| Сторінки (1/8): | « | 1 | » |
коли не бачиш подовгу коханого очі
Безповоротно заносить в оберт божевіль,
Що не дають заснути в зимові ночі
й несуть до милого на крилах мрій.
Коли не чуєш подовгу коханої мови,
То просиш у світанкової зорі
Переказати її серцю ті промови,
Що не дають щоночі спокою тобі.
Лишень стрівши її в тьмі світилом
Заквітне в ній той васильковий блиск очей,
Солодке забуття, покрите легким пилом
І, навіть, втіха від безсоння тих ночей.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=311509
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.02.2012
Світанок заглянув в мої очі - ти розкрив вікна. Легкий, холодний вітерець повів долонями тобі по спині – я стала дихати в повні груди. Ранок. Як я його обожнюю: в ньому є ти. Але ти йдеш. Я стаю пустою.
На подвір’ї пішов дощ - мої розкриті очі наповнились сльозами. Але що це?! О,радість, ти прийшов! І ніби дотик – поцілунок - Зачарувалась. Грюкіт - вітер розбив вікно. Мій коханий, кудись поспішав і залишив мене розбитою…
Мені здалось що чекала на тебе вічність!Заставши мене холодною – ввімкнув обігрівач, ніби вибачався. Вмить стало солодко і тепло. Збираючи шматочки скла поранився. Відчула запах крові, хотіла подмухати,щоб не боліло – обурився, але залатав мої рани.
На дворі вже стемніло. Чула ти був з кухнею. Вона солодко шепотіла, шипіла і улесливо шкварчала до тебе. Кухня знала, що шлях до серця чоловіка лежить через її крижане серце – холодильник. Я їй заздрила, але мені не подобалось,коли ти необачно залишав її речі перед моїми очима, ніби знущаючись. Так, звичайно я ревную!
Ще в тебе була інша, звалась Ванною. Я ,навіть, чула як ти співав для неї. Мені в такі моменти ставало сумно і я впускала в себе галас міста.
Чому ти завжди повертався до мене і засинав на моїх долонях? Я ставала наповненою любовю і туботою до тебе, співала колискові пісні, які перетворювались в твоїй уяві в різнокольорові сни, не помічаючи як і сама засинала.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=309069
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.01.2012
У тобі палала злотаво - тьмяна згага жити. Очі твоєї душі бачили танок одночасності смерті - сірий як попіл сніг безтямно летів і танув на твоїх червоно - гарячих долонях, танув як всі надії, мрії і сподівання. Ну що ж, здраствуй, змістовна марність життя!
ТИ йшов серед зруйнованих, чорних дум; заплутаних вулиць; мертвих тіней і живих годинників, що цокотіли по закутках зустрічних сірих пальт. Якийсь червивий кашель розбудив і у тобі таку ж сірість , та розпука, що була колись ще досі не заржавіла. Люди, стіни, паралелі-ліхтарі – все закружляло над головою, стиснуло свідомість, вбило час за яким ти біг. О, мій милий, сумний, як ти міг не вірити в її справжність?Ти вбив час в якому була вона! І знову тобі хотілось кричати від болю і кохання, чужих сліз і лихих заздрісних поглядів. Твоє тло колихалось від змори, що йшла від мозку – прекрасна мара Єдиної роздирала з середини. Ввижалась на яву. Криваво-білі муки,які вона нашіптувала, змушували терпіти натхненний біль знову і знову. Криваво білі муки були коханням, твоїм - єдиним і втраченим, її – вічним, забутим.
ТИ сам прийшов до Єдиної. Вона ненавиділа тебе , коли цілувала холодну оболонку твого серця.Любила з силою кучерявого сонця, ніжно огортаючи твої долоні своїм блідим доторком. Ти жив. Жив заради цього дотику і йшов до іншої. Ось так посеред ночі, не закривши двері ,впустивши холодний вітер. Єдина вдихала той вітер розлуки, безтямно ламала руки, відчуваючи пустку в долонях. Безжалісно кровила своє м’яке серце, здираючи з нього твоє ім’я, і знесилена падала в сон, кожен раз без сліз.
