| Сторінки (2/118): | « | 1 2 | » |
а знаєш.. я вже не реву ночами, тільки так… час-від-часу, важкий стогін проривається крізь тишу… неприємний звук… нагадує крик пораненого звіра… одна секунда… лише одна секунда, яка пронизує барабанні перетинки наскрізь.. і тиша, знову тиша…звуки просто вмирають… вони розчиняються… зникають невідомо куди… а потім все як і раніше: пустий погляд і фальшива усмішка… така собі лялька…красива, але порожня…не вартує нічого… а деколи… деколи, знаєш… хочеться бігти… не обертаючись… бо мене душить, щось чи хтось, там… всередині… і просто здається, що мало місця і нікуди дітися…напевне, це воно і є…напевне, саме так і вмирає любов…або те, що залишилося від неї… і ось, в погоні від самої себе, як поранена вовчиця, з очима налитими кров*ю , я біжу… і намагаюся втекти…безрезультатно. вовчиця біжить на шаленій швидкості, без перешкод, пробігає кілометри… долає все на своєму шляху, але коли чує виття, знайоме до болю виття…очі знову стають блакитними, блакитними до неможливості…біле м*яке хутро ніжно виблискує у сріблястій грі місяця…вовчиця розвертається і ледь чутними кроками йде туди, звідки прийшла… повільно ступаючи, вона залишає на снігу відбитки… і знову опиняється там…там, звідки втікала, втікала, стираючи лапи в кров… знову зализує рани, і через деякий час все повторюється… і так вона бігає туди-сюди…метається із одного краю в інший…тільки от до того іншого краю, так і не добігає….не добігає якихось два кроки, бо боїться… боїться, що не чекають…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=289103
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.10.2011
Вона лежала у ліжку. Переверталася із одного боку на інший. То було холодно, то жарко. Не могла заснути. Дратувало усе: усе до найменших деталей, на душі був неспокій. Щось кликало її, щось немов із всієї сили гатило у двері, хоч навколо була тиша. Ба ні, це щось святіше за тишу: було чути, як легка пелюстка подиху лягала на холодні струни повітря. Надворі падав дощ . Довгі пальці спогадів тягнули назад, намагалися щось показати, змінити. Вони тримали і не хотіли відпускати . У голові один за одним швидко мінялися фрагменти пережитого дня, уся ця маячня... А невблаганний голос мучив холодною нерозбірливою монотонністю. Усе скидалося на божевілля. Вона не хотіла туди. Було лише одне бажання: заснути, провалитися у сон, відпочити...
Але хто дозволить? Мозок змішував усе: мрії, спогади, думки, реальність. І змушував знову і знову переглядати ті картини. Вона знала точно: старенькі двері, які ледь-ледь трималися на завісах уже давно зняті, а на їхньому місці зараз красуються нові, броньовані із червоного дерева, із сімома зв'язками ключів, котрі вона старанно зачиняла, особливо на ніч. На них не було ні дзвінка, ні вічка, крізь них неможливо було нічого почути, вони немов створювали вакуум, дбайливо охороняючи її від ТОГО світу.
Так тривало уже довгий час, але тільки не цього разу. Гупання стишилося, здавалося, що нарешті прийшов спокій. Все, що було чути -- це тихесеньке скавуління бездомного цуценяти, маленького, такого незахищеного і нікому непотрібного. В очах блиснули сльози: вона уявляла його, зовсім крихітного, чітко бачила, як він мокрий і голодний тремтить від холоду, а важкі краплі крижаного дощу жорстоко б'ють його малесеньке тільце. Із кожною секундою, із кожним вдихом, із кожним видихом скавчання ставало дедалі жалісливішим, воно пронизувало кожну клітиночку тіла, пробиралося холодом до кісток. Вона не витримала. Із такою легкістю злетіли усі сім замків, які були тісно замкнені уже довгий час. Важкі двері поволі відсунулися... ЙОГО ОЧІ. Великі, карі, повні смутку очі, так чимось схожі на людські, у них було стільки болю хоча ні, таких красивих очей вона ще не бачила. На порозі стояло Воно: таке малюсіньке і нещасне. Руки дбайливо підхопили мокрий, проте теплий клубочок і обережно занесли у квартиру, у ЇЇ СВІТ. Важкі двері знову зачинилися, а кожен із семи замків був добре замкнений на всі оберти.
