| Сторінки (1/9): | « | 1 | » |
Уявіть прекрасну, як то вміють казати англійці лакшері, кімнату, в яку ви так хочете увійти. На вході не привітний і досить злий конс'єрж, який каже, що туди не варто йти, там біда, ви там все може знищити. З болючого морозу ви опиняєтесь у приємному місці, де тепло й мило. там немає нічого, не витончиних антикварних меблів, і дорогих картин чи їхніх дорогих репродукцій, ні вікон, ні столу та стільців, ні приємної софи з купою подушок. Але, незважаючи ні на що, там тепло і затишно. там можна присісти і зануритися в приємне ніщо. Довкола вас не ріжуча білизна, а приємний беж. таке відчуття, ніби зараз звідкілясь з'являться юнікорнс, ой пардон - єдинороги, а ще Санта і ви сядите побесідуєте, за склянкою молока.
І ось так я себе відчувала, коли ми познайомилися. Я не могла сказати, за що в тебе хочу зануритися, я просто занурювалася. я Відчувала тебе кожною порою своєї шкіри, і здається й досі пахну тобою.
А тепер уявіть, що ви знову в тій самій кімнаті. Конс'єрж, правда, сьогодні був не такий злий як завжди. він скзаав тільки, що вже й руйнувати нмеає чого. Але коли ви туди зайшли то впали. Ви не вдарилися, але там щось таке тягуче і бридке, і воно ніби поглинає вас. І очі вам поступово починає різати свтіло,і, піднявши очі, ви бачите, що стін у кімнати вже немає, там величезна діра. Діра така велика, що здається хтось підійшов впритул до дверей та вистрілив з базуки, яка вибухом "винесла" стіни.
Це були твої слова. Ті самі, твої слова.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=388022
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.12.2012
В момент повного реалізейшн оф зе сіт’юейшн захотілося тільки сісти на найближчий потяг чи автобус, і побрести на захараскане і точне заметене снігом кладовище, присісти на лавку яка була б точно вкрита цнотливо білим снігом, і тихенько заплакати. Тільки там, я б змогла заплакати щиро й повністю. Сказати,Йому, моєму Герою, про те, що знову налажала, що знову не провірила людину, що знову сама, взимку сама. І знову відчувши той вітер на своєму обличчі, я б зрозуміла, що Він мене чує. Я б розповіла, що ще здорова, але нарешті, кинула палити. Розповіла б, що мій шановний гість «Рак» ще не завітав. Так ось моя остання мрія, щоб хвороба, скосивши мого Героя та його дружину, забрала й мене з цього мерзенного світу, де я вже не можу знаходитися.
Я б вибачилися, що востаннє не прийшла сама, а привела, таки ж не провірену людину! І Він би напевне не був розчарований, бо і так все це знав, так само ясно як і те, що в найтяжчі моменти я дякую і молюся Йому.
Він – мій Бог. Він моє все, яке я втратила занадто рано. Я не жалкуватиму, що віддалася тобі. Я жалкуватиму, що спочатку покохала тебе, а потім віддалася, а ти спочатку переспав зі мною, а потім.. а так, ти так нічого й не відчував. Пробач, я забула. Я дякую, що тоді я втрималася і не розказала тобі за Нього, хоч і не втрималася про «Рак».
Вся біда та іронічність в тому, що я спочатку тебе полюбила, а потім впізнавала. Вся біда в тім, що я перша відчула всю біду, а ти продовжив грати, навіть розуміючи, що не відчуваєш нічого. Вся біда в тім, що дзвоню тільки для того, щоб не дай бог, думаючи про тебе, голос в голові заговорив не твоїм голосом. Я пишу, бо й справді хочу знати як ти. Дивлюся і все одно хочу цілувати. Ти періодично питаєш її як я, боючись, щоб не покінчила з собою. Так ні, я чекаю «Раку», тож дочекаюся. Так мені важко, але колись все пройде. Через якесь безкінечне колись, від тебе залишаться тільки два опіки на нозі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=388020
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.12.2012
Занадто важко бути поруч у біду. Попереджати варто було з самого початку. До того як я тебе полюбила, як ти до мене приросла, як стала частиною мене,моєю половиною. Частина без якої зараз так важко дихати, мислити, ходити, їсти, спати, а особливо-прокидатися.
Поки обом було погано, поки у обох всередині руйнувалася реальність, (чи вже осипалася, хз тепер) то все було добре, ти була добра. Як тільки кожна з нас переступила різні пороги, я-кохання, ти ж – розчарування, пішли недоречні жарти і приколи, яких я й досі збагнути не можу. Пішло роздвоєння планети, НАШОЇ планети. Пішов розкол ґрунту, НАШОГО ґрунту. Пішла…
Що ж буде тепер я й сама не знаю. Важкість здавлює легені з усіє сили, пані «розчарування», яка давно не заходила в гості, вмощується в серці. Від цього всього хочеться блювати крізь сльози. Да гидка картина, зате правдива.
