| Сторінки (5/474): | « | 1 2 3 4 5 | » |
На порозі зими визираю в прочинені двері
І дивуюсь: як мало, як мало прожито в житті.
Передумані мислі – рядками бігцем на папері –
Все строкаті-строкаті, і знову, здається, не ті.
А мій час особистий згортається, схоже, у сферу.
Це багато чи мало – тих кілька рядків до кінця?
І чи варті ці мислі зусилля, чорнила, паперу? –
Бо ж одна лише Вічність розкриє обійми Творця.
2023-02-24
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=975530
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.03.2023
...
[i]Далі буде...[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=974074
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.02.2023
Останні ноти останньої пісні забриніли й загасли під високим склепінням. Зала вибухнула шаленими оплесками. «Браво! Біс!» - це було ще так незвично, але страшенно приємно. Слава – ось вона, і Саманті Марлі вона подобалася.
А потім – квіти, квіти… Букети і букетики, оберемки троянд і поодинокі квіточки, кульки, м’які іграшки… Захоплені очі навколо.
- Люба, це було чудово! Ти просто неперевершена! – Джері швидкими кроками зайшла у гримерку. – Поглянь, скільки квітів! Тепер уся країна заговорить про тебе!
Саманта щасливо усміхалася.
Скільки репетицій, недоспаних ночей, скільки місяців наполегливої праці – аби цей виступ у Великій опері завершився тріумфом! Так, Саманта справді заслужила ці оплески.
Простора гримерка уся потопала у квітах. Троянди, троянди; червоні, пурпурові, білі, рожеві… Ромашки, лілеї, тюльпани, орхідеї… І знову троянди. Гримерка ніби перетворилася на оранжерею. Саманта захопленими, щасливими очима оглядала це царство квітів.
І ось погляд її зупинився на великому кошику з гарно виплетеною ручкою, що стояв майже біля її ніг. У кошику був букет розкішних фрезій. Улюблених квітів Саманти. «Як чудово! Яка краса!» - подумала вона. Широка усмішка на її гарненькому личку стала ще ширшою.
Серед квітів кольоровими іскринками мінилася листівка. Саманта нахилилася, витягла її і розгорнула.
[i]«Шановна панно Марлі! Люба Саманто! Чудовий виступ! Я і не очікував від Вас меншого. Низько вклоняюся Вашому таланту й наполегливості.
Але серед бурі оплесків, моря квітів і океану захоплених очей не забудьте про себе, про свою безсмертну душу – завжди вперто йдіть уперед і не розмінюйтеся на дешеву популярність…»[/i]
Саманта ще і ще раз уважно перечитала слова, виведені у листівці. Твердий гарний почерк, чорнило, а не кулькова ручка. Можливо, зміст трохи дивний, але їй сподобалося. У пам’яті раптом зринули слова матері: «Не розгуби себе, доню! Ніколи не розмінюйся на дешеву популярність. Завжди працюй заради вічності, хай навіть сьогодні це не приносить тобі успіху.» Шкода, що мама не дожила до цього дня – зла хвороба рано забрала у неї життя і позбавила можливості бачити свою любу дитину, свою Манті на вершині слави, серед цього моря квітів, чути оплески, що їй призначалися…
Саманта зітхнула.
І ось тепер майже дослівно слова матері повторилися у цій листівці від незнайомого шанувальника. Ні підпису, ні ініціалів. Тільки ледь вловимий – майже зовсім невідчутний – запах чоловічих парфумів… І улюблені фрезії.
Саманті подумалося, що цей шанувальник – напевне якийсь молодий мільйонер, симпатичний, розумний і закоханий у неї без пам’яті. От би із ним познайомитися!
І Саманта знову кинула захоплений погляд на кошик із фрезіями.
[i]Повний текст оповідання можу вислати на електронну пошту.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=974062
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.02.2023
***
2001/2010
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973877
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.02.2023
Того вечора я знову опинився в цьому кварталі. Я не знімав дівчаток – ну, може, зрідка, - але частенько просто приїздив сюди, мабуть, моє буремне дитинство нагадувало про себе у такий дивний спосіб. Чомусь любив прогулюватися тут, серед барвистих панянок із закличними усмішками – мені вони не здавалися ні огидними, ні вульгарними. Удома мене ніхто не чекав – а тут вони: якщо й не друзі, то, принаймні, гарні знайомі. Крім того, моя робота також сприяла, що дівчата, як і їхні сутенери, були зі мною надзвичайно приязними.
Я уже знав їх усіх; коли з’являлася новенька, це одразу впадало мені в око; так само, як і тоді, коли якась зникала. Вони були мені майже родиною, і я намагався знати усе про кожну з них.
Ось і того вечора я повільно їхав уздовж головної вулиці цього «Саду красунь», як його називали, - і раптом помітив її.
Що вона робила тут? Як сюди потрапила? Серед яскраво розмальованих, нав’язливо-жвавих дівчат вона була дуже тихою, дуже скромною. Здавалася янголом, що якось недоречі, випадково, завітав у цей божевільний, грішний світ.
Вона сиділа на розбитому ящику біля стіни, підібгавши під себе ноги, і неуважним поглядом дивилася перед себе. Мала такий нещасний, такий беззахисний вигляд, що у мене стислося серце.
Спочатку я подумав, що вона заблукала, потім – що їй ніде переночувати. Я виліз із машини, підійшов до неї і мовив:
- Привіт!
- Здоров! – коротко відказала вона, не підводячи на мене очей.
- Що ти тут робиш? – запитав я.
- А тобі як здається? – усе так само дивлячись поперед себе, мовила вона.
Я розгубився.
- Ну-у… - непевно промимрив, але не знав, що ще сказати. Ця дівчина тепер не видавалася мені такою беззахисною, однак іще більше мене зацікавила. – Ти заблукала?
Тут вона звела-таки на мене очі, і стільки здивування, змішаного з презирством, було в них, що я остаточно розгубився. Поки я стояв, як бевзь, і витріщався на неї, вона запитала:
- То ти чогось хотів, чи як? – голос, мов криця, а очі темні-темні, ніби нічне небо.
- Ходімо зі мною, - запропонував я, і одразу ж подумав, що це було по-дурному і вона мене відшиє.
Проте, на величезний мій подив, вона не запитала: «Куди?», «Навіщо?» чи ще щось. Просто підвелася, подавши мені руку, підійшла до мого джипа, почекала, поки я розчинив перед нею дверцята, залізла в салон і втупилася у свої нігті.
- Тобі є де переночувати? – запитав я, коли автомобіль рушив.
- Поки що не знаю, - якось непевно відповіла вона.
Я вирішив відвезти її до мотелю і забронювати кімнату на кілька днів. За цей час усе повинно владнатися, думав я.
Дівчина перестала роздивлятися свої нігті, натомість звернула очі на прибрану неоном нічну вулицю. Я час від часу кидав на неї погляди. Вона видавалася зовсім спокійною; й тіні тривоги не читалося на її свіжому, ще зовсім дитячому личку. Ніби це й не її незнайомець віз невідомо куди.
З вигляду вона була геть іще дитина; я б не дав їй більше сімнадцяти. Рожеві щоки, довгі вії, чорне пухнасте волосся… Зовсім не нафарбована, навіть губи не підведені. «Певне, з дому утекла… Підліток, що зробиш…» Вбрана була у просторий плетений червоний светр і такі ж просторі чорні джинси, уже добряче потерті на колінах. На шиї висіли ланцюжки, дерев’яні прикраси на шкіряних шнурівках, на зап’ястках – якісь безглузді браслети з бісеру. Словом, типовий підліток.
- Ми поїдемо у мотель, добре? – порушив я мовчанку.
- Ти господар, - вона стенула плечима, продовжуючи дивитися на неонову вулицю.
Здається, я не виклика́в у неї ніякого занепокоєння. Я не стримався і запитав її про це. Вона кинула на мене здивований погляд, з легкою іронією запитала:
- А ти що, коп? Чи бити мене збираєшся?
- Ні, - розгубився я. Моя відповідь взагалі-то стосувалася лише другого її запитання, але я не став уточнювати щодо своєї професії. Здається, поліціянти у неї не дуже в пошані.
- Тоді що за дурні питання?
- Та ні, просто… А ти що, не любиш копів?
- Я їм не довіряю. Маю на те вагому причину, - от і добре, що не уточнював, подумав я.
Ми підкотили до мотелю. За кілька хвилин уже були у кімнаті.
Вона сіла на ліжко і спідлоба подивилася на мене. Зачинивши двері, я присів поруч із нею. Вона не пахнула ніякими парфумами, і я відчував аромат її тіла. Було помітно, як під усіма дурнуватими прикрасами на її шиї ледь тріпоче жилка. Мені чомусь раптом так закортіло торкнутися її вустами… У голові паморочилося.
Здається, я сів надто близько, але вона не відсунулася. Лише підібрала під себе ноги й сиділа так, непорушно, зірко спостерігаючи за мною.
- Я навіть не знаю, як тебе звуть, - промовив я. Намагаючись боротися зі спокусою, відсунувся від неї сам.
- Можеш називати мене Міорою.
- Гаразд, Міоро, - зітхнув я, - мені вже час іти.
Я підвівся. Вона спостерігала за мною здивованим поглядом, але нічого не казала. А я відчував, що не можу все ж піти ось так; мені хотілося, так хотілося поцілувати ту блакитну жилку, що тремтіла у неї на шиї! І вуста її – рожеві і пухкі. І очі…
Я поклав долоню на руки, які вона склала на колінах. Міора не відкинула моєї руки, не запитала обурено, що це я собі дозволяю, лише так само мовчки сторожко спостерігала за мною з-під своїх довгих чорних вій.
А я уже втрачав владу над собою. Аромат її тіла паморочив мені голову; а те, що вона не чинила ніякого опору, розпалювало мене ще більше. Я схопив Міору за волосся і припав вустами до її вуст. Цієї миті я найменше клопотався тим, що ця дівчинка, певне, неповнолітня, що, цілком можливо, вона ще не знала чоловіка, що я спокушаю її і, як поліцейський, нестиму за це подвійну відповідальність. Я не думав навіть про ніжну шовковистість її шкіри, що пальці мої уже відчували на її плечах… Я взагалі не думав, просто віддався відчуттям.
[i]Повний текст оповідання можу вислати на електронну пошту.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973873
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.02.2023
Ким була ця жінка? Не знаю... Зустріла її лише кілька разів, але запам’ятала на усе життя. Можливо, вона була моїм янголом-охоронцем, а можливо – лише витвором моєї уяви...
Уперше я побачила її того дня, коли ти покинув мене. Я сиділа у якійсь брудній задимленій забігайлівці й намагалась напитися. Була одинадцята вечора, і я допивала вміст другої не дуже чистої склянки, що її приніс офіціант у засмальцьованому фартусі.
І раптом я помітила її. Вона сиділа за кілька столиків від мене і палила. Взагалі-то я не люблю жінок, що палять – це виглядає вульгарно, не кажучи про шкоду для здоров’я. Але та жінка робила це так... вишукано, що я мимоволі замилувалася нею. Довгі пальці, і довга-довга сигарета в них... І руки... Я ще ніколи не бачила таких красивих рук. І раптом майнула думка: [i]що[/i] така жінка робить у цій дірі? І що тут роблю я? Навіщо ковтаю цю гидоту? Невже ти був мені такий дорогий?
Нараз вона підвелася, підійшла до мене і сіла навпроти. Тепер я змогла краще її роздивитися.
Вона була вся чорна. Чорна сукня, чорні панчохи на струнких ногах, чорні черевички. Чорний лак на нігтях, волосся – мов крило ворона, пряме й довге, і навіть помада була чорною. А очі! Райок - такий чорний, що його неможливо відрізнити від зіниці. Лише шкіра біла-біла, мов із мармуру, і така ж гладенька. Місто – величезне, яких лишень людей тут не побачиш; але такої жінки я ще не зустрічала.
Її обличчя було дуже спокійним, ніяких емоцій. Вона палила і дивилась на мене уважно, майже некліпно. Я сиділа навпроти неї, затамувавши подих, і починала усвідомлювати: ще ніхто не приваблював мене так, як ця жінка. Її портрет став би перлиною моєї творчості. Міська Мона-Ліза, лише без усмішки...
Залишивши недопалок у попільничці, вона підвелась і повільно попрямувала до виходу. Я підхопилась і пішла за нею.
На вулиці було вогко й холодно. Накрапав дрібний дощ. Химери на будинках здавались живими і такими моторошними у блідому світлі самотнього ліхтаря.
Незнайомка підійшла до чорного автомобіля, розчинила дверцята і жестом запропонувала мені сідати. Здається, вона анітрохи не здивувалася, що я йду за нею, а я була щаслива, що вона не жене мене.
...Ми під’їхали до помешкання майже на околиці – я навіть уявлення не мала, що у Місті є такі нетрі. Живопліт, залізна брама – і ось ми вже заходимо до будинку.
Всередині було затишно й гарно. Я закохалась у цю оселю майже так само палко, як у її господиню. Стіни високі, а завіси на вікнах – довгі й важкі. „Оксамитові”, - подумала я. Умеблювання – різноманітних відтінків чорного. Від теплого, кольору сажі, до чорно-синього, наче крило ворона. У мерехтливому світлі лампи-„летюча миша” все навколо здавалося примарним і вишуканим.
Поки я розглядалася довкола, господиня принесла мені якогось напою – хоча він був холодним, але зігрів одразу. Це було не спиртне. Я ще ніколи не пила такого. Господиня сіла поруч на м’яку канапу.
- Я – Еріка, - це були перші слова, що я почула від неї. І швидко додала: - Можеш не називатись, я знаю, що ти – Елвіра.
- Звідки? – я була спантеличена.
- Я усе про тебе знаю, - вона усміхнулась кутиками вуст. Усмішка робила її ще більш привабливою.
- Ви живете тут сама?
- Ні, з ним, - Еріка простягла руку, і звідкись ізгори, шумно змахнувши крильми, на неї опустився ворон: дуже великий і такий же красивий. Птах поглянув на мене розумними очима.
- Дякую, Еріко, що не дали мені напитися сьогодні увечері. Якби не ви, я б уже, певне, ночувала десь у смердючому болоті серед брудних нетрів.
- Час лягати спати. Ходімо, я відведу тебе.
Ми піднялися на другий поверх, пройшли коридором, далі через якусь кімнату, спустилися на кілька сходинок, повернули ліворуч – і нарешті увійшли до невеликої затишної кімнатки. Широке ліжко під пологом одразу ж мені сподобалося.
