| Сторінки (3/207): | « | 1 2 3 | » |
- А помнишь, Ба, как ты когда-то деда
ждала, что возвратится он с войны,
как верила в одно слово: "ПОБЕДА",
что мир придёт, разрушив царство тьмы?
- Тогда казалось призрачным всё, внучка,
но знала я - итог будет один,
он, уходя, сказал мне гордо: "Слушай,
назад вернусь с победой я живым!
Ты жди меня, я знаю, будет трудно,
но ты лишь верь, и каждый день лишь жди,
настанет новый день, и утром,
к тебе вернусь, развеяв прах войны!"
Я верила, я знала, что придёт он,
с победой тяжеленной на плечах,
с отважностью, добытою в окопах,
с бесстрашием, полученным в боях.
Писала письма и смотрела в небо,
звала тот долгожданный светлый мир,
так шла весна, зимой сменялось лето,
рвались снаряды, карт изменчив был пунктир.
И приходили роковые "похоронки",
старели матери и сёстры в один миг,
жизнь замедлялась, как на старой киноплёнке,
а в бой всё провожали молодых.
Так шли недели, месяцы, да, что там - годы,
ты знаешь - не забуду никогда,
тот майский день - и запах кислорода,
три слова: "Всё! Закончилась война!"
Я плакала, ну, просто, как девчонка,
ждала его, ну, где же мой герой?
- И он вернулся? - Погоди, внучёнка, -
и слёзы вытерла дрожащею рукой.
- И он вернулся! Что же плачешь, Ба, ты?
Твой фронтовик вернулся в мирный тыл,
он победил, герой, как все солдаты,
как все, кто верил, ждал, надеялся и был.
- Да, он вернулся, помню я то утро,
когда, казалось, счастье без конца,
и безразличным было всё, как будто,
что посидел, в осколках вся нога...
Я дождалась и он таки вернулся,
я помнила всегда его слова,
а он, как прежде, обнял, улыбнулся,
хотя в глазах срывалась та слеза.
Мы просто слушали весну и так молчали,
казалось, мир, наверное, застыл,
потом мы со слезами вспоминали,
кто не вернулся, жизнь отдал за этот мир.
В боях, слезах добытая победа,
ведь сколько не вернулось их с войны,
но помним всех, от мальчика до деда,
кто защищал покой родной страны.
Ты помни, солнце, как когда-то деда,
ждала, что возвратится он с войны,
вот так и ты, сегодня, жди с победой,
и он придёт, средь сотен призывных.
Ведь сколько не сгущались тучи
над Украиной будет снова мир,
наш вольный край и наш народ могучий,
вновь выстоит все тяготы войны.
И вот уже с желанною победой,
к вам возвратятся отцы, братья и мужья,
ты просто жди, поддерживай, как деда,
когда-то ждала бабушка твоя!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=579997
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 09.05.2015
Тролейбусна зупинка, ковток кави,
В повітрі вже весняний аромат,
Із квітів квінтесенція яскрава,
І вісім рівно демонструє циферблат.
Ранковий фльор із квітів абрикосу,
Зелений колір ранньої трави,
І вітер злегка розтріпав вже коси,
Туман безшумно відступає в царство тьми.
Потік автомобілів, шумні зграї
Із суміші невиспаних людей,
І сонця промінці такі ласкаві,
Уже віщають, що почався день.
І сукня прагматична у горошок,
Хоч руки звично мерзнуть десь зрання,
І куртка зігріває зовсім трошки,
Не по погоді злегка видалось вбрання.
Але так хочеться тепла не тільки кави,
А справжнього весняного тепла,
Щоб ніби в плед тебе так огортало,
У сонце вкутатись від п'ят і до чола.
Так хочеться читати книжку в парку,
Місцями заглядатись на пейзаж,
Щоб було навіть деколи і жарко,
Та поки всі ці мрії - лиш міраж.
Сьогодні лиш трамвайна ця зупинка,
Ковточок кави і весняний аромат,
І до тепла залишилась хвилинка,
А поки вісім демонструє циферблат.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=577178
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.04.2015
- Привет, как дела? Как день твой начался?
С чего или как ты встретила утро?
- Ти знаєш, цей ранок - доволі звичайний,
Будильник і кава - все досить занудно...
- Ну, да, я же помню, не любишь ты рано
с утра просыпаться тебя не заставишь...
- Ну, так, не відкрию я очі без кави...
це вроджене, певно, уже не поправиш...
А ти що там? Також уже на роботі?
Як справи? Не втрапив сьогодні в затори?
- Ну, да, всё обычно, в делах и заботах,
и нет, всё нормально, доехал с комфортом:)
- Що ж, добре, не буду тебе турбувати,
хорошого дня, працюй там на славу!
- Да ты не мешаешь, мне очень приятно,
но надо работать - и в этом вся правда...(
Тебе же удачи, и спишемся позже,
давай, улыбайся сегодня почаще!
- Спасибі, красунчик. Сьогодні - все зможеш,
Все вийде у тебе!Всміхатись?Як скажеш.
...........................................................
- Ну что уже дома? Не бойсь там устала?
Не спишь же ещё? Не тревожу случайно?
- Це ти? Якщо чесно, уже не чекала,
я, плед і комп'ютер - картина звичайна...
Тобі там чого до цих пір і не спиться?
Чи завтра не треба так рано вставати?
- Прости, что так поздно, во времени сбился,
слегка задержался... Подумал вот, как ты...
Не сплю, ты же знаешь, всегда я стараюсь
тебе пожелать доброй ночи, красотка...
- Я знаю і вдячна... А я ж посміхаюсь
сьогодні весь день - наче та ідіотка:)
- Ну, вот, хотя б раз, ты послушалась, солнце,
Завидую тем, кто был с тобой рядом,
родным всем, и близким, и тем незнакомцам,
кто мог прикоснуться к тебе своим взглядом...
- Так, стоп!!! Не потрібно оці компліменти,
Я ж тут червонію, і ти про це знаєш...
Ти не перебільшуй, скажи лиш відверто,
ти там хоч би трошки, хоч краплю скучаєш?
- Скучаю... И очень... Разлука ложиться
тяжелой печатью! И без сантиментов...
Всё жду уже лета, когда всё случиться,
и будешь ты близко, не как сейчас где-то...
- Я також сумую, лишилось не довго,
тож, просто добраніч, красунчик, до завтра...
- Целую тебя, засыпай понемножку,
Скучаю... Люблю... И в этом вся правда.
- Лови поцілунки ти також від мене,
давай, все до завтра, побігла я спатки...
- Я тоже ложусь, моя королева,
уже в интернете вновь встретимся завтра.
............................................................
Ось так розпрощались. Картина банальна,
Проста переписка, без зайвих аспектів.
Такой вот сюжет, может быть тривиальный,
Но многим знаком он именно этим...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=573496
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.04.2015
А ты смог бы влюбиться в такую?
Немного нелепую девушку...Где-то
немного застенчивую, немного простую,
с глазами из грусти, но всё ж цвета неба...
А ты смог бы терпеть её нервы?
Её смех, иногда и усталость,
её сладкий парфюм, её верность,
её вспыльчивость и ненормальность...
А ты смог бы её обнимать?
и с утра выпивать черный кофе,
иногда, если надо то ждать,
пока занята, жаря картофель...
А ты смог бы в глаза посмотреть?
так пронзительно, будто бы в душу,
если надо - немного согреть,
если надо быть вздорным...Послушным...
А ты смог бы её утешать?
иль кричать, если надо немножко...
просто за руку крепко держать,
иль шептать что-то тихо, до дрожи...
А ты смог бы быть честным совсем?
говорить каждый день только правду,
не бежать от невзгод и проблем,
если даже всё будет неладно...
А ты смог бы её ревновать?
ну, немножко, хоть так для порядка,
и при этом ей всё ж доверять,
обоюдно прощать недостатки...
А ты мог бы подолгу гулять?
На футбол, на рыбалку, в киношку...
иногда и ночами не спать,
иногда помолчать понемножку...
А ты мог бы дарить ей цветы?
иногда, хоть без лишних изысков...
добавлять иногда остроты,
иль гасить, если будет уж слишком...
Целовать...Иногда просто быть
без вопросов излишних мужчиной...
А ты смог бы такую любить?
И не думать совсем о причинах...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=567735
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 19.03.2015
Ходити по колу,
з роками те ж саме,
картина банальна,
не проза й не драма...
Читати новини,
в усіх соцмережах,
банальна картина,
з суцільних обмежень...
І жити як робот,
нестача повітря,
ущільнений побут,
і сіра палітра...
Щоденний маршрут,
без зайвих зупинок,
на серці редут,
із сотні сльозинок...
Без права на хибу,
побільше мовчати,
а зранку знов німби
свої надягати...
По колу і знову
у темряві пустка,
така ось промова,
із нервів лиш згусток...
Такі невеселі
думки проти ночі,
літали в оселі,
і муляли очі...
Черговий мій рік
повільно втікав вже,
із слів цей потік,
як ряд відображень...
Не все ж це є сумно,
й не сірість тотальна,
це просто відлуння,
картина банальна...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=561233
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.02.2015
Немножко пахнет тобой свитер,
в шкафу твоих вещей немножко...
Твой чай - немножко недопитый,
немножко дальше - твоя ложка...
Немножко всех твоих бумажек,
немножко запылился спиннинг,
немножко мелочей неважных,
немножко то, что мы любили...
Немножко нашей общей жизни,
на фото, видео - немножко,
немножко путаются мысли,
немножко слов и осторожно...
Чтоб не задеть немножко нервы,
немножко музыки в колонках,
немножко снега - он не первый,
совсем немножко - слой ведь тонкий...
Немножко тишины и мрака,
немножко слез, немножко насморк,
немножко без тебя непросто,
немножко нет пути обратно...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=561023
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 20.02.2015
242 доби ВИ не здавались,
незкорені ВИ є і до тепер,
бетон не витримав, та ВИ все ж не зламались,
ВИ витримали бій з царством химер...
ВАС "КІБОРГАМИ" нарекли від безнадії,
за виваженість дій і за незламний дух,
за братство, за нестримну жагу цілі,
за здатність ворога рознести в прах і пух.
Та все ж ВИ особливі - в ВАС є серце,
велике - сповнене любові просто вщент,
і кров, що синьо-жовта, та ще й з перцем,
патріотизм становить 101 процент.
ВИ ті, хто дали приклад усім решта,
на ворогів наслали неймовірний жах,
на своїх плечах ВИ тримали незалежність,
хоч з неба гради ВАМ замінювали дах.
Ніколи не жалілись на нестачу,
недбалість керівництва чи брак сил,
на страх і біль, на розпач чи невдачі,
здається, ВИ є ангели без крил.
Удень, вночі себе не шкодували,
виходячи із ворогом на бій,
відвагою вражали, дивували,
і кожен подвиг ВАШ у пам'яті живий.
Багато полягло ВАС там - це правда,
лишивши тіло десь там на передовій,
пішли з життя під гуркіт канонади,
тепер із неба ВИ продовжите свій бій.
ВИ - не забуті, ті - хто вже не з нами,
героями ВИ стали на землі,
ВИ - приклад мужності, сміливості, відваги,
ВИ - завжди в пам'яті, а значить - ВИ живі!
Всі ті, хто залишились ще стояти,
спокійно захищаючи наш сон,
будь ласка знайте, чиїсь сини й тати,
ми дякуємо ВАМ, наш Бастіон!
Тримайтесь, КІБОРГИ, хай Бог оберігає,
хай Ангел ВАС хранитель боронить,
і знайте тут в ВАС вірять, ВАС чекають,
ми разом з ВАМИ - пам'ятайте це щомить!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=553893
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 23.01.2015
Ты знаешь, всё проходит... не бесконечна вечность,
что было - само превращается в дымку,
а жизнь наша, правда, бежит скоротечно,
и нет уже "нас"... Страница закрыта...
Я помню, как было, сто раз начинали,
пытаясь сначала исправить ошибки,
когда-то любили, когда-то скучали,
теперь - лишь досада, к чему все попытки?
Но было ведь классно...А помнишь ли это?
как долго гуляли за руку с тобою,
как ночью делили с тобою секреты,
ругались, мирились... Любили, не скрою...
Ты сделал мне больно, сам пошёл дальше...
меня ты оставил...Сбежал, не прощаясь...
Я долго рыдала... Не знала я даже,
что, может, так лучше... В тебе я нуждалась.
Ждала всё звонка, всё время в онлайне,
но не было даже простой смс,
а ты всё забыл, стал счастливым... Буквально,
ты вмиг обрёл счастье, едва сам исчез...
А я не могла осознать, что случилось
всё путались мысли, что было не так...
Вот как это сразу и всё изменились,
и кто же ты мне? просто друг? или враг?
не важно всё это, ты лишь будь счастливым,
а я - проживу, всё смогу и сама,
но только прошу, ты впредь всем любимым,
хотя бы оставь на прощанья слова...
и пусть у нас сложится лучше не вместе,
не пара, но знай, не злюсь на тебя,
и будь ты счастливым с любимой невестой,
а я свое счастье найду и сама.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=550756
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 11.01.2015
Ты перебрал меня всю на запчасти...
Полностью... до малейшей шестерёнки...
Я не говорю, что я была несчастна,
я медленно разбилась на осколки...
Я думала, что больше никогда,
не оттоплю ту льдинку, что застыла вместо сердца,
и ни весна, ни лето ни зима,
не добавляли в жизнь ни соль, ни перца...
Ты бил так словно, знал куда,
наверняка, и с точностью до миллиметра,
а я... я верила, боготворила я тебя,
хотя в конце туннеля не было уж света...
Я понимала, что-то точно не срослось,
но осознать, что спета наша песня,
что нам не вместе дальше... нам лишь врозь,
поверить в это было не уместно...
Я верила, что можно всё спасти,
бросалась с головой, всецело, без оглядки,
ты снова бил - и говорил "прости",
ты возвращался, уходил - и снова всё в порядке...
Мне так хотелось вновь проснуться в этот день,
когда мы познакомились - вот только...
весна, тепло и сладкая сирень,
сейчас лишь - кофе, да и тот лишь горький...
Забыла всё, как выглядят друзья,
как солнце солнце светит, как река искриться,
я стала бледной тенью, "я" уже не "я",
и в прошлое уже не возвратится...
А знаешь, не жалею ни о чём,
и даже вот о тех самых моментах,
мы прожили вот эту часть вдвоем,
а дальше разошлись без сантиментов...
И было все не так вот как в кино,
вот в тех сопливых, странных мелодрамах,
всё без рыданий, криков, хэппи эндов, но
не без боли, пустоты, страданий...
Без сладких возгласов, мол "я тебя люблю",
или что хуже "я тебя не стою",
и знаешь, в этом тоже есть свой плюс,
мы разошлись без лишних предисловий...
Но жизнь ведь полосатая у нас,
за летом наступила снова осень,
земля надела праздничный раскрас...
деревья свой наряд рыжеволосый...
Мы больше не созванивались, нет,
забыли номер,и, казалось, стёрли память,
и, может, через много-много лет,
друг друга сможем с Днем Рождения поздравить...
Пока всё так вот, я стараюсь жить,
не собирая из осколков слово "ВЕЧНОСТЬ"
не обещая точно взять и полюбить,
но быть собой, ведь жизнь же скоротечна...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=546969
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 28.12.2014
Когда приходит Новый Год,
мы достаём коробку с полки...
В ней бережно игрушка ждёт,
чтобы коснуться снова ёлки...
Она сияет, как всегда,
и блеском, ярче бриллианта,
осветит, будто без труда,
под песни и под бой курантов...
Идут минуты и года,
сменяют ёлки череду,
и лишь бессмертная она,
на праздник и опять в сундук...
Как краток ее счастья миг,
соприкасаясь нежно ели,
она покажет вновь свой лик,
и на год спрячется бесцельно...
И будет ждать, в который раз,
что не забудут, что достанут,
что средь безумия окрас,
её теперь не потеряют...
И сколько слышала она,
стихи детей и тайны взрослых,
молву и тосты, звуки сна,
но всё молчит, сияет просто...
Её все любят, берегут,
и красотою восхищаясь,
с коробки бережно берут,
и так же вновь кладут, прощаясь...
И незаметно им одно,
сразив их красотой всецело,
пуста в средине она, но...
до этого им нету дела...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=545744
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.12.2014
Совещались неспешно во тьме при луне
Разум и сердце, друг друга сбивая...
-что ты опять всё советуешь мне?
кричало вновь сердце, покоя не зная...
- а что ты всё снова и в тот же капкан?
зачем тебе это? так нужно влюбляться?
потом, разбивая на части себя,
опять будешь сетовать, вновь зарекаться...
подумай хоть раз, и теперь не спеши,
не надо опять наступать на те грабли,
- тебе не понять импульсивной души,
я вижу его и мысли иссякли...
и кровь закипает, и нету уж сил,
молчать, говорить, ничего не умею,
я знаю, что ты и не раз так просил,
подумать всё взвесить, а я снова млею...
- тебя так легко обвести, обмануть...
ты вмиг ощущаешь что он вот тот самый?
пойми и подумай, хотя бы чуть-чуть...
а то будешь плакать...
-ну, ты упрямый!
не знаю сейчас, что будет потом,
спроси лишь у этих безумных мурашек,
они все бегут, пульсирует кровь...
- у тебя как всегда, всё вверх тормашек...
- взгляни ты в его неземные глаза,
ну, как ? скажи, к ним быть равнодушным?
- у тебя, что ни довод -то снова зигзаг...
и как же глаза влияют на сущность?
- ну, ты же не знаешь его ведь совсем!
- а можно подумать ты с ним знакомо...
- я руководствуюсь чувством, затем...
- затем уже поздно... и в клочья ты снова...
- а, может, теперь я и не ошибусь?
я стало умнее, опытней, старше,
а ты подскажи лишь, следи и не трусь,
а, может,теперь все будет иначе...
- как скажешь, ведь ты всё решаешь у нас,
но только ты слушай меня, хоть чуть-чуть...
- я обещаю, сейчас, в этот раз,
не буду опять свою линию гнуть...
- а он хоть красив? ну так, интересно...
- ага, значит ты не зануда совсем,
да, он красив, воспитан чудесно,
он должен понравится очень тебе...
вот так и уснули, на том порешили,
без споров дальнейших конфликтов и ссор,
а время покажет, всё правильно или
продолжить им стоило этот свой спор...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=545230
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 21.12.2014
- Привіт, ти що плачеш?
- не твоє діло...
- ти ж ріжеш неначе..
- пішов... Іди сміло..
і не повертайся!
Прошу, не дзвони!
- ти не побивайся...
забудь, відпусти...
- я вже відпустила...
іди, ти вже вільний...
-Маленька, послухай...
ти зовсім не винна...
- не винна у чому?
я не розумію...
я ледве притомна,
та все ж я зумію...
сказати спасибі,
і все...ти на волі...
- я ж тебе скривдив...
пробач, мимоволі...
- давай не сьогодні...
а краще ніколи...
- Як хочеш... Я згоден...
та виходів - море...
не треба ось так, усе кардинально,
я просто не вартий... тебе...
-ти банальний!
- не правда, ти знаєш сама це прекрасно...
- облиш... ця розмова - ще більший подразник...
- а що говорити?
- ти в мене питаєш?
- та кинь вже курити...
-ти права не маєш!
все, баста, не вказуй, і більш не дзвони...
- не спалюй мости.. прошу, припини...
- для чого тобі ця пекельна розмова?..
я, як божевільна, на думці - ні слова...
- ти ж більш не подзвониш?
- а ти якийсь дивний...
ти що не здогониш?
- образилась сильно?
- ти що насміхаєшся?
- ні, я серйозно...
ти не переймайся,
це зараз не просто...
а потім із часом все зміниться, знаю,
я зараз не йду - тебе відпускаю...
-давай, прощавай, тобі зичу удачі...
-ми вже не зустрінемось?
значить, просто пробач ти...
гудки обірвали тягуче прощання...
ця слізна розмова була і остання...
три роки пройшло, і на розі двох вулиць,
пройшли просто повз і ледь посміхнулись...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=545021
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.12.2014
Можливо, я скажу крамольну річ,
та я зовсім не люблЮ Новий Рік,
всі ці химерні закупівлі всюдибіч,
цей п'яний галас, цей постійний крик...
усі надії, що все зміниться в цю ніч,
всі сподівання на якесь магічне чудо,
ага, поїли олів'є, і певна річ,
все зранку знов інакше буде...
прокинувшись під вечір хтозна-де,
і хвора голова, в сум'ятті знов свідомість,
в очікуванні дива, що прийде,
отримуєм черговий день натомість...
це свято вже давно - проста формальність,
всі випили, поїли, феєрверк,
черговий тост під телевізор - знов банальність,
хмільна свідомість знову просить небезпек...
не знаю, просто я не вірю в диво,
у ці казки, в бажання, забобони,
бо звечора немов усе красиво,
ялинка, стіл, із тостів марафони...
всі щось загадують, бажають щось собі,
рахують вголос лічені секунди,
а потім новий день - і поготів...
все теж самЕ, і все ті ж самІ люди...
нічого не стається за цю ніч,
можливо, ми стаємо трохи старше,
вже розумієм, що ця гра не варта свіч,
черговий рік - і знову все як завше...
тож, цього року я банально ляжу спати,
не покладаючи ніяких сподівань,
щоб зранку знову потім не картати,
що Новий Рік не справдив всіх моїх бажань...
не намагаюсь я до когось докричатись,
бо правда є у кожного своя,
я хочу вірити, чи, може, сподіватись,
що кожен бажане отримає...так хочу я...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=545013
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.12.2014
Що робити, коли так хочеться плакати?
від свого безсилля, картань,німоти...
Коли навіть всеосяжні натяки,
потрапили під потяг самоти...
Коли голос хрипить і зникає,
і світло згасає...Пітьма,
коли вже різниці немає,
самотня чи, може, сама?
Так, я не та, котрих так люблять,
напевно, вже немає і за що,
так боляче, коли тебе всі судять,
по вигляду,сукні, обличчю, авто...
Душа застебнута на ґудзики так міцно,
що поруч вже не хочеться когось,
та я ж бо не сталева й не залізна,
і інколи по тілу йде мороз...
Я не сприймаю, та навіть я не вірю у кохання,
увесь цей солодко-ванільний міф,
і, зазвичай, на практиці все існування,
завершується набором, грою слів...
І переконувати в цьому я зовсім не буду,
не в пошуках я правди й співчуття,
а просто вся серцева амплітуда,
най ляже на черговий лист сміття...
Писати й почувати себе легше,
папір все стерпить, він усе простить,
він лиш мовчить, а значить він не бреше,
знов докурю й забудусь хоч на мить...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=544807
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.12.2014
Я могла б дивитись на тебе вічно,
Милуватись кожним твоїм рухом,
Пильно стежити за рисами обличчя,
Відчувати твій парфюм і силу духу...
Посміхатись з того, як ти мружиш очі...
З подиву злегка підводиш брови,
Часто мучиш комірець сорочки,
Видаєш в собі дитину несвідомо...
Як нервуєш, схрещуєш долоні,
Та при цьому все ж тримаєш марку,
Іноді здаєшся ти зухвалим,
Інколи - невиннішим за ляльку...
Окремий монолог - це твої очі,
Глибокі, щирі, повноводні, як озера,
Темні, дивні, як Різдвяні ночі,
З відчайдушністю, з азартом - все як треба...
Подих, стиль, хода і відчайдушність,
Голос твій, манера поведінки,
Легка нерозважність, справжня мужність,
Своє бачення і ще з сотню відтінків...
Ти, напевне, все ж не бездоганний,
Вже не алмаз, поки не діамант,
У вірності собі ти ідеальний,
Сучасний лицар, сила і талант...
Я могла би вічно говорити,
Милуватись спектром твоїх барв,
Та чуття словами не змінити,
Та й не варто все давати на загал...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=544356
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.12.2014
яка красива і бентежна ніч...
і легкий фльор пітьми на покривалі,
ковток розради - твій нервовий спіч,
із каяття задушливі скрижалі...
невтомний подих місяця в вікно,
ледве помітне світло лампи згасло,
і сцена вийшла просто як з кіно,
він, вона - поруч, та уже не разом...
обійми, поцілунки, шепіт тіл,
така зрадлива та чуттєва близькість,
відраза їстиме сумління поготів,
а поки ніч...ЇЇ величність дійсність...
Два акти і перерва на антракт,
і всеосяжність темряви й бажання,
світанок все розставить по місцях,
а поки відчуття - на першій шпальті...
Хтось скаже, нерозважливість і все,
із ранком прийде і такий гнітючий осад,
хтось плюне в спину, засміється хтось в лице,
неначе камінь хтось жбурне в свідомість осуд...
Та зараз все байдуже і без слів,
достатньо вже раніш наговорили,
лиш очі в очі, близькість душ і тіл,
а мозок тимчасово відключили...
У кожного ж чекає вдома хтось,
нічим не гірший, це не конкурс порівняння,
і усвідомлення того, що відбулось,
ускладнює ще більш просте рівняння...
Заплутаний клубок із почуттів,
колишніх, сьогоденних чи майбутніх,
два келиха вина і сигаретний дим,
дещо приглушують проблеми всіх присутніх...
Світанок все ж таки тягуче настає,
закриті ковдрою зім'яті простирадла,
відкрита пляшка, дощ нещадно ллє,
порожня і похмура десь кімната...
Він і вона - все стало як завжди,
не разом і не поруч вже фізично,
та в серці гіркий присмак самоти,
і ніч у згадках, хоча, може, й не етично...
а далі все як завжди й дотепер,
робота-дім і знову - дім-робота,
надії ж проблиск ще в душі не вмер,
і погляд в телефон, як тільки є нагода...
А все, що трапилось, ще, може, й не фінал,
й не приклад для наслідування звісно,
бентежна ніч в пітьмі двох покривал,
судити їх чи ні - це справа особиста...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=543622
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.12.2014
Счастливых выдают глаза,
они искрятся и горят,
в них неба свет и бирюза,
и кофе цвет и блеск агат...
Счастливых выдают глаза,
они не скроют свой посыл,
в них некогда была слеза,
теперь дух радости застыл...
Счастливых выдают глаза,
что смотрят прямо и в упор,
как виноградная лоза,
так обвивает Вас их взор...
Счастливых выдают глаза,
как будто бы в немом кино,
их взгляд - как теплая роса,
гладь озера в объятьях гор...
Счастливых выдают глаза,
в них можно вечность так смотреть,
они влекут, зовут назад,
и просят только дать гореть...
Счастливых выдают глаза,
не распознаешь их секрет,
так пусть же счастья органза,
окутает весь белый свет.
Счастливых выдают глаза,
и пусть сияют день за днем,
и ни одна беды слеза,
не омрачит их - раз живем!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=543297
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 12.12.2014
Довіра така крихка річ,
і раз розбивши, наче склянку,
не склеїш більше. Зусібіч
колишньою вона не стане...
Пошорхлий клей не зцілить шви,
деталі більше не відтвориш,
отак воно і між людьми,
лиш зрадиш - більше не відновиш...
І не зітреться пам'ять. Знов
всі файли видалить не вдасться...
Набір речей, благань, розмов,
не створять більше присмак щастя.
- Ну що ти дивишся? Мовчиш?
Що? Я тебе тепер дратую?
- Це бУло раз, чи двічі лиш...
Чому ти так тепер лютуєш?
До речі, ти ж сама казала,
що зрада - це не головне,
тепер душа до п'ят упала?
В чім звинувачуєш мене?
- Цей діалог - лиш пусте місце,
в тобі - ні краплі каяття...
Твоє сумління, значить - чисте?
Довіра - це лишень сміття?
- А що за привід сумніватись?
я щось тобі вже не додав?
я можу сто раз вибачатись...
- та це не змінить всю суть справ...
- чому ж це ти така жорстока?
ну, зрозумій - це звична річ,
чоловіки - такі істоти!
ця звичка - данина сторіч...
це, звісно ж, виправдання кепське,
я сам не відаю чому,
ця помилка так, велетенська...
не плач, кохана... Все, мовчу!
Та не пали ти знов цигарку,
ти ж дівчина - в кінці-кінців...
ми ж поряд виросли ще змалку,
-ЦЕ ТИ МЕНЕ ОСЬ ТАК ДОВІВ...
так, стоп, я все ж не істеричка,
я ж видала тобі карт-бланш,
для тебе це - всього лиш звичка,
а я втомилась...Все це фальш...
всі ці твої лиш обіцянки,
усі слова, що говорив,
довіра, наче крихка склянка,
і ти її уже розбив...
ти плюнув мені геть у душу,
цей бруд, що ллється з твоїх вуст,
ти знаєш, я тепер лиш мушу
сказати: "ти - король розпуст!"
- чого ти так? ну, вибач, справді,
забудемо, все, що було,
ця помилка ж нам не завадить,
не заведе чуття в полон?
- ні, знаєш, ти вже вільний,
не стій у дверях... просто йди...
- Кохана... - Що ж ти так повільно?
Давай, вперед!Досяг мети!
у мене лопнуло терпіння,
game over! basta! все, кінець!
ти ж сам все зруйнував. Не вірю!
Вже все! І увірвавсь терпець.
Я зла звичайно не тримаю,
і не суджу зовсім тебе,
та йди. Ну зникни! Я благаю!
І біль моя колись мине.
Давай закінчимо все тихо,
без сліз, пробач, і каяття,
на згарищі збудуєш лихо,
а в згадках - безлад і сміття...
-Пробач!- Не треба, все вже! досить,
тепер у кожного своє,
твоя присутність біль приносить,
та йди вже! В тебе ж інша є.
Що кажеш? вона ніц не варта?
і ти кохаєш лиш мене?
не вірю, справді,це занадто!
Я вже пробачила тебе.
Пробачила і відпустила,
іди, лаштуй своє буття...
Все, стиха двері зачинила...
Розпочала нове життя...
В якому вчилась довіряти,
кохати, доля ж бо стрімка
довіру міцно зберігати,
бо все ж вона така крихка...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=541281
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.12.2014
Я хочу простых вещей,
где-то там под Новый Год,
прошептать мечте своей:
"Скоро всё произойдет!"
В тот единый щедрый миг
попросить судьбу свою,
чтоб курантов бой настиг
с фразой "Я тебя люблю"
и не важно, скажет кто,
может, мама иль друзья,
дед Мороз в алом пальто,
или дальняя родня.
Хочу мира попросить,
и забыть всем о войне,
чтоб не страшно было жить,
в дорогой душе стране.
А еще я попрошу,
без болезней и без бед,
старому и малышу
прожить много-много лет.
А еще хочу как в детстве,
чтобы снежки, санки, лед,
чтоб как в зимнем королевстве
встретить этот Новый Год...
я хочу бродить спеша,
от мороза пряча нос,
чтоб с восторгом малыша
на гирлянды смотреть вскользь...
Вешать яркие шары,
"дождик" долго выбирать,
слышать снежные шаги,
долго не ложиться спать...
Запах ели, мандарин,
счастья и простого чуда,
разрисованных витрин-
пусть все это в радость будет.
Лица радостных людей,
хороводы, фейерверки,
конфетти и смех друзей,
и из снега все поделки...
Хочется простого чуда,
и объятий,и улыбок...
знаю, чувствую так будет,
как на надписях с открыток...
Я давно уж не пишу
писем к Дедушке Морозу,
все, о чем его прошу,
выразить не просто в прозе...
Стихи - тоже не мое,
значит, просто помечтаю,
пускай сбудется то все,
кто, чего сейчас желает...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=541273
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 04.12.2014
Девушкам непросто говорить "люблю",
им нельзя кричать об этом повсеместно,
на асфальте не напишешь "I love you",
серенады петь им неуместно...
Девушкам непросто так сказать"люблю",
не кричать же это просто в небо,
им не выразить всю чувственность свою,
лишь молчать иль просто петь об этом?
Как же высказать, что у тебя в душе?
как сказать о том, что очень важно?
Ведь бывает, что нет сил терпеть уже?
И, пускай, об этом знает каждый!
Я люблю тебя! Да! Слышишь? Я люблю!
Я дышу тобой...Твоим прикосновеньем...
Голос слышу, и как в пламени горю,
дорожа каждой секундой и мгновеньем...
Ты такой... Кого так хочется обнять,
пожалеть, когда не все так гладко,
за руку беззвучно подержать,
сварить кофе твой любимый и несладкий...
Ты ведь тот, кто точно как стена,
на кого не страшно опереться,
взгляд - осколок битого стекла,
смотришь остро и в упор, что негде деться...
Я люблю тебя, быть может и смешно,
по-наивному, по-детски, без оглядки,
не хочу душой кривить и все равно,
не хочу, как прежде играть в прятки...
Не могу об этом я молчать,
не хочу и не могу, да, знаешь,
ты не рядом - и мне хочется рыдать,
плакать всякий раз, когда ты уезжаешь...
Я, как девочка, что потеряла сон, покой,
оттого, что ты сейчас не рядом,
черт возьми, да я скучаю за тобой,
позвони! нет! стоп! прошу, не надо...
блин, все это до банальности смешно,
я не та, что может так кричать об этом,
я не с тех, кто любит экшены и шоу,
не люблю играть в Ромео и Джульетту...
но ты пишешь снова эти смс,
говоришь все эти шалости смешные,
ты такой, и этом ведь ты весь,
улыбаясь и всегда на позитиве...
я тону в этом капкане соцсетей,
далеко ты так, и словно также близко,
расстояние так не щемит сильней,
оттого, что греет эта переписка...
диалоги, диалоги - в них сотни идей,
сто вопросов, сто ответов и улыбок,
твоя фраза " А подаришь мне детей?!"
мою душу тронула ведь без ошибок...
Несерьезно это, может, и смешно,
но пока все так, как-то по-детски,
все истории имеют одно но...
главное ведь просто не обжечься...
А пока... Пока все как-то так...
эти строчки лишь ложатся на бумагу,
я не претендую на серьезность и на брак,
мне по сути это и не надо...
Мне приятно, что сейчас ты есть,
может, и не мой, наверное, любимый,
счастье - оно тихое, сейчас и здесь,
это чувство - вот оно неповторимо...
Может, девушки и оттого молчат,
что сентиментальность их заносит,
может, лучше этого и не писать,
но чего же нет? ведь так сердце просит)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=539520
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 26.11.2014
А як ти там? Мовчиш, ну, що ж?
я б так, напевне, не зуміла...
Години, дні ідуть впродовж,
а нас мовчанка отруїла...
Цей трунок їсть мої думки,
він роз'їдає моє серце,
хоча, цілком можливо, ти,
не помічаєш зовсім все це...
Я також бавлюся в життя,
вчусь жити далі... Вже без тебе.
Емоції - всі на сміття...
Даремно згадувать не треба...
Болюча, марна пустота,
така страшна, така гнітюча,
гливка, незвична тишина,
і з кожним днем все менш разюча...
А біль - все ж поступово затиха,
змовкає, забувається, стихає,
все рідше я очікую дзвінка,
все рідше згадую...Я відпускаю.
Я відпускаю... Так як хочеш ти!
Дарую повністю тобі свободу,
хоча так сильно я боюся самоти,
і ти це знаєш! Знаєш це, достоту!
Я набирала номер сотні раз,
та кожен відключала несміливо,
неначе пробирав нервовий спазм,
гнітюче знати, що ти просто непотрібна...
Ти - відпрацьований, забутий матеріал,
ти - річ, що загубилась на полиці,
лещата правди здавлюють капкан,
від цього по ночам не часто спиться...
Та що ж, ми йдемо далі - тільки уперед,
шляхи розходяться, і так в житті буває,
я дякую тобі насамперед,
але, раз треба - значить відпускаю.
Я знаю, ти не будеш це читати,
як жалюгідно не звучало б це,
лишається ж - що бУло пам'ятати,
і так, пробач, прости мене за все!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=531147
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.10.2014
Ты знаешь, я всё жду, что ты придешь...
Немножко робко постучавшись в двери...
В глазок заглянув...Меня резко бросит в дрожь...
Но я открою... Да! Я в это верю.
За чашкой кофе мы с тобой поговорим,
расскажешь, как прошло всё это время...
Как прежде ни секунды не смолчим,
быть может странно, но я в это верю...
Потом покажешь фото с телефона,
у них не важны пиксели - а суть...
а дальше включим песни из рингтона,
их тексты знаем просто наизусть...
Поговорим о том, о сем с тобою,
что происходит в мире, и в стране,
я так скучала - этого не скрою,
надеюсь, будет, что сказать тебе...
Поговорим за пачкою печенья,
сквозь легкий сигаретный дым,
о том, что приносило нам веселье,
о том, что придавало раньше сил.
О том, как много пережили вместе,
о том, о чем другим не стоит знать,
о жизни, о любви, судьбе без лести,
о том, что людям просто не понять...
Поговорим, посмотрим пару фильмов,
и несколько часов подарим сну...
Так было раньше... А теперь я сильно
надеюсь, что придешь... Я правда, жду!
Я верю, что настанет то мгновенье,
придет тот день, настанет этот миг,
немножко робко постучишь ты в двери...
а я открою - только приходи...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=529635
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 13.10.2014
Мені болить твоя глуха байдужість,
мені щемить колючий твій ігнор,
Та будь же чесним! Май таку ти мужність...
Давай зізнаємось, що все уже пройшло...
Минуло те, що нас колись єднало,
зійшло в нікуди, хоча, може, й не було,
виходить, я зовсім тебе не знала,
ми незнайомці, ми чужинці на всі сто...
Ти так любив "любити мені мізки",
Я так чекала, що все зміниться колись,
та все це марно...Все, тепер вже пізно...
Усі ці мрії так ніколи й не збулись...
Я марила тобою, завмирала,
молилась на парфюма аромат,
та в той же час душею відчувала,
що щось у нас пішло уже не так...
І поступово все скотилось нанівець,
засохли квіти подаровані тобою,
порвалась нитка, увірвавсь терпець...
І я здалась... Одна в полі не воїн...
Тепер вже пізно говорити щось мені,
Тепер вже пізно обіймати та просити...
колись ти сам, як від проблеми втік,
тепер благаєш в душу знов впустити...
Я витримала, знаєш, я змогла,
відплакати своє і все забути,
так, дійсно, я закохана була,
та зараз все - цього не повернути!