Так у її житті з явилосЯ Воно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=286487
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 15.10.2011
Так само, як насилля породжує спротив, байдужість породжує зло. Чому ми не піклуємося про наших ближніх? Чому ми не можемо допомогти, коли нас просять? Чому ми відмовляємось? І які наші відмовки? Нема часу, дуже кваплюся, вибачте, нема коли... А насправді? Це просто БАЙДУЖІСТЬ. Навіщо я буду допомагати, якщо ніхто не бачить? Для чого подавати милостиню, якщо мені з цього нема ніякої вигоди? Якщо мені погано, то і нехай комусь погано буде. У глибині душі багато хто так і думає
Якщо ми ідемо по вулиці і бачимо чоловіка, який лежить на землі, перша думка, яка пролітає у нашій голові п'яний. Бачачи людину, яка просить милостиню, говоримо собі «а він прикидається», «сам винен». А як насправді? Ми навіть не намагаємося зрозуміти, не хочемо вникнути у суть проблеми, нам байдуже!!!
А можливо, людині потрібна допомога? Можливо, ще п'ять хвилин і вона помре, а саме зараз ми врятуємо чиєсь життя. Можливо, ця людина, ще має своє призначення у цьому світі, можливо, згодом ми їй подякуємо? Ми не замислюємося над цим, бо нам БАЙДУЖЕ. Чому саме Я маю допомагати? Нехай хтось інший.
Бачачи по телевізору заклики допомогти онкохворим, ми обов язково думаємо, що це шахраї вирішили здерти гроші із чесних працьовитих людей. А можливо, зараз помирає ні в чому не винна дитина, доля якої нещаслива, і нема кого звинувачувати, бо просто так є. Хвороба вибрала її і з цим нічого не зробиш.
Ніхто не замислюється над тим, що наша байдужість може поранити нас. Декілька днів тому, я дивилася фільм, у якому жінка просила хлопця допомогти, мовляв, на людину напали, потрібна допомога. Натомість, хлопець відповів: «Нуль три телефон безкоштовний», не знаючи, що там за будинком на сирій землі мучиться від болю і помирає його батько, якому він обіцяв завжди допомагати.
Як бачимо, доля часто повертається до нас спиною, так само, як ми відвертаємося від нужденних. Це закон бумеранга: зробиш зло комусь, воно обов'язково повернеться до тебе. Так само і з байдужістю. Ти ніколи не знаєш, що станеться у майбутньому. Зробиш добро комусь, воно тобі сторицею повернеться.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=286482
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 15.10.2011
Я люблю тебе, і не приховую цього! Ти те, за що я дякую Богу щодня, кожної миті. Я не буду говорити про те, що я не уявляю свого життя без тебе, не буду кричати про це на кожному кроці, я просто скажу тобі пошепки, тихесенько, на вушко… Просто ти той, з ким я забуваю про все, той, кому не потрібно докладати зусиль, щоб я усміхнулася, той хто розуміє завжди, той хто приймає мене такою, як я є. І я вдячна за це. Ти той, з ким я щаслива, ні не саме в цю мить, а взагалі, кожної секунди я щаслива, я та, хто має все, та хто не потребує нічого..абсолютно! І я дякую за це.