- Лягай, - Еріка розстелила постіль. Білизна була шовкова і, звісно, чорна.
Коли я лягла, Еріка дбайливо підіткнула мені ковдру, мов мати – дитині.
- Спи, люба, - лагідно промовила вона, і мені здалося, що очі її потеплішали.
- Можна, я коли-небудь напишу ваш портрет? – сонним голосом запитала я.
- Звісно. Коли-небудь ти обов’язково це зробиш. Спи, - вона загасила нічник і вийшла.
[i]Повний текст оповідання можу вислати на електронну пошту[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973583
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.02.2023
Не має меж Любов Отця,
Що мене огортає.
У очах бринить захоплення і сльозо-ю тихо спадає.
(2 р.)
Мов свіча палюча ця сльоза.
Стій, не руш і придивись,
Небеса у їх славі щоб побачити.
(2 р.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973470
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.02.2023
1.
Я прокинутись мрію там,
Де коханий мій є завжди.
В ніжне личко його подивлюся –
Усміхнуся радісно йому.
Приспів:
О мій милий, мій коханий!
Мене не залишай!
Милий мій, коханий мій!
Ніжний шепіт хочу твій почуть.
Почуття твоє – над усе,
Більше світу, більше життя.
О мій дорогий, єдиний мій!
2.
Я прокинутись мрію там,
Де із милим танцюємо.
У обіймах його завмирать,
Усміхатись радісно йому!
Приспів.
3.
Так прокинутись мрію там,
Де його я чутиму завжди.
І, за руку його ніжно взявши,
До світу будемо співать.
Приспів:
О мій милий, мій коханий!
Мене не залишай!
Милий мій, коханий мій!
Смак твій на вустах мені мов мед.
Ти гарячим почуттям своїм
Моє серце зігрій.
О мій дорогий, єдиний мій!
(2006)
[i]Під "коханим", зрозуміло, у першу чергу мається на увазі не чоловік чи коханець=) Пригадуєте "Пісню над піснями"?[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973396
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.02.2023
Що світ без Тебе, Отче? Небо без зірок.
Травнева ніч без солов'я.
Лише для тебе кожен подих мій і крок.
Живу лише Тобою я.
Що я без Тебе, Отче? Тіло без душі.
Тобі дарую все, що є.
Йду за Тобою, Отче, лиш не залиши.
Тобі – усе життя моє.
Пр.:
Твоєму Слову свято вірю я.
До Тебе все розвіялось, мов сон.
Тобі – і серце, і душа моя.
Моя любове, мій Господь.
Бува, в житті раптово забракує сил,
Бува спокуса, біль і страх.
Але з Тобою, Отче, докладу зусиль,
І знов на рівний вийду шлях.
Пр.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973395
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.02.2023
Не проміняю ні на що в світі Господа я.
І інших благ я не шукатиму уже.
І мене в житті лише Господь захищає,
Лише Його бажаю бачити.
Господа я люблю
У цім світі над усе.
Справді щиро хочу буть улюбленим дитям Його.
(2006)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973301
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.02.2023
Господь нині теж шукає праведних людей.
Із небес на землю пильно погляда.
Господь шукає їх, але де вони?
Не знають, що Господь є – жаль...
Хто піщинки біля моря злічити б міг?
Наче зір в нічному небі, на землі не злічить людей.
Але Бога й шлях до світла чи шукають вони?
Мов мурахи, не підводять від землі очей.
Господь нині знову подививсь на землю,
Очима шукав тебе між людей.
Ти ж раптом голову догори підвів – побачив: є ще й небеса!
І зустрілись очі Господа і твої.
Здивувався Господь й усміхнувсь.
І, зрозумівши, що вже не один, заплакав ти від радості.
Господь нині знову подививсь на землю,
Очима шукав тебе між людей.
Ти ж раптом голову догори підвів – побачив: є ще й небеса!
І зустрілись очі Господа і твої.
Здивувався Господь й усміхнувсь.
І, зрозумівши, що вже не один, заплакав ти від радості, заплакав ти від радості.
(2006)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973299
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.02.2023
[i]«Привіт, Одрі! Пам’ятаєш мене?»[/i]
Багато таємниць приховує у собі Місто. Скільки людей, на перший погляд зовсім звичайних, нецікавих; а приглянешся до них пильніше – і невимовні історії можуть відкритися твоїй увазі. Втім, хіба бувають зовсім нецікаві люди? Просто треба уміти спостерігати...
Ось двоє крокують вулицею. Висока темнокоса красуня на вигляд має років двадцять, не більше. Інша – маленька дівчинка років семи, також чорнявенька, із рожевим повновидим личком і світлою усмішкою. Вони сестри. Старшу звуть Одрі Дилінґер, молодшу – Кікі. Вони повертаються із дитячого садочка.
- Ну, Кікі, покажи-но, що ви сьогодні малювали? – цікавиться Одрі у своєї сестрички, коли вони приходять додому.
- Я намалювала свою сім’ю. Ось, дивись: мама, тато, я. А ця дівчина – правда, гарна?
- Правда. Хто ж це?
- Це ти, - і мала Кікі поважно простягає сестрі свій малюнок.
- Невже я? Дуже схоже! – зеленоока красуня, усміхнувшись кутиком уст, розглядає маленького кривобокого чоловічка, більше подібного на карлика, ніж на Одрі. Лише копиця чорного волосся робить його трохи схожим на оригінал.
Одрі Дилінґер, як ми вже сказали, була доволі дорослою панною; давно сама заробляла собі на хліб. Але жила й далі з батьками, бо на її плечах лежала турбота про молодшу сестру. Пані Дилінґер народила свою старшу доньку у шістнадцять, будучи зовсім іще молодою і недосвідченою, і Одрі зростала, мов та билина при дорозі. Тепер мати працювала посудомийкою в ресторані, і майже не мала часу на виховання й молодшої дочки. Тож Одрі сама взялася доглядати Кікі, не бажаючи, аби сестричка зростала без материнського тепла.
Батько Дилінґер працював у авторемонтній майстерні, й від нього завжди пахло мастилом і бензином. Він був великим і добрим, і Кікі любила його більше за матір.
Ось у замку повернувся ключ, і до передпокою увійшла пані Дилінґер, як завше, дуже втомлена. Вона здавалася старшою своїх тридцяти семи; важка праця робила своє: долоні червоні й пошерхлі, навколо очей залягли глибокі зморшки. У руках вона тримала паперовий пакет із продуктами.
- Ось, отримала сьогодні гроші, - сказала вона і поставила пакет на стіл. – Купила дещо для моєї маленької Кікі, - мати лагідно погладила доньку по голівці, а потім пішла до ванної кімнати.
- Мамо, ходи їсти, - Одрі вже накривала на стіл нехитру вечерю. – Батько сьогодні пізно повертається...
Коли мати сіла до столу, Одрі зауважила, що у неї забинтований палець.
- Що сталося? Порізалась?
- Та ні, якийсь чоловік прищемив дверима у магазині.
[i]«Втім, не думаю... Ти ніколи й не дивилася у мій бік, жодного погляду за довгі роки... Навіщо, справді, тобі був потрібен я, адже ти зустрічалася із Германом, красунчиком Германом, капітаном шкільної футбольної команди...»[/i]
- Сьогодні ми робили візитівки, - розповідала Кікі. – Панна Вачовська розказала, що у кожної людини має бути своя візитівка.
І от Кікі дістала із папки кілька розмальованих прямокутничків, розклала на столі. Помітно було, що вона задоволена результатами своєї роботи. Старша сестра з любов’ю спостерігала за нею.
- Це ось візитівка мами...
- «Пані Дилінґер», - прочитала Одрі. – Кікі, сонечко, та ти вже зовсім добре пишеш!
- Та ще не зовсім, - трохи знітилася дівчинка. – Панна Вачовська нас навчає.
- Подобається вона тобі?
- Не знаю... Вона добра, - з цими словами Кікі залізла сестрі на коліна, обійняла її своїми маленькими рученятами і промовила: - Але ти – добріша. Я тебе люблю.
- Сонечко моє! – Одрі притулила до себе сестричку і поцілувала у рожеву щічку, та мала уже нетерпляче щебетала далі:
- А це ось візитівка для мами з татом, якщо вони разом підуть у гості. Я навіть намалювала їх, аби було гарно, - Кікі взяла зі столу картку, на якій було намальовано двох потвор із великими головами; одна мала коротке чорне волосся, а інша – червоні сережки у вухах.
- А це що? – запитала Одрі, вказуючи на прямокутники, наведені чорним фломастером на носах чоловічків.
- Не знаю, то не я малювала, - стенула плічками Кікі. – Хтось домалював, поки я ходила в туалет. Я не стала перемальовувати, бо в мене не вийшло б знову так гарно.
- А ось візитниця, - дівчинка дістала із папки гармошку, склеєну із кольорового паперу, і розклала карточки у кишеньки.
Сестри повечеряли, і Одрі вклала Кікі спати. Закутала її у ковдру, поцілувала в чоло, побажала доброї ночі. А тоді пішла у вітальню дивитися телевізор; чекала, коли батьки повернуться з роботи. Мати, здавалося їй, чомусь затримувалася.
Батьки прийшли близько півночі.
- Ви сьогодні разом? – запитала Одрі, не відвернувши погляду від екрану.
- У лікарні зустрілися, - втомлено промовив батько.
- У лікарні? – занепокоєно перепитала вона і вибігла до них у передпокій. – О Господи, що з вами трапилось?! – вигукнула Одрі, поглянувши на батьків: і в матері, й у батька на носі були приліплені шматки пластирю.
Батько зняв свої старі черевики, важкою ходою пройшов на кухню й опустився на стілець. Мати присіла навпроти. Одрі мовчки оглядала їх, чекаючи пояснень.
- Коли я повертався додому, якийсь тип вискочив із-за рогу і врізав мені по носі. Не зробив спроби пограбувати... Просто зламав мені носа і накивав п’ятами. Не розумію... – батько важко зітхнув. – Я навіть не встиг його роздивитися, все сталося так зненацька...
- А ти, мамо?
Мати гірко посміхнулась.
- Зі мною сталося майже те саме. Тільки я від удару втратила свідомість. А як отямилася, пішла до лікарні, де й зустріла батька...
- І ніхто не допоміг тобі, поки ти лежала непритомна??
- У тих нетрях, якими я повертаюся додому? Хто ж там ходить... – мати теж переривчасто зітхнула. Руки її ледь тремтіли.
«Що ж це робиться на світі? – розпачливо подумала Одрі. – Як же так?..»
- Ви повідомили поліцію?
- Яка там поліція... – відповів батько. – Ми ж навіть не роздивилися тих типів...
[i]Повний текст оповідання можу вислати на електронну пошту.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972629
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2023
То не віра, не праведність – просто таке життя.
Бо інакше не можна, інакше – то друга смерть.
Пам’ятаєш завжди найменше Своє дитя –
І захоплене серце Тобою нуртує вщерть.
Та боюсь спокуси – бо ж просто слабке маля,
Бо неправда світу – брутальна й така проста.
На узбіччі тихо пантрую життя здаля.
Попри все – триматись узніжжя Твого Хреста.
2023-01-27
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972452
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.01.2023
Випити кави в маленькій затишній кав’ярні,
І на додачу – дружня розмова чи книжка цікава.
А за вікном – між будинками небо блакитне,
Удалині – сиві гори спокійно-величні... –
Тиха і про́ста ця хвилька буденного щастя,
Що в суєті непомічена швидко збігає.
За журавлями
В долоні не бачим синиці.
***
Але, ізрештою, сенс має тільки [b]спасіння[/b].
2023-01-24
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972093
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.01.2023
Обрій рожевий, і скеля рожева.
На горах рожевих – рожеві дерева.
В рожевих будинках рожеві віконця –
Мов іскри рожеві рожевого сонця.
Цей вечір рожевий рожевою млою
Вже ніч – нерожеву – веде за собою.
2016-11-15
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971732
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.01.2023
...
2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971666
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.01.2023
– Перевірила?
– Перевірила.
– І як?
– Усе чисто.
– Жодного мікрогелікону?
– Жодного!
Він гукає до мене, не одриваючи голови від якихось інших своїх справ, а я воджу цією хитрою штукенцією над штаньми, які були спочатку замащені кров’ю, а тоді він обробив їх отим нововинайденим препаратом. Як і слід було очікувати, штукенція слідів крові не виявляє. Їх просто нема. Знищені. «Жодного мікрогелікону,» – як каже Ґоран. «Мікрогелікони» – так він називає найдрібніші частинки речовини, які не те, що оком не побачиш – не виявиш і під електронним мікроскопом (можливо, я щось плутаю, але я завжди чула від нього саме це слово).
Мій чоловік – учений. Фізик і хімік. Познайомилися ми в університеті.
Не думайте, я не вчилася в університеті – клепок бракує. То він учився. А я стовбичила на території кампусу і роздавала рекламні брошурки своєї церкви. «Віруйте в Ісуса Христа!», «Якщо не покаєтеся у гріхах – потрапите до пекла» тощо – ну, знаєте? Напевне, вам теж такі траплялися хоча б раз у житті. Так от, я вешталася і роздавала, а студенти – як і усі інші: хтось одразу відмовлявся, хтось брав, аби одчепилася, а потім тихцем од мене вкидав брошурку у смітник, хтось навіть гортав із не позбавленим цікавості обличчям – але зрештою брошурка знову опинялася у смітнику. Я подумки лаяла «тих клятих грішників», витягала викинуту брошурку, обтрушувала і намагалася втицьнути черговому перехожому.
