього  не  позбавитесь.  Коли  ви  приймете  відповідальність,  приймете  її  повністю,  –  ви  станете  зрілими.  Ті,  хто  живе  згідно  встановлених  кимось  правил,  калічать  самі  себе,  отруюють  самі  себе,  тому  що  ті  правила  були  придумані  не  вами,  а  кимось  іншим.  Вони  були  придумані  там,  де  вас  ніколи  не  було  і  ніколи  не  буде,  вони  були  придумані  в  ті  часи  і  при  таких  умовах,  які  зовсім  не  схожі  на  ваш  час  і  на  ваші  умови.  Дуже  небезпечно  наслідувати  такі  правила.  Ви  зламаєте  все  своє  життя,  саму  його  основу,  саме  його  підґрунтя,  –  ви  покалічите  самі  себе.  Намагаючись  набути  іншої  форми  –  ви  тільки  деформуєте  себе,  спотворите  себе.

Я  ніколи  не  граю  в  чужі  ігри,  а  живу  згідно  своїх  правил.  Тільки  сліпі  вірять  у  світло.  Ті,  в  кого  є  очі,  в  світло  не  вірять,  вони  просто  бачать  його.  Я  не  хочу,  щоб  ви  в  щось  вірили.  Я  хочу,  щоб  у  вас  були  очі.  І  якщо  ви  можете  розплющити  власні  очі,  то  як  можна  задовольнятися  вірою  і  залишатися  сліпим?  Але  ви  не  сліпі  –  можливо,  ви  просто  живете  із  заплющеними  очима.  Може  бути,  що  вам  ще  ніхто  не  сказав,  що  очі  можна  розплющити.  Я  всього-на-всього  звичайна  людина,  така  сама,  як  і  всі.  Якщо  і  є  між  нами  якась  різниця,  то  вона  не  в  людських  якостях,  –  різниця  тільки  в  мірі  пізнання.  Я  вже  пізнав  себе,  а  ви  –  ще  ні.  Але  що  стосується  нашого  буття,  то  я  належу  до  того  самого  існування,  що  й  ви.  Я  дихаю  тим  самим  повітрям.  Ви  теж  належите  до  цього  існування,  ви  теж  дихаєте  цим  повітрям.  Просто  ви  ще  не  намагалися  себе  пізнати.  Коли  ви  пізнаєте  себе,  між  нами  взагалі  не  залишиться  жодної  різниці.

Це  так  само,  якби  я  стояв  і  спостерігав  за  сходом  Сонця,  а  ви  би  стояли  поруч,  але  із  зав’язаними  очима.  Сонце  сходить  для  вас  так  само,  як  і  для  мене.  Воно  таке  прекрасне,  такі  неповторні  кольори,  –  і  не  тільки  для  мене,    для  вас  теж.  Але  чим  вам  може  допомогти  Сонце  –  ви  ж  стоїте  із  зав’язаними  очима?  Ось  і  вся  різниця.  Хіба  ця  різниця  така  велика?  Вас  просто  потрібно  струснути  і  сказати:  «Егей,  розв'яжи  очі,  вже  ранок,  ніч  позаду,  Сонце  сходить».

Так  само,  як  наука  робить  відкриття  в  зовнішньому  світі,  релігія  відкриває  світ  внутрішній.  Чим  наука  є  для  зовнішнього  світу,  тим  релігія  є  для  світу  внутрішнього.  Їхні  методи  зовсім  однакові.  Наука  називає  це  спостереженням,  а  релігія  називає  це  усвідомленням.  Наука  називає  це  експериментами,  а  релігія  називає  це  переживаннями.  Наука  вимагає,  щоб  ви  проводили  експерименти  без  будь-яких  упереджень  у  вашому  розумі,  без  будь-яких  забобонів.  Так  само  і  з  релігією  –  вам  потрібно  бути  готовим  до  всього.  Ви  не  повинні  нав'язувати  реальності  щось  своє.  Вам  просто  потрібно  мати  доступ  до  реальності,  яка  б  вона  не  була.  Навіть  якщо  реальність  виявиться  зовсім  протилежною  вашим  теперішнім  переконанням,  вам  прийдеться  залишити  ті  переконання,  –  але  відкинути  реальність  буде  неможливо.  Науковий  підхід  полягає  в  тому,  щоб  жертвувати  розумом  в  ім'я  реальності,  щоб  відставити  ваш  розум  убік  в  ім'я  реальності.  Реальність  не  залежить  від  того,  що  ви  про  неї  думаєте.  Ви  можете  думати  правильно  чи  неправильно,  але  останнє  слово  за  реальністю.  Не  вашому  розуму  вирішувати,  що  в  реальності  правильно,  а  що  неправильно.  Те  ж  саме  стосується  і  справжньої  релігії,  наукової  релігії.

Людина  народжується  з  непі́знаним  і  навіть  непізна́нним  внутрішнім  потенціалом.  Коли  вона  приходить  у  світ,  її  справжнього  обличчя  ще  не  видно.  Вона  повинна  ще  знайти  його.  І  це  буде  справжнім  відкриттям  для  неї,  в  цьому  і  полягає  справжня  краса.  Цим  і  відрізняється  жива  істота  від  речі.  У  речі  немає  внутрішнього  потенціалу  –  вона  завжди  така,  як  є.  Людина  ж  –  це  не  річ.  Саме  через  це  й  існують  всі  складнощі,  радощі,  проблеми  і  перепони,  які  людина  зустрічає  на  своєму  шляху.

Всесвіт  хоче,  щоб  ви  були  справжніми  і  саме  такими,  які  є,  ось  чому  ви  насправді  саме  такі.  Всесвіту  ви  потрібні  саме  такими  –  інакше  він  створив  би  кого-небудь  іншого  замість  вас.  Так  що  єдиний  нерелігійний  вчинок,  на  мій  погляд,  –  це  не  бути  самим  собою.  Будьте  самими  собою  безо  всяких  умовностей,  безо  всяких  прив'язок,  просто  будьте  самими  собою,  і  тоді  ви  –  релігійні,  тому  що  тоді  ви  не  хворі,  тоді  ви  цілісні.

Ви  прийшли  в  світ  абсолютно  чистими,  як  ненаписана,  чиста  і  відкрита  книга.  І  саме  вам  належить  вписати  в  неї  свої  сторінки.  Ніхто  інший  не  має  права  писати  її  замість  вас.  Та  й  хто  зможе  цим  займатися  краще  від  вас?  Як?  І  навіщо  це  вам?  Ви  прийшли  в  світ  з  іще  нерозкритими  можливостями,  і  вам  належить  самому  написати  свою  долю,  свій  життєвий  шлях.  Вам  належить  стати  самим  собою.  Ви  не  народилися  з  уже  готовим  «я».  Ви  народилися  просто  як  зернинка  –  і  можете  так  само  вмерти,  як  зернинка.  Але  ви  можете  стати  і  квіткою  –  ви  можете  вирости.

Хіба  ви  можете  втекти  від  самого  себе?  Ви  можете  намагатися  втікати,  але  знову  і  знову  ви  будете  знаходити  себе  на  тому  самому  місці.  Ви  можете  ховатися  серед  дерев  у  горах,  схоронятися  в  печерах,  але  варто  лише  озирнутися,  –  і  ви  знову  побачите  себе  на  тому  самому  місці.  Куди  ви  втечете  від  самого  себе?

Коли  щось  стає  надто  очевидним,  ви  перестаєте  його  помічати.  Коли  щось  знаходиться  надто  близько  перед  вашими  очима,  ви  перестаєте  його  бачити.  Щоб  побачити,  потрібна  деяка  дистанція.  Нещастя  майже  стало  нашою  другою  вдачею.  Ми  жили  в  такому  стані  тисячі  років,  і  така  близькість  до  страждань  не  дає  нам  це  побачити,  інакше  це  було  б  добре  помітно.  Щоб  побачити  очевидне,  потрібно  мати  ясний  дитячий  погляд,  але  в  наших  очах  відображуються  тисячі  років  страждань.  Наші  очі  такі  старі,  що  вони  не  можуть  подивитися  свіжим  поглядом.  Вони  вже  до  всього  звикли  і  забули  про  те,  що  стало  причиною  наших  нещасть.

Бачення  –  це  не  роздуми.  Сходить  Сонце.  Якщо  ви  почнете  думати  про  це,  ви  проґавите  схід  Сонця,  бо  коли  ви  думаєте,  ви  від  нього  віддаляєтеся.  Роздумуючи,  ви  можете  зайти  надто  далеко,  і  думки  будуть  бігти  все  швидше  і  швидше,  і  тоді  можна  побачити  все  що  завгодно,  але  не  Сонце,  що  сходить.  Роздуми  стануть  вуаллю  на  очах.  Роздуми  по-своєму  все  розфарбують,  створять  свій  погляд  на  реальність.  Роздуми  не  дозволять  вам  побачити  реальність  справжньою,  вони  поставлять  вас  вище  реальності  і  заведуть  кудись  убік  від  неї.  Бачення  ж  –  зовсім  інший  процес  –  це  побічний  результат  медитації.

Є  гарна  притча  про  одного  монаха  з  монастиря,  який  кожного  ранку  ходив  високо  у  гори  по  лише  йому  відомій  стежині,  щоб  побачити  схід  Сонця.  Він  не  дозволяв  нікому  йти  за  ним,  бо  вважав,  що  супутники  зіпсують  йому  бачення  світанку.  І  ось  до  настоятеля  того  монастиря  прийшов  у  гості  його  друг  –  настоятель  іншого  монастиря.  Коли  гість  дізнався  про  монаха,  який  щоранку  втікає  від  усіх  дивитися  на  схід  Сонця,  він  попрохав  свого  друга,  щоб  той  вмовив  монаха  взяти  його  із  собою.  Монах,  із  поваги  до  настоятелів,  погодився,  але  висунув  одну  умову:  жодного  слова  за  весь  час  подорожі,  аж  поки  не  повернуться  назад.  Гість  всю  дорогу  туди  і  назад  мовчав,  але  коли  вони,  якраз  в  момент  світанку,  дісталися  до  високого  вузького  виступу  на  скелях,  видовище  сходу  Сонця  з  того  місця  виявилося  настільки  неповторним  і  вражаючим,  що  настоятель  далекого  монастиря  зовсім  забув  про  умову  монаха  і  все  повторював:  «О-о,  неперевершено!  О-о,  яка  краса!  О-о-о,  як  божественно!»  Монах  мовчав  і  ніяк  не  реагував  на  це,  але  коли  вони  повернулися  до  монастиря,  він  підійшов  до  свого  настоятеля  і  сказав:  «Більше  не  прохайте  мене  про  таке:  ваш  гість  зіпсував  мені  не  просто  схід  Сонця  –  він  зіпсував  мені  весь  ранок».

Ця  притча  не  про  мовчання  і  не  про  послух  –  вона  про  індивідуальності.  Просто  залишайтеся  разом  із  життям,  яке  танцює  всередині  вас,  яке  дихає  всередині  вас,  яке  живе  всередині  вас.  Вам  потрібно  стати  ближчими  до  себе,  щоб  побачити  його,  бо  ви,  мабуть,  зайшли  дуже  далеко  від  самого  себе.  Ваші  справи  занесли  вас  кудись  безвісти,  і  вам  потрібно  повернутися  додому.  Поки  ви  живі,  пам’ятайте,  що  у  вас  ще  є  дорогоцінний  час,  –  тож  не  втрачайте  жодної  хвилини.  Ви  можете  бути  тільки  самим  собою  і  ніким  іншим.  Як  це  прекрасно  –  бути  самим  собою!

Всі  радять  вам  не  висовуватись.  Чому?  Життя  таке  коротке  –  чому  це  сидіти  і  не  висовуватись?  Стрибайте  –  і  так  високо,  як  тільки  зможете.  Танцюйте  –  і  так  безтямно,  як  тільки  можете.  Життя  нікуди  не  рухається.  Воно  просто  здійснює  вранішню  прогулянку.  Завжди  йдіть  туди,  куди  рухається  все  ваше  існування.  Йдіть  цим  шляхом  до  кінця  і  ніколи  не  чекайте  нічого  нового.

Все  невимушене  має  свою  красу,  свіжість,  аромати,  жвавість.  А  все  вдаване  мертве,  блякле,  фальшиве,  несправжнє.  Звичайно,  ви  можете  прикидатися  ким  завгодно,  але  кого  ви  хочете  цим  обдурити?  Крім  самого  себе  ви  нікого  не  обдурите.  Та  й  навіщо  взагалі  цей  обман?  Чого  ви  цим  досягнете?  Щоб  пізнати  себе,  вам  потрібно,  перш  за  все,  стати  самим  собою.  Вам  потрібно  скинути  з  себе  всі  особистості,  як  одяг,  і  повернутися  до  своєї  абсолютної  наготи,  до  своєї  індивідуальності.  І  звідти  вже  починати.

Я  можу  підняти  цю  руку  без  будь-якого  спостереження,  і  навпаки  –  я  можу  підняти  цю  руку,  повністю  спостерігаючи  всі  рухи  зсередини.  Ці  два  підйоми  руки  будуть  абсолютно  різними.  Перший  –  роботоподібний,  механічний.  Другий  –  свідомий.  І  коли  ви  усвідомите,  ви  відчуєте  руку  зсередини,  а  коли  не  усвідомите,  ви  побачите  її  тільки  ззовні.

Своє  обличчя  ви  бачили  тільки  в  дзеркалі,  зовні,  тому  що  ви  поганий  спостерігач.  Якщо  ви  станете  спостерігати,  ви  почнете  відчувати  своє  обличчя  зсередини.  Тоді,  поступово,  ставатимуться  дивні  речі…  почнуть  зникати  думки,  почнуть  зникати  емоції,  –  тиша  з’явиться  навколо  вас.  Ви  станете  подібні  острову  посеред  океану  тиші.

Мене  ніколи  нічого  не  дивувало,  тому  що  я  ніколи  нічого  не  чекав  –  і  нічому  було  дивуватися  –  все  було  новим.  І  не  було  підстав  засмучуватися  –  я  був  налаштований  на  все.  Сталося  –  добре;  не  сталося  –  навіть  ще  краще!  Це  корисно  –  впасти  кілька  разів,  забитися,  знову  встати,  кілька  разів  заблукати.  Це  не  нашкодить.  Коли  ви  виявите,  що  збилися  з  дороги  –  повертайтеся.  Життя  пізнається  методом  проб  і  помилок.

Кожне  суспільство  висуває  свою  власну  теорію  хорошого  і  поганого.  Але  як  примусити  себе  не  робити  того,  що  вони  називають  поганим?  Проблема  в  тому,  що  те,  що  вони  називають  поганим,  в  основному  є  природним,  –  і  воно  вас  приваблює.  Ось  це,  припустімо,  погане,  але  ж  воно  природне,  а  в  усьому  природному  сильна  привабливість.  І  від  того,  що  вони  нагнали  стільки  страху,  привабливість  стала  навіть  ще  сильнішою.  Тому  їм  і  потрібно  було  придумати  пекло.

Навіщо  різні  релігії  примушують  вас  боротися  з  вашими  природними  інстинктами?  Просто  для  того,  щоб  вселити  у  вас  відчуття  провини.  Дозвольте  мені  зупинитися  на  цьому  слові  –  провина.  Це  трюк,  який  вони  застосовують  для  того,  щоб  вас  спотворити,  щоб  вас  експлуатувати,  щоб  зліпити  вас  згідно  певного  готового  шаблону,  щоб  принизити  вас,  щоб  убити  у  вас  віру  в  самого  себе.  Як  тільки  з’явилося  відчуття  провини,  як  тільки  ви  подумали:  «Я  –  винен,  я  –  грішний»  –  все,  їхня  справа  зроблена.  Хто  тепер  вас  може  врятувати?  Тепер  потрібен  якийсь  рятівник.  Але  спочатку  має  бути  створена  хвороба.

Як  тільки  ви  відчули  себе  винним  –  ви  в  руках  священика.  Тепер  вам  не  сховатися,  тому  що  він  тепер  єдиний,  хто  може  позбавити  вас  від  ганьби,  хто  дасть  вам  можливість  постати  перед  його  Богом  без  почуття  сорому.  І  що  ж  виходить?  Спочатку  священики  створили  фікцію  Бога,  потім  вони  створили  фікцію  провини,  а  потім  вони  створили  фікцію,  що  ніби  одного  разу  вам  перед  тим  Богом  доведеться  постати.

Гріх  –  це  техніка  псевдорелігій.  Справжня  релігія  не  потребує  ніяких  концепцій.  Псевдорелігії  ж  не  можуть  існувати  без  концепції  гріха,  тому  що  гріх  –  це  така  техніка,  яка  прищеплює  людям  почуття  вини.  Вам  потрібно  зрозуміти  всю  цю  стратегію  гріха  і  вини.  Поки  ви  не  створите  в  людині  почуття  вини,  ви  не  зможете  поневолити  її  психологічно,  ви  не  зможете  загнати  її  в  рамки  якоїсь  ідеології,  в  рамки  певної  релігії.  Але  варто  тільки  прищепити  її  розуму  почуття  вини,  як  ви  відберете  у  неї  останні  залишки  влади  над  собою.  Ви  знищите  в  ній  все  завзяття.  Ви  відріжете  їй  будь-яку  можливість  коли-небудь  стати  індивідуальністю.

Ідеєю  вини  ви  майже  повністю  вб'єте  в  людині  ввесь  її  людський  потенціал.  Вона  вже  ніколи  не  зможе  бути  незалежною.  Почуття  вини  примусить  її  повірити  в  месію,  примусить  її  взятися  за  вивчення  релігій,  повірити  в  намальованого  Бога,  в  концепцію  раю  і  пекла  і  в  усе  інше.  А  щоб  створити  почуття  вини,  вам  потрібно  зробити,  всього-на-всього,  одну  малесеньку  річ:  почніть  називати  її  помилки  і  прорахунки  –  гріхами.

Насправді  існує  тільки  один  гріх  –  несвідомість.  І  ви  отримуєте  покарання  за  це  кожну  хвилину.  Не  буває  іншого  покарання  –  кожен  момент  несвідомості  несе  в  собі  якесь  певне  покарання,  а  кожен  момент  усвідомленості  несе  в  собі  якусь  певну  нагороду.  Вони  взаємопов'язані,  вони  нероздільні.  І  якщо  ви  будете  жити  в  несвідомості  постійно,  отримуючи  весь  час  якісь  певні  покарання  за  це,  то  священик  вас  буде  гукати  до  себе,  запевняючи,  що  ви  потрапили  під  вплив  диявола.  Ви  й  самі  можете  почати  так  думати.  А  якщо  ви  весь  час  будете  жити  в  усвідомленості,  то  якісь  певні  нагороди  за  це  стануть  такими  явними  і  регулярними,  а  з  часом  і  зростаючими  в  своїй  силі  і  глибині,  що  ви  власними  очима  почнете  бачити  існування  справжнього  Бога,  і  тоді  будь-які  священики  вам  стануть  просто  непотрібними.

З  самих  перших  днів  життя  дитини  ми  починаємо  вчити  її  совісті.  І  одна  частинка  дитячого  єства  починає  засуджувати  все,  що  суспільство  в  ній  бачити  не  хоче,  і  цінити  все,  що  суспільство  в  ній  бачити  хоче.  Дитина  вже  більше  не  цілісна.

Совість  постійно  продовжує  на  вас  впливати,  щоб  ви  завжди  за  собою  слідкували.  Намальований  на  полотні  і  застиглий  у  вашій  уяві  Бог  слідкує  за  кожним  вашим  вчинком,  взагалі  за  всим;  він  все  бачить,  остерігайтеся  його.  Навіть  у  думках  не  можна  давати  собі  волі  –  картина  на  стіні  в  церкві  все  бачить  крізь  всі  стіни,  що  стоять  між  церквою  і  вашим  будинком.  Що  ж  це  за  такий  наглядач,  цей  Бог?  Він  підглядає  в  замкові  щілини  кожної  ванної  кімнати,  він  ніяк  і  ніколи  не  залишить  вас  у  спокої.

Вам  потрібно  зрозуміти  різницю  між  цими  двома  поняттями:  совість  і  усвідомленість.  Усвідомленість  –  це  невід’ємна  ваша  властивість.  Совість  же  прищеплена  вам  людьми.  Вона  накладається  поверх  усвідомленості.  Різні  суспільства  накладають  зверху  вашого  усвідомлення  найрізноманітніші  ідеї  совісті,  і  кожна  з  них  обов'язково  чимось  вас  завантажує.  І  як  тільки  щось  поклали  зверху  вашого  усвідомлення,  ви  втрачаєте  свою  усвідомленість.  Між  вами  і  вашою  усвідомленістю  виникає  щільна  стіна  совісті.  Цю  стіну  суспільство  вирощує  у  вас,  ніби  в  теплиці,  починаючи  з  самого  дитинства.

Варто  від  чогось  відректися  –  і  ви  відразу  прив'яжетеся  до  цього  ще  більше,  ніж  раніше,  коли  ви  ще  не  відрікалися.  Воно  почне  захоплювати  ваш  розум  ще  більше.  Приборкування  полягає  в  тому,  щоб  ви  вважали  вашу  природу  своїм  ворогом,  –  в  будь-якому  випадку  ви  повинні  з  нею  боротися,  ви  повинні  її  перемогти,  вбити,  покалічити.  Ви  повинні  стати  вище  неї,  своєї  природи,  і  тільки  тоді  у  вас  є  шанс  стати  святим.

Але  ж  це  –  неможливо!  Ще  ніхто  й  ніколи  не  зміг  стати  вище  своєї  природи  і  залишитися  поза  нею.  Природа  –  це  єдине,  що  існує.  Немає  нічого,  вищого  і  нижчого  від  неї.  Все  піднесене  міститься  в  самій  природі,  а  не  десь  за  її  межами.  Тому  ваші  постійні  невдачі  у  піднесенні  роблять  вас  такими  нещасними,  роблять  вас  розумово  неврівноваженими,  психічно  хворими.  А  священику  тільки  того  і  треба  –  він  експлуатує  ваші  потуги  побороти  те,  що  побороти  неможливо.  Його  професія  –  допомагати  вам,  але  щоб  вам  допомогти,  вас  потрібно  довести  до  такого  стану,  коли  вам  потрібна  допомога.

Не  слухайтеся  нікого.  Слухайтеся  тільки  свого  внутрішнього  єства.  Вільно  і  безстрашно  йдіть  туди,  куди  воно  вас  веде.  Коли  ви  в  чомусь  побачите  істину,  вам  вже  не  залишиться  нічого  іншого,  крім  того,  як  з  нею  погодитися.  Але  ви  повинні  відкрити  її  самі,  ви  повинні  самі  її  побачити  –  це  повинно  бути  вашим  власним  розумінням.  Почніть  з  непослуху,  з  непокори,  тому  що  суспільство  обдарує  вас  усим,  що  в  нього  є,  –  тільки  віддайте  йому  вашу  свободу.  Воно  почне  вас  поважати,  воно  підніме  вас  високо  по  ієрархічних  сходах,  дасть  вам  важливу  посаду  в  бюрократичному  апараті,  –  і  для  цього  вимагається  позбутися  тільки  одного:  своєї  свободи,  своєї  індивідуальності.  Ви  повинні  стати  частиною  натовпу.

Натовп  ненавидить  тих,  хто  не  хоче  бути  його  частиною.  Натовп  дуже  обурюється,  коли  бачить  в  своєму  середовищі  білу  ворону,  тому  що  біла  ворона  стає  каменем  спотикання.  Я  кажу  вам  про  те,  що  ви  відповідальні  тільки  за  самих  себе.  Це  завжди  приносить  чудові  результати:  як  тільки  ви  візьмете  на  себе  всю  відповідальність  за  самих  себе,  ви  помітите,  як  багато  справ  ви  можете  зробити,  не  докладаючи  жодних  зусиль.  Це  стане  частиною  тих  нагород,  що  неодмінно  настають  в  усвідомленому  житті,  тому  що  усвідомленості  не  буває  без  відповідальності  за  самого  себе.  А  відповідальності  за  себе  не  буває  без  трансформації.  Усвідомлене  життя  потребує  постійної  трансформації,  а  трансформація  –  це  величезна  робота  над  собою.  Це  не  дитячі  пустощі,  типу:  «Читайте  святі  писання  знову  і  знову  –  і  ви  будете  врятовані».  Врятовані  від  чого?  Врятовані  від  трансформації!

Псевдорелігії  засуджують  секс,  засуджують  насолоду  їжею  –  засуджують  все,  чим  ви  могли  би  насолодитись.  Вони  засуджують  музику,  засуджують  образотворче  мистецтво,  співи,  танці.  Якщо  ви  оглянетеся  навкруги  і  зберете  разом  все,  що  засуджують  всі  псевдорелігії,  то  ви  побачите,  що  вони  засудили  все,  що  є  в  людині.  Вони  не  залишили  не  засудженою  жодну  найменшу  дрібочку  людського  єства.  Звичайно,  якась  одна  релігія  не  буде  засуджувати  все  –  якщо  засудити  в  людині  все  відразу,  то  вона  просто  не  зможе  жити.  Потрібно  робити  це  маленькими  порціями,  щоб  людина  відчувала,  що  вона  неправа,  щоб  у  неї  з'явилось  відчуття  провини,  а  потім  щоб  вона  захотіла  позбавитися  тієї  провини  і  стала  отримувати  від  священика  допомогу.  Священику  не  варто  засуджувати  людину  надто  суворо,  інакше  вона  просто  втече  від  нього,  кинеться  з  мосту  і  покінчить  із  собою.  А  це  вже  буде  священику  невигідно.  В  усіх  священиків  Бог  –  це  не  що  інше,  як  наше  поняття  про  всевишнього  диктатора,  про  всевишнього  Адольфа  Гітлера.