За вікном вже гадюкою проповзла і на мить засвітила небо перша весняна гроза. Ти блукав у ній, тебе пожалила її печаль і темінь. Розплющив очі – блідий листок тіла коханої занурився у дзеркальну синь небес тьмяно тихої річки. Соромно гола вона тебе не бачила. Піднявся шалений вітер, розплів їй косу, забрав червоні стрічки. Під небом заграла стрілами блискавка і впала поруч її ніг. Єдина заспівала сумну.Ти відчув біль повернувся. Мусив зупинитися, щоб страждання мотузками розповзлися по твоєму тілу і здушили в тобі бажання чимдуж бігти до Єдиної. Мусим зупинити безумне шумування крові з-під кам’яної шкарлупи свого серця.
Закохана, біла, тиха Єдина дихала між гостро-холодної негоди вільно, терпко, тепло. Точений ніж вмить врізав її жіночу красу і вітер поніс зрізане волосся в далечінь. Її тонку руки затремтіли, душа впала на коліна. Ти боляче відчув її присутність. Ти сам прийшов до Єдиної, щоб вона вбила тебе, вважаючи ,що зможе.. Але вся в сльозах її суть тягнулася, як магніт до твоєї металевої оболонки, а зір шукав стежок втекти. Розплющив очі – вона зникла. Пронизлива пустка вдерлась в твої безсонно сірі ночі. О, мій милий, сумний, як ти міг не вірити, що не зможе жити , так само як і ти, вбивши час?
Кам’яна оболонка твого серця щоденно вмивалась кров’ю – камінь дав першу тріщину . Ти захворів. Захворів рідкою, незвичною мудрою любов’ю. Ти пройшов той період свого життя в якому переслідував задоволення для свого внутрішнього егоїста. Минув той етап , коли відчував необхідність когось обожнювати і забувати. Ти хотів справжнього кохання? Ти хотів?
Серед німої сивої кімнати, тремтячими руками вона запалювала твої вірші. Білий попіл летів з вікна і танув у твої долонях, як всі твої надії, мрії і сподівання.
Єдина сама прийшла до тебе. Камінь дав другу, третю тріщину - і розбився, вмився кров’ю , гарячою кипучою. Її душа була заперта в твоїх скронях. Вона ще й досі тихо кохала, але прийшла полетіти від тебе. Обурився. У вирі шалу полетіли зізнання. Тиша зайнялася вилисками пожежі, німими перехресними поглядами, гостро, дико і враз голубливо. О, радій, повірила всепам»ятаюча, все простима душа! Повірила у всі твої слова, що занадто брехливо скрапували з чистої правди, яку чекали, в яку здійняли змучену віру. О, здраствуй, змістовна марність життя!
Єдина ще не знала, що та інша ніколи не залишалась наодинці з твоїм чоловічим єством. Ти ніколи не чув, не хотів чути, що Інша шепотіла своїм розбещеними гадючими вустами. Ти марнував час.
Завчорашніли дні вже останнім цвітом весни і першим цвітом щирої любові. У сонну кімнату влилось кучеряве сонце. У порожню кімнату твого серця зайшла душа, змістовна, влетіло життя не марне.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=309067
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.01.2012
Ти, знаючи мої слабкості,
насолоджуєшся зарання,
що я зійду з розуму
від твоєї свідомої театральності,
цинічності,
від твоєї,сліпої, покинутої в куточках пам'яті ,любові….
Я вже давно не хочу так!
Я не в силі це кожен раз переживати…Зупинись!
Ось так,як колись
Зупинив свій дотик,
допоки він ще не Збентежив молочний контур
диким бажанням плоті..
Він же розірвався і став би червоною квіткою,
яку я жадібно зберегла від тебе…
О,як Я стомилась жити на електронних сторінках.
Загубилась….. розгубилась і відчуваю,
що ти з усіх сил шукаєш шляхів очистити свій часовий простір
від моєї «вірусної програми»((,
програми запрограмованої на самоліквідацію…
Ти-все ще прозора світлина перед зором …
Зім'ята …згублена і загублена…
Вітер подарує її твоїм щоразу новим нічним метеликам…
сьогодні пурпуровий…
(я була денною, жовтенькою...і горіла твоїм білим світилом...)
ти журишся…
в тебе в долонях свічка і чайник..
її крильця золотого неба…намокли і вже не летять до тебе….
ти журишся…
О,ти знову не сам
Йдеш від моєї тіні по контуру міста.
В кишені твою хіть гріє захист
від потенційно запліднених ночей,
з-за пазухи поповзла Совість,
але ти встиг спіймати її за хвостик….
