| Сторінки (2/121): | « | 1 2 | » |
Вже не лишилося тепла в долонях
І вогник в серці ще ледь-ледь не згас.
Та щось таке пульсуюче й гаряче б’є у скронях,
Полотна шкіри вводячи в окрас…
Тепло пішло від нас в нікуди так раптово,
Не залишивши мейлу чи координат.
Все навкруги холодне, мармурове..
І принц пішов, не знявши білих лат…
І так нікчемно літо прихистку шукає
В серцях, які на осінь терпко хворі.
По сірих вуличках тепло у відчаї блукає,
А вітер хмарку шарпає надворі.
Така нікчемність способу життя
Чомусь нікого навіть не лякає..
Тепло, неначе стомлене дитя,
Якого так невміло осінь забавляє.
Воно так швидко кануло у тінь,
Воно пішло, та всі цьому не вірять,
Поникло в чорну підземельну сірь,
Де вже не гріє душу, не іскріє..
Так потребує світ цього тепла,
Та осінь холодить блакитним льодом..
Під руку з ним кудись любов пішла,
Зкувавши душу у стальні окови…
Вже не лишилося тепла в долонях
І вогник в серці ще ледь-ледь не згас..
Та щось таке пульсуюче й гаряче б’є у скронях,
Полотна шкіри вводячи в окрас…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=363019
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.09.2012
У безголоссі дум,
У поклику думок
Є щось незвідане й таємне.
І сірий сум,
І диму смог,
І навіть все святе і сокровенне…
У шумі крапель
Від холодного дощу,
У глибині душі,
В вустах німотних
Ховають люди істину просту,
Долаючи вершини гір висотних.
В тумані тьмяному
І у нічній грозі
Заховані емоції людини.
В диханні п’яному
Від щастя назавжди
Людина в ейфорію серцем лине.
В вишневий цвіт
Й веселку над дахами
Закладено краси первинний сенс.
Не підкорить усіх,
Не підійнять серцями
Крик відчайдушний, щоб лунав аж до небес.
В диханні вітру,
В шепоті трави
Заховані первинні тайни людства,
В стражданнях серця,
В трепеті душі
Секрети цінні теж найдуться…
У всьому сенс,
У кожному живому
Чи мертвому на цій землі.
А чий це світ?
Навіщо ми у ньому?
Зарано знати це мені…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=363017
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.09.2012
Вуста у нього – їх, мабуть, не Бог створив,
А очі – в них живуть шматочки неба.
Чому ж я так нечасто бачу їх?
Страждаю, бо вони мені так треба…
Його намалювала я вві сні,
Невдовзі він в житті мені явився.
Так радісно і тепло було мені в душі,
А потім в Пекло Рай весь покотився.
Не всі казки щасливу мають долю
Сумною моя казка теж була.
Скувала у кайдани мою волю
Й кудись разом із щастям утекла.
Його очі, мов лагідне море, що
Що притягує шепотом хвиль.
Такі сині, до болю знайомі,
Та, на жаль, вже, мабуть, не мої…
Поет у віршах возвеличує жінку,
А я його, бо він мій Бог.
Він поламав мене, як хворостинку,
І дух, і волю, й душу до кісток.
Вуста у нього – їх, мабуть, не Бог створив,
А очі – в них живуть шматочки неба.
Чому ж я так нечасто бачу їх?
Страждаю, бо вони мені так треба…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=362561
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.09.2012
Колись, можливо таке станеться, ти захочеш мене послухати…
А слухати вже буде нічого… Адже ти завжди був “першою
скрипкою”, а я – твоїм мелодичним відлунням. А мого еха ти не
Знайдеш на записах старих пластинок, не скачаєш з Інтернету
І не скинеш на флешку. Його просто немає. Оте відлуння, воно не
Вічне… Потрібно мати талант зловити його в той момент,
Коли найбільше чути…
Колись, можливо таке станеться, ти захочеш вивчити мої пісні..
А вчити вже буде нічого… Бо твоя надлишкова переважність
Наді мною просто спалила всі ті слова і музику, що мала змогу
Створити… Рукописи не горять? Можливо.. Але написано то
Було не від руки, а від серця. Удари якого, відміряли тактами
Мелодію мого реквієму…
Колись, можливо таке станеться, ти захочеш записати мене по
Нотам. А писати вже буде нікого… Адже я, як та неактуальна
Старомодна мелодія, загубилася між популярних електро-треків.
Заміксувалася. Втративши індивідуальність…
Не модно, розумієш, не модно нині писати нотами. Смичок,
Яким так ніжно звикла різати скрипку, втратив тенденцію,
Він зараз не трендовий. Ріжемо скрипки, бо вони плачуть,
А не плачуть, бо ми їх ріжемо. Така ось, нікого не хвилююча
Парадоксальна залежність.
Колись, можливо таке станеться, ти захочеш мене послухати.
А слухати вже буде нічого. Адже скрипка моя затихла. І те,про
Що вона так сумлінно мовчить, знаю тільки я… Мовчить так
Відчайдушно і мелодично…так так таємно і непідступно. Скільки
Ж у тому мовчанні сокровенності і красномовності! Моя скрипка
Затихла про те, що рвуться іноді струни, а вона грає далі, крізь
Сльози усміхаючись. Мовчить про те, що неприємні їй іноді дотики
Смичка, необережні, ніби током наелектризовані. Її мовчання
Змістовніше за її гру!
Колись, можливо таке станеться, ти захочеш написати для мене пісню.