- Щаслива? - Дуже! - А чому одна?
- Ти знаєш, я багато зрозуміла...
Хай краще буде теплою душа,
ніж поряд крижане вороже тіло...
Ти довго бавився, ти грався в свою гру,
А я страждала, я мовчала і терпіла,
Тож, зараз йди! Запитуєш: "Чому?"
Бо я тебе, нарешті, відпустила!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527836
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.10.2014
Я так сумую за тобою...
Так, чорт забирай, сумую!
І це така смертельна зброя,
це почуття - наче Везувій...
Ерозія, що роз'їдає...
сліди лишаючи та шрами,
я від цікавості вмираю,
кому ти зранку вариш каву...
кого цілуєш до роботи,
кому жалієшся на днину,
про твої плани та турботи
тепер дізнатись неможливо...
Я так сумую за тобою...
Твій голос я ще пам'ятаю...
мовчання ж стало як стіною...
Дзвінка вже навіть не чекаю,
З гіпнозом не дивлюсь в мобільний,
в розмові згадую все рідше,
у пам'яті магічна сила,
стирати непотрібну нішу...
Напевне, все у тебе добре,
Принаймні, так я сподіваюсь,
хоч смс пишу... і вкотре...
стираю все, щоб не зосталось...
Добра тобі, тепла та миру,
і день за днем лиш посміхатись,
бо твоя усмішка - це диво,
і гріх ним не користуватись...
І ти живи десь там гарненько,
кохай, не трать життя впустую,
най щастям сповниться серденько,
хоч я все ж по тобі сумую...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525127
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.09.2014
На столі "Ліна Костенко"
Тричі перечитана...
записки, виписки, щоденник,
від склянки слід - відмітина...
і оксамитом згаса ранок,
туман бринить, втікаючи,
повільно тягнеться світанок,
встає сонце, палаючи...
З депо сонливо йдуть трамваї,
неначе чайки клекотять,
все місто тишком оживає,
і розпрямляє свою стать...
і загоряються віконця,
на варту сходять двірники,
природа тішиться під сонцем,
встають і вулиці й садки...
спішать кудись першопроходці,
крамниці виставляють крам,
до школи йдуть дівчата й хлопці,
ледь-ледь дзвенить щемливо храм...
осінній сплав повітря й кави,
газоном стихлий холодок,
день нОвий і життя настало,
асфальт кряхтить за кроком крок...
безсонна ніч уже минула,
і допінг нових почуттів,
і тихо в кріслі вмить заснула,
за спогляданням цих картин...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=524716
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 20.09.2014
Тяжка, безмежно вистраждана,
Свідома, суверенна,
Вільна, кохана, виважена,
Крихка, неоціненна...
Від ворогів звойована,
субтильна незалежність,
тиранам не підкорена,
сусідам протилежність...
Без сумнівів відстояна,
відбита із боями,
і горда, і нескорена,
кохана до безтями!
Калиною заквітчана,
вербою переплетена,
моральна і освічена,
оспівана, зашептана...
Із солов\'ями ранніми,
з дзвінкими голосами,
з думками небанальними,
з відкритими очами....
З людьми завжди привітними,
з теплом і палким серцем,
з думками своєрідними,
із кров\'ю з вмістом перцю...
З бажанням жити вільно,
просторість і безмежність,
Багатостраждальна, сильна,
МОЯ ТИ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ!!!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=519272
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.08.2014
Герої не вмирають!
Вони беззвучно йдуть...
До не ба відлітають,
у власну світлу путь...
Ті, хто стояв безстрашно
і сон наш боронив,
до неба йдуть відважно,
віддавши тут всіх сил...
Це ті, хто не боялись,
у ворога стріляти,
це ті, хто не злякались,
Вітчизну захищати...
Вони не знають страху,
і не бояться мук,
ідуть тернистим шляхом,
не знаючи недуг...
Вони для перемоги
прощаються з життям,
А матері в тривозі
жадають співчуття...
І ви всі незабуті,
і кожен з вас - герой!
і по Вкраїні чути,
небесний той конвой...
Ви ті, хто завжди сміло,
ідуть на ворогів,
ви ті, які зуміли,
терору дати бій!
І буде перемога!
За кожного із вас!
Хоча тяжка дорога,
ви - наш боєзапас!
Свічки у кожнім домі,
за пам'ять ваших душ,
і біль у кожнім слові,
і сльози ллють чимдуж...
Ви йшли за незалежність,
віддали своє все,
забули обережність,
ми не забудем це!
Герої - ви безсмертні,
і вам низький уклін,
боролись ви запекло,
щоб ми встали з колін!
Ви ті, хто несли прапор,
Вперед і до мети,
ви показали кату,
як мир свій берегти!
Нехай вас прийме небо,
і Бог вас боронить,
Ви відвернули пекло,
Дали нам з миром жить!
Сьогодні знову свято,
Ви дали його суть,
ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ,
ВОНИ В СЕРЦЯХ ЖИВУТЬ!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=519269
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 24.08.2014
Темно-синя сорочка,
точніш волошкова.
Одна серед тих, що ти любиш носити...
Парфюм,
Блиск машини,
І зачіска нова,
Ефектні манери,
Коштовності,
Квіти...
І безліч стосунків,
а серце порожнє,
Давно вже закрите від всіх посторонніх,
на людях
вороже
прихильні цілунки
а вдома
нікого
для всіх "поза зони"...
А зранку
так само
І знов все по колу
Робота
І дім
Все ті ж забаганки
по колу життя
фальшиві розмови
ні сил, ні емоцій, точніш їх останки
Три фото
для преси
і знову усмІшка
плейлист на повтор
злободенні турботи
а вдома все тихо,
ніяких ексцесів
улюблена книга
машина, банкноти
Моделі
акторки
знайомі сюжети
а в шафі чекає та ж синя сорочка
вона знов зачинена
замкнуті двері
тобі непотрібна
вона зараз
точно...
З ней поряд
лиш светри,
футболки
і майки,
і складена в стосик постільна білизна
одначе твій погляд
несе іншу варту
він постить всі лайки
звабницям різним
Вона лиш на фото
Просрочена давність
Хоча як й раніше
на зустріч чекає
це все несуттєво
вона ж неістота
у цьому вся складність
мовчить
і кохає...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=519156
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.08.2014
Тобі потрібна лиш картинка,
Лиш Барбі, що завжди у формі,
пустоголова і блондинка,
Нуль зсередини, лиш блиск ззовні...
З відсутнім баченням усього,
А головне - лиш посміхатись...
Все інше зайве, окрім цього,
Не думати, не забуватись...
І не чекати зайвих функцій,
Лишень стояти та сидіти,
Плюс декілька зручних інструкцій,
Необов'язково говорити...
А головне - щоб ззовні супер,
щоби гарніше все блищало,
і кожен рік заміна кукол,
бо інша вже цілком дістала...
І Барбі знову на полицю,
лиш погуляли, пару фото,
вона зовсім не здатна злитись,
і їй не звідані турботи...
А потім десь там через тиждень,
з полиці знов до п'єдесталу,
В Парижі, в Рим, Мілан чи Відень,
Вона лиш там, куди доставлять...
А що, із Барбі завжди просто,
Вона мовчить, вона покірна,
не знає ревнощів і злості,
завжди готова, завжди вірна...
Ну, що ж люби свою ти Барбі,
Нехай вона тебе втішає,
вигулюй, пести власну ляльку,
виконуй все, що побажає...
Бо ви одні одного варті,
тобі важлива лиш личина,
тож, розважай кохану Барбі,
вона твоя перфект світлина...
І Барбі буде тобі рада,
Вона розрадить, поцілує,
Вона - це все, чого ти вартий,
Це світ, в якому ти існуєш...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=519114
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.08.2014
Ты был первым, кто меня бросил,
кому я была не нужна,
Кто ушел, и оставил вопросы,
А на сердце лишил острый шрам...
Ты был первым, кто лишил меня шанса,
Кто не дал все обдумать, спросить,
Кто заставил меня обижаться,
И кого не смогу я простить...
А еще не смогу я и вспомнить,
Ты ушел... Да ты просто сбежал!
И ничем пустоту не заполнить...
И никак не затмить тот пожар...
Я пыталась забыть, уничтожить...
Хотя ты все следы уж замел...
Это жутко, кошмарно до дрожи...
Ты ушел, не знакомясь ушел!
До рожденья, еще до взросленья...
И ни разу потом не взглянул,
Ты ушел и без доли сомненья,
Без меня дальше в жизнь ты шагнул...
А ты знаешь, что значит плакать?
А ты знаешь, как это расти,
когда некого звать словом "папа"?
когда некого звать, чтоб спасти...
А ты знаешь, что детям в детсаде,
все равно, над кем подшутить,
Почему ты ушел? Чего ради?
Как ты мог так со мной поступить?
А ты знаешь, я сколько взрослея,
размышляла: "за что? почему?"
Вот за что я отца не имею?
Все равно до сих пор не пойму...
Тебе было плевать как училась,
как смогла говорить и ходить,
а я попросту в стену ту билась,
из извечных своих "Почему?"
Почему я тебе безразлична?
И не стою вниманья совсем?
Я что, дура? Не так симпатична?
Ты ушел иль сбежал от проблем?
НЕ хотел ты ни разу увидеть...
И узнать, чем живу и дышу,
Я устала тебя ненавидеть,
и вернуться тебя не прошу!
Ты хоть знаешь, насколько мне сложно?
Ненавидеть, не зная, кого...
Думаешь, это совсем невозможно...
Хотя это сложнее всего...
А ты знаешь, насколько непросто,
Все молчать...постоянно молчать,
Слать бесшумно проклены все в воздух,
И тихонько в подушку рыдать...
Честно, знаю, что ты существуешь,
А еще никогда не прочтешь,
Эти строки все тоже впустую...
Ты меня никогда не поймешь...
Это чувство, что некому верить,
Это чувство, что ты не нужна,
Ты ушел, оборвав нити смело,
Для тебя я совсем не важна...
Знаешь, даже тебе не желаю,
Ощутить всю ту жгучую боль,
Что тревожит, доводит до края,
Когда ты для кого-то лишь ноль...
Я тебя никогда не забуду,
Не прощу, никогда не пойму,
Ты ушел, ты сбежал, ты Иуда...
А я просто не йму ПОЧЕМУ?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=518976
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 22.08.2014
Життя дивно тече і складується...
Люди під "ніками" лиця ховають...
Час неквапливою стрічкою тягнеться...
Секунди біжать, хвилини зникають...
Швидко і довго втікає молодість,
в річку з краплин минуле стікає,
нам притаманна шалена холодність,
нас чуже горе уже не чіпає...
Зате нас хвилюють мода і вибрики,
капризи зірок, фільми, серіали,
всіх непокоять проблеми політики,
а на людей байдуже всім стало...
Коли Ви востаннє були в інтернеті?
Легко вказати години, хвилини...
Коли дідусю Ви читали газети?
Згадаєте, може, хоча би цю днину?
Коли не ховали лице під "ніком"?
Звичайно, героєм там бути простіше...
Критику слати в своїх анонімках,
Можливо, "вживу" було б цікавіше?
Любити в мережі, дружити по статусу,
Слати на "стінку" квіти - романтика?
Втікати з реальності, ніби ті страуси,
Життя в віртуальності уже зична практика...
Чужинці-сусіди і рідні - непотріб,
Все замінила скупа павутина,
Дивний, сучасний сьогодні світогляд,
а, може, така соціальна картина...
Може, так все і дійсно простіше,
Кричати в комментах, сваритись по скайпу,
Новини в мережі і завжди всі свіжі,
Просити у друзів на фото по лайку...
І тішити душу - рейтинг піднявся...
Флеш-моби, ігри заміняють реальність...
І не чекайте, свідомість не зміниться,
Всіх не турбує подібна банальність...
Речі стали не просто окрасою,
Бренди важливі, головує всім зовнішність...
Духовність тепер лиш банальна прикраса,
Верховні плітки і вічна молодість...
Сумління тепер, наче кошик очищений,
Delеte ... три секунди - нема зайвих файлів,
Всі псевдопроблеми із поспіхом знищені,
Питання відсутні - точніше вже зайві...
І кожного дня лиш логіни, паролі,
Скріни замість фото, життя віртуальне
усе поглинає, зникає поволі,
Важливе - онлайн ... А все решта - формальність...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=518968
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 22.08.2014
Так хочеться кричати в слід : " Не йди!"
"Не йди і все, назавжди залишайся!"
Не треба, правда, так потрібен Ти...
Не йди, або ж скоріше повертайся!
Нестримно швидко час біжить вперед,
втікають із секундами хвилини,
і ти ідеш, і це так нищить вщент,
існує щось, щоб вмить тебе спинило?
і повернуло б... ти потрібен тут,
і сльози вириваються безтямні,
вони - це слід емоцій, страху жмут
вони - це маркер, що прийшло прощання...
я знаю, якщо любиш - відпусти...
але, чорт забирай, занадто складно,
ти тільки повернувся, знову йти...
і знову це пекельне розставання...
Ти йди, але скоріше повертайся,
а я чекатиму, і буду звати долю,
а ще ти не нервуй і посміхайся,
і будь щасливий там, я тебе так молЮ!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=518564
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.08.2014
Щемливий погляд... скільки в ньому...
як віддзеркалення життя...
і радість, сміх, печаль і втома...
і миті слави й забуття...
всього лиш погляд, що здригає...
що не дає минути повз...
і в хвилю ніжно загортає,
і знову цих емоцій стос...
ну, не дивись ти так, послухай,
не здатна витерпіти це,
життя така нелегка штука,
потрібно пережити все...
ну, що лиш погляд, кілька літер,
але така є в нім жага,
він ураган, нестримний вітер,
в нім спека й холод не стиха...
твій погляд він такий разючий,
що краще аніж сотня слів,
у нім любов і трохи смуток,
що ти сховати не зумів...
ти дивишся завжди в обличчя,
твій погляд манить і пече,
він стрімко розріза повітря,
від нього зовсім не втечеш...
ти знаєш, ця нестримна іскра,
що майорить в твоїх очах,
вона і манить...справді...дійсно...
ти сам, напевне, помічав...
і навіть різні окуляри,
не приховають твій запАл,
твій погляд залишає шрами,
на серці, наче той кинджал...
щемливий погляд...скільки в ньому,
неначе все в ньому сплелось...
всього лиш погляд, просто слово...
по тілу знов пішов мороз...
і тихо бігають мурахи,
і серце відбиває ритм,
твій погляд - дорогого вартий,
він кращий за мільйони слів...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=518548
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.08.2014
Ти весь такий, немов би з іншого життя,
ти - нереальний, ніби вигадка, легенда...
і погляд твій дарує забуття...
і посмішка, що завжди невід'ємна...
Високий, статний, невимовний серцеїд,
з дитячим баченням себе і світу,
твоя поява залишає тривкий слід,
і відчуття " що ніде себе діти" ...
Тебе так невимовно хочеться любити,
тримати твою руку, бути просто поруч,
десь поряд тихо дихати і жити,
і відчувати... дарувати поміч...
І просто слухати, про те, як день минув,
що на душі, і що тебе тривожить,
і щоби, може також й ти відчув,
що хтось розрадить і, як зможе, допоможе...
Ти знаєш, що мені такОж болить,
коли у тебе щось не так, проблеми,
і серце замирає кожну мить...
і в мозку відмовляють мікросхеми...
Але життя такий картатий серпантин,
десь, може вгору, десь і спад буває,
ти будь щасливий, не важливо з ким...
нехай лиш доля від біди оберігає...
Ти просто там десь гарно й солодко живи,
кохай, твори, відчуй життя всі барви,
і відчайдушно, вперто до мети іди,
життя налагодиться, бо ти цього є вартий...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=518323
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.08.2014
Ти говорив, що ти мій брат століття...
Та що ж такого я зробила вже тобі,
що ти затіяв це страшне кровопролиття?
З сестрою не вчиняють так брати!
Ти клявся, що ми разом до останку...
Ти говорив, що вік не зрадиш...Захистиш...
Ми ж поруч виростали іще змалку,
за що ж тепер ти, Брате, мені мстиш?
За те, що не терпіла свого ката?
За те, що мріяла про краще для усіх?
За те, що я не вмію відступати?
А йшла вперед, коли вже й ти не міг!
За що я, Братику, перед тобою винна?
Що я зробила вже тобі не так?
За що ти б'єш, ти ріжеш мої крила?
І наступаєш підло по усіх фронтах...
Говориш ти всіляке. Я - фашистка???
То, що це я вривалась у твій дім?
Подумай, Брате, моя совість - чиста!
Не я топтала, відривала Крим!
А ти кричав. Все говорив "Бандери"...
Лякаєш танками, стріляєш прямо в лоб...
Не дочекаєшся від мене ти істерик,
Не винна я, це ти з мечем прийшов!
Не згідна я з тобою воювати...
Бо ми - рідня...У нас же спільна кров...
Але...вже не на часі відступати.
Ти сам зробив свій вибір, в бій пішов.
Ти думав, я маленька і тендітна?
не порятуюсь, з білим прапором піду?
Ні, Брате, знай, що твоя карта бита!
Ти сам себе втягнув у цю війну!
Кого послухав чи кому продався?
Оцей твій демонічний тимчасовий друг...
Він все брехав...А ти?.. А ти піддався...
Прирік себе й мене на біль цих мук!
Я все чекаю, що ти зрозумієш, Брате,
що твій начальник - деспот він, не друг!
Він виставив тебе повоювати,
а сам рахує лік своїх заслуг!
Ти зупинись, поки іще не пізно,
поки ти ще не знищив сам себе...
Та ти все колеш, наступаєш грізно...
За що я проклинаю так тебе!
Я вистою, не перший раз вставати!
Мої ж бо друзі - точно не твої.
І в бій піду, своє ж бо захищати,
Стріляти, бити, раз так хочеш ти!
Усе своє назад позабираю,
Не дам ні клаптику, це ти мені повір!
І ти страждатимеш за кожного солдата,
який поліг, бо Ти порушив мир!
А ти і далі змушений страждати,
Тягнути тихо за начальника ярмо,
Він каже йти тобі мене вбивати...
Це як же, Брате? Де ж твоя любов?
Ненавидиш? А ти й цього не вартий!
Слабких лишень жаліти можна, Брат!
Ти змусив мене сил не шкодувати,
щодуху цілити по тобі із гармат!
Щоб ти все зрозумів, Брат-Арлекіно!
Що вільна я, а ти й сьогодні раб!
Я вже давно сама собі країна!
Не хочеш миром? То я доведу і так!
Я незалежна, Брат, так буде, є і було,
І Крим поверну, злине прапор в небеса!
А твій начальник ...Він залишиться Х*ЙЛОМ!
Ти так і знай! Ла-Ла-Ла-Ла-Ла-Ла!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=516383
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 08.08.2014
Ви знаєте, як тишина дзвенить?
коли навколо стіни давлять...
як звучно телефон мовчить...
І неможливо стерти пам'ять...
Безшумно, тихо плине час,
і вихідні ідуть, як будні,
із гордості тривкий запас,
окреслює свою присутність...
Мовчить, беззвучно день іде,
та тягнуться хвилини вічність,
і ти ніхто, і ти ніде,
лиш музика приносить світлість...
Останки особистих снів
іще тримають на цім світі,
ідуть усі, лишають слід,
від зрад, образ різноманітних...
А дружба - лише пустий звук...
Набір із літер філігранних...
Не варта я імення друг,
і друзів мати теж не варта...
Нема образ, лиш пустота,
як поглинаюча безодня,
навколо пустка, німота,
повітря і душа спекотна...
А хочеться, щоб пішов дощ,
(не так як в фільмах для плаксивих...)
А просто змив сліди підошв,
що десь в душі понаходили...
Ти не потрібен...Ти - ніхто...
Як статус десь у соцмережі,
Тебе змінили, як рингтон,
обрид, не викликав залежність...
Ну що, лиш тиша - і вона...
довкола, хоча завжди поруч,
і плеєр в вуха, і пітьма,
мабуть, не краще із видовищ...
Та я не жаліюсь зовсім...
Лишень слова б кудись подіти...
Ось тут, на місці із рядків...
навічно їх з папером зшити...
Бо все навколо лиш мовчить,
лиш кава й музика сусіди...
ось так і йде за миттю мить,
і розчиняється в повітрі...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=515519
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.08.2014
Світанок ранній, випускний,
цей день чекали так багато,
він був на обрії всіх мрій,
і ось сьогодні вже день свята...
сьогодні вже не дітлахи,
сьогодні з юністю прощання,
і сонця промінь залюбки,
прочинить двері в життя раннє...
чудові сукні, в очах блиск,
ошатні юнаки і леді,
у мами трохи піднявсь тиск,
але, не страшно. то так треба...
провчившись одиннадцять літ,
ви покидаєте вже школу,
виходячи у новий світ,
вже не повернетесь додому...
останній раз учителі
говорять мудре для вас слово,
а далі - ви уже самі,
будуйте власну ви дорогу...
і кожен щось згадає з вас,
як на перерві гомоніли,
як зранку входили у клас,
як на уроках шепотіли...
як списували, врешті-решт,
як фізкультуру прогуляли,
і вечори згадавши теж,
забудуться оцінки, бали...
але тепер - усе пора,
хто скаже, що йому не сумно?
бо ви тепер - не дітвора.
ви - молоді, сильні, розумні.
останній вальс і звук дзвінка,
все...ось уже світанок.
і доля ваша гомінка,
веде вже не на школи ганок...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=502508
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.06.2014
Серпанок. Ранковий туман точиться містом і обвиває все, поглинає мегаполіс у свій полон. По ботанічному саду бігають офіціанти, прислуга, фотографи, купа друзів. Все оповоте ароматом квітів. Ошатні столи. Фонтани з шампанського. Бокали вина. Розмаїття барв. Але переважає білий. Як символ чогось чистого. Чогось нового. Охайного. Святкового. Ошатного. Музики поволі налаштовують апаратуру. Тамада звіряє сценарій. Майбутні родичі знайомляться одне з одним.
Він. Знервований. Виважений. Чорний костюм. Віддає маленькій племінниці обручки. Мала – віддзеркалення нареченої. Ніби міні-копія. З кошиком пелюсток. У нього тремтять руки. Бринить серце. Але ні жестами, ні ходою, ні бодай мімікою він намагається не виказати свого стану. Тільки голос інколи підводить. На щастя поряд товариші, друзі, рідні. Що не дають панікувати.
Вона. В білій сукні. З маленьким букетом. Як лялька. Нервує. Не може цього приховати. Все, про що мріяла збулось. Життя попереду. Довге і щасливе. Але чомусь аж сльози навертаються. Вони завжди як непрохані гості з’являються на очах. Чому? Саме зараз. Напевно, у найщасливіший день в житті. Руки тремтять. Але зростає бажання вже вийти до коханого. Ну, чому так нервувати? Та невже ж то таке буває, що спланували весілля, а потім ти виходиш в білій сукні, а він глянув і типу що, передумав. Ні. То чому так бринить голос? Чому у п’ятках відлунює ритм серця? Чому руки німіють? Ноги немов кам’яніють. Кожен крок дається напружено і схвильовано. Врешт,і все готово. Дружки попереду. Потім вона. Грає марш Мендельсона. Перші подружні обітниці. Відповіді так. Перші розчерки у документі, що з’єднав дві фізичних особи на папері та два люблячих серця насправді. Перші поздоровлення. Сльози щастя.
Перший подружній танок. Повільна музика. Так гарно. Потім пари поступово приєднуються. На танцювальному майданчику політ, тобто танок закоханих. Різного віку.
Єдині слова, що могла сказати Аліса через сльози щастя, що бриніли на очах: «А Анжелка справді на це заслужила». Міцні обійми Антона і несподівана відповідь: «Сподіваюсь, і нас це скоро чекає. Недарма ж ти впіймала букет нареченої!»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=502120
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.05.2014
Життя все плинуло. Якось мимоволі все змінювалось. Дні за днями. Антон переїхав до Аліси. Тож, приходилось вживатись разом. Щось змінювати у власних звичках. Вносити корективи. Йти на компроміси. Якось так дивно. Коли вдома тебе хтось чекає. Коли ти когось чекаєш. Коли не має часу, щоб просто побути наодинці. Навіть в душі. Але є в цьому щось солодке, ванільне та приємне. Якось так дивно, коли є до кого притулитись вночі, коли наснилось жахіття, є кого просто обійняти, щоб заснути, а іноді просто прокинувшись раніше є на кого подивитись, або навпаки відчути, що хтось оберігає твій сон. Що з'явилась п'ята стіна в квартирі, кремезна, і за яку завжди можна заховатись, як маленька дівчинка, просто відчувши свою беззахисність.
Ну, не будемо ідеалізувати. Не без конфліктів. Чомусь ця стіна інколи здавалась тупою крижаною глибою, яка просто не могла запам'ятати простих речей. Що зубну пасту потрібно закривати, що підлога – це місце для шкарпеток, тим паче використаних. І все в такому ж дусі. Не хочеться сказати, що чоловіки якісь нечепури, але практика показує, що вони просто не звертають уваги на подібні деталі. Ось це насправді вражає. Як можна забути поголитись? А ти потім ходиш з лицем, ніби тебе алергія побила місцями. Ну врешті, ми ж не забуваємо?)) Чи невже так важко інколи говорити дякую, що приготувала їжу, допомогти прибрати в квартирі. Але це я звісно перегинаю палицю. Люди всі різні. І тому недоліки є у всіх. Сама інколи влаштовую гармидер та забуваю про ввічливість. Ось чому потрібно сприймати і любити не за чесноти, а недоліки. Ось так і плинуло життя. Вже не дивної холостячки. А майже заміжньої пані. Так назвати Алісу зразковою дружиною було б важко. Ну, так, могла і поістерити. І як слід покричати. І забити на все. І забути про оточуючих,. І наробити купу помилок. І не готувати декілька днів підряд, харчуючись замовленою їжею. І влаштувати сварку. З криками «Ти сьогодні спиш на дивані», дарма, що такого в квартирі не було. Зате як гордо це звучало. Але чим гарні сварки? Ну, по перше, - це колосальний викид емоцій і вихід адреналіну. По, друге, кількість калорій, що спалюється рівноцінна 20 хвилин бігу. Ну, а головне, після сварок, завжди йде примирення. Воно найсолодше.
Кожен день дарував щось особливе. Нові зустрічі. Знайомство з його родиною, ну, як знайомство. Його батьки то мене знали, але як дівчину –школярку, підлітка, бунтарку, що далеко не позитивно впливала на їх сина. Тому на знайомство з батьками йшла як на ешафот. Тим паче потрібно було пройти двояку перевірку. Як господиня та як дівчина їх сина. Бо Антонові батьки приїздили в Київ. Чудово. Що ж? залишалось тільки бути собою, але якою? Бо, як показатись людям, від яких так чи інакше буде вирішуватись твій подальший благоустрій і, можливо, мир в твоїй майбутній родині. Як презентувати себе? Як лахудру, але господиню. Чи як красуню, але не надто зацікавлену в домашньому господарстві. Зрозуміло, що батьки очікували щось типу того. Але Аліса не хотіла бути передбачуваною. Розпланувавши все по крокам, вирішила бути собою. Просто собою. А як то буде? Ну, в будь-якому випадку це краще ніж вдавати із себе щось інше, когось чужого. Міряти образи можна, але потім же прийдеться щоразу вдягати маску і головне не забути дописувати роль, поступово доводячи її до кінця. Але, напевно, все сталося не так, як гадалось. Не дарма говорять, що найкращі речі в житті трапляються несподівано. Навіть не прийшлось діставати з шафи ляльку вуду, щоб впиватись в неї безліч маленьких голочок. Зустріч з батьками пройшла просто чудово. Саме цей й стало завершальним елементом у почутті щастя. Як крем на торті. Як пасок на спідниці. Як туш на віях. Тобто можна і без цього, але не так приємно.
Тож, ми лежали на ліжку і вираховували майбутнє. Весілля… Можливо навіть у ботанічному саду. Квіти сакури. Навколо природа, близькі люди та аромати квітів. Біла сукня та рожеві троянди. Чорний костюм та біле вино. Маленькі дівчатка, що йдуть попереду, та розкидають пелюстки червоних троянд та фонтан з шампанського. Родичі. Мама. Поряд. Щаслива. А потім медовий місяць. Десь в теплому куточку. Де тільки пісок, пальми та океан. Де не працює телефон. Де немає інтернету. Де тільки двоє. За руку. Биття сердець – головна музика. І життя, немов жувальна гумка. Такого ж ванільного аромату та яскравого смаку. Але таке ж недовговічне, бо все не може бути постійним. А потім знову робота. Люди навколо. Кожен з них приносить щось нове. При чому байдуже хочеш ти цього чи ні. Ніхто не запитує твого дозволу, щоб пролізти в душу. А цілі кожен вибирає сам. а потім обов’язково діти. Двоє. Чи навіть троє. І щоб перший хлопчик. Навіть імена повибирали Павло, та близнючки Ксенія та Марія. Так, цього вечора залишалось лише мріяти. Про близьке. Далеке. Інколи можливо й зовсім нереальне.
А потім Антон згадав, що купив мені фотоапарат. Новий, такий, як я хотіла. Майже професійний. Тож решту часу провели в позуванні на об’єктив. Дивна річ – фотокартка. Вона інколи приховує всю людську суть. Іноді змінює когось до непізнаваності. Фотошоп звичай прикриває деякі хиби, але саме фото може бути таким промовистим. Воно і тільки воно інколи здатне виразити злість, радість та купу всіляких емоцій. Перед фотокамерою можна грати різні ролі. Але найгарніше фото – щире. Без зайвих прикрас та добірного вибору найвлучнішої пози. Йому потрібно вірити. Тож, ми з усіх сил намагались не позувати, або навпаки вигадували чудернацькі ракурси, сміялись, придурювалися. Спалах засліплював очі. Фотки виходили кумедними. Але такими живими, як то кажуть. Може, вони й не несли ніякої культурної цінності. Але вони були відбитками нашого настрою, нашої близькості, наших почуттів. Вони були віддзеркаленням нас…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=502115
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.05.2014
Я теперь не играю в любовь,
не умею мечтать, улыбаться,
не хочу никого видеть вновь,
не хочу выбирать, ошибаться...
мне не больно, мне просто никак,
да таких же как я и не любят,
не целуют, и с кофе с утра
обнимая так нежно не будят...
Не обидно мне, просто никак,
на душе - пустота и осколки,
в зеркалах - отраженья- беда,
в день - пять кофе, стакан газировки...
Сигареты, да, правда, горой...
пепел нежно, как снег с них слетает,
запах дыма, как резкий конвой,
в свои сети зовет, завлекает...
Свежий ветер, цветов аромат,
влажный воздух и жаркое солнце,
из эмоций вчерашних салат,
уж испорчен и выброшен вовсе...
Просыпаясь, ложась снова спать,
не иметь ни вопросов, ответов,
снова всё, что прошло, запивать,
снова ждать окончания лета...
И не важно, зима ли весна,
Дождь иль снег, все совсем ведь неважно...
Холод лютый, иль зной и жара...
Мир, как-будто тот шарик бумажный...
Хлоп... и нету, что было вчера,
Хлоп...эмоций и чувств снова нету...
Хлоп...и всё...завершилась игра,
Хлоп... только пепел и дым сигареты...
Ничего и совсем пустота,
ничего в пустоте не осталось,
да не плачу я, хоть и слеза,
так предательски снова сорвалась...
Я ж не маленькая, правда, не плачу,
не реву я в подушку ночами,
просто слово"люблю" уж не значит
ничего...изменились мы сами...
я теперь не играю в любовь,
не умею мечтать, улыбаться,
день за днем пролетает и вновь...
не мечтать, не гореть, не влюбляться...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501964
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 29.05.2014
Ну а потім що? Слізні прощання зі Львовом та Марічкою. І довга дорога додому. Ох і не легко ж знаходитись в компанії двох молодих людей, які не терплять одне одного, але дорогі твоєму серцю. Тут кожна фраза, необережно кинута на бік одного, може бути каменюкою в сторону іншого. Еліс. Бідна Еліс. Відчувала себе, мов еквілібрист під куполом цирку. Один невірний крок, і вже ніяке «Аллє, оп!» не зупинить стрімке падіння додолу. Балансувати – єдине, що лишалось. Отже, так і доводилось. Атмосфера була напружена. Всю дорогу до Києва, вони, немов влаштували переможну боротьбу, хто більше мені до вподоби, і по-різному намагались довести власну спроможність. Ех, знали б вони тоді, що в душі мені зараз не хотілось бути суддею на ринзі, а просто бути спокійним жителем щасливої утопії, де всі люблять одне одного і не турбуються про місце головуючого в моєму житті. Врешті показались схили Дніпра і поволі стіни мого будинку. На вулиці я ще довго прощалась з Андрієм, потім з ще довше з Антоном і врешті потрапила в дім. Стіни помешкання,нагадували щось рідне і близьке. Щось, що не описати словами, щось, що втамовує спрагу в пустелі. Так, в гостях добре, але вдома краще. Своєї домівки таки не вистачає. І де б ти не був, повернення додому – це ніби казка. Тільки в цій квартирі переживалось стільки всього. І приємного. І не дуже. Іноді здавалось, що дах тисне на голову, а стіни поступово наступають на тебе, не даючи вдихнути бодай ковточок чистого повітря. А іноді зовсім навпаки. Ти тішишся, коли приходиш з роботи і можеш перевдягтись в старезний спортивний костюм і думати тільки про те, яку позу краще зайняти перед телевізором на дивані. А яка гордість накривала Еліс, коли вона показувала свої апартаменти по скайпу матусі. Свої. Ну, вже майже свої. Тоді все було так чуттєво. Хотілось щоб мама бачила все все все. Але вона далеко. Швейцарія. Місце надійних банків і смачних сирів. Місце моєї мами. Ех, а якби хотілось хоча б іноді з нею бачитись. Просто поговорити. Просто пригорнутись. Поцілувати не фотознімок у рамці на столі, а найдорожчу людину в житті. Але. Життя є життя. І потрібно рухатись далі. А куди далі? Так, на роботу тільки завтра. А ще вечір попереду. Точно. Потрібно подзвонити Анжелці. Що там ця мала істеричка? Так, от тобі й на... подзвонила на пару хвилин. А вийшло пару годин. Ну, так її ж не спиниш. Та і в мене вражень накопилось. Ось і «висіла я на дроті» почасти змінюючи пози або малюючи якісь примарні завитки на аркуші паперу. Так, це ніби допомагає зосередитись. Чи краще почути співрозмовника.
Потім ще півгодини розбирання сумок. Валізи, що привезли додому були значно більше, ніж ті, що були зібрані туди. Аякже, подарунки…сувеніри…кава…а ще мундштук з дерева, а що буду тепер «косити» під витончену та загадкову леді, поволі розтягуючи цигарковий дим через призму цього вишуканого знаряддя. Потім душ. Стояла і згадувала, як казково все було там, в іншій точці країни. А потім вирішила, що не потрібно так багато про це думати, а то змию з пінною водою всі враження. З думками про новий, вже щасливий сценарій, плюхнулась на ліжко, а давно вже до рук не потрапляв мій сірий блокнот, де на першій сторінці красувався надпис: «СПІЛБЕРГ», при чому писав знайомий графіті-мейкер, і вони викарбувались неначе були з типографії. А, так, сценарій починався з осені. Чому саме ця пора навіювала романтику. Не знаю, де зв'язок між дощами і любовними історіями, чи між туманом та пристрастю, але, якось так склалось, що різнобарв’я зовнішнього світу, наскрізь проникає в душевний колорит. А, може, просто в період холодів так хочеться просто обійняти когось сильніше. І не відпускати. Стоячи посередині парку. Вдихати запах зів’ялого листя та чоловічого парфюма. І нехай на вулиці стає все прохолодніше, і небо плаче дрібними сльозами, а на серці все теплішає від кохання та насолоди один від одного.
Смішно якось, але на думку спала дівчина, назвімо її Яна, що ще ні разу в житті не кохала. Така собі «людина у футлярі». Яка завжди відгороджувала себе від зовнішнього світу. Від того і любила осінь. Бо вона була такою ж песимістичною, плаксивою і брудно-гнітючою. Кожного дня Яна виходила надвір. І морозне повітря викликало мурашки по тілу. Вона не вірила в кохання. Така собі казочка для слабких. Невже не можна життя прожити самому? А що, невже потрібен хтось, щоб відчути себе повноцінним? Для чого витрачати своє життя на приготування їжі та прання шкарпеток? Чому взагалі вірити людям? Вони ж зрадливі тварюки, що не мають почуттів і співчуття. Щодня для неї існувало тільки навчання, де немає товаришів чи друзів. Де тільки сіра маса навколо. Де конкуренція вище людських відносин. Закон джунглів вище за Біблію. життя... ніщо інше як прогулянки по парку. Роками. Прямо. Направо і 2 кругових алеї. Все просто. Життя простого оглядача. Не спиняючись, ні з ким не розмовляючи…навколо фонтану і знову додому, де на повну грає музика, де ніхто не витягне тебе з власної нори. Теплої, затишної. Цим вона довічно хотіла застрахувати себе від розлучень, образ, зрад. Ось і цього дня Яна прямувала по звичному маршруту. Навушники у вухах. Там добірка слізних пісень про самокопання. Вона - не емо. Вона – ніхто. Так, просто випавши із суспільства, вона випала з життя. І жити більше немає для чого. Тим паче, що єдина близька людина – бабуся вже 40 днів як полишила цей світ. Тож, Яна залишилась сама. Було ні до кого пригорнутись і розповісти про наболіле. Ніхто не чекав вдома із гарячим борщем. Ніхто не говорив «На добраніч». Нікому було сказати «Дякую» чи «Я тебе кохаю» . життя познущалось з неї. Зіграло в жорстоку гру. І жити не було для чого. Тож, це була остання її прогулянка. Останній шанс побачити осінь. Обійти знайомий маршрут. І піти з парку і з життя разом із осіннім листопадом. Опасти додолу червоним кленовим листом, ніби кружляючи у повітрі, ще раз нагадати про своє існування. І коли вже останнє коло було позаду. І кроки ставали все швидшими. Назустріч висоті. Чомусь новому. Незвіданому. Вона відчула раптом, як хтось осмикнув її за плече. Повернулась. Перед нею стояв хлопець. Високий, статний. В чорному пальто та з сірим шарфом. Темноволосий. Його сині очі впритул дивились на заплакане обличчя Яни. І він сказав:
-Дівчино, у вас щось трапилось?