Десь там ще тримається за мозок ЛЮДИНА….
Але кожне твоє «завтра » висить догори ногами…
І Ти, знаючи мої слабкості,
насолоджуєшся зарання, що я зійду з розуму
від сліпої, покинутої в куточках пам'яті ,образи….
а я запалаю свічкою для твоїх
щоразу нових нічних метеликів
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=308006
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.01.2012
Із вази лине прозора кров…
і я курую незримі оку рани…
твій погляд,на ганчірки роздирає плоть , …
ховає у обійми чи кургани …
Я – Мемуари,які спалю ,
Щоб не «казали люди».
Я не та,яка потрібна тобі …
Нас просто не буде…
Це та діва в свічаді обіцяла жити …
Це вона,а не я…медом текла…
Вірила і смагла,як жито…
Босоного кровила долі м’якого скла…
Це та діва в свічаді обіцяла вбити,
Вбити Любов, щоб не посміла сама…
І над тілом бездиханним тужити
І полетіти за вітром, чумна.
Нас просто не буде…
Я не потрібна тобі…
Щоб не казали люди…
ТИ – мемуари .Я – люблю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=301664
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.12.2011
З небовиду летіли прозорі артерії й вени -
Калюжі повні вини і вина…
Тоді,не як завжди, темна й пуста…
Сьогодні,як завжди ,закрита в твої осяйні терни.
Та не волю відчувати на собі твоїх сліз,
Твоїх скупих,нещирих,п’яних .Ні,
Не затремчу ,коли не зійде ніч,
Коли вічі вологі у ванні.
Я не волю відчувати на собі твій сум,
Німий і театральний. Ні,
Здійнявши все щире на глум,
Ти не пішов,ти залишився у мені.
Душа моя ,вимірявши Сотні чужих стріх,
Шукала там, де ти ще дихаєш в світанні,
Те, де я ще для тебе жива… де голос стих
В незримій ревності й бажанні…
Де закривав ніч,хвилюючи бар’єр тіл…
тримав в неволі незримі міріади …
І ,нехай, на ланітах кров Диких,безперих антитіл
…помітно лише стеж її помади…
Своєчасно спинилися,запізно відійшли…
Всі пояснення були на звороті…
Казна-де ми тепер є!Чи туди ми ввійшли?!
Тут ...лише язики жовтороті…
Забувай себе біля мене . Порви паперове тло,
І почуй мої рвані ,мої білі, твої бажані.
По тілу зливу …і вже Червоне з медом...молоко…
і вже не так…не так як кожну ніч…
Захлинуся від пісень… вбитих смутком …
Прохрипить радіо ,що ти не мій,НЕ МІЙ…
Ба навіть, думи ,перев’язані джгутом
Помирають в спасінні дій. …
Я не волю відчувати на собі твоїх сліз,
Твоїх скупих,нещирих,п’яних .Ні,
Не затремчу,коли не зійде ніч,
Коли вічі вологі у ванні.
Я не волю відчувати на собі твій сум,
Німий і театральний. Ні,
Здійнявши все щире на глум,
Ти не пішов,ти залишився у мені.
І пам'ять мучиться -я твоя рана…
не вмію назад, не хочу знову..
Ти з мене випив до дна омани
В пустий лист..я напишу рядок знову…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=301660
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.12.2011
Внутрішнє багатство-це не лише інтелект,рівень знань,вправності ,досвіду,а й особливості вдачі та генетичного підґрунтя,у якому зародилися паростки художнього мислення. Сам інтелект без цього підґрунтя ніщо. І чим воно багатше,тим органічніше мислить митець у своїх творах-пошуках.
Саме таке генетичне підґрунтя має Євгенія. Вона, здається, дихала вірою,надією,любов’ю і натхненням з самого початку,коли ще немовлям вперше, так жадібно, втягнула до своїх легень невагомість Всесвіту. Вона,справжня дочка своєї матері ,взяла від неньки разом з медовим молоком такі необхідні Людині краплинки чуттєвого змісту – не лише уміння жити і цінувати життя,а й бачити його в гармонійних танцях світлотіней.