Впливати  –  означає  втручатися,  зловживати  владою,  повести  вас  шляхом,  який  не  для  вас,  примусити  вас  робити  те,  що  ви  ніколи  не  повинні  були  робити.  Впливати  на  людину  –  це  найгрубіший  акт  насилля.  Не  піддавайтеся  чужому  впливу,  не  ставайте  тим,  кого  спонукають,  примушують.  Подивіться,  розберіться,  усвідомте,  –  а  потім  вибирайте.  Але  завжди  пам'ятайте,  що  вся  відповідальність  лежить  на  вас  і  тільки  на  вас,  а  не  на  комусь.

Ніколи  не  завдавайте  шкоди  іншим,  але  й  не  дозволяйте  іншим  завдавати  шкоду  вам.  Тільки  тоді  ми  зможемо  зробити  світ  людяним.  Людина,  яка  поважає  саму  себе,  не  може  принизити  іншу  людину,  тому  що  вона  знає,  що  в  кожній  істоті  є  така  ж  сама  внутрішня  сутність,  як  і  в  неї,  навіть  в  деревах  і  в  каменях.  Ця  сутність,  можливо,  спить  в  камені,  але  це  не  важливо  –  це  теж  життя,  нехай  і  в  іншій  формі.  Людина,  яка  почала  поважати  саму  себе,  раптом  виявляє,  що  вона  поважає  увесь  Всесвіт.

Відчувати  життя,  жити  повноцінно,  тотально,  жити  так  пристрасно  і  так  інтенсивно,  що  кожна  мить  стає  вічністю,  –  ось  чому  повинна  навчати  релігія.  Саме  цьому  я  завжди  вас  навчав:  скуштуйте  від  дерева  пізнання.  Станьте  знаючими.  Невігластво  і  темрява  повинні  вас  покинути.  Ви  повинні  стати  більш  усвідомлюючими,  більш  розуміючими,  більш  сприйнятливішими,  ось  як  я  вас  навчав.  Живіть  з  такою  віддачею,  живіть  з  такою  любов'ю,  живіть  настільки  повноцінно,  щоб  ви  змогли  відчути  вічність.  І  ті  миттєвості,  які  ви  проживете,  забувши  минуле,  не  думаючи  про  майбутнє,  дадуть  вам  смак  вічності.

Вам  було  подароване  життя  і  усвідомлення.  Ви  унікальні  в  цьому  існуванні.  Дерева,  наприклад,  мають  мозок,  але  не  мають  можливості  пізнавати.  Людина  ж  –  найрозвинутіша  істота  у  всьому  цьому  існуванні,  тому  послух,  смирення  –  ось  це  і  є  найбільший  гріх.  Слухайтеся  свого  мозку,  свого  розуміння,  і  якщо  відчуваєте,  що  щось  правильно  –  робіть,  але  не  слухайтеся  інших,  дотримуйтеся  своїх  переконань.  Якщо  ваше  власне  розуміння  вам  підказує,  що  щось  неправильно,  –  зупиніться  і  зробіть  все  по-своєму,  чого  б  це  вам  не  коштувало,  і  до  яких  би  наслідків  це  не  призвело  б.  Для  вас  немає  правил,  які  вище  від  вашого  власного  розуміння.

Істина  аксіоматична,  її  не  потрібно  захищати,  обґрунтовувати.  Коли  ви  говорите  істину,  вона  самоочевидна,  повноцінна,  завершена.  Нічого  більше  говорити  не  потрібно,  ніяких  доказів  шукати  не  потрібно  –  вона  сама  себе  обґрунтовує.  А  брехня  порожня,  вона  не  може  вмістити  в  себе  жодного  доказу.  Але  ви  можете  обдурити  людей,  наговорити  їм  будь-якої  брехні.  Можливо,  одиноку  брехню  вони  ще  зможуть  виявити,  але  коли  брехні  дуже  багато  –  в  такій  плутанині  стає  важко  розпізнати  брехню,  з  якої  все  почалося,  брехню  первинну.

Первинна  брехня  всіх  релігій  –  це  Бог,  якого  вони  створили.  Немає  ніякого  значення,  вірите  ви  в  нього  такого,  чи  не  вірите  –  вірити  ні  в  кого  і  не  вірити  ні  в  кого.  Ніякого  їхнього  Бога  не  існує.  Так  що,  будь  ласка,  пам’ятайте  про  це  і  не  починайте  називати  мене  «невіруючим»  з  їхньої  точки  зору.  Я  не  є  «віруючий»,  але  я  і  не  є  «невіруючий».  Я  просто  намагаюся  вам  пояснити,  що  всі  ці  віри  –  це  проекція  людського  розуму,  і  вже  настав  час  припинити  гратися  в  ці  ігри  проти  самих  себе.  Прийшов  час  розпрощатися  з  таким  Богом  назавжди.

Всі  ті  слова,  якими  позначають  Бога  всі  релігії  –  досконалий,  абсолютний,  всемогутній,  всезнаючий,  всюдисущий  –  вони  не  мають  в  собі  життя.  Не  існує  ніякої  особистості  чи  індивідуальності  Бога,  який  сидить  на  небесах  і  який  створив  світ,  тому  ці  слова  не  можуть  бути  живими,  вони  не  можуть  дихати.  Ні,  такого  Бога  я  відкидаю,  тому  що  з  таким  мертвим  Богом  увесь  Всесвіт  буде  мертвим.

Коли  я  кажу,  що  Бог  –  це  фікція,  будь  ласка,  зрозумійте  мене  правильно.  «Бог»  як  особистість  –  це  фікція,  але  божественне  –  це  вже  не  фікція,  це  властивість.  Чи  не  думаєте  ви,  що  досконалий,  абсолютний,  всемогутній,  всезнаючий  і  всюдисущий  Бог  створив  би  таку  криваву  мішанину,  яку  ви  називаєте  світом?  Що  ж  тоді  залишається  на  долю  диявола?  Якщо  світ  такий,  який  він  є,  то  його  творцем  повинен  бути  диявол,  а  зовсім  не  досконалий  Бог.

А  божественність  –  це  зовсім  інший  вимір.  Божественність  –  це  зелень  на  дереві;  божественність  –  це  цвітіння  троянди;  божественність  –  це  політ  птаха.  Такий  Бог  невіддільний  від  Всесвіту.  Такий  Бог  –  сама  душа  Всесвіту.  Тоді  весь  Всесвіт  вібрує,  пульсує,  дихає  божественним,  –  і  тільки  його  можна  називати  Богом.

Ви  коли-небудь  відчували  обмеженість,  бідність  існування?  Якщо  відчували,  то  чи  не  запитували  ви  себе,  наприклад:  «Навіщо  так  багато  зірок?»  Існування  насправді  не  є  обмеженим  і  бідним,  зовсім  ні.  Ідея  бідності  існування  –  це  витвір  людини.  Людям  давно  повинно  було  б  здаватися  дивним,  чому  Бог  продовжує  засідати  на  своєму  троні  і  філософствувати  зі  Святим  Духом,  граючись  зі  своїм  сином  Ісусом,  а  диявол,  тим  часом,  продовжує  робити  свої  справи  –  створює  Адольфа  Гітлера,  Йосипа  Сталіна  ,  Беніто  Муссоліні?  І  це  тільки  коротесенький  проміжок  часу.  А  якщо  брати  взагалі,  то  здається,  що  вся  історія  людства  як  мінімум  на  дев’яносто  дев’ять  відсотків  створена  дияволом.

Ісус  постійно  повторював:  «Покайтеся!  Покайтеся!»  Але  не  казав,  в  чому  саме  всі  мали  покаятися.  І  люди  подумали,  що  каятися  потрібно  в  тому,  що  Єва  пригостила  Адама  яблуком.  Адам  і  Єва  не  здійснили  жодного  значного  злочину.  В  них  просто  було  небагато  допитливості.  І  я  думаю,  що  кожен,  хто  хоч  щось  відчуває,  зробив  би  те  саме.  Це  неминуче  повинно  було  статися,  тому  що  людина  володіє  глибокою  потребою  пізнавати.  Це  дано  їй  від  природи,  і  це  зовсім  не  гріх.

Ви  можете  здивуватися,  якщо  я  скажу,  що  всі  християни  глибоко  всередині  себе  таять  злість  на  Ісуса.  Адже  він  обіцяв  їх  урятувати,  але  й  досі  так  нічого  і  не  зробив.  Він  пообіцяв  це,  сказавши:  «Скоро  ви  увійдете  в  Царство  Боже;  скоро  ви  будете  зі  мною  в  Царстві  Божому».  Минуло  дві  тисячі  років,  а  це  «скоро»  так  і  не  настало.  То  коли  ж  він  виконає  свою  обіцянку?  А  якщо  його  «скоро»  означає  –  «після  смерті»,  то  чи  не  виходить  так,  що  Ісус  пропонував  це  «скоро»  пришвидшувати?

Кожен  християнин  ображається  на  Ісуса.  Саме  через  цю  злість  християни  засвідчують  стільки  фанатичної  віри  в  Ісуса  –  щоб  ніхто  не  здогадався,  що  вони  таять  на  нього  злобу.  Насправді,  вони  самі  навіть  не  хочуть  цього  зрозуміти,  вони  не  хочуть  цього  бачити,  що  їх  обдурили,  що  всі  слова  Ісуса  перетлумачили,  переінакшили  на  свій  лад,  що  їм  всунули  підроблену  віру;  що  протягом  двох  тисяч  років  мільйони  людей  жили  з  цією  фальшивою  вірою  і  з  цією  ж  вірою  помирали,  так  і  не  почавши  зростати,  нічого  не  знайшовши  і  нічого  не  досягнувши.  Вони  бояться  цієї  злості,  цієї  прихованої  люті.  І  щоб  придушити  її  –  вони  йдуть  до  церкви,  моляться  Ісусу,  Крішні,  Мухамедові.  Але  кожен  із  них  рано  чи  пізно  розчаровується,  тому  що  їх  віра  так  і  не  відкрила  їм  істину,  так  і  не  дала  їм  живої  води  життя.

За  життя  Ісуса  було  небезпечно  ходити  і  стояти  поряд  із  ним.  Жоден  бізнесмен  не  підійшов  би  до  нього  і  близько  –  його  могли  би  розіп’ясти,  кожного  могли  би  розіп’ясти.  Тільки  дуже  азартні  гравці  могли  ризикнути  залишатися  поряд  з  Ісусом.  Але  щойно  Ісус  помер  –  відкрилися  широкі  можливості  для  бізнесу.  Навколо  нього  з’явилися  люди  зовсім  іншого  типу:  священики,  попи,  імами,  рабини  –  обізнані,  начитані,  які  вміють  будь-що  довести,  догматичні.  Це  вони  створили  догму,  віру.  Вони  створили  культ.  Після  смерті  релігійної  людини  завжди  з’являється  культ.

Будда  за  життя  казав,  що  він  лише  пліт,  за  допомогою  якого  ти  зможеш  переплисти  річку,  якщо  вона  з’явилася  на  твоєму  шляху.  Ось  ти  її  подолав  і  йдеш  далі,  –  хіба  ти  будеш  нести  цей  пліт  на  своїх  плечах?  Для  чого?  Ти  впевнений,  що  тобі  знову  стрінеться  річка  і  що  ти  захочеш  на  її  протилежний  берег?  І  якщо  навіть  стрінеться,  і  ти  захочеш  перетнути  її,  –  то  чи  буде  старий  пліт  здатен  перетнути  річку  нову  –  глибшу,  ширшу,  з  підводними  каменями  і  більшими  хвилями?  Чи  не  знадобиться  тобі  збудувати  пліт  новий?  А  після  смерті  Будди  з  нього  зробили  культ.

Ісус  за  життя  казав:  «Я  –  син  Божий!  Бог  –  мій  Отець!»  Хіба  не  може  так  сказати  кожна  людина,  маючи  на  увазі,  що  Бог  –  це  сам  Всесвіт?  Хіба  Ісус  хоч  одного  разу  сказав,  що  він  –  Бог?  Ні,  він  такого  не  говорив  жодного  разу,  а  після  його  смерті  з  Ісуса  зробили  Бога.  Християнство  –  це  культ,  такий  самий,  які  існували  з  прадавніх  віків.  Те,  що  ви  називаєте  релігійними  ідеями,  зовсім  не  релігійність,  а  всього  лиш  забобони,  що  дійшли  до  нас  із  глибини  віків.  Ці  забобони  такі  стародавні,  що  їхня  древність  робить  їх  схожими  на  правду.

Ісуса  народила  незаймана  дівчина,  тому  що  бути  народженим  від  сексу  означає  бути  народженим  від  гріха,  тому  що  секс  –  це  гріх.  Я  до  сих  пір  дивуюся,  яким  чином  Святий  Дух  зробив  Діву  Марію  вагітною?  Штучним  заплідненням?  Яким  чином  ця  звичайна  бідна  жінка  завагітніла?  Християнам  прийшлося  зробити  бідного  Ісуса  позашлюбною  дитиною,  тільки  би  вберегти  його  від  гріха  сексу.  Всі  інші  народилися  від  сексу,  народилися  від  гріха  –  один  тільки  Ісус  народився  інакше.  Ісус  особливий,  тому  з  нього  можна  робити  Бога.

Спочатку  ви  засуджуєте  секс,  а  потім  стаєте  нездатними  трансформувати  його  енергію.  Адже  секс  –  це  просто  енергія.  Вона  може  рухатися  в  будь-якому  напрямку  –  вниз,  вгору.  Якщо  ви  її  приймаєте,  то  сам  факт  прийняття  буде  рухом  вгору,  тому  що  ви  з  нею  подружилися.  Але  варто  лиш  відштовхнути  її  –  і  ви  зробите  з  неї  супротивника,  ви  створите  роздвоєння  всередині  себе.  Сексуальна  енергія,  направлена  вниз,  назад  у  тіло,  живить  біологію,  а  сексуальна  енергія,  направлена  вгору,  живить  дух.  Але  це  одна  й  та  ж  сама  енергія.

Дев’яносто  відсотків  розумових  захворювань  в  усьому  світі  та  п’ятдесят  відсотків  захворювань  тілесних  є  не  чим  іншим,  як  наслідком  придушення  сексу.  Якби  ми  могли  прийняти  свою  сексуальність  такою,  якою  вона  є,  то  дев’яносто  відсотків  всіх  розумових  захворювань  і  половина  захворювань  тіла  просто  би  зникли,  не  залишивши  жодного  сліду.  І  тоді  б  ви  вперше  помітили,  що  люди  можуть  мати  зовсім  інший  рівень  свого  здоров’я,  що  вони  можуть  бути  повністю  здоровими  і  цілісними.

Самозречення  –  це  насильницька  відмова.  А  коли  ви  відмовляєтеся  від  чогось  насильно,  то  насправді  воно  вас  зовсім  не  полишає.  Воно  просто  заглиблюється  ще  далі  у  вашу  підсвідомість,  воно  стає  ще  більшою  проблемою,  ніж  було  до  цього.  Тепер  воно  намагатиметься  вийти  назовні  найрізноманітнішими  способами,  в  різних  вбраннях,  в  різних  масках,  і  ви  вже  навіть  не  зможете  його  впізнати.  І  воно  буде  себе  стверджувати,  воно  буде  брати  своє  силою.  Ви  самі  дали  йому  цю  силу,  коли  насильницьки  заганяли  його  в  свою  підсвідомість.

Коли  ви  докладаєте  зусиль,  щоб  відмовитись  від  чогось,  –  ви  надаєте  йому  силу.  Ви  робите  ще  сильнішим  те,  від  чого  відмовляєтеся,  ви  робите  його  своїм  суперником,  який  захований  всередині  вас,  в  темряві  підсвідомості,  де  ви  ще  більше  вразливі.  Коли  відмова  була  у  свідомості  –  вона  була  на  світлі,  і  ви  були  не  такі  вразливі.  Самозречення  –  це  придушення  себе.

Життя  складається  із  дуже  незначних  речей.  Тому,  коли  ви  починаєте  цікавитися  так  званими  важливими  речами,  –  ви  втрачаєте  плин  життя,  яке  складається  з  пиття  чаю,  з  розмов  із  друзями,  із  ранкових  прогулянок,  коли  ви  йдете  не  кудись,  а  просто  прогулюєтесь  –  без  будь-якої  мети,  будь-де  ви  можете  зупинитися  і  повернути  назад.  Життя  складається  із  приготування  їжі  для  коханої  людини,  із  приготування  їжі  для  себе,  тому  що  своє  тіло  ви  теж  любите;  із  прання  одягу,  із  миття  підлоги,  із  поливання  саду  –  із  усіх  цих  маленьких  речей,  із  дуже  незначних  речей  на  зразок  того,  щоб  сказати  «привіт»  незнайомцю,  коли  в  цьому  не  було  ніякої  необхідності,  тому  що  вам  не  було  ніякої  справи  до  цієї  людини.  Людина,  яка  може  сказати  «привіт»  незнайомцю,  може  також  сказати  «привіт»  квітці  чи  дереву,  може  заспівати  пісню  птахам.

Золотим  правилом  життя  є  те,  що  в  ньому  немає  ніяких  золотих  правил.  Їх  і  не  може  бути  –  життя  настільки  безмежне,  настільки  неосяжне,  настільки  таємниче,  що  його  все  не  можна  втиснути  в  якісь  правила  чи  афоризми.  Будь-які  афоризми  будуть  надто  короткими,  надто  маленькими,  вони  не  вмістять  в  себе  все  життя  і  його  живу  енергію.  Тому  золоте  правило,  що  не  існує  жодних  золотих  правил,  є  дуже  важливим.

Природна,  натуральна  людина  не  живе  згідно  правил,  згідно  афоризмів,  згідно  заповідей.  Все  це  для  псевдолюдини.  Природна,  невдавана  людина  просто  живе.  Несвідомі  ж  люди  легко  передбачувані,  ними  дуже  легко  керувати.  Ви  можете  примусити  їх  робити  чи  казати  те,  що  вони  ніколи  не  хотіли  робити  чи  казати,  що  вони  ніколи  не  хотіли  вчиняти.  Це  тому,  що  в  них  вже  є  заздалегідь  кимось  підготовлені  реакції,  заздалегідь  підготовлені  рішення.

Але  обожнювач  усвідомлення,  істинно  релігійна  людина  буде  просто  відповідати  на  ситуацію.  Вона  не  опиниться  у  ваших  руках,  ви  не  зможете  вивести  її  із  себе,  ви  не  зможете  її  примусити  зробити  щось  на  ваш  лад,  ви  не  зможете  викликати  в  ній  жодної  потрібної  вам  реакції  чи  рішення.  Вона  буде  робити  тільки  те,  що  на  даний  момент  –  згідно  з  її  усвідомленням  –  знаходитиме  потрібним.

Без  усвідомлення  –  що  б  ви  не  робили  –  ви  будете  створювати  собі    все  більше  і  більше  проблем,  вони  будуть  відносити  вас  все  далі  і  далі  від  вашої  істинної  природи,  від  реальності.  І  вирішити  їх  буде  надзвичайно  важко,  бо  вони  не  є  реальні,  бо  вони  створені  вашою  уявою.  А  те,  що  ви  робите  усвідомлено  –  завжди  буде  правильним,  на  відміну  від  того,  що  ви  робите  не  усвідомлено,  і  воно  є  неправильним,  є  брехнею.  Самі  по  собі  вчинки  не  можуть  бути  правильними  чи  неправильними  –  справа  в  тому,  як  і  чому  ви  їх  робите.

Просто  сказавши:  «Блаженні  злидарі,  бо  ж  за  ними  Царство  Боже»,  ви  не  покладете  край  бідності,  інакше  за  дві  тисячі  років  християнські  священики  давно  би  вже  з  нею  покінчили.  Але  бідність  і  досі  існує  і,  як  не  дивно,  продовжує  зростати.  Якби  в  тому  вислові  була  істина,  то  в  Царстві  Божому  мало  би  бути  вже  стільки  блаженних,  тобто  –  дуже  щасливих,  наповнених  щастям  і  радістю  людей,  що  вони  би  вже  давно  розділили  між  собою  всі  його  блага,  і  Царству  Божому  не  було  би  вже  що  запропонувати  новим,  прийдешнім  злидарям.

Немає  жодної  необхідності  в  проблемах,  які  оточили  нас  звідусюди.  З  одного  боку  –  ми  створюємо  проблеми,  а  з  іншого  –  їх  вирішуємо.  І  обидва  ці  боки  зростають  із  нас  самих.  Яка,  наприклад,  сьогодні  може  бути  необхідність  в  існуванні  національностей?  Якої  національності  буде,  скажімо,  ваш  онук,  якщо  ви  –  індус,  ваша  дружина  –  француженка,  а  ваша  дочка  вийде  заміж  за  хлопця,  в  якого  батько  турок,  а  мати  японка?  Світ  єдиний.  Тільки  на  карті  ви  креслите  лінії,  а  потім  згідно  цих  креслень  починаєте  воювати,  вбивати,  ґвалтувати.  Це  настільки  дурнувата  гра,  що  від  того,  як  довго  вона  триває,  людство  інакше  як  божевільним  не  назвеш.  Яка  необхідність  в  поділі  на  нації?  Яка  необхідність  в  паспортах,  візах,  кордонах?  Ця  планета  належить  нам  усім,  і  де  б  людина  не  захотіла  жити  –  вона  має  на  це  повне  право.

Держави  потрібні  тільки  для  того,  щоб  приносити  шкоду.  Інакше  достатньо  було  би  простої  любові,  достатньо  було  би  простого  співчування.  Немає  ніякої  необхідності  у  війнах  між  державами,  немає  ніякої  необхідності  у  злиднях,  які  вони  приносять.  Ми  всі  на  планеті  Земля  маємо  достатньо  коштів,  достатньо  ресурсів,  щоб  позбутися  причин,  через  які  виникають  і  війни,  і  злидні.  Але  сімдесят  відсотків  світових  ресурсів  витрачаються  на  війни  або  на  їх  стримування.  Якщо  ж  повернути  людям  ці  сімдесят  відсотків,  що  несуть  смерть  людству,  –  кожен  із  нас  стане  настільки  багатшим,  що  всі  найбідніші  люди  планети  зможуть  піднятися  до  рівня  життя  теперішнього,  так  званого,  середнього  класу  найбагатших  країн.

Ідеї  Маркса,  Леніна,  Сталіна,  Мао  –  вся  їх  філософія  полягала  в  тому,  щоб  опустити  матеріально  багатих  людей  до  рівня  середньої  бідності.  Вони  називали  це  комунізмом,  я  вважаю  це  глупотою.  Моя  ідея  полягає  в  тому,  щоб  піднімати  всіх  бідних  вище  і  вище,  щоб  усі  досягли  рівня  найбагатших  людей.  Немає  ніякої  потреби  у  злиднях  –  я  теж  хотів  би  бачити  суспільство  безкласовим,  але,  все-таки,  щоб  воно  складалося  тільки  з  багатих,  а  не  з  бідних.

Що  я  вам  кажу,  так  це  те,  що  політики  і  священики  завжди  таємно  співпрацювали,  ніби  дві  руки  одного  організму.  Політики  мають  політичну  владу,  а  священики  –  релігійну.  Політик  охороняє  священика,  а  священик  благословляє  політика,  –  а  тим  часом  їхні  народи  експлуатуються,  із  них  випивають  всі  соки,  випивають  всю  кров.  Усунувши  ідею  створених  людиною  різноманітних  богів,  ви  усунете  священиків,  ви  розірвете  таємний  зв’язок  між  священиками  і  політиками,  а  відтак  –  ви  усунете  і  політиків,  ви  усунете  саму  політику.  І  як  тільки  ці  дві  ланки  зникнуть  –  половина  ваших  нещасть  зникнуть  разом  із  ними.  Світ  дійсно  може  стати  раєм.  Насправді,  іншого  раю  і  не  може  бути,  поки  ми  не  створимо  його  тут,  на  своїй  планеті.

Всі  релігії  навчають:  «Допомагайте  бідним»,  але  жодна  з  них  не  готова  сказати:  «Встановіть  розумний  контроль  за  народжуваністю,  щоб  зменшити  кількість  бідняків».  Я  –  за  обґрунтований  контроль  народжуваності  на  всій  планеті  Земля.  Якщо  ви  цінуєте  життя,  вам  важко  навіть  зірвати  квітку.  Ви  будете  нею  насолоджуватись,  коли  вона  росте,  ви  будете  її  любити,  ви  можете  до  неї  доторкнутися,  поцілувати,  –  але  зірвавши  її  для  створення  красивого  букета,  ви  її  покалічите,  ви  завдасте  їй  шкоди,  ви  вкоротите  їй  віку,  а  вона  ж  –  така  жива,  як  і  ви  самі.  То  чи  варто  народжувати  дітей,  щоби  потім  робити  з  них  красиві  букети  зірваних  квітів,  щоби  потім  їх  калічити,  щоби  потім  завдавати  їм  шкоди,  щоби  потім  вони  страждали?