-Ні, - з тяжким видихом відповіла Яна.
-Ви впевнені? Вам точно не потрібна допомога?
-Ні, дякую…Та й навряд чи незнайома людина взагалі здатна допомогти, а тепер, якщо я задовольнила вашу цікавість, можна я піду?
-Та будь ласка. Але ви помиляєтесь. Інколи незнайома людина може стати у нагоді, та допомогти вирішити навіть найскладніші завдання. Та й ще в одному ви не маєте рації. Я вас знаю. Я вже деякий час за вами спостерігаю. Тільки не зрозумійте мене неправильно. Я просто не наважувався підійти.
-Ой, залиште подібну нісенітницю для більш безхребетних дівчат. Не напружуйте себе, вигадуванням чергової брехні. Просто я не та, що вам потрібна…
-Ви впевнені? Просто вислухайте мене. Не приймайте рішення поспіхом. Я помітив, що ви завжди приходите о п’ятій вечора. Ніколи не виймаєте навушники з вух. Ви пришвидшуєте ходу, коли, напевне, змінюється ритм у плеєрі. Ви сумуєте, коли опадає листя. Ви проводжає падаючий лист очима. Ваші очі кольору сірого осіннього туману. Такі ж непрозорі, виразні та чомусь повні смутку. Ви завжди йдете вздовж алеї, до кінця паркану, потім звертаєте до фонтану, затримуючись, щоб подивитись на падаючі додолу краплі. Потім дістаєте монетку і кидаєте її, ніби хочете ще бодай раз повернутись сюди, щоб поглянути на величні і кремезні дерева. У ваших очах застигла "примара болю". І навіть годуючи білок, які напевне вже вивчили Вас в обличчя, і, мабуть, є Вашими найкращими друзями, бо тільки вони здатні відчувати доброту і щирість від фальші, Ви сумуєте. Я спостерігаю за Вами вже майже всю осінь. І за цей час я бачив все. Як вітер куйовдив Ваше світле волосся. Ніби втручаючись у Ваш звичний вигляд, додаючи ноток деякого бунтарства, що робило Вас ще більш неземною. Я бачив, як сонце віддзеркалювало Ваше ластовиння. Придаючи Вашому обличчю яскравих ноток веселощів. Я спостерігав, як краплі дощу покривали Ваше обличчя, ніби надаючи вашим віям ще й природних сліз, адже вони вже й так звикли до вологи на Ваших очах, що мов два озера, такі ж бездонні, глибинні і повні води , що аж вихлюпується через край слізьми. Я бачив багато. Але я ні разу не бачив бодай проблиску посмішки на ваших очах. Бодай промінчика, що розімкнув би ваші губи, кольору стиглої малини. Саме тому я і не міг наважитись підійти, аж до сьогодні. Коли я помітив зміни. Ви не кинули монетку до фонтану. А, отже, і не збирались більше сюди повертатись. Ось тому я і вирішив діяти. Якщо не сьогодні, то ніколи. І я не прошу занадто багато. Я прошу лише приділити мені деякий час . я чогось насмілюватись собі уявити, що напевне Ви любити чай, чорний, без цукру. Тож, чи не погодитесь Ви випити зі мною чашечку, якщо бодай в чомусь я не помилився…
Яна не могла зрушити з місця. Те, що вона почула все більше дивувало її. Він був абсолютно правий. В усьому. Але саме це і лякало. Вона ж так звикла втікати. Від усіх. І в голові промайнула чомусь лише одна думка, а чому б і ні? Якщо це останній день мого життя, чому б не прожити його якось інакше?
-Я згодна, - єдине, що могла сказати вона.
Але хлопцю і цього було досить. На його обличчі можна було прочитати шалену радість.
-До речі, мене звати Олександр.
Ці слова ніби стрілою пронизали свідомість. Так звали тата. Який ще 7 років назад загинув з мамою в автокатастрофі. Вони так і не дожили до випускного балу, так і не побачили, як вона росла, як варила перші борщі, як смажила перші котлети, як потім не пішла на випускний, бо бабусі було зле, як не хотіла зайвий раз виходити на вулицю, як отримала медаль і атестат просто з рук директора в коридорі. Як вступила на бюджет до одного із столичних вишів, як вже 2й рік вдало вчилась, як захворіла бабуся, як не було коштів на найнеобхідніше. Як тремтячими руками виривала свій кусень життя, як вигризала своє місце під сонцем. Як до останнього боролась. Намагалась бути прийнятною до суспільства. Як ледве зводила кінці з кінцями. І потім врешті втративши останнього проводиря по життю, і отбувши всі почесті, здалась. Все, не витримала. Натягнута струна піддалась натиску і просто луснула. Тихо. Не привертаючи уваги. І тут, звідки взявся цей Олександр? Порушивши всі плани. Не даючи довести до кінця початі наміри.
--А Вас? Царівна НесміЯна?- продовжив він.
--Дивно, але й тут ви дещо здогадались. Я – Яна.
-- Ось, бачите, я хоч і незнайомець, але напевно таки не просто так ми зустрілись. Тут неподалік є кафе. І може лід у ваших очах все таки відтане, і ми зможемо поспілкуватись, я навчу вас радіти.
Вона мовчала, дивилась на нього, як на прибульця. Ну, не звикла Яна прибирати свої шпичаки. Все, навіть погляд штрикав інших. Вона не вірила в людську приязність. Вона не звикла до оточення. А воно, зазвичай не приймало її.
Але Олександру вдалось зробити неможливе. Він її розговорив. І так годинами вона звикала до його синіх очей, що так пильно дивились на неї і ловили кожне її слово.
Так не закінчилось її життя. Таким чином, саме фініш став стартом. Початком чогось нового.
Через 3 роки картина повторилась. Вона. В довгому пальто сміливо крокувала по парку. В ушах навушники. В плеєрі музика на повну. На вулиці листопад. Вона йшла, задивляючись на листя. Знайомим маршрутом. Вздовж алеї, до паркана. Потім до фонтана. Де вимушена зупинка. Тільки в кишені чомусь не знайшлось дріб’язку. Вона почала порпатись в сумці. Відчула раптом, як хтось осмикнув її за плече. Повернулась. Перед нею стояв хлопець. Високий, статний. В чорному пальто та з сірим шарфом. Темноволосий. Його сині очі впритул дивились на обличчя Яни. Він був не сам. З ним була дівчинка. Маленька, білява, з синіми очима та ластовинням. Витягнувши навушники Яна почула:
--Мам, а сьогодні в дитсадку, Олег подарував мені шоколадку! І тато пообіцяв, що ми підемо до нашого улюбленого кафе…Правда, тато?
--Правда, Сонечко.
--Ну, раз ви вже все вирішили, то ходімо. Тим паче я так хочу чорного чаю, без цукру.
І з цього парку попрямували вже троє. Кроки ставали все швидшими. Вони сміялись так, що люди, що йшли повз ще довго повертались, щоб оглянути молоду родину. Що заслужила щастя. І дівчина, тепер вже мати, що так довго чекала на посмішку долі. І хлопець, тепер вже тато, що навчив її радіти та подарував справді нове життя, злет в небо на землі та просто своє кохання, що допоміг крижаній королеві відтанути, що навчив НесміЯну посміхатись. І на їх маленьке диво, що мало вдачу від тата, терпіння від мами, і головне їх загальну любов і підтримку.
Якась така, скоріш історія, ніж сценарій вийшов у Аліси. Її уява видала таке бачення. Можливо занадто попсове і класичне. Банальне. Але це те, що вийшло. І засинаючи, саме картинки з даного епосу крутились в голові. І чомусь вони і приспали таку виснажену, але щасливу дівчину. Тим паче, що скоро вже робота, весілля Анжелки, купа повсякденного буття, що безчесно зжирає весь час, а на душі все роївся присмак романтики. Тому виплеснувши його на папір, з відчуттям виконаного обов’язку можна сміливо було засинати. А там у світі мрій мандрувати дорогами того парку і споглядати за наступними витворами власної уяви…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501928
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.05.2014
Так, все було попереду. І так, якось дивно, що тут, в незнайомому місті на мене чекало те, чого не було вдома. Чого так не вистачало. Чого так хотілось. Чорт. Іноді, знаходячись вдома, я не могла не відчувати себе самотньою. Абсолютно. І ніби в телефоні купа номерів знайомих та друзів. А в голові низка ідей щодо посиденьок чи якихось витівок. Це все байдуже. Бо все якось так складалось, що у всіх находилось багато справ. Чи то час такий, що люди, мов щури розповзаються від тебе. Чи ти їм не підходиш. Чи вони тобі. І ти сидиш на підвіконні. Просто спостерігаєш як навколо тебе люди гуртуюся. Як по вулиці йде дівчинка з трояндою в руці. А поряд парубок, що поправляє їй шарф, дбає, щоб проблиск щастя в її очах не затьмарився. І вони йдуть по вулиці, і на заздрість оточуючих, спиняються тільки, щоб подарувати поцілунок один одному. Так гарно. А ти в цей момент шукаєш очима чергову сигарету, щоб нікотином заглушити свою самотність, бо всім тебе не помічають. Ти ж бо не людина. Ти – тінь. Що не відчуває, що не може ображатись, що все розуміє, що у всіх є свої друзі. Свої. А ти, що ти? Ти є завжди. Ти ж тінь, що нікуди не подінеться. Зручно, напевно. А по вулиці й далі просувається ця пара закоханих. А як би тобі хотілось так. З коханим. І щоб довга троянда в руках. Обов’язково червона. І з блиском в очах. І з теплом в серці. І щоб розбігтися вдвох і розігнати зграю птахів на асфальті. Якось по-дитячому. Але чомусь іноді так хотілося б. а так ти сидиш і просто себе жалієш. На підвіконні. І, коли кава вже не лізе в горло, а черговий ковток розганяє по жилам біль, ти сидиш і починаєш плакати. Сама. В темноті. На підвіконні. І розумієш, що ніхто не помітить. Ніхто нічого не запитає. І від цього починаєш себе ще більше жаліти. Так проходять години. Сидиш і спостерігаєш, як маршрутки та автобуси повільно курсують одними і тими ж вулицями. Як павуки. Заручники однієї павутини. Весь час одним і тим же маршрутом. Щоразу. Щодень без змін. А когось же вони відвозять додому – даруючи радість зустрічі з близькими. А якісь родини роз’єднують, відвозячи у відрядження. Ось так. Так і думки в твоїй голові - щоразу роблять один і той же маршрут по тим же коліям. Курсуючи від однієї зупинки до іншої. Ось так минають вечори. Як прості сірі будні. Людини. Звичайної людини. В футлярі.
Але у Львові все було зовсім по іншому. Тут ніби й оточення інше. І люди привітніші. Тільки тут вечорами у затишних кнайпах тебе огортають пледом. Закутуючись в який, і вдихаючи змішану квітесенцію з кавового та медового аромату, забуваєш про все навколо. Життя починає налагоджуватись. Тільки тут, добре попоївши в кафе, ти можеш півгодини сторговуватись з офіціантом за ліпшу та приємнішу ціну. Тільки тут різнобарв’я морозива змішується з ванільним ароматом солодкої вати. Все це загортає, оточує, надихає… Звучить як реклама. Ну, а що поробиш. Робота все таки впливає на побудову речень та саму свідомість особистості. Маємо те, що маємо.
А ще тут Аліса, ніби, провалившись в кролячу нору, як у відомому творі, відчувала присутність зовсім іншого світу. Зовсім інших стосунків. Взагалі просто змін. Чогось нового.
Тут оточували люди. Які просто були поряд. Вміли слухати і відчувати щось те саме. Та не мали тягаря попередніх стосунків, будучи майже незнайомцями огортали тебе увагою і турботою як рідні. І від цього хотілось чи то кричати, чи плакати. Хотілось зібратись на Говерлу, як найвищу точку України, подивившись вниз, уявивши собі сьогочасне суспільство просто закричати, і власними настановами не дати останнім дружелюбним людям вмерти. Чи просто заволати і звільнитись від власного болю, негараздів і накопиченого, не давши ні шансу самознищенню.
Але зараз все йшло чудово. Настрій був піднесений. Вечірній, а точніше вже майже нічний Львів чекав. Нові враження були вже за рогом. Тож, треба було сміливо слідувати за покликом серця. Не дати собі задихнутись буденністю і самокопанням. Я з впевненістю робила кроки на підборах, стоптуючи бруківку. До 3ї ночі набір шумної компанії, веселих музик та різнобарвних свіловипромінювачів затьмарював мою свідомість. Все це перетворювалось у хмільно-галасливий згусток і відкарбовавувалось в моїй пам’яті як слайди, красиві та яскраві фотознімки, що привертають увагу. Взагалі, в цей момент не існувало проблем. Існувала тільки шалена динаміка та радість. Нарешті. Відпочинок. Такий бажаний. Такий необхідний. І ти тільки частина натовпу. Але саме це і затягує. Коли поряд незнайомі люди. Коли можна просто розслабитись, робити те, що хочеться і зняти маску стальної леді. У вирі емоцій час спливав непомітно. І, тиняючись старим містом, коли туман накривав з головою, і здавалось, що ти немов у стакані з сметаною, ладна в ньому розчинитись. Потім наша галаслива компанія натрапила на фонтан. Дивно, але в цю ніч він працював. І бризки води вабили своєю чистотою та красою. Тож, не довго думаючи, всі відчули непомірне бажання спробувати, а як це купатись у фонтані. Ми стояли в самому епіцентрі. Ранок ще ледве народжувався. І його прохолода надавала тій воді, що стікала з обличчя, рук, одягу, ще більшої насолоди. Дорослі. А поводили себе як діти. Але це ще раз доводило,що інколи варто казати собі «так». Шаленство. Можливо. Але приємне і непомірне. І чому б і ні? Якщо хочеться. Тож, близько 4ї я забігла до передпокою готелю, де на мене, мокру, але дивнощасливу здивовано дивилась дівчинка з ресепшену. Пробігаючи повз, я попросила ключі. І вона, сказала, що мене вже декілька годин чекають. Тут здивування охопило моє обличчя. Хто? Що? Невже Андрій раніше повернувся? Чому і як? Я не знала. Тому просто побігла коридором і те, що я побачила, мене взагалі приголомшило. Там, в кріслі сидів Антон. Так, він приїхав. Ось чому так довго не говорив і не дзвонив. Приїхав. Бо Львів – це місто для двох. Взагалі Земля – це місце для двох. В мене не було слів, були лише емоції. Я настрибнула буквально на нього. Мокра та щаслива. Він був шокований. Але теж осяяний посмішкою. Здавалось, що все вирішилось. І не існує нікого. Тільки ми двоє. Подальші декілька спільних годин не можуть обговорюватись. А потім ми насолоджувались нашим відпочинком. І останнім днем у Львові. Вештаючись вулицями і купуючи різні дрібниці чи то пак сидячи на лавках і читаючи свіжу пресу. В повітрі зависла атмосфера насолоди. Андрій подзвонив о третій. Якраз час збиратись. Але мені потрібно було ще попрощатись з Марічкою. Адже вона була вагомою частиною Львівської історії. Моєї історії. Отже, ми вирішили посидіти вчотирьох на Високому Замку. Так сказати закінчити історію на високій ноті. Щось це нагадувало побачення наосліп. Не майстер я зводити людей. Але так сталося. І здається розмова точилась, непомітно тягнучи за собою вечір. Ми просто сиділи, періодично підкріплюючи свій організм чимось вагомішим ніж пісні, до речі, Андрій привіз гітару, та насолоджувались заходом сонця. Може, останнім у такому складі. Що поєднує людей? Це для Еліс, так і залишилось загадкою. Що змушує бути разом та ще й тішитись з того? Напевне так влаштований світ, що деякі притягуються, а інші навпаки не можуть бути разом…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501741
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.05.2014
Вдыхая аромат пионов
и запах терпкого жасмина,
смотреть восход такой бездонный,
и солнце будто с пластилина...
мечтать о море, теплом лете,
о мире, о тепле и пляже,
не знать о том и кто ты, где ты,
о дате, дне не думать даже...
и мысли, чтобы замолчали,
лишь пустота и шум прибоя
чтоб чайки вдалеке кричали,
и это всё: лишь только море...
два ряда волн, прыжки дельфинов,
дыханье ветра, гладь песка,
и запах сока апельсина,
и неба даль совсем близка...
но это там - в мечтах о лучшем,
пока - восход, цветочный запах,
вокруг жара, на сердце - стужа,
весна сжимает в своих лапах...
и пять утра, и чашка кофе,
туманность, тихий уход ночи,
банальность, глупость да и только
блокнот и эти пара строчек...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501523
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 27.05.2014
Сколько сказано праздничных слов,
столько слез на минутах молчанья,
сколько сильных героев ушло,
их всех вспомним со светлой печалью...
сколько крови тогда пролилось,
сколько юных сердец вмиг разбилось,
это было ужасно...и мы
должны помнить, как это случилось...
все герои сегодня уж деды,
или бабушки с блеском в глазах,
и они добывали победы,
защищали, забыв боль и страх...
Вам спасибо, родные, за счастье,
жить на вольной свободной земле,
за незнанье войны и ненастья
и за мир в нашей светлой стране...
Подвиг ваш никогда не забудем,
важность ваших заслуг сохраним,
вы - герои, что мир дали людям,
память мертвым и слава живым!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497789
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 09.05.2014
Сквозь весенний и робкий туман,
сквозь мимозы скупые цветенья,
в первый раз мое сердце отдам,
в первый раз проявляю смиренье...
я до этого даже не знала
и не верила вовсе в любовь
разонравилось мне одной плавать,
в жизни путь свой искать так одной...
мне бы только прижаться к тебе,
как к стене, за которой покой,
доверять не лукавой судьбе,
знать, что ты не умчишься к другой...
сероватая зелень в глазах,
и улыбка, простая небритость,
как же хочется громко кричать,
позабыть про свою неоткрытость...
я б пыталась тебя вдохновлять,
и стихи уж давно б не писала...
приносила бы завтрак в кровать,
тихой, робкой, смиренной бы стала...
я б навеки осталась с тобой,
и не важно в раю ли, в аду,
в первый раз я узнала любовь
в первый раз быть одной не смогу....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=490060
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 03.04.2014
уж не пишу стихов и запылилась проза...
не вижу цветных снов, на сердце лишь морозы...
и не даю пустых, фальшивых обещаний,
вокруг лишь пустота, нет сил и нет желаний...
сопливый happy end... нет места для истерик...
стоп время, гаснет свет... и нет пути на берег...
мы просто, как герои сопливой мелодрамы...
люди идут, приходят, лишь оставляют шрамы...
нет сил уже подняться... и опустились руки...
не время улыбаться... и нету сильной муки...
всего лишь пустота, что душу заполняет...
и холод - не болит... он бьет, он жжет, пронзает...
и нету сил дышать... и нет желанья слушать...
лишь хочется молчать... закрыть замком всю душу...
и хочется лежать, сжимая одеяло...
и ночь длинной всю жизнь... а этой мне так мало...
и хочется забыть все облики и тени,
исчезнуть...быть забытой и близкими, и всеми...
лежать во тьме смотреть, как блики света меркнут,
как звонко в пустоте мой прежний вид уж свергнут...
не плакать, нет, ничуть, а просто так в молчанье...
уткнуться в пустоту, уйти в самокопанье...
вернуться? может быть, когда-то, но не скоро...
сейчас хочу молчать, простите, все, кто дорог...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=487856
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 24.03.2014
мамо, ти знаєш, як страшно, коли серед ясного неба
по вулиці маршем йдуть танки...мамо, чому ж це так треба?...
мамочко, Боже, як лячно, коли вже знайомих забрали
в армію... вони й вже присягу країні служити віддали...
мамочко, що ж це? чому так? ми ж бо сусіди давно вже...
що ж ми тепер вже війною, вирішим, хто переможе...
ненько, це ж наша вітчизна, сльози самі виступають...
коли Олімпійські медалі наші в бою здобувають...
коли наша спільна команда в футболі виборює місце...
коли закричати ти хочеш: "Пишаюсь, що я Українець!"
мамо, а зараз вже страшно...ми ж бо готові до бою...
хоча не хотілось би так нам...залити весь Крим тою кров'ю...
мамо, ми стільки вже вміли, поволі вставали з колін вже...
мамо, не хочу руїни...знаю, що всім не байдуже...
дай Боже, миру нам, мамо...ясного, синього неба...
я так не хочу війни, мам, правда, війна нам не треба...
хочеться жити й кохати, вільно вдихати повітря,
мамо, дай мені сили, оце пережити страхіття...
хочеться знову заснути, прокинувшись - глянути вгору...
а там все спокійно, розкішна і мирна країна довкола...
дай Бог, на краще минеться, і мир запанує у нас вже...
Вкраїна ще наша всміхнеться...добро на землі переможе...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=486646
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 18.03.2014
длинный, растянутый и до боли знакомый свитер...
на голове то ли пучек, то ли просто безобразие...
и взгляд, как прокаженный, как будто резкий выстрел...
и каждый новый день, как вызов, как препятствие...
болит всё так в груди...и ноет почему-то...
а люди всё идут... всё врут... всё путают...
как карты из колоды, кто туз, кого уж бито ...
а кто игру покинул, забыв былой уют...
я плакать не могу... да как-то несерьезно,
когда к тебе с шипами, когда с ножом в спине ты...
а знаешь, что так больно, тоскливо и курьезно?
что это были близкие, люди "с одной планеты"...
ты словно та игрушка...что превратилась в мусор...
тебя как будто нет, а, может, и не нужно,
вот только, словно тень ты, всё ходишь рядом с грустью,
и шрамы добавляют извне, хоть не наружно...
устала...просто сил нет, весна как-то не мила...
и каждый день минус один...вчера еще любимый...
эй, люди, дайте знак, земля, чтоб не кружила...
я правда так устала... я правда отлюбила...
конечно, соберусь, и вновь так поднимаясь,
с восходом снова солнца, лишь я и верный плеер,
я оглянусь немного, и в свитер одеваясь,
пучек вновь завяжу, забыв проблем тот веер...
а вы ... не плюйте спину, шипов так не вонзайте,
не бейте безразлично о скалы равнодушья,
а тихо уходите, бегите, исчезайте...
раз больше в вашей жизни моя роль вам не нУжна...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=485322
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 12.03.2014
їй майже двадцять три...вона іще дівчина...
струнка... довга коса... в косі - гроно калини...
на голові вінок з волошок і колосся...
а небо - маків цвіт, подій всіх відголосся...
в вінку - купа стрічок, цікавих, різнобарвних,
їх рівно двадцять п'ять, червоних, зеленавих,
і синіх, і рожевих, білих, жовтогарячих,
і ще відтінків з двадцять, всі сплутані добряче...
одна стрічка пропахла морським бадьорим вітром,
фортецями і сонцем, дитячим жвавим сміхом,
а інша гомонить про шахти, терикони,
і про футбольний світ, фігур кутих мільйони...
а третя вже шепоче про каву, шоколад,
політ, "Високий замок" і волі аромат,
четверта гомонить про вал і про собори,
Антонія печери, гармат воєнних море,
а п'ята розмовляє про вечори Диканьки,
про галушки, про шведів, Вакули обіцянки...
а шоста вже тріпоче про велич сил "Дніпра",
про битву за все місто, що досі ще жива...
а сьома знову вторить про джаз, музиків, фільми,
про арки і музеї, і про фонтанів зливи...
а восьма промовляє про "Ковалівський парк",
Осьмьоркіна музей і театральний смак...
дев'ята веде річ про Сіверський Донець,
про металургів славу, "Зорю", і бій сердець...
десята каже гучно про річку, що мов вуж,
про "Бавку" і Ротонду, всю єдність людських душ...
наступна розмовляє про козаків звитяги,
про Вернісаж і ГЕС, про українські стяги...
дванадцята рече про "Чорноморця" берег,
Потьомкіна і замки, і моря тихий шелех...
тринадцята віщує гостинне файне місто,
про "Кришталевий жайвір", про "Ниву" урочисто...
а та, що стоїть поруч співає про порти,
і Херсонес, і скелі, і кораблів борти...
п'ятнадцята говорить про Лесі віршів плин,
про Любарта, "Богдани", і, врешті, про "Волинь"...
шістнадцята не змовчить про слобожанський край,
про "Казку" і альтанку, про Чехова "врожай"...
сімнадцята повинна столицю першу знати,
Свободи площу, "Металіст", Держпром не забувати...
наступна має славить Каменяра Вкраїни,
і вулиці казкові, вертепів цілі зміни...
а від сусідки лине той жита аромат,
і підвісні мости над річкою шпагат...
двадцята заведе до міста "Дикий Сад",
де кораблі будують, де парків рясний ряд...
за нею йде така, що лине, наче пісня,
це Буковинський край, де від краси аж тісно...
наступна з Канських гір люб'язно всіх стрічає,
як мати всіх синів велично прославляє...
і Заходом Поділля прониклась двадцять третя
від міста, що над Бугом, гостинність йде від серця...
і та, що майорить, ріненько, не остання
з домівки президента, історія ще рання...
остання ж, може й перша, це серце і душа...
"Динамо", дніпра хвилі не купиш за гроша...
всього лише вінок, та він є неподільний...
дівча іще мале, та вже і мужнє, й сильне...
одні її тягнули в берізок гай казковий,
а інші дали руку і обіцяли зорі...
але вона стоїть, вмиваючись сльозами...
розгублена, мала, довкола поле й мальви...
та все ж вона іде, неспішно, неквапливо...
в дорозі все будЕ і сонце, і, може, й злива...
лиш просить: "не чіпайте!" уже кричить: "Залиште!"
хай знову солов'ї розімкнуть дану тишу,
хай спинить маків кров на небі загоратись,
ви дайте їй іти, їй є вже чим пишатись...
лишень вінок не руште, і стрічок не рвіть люто...
вони єдині, це навіки...так бУло...є...і буде...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=483267
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 03.03.2014
так, мене ж так неможливо покохати...
мій скажений та колючий норов опіка...
я ненавиджу терпіти і чекати...
в мене шквал емоцій, вир, ріка...
так, я зовсім з леді не подібна,
я не дівчина з обкладинки, з тв,
часто сперечаюсь, та й не надто здібна
ще й не сподіваюсь, що це все мине...
я не лЮблю модні серіали...
з самого дитинства вболіваю за футбол...
але дуже хочу, щоб мене запам'ятали...
хочу, щоб у мене була рідна кров...
я ніколи не чекала на весілля,
бо то як - мене ж не можна полюбить...
може, це самокартання чи самонасилля...
але ввечері так у душі болить...
я ціную тих людей, хто завжди поруч
чи ділами, чи то просто на словах...
тих, хто створює свою долю власноруч
тих, хто помагає відганяти страх...
я не знаю, і чому так сталось...
що мене так неможливо покохать...
звісно,я на краще сподіваюсь...
але я не знаю варто чи чекать...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=479980
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.02.2014
не смотри ты так в мои глаза, я боюсь исчезнуть, утонуть,
оттого и катится слеза, оттого сжимает комом грудь ...
мы не дети и не надо этих слов, мол люблю тебя и жизнь отдам...
ты касаешься лишь взглядом, ну, а я...не могу не дать волю слезам...
я молчу, не знаю, что сказать...ведь теперь ты только друг, всего лишь друг...
не могу тебя своим считать...не могу..и в этом весь испуг...
мы не виделись не несколько недель...пару лет иль около того...
все сменилось... по-иному все теперь...и не надо возвращать всего...
прошлое...все было так давно ... ветер пепел памяти разнес...
жизнь такая...но ты просто сам поверь, эта встреча все ж не стоит моих слез...
счастлива ли я? -вместо привет?...- ну, а что нам попросту терять слова...
-знаешь, счастлива...да, счастлива, поверь, без тебя я все еще жива...
-что?ирония... а что еще сказать....как ты? как теперь живешь и с кем?
-что? двое детей, жена...а ты время не терял совсем...
-ну, и правильно, я рада, что сказать...счастья и здоровья всем твоим...
-я? не замужем, пока не мать...но, надеюсь, все вершины покорим...
- не сама? ну, нет, тебя ж не жду...- что, я не пыталась ведь еще хамить...
-просто, честно, я совсем не поняла... для чего пришел? поговорить?
- выпить кофе? посмотреть футбол? что еще? не много ль ты хотел?
- да.. я также радостно кричу за "наших" громко: ГОЛ, но ты опоздал, ты не успел...
- я не понимаю, что к чему, может, просто ты уйдешь к себе домой...
-что? поговорить? ну, вот о чем? нет вопросов у меня и Бог с тобой...
- я отвечу, спрашивай! зайти? зачем? что такого можешь ты еще сказать?
-может лучше ты пойдешь домой, детям на ночь сказку просто почитать...
-или о жене твоей поговорим? что? о моем парне? ну? зачем?
-что? я не пытаюсь удивить... да, я не хочу узнать ты как сейчас и с кем...
-нет, не надо мне рассказывать, поверь, я без этого уже спокойно так живу...
- нет, пока, все, я закрываю дверь, уходи, я больше не прошу...
- что? цветы? да, подари жене...! что, что розы? да, не в этом суть...
- все, я закрываю дверь, уходи и ты дорогу позабудь...
- да...я не хочу поговорить, да, не о чем...удачи и вперед...
-все...ну, уходи...пока, жене привет...я закрыла дверь и слезы вот...
нет...я сильная, забуду лучше так, просто непонятно, что вообще хотел...
ладно, все покроет ночью мгла...утром будет новый расклад дел...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=478862
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 11.02.2014
знаєш, твої поцілунки гарячі і кавовий присмак, ледь-ледь на вустах,
очі такі, не дорослі - дитячі, і ще один розділ в життя альманах...
наше з тобою не перше прощання, і за вікном вже майже весна,
знову дорога і час розставання...знову один, і знову одна...
вірний туман обвивав ще світанок, сонце неспішно ішло догори,
кутався в холод примарний той ранок... люди...вокзал...мить прощання і ми...
ось і тривожні хвилини настали...потяг на станцію звіром прийшов...
секунди котились, точніше тікали, серце чимдуж розганяло все кров,
сльози, мов град все лилися донизу, солі потоки були на щоках...
розтертий make-up не паплюжив харизму, потяг збирався в дорогу, мов птах,
ми все мовчали, слова всі забулись, просто обійми і тиха печаль...
люди ішли, мимоволі дивились...їм було дивно, цікаво і жаль...
вже всі квитки пройшли перевірку, потяг повітря нервово хапав,
кожен вагон завершував збірку, вже, майже повний був борт-состав...
ось і усе...вже час для прощання, твоє: " Повернуся, ти тільки чекай"
і погляд з вікна, неначе знущання, а далі вже видно і потяга край...
рейки і все, що на згадку зосталось, декілька слів і букет на руках...
ось і усе, тепер попрощались...ранок прийшов...лишив солі смак...
і я так чекатиму, як вже звикла чекати, тільки ти повертайся скоріш...
вже неможливо ночами не спати і міркувати, чи сам ти там спиш...
а взагалі, я тобі довіряю, так, просто сплуталось все в голові...
ти повертайся, давай, я чекаю, бо ти потрібен як подих мені...
з коханими ж не розстаються, бо рідна кров, вона ж лиш поряд так бринить
і кожен раз навік кохати так клянуться, хоч і прощаються лишень на мить...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=478793
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.02.2014
[i]И как-то так совсем тоскливо
под этим зябким снегопадом...
природа дремлет так красиво,
а я совсем тому не рада...
вокруг снежинки, хороводы
гирлянды, огоньки, салюты
а мне хотелось бы свободы...
сбежать, не зная дни, маршруты...
куда-то не смотря на карту,
туда, где тихо солнце сходит,
где расцветают водопады,
где поезда совсем не ходят...
где каждый день песок и море,
где нету никого и рядом
лишь день, жара, ночные зори,
и больше ничего не надо...
устала я от холодов,
от этой страшной зимней скуки,
от тесноты будних домов,
и от того, что мерзнут руки...
а, может, некому их греть,
и в этом главная проблема,
ведь сложно искрам в сердце тлеть,
будь ты один среди Эдема...
и я устала замерзать,
пусть инеем покрыто сердце,
но может тело отдыхать,
где жар тепла дает согреться...
где нету ледяных дорог,
где мысли просто не витают,
где ночь - не данность, дня итог,
где капли солнца в море тают...
я просто так устала ждать
любви, тепла, свершенья чуда
а за окном январь...опять...
снег, елка, оливье, простуда...
И как-то так совсем тоскливо
под этим зябким снегопадом...
природа дремлет так красиво,
а я совсем тому не рада...[b][/b][/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=473623
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 19.01.2014
мы так ценим то, что потеряли,
мы потом так искренне скорбим,
много тратим время на детали,
основного видеть не хотим...
мы бываем чересчур жестоки,
много близким злого говорим,
разбирая нашу жизнь на крохи,
мы все больше пьем и меньше спим...
вечерами мы сидим одни в онлайне,
одиноко ловим взглядом пустоту,
как произошло и как мы стали,
одинокими в сети и почему...
позвонить ведь легче ожиданья,
встретить ведь полегче, чем забыть...
надоели все эти прощанья,
сколько можно без толку грустить...
надоело слушать эти сопли,
ты - не ноль, хоть даже одинок,
ты сумей ценить те радости мгновенья,
жизнь - игра, а ты - всего игрок...
так сыграй игру на максимум процентов,
рекордсменом стань и попади в топ-лист,
чтоб составить кадры жизни из моментов,
и услышать гром оваций, а не свист...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=466971
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 19.12.2013
что жизнь? - всего лишь эпизод, короткое мгновенье,
и что нам делать? как нам жить? где отыскать везенье?
я не умею говорить, так громко, чтобы слышно,
не петь, играть, еще творить и созидать не вышло...
не на политику, ни в спорт не привела дорога,
я в жизни лишь песчинка, пшик, ничто иль просто кроха,
но где искать тот к счастью ключ? куда идти? что делать?
пока что всё - всего мечты...причем не очень смело...
я не умею обольщать иль забирать вниманье,
не претендую на медаль или попасть в сознанье...
пока могу лишь быть смешной, нелепой и несмелой,
пишу лишь строчки в интернет, довольно неумело,
болею искренне...люблю,живу, дышу футболом,
хотя в последние года уже совсем не ново...
короче говоря, я мышь на фоне всей планеты,
и не имею цель иль план, не строю своей сметы...
я потерялась? - может, быть...мне много не надо...
мне нужно, чтоб гордилась мать, и близких - чтобы рядом...
мне хочется, чтоб кто-нибудь когда-то и украдкой
меня бы вспомнил, может быть, звучит и слишком сладко...
но это жизнь, театр, игра, а я хочу другого,
чтоб стыдно не было совсем предстать мне перед Богом...
и нужно делать что-нибудь, чтоб этот миг, мгновенье,
моя судьба, моя лишь жизнь дополнит чьи-то звенья...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=463439
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 01.12.2013
Я не люблю, когда кричат: "Для тебя - Всё!"
бьют себя в грудь, рвут душу в клочья...
а готов ли, если придется, сесть за меня в тюрьму?
а сможешь ли отдать, когда придется, почку?
да, просто есть слова - просто слова,
которые с реальностью не дружат,
от них порой кружится голова,
они лишь для обмана, лести служат...
не верю я и просто не люблю,
когда ты всё напрасно обещаешь,
я в жизни многое прощу, пойму, стерплю,
но лучше ты молчи, чем зря слова кидаешь...
мне не понять, как можно говорить:
"Я за тебя готов отдать всё без сомнений!"
а если люди смогут попросить,
отдать жизнь мамы, сможешь это, гений?
я знаю, может, многого прошу,
но люди, не бросайтесь вы словами!
мне многого не нужно, просто я не выношу,
доказывай любовь свою делами!
ведь счастье не в словах, а когда рядом ты,
поддержкою, стеною, как угодно,
не надо баснословной пустоты,
не выглядит всё это благородно...
и даже в шутку не бросайте те слова,
которые вас многого лишают,
любовь бывает, может, часто неправа,
но те, кто любят, лишнего не отбирают...
так что следите за словами, господа,
не говорите то, чего не осознали,
ведь всякая бравада - лишь вода...
ищите счастья, помня про детали...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=459980
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 12.11.2013
моё тебе последнее прости,
уже я не вернусь, так нежно шепчет осень,
ты снова всё прости и отпусти,
о том, что было, нас уже не спросят...
моё тебе последнее прощай,
осенний лист кружиться, падает на землю,
и расставаясь, ничего не обещай,
последний луч сверкает, покрывая тенью....
твоя рубашка уж не греет тело,
пора прощаться, вот осенний вальс,
ты куришь, выдыхая так несмело,
есть я и ты, и нету больше нас...
и в новый год войдём уже не вместе,
все чувства вновь сметает листопад,
ты станешь чьим-то мужем, я - чужой невестой,
следы нашей любви стирает снегопад...
осеннее прощание смывает,
всё то, что было, проливным дождём,
и постепенно сердце замерзает,
зимою этой больше не вдвоём...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=458995
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 07.11.2013
остановите землю, я сойду...
мне надоело всё это движенье...
я будто бы горю, я словно как в аду...
и новый день несёт волну изнеможенья....
осенний дождь, туманная печаль...
и ветер рвёт листы, как чувства в клочья...
он беспощаден, зол, ему совсем не жаль,
и свет пропал - весь город обесточен...
и в темноте не видно ничего...
лишь огоньки машин всё также светят ярко...
и пустота - она больней всего...
от одиночества то холодно, то жарко...
все стало так пустынно и уныло...
вокруг лишь тьма, она больней всего...
моя печаль - она как будто бы остыла...
ушла и боль, в душе лишь ничего...
я полностью пуста и словно всё в бреду...
и снова день и ночь всё мучают сомненья...
остановите землю, я сойду...
мне надоело всё это движенье...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=458475
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 04.11.2013
когда-то ты учил меня любить,
когда-то ты учил меня смеяться,
такого просто взять и не забыть,
пришла пора и нам пришлось расстаться...