Попереджати варто було з самого початку, до того всього… до любові, частичності, муток, радості, п’янок, щастя, загального ліжка/душу/життя…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=371704
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.10.2012
Іноді нам потрібний час, щоб зрозуміти, що поруч не ті, не та, не той.
Зрозуміти, що знову повірили, і відчути те, все теж розчарування. Вам знову брешуть в очі про любов та почуття, вам брешуть під тиском страху. І ви стаєте пігулкою від його/її самотності. Всі ми хочемо одного-подобатися комусь. А хіба ні?!
Біда в тому, що спогади ви не викинете, не забудете і не зможете спокійно їх прокручувати у пам’яті. І коли кожне слово нагадує його/її. Коли ваша пам'ять б’є безжалісно, і це сильніше ніж все, що ви робите чи вже наробили.
Щирість. А чи насправді є вона. Стосунки сповнені егоїзму і страху за себе. І тільки малий відсоток тих, хто віддається на повну. Ні, не готовий віддатися, а віддаються.
Я вірю в кохання. Це напевне єдине, в що я вірю на всі 100%!!! Воно ж дійсно сильне,але ми всі його вже давно загадили брехнею. Ми боїмося самотності більше ніж смерті. Ми використовуємо людей, іноді самі того не розуміючи. І ми використовуємося людьми.
Вже я щось відходжу від того, з чого почала. Я взагалі про те, що пам'ять сильніша вашої брехні. Вона ж зберегла найпрекрасніше і найсильніше, бо біль сильний. Не загаджуйте кохання і вашу пам'ять.
19.03.12
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366468
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.09.2012
І ніби все як було раніше, але щось уже не так. Ніби і я така сама, але розумію, що кажучи це заперечую і нахабно брешу собі. Завтра тільки тиждень, як ми разом. А чи разом ми? А чи ми це Ми? Байдуже. Вперше, я не відчуваю тяжкості від власного щастя. Я щаслива. Вперше, поруч той, кого й тримати не хочеться, той що ніби зібрав мене розчавлену, підняв з-під важкого грузу розчарувань, недомовок та незрозумілостей.
Не знаю як і навіщо ти з’явився на моєму затягненому хмарами горизонті, і чому так впевнено ступаєш свої мої любимі кроки. Не знаю, хто дав тобі право робити так зі мною, хто дав тобі право змінювати мене моїм же щастям. Хто дозволив вирвати мене зі сну забуття.
Щодня все дальше, все глибше, все дужче… я заходжу, занурююся, вірю, закохуюся, ціную, боюся, скиглю.
Не знаю на скільки вистачить тебе ще, щоб не втекти/здатися. Не знаю скільки вистачить ще мене, щоб не збожеволіти від щастя, дарованого тобою. Не знаю вже чи хотіла б я цієї осені без тебе. Не знаю…
Як не дивно мої до тебе дотики зводять з розуму не тільки тебе. Як дивно, ти вмієш читати мої думки.
Як не дивно, мої фрази смішать тебе. І як дивно, що ти сприймаєш мене такою, яка я є.
Як не дивно, ти також не любиш котів. Як дивно, моя ніч з вивчення німецької та граматики перейшла плавно у потік думок у ворді.
Насправді, я боюся думати про те, що буде далі. Бо важливий мені саме зараз цей момент. Можливо таки вперше в житті, я так яро/буро/дико ціную ТЕПЕР. І я безмежно вдячна тобі за це – Мій АВ!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366456
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.09.2012
І ніби й квіти, але явно не у волоссі. Скоріше в голові. Це схоже на те, коли у закоханих метелики по тілу бродять. І ніби роками тільки пробивалися паростки, щось таке схоже на щось таке живе.
Спалах, яскравіший за згоряння зірки чи феєрверки на новий рік. Спалах, пробуджуючий свідомість. Так – так, ніщо інше як свідомість. І чекати можна ж усього життя, щоб паростки ті розпустилися. І ось, нарешті. В голові моїй зацвіли ці червоні гербери та орхідеї. Розцвісти ж вас змусив такий сильний поштовх, що ледве на ногах втрималася.
Але, все ж таки, це надзвичайно. Не тільки в плані приємного і незвичного, а й в плані неочікуваної довгоочікуваності.
9.09.12
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=365676
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.09.2012
Лінзи вже очищаються від денної дози бруду. В стомак - буря, і викликана вона не тільки різним смачненьким, залитим алкоголем та глясе. В легенях – буря, викликана не тільки цигарковим димом. В голові потьмарення, і теж явно не від алкоголю чи втоми. На душі тяжість якась. Дивне відчуття. Голос здатен повернути тебе на декілька років назад, як шалена хвиля викинути на старенький берег, який вже мав би бути давно забутим.