Прибічники  теорії  ненасильства  просто  оголошують:  «Нікого  не  вбивайте».  Ви  думаєте,  що  цього  достатньо?  Це  ж,  всього-на-всього,  негативне  твердження:  не  вбивай  інших,  не  завдавай  шкоди  іншим.  Хіба  цього  може  бути  достатньо?  Благоговіння  перед  життям  вимагає,  щоб  ви  не  просто  не  вбивали  чи  не  завдавали  шкоди  іншим,  –  воно  вимагає,  щоб  ви  розподіляли  все,  що  у  вас  є,  між  усіма,  щоб  ви  роздавали  свою  радість,  свою  любов,  свій  світ,  своє  блаженство.  Розподіляйте  і  роздавайте  все,  що  можна  розподілити  і  роздати!  Справжнє  поклоніння  –  це  поклоніння  життю,  і  тоді  в  усьому  навколишньому  ви  побачите  живого  Бога,  тоді  ви  зможете  поклонятися  просто  дереву,  тоді  просте  частування  гостя  стає  богослужінням.

Весь  час  влада  знаходиться  в  руках  таких  недолугих  людей…  Зараз  який-небудь  чокнутий  володар  якоїсь  країни  може  натиснути  кнопку  і  покласти  край  всьому  людству,  всьому  життю  на  Землі.  Але,  здається,  глибоко  всередині  себе  людство  саме  вже  хоче  з  усім  цим  покінчити.  Можливо,  кожен  сам  по  собі  не  настільки  сміливий,  щоби  накласти  на  себе  руки,  але  в  масштабах  людства  всі  вже  готові.  Чому?  Релігії  дали  людям  фіктивний  сенс  життя.  Тепер  всі  ці  фікції  розчинилися  в  навколишньому,  самі  вже  зробилися  навколишнім,  і  люди  вже  не  знають,  навіщо  вони  живуть  –  тому  вони  так  і  страждають.

Муки  страждання  –  це  не  просто  занепокоєння,  хвилювання.  Занепокоєння  завжди  бувають  з  якоїсь  певної  причини:  у  вас  не  вистачає  грошей  –  ви  непокоїтеся;  настає  холодна  пора  року  і  у  вас  не  вистачає  одягу  –  ви  непокоїтеся;  ви  захворіли  і  у  вас  не  вистачає  грошей  на  ліки  –  ви  непокоїтеся.  Занепокоєння  завжди  зумовлене  якоюсь  конкретною  проблемою.

Страждання  ж  виникають  не  через  проблеми  як  такі.  Існувати,  просто  існувати  –  людям  здається  безглуздо  і  марно;  просто  дихати  –  їм  здається  пустою  тратою  часу,  адже  хто  знає,  що  станеться  завтра?  Вчора  ви  теж  думали,  що  сьогодні  може  станеться  щось  таке  гарне,  визначне,  і  позавчора  –  теж  так  думали.  І  ось  настало  вчорашнє  чи  позавчорашнє  завтра,  воно  вже  прийшло  сьогодні,  –  і  нічого  визначного  не  сталося.  І  так  триває  із  року  в  рік  –  а  ви  все  продовжуєте  надіятися  на  завтра.  Дуже  скоро  настає  момент,  коли  ви  починаєте  розуміти,  що  нічого  визначного  так  і  не  станеться.  Виникає  стан  страждання.  В  такому  стані  здається,  що  вихід  тільки  один  –  як-небудь  покінчити  з  цими  стражданнями,  з  цією  круговертю  життя.  Саме  звідси  самогубства,  звідси  і  зростаюча  їх  кількість.  Звідси  підсвідоме  бажання  людства  розпочати  третю  світову  війну,  «щоб  я  особисто  не  був  відповідальним  за  те,  що  здійснив  самогубство:  світова  війна  вбила  всіх  –  і  мене  теж».

Завжди  пам’ятайте,  що  великі  злочини  здійснюються  не  індивідуальностями  –  їх  завжди  здійснює  натовп,  і  в  натовпі  жодна  людина  не  усвідомлює:  «Я  відповідаю  за  те,  що  стається».  В  натовпі  кожен  думає:  «Я  роблю  тільки  те  саме,  що  роблять  усі».  А  коли  ви  робите  щось  самостійно,  кожен  тричі  подумає  перед  тим,  як  щось  зробити:  «Що  я  роблю?  Чи  правильно  це?  Чи  дозволить  моє  виховання  зробити  це?»  Але  якщо  ви  серед  натовпу,  то  ви  про  це  не  думаєте,  тому  що  вас  рятує  думка,  що  в  натовпі  ви  можете  загубитися  і  ніхто  навіть  не  знатиме,  що  ви  теж  були  там.

Те,  що  ми  називаємо  демократією,  ще  не  є  демократія.  Поки  що  всюди  це  тільки  натовпократія,  тому  що  майже  всі,  хто  голосує  на  виборах,  є  частиною  натовпу,  який  позбавлений  пильності  і  усвідомлення.  Найбільша,  найглобальніша  проблема  людства  полягає  в  тому,  що  воно  нічого  не  знає  про  усвідомлення,  про  медитацію.  На  мій  погляд,  саме  це  є  головною  проблемою.  Не  перенаселення,  не  атомна  бомба,  не  голод  –  ні.  Це  все  другорядні  проблеми,  які  можуть  бути  дуже  легко  вирішені  наукою.  Єдина  головна  проблема,  яку  наука  вирішити  не  може,  полягає  в  тому,  що  люди  не  вміють  усвідомлювати,  не  вміють  медитувати.

Зараз  настав  вирішальний  момент,  коли  всім  потрібно  змінитися,  позбавитись  від  всієї  спадщини  минулого,  яке  розділило  нас  на  частини.  Зараз  настав  момент,  коли  всім  нам  на  планеті  Земля  потрібно  стати  одним  цілим,  інакше  ми  всі  вже  готові  здійснити  глобальне  самогубство,  тому  що  межа  людських  страждань  існує.  Страждання  вже  стали  нестерпними,  ще  зовсім  трішечки  –  і  вони  стануть  абсолютно  нестерпними.

І  тоді  залишиться  всього  два  виходи:  самогубство  або  саньяса.  Під  саньясою  я  маю  на  увазі  прийняття  самого  себе  в  усіх  своїй  повноті,  коли  ви  не  полишаєте  поза  увагою  жодної  частиночки  самого  себе,  коли  ви  нічогісінько  не  залишаєте  в  темноті.  Ви  виходите  на  світло  і  дивитеся  на  себе  очима  друга  чи  якоїсь  іншої  людини,  тому  що  це  теж  ваша  власна  енергія,  і  це  саме  та  енергія,  над  якою  вам  потрібно  працювати.  Коли  ви  підходите  до  неї  як  друг  –  вона  теж  стає  вашим  другом.  А  подружитися  із  самим  собою  –  це  найвеличніше,  що  може  статися  з  людиною.

Ісус  казав:  «Любіть  своїх  ворогів,  як  самого  себе».  Але  він  зовсім  забув,  що  люди  не  люблять  навіть  самих  себе  –  то  як  же  вони  можуть  полюбити  своїх  ворогів?  І  ще  більш  нереальний  його  вислів:  «Любіть  своїх  сусідів,  як  самого  себе».  Це  буде  ще  важче  зробити,  оскільки  ворог  знаходиться  десь  далеко  від  вас,  і  завдяки  цьому  його  ще  можна  якось  полюбити.  Але  як  можна  полюбити  сусіда,  який  знаходиться  поряд  –  за  дверима,  за  стіною,  якщо  ви  не  любите  самих  себе?

Я  не  раджу  вам  здійснювати  таку  помилку,  тому  що  ви  не  любите  самих  себе.  Якщо  ви  почнете  любити  свого  сусіда  так  само,  як  любите  себе,  чинити  з  ним  те  саме,  що  і  з  собою  –  ви  занапастите  його  так  само,  як  занапастили  себе.  Ви  живете  в  загробному  світі  вже.  Так  будь  ласка,  не  вчиняйте  так  само  зі  своїм  сусідом,  і  ніколи  не  вчиняйте  так  із  тим,  кого  вважаєте  своїм  ворогом.  Що  він  вам  зробив?  Навіщо  так  жорстоко  з  ним  вчиняти?  Робити  з  собою  все  що  завгодно  –  це,  звичайно,  ваше  право  від  народження,  але  ви  не  маєте  ніякого  права  робити  те  саме  з  кимось  іншим,  зі  своїм  сусідом  чи  зі  своїм  ворогом.

Те,  що  я  хочу  сказати,  –  ви  навіть  себе  ще  ніколи  не  любили,  тож  поки  забудьте  про  ворогів,  забудьте  про  сусідів,  –  спочатку  полюбіть  себе.  З’єднайте  в  собі  в  одне  ціле  все  гарне  і  все  погане,  що  у  вас  є,  нічого  не  діліть  і  нічого  не  відкидайте,  –  станьте  одним  цілим.  І  в  своїй  цілісності  ви  побачите,  що  у  вас  всередині  немає  ніякого  Бога  і  ніякого  диявола  –  все  це  були  проекції  вашого  внутрішнього  роздвоєння.  Тоді  і  зовні  ви  побачите  ту  саму  цілісність,  повну  єдність  тьми  і  світла,  смерті  і  народження.  Ви  побачите  єдність  і  цілісність  в  усьому,  ви  побачите,  що  протилежності  взаємопов'язані,  що  вони  працюють  разом,  що  ніщо  ні  з  чим  не  бореться,  що  все  взаємодіє.  Те,  що  ви  називаєте  гарним,  і  те,  що  ви  називаєте  поганим,  насправді  доповнюють  одне  одного.  Одне  не  існує  окремо  від  другого,  вони  нероздільні.  І,  зібравши  себе  в  одне  ціле,  ви  побачите  весь  всесвіт  у  всій  його  повноті  і  цілісності.

(продовження  в  ч.3)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991078
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2023

Слова людини без слів (ч. 1)

переклад/реставрація

Передмова  перекладача

Десь  приблизно  в  дві  тисячі  третьому  році  я  перестав  красти  і  пороздавав  усі  речі,  які  були  мною  вкрадені,  своїм  далеким  знайомим,  за  що  отримав  від  них  дуже  здивовані  обличчя,  –  пам’ятаю  їх  досі.

Влітку  дві  тисячі  тринадцятого  року  я  перестав  брехати.  Остаточна  крапка  у  моїй  брехні  була  поставлена  на  черговій  атестації  мене  як  головного  інженера  –  на  перші  ж  запитання  вищого  обласного  керівництва  я  почав  відповідати  тільки  правду.  Всі  члени  комісії  –  їх  було  чи  п’ятеро,  чи  семеро  –  немов  по  невидимій  команді  повідривали  свої  спини  від  стільців,  понахилялися  вперед  і  здивовано  на  мене  повилуплялися  (це  не  можна  назвати  інакше),  а  через  п’ять  хвилин  вирішили,  що  я  більше  не  можу  бути  в  складі  керівництва  одного  з  підрозділів  їхньої  компанії.  Пам’ятаю  лице  мого  директора  в  коридорі,  який  переді  мною  пройшов  таку  ж,  але  сорокахвилинну  атестацію  у  тому  ж  кабінеті,  вийшовши  з  неї  у  повністю  мокрій  сорочці,  –  він  спочатку  нічого  не  зрозумів,  широко  посміхався,  але  коли  я  сказав  йому,  що  більше  не  можу  дурити  вниз  і  лизати  вгору,  він  мене  чомусь  відразу  зрозумів  і  навіть  більше  нічого  не  перепитував.

А  оце,  не  так  давно,  знову  стався  наріжний  у  моєму  житті  випадок,  на  тому  самому  моєму  рідному  підприємстві,  де  я  залишився  працювати  майстром.  Щоб  було  зрозуміло,  в  чому  річ,  прийдеться  коротко  розповісти.  Це  сталося  восени  минулого,  дві  тисячі  двадцять  другого  року,  –  один  із  наших  водіїв,  пропускаючи  на  перехресті  автомобілі  з  військовими,  які  їхали  в  цивільних  автобусах,  сказав:  «О-о,  поїхали  п*д*р*си,  і  не  в  бік  фронту,  а  в  інший  бік,  мабуть,  до  своїх  п*д*р*сенят,  бо  он  цяцьки  повезли,  у  них  же  зарплати  ого-го!»  У  вікні  автобуса  було  видно  якусь  велику  м’яку  іграшку,  яку  військовий  тримав  на  колінах.

Поряд  із  тим  водієм  сиділа  наша  комірниця,  яка  наступного  дня  вранці  розповіла  мені  і  ще  одному  майстру  про  ті  слова  водія  на  тому  перехресті.  Перша  думка    після  почутого  була  чорніше  чорної  землі.  А  потім,  того  ж  дня,  сталося  те,  в  чому,  власне,  і  вся  річ,  –  той  другий  мій  колега  розповідав  слова  комірниці  всім  нашим  співробітникам,  кого  зустрічав  у  дворі  підприємства.  Я  тоді  подумав:  «Ну,  тепер  того  водія  і  без  мене  затопчуть,  доведеться  йому  покинути  нашу  роботу».

Але,  як  виявилося,  –  я  помилявся.

Коли  наступного  дня  я  зайшов  до  комірниці  по  матеріали  для  роботи,  вона  із  засмученим  виглядом  попрохала  мене  не  казати  більше  нікому  про  те,  що  вона  розповіла,  тому  що  їй  «не  потрібна  така  слава»,  що  вона  «нібито  збрехала  про  ті  слова»  того  водія,  який  «тепер  каже,  що  він  нічого  такого  не  казав»,  каже,  що  то  вона  сама  все  придумала,  а  «довести  я  нікому  нічого  не  зможу,  бо  не  здогадалася  увімкнути  телефон  на  запис,  а  в  машині  більше  нікого  не  було».  На  велике  її  прохання,  майже  слізне,  я  пообіцяв  їй  не  згадувати  її  ім’я  в  зв'язку  з  тим  випадком,  а  сам  увесь  знітився,  замовк,  –  і  почав  спостерігати  за  нашими  працівниками.

Що  всі  все  знали  –  не  було  ніяких  сумнівів.  Але,  на  мій  великий  подив,  ніяких  змін  у  поведінці  людей,  які  працювали  поруч  із  тим  водієм,  не  було  видно,  ніяких  розмов  «на  цю  тему»  я  не  чув.  Проходив  день,  другий,  третій,  –  всі  спілкувалися  з  тим  водієм,  ніби  нічого  й  не  сталося,  а  сам  він,  передпенсійного  віку,  ходив  з  високо  піднятою  головою  і  посміхався  на  всі  боки.  Тоді  я  кілька  днів  уранці  сходив  у  механізаторську,  щоб  самому  побачити  і  почути,  які  там  панують  настрої.

І  що  ж  я  побачив  і  почув?  Виявляється,  половина  наших  водіїв  узагалі-то  підтримують  свого  колегу!  Вони  проти  війни  «в  принципі»,  «потрібно  було  послухати  росіян  –  і  не  було  б  стільки  смертей  і  розрухи»,  «треба  було  прийняти  їхні  умови,  бо  нічого  поганого  вони  нам  не  пропонували»,  «як  драли  нас  завжди,  так  і  будуть  драти,  і  яка  різниця  –  чи  свої,  чи  чужі»,  «так,  ми  вибрали  того  Зеленського,  але  дарма  –  якби  знали,  що  він  такий,  то  не  вибирали  б»,  «вся  ця  війна  –  договорняк  на  нашій  крові»,  «пішли  воювати  тільки  нероби  і  д*вб*й*би,  бо  їм  більше  робити  нічого»  і  так  далі  і  тому  подібне.  Друга  половина  водіїв  просто  мовчали.  Моє  аргументування  до  них,  мовчазних,  виявило,  що  «зараз  такий  час,  що  краще  мовчати,  бо  невідомо,  чим  воно  все  закінчиться,  –  може  Америка  нас  кине  і  прийдуть  росіяни  –  і  що  тоді?  Вибачатися  ще  будеш!».

На  всі  мої  розповіді  й  балачки  з  ними,  а  їх  було  чимало,  на  всі  мої  аргументи  водії  відповідали  одне  й  те  саме,  що  зводилося  до  фрази:  «Серед  росіян  у  нас  багато  родичів  і  треба  бути  разом  із  ними,  а  не  з  тими  америкосами».  Коли  стало  зрозуміло,  що  наші  розмови  нічого  не  змінюють,  а  лиш  додають  водіям  азарту,  я  перестав  з  ними  розмовляти,  а  потім  і  вітатися.  З  усіма  водіями  взагалі.  І  дивитися  їм  в  очі.  Як  ніби  вони  дерева.  Ніяких  фізичних  впливів  ні  від  кого  я  не  боюся,  бо  свого  часу  мене  навчили  захищати  себе  голими  руками  до  кінця,  до  смерті,  а  значить  –  не  боятися  її,  і  це,  мабуть,  читалося  в  моїх  очах,  а  хтось  про  це  знав  із  моїх  минулих  розповідей,  тому  всі  водії  за  моєї  присутності  теж  мовчали  і  ніяк  мене  не  чіпали.

Потім  я  став  помічати,  що  на  всіх  моїх  співробітників,  і  навіть  на  того  майстра,  хто  був  зі  мною  при  зізнанні  комірниці  і  всім  усе  розповідав,  таке  ставлення  водіїв  до  нинішньої  ситуації  в  країні  ніяк  не  впливає.  Вони  як  спілкувалися  з  ними  з  усіма,  так  і  спілкуються,  і  з  тим  конкретним  покидьком  теж.  Говорять-балакають,  ручкаються,  жартують,  весело  сміються...  І  що  найдивніше  –  спілкуються  не  тільки  щодо  наших  професійних  питань,  а  й  взагалі  –  і  про  якісь  там  домашні  проблеми,  і  про  погоду,  і  про  бджіл,  і  про  ремонт  власних  автомобілів,  і  про  те,  і  про  се,  і  навіть  про  війну  в  окопах!  Мабуть,  саме  від  такого  спілкування  наші  водії  ставали  все  впевненішими  в  своїх  поглядах,  бо  дивилися  на  мене  все  кривіше  і  кривіше  як  на  того,  хто  один  з  усього  колективу  не  вітався  і  не  розмовляв  до  них.

А  потім  у  нашому  містечку  почалися  похорони  воїнів,  що  загинули.  На  одному  з  них,  стоячи  край  дороги  на  коліні,  в  моїй  середині  щось  сталося,  і  наступного  дня  я  перестав  вітатися  з  усіма  своїми  співробітниками.  Взагалі  з  усіма.  І  з  начальством  теж.  Отак  прийшов  на  роботу  і  всім,  хто  назустріч  мені  вітався,  я  відповідав,  щоб  вони  йшли  вітатися  до  тих,  хто  називає  воїнів  ЗСУ  п*д*р*с*ми  і  д*вб*й*бами,  –  а  до  мене  щоб  і  не  віталися  і  не  звертали  на  мене  ніякої  уваги,  бо  мені  від  того  гидко.  Начальству  пояснив  розлогіше:  «Казати  здрастуйте  –  це  бажати  здоров’я.  А  бажати  здоров’я  людям,  які  бажають  здоров’я  тим,  хто  називає  воїнів  ЗСУ  п*д*р*с*ми  і  д*вб*й*бами  –  я  не  можу,  бо  відчуваю,  що  тоді  починаю  вмирати,  тому  не  чіпайте  мене,  будь  ласка,  бо  ще  станеться  лихо».  І  ще  всім  пояснив,  що  не  буду  на  роботі  спілкуватися  на  жодні  теми,  крім  суто  професійних,  якщо  до  того  мене  спонукатиме  моя  посадова  інструкція.

Не  буду  розповідати,  хто  і  що  мені  після  того  говорив  і  як  дивився,  –  не  вітатися  до  всіх  і  мовчати  цілий  робочий  день  мені  стало  найріднішим  і  найправильнішим,  що  я  міг  у  собі  знайти.

І  раптом  –  це  сталося  дуже  скоро  після  початку  мого  бунту  –  ніби  завіса  на  сцені  розтанула,  і  п’єса  розпочалася  –  скільки  я  почав  бачити  на  обличчях  і  в  рухах  оточуючих  такого,  на  що  не  звертав  уваги  раніше!  Всі  люди  навколо  зробилися  ніби  голими  за  вітриною  –  щось  там  із  себе  зображують,  намагаються  щось  там  приховувати,  або  видавати  одне  за  інше;  одні  обманюють  і  ніяковіють,  інші  просто  брешуть  і  не  соромляться,  заглядаючи  в  очі,  чи  їм  повірили,  і  не  знаючи,  що  все  те  дуже  добре  видно.  Інколи  смішно  від  того,  частіше  неприємно.  І  гидко.  Більшість  наших  працівників  відразу  від  мене  відвернулися,  прийнявши  моє  мовчання  за  свою  персональну  образу;  хтось  обурювався  вголос,  а  хтось  поза  спиною;  дехто  вітався  навмисно  голосно,  не  дивлячись  на  те,  що  я  не  відповідаю,  –  я  в  них  кожного  разу  запитував,  чи  вони  продовжують  бажати  здоров’я  водіям,  і  тоді  мовчали  вони.  Інколи  когось  ставало  жаль  –  були  випадки,  коли  хтось  вітався  до  мене  тихо,  ніби  на  вухо  і,  не  чекаючи  моєї  відповіді,  проходив  повз,  –  але  було  добре  видно,  як  стадне  нутро  тієї  людини  переборює  мій  вигляд  в  її  очах.

Тепер  мені  не  потрібно  нічиїх  слів,  ніяких  запитань  і  ніяких  відповідей  взагалі  ні  від  кого,  –  я  все  бачу  і  так,  без  будь-яких  зашкарублих  пояснень!  І  не  тільки  на  роботі  –  взагалі  кругом  –  на  вулиці,  в  магазині…  Знову  часто  згадую  свого  вчителя  психології  Валерія  Анатолійовича,  який  ще  колись,  в  кінці  вісімдесятих,  радив  усім  своїм  учням  проводити  один  експеримент:  «Якщо  в  телевізорі  хтось  щось  розповідає  –  вимкніть  звук,  і  ви  відразу  почнете  бачити,  каже  він  правду,  чи  ні».  Відтоді  багато  разів  я  так  «експериментував»,  але  тепер  вже  наживо  зрозумів  силу  відсутності  звуку,  про  яку  він  тоді  нам  тлумачив.  Чи  то  пак  –  силу  його  присутності.

І  ось  недавно,  якось  випадково,  зустрівся  мені  в  інтернеті  один  надзвичайно  цікавий  текст,  щоправда,  в  дуже  кепському,  місцями  навіть  жахливому  перекладі  російською,  а  в  перекладі  українською  цього  тексту  в  світовій  павутині  не  знайшлося.  Почав  читати  –  і…

Таке  буває:  коли  майже  кожнісіньке  слово  –  то  ніби  твоє  рідне,  ніби  зміст  тих  слів  витягнутий  з  твого  серця,  з  твоєї  душі,  і  про  тебе  самого  написаний,  або  написаний  від  твого  імені!  Мені  завжди  було  дуже  важко  описати  свою  думку  словами  так,  щоб  написане  точно  відображувало  те,  що  я  насправді  думаю.  Те  саме  побачив  і  тут  –  кожне  слово  кожного  разу  треба  розуміти  правильно,  по-своєму,  в  своєму  конкретному  контексті,  в  своєму  конкретному  розумінні,  бо  за  бажання  із  кожного  слова,  а  тим  паче,  з  кожного  речення,  можна  вицідити  все  що  завгодно,  можна  перекрутити  його  з  ніг  на  голову,  потім  покласти  на  один  бік,  а  потім  на  інший.

Щодо  автора:  нічого  більше  із  Бхагвана  Шрі  Раджніша  (в  останній  рік  свого  життя  ця  людина  називала  себе  Ошо)  я  поки  що  не  читав,  а  сам  цей  твір  автор  не  писав  –  він  тільки  говорив,  а  його  слова  записували.  Але,  на  мою  думку,  головне  не  ім’я  автора,  а  те,  що  ним  написано  чи  сказано,  –  сам  зміст  твору.  Взяти,  наприклад,  ім’я  Зіґмунда  Фройда,  більш  відомого  як  Фрейд.  Стільки  людей  його  згадують,  стільки  людей  доречно  і  недоречно  повторюють  його  відомі  цитати,  стільки  людей  сперечаються  щодо  написання  його  імені  і  прізвища,  –  але  чи  багато  з  них  прочитало  хоча  б  одну  його  книгу  з  психології?  Тож,  щодо  будь-якого  авторства,  у  мене  є  тверда  думка,  яка  колись  вже  заримувала  одну  коротеньку,  але  дуже  ємку  прозову  східну  притчу,  яка  так  і  називається  –  «Авторство».

Іще  –  це  не  секрет  –  всі  науки  прагнуть  об’єднатися.  В  електротехніці,  наприклад,  існує  таке  поняття  –  тангенс  кута  діелектричних  втрат.  Не  дивлячись  на  таку  заплутану  назву,  це  найпростіший  спосіб  визначити  якість  діелектрика.  Справа  в  тому,  що  ідеальний  діелектрик,  якого  насправді  в  природі  не  існує,  при  проходженні  крізь  нього  змінного  струму,  зміщує  напругу  від  силу  струму  на  чверть  періоду,  тобто  рівно  на  дев’яносто  градусів.  Це  зміщення  і  визначає  його  ідеальну  якість  як  діелектрика.  В  реальних  же  діелектриків,  у  тих,  якими  користуються  люди  в  нашому  житті,  це  зміщення  менше,  ніж  дев’яносто  градусів,  що  говорить  про  те,  що  вони  гірші  діелектрики,  ніж  ідеальний.  Величина  різниці  між  зміщеннями  сили  струму  щодо  напруги  в  ідеального  та  реального  діелектриків  і  показує,  настільки  реальний  діелектрик  подібний  до  ідеального:  чим  менша  та  різниця  –  тим  кращий  реальний  діелектрик  і  тим  він  безпечніший.  Для  визначення  тієї  різниці  люди  придумали  спеціальний  прилад,  який  все  робить  без  лінійок  і  транспортирів,  потрібно  просто  вміти  ним  користуватися.