А [i]він[/i] узяв її і сказав: «Справжня віра не з’являється від того, що ви тицьнули людині цю макулатуру.» «М-м-м,» – промимрила я, і, не маючи, що на це відповісти, пробелькотіла стандартну фразу: «Треба вірити в Ісуса Христа!» «Навіщо?» – запитав він. «Щоби не потрапити до пекла!» – не замислюючись, відказала я, як мені самій казали не раз. «Ти гадаєш, що вірити лише для того, аби отримати для себе якісь переваги – у нашому конкретному випадку, врятуватися від пекла – це є правильна передумова для появи віри?» «...Е-е-е» – зміст фрази залишився для мене туманним і неясним, кажу ж, я була неуком неотесаним. «Я маю на увазі, – зрозумів він мою розгубленість, – хіба правильно вірити в Бога лише для того, аби не потрапити до пекла? Хіба не варто вірити лише заради Нього Самого? І взагалі, важливою є не віра, а любов.» «Так-так, – почула я щось рідне і знайоме, – Бог є любов, Він любить нас! І ми маємо любити Його!» «[i]Маємо[/i]? – він знову збив мене із пантелику, – хіба любити із необхідности – то є любов? І взагалі, ти сама любиш Його? Сама віриш у те, що отут написано у цій брошурці?» «Так, звичайно!» – а сама подумала: от халепа! Це я маю його переконувати, а не він мене – і зрозуміла, як мало ще у мене досвіду. Взяти брошурки і вийти на вулицю – зовсім не означає стати проповідником (хоча б якимось, а не те що гарним). А він вів далі: «А відчуваєш?» «Що відчуваю?» – мусила я підтримувати розмову, бо не знала, як відкрутитися. Тепер мені стало ясно, чому роздавальники брошурок ходять принаймні по двоє: удвох простіше напосідатися на когось, не попускаючи, аби він сам напосівся на тебе. «Ну, ти ж казала, що Бог є Любов. Сама ти відчуваєш Його Любов?» «Так, звісно!» – відбулася я черговою завченою фразою. «А як, як ти це відчуваєш?» «Як?...» – і отут я замислилася: а й справді, як? А він дивився пильно мені в обличчя, здавалося, читаючи там мою розгубленість. Помовчав якусь хвилю, а тоді перепитав: «То як же?» І тут я не витримала: «Як, як! Та ніяк! Я просто знаю – і все! От причепився! Не хочеш брати брошурки – то йди собі!» «От бачиш, – докірливо похитав він головою, – хіба ж це християнське ставлення до ближнього? "Лікарю, зціли себе сам", – казав Спаситель.» «Луки, розділ четвертий вірш двадцять третій,» – машинально пробубоніла я, почувши знайому цитату. «Отож-бо. А ти сама хвора, як же збираєшся лікувати інших?» Я мовчала. Я була геть іспантеличена. Мої церковні навчителі зовсім не готували мене до такої ситуації. «А я міг би тобі допомогти.» «Як?» – питання зірвалося автоматично. «Я міг би відкрити тобі Його Любов.» «Мені багато розказували про це у церкві.» «А я нічого не буду тобі розказувати. Я просто любитиму тебе – ото й усе.» Я втратила дар мови. Що це за пришелепуватий? Оце влетіла я із тими брошурками. Замість роздати їх усі спокійно за які дві-три годинки і з чистою совістю піти на вечірнє зібрання, я стовбичу тут і розмовляю із якимось диваком, який верзе таке, що ні в які ворота не лізе. Я гарячково міркувала, що сказати і як від нього відкараскатися. А він запитав: «То як?» «Що – як?» «Як щодо того, щоб я любив тебе?» – голос його був спокійним і лагідним, погляд – проникливим, усміх – щирим. Точно, пришелепуватий. Слід було мені йти роздавати на базар, а не у Природничий університет. «Чого ти від мене хочеш? – уже майже крикнула я, остаточно втративши рівновагу. – Ти що, пропонуєш мені переспати з тобою? Та йди до біса! Збоченець!» Я розвернулась і подалася геть. Але, ступивши кількадесят кроків, не втрималась і обернулася: він стояв на тому ж місці і все так само дивився на мене: лагідно й усміхнено. Можливо, якби у мене був хлопець, я таки втекла б ізвідти. Але я була сама, а хотіла зустрічатися із кимось – як будь-яка нормальна дівчина у нашому нормальному цивілізованому суспільстві. Та досі ніхто мене не запрошував. Жіноча цікавість іздолала, і я повернулася. «То чого ти хочеш?» – запитала я у нього. «Я любитиму тебе.» «Як ти зможеш любити мене, якщо бачиш уперше в житті?» «Це нічого, ми познайомимося ближче.» «Як же ти любитимеш мене – я дуже вредна, і не вчуся в університеті.» «І це нічого. Я любитиму тебе, бо тебе любить Він – усе просто.» І я не знайшла, що на це відповісти.
Ось так мій чоловік зустрів свою дружину.
У церкві до нашого зв’язку поставилися не надто приязно – певне, тому, що Ґоран геть не вписувався у цей радісно-захоплений гурток. Вони не казали нічого, але мені стало якось мулько на зібраннях, коли я бувала із ним, і нудно – коли без нього. Самому ж Ґоранові тут було тісно, як він казав. Що значить оте «тісно» – я тоді ще не розуміла; але я безумовно довіряла йому, а він – він любив мене і шкодував; у церкві ж мене лише постійно повчали. І я покинула церкву. Він зробив те, чого не зуміли вони – відкрив мені Божу Любов. А що іще треба для щастя?
[i]Повний текст оповідання можу вислати на електронну пошту.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971556
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.01.2023
Захотілось поділитися цікавими думками із книги пана Лабрюйєра "Характери".
Жан де Лабрюйєр -- французький мораліст XVII століття. В радянський час його книга була видана у Бібліотеці всесвітньої літератури разом із "Максимами" Франсуа де Ларошфуко і "Думками" Блеза Паскаля. Усі троє -- варті того, аби їх прочитати хоча б раз, особливо тим, хто, як пан Паскаль, вважає, що головний обов"язок людини -- думати.
Далі подаю мовою оригіналу перекладу=) Хто зацікавиться -- повний текст можна знайти в інтернеті (або у бібліотеці).
[b]Глава XVI О вольнодумцах[/b]
1
Слово «вольнодумцы» равнозначно по-французски выражению «люди, сильные духом», но известно ли вольнодумцам, какая ирония таится в этой равнозначности? Есть ли на свете человек более слабый, чем тот, кто сомневается в первооснове своей природы, бытия, чувств, сознания и не представляет себе, что с ним станется, когда его земное существование придет к концу? Какое, должно быть, отчаяние охватывает того, кто предполагает, что душа его столь же материальна и тленна, как камень, пресмыкающийся гад или иные низшие твари! Не большей ли силы и величия достигает наш разум, приемля идею существа, стоящего выше остальных существ, сотворившего их и заключающего их в себе, существа всесовершенного, непорочного, изначального и бесконечного, существа, подобием и, смею сказать, частью которого является наша бесплотная и бессмертная душа?
2
Человек смиренный и человек слабый равно восприимчивы к впечатлениям, но первый воспринимает хорошее, а второй — дурное; иными словами, первый исполнен убежденности и веры, второй — упрямства и развращенности. Таким образом, смиренный дух приемлет истинную религию, а слабый или вовсе отрицает ее, или создает себе взамен нее ложную. Вольнодумец, мнящий, что он — человек, сильный духом, тоже лишен религии или сам себе ее изобретает; следовательно, он — человек, слабый духом.
3
Я называю людьми мирскими, суетными и низменными тех, чей ум и сердце привязаны к ничтожному клочку Вселенной, на котором они живут, именуя его Землею; тех, кому безразличны и не нужны духовные ценности; тех, кто так же ограничен, как их владения и поместья, которые можно измерить, исчислить в арпанах и обнести межевыми знаками. Меня не удивляет, что, располагая столь ничтожной точкой опоры, они шатаются при малейшей попытке познать истину; что столь узкий кругозор не дает им проникнуть в надзвездные просторы и узреть Бога; что, не отдавая себе отчета, насколько душа выше материи и чего она достойна, они не сознают, как трудно ее утолить, как мало для нее Земли и всех суетных благ, как необходимо для нее присутствие всесовершенного существа, то есть Бога, и какую глубокую потребность испытывает она в религии, которая указует ей путь к Нему и служит порукой несомненности Его бытия. Напротив, я без труда понимаю, как естественно и легко такие люди впадают в неверие и равнодушие и ставят Бога и религию на службу политике, то есть тому, что упорядочивает и украшает здешний мир — единственное, о чем, по их мнению, стоит печься.
4
Иных людей окончательно развращают длительные путешествия, в которых они утрачивают даже ту малую веру, что у них еще оставалась: наглядевшись на различные религии, обряды и нравы, они уподобляются тому, кто входит в лавку, не зная заранее, какую ткань ему надо купить, — каждая лишь усугубляет его нерешительность, в каждой он находит свои прелести и достоинства, теряется, не может ничего выбрать и уходит, так и не сделав покупки.
(А ныне, в наш век ТВ и интернета, и путешествовать особо не надо...)
6
Наслаждаясь здоровьем, люди сомневаются в существовании Бога, равно как не видят греха в близости с особой легких нравов; стоит им заболеть и опухнуть от водянки, как они бросают наложницу и начинают верить в Творца.
11
Покажите мне воздержного, умеренного, целомудренного и справедливого человека, который решился бы отрицать существование Бога. Я допускаю, что, утверждая это, он был бы вполне бескорыстен и беспристрастен; беда лишь в том, что такого человека нет.
12
Мне было бы крайне любопытно взглянуть на того, кто искренне полагает, что Бога нет: он сообщил бы мне, по крайней мере, какие неоспоримые доводы убедили его в этом.
13
Невозможность доказать, что Бога нет, убеждает меня в том, что Он существует.
15
Я чувствую, что Бог есть, и не чувствую, что Его нет: этого с меня достаточно, и никакие умствования не помешают мне прийти к выводу, что Бог существует. Это заключение вытекает из самой моей природы: я слишком легко воспринял этот принцип в детстве и слишком естественно верил в него, будучи зрелым человеком, чтобы усомниться в его истинности, хотя кое-кто и не согласен с ним. Впрочем, я не уверен, что такие люди бывают, но если даже они встречаются, это доказывает лишь одно: в семье не без урода.
(Сколько же уродов развелось ныне!!)
16
Атеизма не существует: у вельмож, которых чаще всего в нем подозревают, слишком ленивый ум, чтобы решать, есть Бог или нет. Они настолько беспечны, что им нет дела до этого важнейшего предмета, равно как до природы души и смысла истинной веры; они ничего не отрицают и ничего не принимают, — они об этом просто не думают.
19
Разве люди так добры, постоянны и справедливы, чтобы мы возлагали на них все наши надежды и не нуждались в Боге, к Которому мы могли бы обратиться за помощью, когда над нами тяготеет незаслуженный приговор, когда нас преследуют и предают?
21
«Отцы Церкви, Учители Церкви! Какие громкие имена и какая скука, сухость, холодная набожность, а подчас и схоластика в их сочинениях!» — восклицают те, кто никогда их не читал. Как были бы удивлены такие люди, составившие себе столь далекое от истины представление об отцах Церкви, если бы прочли их творения, где больше тонкости и проникновенности, блеска и ума, красот слога и остроты суждения, живости и непринужденного очарования, чем [u]во многих книгах нашего века, которые так пленяют читателей, приносят славу своим авторам и преисполняют их тщеславием![/u] Как отрадно верить и знать, что твою веру разделяют, поддерживают и объясняют столь высокие души и столь сильные умы, в особенности если вспомнить, что сравниться с блаженным Августином по обширности, глубине и проникновенности знаний, по чистоте и возвышенности философских принципов, по умению их применить и развить, по убедительности выводов, по достоинствам слога, по благородству морали и чувствований могут разве что Платон и Цицерон.
22
Человек от природы лжив, истина же проста и нага; он жаждет прикрас и выдумок, поэтому истина не для него: она нисходит с неба в готовом, так сказать, виде и во всем своем совершенстве, а человек любит только то, что создал сам, — небылицы и басни. Посмотрите на простонародье: оно вечно что-нибудь измышляет, перевирает и преувеличивает по причине своего невежества и глупости. Спросите даже у самого порядочного человека, всегда ли он правдив в речах; не ловит ли себя порой на выдумках, к которым его толкают легкомыслие и тщеславие; не случается ли ему ради красного словца прибавить к рассказу подробность, которой не было в действительности. Возьмите любое событие, происходящее чуть ли не у всех на глазах: его видят сто человек, и каждый из них описывает его по-своему; осведомитесь об этом событии у сто первого, он все равно изложит дело на свой лад. Как же после этого верить в то, что происходило давным-давно, за много веков до нас? Как полагаться на самых достоверных историков? И можно ли принимать историю всерьез? Говорят, Цезаря убили в сенате. Да был ли вообще Цезарь?
«Какая недоверчивость! — скажете вы. — Какие нелепые сомнения, какая излишняя щепетильность!» Вы смеетесь, даже не снисходя до возражений, и, пожалуй, вы правы.
Предположим теперь, что источник, где упомянут Цезарь, не есть светское сочинение, написанное рукою лживых от природы людей и случайно найденное в библиотеках среди других рукописей, которые содержат как правдивые, так и вымышленные истории; что, напротив, это святое и богодухновенное творение, которое являет всем зрячим признаки своего неземного происхождения и которым вот уже почти два тысячелетия руководствуется множество людей, не позволивших себе за эти века изменить в нем хотя бы букву и почитающих своей священной обязанностью хранить его в первоначальной неприкосновенности; что, наконец, сама религия предписывает незыблемо верить всем утверждениям, содержащимся в этой книге, где говорится о Цезаре и его диктатуре. Сознайся, Луцилий, что в таком случае ты начнешь сомневаться в том, был ли Цезарь.
23
Никакая музыка не достойна восхвалять Господа и звучать в Его святилище, никакая философия не способна достаточно возвышенно говорить о Божественном промысле, о Боге, Его могуществе, Его деяниях и Его таинствах: чем она отвлеченнее и тоньше, тем она суетней, тем бессильней объяснить вещи, познание которых требует от человека только бесхитростности и к тому же доступно ему лишь до известного предела. Пытаться разумом постигнуть Бога, Его совершенство и Его, смею так выразиться, поступки — значит идти дальше древних философов, апостолов и отцов Церкви и заниматься долгими и бесполезными поисками источника истины там, где его не может быть. Стоит отринуть такие атрибуты Создателя, как благость, милосердие, всеправедность и всемогущество, которые дают нам столь высокое и преисполненное любви представление о Боге, как мы, несмотря на все усилия нашего воображения, немедля придем к понятиям сухим, бесплодным, бессмысленным, предадимся пустым, несовместимым со здравым смыслом и в лучшем случае слишком утонченным и замысловатым умствованиям, а углубляясь все дальше в эту новую метафизику, начнем терять веру.
24
До каких только крайностей не доходят люди во имя той самой религии, в которую верят так мало и которой следуют так нерадиво!
[b]25
Умствуя каждый на свой лад, люди искажают ту самую религию, которую с таким пылом и рвением защищают от иноверцев; сообразно своим взглядам они то прибавляют к ней, то изымают из нее множество мелких, но порой существенных подробностей, причем твердо и неколебимо держатся той формы, которую сами ей придают. Таким образом, можно сказать, что у всякого народа, в общем, одна вера и что в то же время у него их множество, ибо почти каждый человек, в частности, исповедует свою собственную.