Він любить і довіряє. Він чесний і вірний. Він той, хто завжди буде поряд. Я знаю. Ні, він не пише під вікнами, що кохає, він говорить мені на вушко, легко покусуючи його, щоб чула лише я, а потім цілує… Він той, хто всередині мене, той, хто завжди поряд, я завжди його відчуваю. Він той, чиє серце я чую за кілометри, і це не пуста банальщина, це правда. Він той, чий голос змушує забути про все, той, з ким не страшно, той хто свариться, коли я легко одягнена, той, хто щовечора дзвонить і бажає солодких снів, той, хто через телефон співає колискові, коли я не можу заснути, той, хто верещить, як ненормальний, коли дізнається, що я ввечері йшла сама, а потім обнімає, так міцно-міцно, боїться втратити і знає, що нікому не віддасть. Він той, хто приходить і годує мене з ложечки, наче маленьку дитину, коли хворію. Він той, хто цілує попри: «будеш хворий». Лише: «до мене жодна зараза не чіпається» і його губи… Просто він той, про кого я думаю коли прокидаюся зранку, і той кого я завжди бачу перед сном. І я вдячна йому за це.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=286108
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 13.10.2011
Я люблю холодний білий сніг, просто люблю і сама не знаю чому. Люблю ступати по ньому і залишати відбитки своїх ніг. Вони такі ж м’які, шкода, що чорні, але по-своєму красиві. Я люблю іній на деревах… Крижаний… Холодний… Байдужий… але прекрасний. Люблю, коли сніг тихо опускається на вії… Люблю розглядати візерунки сніжинок. Люблю морозиво і гарячий шоколад… Люблю теплий жовтий пісок і прохолодну морську воду…Люблю перші промені сонечка навесні і ніжний цвіт дерев… Люблю опале осіннє листя, його теплий, терпкий аромат, що, часом, дере у горлі… Люблю посмішки друзів, пухкенькі ручки свого найменшого братика і сині очі моєї бабусі… Люблю гуляти вечірніми вулицями, коли стає прохолодно…Люблю запах троянд і простоту білих ромашок… Люблю кислі вишні… Люблю тишу і люблю сперечатися до хрипоти… Люблю сидіти біля вікна і дивитися на срібний відблиск снігу від ліхтарів, вдихаючи запах хвої і мандарин… Люблю сміятися з друзями і плакати насамоті… Люблю голосно слухати музику і повторювати, що мене ніхто не розуміє… Люблю тішитися, як маленьке дитя… Люблю теплий літній дощ і веселку… Люблю вогники на ялинці…Люблю ніжних білих ведмедів із величезним бантом на шиї… Люблю тих, хто змушує мене посміхатися і тих кому причиняю біль, хоч і ненавмисне… Люблю сині Карпати і крижану прохолоду гірських річок… Люблю різнокольорові надувні кульки і подарунки… Люблю дивитися на нічне небо і загадувати бажання, коли падає зірка… Люблю запах вулиць після дощу…Люблю фортепіано… Люблю мріяти і доводити своє… Люблю любити просто так, ні за що, як дитина… Люблю простоту і те, що люблю…Люблю теплоту сім’ї і неосяжність блакитних небес… Люблю коли вітер дме в обличчя і розвіває волосся… Люблю бути наївною… Люблю кольорові олівці і білий папір… Люблю прокидатися щасливою… Люблю ставити в кінці речення трик рапки…Люблю пити гарячий чай, закутавшись у теплу ковдру…Люблю квіти і молочний шоколад…Люблю музику, а особливо гітару…Люблю відчуття щастя і чистоту повітря… Люблю бути комусь потрібною і просто бути такою, якою я Є… Наперекір усім… Люблю.
P.S. ♥
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=285806
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.10.2011
Чому ми створюємо для себе ідолів, ідеалів? Невже так важко бути собою? Чому є потреба бути на когось схожим? Чому ми не розуміємо, що всі ми індивідуальності і інших таких нема? Чому ми так часто переступаємо через себе, зраджуємо своїм смакам, вподобанням, зариваємо свої таланти, мучимо себе, і лише заради того, щоб всім подобатися? Чому ми так часто слухаємо не себе, а когось? Чому не довіряємо собі і так себе не любимо? Чому для когось важливіша репутація аніж почуття? Чому ми так боїмося чимось вирізнятися? Чому стадний інстинкт керує всім і всіма? Ну не можна так!!! А якщо згадати, коли ми чогось не хочемо, що ми собі говоримо? Правильно: «Так роблять всі, а я буду білою вороною? Так треба! Я мушу!» Смішно… Нічого не нагадує? І знову кожне внутрішнє Я сказало: «ТАК!» І знову стадний інстинкт… це замкнене коло. Саме ці слова змушують нас робити не те, чого так хочемо ми, а те, що ніби потрібно… А чи потрібне воно нам насправді? Я думаю, це питання, на яке є одна відповідь.