но я желаю, чтоб мечты твои сбылись,
чтоб жизнь твоя была, как будто сказка,
а если будет трудно - постучись,
я помогу, хоть будет проблем связка...
я правда лишь хорошего желаю,
а будет трудно, ты, пожалуйста, держись,
о прошлом я уже не вспоминаю,
пускай удача наполняет жизнь...
пускай с тобой уже будет другая,
родная, близкая и верная тебе...
и утром ты ее ,так крепко обнимая,
благодари за все в твоей судьбе...
желаю вам такой волшебной свадьбы,
чтоб каждый знал, что этот день лишь ваш,
медовый месяц, а потом усадьбы,
всё как мечтал ты: дети, дом, гараж...
ты ведь всегда любил машины,
и скорость, чтоб дорога впереди,
и цели гнать - всё так необъяснимы,
но путь, машина, скорость - всё мечты...
желаю, чтоб у вас родились дети,
тебе всегда хотелось иметь дочь,
ты станешь лучшим папой на планете,
хранить дочурки счастье день и ночь...
желаю старости вам общей у камина,
смешных сединок у тебя на волосках,
и чтоб твоя вторая половина,
не знала, что такое боль, обида, страх...
желаю, чтоб ты чаще улыбался,
желаю, чтоб любим ты также был,
чтоб каждый день тебе все лучше удавался,
не вместе мы, но будь же ты счастлив!
и, может,ты когда-то улыбнёшься,
ведя внучат, как прежде в детский сад,
в глазах напротив робко отзовется,
такой забытый постаревший взгляд...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=457237
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 29.10.2013
Ты моя не первая ошибка,
я твоя не первая любовь,
сразу начиналось зыбко,
не кипела сразу в венах кровь...
ты курил так много, аж до боли,
я летала часто в облаках,
мне так часто не хватало воли,
я топила слёзы все в стихах...
ты читал всё чаще спортобзоры,
я смотрела с радостью футбол,
ночью чувства за угрюмой шторой,
остужали, словно димедрол...
я жила всё чаще собирая,
те моменты, что дарили дни,
ты с улыбкой, будто бы играя,
делал больно с криком: "Извини!"
я была наивна и нелепа,
каждый раз я верила тебе,
никогда не спрашивала: "Где ты?"
доверяла слепо я судьбе...
снова встречи, снова всё в порядке,
рядом ты и больше никого,
все в привычном строгом распорядке,
слово вместе вновь главней всего...
но всё чаще звуки затихали,
те, что бились раньше в унисон,
бабочки, что в животе порхали,
умирали, удаляясь вон...
я сначала просто не смотрела,
что ты с каждой разделял постель,
замечать совсем я не хотела,
что пожар наш замела метель...
в один день всё уже стало слишком,
перешло все грани...я сдалась...
словно в старых мелодрамных книжках,
наша жизнь украла нашу страсть...
ты ушел...теперь и спортобзоры
я читаю, посмотрев футбол,
только всё одна и за угрюмой шторой,
умерла моя не первая любовь...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=457226
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 29.10.2013
Наступний день приніс ще купу вражень. Я дісталась Вежі на Ратуші. Я стояла і години дві просто оглядала картину Львова. Яке живе, старовинне, мелодійне та казкове це місто. Скільки руху в ньому. Скільки самобутності. Це розчинник, це місто, що надає бажання бути поряд з кимось. Ділитись цим повітрям та враженнями.
Далі була ще екскурсія по визначним місцям, там я познайомилась з шумною компанією та провела з ними весело час в піцерії. Ми просто жували піцу, запивали її пивом та розповідали курйози з нашого життя. Здавалось, ми знайомі тисячу років. Або й того більше. І в цьому був кайф. За це я й люблю подорожі. Жити хочеться.
Але водночас якось не зрозуміло. То Антон сам же сказав, що хоче мене чути щогодини, а тепер і сам же не телефонує. В таких випадках у жінок спрацьовують мабуть генетично ще закладені причини: «А чому він не телефонує?»:
1.щось сталось
2.він має іншу і зараз розважається (ну, нічого я приїду влаштую їм акт Дездемони й Оттело, а то і того гірше)
3. він про мене забув, йому абсолютно пофігу що зі мною і як.
4. він мене не любить (що типу включає і пункт 2, і тоді розплата буде неминуча і йому, і їй, і пункт 3)
Але зараз якось не хотілось про це думати. Може, в нього насправді справи. І саме тому він не міг не лишитись в Києві. В будь-який момент я чекала на дзвінок. Жалюгідно якось. І тому я подумала, а що як подзвоню я? та плювати я хотіла на всі ці забобони, норми і правила. І я набрала номер. Все тепер лишилось тільки чекати. В голові крутилась типова жіноча фраза : «Зараз я йому влаштую!!!» і зразу вигляд такий погрозливий став. Налаштувалась на істерично-дипресивний скандал. А що? Треба буде, можу й покричати. Тим паче, що це я вмію. Вітас відпочиває. Такі епатажні персонажі, як Леді Гага чи Мерлін Менсон , просто нервово курять в туалеті в порівнянні зі мною в гніві. Іноді здавалось, що я можу от-от вибухнути, як повітряна кулька, як говорила мама. Насправді, я навіть не могла пояснити раніше, чому я могла розгніватись. Будь-яка, навіть найменша деталь могла призвести до сплеску емоцій. Я любила кричати, ба навіть більше, - волати, скандалити, вести суперечку. Так, в часи перехідного віку я була далеко не подарунок. Те, що залишилось мені в спадок з того часу – це звичка сперечатись, навіть, якщо ти абсолютно неправа, та до останнього буду доводити, що чорне це біле, а потім люди й самі починають сумніватись чи насправді вони бачать чорне та ще й вибачатись будуть. Ось такий то я впертюк. То вже що як маю за ціль, то доб’юсь неодмінно! Тому і зараз я вже була в повні бойовій готовності, щоб накинутись на бідолашну жертву - Антона. Але сталось те, що мене ошелешило:
- привіт, кохана! А я саме збирався тебе набрати. Вибач, вчора просто до 11тої вечора дороблював справи, а потім не хотів псувати відпочинок тобі, бо ти ж з дорого стомилась напевне…Як там Львів?
Ці слова, спокійні, люб’язні, виважені привели мене – істеричку в ступор. І як тепер кричати? І як говорити неприємності? І до чого приколупатись?
Які ж підступні ці чоловіки!
-А я думала ти про мене вже й забув…Львів – це місто, що закохує в себе. Вузькі вулиці, старовинна бруківка, солодкий аромат і доброзичливі люди. Повсюди все залито автентичністю, свободою та почуттям легкості. Тут все по-іншому, все сприяє культурному й духовному піднесенню.
- Боже, як би я хотів бути там…Просто поряд…
- І я б цього дуже хотіла…
- Потерпи трохи і ми обов’язково посидимо на площі Ринок з духмяною кавою разом.
- Сподіваюсь!
- Вибач, зараз мушу бігти. Я зателефоную. Цілую.
П’ять хвилин розмови, а так підносять настрій.
До вечора я з новими знайомими просто тинялись вулицями і споглядали за найцікавішим – за плином життя.
Втомлена й вражена я дісталась готелю. Спати ще не хотілось, тож, я подзвонила Марічці – своїй новій колежанці та поцікавилась про їх плани на вечір. Марічка була русява довгонога красуня з тієї групи туристів. Сама вона була з Бельгії. В Брюсселі працювала на регіональному телебаченні. Вона була типу селф мейд вумен. Сама створила себе. І сама досягла всього, що мала. Улюблена справа стала справою життя. Хобі – подорожі. Що вона власне й робила у Львові. Це була мила, привітна, освічена та комунікабельна людина з власним світоглядом і чітким ставленням до життя. Вона помітно вирізнялась на фоні інших не тільки колоритною зовнішністю, а й яскравістю думки. Вона була ніби створена з цитат, фраз, чогось неземного. А ще це була людина з крайньою добротою та щирістю.
От так ми почали з нею спілкуватись, а здавалось, що були знайомі все життя. Ми розповідали одна одній найяскравіші події з власного літопису. Так промайнуло безліч часу. А потім розбіглись хто куди, щоб спланувати щось на вечір. Вона дала мені свій номер телефону, й сказала, що як визначусь з вечірніми забавами, телефонувати. Ну, ось я й вирішила чого то вдома сидіти. Тим паче, що почасти хотілось завити від суму. Так, я знову сумувала. Все це огортало мене, як собаку, коли хазяїна немає вдома, і тому я лежала на ліжку і просто втупившись в стелю декілька хвилин перечікувала ці приступи телячої ніжності, що огорнули мене – дорослу жінку. А потім, без вагань, вирішила, що рух – це запорука гарного настрою. Тому і набрала Марічку. Ми домовились піти відпочити. По клубам. Ті, які свого часу я так не любила, а тепер вони мені просто здавалися рятівним кругом від всього навколишнього. Головне гарна музика, добра компанія, ну, і не великий допінг у вигляді алкоголю. Що поробиш, так то ми гуляємо. Життя бурлило. Я збиралась. Вечір мав видатись веселим. Дівоча компанія і все місто до наших ніг. Ритміка і покрив ночі тягнули у свій полон. Тож, я побігла готуватись. Музика на повну і вперед у душ. Тільки там можна відчути себе зіркою. Так, скільки раз замислювалась, про бідолашних сусідів. Бо вони , самі того не бажаючи, ставали моїми слухачами. Не пощастило ж бідолахам. Ну, такі концерти вже стали звичними для моїх домашніх. Інколи аж страшно було на очі їм показуватись. Бо в порівнянні зі мною березневе загострення котячих ніжностей було просто чарівною симфонією. Але, що поробиш, кому ж зараз легко жити. От так я потихеньку відтворювала на своїй голові ніжну та романтичну гармонію у формі завитків. Потім потроху одягаючись та наводячи жіночий марафет я в нетерпінні очікувала телефонного дзвінка від Марічки та незабутніх вражень. Все було попереду.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=455597
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 20.10.2013
Так, через декілька хвилин відчинились вже двері і я спочатку побачила величезну корзину квітів, а потім зайшов і він…Антон…Солодкий аромат чи то квітів, чи то його парфумів, чи всього разом витав в кімнаті. Я тішилась, як дитина, котрій купили Кіндер Сюрприз. Все в мені не могло повірити, що це насправді! Що життя поступово поліпшується…Що тепер можна радіти. А взагалі як це? Радіти…Що це значить? Чи різниться радість зі щастям? Що входить в радість та що її викликає? Як ми спричинюємо дану емоцію? Тобто, що значить радіти і чи це може кожен? Чи ми народжуємось з цим вмінням? Як на мене, то радіти – це просто відчувати якийсь прилив сил, це, коли позитивні емоції зашкалюють, коли хочеться просто посміхатись, коли хочеться обійняти всю планету. Ця емоція – це, ніби якась краплинка щастя, його віддзеркалення і незамінний атрибут. Його клон, двійник, його вічний супутник. Радість у кожного своя. Хтось просто може сміятись, хтось тішитись в великій гамірній компанії, а хтось наодинці. Чому ми радіємо? Та по-різному буває. Це або чийсь жарт, що провокує багато емоцій, це якийсь позитив, що приносять події. Це, звичайно, подарунки. Та всього й не перелічиш, як би не старалась я зараз! Але на рахунок подарунків. То тут буває по-різному. Одна людина несамовито обожнює їх отримувати. Здається, що чим більше нових дарів їй приносять, тим більше вона тішиться. Але я відношусь до тих людей, що більше схильні дарувати щось і отримувати від цього задоволення. Ти проводиш багато часу, підбираючи якийсь оригінальний презент, а потім споглядаєш безмірну радість, коли його вручаєш. Особливо якщо ти вгадуєш смаки і подарунок дійсно подобається. Це насправді набагато приємніше. Це ,як ніби своєрідний внесок у добробут іншої людини. Особливо, якщо він від всієї душі і щиро виражає ваші побажання. Тоді і реакція буде відверта. Дуже не люблю слова внесок. Або вклад. Воно в мене асоціюється з більш прагматичним і якимось маркетинговим ходом. Тобто, коли хтось є меценатом. І вкладує свої кошти в щось. Типу благодійне. Чи завжди людина це робить з гарними намірами? На жаль, зараз ні. Зараз все більше це є засобом піару. Або способом позбавитись податків. Життя бентежне. Особливо зараз – в еру меркантилізму і швидкісного прогресу. Але, знаєте, іноді байдуже, з якою ціллю та чи інша сума грошей витрачається, бо якщо вона насправді призначена на благодійність, то є люди, що потребують цього. Більш того, є дітки, яким так часто потрібна допомога. Саме грошова. Тому, якби наші товстосуми хоч іноді б витрачали якусь частину своїх коштів на поміч маленьким діткам(а таких, що цього потребують існує на превеликий жаль дуже багато), то життя б поліпшилось, і це був би напевно найкращий спосіб замолити свої гріхи. Бо, коли ти приходиш до якогось центру, наприклад, центру, де лікуються діти, хворі на рак, це викликає такі емоції в душі, що просто не можливо себе стримати. Тобто, ти стоїш і дивишся в оченята цих маленьких героїв, що переживають кожен день, як маленьку війну. Війну з хворобою, борючись за власне життя. За своє існування. Чому їм випадає таке нелегке завдання. І чому вони так з такою самовіддачею його несуть? Як такі малесенькі істоти здатні до такої мужності? Як вони переживають всю цю біль? Чому вони змушені прокидатись і засинати зі слізьми? Але ти просто стоїш серед них і відчуваєш, що дуже потрібно зробити хоч щось, щоб звільнити або полегшити їх муки. Щоб ці блакитні оченята засяяли від щастя. Щоб вони не знали, що таке біль. Щоб вони не дізнались що таке смерть. Ось що було б справді корисним. Коли б їм хтось подарував. Подарував право на життя. Але зазвичай нашій «еліті» це не по зубам. Вона віддає перевагу витрачати гроші на п’янки, гулянки, речі та мегапафосні штуки. Тобто, на себе коханих. Ну, кожному своє. Але щось я відволіклась. Антон приніс мені карту Львова… Так мило. Ну, щоб я не заблукала. А то знаючи мене, то так. Для мене і лабіринтів особливо не треба. Я створюю їх сама. Коли я приїхала до Києва, я довго ходила різними вулицями, просто блукала. А потім намагалась повернутись до пункту виходу. Ось це було завдання не із легких. Бо типу знаходити якісь цікаві місця - це моє. А ось знайти дорогу додому – то це вже проблема. Хоча у випадку Львова мене б і карта не спасла. Бо зі спортивним орієнтуванням в мене ще зі школи не склались тривалі відносини. Але все одно було приємно, що людина турбувалась. Ми сіли пити каву. Боже, скільки чашок кави я можу випити за день? Напевне, це просто неможливо полічити. Та й залежить від дня та від кави. Але близько 5-7 щодня так точно. Я потягнулась за пачкою цигарок.
-А ти все палиш? Облиш! Годі! Ти ж знаєш…
- Стоп! Антоне, ти ж знаєш, більше всього я не люблю нотацій!!!
- Добре, твоя справа! Роби, що хочеш.
Потім ми просто розмовляли, дивились комедії. Аж в мене почав дзвонити телефон. На годиннику було о пів на дев’яту. Андрій. Так саме час їхати. Ми поговорили. Він мав бути через 20 хвилин. Тож, потрібно було завершити всі приготування і винести валізу надвір. Цим ми й займались. Час спливав вже непомітно. Дивно якось. Ми з Антоном просто сиділи на порозі будинку і прощались. Так, три дні – то величезний термін! І тут я почула як сигналить машина. Подумати тільки. Я навіть не помітила як під’їхав Андрій. І судячи по його очах він був здивований не на жарт. А ще розлючений. Саме тому він навіть не вийшов з машини. А просто вказав, що вже час. Ми поставили речі. Я ще раз на прощання поцілувала Антона. Так, не легка буде дорога. Але що поробиш. Він все рівно колись би дізнався. Проблема полягала в тому, що напевне, потрібно було спочатку поговорити. Але час не можливо змінити. Ми живемо тільки єдиний раз. Тож, я сіла в машину. На задньому сидінні лежав букет червоних троянд. Тепер я відчувала ще більшу провину щодо своєї поведінки. Знаєте, напевне, як відчуває себе школяр-забіяка на прийомі у директора, як почуває себе маленька дитина, яка розбила мамину улюблену вазу. А він просто мовчав. Ми вже виїздили за місто. А жодного звуку. Така тиша що було чутно як колеса машини торкались асфальту. Швидкість збільшувалась, напруга наростала. Я вже не могла стримуватись. І ось проїжджаючи повз одне кафе, я таки згадала дещо. Думала, що це змусить його сказати хоч слово. Бо вже не силу було терпіти цей стан сніжинки. Тож я просто викрикнула:- Здається хтось обіцяв мені каву!!!
Я навіть не знаю чи варто було це робити. Бо машина враз зупинилась обабіч найближчого закладу. Але з урахуванням тої швидкості на якій ми їхали, то моє тіло заледве не розплющилось на вітровому склі. Добре, що я маю справну звичку пристібати пасок безпеки. Тому мене спочатку різко похилило вперед, а потім мене ніби магнітом притягнуло назад. Жах. Як же він лютував. Але мовчав. При цьому він не забував про правила етикету. Тобто, поки я сиділа в шоці від сил гравітації, він покірно обійшов авто і відчинив дверцята. Допомігши мені вийти з нього, він ввімкнув сигналізацію. Ми сіли на літньому майданчику. Народу майже не було. Навкруги вже була природа, але ще якісь залишки мегаполісу визирали з-за дерев. Але між нами все ще панувала тиша. Я вже почала втрачати надію, що будь-що зможе порушити це царство німоти. А для мене, як для людини соціалізованої це було гірше всього! Це надавало враження, що я їду з абсолютно чужою людиною. А це було не так. Так, відносин з Андрієм у нас не вийшло, але дружити було б непогано. Бо він – дуже добра, ввічлива й чуйна людина. Він добре підтримує. Він може оберігати й давати гарні поради. Це людина, яка вміє співчувати й слухати. Та й нас багато пов’язувало. Саме тому я не хотіла, щоб непорозуміння стало між нами.
- Ну, не мовчи, я ж знаю, що ти хочеш щось сказати! – нарешті зважилась вимовити я.
Знову хвилина мовчання.
І врешті:
- Чому він? Чому знову він? Я б все зрозумів. Але він? Ти що нічого не пам’ятаєш? В тебе що звичка ходити по колу? Я не розумію. Я просто не можу в це повірити. Він, саме він, наносив тобі найтяжчі рани. Саме через нього ти залишила своє місто. Саме через нього ти хотіла померти. Ти саме через нього була така невпевнена, змучена, вистраждана, коли приїхала сюди. Ти хотіла втекти, ти хотіла довести, що в тебе стане сили і витривалості побудувати нове життя на руїнах старого. А тепер ти типу розтанула, все забула? Так? Просто потім не прибігай знову до мене зі слізьми, що він тебе побив, що він тобі зрадив або що він знущається над тобою!!! Я все сказав!!!
Ця тирада була така емоційна. Я чула кожне його слово. Вцілому він говорив правду. Тобто, все це насправді було. В минулому. Але про все це я не воліла б згадувати. Бо це залишило свій накип на стінках моєї душі, як на чайнику. І ніякий засіб цього вже не виведе. Тож, так до Києва я втікала, як мала дитина, у якої забрали коханого медведика. І забули десь посередині вокзалу. Я стояла посередині центрального Київського вокзалу з широко відкритими очима і щільно закритим серцем. Я була розбита. А справа була банальною, як світ. Ще декілька місяців до того я була звичайною школяркою. І вже на той час близько трьох років як найзакоханішою дівчиною. А потім все якось згоріло, як від іскри листок паперу. Зрада. З найкращою подругою. Моя ще несформована особистість цього не могла пережити, тому я не могла справитись з хвилюванням і відважилась на якісь дурні речі. Цього більш ніколи не буде. Бо після невдалої , дякуючи Господу та лікарям нашої ЦРЛ, мої спроби, ніби звершити свої підліткові страждання, я таки не побачила білого світла та маленьких янголят в сивих хмарах. Але найболючіше і те, що я ніколи не забуду, це не те, через що це сталось, або лікарняну палату, суворих лікарів, промивання шлунку, чи місяць з психотерапевтом після цього. Те, що викарбувалось в моїй пам’яті напевне назавжди – це очі мами, коли ти приходиш до тями. Це те, що тепер тримає мене в житті. Я не дозволю, щоб і через якусь мою дурнувату витівку вона так переймалась. Тепер я намагаюсь робити максимум того, що можу аби матусині очі були наповнені лише щастям, а душа тільки гордістю за мої вчинки. Бо вона вже й так натерпілась від мене в часи мого бурхливого перехідного періоду. Тож, в один прекрасний момент я вирішила просто втекти від наболілого. Але від туги не втечеш. Смуток пронизував мене наскрізь. Боліло все. Ніби мене краяли на частини. Ніби зашивали всередину щось невимовно важке та колюче і при кожному моєму кроці воно давило та впивалось в мене зсередини. Так я прожила п’ять років студенткою одного із столичних вишів. Я любила топити горе в літрах пива. Могла зірватись і піти просто мандрувати містом. Не знаючи куди, я просто втікала, сама від себе. Намагалась не приїздити додому, щоб просто не стикнутися. Щоб не втрати свідомість знову. Я змінила все: зовнішній вигляд, стиль одягу, звички. Почала постійно палити. Здавалось це на деякий час втамовувало пекло всередині. Ось саме в один із таких днів, коли я просто вилізла на величезний камінь біля Дніпра, я і зустріла вперше Андрія. Я була зухвала, навіть дещо нахабна. Я сиділа з пляшкою пива і палила. Він був дещо вражений. Підійшовши, він запитав, може мені потрібна була якась допомога. Я грубо гаркнула типу допоможи собі сам! Не надто романтично. Потім ми досить довго не бачились, я прийшла на випробний термін працювати в його фірму. Так вийшло. Доля знову звела нас разом. Ми почали часто спілкуватись. Ось так, потім мені запропонували перейти до іншої фірми на більш вигідну посаду. Так що вже робочі стосунки ніяк не поєднувались з особистими. Ми багато часу стали проводити разом. Але саме він пам’ятав мене такою, ще бунтарсько-нахабною. Ще такою дівчиною-колючкою, що сиділа на камені і пила без міри зі злобою в серці. Він часто говорив, що розуміє, чому я люблю червоні троянди. Бо ця квітка повинна нагадувати мені саму себе. Така ж колюча і така ж гарна. Можливо. Такою я була. Та, мабуть, і буду. Це моя природа. Цього вже не змінити. Тому, Андрій, і тільки напевно він, крім мами знав, як воно мені було тоді і як довго я йшла до власної незалежності. І саме він знав скільки я натерпілась від Антона. Тому й так реагував. А я не знала що йому відповісти. Більше того, я не знала що відповісти на всі ці питання й собі. Адже, вони й в мене поставали один за одним, ніби вистроювались в чергу за чимось безкоштовним, а потім, коли не могла знайти підходящої відповіді, то просто намагалась ніби відкинути на деякий час від себе їх. А тут він почав це запитувати і я просто не знала. Не знала що й до чого. І тому сказала:
- Знаєш, ти – правий. Щодо всього. Я зараз керуюсь відчуттями. Так, я пам’ятаю, як все було. Так, ти мені дуже допоміг. Але наша історія скінчилась. Вона себе вичерпала. Точніше вона переросла в щось набагато більше. Я довіряю тобі, як нікому іншому. Ти став для мене другом. Найкращим другом. Я прислуховуюсь до тебе й твоїх порад. Я цілком розумію твої застереження. Я буду більш уважна і не буду спішити. Але я насправді хочу щастя. А поки що дарує його мені тільки він. Можливо, далі все буде по-іншому. Але не переживши зиму не побачиш літа. Тому я пам’ятаю про всі минулі жахи і болі, але сподіваюсь, що в майбутньому їх не буде. Але мені зараз дуже потрібна підтримка. Твоя підтримка. І тому я дуже рада, що ти поряд. Що ти тут. Сподіваюсь ти мене зрозумієш…Якщо це взагалі можливо.
Він ще хвилин п’ять сидів мовчки. Поступово ця гра в мовчанку починала роз’їдати мені вуха. Мені було тяжко дихати. Серцебиття сходило на нуль. Чи то так здавалось. Таке враження, що я чекаю на вирок. Життя чи страта. Майже так і було. Чи помилує мене пан Андрій? Чи зглянеться він наді мною? Чи зможе прийняти таке моє рішення?
А потім він сказав:
- Добре. Але я маю дві умови.
По-перше, якщо ти знову будеш ридати то з тебе пачка серветок. А не як минулого разу, коли моя сорочка стала втішальним аксесуаром і віддзеркаленням твого макіяжу.
А по-друге, якщо, не дай БОГ, він тебе ще раз спробує образити, хоча б трохи я спочатку ламаю йому носа, ну, як Джекі Чан в його фільмах, а потім і все інше, що буду вважати для нього зайвим.
Згодна?
-(тут я могла видихнути з полегшенням, ось саме за це, напевне я й любила цю людину, за розуміння) Не зовсім. Якщо що, то ніс йому виламую я! а все інше приймається.
Нарешті через тишу почали проступати нотки веселощів. Ось так ми і порозумілися та вирішили далі продовжити шлях. Попереду нас чекала довга дорога і потрібно було якось розважатися.
Спочатку ми їхали та обговорювали все, що бачили. Приблизно теми були такі:
- Як романтично виглядають жіночки які стоять у романтичній позі «раком» на дачних ділянках.
- Як за 2 години на полі отримати сонячний удар та ще купу позитивних емоцій.
- Як вкрасти з колгоспу більше врожаю, ніж він отримує за рік. (ця тема в честь одного з монологів Сергія Дмитровича Притули носила ще одну назву «А нема, миші з’їли»)
Ну, і купу всього іншого. Коротше кажучи їхали ми весело. Періодично зупиняючись, щоб попити води з колодязя, або запитати дорогу. Бо там де навігатор безсилий, тітка Мотря чи дядько Петро стануть якраз у пригоді. І розкажуть, і покажуть, ще й в дорогу провізії дадуть. Зазвичай, люди дуже привітні та щирі. Вони – яскраві носії нашого фольклору. Там такого можна наслухатись. Що мама не горюй!!!
А далі ми почали займатись тим, що раніше було нашою найулюбленішою справою вдома. Ні, не подумайте, нічого такого. Ми просто полюбляли ворожити на радіо. Так, так, ми звикли так робити. Просто вмикаєш радіо і задаєш питання. Називаєш номер пісні. І чекаєш. Інколи результати справді вражають. Отак у нас пройшло ще пів ночі. Ми зупинялись в маленьких забігайлівках. Пили каву, обговорювали якісь теми, фотографувались на телефон. Коротше, просто отримували задоволення від подорожі. Десь годині о четвертій Андрій сказав, що я мушу лягти спати, щоб завтра гідно виглядати на презентації. Тому я перелізла назад і ще недовго покричавши якісь пісні, мої очі склеїлись і я заснула.
Мені снились якісь люди, що голосно кричали та кидались якимись предметами. Я не розуміла до чого все це. Мені здавалось, що ось-ось вони до мене доберуться. Вони рвались і ніби збирались мене покусати. Я намагалась втекти. Я бігла стрімголов вперед. Я намагалась втекти. Але якось не виходило. Чомусь я не могла знайти способу уникнути їх. Тож, я хотіла якнайскоріше прокинутись. Відкривши очі, мене більш за все вразило те, що лунало з радіо. Це був насправді гімн всіх жінок. Ця пісня була варта найперших позицій в світових чартах та просто всенародного визнання. Голос вперто вимовляв : «Ти нє відіш шолі, шо я Анжеліна Джолі?» і все в тому ж стилі. А говорять, якщо, коли ти прокидаєшся з посмішкою, - то день пройде пречудово. Саме це було мені потрібно. Коли я відкрила очі я побачила, що ми сиділи на стоянці якогось готелю. Мого готелю. Андрій спав сидячи на передньому сидінні. А я була дбайливо вкрита пледом на задньому. На вулиці вже було досить видно. Я потягнулась, ніби пробуджуючи все тіло. І потім згадала, що мені на презентацію. Я поспіхом почала шукати годинник, телефон, бодай що-небудь, що могло б показувати час. Поступово я перевертала всю свою дамську сумочку, де було все, крім одного слова на літеру «П», тобто порядку. Все це дійство супроводжувалось якимись заклинаннями, типу, «ну, де ж ти зараза?» або «знайду – уб’ю» чи «вилазь ти, скотина, не ховайся від мене». Ну і всяке таке на кшталт цього. І тут Андрій сказав монотонним голосом, що зараз 08.30. з переляку, я аж заверещала. Ну, це знаєте, як ніби дивишся собі фільм жахів і тут бац хтось визирає або раптово з’являється. Ну, так, можливо, я переляк, але я просто не сподівалась, що він прокинеться, ну, тобто намагалась тихенько, щоб його не розбудити. А вийшло як завжди. Ми ще поржали з пісняри. А потім я згадала, що маю бігти. Андрій провів мене, доніс мені сумку. Сказав, що ми зустрінемось через 3 дні або й раніше. Дивлячись на його справи. Як там піде домовленість з поляками. Він поцілував мене в щічку і пішов до машини. А я побігла наводити марафет та перечитувати концепцію, яку мала презентувати.
День пройшов пречудово. Після занудних робочих годин, де до речі все пройшло добре, я відправилась гуляти по місту. Львів – це особливе місто. В ньому хочеться посміхатись. Тут запах кави приносить відчуття щастя. Тут краєвид з Високого Замку надає враження свободи. Тут по в повітрі витає смак шоколаду. Тут в кнайпах життя бурлить і вдень, і вночі. Тут панянки виглядають, як на показі мод або в англійському кабаре 60-тих років. Тут все геть по іншому. Тут дихати легше. Тут найкраще морозиво. Тут пиво автентичне. Тут пахне волею, славою і нарним настроєм. Тут просто хочеться ні про що не думати. І насолодитись життям. Кожною хвилиною, кожною миттю. Тут фіксуєш кожен кадр. Тут життя як казка. Мені було просто приємно сидіти біля Ратуші і спостерігати як шалено спішать туристи, як поважно ходять пані та панове, як деякі студенти ходять повністю занурившись в книги, як грають переїжджі музики, як бігають за голубами діти, як в трамваях проїздять жителі, визираючи на весь цей туристичний зоопарк. Я просто намагалась розчинитись в натовпі. І просто спостерігати за поважністю джентльменів, за вишуканістю дам. За вечірньою порцією гарячого шоколаду, яку я пила на одній із літніх майданчиків, в плетеному кріслі та закутана в плед, я розглядувала все навколо та писала якісь вірші. Точніше натяки на них.
Типу :
Ти посмішку даруєш і мрії оживляєш,
Ти фарбою малюєш, на творчість надихаєш
Ти, ніби іпотека, з процентами в розстрочку
Ти, як ота аптека, на розі у куточку…
Смішнішого і більш бридкого я в житті ще не писала. Чомусь рими сьогодні не складувались воєдино. Мабуть, тому що за весь день Антон так і не подзвонив. Я сумувала. Не знаходила собі місця. Мені хотілось розірватись навпіл. Бо одна половина мене тішилась з того, що я знаходжусь в одному з найкращих міст в світі, а друга сумувала по Антону. Якось так. День закінчився пізно. Так як я просто ходила-вешталась по місту, слідкуючи за нічним пейзажем. Врешті я сіла на ще теплу від денного сяйва бруківку і заплакала. Я хотіла, щоб ми разом побачили цю красу. Разом скупались в фонтані. Разом відчули аромат весняного солоду у місті Лева. Разом, а не я одна. Знову покрив самотності почав залізними зубами вгризатись мені в шию. Але готельний номер, чашка гарячої кави і ванна з яблучною піною були гарними помічниками. І за годину-другу я вже спала в ліжку, що було, ніби з лебединого пуху.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=455593
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 20.10.2013
Ось так, чомусь зараз зовсім не хотілось їхати. Я прагнула ліпше лишитись в Києві, а не добиратись до свого омріяного міста Лева. Місто, що колись було лише чарівною казкою для мене, зараз стояло на перепоні мого особистого вибору, мого особистого щастя, мого особистого життя. Чи не занадто особисто то? Але зараз просто все всередині тріпотіло. День проходив якось холодно й байдуже. Сірими рутинними здавались мені всі справи. Ніби не відрізнялись один від одного магазини, люди, перехожі, авто. Все було якось мимохідь. Адже в думках було щось геть інше. Щось своє. Тут мої залиті почуттями міркування перервав дзвінок. Незнайомий номер. Дивно. Може, це шеф. А що знайшов ліпшу кандидатуру на відрядження. Боже, аби це й справді було так!!!
- Добрий день, я вас слухаю.
- Привіт, Аліса! Це я, Андрій! Що ти там? Як ти?
-…(Так, це був явно не шеф…я й забула, Андрій…) Та, а що, я нормально, збираюсь до Львова…А ти там що?
-О, далеко. Але це ж твоє омріяне місто. Напевне ти - на сьомому небі від щастя. Та, я якось без грандіозних новин. Завтра до Луцька їду. У справах. А так все потихеньку. Адаптуюсь. Так, не вийде зустрітись?
- Ну, вибачай. Але ні. Ти ж бачиш, завтра об 11тій маю бути на представленні нової програми, так що я також у справах. Отже, ніякої романтики. Суто робота. На жаль, не зможу приділити тобі уваги. Поки що. Шкода…
-А ти чим їдеш?
-Потягом. Сьогодні о шостій виїжджаю, потім годині о четвертій вже на місці буду. А там в готель, сподіваюсь відіспатись, а то у потязі якось і не поспиш.
- Та, ти права…Хоча, чуєш, а якщо ми виїдемо на машині десь годинці о десятій вечора. Я все одно проїздом. Так і компанію мені складеш, і комфортніше.
- Та, в мене вже квиток придбаний. Я не знаю навіть…
- Ну, квиток ще не пізно здати. Якщо бажання є…Давай, вирішуй.
-А чому б і ні. Давай. Тоді ввечері ти заїдеш о якій годині?
- Давай десь о дев’ятій. Ще кави поп’ємо. Влаштує?
-Добренько. Тоді до зустрічі. Чекаю.
- Як давно я цього не чув!А де ще «цілую»?
- Андрію, не перегинай палицю. То було давно і не правда.
- Не так і давно. Але добре, що ти згодилась. Я також чекаю!
Ось так, тепер я вже не буду проводити купу часу в купе з якимось тимчасовим співмешканцем, який те і діло буде норовити щось випитати особистого. А потім ти пів ночі або розповідаєш всі перипетії свого життя, яке просто було вкрай насичене несподіванками, несправедливістю та любовними історіями. Якийсь романтично-героїчний епос, де ти - центральна особа, що безкінечно потрапляє в якісь пригоди. Або може бути й інша версія даного сюжету. Ти будеш покірно вислуховувати про таке ж шалене життя іншого. Коротше кажучи, в будь-якому випадку час буде плинути безкінечно. Ні, не те щоб я не любила потяги. Навіть навпаки. Але якщо подорожуєш з компанією. Тоді і час спливає непомітно. І ніби години скорочуються. І краєвид за вікном стає гарнішим. І люди навколо добрішими. І тебе вже не добивають ні маленькі діти, які весь час невтішно ридають, ні чоловіки, що так і випромінюють свій аромат на весь вагон, ні жіночки, що постійно пропонують якісь делікатеси для гурманів. Але на сьогодні компанії не планувалось. Тому переносити все це самотужки чи вибрати цікаву і більш комфортну подорож…Так, тяжкий вибір…Саме собою все вирішилось. Тож, я готувалась до десяти годин сумісного освоєння нових місцевостей. Потрібно було навести марафет. Ну, щоб не соромно було на людях показатись. За це я й прийнялась. Все рівно інших планів я не мала.
Тож, після півгодини праці над собою, я вже бачу звичний результат. Тим паче, що образ після вранішнього приведення себе в стан бойової готовності вже потрібно було тільки відкоригувати лише деякі деталі. Тепер все виглядало відмінно. Саме до такого відображення я й звикла. То пречудово, коли ти подобаєшся собі в дзеркалі. А не та жалюгідна картинка змушує тебе замислитись про купу комплексів щодо власної досконалості. Але, як говорить салоган однієї компанії «Ви цього варті!»
Тож, декілька хвилин і вже і всі речі спаковані. А годинник вперто показую 17.30. Чекати… Що за нестерпне відчуття. Коли ти просто сидиш і надієшся, що час сплине непомітно. Але хвилини тягнуться, ніби гумові. Вони просто невблаганні. Ми взагалі є заручниками часу. То він змушує нас поспішати, невпинно біжучи за стрілками годинника. То навпаки - ми повинні чекати призначеного часу, і просто згорати від нетерпіння. Чому не можна все перемотати, як якесь відео на комп’ютері? Чому так не буває? Але ні. Ми не можемо просто перескочити, зазирнути далі. Так, я знаю, що потрібно планувати наші дії дбайливо. Тоді й не буде таких прогалин. Але як же тоді твердження, що все найкраще в нашому житті трапляється несподівано? Саме тому мені й не властиво бути виваженою та розміреною. Отже, через це у мене все скачкоподібно – то я просто гаю час, то галопую, намагаючись наздогнати згаяне. Мій потік думок порушив раптовий дзвінок. О, Антон!!! І на душі стало знову якось дивно. Ніби серце заливали шоколадно-медовим сиропом. Ніби метелики злегка торкались шкіри. Навкруги бриніла ніби мелодія весняних дзвіночків. Так, знов поринула в себе. А замість того потрібно було просто взяти слухавку. Що власне я нарешті й зробила.
- Привіт, моя подорожуюча жабка. Як ти там? Вже на вокзалі?
- Привіт, сонечко (фу, це я сказала… фе, мені стало бридко від самої себе…я ніколи не любила цих солодко-притворницьких фраз, на кшталт цієї… чому всі постійно говорять «коть, зай, сонечко»? так легше себе не видати? Але чомусь несподівано цей штампований вислів вилетів з моїх вуст і вже нічого не змінити…О, Боже, тільки б він цього не почув…не придав цьому ніякої уваги…а тепер ще один нежданчик – як пояснити, що я не їду потягом, і з ким, і для чого, і як я добиратимусь…брехати не хотілось, тож, трішки прикрасивши історію я видала таке…) Та один знайомий їде у справах через Львів, а ти ж знаєш як я не люблю сама подорожувати, тож, я просто вирішила скористатись шансом і вбити так сказати двох зайців відразу. Та ще й пізніше виїду. Раніше там буду. З комфортом. А ти там що? Весь в справах?