[/b]
30
Не каждому подобает быть благотворителем и собирать у своих дверей бедняков, со всех концов города приходящих туда за милостыней. Напротив, каждый из нас ежедневно сталкивается с тайной нищетой, которую может облегчить либо своими силами и немедленно, либо предстательствуя за нее перед другими. Точно так же не каждому дано быть проповедником или законоучителем, всходить на кафедру и возвещать с нее слово божье; но кто из нас не встречает порой вольнодумцев, которых следует смирить и вернуть на путь истинный кроткой и задушевной беседой? [u]Человек, в течение своей жизни обративший к Богу хоть одного ближнего, прожил ее недаром, и земля носила его не напрасно.[/u]
32
Кто прожил день, тот прожил век: Солнце, Земля, Вселенная, наши чувства — все неизменно; сегодня и завтра схожи, как две капли воды. Новое приносит нам лишь кончина, ибо после нее мы перестаем быть телом и становимся только духом. Однако человек, всегда столь падкий до нового, почему-то нелюбознателен в том, что касается смерти; от природы он беспокоен, ему быстро наскучивает все, но жизнь — никогда; пожалуй, он согласился бы жить даже вечно. То, что он видит, когда смерть уносит его ближних, поражает его сильнее, чем то, что ему известно о ней: болезнь, горе, вид трупа отбивают у него охоту познать иной мир, и [u]нужна глубокая вера, чтобы примирить его с неизбежностью.[/u]
35
Вера либо истинна, либо ложна. Если она вымысел, значит, добродетельный человек, монах или отшельник зря потеряли шестьдесят лет жизни, и только, — больше им ничто не угрожает. Но если она основана на истине, то человека порочного ожидает страшная участь: одна мысль о муках, которые он себе готовит, приводит в трепет мое воображение; ум бессилен постичь их, слова — выразить. Поэтому, даже допуская, что вера менее истинна, чем это считается, человек все равно не может избрать путь более спасительный, нежели стезя добродетели.
36
Не знаю, стоит ли доказывать существование Бога людям, дерзающим Его отрицать, и заслуживают ли они большего к себе внимания, чем то, которое уже уделено им в этой главе: [u]невежество, главная черта их характера, делает их невосприимчивыми к самым убедительным доводам и самым последовательным рассуждениям.[/u] Пусть они все же прочтут то, что следует далее, но не думают, что этим исчерпывается все, могущее быть сказанным о столь ослепительной истине, как бытие Творца.
37
Сорок лет назад я еще не существовал и не властен был сам наделить себя существованием, равно как сейчас, уже существуя, я не могу не существовать; следовательно, я начал и продолжаю существовать благодаря чему-то, что находится вне меня, что пребудет после меня, что выше и сильнее меня. Если это не Бог, пусть мне скажут, что это такое.
Предположим, что я обязан своим существованием только силам всеобъемлющей природы, которая всегда, даже в бесконечно отдаленные времена, была такой же, какой мы видим ее сейчас[довод вольнодумцев]. Но эта природа может быть либо только духом, и тогда она — Бог, либо материей, и тогда она не способна создать мою душу, либо, наконец, соединением духа и материи, и тогда духовное начало в ней я именую Богом.
Короче говоря, я мыслю, следовательно, Бог существует, ибо тем, что мыслит во мне, я обязан не самому себе, [u]поскольку я не властен был наделить им себя в первый раз и не волен сохранить его хотя бы на одно мгновение теперь[/u]; не обязан я им и такому существу, которое стояло бы выше меня и было бы материально, ибо невозможно, чтобы материя стояла выше того, что мыслит; следовательно, я обязан им существу, которое выше меня и которое есть не материя, а Бог.
40
Предположим, что все материально и мысль моя, равно как и мысль других людей, представляет собой лишь следствие особого расположения частиц материи.[u] Кто же тогда привнес в мир мысль о вещах нематериальных?[/u] Разве способна материя содержать в себе такую чистую, простую и нематериальную идею, как представление о духе? [u]В состоянии ли она породить то, что отрицает и даже исключает ее самое?[/u] Как может материя быть мыслящим началом в человеке, если оно и есть доказательство того, что человек нематериален?
47
В природе все изумительно и величаво, все носит на себе печать Творца; даже то, что порою случайно и несовершенно, предполагает закономерность и совершенство. О, тщеславный и самонадеянный человек! Сумей создать хотя бы того червяка, которого ты попираешь ногой и презираешь. Жаба вселяет в тебя отвращение? Попробуй сделай ее, если можешь. Каким несравненным мастерством владеет тот, кто творит такие создания, которые не только восхищают, но и пугают людей! Я не требую, чтобы ты изготовил у себя в мастерской умного человека, статного мужчину, красивую женщину, — такой труд тебе не по плечу; создай хоть горбуна, безумца, урода, и я уже буду доволен.
Короли, монархи, государи, помазанники божьи (все ли ваши гордые титулы я перечислил?), сильные мира сего, люди великие, могущественные и готовые даже объявить себя [i]всемогущими![/i] Нам, простым смертным, для наших посевов нужен хоть слабый дождь, — что я говорю! — хоть немного росы; дайте же нам ее, ниспошлите земле хоть каплю влаги.
Устройство, красота и внешние проявления природы понятны каждому; ее первопричина и происхождение — нет. Спросите у женщины, почему стоит ее прекрасным глазам открыться — и они видят; спросите о том же ученого, — ответа не последует.
48
Миллионы лет, сотни миллионов лет, — словом, любой промежуток времени есть лишь краткий миг в сравнении с бытием Бога, Который вечен; все просторы Вселенной не более как точка, мельчайший атом в сравнении с Его безмерностью. Если мое утверждение верно, — а в этом нет сомнения, ибо конечное несопоставимо с бесконечным, — то, спрашивается, имеет ли какое-нибудь значение человеческая жизнь, или песчинка, именуемая Землей, или та частица Земли, которою владеет и которую населяет человек? В жизни преуспевают злые, говорите вы. Согласен, некоторые из них преуспевают. Добродетель на Земле всегда поругана, а порок торжествует. Не спорю — иногда бывает и так. «Это несправедливо». Ничуть не бывало! Прежде чем делать такой вывод, нужно, по крайней мере, доказать, что злые безусловно счастливы, что добродетель постоянно унижена, а преступление всегда безнаказанно; что время, когда добрые терпят, а злые благоденствуют, сколько-нибудь длительно; что так называемые благоденствие и удача не есть обманчивая видимость и минутный призрак; что та Земля, тот атом, где добродетели и преступление так редко получают воздаяние по заслугам, — это единственный уголок мировой сцены, в котором совершается правосудие и раздаются награды.
Как из того, что я мыслю, я заключаю, что я дух, так из того, что я по желанию могу совершать или не совершать какое-нибудь действие, я вывожу, что я свободен; свобода же — это выбор, иными словами — добровольное решение творить добро или зло, совершать похвальные или дурные поступки, то есть быть добродетельным или преступным. Если бы преступление безусловно оставалось безнаказанным, это, разумеется, было бы несправедливостью; но, кто знает, не остается ли оно безнаказанным только на Земле? Предположим, однако, вместе с атеистами, что в мире царит несправедливость. Всякая несправедливость есть отрицание или нарушение справедливости; следовательно, всякая несправедливость предполагает справедливость, а всякая справедливость есть то, что согласно с верховным разумом. Но, спрашивается, может ли разум не желать, чтобы преступление было наказано? Это столь же немыслимо, как треугольник, в котором меньше трех углов. Далее: всякое согласие с разумом есть истина; это согласие существовало всегда, следовательно, оно принадлежит к числу вечных истин; истина же должна познаваться умом, иначе она не истина; таким образом, познание истины тоже вечно, и это познание есть Бог.
Разоблачение самых таинственных преступлений, совершая которые злодеи приняли все меры предосторожности, происходит так просто и так легко, что кажется, будто один только Господь и мог привести все к такой развязке; до нас дошло такое множество подобных примеров, что, если бы кто-нибудь вздумал объяснить их чистой случайностью, ему пришлось бы заодно убедить нас в том, что случайность испокон веков была равнозначна закономерности.
50
Если на одной стороне сосредоточены власть, наслаждения, праздность, а на другой — покорность, заботы, нищета, то в этом повинна только людская злоба, а не Бог, ибо если бы так распорядился Бог, он не был бы Богом.
Известное неравенство житейских положений, поддерживающее порядок и приучающее к повиновению, есть дело рук Божьих, то есть предполагает Божественное установление; слишком большая их несоразмерность, которая обычно наблюдается между людьми, есть дело рук человеческих, то есть вытекает из права сильного.
Крайности всегда порочны, ибо исходят от человека; равновесие всегда справедливо, ибо исходит от Бога.
П.С. Странно, что во времена глухого "совка" все же издавали такие вещи -- хотя и писали "Бог" с маленькой буквы.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971378
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 19.01.2023
Відео на рекламному щиті на великому ринку у центральному районі Сеула. Випадково побачила -- і очам не повірила=) Крутять усіляку рекламу, і між тим -- приблизно щосім секунд повторюють цей ролик.
[youtube]https://youtu.be/Zud47JM3Rdk[/youtube]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971369
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.01.2023
Мурашники,
Мурашники...
У кожній комірці – людина,
Дві,
П’ять...
І кожне має потребу:
Помитись,
Поїсти,
До вітру сходити...
А ще непогано б розважитись!
Воду – сотнями кубів,
Електрики – гігавати,
Неміряно – газу, нафти
Беремо,
Беремо,
Беремо...
На тілі Землі залишаємо рани.
Все – для себе, коханих.
І життя чужі беремо.
Натомість – що віддаємо?
Усього нам мало, мало...
Чи світ би журився хоч трохи,
Якби нас раптом не стало?
***
Велика мудрість і благо –
Світ не обтяжить собою.
2022-12-07
[i]Кажуть, що Учитель Дзену Банкеї не заснував жодної школи, не залишив жодного твору чи учня. Він був подібний до птаха, що, линучи в піднебессі, не залишає по собі сліду.
Про нього говорили: «Коли він входив у ліс, жодна травинка не ворушилася; коли він заходив у воду, то навіть кіл не творилося на поверхні».
Він не обтяжував землю. Жоден подвиг зухвальців, жодне завоювання, звершення чи духовність не вправі зрівнятися з цим: не обтяжувати землю.
(З книги Ентоні де Мелло «Молитва жаби»)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971123
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.01.2023
У країні падають ракети,
Знову, знову вибухи гримлять.
А в широкім Всесвіті планети
По своїх орбітах все летять.
Тут – вмирають, там – родя́ться люде,
І життя по колу все біжить.
Доки ж, Боже, все так само буде?!
Доки будем ми без Тебе жить?
2022-12-17
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970509
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.01.2023
Наша спільна війна. Винні всі ми – Бога не знаємо.
Біжимо, біжимо – а навіщо? для чого? куди?
У цім світі по собі залишить сліди поспішаємо –
Але от же біда: в основному, паскудні сліди.
2022-09-27
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=963462
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2022
Що втратить світ, коли мене не стане? –
Так само сонце зійде на зорі.
Паде роса так само на світанні;
І дощ паде – все о своїй порі.
І що є я, щоб світу сумувати,
Для Вічності, для Світла – що роблю?
Не треба навіть сльози проливати.
***
Я просто, Отче Мій, Тебе люблю.
2022-09-23
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=963439
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2022
Невисловлені думи і тривоги;
Незіграні адажіо й кантати...
Незвично повертати з півдороги –
Та від життя нема чого чекати.
Розіграно всі карти – що тут скажеш;
Поема ізмаліла до катрену...
А може, ще не все? І ще наважиш
Шукати брам одквітлого Едему.
2022-02-16
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957855
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.08.2022
Самі плетемо́ павутини – неначе тернові вінки.
В етери і в душі насіння вкидаєм розбрату.
Собі на догоду умисне викривлюєм правду.
А потім до Бога звертаєм зітхання гіркі...
2022-01/04-08
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957440
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.08.2022
Когда познан Бог, спадают все узы;
С уничтожением страданий исчезают рождение и смерть.
Следует узнать Это вечное, пребывающее в Атмане ,
Ничего не следует знать, кроме Него.
[i]"Шветашватара упанишада"[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955162
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 02.08.2022
[i]Спочатку це був коментар до твору Макса Дрозда "Віра": http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953194#com4528592
Перенесла сюди, аби не обтяжувати сторінки автора. Відповіді на коментар залишилися там.[/i]
Даруйте великодушно ще за мої 5 копійок, але почитала коментарі... хоча загалом це поширена - нині аж занадто - думка: про те, що "віра - у кожного своя", "головне - нікому не нав"язувати і поважати чуже".... Одначе така позиція, як на мене, це все ж наслідок духовної незрілості: значно простіше бути "самому по собі", ніж спробувати "за фасадом" релігії (а етимологічно "віра" і "релігія" мають однакове походження: "зв"язувати", тобто "зв"язувати з Богом", зрозуміло) - так от, простіше мати "свою віру", ніж спробувати за фасадом релігії/віри відшукати те глибинне, те істинне, що ця релігія у собі має. Так, багато - дуже багато - у кожній релігії людського, наносного, і з цим нічого не поробиш, але все ж першопочатково було Одкровення - отже, і слід докладати зусиль, аби його відшукати. Для цього треба багато трудитися, працювати над собою - а це складно, ой як складно. На жаль, ми (люди) давно вийшли із того стану (якщо взагалі колись у ньому перебували - у цьому світі, принаймні), коли кожен мав Бога сам у собі, тому не потрібно було ні Одкровень, ні Вчителів, ні церков... а тепер здеградоване людство перебуває у стані, коли мусимо допомагати одне одному, підтримувати одне одного на шляху до Бога. Тут я не ратую ні за яку конкретну релігію - кожному лягає на серце щось своє. Але без релігії, без Закону - як знати, що добре і що зле? Як знати навіть, що таке "людяність"? Слухати совість? - гм, її досить легко "зацитькати", непочути, заспокоїти... саме тому і давалися людям Одкровення і Закони. Біда, що люди возводять ці закони в абсолют і перестають бачити за ними Того, Хто їх дав...
