Сторінки (1/4): | « | 1 | » |
Наш зелений Квітучий сад завжди славився своєю красою. Стрункі вишні, яблуні та груші наповнюють його солодко-ніжними запахами, а яскраві барви цвіту завжди милують око. Та найбільше задоволення приносять співи дзвінкоголосих солов’їв.
Сяде на гілці соловей, лиш чуб видно з-за цвіту, і затягне веселу, ніжну мелодію, до нього приєднується другий, ось же він, на вершині кривої старої вишні, пізніше до них приєднується третій, і невдовзі весь сад оповитий лагідним пташиним співом. Інколи, якщо пощастить, можна побачити маленьких лісових мешканців, яких немовби магнітом притягує солов’їна музика.
Найтонші, найсолодші звуки лунали з найкращого дерева в саду – Цвітучої яблуні, де плоди були найсмачніші, а цвіт найніжніший, жив там Соловейко – найкращий співець, гордовитий, з високо піднятою шиєю. Саме з його солодких ноток починалася гра пташиного оркестру і ними ж закінчувалася. Всі птахи поважали соловейка, адже хороший спів – ознака лідера( це ж бо лише у них так водиться).
Та якимось же нещастям трапилося, що з чорною дощовою хмарою прилетіли такі ж круки. Сподобався їм Квітучий сад і зажили вони в ньому, інколи посміюючись з «корінних жителів» за їхні безтурботні співи, себто ніби тоненькі голосочки не для
сильних.
«Ай справді, - задумався Соловейко. – Всі поважні птахи, яких я знаю, мають грубий, хоч не милозвучний голос. Потрібно навчитися поводитися, як вони, співати по-їхньому, бо вже остогиділи мені ці пісеньки!»
Сонце в зеніті.Сад ще спить. Не розпочалася солов’їна пісня, де Соловейко?Зібралися усі коло Цвітучої Яблуні, і раптом чути грубий скрипучий голос:
- Немає більше того Соловейка, не буду я співати!Набридло!
- Хто?Хто це?
- Це я, - вилітає з-під цвіту, – тепер уже Кручок, той же, що колись був вашим Соловейком, але тепер на іншу стягу ступив, Крук я тепер!
Круки злостиво посміювалися, але прийняли Кручка до свого клану. І тут інші також захотіли до них, що ж це Соловейко пішов, а значить-бо, круки ті не такі вже й погані ,як їм здавалося.
Почали зникати соловейки, були Кручки, а сад гинув без солов’їного співу, без того ніжного, ласкавого і такого звичного звучання. Опав цвіт, засохли груші, яблуні та вишні.
Почорніло небо. Сонце зайшло.
Втекли круки, залишивши по собі зневажливий голосний спів. А Кручки, чи Покрученята залишились в своєму мертвому саду.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=411113
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.03.2013
«Мене будить яскраве сонячне проміння, відкриваю очі.Що це за кімната?Я тут ніколи не була, хоча вона здається мені до болю знайомою.Оглядаюсь, все тут я бачила, і книжкова полиця, яка займає всю ліву частину кімнати, і письмовий стіл з різним шкільним приладдям.І тут я відчуваю запах смаженого тосту з беконом, збігаю вниз сходами, не знаючи навіщо.Влітаю в кухню, за столом сидить моя молодша сестричка, усміхається до батьків, чи це не мої батьки?
- Доброго ранку, донечко.Щось ти сьогодні довго. – каже, мама, цілуючи мене в щоку.Мама, тато, це справді вони, як я за ними скучала»
І тут мене накриває холодною льодяною хвилею.Зникають батьки, сестра, кухня, і я опиняюсь в сірій величезній кімнаті.Наді мною стоїть черниця, з пустим відром і руках, як та чорна мара.
- Та скільки можна?!Всі дівчатка вже давно на заняттях!Бігом одягайся і йди на літературу!Після уроків – до мене в кабінет, будеш відбувати покарання.
І йде, а я одягаюсь, і зі слізьми на очах біжу в клас, це всього лише сон, батьки померли.
Підбігаючи до дверей чую, як Моллі читає Євангеліє від Луки.
Витираю мокрі від сліз очі, і тремтячою від страху рукою стукаю у двері і заходжу в клас.Всі голови повернуті до мене.
- Сідай, сподіваюсь сестра Агна придумає тобі відповідне покарання.Проспати урок, нечувано.Треба ще й черговій сестрі дати на горіхи, за те що не побачила, що ти ще спиш.
Хіба так важко прокинутися вранці, заради служіння Господові?
- Вибачте, сестро Ліадан.Таке більше не повториться.Обіцяю – на диво спокійним голосом кажу я, і сідаю за парту опустивши голову.