Так  от:  в  цьому  тексті,  який  можна  назвати  абеткою,  букварем  поняття  людського  життя  як  такого,  викладено,  так  би  мовити,  ідеально-можливе  сприйняття  світу  людиною,  яке,  через  багацько  всіляких  причин,  просто  нездійсненне  в  наш  час  так  само,  як  не  існує  на  даний  момент  ідеальних  діелектриків.  Але  водночас  цей  текст  –  свого  роду  прилад  для  визначення  відхилення  твого  світосприйняття  від  ідеального:  наскільки  читач  не  згоден  зі  змістом  цього  тексту,  наскільки  він  його  не  приймає,  –  настільки  його  світосприйняття  викривлене  і  не  схоже  на  те,  яке  мало  би  бути  в  ідеальному  людському  суспільстві,  про  яке  говорив  автор.

Ще  маю  сказати:  на  всі  запитання,  які  виникатимуть  під  час  читання,  а  їх  буде  з’являтися  чимало,  ви  обов’язково  знаходитимете  відповіді  далі,  тож  треба  мати  трохи  терпіння.  А  почати  читати  треба  з  початку  і  дочитати  аж  до  самісінького  кінця,  і  тільки  тоді  робити  свої  власні  висновки  по  кожному  з  питань,  які  виникатимуть,  бо  переривати  вимірювання  посередині,  а  тим  паче  –  розпочинати  їх  не  з  початку,  а  із  закінчення,  вказує,  перш  за  все,  на  безглуздість  проведення  самих  вимірів.

Отож,  прошу:

СЛОВА  ЛЮДИНИ  БЕЗ  СЛІВ,  ЯКІ  СКАЗАВ  ОШО

Мені  нелегко  знову  почати  говорити.  Мені  говорити  завжди  було  складно,  бо  я  завжди  намагався  розповідати  про  те,  про  що  розповісти  неможливо.  Зараз  це  буде  ще  складніше.  Після  тисячі  трьохсот  п’ятнадцяти  діб  мовчання  я  почуваюся  так,  як  ніби  прийшов  до  вас  із  абсолютно  іншого  всесвіту.  Насправді,  так  воно  і  є.  Світ  слів,  мови,  різних  концепцій  і  світ  безголосся  діаметрально  протилежні  і  настільки  віддалені  один  від  одного,  що  не  мають  жодної  точки  дотику.

Те,  що  ми  пізнаємо  розумом,  ми  називаємо  знанням.
Те,  що  ми  пізнаємо  серцем,  ми  називаємо  любов’ю.
Те,  що  ми  пізнаємо  всим  своїм  існуванням,  ми  називаємо  усвідомленням.

Найістотніше  запитання,  яке  ми  тільки  можемо  сформулювати,  це  –  «Хто  я  є?».  І  єдиний  шлях  знайти  відповідь  –  стати  безмовним,  стати  всевидющим,  стати  свідомим,  спостерігати  свої  думки,  і  дозволити  їм  зникнути.  І  тоді,  одного  разу,  ви  раптом  помітите,  що  все  всередині  вас  зробилося  безмовним,  німим,  від  думок  не  залишилось  навіть  шелесту.  Все  завмерло,  ніби  сам  плин  часу  зупинився,  ніби  ви  раптом  прокинулись  від  довгого-довгого  сну,  від  кошмару.

Є  тільки  одні  двері,  які  можуть  вам  допомогти,  –  і  вони  всередині  вас.  Тільки  стрибнувши  в  самого  себе,  в  свої  відчинені  двері,  –  ви  зможете  по-справжньому  ввірватися  в  існування.  І  в  той  момент  ви  відчуєте  повне  єднання  з  усім  світом.  Ваша  самотність  зникла,  ви  вже  не  хтось  окремий  один,  тому  що  вже  немає  нікого  навколо,  відокремленого  від  вас.  Тепер  є  тільки  ви  –  розповсюджений  в  усіх  напрямках,  в  усіх  можливих  проявах.  Це  ви  розпускаєтеся  квітами  на  гілці  дерева;  це  ви  пливете  білою  хмаринкою  в  небі;  це  ви  рухаєтеся  течією  в  океані;  це  ви  струмуєте  в  річці.  Ви  –  в  усіх  тваринах;  ви  –  в  усіх  людях.

Я  не  даю  вам  якихось  нових  догм,  вірувань,  вчень,  ідеологій,  –  зовсім  ні.  Моє  призначення  цілковито  інше.  Моє  призначення  полягає  в  тому,  щоб  позбавити  вас  від  всього  того,  чим  ви  вже  заповнені,  чим  завантажені,  –  і  нічого  не  дати  натомість.  Я  не  замінюю  вашу  віру  на  якусь  нову  –  я  просто  її  руйную.  Ви,  мабуть,  здивуєтеся,  але  я  хочу  зруйнувати  все,  що  вам  хтось  колись  втелющив,  нав’язав.  І  зовсім  не  потрібно  його  чимось  підмінювати  –  у  вас  є  власний  творчий  потенціал,  і  мені  не  потрібно  його  створювати.

Як  тільки  перепони  будуть  усунені,  ви  розпочнете  самостійні  пошуки  і  незабаром  зміцнієте  і  наберетеся  нових,  ще  невідомих  сил,  бо  навіть  маленьке  відкриття,  зроблене  самостійно,  принесе  вам  таке  задоволення,  що  зараз  неможливо  навіть  уявити.  Лише  малесеньке  власне  відкриття  –  і  ви  вже  зовсім  інша  людина,  тому  що  у  вас  всередині  народилася  істина.  Можливо,  поки  що,  це  просто  насінинка,  але  вона  вже  почала  зростати.

Спробуйте  підрахувати,  чи  багато  суджень  про  щось  належить  вам  особисто.  Адже  всі  вони,  ці  судження,  не  ваші,  всі  вони  запозичені  чи  нав’язані  вам  іншими  людьми;  або  ж  ви  самі,  по  своєму  глупству,  нав’ючили  їх  на  себе.  Але  жодного  вашого  власного  судження  немає.

Назавжди  запам’ятайте  один  критерій:  цінність  має  лише  те,  що  ви  пізнали  особисто.  І  тільки  те,  що  ви  пізнали  особисто,  неможливо  втратити.  А  те,  що  ви  можете  втратити,  те,  за  що  вам    приходиться  міцно  триматися,  –  не  має  для  вас  жодної  цінності.  Якщо  ви  щось  можете  втратити,  то  це  означає,  що  це  не  ваше  особисте  пізнання,  не  ваш  особистий  досвід,  не  ваші  особисті  переживання.

Кажуть,  що  я  промиваю  людям  мізки.  Ні,  я  не  промиваю  вам  мізки.  Я  дійсно  роблю  ваші  мізки  чистішими,  але  я  прибічник  сухої  чистки,  без  того,  що  прийнято  називати  «водою».  Я  просто  пропоную  вам  розпочати  все  заново:  станьте  чистою  дошкою,  зітріть  із  неї  всі  наявні  у  вас  релігії,  всі  догми,  всі  вірування.  Тільки  тоді  у  вас  з’явиться  можливість  знайти  істину.  І  ваша  істина  не  буде  індуїстською,  мусульманською,  чи  християнською.  Істини  немає  ні  в  Біблії,  ні  в  Корані,  ні  в  Гіті.

Істина,  яку  ви  знайдете,  –  яким  би  дивним  вам  це  не  здавалося  –  ніде  й  ніколи  не  була  записана.  Неможливо,  щоб  вашу  істину  хтось  колись  записав.  Вона  ніким  ще  не  була  вимовлена  і  ніким  іншим,  крім  вас,  ніколи  вимовлена  не  буде.  Це  невід’ємна  властивість  істини:  істина  –  суб’єктивна,  індивідуальна.

Ваш  розум  постійно  ставить  одні  й  ті  ж  запитання:  «Чому?  Навіщо?»  І  все,  що  не  знаходить  вагомої  відповіді  на  ці  запитання,  поступово  втрачає  для  вас  будь-який  сенс.  Ви,  наприклад,  думаєте:  навіщо  потрібна  любов?  До  чого  вона  мене  приведе?  Що  вона  мені  дасть?  Завдяки  їй  я  пізнаю,  що  таке  утопія,  чи  я  пізнаю,  що  таке  рай?  Якщо  ви  так  будете  формулювати  запитання,  то  любов  не  має  жодного  сенсу  –  для  вас  вона  даремна.

В  чому  сенс  краси?  Ви  дивитеся  на  захід  Сонця  –  ви  насолоджуєтеся:  яка  краса!  І  тільки  ідіот  може  запитати:  «Ну  і  в  чому  тут  сенс?»  І  ви  не  знатимете,  що  йому  відповісти.  Але  якщо  в  красі  немає  ніякого  сенсу,  то  навіщо  ви  нею  насолоджуєтеся?

Прекрасна  квітка,  прекрасна  картина,  прекрасна  музика,  –  самі  по  собі  вони  не  містять  в  собі  жодного  сенсу.  Вони  самі  не  стараються  комусь  щось  довести,  вони  самі  не  ведуть  ні  до  якої  своєї  мети,  вони  –  беззмістовні,  але  прекрасні,  як  захід  Сонця.  А  життя  складається  тільки  з  от  таких  беззмістовних  речей.

Дозвольте  повторити:  життя  складається  тільки  з  того,  що  не  має  жодного  сенсу.  «З  того,  що  не  має  жодного  сенсу»  –  я  маю  на  увазі,  що  життя,  як  таке,  нікуди  не  веде,  нічого  для  себе  ви  від  нього,  як  від  життя,  не  отримаєте.  Іншими  словами  –  життя  цінне  просто  саме  по  собі.  Ми  можемо  жити  ліпше  інших,  ми  можемо  жити  довше  інших,  ми  можемо  жити  більш  комфортніше,  ніж  хтось  інший,  –  але  все  одно  ми  так  ніколи  і  не  пізнаємо  до  кінця,  що  ж  таке  життя.

Я  не  обіцяю  вам  ніякого  Царства  Небесного.  Від  мене  ви  нічого  не  успадкуєте.  Ви  вже  отримали  свій  спадок  –  це  саме  ваше  життя.  Тож  любіть  і  цініть  його.  Кругом,  по  всьому  світі  люди  вмирають,  так  і  не  розпочавши  жити,  –  просто  неймовірно!  Але  це  стається  кожного  дня.  І  багато  хто  розуміє  це  тільки  напередодні  своєї  смерті.  І  тоді  вони  кажуть:  «Дивно,  але  вперше  в  житті  я  зрозумів,  що  даремно  прожив  все  своє  життя!»

Так  навіщо  ми  живемо?  Чи  не  для  того,  щоб  любити,  щоб  насолоджуватись,  щоб  постійно  бути  в  екстазі,  –  якщо  не  для  цього,  то  навіщо  тоді  жити  взагалі?  Цінуйте  життя,  шануйте  життя.  Немає  нічого  святішого,  нічого  божественнішого,  ніж  саме  життя.

Існування,  як  таке,  не  має  сенсу.  Але  воно  і  не  позбавлене  сенсу.  Просто  поняття  «сенс»  до  нього  назастосовне.  Існування  як  таке  не  має  нічого  на  меті,  воно  не  рухається  ні  до  якої  мети.  Воно  просто  є.  В  самому  слові  «сенс»  вже  міститься  якась  мета:  якийсь  намір,  якась  можливість  чогось  досягти.  Створивши  поняття  «сенс»,  людський  розум  створив  проблему  щодо  дуже  багатьох  питань.  Розум  є  джерелом  усіх  наших  запитань  і  проблем,  він  не  може  зупинитися  на  тому,  що  вже  є,  він  постійно  створює  щось  нове.  Така  вже  його  природа.

Всі  релігії,  я  їх  називаю  псевдорелігіями,  передбачають  дисциплінованість  розуму.  Але  для  істинної  релігії  головне  –  це  звільнитись  від  розуму.  І  це  набагато  легше  зробити.  Всі  дисципліни  важкі.  Навчити  розум  концентруватись  на  чомусь  дуже  важко,  бо  він  завжди  буде  з  вами  сперечатися,  він  завжди  намагатиметься  повернутись  назад  до  своїх,  розумних  звичок.  Ви  знову  будете  його  примушувати,  а  він  знову  буде  стояти  на  своєму.  Ви  знову  повертатимете  його  до  об’єкту  концентрації  і  колись  раптом  впіймаєте  себе  на  тому,  що  думаєте  вже  зовсім  про  інше.  Ви  навіть  можете  забути,  на  чому  саме  ви  тільки  що  хотіли  сконцентруватися,  –  дисциплінувати  розум  дуже  непросто.

Але  звільнитись  від  розуму  –  це  дуже  просто  –  немає  нічого  простішого.  Все,  що  вам  потрібно  зробити  –  це  просто  спостерігати.  Що  б  не  відбувалось  у  вашому  розумі  –  не  втручайтеся,  не  намагайтеся  його  зупинити  чи  направити.  Не  робіть  взагалі  нічого  –  просто  спостерігайте  за  своїм  розумом  ніби  збоку.  Найнезвичніша  здатність  розуму  полягає  в  тому,  що  як  тільки  ви  починаєте  за  ним  спостерігати  ніби  збоку,  –  він  починає  зникати.  Як  тільки  ви  починаєте  спостерігати  за  своїми  думками  –  вони  зникають,  вони  випаровуються.  Точно  так  само,  як  світло  розсіює  темінь,  спостерігання  розсіює  розум  з  усім  його  вбранням.

Спостерігання  і  є  основою  усвідомлення,  медитації.  Медитація  –  це  просто  спостережливість,  усвідомленість.  Медитація  не  має  нічого  спільного  з  уявою,  з  винахідливістю,  вона  не  створює  якісь  нові  образи.  Вона  просто  розкриває  те,  що  вже  є  і  було  до  неї.

Так  що  ж  насправді  є?  Ви  входите  в  медитацію  і  виявляєте  безкінечну  пустоту  простору.  Без  думок,  без  висновків,  без  пояснень.  В  цьому  така  краса,  така  тиша,  таке  блаженство,  ніби  ви  щойно  ввійшли  в  Царство  Небесне.  Я  це  так  і  називаю  –  ви  ввійшли  в  божественне.  І,  побувавши  одного  разу  в  такому  стані,  ви  зробитеся  абсолютно  новою,  абсолютно  іншою  людиною.  Тепер  ви  знайшли  своє  справжнє,  своє  істинне  обличчя.  Тепер  всі  ваші  маски  щезли  –  ви  стали  самим  собою.

Потім  ви  повернетеся  в  той  самий  світ,  де  живете,  але  ваше  життя  буде  вже  іншим.  Ви  будете  жити  серед  тих  самих  людей,  робити  ту  саму  роботу,  але  ваше  відношення  до  всього  того  буде  зовсім  іншим,  ви  будете  мати  до  всього  зовсім  інший  підхід.  Ви  станете  подібні  лотосу,  який  виринув  із  води  і  розпустився,  –  тільки  позбувшись  шару  води  над  собою,  квітка  лотоса  може  розпуститися.

Релігія  –  це  і  є  виявлення  всередині  себе  цього  лотоса,  що  здатен  розквітнути.  Все,  що  я  намагаюся  зробити,  –  це  повернути  вас  до  вашого  лотоса,  до  самих  себе,  тому  що  вас  вкрали.  Вас  заперли,  вас  обмежили,  вас  заплутали  умовностями  настільки,  наскільки  це  можливо.  Вам  зачинили  всі  двері,  які  ведуть  до  самого  себе.  Вся  моя  праця  полягає  в  тому,  щоб  відчинити  вам  ваші  двері  і  вікна.  І  якщо  я  зможу  зруйнувати  всі  стіни  і  залишити  вас  під  відкритим  небом,  ви  зрозумієте,  що  таке  релігія.

Справжня  дружба  зникла  зі  світу  так  само,  як  зникло  і  справжнє  кохання,  тому  що  вони,  справжні,  можливі  тільки  тоді,  коли  ви  зустрінете  їх  в  усій  своїй  наготі,  такими,  як  ви  є  насправді,  а  не  такими,  якими  вас  хочуть  бачити  люди,  і  не  такими,  якими  ви  хотіли  би  бути  для  когось,  –  а  просто  такими,  якими  ви  є.

Коли  дві  людини  постають  одна  перед  одною  такими,  якими  вони  є,  дружба  починає  зростати.  Якщо  дві  людини  вже  готові  скинути  всі  свої  маски,  то  вони  вже  зробили  перший  крок  в  бік  релігійності.  Так  що  кохання,  любов,  дружба  і  все,  що  допомагає  вам  скидати  маски,  ведуть  вас  до  релігії.

Будь-які  пошуки  пов’язані  з  ризиком,  адже  вони  ведуть  до  невідомого.  Ніхто  не  знає,  куди  приведуть  його  пошуки.  Людина  залишає  позаду  все,  з  чим  вона  вже  знайома,  все,  що  приносить  їй  зручності,  і  рухається  в  невідоме,  зовсім  не  уявляючи  собі,  що  там,  на  іншому  березі;  навіть  не  знаючи,  чи  існує  той  берег  взагалі.

Тому  слабкі  люди  й  хапаються  –  хто  за  теїзм,  хто  за  атеїзм;  за  тих,  хто  хоч  трохи  від  них  сильніший,  інтелектуальніший,  за  інтелігенцію.  Але  в  усіх  випадках  вони  втікають  від  сумнівів.  А  втікати  від  сумнівів  означає  втікати  від  пошуку.  Адже  що  таке  сумнів?  Це  тільки  знак  запитання.  Він  вам  не  ворог  –  це  просто  знак  запитання  всередині  вас,  який  готує  вас  до  нових  пошуків.  Сумнів  –  це  ваш  друг.

Найперше  –  пізнайте,  хто  ви  є  насправді.  І  друге  –  завжди  будьте  самими  собою.

Залишайтеся  самими  собою  завжди.  Залишайтеся  невдаваними.  Постарайтеся  все  сильніше  й  сильніше  відчувати  ріку  життя,  що  тече  всередині  вас.  Хто  б'ється  у  вашому  серці?  Хто  стоїть  позаду  вашого  дихання?  Це  може  бути  ваша  сутність  –  це  те,  з  чим  ви  народились.  А  ще  це  може  бути  ваше  его  –  це  те,  що  ви  накопичили.  Вашу  сутність  вам  подарувало  ваше  існування,  ви  абсолютно  нічого  не  робили,  щоб  її  отримати,  ви  її  не  здобували,  не  завойовували,  тому  ніхто  не  зможе  її  у  вас  відібрати.  Це  неможливо,  тому  що  вона  –  сама  ваша  природа,  саме  ваше  існування.  А  его  –  це  те,  за  що  ви  боролися,  це  те,  що  в  результаті  ви  назбирали,  отже,  ви  його  можете  так  само  і  втратити.

Его  –  це  все  те,  що  ви  отримуєте  від  когось:  від  освіти,  від  виховання,  від  культури,  від  школи,  коледжу,  університету,  від  навчання  гарним  манерам  поведінки.  Ви  придбали  своє  его  і  вирощуєте  його  тепер  самі,  своїми  власними  силами.  Ви  вигодували  його  вже  таким  великим,  що  зовсім  забули,  хто  ви  є  насправді.

Це  два  боки  однієї  вашої  монети,  оскільки,  завантажені  всіляким  непотребом,  ви  не  можете  прокинутись.  Ви  не  можете  перевернути  монету  на  інший  бік,  і  живете  на  тому  боці,  який  повернутий  до  мотлоху  его  .  Цей  мотлох  заколисує  вас,  він  є  для  вас  снодійним.  Тільки  тоді,  коли  ви  це  усвідомите,  з'явиться  можливість  зробити  щось,  аби  це  змінити.  Люди  живуть  у  стражданнях,  прийнявши  їх  за  необхідну  частину  свого  життя,  за  свою  долю.  І  ніхто  чомусь  у  цьому  вже  не  сумнівається,  ніхто  не  запитує,  чому  це  саме  так.

Сумнівайтеся  у  вашому  диханні,  сумнівайтеся  у  битті  вашого  серця,  не  будьте  збайдужілими  до  самих  себе.  Сумнівайтеся  до  кінця  так,  щоб  сумніви  стали  мечем  у  ваших  руках,  що  очищає,  звільняє  вас  від  всього  того  сміття,  від  всього  непотребу,  що  ви  накопичили.  Сумніви  очистять  вас  від  сміття,  а  медитація  пробудить  вас  самих.

В  істини  є  одна  дуже  важлива  властивість:  до  тих  пір,  поки  ви  не  знайдете  її  самі,  вона  не  буде  істиною  для  вас.  Якщо  це  чиясь  істина,  якщо  ви  її  в  когось  позичили  чи  купили,  то  хоча  би  тільки  тому,  що  вона  позичена  чи  куплена,  вона  вже  більше  не  істина,  –  для  вас  вона  стала  брехнею.

Це  така  необхідність  –  завжди  починати  із  заперечення,  завжди  починати  з  «ні».  Якщо  ви  хочете  знайти  справжнє  «так»,  вам  прийдеться  сказати  тисячі  «ні»,  перш  ніж  ви  віднайдете  одне  «так».  Все  ваше  життя  було  спаплюжене  багатьма  людьми,  тому  вам  прийдеться  сказати  «ні»  їм  усім.  І,  сказавши  тисячу  разів  «ні»,  може  статися,  що  ви  знайдете  можливість  сказати  одного  разу  справжнє  «так».

Коли  ви  щось  робите,  коли  ви  про  щось  думаєте,  коли  ви  здійснюєте  якусь  дію,  не  забудьте  себе  запитати:  чи  від  вас  самих  це  прийшло,  чи  це  хтось  інший  у  вас  говорить  вашим  голосом?  Буде  просто  дивовижно,  якщо  цей  голос  буде  вашим  власним.  Це  може  бути  голос  вашої  матері  –  можливо,  це  вона  в  вас  говорить.  Можливо,  це  ваш  батько  –  батька  неважко  впізнати.  Він  такий,  яким  залишився  у  вашій  пам’яті,  –  розумний,  впевнений,  організований,  переконливий.  Можливо,  це  буде  голос  священика,  якого  ви  слухаєте  кожної  неділі  чи  слухали  з  якоїсь  іншої  нагоди.  Священики  –  це  найбільші  в  світі  обманщики.  Вони  за  гроші  продають  те,  що  не  бачили  самі,  що  не  бачив  ніхто,  і  що  ніхто  ніколи  так  і  не  побачить.

Звільніться  від  усіх  ваших  внутрішніх  голосів,  якими  б  гарними  чи  поганими  вони  вам  не  здавалися,  –  і  дуже  скоро  ви,  на  свій  превеликий  подив,  виявите,  що  у  вас  залишився  ще  один  єдиний  тихесенький  голосок,  якого  ви  раніше  ніколи  не  чули  і  тепер  не  можете  зрозуміти,  чий  він.  Це  буде  вже  не  голос  ваших  матері  чи  батька,  не  голос  священика  чи  вчителя.  Ви  раптом  зрозумієте,  що  це  ваш  власний,  тихенький  і  зовсім  непомітний  голос.  Ось  чому  раніше  ви  на  нього  не  звертали  уваги.

Відкрийте  в  собі  свій  власний  голос,  і  йдіть  за  ним  без  страху.  Куди  б  він  вас  не  завів  –  це  буде  метою  вашого  життя,  буде  вашою  долею.  Тільки  в  ньому  ви  знайдете  свою  втіху,  своє  задоволення,  тільки  з  ним  ви  прийдете  до  цілісності.  Тільки  ваш  власний  внутрішній  голос  приведе  вас  до  процвітання,  і  в  цьому  процвітанні  станеться  пізнання  істини.

Якщо  ви  пізнаєте  істину  –  ви  її  вже  ніколи  не  забудете.  Це  теж  одна  із  якостей  істини  –  її  не  потрібно  пам’ятати.  Брехню  ж,  навпаки,  потрібно  пам'ятати  постійно:  її  дуже  легко  забути.  Людині,  яка  звикла  до  брехні,  потрібно  мати  набагато  кращу  пам'ять,  ніж  людині,  яка  звикла  до  істини  і  якій  пам'ять  навіть  не  потрібна:  якщо  ви  говорите  тільки  правду  –  вам  не  потрібно  нічого  запам'ятовувати.

Але  якщо  ви  говорите  неправду,  вам  доводиться  постійно  тримати  її  в  пам'яті,  тому  що  одній  людині  ви  говорите  одну  брехню,  другій  –  іншу,  третій  –  яку-небудь  іще  іншу,  і  тоді  вам  потрібно  пам’ятати,  кому  і  що  ви  сказали.  І  коли  ваша  неправда  відкривається,  вам  доводиться  брехати  знову  і  знову,  і  так  без  кінця  і  краю.  Для  брехні  не  існує  «контролю  народжуваності».  Істина  ж  –  це  щось  таке,  що  дало  обітницю  безшлюбності,  у  неї  немає  дітей,  вона  навіть  не  перебуває  у  шлюбі.