Словом, до чого це я? До того, що так, "поважати і ненав"язувати", це, звісно, потрібно і добре - але добре також і не спинятися просто на "своєму", а "копати глибше", вчитися бачити за людським - Боже. (Бо з "поважанням і ненав"язуванням" ми докотилися врешті до поважання геїв-лесбіянок - хоча ЖОДНА! релігія не вважає такі - гм, стосунки - нормальними. Так скоро дійдемо й до того, що будемо поважати убивць і гвалтівників. Хоча чого "дійдемо"? - тож і нині безліч людей вважає героями і Македонського, і Наполеона, і... путлєра...) Ну, тут я нікого не повчаю і не критикую - просто висловлюю свою думку. Даруйте, шановний Максе, що так багатослівно. Просто болюча тема для мене.
П.С. А щодо мови - то мова ж не винна, що нею розмовляють покидьки. Пам"ятаймо, що російська - це мова не путлєра і орків у першу чергу, а мова Тургенєва, Лєскова, Даниїла Андрєєва, отця Мєня і професора Зубова... (список можна продовжити на свій смак). Розмовляти і писати рідною мовою - це природнє право людини; особисто у мене несприйняття викликають оті "патріоти", які ратують нині за українську мову - бо коцапи затіяли війну. Питається, а де ви були 30 років? Чому до того не пропагували української? Чому не розмовляли нею у повсякденні, не писали творів? Чому мас-медіа були засмічені усіляким російськомовним мотлохом?? Змусити заговорити якоюсь мовою - то невеликий подвиг; [u]спонукати[/u] людину захотіти говорити цією мовою - ото справді річ! (Я сама до 17-ти років вважала російську рідною, думала нею, хоча у повсякденні спілкувалася більше українською - краще сказати, суржиком. А в університеті зустріла викладача, який так вишукано, так чисто розмовляв українською, що я лиш тоді оцінила її справжню красу і запрагла розмовляти і собі так само :) )
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953556
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.07.2022
Відгук на твір: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947347#com4521938
[i]І як почути тишу ту нечувану ?
Навколо стільки перешкод, завад...
Як крихти зачерствілих душ розчулити,
Які б настроїлись на тихий-тихий лад.[/i]
Рунельо Вахейко
За нечувану тишу миліший нам шум повсякдення,
Що заповнює душі – порожні, холодні, німі, -
І згадать не дає благодатне і вічне Наймення,
Що єдине лиш здатне звільнити з-під влади пітьми.
2022-06-29
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951866
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.06.2022
Згодом
[i]про це [/i]
будуть знімати фільми,
Обов’язково напишуть [i]про це[/i] книжки.
Але наразі – маємо бути сильні,
Якось терпіти, жити часи важкі.
Та й нам – що толку, що кіна колись склепають,
Якийсь писатель заробить на цьому гріш?
Бо [i]ми[/i] – пропали, [i]ми [/i]– голови свої склали.
Нащадків сльози не вернуть нам миру тиш.
І знову Небу кидаєм гірке питання:
«Куди ж Ти дивиш? За віщо покинув нас?»
Та хто чекає – той діжде-таки світання,
Бо тьма відступить, коли їй надійде час.
2022-04-08
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=944706
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.04.2022
Останнім часом у медіа завелася мода утворювати жіночі роди від професій, які досі завжди вживалися лише в чоловічому роді (бо за правилами української граматики назви професій належать до чоловічого роду). Мова тут у першу чергу за офіційно-публіцистичний стиль, бо в розмовному, звісно, народ говорить не завжди правильно, головне, аби було зручно – на те він і розмовний. Одначе й тоді творить слова цілком за законами мови – на відміну від «освічених» людей, які часом упевнені, що говорити занадто розумно – то ознака великого розуму (даруйте за каламбур).
Ось які дивні слова трапилися мені – у новинах (в першу чергу загальнонаціональних телеканалів), на інтернет-сторінках: міністерка, медикиня, військовослужбовиця, бійчиня, офіцерка, членкиня(!), філологиня, хореографиня, секретариня(!!), а усіляких там кореспонденток-авторок навіть і не згадую.
Причому, оскільки норма не вироблена, то кожен змінює нещасні іменники на свій смак, «як Бог на душу покладе». Так, на одному каналі вживають «прес-секретарка», а на іншому – «прес-секретариня» (цікаво, на який склад тут наголос?).
Звідки ж то пішла ця мода? Замислімося – поки Україна не «прагнула до Європи» - слова вживалися так, як уживали їх наші батьки-діди, а тут за останніх кілька років раптом зробилася пошесть. Маючи жіночі роди від питомо українських назв роду діяльності (вчителька, письменниця, співачка, кравчиня, прибиральниця, поштарка тощо), слова іноземного походження вживали завжди у чоловічому роді. Навіть таке цілком українське слово, як «лікар», жіночого роду не утворило (знову ж таки, мова про публіцистичний стиль, а не про розмовний, де цілком нормально вживаються не лише «лікарка» і «викладачка», а й «секретарка», «директорка-директриса» тощо). Мова, запозичуючи іншомовні назви, чомусь не поспішала утворювати від них жіночий рід. Із запозичених назв професій легко прижилися лише кілька жіночих родів: «журналістка», «офіціянтка»; «поетеса» і «актриса» – запозичені одразу у жіночому роді (порівняйте: «poetess», «actress»), недарма нині частенько вживають наново утворені «поетка», «акторка».
Слідуючи за логікою ЗМІ, скоро почнемо утворювати жіночі роди від слів «суддя» і «голова». (А може, навпаки – оскільки «голова» у прямому значенні все ж жіночого роду, то утворимо від неї чоловічий?) А що робити із «непоетичними», «неелітними» професіями: токар – токарка, слюсар – слюсарка, електрик - ?? «Електрикеса»? Чи «електрикиня»? А може, «електричка»?? (Порівняйте: технік – технічка, керівник – керівничка.)
Якби то була нагальна необхідність розвитку мови – народ створив би жіночі роди просто тоді, коли запозичував ці слова, а однак вони жили у нашій мові десятки років без усяких там жіночих родів (повторюся, мова про офіційно-публіцистичний стиль) – отже, жінок це ніяким чином не утискувало. Крім того, українська мова – як флексійна* – не лише застосовує граматичні роди щодо іменників (причому виражаються ці роди не просто артиклями, як у багатьох мовах – але закінченнями самих іменників), але вимагає узгодження з іменником і прикметника, і дієслова. Тож із самої фрази «зазначила міністр», «усе життя пропрацювала електриком» ясно, що йдеться саме про жінку, а не про чоловіка. Навіть із простих підписів типу «кореспондент Олена Іваненко» чи «завідувач кафедри Валентина Петрівна» зрозуміло, що то жінки – бо імена в українській мові чітко розподіляються на чоловічі і жіночі (на відміну від, скажімо, корейської). Чи так уже необхідно вживати «кореспондентка»?
Отож можна зробити висновок, що це – не нагальна потреба розвитку мови, а просто данина модному фемінізмові, а простіше кажучи, безтолковий сексизм і толерастія – ніби-то жінку якось може образити, якщо її назовуть «міністр» чи «секретар», а не «міністерка» чи «секретариня». Як на мене, на «секретариню» слід ображатися більше, ніж на «секретаря». Давайте ще утворимо жіночий рід від «блазня» - ну є ж жінки-клоунеси?
Такі от виверти до Європи нас ніяким чином не наблизять; та й запозичувати слід найкраще, а не найгірше. Он Європа схвалює одностатеві шлюби – то і нам треба??
...І до речі, чому «мисткиня»? Тож «кравець» – «кравчиня», «продавець» – «продавчиня», «гравець» – «гравчиня». Від «бійця» ж утворили таки «бійчиню». То чому ж «мисткиня», а не «митчиня»? Бо слово утворювали не від «митця», а від «мистецтва»? А хто ж так робить? Те саме і з «міністеркою» - не від «міністра», а від «міністерства»? Чи «міністрка» неможливо вимовити, то втицьнули «е»? Тоді чому не «міністриня»? А «членкиня»? Словотворчий суфікс жіночого роду ж «-ин», а не «-кин» («господа» – «господиня», «берегти» – «берегиня», «бог» – «богиня», ті ж самі «кравчиня-продавчиня», де «-ч» - ще один суфікс, у який змінився чоловічий суфікс «-ець»). Виявляється, і калічити треба уміти... Та й хіба треба калічити? Хіба ж одне із завдань ЗМІ не полягає у тому, аби бути зразком вишуканої, літературної мови – вони ж натомість узялися її псувати...
Скажете, війна, а вона такими дурницями переймається? Ні, це не дурниці. Дбати про чистоту рідної мови потрібно завжди, її й так доволі засмітили за правління імперії; а «подалі від росії» (яка також уживає назви професій у чоловічому роді) і «поближче до Європи» (із її не лише добрими, але і досить сумнівними набутками) не означає, що слід калічити нашу багатостраждальну рідну мову.
*[i]Флексія[/i] – термін у мовознавстві на позначення явища зміни словом своєї форми. Простіше кажучи, слово набуває нових лексичних і граматичних значень, змінюючи свій корінь (чергування-випадання звуків) та поєднуючись із різного роду афіксами так, що їх часом дуже важко відділити від кореня. До прикладу, у аглютинативній мові корінь і частки завжди чітко розмежовуються.
Порівняймо українську флективну і корейську аглютинативну:
людина – люди сарам – сарам-тиль
людині – людям сарам-еґе – сарам-тиль-еґе
дім – додому чіб – чіб-иро
дорога – дорожній кіль – кіль-е
Як бачимо, в українській мові слово, набуваючи нового значення (множина, відмінок тощо) змінює форму, часом досить суттєво; у корейській основа залишається незмінною, а до неї додаються частки-показники числа-відмінка.
2022-03-21
П.С. "Лікарні у нашому селі не було. Лікарня була у Дідівщині. А в нас - лише фельдшерка Люба Антонівна, яку всі звали "медичка". Проте наша медичка важила більше, ніж уся дідівщинська лікарня." [i](Всеволод Нестайко "Тореадори з Васюківки")[/i]
От вам і "медикиня"!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=943144
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.03.2022
Взагалі-то я не люблю ділитися духовним досвідом: вважаю, що має промовляти те, що пишу, а не те, як живу. Але часом життя є дуже промовистим.
Отож розповім про одне із див своєї особистої історії – очевидне і аж надто злободенне (на жаль...).
Усе своє свідоме життя я боялася війни. Чому? – не знаю. Це був ірраціональний страх, ніякими зовнішніми обставинами не викликаний, адже жили ми у мирному (хай і не надто благополучному) суспільстві, воєн на власні очі не бачили; остання реальна війна – Друга світова. Афганістан, Ізраїль... усе це було далеке і «несправжнє». І менше з тим, я завжди боялася війни. Як на мене, війна – то найбільше лихо, яке лишень може трапитися. Я не боялася смерті – всі ми смертні. Упокоїтися «насиченій днями», коли навколо – ті, кого любиш; або власноруч закрити очі рідним, оплакати їх у мирі... – так, спокійна смерть – то величезне благо!
Боялася паніки. Коли не знаєш, що трапиться наступного дня, наступної години, миті... Коли звичне, розмірене життя перетворюється на вогонь і хаос. Коли світ твій руйнується, і залишається лише тваринний страх. Коли втрачаєш людську подобу і тремтиш тільки за власне жалюгідне існування... Боялася, що у таких обставинах сама втрачу людську подобу – а це страшніше за смерть.
І от ми жили у мирі, а я боялася війни, і часто думала: «Господи, хай що завгодно трапиться – аби тільки не війна!» Час спливав... одружилася, народила сина... і от прийшла нам пора виїздити із України – на батьківщину до чоловіка.
Вилетіли ми 28-го листопада 2013-го року, у четвер (останній рейс того тижня) – а у суботу Янукович розігнав мирну студентську демонстрацію, з якої усе й почалося... і прийшло врешті до того, що відбувається нині... Ніколи-ніколи не подумала б я (та й хто при здоровому глузді подумав би?), що в Україні може вибухнути війна.
Ділюся цим не для того, аби викликати у читача заздрість і озлоблення: от, мовляв, буржуйка, сидить собі спокійно у благополучній країні і віщає звідти, а ми тут страждаємо – зовсім ні. Для того лише, аби безбожник, що прочитає ці рядки, зрозумів: [b]Бог – є.[/b] Аби той, хто вірує, та не відчуває Бога серцем, зрозумів: [b]ми Йому – небайдужі[/b]. І не просто небайдужі, але Він любить нас – [b]кожного.[/b] І не відчуваємо ми Його любові, Його підтримки, Його опіки із однієї простої причини: ми самі не шукаємо, не любимо Його. Замкнувши для Нього свій світ, своє серце, як можемо сподіватися на благодать? Усі біди людські походять лише від одного – брак Любові і Довіри, у першу чергу – до Отця. Недарма сказано: [i]«Найбільша заповідь: люби Господа твого усим серцем твоїм А друга, подібна до неї: люби ближнього свого, як самого себе».[/i] Звісно, трапитися може що завгодно, але якщо ми довіряємо Йому, і шукаємо волі Його – завжди (а не згадуємо про Нього лише тоді, коли потребуємо допомоги, і вимагаємо допомогти: «[u]Якщо Ти є[/u]»...), то Він обов’язково догляне нас, і, принаймні, ми хоча би зможемо подолати страх, відчай, і бути мужніми. Бо [i]«не буде посоромлений той, хто на Бога покладається».[/i]
Якби ми шукали Отця і жили заповідями Його – не християнськими лише, бо [i]«і язичники мають закон у совісті своїй»[/i], бо [i]«у домі Отця обителей багато»[/i]; якби читали Священні Писання і дотримувались їхніх повчань – не Біблію тільки, а Писання тієї віри, у якій народжені чи яка нам до душі – замість порівнювати, яка віра «краща», «правильніша» або звинувачувати усі віри, що то «лише люди вигадали», судити поганих священнослужителів і думати, що і Бог такий же, як ті горе-пастирі, самому ж при цім не мати ніякого духовного осердя і не шукати Бога хай навіть «поза релігіями», лише язиком тріпати; якби любили ближніх – не лише близьких – хай навіть на соту частину так, як навчали Вчителі – тоді, кажу, не було б у світі ні даріїв, ні македонських, ні цезарів, ні чингіз-ханів, тойотом хідейосі, петрів перших, наполеонів... путіних...
Віри нам! Любові! І буде мир.
2022-03-03/09
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=942919
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.03.2022
Ось яким відеороликом поділилися зі мною знайомі корейці:
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=cYlR_rpQUa8[/youtube]
Не вмію накладати на відео титри, тому подаю переклад просто тут. (Є він і під відео.)