А писати вже буде нікому… Просто ще до першої нашої спільної партії,
Мої струни натремтіли мені одну таємницю… я просто знала про що
Мовчить твоя скрипка….
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=362556
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 07.09.2012
Я зовсім тебе не розумію…
Хочеш, щоб залишила тебе?
Вибач, але я так не зумію…
Може, хтось цю думку відбере?..
Я ж тобою дихаю й пульсую,
І без тебе стане моє серце…
Й душу непотрібну і пустую
Стримувати буду, доки воно б’ється…
Відчуваю себе хворою на біль
І водночас хворою на щастя…
Тільки ти це в змозі зупинить…
Бо, мабуть, запізно я здалася…
Не вбачаю сенсу я без тебе жити –
Кров моя отруєна тобою…
Як же можна так без відчаю любити
І в той час залишитись собою?
Я зроблю тебе вільним від себе….
Якщо хочеш піти – іди…
Стану тінню, і ти пройдеш поруч мене,
Та мене не побачиш ти…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=362490
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.09.2012
Над прірвою великою і чорною
Стою й вагаюся. Мовчу…
Серце, пульсуючи, забило в голову.
І все-таки, мабуть, я полечу…
Хотіла крок робити. Ні…
Не слухається онімівше тіло…
То ти ж давно мене вже відпустив,
Зробивши, як тобі того хотілось…
Ти відпустив мене навік-віків…
То відпусти і зараз, рухай тілом!
Ти відпустив, бо ти того хотів…
Мені ж так сильно серденько боліло…
Заради тебе тільки я жила.
Я дихала, боролась – все для тебе.
Так, зізнаюсь, що сильною була.
Та пішов – мені життя не треба…
Ну відпусти – й у бездну полечу,
Ти тільки відпусти,тебе благаю.
Ти відпусти – і я не закричу,
Я гіркими сльозима заридаю…
Ти відпусти… А хоча, ні…
Я передумала, тримай сильніше.
Не хочу, бо страшно мені.
Тримай, бо вже вітер колише…
Тримай, бо як зірвуся додолу –
Не виростуть дужії крила.
Зірвуся й впаду, а що потім?
Навіщо таке учинила?
Не відпускай мене, прошу…
Не треба, раптом хтось побачить…
Тримай міцніше, бо впаду…
Мені болить, а що це значить?
Я все молила – не прийшов…
Я ж не з металу зроблена…
Зірвалось серце, дощ пішов…
І я заплакала…
Вона стояла біля бездни,
У розпачі переживала муку…
Зробила крок. І хтось раптово
Підбіг й схопив її за руку…
Вона благала: «Ти мене тримай!»
Та душу сповила печаль…
Вона просила: «Лиш не відпускай….»
«Тримаю, чуєш, я тебе держу.
Ще трішки, люба, почекай….
Навіть, якщо з тобою упаду…»
«Коханий, дай я руку відпущу!»
«Ні! Не дозволю, нізащо не відпускай!!!»
Вона розтиснула долоні…
А він кричав, в душі відчай….
І все дививсь в свої долоні…
І тут почув: «Мене в душі вічно тримай…. Не відпускай… не відпускай…»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=362483
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.09.2012
Яке ж прекрасне новеє життя.
Таке ж чарівне, як нова та зірка.
Коли на світ з’являється маля
Чарівне, мов первинна квітка…
І рученятка тягне до небес,
Тримає в них промінчик сонця.
Смакуючи з повітря фреш,
Милується хмаринками в віконце…
Маленьке й ніжне, ще маля,
Незграбністю своєю дещо смішить.
Іще не віда, що таке життя…
Ну як же можна такий скарб залишить?
Ну як же можна свою кров і плоть
Покинути так просто наодинці?
Цей сенс життя, пульсуючий вогонь,
Згасить, немов сірник у річці?
А що ж воно там зможе без батьків?
Воно ж маленьке ще, триденне…
Що в майбутті чека цих малюків?
Страждання й біль, життя злиденне…
Це ж добре, як віднайдеться людина,
Яка замінить маму малюку.
А раз спитається воно: «Хто мене кинув?»
«Твоя матуся.»
«Не знаю я таку…»
І в інтернаті виживати
Дитині доведеться повсякчас.
«Щоб добре жити – треба заслужити», -
Цього навчить дитину час…
А в школі з нього будуть насміхатись:
«Без мами він, безбатченком росте!»
А він крізь сльози буде усміхатись
І серце для людей навік замкне…
Та раз прийде до нього жінка
І скаже: «Вибачай за все,
Моя біднесенька сирітка…
Ти ж бо було таке мале…»
«Ви хто?» - спитає чемно в жінки.
«І звідки знаєте мене?»
А у цієї «милої сирітки»
Жива і сильна мама є…
«Я не хотіла зайвої турботи,
Тому залишила тебе…
Тепер я маю гарную роботу…
Ми разом вдвох не пропадем…»
Дитя стояло все в сльозах
Й дивилось в незнайомеє лице…
І мерехтіли вогники в його очах,
Обличчя без емоцій і пусте…
«Тепер до тебе буду приїжджати,
Бо я тебе до себе не візьму…
Ну, ти від нині будеш знати,
Що поряд дитбудинку я живу…»
«О матінко! Чому ж відразу,
Ще малюком ти не вбила мене,
Як якусь остогидлу заразу?
Відцуралась!!! Я зовсім не знаю тебе!!!»
«І навіщо до мне прийшла?
Я не зміг тебе навіть впізнати.
А ти знаєш, як важко це жити і знати,
Що ти – сирота, а мати жива?..»