Правда  приходить  тільки  до  тих,  хто  бунтує,  а  бути  бунтарем  –  означає  жити  в  постійній  небезпеці.  Суспільство  вас  навчає:  «Обирайте  зручне,  комфортабельне,  обирайте  добре  проторовані  дороги,  якими  ходили  ваші  прадіди  з  часів  Адама  і  Єви.  Ідіть  добре  натоптаною  дорогою,  вона  вже  перевірена  –  мільйони  і  мільйони  людей  пройшли  нею,  на  ній  ви  не  заблукаєте».

Але  пам'ятайте  –  натовпу  не  притаманно  пізнавати  істину.  Істина  стається  тільки  з  індивідуальностями.  Вам  потрібно  відкинути  всі  відповіді,  які  ви  знали  до  сих  пір.  Відкиньте  їх  –  а  я  позбавлю  вас  від  непотрібних  запитань.  І  того  дня,  коли  у  вас  вже  не  залишиться  ні  запитань,  ні  відповідей,  коли  ви  просто  будете  спокійно  сидіти  і  спостерігати,  –  ви  прийдете  додому,  до  істини.

Жити  небезпечно,  жити  ризиковано  означає,  що  коли  з’являється  можливість  вибирати  більш  зручне,  більш  комфортабельне,  більш  поширене  в  суспільстві,  більш  притаманне  суспільству,  –  ви  не  піддаєтеся  цій  спокусі.  Обирайте  тільки  те,  що  викликає  відгук  у  вашому  серці.  Обирайте  тільки  те,  що  ви  самі  хотіли  б  робити,  не  дивлячись  ні  на  які  наслідки.  Боягуз  спочатку  подумає  про  наслідки:  якщо  я  зроблю  так,  то  чим  воно  мені  обернеться?  Що  я  отримаю?  Боягуза  більше  цікавлять  саме  наслідки.  Смілива  ж  людина  ніколи  не  думає  про  наслідки.  Вона  думає  тільки  про  те,  що  потрібно  робити  зараз,  ось  саме  зараз.  Якщо  вона  відчуває,  що  її  щось  приваблює,  –  вона  це  робить,  а  потім  будь  що  буде.  Смілива  людина  ніколи  ні  про  що  не  буде  жалкувати.  Сміливець,  на  відміну  від  боягуза,  ніколи  ні  про  що  не  шкодує,  ніколи  не  кається,  тому  що  він  ніколи  нічого  не  робить  проти  самого  себе.

Я  навчаю  вас  бути  природними,  натуральними  людьми,  цілісними  індивідуальностями,  які  повністю  впевнені  в  собі.  А  особистість  –  це  тоненька  маска,  яку  створило  суспільство  для  того,  щоб  сховати  вашу  індивідуальність.  І  всі  потуги  суспільства  за  всю  історію  його  існування  полягали  в  тому,  щоб  обдурити  вас  разом  із  усіма  іншими  і  примусити  вас  усіх  сфокусувати  свою  увагу  саме  на  особистості,  а  не  на  індивідуальності,  щоб  ви  повірили,  що  особистість  –  це  і  є  ваша  індивідуальність.

Особистість  –  це  те,  чому  ви  навчилися  від  інших.  Індивідуальність  –  це  те,  з  чим  ви  народилися,  що  є  вашою  істинною  природою.  В  словах  «особистість  вчителя»,  або  «особистість  священика»  немає  жодного  натяку  на  його  індивідуальність  –  гарний  на  уроках  вчитель  може  бути  деспотом  поза  школою,  наприклад,  зі  своїми  домашніми  тваринками,  а  взірцевий  на  людях  священик,  у  вільний  від  служби  час,  може  виявитися  дуже  охочим  до  малолітніх  хлопчиків.

Ніхто  не  може  вам  дати  індивідуальність,  і  ніхто  не  може  її  у  вас  відібрати.  Особистість  же  може  бути  придбана  і  може  бути  відкинута.  Саме  тому,  коли  ви  ототожнюєтеся  зі  своєю  особистістю,  ви  боїтеся  її  втратити.  Батьки,  вчителі,  сусіди,  друзі  постійно  переконували  вас,  що  ваша  особистість  –  це  і  є  ви.  Всі  вони  працювали  над  вашою  особистістю,  надаючи  їй  якоїсь  визначеної  форми.  Вони  навчали  вас  бути  не  такими,  якими  ви  могли  би  бути,  а  такими,  якими  вони  хочуть  вас  бачити.  Саме  тому  ви  такі  нещасні  –  заковані  в  ту  їхню,  чи  тепер  вже  вашу  особистість.  Вона  стала  вашою  кліткою,  але  ви  боїтеся  вийти  з  неї,  тому  що  ви  не  знаєте,  що  у  вас  всередині  є  ще  дещо.

Все  це  нагадує  ситуацію,  коли  ви  думаєте,  що  ваш  одяг  –  це  ви.  Тоді,  звичайно,  ви  будете  боятися  роздягнутися.  І  справа  не  тільки  в  боязні  скинути  одяг  і  показати  всім  своє  голе  тіло,  але  і  в  тому,  що  скинувши  одяг  ви  боїтеся  залишитися  ніким,  боїтеся,  що  всі  побачать  вашу  внутрішню  порожнечу.  Ваш  одяг  дає  вам  зовнішню  матеріальність.  Особистість  боїться  втратити  свій  одяг,  і  безперечно,  що  вона  буде  цього  боятися.

Спробуйте  уявити,  скажімо,  священика  не  в  його  митрі  з  ризою  у  церкві,  а  у  повсякденному  одязі  звичайних  людей,  –  у  спортивному  костюмі  з  картузом,  та  десь  посеред  вулиці,  та  ще  з  відкоркованою  пляшкою  церковного  вина  в  руках,  –  і  нехай  він  на  ввесь  голос  промовить  ту  саму  промову,  що  він  тільки  що  промовляв  у  церкві,  коли  був  одягнений  у  свій  одяг  священика.  Якщо  він  не  буде  надто  прискіпуватись  до  перехожих,  то  поліцію,  можливо,  ніхто  і  не  викличе,  але  сміятися  чи  відвертатися  будуть  усі.  А  завтра,  коли  цей  чоловік  надягне  свій  одяг  знову  і  набуде  в  ньому  особистості  священика,  то  той,  хто  вчора  сміявся  з  нього  на  вулиці,  буде  знову  стояти  перед  ним  з  похиленою  головою  і  робити  вигляд,  що  він  запам’ятовує  те,  що  той  говорить.

В  той  момент,  коли  ви  скидаєте  з  себе  весь  свій  тягар,  ви  можете  розпрямити  свої  крила  назустріч  безмежному  існуванню,  яке  чекало  на  вас  так  довго.  Якщо  у  ваших  словах  є  серце  –  воно  саме  розставить  всі  наголоси.  Якщо  вашим  рукам  є  що  показати  –  вони  самі  це  зроблять,  вам  не  потрібно  для  цього  нічого  робити.  Якщо  у  ваших  очах  з’являється  щось  –  воно  повинно  з’явитися  самостійно.  Ви  не  повинні  це  робити  натужно  –  інакше  це  буде  простим  лицемірством.

Жити  небезпечно,  жити  ризиковано  –  означає  не  ставити  між  собою  і  життям  всі  ці  мізерні  умовності:  комфорт,  зручність,  повага.  Залиште  все  це  осторонь  і  відкрийтеся  життю.  Ідіть  життям  і  не  піклуйтеся  про  те,  на  правильній  ви  дорозі,  чи  не  на  правильній;  не  піклуйтеся,  куди  ця  дорога  вас  приведе.  Живіть,  спостерігаючи  своє  життя.

Коли  ви  щось  робите  –  прогулюєтеся,  сидите,  їсте,  і  навіть  коли  ви  нічого  не  робите,  коли  ви  просто  дихаєте,  розслаблено  відпочиваєте  на  травичці,  –  ніколи  не  забувайте,  що  ви  просто  безпосередній  спостерігач.  Ви  будете  забувати  про  це  знову  і  знову.  Вами  знову  заволодіє  якась  думка,  якісь  почуття,  емоції,  сентименти,  –  все  це  може  відволікати  вас  від  спостереження  життя.  Згадайте  про  це  знову  –  і  швидко  повертайтеся  до  вашого  фокусу  спостереження.

Спостереження  –  це  не  праця,  не  служба.  Так  само,  як  ви  дивитеся  на  захід  Сонця,  або  на  хмари  на  небі,  або  на  людей,  що  йдуть  вулицею,  –  ви  можете  спостерігати  за  плином  своїх  думок  або  за  ще  чимось  незалежно  від  того,  важливе  воно  чи  ні,  першорядне  воно  чи  другорядне,  просто  спостерігати  за  всім,  що  відбувається  навколо.  І  це  завжди  буде  ваша  година  пік,  час  найбільшого  навантаження  на  вашу  індивідуальність.  Але  ви  просто  спостерігайте,  залишайтеся  ніби  осторонь,  ніби  незадіяним  до  навколишнього.

Вам  варто  пам'ятати:  спостереження  це  не  різновид  мистецтва,  це  не  хитрість  –  ні;  це  –  властивість.  Все,  що  вам  необхідно  пам'ятати  –  це  не  втопитися  в  ріці,  що  тече  всередині  вас.  Як  у  ній  можна  втопитися?  Як  тільки  ви  всередині  себе  в  своїх  спостереженнях  почнете  підприємництво,  –  ви  почнете  тонути.  Залишайтеся  пасивними,  нічого  не  робіть,  нічого  не  оцінюйте,  просто  спостерігайте.  Якщо  прийшла  якась  думка  –  гарна  вона  чи  ні  –  не  звертайте  на  неї  особливої  уваги,  не  зациклюйтеся  на  ній.  Ви  просто  спостерігайте,  не  виставляйте  ніяких  оцінок,  нічого  не  засуджуйте,  тому  що  все  це  буде  різновидом  підприємництва.

Вас  це  не  повинно  стосуватися:  якщо  прийшло  відчуття  жадоби  –  дайте  йому  пройти  мимо  вас;  якщо  прийшов  гнів  –  дайте  йому  пройти  мимо  вас.  Хто  ви  такий,  щоб  вмішуватися?  Навіщо  настільки  ототожнювати  себе  зі  своїм  розумом?  Чому  ви  відразу  починаєте  думати:  «Я  цього  не  віддам…  зараз  я  сердитий»?  Адже  це  всього-на-всього  злобна  думка  завітала  до  вас  –  дайте  можливість  їй  пройти  мимо,  а  самі  просто  спостерігайте.

Нічого  не  казати  –  ще  не  означає  мовчати.  Ви  можете  нічого  і  не  говорити,  ви  можете  не  вимовляти  жодного  звука,  але  у  вашому  розумі  будуть  витати  тисячі  думок.  Лава  думок  буде  продовжувати  свій  рух  безперервно,  день  за  днем.  Думки  будуть  вас  ятрити,  створюючи  глибокі  рани.  Такі  рани  не  виліковуються,  якщо  на  них  заплющувати  очі.  Тільки  особливий  світогляд,  тільки  медитація  зможе  допомогти.  Слова  «медитація»  і  «медицина»  виникли  з  одного  кореня.  Медицина  виліковує  ваше  тіло,  а  медитація  виліковує  погляди  на  ваше  існування  –  це  внутрішня  медицина.

Пам’ятайте,  що  тільки  те,  що  ви  пережили  самі,  буде  вашим.  Ви  можете  знати  тільки  те,  що  пережили  самі.  Варто  тільки  в  щось  повірити  –  і  ви  вже  ніколи  не  знайдете  цього  самі,  бо  тоді  все,  що  ви  будете  знаходити,  буде  тільки  проекцією  вашої  віри,  воно  не  буде  вашою  істиною.  Яке  відношення  має  істина  до  ваших  вірувань?  Сумнівайтеся,  сумнівайтеся  до  кінця,  тому  що  сумніви  –  це  процес,  який  очищає.  Сумніви  звільняють  ваш  розум  від  всякого  мотлоху,  вони  повертають  вам  вашу  цнотливість,  вони  роблять  вас  знову  дитиною,  яка  тепер  вже  понівечена  батьками,  педагогами,  священиками,  політиками.  Ви  повинні  знову  стати  тією  дитиною,  яка  ще  нічого  від  них  усіх  не  чула.  І  звідти  розпочати  все  спочатку.

Для  мене  це  чудо  із  чудес  –  бути  в  гармонії  з  природою,  бути  в  повній  гармонії  з  природою.  Настає  ранок  –  ви  з  ним;  настає  вечір  –  ви  з  ним.  З'являється  задоволення  –  ви  з  ним;  з’являється  біль  –  ви  з  ним.  Ви  в  гармонії,  коли  живете;  ви  в  гармонії,  коли  вмираєте;  ви  в  гармонії  і  після  смерті.  Ні  на  жодну  секунду,  в  жодному  стані  ви  не  виходите  з  гармонії.  Саме  таке  повне  злиття,  саме  така  абсолютна  злагода,  саме  такий  особливий  світогляд  робить  людину  релігійною.

Слово  «релігія»  потрібно  розуміти  правильно.  Воно  має  дуже  глибокий  зміст.  Воно  означає  –    поєднання  частин  разом,  поєднання  таке,  коли  частини  вже  не  є  самі  по  собі,  коли  вони  вже  поєдналися  в  одне  неподільне  ціле.  Слово  «релігія»  походить  від  слова,  що  означає  з’єднання  частин  разом,  в  одне  ціле.

Всі  на  світі  частини  поєднуються  в  одне  ціле.  Кожна  частина,  взята  окремо  –  безживна,  позбавлена  повноти  життя.  Коли  ж  частини  поєднуються  разом,  виникає  нова  якість,  яку  може  мати  тільки  ціле.  Надати  вашому  життю  цієї  якості  –  і  є  мета  релігії.  Ця  якість  ніяк  не  пов'язана  ні  з  Богом,  ні  з  дияволом,  яких  вам  нав’язали.  Але  всі  релігії,  які  існують  у  світі,  зрадили  своєму  призначенню,  зрадили  самій  своїй  основі.  Замість  того,  щоб  бути  наукою  про  інтеграцію,  яка  поєднує  розрізнені  частини  людини  в  одне  ціле,  всі  світові  релігії  допомогли  людині  забути  саме  значення  цього  слова.

Ідея  Бога  в  усіх  старих  релігіях  є  не  що  інше,  як  наслідок  страху;  не  що  інше,  як  втіха.  Інакше  ідея  Бога  в  тих  релігіях  не  вміє  працювати,  вона  не  має  ніякої  іншої  основи.  Немає  ніяких  доказів  існування  такого  Бога,  в  якого  звикли  вірити  люди.  Люди,  які  вірять  в  Бога,  якого  їм  пропонує  церква,  –  це  люди,  які  не  вірять  в  самих  себе.  Вони  потребують  хоч  якогось  отця  на  небесах,  якогось  великого  бородатого  дядька.

Я  віддаляю  вас  від  Бога,  яким  ви  звикли  його  уявляти,  щоб  ви  більше  не  скаржилися  на  цього  бідолашного  дідугана.  Йому  вже  достатньо  дорікнули  за  все!  То  він  створив  такий  недосконалий  світ,  то  він  створив  те,  то  він  створив  се…  Я  знімаю  з  нього  всі  звинувачення,  тому  що  його  такого  не  існує.  Це  ви  самі  породили  його  для  того,  щоби  перекладати  на  нього  всю  свою  відповідальність,  всю  свою  вину.  Так  забирайте  її  собі  навспак,  свою  відповідальність  і  свою  вину!

Ніхто  вас  не  врятує,  крім  вас  самих.  Сама  ідея  порятунку  від  когось  –  повністю  брехлива.  Якщо  люди  створили  рабство  і  злидні  самі  для  себе  –  то  як  хтось  може  їх  врятувати?  Ви  любите  свої  ланцюги  і  хочете,  щоб  хтось  вас  від  них  врятував?  Це  ж  абсурдно!  Відкиньте  своє  рабство  і  станьте  вільними.  Відкиньте  свої  злидні  і  станьте  наповненими.  Ви  самі  є  причиною  своїх  нещасть  і  страждань  і  хочете,  щоб  хтось,  наприклад  я,  врятував  вас  від  ваших  же  страждань  і  нещасть.  А  самі,  тим  часом,  будете  й  далі  сіяти  ті  самі  зерна,  що  й  сіяли,  будете  й  далі  залишатися  такими  ж,  якими  були,  будете  й  далі  підживлювати  причини  своїх  нещасть.

Хто  зможе  вас  врятувати?  Та  й  навіщо  хтось  буде  це  робити?  Не  мій  це  обов'язок  –  вас  рятувати.  Не  я  зробив  вас  такими,  якими  ви  стали,  –  ви  самі  себе  такими  зробили.  Щоб  врятуватися,  ви  не  повинні  залишити  непізнанним  жодного  тихенького  і  затишного  закутка  буття  в  собі  і  біля  себе.  Ви  повинні  всюди  нести  світло.  І  до  тих  пір,  поки  це  не  станеться,  ви  залишатиметесь  нещасними,  ви  продовжуватимете  страждати.  Жодна  віра,  жодні  повір’я  вам  не  допоможуть.

Коли  з’являється  світло  –  темрява  зникає.  Темрява  не  втікає  від  світла  –  на  тому  місці,  де  була  темрява,  тепер  світло;  темряви  просто  більше  немає.  Темрява  –  це  відсутність  світла.  Его  схоже  на  темряву.  Его  –  це  відсутність  усвідомленості.  Якщо  з’явиться  усвідомленість  –  его  зникне.  Тому  я  не  пропоную  вам  відкидати  его,  я  пропоную  вам  за  ним  просто  спостерігати.  Спостерігайте  за  ним,  вивчайте  його  –  і  ви  виявите  в  ньому  стільки  нашарувань,  що  будете  просто  вражені.

Его  –  це  просто  помилка.  Така  сама  помилка,  як  двічі  по  два  –  п'ять.  Але  коли  ви  поглянете  всередину  себе  в  пошуках  вашої  істинної  суті,  то  ви  пізнаєте,  що  двічі  по  два  –  чотири,  а  не  п'ять.  І  нічого  не  потрібно  було  з  цим  робити,  просто  зникло  щось  зайве.  Дещо  таке,  що  постійно  прикидалося  вашою  істинною  суттю,  щось  таке,  що  паплюжило  все  ваше  життя,  щось  таке,  що  все  повністю  заплутало,  –  тепер  вас  покинуло.  Тільки  ви  самі  можете  себе  врятувати  і  лише  одним  способом:  перестати  давати  іншим  можливість  себе  заплутувати,  надягати  на  вас  все  важчі  і  важчі  тягарі  з  ланцюгами,  споруджувати  навколо  вас  все  вищі  і  вищі  стіни.  Ви  –  месія  для  самого  себе,  ви  самі  свій  порятунок.

Ніцше  сказав:  «Щоби  досягнути  вершини  дерева  і  зрозуміти,  звідки  беруться  його  квітки,  ви  повинні  будете  спуститися  під  землю  і  розпочати  з  коренів,  тому  що  ключ  до  розуміння  саме  там.  І  чим  вище  дерево,  тим  глибші  корені».  Тому,  чим  більша  ваша  жага  зрозуміти  космічну  свідомість,  чим  більше  ваше  прагнення  досягнути  космічної  свідомості,  –  а  ця  свідомість  є  найвищим  лотосом,  лотосним  раєм,  –  тим  глибше  ви  повинні  будете  спуститися  до  коренів,  в  темінь  підсвідомості.

І  для  цього  є  тільки  одна  дорога.  Називайте  її  медитацією,  називайте  її  усвідомленням,  називайте  її  спостереженням,  –  все  це  приводить  до  одного:  ви  стаєте  пильнішими,  проникливішими  до  всього,  в  першу  чергу  до  того,  що  відбувається  у  вашій  середині,  у  вашій  свідомості,  у  вашому  свідомому  розумі;  ви  починаєте  бачити  і  відчувати  те,  чого  раніше  не  помічали  і  не  відчували.  І  це  дійсно  незрівнянне  переживання.  Така  різноманітність,  яку  ви  там  знайдете,  стане  навіть  забавною  для  вас.

Коли  я  був  дитиною,  в  нашому  місті  не  було  кіно.  В  нас  тоді  не  було  кінотеатрів.  Зараз  є,  а  тоді  ще  не  було.  Просто  іноді  з’являвся  чоловік,  який  подорожував  з  великим  ящиком.  Я  не  пам’ятаю,  як  називався  той  ящик,  але  в  ньому  було  маленьке  віконце.  Чоловік  відчиняв  те  віконце,  а  ми  по  черзі  в  нього  заглядали.  Він  починав  крутити  руків’я  ящика  –  і  всередині  з'являвся  фільм.  Чоловік  сам  починав  його  озвучувати,  пояснюючи,  що  там  відбувається.  Що  там  відбувалося,  я  вже  забув,  але  один  фільм  я  дуже  добре  запам'ятав,  і  тому  була  причина.

Справа  в  тому,  що  з  усіх  фільмів,  що  побували  в  нашому  поселенні,  –  а  я  бачив  кожен  із  них,  тому  що  перегляд  коштував  всього  один  пайс,  та  й  сеанс  був  недовгим,  всього  п'ять  хвилин  –  із  усіх  фільмів  запам’ятався  лише  один.  Це  тому,  що  в  усіх  тих  ящиках  були  різні  фільми,  але  одна  картина  була  в  кожному:  «Оголена  прачка  із  Бомбея».  Чому  вона  була  в  кожному  з  них?  Дуже  товста  гола  жінка,  оголена  прачка  з  Бомбея.  Вона  завжди  була  в  кожному  ящику.  Можливо,  людям  вона  здавалася  особливо  привабливою,  або  вони  були  фанатами  цієї  акторки,  цієї  голої  прачки.  Але  в  дійсності  вона  була  потворною.  І  чому  саме  з  Бомбея?

Якщо  у  вас  буде  час,  просто  сядьте  в  тиші  і  подивіться,  що  відбувається  у  вашому  розумі  в  зв’язку  з  подібним  фільмом,  як  цей  фільм  про  голу  прачку  з  Бомбея,  яка  насправді  потворна  і  живе  в  кожному  ящику.  Не  потрібно  ваш  фільм  оцінювати,  тому  що  як  тільки  ви  почнете  ставити  свої    оцінки,  розум  відразу  змінить  фільм  на  якийсь  інший  згідно  вашого  смаку.  Розум  дуже  чуттєвий,  він  мегачуттєвий.  Якщо  він  відчує,  що  ви  почали  оцінювати  негативно,  він  зразу  починає  показувати  тільки  гарне  кіно,  і  тоді  він  не  буде  показувати  вам  оголену  прачку,  тоді  ці  кадри  будуть  вирізані.  Тому  не  оцінюйте  –  і  тоді  ваша  картина  обов’язково  з’явиться  і  ви  додивитеся  її  до  кінця,  скільки  запам’ятали.

Не  оцінюйте,  не  формулюйте  ніяких  суджень,  не  ставте  нічого  вище  чи  нижче  іншого,  залишайтесь  безпристрасними,  неупередженими.  Просто  спокійно  спостерігайте  за  всім,  що  відбувається.  Розум  має  велику  схильність  до  перебільшення.  Він  любить  перебільшувати.  І  робить  це  в  обидва  боки.  Достатньо  з’явитися  невеликому  болю  –  і  він  піднімає  неабияку  паніку.  Невелике  страждання  стає  найбільшим  у  світі.  Невелике  задоволення  –  і  ви  відчуваєте  себе  щасливішим  від  усіх,  як  ніби  ніхто  більше  не  знає  такого  задоволення.  Розум  все  перебільшує,  підсилює  –  він  підсилювач  –  а  ви  йому  вірите.

Розум  –  це  частина  суспільства.  Це  зовсім  не  головна  частина  вашого  існування.  Для  росту  йому  потрібна  не  ваша  середина,  не  ваше  єство,  –  йому  потрібне  суспільство.  Чим  більше  розвивається  суспільство,  тим  більшої  вправності  набуває  розум.

Як  мало  для  цього  потрібно  –  бути  просто  грамотними.  Кругом  можна  знайти  древні  рукописи,  кругом  є  бібліотеки,  університети.  Стати  грамотними  так  просто.  І  якщо  ви  стали  грамотними,  ви  стали  дуже  вразливими,  тому  що  тепер  ваше  его  хоче,  щоб  ви  повірили,  що  це  ваші  власні  знання,  –  що  не  просто  грамотність  стала  вашою,  а  й  сама  мудрість  стала  вашою,  що  ви  її  автор.  Его  тепер  хоче,  щоб  ви  видавали  грамотність  за  свою  власну  мудрість,  тобто  що  ви  це  не  прочитали,  а  пізнали  самі.  І  ви  починаєте  вірити,  ніби  ви  це  дійсно  пізнали,  а  не  просто  прочитали  чи  почули  від  когось.  Але  ви  нічого  не  знаєте.  Ви  знаєте  тільки  чужі  книги  і  те,  що  в  них  написано.  Більш  за  все,  що  й  ті  книги  написали  такі  самі  читачі,  як  і  ви.  Дев’яносто  дев’ять  відсотків  усіх  книг  були  написані  іншими  читачами.  І  справді  –  якщо  ви  прочитаєте  сто  книг,  ваш  розум  стане  таким  переповненим,  що  вам  захочеться  вилити  все  те  в  сто  першу.  Що  ще  з  тим  переповненням  вам  робити?  Вам  захочеться  себе  розвантажити.