[b]Від Чапліна – до Черчіля[/b]
00:05 Країна, що відмовилася від композитора Чайковського і письменника Достоєвського; країна, нижня жовта смуга прапору якої символізує багаті зерном лани на родючій землі – настільки багаті, що країну називають «житницею Європи» - Україна; і президент її нині притягує до себе погляди усього світу.
00:26 Нещодавно американський тижневик «Таймс» присвятив йому спеціальну статтю «Як президент Зеленський боронить Україну і об’єднує світ».
00:43 На п’ятий день російської агресії проти України, третього березня, Зеленський у своїй промові перед Європарламентом, вимагаючи допомоги від європейських держав, сказав: «Життя подолає смерть, світло здолає темряву». «Це так, ніби Чарлі Чаплін змінився у Вінстона Черчіля», - оцінює «Таймс».
01:08 Тобто колишнього комедіанта Зеленського порівняно із коміком Чарлі Чапліним, який перетворився на прем’єр-міністра Великої Британії Черчіля, що сприяв здобуттю союзниками перемоги у Другій світовій. [i](Це пояснення - для корейців, які можуть і не знати ні Чапліна, ні Черчіля.)[/i]
01:21 Коли 24-го числа минулого місяця росія розпочала агресію проти України, увесь світ вважав, що Київ буде захоплено через два-три дні.
01:34 Одначе, коли Америка запропонувала йому допомогти із виїздом за кордон, відповідь Зеленського була категоричною.
01:45 З’явившись у військовій формі, він сказав: «Зараз мені потрібна зброя, а не літак для втечі», додавши, що разом із міністрами залишається у столиці і боротиметься до кінця.
02:01 Така його твердість здивувала увесь світ, спонукала 130 тисяч громадян піти добровольцями у армію, також повернутися із-за кордону багатьох українців.
02:20 У мужнього лідера – мужні громадяни: якийсь чоловік голими руками намагається зупинити російський танк.
02:31 У соцмережах пишуть: «До російської агресії я й не знав, хто це такий, а тепер – це мій найбільший герой». «Капітан Україна».
02:48 В одній українській газеті пишуть, що громадяни називають його «першим справжнім президентом України».
02:58 Усе це кардинально відрізняється від тієї жалюгідної картини, коли після відводу американських військ із Афганістану президент із сім’єю одразу ж утік до сусідньої країни – і це при тому, що Америка підтримувала Афганістан 20 років, а він перейшов у руки Талібана за два дні.
03:19 Дивлячись зараз на Україну, можемо сказати: бачимо справжню країну, справжнього лідера, справжніх громадян.
03:31 Напевне, думка «Коли ж Корея матиме такого президента, як Зеленський?» - є тепер щирим сподіванням усіх наших співвітчизників. Якщо ці слова помилкові – то через слово «напевне».
03:49 Є пісня «Молитва за Україну», написана «батьком української музики» Миколою Лисенком та демократом Кониським. Це ніби другий гімн України.
04:07 «Боже великий, єдиний, нам Україну храни, волі і світу промінням Ти її осіни...»
04:19 Послухаймо цю пісню у виконанні соліста українського поп-гурту Михайла Хоми – і, хоча б на хвилю відклавши свої справи, помолімося за Україну, що воює, і за Корею, яка збирається зустріти нового лідера [i](мались на увазі президентські вибори 9 березня)[/i].
Відео створене церквою «Обіцянка».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=942206
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.03.2022
[i]«Словом своїм засуджений будеш, і словом своїм виправдаєшся,»[/i] - каже Писання. Навіть ми, звичайні люди, часом переконано мовимо: слово – матеріальне, має обов’язково свої наслідки (і при тому не припиняємо засмічувати етери неважливими, непотрібними, часто беззмістовними, половоподібними словами...).
У гімні Республіки Корея (це яка Південна) співається: [i]«Господь Бог хранить нашу країну! Слава їй!»[/i] - Це при тім, що далеко не кожен кореєць, скажімо так, «сповідує» Господа Бога. Повно є безбожників (ну, це як і скрізь); релігійних людей – відсотків шістдесят (багато з них релігійні лише іззовні – знову ж таки, як і скрізь), причому християн – лише половина. Решта – буддисти; а ортодоксальний буддизм про Бога нічого не говорить. І менше з тим, у гімні – такі слова.
А що співаємо ми, українці? [i]«Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля...»[/i] - семантика словосполучення «ще не» передбачає, що запросто може умерти. (І хоч нині затверджено «УкраїнИ слава...», але суті це особливо не змінює.) [i]«Душу й тіло ми положим за нашу свободу...»[/i] «Положим» - майбутній час, обіцянка, свого роду. [i]«Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону...»[/i] (Хоч законом другий-третій куплети не затверджені як гімн – але ж, як-то кажуть, «із пісні слів не викинеш»...) У мирний час обирати гімном текст із [b]такими[/b] словами?! (Хай навіть він має історичну цінність...) Співали в мирі «положим» - от і настав час, про який ніхто ніколи і помислити б не міг. Двадцять, п’ятнадцять, навіть іще десять років тому чи приходила кому до голови думка, що у двадцять першому сторіччі, в часи глобалізації й інтеграції, повномасштабна війна (тільки вдумайтеся!) вибухне саме на нашій багатостраждальній землі?! От і «ложим»-таки тіла і душі за свободу, от і маємо «бій кривавий».
Колись у суспільстві бродили якісь думки про необхідність змінити слова – але далі розмов, як то часто бува, діло не пішло...
Для інтересу можете порівняти тексти гімнів інших держав і поміркувати про їхні історичні долі. Окремо зазначу, який чудовий гімн у Індії – ода Творцеві! – і усі ми знаємо, як індійці відвоювали свою свободу.
А у нас же теж є «Молитва за Україну» («Боже великий, єдиний...»), яка уже відома у світі як другий, неофіційний гімн України (про це – в моєму наступному дописі). Чому б не зробити її гімном офіційним?
2022-03-09/12
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=942205
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.03.2022
[i](добірка)[/i]
1.
Зазирнути нарешті одверто у вічі тирану,
Переставши тремтіти: «А раптом?..», «А може?..», «А як?..»;
Дати відсіч назавжди, загоївши давнюю рану.
...Тільки скрушене серце гріху не забуде, однак...
2022-03-02
2.
Жовтосиній в небо майорить –
Хоч у Правди кольору немає.
Історично-вирішальна мить? –
Батьківщина у огні палає.
Невситимо роззявляє зів
Той дракон, що Кривдою зоветься.
Опір несподівано зустрів –
І лютує, у судомах б’ється.
В цім жорстокім світі без війни
Люд, на жаль, ніяк не обійдеться...
Бо забули: ми – Твої сини
І Тобі не одімкнули серця.
***
...Та усе мина – і це також минеться...
2022-03-05
3.
Часом найкращі ліки – це операція.
Нелегко, ой як нелегко із себе раба чавити.
На наших очах
нарешті
народжується Нація,
І, може, припинимо микатись, і станемо
гідно жити.
[i]«Жінка страждає і мучиться у пологах, але народить – і радіє, що прийшла людина у світ.» (Із Писання)[/i]
2022-03-06
4.
Ще не наситились? Ще паща пекла зяє?
Прийдуть нові – до попередніх ляжуть.
Візьмуть сини на душу гріх убивства –
У Бога матері гріхи їхні відмолять.
...Так вже у світі звіку повелося:
За Правду часом слід життя віддати.
Але страшніше навіть смерті рідних –
Коли пітьма над світом гору візьме.
2022-03-07
5.
Не оплаче їх мати, і місця не знатиме, де
Повкидають кістки безіменні до братської ями.
Так бува із усяким, з мечем хто до ближнього йде,
Хто облуднику вірить, не маючи власної тями.
2022-03-07
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=942073
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.03.2022
Вже сонце гаряче, ну зовсім – геть зовсім – весняне,
Лиш вітер північний холодить іще почуття.
Що лишиться світу, коли нас у світі не стане?
Осот чи лілеї? Зерно чи полова?
Пітьма і безодня чи нове, справдешнє, життя?
2022-02-24
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=941965
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.03.2022
Приди ко мне, о Ра-Горахти (Солнце Вышнего горизонта),
Водительствуй мною.
Ты тот, кто творит, и нет никого, творящего без Тебя,
чтобы Ты не был с ним.
Приходи ко мне, о Атум (Полнота), каждый день,
Ты - царствующий Бог.
Сердце моё простирается к Иуну (Город Солнца),
И сердце моё - в ликовании, и дыхание моё радостно.
Каждодневные молитвы мои,
Прошения мои
И ночные поклонения мои услышаны Тобою.
Не прекращаются прошения в устах моих
И сегодня Ты внял им.
Ты Один и Единственный, о Ра-Горахти,
Нет никого иного, подобного Тебе.
Оберегающего миллионы, спасающего сотни тысяч.
Защитник того, кто взывает к Тебе, о Господь Иуну.
Не отвергни меня за множество прегрешений моих,
Ибо тот я, кто не ведает Тебя.
Безрассудный я человек -
Провожу я день, следуя желаниям рта моего,
Как корова, водимая травой.
Но когда провожу я в молитвословии вечер свой,
Возвращается мир душе моей.
[i]Гимн Нового Царства (Египет, 1200 г. до Р. Х.)[/i]
Захотілось поділитися.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=940963
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.02.2022
[i]«У дні благополуччя користуйся благом, а у дні нещастя розмірковуй; те й інше вчинив Бог для того, аби людина нічого не могла сказати проти Нього.» Еклезіяст 7/14[/i]
Жили собі колись чоловік і жінка. Як жили – праведно чи ні, із Богом чи без – цього ми не знаємо. Але не було у них дітей. А їм дуже хотілося. Що вони робили, аби стати батьками – молилися, лікувалися – не знаємо. Знаємо лишень, що врешті знайшлася у них дитинка. Та не мала вона здоров’я. Поки лікарі боролися за її життя, яке толком ще і не розпочалося, батько оббивав церковні пороги, «вичовгував коліна і розбивав лоба» у молитві, благаючи Бога залишити життя дитині, хай навіть натомість забравши його, батькове. Та сталося не так, як благалося – дитя померло. Батько ж розгнівався на Бога, пішов до храму і прокляв Його. І ніколи потім про це не пошкодував. І відтоді був упевнений, що Богові на нас начхати.
А що було би, якби Бог дійсно сповнив його молитву і лишив дитину жити, натомість таки забравши життя у батька? Кому від цього стало би краще? Батьку, який уже не мав би змоги тішитися тим, як росте його дитя? (Аргумент, що «він дивився би на дитя з Неба», навряд чи можна вважати переконливим.) Матері, яка, втративши опору, мусила би дбати за маля, долаючи душевні і, можливо, матеріальні труднощі? Чи дитині, яка зростала би без батька? (Питання про те, чи життя у цім світі само по собі таке уже благо, на разі не обговорюється.)
Ми думаємо, що це жертовність: «хай я помру – але дитя житиме». Але чи не є це свого роду егоїзмом? І, залишена жити без батька – приведена у цей світ ціною його життя - чи не сказала би ця дитина колись «Краще б не народжувала мене мати моя»?..
Ми, вважаючи себе мірилом істини і блага, взиваємо до Бога – а часом просто вимагаємо – зробити саме так і отак; коли ж Він – у Чиїх руках долі всесвітів – не дослухається до нашого волання, ми звинувачуємо Його у байдужості. Проклинаємо і одвертаємося від Нього... Чи це – не егоїзм?
Та сонце однаково лагідно сяє і доброму, і злому, і сліпцеві, і зрячому, і не ховається за хмари лише тому, що ми тут помахали йому кулаком.
Наостанок – оповідка від Ентоні де Мелло із книги «Молитва жаби».
«Літня жінка, завзята садівниця, якось заявила, що геть не вірить у те, ніби-то колись учені зможуть керувати погодою. Вона вважала, що це здатна чинити лише молитва. Та одного літа, коли жінка подорожувала за кордоном, сталася посуха, яка цілковито знищила її сад. Повернувшись додому, вона була настільки шокована цією подією, що змінила свою релігію.
[i]А мала би змінити свої наївні переконання.»[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=939187
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.02.2022
Де є межа Божого терпіння? Скільки потрібно здійснити гріхів, і яких, щоб Він зрештою відвернувся від нас? Колись, дуже давно, одна істота надумала це перевірити. Хто це був? Швидше за усе, один із послідовників того першого відпалого янгола, і, напевне, він захотів зробити це, аби отримати цілковиту свободу від Божої опіки (який опікується все ж нами, навіть коли ми грішимо).
Людина - мов чаша: спочатку вона є чиста і порожня; а з початком свого життєвого шляху починає наповнювати себе, крапля по краплі, різними рідинами: білими, сірими, чорними. Цей процес може тривати дуже довго, але, зрештою, як у кожної чаші є межа наповнення, так є вона і у людини. Коли чаша наповнюється – це і є межа. Але чи це межа Божого терпіння? Аби наповнити чашу знову, її потрібно випорожнити, і все починається спочатку. От тільки бруд, що присох на стінках, забруднює тепер навіть чисту рідину, якою людина може себе наповнювати. Напевне, щоб змити, очистити його, потрібно наповнити чашу чистою рідиною багато-багато разів. Або – щоб її очистив Той, хто створив її.
Але чи правда те, що люди – як посуд: є чашки і миски, але є також блюдця і глечики? І блюдце не може наповнитися мірою рідини, яку вміщає глечик – як білої, так і чорної? Отже, не вміючи до глибини сповнитися гріхом, воно, блюдце, у свою чергу, не може й оцінити усю глибину й велич Божого милосердя, коли гріхи його прощені – як це може зробити глечик, який, за природою своєю, може виповнитися великою мірою гріха, але також – і великою мірою благодіянь і благодаті.
І якщо ми – як посуд, то чому Гончар робить нас такими? Чому одному судить долю глечика, а іншому – усього лише блюдця? Може, якщо блюдце наповниться докраю добром, то заслужить бути перетвореним хоча б у чашку?!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938862
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.02.2022
Зациклені на со́бі і на своїх нещастях,
Волаємо у простір прокльони Небесам.
А сонце світ дарує і зрячому, й сліпому...
Ні, Бог тебе не зцілить – як не запрагнеш сам.
2022-01-28
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938435
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2022
За яким принципом відпускаються людям обставини їх існування, іншими словами, чому вони народжуються у різних умовах? Чому один народжується генієм, інший – олігофреном? Один – серед достатку чи навіть надміру, інший – у бідності, коли часто бракує навіть найнеобхіднішого? Один – здоровий, а інший – хворий? Чому у світі народжується так багато хворих дітей? Якщо усі ми – невинні від народження, звідки така несправедливість? Її не можна виправдати навіть «поясненням сліпорожденного» - бо далеко не кожне з цих дітей одужує, а якщо й одужує – то зовсім не у такий чудесний спосіб, як то описано у Євангелії. Одні не мають чистої питної води, і змушені набирати її із брудних міських водостоків, у інших її стільки, що вони навіть не замислюються про її цінність, коли десятками літрів спускають її в унітаз...