«Чи ти знаєш, що інші казатимуть?
Та я всім розкажу, що ти є!
Тебе люди усі зневажатимуть!
Ти лишила дитятко своє!..»
Без скорботи й сумління в очах
Жінка просто спокійно слухала…
А дитя охопив лютий жах,
В той час, коли вона підвівшись, вийшла….
Суспільство створює потвор…
У лицемірних оболонках, душі
Навколо знищують усе добро,
Яке колись урятувати світ могло…
Не варто жити тим, хто не цінує життя.
Це не важливо – чи своє, чуже…
Та страшно слухати, коли маля
Спитає вслід: «Матусенько, а я?»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=362282
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 05.09.2012
А лист надіслано не тому адресату,
Відправлено наздогад просто так.
Бо серцю індексу вже не згадати,
Й ніхто вже не пошле такий потрібний знак.
А я листа тобі писала слізьми,
Що моросили, наче дощ з очей.
На світ дивилася, мов через призму,
Вникаючи у кривизну речей…
Чорнило малювало, та не сохло,
Бо зрошене було з очей водою.
Папір і літери – усе промокло.
Мені лише хотілось буть з тобою…
Я дихала на скло так тихо
Й писала небу я на нім листи.
І не дійшли вони, от лихо,…
Та згодом, їх отримав, мабуть, ти…
Я зупинитись час благала,
Стріляючи пером у циферблат.
Німому адресату надсилала,
Своєму принцу.. Та без білих лат…
Писала я, що час – поганий лікар.
Що ріже тупим скальпелем. Болить.
Що йому просто вірять сліпо.
Так, навмання… Душа щемить…
І адресат читав, та слів не бачив,
Він зважив лиш на пасмурну погоду…
Навіщо людям очі, хто їм вдячний?
Бо очі – непотрібні речі побуту…
А лист надіслано не тому адресату…
Він не дійде ніколи, і не мрій!
Згорить, розтане – й змісту не згадати.
І німе серце не прошепче : «СтІй!»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=362277
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.09.2012
Ми кажем «дякую» за те, що в спину ніж встромили,
І ми, захоплені й безсилі
Стаємо перед болем на коліна,
І жнемо помилки на першокласній ниві…
Ми власними ж руками знизуємо горем
Нетлінну душу й вітряні думки,
А серце нашпиговуємо болем.
Спинитись треба, та захоплені, нема коли…
Мовчи, корися обцяцькованій омані,
Замри, не дихай, серцю прикажи!
І в тобі відчай, ставши отаманом,
Відкриє нові страшно-праведні шляхи…
Такі часи прийшли – нерозуміння,
Години хриплості єства,
Тяжкі, скрутні, жорстокії хвилини,
І лиш секунда щастя нетривка…
Закуй себе міцними ланцюгами,
Зв’яжи себе забитим духом мрій,
І з корабля тікай разом із пацюками,
Але покинь його раніше, ніж вони…
Топчи ногами ревно і жорстоко
Рожево-білий цвіт душі,
І сутність клюй, неначе сокіл,
Та не забудь, стерв’ятникам шматочок залиши…
Прийдешній час й майбутнього зітхання,
Минулий прах чаруючих турбот
Змінили чорнії пустії сподівання,
Їх гомін чути між обпалених скорбот…
Обвугленими ніжними руками
Рятуйте свої душі, навіть ледь живі,
Обмертвені, знесилені роками
Тяжкої і тривкої боротьби…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=361846
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.09.2012
Ми ідем... Всупереч всьому...іноді навіть проти себе... Вона ішла теж... Під ногами шурхотіли протези душ та уламки скляних оболонок...оболонок, бо це все, що лишилось від кришталевих людських сердець... Та Вона вже давно не вважала тих істот за людей... Вона жила, бо так треба було, бачила і чула, щоб було через що страждати...дихала за звичкою... Колись, ще до такого жорстокого розчарування в людях, Вона любила глибоко дивитися в очі цим істотам і сканувати, мов рентген їх душі... А зараз сканувати вже нічого... Лишились тільки згадки... Спогади, які давали їй причину для хибної радості... Хибної, але такої потрібної... Від гучних почуттів, що вирували всередині хотілось закрити вуха... Вона більше не мріяла... Вважала, що мрії руйнують її життя і лише завдають болю... Не спілкувалася з людьми бо дуже швидко і сильно до них звикала.... Вона вже давно не дивиться фільми і перестала читати книги... В них занадто лукавості і самообману... Тільки музика здавалася їй чесною... В ній завше чулись фальшиві ноти... Вона цілком своїми мажорними чи мінорними акордами задовольняла певний її стан того, що ще мала сміливість назвати єством... Вона ішла... Думки, вилітаючи з її голови, просто зникали... В них всотувалась сірість мегаполісних буднів і їдкий сигаретний дим... Навідмінно від мріяння, довіри і перегляду кіно вона не вважала куріння поганою звичкою... Та все ж з кожною пустою пачкою обіцяла кинути... Він теж став для неї 3вичкою... П'ять хвилин тому Вона дозволила собі це усвідомити? Чому звичкою? Бо в почуття Вона теж не вірила... Вважала, що їх справжніх люди вже не мають, то все їх фантоми... Щось гірке обпалило в горлі... Чи то був нікотиновий смог затушеної дощаною краплею цигарки, чи то тліли рештки обвугленої душі, та це змусило подивитися її широко розплющеними очима вгору... Дощ крапав прямісінько в серце... Ультрамарин над нами гірко плакав... Небу шкода дівчини, яка здалася... Дівчини, що зареєструвалась в суспільстві під ніком "розчарована" і нічого не намагалася з цим вдіяти...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=361845
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.09.2012
Маріонетками життя
Нас роблять іноді думки.