-Так, ну, то добре тобі напевне. А що за знайомий? Я знаю?
-Та ні. Це мій товариш з Києва…(ну, а що ж говорити…якось негарно буде так відразу переривати ідилію, що тільки-но почалась своїм минулим, тим паче, що наразі він насправді мені товариш, тобто, я нічого не збрехала!)
-А, зрозуміло…Ти запитувала на рахунок справ, то я якраз прямував в таксі на вокзал, щоб провести одну красуню на потяг, а вона як вияснилось не їде.
- Яке співпадіння…Ну, може, передаси їй привіт, а як вирішите, що там і як, то може приділиш увагу й моїй скромній особі.
- Дуже смішно пожартувала!!!так ось, красуня, тепер мені потрібно розвертати таксі і їхати додому…
- Так? А приїхати в гості не хочеш? (це я сказала? Зазвичай, я не настільки спішу і не настільки прямолінійна…)
-Я чекав на це і вже аж ніяк не сподівався, що ти це скажеш. Скоро буду! Чекай! Обіймаю!
-І я тебе!!!
Ось так. А тепер намалювалась ще одна проблема. Чому ж я не подумала, що зустріч двох чоловіків, які відіграли в моєму житті вирішальну роль повинна відбутись сьогодні? І як я все це поясню. Залишається сподіватись, що або в Антона виникнуть справи, або Андрій буде мовчати й не скаже нічого зайвого. Так, зараз я нагадувала собі вже якусь занадто закохану Індіану Джонс – сама вигадувала собі пригоди й сама в них поринаючи, не знала, як вивільнитись! А ще я перестала думати взагалі. Я жила відчуттями. Я керувалась інстинктами. Фу, невже це знову? Невже зі мною ще може таке траплятись? Дурна, але закохана. Що це? Поки що я не могла дати відповіді навіть собі ні на одне запитання. Я просто жила й сподівалась, що плити за течією – найкращий вихід!!!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=455268
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.10.2013
Але так не вдалось. Щойно я потрапила додому і закурила, як в двері подзвонили. На порозі стояв він. Дещо спантеличений та стурбований. З виразом обличчя, що виказувало такий жаль і почуття провини. І мені просто захотілось вдати, що мене немає вдома. Якось по дитячому, але просто не хотіла все з’ясовувати. Не сьогодні. Не зараз. Він дуже довго стукав, кричав що не піде, поки я не відчиню. Але я просто не могла нічого говорити. І тому мовчала. Так дивно. Але я просто сиділа і чекала коли все стихне. І цей момент настав. Потім я забралась на вікно і почала просто спостерігати як йде дощ. Наша з природою істерика співпала. Я намагалась під пледом сховатись від усього. Але чомусь не виходило. Чомусь було враження, що серце вийняли і стискають грубо і невпинно. Ніби по одному вирізають кожен орган. Ніби вирізають апендикс по живому. Ніби виривали зуби. Немов зрізали нігті по лікоть. Як же боляче відчувати, що тебе не люблять. Що тобою нехтують. Що тебе вибирають чи ні, як на аукціоні. Ні, так я не хотіла. Так, я не говорила, що я на 100% вирішила. Але чому я повинна вагатись, якщо людина взагалі має свою історію? Якщо я може йому зовсім і не потрібна. Так, приїхав, так, ходив, писав, дзвонив…Але, що поробиш…Виявилось все дедалі більше заплутано. І коли він взагалі збирався мені про це сказати? Чи може й не планував такого? А що…Це вигідно. Можна так в кожному місті гратись в кохання. Артисти ж так роблять. Гастролер, блін. Так, я не зовсім справедлива. Хоча тепер вже за мене думало моє ображене самолюбство та пляшка вдавленого в себе червоного вина. Я сиділа, куталась в такий же червоний, як напій в келисі, плед і розмірковувала, як це бути на вагах долі. Що спонукає нас робити вибір? Як шальки терезів можуть вирішити чиєсь життя? І взагалі для чого потрібно вибирати. Адже, чоловіки – по своїй натурі полігамні. От і жили б ми, як деякі країни, маючи по декілька відповідників для свого его. І для кожної дружини було б своє призначення. Так, дивно по чому це визначається. Кому пелюшки прати, а кому плотські задоволення втішати? Але якось взагалі це все дивно для нашого суспільства. В нас звикли по іншому. Якщо й ходити на ліво, то з-під тишка. Щоб анічичирк про все це. А то де ж моральність? І тому й живемо ми в світі суцільної брехні. Довіряємо один одному. Принаймні вдаємо гарний шлюб, відсутність проблем та взаєморозуміння. А то що ж скажуть люди? Бо зараз все заключається саме в цьому. Не так подивляться, не те подумають…Ось так ми всі і перетворюємось на клоунів з натягнутими посмішками на обличчі та сірим пустим поглядом. А повертаючись додому, боїмось зазирнути в шафу, щоб не знайти чергового скелета, що тихенько припадає пилом там десь в кутку. А де ж ділась ця романтика? Коли на руках носили, коли роками чекали і вірили, коли просто, як в якійсь солодкій до шаленства мелодрамі повинно іскритись і палати серце? Де все це ділось? Так, люди стали інші. Дедалі прагматичніші. Зациклюємось на матеріальному. А при цьому втрачаємо щось духовне. Ми якось дуже звикли поспішати. Невідомо куди, але чим скоріше, тим – краще. А для чого? Щоб не встигнути обернутись, а все пройшло? Щезло… Стало ще сумніше. На думці було бридке самовиправдовування і жалість до самої себе. Фе, більш за все це ненавиджу. Але чи то може природній шквал емоцій так діяв, чи навпаки свій смуток настільки осідав, що становилось гірко. Що ніби камінець на шиї все тягнув і тягнув додолу. Я усвідомлювала, що так далі не можна і тому просто почала збиратись з думками. На вулиці вже було геть темно. В кімнаті також. Я не хотіла вмикати світло, бо здавалось, що воно ще більше підкреслить мою жалюгідність. Самотність і тиша ніби в тяжких кирзових черевиках крокували вздовж і впоперек моєї квартири. Я, щоб не закричати і не з’їхати з глузду вирішила ввімкнути телефон. Там і час дізнатись можна, та й якусь музику включити. Чи то пак радіо. Врешті-решт вже буде ліпше. Тож, діставши цей агрегат порятунку, і виконавши не хитрі операції, що призвели його до воскресіння з полону темряви і зони недосяжності, я дещо заспокоїлась. Відразу ж отримала купу смс з пропущеними. Так, це був Антон. Телефонував 39 разів. Всього то? Ні…Говорити зараз я не могла. І тут тільки-но ввімкнула пісеньку, де улюблена група Скрябін просила спати самій, коли більш ні на кого очікувати, як залунав дзвінок. На екрані страшний напис: Шеф…Ого, об 11.25 вечора. І чого б це? Що я такого вже скоїла?
- Так, я вас слухаю…- якось заледве чутно промимрила я.
- Алісо! Ти де оце була? До тебе взагалі дотелефонуватись можна?- кричав страшний злий чоловічий голос.
- Пробачте, розрядився телефон, - якось надто банально збрехала я. (ну не розповідати ж йому всю цю душероздираючу історію)
- Так, і ти пробач, просто я погарячкував. Значить так, завтра о 18.00 з центрального з\д вокзалу їдеш на 3 дні до Львова презентувати нову концепцію програми по одному центру, що замовляв нам її десь з місяць назад. Готель я замовив. Квитки вже є. завтра кур’єр доправить їх та всю необхідну інформацію тобі додому.
-А як же Аліна? Це ж її проект.
-Аліна захворіла. Температура висока. З ліжка не встає. Просто більш нікому. Я тебе дуже прошу. Більш чесно нікому.
-Добре.
- Дякую. Величезне дякую.
Ось так, мій кошмарний вечір завершився якимось дивним сюрпризом. Львів - вже давно був містом моєї мрії. І тут так, несподівано, без попередження, як грім серед ясного неба. Але налаштуватись на позитивний лад я не могла. Тому ввімкнула альбом Скрябіна і почала так-сяк збирати речі. На вулиці в нас погода змінювалась щодня. То була майже літня спека, то проривався рясний дощ. А на рахунок Львова я взагалі не знала. Я не могла навіть передбачити, що там і як. Тож, просто складала якісь ділові костюми та просто кеди, футболки… коротше, стандартний набір туриста. Якось недолуго то в мене все виходило і мені прийшлось тричі надбирати чергові речі, щоб все помістилось в сумку. Бо набирати з собою цілий гардероб я не планувала. Тож, захватила ще одну сумочку з нетбуком, в який помістила всі потрібні для себе документи і т.д і т.п.
Ось так майже на валізах я якось заснула. Зранку прокинулась від того, що дзвонив телефон. На всю квартиру. Голова стискалась ніби в неъ всю ніч вкручували шурупи. Треба було відповісти.
Це була доставка. Я сказала, щоб залишили внизу. В нас там сиділа така добродушна тітонька Катя. Вона й приймала зазвичай всю кореспонденцію. Сама могла розказати кому й куди потрібно йти та для чого. Тому з нею краще було не жартувати. Але, попри це все, вона була дуже ввічлива, завжди відповідальна та добре ставилась до кожного, хто тут мешкав чи приходив в гості. Ось і Антон свого часу її підкупив чимось, хоча це було майже неможливо і вона його пропускала, як до себе додому. Коротше, я облишила всі службові повинності на потім та прийнялась далі приводити до ладу своє лице та вміст своєї голови. Так, картина була не дуже. Очі заледве виднілись на карті обличчя. І більше нагадували якусь подобу китайського народу,зрозумійте правильно нічого проти них я не маю, але просто не звикла бачити свої зелені та великі, як озеро Байкал очі, в такому амплуа. Тож, я поступово почала вмиватись. А потім наводити лад. Як казала одна моя знайома : «Я не знаю хто ти, але я тебе нафарбую». Саме такі думки приходили і в мою голову, коли я споглядала на це страшне видовище, що називалось моїм відображенням. За годину-другу мій образ поступово, як пазл, збирався воєдино. Ця мозаїчна архаїка відтворювала нормальну, майже гарну і майже не стурбовану нічим особистість.
Тут я вирішила сходити за мінералкою. Щоб остаточно привести організм в тонус. І ось де мене очікувало чергове здивування. Щойно я відчинила двері, як прямо до моїх ніг впав Антон. Бідненький, він провів тут, сидячи під моїми дверима всю ніч. А зараз напевне не витримав і заснув. Я стояла і розуміла, що мабуть не по-дорослому виглядала з такою істеричною поведінкою. І раз він сказав, що чекатиме, то чекав до останнього, аж поки я не вийшла. І ось він був якраз у моїх ніг. Мелодійна сцена. Він прокинувся, і не підіймаючись, майже на колінах, просто дивився на мене та мовчав. Я також не могла промовити ні слова. В повітрі зависла тиша. Ми просто дивились одне одному в очі. І цього було вдосталь. Говорять, що я не вмію довго ображатись. Напевне це так. Адже я хотіла промовити щось дуже їдке і неприємне, а жодна фраза не приходила на розум. Чому? Та, хто його знає. Може, мені так лестило його дбайливе ставлення до мене. Бо цілу ніч він сидів і чекав, знав, що дуже сердита на нього, але всерівно чекав. І це, напевно, просто запало мені в душу. І я не могла стриматись, щоб тепер пожаліти цього бідолаху. Він також пильно вдивлявся. І було в тому погляді щось таке невимовно жагуче, щось таке, що манило до себе як магніт. І я просто почала танути. І очі, це,напевне найперше, що мене видало. І він просто потягнув мене додолу. Якось банально, але так мило. Він так дбайливо мене обійняв і не відпускав. Ми просто почали цілуватись. Якось так пристрасно і незрозуміло, всім перехожим, що так і норовили сказати якусь їдку фразу, проходячи повз. Так, це на правду якось банально. Але так вийшло в моєму житті і його не перепишеш. Напевне, воно й на краще. Бо саме такі моменти змушують радіти життю. Ми так пролежали перед вхідними розчиненими дверима в мою квартиру декілька десятків хвилин. Якось тільки певним словом чи рухом ми боялись порушити те, що врешті трапилось. Але все закінчується. Я згадала, що на мене ще чекає 15 годин подорожі в славетне місто Лева. І саме тому я була змушена перервати цю утопічну ідилію. Він не розумів. Але я почала поступово підводитись зі словами «Мені потрібно…Я мушу…Я маю…На мене чекатимуть…»
- Куди ти? Що трапилось? Що знов не так?
-Я сьогодні їду у відрядження на 3 дні до Львова.
- Ого, а чому? Не можна відмовитись?
- Ні, більше нікому. Тому я не можу…
- а пам’ятаєш, колись ми мріяли, що поїдемо на вік-енд до Леополісу. І там будемо просто насолоджуватись цим сонячним містом.
- Так, ми багато про що мріяли… Але час спливає… А я там ще й не була…Так, що, може, ще коли й випаде шанс…
- Можливо. Блін, я б з радістю зараз стрімголов помчав з тобою назустріч чомусь загадково прекрасному, але не можу. Мені дуже потрібно лишитись в Києві. Прокляті справи. Чому зараз? Чому так? Пробач…
- Так, я б зараз також не відмовилась від компаньйона… але нічого…це ж не востаннє
- Обіцяй, що ми будемо говорити майже весь твій вільний час?
- Майже?
- Ну, щоб ти ще поспати встигала…
- Добре.
- Тобі на котру на вокзал?
- На 18.00
- Тоді я о 16-00, або й раніше буду в тебе, може, вдасться ще десь перехопити хоч чашку кави…
- Чекатиму, хотіла сказати я, а відповіла досить холодно «АГА»
Він ще раз мене обійняв, прощальний поцілунок і вислизнув із під’їзду, з криками ДОБРИЙ РАНОК, БАБУСЯ КАТРУСЯ!!! А я стояла така вже не впевнена у своїй рішучості і незалежності, ніби Крижана Королева, яку випадково закинули до Африки. Відчуття переповняли. Мозок відмовлявся думати. І тільки серце турботливо тріпотіло, вказуючи на свій вибір. Що ж буде далі? Це питання ще не скоро могло осінити мою зараз таку ошелешену, але напевно дуже щасливу душу. Сонечко сяяло і разом з ним мені хотілось посміхатись усім довкола. А бодай думають, що я місцева божевільна. Мені зараз всі ці пересуди абсолютно…ммм… байдужі. Головне що душа співає і на серці легко. А всі інші зрозуміють, а не зрозуміють, так однаково приймуть.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=455261
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.10.2013
Ось так, з думками про одне минуле, вирушаємо на зустріч до іншого. Дівчина зі штампом минулого в теперішньому, яка шукає майбутнє. Смішна фраза але, чомусь якраз зараз вона точно описувала мій стан. Тож, не гаючи часу, я перевдяглась і попрямувала просто на зустріч. Щоб посидіти і ні про що особливо не думати. Гарно відпочити, коротше кажучи. Себто Антон вже розцінювався як просто атрибут цього відпочинку, а не його головна частина. Зараз не хотілось особливо заморочуватись, наразі хотілось тільки одного – випірнути з цієї всюдисущої напруженості атмосфери, від весільного клопоту, нагальних справ на роботі та прийдешнього минулого. Хотілось, ніби страус, заховати голову в пісок і вдати, що ти вільна, щаслива і самодостатня людина, яка просто вміє відриватись і посміхатись життю. Яка цінить власний час, але хоче хоч його шматочок використати якось не надто прагматично, а просто дати вихід емоціям і отримати позитиву. Ось і моя зупинка. Антон стояв насуплений, чи від того, що накрапав дрібний дощик, чи від того, може, що я запізнилась, хоча лише на пів години. Ну, що поробиш, ми, дівчата, вже ніяк не можемо без суцільних спізнень. То там відволічемось, то те займе більше часу, ніж гадалось на справді. Ось і виходить, що скрізь вчасно не встигнеш. Така то є наша сутність. Я не хотіла довго пояснювати, що мовляв затори на дорогах, чи ключі довго шукала, це все зазвичай входить до мого арсеналу вибачень, за те, що не встигла вчасно з’явитись. Тож, прийшлось просто посміхатись. А що, це ж головна зброя жінок. Просто посмішка. Перед нею дуже тяжко встояти. Він спочатку не ставав м’якшим, мовляв, ти бачила котра зараз година, чи тобі подарувати годинник. Я мрійливо посміхалась, ну, чомусь сьогодні вкрай не хотілось якихось з’ясувань стосунків. Потім він почав говорити, що надворі дощ. Могла б і пожаліти його бідну душу. Але це для мене був вкрай не доречний аргумент. Я ж бо дуже любила дощ. До глибини душі. Дощ – це як вияв емоцій природи. І він буває, як наші емоції,дуже різний. То поволі накрапає рідкими краплями, то зривається раз по раз і з такою ж швидкістю закінчується, як і починається, то поволі великими краплинами окутує все і підкорює в свій полон. Я просто фанат дощу. Це, напевне, моя стихія. Це той час, який можна провести по різному, але неодмінною його складовою є саме це явище природи. Саме завдяки ньому можна побавитись влітку, відчувши себе дитиною, просто радіти кожній свіжій, терпкій краплині і вдихати аромати рідкого озону, що накриває свою прохолодою та свіжістю. Дощ – це, ніби істерика. Це, немов якесь самовираження. І в дощ буває по-різному. Одним він приносить гору смутку, пригнічує, закидає теми для самоаналізу. Інші переймаються, що злива попсує їх день, плани, одяг. А я люблю загорнутись в якийсь теплий плед і сидіти на вікні з чашкою гарячої кави, спостерігаючи, як шумить за вікном цей потік води, що плине з неба. Тож, аргументи Антона мене не переконали так точно. Та й те, що було на вулиці навряд чи можна було назвати дощем. Це більш нагадувало його відгомін. Просто час від часу небо зривалось тонкими й прозорими слізьми і тут же заспокоювалось, вгамовувалось, ніби намагаючись довести свою серйозність і неможливість розпачу. Тож, ми попрямували в кінозал. Кіносеанс видався веселим. Ми сиділи і гиготали над кожною сценою. Обговорювали кожного актора і кожен епізод. Говорять, що темрява кінотеатру зближає. Ага, тільки там можуть вміститись більше півсотні людей, які одночасно будуть сидіти, щось дивитись, обговорювати, голосно плямкати та шелестіти пакетами від чергової порції калорій для організму. Але кіно - це добре. Ти поринаєш в світ чогось ірреального та іншого. Ти переймаєшся долею героїв. Ти живеш, ніби поруч з ними. Хоча іноді так кумедно було б уявити, а що якби про тебе знімали фільм. Або якщо ми й так є героями чийогось твору. І живемо вже по заздалегідь написаному сценарію. Говоримо репликами. Ходимо серед декорацій. Цікаво тоді було б подивитись цей фільм. Або зазирнути в майбутні сцени. Хто ж тільки так знімає? З першого дублю. Без права на помилку. Якась малобюджетка виходить. Говорять, що, перед смертю людина згадує все, що в неї було. Ніби продивлюється наскільки вдало вона зіграла свою роль. Як ніби в монтажній. Але кожна роль – головна. І кожен має свій, окремий фільм. І він для цієї людини – шедевр, своєрідний скарб. Котрим потрібно дорожити і робити все, щоб потім не було соромно за безцільно потрачені роки. Ага, так ось ми посиділи, потім вирушили до піцерії. Народу скупчилось достобісу. Але ми врешті знайшли собі столик і замовили здоровенну піцу, пару салатів та по пляшці пива. Так, я не належу до вишуканих леді, які не дозволять собі попоїсти на людях. Я їм тоді, коли маю апетит. І мені абсолютно пофігу на чиюсь думку з цього приводу. А що тут такого то? Їсти – це чергова потреба людини, чисто фізіологічна. І тут мораль не діє. По крайній мірі для мене. Тож, ми сиділи і говорили про людей з минулого, про наші минулі дії. Про наше минуле. Так, якось дивно… Тоді ще стосовно мене й нього існувало слово «ми». Стільки часу пройшло, як все змінилось. Тепер ми, як старі добрі друзі, проводимо час разом. Хоча чим дружба відрізняється від кохання? Тільки наявністю сексуальних відносин? Виходить що, всі ми так чи інакше зв’язані між собою певним видом відносин і різняться вони тільки наявністю чи відсутністю постільних сцен. Дивно. Але так воно й є. але різниця в тому, що, напевне кожен друг зможе зайнятись з тобою таким-сяким сексом…А не кожен коханець зможе бути вам другом. Якесь замкнуте коло виходить. Потрібно типу шукати собі коханого, який забезпечував тобі б і плотські, і моральні потреби. Саме таким був для мене свого часу Антон. Але ключове слово тут БУВ. А тепер я просто не знаю, що могла б до нього відчувати. І чи змогла б знову почати все з початку. Просто не знаю. Тому і не хотіла особливо про це думати. Тут йому подзвонили. Він вийшов. Не зрозуміла. Що це значить? Мій мозок почав потихеньку обдумувати ситуацію. Типу, він не хоче, щоб я чула про що, з ким і як він говорить. А значить це жінка. Можливо, в нього хтось є. напевне в нього хтось є. 100% в нього хтось є. О, Боже, тобто в нього хтось є. тобто він нічого уже й не хоче від мене. Тобто ми правда тільки друзі. Тобто … Ей, що це? А, можливо, людині просто необхідно поговорити в тихому, негамірному місці про власні справи.? А моє его вже вирішило, що його образили. Через пару хвилин він просто повернувся і, ніби нічого й не було, став далі їсти. Я також не стала розпитувати. Аж раптом фраза від нього:
-А в тебе хтось був ?
- В сенсі?
- Ну, поки ми не зустрічались…
- Це питання просто збило мене з пантелику. Так. Я зустрічалась з молодим чоловіком. Але потім він поїхав до Лондону. А ось сьогодні повернувся… А що? До чого тут взагалі це?
- Ну, просто в мене також була дівчина. І це вона телефонувала. Ми досить довго зустрічались…
-Тобто, і досі?
-Я не знаю, ми саме зараз це обговорюємо…Розумієш, коли я приїхав в Київ, я відразу згадав про тебе. І, як ми зустрілись…і все ніби знову… і я був абсолютно щирий в тому, що говорив…
- Стоп, що ти хочеш сказати? Тепер ти вирішив продовжити зустрічатись з нею? Чи що?
- Та ні…Не знаю. Зараз я нічого вже сам не розумію…
Ось саме в цьому місці мені підступив гіркий жмуток емоцій до горла. Я задихалась. Я просто не могла сказати ні слова. Я не хотіла зараз різких заяв. Я не хотіла говорити неприємних фраз. Та й не мала на це право. Адже, у всіх є особисте життя. І він мені нічого не винен. І як і я йому. Але чомусь стало гірко на серці. Якщо він не визначився то чому ж тоді до мене звертається? ЧОМУ МЕНІ ТЕЛЕФОНУЄ? ЗАПРОШУЄ? ДЛЯ ЧОГО ВСІ ЦІ СЮРПРИЗИ? Просто так, щоб не бути самотнім в Києві. Чи щоб в черговий раз довести собі свою спроможність зваблювати?ось так маєш. Не гірко, якщо ти не визначилась. Але при цьому картаєш себе за це. Але також дуже гірко, коли ця людина, варіант якої ти розглядаєш, не просто не вирішила щодо тебе, а ще й має ще когось. Тому я просто встала і без слів вийшла з піцерії. Він намагався мене наздогнати. Але офіціант і несплачений рахунок його зупинив. На радість - таксі було зовсім поряд. Тому я сіла і намагалась просто зникнути. Вимкнула телефон і попрямувала додому. Я сиділа на задньому сидінні і плакала. Ну, як плакала. Я спостерігала як краплі літнього дощу тихо і плавно стікали з таксі по склу і нижче…а потім виявилось, що і по моїм щокам збігають дрібні краплинки солі. Ось так завершився цей день. День, що мав бути релаксом став нервовим потрясінням моєї психіки. Хотілось нікого не чути і не бачити, просто втекти, що я й намагалась зробити. Вдома, воно якось легше. Там, як кажуть, навіть стіни допомагають. Тому саме туди я й поспішала. Хотіла закритись там у власній мушлі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=455070
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.10.2013
В слухавці забринів знайомий голос:
-Привіт. Ти спиш?
- Та так, намагалась…А ти що так пізно?
- Так, вибач. Просто не спалось. Вирішив набрати твій номер. Мабуть, на рідкість безтактно. Але задарма особливо не думав, вирішив скористатись інстинктами. Забажав і подзвонив. Мабуть, не варто було. Відволікаю від сну. То, напевне, краще завтра подзвоню.
- Та ні. Тепер я вже прокинулась. Тобто можемо спокійно поговорити і зараз. Якщо хочеш, звичайно.
- Ну, то добре, бо вже давно не випадало нагоди поспілкуватись. Майже тиждень був як білка в колесі. Просто заручник справ. Накопилось багато. А потім вже й телефонувати було якось незручно, типу, завинив, обділив увагою. А ось сьогодні довго розмірковував, а потім вирішив, що конче потрібно поговорити. Як ти там? Що нового?
Так ось проходила наша така неочікувана та довгождана розмова. Обмінялись останніми подіями. Кожен розповів, що тривожить. Декілька жартів для власної розради. І ось, коли вже більшість була сказана, домовились зустрітись завтра, себто вже сьогодні, адже, час плинув і невблаганний годинник показував 03.30. Дивно, але навіть засинаючи, піймала себе на почутті абсолютного щастя. Просто посміхалась і ніяк не могла це пояснити. Потім було щось схоже на сон. Якщо 3 з половиною години так можна назвати. Потім - офісна метушня, Анжелка з першою приміркою, точніш першими наметками на сукню. Шалений ритм набрав цей день. Голова йшла обертом. Тут знов телефон задзвонив цією щасливою мелодією. На обличчі знов засяяла посмішка. Голос її викрив. І Антон відразу ж сказав, що добре, що я в гарному настрої. Домовились піти до піцерїї. Потім в кіно на черговий веселий фільм. Все просто, банально, але це саме те, що потрібно. Тільки треба було ще заскочити додому, навести лад зовнішній. Так що помчала, окрилена гарними новинами додому. Сьогодні нарешті початок вихідних. Забігаючи в метро, одягла навушники, в плеєрі - шедеври вітчизняних музик. Так, наспівуючи чергову мелодію, непомітно дорогою додому замріялась і навіть не помітила знайому машину. І тут хтось просто підлетів ззаду і підняв вгору. Хто б це міг бути? Дивно? Що за безтактність? Повертаємось. Музика поступово згасає. Вибух мозку. Просто не можу повірити власним очам. Андрій? Як це? І чому саме зараз? Звідки ти тут?
- як ти тут опинився?
- і тобі привіт! І я за тобою також дуже сумував. Мені тебе також не вистачало!!!
- ні, Андрію, привіт то привіт, але звідки ти тут взявся? Яким вітром тебе сюди занесло?
- сподіваюсь, що попутним. Просто скучив,ось я і тут. Ти не рада мене бачити?
- та не в тому річ. Власне я досить спантеличена твоєю появою. Але як же Лондон?
- всього і відразу не розповіси. Потрібно по порядку. Так що давай зараз де не будь посидимо, і обговоримо всі моменти, що тебе цікавлять. Спілберг, як же по тобі сумував. Ці зелені очі. В них можна потонути… Ну посміхнися ж, бо не часто бачились останнім часом.
- ти як завжди, просто сніг на голову. Але, тільки вибач, сьогодні я ніяк не можу в мене плани. Ти б попередив чи що. Подзвонив. Чи просто номеру не було?
- яка ж ти… стільки не бачились, хотів сюрприз влаштувати, а ти отак. Переб’ється твоя Анжелка якось без тебе сьогодні. Пів року не бачились все ж таки.
- та справа не в тому. І не Анжелка. Вибач, але направду - сьогодні не вийде.
- дуже шкода. Стоп. Не Анжелка? В тебе хтось з’явився?
- що ти хочеш почути?
- бажано б правду. Якщо я заважаю, то я просто зникну.
- правду? Тоді слухай, сьогодні я буду зайнята, а завтра ми можемо обговорити твою раптову появу в нашій країні та в моєму дворі.
- ну, добре, до завтра я таки можу почекати. Але постривай хвильку.
Він швидко рушив до машини. Чорна, спортивна, не буду піарити марку, але достатньо швидка та така знайома. Стільки годин ми свого часу могли проводити в ній просто кататися по місту, оглядаючи швидкоплинність всього навколо. Іноді навіть здавалось, що це - дім на колесах. І навіть квартиру не потрібно було б знімати. Для чого? Прокинувся і вже в потрібному місці. То звичайно було перебільшення. Але це вже було не авто, як засіб пересування, а член родини, нашої міні-родини, і ставлення до нього було відповідне. І ось він вийшов з машини, а в руках - здоровенний букет червоних троянд. Як же це гарно. Просто казково. І якось незвично. Пів року гри в мовчанку. Різні часові полюси. Різні континенти. І ось знову він тут. Для чого? В голові купа питань. На лиці здивування. В руках уже мої квіти.
-це тобі, вони майже такі гарні, як ти.
-дуже приємно. І красно дякую. Але, вибач, мені наразі потрібно бігти, бо не встигну.
-давай, до завтра!
Він нахилився, але чи то я якось занадто заплуталась в собі, чи вже відвикла від такого, я просто вирвалась і побігла, як малолітня школярка. Що просто засоромилась. Хоча в цьому самому випадку. Це навіть не так було. Я просто розгубилась. Не знала, що відчувати, що думати, як себе поводити. Андрій - це іще один чоловік, що не залишився осторонь мого життя. Але вже більш свідомого, столичного і дорослого. Так, довго притирались один до одного. Але потім навіть жили разом. Декілька місяців. Це чоловік, що дарував квіти кожного дня. Просто так. Вигадував своєрідні сюрпризи. Побачення. Дійсно, в хорошому сенсі двояка людина, будучи прагматиком на роботі, вдома перетворювався на романтика. Мрія будь-якої дівчини. Я не була аж до глибини душі в нього закохана. Все було мирно, якось ґрунтовано на симпатії і взаємоповазі. Просто нам було добре поряд. Якийсь час. Потім йому потрібно було по роботі летіти в Лондон. Я вирішила все обірвати, бо якось не вірю в стосунки на відстані. Це зовсім не логічно. Роками чекати. Бачитись рідко. Час іде. Ми змінюємось, а так виходить, що дуримо самих себе. Бо, по-перше, змушуємо і себе, і людину близьку нам, обмежувати себе в усьому. Бо як це без мене і туди не ходи, і того не роби. І, по- друге, коли час спливає, до вас повертається вже зовсім не та людина, що ззовні ще може й нагадує вашу колишню, але це - лише мембрана, а наповнення - вже геть інше. Бо людина – істота соціалізована. І так чи інакше, ми змінюємось під впливом оточення, тим паче, якщо воно у вас різне. А потім вже і розмови не клеяться, і відносини стають сухими та непривабливими. Вітер розтавання задуває те полум’я пристрасті, що ніби тримало вас разом. А, може, ще, як у мене з Андрієм, не було такої безмежної любові. Щоб на край світу за коханим, щоб кохати до тріпотіння в колінцях. То просто було зручне та наповнене приємними моментами взаємоіснування. Вперше після минулих відносин, з тим же Антоном, і болю від розлуки, хотілось просто почувати себе жінкою, віддатись в міцні чоловічі руки та відчувати підтримку та навіть власну слабкість. А потім сама обірвала ці відносини. Сама вирішила, що не спілкуватись буде краще. Напевне, й не думала, що ця людина ще коли-небудь з’явиться. Тим паче сьогодні. І тому просто не готова була ось так все покинути заради Андрія. Тож, плани є плани. Потрібно просто почистити мозок від всього. Занадто багато там накопилось. Відчуваю, що скоро це все буде нагадувати стару стріху взимку де сніг поволі скопичується, а потім вона не витримує і під натиском ламається на тріски. А, може, сходити до психолога? А що, зараз це модно. І, говорять, дієво. Чому б і ні? Адже, там повинні бути якісь надзвичайні спеціалісти, що знаються на різних видах людських тарганів та підкажуть отруту, щоб хоч трохи їх потруїти. Це ж яку витримку потрібно мати, щоб годинами, чи то пак днями сидіти і слухати, як ти жалієшся на свою страшну долю, і на власне ображене его. Чи то тебе чоловік покинув, чи котик улюблений помер, чи тебе в колективі недооцінюють – все це стає справжньою драмою. А ця мужня людина повинна не просто слухати а ще й намагатись аналізувати весь той цілковитий хаос і давати доречні коментарі. А інакше все: ти не психолог, і нікому ти такий не потрібен, якщо ти якійсь зарозумілій пані що має чоловіка-олігарха, купи майна та життя без єдиного трудового будня, скажеш, що вона просто з жиру біситься і проблема то її у власному хворобливому та всепожираючому его. Але ні, приходиться знаходити слова й для таких. І поводити себе коректно. Напевно, простіше працювати, наприклад, патологоанатомом. А що з них, трупів, візьмеш? Прийшов виконав свою справу, тихо, без всяких закапувань мозку. І, мабуть, навіть психіка здоровіша, та нерви витриваліші. Але з іншого боку, ну, не довіряю я оцим сучасним рішакам всіх проблем. І комплексів я вас позбавлю, і жити навчу. І буквально через 10-20 сеансів, по 100 баксів кожен ви позбавитись проблем. Ага, ще б дописали, що й останніх грошей. Звичайно. Коли там тоді думати про свої моральні нестатки , якщо будете гарувати на роботі та розмірковувати, де б дістати грошей на подальше життя. Але справа навіть не в моїй цинічно-меркантильній сутності, що мене там просто жаба б давила стільки відвалити, а просто те, що почасти для мене, це для тих людей, які не мають друзів. Тоді, потрібно, щоб тебе просто вислухали, дали пораду, побули поряд. Це купування уваги. А для мене це - жах. Бо, коли ти платиш, то й до тебе відносяться як до об’єкту підзаробити, а ще ти – ніхто – тільки робота. Мабуть, мій культурно-інтелегентний рівень ще не доріс до європейського та американського. Мені набагато більше подобається скиглити в обнімку з друзями і виливати на них свій неспокій. Це досить жорстоко звучить, але, це ж взаємно. І тому, так, дякувати Богу, що в мене є такі друзі, що мене терплять та підставляють плече в необхідних ситуаціях. Що просто не дають впасти у безодню всепожираючої саморозрухи. Вони завжди вислухають та зрозуміють. Скажуть, що я роблю не так. В чому помиляюсь. Де допустила помилку. І найголовныше, що з їх боку це все щиро. Без користі. Мабуть, просто мені поталанило в житті. В мене найкращі друзі. І саме тому жити легше на цьому світі. І за це все хотілося б сказати їм велике ДЯКУЮ. Помітили, як нечасто ми говоримо це слово. Ну, не в дрібному, побутовому сенсі. А в плані, подяки за щось більше, ніж просто передай сільничку чи відчини мені двері. А потім довго жалкуємо, що не встигли вчасно висловити власну вдячність.
Але не будемо про сумне. Та й часу то особливо й немає. Тож, підфарбовуємо губки. Одягаємось. Ось сьогодні чи то від надмірного стресу за день, чи то від якогось такого настрою вирішила бути трішки дитиною. Впаду в юність. Модняві кеди. Джинси. Гарненька футболочка. Саме час вирушати. Бо, мабуть, Антон вже чекає. Сподіваюсь, вечір пройде гарно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=455069
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.10.2013
На наступний ранок Аліса не встигла перевести дух, як вже була перед монітором. Пару сторінок друкованого тексту та ціла купа роздруківок. Іноді просто добре, що вигадали принтер - це диво-машина, що здатна майже на все, якщо вчасно дати їй чорнила. І не потрібно нічого робити. Просто стояти та дивитись, як все виконують за тебе. А ще, що саме найкраще в цьому всьому, - це запах свіжого паперу та ще недокінця висохлої фарби. Це просто будоражить кров. Просто підсилює тиск. Як аромат свіжемеленої кави. Або улюбленого парфюма. Це щось, що надає якогось драйву. Щось на кшталт цифрових наркотиків. Просто самообман для почуттів. Ось так, внюхуючись в нову сторінку печатної грамоти і проходив новий день.