Якщо Господь усіх нас любить однаково – чому такі неоднакові умови даються нам від початку? Звісно, багато більше можливостей працювати над собою має той, хто не обділений ні розумом, ні здоров’ям, хто живе в умовах, гідних людини – не мерзне, не голодує і не переймається страхом ні за своє життя, ні за життя своїх близьких. Такий зі значно більшою вірогідністю може стати Людиною, аніж той, хто живе серед надміру матеріальних благ чи серед їх відсутності. Ні пересичення, ані голод не сприяють духовним пошукам. І вже ж таки навряд чи Людиною стане розумово неповноцінний – який часом і своєї особистості не усвідомлює...
Так, усі ці люди можуть стати об’єктом нашого милосердя і нашої любові – таким чином ми вдосконалюємося, і, можливо, допомагаємо вдосконалюватися їм. Але навряд чи хто із нас прагнув би помінятися із ними місцем.
І, отже, питання залишається відкритим. Пояснити його, не вдаючись до закону карми, я не в силі. А однак і це пояснення – досить слизьке і небезпечне; воно може спричинити появу гордині в душах нас, благополучних - тих, хто не обділений ні матеріально, ні розумово, ні соціально.
2021-01-09
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938216
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.01.2022
Я ж бо теж відчуваю біль: хоч і свинський – а зовсім справдешній.
Я ж істота жива – як і ви – а не просто ковбасний фарш.
«На чужому нещасті свого ж не збудуєш щастя» -
Як же [i]наше[/i] нещастя?
Настановлені буть братами, поживляєтесь болем слабших.
Милосердя, любов, повага – все на вітер пусті слова.
Доки в світі хоч хтось буде жертвою чийсь жадобі –
Вам не мати спокою!
2022-01-22
[i]Вірш на прохання Редівівуса і ультора - вдячна за спонуку.[/i]
[i]Тих, у кому тема відгуку не знаходить - прошу просто проходити собі повз, а не лишати дурних коментарів на кшталт: чого я не згадала ще й зайчика, слоника, черешню, а головне - кров помідорів!...і хто нас настановив, куди і як? і взагалі, що я мала на увазі??[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=937798
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.01.2022
[i]«Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний»[/i]
Ми часто ремствуємо, що діти не виправдовують наших сподівань, ростуть гіршими, ніж нам би того хотілося. А ми ж не хочемо зробити їх досконалими – всього лишень такими, які були б до вподоби нам самим, відповідали б нашим власним поняттям про «нормальну», «хорошу» людину. Ми ж і самі не досконалі! Просто звичайні люди – а як, бува, болить за дітей серце.
Що ж казати про [b]Нього[/b]? [b]Він[/b], який абсолютне Благо, абсолютна Краса, абсолютне Добро... – любить нас, таких... ніяких, таких примітивних. Направляє до досконалості – а ми вперто чіпляємось за свої недоліки, за свої неподобства – ще й називаємо це «свободою»! Як [b]Йому[/b] – спостерігати за нами?!
2021-11-12
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=937792
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.01.2022
Пусти моє серце.
На волю летіти дай.
Поставити крапку,
а не чергову кому.
Сказати «Щасливо!»,
а не скупе «Бувай...»,
Пройти усі кола, і –
врешті вернутись додому.
Пусти ж моє серце...
2021-12-31
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=937464
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.01.2022
Народжені у світ носити маски?
В чотири роки?! Що ж то буде в сорок?!
І все одно – не слухаєм підказки,
І все одно – homini homo ворог...
2022-01-01
Homo homini lupus est (Людина людині вовк) - латинська приказка.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=936720
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.01.2022
Відгук на поезію Улькус "Липовий чай": http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881208
Обідрані липи,
черешні,
і яблуні,
і горіхи... –
Дерева беззахисні плід віддають нам для втіхи.
Але по весні – є надія – відживляться руки-віти,
Не раз і не двічі замають їх листя-квіти.
А як же корівка,
чи пташка,
чи свинка...
чи та ж рибина?
Без надій на віднову життя віддає єдине.
***
І, поживлені болем-смертю, без вдячності і без спину
Ми, ґвалтуючи землю, всьому визначаєм ціну.
2022-01-07
[i]Хотіла спочатку назвати вірша "Липовий біль" - щоб була повна алюзія до першоджерела, але... подумала, що в цьому контексті "липовий" не підходить - бо біль їх геть не липовий, а як є справдешній...[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=936203
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.01.2022
Божевільний мій лицарю, де ж то твоя Дульсінея?
Сріблом-злотом гаптує єдвабний для тебе плащ?
Чи усе ж на току відсіває зерно від полови?
Прозаїчно ж як, Господи! – плач, мій лицарю, плач!
Так, життя – воно все нецікава буденная проза.
Повсякденні діла – що й не звести до неба взір.
Лише ти – божевільний, юродивий, – серед усіх наймудріший,
І натхнення шукаєш не в поросі – серед зір.
2022-01-01
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935907
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.01.2022
Навіщо альпініст «підкорює» гори? –
А навіщо Вася вишкрябує на стіні «Тут був Вася»?
Різниця – у масштабах.
Масштабах еґо.
2021-10-28
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935790
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.01.2022
Залишається в Вічності те, що написане болем –
Кров’ю серця свого – не барвисті пусті словеса.
Отче любий, Ти знаєш, Ти бачиш усього доволі –
Лиш в Тобі і у Тебе безмежна, одвічна краса.
2021-12-22
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935568
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.01.2022
А місяць кривавий сльози́ все не зронить додолу.
Доколи ж бо, Отче, ми нищити будем світи?
Коли вже урешті припинимо бігти по колу?
Чи ж квіти і спокій покриють ці чорні сліди
Назавжди?
2021-12-30
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=baEf6bs_t80[/youtube]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935379
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.12.2021
[i]8. П’ятниця[/i]
...
[i](Далі буде...)[/i]
Andru Donalds "Lovelight In Your Eyes": [youtube]https://www.youtube.com/watch?v=99ZUNcEDMuA[/youtube]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935295
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.12.2021
жартує вона із ві́ршами
легким олівцем поета
у мене – були би іншими
та в мене – не та планета
а дощ шарудить цератово
і лиже слюдяні вікна
а зрештою, все однаково...
інакшість? – та вже і звикла
мір’яди словесних розсипів –
що ж лишить для себе Вічність?
...насправді ж – усе так просто,
прозоро, і – нелогічно...
2021-12-21
[i]Спонукано творчістю пані Улькус.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935193
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.12.2021
Це так гарно, коли
Серед ночі торкає натхнення.
Олівець поспіша
Пов’язать неслухняні слова.
Коли світ оживляє
Святе Твоє, рідне Ймення.
Моя бідна душа
Лиш Тобою іще жива.
2021-11-26
P.S. З Різдвом усіх! (хто читатиме) Господньої ласки!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=934887
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.12.2021
[i]2. П’ятниця[/i]
...
[i](Далі буде...)[/i]
Andru Donalds "Waiting For The Hurricane":
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=i23JZSOhBKc
[/youtube]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=934791
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.12.2021
Життя – навіщо?
Кроки...
Площина...
Думок розбрід...
Попереду – стіна.
Спиваючи свою гірку до дна,
Дощем бринить розірвана струна.
Та по зимі надходить знов весна,
І – тільки Ти.
Блаженство.
Тишина...
2021-11-26
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=934774
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.12.2021
[i]Найскладніше зцілити те кохання, що спалахнуло з першого погляду.
(Жан де Лабрюйєр «Характери»)[/i]
[b]ПОГЛЯД[/b]
[i]1. Четвер[/i]
Теплий осінній вечір огортав заклопотане місто; галасливі вулиці вже запалювали перші ліхтарі. Робочий день закінчився, і люди, покинувши свої контори, поспішали надихатися свіжим повітрям.
Я сиділа у невеличкій затишній кав’ярні і чекала Каріну. Ми домовилися зустрітися тут о пів на сьому, але вона, як завжди, пізнилася. У мене не було з собою ні книжки, ні газети, тож, щоб хоч якось пришвидшити хід лінивих хвилин, я взялася розглядати відвідувачів.
За столиком у кутку чолов’яга великих розмірів напихався смаженою картоплею, запиваючи її пивом. Хлопець і дівчина біля вікна ніжно потискали одне одному руки. Скидалося на те, що вони страшенно закохані. У центрі компанія подружок розслаблялася після роботи, поглинаючи каву з морозивом.
Потім мої очі спинилися на відвідувачі, що сидів за столиком навпроти: статечний чоловік із приємним серйозним обличчям, у дорогому темному костюмі. Густе каштанове волосся на скронях сріблилося сивиною. Чоловік уважно вивчав розкладені перед собою папери і від часу до часу робив ковток із маленької білої філіжанки. «Страховий агент або адвокат», - майнула у мене думка.
Цієї миті чоловік підвів очі. Наші погляди зустрілися.
Сама не розуміючи, що діється, я раптом відчула, як потопаю у його очах. Ми дивилися один на одного некліпно; я не могла відвести погляду від його надзвичайно красивих сірих очей, я наче закам’яніла. Тілом пішов жар. Я чула, як у вухах гупає пульс. Чи мені тільки здалося, чи між нами справді ніби проскочив розряд?
Зненацька чоловік підвівся - і я зрозуміла, що він хоче підійти до мене.
- Привіт! Ти уже тут, - почувся над вухом життєрадісний голос Каріни. Трохи захекана, вона майже упала на стілець навпроти мене. Чоловік із сірими очима поволі опустився на своє місце, і тепер я бачила лише його плече. Каріна була моєю найкращою подругою, але цієї миті я ладна була її зненавидіти. «Д*дько! – подумки вилаялась я. – Не могла прийти хоча б на п’ять хвилин пізніше!»
- Ти спізнилася! – замість привітання кинула я, намагаючись приховати роздратування.
- Вибач, сонце! Не гнівайся. Я пригощу тебе капучіно, - і вона гукнула офіціанта. – Я саме збиралася йти, як зателефонувала Пія. Айрін у суботу влаштовує вечірку, хоче, щоб і ми прийшли. Пія просила тобі переказати.
- З якого це дива Айрін вирішила влаштувати вечірку? У суботу ж наче не день її народження чи ще яке свято.
- Вона хоче познайомити нас зі своїм новим кавалером. Зі слів Пії я зрозуміла, що цього разу все справді серйозно і суботня вечірка – щось подібне на заручини.
- Цікаво, - пробурмотіла я, сьорбаючи капучіно. Пія була однією із нашої компанії, Айрін – її матір’ю. Однак ніхто б не наважився назвати її поважною леді середнього віку: завжди весела, жвава, надміру говірка, Айрін виглядала набагато молодшою своїх років. Їй ніколи не давали більше сорока, хоча насправді їй було далеко за сорок п’ять.
- А у вас усе гаразд? – запитала Каріна.
- У нас? – не зрозуміла я. – Кого ти маєш на увазі?
- Тебе та Етана, кого ж іще? – уточнила вона.
- А… Так, у нас усе чудово… - промимрила я. – А чому ти думаєш, що у нас щось може бути негаразд?
- Та я просто так запитала… Я бачу, ти якась накручена.
- Вибач.
- Буває… - Каріна стенула плечима.
Розмова явно не клеїлася. Я бачила, що той чоловік усе ще сидить за своїм столиком.
- То ти прийдеш у суботу із ним? – знову спитала Каріна.
- На суботу у нього квитки на бейсбол. Він із хлопцями вештатиметься до глупої ночі.
- Чудово. То не одна я буду без кавалера.
- Не переживай. Підчепиш когось на вечірці. Є ж у неї друзі-чоловіки.
- Ага, - пирхнула Каріна. – П’ятдесятилітні. Старигані, з яких порох сиплеться.
- П’ятдесят – це зовсім не старигані, - заперечила я. – Навпаки, цікаві співрозмовники і досвідчені коханці.
- Справді? То чому ж ти зустрічаєшся з Етаном? – вона хотіла доброзичливо мене підколоти, як ми це часто робили, але зараз я чомусь розсердилася.
- Відчепися! – буркнула я, і, знову кинувши погляд на плече сіроокого чоловіка, додала: - Може, я ще не зустріла свого «стариганя»!
Роздратування усе не минало. Я вирішила зробити хід конем:
- Ти знаєш, мені вже час іти. Побачимося на вечірці.
- Ти додому?
- Так, - я навіть не додумалася збрехати.
- То я із тобою. Мені у той же бік.
«От лихо!» - подумала я. Звичайно, можна було б попросити її не йти зі мною, але тоді довелося б пояснювати, що, чому і як. Крім того, якби я навіть пішла одна, хіба обов’язково той чоловік подався б за мною? Тож я промовчала і покірно підвелася слідом за Каріною. Ми рушили до виходу. Я тільки на хвильку повернула голову,
щоб знову подивитися на чоловіка із сірими очима.
Він не зводив із мене пильного погляду. Я відвернулася і швидко вийшла з кафе.
[i]Повний текст оповідання можу вислати на електронну пошту.[/i]
Andru Donalds "Simple Obsession":[youtube]https://youtu.be/idu1YVgrR34
[/youtube]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=934695
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2021
[i](Джеремі)[/i]
Ти – хвороба душі. Жить без тебе уже неможливо.
(А ще ж нині уранці – добробут, безпека... нудьга...)
А не будеш моєю? – Стискається серце тужливо
І випалює нутрощі дика, нестерпна жага.
У обійми твої почуття божевільне штовхає
І кидає у прірву добробут, безпеку... життя.
Та не маю тебе – то й нічого у світі не маю,
І з безодні шаленства уже не знайду вороття.
2021-12-19
Також Andru Donalds «Simple obsession»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=934529
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.12.2021
[i](Фаб’єн)[/i]
За порогом лишаю вагання;
Твої очі – небесним дарунком.
У цій тиші, що квітне коханням,
Кожне слово стає поцілунком.
Ти для мене – миттєве і вічне;
Збережу чи утрачу, не знаю,
Нелогічне, магічне, величне –
Це «кохаю», «кохаю»... Кохаю!
Мов у вир, у чуття поринаю.
...Твої очі – моя брама раю...