В очах Євгенії віддзеркалюється оксамитова глибінь душі, обрамлена блідо – фрез тихістю,а в ній безмежне срібло польового повітря,що піднімає догори наївний шал нестандартності думок. Погляд у неї такий привітний,такий що шукає істину в дволикості,а не знайшовши, вигадує,прикрашаючи прозаїчну буденність. Допитлива,вона збагачує себе духовно,постійно слідкуючи за подіями інформаційних течій,черпаючи з них розуміння сучасної світової душі формуючи свою..Натхненна,заплющуючи очі вона бачить красу природи,її неповторне обличчя захоплює дівчину,викликають цілу зливу позитивних емоцій. Сонце ,поле,птахи входять в душу юної художниці неповторними фарбами трав,граціозними рухами вітру, піснею буття. Вона живе повнокровним внутрішнім життям і відображає свої переживання через фарбу.
У молодого митця барвиться, розцвітається зарево, Червоне,біле,темно-темно синє-це не що інше як поезія,що витає в роботах на хвилях розжареної пригорщі снів. Поезія написана прозорим чутливим контуром, сповнює змістом кожен колір на її картинах. Дивишся і тебе огортає містичне почуття,відчуття казковості і романтичності. Здається ось-ось тобі відкриється якась таємниця. Тим і вражає,вражає заглибинно.
Євгенія є прикладом жагучого потягу до знань,інтересом до життя,прагненням рости духовно має чуйне серце з невичерпним оптимізмом і самовідданістю справи за яку береться.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=301345
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.12.2011
Скільки я повинна була чекати, щоб ти зрозумів ,що я сама ніжна?
Дні ,години які падали з годинника дуже болюче врізались в безсонні ночі:
я починала сумніватись – і даремно :пояснив Чому не відповідав і був поза зоною досяжності моїх флюїдів.
Я надула губки і задерла носик. Міцно Обійняв , вдихаючи запах волосся і , сказавши щоб не ображалась:»більше я не дам привід сумніватись в мені.!!!»
Сьогодні, коли апаратура На мить зависла, я почула відлуння твоїх слів сказаних приятелю - щось про мене. Чудові слова, як мед на смак! Далі «Квест..» і ти запросив на повільний танець.
Ти був у зеленій футболці і з зеленим уявленням про те яка я з тобою насправді.
Мені подобаються як блистять твої очі, і нехай це лише тому що слизова оболонка подразнюється , як одна з реакцій на випитий алкоголь (зовсім трішки) – мені подобається. Ти вже давно зрілий чоловік , а душа в тебе вісімнадцятирічного, мабуть тому мені з тобою вкрай комфортно. Але я все ще тебе не знаю…
Чоловік в тобі дуже ніжний, уважний і цілком і повністю МІЙ…. Дівча в мені дуже його бажає, але те й робить,що лише спокушає долю.
Дівча боїться стати Жінкою.
Нехай же Чоловік оберігає Дівча.
Сьогодні розповів світу свій вердикт і написав уявно зеленою фарбою на моїй сукні – « ти - моя кохана, я твій». Гарна стала сукня). Букви полетіли метеликами до низу животика. Сукні не стало…Ти прошепотів мені на вушко, що дуже ваблю .
Мій міокард зупинився…я завмерла…я проспала літаргічно рівно тисячу років, які все ж тривали лише хвилину….
і можливо кричала шепотом…і була розстелена постіль…і роздягнена моя душа …але все ж я була сонцем над небесною стерильною ватою.
Я на яву бачу те що комусь являється під кайфом…Я так пишу, малюю, я так живу..
Моє серце сказало :«аста ла віста, спокій» і забилось усіма стінками.
Як любощі можуть завдати болю?
Ти до мене прорвешся :Поцілунками ніжними,розстібнувши ґудзики,
язиком, як саком для метеликів. …
Відстань між нами зменшилась – ти ввірвався у мій часовий простір, у мою «зону комфорту». Що ж ти мені хочеш прохрипіти? …
Сьогодні ти вкрай мій. Сьогодні я вкрай твоя. І я - змія, а ти - чаша з зеленим вином. Я хочу тебе випити, а ти розбиваєшся:кришталевий.
Завтра я буду митцем: я тебе відтворю по спогадам, по шматочках – і всією душею відчую своє творіння.
Тепер я – молитва, яка вірить Всевишньому і б:ється серцем і розбиває коліна об підлогу, щоб ти жив вічно і помер ,лише якщо сконає душа. І Я молюсь щоб твоя душа не захворіла від буденності.