Весь урок ми читали Біблію, як завжди.Хіба це література?А як же книги Достоєвського, Шекспіра, Гете, Шиллера та інших світових класиків?Всі так думали, але ніхто ніколи не піднімав цю тему, всі бояться сестер.Тільки-но я піднімала очі, мене так і свердлив льодяний погляд черниці.
Цікаво, звідки у них така ненависть до дітей.Адже ми у дитячому будинку при монастирі, при храмі Господа.Інодні я думаю, що наші сестри колись були тюремними наглядачками, а я й справді, чому не так?Поводятсья з нами, як з якимись злочинцями чи маніяками, б'ють, карають при кожній нагоді.А коли хтось вже аж занадто випробовує їхнє терпіння – відводять до отця Мейтиу.Коли нас із сестрою привезли до монастиря, він здався мені дуже добрим, але коли дівчата, проходять в нього покарання, вони виходять, бліді, налякані, ніби привида побачили,тому всі бояться потрапити до нього.
Після уроків – обід, яка ж я голодна, не снідала.Закінчивши обідню молитву ми сіли за стіл.Тут було щось схоже на суп, скибка черствого сірого хліба і скялнка води.Їжа була просто жахлива, але ми зїдали все до останньої крихти, їжа все ж таки.Ти або їж, або залишаєшся голодним.
Обід закінчився, пора йти до сестри, я вся тіпаюся від страху.Одного разу мені стало погано – я наблювала на стіл, сестри змусили мене їсти власну рвоту, а після відправили до сестри Агни, тільки-но я зайшла в кабінет вона почала мене бити своєю тростиною, від нестерпного болю я знепритомніла, а коли отямилася, вона почала бити мене знову.
Я вийшла зі столу і зібралася йти до сестри, як тут мене зупинила сестра Рейчл і сказала, що з сьогоднішнього дня я буду ходити на додаткові роботи, це і є моє покарання.В мене, чесно кажучи, аж камінь з душі злетів, коли я почула ці слова.Краще я буду драїти підлогу чи мити туалети, а ніж переживу її «тростину».
To be continued.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373990
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.10.2012
Мы люди.Мы живём и умираем.
Мы люди.Только с чувствами играем.
Мы люди.Все мы эгоисты.
Мы люди.Мы не безкорыстны.
Мы люди.Знаем мы добро и зло.
Мы люди.Нам не повезло.
Мы люди.И на всё нам наплевать.
Мы люди.И мы жаждем убивать.
Мы люди.Только в ложь мы верим.
Мы люди.Ничего мы не изменим.
Мы люди.Суждено нам быть такими:
Эгоистичными, нахальными и злыми.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=354774
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 02.08.2012
Я навіть не пам’ятаю, коли я почала мріяти про неї. Я марю нею, тільки я її побачила.
У хвойних не густих, але величавих лісах можна побачити поодинокі деревяні будиночки.Здається тільки безумець, залишиться жити там, де повно диких звірів, де багато невідомого і незнаного, де ніхто не зможе допомогти, та я скажу, що ця людина – найкращий поціновувач справжньої краси.Холодними зимовими вечорами із димової труби в небо піднімаються білі клубочки густого димку.В вікнах вогниками спалахує світло від каміну, а в середині в невеличкій, але затишній вітальні, коло полум'я збирається вся сім`я, у кожного в руках велика чашка гарячого какао, і від кожного віє теплом і любов'ю.Ця Земля найкраща в світі.Вкрита білосніжною товстою периною, вона, здається, не хоче прокидатися із довгого, оповитого прекрасними сновидіннями сну.
Снігові вершини гір, ніби намагаються дотягнутися до неба, борячись із густими білими хмаринками, які немов би захищають просторий край, не даючи їм зробити те, про що вони мріють,здається все життя.Білосніжна ковдра, яка захищає сон Землі від пекучих променів сонця, виблискує, немов хтось посипав її коштовним камінням.Та все ж, де не де Земля прокидається і свіжа трава починає зеленіти на її просторах, розкидає різнобарвні квіткові поляни, все ж таки переважає приємний відтінок рожевого, не надто яскравий, але, який заворожує. На узбережжі, холодні хвилі океану розбиваються об непорушні сердиті скелі.
Свіже весняне, і водночас льодяне зимове повітря вражає своєю насиченістю, ніби ти й ніколи не дихав, до того як опинився тут. Вся Земля вражає, вражає всім, своїм виглядом, своїм життям, життям, якого ми не бачимо.
Її життя помітно всюди, в кожному легесенькому подуві легкого морозного вітерця,в кожному поруху маленької травинки, в кожній хмаринці, та, нажаль, не всі розуміють красу життя.
Коли-небудь, і в мене буде будиночок із дерева, у негустому лісочку або у підніжжя величавої гори на Алясці, бо ця Земля моя, це Земля моєї душі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=325553
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.03.2012