Давно вже не відчувала себе такою слабкою. Не хочу більше такого! НІ! Досить вже. Мандрик це ж не ти така. Навіщоооо!!!
Голоси не мають повертати до думок навіть про людей, які самі ж себе стерли з твого життя.
Враження, не можна порівнювати з тими, що колись були, але з іншими.
Кожен з нас здатен на шалені подвиги, на мудріші вчинки і на кращих людей з себе.
ОГОГО, неочікувано для самої себе написала прям клятву для себе.
Думаю варто вже спати, мозку потрібне прояснення, як лінзам у коробці.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=364437
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.09.2012
Все ж має чітку грань, межу, край. Якось сама ж винна, що дозволила знову відчувати край душі смутком. Краще б взагалі не відчувалася душа, той мій внутрішній світ, що перебував у нірвані, у якому своя власна атмосфера. Знову порушила свою утопію.
Сьогодні особливо відчула межі моєї безгранної душі розчаруванням. Воно ж переливається через край, навіть зараз, коли я за десятки кілометрів від… я намагаюся, весь день намагаюся заспокоїти себе, відійти від всього того, але марно. Намагалася ніби закопати під літрами алкоголю та пачками цигарок біль. Але все марно, бо поверх всіх спроб пробиваються спогади, яких за місяць назбиралося немало.
Більшість з них, як музика Тьєрсена, збуджують кожну клітину тіла, не даючи шансу на порятунок від самої себе. Ображена? Більше підходить слово «скалічена» чи «понівечена». Ось якою я себе відчуваю, а не ображеною. Бо кожен той спогад, кожен дотик, кожне слово не тільки в голові, а вже десь біля пів місяцевих клапанів чи в лівому шлуночку, адже як і кисень, розганяються з кров’ю по всьому моєму тілу. Вони не відпускають, нажаль. У них своя атмосфера, окрема республіка, яка не знає про те, як вбиває мене.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=353509
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.07.2012
Щось невимовно потужне змушує таке робити. Ти викидаєш того, хто колись був «кимсь», а тепер ніби й не «ніхто» але вже не те. Мама б зараз сказала: «Катя-тофтологія».
Та все одно. Обертаючись пам’ять видає файли, що показують «та ви ж друзяки». Але дивлячись прямо перед носом, бачиш просто знайому тобі людину. І що це таке ти вже не розумієш. Та навіть і не хочеш вже розуміти.
Якось з центру ти відходиш на орбіту, а потім далі, й далі… Знати все про всіх не так вже й добре. Занадто швидко розкриваєш, кимсь гарно продуманий план. Від тебе позбуваються, а ти вже й не суперечиш. І одною то не залишаєшся. В такі ж то моменти думки приходять, що зміни то на краще. Що нове та краще витісняє «брак» та всю цю фальш. Але сумно за «браком». І Настя права, просто відвикати то важко.
Я на дальній орбіті «вашої компанії». Компанії, де мажорна «монополія» править свою гру, і де для мене вже немає ролей. До цього все стабільно йшло. Я розкрила ваш план задовго до його апогею. Пробачте, що не захотіла грузнути у вашому багні. Воно для вас солодке й приємне, а для мене огидне і несправжнє. Як те хімічне яблуко, що ззовні красиве, а в середині-нічого живого.
І пробачте, що навіть коли моя душа цвістиме від краси музики,я можу встати і сісти за інший стіл, до людей яких знаю всього декілька місяців. Просто тому, що вони не в багні, бо багна ще свого не мають.
Не очікувано для себе не опиняєшся сам, в той самий момент, коли вже готовий до цього. Чомусь ловлять під руки ті, хто з початку, самого того початку; хто, можливо не так часто, але по-справжньому щиро каже те «привіт», не проціджуючи його через зуби.
Вже звикла. До суцільних розчарувань і різних орбіт. Але вже не вперше ви, саме ви ловите за руки в той момент, коли вже можно було б відпустити. І мовчки ти їм дякуєш. У голові, серці, в середині… Дякуєш так щиро, як тільки можеш.
Вашого повернення я не бажаю. Ви псуєте все, до чого торкаєтеся. Краще залишайтеся під владою «монополії», грайте свої ролі, пишайтеся собою і цвітіть гниючи.
Розчарування стають буденністю. Можливо й так. Але розчарування стали частиною мене. Ваші плани ніколи не спрацьовують на рахунок мене. Намагайтеся розчавити й далі. Але в оди прекрасний момент ви додумаєтесь підняти свою ногу, а там і сліду мого не буде. Бо спіймати мене ніколи вам і не вдасться. Навіть той, кого вважала найближчим з друзів-розчарував. А куди ж без цього, адже буденність. Шкода, що ті хто був колись винятком буденності, стають черговим її прикладом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=353508
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.07.2012