Ми – лиш ляльки в руках творця,
З театру намагаємось втекти…
З паперу стіни, дах, підлога,
З вуалі душі і думки…
Ми – жителі страшного дому,
Наш дім – крихкий ляльковий дім…
Ляльковий дім – подунеш, і впаде,
Й уламками печалі швидко звалить.
«А он, дивись, лялькар іде…
Він нам звільнитися завадить…»
Сценарієм заповнена душа,
Сюжетом перекреслені стосунки.
Лиш чутно зверху: «Лялечко моя!»
Ляльки – це лиш дитячі подарунки.
«Ми боїмось вогню, як люди смерті,
Ми прагнем душ, як посуха води,
Жадаємо свободи, як бог жертви,
Та ступим крок і чуєм: «Не туди!»»
Ляльковий дім – Омана в нім господар,
В нім Фальш і Лицемірство – королі.
Ляльки в нім зачекалися нагоди,
Щоб назавжди на волю утекти.
А що вони зможуть без лялькаря,
Який навчив їх грати і ходити?
Він декорації лаштує з янтаря,
Але забув, що не навчив їх жити…
Ну звільняться, опиняться у світі
Жорстокому й великому, як зал.
Вони – лиш фарфорові діти,
А з лий лялькар у них свободу вкрав…
Чому ж він злий? Хотів як краще.
Він їх плекав і захищав,
Бо людський світ страшний, інакший!
Вони не знали, він все знав…
Й ляльки пішли, озлоблені й щасливі:
Злі на господаря і раді, що не з ним..
« Поглянь, які квітки красиві!»
« А он дивись, людський маленький син!»
Ляльок побачив хлопчик, підійшов…
«Які кумедні!» І зареготав…
«Що ви за ляльки?» «Ну а ти чого прийшов?!»
Він розізлився і ляльок всіх розтоптав…
Ляльки – це люди, що не бачать,
Коли для цього мають очі.
Дитя – життя, що топче…
Й з таких нещасних і сліпих регоче…
Нема моралі, та вона все ж очевидна:
Люби й цінуй того, хто дав тобі життя!
Свободи хочеш? Та вона ж проста й наївна!
Ти заслужи її, не кинь в сміття!
Ти хочеш відчувати? Заслужи!
Бо тільки обраним являється кохання.
А відчуття – маленькі пусточки,
В яких є місце і стражданням…
Ляльковий дім – подунеш, і впаде,
Й уламками печалі швидко звалить.
«А он, дивись, лялькар іде…
Він цій трагедії завадить…»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=361638
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.09.2012
Зимній день. Зимній ліс. Усе тихо…
Взимку ліс, як палац сніговий.
Янголя там блукало безкриле
По холодній природі німій…
А де ж крильця? Як з неба злетіло?
Бо ж воно іще зовсім мале.
Зимна стужа його не спинила,
І куди ж по морозу бреде?
Золотавим волоссям ледь вітку чіпнув,
Впав лапатий сніжок на голівку,
Янголя міркувало, що ліс вже заснув,
Але він задрімав на хвилинку.
Повз сріблясті морознії квітки
Янголятко маленьке ішло,
І чіпляло, лякаючись вітки,
Падав сніг, а воно все брело.
І не мерзли оголені ніжки,
Лиш рум’янець горів на щоках,
І здавалося, що іще трішки –
Й похолонуть блискітки в очах.
То навіщо ж із неба злетіло?
І з якою метою зійшло?
Може там перед кимось воно провинилось,
Й кару в ліс відбувати прийшло?
У маля відібрали білесенькі крильця
За якісь, ще дитячі гріхи,
Стерли німб, що над постаттю сяйно світився,
Що ж такого він там учинив?
А він просто таємно спустився на землю
І подав волоцюзі води,
І порушив цим правило, що є не чемно,
Й покарали його боги…
Зимній вечір і сутінки. Тихо…
Взимку ліс, як палац сніговий.
Янголя там блукало безкриле
І шукало де ж напитись води…
Воно йшло по морозу босоніж,
Вже втомилось – не звикло ходить,
Колотилося все від морозу,
Й захотіло присісти на мить…
Зимна ніч чарівна, усе тихо…
Іній срібний лежить на кущі,
А під ним янголятко безкриле
Не на мить, а навіки лягло припочить…
Бо вже змерзли оголені ніжки,
Й зник рум’янець на дитячих щоках,
Там натомість з’явились крижинки,
Й похололи блискітки в очах…
Зимній день. Зимній ліс. Усе тихо…
Взимку ліс, як палац сніговий
Янголя там блукало безкриле
По холодній природі німій…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=361637
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 03.09.2012
ну нафига ты опять пообещал мне,
что все сегодня будет прекрасно?
Ты после водки забил, допил меня,
а я все слезы лила напрасно.
так низко пали мои ресницы
от того, что слезы,, они тежелые.
Вопили, бились об окна птицы,
Из снега вынули, клевали сырые жолуди.
"минут 15 осталось до утра,
не вызывай, так словлю ии свалю"*
А я хочу от тебя убежать.
Но ты же знаешь что не смогу.
А я бы... я бы заплакала и разбила руки в кровь.
об свой стол, помнишь, ты на него кофе разлил?
Делала это не раз, просто эта боль
дает возможность забыть твоей лжи раритетный винил.