І тут, в стрімкості передвесільної епідемії, десь приховався стрімкий розвиток минулого роману. Десь запропастився Антон, а що найпарадоксальніше, то я якось навіть цього не помітила. Дивно якось, так як за плином цього часу ти не помічаєш чогось, що може бути тобі важливим. Насправді це дуже незвично, бо те, що було дуже вагомим мені ще декілька днів до цього, чомусь наразі просто стало нульом. Просто відійшло на задній план. А цікаво що з ним? Ось чомусь саме сьогодні прийшло знову. Нахлинуло. Так, дійсно, куди це він пропав? Ця сама людина, яка чітко йшла до цілі, просто намагалась нагадати різними способами про власну сутність та повернути певним чином в минуле. І ось на апогеї просто ініціатива видихнулась? Не розумію. Ввечері сидячі за чашкою кави взяла в руки телефон. Вдивляючись в кольоровий фон на екрані просто погрузилась в спогади. А ще з’явилось дике бажання подзвонити. Для чого? Просто почути голос. Голос - це наймагічніший атрибут чоловіка. Дійсно, це якесь таїнство. За допомогою нього чоловік може навік причарувати. Або ж навпаки. Це те, що надзвичайно важливо. Просто чути голос. Тремтіли руки. Мурахи бігали по спині. І купа роздумів в голові. Чудернацьких. Полярних. Сигаретний дим точився кімнатою. І так що ж робити? Подзвонити? І що тоді? З чого можна почати розмову?з банального «Привіт!». І що далі? А якщо він просто не хоче зі мною говорити? А якщо я видамся нав’язливою? А якщо він не телефонує, бо просто не хоче мене чути? А якщо я йому обридла? А якщо…А якщо… А якщо… Що ж за дурна то жіноча логіка? Ну, чому не можна просто набрати номер, так як ти просто телефонуєш подрузі, чи просто в службу доставки? Без зайвих питань. Без купи внутрішніх дорікань. Без самоаналізу. Самоприниження і самогноблення. Так же набагато простіше. Цей об’єкт бажання ж також людина, то, напевне, якщо ви так уже осточортіли саме йому, то, навряд чи він буде жертвою і не «бортоне» вас відразу. Але ж просто подумати і вирішити, що в черговий раз просто нагадати про свою скромну, але дуже нав’язливу персону. Цікаво, чоловіки теж стільки роздумують над тим, чи набирати певний номер?чи просто покладаються на власні інстинкти? Жаль, що це не можна просто вияснити, адже це зазвичай залишається в таємниці. Так посидівши декілька хвилин в самокартанні, просто положила слухавку на стіл та вирішила чекати на диво. Для чого? Не можливо мабуть просто це пояснити, але такі ми - жінки. Чогось дуже прагнемо, але намагаємось, просто дочекатись коли це впаде на голову з неба. Тому просто дістала пошарпаний сіренький блокнотик і вирішила присвятити свій час ще й йому, бо він, напевне також скучив за ці дні. Але, чомусь сьогодні це не виходило також. Чи то день несприятливий. Типу магнітні бурі. А що, зараз все з цим пов’язують. Перепади в економіці, несприятливу ситуацію в країні, некомпетентність професіоналів – усьому виною цей невловимий та ще не до кінця вивчений розлад. Або, може, сьогодні просто муза не хотіла відвідувати. Напевне, в неї було купа інших справ і в її почесний графік сьогодні просто не входила Аліса. Чи то пак все було на багато простіше. Думки линули десь далеко звідси. І в голові крутилось «ну, чому він не дзвонить? Що я не так зробила чи сказала? Чим саме я його так образила?». З хвилини на хвилину поглядала на телефон. В голові лунає банальна мелодія з рингтону. Але час спливав, а мобільна мережа була ніби невблаганною. Так хотілось, щоб знайшовся оператор, що не просто попереджає, про залишок на рахунку чи про закінчення послуги, а просто смс нагадав про те, що існує абонент, якому ви давно не дзвонили. І саме він зараз чекає на вашу увагу і прагне понад усе просто поговорити з вами хоча б пару хвилин. Ні про що. І про все. Просто отримати заряд позитиву від вас, чи вислухати що вам наболіло. Чому не існує програми на телефоні на кшталт комп’ютерної, типу тієї, що нагадує про давно не використовувані ярлики. Але, на жаль, такого не існує. Тож, діло хазяйське. Що ж поробиш…після довгих мук власного «я» та необґрунтованого затишшя в усіх сферах від особистої до творчої, просто здалась. Нотатник закрито. Знову в ліжко. Знову сама. Знову легкий присмак розчарованості. Знаєте, він – це щось неймовірне. Ніби після того, як з’їв лимон і певна оскома все ще лишилась …якийсь напіврозпад свідомості. Телефонно-маніакальна залежність. Вдивляєшся в темінь кімнати. А раптом засяє екран і на ньому висвітиться чудо-надпис…І просто поринаєш в сон з однією єдиною думкою, точніш бажанням «найбільше в житті хочу, щоб він подзвонив».
Тут очі просто закриваються. І уві сні ви просто щасливі. Чому уві сні все так просто? Що потрапляє до нього? Це просто забаганки підсвідомості?але тоді звідки беруться жахи? Та при всьому цьому сон – це особливий стан, де все залежить тільки від вас. помріяли, перенеслись у дрімоту, і зупинили все, як тільки захотіли. Просто прокинувшись. Просто повернувшись до реальності. А іноді так хочеться, щоб приємний сон тривав якомога довше, і тому, навіть розплющивши очі намагаєшся знову заснути. Знову повернутись до моменту, де все скінчилось. Де хтось чи щось безцеремонно розірвало ваше царство блаженства та насолоди. Наприклад, просто задзвонив телефон. І на екрані на подив той бажаний номер. Дивно. На годиннику о пів на першу ночі. А на екрані всього 5 літер, що призвели до вибуху свідомості."А Н Т О Н". і не розумієш відразу чи насправді все це. І чи буває так, що те, що бажала всім серцем врешті трапилось? Та й так раптово. Тому просто натискаєш на зелену клавішу і говориш
- "алло… " і голос починає тремтіти і, в тривозі, очікувати, що ж там таке сталося, що не дало змовчати людині так пізно і спонукало подзвонити… несподівано подзвонити. Врешті подзвонити…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=454874
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.10.2013
Так, ось і ранок. Наступний ранок. Черговий ранок. Ранок, що просто придав сил. Бо щось в останній час більше схожа на істеричку, в якої в 25 почався клімакс. А лише сонячні промінчики вранішнього серпанку своїм мереживом причарували і надали сил. Просто, здається погода, а так живит, або знесилює. Люди напряму залежать від багатьох чинників. Одним із них і є погода. Саме вона налаштовує нас деяким чином на сприйняття світу. В ясний день, здається, що і люди привітніші. Якісь намов більш задоволені. А згадайте їх злостиві обличчя в сірий туманний ранок. Так, картина не із приємних. Іноді здається, що потрапив в фільм «Кошмар на вулиці В’язів» . Жах та й тільки.
Ось сьогодні день пророкував щось гарне. Я ще не знала що, але хотілось просто навіть зсередини посміхатись. Посміхатись очима, радіти серцем і душею. Наче в тебе сталось щось особливе. Саме так, не встигла очутись, як опинилась на роботі. По дорозі дзвонила Ажелка, що була вся в клопотах, договорились йти шукати сукню. Ой, ці приємні хвилювання. Як же за це й не любити весілля. Центральною особою на весіллі повинна бути наречена. А головним атрибутом нареченої повинна бути сукня. При чому не будь-яка. А особлива. Точніш ідеальна. Ось саме за такою ми й збиралися вирушити. Я ще не знаю, чи визначилась моя подругами зі смаками. Але в мене давно вже в цьому плані все було вирішено. Ну, як сказати давно. Після перегляду кінострічки «Війна наречених». Ось саме там я її й побачила. Казкову, з десятьма шарами мережива, з темною стрічкою на талії. Саме так виглядала моя мрія. І я думаю,що колись вона обов’язково здійсниться. А поки ми що ми будемо прагнути втілити найзаповітнішу мрію дівчини, що насправді цього заслужила. Тобто поки що ми, точніше я буду працювати. А ось потім поринемо в весільну епідемію. В цю біготню за головними атрибутами забави. Щоб це циркове дійство, в народі - "весілля", перетворилось щось ще й дійсно гарне. А не просто в атракціон з поїдання салатиків, частування гостей, що є окремою главою даного епосу та прослуховування десятків однотипних тостів. А, так, гості. Це окремий підвид людей. Бо коли вони на весіллі, то просто не можуть називатись homo sapiens. На правду, вони здебільшого прагнуть догодити всім своїм бажанням. А ще більше відірватись на повну. Тоді, всім вже абсолютно все рівно на наречену та нареченого. Гості просто намагаються реалізувати всі свої найпотаємніші мрії. Це іноді становиться схоже на якусь карусель. Типу атракціон, де хто кого переп’є, перетанцює або ж переспорить. І яке ж весілля без бійки? Ну, то в українців просто звичай якийсь. Просто те, без чого не можливо уявити повноцінний бенкет. Ну, а потім всі дружно миряться і продовжують далі гульбища. Молодята зазвичай хочуть якнайскоріше усамітнитися від всього цього безкоштовного перфомансу. Тобто, весілля – це забава для всіх, окрім тих, в честь кого вона влаштована. Парадоксально…
Тож, у мріях про багатогодинні дні шопінгу і пройшла перша половина дня. Далі потрібно було відкласти всі справи, зсилаючись на важливі зустрічі, що просто ніяк не можливо перенести, і ось вони - плюси гнучкого графіку. Саме так, ну, потрібно ж якось знаходити час для особистого життя. Тим паче, що роботи я вже виконала на 3 дні вперед. Так що, можна і розважитись.
Ось так ми зустрілись в одному з районів Києва, щоб, для початку просто обговорити плани та бажання майбутньої нареченої. Тут йшла ціла купа важливих атрибутів, типу сукня, торт, вибір меню, скатертинок, сукенок для дружок, так як вона хотіла весілля в європейському стилі. Ще потрібно було вибрати тамаду та музик, щоб забава видалась на славу. Ось все це почало на третій годині обговорення просто зводити з розуму. Почалась просто істерика. Здавалось, що від цього нічого гарного не вийде. Тобто все то поступово вирішувалось, але потрібна була людина, що розбиралась би в цьому і могла створити щось унікальне та неповторне. Звертатись до звичайного розпорядника Анжелка не хотіла. То було б занадто просто. Та й не схоже це на неї, звернутись до абсолютно незнайомої людини, яка б просто виконувала це як роботу і тупо слідувала вказівкам та відпрацьовувала лише кошти, що ти їй платиш. Ні, це зовсім не те. Тому вона вирішила, що я, як дружка зі стажем, та ще й з досить креативним мисленням зможу в повному обсязі осягнути всі її очікування та виправдати всі сподівання. Я намагалась. Для кожного, мабуть, весілля – це щось казкове. Просто розставання з чимось дитячим. Хоча з самого дитинства дівчата мріють про принца на білому коні. І коли настає той день Х, то потрібно , щоб все пройшло на висоті. Надзвичайно. Але Анжелка чомусь намагалась аж зі шкури виплигнути, щоб створити просто утопію. Але її не існує. Саме тому вона і була у відчаї. Бо шукала щось неіснуюче. І, звісно ж, не могла його знайти. Сльози забриніли на її очах. Тоді я зрозуміла, що саме час бути тією подругою і розповісти їй саме те, що від мене очікується. І я сказала:
- Так, стоп, ти чого? Все буде добре. Ні, все буде просто чудово. Будь впевнена в цьому. Ти будеш найгарнішою нареченою. І в тебе буде найкраще весілля, яке тільки може бути. Інакше я не я!а зараз ми підемо підбирати підходящий фасон для твоєї сукні, що просто підкреслить твою красу, сонечко!!! Сльози в такі дні повинні появлятись тільки від щастя!
Нарешті посмішка засяяла на її обличчі. І почали колосальний обхід магазинами для наречених. Там можна побачити стільки всього, що просто зводило з розуму. Але це було так приємно. І дуже дуже дуже гарно!
Саме так і пройшов день аж до вечора. Потім приїхав щасливий наречений . Мене довезли додому. Стомлену, але щасливу. Ми попрощались і щаслива пара попрямувала далі вирішувати клопітливі питання майбутнього дійства.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=454869
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.10.2013
Але так не виходить. Бо принесли кореспонденцію. І серед всієї купи важливих паперів та документів, щось особисто мені. Цей конверт з намальованим мереживом від Анжели означав тільки одне: вона погодилась. Так і вийшло. Вона виходить заміж. В голові заграв весільний марш Мендельсона. Це було запрошення. Офіційне. Через місяць відбудеться це дійство. Мабуть, вона на сьомому небі від щастя. Мабуть, зараз тішиться, щодо змін у власному житті. Мабуть. Мабуть, мабуть. Потрібно привітати наречену. Чомусь бракує слів. Ні, я то за неї рада, навіть дуже. Просто в такі моменти навіть не уявляю що говорити. Всі фрази, типу живіть довго і щасливо, звучать аж занадто банально і затерто, а так не хотілось. Хотілось, щоб з душею. Так, щоб висловити весь масштаб радощів, за її крок. Важливий. Довгоочікуваний. Тому просто подзвонила. Сказала, що вона тепер не тільки моя кохана. Сказала, що дуже тішуся її щастю. Сказала, що в майбутньому зичу їм тривалого та веселкового суспільного життя. Коротше, вийшло все ж таки, мабуть, банально, але аж до сліз. Тож, ледве заспокоївшись, дарма, що від позитивних емоцій, ні сил ні часу для роботи вже не було. Потрібно було збиратись додому. А так не хотілось. Напевне, вперше настільки не хотілось додому. Там пусто, холодно. Там, тиша, що кутає все навколо. Там, просто нікому сказати й слова. Це страшно. В такі позитивні, здавалося б, моменти, які трапляються з рідними та близькими, починаєш замислюватись над своїм життям. Вже втретє, я буду дружкою. Втретє… Так, звучить ніби й приємно. Але як не зациклитись на цьому? Просто пожирала думка, що в майбутньому я буду лише вічною дружкою. Не більше. А це просто вбивало! Просто до сліз. Так, це егоїстично. В такі моменти думати про себе. Але, такі то ми є – люди. Найчастіше замислюємось лише про власну долю. І можемо влаштувати драму на чужій ниві щастя. Ось і Аліса сиділа біля виключеного комп’ютера в офісі і просто, вдивляючись в чорний монітор. Думала про майбутнє. Розмірковувала над тим, чого вже не буде. Адже, на правду, вже не можна буде так тішитись вдвох, гуляти по ночам, подзвонити о 3тій ночі, щоб просто зустрітись і вилити душу. Якось сумно. Немов би певна частина тебе відмирає. На щось в твоєму житті накладається вето. Табу на особливі відносини. Тепер це не твоя подруга, тепер це – заміжня дама. Що має власні обов’язки, власні права, а головне має людину поряд, що завжди підтримає, підбадьорить… Тобто що, твої послуги тепер ні до чого? Стоп! Як взагалі це можна порівнювати? Що за дитячий садок то? Можна подумати, що від весілля можуть змінитись відносини. Що це просто їх крах. Та ну, що за дурня. Просто буде менше часу, так, з’являться певні обмеження. Але все як і раніше. Не потрібно думати про це. Як про смерть. Як про суцільний негатив. А то якось воно не стикується. То все на краще. Повинні ж ми дорослішати. Ніколи, мабуть, просто не думала, що Анжела це зуміє раніше за мене. Але так сталося. І я тому дуже тішуся. Нарешті увімкнулася раціональна частина мозку. Що не думала лише про власне благополуччя. А була більш націлена на позитив. Ось так. Так, час додому. А взагалі, пора б завести кота. Наприклад. А що, приходиш, а він тебе чекає. Дивиться тобі в очі та радісно муркоче. Це доволі гарна ідея. Так, на вихідник займуся пошуками пухнастого друга. А поки що метро. Вже в котре. Просто хочеться сісти і приїхати на нову станцію. Станцію, що хоч якось змінить твоє життя. Надасть нових обертів твоєму життю. Але все стабільно. Ось і зупинка. Повільні кроки з андеграунда. На фоні всіх людей, що постійно спішать, Аліса дійсно виглядала незвично. Кроки повільні, впевнені, а дорога щодень та сама. Ну що ж…Поки що все так. Може, колись все зміниться. А поки що думки про друзів та дружбу не полишали. Так, якось кумедно. Чому в дитинстві все так легко? Ціла купа людей навколо і всі друзі. Всі, без виключення. А з кожним роком в тебе список суттєво зменшується. Викреслюється багато. А ось дописується вже не так. Майже нікого. Взагалі що таке дружба? Чому люди товаришують? Як саме знайти цих вірних супутників для життя? І чи так конче вже вони необхідні? Яка їх кількість буде оптимальною для того, щоб життя було щасливим? З одного боку, дружба – це лише взаємне юзання. Будь-яке. Не тільки фізичне. Здебільшого навіть моральне. Бо стільки, скільки вислуховує друг, мабуть не вдалось би ні одному з суддів чи священників. Тож, ми постійно викладаємо цю ношу на когось іще. Щоб полегшити навантаження на власні плечі. Але в цей момент головне , щоб ця інша людина була здатна це витримати. Щоб не зламалась під тягарем ваших переживань. Тож, ділитись потрібно взаємно. Бо тільки віддаючи довго не протягнеш. Так, другом бути тяжко. І далеко не кожен це зможе. Та й не всім потрібно. Хоча, ні всім. На правду, навіть найбагатшим та найсильнішим нашого світу потрібен хоч 1 товариш. Тільки щирий. Знаєте, одна із тих якостей, які я ціную в людях. Це щирість. Якась дитяча, можливо, жорстока, але щирість. Бо це саме те, що не дасть збрехати. Те, що не дасть кривити душею. Те, що буде спонукати відверто говорити про недоліки та переваги. Не люблю людей, які лише хочуть здаватись приємними. Так. Правда іноді звучить не миловидно. Іноді вона засмучує. Але все ж це краще, ніж просто посміхатись всім. І типу ти такий гарний та привітний. Не можна бути другом для всіх. Це просто нереально. Ти ж створений мамою та татом як ключ. Обточений в процесі життя. І тому ти можеш підійти до одного чи максимум декількох замків, але ж ти не універсальна відмичка, щоб бути на кожен випадок. Ти ж не готель all inclusive. Щоб подобатись всім. Тобто, для чого намагатись одягати маску зразкового члена суспільства, щоб тільки зібрати довкола себе побільше людей? Люблю людей, котрі можуть бути собою. Так, саме собою. Не якоюсь жалюгідною програмою зі зміною версій, а просто зоставатись вірним собі. Якщо тобі подобається щось, то чому б і ні? Якщо твої прерогативи саме такі, для чого вдавати, щось, зовсім інше? Що це дасть, якщо ти будеш вести себе інакше? Ти просто душитимеш себе зсередини. Так… щось занадто вдалась в філософію, а це далеко не моє. Тож, переходимо до реальності. А в реальності - музика на повну гучність. В програвачі чергова платівка «Скрябіна». Не можна так говорити, на кшталт того, що виросла на його піснях. Але становлення як людини пройшло і за його сприяння. Тож, одна із найулюбленіших «Спи собі сама». Пісня що є одою одкровення для багатьох жінок. Просто насипаєш собі чергову порцію чогось попоїсти та під мелодію улюбленої музики поринаєш в світ мрій, спогадів. Щось просто переплітається. Ось так минає решта вечора. Ще потрібно папери переглянути. Бо ця кіпа, ніби мечем нависла над головою. Так що, потрібно сумлінно виконувати свої обов’язки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=454527
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 15.10.2013
Буває ж так, що на годиннику 4та ранку. За вікном вже стихли навіть шолудиві пси. А ти лежиш з розплющеними очима та розмірковуєш над тим, на холеру ти прокинулась настільки рано. Адже будильник заведений лише на 7му. Та ти прокинулась. І заснути вже ніяк. Бо твої очі, що зазвичай, ніби свинцем налиті зранку, зараз вже ніяк не хочуть стулятися. Що ж поробиш? І вставати рано. Тож, ти просто лежиш і, пильно вдивляючись в стелю, тішиш себе думками про щось неминуче. Щось надзвичайно важливе. Ось так, і цього разу. Просто думала про те, що було. Про те, що могло б бути. Вчора ввечері слідкувала за однією молодою родиною. Чоловік, дружина та маленький синочок. Гарно так. Милозвучно. Вони спілкувались. Просто проводили час поряд. Так красиво. Аж мелодія, як із якоїсь мелодрами, заграла в цей момент. Дивлячись на них, розумієш,що твоє щастя далеко неповноцінне. Адже тобі не має заради чого прокидатись зранку. Ти приходиш додому і ліжко, що могло вмістити кінну артилерію армії Наполеона, при чому і тварин, і людей, холодно очікує на твою появу. Немає поряд людини, яка просто розбудить, черговим монологом на тему темної нічки, чи якихось нічних проблем та скаже «мамо!». Яка просто покличе тебе. Яка буде довго вдивлятись в твої очі, але також наводити в домі гармидер та тішити тебе черговим мовним зворотом. Що просто буде поряд. А також інколи не вистачає того, що буде поряд. Того, що повинен бути скелею. Опорою. Що повинен просто взяти за руку та провести по життю. Романтично-трагічне життя молодої дівчини змусило піднятись з ліжка та піти покурити. А що ще лишається? Так, сама деколи не розумію чим саме це може допомогти. Але в житті завжди була лише одна думка, щодо цього. «Я полишу палити лише у 2 випадках : або завагітнію, або помру!» І тут третього не існує. Лишається сподіватись на перший варіант. Адже це набагато приємніше та позитивніше. А якраз зараз куди не прийдеш, чи то пак не приїдеш всі вже допитуються. Бо мовляв коли вже? А що ти ще й заміж не вийшла? Чому? А хлопець є? А ти просто намагаєшся уникнути цих питань. Відволікти увагу жартами від цієї теми. Бо соромно. А головне за що? Що ти не виконала бізнес-план свого життя, складений іншими? Що ти не підходиш під стандарт суспільної думки? Що ж у нас за суспільство тоді таке? У 18 народила, або раніше, то ти малолітня і нерозбірлива в житті мати. І чим ти думала? І взагалі куди твої батьки дивились, що ти «залєтєла»? а якщо у 20ть ти ще сама і ні з ким нічого ще не напланувала і не почала виконувати програму по виходу країни з демографічної кризи, то значить в тебе вже не все в порядку. Значить, то вже ти маєш певні вади і не здатна бути в ногу з часом. А ще як це ви, без житла, постійної роботи та зарплатні, щоб вимірювалась хоча б 4-5ма нулями , навіть могли подумати про дитину? І скажіть на милість, коли це все встигнути? А головне як? Типу, ми всі роботи, що просто зобов’язані мати певний режим та програму з чітким розподілом сил, потужності та часу виконання. А, якщо збилась то просто повернувся на крок до того та відмінив всі попередні дії. Роздуми поволі привели до часу Х. Тобто до ритуалу зборів на роботу. Все по колу.
Біготня. Всюди люди кудись поспішають. Цікаво, куди? Ось, дівчина, що пробігає повз в широчезних окулярах та новомодній кофтинці, що аж засліплює відблиском пайєток та стразиків. Куди вона так спішить? Можливо, на пари. Бо в студентів зараз літня сесія. Чи то більше її подоба. Позаяк наразі сесія вже віджила себе як таку. Вона лишається незмінним атрибутом лише для 2єчників. А більшість вже давно захистили себе набраними заздалегідь балами та спокійно відпочивають решту часу. То, може, й на краще. Або вона просто квапиться до салону краси. Трішки допомоги не завадить будь-якій жінці. А взагалі то рідко існують жінки, що були б задоволені власною зовнішністю. Хоча б щось, Аале повинно картати твоє сумління відносно власної недогарності. Щось, щоб не давало визнати себе най най най. Але менше з тим. Ось і 2 бабусі теж намагаються забігти до метро та викроїти для себе хоча б краєчок вільного місця. Звичайно, в такій вранішній тисняві, на те, щоб ще й сісти вже ніхто й не претендує. Себто народ просто накопичується в одній великій консервній банці. І всі так рвуться всередину, ніби різні комахи на світло вночі. З одного боку, завжди незручно та не надто приємно, а з іншого, 10-30 хвилин поштовхів, змін різних поз( які навіть деяким еротичним книжкам не снились) і курйозних ситуацій, й ти в місці призначення. А в громадському транспорті іноді справді трапляються найвеселіші історії. Просто він, ніби розсадник, всього, що зветься смішніше не придумаєш. Ось так поволі і тебе затягує в цю живу течію, що неквапливо направляється до металевого перевізника людських душ.
Вихід. Бабусі, як вірні слуги, продають всілякий вітчизняний фастфуд. Типу made myself. And eat it with pleasure. Коротше. Насолоджуйтесь. Вживайте вітчизняне. Та й черги до «вільної каси» зазвичай менші і ціни завжди порадують. Ці ж дистриб’ютори легкого перекусу завжди дбають і про ваш гаманець, і про знешкодження головного ворогу людини – Голоду. Вони втамовують апетит та пропонують широкий асортимент у печеному та жареному вигляді. Типу працюють на благо нашого суспільства.
А ще численні торговці квітами, коли навіть найзатятіший скряга не зможе спокійно пройти повз і оминути небезпеку сказаної фрази « А не бажаєте ви купити букетик для вашої дами? Він майже такий же гарний, як ваша супутниця. Докажіть як ви її кохаєте, придбайте цей знак вашої прихильності!» І що тут поробиш? Все. Тепер ти конче змушений довести хоча б мізерну схильність до романтизму. І що ніби це просто аргументує твоє шалене кохання. Або оці продавчині свіжої преси. Отак волати весь день. І привертати до себе увагу. Це зможе не кожен. Саме на це то і потрібно вчити. Чому не існує спеціальної освіти для цього? Типу, як змусити у тебе що-небудь придбати. А що, іноді це конче необхідно. Існує ж чтиво на кшталт того, як завоювати більше друзів. Або як навчитись виживати в незнайомому колективі. І таке інше. І хтось же це читає і слідує цим порадам. Не хочу безпричинно критикувати подібні книги, адже і права їх осуджувати аж ніяк не маю. Але просто цікаво, чи існують там дієві методи? І чи допомогло реально це комусь в житті? Насправді… Без перебільшень. Нещодавно в книжковій крамниці знайшла книгу, на які зазвичай не звертаю, даруйте, але так сталось в моєму житті, уваги. Але ця чомусь зацікавила, чи то зовнішнім виглядом, чи то можливим змістом, тож зазирнула всередину. Книжка називалась «Як здобути мільйон?» а всередині крім вступу з біографією автора, тільки 300 сторінок з одним повторюваним словом «РАБОТАТЬ». Правдиве чтиво. Як не крути. А факт.
Ось і посеред київської візитівки – каштанів видніється мій офіс. Місце скупчення креативних зануд. Що завжди в русі. Що завжди зайняті. Якийсь генератор вічного руху. Що стимулює до чогось нового. Що не дає зупинись. Бо, якби це страшно не звучало, затопчуть і не помітять. Це як не як фронт творчих змін. А він безжальний. І якщо тобі плюють в спину, то добре, бо це означає, що ти попереду. А значить ти лідер. В свій час ще в школі відвідувала курси на тему «Ти лідер!». Навіть працювала волонтером в цьому тренінгу. Знаєте, а в період юнацького максималізму це те, що може сильно допомогти. Дати просто зрозуміти дитині, що вона рівна серед рівних, що вона може бути вожаком стада. Що вона – індивід. І все то краще, аніж тинятись вулицями з пляшкою пива. А там вчать простих засад. Бути толерантним та обачним щодо оточуючих. Просто , як казав геній України « І чужого навчатись, і свого не цуратись». А це іноді так добре. Коли можна познайомитись з іншими людьми, просто подорожувати містами та робити вигляд, що від тебе щось залежить. Що саме ти можеш передати якусь хоча б мізерну частину своїх навичок іншим. Принести хоч якусь користь. А ще, просто гарно, коли тебе слухають. Коли тобі довіряють. Коли в тобі вбачають не просто підлітка, а експерта з психології. А також природній дитинству дух захоплення, конкуренції, авантюризму, цікавості врешті-решт. Тобто просто насолодитись цією солодкою порою юності. Відкрити в собі незнані до цього грані. Так, добре було. А тепер просто комп’ютер, монітор, свіжа кава та скупі на вигадку розрахунки. Ну, а що час минає, ми також не лишаємось осторонь змін. Потрібно бути серйознішими та віддавати все більше себе на якісь невеселі, але прибуткові справи. Байдужа реальність – моя злободенна сьогоденність. Без перебільшувань. Емоцій. Пафосу. Просто стрибок в океан праці. Та так, щоб з головою. Але сплеск, щоб бачили всі. Коротше, без пафосу, просто працюю. Просто як в зазначеному графіку. До 7ї вечора. І ніяких відволікань. Навіть в думках.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=454526
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 15.10.2013
молочное небо упало на город,
окутал туман все дороги, мосты,
пронырливый дождь все падал за ворот,
и улицы были как-будто пусты...
она не могла сказать все словами,
а город как-будто все больше грустил,
и лужи смотрели уныло...местами...
срывался вдруг ветер, как-будто бы мстил...
лишь слезы ее одиноко стекали,
так холодно, зябко было вокруг,
они обезумели, словно не знали,
кто враг был теперь...все кутал испуг...
во тьме роковой она все шагала,
вперед и вперед...навстречу судьбе...
что делать теперь, она и не знала,
и все угасало в безоблачной тьме...
тяжелые тени, бессонные ночи,
вокруг ничего - вокруг пустота...
и нет адресата, нет номера почты...
вся жизнь...все с начала...все будто с листа...
и кровь все кипела, сильней алой розы,
рассвет...пустота...начало начал...
все стало ничем, уж высохли слезы...
все снова с нуля...и день оживал...
и тучи на небе, как хлопья парили,
шагнула вперед и смело пошла...
дождя снова капли ее оживили...
она улыбнулась...тоска умерла...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=453762
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 10.10.2013
ради кого-то играют оркестры,
ради кого-то пишут стихи,
ради кого-то ставятся пьесы,
ради кого-то сжигают мосты...
ради кого-то поют под гитару,
ради кого-то ночами не спят,
ради кого-то крадут коней пару,
ради кого-то себя не щадят...
ради кого-то снимают картины,
ради кого-то с моста камнем вниз.
ради кого-то к врагу и на мины,
ради кого-то исполнят каприз...
ради кого-то обиды забудут,
ради кого-то кричат о любви,
ради кого-то жить все же будут,
ради кого-то возводят мольбы...
ради кого-то так хочется верить,
ради кого-то так хочется жить,
ради кого-то забудут потери,
ради кого-то все отпустить...
ради кого-то бессонные ночи,
ради кого-то все дни невпопад,
ради кого-то кричат, что есть мочи,
ради кого-то бесшумно молчат....
ради кого-то все хочется делать,
ради кого-то, но ради кого?
ради кого-то жизнь станет не серой,
ради кого-то свешают добро...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=452703
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 05.10.2013
иногда так хочется плакать,
иногда уж нечего ждать,
иногда так сложно всё прятать,
иногда так не хочется врать...
иногда я о всём забываю,
иногда не по теме грущу,
иногда я себе повторяю,
что себя никогда не прощу...
не прощу те бессонные ночи,
что я маме своей принесла,
что живу словно то тамагочи,
бесконечно прошу я тепла...
я не жду, я уже и не верю,
что когда-то я снова смогу,
позабыть все те спады, потери
каждый день от себя я бегу...
наступаю на грабли я снова,
каждый раз забывая о том,
что поверить в себя лишь основа,
остальное приходит потом...
каждый день я пишу на бумаге,
что ещё я должна изменить,
но не знаю где взять той отваги,
чтобы прошлое всё отменить...
и стою я вот так на пороге
между прошлым и будущим вновь
ноги сводит, как будто в тревоге ,
всё сильнее кипит в сердце кровь...
каждый шаг,каждый миг и все тоже,
я упорно стою на краю,
те мурашки так мучают кожу,
а я снова молчу и стою...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=452194
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 02.10.2013
сама не знаю почему,
но больше я в любовь не верю,
возможно, так себе я лгу,
возможно, просто я взрослею...
все эти чувства - ерунда,
привычка, что сказать, не больше,
ведь можно жить и без труда,
не ощущать, без боли - проще...
любовь придумали для тех,
кто сам себя не понимает,
все эти чувства - это снег,
что по весне и сам растает...
привычка быть не одному,
она навеки покорила,
и чтоб запутать детвору,
названьем звучным одарила...
вот я теперь в любовь не верю,
и много в этом не теряю
возможно, так я повзрослею...
возможно, что-то потеряю...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448749
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 13.09.2013
вы думали, что если б день,
у вас остался на планете,
чем попрощаться, чтобы в тень,
уйти, запомнившись при свете?
за сутки, несколько часов,
и все, и больше вас уж нету,
закрыты двери на засов,
вся жизнь - не больше сигареты...
возможно, плакали бы вы,
и Бога проклинали снова,
возможно, неба синевы,
запоминали бы просторы...
возможно, близких бы собрали
и так прощаясь на закате,
историей навеки стали,
и все б печалились утрате....
я бы встречала этот день
с лучами солнца на рассвете,
чтоб улыбнуться - ведь не лень
в последний раз сказать планете,
что я живая, еще день,
меня, возможно, все забудут,
в истории я лишь ступень
и шаг вперед - меня не будет...
потом, наверное письмо,
я б самым близким написала,
что вот и всё...всё решено...
сегодня мол меня не стало...
но я любила их и, может,
я мало это говорила,
но пусть их это не тревожит,
я больше жизни их любила...
и, может, часто ошибалась,
их обижала не на шутку,
но вот, теперь я уж прощаюсь,
клянусь их точно не забуду,
за многое прошу прощенья,
за многое благодарю,
и после долгих извинений,
сказать хочу, что их люблю...
да, снова, снова повторяю,
ведь не так часто говорила,
сейчас так много вспоминаю,
а ведь казалось, что забыла...
всё... хватит лишних слов...а дальше
я бы отправилась гулять...
а что не буду лить я фальши...
мне страшно было б смерти ждать...
быть может тратила бы деньги
на то, что раньше б не купила,
подарки, чтобы сберегли,
родных, раз я не сохранила,
купила б сладкой ваты, может,
чтоб сахар притупил все чувства,
да, это то, что мне поможет
кому-то, кажется, безумство...
но это был бы мой лишь день,
я так его бы проводила,
возможно, это дребедень,
но это я так сочинила,
под вечер, когда все огни,
вернулись бы к себе на небо,
я посмотрела б где они
что б знать где буду и нелепо,
но позвонила бы домой,
чтоб снова слышать голос мамы,
чтобы сказать лишь ей одной,
слова любви...и всё...упрямо
ведь стрелки на часах идут,
они не слушают, не верят...
у каждого есть свой маршрут...
для каждого свои есть двери...
так нужно так прожить,друзья,
чтоб, если нам лишь день дадут,
мы знали - жизнь прошла не зря
не даром был весь этот труд...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448577
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 12.09.2013
Типичная слишком, ведет микроблоги,
в коллекции - мишки, в глазах - счастья крохи,
ванильная дура? быть может наивна?
она пьет и курит, она не субтильна,
она не стильняга с обложек журналов,
она не сошла со страничек романов,
она не такая...но серая масса...
она ненавидит людские гримасы,
но любит футбол, наверное странно,
живет день за днём, не верит лишь в карму,
не может молчать, иногда даже плачет,
и любит друзей, не может иначе,
ее предавали, быть может не раз,
она не покажет испуганных глаз,
она не такая...но всё же со всеми,
она всё простит и даже измены,
быть может и глупая, но многое стерпит,
она непрерывно все в лучшее верит,
действительно странная, может и так,
но четко поймет кто друга, а кто враг,
она некрасива, не следует моде,
и любит гулять при дождливой погоде,
сопливая - нет, при всех лишь улыбка,
сама чётко знает свои все ошибки,
и любит читать, не ждёт сама чуда,
но хочется знать, что завтра то будет...
не ходит к гадалкам, не ждёт предсказаний,
не терпит лишь жалость, боится признаний,
не знает, что делать, живет одним днем,
такая как все, все рядом живём,
и сотни таких ты отыщешь в толпе,
быть может ...она ведь такая как все...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=447092
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 04.09.2013
\" Не отрекаются, любя...\"
так говорили классики-поэты,
а я устала просто ждать тебя,
и не хочу я больше думать где ты...
я не ревную. не скучаю и не жду,
не плачу больше по ночам в подушку,
не думаю, что снова попаду,
в твой плен, в твою теперь ловушку,
мы были вместе...долго? может быть,
но время все меняет постепенно.
теперь мне б только больше не любить,
остановить тот яд, что сковывает вены,
я не хочу тебе кричать, что надоел,
что больше не могу с тобою быть,
все, финиш, точка, больше не у дел...
мое желание одно - забыть,
ты приносил мне много слез и боли,
я не могу, поверь, не в силах больше так,
хочу покоя, вновь хочу на волю,
не видеть в снах, не вспоминать в мечтах,
достаточно потрачено иллюзий,
все. нету нас, есть только я и ты,
давай разрубим наконец тот узел,
уйдем и спалим за собой мосты,
тебе нужны друзья, море свободы,
устала ждать, надеясь, что придешь,
я не жалею пройденные годы.
но хватит, все уж не вернешь.
прощала много, но устала, слышишь?
устала так, что силы нет кричать,
пока прошу и голос мой все тише,
уйди иль дай мне шанс сбежать...
мы разные, мы очень непохожы,
так стоит ли различия терпеть?
давай расстанемся, забудемся и сможем
еще все в жизни заново успеть...
прощаю и без боли отпускаю,
иди и строй свой маленький, но мир...
тебя люблю, люблю, но отпускаю,
не отрекаюсь, но ты больше не кумир!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=440999
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.08.2013
Теплий вечір, тільки двоє,
на губах горить печаль,
то останній день на морі,
далі відстань - тільки даль...
він так ніжно обіймає,
силует її стрункий,
теплий вітер затихає,
навіть він в полоні мрій...
тихий шепіт тоне в морі,
десь лунає звук музик,
навіть неприступні гори,
задивилися на них...
далі - тільки кілометри,
все, і ніби без образ,
навіть вишукані метри,
не дібрали б влучних фраз,
щоб сказати та відчути,
ту солодку терпку мить,
коли хочеться ще бути,
коли серце ще щемить,
коли більше вже не буде,
відстань знову розведе,
ну, не можуть просто люди,
розірвати вмить усе...
в нього гарна там робота,
їй так треба в універ,
всі загорнуті в турботи,
де не місце для афер,
але поряд ще так добре,
несерйозно, може, так,
коли серце таке горде,
знов дострибує до п'ят
ось і все, згора світанок,
він, вона - солодка мить,
може, й не останній ранок,
але як же відпустить,
ні, вже треба, ось прощання,
сльози капають з очей,
все, автобус, розставання,
згас вже їх останній день...
все...кінець...що буде далі?