Чому ми думаємо, що мода – це стадний інстинкт? Коли всі ходять в одному і тому ж. А найкумеднішим є те, що саме вони на шкільну форму кажуть:«Фу! Я не буду ходити як всі!» Смішно? Різниця лиш в тому чого саме стосується стадний інстинкт. Мудра Коко Шанель сказала: «Мода – це те, що вийшло з моди», і дійсно, вона казала правду.
Кожен створює собі ідола, кумира, і думає, що це дуже добре.А насправді? Мільйони дівчат женуться за модельною зовнішністю, дивлячись на Вікторію Бекхем чи інших моделей, і в результаті страждають на анорексію, а то і вмирають від неї . А фанати Майкла Джексона? Дізнавшись про його смерть,мільйон з них подумав про суїцид, а інші не змогли пережити такої втрати. І ви далі думаєте, що кумири це дуже добре? Це просто страшно… Так, звісно, я сперечатись не буду, коли подобається зачіска чи якась риса характеру, то це ще більш-менш нормально, але створювати фан-клуби імені Борі Апрєля, малювати волосся в той самий колір, робити таку ж зачіску, ходити і кричати: «Боря, я хочу від тебе дитину!» це вже, здається, хвороба, причому з особливим загостренням.
Чому нас більше хвилює, що подумають про нас, як будуть дивитися? В цій гонитві за «правильністю» найгіршим є те, що ми втрачаємо себе...Багато хто просто хоче жити чужим життям, а то і живе ним. Прагнення всім подобатися ламає нас, а ламає через те, що кожен б’ється об ту ж саму стіну, нерозуміючи, що подобатися всім неможливо, всім не вгодиш. І для чого? Чому ми не сприймаємо себе такими як ми є і не даємо іншим пізнати нас справжніх? Чому ми ховаємося за маскою, причому завжди за одною, хто яку обере: постійна радість,злість, «мені на все байдуже», жорстокість, стерва, блондинка, заучка, комік,трагік, безпорадність… Варіантів є багато, прошу, вибирай будь-який, і це ще некінець списку. А невже за тою маскою ми можемо роздивитися справжню людину?
Небагатьом вдається встояти проти течії стадного інстинкту. Але такі зустрічаються, шкода лише, що так рідко, але вони є. Бувають і такі, що відкривають своє справжнє обличчя лише дуже близьким людям і тільки їм. Саме вони і є справжніми індивідуальностями…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=285799
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.10.2011
Холод... Сирість... Погляди... такі чужі погляди... Стільки байдужості... Просто їм все одно... Кожен другий з телефоном у руках... Перехожі просто йшли... Кожен вдивлявся в мої очі і намагався там щось роздивитися... Але що?.. Що вони там хотіли побачити? Мій біль і смуток? Те відчуття, яке розривало мене на шматки? Чи, може, вони хотіли розгледіти там усвідомлення того, що все вже не буде так, як раніше? Чому?.. Ну ЧОМУ так??! Це ж несправедливо!.. Чому одна мить може забрати все таке дороге для тебе?.. Здавалося, що всі дивилися тільки на мене і всі були такими чужими і холодними, що аж мороз йшов по тілу... Так хотілося заховатися від чужих очей... закричати... вибухнути сльозами, але знаю.. знаю, що не можна... потрібно бути сильною.. І ось воно, те страшне слово, яке так мучить мене... ПАРАЛІЧ... Я не можу усвідомити, ні, я просто відмовляюся вірити у те, що більше ніколи не побачу, як мій дідусь ходить... ніколи не почую його голосу... не зможу поговорити з ним... навіть не зможу прийти і сказати: «Привіт! Як справи?»... Хоча ні, зможу... та відповідь, на жаль, не почую...