твои такие банальные и заезженые пластинки..
знаешь, они просто потеряли актуальность
Я уже охрипла кричать, и эти льдинки...
А льдинки в "марэнго" топили усталость.
Я бы могла просто уйти, просто забить, забыть тебя.
но смысл это делать, зная, что не проживу без тебя
не проживу больше недели..
А к черту все.. Бля, как достали эти метели..
Я буду сильной, да, с покусаными губами.
да, я держусь, с розьебашеными кулаками.
(об кофейный столик,да)
Я , как безсмысленница Мураками,
Скупаю твой воздух кило-кубами.
В последний раз, хриплым от скандалов голосом скажу:"я тебя люблю"
Если твоя потребность в этом еще не умерла.
давай, где твое "свалю", я же жду.
поспеши, ведь 15 минут осталось до утра..
"минут 15 осталось до утра,
не вызывай, так словлю ии свалю"*, - Бумбокс, "Вахтеры"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=361461
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 02.09.2012
Сьогодні знову снилися жахи. І, прокинувшись, я так сильно закричала, що ненароком збудила будильник. Поглянула за вікно в надії побачити сніг, але його падло не було. Чи то січень забув, що він зима, чи люди вже дістали матінку природу, бо сніг наполегливо не хотів падати своїм білим тендітним єством на нашу грязьку грішну землю. Хоча синоптики і "Миколина погода" вже місяць обіцяють мороз і сніг, ніфіга народ так толком і не діждався. Чи то їх розводять метеорологи, чи Микола розводить нас, а снігу нема. "Нехай проблеми та негоди не роблять вам вжитті погоди. Хай вам щастить і будьте здорові." Ні погоди, ні щастя, ні здоров"я, зате проблем вдосталь. І Микола, що саме цікаве, тут ні до чого. Все через то, шо немає снігу.
так вирішила собі і я та й пішла в "зимовий" шевченківський парк. Сиджу на лавці і дивлюся навкруги. Напроти мене сидять двоє. Він і Вона. Сидять, дивляться одне на одного і усміхаються, як два дібіла. Я ж , як третій, просто слідкую за ними. І потім, що дивно, трапляється цікава штука. Пацанчік, дивлячись дівчині в її синім нафарбовані очі каже: "Любімая, а у міня для тібя коєшта єсть", і єхидно так, не по-дитячому, усміхається. Вона ж сидить вся така в ожиданії і навіть не диха. І тут цей придурок дістає "Оленку" і урочисто вручає їй. "О боже, как я тібя люблю! Ти у міня самий хароший, заботлівий. Дай я тібя пацелую." Чмокає його в щоку, але шоколадку ховає до кишені. (Мабуть, просто не наважується її з"їсти). Зате радості, радості скільки! І скільки теплих слів. Я в шоці! На якійсь галімій шоколадці за 4.50 тримається наше кохання. От не придуркі, га? Коротше кажучи, хлопці, даруйте дівчатам "Оленки" і вони будуть вас любити. Та ця парочка, мабуть, помітила, що я за ними спостерігаю, тож вони просто встали і пішли геть. Мабуть, зараз будуть їсти шоколадку.
Вони пішли і мені стало сумно. Але нудьгувала я не довго. Повз мене пробіг хлопчина в величезних навушниках. Але музика в них рубала так, що почула її і я. І як люди ото не глухнуть від такої гучності? Та й якби ж шось нормальне слухав, а то забивають собі мозок сміттям всяким, а винні потім магнітні бурі, "Миколина погода" і відсутність снігу в січні місяці. Він пробіг повз, а пісня не давала мені спокою. То було шось типу "Мама Люба давай давай". Брєд. Новий попсовий мега хіт. Як ото люди пишуть такі пісні? Іноді здається, що якийсь дуже хітро зроблений дядько просто бере свою круту мобілку, включає Т9 і набирає все впідрят. Потім дивиться, перечитує (інколи) і вирішує, що ЕТО буде новим хітом. Та насправді, люди, то все фігня. Справжні придуркі ті, хто від цих пісень в результаті тащиться. Ми є тим, що ми слухаємо. Або слухаємо тим, чим ми є. Це не так суттєво, але воно так. Мій друг завжди казав: "Покажи мені свій плей-лист, і яскажу тобі хто ти". І він, хочу зізнатися, в чомусь таки має рацію.
На зупинці біля парку стоїть магазин, збоку якого на маленькому моніторі відбивається час та температура повітря. І хоч на вулиці "+10", світить сонце і немає опадів, дисплеї зрадницько світить своїм "-7, хмарно без прояснень, сніг". І тут мене охоплює жах за то, в якому підступному все ж світі я живу. В світі, де навіть магазин на окраїні парку прагне тебе наї*ати. Щоб остаточно розчаруватися в доброті світу насущного, звіряю час на моніторі і на своєму годиннику. Тут не збрехали. Хоча, ні, там на півтори хвилини поспішають. Мало того, що до плюс десять домалювали мінус, так вони ще й крадуть у людей (до яких відношусь і я) півтори хвилини життя. Правий був пан Юрко Іздрик, коли писав, що час вигадали лише для того, щоб контролювати людей. Час - це типу сучасні рамки зовсім несучасних обов"язків. Чи пак бар"єр між дійсністю і своєю мрією. Для якої, чомусь, завжди не вистачає часу. А от хто в цьому винен, я писала трохи раніше.