-Що ж це я? Що ж ти мені хочеш прохрипіти?
-Будь-ласка, я спробую нічого не зіпсувати…
- я вже загубилась!!! Так важко себе зрозуміти…
- Ти десь поруч,Он ти!Втечи від себе, якщо так хочеш…
- Певно,потім я Себе відшукаю з тобою?
- Я хочу бути поруч …боюсь тебе втратити… Ти безсила…Мені так здається,що ти в’янеш…Ти куди?
- Мені ..по…га…но.. … чому так боляче? Я знаю про свої 18….
- Що 18?
- 18 кроків до провалля…
- Чому моя любов для тебе провалля?...(((
-Я шукала Себе…але знайшла тебе…я не готова бути щасливою…Що з того ,що подарую тобі ніч п’ятниці …ранок суботи?…
- ти боїшся залишатися зі мною наодинці?...Втечи від мене якщо так!!!…(((
- тобі так легко перейти межу…
- нехай незаймане буде твоє рум’яне тіло… я не вправі порушувати його спокій… не хвилюйся…
Сором»язлива:
Ні,Я хочу віддатись тобі,
Хоругви скласти на постелі.
Останню мить віддати ,останню на Землі,
Чи знову першу з тобою,
Узрівши пломінь у воді.
Осяяна рум'яною посмішкою, вона сиділа сумирно-ти розплітав їй косу - на плечі Сором’язливої лягало золотаво-рудими стрічками довге волосся,стікало тобі між перстів. Малахітові жадібні погляди Чоловіка ніжно і безсоромно роздягали її душу ,лагідними вустами-жаринами торкався її невагомості,а вона ховала свій хиткий погляд в твоїх зорах. Чоловік в твоїй суті НЕ НАПОЛЯГАВ, він розумів її.
Але твоя юна діва танула на очах, Посміхнулась і дала слово повернутись…. вона надто невинна,чиста плоттю і душею стала такою таємничою,як ніколи звабливою і незвичний стогін виривався з її рожевих вуст.
Сором’язлива вирішила вручити нинішню барвінкову ніч Чоловіку ,віддати насолоду самозабуттям в пітьмі по-новому знайомої кімнати. Все єство її тремтіло,бажало відчути чогось нового осмисленого,натхненного. Ти не чекав,перестав чекати цієї миті…і щиро здивувався їй.
Вона віддала йому яскраві миті свого існування. В кімнаті вона вперше не боролась проти Чоловіка.
Від білого линуло червоне,від тиші благання і обіцянки вічності. Вічність стала феніксом.
Сором»язлива:
Ти злітав,злітав за осокори
О,як кружляло в голові і
Били дзьобом в серце журавлі,
І пили кров від змори.
Червона одіж на тобі, біль і печаль. Тиша. Повна тиша в душі. Ти покинув її. Були слова, багато слів про все і ні про що. А потім ти тужив через її хворобливий стан і вона в гарячці промовила:
... цей колір робить тебе агресивним... тінь окреслює твоє бажання – поразка в фіналі.але ти не засмучуйся... Завтра мене вже не буде... в твоєму серці... ти вивчиш безглузді теорії без жодного сенсу, без жодної зради і жалю.... ти вірний своїй безглуздості... але факт є фактом.
Тут Червона тиша в'їлась в повітря... Вибач...... цей колір робить тебе агресивним. І ти Від пристрасті слова забуваєш...я чую всілякі нісенітниці з твоїх уст ... хм..Вони здавались мені відповідями на глобальні питання....
Знаєш, хтось знімав на ксерокс усі мої ранки...
Усі мої ночі з тобою....розповів світу…боляче..плачу…
Пам’ятаєш,Я нафарбувала губи червоною помадою... ти зорі закрив повіками... .на підлозі мій одяг... мій рум"яний сором... ... знаєш, від цього так ....так хочеться бігти кудись!! пауза в байдужість.... голими руками впивається в шию...ІНТЕРМЕЗЗЗЗЗОО... вибач, я …я обіцяла що не тужитиму через тебе…солоні самі скрапують.
Не згадуй мене або згадуй.. у рік може двічі, по колу кружляй і малюй таємничі картини.. пиши вірші і спалюй їх...вони живі лише.... в моєму серці....
Не личить мовчати, чинити безглуздя...
не личить- вигадуй щось схоже...і може..
ти знайдеш в собі людину.