Біблія  та  інші  святі  писання  у  більшості  людей  збирають  на  собі  пил.  Журнал  «Плейбой»  у  жодної  людини  не  припадає  пилом.  Якщо  так,  то  кому  потрібні  ті  святі  писання?  Релігії,  які  описані  в  святих  писаннях,  дають  вам  комфортне  життя,  зручний  спосіб  жити.  Але  ніякого  справжнього  життя  не  буде,  аж  поки  ви  не  наважитеся  жити  по-справжньому  ризиковано,  небезпечно,  аж  поки  ви  не  будете  готові  ступити  в  пітьму,  щоб  розпочати  свої  власні  пошуки.  І  я  повинен  вам  сказати,  що  ви  не  знайдете  жодних  відповідей.  Ніхто  й  ніколи  ще  справжніх  відповідей  не  знаходив.  Тому  що  всі  відповіді  –  вигадки.

Так,  звичайно,  ви  хочете  знайти  істину,  але  істина  –  це  не  відповіді  на  ваші  запитання.
І  коли  ваші  запитання  вичерпаються,  а  у  вас  все  ще  не  буде  на  них  відповідей,  які  би  вас  задовольняли,  –  ось  тоді  ви  можете  увійти  в  таїнство  істини.

Я  не  вірю  у  віру,  у  вірування.  Зрозумійте  це  з  самого  початку.  Ніхто  ж  мене  не  запитає,  чи  вірю  я  у  квітку  троянди,  що  росте  в  моєму  садку,  або  –  чи  вірю  я  в  свій  дім,  в  якому  живу?  В  цьому  немає  необхідності:  ви  можете  самі  бачити  –  є  квітка  троянди  у  вашому  садку,  чи  її  немає,  або  –  чи  є  у  вас  дім,  чи  ви  його  не  маєте.  Вірити  можна  тільки  у  фікції,  а  не  у  факти.  Якщо  ви  самі  щось  бачите,  якщо  ви  самі  щось  пізнали,  бо  пережили  це  на  власному  досвіді,  –  в  це  не  треба  вірити  –  ви  це  просто  знаєте.

Віра  дає  почуття  комфорту,  зручності  –  тим  самим  вона  вас  отуплює.  Це  різновид  наркотику  –  вона  робить  із  вас  зомбі.  Зомбі  можуть  бути  різні:  християнські,  індуїстські,  мусульманські,  –  але  всі  вони  зомбі,  тільки  під  різними  ярликами.  Іноді  вони,  переповнившись  однією  етикою,  змінюють  її  на  іншу:  індус  стає  християнином,  християнин  стає  індусом  –  новий  ярлик,  свіжа  етикетка,  але  під  тою  етикеткою  ховається  та  сама  віра,  той  самий  зомбі.  Позбавтеся  від  усіх  цих  вір.  Це,  звичайно,  позбавить  вас  комфорту  і  зручного  життя,  але  без  труднощів  ніколи  не  можна  досягнути  чогось  цінного.

Ви  не  зможете  впливати  на  цілісну  людину  всіма  цими  дитячими  і  недолугими  прийомами:  мовляв,  якщо  він  буде  робити  так  –  то  попаде  на  небеса  з  усіма  їхніми  принадами  і  задоволеннями,  а  якщо  буде  робити  інакше  –  то  попаде  в  пекло  і  буде  страждати  цілу  вічність.  Цілісна  людина  просто  посміється  над  всіма  цими  нісенітницями.  У  неї  немає  ніякого  страху  перед  майбутнім  –  тому  ви  не  зможете  примусити  її  вірити  в  пекло;  вона  не  чекає  від  майбутнього  чогось  більшого,  ніж  може  знайти  сама,  –  тому  вона  не  буде  вірити  і  в  рай.  Їй  не  потрібно  опіки,  їй  не  потрібно,  щоб  її  хтось  кудись  вів.  У  неї  немає  грандіозної  мети,  немає  кінцевих  намірів.  Кожна  миттєвість  її  життя  настільки  наповнена,  що  їй  не  потрібно  якогось  іншого  моменту,  який  би  прийшов  у  цьому  житті  чи,  можливо,  в  наступному.  Кожен  момент  її  життя  наповнений,  він  переливається  через  вінця  і  все,  що  в  неї  є,  –  це  почуття  величезної  подяки  до  цього  прекрасного  моменту,  до  цього  прекрасного  існування.

І  навіть  про  ці  свої  почуття  вона  не  зможе  нічого  сказати,  тому  що  існуванню  не  відома  мова.  Почуття  вдячності  є  самим  її  буттям.  Тому,  що  б  вона  не  робила,  чим  би  вона  не  займалася,  –  вона  наповнена  вдячністю.  Навіть  коли  вона  нічого  не  робить,  просто  мовчки  сидить,  –  вона  наповнена  вдячністю.

Я  проти  молитов,  тому  що  це  те,  що  можна  назвати  бізнесом.  Це  підкуп  Бога.  Це  надія  підкупити  його  его,  яке,  на  вашу  думку,  повинно  в  нього  бути  так  само,  як  є  у  вас:  «Ти  найвеличніший,  ти  найспівчутливіший,  ти  можеш  зробити  все,  що  тільки  захочеш…»  І  все  це  ви  говорите  тільки  тому,  що  чогось  від  нього  хочете.  Насправді  ж,  для  існування  маленька  травинка  має  таку  саму  цінність,  як  і  найбільша  зірка.  Для  існування  немає  ієрархії,  взагалі  немає  нікого  вище  і  нікого  нижче.  Саме  існування  дуже  великодушне,  воно  все  пробачає,  воно  ніколи  не  карає.  Але  єдиний  шлях  до  розуміння  існування  лежить  через  вашу  власну  внутрішню  безмовність.

Найвідомішою  і  найпоширенішою  молитвою  християн  є  молитва  «Отче  наш».  Це  складна  і  багатослівна,  наповнена  великих  прохань  і  надій  молитва.  Але  в  Біблії  записана  ще  одна  молитва  –  найкоротша  із  усіх  молитов,  які  тільки  можуть  бути.  Звучить  вона  так:  «Боже,  хай  буде  все  так,  як  добре  в  очах  Твоїх».  Якщо  зануритись  в  її  суть,  то  виходить,  що  той,  хто  так  молиться,  практично  нічого  не  просить  і  все  на  світі  віддає  в  руки  свого  Бога,  а  отже  –  він  не  боїться  за  своє  минуле  і  майбутнє  життя,  яке  може  принести  йому  покарання  чи  якісь  недостойні  для  нього  результати  –  він  вже  зараз  живе  перед  Богом  праведно,  живе  так,  як  вважає  за  потрібне.  Коли  у  вас  буде  можливість,  запитайте  у  християн,  чому  саме  ця  молитва  не  стала  найвідомішою  і  найпоширенішою,  чому  саме  вона  не  стала  їхньою  основною  молитвою?

(продовження  в  ч.2)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991077
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2023

«Вміла готувати – та не вміла подавати». Звернення до Президента Зеленського В. О.

Шановний  пане  Президенте!
Я  не  є  користувачем  жодних  соціальних  мереж  і  ніколи  ним  не  був,  так  як  моя  вроджена  природа  –  одинокий  тигр,  а  не  зграя  левів,  кабанів,  колібрі  чи  яких  інших  лісових  мешканців,  яким  зручніше  жити  пліч-о-пліч  із  собі  подібними.  Телевізор  я  теж  не  дивлюся,  бо  все  те,  що  він  показує,  за  деякими  рідкісними  винятками,  призначено  для  людей,  яким  подобається  натовп,  а  не  індивідуальності.  Всі  новини  черпаю  з  інтернету.  Через  те  я  не  знаю,  чи  були  до  Вас  подібні  звернення,  і  чи  вони  кимось  обговорювалися,  хоча  маю  здогадку,  що  їх,  в  тому  чи  іншому  вигляді,  повинно  було  бути  вже  достатньо,  аби  ними  набити  Вам  оскому.

Однак  посмію  нагадати  Вам  одну  давнішню  коротеньку  історію,  яку  часто  переповідав  мені  батько:  одна  самотня  господиня  найняла  цигана,  аби  він  порубав  і  склав  дрова  їй  на  зиму,  а  заразом  щоб  повиносив  бур’яни,  що  вона  повиривала  на  своєму  великому  городі.  Циган  оглянув  фронт  робіт  –  гору  дров,  купу  бур’янів  –  і  сказав,  що  впорається  до  заходу  Сонця.  Від  пропозиції  попоїсти,  «щоб  набратися  сил»,  циган  відмовився,  сказавши,  що  коли  поїсть  –  йому  робота  до  рук  не  йде.  Тож  поки  циган  натхненно  працював,  господиня  готувала  йому  обід,  чи  то  пак  –  вечерю.

Ще  не  встигло  сонце  торкнутися  горизонту,  як  циган  закінчив  усю  роботу  і  прийшов  мити  руки.  Господиня  дала  йому  мило,  чистий  рушник,  і  запросила  до  столу.  На  столі  вже  стояла  велика  миска  гарячого  запашного  борщу,  приправленого  сметаною,  лежали  великі  свіжі  пампушки  з  часником.  Циган  умотав  ту  миску,  ніби  за  себе  кинув,  взяв  у  руку  наступну  пампушку  і  похвалив  хазяйку  за  її  вміння  готувати  такий  смачний  борщ.  Господиня  насипала  йому  ще  борщу,  не  забувши  додати  сметани.  Циган  виїв  борщ  і  знову  виказав  похвалу.  «Може  ще  борщу  насипати?»  –  запитала  господиня.  «Ну  якщо  є  –  то  чого  ж!»  –  відповів  їй  циган.

Господиня  насипала  борщу  іще,  додала  сметани,  і  всілася  навпроти,  щоб  любуватися  апетитом  цигана.  Третю  миску  борщу  циган  їв  уже  не  поспішаючи,  не  сьорбаючи  голосно  з  ложки  і  стежив,  щоб  краплі  з  крихтами  не  падали  на  долівку.  Миска  була  велика,  але  циган  таки  доїв  увесь  борщ  до  дна,  витер  її  залишком  останньої  пампушки,  і  відкинувся  на  спинку  лави,  погладжуючи  свій  повнісінький  живіт:  «О-ох,  оце  так  борщ!  Оце  так  наївся!  В  житті  ще  такого  смачнющого  борщу  не  їв!»  Господиня  від  задоволення  широко  посміхалася,  –  і  раптом  спохватилася:  «Так  у  мене  ж  іще  й  індичка  засмажена  є!»  –  і  кинулася  до  печі,  вийняла  гарячу  засмажену  індичку  і  поставила  її  на  стіл  перед  циганом.

Циган  довгим  поглядом  подивився  на  рум’яні  боки  індички,  що  парувала  на  великій  тарілі,  потім  на  хазяйку,  –  і  на  очі  йому  навернулися  сльози:  «Господи  Боже  мій!  Та  хіба  я  міг  таке  собі  уявити,  що  коли-небудь  мені  доведеться  так  смачно  наїстися,  але  навіть  не  скуштувати  іще  смачнішої  страви?!»  З  тими  словами  він  встав  із-за  столу,  ще  раз  подякував  господині  та  й  пішов  собі  геть,  куди  зазвичай  цигани  ходять.  Сусіди  потім  розповідали,  що  циган  ішов  вулицею,  скрушно  хитаючи  головою,  і  все  повторював:  «Вміла  готувати  –  та  не  вміла  подавати…  е-ех…  вміла  готувати…  та  не  вміла  подавати…  і  треба  ж  тобі  таке…  вміла  готувати…»

Пане  Президенте!  Я  не  знаю,  кого  в  нашій  теперішній  Україні  можна  порівнювати  з  тою  господинею,  а  кого  з  циганом,  але  ситуація  в  нас  дуже  подібна  до  тієї  давньої  історії!  І  мені  дуже  б  не  хотілося,  аби  Ви  особисто  стали  схожими  на  господиню,  яка  забула  про  свою  ще  одну  страву;  або  щоб  Ви  стали  схожими  на  того  цигана,  що  посоромився  запитати  про  м’ясо.  Як  же  він,  мабуть,  жалкував  після  тієї  вечері:  варто  ж  було  лише  запитати  після  першої  чи  другої  миски  борщу:  «Шановна  господине,  а  м'ясця  ніякого  немає?»  –  і  перед  ним  би  з'явилася  ціла,  засмажена,  з  рум'яною  шкірочкою  індичка…

Тож  прошу  Вас,  а  якщо  таке  не  приймається,  –  вимагаю:  запитайте  в  кожного  з  нашого  народу,  в  кожного  громадянина  нашої  держави,  чому  це  так  багато  людей  за  будь-якої  нагоди  до  сих  пір  брешуть;  і  чому  так  багато  людей,  за  вдалої  нагоди,  до  сих  пір  крадуть?!  Для  таких  запитань  у  Вас  є  все  необхідне,  що  тільки  може  бути  –  війна,  повнота  влади,  всесвітній  авторитет,  індивідуальні  якості…

Привезіть  для  цього  у  кожне  місто,  в  кожне  містечко,  в  кожен  район  такий  детектор  брехні,  за  допомогою  якого,  наприклад,  перевіряються  всі  росіяни,  що  хочуть  воювати  на  нашому  боці!  Нехай  перевірку  на  тому  детекторі  кожного  дня  проходять  всі,  хто  має  право  і  можливість  привселюдно  щось  говорити,  хто  має  право  і  можливість  розпоряджатися  нашими  спільними  бюджетними  грошима,  хто  дає  свою  згоду  займати  керівні  посади!  Насамперед,  звичайно,  хай  разом  із  ними  таку  перевірку  проходять  ті,  хто  буде  сидіти  за  монітором  того  детектора  –  щоб  і  їх  ніхто  не  міг  підкупити.  А  результати  тих  перевірок  хай  стануть  доступними  кожному,  як  доступні  зараз  усі  соціальні  мережі,  як  доступні  зараз  сотні  різноманітних  телепередач!

І  ще  –  прийняти  закони,  які  би  з  наступного  дня  після  їх  опублікування  карали  за  кожну  брехню,  яка  принесла  матеріальні  збитки,  –  ампутацією  кінчика  язика;  за  кожну  крадіжку  –  ампутацією  руки.  В  сучасному  світі  існують  подібні  практики.  Оплачувати  медичну  процедуру  мають  ті,  хто  матеріально  постраждав  від  брехні  чи  крадіжки,  і  за  ті  кошти,  які  їм  мають  бути  повернуті.  Тільки  так  ми  зможемо  подолати  те,  що  коїться  зараз  у  нашій  бідолашній  країні,  і  вийти  переможцями  з  цієї  несправедливої  війни.  Зуміли  ж  наші  предки  колись  відмовитися  спочатку  від  канібалізму,  а  потім  від  рабства,  –  і  ми  повинні  зуміти  відмовитися  від  брехні  і  злодійства,  які  нас  вбивають!  Іншого  шляху  –  вмовлянь,  переконувань  –  вже  не  існує!  Тільки  строгий  закон  для  всіх!

Проведіть  всеукраїнське  відкрите,  не  анонімне,  а  поіменне  голосування,  аби  зняти  всі  питання  щодо  прийняття  таких  законів,  а  тих,  хто  проголосує  «проти»,  притягніть  до  відповіді  –  чому  це  вони  не  хочуть  покінчити  з  брехнею  і  злодійством?!  Чи  не  тому,  що  їхні  достатки  виросли  і  продовжують  зростати  на  злодійстві  і  брехні?

Як  тільки  набридло  жити  у  світі  брехунів  і  крадіїв!  Настав  час  всесвітньої  відмови  від  брехні!  А  відтак  –  і  від  злодійства,  бо  одне  без  другого  не  буває!  І  в  нашої  країни  зараз  є  унікальна  можливість  на  власному  тілі,  вже  понівеченому  брехнею  і  крадіжками,  показати  всьому  світові  приклад  і  стати  піонером  у  цій  всесвітній  справі!  І  тоді  гасло  «Все  буде  Україна!»  набуде  своїх  планетарних  матеріальних  обрисів,  а  ім’я  Президента  України  Зеленського  Володимира  Олександровича  навічно  закарбується  в  історії  планети  Земля  поряд  з  іменами  Сократа,  Будди,  Ісуса…

Якщо  на  таку  велику  кількість  детекторів  не  вистачить  коштів  –  киньте  загальнонаціональний  клич  –  Ви,  пане  Президенте,  24  лютого  вже  зробили  це  власним  прикладом,  –  і  наші  прості  люди  знову  віддадуть  для  цього  своє  останнє,  що  в  них  іще  залишилось!  Я  в  це  не  просто  вірю  –  я  це  точно  знаю!  Так  само  точно  знаю,  що  Вам,  пане  Президенте,  неприємно  зараз  дивитися  на  лідерів  інших  країн,  які  на  ввесь  світ  говорять  одне,  думають  інше,  а  роблять  ще  інше.  Тож  не  будьте  Президентом,  який  так  завзято  і  вдало  вміє  вимагати  від  чужих,  і  зовсім  не  хоче  вимагати  того  самого  від  своїх.  Такого  в  світі  не  приймає  ніхто,  навіть  брехуни  і  крадії.

На  цім  дозвольте,  пане  Президенте,  не  перепрошувати  за  грубість,  яку  Ви  могли  побачити  в  моїх  словах,  подякувати  Вам  за  увагу,  і  повернутися  одиноким  тигром  до  своєї  нелегкої  праці  одинака  серед  зграй  різноманітних  звірів,  що  живуть  поряд  у  моєму  лісі,  щоб  і  далі  бути  свідком  їхніх  діянь  і  їхньої  бездіяльності,  але  тепер  вже  зі  ще  чистішою  совістю,  і  з  надією  на  краще.

Внутрішньої  наснаги  Вам,  пане  Президенте,  і  любові  до  правди!

З  повагою,  громадянин  Вашої  країни  –  Щєпкін.

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989870
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.07.2023

Номери

Є  одна  історія,  про  номери,  яку  не  розповісти,  вважаю,  не  маю  права.
Потім  хтось  може  сказати,  що  про  таке  не  говорять,  чи  не  прийнято  розмовляти,  чи  наврочити  собі  чи,  навіть,  комусь  можна.  Згоден  відразу  з  усіма,  але  моє  «я»  бачить,  що  все  одно  з  тими  нами  усіма  в  цьому  світі  відбуваються  якісь  такі  грандіозні,  всеохоплюючі,  еволюційні  зміни  незалежно  від  нашого  «хочу»  чи  «не  хочу»,  «буду»  чи  «не  буду».  І  зміни  ті  відбуваються  саме  від  того,  робимо  ми  щось,  чи  не  робимо,  даємо  ми  свою  згоду  на  щось,  чи  не  даємо,  кажемо  ми  про  щось  вголос  чи  мовчимо,  але  думаємо  про  це.
Тож,  як  кажуть:  хоч  кінь,  хоч  погонич  –  а  винуватець  пасажир.
А  може,  це  просто  вже  вповні  діє  космічна  ера  Водолія,  що  наступила?
Ось  самі  побачите.

Всі  номери  важливі,  особливо  державні  –  це  ті,  що  їх  на  автомобілях  спереду  і  ззаду  чіпляють.  В  своєму  житті  я  на  них  звернув  увагу,  коли  мені  автомобіль  купили.  Якщо  коротко  –  то  був  автомобіль  на  кілька  сімей:  скинулись  і  купили,  але  власник  я.  Життя  тоді  було:  поїдь,  привези,  відвези,  зустрінь,  забери.  Я  тоді  був,  як  ото  в  анекдоті:
–  Молодий  чоловіче,  ви  ніґде  не  працюєте,  і  нА  що  ви  живете?
–  На  здачі.
–  На  Які  тАкі  здачі?
–  Батько,  мати,всі  родичі  постійно  дають  гроші  на  заправку  і  щоб  я  їм  щось  купив  і  привіз.  Всі  здачі  мої.

Так  отож,  про  номери  –  приїхав  я,  значить,  до  МРЕВ  ДАІ  новою,  із  салона  автівкою  південнокорейського  виробництва,  підійшов  до  віконечка,  та  й  показую  документи,  мовляв,  номери  потрібні.  Молоденька  дамочка  у  військовій  формі  за  віконечком  прискіпливо  війнула  на  мене  довжелезними  чорними  віями,  потім  так  само  ними  прискіпливо  обмахнула  документи,  що  я  їй  передав,  потім  вийшла  зі  свого  кабінету,  і  плавною  ходою  канатохідця  поцокала  кудись  коридором.  Через  кілька  хвилин  повернулася  і  якимось  співучасницьким  голосом  сказала:
–  Пройдіть,  будь  ласка,  другі  двері,  передостанні,  по  коридору,  з  правого  боку.
Я  пройшов,  чемно  постукав  і  відчинив.  З  дверима,  як  не  дивно,  вгадав:  дверей  було  всього  троє  і  всі  вони  були  з  одного  боку  –  з  правого.  Начальник  у  погонах  і  в  охайній  зачісці  «світлий  кабріолет»  сидів  за  столом  ліворуч,  навпроти  нього  на  краю  стільця  сидів  відвідувач,  і  тихенько  щось  розказував.
–  Вибачте,  секретар  сказала…
–  Вам  потрібно  отримати  реєстрацію!  –  майор,  а  я  розбираюся  в  погонах,  сказав  мені  це  так,  ніби  повідомляв  про  прибуття  пришельців,  але  про  це  ще  ніхто  не  знає.
–  Номери,  сказали,  потрібно  отримати  у  вас…
Майор  маленькими  очима  над  повними  рожевими  щоками  оглянув  мене  з  ніг  до  голови,  потім  з  таким  виглядом,  ніби  я  йому  все  ж  таки  сподобався,  примирливо  сказав:
–  Давай  так:  прийдеш  завтра  рівно  після  обіду,  якраз  нікого  не  буде,  і  ми  все  зробимо,  як  треба.
–  Нікого  не  буде?  Один  я?  Може  післязавтра?  Я  зможу.
–  Та  ні,  просто  завтра  до  обіду  я  буду  в  області,  а  після  обіду  приїду,  але  про  це  ніхто  не  знає.  Оголошення  є  –  що  мене  не  буде.
Той,  що  сидів  на  краю  стільця  навпроти  майора,  засміявся  тоненьким  сопрано,  голосно  і  улесливо.
–  А  в  скільки  у  вас  обід  закінчується?
–  На  два  приходь,  –  майор  подивився  на  співбесідника.  –  На  чотирнадцять  нуль  нуль.
Сопрано  ще  улесливіше  засміялося.

Назавтра  о  чотирнадцятій,  коли  я  зайшов  у  будівлю  МРЕВ,  у  приймальні  справді  нікого  не  було,  а  за  віконечком  сидів  сам  майор.  Він  прийняв  документи,  все  роздивився,  помугикав,  і  сказав:
–  Пішли  до  машини!
Пішли  до  машини.  На  вимогу  я  повідкривав  капота  з  багажником  і  всі  двері,  майор  попереписував  з  усіх  наклейок  всі  номери,  назви,  кольори,  і  каже:
–  Десь  ще  повинен  бути  номер  кузова.  Раз  під  капотом  немає,  то  давай  шукати  на  порозі  чи  в  багажнику.
Пошукали  –  немає.  Майор  повернув  до  мене  своє  повне  запитань  обличчя  і  застиг,  ніби  сфінкс.  Я  стояв  і  кліпав  на  нього.  Він  знову  позаглядав  під  капотом  –  немає!
–  Де  номер  кузова?  –  майор  з  таким  виглядом  глядів  на  мене,  ніби  я  не  хочу  казати,  де  той  номер.
–  А  я  звідки  знаю?  Я  ніколи  їх  не  бачив  і  навіть  не  знаю,  як  вони  виглядають!  Скільки  в  нім  цифр?
Майор  почухав  потилицю,  відійшов  крок  назад,  і  вдумливо  почав  оглядати  автомобіль.
–  Там  ще  й  букви  є…  Ану  давай,  віддеремо  під  килимком,  біля  твого  сидіння,  -  і  майор  енергійно  рушив  щось  віддирати  під  килимком.
–  Віддирати  під  килимком?  А  може…
–  Та  не  бійся,  воно  потім…  та  обшивка  на  своє  місце  стане,  просто  номер  кузова  десь  там  повинен  бути.
В  обшивці  під  сидінням  дійсно  виявився  спеціальний  виріз  для  доступу  до  того  номера,  який  швидко  знайшли.  Він  справді  був  довжелезний  і  з  кількома  латинськими  літерами.  
–  Ну  от  бачиш!  –  майор  розквітнув,  як  тюльпан  весною.  –  Я  ж  казав!  Тепер  пам'ятатимеш,  де  той  номер!
–  Звичайно,  пам'ятатиму,  –  в  мене  сумнівів  не  було.

Потім  ми    з  майором  пішли  знову  до  віконечка,  він  взяв  за  віконечком  якусь  папку  з  бомагами,  всі  мої  документи,  і  пішов  коридором  у  свій  кабінет.  Я  провів  його  поглядом,  походив  трохи,  та  й  сів  на  довгу  м’яку  лаву,  що  стояла  в  прихожій.
Чекав  довго.  Вставав  і  читав  щось  на  стінах,  на  плакатах,  на  різних  папірцях,  линдав  тунди-сюнди  від  вікна  до  стіни  і  назад  до  вікна,  видивлявся  щось  за  вікном,  а  потім  у  самому  вікні;  потім  знову  сідав  на  лаву  і  прискіпливо  оглядав  стелю.  Нарешті,  ніби  манна  небесна,  майор  вийшов  із  кабінету  і  пройшов  мимо,  дивлячись  на  мене,  чомусь,  великими  круглими  очима.  В  руках  він  тримав  два  номери  і  купу  всього.  Я  схватився  і  підійшов  до  віконечка.  Пам'ятаю  тодішню  думку:  «Якщо  буде  три  шістки  –  не  візьму!  Буду  пропонувати  гроші  –  скільки  захоче,  тільки  не  візьму  три  шістки!  І  три  дев’ятки  теж!»