Людям просто не вистачає сміливості зізнатися в тому, що всі проблеми ми створюємо собі самі. Іноді таке відчуття, що всім навколо пороблено "очінь-очінь" і їм негайно треба до діда Відуна. Люди, open your airs! Бо ж маємо ми очі не для того, щоб дивитися "Дом-2", роти , не для того, щоб їсти в Макдональдсі і пити пиво, і руки, і пальці до них попришивані не лише для того існують, щоб відстукувати ними собачий вальс на клавіатурі. Думаєте, не так? Тоді просто shut up і живіть собі далі своїм убогим і дуже примітивним життям.
По парку через декілька хвилин проходить жіночка, яка просто нелюдським голосм кричить так, що всі птахи навкруги просто за секунду зникають геть. "В Київській області та на околицях міста виявлено сказ!!! Захистіть тварин!!!! Купуйте вакцини!!!" Вона має рацію, треба захистити тварин, бо люди вже зовсім подуріли. Скоро і домашні улюбленці дикими стануть. Чого коштує тільки ця жіночка з безкінечним запасом слюні в роті і з гучномовцем в горлянці. Так, для тваринок варто було б придбати вакцину від людей. А людей ізолювати від диких собак (а не навпаки). Деяких варто було б простирилізувати. І кожному зробити прививки. Злюдяністю в шприцах. А декому з мізками в шприцах. Щоб зрозуміли люди, що сніг тут ні до чого.
На лавку поруч зі мною, але трохи осторонь (як хочете, так і розумійте) сідають два дідуся 70-річної давності. І, нахабно ігноруючи мене, що сидить в якихось 30 см від них, починають свою дуже захопливу розмову. "Все перевелося в світі. Все, і молодь, і культура, і пиво, та й навіть зима. От раніше зима, так з морозом(!)!! А зараз у нас квітень в січень перейменували і вся тобі зима! І горобці. От раніше горобці, так то ж горобці були! А зараз ходять маленькі, худенькі, сємочки щолкають. Я як малим був, то в листопаді сніг як випаде, так до березня і лежить намертво! А як же гарно то було! Дітей купа, сніжки, фортеці, баби снігові(і не дуже), санки, лижі, коньки! Ка-со-та! Мені б оце сніжку зараз і нічого більше не треба!" І так ото вони любо розповідали про ЇХНЮ зиму, що я задумалася, можливо і справді вся річ в погоді? Такою ж доброю здавалася їх зима, що наш асфальт і грязюка просто руйнували всю ту казковісті, що існувала завжди.
Чи то мої роздуми, чи то дідусева ностальгічна розповідь так подіяли, але пішов сніг (!). Справжній, лапатий, гарний сніг. Падав на землю і не танув. "Мабкть, все-таки в ньому річ!,- хотіла подумати я, але потім той дідусь сказав таке, від чого мій мозок і досі перебуває в прострації. "О, пішов, бля*ський сніг. Буде слякоть."
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=361460
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 02.09.2012
Тихо ступала по темному коридору психіатрічної лікарні..Йшла нишком,щоб не лякатися власних кроків..На ній була біла ситцева піжама,що дуже пасувала до стінок палат такого ж кольору..На лівій руці-стрічечка з номерком,адже за людей в цій клініці паціентів не вважали..Вони існували тут,як речі в камерах схову,кожна з яких мала свій номер..Її залишили тут під номером 666ДД..Вона не мала імені,а для персоналу і оточуючих вже давно була "дитям диявола"..Її уникали.. Через дивний номер,страшне прізвисько і великі чорнющі очі..Очі,які завжди дивилися в нікуди..Для неї вони були просто непотрібними предметами побуту..
Вона ступала тихо..Пройшовши нишком коридор,піднімалася сходинками на дах десятиповерхової психлікарні..Вона потрапила сюди,бо багато знала..Антидепресанти і наркотик зробили її залежною..Від клініки,білих стін і божевілля.Вона підіймалася і захоплювалась пітьмою,пила порожнечу і зачаровано слухала тишу.Ось вона,невичерпна беззмістовність життя!
Вона відчинила двері на дах.Свобода зустріла її трупним запахом мертвих душ та останнім подихом людських почуттів.На даху було темно і..вільно.Вперше за скільки місяців вона доторкнулася своїми тонкими,фарфоровими,майже дитячими руками вітру.Розкуйовджене чорне волося,немов воронове крило,здіймалося з кожним сильним подихом вітру.Та вона цього не відчувала.Ні цього,ні п'янкої прохолоди,ні трупного 3апаху.Відчувала потребу.Бажання полетіти.Та страшні вибухи всередині і відсутність крил не дозволяли їй це 3дійснити.Бах!Одна за одною вибухали безглуздо закодовані банальністю міни.Осколки,роблячи душу матеріальною,проходили навиліт.Ось вона,невичерпна беззмістовність життя!
Підійшовши на самий край,вона нервово рвала на собі сорочку.За мить тонкі і витончені пальці,мов скальпелями різали нігтями глибокі рани на спині.Їй здавалось,що звідти виростуть крила.Багряні краплі теплої крові падали на босі ноги.Вона швидко,щоб не лякатися власних кроків,ступила донизу..Над десятиповерховим будинком повільно опускалися закривавлена пір'їна і стрічечка з надписом 666ДД...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=361270
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.09.2012
Сьогодні мені снився дивний сон
Мене годували зі своїх крил голуби.
Вони залітали крізь простір відчинених вікон,
Та, знаєш, вилітати, чомусь, не могли..
А люди не змінюються,
І ти теж не змінився
Можливо, тому, що для мене людиною
майже не був ніколи..