Запис в щоденнику :.....тебе нема і все затихло миттю.....час зупинився.....циферблат зруйнований........тебе нема й нічого не змінити.... сидітиму стримуватиму сльози....а вони здається солодкуваті..не б’юся головою в стіни.... просто одягаю зелені окуляри і йду вулицями міста.....зустрічаю твої друзів.....і я привітний.... нестерпно від самого себе.... вони ж помогли зруйнувати нас........я завтра тебе не побачу...а міг би..сидітиму дома...мовчатиму з стінами......хтось прийде пізніш...спитає як я.....а я посміхнусь....."у мене все прекрасно...".....двері закриваються.... посмішка стирається....... не надовго......пишу тобі.... але ж тебе для мене вже й нема.....Є вона..вона холодна..але я її хочу.
Запис в щоденнику
Залізний цвях у твоїм серці…
І Ти шукаєш ідеал, його знищивши…
Молочний шлях у ложці -
і Ти захлинешся мене випивши –
Я житиму ТОБОЮ.
Від тихого шумування крові,
Я так втомилась …від твоїх сумних дум!…
Навіщо ґвалтувати з любов’ю
одне одному розум…
знову пересолила обід -
знову здалось , що зникаю…
Він інший, вже ж тому, що він не ти…
Він кращий, все ж тому, що світи
Зумовились з під ніг піти…
Щоб МИ змогли ЇЇ знайти…
Не мовчи : «не моя»…
Коли В серці палає зоря…
Не кричи на людях ,що цюкає …
Залізний цвях у твоїх грудях…
Між мною і тобою… солоні зливи..
«Чому ти плачеш» в люстерці скаже….
Янголята співати не припинили…
Їм хто інший крила розв’яже.
Світло від фар. Гуркіт. Грім від гальм . Сором’язлива лежала посеред траси на холодному асфальті і плакала. На небі блукав ранковий вітер, і ніс їй до очей частинки зовнішнього світу, що змушувало плакати дужче і голосніше. Десь поруч зателефонував ледь живий мобільний. Це був ти. ледь живі лабети хотіли допомогти тілу встати,але зломилися від натиску болю. Сором’язлива подивилася в далечінь, туди куди Любов поїхала на асфальтоукладачі, і подумала що не такий вже холодний цей асфальт.
Раз - два - три - чотири -п ять. Вдих…
Раз - два - три - чотири -п ять. Вдих…
ТИ зняв окуляри і нахилився над тілом. Дівчина жадібно заковтувала небо ( воно таке солодке…коли живе). І вона знову жива, жива на мить в твоєму серці, тепла і твоя. Повернеться , повернеться, щоб мить вічністю була!
Лікар зняв халат і став знову тобою. Ти одягнув на її біле тіло свою сорочку і біля ліжка цілу ніч сивіло твоє бажання поцілувати її вуста, але ти беріг її сон. Коли ЇЇ тіло прийшло до тями і зрозуміло, що ти його хочеш, знову хочеш кохати, вона міцно тебе обійняла ..….і впала безсила
Сором’язлива в щоденнику:
Я так хочу жити,
коли ти мене вбиваєш….
Не сумуй, що сторінки гортаю…
десь там був ти…
Забуду про біль…
Спалю весь світ і попіл кину
Тобі під ноги…а сама доживу, не загину
Ти - мої зорі, крізь які я бачу світ…. мої легені ..моє повітря…мій розум …мої думки..…ти моє серце…моя любов..Нікуди мені не дітись… ніяк не зможу без тебе вижити я…Світило ,яке загоряється в тебе над головою…завжди Пояснює посутенілі закутки життєвих негараздів…І я дихаю твоїми поглядами,торкаюсь твоїх вуст…і відчуваю як швидко цокає в тобі моя половинка платонічного часоміра…
О, не ревнуй мене будь ласка, до минулості –я цілком і повністю тобі належу…Знаєш?Я хочу бути твоєю!...
Помовчи будь ласка зі мною… Попиймо каву…я зкурю твій мозок(на нікотин в мене моральна алергія)…я хочу щоб ти залишився зі мною…спіймав на моїм язиці свою ніч….Віддав мені мою….. жагу…
Ти моя відрада ти моя печаль..Наша зустріч була підказана долею..НІ,моє життя – не лише ти!але від тебе воно безпосередньо залежить …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=301342
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.12.2011