Але потрібно вірити, вірити у краще, у те, що все буде гаразд, усе буде, як і раніше. Так буде, я знаю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=285694
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 11.10.2011
«Все буде добре» ,промовила я з усмішкою на обличчі, хоча в душі сама не вірила своїм словам. В очах з явилися сльози
Поїхали. Сонце зайшло за хмари, хоча, ще дві хвилини тому небо було ясним, без жодної хмаринки, красива музика, яка лунала з магнітофона, раптом здалася страшною, повіяв вітер, траса... швидкість сто кілометрів на годину... ми наче летіли... стало моторошно і лячно «Якось страшно », слова немов самі зірвалися з вуст... «Чого ти боїшся?», розсміялися батьки. «Не знаю », на обличчі з'явилася вдавана усмішка, на яку ніхто не звернув уваги. Ми під'їжджали все ближче... колона машин на трасі?.. дивно... Швидкість зменшувалась... «Невже дороги ремонтують?», усміхнулась мама, «Ні, там... там щось страшне... щось сталося...», у татовому голосі повіяло страхом і чимось... чимось холодним... По шкірі побігли мурашки. Машини рушили по зустрічній смузі... ми поїхали за ними, вертатися не було як: дорога одна. АВАРІЯ... страшна аварія... речі розкидані по асфальті... дим... розірваний мотор посеред дороги... кров... мертва людина... машина вибухнула... водій згорів... згорів, коли був ще живим...у полум'ї... В душі стало пусто, говорити не хотілося, мову наче відняло... В голові одне за одним виникали питання і моторошні думки, які ятрили душу: «А що, коли в нього залишилися діти, дружина, батьки, друзі, рідні, які навіть не підозрюють що сталося. Можливо для них він був життям і що тепер?.. А що, коли зараз хтось чекає на нього, готується до приїзду, думає, що нарешті побачить, бо дуже скучив... і... і як вони житимуть далі?.. А раптом, у того чоловіка не було рідних, близьких, і його смерть не стривожить нікого, ніхто не заплаче за ним... Страшно...»
Тільки проїхавши місце біди, я відчула, як припікає сонце. За вікном було весело: блакитне небо, по якому пливли легкі білі хмаринки, було надзвичайно красивим і по-дитячому безтурботним, сонце розливало своє золотаве сяйво на зелені жита, у повітрі пахло свободою... Але це не тішило... в душі залишився гіркий осад, який отруював все: і чудовий настрій, і веселу атмосферу в салоні... Я довго думала, говорити чи ні, а потім, порушивши тишу, промовила: «Я ж казала, що страшно...». Всі і далі мовчали, тільки сестра, у якої очі були повні страху і смутку, сказала: «Ну ти екстрасенс якийсь...». Я промовчала, закрила очі і намагалася заснути, в голові все одно крутилася картинка про ту аварію, перед очима стояло побачене, але час і втома подолали усе і я повільно провалилася у сон...