все вирішує життя,
поки ж в радісній печалі,
літо йде у небуття...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=440994
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.08.2013
________________________________
10_________________________________
І знов трудові будні. Так, все як завжди. І Аліса, як неодмінна константа цього доволі рутинного процесу, занурилась в роботу. Дещо занудно, але цього тижня вирішила відійти від постійного свята та просто поринути в працю. Тим паче, що її (себто всюдисущої роботи) накопичилось вдосталь. Тож, саме час для трудового вдосконалення. Виправляємо помилки минулих вихідних та налаштовуємось на невеселий процес, але, що ж поробиш, - це те, що іноді також потрібно. Важливо ж, хоча б іноді, сублімувати акумульовану енергію у необхідне русло. Ось так, створюються поволі проекти для презентації нової мережі розважальних центрів, один з яких саме й відкрився нещодавно в центрі Києва. Так, що ж ми маємо по ньому? Затишні ресторани, привітні кафе-бари, розкішний сервіс. Багато новомодних гараздів. Більярд. Боулінг. Гольф-клуб. Ще й у пейнтбол можна пограти. Якщо в дитинстві ви не мали часу та можливості відчути себе бравим воякою, то саме тут є можливість наздогнати нестаток адреналіну та дитячого захвату. І це справді іноді дуже корисно. Бо не тільки працею ментальною та гульбищами алкогольними повинна жити людина. Іноді дуже корисно викинути весь свій негатив, що накопичився ось саме таким чином. Аліса ж більше полюбляла тир. Це почуття зброї в руках. Відчуття вседозволеності та якої-не-якої влади. Ні, не подумайте, що це маніакально-депресивна залежність чи бажання когось вбити. Це просто своєрідний спосіб позбавити негативу. Віддати все це мішені. Просто забути про все. Відчувати тільки легкий запах рішучості та чути постійний шквал пострілів. А поряд лише ті, хто тебе зрозуміють. Хто, так, як і ти прийшов полишити тут частку свого смутку. Або просто згаяти час. А чому б і ні? Якщо щось існує, то чому б цим і не скористатися? Пейнтбол менш болючий, зате дає змогу відчути ще й командну гру. А також просто насолодитись, ніби дитячою, біготнею, але це також допомагає розслабитись та відключити в деякому сенсі мозок.
Тож, стратегічна частина в тій чи іншій мірі спрямована, тобто потрібно працювати. Для початку над презентацією. Тобто банальне та сухе слово піар потрібно зробити самоціллю. Запросити якихось зірок, влаштувати вечірку…Все, як годиться. Треба визначитись тільки кого. Якихось особливих забаганок у замовників не було. Тож, поле вибору відкрите. Ну, що ж потрібно орієнтуватись по минулим надбанням. Треба попросити секретаріат надати повний звіт, щодо колишніх кампаній. Робота ж якась велась. То можна нею і скористатись. Чого ж ні, якщо так? Себто, роботи, як-то кажуть, непочатий край. Ось так і час спливає непомітно. Вечір. Потрібно полишати весь цей аврал, та їхати додому. А, може, щастя саме чекає на зустріч десь в метро. А що, багато ж так знайомляться… Потім навіть одружуються. Прикольно, напевне так ось з ледве помітного погляду, з простого дотику руки, зрозуміти, що це хтось – це твоя людина. Твоя – навік. Ось як так можна? І що означає слово «твоя людина»? Дивно, але саме на категорії «моє» і не «моє» ми розділяємо всіх. Ніби вибираємо з товарів у супермаркеті. Але як, і по яким критеріям? Так, буває так, що ось з першого погляду чітко розумієш, що це саме те. Що потрібно. Що конче необхідно. Та сама людина, що буде здатна терпіти тебе, саме такою, якою ти є. Без зайвого пафосу, без зайвих претензій та непорозумінь. Буває, що накриває спершу, а потім просто отямлюєшся, а все пройшло. Метелики в животі не радять більше нічого. Вони померли. Від них залишається лише тільки гіркий присмак невдоволеності та безмежна зневіра у сьогоденні. Але буває, що щось подібне не вщухає роками. Просто утримується в тобі, переростає у щось більше. Доросліше. Більш вишукане. Що допомагає довіряти людям. Надає сил та розвиває тебе як особистість. Звичайно, я не вірю давно в те, що весь світ поділений на половинки та кожен має знайти свою. Що за нафіг? Як таке може бути? Тобто, якщо ти – затята патріотка України, а твій коханий якимось чудом закинутий до Гваделупи, то тобі і щастя в житті не бачити? Це не справедливо! Але, звичайно, певна хімія в даному процесі є. Не дарма, ж навіть вчені не можуть визначити що і як проходить та під яким впливом формуються ці реакції в організмі тих чи інших індивідів. Але всі однозначні тільки в одному, що певним чином ми викликаємо один в одному симпатію чи антипатію. І хто його знає як це все регулюється та обґрунтовується…Ось такі думки роїлись в голові, допоки Еліс перебирала ногами від офісу додому. Чудовий день. Рутинний. Але чудовий. Просто вмикаємо якийсь фільм на комп'ютері та засинаємо.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=438487
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 20.07.2013
_______________________________
9________________________________
Ранок не приніс нічого гарного. 13 – 00 прийшла Анжела і скажено волала, мовляв, куди я вчора пропала, чим я взагалі думаю. Ну, все це закінчилось тим, що ми посьорбали вчорашнього супчику. Розпили пляшку пива. Трохи покурили і розійшлись. Кожен зі своїм головним болем, фізичним та по роботі. Дивно, але саме зараз настав час сумлінної праці. Не все коту масляна, бувають і просто трудові будні. Потрібно і обов’язки виконувати. Тож, 4 години за ноутбуком. І нова презентація готова. Так, з таким головним болем як вона не стала фільмом жахів, щось на зразок «Крику». Бо боліло все. Ніби тіло прагнуло помсти за вчорашню забаву. А вона видалась на славу. Чесно, не сильно люблю клуби. Але іноді й там буває весело. Ось саме такий вечір видався вчора.
На годиннику була 7ма вечора. Періодично вдивляюсь в телефон. Щоб пояснити цей потяг до простого агрегату, потрібно розуміти, що чекаю. Чекаю дзвінка від Антона. Самій вже стає соромно за вранішній вигляд. Так, перегнула палицю, мабуть. Скільки раз говорила собі, не телефонувати нікому у нетверезому стані. І, майже, завжди не дотримувалась. А тепер, просто згорала від нетерпіння просто почути його голос. Навіть несхвалення і дорікання. Але все марно. На повторі улюблена пісня, що колись була нашою. Мабуть, у кожної пари є така. Просто мелодія, при появі якої виринають всі спогади. Як кадри зі старого кіно, пробігають повз. Мурашки бігають по шкірі. Серце витьохкує наче соловей. У нас це була пісня гурту С.К.А.Й «Тебе це може вбити». Може, не надто романтично. Але саме вона нагадувала про минулі звитяги. Про тепло. Щирість. Романтику. Перші кроки назустріч слову «ми». Так смішно спершу. Не зручно. Зате потім так звикаєш до цього «МИ» що вже не ріже слух, а нагадує, що завжди поруч є стіна, що прихистить, людина, що, немов ангел – охоронець, проведе далі. І так хочеться, щоб казка не закінчувалась. Колись саме під цю пісню він зробив мені пропозицію зустрічатись. При всіх. На дискотеці. Купа очей, що дивляться на твою реакцію. А ти серед всіх бачиш тільки його очі. І лунає ця мелодія. «Трохи більше ніж навхрест, зав’язались вузелки, і не розірвати. І не розв’язати …доторкнутись до зіниць. Я на вік в тобі застиг…» Мабуть, ніколи не забуду саме цих слів і цього враження польоту над всіма, просто відчуваєш безмежну окриленість і також сльози самі по собі виринають… Потім поцілунок. Всі навколо аплодують. А грає все та пісня. І не можна просто відірватись один від одного. Малі, дурні, але щирі обійми…Дякую цьому першому і справжньому коханню за відчуття космосу, невагомості на Землі, за те, що навчив дихати, за тепло, добро і ласку, за посмішку на обличчі, за квіткові оранжереї вдома…за почуття вседозволеності…за все…за те що просто воно було. За те, що навчив кохати і відчувати себе коханою…
Був би він зараз поряд. То, до біса ці принципи. Не довго я б лишилась крижаною королевою. Я ж жінка врешті – решт. А не морозильна камера. На довго режим «сніжинки» не вмикається. Так, це все емоції. А в житті простіше виставити щит та колючки. І залишитись неприступною. Щоб ніщо не зруйнувало ту гармонію, що роками створювалась. Мені й самій добре. Для чого щось намагатись змінити? У відносинах не дають гарантії. Типу, не вийшло – просто поверніть товар у зазначений строк і вам замінять його на ідентичний або дадуть компенсацію. Все складніше. Тобто, простіше все залишити, як є, ніж намагатись щось побудувати нове, бо можна і зруйнувати все вщент.
Але телефон мовчав. Він був не підвладним моїм внутрішнім благанням. Чи дослухався до голосу розуму? Коротше, не реагував на мене взагалі. Ну, що ж, значить будемо писати сценарій. Поринемо в той світ, що створюємо самі. І там все буде точно так, як бажаєш. Як відчуваєш. По сценарію. Тож сьогодні пророкуємо щось сумне на кшталт того, що вона його чекала 2 роки, доки він був на заробітках, терпляче переписувалась та просто знала, що вони будуть разом. Тут не зашкодить закинути всякої мелодрамності, типу, листів кохання та переписок, що доведуть до сліз. Він там зрадив їй. Ну просто так, щоб додати перчинку в цей цукровий згусток любові. Потім – довго каявся. Подзвонив до неї. Вона відчувала, що щось не так. Щось змінилось. Щось сталось не так, як гадалось, але змовчала. Тільки запитала: все гаразд? Він, зціпивши зуби, відповів: Так. Тоді вона задала ще одне питання: Ти точно не маєш мені нічого розповісти? Звідки вона знає? – картав себе він. Але холодно відповів: ні. Вона не повірила. Якесь інтуїтивне почуття говорило щось зворотнє. Потім, ще трошки почекавши, вона зрозуміла, що він більше її не кохає. Все змінилось. Розмови стали короткі. Сухі. Холодні. Це її і злякало. Вона вирішила почати життя заново. Знайшла не коханого, а просто того, щоб був би поряд. А колишній, всього лиш не насмілився сказати правду. Він просто не хотів так. Хотів бачити її очі, і все пояснити, потопаючи в них. Просто тримаючи її за руку. Щоб вона зрозуміла. Коли дізнався, що вона виходить заміж зрозумів, що все зруйнував сам. Примчав додому. Вирвав її з дому, стояв пів ночі на колінах і молив пробачення. Пояснював. Вибачався. Цілував. Вона стояла. Мовчазна та тиха. Але за всім пильно спостерігав майбутній суджений, що просто не витримав цієї сцени. Не наважився вислухати її відповідь. Вийшов надвір та пальнув з рушниці. Але постріл неочікувано змінив траєкторію. І замість того, щоб вбити конкурента, жертвою стала вона. Що просто не дісталась нікому.
Ранок. Світанок. На вулиці 3 тіла. Що просто поряд. Як ознака людської тупості та необачності…
Так, не весело все вийшло. Сльози в залі. Мелодрамка. Але який настрій – такі і творіння. Необачні. Примітивні. Зате власні, та просто компенсують емоції творця. Просто вбивають час. Просто дають можливість викинути чергову порцію адреналіну на папір. Саме на нього. Бо він зрозуміє. Бо він завжди поряд…
11та…Так і не подзвонив. Так, картина вчора видалась не з кращих. Що ж поробиш. Але чи можна судити нетверезого? Це пом'якшуванні обставини. Це те, що буває не часто. Але, все ж буває. Ну що, я ж – людина. Якщо відриватись – то по повній. Тим паче, що був привід. Анжелці запропонували вийти заміж. І вона гадала над відповіддю черговому кавалеру. Що ж, а може цьому і вдасться утримати цю дику пташку біля себе. Тоді він матиме окрасу біля себе на все життя. Так, вона не може пообіцяти бути гарною ґаздинею. Але щось вона вміє і в цьому руслі. Але сама її присутність де-небудь задовольнить смак навіть найвишуканіших гурманів. А ще вона віддана, пристрасна, палка, відверта. Загалом жива. Загалом, вона випромінює сонечко своєю появою. Людина – свято. Людина – дивограй. Фонтан емоцій. Така ось, справжня подруга та бадьорий енергетик. Вислухає і, без зайвих роздумів, викаже критику. Крайня щирість. Інколи незвично, боляче. Проте, правду в очі, а це головне. Це просто дар. Ось такі думки потішили сьогодні хвору голову Еліс та вклали спати…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=438485
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 20.07.2013
Между нами сто тысяч дорог
И вокруг одна пустота,
как ты сам всё разрушить там смог?
где теперь та FM-частота?
что была в нас одна на двоих,
Сколько вместе с тобою прошли...
Ты разбил всё и выстрелив вмиг,
Сделал в сердце от пули следы,
Ты оставил то чувство от боли,
Ты лишь раны лишил как печать,
Больше трудно мне будет быть слабой,
Не смогу я от счастья кричать...
Ты...всё в прошлом ушло и осталась,
Мне на память от боли печать,
Уже стёрлась обида, усталость,
Больше нечего мне рассказать...
Я хочу, чтобы ты был счастливым,
Я желаю полёт ощутить,
Я любила, так будь же любимым,
чтобы смог ты без боли прожить,
Я забыла, всё было, быть может,
Так как свыше был́о суждено,
Эпизод нашей жизни уж прожит,
Впереди ждёт другое кино!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=437885
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 17.07.2013
Всё закончилось и жизнь, как в пробке,
Ночь...И я одна на остановке...
Вокруг лишь звёзды...Тихий шум машин...
В ушах плэй-лист, как мой валокордин...
Глаза в слезах, в руках лишь телефон,
Там пару песен, снова на повтор,
Листаю фото, рядом ты и я,
А дальше просто бывшие друзья,
Родные, люди те, которых нет,
На сердце камень, в голове лишь бред...
Тяжелый вечер плавно входит в ночь,
Сижу одна, бежать бы снова прочь,
Опять рассвет, две сигареты, кофе,
Вот так слезливо выглядит мой профиль.
Вражда иль дружба, день иль ночь,
Всё стало скучно, некому помочь,
Весь замок смыт, всё будто из песка,
Я изнываю, тело мучает тоска,
Не знаю, что мне делать и сижу,
Вся жизнь моя подобна муляжу,
И снова кофе, снова сигарета,
Хочу не думать, что ты, где ты,
И я грущу, как будто малолетка,
Моя судьба, как сломанная ветка,
Я позвонила бы, но номера все стерты,
Я снова строю из песка те форты,
Быть может не разрушиться все вновь,
По жилам всё быстрее движет кровь,
И засыпая, движусь я домой,
Лишь ветер шепчет: "Только я с тобой!"
Лишь он один вокруг и тот рассвет,
Как жаль, что рядом тебя нет,
Ты где-то там, ты только не со мной,
А я хочу забыть лишь только голос твой,
Всё...Растворись, уйди опять...
А я забуду,снова лягу спать...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=437775
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 16.07.2013
___________________________
8______________________________________
Тож, Попелюшка прибула на бал. Ну, може, не дуже Попелюшка і, може, не на бал. Але щось, на кшталт цього. Анжелка вже також чекала біля входу. Там було ще купа народу, що стояла в черзі до клубу за новою порцією емоцій та знайомств. А суворий дядько на вході пропускав тільки обраних, не обґрунтовуючи і не пояснюючи, причин відмови. Ось таке воно життя клаберів. Нелегке й примхливе. Не так глянув чи одягнувся – і ти вже персона нон – грата в даному місці. А ще попробуй поскандалити. Слава про твоє неблагочестиве его перетне рубіж не те що мережі одного клуба, а цілого міста. І ти так і залишишся осторонь сучасних розваг. Такий собі аскет – антимораліст. А ще завжди дивувало, де вони набирають таких людей на фейсконтроль? Де штампують цих височенних та здоровенних афроамериканців? Де цей підпільний генератор потужних чоловіків, з якими не посперечаєшся? Де це «Ельдорадо», звідки виходять ці брили силової потужності?
Так чи інакше і цей рубіж пройдено. Добре, що колишній Анжелки – один із власників цього клубу. Тому тут нам всюди зелене світло. І то радує, що не приходиться стояти в цьому ланцюжку та чекати «Соломонового суду», що вершать незнайомі і надпотужні люди. В будь – якому разі знайомства у нас вирішують все. Тож, ми всередині. Танцмайданчик вже готовий прийняти купу гостей, але поки що тут «тусуються» тільки обрані особи, що вже встигли посвітити карткою V.I.P. на вході. Отже, сідаємо за заздалегідь замовлений столик і поринаємо в атмосферу нетверезої спокуси, приправленої димом, кальяном та музикою. Тут особливо не поговориш. Але не для цього всі й зібрались. А, так, даруйте, до нас уже підійшли 2 дівчини, з Анжелиної роботи, Алла та Ліна. Обидві модельної зовнішності та завжди у пошуках нової жертви, чи то пак особи, що може їх зацікавити та створити приємну атмосферу бодай на цей вечір. Тут час йде непомітно. В цьому змішанні танців, випивки, світломузики, та купи народу вже й не зрозумієш, де та що. Тож, приходиться просто з головою поринати в цю течію, що несе за собою та затягує у вир емоцій.
…4 година ранку…Хрещатик. Аліса повільно йде по вулиці, прямуючи до фонтану. Вода заспокоює. Боже, вже 20 хвилин лунає в голові лише цей сет з останньої добірки дискжокея. Здається, це не припиниться ніколи. Весь світ йде обертом. Вже не пам’ятаю, як вийшла і покинула це місце скупчення всіх, кому більше нічого робити в суботу ввечері. Тобто, що мене привело сюди, теж не відомо… так дивна це штука. Алкоголь. Він може надати почуття вседозволеності та неймовірного азарту. А потім – просто придушити тебе пекельними муками. Нібито всі внутрішні органи карають тебе, за свої пережиті страждання. Пекло… В голові дзвін. А на розумі він. Чомусь вирішила набрати Антона. Так, правду говорять, саме в нетверезому стані людина робить найдивніші, але найбажаніші речі. І чому це він мені сьогодні не дзвонив? Що таке, обпекло вчорашнє ні? Заділо? Ну що ж, не завжди отримуєш, що хочеш, хлопчику! «Так, зберись, ганчірко. Склейся до купи і знайди телефон» – єдиний монолог з собою. Все, на що спромоглась Аліса. О, ось і він. Майбутній передатчик її бажань та думок. Майбутній обломувач кайфу її жертвам, що прокинуться набагато раніше, ніж сподівались. Так, а потім буде соромно, тільки це буде потім. А поки що, цей агрегат радощів та смутку був вже в руці. Все на екрані трохи розмито. Але продивляється надпис 48 неприйнятих викликів. Ого, кому це я так треба то? Незрозуміло. Так дивимось. 30 від Антона. Ого. Все таки дзвонив. Молодчик. І смс від нього. «Ти де пропала? Чому ігнориш? Вийди на зв'язок. Я ж нервую!» Потім декілька від Анжелки. І ще пару незнайомих номерів, мабуть, її коліжанок. Ну, то, мабуть, шукають. Ні, більше туди не повернусь. А завтра скажу, що не бачила і не чула, типу накрило і все таке…А ось Антон сам нарвався. Тож набираємо…Знов цей противний жіночий голос говорить, що на рахунку 0 грн 30 копіЙОк. Добре, що безлім. Але, як же іноді хочеться закричати їй в трубку типу: «Дурепо, я знаю, сама поповнила б мені і не тренділа», – а то тільки щоразу повторює, і щоразу одне й теж. Іноді, аж виморожує. Саме тому, мабуть, і купують люди картки поповнення, щоб ця тітонька не ввижалась їм аж до нічних кошмарів, типу вам залишилось нуль років три місяці, будь ласка, купіть наш ваучер, і ви подовжите ваше життя ще на певний час… фее. Як представлю, аж зле робиться. Бідний її чоловік, це ж він цей голос щодня чує. Не позаздриш. Мабуть у телефонних компаніях кастинг проводиться на самий жахливий голос. Хто проходить – той записується і тероризує все населення своєю однотипною мантрою…
Так, пішли гудки. Ось і почав таймер відлік хвилин – знач слухавку піднято!
– Привіт! Ти що спиш?Ги…
– Та намагався… ти де? Що з тобою?
– Я – на Хрещатику. Тішусь життю. Вдихаю вранішнє повітря і насолоджуюсь прохолодою травня.
– Ти що накурилась? Що ти верзеш?
– Сам ти накурився. Ми просто трохи погуляли. А тепер ось сиджу і чекаю, коли прийде бажання і спроможність добратись додому.
– Моє ти чудо, лишайся на місці. Скоро буду. Тільки нікуди не йди!!!
Так і знала. Що приїде. Що ринеться спасати свою даму серця, як рицар Середніх Віків. Прикольно. Ну що ж, чекаю рівно 17 хвилин, потім все, час вичерпано.
Але він з’явився раніше. Коли пройшло тільки 9ть. Здивував. Обережно обійняв. Напоїв кавою. Де він встиг її вже придбати по дорозі? Так, завжди – в арсеналі має все необхідне. Потім викурили по цигарці. І це також, як панацея. Мій особистий супермен. Добре, що ще є такі люди. Які просто можуть бути поряд, які знають що потрібно, коли, де і як. Я, мабуть, жорстоко випробовую їх зазвичай. Своїми примхами та переборами в потребах. Як іноді хотілось би перед ними вибачитися. Ой, це магічне слово ВИБАЧ. Попрохати пробачення, в маршрутці за те, що наступила випадково на ногу – то запросто, точніше обов’язково, але за те, що на болючий мозоль в житті, або за свою нестриманість, недоречність, то це занадто тяжко. Так, щоб з сенсом. Так, щоб до мурашок пробирало. Так, щоб щиро. То тут, проблеми. Мабуть можна пальцях рук можна порахувати. Що це гордість чи обачність? Пересторога від інших чи закритість у своїй шкарлупі, щоб не показати власних почуттів. Щоб не здатись слабкою. Краще бездушною скотиною. Але ні на міліметр ближче до серця. Просто боязко сприймаю оточення. Щоб воно не влазило у щось моє. Краще сто разів сказати дякую, ніж 1 раз вибач. Взагалі не люблю людей, які часто просять пробачення. Воно не справжнє. Скоріш просто для очищення власних гріхів. Щоб просто вибачити себе і не здаватись винним в очах оточуючих. Ну, що ж, кожен вибирає сам стиль і манеру поведінки. Ми ж не судді.
Так ось. Десь близько 5ї ми сіли до авто та під одну з моїх улюблених пісень ОЕ «Твої зелені очі» вирушили в напрямку мого дому. Як приємно просто відчувати, що про тебе піклуються. Що ти з кимось поряд. Як давно не було такого. А там, вже біля будинку, все було чинно й благородно. Довів до квартири. Відчинив двері. Сказав до зустрічі. Відсипайся. Сів в авто й вирушив додому. Благородно, однак. За що йому велике дякую. Бо все інше потім би визвало шквал ненависті в його адресу. А ще більше у власний бік. Бо, потрібно у всьому знати міру. Тож, зараз потрібно йти поринати у світ сновидінь та сподіватись, що головний біль та проблеми похмілля цього разу оминуть тебе. В будь – якому разі все це ще буде пізніше… а поки що закриваємо штори та просто відключаємось…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=430208
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.06.2013
_________________________
7____________________________________
Ось і новий ранок. Ну, якщо можна 11ту назвати ранком. Прокинулась і твердо вирішила трохи розібрати цей творчий безлад, який вже нагадував просто гармидер. «Бомжатня», – сказала б зараз мама, якби побачила, але вона зараз не в Києві, а в далекій Швейцарії. В пошуках кращої долі. Або просто чогось нового, завжди хотіла вирватись кудись «за бугор». Ось і випав такий шанс. Аби все на краще. Але так рідко бачимось. Все замінює зараз скайп. Ну, що ж, як говорять зараз більшість людей, то Інтернет – коннектін піпл. Ну, добре й так!
Ось пора прибирати. Боже, звідки все це в мене в помешканні? Час почистити свій запас роздруківок. А то здається, що цей печатний матеріал і приклад того, що на роботі ти солідно працюєш, а не байдикуєш, заполонив весь простір… А ще говорять, що потрібно поменше нищити зелені насадження. Та зараз не обійдешся без друкованого папірця в будь-якому закладі. Скоро це буде й перепусткою на той світ. Типу, чи багато у тебе гріхів за життя накопичилось? Всі добрі і недобрі діяння роздрукуйте на папері та скиньте на «мило» Бога. А ще цей пил. Зла не хватає. Звідки вона береться? Ніби то щось, дароване вищими силами, щоб тут на Землі всі тяжко страждали цією кармою. Ось так зробивши, як дядя в рекламі три хлопки в долоні і вискоче цей маг – прибиральник і квартира просто сяє чистотою.Так, це зайняло більше часу. Але приємно спостерігати результат. Тішитись своїм корисним егоцентричним зацикленням на тому, щоб бути завжди і в усьому правильною. Order über alles!!!
Ось зараз за завалами стало видно бігову доріжку. Ще одна примха власного его. Подарунок турботливого дяді. Типу не полишай піклування за власним тілом. Спочатку так і було. 2 рази в день стабільно ставала на колію знищення цих калорій. Згодом раз в день. А зараз просто залишалось мовчки слідкувати як цей залізний агрегат припадав пилом, та викликав докори сумління за потовстівші боки та цей всюди живущий целюліт. Але все ще не так погано, раз ще посміхаєшся вранці собі в дзеркало. І взагалі. Себе потрібно любити. В будь-якому вигляді. Бо інакше ніхто тебе не полюбить. Так що, цінити кожну зміну і сприймати її як на краще – то є золоте правило довголіття та спокою. Запорука успіху.
Ось все, короткий екскурс в самокартання закінчено. Тепер потрібно приготувати щось попоїсти. А то не тільки ж ресторанами жити. Ось пару десятків хвилин і супчик та рисова каша вже готові. Залишилось салатик. Нічого кращого від свіжих овочів та фруктів ще не придумали. Трапеза разом з телевізором. Тільки він іноді розділяє найінтимніші моменти. Завжди вислухає й підтримає. Дасть пораду та допоможе не залишитись на одинці з собою. Що іноді буває доречно, а іноді здається, що стеля просто падає на голову. Завиєш немов би від відчуття самотності і нікому непотрібності. Просто відчуваєш, досить гостро, що гомо сапієнс – створіння соціальне. Бо без навколишніх, які б вони не були, ми – ніхто. Просто якась сіра маса, здається, що інколи не розуміє, не пробачає помилок, вона жорстока і безжальна, але саме вона інколи викликає життєву потребу, не дає сумувати, не дає втратити себе і відчути гостру недостатність поговорити хоч з кимось. Якось так банально, але факт!
Ввечері зустріч з Анжелкою. Мабуть, буде щось грандіозне. Бо вона саме кричала, що вибирає нову сукенку. Тож, потрібно підготувати й собі якусь. Щоб не бути не в темі. Також саме час для манікюра й педікюра. Потрібно набрати Наталку. Вона в нас в цих ділах ас. Раніше працювала в індустрії краси, а тепер в декретній відпустці. Тож часу маса. Та й таке ж бажання поспілкуватись, бодай з кимось. Просто дізнатись щось нове, а для мене – це просто витримати 2 години суцільних пліток та бездіяльності. Тупо сидіння на одному місці.
– Наталі, привіт, що поробляєш?
– Та в нас все як завжди, діла звичні, памперси – крики – соплі…А ти там що?
– Та ось виручай. Бо вже перетворююсь на якусь потвору. Кігтями скоро асфальт розчерчувати зможу.
– Ахаха…Не сміши. Але добре коли і як?
– Та це ти скажи, коли зможеш?
– Давай через півгодинки забіжу.
– Добре. Цілую. До зустрічі.
Так півгодинки є. Можна поставити прання. І якраз заварити кави. Побалувати себе м’ятною цигаркою та бадьорим зарядом. Ось і улюблений надпис «Куріння викликає імпотенцію». Самий позитивний серед всіх. Адже чітко розумієш, що тобі це не загрожує. Так спливає пів години під легкий вдих – видих прозорого диму та музику «Бумбоксу». Позитивні хлопці та й добра музика. Завжди змістовна. Завжди кайфова. З почуттям. З сенсом.
Ось і дзвінок. Наталка. Нарешті. Перетворююсь в людину. Потихеньку. З балачками. Ну, просто люблю, коли чиїсь турботливі руки допомагають тобі стати трішки кращою. Але терпіти не можу всі ці салони краси. Де пафосні дами вилежуються днями, та накладають на себе тони масок, розмовляючи про те «Как он мог со мной так поступить?»Кумедно це виглядає зі сторони. Неначе зоопарк якийсь. Тому й намагаюсь знаходити друзів серед галузі промислової краси. Саме такою і є Наталка. Сама приїхала до Києва у пошуках кращої долі. Залишилась. Зайняла справжнє місце стиліста – візажиста. Тепер правда вдома. Працює мамою. Саме працює. Адже це тяжка робота. Ніхто й не уявляє, скільки зусиль на все це йде. Але і зарплата в словах Мамо, Дякую, Люблю…Це найсолодше відчуття. Тому що, це – щось тільки твоє. Воно тебе любить, воно від тебе залежить і завжди буде так. Просто поряд. Просто щось, що допомагає рухатись далі по життю, що надає наснаги та сили волі. Хтось, заради кого варто жити. І вона справлялась на всі 100%. Чоловік – далекобійник. Вдома буває вряди – годи на свята. І все сама. Все на ній. А ще встигає підпрацьовувати. Просто захоплююсь такими людьми. Ніколи не скаржиться. Мабуть, саме таким і варто давати звання героя і ставити пам’ятники. Я на такі подвиги поки що не готова. Мабуть, ще не настав той час.
Ось уже і час збиратись. А то мій мегаепатажний вихід в світ закінчиться, так і не почавшись. Анжелка спізнень не потерпить. Вона в нас дівчина гонорова. Може і образитись. І гордість ввімкнути. Але саме такою я її і люблю. Ось, якось так. Викликала таксі. Час вирушати в дорогу. До чогось, на кшталт святкового збіговиська. Або ж вечірнього вигулу, чи пак, пробачте, показу себе красивих. Ніби продаєш себе. Ніби кастинг до ешелону фешенебельних. Як перевірка на спроможність ще виглядати добре. Але так завжди. Ну що ж, граємо за визначеними до нас правилами.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=430205
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.06.2013
6_____________________________________
Зранку прокинулась не від будильника, а від писклявого голосу телефону, що хрипів, мовляв вам смс… Ого, кого це зранку сподобало на такий подвиг? Ось і він. Антон. «Доброго ранку! Гарного дня! Коли зустрінемось?» Ого. Нежданчик! Напористий хлопець. Ну що ж. Скидатись на зайнятість в п’ятницю буде недоречно. Тож, прийдеться ще раз витримати цей поєдинок власних картань і розривання між свідомою холодністю і підсвідомим потягом. «І тобі доброго! Дуже дякую і нехай в тебе все вдасться. Не знаю. Робота сьогодні до 6ї. Так, що вирішуй сам. Напишеш.» І обов’язково поставити смайл в кінці. Мовляв, дуже посміхаюсь і скажено рада чути і бачити тебе. Ви помітили, що ці кодовані символи змінили та спотворили наші емоції? Вони насправді вже втратили своє значення. А стали просто аксесуаром до будь – якого печатного тексту. Інколи, набираючи звіт, ледве втримуєш себе, щоб не поставити цей значок, на кшталт того, що «ціни на продукцію впали за місяць на 20%», і в кінці обов’язково «:((». Або «прийміть, будь ласка, до уваги минулу концепцію нашої компанії. Що в повному обсязі розкрила тенденцію і цілісність вашого продукту та стилю». І тут поставити «хД». Або оці ще фразочки. «Автор жжет!». «Падсталом!» І, звичайно, «ржунемогу». Так, це просто дань моді та часу. Всі ходять, як штамповані. Нещодавно, спитавши, як я виглядаю почула «+5». І це було найцензурніше. Ми стали заручники цієї «псевдо фешенебельної» манери спілкування. Фе, іноді аж нудить від цього. Куди ділась культура комунікації? Ей, прокиньтесь люди. Не можливо завжди посміхатись всюдисущою голлівудською посмішкою. А іноді б так хотілось… Просто на delete поганий настрій… Просто видалити всі зіпсовані файли… Очистити кошик… Персоналізувати власне життя, як робочий стіл – на свій смак… Вибрати заставку... Змінити фон... Просто перемотати те, що не подобається… Видалити непідходяще оточення… Ой, як би хотілось іноді форматувати пам'ять! Але, на жаль, це – не можливо. Нажаль. Тобто, доводиться самому грати роль смайлика. Всім посміхатися. Мало кому довіряти. Самому вибирати й оновлювати сторінки нашого життя. Бо, як кажуть, посміхайся, всім байдуже, що у тебе і на твої негаразди. Ось якось так, у роздумах про сучасну культуру, чи то пак її відсутність, пройшов ще один робочий день. Смс від Антона так і не прийшло. Ну що ж. Телефонувати першою, і набиватись, якось негарно. Тож, просто дорога додому. Просто – чергова мелодія. Потім – у полоні радіохвиль. Дякувати Богу, ще існують гарні дискжокеї та МС. А то, померти б всім заручникам доріг від нудьги зеленої. Ось і вдома! Можна скинути з себе цей класичний костюм, зняти маску потенційної бізнес – вумен, а поки що претензійної працівниці на поприщі реклами, і залишитись, як то кажуть, без гриму. Просто – спортивний костюм. М’який та рідний. В якому завжди комфортно. Який вже давно пережив з своєю крейзі – господинею і незгоди, і радощі. Так якось смішно. Але одяг – це ще один важливий атрибут нашого всемогучого «я». Він диктує все: і настрій, і поведінку, і стиль спілкування. По ньому судять і зустрічають. Що може розповісти, здавалось би, цей просто засіб прикрити наготу власного тіла про власного хазяїна? Майже все. Соціальний стан, звички, сферу діяльності, навіть настрій і ситуацію в житті. Але в цьому плані Аліса завжди вирізнялась. Бо, бачте, не звикла бути стандартною. Тож, в різні дні можна було побачити різні образи. Її часто звинувачували в аскетичності, аристократичної, пацанській чи занадто субкультурній зовнішності. Але, мабуть, така вона була і в житті. Невизначена. Мінлива. Різна. Але завжди віддана собі. Близьким. І власним принципам. Просто – жила відчуттями. Намагалась не грати в життя. Просто потребувала щоденних змін. Жага до нового. Ось, якось так і підкреслювала це одягом. Як могла. На власний смак.
І ось довгоочікуваний, чи то пак вже неочікуваний дзвінок. О пів на дев’яту. Дивно. Але телефон закричав. На екрані зрадливий смайл і ім’я Антон.
– Привіт. Не думала, що ти подзвониш. Навіть вже не очікувала.
– Вибач. Справи затримали. Навіть не мав змоги нещасну смску кинути. Телефон – зрадник, сів. Але мабуть ти вже сьогодні не захочеш нікуди йти?
– Та просто пізно вже. Якось поки зберусь, поки те, се …
– Тож, може, я приїду? Посидимо, побалакаємо. Замовимо їжу.
– (так якось дивно…це типу впустити його у власну фортецю…перейти ще одну межу…знову не піддатись спокусі…але відмовляти – теж якось необґрунтовано) давай, добре придумано. Тоді записуй адресу.
– От і домовились.
Вже через пів години він був на місці. Знову з квітами. Знову улюблені троянди. Дім почав потроху перетворюватись на оранжерею. Ми замовили їжу. Переглянули фільм. Якась чергова англійська комедія. Просто, щоб убити час, та не надто просторікувати про життя – буття. Випили вина. Відтворили в пам’яті часи бурхливого минулого. Віддались в руки часу. Головне вчасно зупинитись. Щоб не хотілось ще щось пригадати, а головне спробувати відтворити. Тож, настав час прощання. В повітрі зависла атмосфера…«а, може, спробувати?» Може, просто переступити межу. Розірвати грань, без наслідків. Просто поринути у невідомість. А далі – будь, що буде. Так, стоп, що значить, а далі? Ні. Годі. З колишніми нічого гарного не вийде. Це все – вже минуло. Це було, існувало колись, але вмерло. А небіжчиків чіпати не можна. А то ще будуть являтись потім страшними привидами і нагадувати про себе все подальше життя. Тож, просто фразою: «мабуть пора закінчувати. А то вже пізно». Аліса просто скінчила ґвалтувати власну свідомість. Вираз обличчя дещо змінився. Антон трохи знітився. Але потім згідно кивнув. Попрощались. Ось так пройшов ще один календарний день. Ще один аркуш злетів додолу. Підсумки підбивати рано. Адже, нарешті, Еліс дозріла, щоб дістатись до свого пошарпаного сіренького блокнотика. Як то кажуть, прийшла муза. А їй самій вибирати час відвідин. Потрібно частувати, якщо вже вона вибрала саме тебе. Тож, Спілберг кинулась виконувати ці обов’язки. Відкривши блокнот, строки самі почали писатись. Просто так, одна за одною. Якось не вибагливо. Про маленьку дівчинку. Що жила у власних мріях. Що намагалась створити ідеальний світ. Утопію. Що просто плекала мрію, про щось гарне, добре, вічне. І мала на рахунку лиш одне чарівне заклинання БУДЬ ЛАСКА! Ось такі причудливі думки роїлись в голові і лягали на папір, в формі нового сценарію. До сьогодні тільки 2 фільми для не такого вже й широкого загалу були екранізовані і куплені за сміхотворні копійки в Аліси. Але все це робилось не задля слави чи грошей. Це просто можливість викласти своє бачення світу. Як у художника картина, у архітектора будівля, у музиканта – пісня. Хоча, щодо останніх, то зараз не факт. Наразі наш шоубіз більше нагадує курник. Де кожен, вибачте, намагається залізти повище та, ой, знов даруйте, за мою французьку, нагидити на ближнього. Щоб лише залишитись в пам’яті. А не пробували залишитись в серцях навічно, а не в голові просто на мить? Не всі звичайно. Є ще щось, що радує. Що не дає лишитись байдужим. Що викликає якісь емоції, крім нудоти. І це радує…З цими думками і поринула Еліс в новий день. Де планувала просто виспатись. Це інколи так необхідно…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=429805
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.06.2013
_____________________________
5___________________________________
Ось, хутчіш додому. Там – невелике чаклування над собою. Цікаво, якою він мене запам’ятав? Ще малим дівчиськом з двома косами та завжди в екстра коротких спідницях, що ніби вирізняли безмежну довжину ніг. Так були ж часи… Коли просто тягнуло на всякі пригоди. Коли на місці довго не могла всидіти. Коли могла подзвонити о 2гій годині ночі і просто сказати «Приїзди до мене. Давай поговоримо!» І він, будучи старшим всього на пару років слухався, і покірно приходив на будь-який поклик. А, може, пам’ятає він мене зовсім іншу. В подертих джинсах, кедах, масивних футболках та завжди заплутане волосся. Мінімум макіяжу, максимум екстриму. Або, коли в 11му класі пофарбувалась в білявку. Ще один «заскок». Дань хворобливому дитячому его. Завжди в рюшах. Завжди в рожевому. Страшно згадати. Але що ж одягти зараз? Який образ доведе мою нинішню сутність? І ось тут одвічна жіноча проблема. Коли повна шафа одягу. А одягнути на себе просто нічого. Так почнемо вибирати. Можна звичайно нарипити кеди, якусь чергову прінтову футболку, зачесати «хвостик». Але для чого? Щоб здаватись знову тою малою невігласкою, що навіть подорослішавши, залишилась у своєму образі. Ні, так не будемо. Що ж ось йде парад класичних костюмів. А–ля починаюча бізнес-леді. Вся така строга вишуканість. До них ще йдуть модняві кабли. Високі та дуже дорогі. Але яка жінка може встояти перед взуттям? Тим паче фірмовим. Тим паче, якщо сам статус зобов’язує. Але якщо так заявитись буде, мабуть, надто офіційно. А що занадто, то – не здраво! Потрібно бути в правильній «уніформі». Не надто відкритій, не надто закритій, не надто промовистою, але все ж сексі – пексі. Щоб не показатися зарозумілою і не бути простушкою. Короче, потрібно бути справжньою. Тож, беремо цю зелену сукню. Високі підбори і сумочка – обов’язкова. Викликаємо таксі, і, для ефектності появи, солодкий парфюм. Все, образ завершено. Для сущої правдоподібності зайнятості – запізнюємось на 10 хвилин. Ось так. «Все, ми приїхали», – говорить таксист. Виходимо. І ось стоїть він. Відразу, як обірвалось все всередині. Гарний, високий. В красивому костюмі. А в руках обожнювані червоні троянди. Що може бути прекрасніше, ніж чоловік в очікуванні. Тільки чоловік який дочекався. Ось ця іскра в очах. За що я завжди потрапляю в його полон? Що змушує моє серце так туркотіти? Що надає цьому чоловіку такої магічності? Він – нереальний. Просто магніт. Якось все так, неоднозначно. Боже, не чіпай мене, бо розчинюсь в тобі як цукор в каві. І ось цей довгоочікуваний діалог:
– Привіт! Яка ти гарна, як завжди. Я ніколи не бачив нікого гарнішого.