Майор  зайшов  до  кабінету  за  віконечком,  всівся  за  стіл  і  поклав  номери  на  стіл  так,  щоб  я  їх  бачив.  6491.  «Нормально.  Є  автентична  одиниця,  є  відповідальна  четвірка,  яка  між  вертихвостками  шісткою  і  дев’яткою,  що  хоботками  одне  до  одного,  а  не  сідалами.  Чудово!».
Майор  якось  ніби  аж  просвітлів  від  мого  виразу  обличчя,  і  назвав  суму,  яку  я  повинен  був  заплатити.  Я  віддав  йому  вказані  гроші,  він  видав  мені  номери,  повернув  документи,  я  кільканадцять  разів  порозписувався,  він  віддав  мені  чеки  із  здачею  і  наголосив:
–  Ось,  тримай  чеки  і  не  викидай,  щоб  вони  були  в  тебе!

Ввічливо  і  від  серця  подякувавши,  я  поїхав  собі,  причепив  номери,  та  й  почав  їздити.
Потім  мені,  здається  на  роботі,  сказали,  що  в  мене  номер  –  шістдесят  чотири  дев’яносто  один  –  щасливий:  шість  плюс  чотири  дорівнює  десять,  і  дев’ять  плюс  один  дорівнює  десять,  а  це  означає,  що  номер  щасливий.  Я  згадав  тоді,  що  колись  в  дитинстві  ми  їздили  до  школи  автобусом  і  нам  видавали  квитки,  а  там  теж  цифри,  тільки  їх  шість,  і  ми  по  три  додавали,  щоб  рівні  суми  знайти,  тобто  щасливий  номер.  А  тут  по  дві  цифри.  Ну  так,  то  й  так.
Звичайно,  я  погодився,  що  в  мене  щасливі  номери,  і  вже  їздив  потім  з  ними  значно  щасливішим.

А  на  літери,  що  є  біля  чисел    на  тих  номерах,  я  й  уваги  не  звертав.  Аж  поки,  даруйте,  батько  не  помер.  Не  буду  брехати,  скільки  часу  від  тієї  події  минуло,  може  з  пів  року,  може  більше  року,  але  сиджу  якось  на  свіжому  повітрі,  як  завжди  медитую,  ні  про  що  не  думаю,  спостерігаю  життя  навколо.  І  тут  погляд  падає  на  номер  мого  авто,  що  стояло  поряд:  ВЕ6491АН.  Справа  в  тім,  що  мого  батька  звали  Василь,  все  життя,  аж  до  самої  пенсії,  він  працював  електриком  в  РЕМі,  і  майстровитим  був  електромонтером,  у  своїй  справі  прикладом.  А  помер  у  шістдесят  чотири.  «От  вам  і  ВЕ64  –  Василь  Електрик  в  шістдесят  чотири»  –  коли  щось  подібне  приходить  з  думкою  вперше,  думка  не  зупиняється  і  починає  стрибати  в  різні  боки,  ніби  шукаючи  вихід  із  клітки.

Можливо,  я  відпустив  би  ту  думку,  відчинив  би  їй  дверцята  у  всесвіт,  не  звернув  би  на  це  аж  такої  завеликої  уваги,  але  друга  пара  цифр  і  літер  повністю  повернула  мене  з  медитації  до  повсякдення.  З  нами  тоді  жив  дідусь,  мамин  батько,  він  був  учасником  Другої  світової,  старенький,  під  дев'яносто  років,  але  ще  ходив  самостійно  і  браво  грав  на  баяні.  На  похороні  батька  він  сказав,  плачучи,  коли  з  ним  прощався:
–  Вибач,  Васю,  що  я  пережив  тебе,  і  якщо  щось  погане  тобі  сказав  чи  зробив  –  теж  вибач.

Після  похорону  батька,  на  якому  народу  дуже  багато  було,  і  на  якому  то  не  я  був,  бо  ноги  то  не  мої  ходили  і  слова  не  мною  казалися,  я  став  якимось  не  таким,  як  до  того;  і  після  тієї  першої  думки  про  ВЕ64  я  дивився  на  діда  і  думав:  «91  АН.  Зараз  вісімдесят  вісім  чи  вісімдесят  дев’ять,  скоро  дев'яносто.  АНалогічно,  коли  стукне  дев'яносто  один,  чи,  якщо  почати  читати  ззаду,  –  НА  дев'яносто  першому?  Рік  різниці…  майже…»

Вголос  я  про  це  нікому  нічого  не  казав,  бо  й  сам  старався  не  думати  про  це;  час  минав  повільно,  дідусь  хворів  усе  частіше  й  частіше  і  злягав  все  дужче  і  дужче.  І  ось  його  дев'яносторіччя!  Він  вже  майже  не  ходить,  але  сидіти  може  довгенько;  біля  нього  сиділка,  бо  не  хотів,  щоб  його  в  такому  стані  обслуговували  рідні.  А  надворі  –  десь  там  далеко  у  нас  –  війна,  Крим  забрали,  в  Донецьку  і  Луганську  воюють.  Добре,  що  батько  всього  цього  не  застав.
А  дідусь,  ветеран  бувшої  великої  війни,  з  бойовими  медалями,  останнім  часом  дивися  на  мене  таким  поглядом,  ніби  я,  якщо  захочу,  зумію  порухати  цілими  будинками  і  вулицями,  а  всю  на  світі  воду  зробити  твердою.

–  Го-о-о-осподи-и…  синку,  я  не  можу  цього  зрозуміти…  ну  я-як  це…  що  ж  це  робиться…  я-я-як…  ця  війна…  –  стуляв  змарнілі  уста  і  піднімав  брови.
–  Отак,  діду!  Колись  одна  дівчина  в  групі,  коли  ще  я  вчився,  розказувала  про  себе,  як  вона  з  одним  хлопцем  кілька  років  зустрічалися.  Він  її  спочатку  обожнював,  заціловував,  подарунки  дарував,  чекав  поки  ще  підросте  для  заміжжя,  а  потім  запивати  почав  частенько.  І  нічого  би  було  б,  якби  руки  не  почав  простягати.  Один  раз,  другий.  І  дійшло  до  того,  що  дівчина  та  вирішила  сказати  йому  категоричне  і  останнє  «ні».  Так  той  хлопець  наказав  їй  та  її  батькам  повернути  йому  всі  подарунки,  які  він  подарував  за  минулі  три  роки!  На  всю  округу  кричав,  усі  сусіди  чули!!  Всі  подарунки  –  негайно  повернути!!!  Прийшлося,  казала,  позичати  в  людей  гроші,  щоб  купити  всі  необхідні  парфуми  і  два  десятка  букетів,  та  й  повернули  все  те  йому.
–  Ти  прав,  звичайно,  синку,  негоже  це.  Але  до  чого  це?  –  дідусь  дивився  нерозуміюче.
–  До  того,  діду,  що  якщо  навіть  Крим  нам  подарували,  просто  подарували,  то  його  забирання  виглядає  точно  так,  як  у  того  хлопця  з  дівчиною.  А  більше  нічого  і  не  треба.

Не  минуло  й  двох  місяців  після  святкування  дев'яносторіччя,  як  дідусь  помер.
«Отже  –  НА  дев'яносто  першому»,  –  подумав  я  тоді.

Пройшло  скількись  там  часу,  кілька  років,  і  я  вирішив,  що  мовчати  про  це  можна  переставати,  і  кілька  разів,  за  підходящої  нагоди,  розказував  комусь  про  свої  номери  на  автомобілі.  Розповідь,  на  мій  подив,  мало  викликала  цікавості.  Хтось  на  мене  дивився,  як  на  дурника;  хтось  казав,  що  такого  не  може  бути;  хтось  казав,  що  потрібно  було  тому  майорові  «дати  на  лапу»  і  він  би  дав  кращі  номери,  «красиві»;  хтось  кивав  головою,  прицмокував  язиком  і  просто  мовчав;  а  хтось,  не  пам'ятаю  вже  й  хто,  одного  разу  сказав:  «Значить  і  твоя  там  смерть  зашифрована!»

Відтоді  розказувати  цю  історію  я  перестав,  а  сам  задумався:  «ВЕ6491АН.  Якщо  від  дідуся  вже  почали  читати  назад,  то  продовжуємо  –  НА1946ЕВ.  Гм,  цікаво.  Що  таке  1946?  Перший  рік  після  повного  закінчення  Другої  світової;  НА  –  зрозуміло  –  це  «на»;  ЕВ  –  так,  як  ініціали  не  підходять,  то  В  напрошується  «власник»,  або  «внук»,  а  Е  –  енергетик,  бо  за  одним  із  фахів  я  «інженер-енергетик  сільського  господарства».
Отже,  що  ж  ми,  дешифратори,  маємо:  «На  першому  році  після…  Третьої  світової?»…
Гм…  отакої…  як  цікавезно  все  получаєцця…

Чи  може  воно  щось  зовсім  інше  означає?  Чи  може  зовсім  нічого  не  означає?
Цікаво,  правда?  В  будь-якому  випадку  достатньо  для  того,  щоб  хоча  би  цим  здивуватися.

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=983927
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.05.2023

Що ж…

що  ж  сказав  піп  прощайтеся
і  зробив  так  рукою  гостинно
Інка  моя  однокласниця
хоронить  єдиного  сина

очі  зламані  зруби  криниччині
телескопи  в  небачену  безвість
і  слова  ніби  в  когось  позичені
сіль  у  сльозах  зірками  всесвіту

московитські  потопи  рівниною
чесним  нічого  вгору  ховати
чим  тепер  допоможе  синові
його  схудла  заплакана  мати

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=982451
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.05.2023

Щодо мовного питання

стендап  хвилин  на  двадцять

–  ДобрИдень!  Якщо  хто  не  знає,  що  це  за  слово,  то  об’ясняю,  що  означає  воно  привітання  в  той  момент,  коли  вітатися,  взагалі-то,  і  не  хочеться.  Не  тому,  що  хтось  там  поганий  чи  хороший,  а  тому,  що  просто  настрою  немає.  Але  якщо  вже  надумав  зробити  так,  щоб  хтось  втелющив  очі  у  ці  писані  брєдні,  то  і  доводиться  казати:  «До  брИдень!»

Ну,  в  мене  можуть  спросити:  «А  чьо  стендап?».  Відповідаю  зразу  і  жорстко  –  а  тому,  що  я,  здається,  знайшов  нарешті  спосіб  зробити  так,  щоб  потім  ніколи  не  відчувати  себе  винним.  Та  й  вийшов  із  тим  способом  перед  усіх,  –  і  раз  так,  то  можу  сказати  все  що  повинен,  все,  що  завважаю  потрібним  і  доречним,  а  кожен,  хто  не  згоден  із  моїм  доречним,  може  набрати  повен  рот  своїх  заперечень  та  й  плюнути  ними  прямо  мені  в  мою  морду!  Ну,  тобто,  вийти  навпроти  і  привести  свої,  але  вагомі  аргументи.  Бо  якщо  плюватимуть  чимось  іншим,  невагомим,  просто  слиною,  –  то  це  будуть  просто  негідні  плювки,  і  тоді  прийдеться  врукопашну.  А  от  тут  вже  таке  –  хто  її  не  вміє  –  збирайтеся  семеро.

Мені  здається,  що  тут  потрібен  або  їдкий  сміх,  або  аплодисменти,  хоча  точно  я  ще  не  знаю,  бо  така  роля  моя  перша.  Дякую.

Ще,  звичайно,  кожен,  хто  відкрив…  той…  ну,  ніби  купив  мій  квиток  на  оцево  дійство…  на  цейво  стендап…  о-о,  добре,  що  згадав!  Я  не  знаю,  вже  потрібно  радити  оголошення  почепити,  чи  що…  Бо  це  ж  стосується  не  одного  мене…  Це  ж  всіх  стосується!  Ви  коли  приходите  до  когось  в  гості,  і  якщо  у  вашому  світі  роззуваються  не  всередині  приміщення,  за  дверима,  а  попереду  дверей,  тобто  надворі,  то  я  вас  благаю  –  ну  не  ставте  свої  капці  просто  попереду  дверей!  Просто  на  дорозі!  На  стежині!  Не  ставте!  Відставляйте  їх  ну  хоч  трішечки  вбік,  щоб  не  по  центру  картини,  як  кажуть  художники.  Бо  отак  виходиш  надвір  –  і  хрясь  –  і  наступив  на  чиїсь  капці!  Подивисся  отак  на  свої  підошви  –  чи  чисті,  зітхнеш  полегшено…  А  якщо  я  взувся  в  те,  в  чому  тіко-тіко  прийшов?  А  прийшов,  скажімо,  з  болота?  Бо  нормальні  ж  люди,  як  я,  роззуваються  в  хаті,  а  не  надворі…  Надворі  взуття  воно  нахолоняє,  і  тоді  взуватися  в  холодне  –  воно…  Коротше  кажучи  –  якщо  в  моїй  хаті  побачите  свої  черевики  такими,  як  ніби  на  них  хто  наступив,  потоптав  їх,  –  знайте:  коли  хтось  виходив  надвір,  він  не  дивився  собі  під  ноги,  він  дивився  вгору  –  на  небо,  на  хмари,  на  зірки,  на  пташок,  на  дерева!  З  моєї  хати  всі  так  виходять,  принаймні  спочатку.

Так  ото  про  той…  про  квиток,  –  якщо  комусь  не  подобаються  капці  збоку,  а  тільки  по  центру,  або  взагалі  якщо  він  не  звик  роззуватися  в  хаті,  то  він  може  просто  встати  мовчки  з  цього  місця,  та  й  забрати  свої  черевики,  щоб  їх  не  затоптали.

Тихше,  тихше…  Чуєте  як  клацають  лабутенські  підборчики  червоними  хрестиками?

А  ще  хтось  може  крикнути  з  гальорки,  чи  вже  з  дверей:  «А  чьо  ж  ти,  такий  розумник,  воювати  не  пішов?  Стоїш  туто,  випендрюїсся,  чи  сидиш  на  дивані  і  строчиш  свої  галюцинації  в  такий  час?!»  Відповідаю  знову  жорстко,  але  знову  правду,  –  боюся,  що  вб’ють.  Свої.  В  спину.  Чому  свої?  Тому  що  я  поряд  із  собою  терпіти  не  можу  брехунів,  крадіїв,  або  тих,  хто  цим  хвалиться.  Мене  просто  вимикає,  глючить,  клинить,  чи  як  там  ще  це  назвати.

Отак  нещодавно  підходять  до  мене  на  вулиці  троє  військових,  запитують  документи.  Даю.  Дивляться  приписку  в  паспорті,  воєннік,  відстрочку  по  роботі.  Старший  запитує  з  такою  собі  інтонацією:  «А  самому  піти?».  Відповідаю  відразу  і  впевнено:  «Боюся,  що  свої  в  спину  застрелять».  «Чому  це?»  –  старший  ніби  дивується  і  посміхається.  «Бо  крадіїв  і  брехунів  терпіти  не  можу».  Командир  робить  ніби  здивоване  обличчя.  Вибираю  з  поміж  них  трьох  найневиразнішого  і  запитую  в  нього:  «От  скажіть,  будь  ласка,  вдома  живете  у  приватному  будинку,  чи  в  квартирі?».  «В  приватному».  «ГорОд  біля  будинку  є?».  «Є».  «Водопровід  в  дворі  є?».  «Є,  і  в  дворі,  і  в  домі  ванна»  –  людина  задоволено  посміхається.  «Через  лічильник  платите,  чи  по-людинно?».  «Через  лічильник».  Посмішка  раптом  зникає  і  з’являється  допитливий  погляд.  А  я  невідворотно  продовжую:  «Лівий  відвід,  той,  що  між  вулицею  і  лічильником,  є?».  Мовчанка  і  витріщені  очі.  Тільки  дихає.  Секунда,  друга.  Пояснюю  всім:  «Мовчить  –  значить  є…».  Воїн  повільно  набирає  повітря,  піднімаючи  весь  тулуб  з  головою,  обдумуючи  відповідь.  А  я  вже  ніби  його  голосом,  перекривляючи:  «Хе,  так  а  в  кого  ж  в  селі  немає  лівого  відводу?!  Шо  ж  тут  такого,  ххе,  це  ж  вода,  та  й  тей…  тепличка  невеличка,  на  базарі  підторговуємо».  Ще  більше  витріщені  очі  і  до-о-овгий-довгий  видих.  І  мовчить.  І  хребет  згинається,  ніби  заморився  прямо  стояти.  «Ну  от,  –  звертаюся  вже  до  їхнього  головного,  того,  що  запитував  документи,  –  як  може  людина  в  погонах,  воїн,  який  виконує  такий  високий  патріотичний  обов’язок,  красти  у  держави  воду?  А  потім  з  цього  мати  прибуток?  Ким  це  треба  бути?  Га?  Якщо  дозволите,  пане  командире,  я  той…  все  одно  якщо  він  до  сих  пір  ще  нічого  не  зрозумів…  дайте  я  його  відп..жжу  прямо  зараз?  Не  дуже…  Нє-є-є?!  Не  даєте  згоди?  З  ноги  на  ногу  переступаєте?  А  чому?  Може  й  Ви  теж  такий?!»

Позаду  хтось  пирснув.  Озираюся  –  на  автостоянці,  а  це  діло  було  на  автостоянці  біля  ринку,  хтось  із  водіїв  аж  із  машини  виліз,  а  біля  іншого  авто  теж  люди  зупинилися  і  слухають.
–  Нічого  смішного!  Приготуйте  документи,  зараз  і  до  вас  підійдуть!

Люди,  ніби  рибки  у  воді,  коли  до  них  кинути  камінець,  швидко  розійшлися  в  усі  боки,  а  водій  авта  зачинив  дверці  на  ключ  і  теж  пішов  геть.

Військові  віддали  честь,  дяка  їм,  розвернулися  від  мене  як  від  картини,  яку  погляд  довго  витримати  не  може,  і  теж  пішли.  Довго  дивився  їм  у  спину.  Йшли  повільно  і  мовчки,  шеренгою,  плече  до  плеча,  дивлячись  собі  під  ноги.  Метрів  за  тридцять-сорок  повернули  один  до  одного  обличчя  і  почали  про  щось  розмовляти.

Я  тоді  відчував  себе…  якось  так…  не  те,  щоб  зовсім  добре,  але…  як  ніби  останній  атом  якоїсь  можливої  небезпечної  хвороби  випарувався  через  якусь  потову  залозу,  чи  вистрибнув  зі  слиною  з  язика.  Чи  може  так,  як  ніби  перший  атом  тієї  хвороби  з’явився  у  мене,  а  тільки  я  його  побачив  і  тепер  знаю,  що  робити.

Ну…  вже  можуть  і  дорікнути:  «Та  коли  ж  ти  вже  скажеш  щось  про  заголовок,  коли  вже  про  мовне  питання  буде?».  І  правильно  дорікнуть,  але  що  зробиш,  коли  я  по-іншому  не  можу.  Тому  відверто  й  відповідаю:  мовне  питання  в  мене  не  одне,  їх  багато,  просто  безліч.  І  всі  вони  мають  свою  нумерацію  –  від  перших,  найголовніших,  і  далі  до  безлічі.  І  якщо  почати  з  того  краю,  з  безлічі,  то  для  тих  людей,  хто  про  це  ще  не  думав  жодного  разу,  це  буде  незрозумілим  і  якимось  диким,  можливо,  навіть,  лихим.  Тому  почнемо  з  цього  доступного,  високого  краю,  на  який  всі  повсідалися  і  з  якого  всі  позвішували  ноги  і  сидять,  не  знаючи,  що  робити  далі.  І  якщо  отак  сидіти  довго,  то  виходить,  що  вони  чи  не  туди  зайшли,  чи  тепер  стрибати  у  безвість,  себто  у  роздуми,  боязко.

Отже,  вимкніть  всі  свої  додаткові  ґаджети  в  мозку,  які  можуть  зробити  електропомєхи  на  вашому  сприйнятті  почутого,  себто  побаченого,  бо  моє  мовне  питання  номер  один  таке:  якою  мовою  я  хочу  говорити,  вдихаючи  при  цьому  чисте  повітря,  а  не  вихлопні  чи  якісь  інші  отруйні  гази?  

Доволі  цікаве  мовне  питання,  воно  викликає  просто  шквал  різноманітних  асоціацій  і  претензій,  але  давайте  я  спочатку  накидаю  найголовніших  мовних  питань,  а  потім,  коли  перейдемо  до  всіх  інших,  так  би  мовити,  не  таких  головних  питань,  глядач,  можливо,  і  сам  відповість  на  свої  зайві  репліки,  все  зрозуміє,  зааплодує  мені  і  крикне:  «Ну  досить  вже,  все  і  так  зрозуміло,  або  давай  про  щось  інше,  або  геть  зі  сцени  –  місце  наступному!».

Отож,  мовне  питання  номер  два:  якою  мовою  я  хочу  крякати,  себто  виказувати  найвищу  свою  насолоду,  коли  з  жаги  нап’юся  чистої-пречистої  нашої  води  чи  пірну,  в  неймовірну  спеку,  в  чисту  нашу  річку  чи  яку  іншу  водойму?

Мовне  питання  номер  три:  якою  мовою  я  хочу  купувати,  щоби  потім  з'  їсти,  здорову  їжу,  а  не  підробки  і  фікції  із  забороненими  інґредієнтами?

Мовне  питання  номер  чотири:  з  якою  мовою  я  хочу  безпечно  гуляти  нашими  містами,  містечками  та  селами,  а  також  їздити  дорогами,  що  їх  з'єднують?  Якою  мовою,  врешті-решт,  я  хочу  гарних  доріг?

Мовне  питання  номер  п’ять,  суто  фізіологічне,  і  від  того  ще  більш  важливе:  якою  мовою  я  хочу  в  туалет,  особливо  коли  гуляю  нашими  містами,  містечками  та  селами?  Причому,  не  просто  в  туалет  під  дерево  чи  в  кущі,  а  так  щоб  у  цивілізований  туалет,  тобто  після  якого  його  залишки  не  зостануться  в  мене  на  підошвах?  Якою  в  біса  мовою  мені  це  хотіти?!

Мовне  питання  номер  шість:  якою  мовою  я  маю  захищатися,  скажімо,  в  суді,  коли  некорумпованих  адвокатів  у  своєму  районі  я  не  знайшов,  і  викликав  адвоката  з  Лондона,  якого  перекладатимуть  з  англійської?  Чи  не  буде  це  означати,  що  мене  захистила  не  моя  рідна  українська,  а  чужоземна  англійська?  А  якщо  мого  адвоката  перекладатимуть  з  російської?  Ким  я  можу  тоді  почуватися?

Мовне  питання  номер  сім,  розпорошене:  якою  мовою  я  хочу  гідно  спілкуватися  з  коханою?  Якою  мовою  я  хочу  забезпечити  свою  кохану  всім,  що  їй  необхідне?  Якою  мовою  я  хочу,  щоб  вона  була  щасливою?  Якою  мовою  я  хочу  бути  щасливим  біля  неї?  Якою  мовою  я  цього  всього  хочу?

Мовне  питання  номер  вісім:  якою  мовою  я  можу  скористатися,  щоб  мої  діти  виросли  гарними  людьми?  А  потім,  коли  вони  виростуть  і  роз’їдуться  по  світу,  якою  мовою  я  хочу  спілкуватися  з  ними,  щоб  якнайкраще  розуміти  їхній  стан  і  щоб  вони  були  зі  мною  відвертими-відвертими?  Чистою  українською?  Чистою  англійською?  Чистою  польською?

Мовне  питання  номер  дев’ять:  якою  мовою  я  хочу,  щоб  розмовляв  мій  друг,  той,  що  думає  про  світ  так,  як  і  я?  Якщо  чистомовний  українець,  наприклад,  буде  чистою  українською  запевняти  чистомовного  росіянина,  що  необхідно,  скажімо,  повертатися  до  радянського  союзу,  а  той  буде  йому  заперечувати  чистою  російською,  то  за  кого  мені  топити?  Мені  здається,  тільки  довбо  може  тут  помилитися.

Ну,  і  мабуть,  останнє  серед  найголовніших  –  мовне  питання  номер  десять:  якою  мовою  я  можу  в  когось  випросити  вічне  життя,  таке,  щоб  ніколи  не  вмерти?  Якщо  цієї  мови  вже  не  існує  –  не  біда,  ви  просто  скажіть  її  назву,  що  це  за  мова  така,  –  і  я  її  знайду  обов’язково,  і  відновлю!

Ці  десять  мовних  питань,  на  мою  думку,  є  головними  і  такими,  на  які  треба  постійно  озиратися,  які  треба  постійно  мати  на  увазі,  коли  хтось  почне  згадувати  про  якесь  інше  мовне  питання,  не  з  цієї  десятки.

Але.

Почув  оце  недавно,  що  один  хтось  сказав,  що  вчитель  української  мови  не  повинен  на  перервах  розмовляти  російською,  а  хтось  йому  заперечив,  і  через  те  здійснився  неймовірний,  кажуть,  шкандаль.