А чимос божественним..
А я вірила, сиділа з голубами на кухні і вірила.
Тебе не було, ти був зайнятий чимось необхідним.
Довірила. Тобі своє серце крихке довірила.
а ти його викинув холодним ранком, майже осіннім.
Голуби, мабуть, хочуть жити, замість літати
Просто жити, знаєш, без кілець на маленьких лапках
І їм хотілося би не вуркотіти, а співати і плакати.
Не зупиняйся, прошу на моїх таких частих крапках.
Я заварювала їм каву і співала пісень,
А вони заливали мені очі ранковою росою.
Не полетіли, навіть коли прийшов день.
В їх присутності м"ясо в обід замінила на сою.
Голуби дивилися на мене стримано.
А мій погляд заражувався тихим вркотінням.
Розбивались об відчинені вікна, тріпочучи крилами,
Синхронуючись з моїм тихим душевним голосінням.
Сьогодні мені снився дивний сон
Мене годували зі своїх крил голуби.
Вони залітали крізь простір відчинених вікон,
Та, знаєш, вилітати, чомусь, не могли..
І я вірила, сиділа з голубами на кухні і вірила.
Тебе не було. Ти був зайнятий чимось необхідним.
І я озвіріла. Взяла й голубами поснідала.
А ти не прийшов тим ранком, майже осіннім.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=360817
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.08.2012
Ти переспав з моєю музою сьогодні вранці.
Вона пручалася від тебе, не хотіла.
Ти зґвалтував її на синім покривальці,
Насмакувавшись досхочу її терпкого тіла.
Я вірила тобі, була сліпою,
А ти приходив і жбурляв мене на постіль.
Була охоплена бажанням і тобою,
А ти ж нечасто так заходв в гості...
В тобі вже не лишилось нічого святого,
Раз зрадив мені з самим сокровенним.
Більш не цілуй мене, побійся хоча б Бога,
Дай волю совісті своїй нікчемній.
Ти переспав з моєю музою сьогодні вранці.
А ввечері поїв мене сухим вином.
Ми вже з тобою майже не коханці,
А я - спотворена твоїм бридким тавром.
Цілуючи мене, думав про інше,-
Як би занапастить моє єство.
Ти підкупив його коханням грішним,
Заплямувавши непотрібне святовство.
Ти переспав з моєю музою сьогодні вранці.
Вона пручалася від тебе, не хотіла.
Ти зґвалтував її на синім покривальці,
Насмакувавшись досхочу її терпкого тіла.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=360807
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.08.2012
Хочеш - йди. Я тримати тебе не буду.
не дивись так у мене, нічого вже там не лишилось.
не лякай, просто йди. Я ж тебе не забуду.
пам"ятатиме те, що давно вже не билось.
ти ж слабкий. І ти просто не зможеш піти.
забагато любові в серцях зубожілих.
не наклич лиш на себе страшної біди.
ти іди. А на згадку підріж мені крила...
НЕ тримай. Я - уже остогидлий непотріб.
просто викинь мене крізь вікно на смітник.
просто викинь. Жбурни об підлогу вже в котре.
ну, а вранці мене підмете двірник.
я стомилась. Кусати у відчаї губи.
вже набридло прати слізьми подушки.
за що так? ми ж не тирани, ми - люди...
зникли клятви нічні в темряві...пошепки...
ти забудь. як тримав мене ніжно за руку.
поцілунки і дотики, очі, - цього вже не буде.
відпусти, бо не в силах терпіти цю муку.
тільки ніч. лиш вона усього не забуде.
вже не буде. Не буде "привіт, моє сонце".
бо не хоче цього твоє серце, не хоче.
вже не буде весни і салюту в віконце.
і не будем не спати до ранку півночі.
хочеш - йди. я тримати тебе не буду.
не дивись так у мене, нічого вже там не лишилось.
не лякай, а іди. я ж тебе не забуду.