– Дякую, ти мені лестиш… Але ти також виглядаєш пречудово. Став такий статний…
– Ой…давай тільки без цих фальшивих компліментів. Добре? Не для цього ми сюди прийшли. Просто, давай нарешті поговоримо. Скільки не бачились…
– Так, життя проходить. Все змінюється. Ми також.
– Де тут можна посидіти, погомоніти?
– Ось тут є містечко. Давай заглянемо туди.
– Мало не забув. Ось квіти. Тримай. Наскільки я пам’ятаю твої улюблені?
– Так, ти завжди вмів дарувати квіти. Завжди вибирав найгарніші. Дякую.
Тож, далі – все по сценарію. Балачки про роботу, смішні ситуації, ніби й не було розлуки. Просто вир емоцій. Потім пару повільних танків. Взагалі що таке танок? Можливість побути ближче з коханою людиною, просто обійняти або просто потонути в обіймах. І чому він знову щось шепоче на вушко? В цей момент не важливо, що він говорить. Важливо як. Тоді всі слова звучать, як магічні заклинання. Ось так. Коли отямилась вже було о пів на першу. Так, час пролетів непомітно. Потрібно прощатись. Він стоїть, немов зачарований. А можна тебе провести? Ось цього питання більше всього не хотіла чути. Не можна відповідати так…і ніяк не сказати ні. Просто прірва. Боже, що ж робити? Якщо скажу «так», то уже сьогодні ми будемо нерозлучними. Ні. Треба бути сильнішою за це все. Тож, скляний погляд і відповідь: «не переймайся. Я сама доїду на таксі. До зустрічі». І перед самим входом в машину, тонкий і тендітний поцілунок в щічку. Як він міг. Просто ж хочеться залишитись, відчути весь потяг кохання та страсті, що обіймала нас колись! Але ні. Не можна, тому просто посмішка у відповідь. І тільки від’їхала, смс на телефон «Дякую за найчудовіший вечір в моєму житті». Отак він уміє. Так до ранку, майже не спала. Просто продивлялась картинки цього вечора в голові. Просто прокручувались кадри з минулого. Просто виринало питання, чому це так сталося? Чому життя нас розвело? Так, я все давно вже йому пробачила. Але більше все-одно нічого не вийде. Це була остання думка, що промелькнула в голові та сон одолів. Було ще пару годин до ранкового підйому. Пару годин приязного відпочинку. Пару годин, що мали врятувати від сп’янілої, агресивно – істеричної вакханалії за минулим.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=429802
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.06.2013
Беспредел в голове, а на сердце осадок....
Родные - чужие, во всем непорядок,
безличные действия стали привычкой,
и жизнь - сигарета, зажженная спичкой...
Друзья не зовут, родные стареют,
Спидометр стоит, черный кофе не греет,
Все стало обыденным, стало рутинным,
И жизнь нас вплетает в свою паутину,
и скорости стали теперь не такие,
и мы изменились...теперь мы - другие...
себя затаим, в подушку поплачем,
закрыли всю душу, а тело не прячем,
Все тише рыдаем, о многом кричим,
интим выставляем, о главном молчим,
теперь не услышишь любовных признаний,
все стало скупее, уже без венчаний,
уже мы стыдимся кричать о любви,
наверное, что-то сменилось в крови,
не тот генотип, нет больше ферментов,
мы стали суровей и без комплиментов,
не слушаем классику, смотрим ситкомы,
вся жизнь погружается будто-бы в кому...
мы дети родителей будто не наших,
в глазах пустота, в голове словно каша,
мы больше не любим свое и родное,
ведь в моде давно поселилось чужое.
мы верим во многое, идем так упорно,
но тут же молчим и киваем покорно...
все будто по кругу, все будто бы снова,
ах, жизнь, не спеши, не будь так сурова,
ведь мы не такие, мы так не сдаемся,
мы часто мечтаем, над многим смеемся,
мы станем добрее, мы будем стараться,
и, может, тогда станет все получатся,
ведь снова с утра мы, себе улыбаясь,
смело шагая и с жизнью сражаясь,
идем плавно, гордо, дорога вперед,
и все будет лучше, нас многое ждет...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=427618
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 27.05.2013
_________________________
4________________________________________
Ось і день четвертий. Знову ранок. Нічого цікавого. Рутинна буденність. Ось тільки електрична зубна щітка чомусь перестала працювати та лишила гіркий присмак незадоволеності від техніки. Треба буде зайти до супермаркету,щоб знайти заміну, тільки, щоб обов’язково чистила зуби в важкодоступних місцях. Так а що робити? Реклама зараз – рушій прогресу, двигун всіх ідей та показник нашого попиту. Так вчать на роботі. А чому ще можна навчити в агенції молодих маркетологів? Тож приходиться вірити в те, що самі й пишемо. Далі просто – метро. Ой, добра тьотя на вході з посмішкою дала новий проїзний. Побажала доброго ранку. Дрібниця, а приємно. Ще місяць Еліс – заручниця метро. Коли вже доживу до того, що можна буде їздити на власній машинці, можна хоча б в кредит. Але обов’язково свою. Але поки що ярмом висить той кредит на квартиру. Ну що ж, ще 17 місяців. І все. Добре, що не довго. Тож і приходиться поки що працювати на роботі. Виконувати всі обов’язки, працювати сумлінно. Ось і зараз, навіть на обідню перерву часу немає. Просто замовлення, доручення, нова кампанія. Тобто, приходиться вигадувати щось нове, й намагатись не повторювати минулих концепцій. Сидиш за комп’ютером, і час минає непомітно. Минають хвилини. І немов мухи осідають нові обов’язки. Але все менше і менше. І то добре. Час сплинув непомітно. Десять філіжанок кави. Пів пачки цигарок. Ось так минув день. Захрипів вібровикликом телефон. Незнайомий номер… Дивно... Підняла слухавку.
– Так, я вас слухаю.
– Привіт, Спілберг! Як життя-буття? Що нового? А я в Києві! Томлюсь на шумному вокзалі. Щойно з потягу!
– Я, звичайно, вибачаюсь, а хто це?
– Це…що не впізнала? Це Антон.
– І в жилах похолола кров… Антон. Це ж він! Перше кохання… Перший поцілунок… Перший секс… Перше бажання бути поряд і не розлучатись… Перше почуття дарованого і свого. Далі – просто буденність, що не дала можливості в сімнадцять розвинути почуття. Щось, що зруйнувало все. Просто мовчанка всі ці роки. Просто тільки поздоровлення на пару свят в рік. Кожного року здоровенний букет квітів на 8ме березня та день народження і один і той же підпис. «Та, що дала змогу жити». Приємно. Приїхав. Згадав.
– Вибач. Не впізнала. Але тепер так. Що ти тут робиш?
– Та, можна сказати – в справах. Можна сказати, просто надовго. Так що, може зустрінемось?
– Та можна. А коли і як?В тебе є якісь плани?
– Та поки ніяких. Заїду, кину манатки до товариша. І, в принципі, я вільний. А ти там як, ніяких грандіозних планів?
– Та поки що на роботі. Працюю потихеньку. Але десь до 7ї буду вільна. Давай в центрі о 8й біля фонтану на Хрещатику?
– Добре, чекаю зустрічі!
Ось і все. Один дзвінок. А далі ніяких думок щодо роботи. Просто відчуття польоту. Ніби й не було цих років. Ніби все пройшло повз. І тільки мурашки по шкірі все ще не дають забути минулого. Все ще нагадують про відчуття легкості і омріянності, що дарував він. Просто банально хочеться поглянути в очі. Відчути легкий дотик руки. А було все правда, як пензлем промальовано на картині. Тонко, тендітно, з відчуттям. Все, пора закінчувати. Тим паче, що обіду так і не було. Тож, хутчіше додому. Бо пора на зустріч. На зустріч з минулим. Так банально. Але чомусь згадалась фраза з однієї соц. мережі. «Подзвонило минуле, сказало, що скучило…» Саме так. Ніколи не знала, що таке буває. Ніколи. До сьогодні…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=425321
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.05.2013
______________________________
3___________________________________
Якось так прийшов непомітно і день наступний. Знову все по одному сценарію, аж до самого метро. Тут підійшов хлопчина, що зазвичай о цій порі здійснює екскурс вагонами та випрошує грошенят. Так, Аліса то не жадібна до грошей, просто, якщо ж вони йдуть на користь. Але коли все– рівно він тратить їх на цигарки та чергові 100 грам оковитої, то тут вже, пробачте, не буде діла. Тож, вона просто сиділа і спостерігала, як почесні громадяни розлучалися зі своїми кровно нажитими та спонсорували безтурботне життя підлітка. Так, не весело і якось надто цинічно все це звучить. Але це правда життя. Що ж поробиш? Тут він вже в черговий раз підійшов до дівчини і став жалібним поглядом, ніби як у кота зі «Шрека» вдивлятися в зелені очі дівчини. Вибач, але ні. Почувши таку відповідь хлопчина ще хвильку постояв, а потім ще раз окинув оком вагон, і кинув на здачу «Скряга»… Очі Аліси, що аж ніяк не очікувала таких звинувачень, здавалось, наповнились ще більше зеленню та вже не просто з цікавості, а з здоровенного обурення. Я – скряга? Невже? Чому? А, може, й насправді? Хтозна… Так. Просте слово, що вертілося в голові весь день, що не давало працювати, що просто засіло в голові. Куди не глянь все чувся цей вирок : «Скряга…Скряга…Скряга!!!» Блін, хотілося закричати, хотілось бодай на хвильку зупинити це шепотіння в голові, і просто пояснити, чому саме не віддала бодай краплю грошенят цьому малому. Все ж зрозуміло. Але від себе не втечеш. Лишалось тільки одне. Вона набрала Анжелу. І замість Привіт! Як справи? Зразу рішуче запитала:
– Я скряга?
– Що ти верзеш? Що вже трапилось?
– Ну, просто дай відповідь, так чи ні?
– Та з чого ти таке взяла? Ну, звичайно ні!!!
– (така відповідь дещо полегшила страждання ) Але може й правда я колись зажала тобі грошей?
– Та ти можеш пояснити, що сталося і звідки в тебе цей комплекс несвідомого картання себе?
– Ну просто…Далі вона мляво переповіла історію, що сталась зранку…
– А, тю, та не звертай уваги, мало, що скаже те мале хамло, аби здобути собі жадане. Не можна перейматися всім, що тобі говорять…Коротше, забєй!
Думки про свою «недощедрість» не вщухали ще до вечора, але потім якось самі собою зникли. Декілька бокалів вина та піца на замовлення зробили своє діло. Знов до своїх лап затягнув сон. Все покрилося чимось вищим за свідомість. Чимось сильнішим за сталь. Тим, що сковує міцніше кайданів. Тим, що прихиляє додолу навіть самих сильних світу цього. Все поринуло в сон. Тільки собаки за вікном ще гавкали, ніби нагадуючи, що кінець світу ще не настав, і не всі ще вимерли.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=424721
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 13.05.2013
___________________________
2______________________________________
Ось лунає чудо – мелодія, типу ти чому ще спиш? На мобільному, і відразу ж хочеться відповіти грубо та нетактовно, або просто фізично знищити те, що порушує спокій та вилучає тебе з обіймів сну. Ось чому завжди так, щоб виспатись завжди не хватає трохи часу. При чому завжди не хватає, скільки б не спав. Тому вмикається телевізор, та якесь ранкове шоу, щоб хоч якось вгамувати жагу до сну. Далі – звичайно ж, душ та пару хвилин викарбовування на карті обличчя вже знайомих всім рис, щоб не шокувати всіх працівників та клієнтів. Далі – кава, сигарета, свіжа преса. Все час закінчувати цю ранкову рутину, тож навушники в вуха, і плейлист на репіт. Знову час пік. Знову метро. От куди всі їдуть о 8 ранку? І чому всі водночас та в одному вагоні? Така, мабуть, доля.
Ну процедуру входу я вже розповідала, тут все незмінно. «Стабільність – головна риса нашої компанії», – як каже шеф. І гарний імідж. Так, все це добре, сьогодні весь день розробляти концепт для компанії надувних матраців…якби вони кудись поділись, що ж, будемо працювати ментально. Так, вмикаймо комп’ютер і поїхали, накидаймо план схему компанії, придумаймо пару роликів та піар ходів.
Ось так проходить день Аліси. Мабуть нецікаво, звичайно. Але так живе більшість пересічних мешканців, тож не всім же по клубам шастати та бути світськими левами, декому і просто такого життя вистачає з головою. Тож занурюємось далі.
Ось і обід. Дівчатка всі збираються до сусіднього кафе, там і кухня непогана, та й погомоніти можна. А пліток то за день набралося. Ви бачили з ким та сьогодні приїхала? Боже, як так можна? Щодень новий… і шквальний осуд, що все одно буде маскуватись під промовисту посмішку. Або от що це в неї за зачіска, а ще вранці вона, ця безутішна жертва, отримала ряд комплементів. Ну що ж сказати дівчата і без пліток та обговорень, їм нудно і нецікаво. У все це поринає і Еліс, сьорбаючи свій суп – пюре. Так, трошки поживної та корисної їжі не зашкодить. І знову час до праці. Ось так і минають ще залишок трудового будня. Пора додому. Знову навушники. Знову метро. Все знову, знову. Знову. А як би хотілось все кинути і поїхати туди, ген – ген за небокрай, туди звідки сонце сходить, і куди невтомно скочується щовечора, просто відчути атмосферу чогось нового, походити босоніж по піску, полежати серед хвиль та просто вдихнути повітря. Чистого, свіжого, а головне далекого та нового. Але поки що так не можна, в голові ще безліч планів, та й жити за щось потрібно, так що, як не крути, потрібно ще працювати. Ну значить можна просто ввімкнути чергову програму, та тихо заснути, поставивши телевізор на таймер, та просто поринути у царство мрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=424719
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 13.05.2013
_____________________________
1____________________________________
Ось так вранці прокинувшись, і взявши в руку портфель, повний професійної документації знову поринула Аліса в підземні тунелі та вирушила на «кохану» роботу. Ну що, всім же потрібно працювати… Врешті – решт, праця корисна для розвитку. Праця дає можливість і для всього іншого. Далі все, як зазвичай. Мила посмішка на вході охоронцю, ввічливе привіт Машуні з рецепшну, далі по компліменту все тим же «акулам» новомодного бізнесу, далі – нарада, 5ти – хвилинка, так звана, що зазвичай розтягується, як собача пісня, поки всім не набридне і шеф не дасть вказівки покинути залу, для обдумування нового геніального концепту якогось продукту. «І кожен раз подавай йому щось свіже і нове», – скаржаться всі в коридорах та покірливо намагаються вислужитись, розробляючи черговий прожект та тішачись власній геніальності. Так, потім пару зустрічей з клієнтами, котрі теж із конкретних бажань мають тільки одне : «Хочу щось нового і щоб дієве було!»
І де ж такого на всіх взяти? Але доводиться…Ну, що ж…
Потім знову офіс, звіт про проведену роботу, ескізи нового матеріалу, затвердження або доопрацювання, і так щоразу…
Таке воно життя – бентежне… Але здається, що біжиш, мов білка в колесі, наче й щось робиш – стараєшся, але кінця й краю цьому не видно… Ось і сьогодні все по цій схемі. 6 – та вечора, для подальшого професійного ривка силу надає лише кава. Навіть покурити ніколи. Все, досить, справи на сьогодні закінчено. Alles. Можна тепер і потішити себе чимось, на кшталт, тістечка з «нетверезою» вишенькою зверху, тим більше, що й Анжела дзвонила, то потрібно зустрітись, бо там завжди щось, ну дуже термінове, типу знов невдалий або навпаки роман. Їй би книжки писати про свої походеньки! Не один би Казанова позаздрив. Але поки що єдиним об’єктом для передачі інформації у неї є я. От інколи сидиш і розмірковуєш, чого ж тобі то ще для щастя не хватає? Але ні. Все ж, знаходиться причина, за що ж він мене все ж таки не кохає…Аж смішно інколи слухати. Хоча мабуть в кожного в подружки подібне життя. Тож, просто потрібно з цим змиритися. На те вона й дружба, щоб допомагати. Тож швиденько на метро, в душ, по дорозі від комода до тумбочки, на якій лежить фен, перехоплюється якийсь бутерброд. Далі кохані джинси, футболка з яскравим принтом типу «I love life» та кеди, яскраво червоні. Сьогодні гуляємо без «понтів»: типу сукенки, рюшечки, шпильки по 20 сантиметрів, сьогодні все по-простому. Далі – знову метро, і ось вже видно на горизонті таку ж леді, що сидить в своїй червоній футболці та порваних не від часу, а від моди, джинсах та вже попиває колу. Тоді вир емоцій при зустрічі, 4 години шкоди для талії та пресу і пачка скурених цигарок. Останні обіймання і крики «до зідзвону». Таксі додому. Затишне ліжко, піжама, пів годинки телебачення, де знову якісь коміки стєбуться над життям політичної еліти… А далі сон. Тільки сон.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=424158
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 11.05.2013
П_О_Ч_А_Т_О_К
Початок завжди виглядає дивно. Немов і потрібно починати, але чомусь вир емоцій не дає придумати влучну фразу, що могла би так промовисто все розповісти і не видавати секретів, і в той же час презентувати подальшу сутність у всій красі… Тож, починати, мабуть, варто просто зі слова «Початок» – лаконічно і зрозуміло… Все починається з дівчини, що любила писати сценарії. Просто жила цим, хоча часто навіть не потребувала, щоб їх використовували, просто вигадувала щось нове, просто робила крок вперед і стрімко злітала по дорозі мрій… Отже, назвемо її Аліса… А друзі кликали її просто Спілберг. Хоча часто-густо на друзів просто не вистачало часу. Але все по порядку. Тож в паспорті було зазначено, що народилася Аліса 27 жовтня 19…ммм..затертого року (ну, повинна ж в дівчині бути якась загадка), в невеличкому містечку на мальовничій ненці-Україні. Далі все звичайно: дитсадок-школа-медаль-інститут за спеціальністю маркетолог і, звісно, рутинна праця в одному із офісів Києва. Що ж, непогана зарплата та гнучкий робочий графік влаштовували Еліс і тому все йшло незмінно, день за днем. Зміни були малосуттєві: то шеф нову секретарку взяв,а всі ще довго обговорювали її дивне ім’я Камелія та наявність у її максимум 25, вишу та, звичайно ж, 5 років стажу, практики за кордоном та мрії ще з дитинства працювати секретаркою, а відтак, просто ходили думки про те, що не одна пара панчіх була порвана при співбесіді на таку посаду. Чи те, що Ліна з 3го поверху знову пофарбувала волосся і тепер вона не платинова, а діамантова блонда…чи пак в цьому є яка різниця, цього ніхто не знав. Але всі говорили, що результат затьмарив всі очікування. Або, що в Таньки знов з’явився новий прихильник, і скоро не тільки вся оранжерея, а й бісів Ботанічний сад переїде до офісу, але це все – заздрощі, звичайно… Тож, жіночий колектив… Все як завжди, «Серпентарій», одним словом. Аліса була чимось незвичайним на цьому тлі, так як зазвичай нічого стороннього нікому не розповідала, та й про неї мало говорили, от хіба, що дивна якась і закрита. То так, але одним-двома походами суспільними із головними кобрами із серпентарію за власний рахунок все вирішувалось, миттєво і ще на місяць про неї не згадували, тобто й приводу то не було. Вона – помірно висока дівчина з яскраво рудим волоссям та зеленими очима, була окрасою морального та естетичного вигляду цього офісу. Носила лінзи від чого очі ставали ще більш зеленими та виразними. Завжди приходила на роботу вчасно, проводила прекрасні презентації та утримувалась від будь-яких нарікань. Серед поганих звичок значилось лише паління, та й то, в наш час вже не дивина, а даність. Тож, в її професіоналізмі можна було не сумніватися. Що ж до зовнішності, то завжди було щось незвичайне у можливості гарно виглядати та вирізнятися навіть у сірому пальто з довгим шарфом, що своїм кораловим відтінком приємно контрастував з сірою гаммою та підкреслював ще більше перелив волосся. Єдиною особливістю було те, що Аліса майже ніколи не випускала з рук потертого сірого блокнота, що як здавалось, судячи з його пошарпаного вигляду, застав ще роки революції. Тож, всім завжди було цікаво, що ж за секрети приховує цей манускрипт, але це було загадкою… А там, за твердою обкладинкою, була всього на всього душа молодого маркетолога, але справжня. Без гриму. Неквапливо лягали літера за літерою фрази нових сценаріїв. Віршів, прози… Так, потрібно було виговоритися. А папір – кращій друг. Що не старіє, не зрадить, завжди може бути поряд, і навіть пожовкнувши від часу або умов зберігання, не буде лицемірити та брехати. Там все з роками не зміниться, не зникне… а головне при потребі можна просто викинути і зробити вигляд, що нічого не було. Ось так, крок за кроком, на цьому ж таки папері, можна було відслідкувати життя молодого дарування, що кожним своїм новим творінням переповідало свої почуття, долю, ставлення до влади, людей, світу. Одному Богу відомо, як тяжко давались одні строки і як швидко прописувались інші. Все залежить від настрою, погоди, оточення…Так, страшне слово «оточення». Як мало ми знаємо про людей навколо нас. Особливо ті, що живуть в багатоповерхівках здоровенних мегаполісів. Коли навіть сусідів не пам’ятаєш всіх в обличчя. Коли не з усіма вітаєшся. Коли в ліфті намагаєшся скоріше закрити дверцята, щоб просто усамітнитися. Щоб не зостатися вкотре з кимось із таких самих «дружніх» жителів в мовчазній 2хвилинній паузі. Так, як же все це мізерно. Але саме це оточення впливає на тебе, твій настрій, зовнішній вигляд, міркування…Бо, коли щось вирізняється – ти вже не такий, ти біла ворона на цьому святі життя. Аліса також намагалась просто бути «звичайною». А ще, до болі любила метро, смачну каву та парки, особливо восени, коли ще тепло, але все вже прощається перед сніговими обіймами…Так дивишся на все це, і розумієш, що скоро вже стане холодно. Перебування на вулиці скоротиться до 5–10 хвилин перебіжок від зупинки до роботи і навпаки. Всі поринуть у безмежну сплячку та святкову епідемію. Аж смішно дивитися, як всі, прискорюючи темп, скуповують різне барахло, щоб тільки отримати і собі щось на чергове свято, так жадібно вдивляючись в вітрини і задумуючись лише про те, а чим тебе потішать в цьому році? Так, то є наша сутність! Чим гарніший подарунок вибереш ти, тим більше та якісніше одарять тебе. І весь цей мурашник в крамницях не вщухає ще довго після нового року. Далі ж то щирі українці святкують не тільки Різдво, Старий Новий Рік, Водохреща, а й 14 лютого – істинне, автентичне свято всіх закоханих. Аліса завжди дивувалась, а не задумувались всі ці люди, з безмірною кількістю листівочок, букетами та, куди ж без нього, шоколадом, що саме вони святкують? День смерті священника, що, бідолаха, загинув через потяг 2 несамовитих до забороненого шлюбу. Але це ж уже святе: скупити мільйон Валентинок і дарувати всім зі словами Киць, Зай, Сонечко. Як говорив Ден, один із товаришів Еліс, а що - так і всім сонечкам приємно, і не помилишся. Так, ну, а далі 23 лютого – всесвітній день чоловічого дезодоранту, піни для бриття та труселів в сердечка. Потім 8 березня – день чоловічої помсти за все вищесказане. Так, потім метушня помалу стихає і, здається, все повертається в нормальне русло. Ось так просто, навіть слідкуючи за цим всім на веранді однієї з кав’ярень, можна справді отримати насолоду та багато вражень, попиваючи чергову філіжанку запашної кави. Саме так взимку і проводила вихідні Аліса, щоб відволіктись від справ та мати живлення для творчості. А на весні та влітку звичайно більше вабила природа. Пар від Дніпра, що окутував весь берег сяйвом та надавав неповторності буднім дням, або просто мерехтіння ідей в оченятах дітей в гамірливих парках, або тихе усамітнення на схилах. Так саме це й надає сил, саме це допомагає жити та радуватись життю…Саме це й зветься українським словом наснага…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=424111
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 11.05.2013
Если телефон молчит...
Если дни проходят мимо...
Если больше нечем жить...
Если вдруг исчез весь стимул...
Если любят не тебя...
Если не с тобой бывают...
Если сложно не любя...
Если мысли убивают...
Если дни или недели...
Если мысли невпопад...
Если люди надоели...
Если в сердце снегопад...
Если слышно только: "Если"...
Если больше нету слов...
Если вдруг затихли песни...
Если замерла любовь...
Если больно - сложно плакать...
Если больно - не кричишь...
Если ... нечего уж прятать...
Если ты - как будто мышь...
Если так проходят годы...
Если сны однообразны...
Если все вокруг так горды...
Если дальше так опасно...
Если... если...столько если...
Что от если задыхаюсь...
Если одиноко вместе...
Если в этом просто каюсь...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=423575
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 08.05.2013
Я хотела тебя узнавать,
С каждой клеточкой, с каждой секундой.
Я хотела тебя целовать,
Без тебя жизнь казалась столь скудной...
Я хотела с тобою дышать
И летала с тобой в облаках,
Я хотела с тобою мечтать,
И ловить небеса на устах.
Я хотела с тобою шутить,
И снимать нашу жизнь, словно фильмы,
Я хотела с тобою прожить,
И эмоции были так сильны.
Я хотела тебя ощущать,
И глаза твои просто напротив,
Я хотела тебе обещать,
И казалось, ты - словно наркотик.
Я хотела с тобою парить,
И делила с тобою я воздух,
Я хотела с тобою любить,
И казалось, все это так просто.
Я хотела тебя просто рядом,
И мечтаю я так до сих пор,
Что найду я тебя хоть раз взглядом,
Украдешь ты меня словно вор...
Я хотела, я много хотела,
Но мечта - это просто мечта,
Я хотела - наверное смело,
Но полёту нужна высота,
Я хотела и дальше я буду,
Верно двигаться только вперед,
Я хотела - и я не забуду!
И, возможно, что мне повезет_)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=413900
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 30.03.2013
в кімнаті пахла ще троянда,
вона прокинулась одна,
невже не сон? невже це правда?
невже ще п'ята? ще пітьма?
додолу падали пелюстки,
мов краплі терпкого вина,
вона закуталась у хустку,
і притулилась до вікна,
невже це знову, що ж подієш,
все кутав той п'янкий дурман,
нічого зараз вже не вдієш,
можливо, все це лиш обман,
вона мовчала і дивилась,
туди, де сходить небокрай,
невже і знову помилилась?
невже це все тепер не рай?
вона оглянула все місто,
туман закручував витки,
оплакувати вже так пізно,
вже знов сплелися їх нитки,
чергова зустріч, знову квіти,
хоча у кожного сім'я,
хоча у кожного вже діти,
невже це примха, власне "я"...
а навкруги було ще рано,
і сонце спало навіть ще,
що думати - вона не знала,
довкола все мов згарище,
того, що не повинно статись,
невже вона невірна? як?
вона не звикла прикидатись,
сумління - гірше, ніж маньяк,
вона скурила сигарету,
зібрала речі, підвелась,
і обернувшись неквапливо,
додому тихо подалась,
а вдома - що? театр одвічний,
де знову він - і друг і кат,
той шлюб, уже десятирічний,
де повно безнадій і втрат,
де кожен ранок все те саме,
два тости, кава і вперед,
де ніби все в полоні правил,
де особистий лазарет,
вони давно вже просто люди,
що зв'язані лише дітьми,
не дінешся уже нікуди,
немає"я", є лише "ми",
вони вже грають лише ролі,
привіт- пока, пока-привіт,
десь загубилися паролі,
у кожного вже свій політ,
але це визнати так тяжко,
тепер вона й не знала як,
троянда, келих, вина пляшка,
а все змінила просто так...
невже це правда? що це сталось?
тепер вона всьому вина?
і тихо в дім вона прокралась,
і на дивані прилягла,
світанок,знову діти в школу,
знов все по колу за вікном
а пелюстки впали додолу,
немов напившися вином,
кричати знову захотілось,
десь все закутував туман,
вона, присівши, зажурились,
невже навколо все обман?
судити тут немає чого,
і ситуація проста,
хтось скаже просто і що з того,
коли щемлять твої вуста,
коли від болю ллються сльози,
вони кроплять усе лице,
в сім'ю приходять зливи, грози...
невже потрібно усе це?
напевно, так колись буває...
напевно вихід завжди є
і той, хто сам його шукає,
напевне, сам і дістає...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407028
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.03.2013
Тебе немає, світ мовчить,
він, наче онімів раптово,
так тихо чайник закипить,
і знову тиша, знов нічого...
десь за вікном трамвай гудить,
і потім знову він озветься,
але це хвиля, лише мить,
і все знов в тишу обернеться,
а я стискаю телефон,
твоє ім'я вже на екрані,
та відключаюсь, знову фон,
все стало, ніби в мелодрамі.
я хочу знову голос чути,
що став мені потрібен так,
і все,що було,знов відчути,
але тепер вже ти чужак...
тебе немає просто поряд,
а я палю знов сигарету,
мені потрібен так твій погляд,
мені потрібно знати, де ти...
чому життя так розвело,
і з ким ти новий день зустрінеш,
згадати все, що в нас було,
але минулого не зміниш...
ти десь за сотні кілометрів,
що так зриває мені душу,
до телефону - сантиметри,
але мовчати знову мушу...
щоб не тривожити тебе,
щоб слабшою тобі не здатись,
і знов картаю я себе,
і знову нікуди діватись...
я так хотіла, щоби ти,
знов подзвонив, спитав,як справи,
але в полоні самоти,
знов я, дим, цигарки і кава...
я навіть плакати не можу,
бо знаю, що безглуздо все це
бо знаю, що не допоможе,
але чому ж болить так серце...?
ну,ось і знову телефон
в руках тримаю, закликаю,
але мовчить тепер рингтон,
а я дивлюся і чекаю...
та все минеться, прийде ніч,
і вдень загубляться печалі,
але згадай одну лиш річ,
що я тебе ще пам'ятаю.
але все тихо, знов пітьма,
і чайник, кава, сигарета,
тебе нема, зовсім нема,
а я б хотіла знати де ти...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=405055
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.02.2013
Мені приснився уночі,
Якийсь сюжет із мелодрами,
Що двиляться так, плачучи,
Біля екрану часто мами...
Як дівчина життя втрачала,
Сімю, будинок і кохання,
Вона тоді іще не знала,
Як змінить все одне бажання.
Що загадає в Новий Рік,
Під бій курантів, як ведеться,
Коли на землю впаде сніг,
І все на краще обернеться,
Вона сиділа за столом,
Компанія - лиш телевізор,
І шум машин десь за вікном,
Цю тишу неквапливо різав,
Вона мовчала і пила,
Шампанське, що подарували,
Коли по вулиці ішла,
І тихо-тихо сумувала,
Хтось підійшов - сказав:"Візьми",
Під Новий Рік таке ведеться,
Коли добро поміж людьми,
У серці іншого озветься,
Вона забрала той пакунок,
І навіть очі опустила,
Коли відкрила цей дарунок,
Спочатку навіть не зраділа.
Тепер сиділа геть одна,
А на столі- лиш подарунок,
І тихо плакала вона-
Не радісний такий малюнок.
Курантів бій і побажання,
Вона налила неквапливо,
І, загадавши це бажання,
Щоб ніч життя її змінила.
А потім - тиша, стук у двері,
Вона немов оторопіла,
І в новорічній атмосфері,
Взяла і просто відчинила,
А на порозі стояв він,
В руках ялинка, подарунки,
В очах темніло, лунав дзвін,
І в дверях знову поцілунки.
Вони не бачились давно,
Вона уже і не чекала,
Що прийде він до неї знов,
Хоча цього лише бажала,
Пробачила все, що було,
Впустивши в дім своє кохання,
І все, що було, все пройшло,
Змінило все одне бажання,
Вже рік пройшов, і знов зима,
На вікнах знову візерунки,
Вона сиділа не одна,
Ялинка, стіл і подарунки,
Шампанського не вистачало,
Але це вже не через кошти,
Дитину вже вона чекала,
І пити їй уже не можна.
А поряд він, сімя і люди,
І сміх, що замінив їй тишу,
Ось так приснилося, хай буде,
В рядках, що на папері лишу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=404906
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.02.2013
осень в душе…все так зябко, прохладно.
снег на устах. И на сердце так складно,
спутана нитями тонкими кровь…
что же так льется? возможно, любовь?
или сентябрь по щекам так стекает?
дым…пустота…сигарета мелькает.
те же глаза. Зимний взгляд декабря.
Боже, за что полюбила тебя?
может, за взгляд, что печет как в июне,
или за май, что завис в поцелуе.
а может апрельские речи твои?
что же. А может все призрак любви?
просто придумала, в мыслях сама,
чтобы в душе поселилась весна.
словно тот март ты пришел, как тепло,
легче так стало, и все зацвело.
что же и август бывает когда-то,
стою на распутье в сентябрь так объята.
и погружаюсь во тьму ноября,
лучше б конечно не знала тебя!
ну, а теперь лишь на сердце январь…
медленно так закружил вальс февраль…
мысли уходят…снежинки в глазах…
и потускнела звезда в небесах.
значит, судьба душу так раздирает
возможно, она новый свет и подарит.
и зацветет на душе новый год
снова подарит звезду небосвод.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=404546
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 27.02.2013
странные вещи со мной происходят
рядом ты так, и как будто вдали,
мысли все словно куда-то уходят,
как-то так пусто…идут те же дни.
но почему-то ты мне появился
вроде не друг, и не больше никак
словно во мне весь до капли излился,
а иногда все же будто тот враг,
что понимает всю сущность мою,
что издевается взглядом своим,
каждый мой день - как тот раунд в бою.
так оставайся ты снова ничьим.
может, ты просто идея, мечта,
я создала, и сама всё сотру…
просто ушла эта вся пустота
что разрывала так душу мою…
ты неприступен. Моментами рядом
просто так стой. И молчи. В пустоту.
ты иногда обжигаешь так взглядом,
я без тебя пропаду, упаду.
но и с тобою, наверно, другая
что обжигает, и страстью манит
но неизвестность меня не пугает
просто так манит, как будто магнит.
наивность и глупость со мною бывает
и я словно слышу и вижу тебя,
все я при этом сама забываю,
хочу лишь отдать безвозмездно себя.
но разум, рассудок так шепчет не надо…
он ведь другою ужасно любим
значит за вас я останусь уж рада
и выхода нет…точней он один…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=404540
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 27.02.2013
уходи ты из жизни моей,
сколько можно так сердце терзать?
нелюбовью-любовью своей
сколько можно все тело пронзать?
и откуда берутся слова?
ведь сегодня они не нужны,
почему так болит голова?
и так мелочи в жизни важны...
ты не нужен, не друг и не враг,
ты наркотик, что слабость дает,
и зачем происходит все так,
вмиг ты разум к себе весь завлек?
а потом беспощадно так бросил,
и нелепо стою на краю
словно шаг и все, у откоса,
я безумно так слезы те лью,
что стекают соленым потоком,
те, что тают, бегут невзначай
истекаю я жизненным соком,
обжигает меня словно чай
стоп! не буду тебе я так верить
и не стану я куклой в руках,
соберу я в кулак все потери
и отброшу нарочно я страх...
вот и все полетели осколки
нашей странной любви-нелюбви,
пока слезы мои все умолкли,
уходи, я прошу, уходи!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=404045
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 25.02.2013