2021-12-18
За натхнення дякую чудовому Ендрю Дональдсу: Andru Donalds «Snowing under my skin»
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=8aUROsKN2VA[/youtube]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=934433
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.12.2021
Солно моє – собою світи осяваєш
Сердо моє – наснагу життю даєш
Коло моє – із вічністю час єднаєш
Ладо моє – коли ж ти мене знайдеш?
2021-11-21
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933450
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.12.2021
Спільна творчість, коли
Він спрямовує,
ти – за ним.
Світ навколо зникає,
Лиш музика,
подих,
пульс.
Коли двоє на мить –
Хай на мить –
а стають одним.
Розчинившись у ньому,
Ти свій
віднаходиш
курс.
Танго...
2021-11-21
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933066
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2021
Наплакані очі світанку осіннього тихого,
Що струшує сльози з дрібчастого листя мімоз...
Коли я з Тобою – ні горя, ні смутку, ні лиха,
І котить життя свої хвилі шалені проз.
~2021-11-26
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932740
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2021
Вранці,
Щойно розтулиш вуха –
Одразу:
Холодильник,
Годинник,
Електрочайник,
Радіо...
І, зрозуміло, смертьфон (куди ж-бо без нього?).
Одчиниш вікно –
Машини,
Автобуси,
Мотоцикли,
Крани підйомні,
Газонокосарки,
І навіть часами літак (пілотів тренують).
Цокають,
Стукають,
Виють і грюкають;
Шум і гудіння,
Свист і скрипіння;
Кроки,
Сирени,
Ліфти,
Антени...
А ще ж і сусіди балакають!
Тиша тепер
Не буває по-справжньому тиха:
Вітер в листі зітхає –
Десь далеко шумить автотраса.
В пісню цикади
Вплітається Міста гук.
Ця уся метушня
І усі ці
Позірні принади
Голос Неба фонять –
Той єдиний потрібний Звук.
2021-10-14
[i]Чотири етапи молитви:
Я говорю, ти слухаєш.
Ти говориш, я слухаю.
Ніхто не говорить, обоє слухаємо.
Ніхто ані не говорить, ані не слухає: тиша.
(Ентоні де Мелло «Молитва жаби»)
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=928030
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.10.2021
Не той світ, до якого летіти, летіти й летіти –
А той, до якого крізь час і крізь простір сягнути.
Аби бути з Тобою – бракує лише хотіти;
Зректися себе – аби із Тобою бути.
2018-12
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=925942
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.09.2021
Куди ж мені, Отче, подітись від Тво́їх дітей,
Що з ранку-світанку вже ходять, блукають і шастають?
Ні в ліс, ні у гори – ніде-бо від них не сховатись,
Куди не поткнися – до тебе вже хтось тут бував...
А сонце усміхнене світить усім однако́во...
Коли ж я порину в глибини безмежні Твої?
...Сидять, чимчикують, зітхають, балакають, крекчуть...
У світі, здається, надмі́́р розплодилось людей...
2021-08-27
[i]А куди подітися від нас планеті??!......[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=924683
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.09.2021
Скаталізовано Улькус: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=917684
а загалом роздуми давні...
ні крапель, ні трикутника, ні «кубиків»
лиш плішка і помітне черевце
від тютюну давно вже зжовкли зуби –
ну хто, скажіть, спокуситься на це?
тож перед сном не вустоньки коханої –
а пиво і дорослеє кінце
долоні вірні трохи вгоять рани –
і ніч гидливо одверта лице...
...а хоч би й ні? хай плечі – аполонячі,
зубів перлини і плаский живіт, -
та не від того – дні похмурі й сонячні
бо, зрештою, на все один одвіт.
прелюдії чарують – у поезії
а наслідок – лиш обмін речовин.
чи мухомор, чи витончені фрезії –
одинадцять секунд. Кінець один
2021-08-13
[i]Як! Джерело наших насолод – усього-навсього та́нок тваринних духів? А ми уявляли собі це геть по-інакшому. (Блез Паскаль, Думки, 368)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922890
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.08.2021
Снігом з ночі присипані вулиці міста Старого.
Біля брами дві постаті – тих, кого бачити рада.
Не зустрінемось поглядом, слова не чутимуть мого,
Просто бачити їх – вже самотньому серцю відрада.
2021-01-25
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=918966
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2021
Місто росте,
Тягне угору будинки,
Що часом прикрасять,
А часом псують краєвид.
Безжально прохромлює Небо
Шпилями своїх хмарочосів.
І нетрі оці бетонні
Заплутують мій політ.
І вже не зринаю вгору,
А, наче нічний метелик,
Блукаю, шукаю шляху
Між цих рукотворних химер.
Твоя осяйна країна
Далека, така далека...
Спасителю, озовися! Куди маю йти тепер?
2016-03-12/2020-10-03
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=918332
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.07.2021
Не кажи.
Не кажи нічого.
Не порушуй собою тиші.
Бо її порушити вправі
Тільки цей от сонячний промінь.
Крізь вітраж зелений і жовтий
Він в долоні тобі лягає,
Лик Спасителя милосердного
Своїм ніжним цілунком торкаючи.
Осінь 2019 – 2020-07-01
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904800
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2021
Тіло Твоє
Солодше од меду в устах моїх.
Кличеш мене,
Кличеш мене до брам Твоїх.
Ось увійду,
Не сполохаю тишу цю.
Може, колись
Залишусь у Тобі навік.
2019-08-29/30
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902807
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2021
Ніжна осінь моя убирає в багрянець ліси,
І задумливі сосни вдивляються в лотосні плеса.
Як мені не любить тиху радість цієї краси,
Що, зів’янувши вкотре, під небом бездонним воскресла?
2019-12-17/2020-10-3
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902799
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2021
Із рук його прийнять Святе Причастя –
Хіба не щастя?
Але, здається, знову щось не так –
Подай же знак.
Хай Хліб оцей мою освятить душу;
Бо я не мушу –
А хочу я в уста Тебе прийнять:
Це –
Благодать.
...19-08-2019
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902322
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.01.2021
Спинитися б треба – звести свій погляд угору,
І серед темряви сяйво побачить провідне –
Щоб перед Вівтарем більше не бути потворою,
Щоб – хай удвічі – а все ж бо життя було плідне.
Треба б спинитися...
2020-01-02
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902314
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.01.2021
Не треба пишних промов,
парадів
і биття себе в груди.
Просто вивісіть прапор за своїм вікном -
привітайте країну зі святом.
Коли кожен буде українцем у себе вдома -
тоді Україна запанує і в державі.
2020.08.24
[i]Фото з балкона автора[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=886785
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.08.2020
Перша цикада
Несміло озвалась з-під віт:
Спеку віщує.
2019-06-18
https://www.youtube.com/watch?v=nBHhLcCDo6g - це уже не перша, але таки цикада.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881767
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2020
Для Miafina
Наївна дівчинко мала!
Ти смак життя ще не пізнала,
Іще себе не віднайшла,
Ще між спокус не заблукала.
Ти ще довірлива й проста.
Стоїш іще на роздоріжжі –
Спрямуй же погляд на Христа,
Поки гріхи не вадять хижі.
Спрямуй же стежку до Отця –
До брам зі злота і кришталів –
Бо Він лиш зцілює серця
І утішає у печалі.
2020-06-29
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881143
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.06.2020
Двоє – за вівтарем, в залі – одна.
Серце бринить, мов альтова струна.
Поки я тут – ще лунають хорали,
Поки я тут – ще квітує весна.
2019-08-30
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881141
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.06.2020
Скарби свого серця кида́ть перед натовпом? – Ні.
Бо натовп не тямить ні правди, ні світла, ні Бога.
Лиш очі Ісуса – задумливі й трошки сумні –
Зоріють любов’ю, куди і прямує дорога.
2018-11-30
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880961
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.06.2020
Не Галатея. Не Пігмаліон.
Але твій дотик оживляє камінь.
Життя до тебе – існування, сон.
Мій шлях до тебе – стертими слідами.
Мене знайшов. Торкнувся. Оживив.
І я щаслива. Виростають крила.
Хіба не диво, що мене зустрів?
То справжнє диво, що тебе зустріла.
Втрачає сенс все, що було колись:
Міста, дерева, навіть зорі з неба.
Ти тут – і досить. Лиш мені лишись.
Твоє життя – це все, що мені треба.
...2000
Малюнок автора.
[i]Із циклу "Брабантське мереживо"[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880954
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.06.2020
Розгулюють.
Дивляться.
Зацікавлено оглядають
Місце прихистку мого серця.
Якби ж то їм
Стільки побожності,
Скільки тієї цікавості...
2019-08-30
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879631
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.06.2020
Людина – вінець творіння?
Хіба терновий.
2019-07-16
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879629
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.06.2020
Пам’ятати про Бога
У монастирській келії –
Легко. (Легко?)
Пам’ятати про Бога
В час відправи у храмі –
Просто. (Справді?)
А жити Тобою
Серед житейського моря –
Певне, оце і є
Праведність.
2018-12-03
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878850
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.06.2020
А місяць тут – такий же, як удома,
Так само в сивім мареві пливе,
Так само морить весняна утома,
Так само серце Господом живе.
Та все ж я – випадкова перехожа,
Прийшла й піду, затримавшись на мить, -
І може, [i]там[/i] на Тебе буду схожа –
Де дух у Тобі вічно буде жить.
2020.06.04
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878849
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.06.2020
Десь там далеко – Люди... і людці.
Йдуть битим шляхом чи вузькою стежкою...
А я тримаю сонце у руці
Й чекаю, коли стрінемось нарешті ми.
2018-10-31
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875374
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.05.2020
У дитинстві
Я бачила в небі – Небо,
Відчувала Безмежність,
Здавалось, уміла літати.
Наша душа
Пригадує бачене у Потойбіччі, -
Каже Сократ.
А мені навпаки здається:
Забуває зазвичай
Небесні свої родоводи;
Забуває те Світло, з якого
Вийшла колись
І куди повернутися має.
Чи ж не тому
Ми так боїмось помирати?
2018-11-01
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875373
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.05.2020
Сороки співають.
Веселі хрипкі голоси
Вітають
Сонце зимове,
Що промінь кида навскоси
Крізь соснові ліси.
2018-11-29
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832023
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.04.2019
Ті місця, у яких
ніколи не житимемо,
Куди летять літаки,
у яких немає нас;
Сади і ставки за парканом,
повз який щодня проходимо –
Та куди заходити – зась!
І ті гори далекі, серпанком повиті, на овиді,
За якими, схоже, шляхи
уже
не ті –
Чи здається, чи справді
усе це
бачу
ізнову –
Як бувало у іншім – минулім, прийдешнім – житті...
2019-04-08
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832022
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.04.2019
Каміння Храму за віки просякло кров’ю;
Невинна кров волала до Небес.
Так, мали буть зруйновані ті стіни –
Бо
Втілився,
Загинув і
Воскрес.
2018-12-13
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826180
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.02.2019
Все життя – скілька років, відпущених долею злою –
Простояти в стійлі тісному крок на крок,
Очі сумні видивляються небо і гори,
Барви осінні, сяйво далеких зірок.
Шелест дощу і цикади пісні́ – не для тебе.
Коротке життя – в жертву жадобі людській.
Хто бачить, що й ти – чудесне Господнє творіння?
...Чекай злої долі – стій, худібонько, стій...
2019-02
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826178
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.02.2019
Бути людиною – не так уже і почесно.
Бути людиною – не так уже і поважно.
З-поміж безлічі інших створінь
Лиш через нас
Умирав на хресті Спаситель!
Чи ж є чим пишатися –
Бути причиною
Смерті Бога?
2018-11-28
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825654
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.02.2019
Тихі сутінки сивих соборів,
Де снується сполохана тінь,
І злітають слова у бездоння
Склепінь.
Тут на вівтарях – зоряні свічі
І підказки розгорнених книг,
І Дари, й благодать невимовна
У них.
Пурпу́р і золо́т гаптування –
Й вугільна сутана проста.
Собори чекають світання –
Христа.
2019-02-15
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825652
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.02.2019
Сонце червоне з-за гір.
Над ставком – набурмосені чаплі.
Ранок робочий.
2015-08-30
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825291
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.02.2019
Відбилось небо в глибині ставка –
Безодня глибша, ніж над головою.
Печаль за серце лагідно торка –
І серце все не має супокою.
2018-08-27
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807158
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.09.2018
У світі, де немає вже різниці,
Євреї ми, араби, українці;
У світі, де не тре' ходити в храм –
Бо кожен Бога має в собі сам;
У світі, де і ворог стане друг;
І де нема ні смутку, ні недуг,
Ми будемо колись, і я – вже б швидше –
Бо все життя він душу мою кличе.
[i]...Земля буде сповнена віданням Пана, як води сповняють море. Іс. 11/9[/i]
2018-09-08
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806997
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.09.2018
На пам"ять...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806976
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.09.2018
Нагородити
Пишних словес кордильєри
Розум сп’янити
Віршотворіння манерою
Так, усе стерплять
Списані з обіч папери –
Лиш у етері
Більше одною химерою
2018-08-28
Це учора начиталася всякого.... як казав Г. Данко, "спочатку було Слово. А потім - слова, слова, слова..."
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804696
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.08.2018
Невже ж даремно стільки часу я
Скарбів духовних намагавсь надбати?
Життя моє – не плинна течія:
Бо поза Ним нема чого шукати.
Моє життя – усе в Його руках,
Я демонів своїх здолати можу.
Я поможу й тобі здолати страх –
Лиш руку дай, і йди за мною, прошу.
2015-04-27
Малюнок автора.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804470
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.08.2018
[i]11.[/i]
[i]2002 р. (2005 р./2018 р.)
Сірим очам (і вишуканим костюмам) того, хто колись був для мене усім.
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804142
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.08.2018
[i]1. Четвер[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=803563
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.08.2018
Стоїш на містку, і задумливо дивишся в воду,
Де лотос квітує, твою віддзеркаливши вроду.
Любити? Творити? Шукати і Сенс, і Свободу?
І ти все стоїш, задивившись задумливо в воду.
2015-06-07
Малюнок автора
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=802929
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.08.2018
Я лише слабка,
Грішна людина.
Але возношу свою пісню до Тебе –
Словом, танцем, малюнком –
І вона втілює
Найпалкіше бажання мого серця:
Бути з Тобою.
2017-01-12
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800485
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.07.2018
Слова ні про що. Ні про що почуття.
Я втратила волю й любов до життя.
А може, життя й не любила ніколи –
А просто чекала назад вороття.
2017-08-19
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800483
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.07.2018