???  (Тут  вся  фігура  виступаючого  виказує  крайню  ступінь  нерозуміння,  перетворюючись  у  форму  запитального  знака)

Ну  не  може  вчитель  української  мови  на  перервах  з  дітьми,  та  й  з  іншими  вчителями,  говорити  російською!  Не  може!  І  не  тому,  що  одна  мова  краща,  а  друга  гірша!  І  не  тому,  що  російська  –  це  мова  окупантів.  Просто  вчитель  української  мови  не  може  говорити  на  перервах  російською  так  само,  як  не  може  вчитель  математики  говорити  на  кожній  перерві  виключно  про  музику  чи  образотворче  мистецтво!  Або  про  танці!  На  кожній  перерві!  Або  вчитель  музики  говорити  на  перервах  виключно  про  величезне  значення  для  земного  життя  законів  Ейнштейна.

Не  може  просто  тому,  що  будь-який  вчитель  повинен  бути  трошки  повернутим  на  своєму  предметові,  а  не  на  чомусь  іншому,  інакше  йому  просто  не  можна  бути  вчителем  з  того  предмету.  Якщо  ти  повернутий  на  математиці,  то  не  потрібно  викладати  мову,  якщо  повернутий  на  мові,  то  не  потрібно  викладати  математику.  Відповідно,  якщо  твоя  розмовна  російська,  то  …  ні,  не  непотрібно,  а  НЕ  МОЖНА  викладати  українську.  А  якщо  ти  не  повернутий  зовсім,  то  тобі  не  потрібна  праця  вчителя  взагалі,  бо  насправді  ти  не  вчителем  будеш,  а  так  –  транспарантом,  в  кращому  випадку  –  бригадиром  тракторної  бригади.

І  нічого  мені  не  заперечуйте,  я  вже  закінчую.  Потім,  листами  напишете,  як  хто  захоче.

Я  розумію,  що  все  на  світі  прагне  до  об’єднання,  і  колись-колись  найкращим  вчителем  буде  той,  хто  зуміє  поєднати  в  собі  абсолютно  всі  науки  і  викладати  їх  усі  доступно  для  учнів.  Може  й  зараз  є  вже  хтось,  на  такого  схожий.  Але  для  нашого  загалу,  наскільки  неосвіченого…  Та  ще  й  сьогодні…

Сьогодні  надворі  такий  час,  що  якщо  хто  захоче  зрозуміти  тебе,  і  вміє  це  зробити,  –  тому  більше  і  пояснювати  нічого  не  треба,  особливо  з  мовного  питання;  а  хто  через  якусь  причину  не  хоче  зрозуміти,  або  просто  не  може,  завдяки  відсутності  потрібних  нейронних  зв’язків  у  своєму  мозку,  –  той  переверне  всю  твою  розповідь  з  ніг  на  голову  і  знайде  тисячу  і  одне  пояснення,  чому  і  навіщо  вчителем  англійської  мови  в  українських  школах  можна  допускати  етнічного  китайця,  який  вивчав  англійську  в  крутому  університеті.

Тому,  щоб  не  затягувати  свій  виступ  мовними  питаннями,  які  насправді  є  безкінечними,  і  які,  починаючи  з  одинадцятого,  з  висоти  пташиного  польоту  смішні,  а  з  висоти  стодвадцятип’ятиметрової  електроопори  безглузді,  маю  оголосити,  що  найостанніше  із  усіх  мовних  питань  буде  ось  яке:  що  саме  найкраще  замінить  останню  на  світі  мову?  Справа  в  тім,  що  природа  всесвіту  прагне  того,  щоб  всі  люди  на  Землі  розуміли  один  одного  без  слів.  Взагалі  без  слів  –  чи  то  поглядами,  чи  ще  як  інакше.  І  той  факт,  що  як  тільки  чуються  слова  і  вмикається  механізм  їх  розуміння,  відразу  з'являється  відчуття  зайвої,  непотрібної  трати  додаткової  енергії,  вже  засідає  в  головах  людей  і  вже  передається  генетично,  примушує  думати  в  бік  зайвості  голосового  апарату.

Відповідно,  передостаннє  мовне  питання  буде  про  те,  яка  із  мов  стане  однією  єдиною  загальнолюдською  мовою,  щоби  потім  зникнути  останньою,  що  є  логічним  етапом  еволюції  найвищого  виду  на  будь-якій  планеті.  Можливо  це  буде  якийсь  вінегрет  із  багатьох  мов,  можливо  з  двох-трьох.

Тому,  якщо  ви  раптом  почуєте,  що  хтось  знову  піднімає  мовне  питання,  ставлячи  його  в  картині  по  центру,  не  проґавте  моменту  і  запитайте  його,  дивлячись  прямо  в  очі,  чи  він  видалити  не  хоче  зі  свого  водопроводу  лівого  відводу…

Дякую  всім,  кому  було  цікаво!

А  мені  респект  –  тепер  за  мовне  питання  мені  соромно  не  буде!

(Низько  нахиляє  голову  і  середнім  кроком  йде  геть  зі  сцени)

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=982073
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.05.2023

Цьогорічний вилетів горобчик…

цьогорічний  вилетів  горобчик
цвінь-цвірінь  з-під  шиферу  на  стовпчик
жовтий  дзьобик  дивиться  униз
хтось  розсипав  нетутешній  рис

тато  про  таке  якраз  казав
іноді  рис  вилиже  коза
та  найнебезпечніші  все  ж  кури
власники  клювочої  натури

свіжолітнє  сонечко  тепленьке
повертатися  в  гніздечко  де  є  ненька
з’їсти  те  горіхове  ядро
що  припасене  на  щастя  і  добро

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981742
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.04.2023

Вони, як тюльпани

Колись  дуже  давно  були  такі  квіти  і  трави,  що  люди  вже  й  забули,  як  вони  називалися.  Ті  квіти  і  трави    могли  переміщатися  з  місця  на  місце.  Отак  нахилишся  до  неї,    щоб  зірвати,  а  вона  взяла  –  і  перебігла  кроків  зо  три,  а  то  й  далі,  так  що  й  не  зрозуміло,  рослина  то,  чи  тварина...
Жили  вони  невибагливо:  пили  сік  із  землі  та  вологу  з  повітря,  ловили  сонячне  проміння  та  деяких  комах,  що  завдавали  їм  шкоди.  Спочатку  їх  було  дуже  багато,  вони  були  повсюди,  але  людям  чомусь  докучало  їхнє  вміння  ходити  по  землі,  бути  ніби  і  рослина,  і  тварина,  і  люди  почали  їх  ненавидіти  і  винищувати.  Довго  винищували,  ретельно.  Винищили    всіх.
Та  є  свідоцтва,  що  кілька  видів  вижили  дотепер.  Одні  з  них  зовсім  як  тюльпани.    Але  рухаються  вони  тепер  лише  тоді,  коли  їм  загрожує  звір.  Або  птах  який.  При  людях  вони  воліють  краще  загинути,  не  рухаючись,  ніж  показати  людям,  що  вони  ще  існують…

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981719
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.04.2023

33+

Різнобарвність  ніби  схожих  між  собою  людей  –  і  не  шкірою,  а  відчуттями,  смаками,  і  взагалі  баченням  світу,  –  давно  постала  переді  мною  стіною,  яку,  щоб  перелізти,  кожного  разу  треба  придумувати  якісь  ще  невідомі  до  сих  пір  механізми,  засоби,  або  хоча  би  просто  снувати  драбину  небаченої  ще  довжини.  Якщо  не  надавалися  конкретні  пояснення,  які  би  все  адекватно  пояснювали  (а  такі  пояснення  бувають  далеко  не  завжди,  бо  завжди  стосуються  тільки  якихось  конкретних,  ексклюзивних  випадків),  я  ніяк  не  міг  зрозуміти,  чому  люди,  схожі  в  одних  поглядах,  так  суттєво  розходяться  в  якомусь  іншому,  особливо  якщо  це  погляд  на  щось  нове,  недавнє.

Тоді  стався  2014  рік,  і  ситуація  зі  стіною  стала  ще  гіршою.  Всі  риштування  навколо  стіни,  зведені  банальним  життєвим  досвідом,  ламалися  з  усіх  боків:  лопалося  і  там,  де  було  заклепано  вручну,  і  там,  де  було  суцільне  живе  тіло.  Лускаючи,  розривалося  з  такими  довгими  і  гострими  краями,  що  неможливість  наступного  з’єднання  розуміли  обидва  береги.

А  потім  лютим  нагрянув  2022.  Перші  тиждень-два,  можливо,  три,  все  так  скаламутилося,  все  так  піднялося  зі  дна  догори,  а  згори  все  так  рухнуло  додолу,  що  розібратися  в  людській  психіці,  в  психіці  кожної  окремо  взятої  людини,  було  просто  неможливо.  Всі  були  в  якомусь  шаленому  вирі  з  величезними  перепадами  висоти,  швидкості  та  радіусу,  де  неможливо  передбачити  зустріч  із  якоюсь  матерією,  що  рухається  чомусь  тобі  назустріч  або  навперейми.

Крутило-вертіло,  крутило-вертіло,  а  потім,  навіть  не  знаю  в  який  момент,  все  раптом  затихло,  заспокоїлося,  і  вся  наповненість  водоверті  раптом  фрагментувалася  на  три  фракції:  частина  кристалізувалася  і  випала  в  осад  на  дно,  частина  стала  невагомою  і  сплила  догори,  а  між  ними  залишилася  ніби  й  чиста,  але  зовсім  непрозора  рідина.  Не  знаю,  хто  якій  метафорі  більше  відповідає,  але  всі  люди,  яких  я  знаю  або  відтоді  пізнаю,  розділяються  мені  тепер  на  три  категорії:  адеквати,  зрадники,  і  довбо.

Зі  зрадниками  все  зрозуміло  –  на  їхньому  чолі  тавро  радянського  союзу  в  усьому  його  убозтві.  І  це  найкраще  тавро,  яке  може  там  бути,  бо  агітуючи  за  себе,  зрадники  насамперед  згадують  позитивні  досягнення,  які  в  союзі  тім  теж  були,  але  зараз  вже  тих  досягнень  не  існує  з  однієї  простенької  причини  –  система,  яка  звалася  радянським  союзом,  вмерла.  Вмерла,  як  вмирає  будь-яка  людина,  –  саме  такої,  з  таким  характером  і  з  такою  усмішкою  більше  ніколи  не  буде.

Втім,  на  чолі  зрадника  можуть  бути  й  інші  тавра,  знаки  і  позначки,  але  то  все  вторинне,  бо  всі  зрадники  об’єднані  під  одним  знаменом:  ми,  українці,  через  свій  менталітет,  через  свою  тисячолітню  історію  ні  на  що  не  здатні,  бо  українство  –  це  із  забитого  села,  його  мова  холопська,  і  до  нас  обов’язково  повинен  хтось  прийти  і  зробити  нам  гарно.  І  приємно.

Це  сама  суть  зрадника,  і  не  важливо,  хто  саме  повинен  прийти  до  нього,  –  хоч  хай  то  буде  москаль,  хоч  то  китаєць,  хоч  американець.  Своїми  мізками  зрадник  нічого  не  вміє,  всього  боїться,  бо,  мабуть,  відчуває,  що  зрадницькі  мізки  принципово  не  можуть  бути  кращими  від  мізок,  які  у  зраді  ніколи  не  варилися.

Адеквати  –  ті  не  такі.  Ті  розуміють,  що  як  би  там  не  було,  що  б  там  хто  не  говорив/писав/приймав/затверджував,  –  змінювати  платівки  чи  довжину  хвиль  на  радіолі  буде  той,  чия  вона,  радіола.  А  бути  тією  історією  і  танцювати  ту  музику,  які  створюються  незалежно  від  їх  бажань,  переконань,  вподобань  і  настроїв,  адеквати  не  згодні  від  свого  сущого  кореня,  від  душі  своєї  мистецької,  від  своєї  святої  середини.  Тим  паче  робити  це  всією  своєю  країною,  всім  своїм  народом.

Проте  адеквати  розуміють,  що  не  можна  радіолу  майструвати  самому,  бути  відірваним  від  усіх  інших  подібних  процесів,  і  не  давати  нікому  чужому  зробити  свій  власний  невеличкий  ґешефт  на  нашій  музиці.  Адеквати,  на  відміну  від  ура-довбо-патріотів  розуміють,  що,  звичайно,  можна  вибрати  і  такий  шлях,  коли  все  тільки  для  себе  і  нікому  іншому,  але  це  шлях  куций,  вузький,  не  такий  насичений  живописними  краєвидами  і  приємними  акордами.

Ще  адеквати  розуміють,  що  життя  не  стоїть  на  місці,  воно  постійно  розвивається,  змінюється,  і  що  відповідей  на  всі  запитання  не  існує  в  принципі,  тому  запитання  безкінечні  і  тому  емблемою,  розпізнавальним  знаком  будь-якого  адеквата  є  знак  запитання.  Адеквати  і  думають,  і  розмовляють  запитаннями,  а  не  твердженнями.  Одні  вони  без  кінця  намагаються  пов’язати  одні  аспекти  навколишнього  життя  з  іншими  так,  щоб  вони  зросталися,  а  не  схрещувалися.  Тільки  адеквати  рухаються  в  своїх  роздумах  далі  і  далі,  а  не  зупиняються  на  якомусь  приємному  місці  в  якомусь  дуже  приємному  положенні,  –  і  від  цього  запитання  тільки  народжуються  і  народжуються.  Адеквати  постійно  намагаються  знаходити  на  них  відповіді,  а  коли  знаходять,  то  тут  же  розуміють,  що  і  ця  відповідь  може  бути  не  цілком  остаточною.

Остаточними  для  адекватів  залишається  тільки  їхній  корінь,  їхня  середина,  яка  в  пошуку  відповідей  на  постійні  запитання  не  може  зупинитися  так  само,  як  не  може  комусь  збрехати,  або  не  може  щось  у  когось  вкрасти,  тому  що  тоді  народяться  запитання,  відповіді  на  які  не  знаходяться  апріорі.  А  жити  з  такими  запитаннями  мають  собі  приємність  тільки  зрадники  і  довбо,  бо  вони  їх,  запитань  таких,  що  апріорі,  ніколи  і  не  чули.  Хто  адекват,  тому  пояснювати  більше  нічого,  а  хто  неадекват  –  далі  все  одно  нічого  не  зрозуміє.

Про  довбо  можна  було  б  сказати,  що  ото  є  адеквати,  є  зрадники,  а  всі  інші  –  довбо.  Але  тоді  слід  відповісти  на  одне  запитання  –  чому  зрадники  не  довбо?  Чим  вони  відрізняються?  Справа  в  тім,  що  в  деяких  зрадників,  якщо  він  зробився  зрадником  з  адекватів,  могло  залишитися  прагнення  жити  все  ж  таки  чесно,  нікому  не  брешучи  і  ні  в  кого  не  крадучи.  Тому  якийсь  із  зрадників  може  виявитися  не  довбо,  а  просто  зрадником,  тож  потяг  красти  і  брехати  –  єдине,  що  їх  розрізняє.

Для  довбо  ж  поняття  «чесно»  означає  «вдалося».  Якщо  щось  вдалося  –  для  них  це  не  може  бути  нечесним:  кожна  на  світі  людина  прагне,  щоб  їй  щось  вдалося,  і  не  може  так  бути,  щоб  одні  прагнення  були  чесними,  а  якісь  інші  ні.  Тому  довбо  прекрасно  розуміють  –  щоб  жити  успішно  і  з  матеріальної,  і  з  якоїсь  іншої  точки  зору,  їм  необхідно  залучати  ВСІ  наявні  в  них  опції,  всі  засоби  і  методи,  з  якими  вони  можуть  впоратися.  І  якщо  навкруги  багато  хто  краде  і  бреше,  живучи  при  цьому  посвистуючи,  то  з  точки  зору  довбо  тільки  якийсь  довбень  не  скористається  нагодою  на  комусь  нажитися,  щоб  своїм  дітям  принести  до  вечері  чогось  смачненького,  а  там,  гляди,  і  авто  замінити,  чи  тим  же  підростаючим  дітям  квартиру  купити.

Ще  довбо  вважають,  що  от  школа,  наприклад,  і  створена  саме  для  того,  щоб  навчити  їхніх  дітей  всьому,  що  необхідно  для  подальшого  життя.  Саме  школа  і  тільки  школа  несе  всю  відповідальність  за  те,  ким  в  дорослому  житті  стане  їхня  дитина.  Отак  прибігає  довбо-мама  однієї  шестикласниці,  і  волає  на  всю  школу,  що  її  дитину  вчителі  «чмирять  двійками  і  нічому  не  навчають  –  ні  на  математиці,  ні  на  українській  мові,  дайте  мені  сюди  класного  керівника  і  директора!».  І  ось  виходить  до  неї  класний  керівник  і  запитує:
–  Коли  Ви  останнього  разу  заглядали  в  щоденник  Вашої  дитини?
Довбо-мама  здивовано-нерозуміюче  кліпає,  а  класний  керівник  продовжує:
–  За  яку  саме  тему  Вашій  дитині  поставили  двійку  з  математики?  А  з  української  мови?  А  з  літератури?
Довбо-мама  кліпає  ще  здивованіше,  ще  нерозуміюче,  а  класний  керівник  не  вгамовується:
–  А  Ви  взагалі  знаєте,  що  вивчає  Ваша  дитина  цьогоріч?  Яких  письменників,  які  математичні  закони,  до  чого  дійшли  з  географії  чи  з  історії?

Нарешті  з’являється  директор  школи  і  довбо-мама,  вже  зі  слізьми  на  очах  і  з  мімікою  на  лиці  «допоможіть  мені  хоч  хто-небудь!»,  хапається  за  директорську  руку,  як  за  рятівну  соломинку,  і  тягне  його,  директора,  до  його  ж,  директорського,  кабінету.  Довбо-мама  не  може  не  пам’ятати  про  те,  що  будь-якому  директору  в  будь-якому  випадку  може  бути  потрібна  будь-яка  допомога:  підремонтувати  огорожу  школи,  обновити  фарбою  спортмайданчик,  заасфальтувати  якусь  доріжку,  чи  просто  дати  грошей  на  щось  –  гляди  пригодяться.  Щоб,  значить,  у  її  дитини  проблем  у  школі  не  було,  бо  проблеми  –  вони  нікому  ж  не  потрібні!

Серед  довбо  є  віруючі,  точніше  ті,  хто  себе  так  називає.  Не  варто  згадувати  глибину  їхньої  віри,  оскільки  віруючого  довбо  від  віруючого  адеквата  відрізняє  відповідь  лише  на  одне  запитання  –  ось  спробуйте  запитати  будь-кого,  хто  називає  себе  віруючим:  «А  хто  буде  в  раю,  якщо  він  існує?»  І  якщо  та  людина  скаже,  що  в  раю  після  смерті  будуть  лише  віруючі  її  віри,  її  конфесії,  то  знайте  –  перед  вами  чистий  довбо.

Зустрічаєш  отак  випадково  одного,  потім  другого,  потім  починаєш  у  «віруючих»  запитувати  про  це:  «І  невже  серед  мільярда  індуїстів  не  знайдеться  жодного  праведника,  придатного  до  раю?  Чи  може  в  індуїстів  свій  рай,  а  у  православних  свій?»,  то  коли  хтось  із  них  розгубиться,  або  почне  про  щось  запитувати,  слухаючи,  а  не  перебиваючи  відповіді,  починаєш  розуміти,  що  ця  людина  вже  на  шляху  від  довбо  до  адекватів  і,  можливо,  саме  ви  зіштовхнули  її  на  цей  шлях  оцим  своїм  одним  єдиним  запитанням.

Ще  довбо  дуже  добре  вміють  всіма  своїми  силами,  всіма  правдами  і  неправдами,  всіма  «відмазками»  та  «інакодумствами»  чіплятися  за  «тепле  містечко»,  за  те,  на  чому  вони  вдало  зупинилися  і  отримують  від  того  задовольняючий  їх  плюс.  Чіпляються  так,  що  стає  просто  смішно.
Отак  розказуєш  йому,  пояснюєш,  бачиш  по  очах  і  фізії,  що  все  розуміє,  потім  ця  зрозумілість  із  вух  і  очей  потрапляє  в  мозок,  проходить  його  забрудненими  каналами,  і  витікає  на  відшліфований  язик:
–  Все  ти  правильно  кажеш,  я  з  тобою  повністю  згоден,  навіть  хочу  цього  більше,  ніж  ти,  але  ж  ти  не  виживеш  в  цьому  світі  отаким  одним,  все  одно  станеш  таким,  як  і  вся  зграя,  бо  правими  завжди  будуть  вони.
–  Але  ж  ти  сам  казав,  що  я  правий  в  усьому,  про  що  казав,  а  отже  ті,  хто  думає  не  так,  як  я,  –  не  праві?
–  Ні,  не  праві!
–  То  чому  ж  ти  не  приєднуєшся  до  мене,  хто  правий  завжди,  а  залишаєшся  з  тими,  хто  правий  тільки  в  більшості?
–  Бо  в  тебе  нічого  не  вийде!
–  В  мене,  чи  в  нас?
–  І  в  тебе,  і  в  нас,  і  в  усіх!
–  Довбо!

Ще  довбо  не  розуміють,  як  це  щось  нематеріальне  може  бути  важливіше  за  матеріальне.  Їм  природно  невтямки,  їм  хоч  шкіру  по-живому  здирай,  а  вони  все  одно  цього  не  зрозуміють:  як  це  можна  кинути  свій  успішний  бізнес,  маючи  мільйони  гривень,  і  піти  на  війну?  Або  як  це  кинути  багатого  чоловіка  і  піти  до  бідного?  Або  як  це  відмовитися  від  якоїсь  вищої  посади?  Чи  відмовитись  від  нагороди…  Всіх  людей,  що  таке  роблять,  довбо  впевнено  називають  «довбнями».

Ще  довбо  вміють  добре  пристосовуватись.  Адеквати  –  ті  шукають  таке  місце,  щоб  відповідало  їхнім  первинним,  корінним  вимогам,  а  потім  вже  налаштовують  під  себе  нюанси,  впливаючи  собою  на  інших.  А  довбо  хапається  за  перше-ліпше  вигідне  місце,  вмикає,  згідно  цього  місця,  кілька  необхідних  тумблерів,  побачених  у  родича  чи  в  когось  із  телевізора,  а  потім  теж  налаштовує  під  себе  нюанси,  на  які  може  вплинути  без  небезпеки  для  себе.

Згадуючи  відому  притчу  про  банку,  наповнену  камінчиками,  горохом,  піском  і…  пивом,  можна  сказати,  що  довбо  спочатку  насипали  собі  піску  в  голову,  потім  напилися  пива,  а  потім  згадали  про  основні  камені  буття  і  постійно  намагаються  їх  закопати  в  свій  пісок.  Отак  і  виходить,  що  адеквати  постійно  намагаються  знайти  зв’язки  між  каменями,  піском  і  пивом,  а  довбо  постійно  намагаються  закопувати  свої  камені  глибше  в  пісок,  щоб,  значить,  було  як  в  людей.  З  віддалі  обидві  ці  праці  можуть  здаватися  однаковими,  але  з  боку  довбо  виглядає  так,  що  їх,  однакових,  багато,  майже  всі  люди  однакові,  а  адеквати  зі  свого  боку  можуть  зустріти  собі  подібних  дуже  рідко.

Про  довбо  можна  було  б  іще  розповідати  і  розповідати,  але  сказаного  вже  більше  ніж  достатньо,  оскільки,  щоб  зарахувати  себе  до  довбо,  не  обов’язково  володіти  всіма  згаданими  «талантами»  –  повністю  достатньо  хоча  б  якогось  одного.  Тобто,  якщо  твій  світогляд  приймає  в  себе  хоча  б  одну  згадану  ваду,  знай  –  ти  довбо!  І  ти,  таки  дочитавши  аж  до  цього  місця  і  все  пізнавши,  хочеш  ти  того,  чи  не  хочеш,  а  дійшов  ти  до  точки  неповернення:  якщо  продовжуватимеш  думати  так,  як  думав  раніше  –  залишишся  довбо  назавжди;  а  якщо  почнеш  потроху  редагувати  своє  світосприйняття  –  почнеш  свій  шлях  до  адекватів.

А  якщо  раптом  виявиться,  що  стався  стрибок,  що  шляху  не  потрібно,  що  ти  вже  адекват  –  не  поспішай  відразу,  не  видавай  себе  і  на  якийсь  час  просто  замовкни.  Потім,  спостерігаючи,  потроху  почнеш  розуміти,  кому,  що,  і  як  можна  казати,  які  теми  чіпати  і  з  ким,  щоби  потім  все  зоставалося  безпечним  і  для  тебе,  і  для  твоїх  співрозмовників.  І  взагалі  –  щоб  вони  зоставалися,  твої  співрозмовники,  або  хоч  котрийсь  із  них.

Ну,  як  колись  казав  невмирущий  Леонардо  із  Вінчі,  є  люди,  котрі  бачать,  є  люди,  котрі  бачать,  коли  їм  хтось  покаже,  а  є  люди,  котрі  не  бачать.
Добра  їм  всім,  і  адекватного  світосприйняття.

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978956
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2023

У Вербну неділю…

у  Вербну  неділю  попід  дворами
ходять  господарів  кличуть  цигани
пшик  пропонують  шукають  між  нами
хто  із  господарів  їм  розізлиться

щоб  ввергти  в  ту  прірву  відчинену
своє  пережите  і  дуже  погане
від  батька  і  матері  й  вітчима
отакі  от  оспівані  наші  цигани

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978955
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2023