пам"ятатиме те, що колись лиш для тебе билось..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=360598
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.08.2012
Не вірю обіцянкам. Бо ти так повільно і ніби ненавмисне сплановано убив мою довіру до тебе. Жорстоко убив. Задушив своїми ніжними руками, коли вона ще була жива. Душив, а вона билася в конвульсіях. Добив. Завмерло. І не ворушиться. А я, присипавши свою довіру холодною сирою землею, прокуреними думками твоїх віщих снів почала їсти свою душу. Жадібно, давлячись їсти... Бо за весь той час самообману, яким так люблю займатися, дуже зголодніла. Нічого, любий, я вірю. Ти лише скажи мені своє соте "обіцяю" і підемо запікати на вечерю моє серце. Разом приготуємо його, а потім з"їмо. Будемо куштувати його з червоним вином. Так, з червоним, сухим, напівсолодким. Це буде ідеально смакувати. А хоча, я не впевнена, що серце запивають саме червоним сухим напівсолодким вином. Знаю, що душу свою пережовувала, заливаючи зверху кавою. А червоне вино - це класика, до м"ясних страв. Це логічно, чи не так? Хоч споживати будемо не зовсім м"ясо, та ти завжди знайдеш потрібні спеції, любий. Сип побільше. Ще. Щоб перекрити цей солоно-гіркий присмак. Хай. З"їмо і на тому... Не скажу, що болить, як би мене не запитував. Все добре. Лише скажи своє тисячне "обіцяю" і підемо стріляти в моє єство. За кожен твій влучний постріл тобі будуть співати мої пташки. Голосно так, радісно співати. То вони радіють так, відколи вилетіли з мене разом з останнім подихом душі. Відтоді співають. Правда, дивно якось співають, майже кричать...але ж, співають... От тільки мовчали чомусь тоді, коли душив мою довіру, зваливши її на холодну підлогу, своєї убого заставленої враженнями квартири. Й досі згадую твій жорсткий дотик витончених пальців музиканта на тонкій шиї моєї свідомості... Та не скажу, що нестерпно. А буду завжди тобі посміхатися. Лише скажи своє мільйонне "обіцяю" і підемо гратися з моїми почуттями в сніжки. Ти будеш брехати мені, а я буду плакати. На морозі сльозинки закришталіють, ти збереш їх на срібну ниточку, яка ледве нас зв’язує, і подаруєш мені вишукане гірко-солоне кришталеве намисто. Це буде чудово. Я буду одягати його на кожен твій сеанс брехні, а ти будеш мною милуватися. А болить... Є ще, значить чому боліти... А я буду тобі посміхатися. Ти тільки скажи своє чергове "обіцяю" і...... Чергове... не вигадали ще цифри, більшої за безкінечність... Тому, обіцяй мені, коханий. Обіцяй, а я буду робити вигляд, що вірю, і давитися рештками своєї душі, яку не доїла. Ти тільки скажи своє чергове і я віддам тобі..... а що ж тобі віддати, якщо вже нічого не маю? Все розірвали, розтягали на шматки кігтисті лапи твоєї хибної совісті. Ти вбив в мені усе моє і таке потрібне.... Чуєш? Знову співають мої пташки... Повернулися.. От дурні істоти! Хто ж це в морози повертається? Бо в мені ж нині йде сніг. Самовіддані, дурні істоти. В мені. Кричать. Правда дивно якось кричать, неначе співають. Значить, живі....
Не вірю обіцянкам. Бо ти так повільно і ніби ненавмисне сплановано убив мою довіру до тебе. Задушив своїми витонченими руками музиканта, коли вона ще була жива. Душив, а вона билася в конвульсіях. А тепер немає нічого. Та це не важливо, лише скажи своє нове "обіцяю" , кидай ліпити сніжки з моїх почуттів, вимети зі своєї голови крихти хибної совісті і мерщій до столу. На тебе очікує вишукана страва... Пташки. Уявляєш, самі залетіли до мікрохвильовки,голівки опустили, крильця склали і сидять... Я їх лише перцем притрусила, щоб тобі було смачніше. Це вони вилетіли з мене погрітися до мікрохвильовки, бо дуже вже замерзли в моїй зимі. Сідай швидше, любий. Мий свої ніжні витончені руки вбивці, бо зараз будемо їсти, разом з кволим бажанням жити, страву високої кухні - моїх пташок...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=360593
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.08.2012
Опускаючи чайний пакетик в чашку з кипяченою водою, людина раніше просто заварювала собі чай, а нині ж, придає цьому більш вагомого значення. Сьогодні, скупі на почуття люди, занурюючи пакетик "Принцеса Клізма" в чашку, а потім за тонку білу ниточку підіймаючи його з кипяченої води, і повторюючи цю "операцію" декілька разів, думають, що таким чином пізнали всю естетику кохання. Так, нині вся концепція любові полягає в заварюванні чаю з чайних пакетиків. Брєд. Чай в пакетиках - це не естетично і вульгарно, не кажучи вже про подібне кохання.
не вміють, не вміють зараз любити. Або просто не хочуть. або не розуміють, як зробити це по-справжньому. І через це шкода. Шкода, бо почуття, що раніше звали коханням - вже майже міф. No romantic. No emotions. Наше покоління - це покоління бездумних інтернет-залежних клонів. Покоління, де кожен наступний - єдиний, а кожне кохання - справжнє. Одним словом, нині люди просто не вміють відрізняти знайомого від друга, мовчання від незнання, закоханість від кохання. І взагалі, суспільство не розуміє ще скількох елементарних понять, що дивно, як це ми ще не почали плутати праву руку з лівою ногою. Хоча, виповзаючи кожної п"ятниці на чотирьох лапах з бару, дехто іноді плутає. Наш світ з"їхав з глузду, чи не так? І про яку тут естетику взагалі можна говорити? Нині для всього нашого народу невмирущою є лише естетика поліетиленових пакетів "Ашан", бо вони є у кожного. З ними ходять у гості, до магазину, а деякі навіть дарують в них подарунки. От таке в нас і кохання, - банальне, поліетиленове.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=360562
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.08.2012
Не залишай одну, бо вмру без тебе,
Не схочу дихати і житии на цім світі.
Стягне чорним серпанком моє небо
Й нічого вже нікому не змінити.
Я не боротимусь, а просто складу крила,
Як пташка ранена, на терен полечу.
Або ж ходитиму по світу, мов причинна.
Серед чужих очей й свого плачу.
Проткну легені гострими голками,
Щоб звичку дихати прогнати назавжди
На рани плакати солоними сльозами
Я буду… Душенько, мовчи!
Зкую серденько я міцними ланцюгами,
Щоби не билось, не ганяло кров.
А потім вирву і жбурну попід ногами,
Як ти ото колись мою любов.
Душі тендітній я підріжу крила
А може вирву без емоцій і жалю.
Спалю, ще й не таке посмію,
Лиш би забуть оте палке «люблю»..
Не залишай одну, бо вмру без тебе,
Не схочу дихати і жити на цім світі.
Стягло чорним серпанком моє небо…
Як міг мене жорстоко так згубити?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=360561
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.08.2012