Не знаю, було це випадковістю чи ще чимось, але однозначно, тоді мені стало страшно, хоч і ніхто не повірив...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=285692
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 11.10.2011
Чому деколи так тяжко? Якось все тисне на тебе. Шукаєш виходу, шукаєш, а знайти не можеш. Не розумієш, що коїться. Тяжко зібратися, не знаєш, що робити, в голові повна каша, настільки все дивне, дике. Почуваєшся повністю розбитим, не знаєш, за що братися. Просто не можеш зрозуміти себе, пояснити чого хочеш, але поступово знаходиш відповіді на свої запитання, розумієш, як вирішити ту чи іншу проблему. І стає легше. Але тяжко зрозуміти, чому люди від тебе закриваються, уникають твого спілкування чи тобі просто здається? Настільки перевернутий стан. Просто хочеться вибухнути сльозами, але розумієш, що так не можна. Бракує спілкування. НЕ ЗНАЄШ ЧОГО БРАКУЄ!!! Все гнітить тебе. Не вистачає повітря. Але боротися із цим можна!!! Просто відкрий вікно і вдихни на повні груди. І все зміниться. Не став у житті крапки, просто постав її там де пропустив. Усміхнись сонечку і воно усміхнеться у відповідь тобі, проведе по обличчю ніжними теплими промінцями, і стане так легко і прекрасно, що ти усміхнешся. УСМІХНИСЬ!!! Так, просто усміхнись на зустріч щастю. Помилуйся чарівним заходом сонця, вбери у себе все те тепло, яке воно залишає, коли йде. Відпусти усі думки в політ, забудь про проблеми, розсмійся їм в обличчя. Згадай найприємніші моменти життя, і відчуття щастя не покидатиме тебе. Включи улюблену музику. Хочеться танцювати? ТАНЦЮЙ!!! Зроби декілька фотографій. І СМІЙСЯ, СМІЙСЯ, СМІЙСЯ. Відчуваєш полегшення??? Лови момент і не відпускай=). Розпусти волосся і віддай, нехай вітер грається ним. Зрозумій ти такий єдиний, ти така одна, особлива,неповторна., єдина в світі. Усміхнись, і нехай усмішка не сходить із твого обличчя=). Не згадуй про погане! Не шукай щастя, воно знайде тебе само!!! Посмійся від душі і не переживай! Розвивай свій талант! Життя ОДНЕ і нема часу засмучуватись, потрібно стільки всього встигнути, стільки всього зробити!!! Не заривай свій талант, не заривайся у смітті сірого буденного життя, живи кожним днем, живи так, як ти ХОЧЕШ, а не як мусиш. Тішся, тішся кожному дню, тішся, як дитина, але не опускай голову вниз, і не дозволяй іншим так поводитись із собою!!!Ти не клон і не копія, життя ТВОЄ! Любиш співати,але соромишся? СПІВАЙ!!! Зайва вага, а танці твоє життя??? ТАНЦЮЙ!!! ЗАБУДЬ ПРО ВСЕ І ВСЯ. Не став себе в рамки, світ кольоровий, а життя має бути яскравим і контрастним!!!=)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=285463
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 10.10.2011
Дуже часто ми робимо необмірковані вчинки, говоримо слова, яких би нізащо не сказали. А чому? Цього ніхто не може пояснити. Деколи, перебуваючи у дивному психологічному стані ми не можемо знайти цьому ніякого логічного пояснення . Інколи, звикнувши до чогось, нам важко відпустити це, важко звикнути до змін. Нам робиться боляче від речей, відношення до яких ми абсолютно не маємо. Пояснити і зрозуміти свою поведінку дуже складно, просто не реально, все , як у тумані, а потім усвідомивши всі свої вчинки і вислови, ми дивуємося собі. Все це здається маревом не зовсім здорової людини, але це емоції, надзвичайно складні і небезпечні, це те, що тяжко зрозуміти і пояснити. Це те, що приносить нам радість і біль; сльози і розчарування, це те, що підносить нас від щастя до самих хмар, і те, що може зламати нам життя, може знищити кохання і багаторічну міцну дружбу. Якщо почати розбиратися у них, то можна просто зійти з розуму, можна просто втратити здоровий глузд. Розібратися в собі буває дуже складно, а коли втікати від цих складнощів, вони все одно тебе наздоженуть, але буде пізно. Це буде просто вибух, сила якого надзвичайно могутня, і ми втрачаємо коханих, друзів, рідних, близьких і дорогих нам людей.
Контролювати емоції ще складніше, ніж тримати їх у собі, і хоча наслідки від навмання сказаних нами слів менш фатальні, ніж емоційний вибух, але від них теж страждають небайдужі нам люди. Втрачаючи близьких ми частково втрачаємо і себе, некеровані емоції рушать нас і все, чого ми добивалися, все, до чого прагнули
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=285462
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 10.10.2011
Люблю тебе, і тихо плачуть небеса,
І жевріють в траві, упавши, зорі,
Ще доживають мить останнього життя,
Утоплені холодним попелом у горі…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=285156
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.10.2011
хочеш знати правду? я сиділа на ліжку і просто дивилася в одну точку. я не знала: кричати мені, битися в істериці, заходитися сміхом, плакати… просто сиділа… сказати чи було боляче? не знаю… скоріш за все, ні… просто щось, там, всередині їло мене… пережовувало кожну клітинку… єдине, чого я хотіла, це пояснень…
хочеш знати, що я відчула? хочеш це зрозуміти?! тоді підійди до дитини, рочків трьох… підійди і дай їй те, чого вона дуже хоче, те, про що мріє усе своє коротке життя, те, що вона просить кожен раз, коли падає зірка з неба, те, про що вона кожен раз думає, загадуючи бажання…омріяну іграшку… дай їй… подивися на її реакцію, подивися яка вона щаслива… а тепер ЗАБЕРИ!!! забери те, що дав, забери тихо, серед ночі, коли вона буде спати, коли вона обійматиме цю іграшку з усмішкою на обличчі… просто забери, не залишаючи нічого натомість… дивися…дивися, як крізь сон вона шукає її…дивися, як їй стало холодно, бо того, кого вона обіймала вже нема… ранок… вона прокинулась і перевертаючи усю кімнату шукає, шукає куди подівся улюблений ведмедик (нехай так)… а тепер підійди, бачиш? бачиш, як вона біжить назустріч, у надії, що іграшка в тебе? в надії, що вона зараз знову обійматиме свого ведмедика… заглянь у великі блакитні очі, повні запитань, і промов: «ЦЕ Я ЗАБРАВ І ВІДДАВ ІНШІЙ ДІВЧИНЦІ»…а тепер мовчи…мовчи і дивися… ДИВИСЯ!!!! ти хочеш розвернутися і піти, щоб не бачити… але ти ДИВИСЯ!!!! МОВЧКИ ДИВИСЯ!!!! ти кинешся заспокоювати, обіцятимеш, що принесеш їй нову, таку саму, ні, ще кращу іграшку… але не потрібно… вона не слухає… вона ненавидить тебе!!! ненавидить усім своїм маленьким дитячим
серденьком і заливається слізьми…що буде далі ти не знаєш, бо просто розвертаєшся і йдеш.. ідеш геть…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=285153
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 09.10.2011
Уяви, що зникло повітря,
Уяви, як ковтаєш вогонь.
Уяви, як стріли гостре вістря
Торкнулося ліній твоїх долонь.
Уяви, як по венах – холод,
А за вікном літо і спека.
Уяви як серце б'є током,
Коли бачу тебе здалека.
Уяви, як збираєш мрії -
Шматки розбитого неба.
Уяви, що тепер вільний,
Та волі тепер вже не треба…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=284972
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.10.2011
Моє небо засипане пилом,
Зачинились навік небеса,
Так хотіла до них полетіти,
Так хотілось вірити в чудеса.
Так мріялось про сонце зимою
І про ніжний стукіт коліс,
Але знову думкам стало холодно,
Теплий вітер кудись їх відніс.
Я поринаю у літнє марево,
Наздоганяючи поїзди мрій,
Туди де все здається казкою,
Де не потрібен вагон зайвих слів.
Прошу, відівчи мене мріяти,
Змусь жити звичайним життям.
Вбий в мені ехо, що лунає надіями,
Що лунає твоїм ім’ям...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=284893
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.10.2011
Давай спробуємо на мить від світу відірватися.
Вийде то вийде, ні, то ні…
Дозволимо тому що має статися,
Нехай буде все так як і в сні.
Давай спробуємо, щастя за руки піймаємо.
Станем щасливими ти і я.
Можливо, вдасться і покохаємо.
В серцях лунає єдина мелодія..
Затулимо очі так ніжно долонями,
Не бачачи світу, мене поведеш,
Підемо по краю…понад безоднями,
Я йтиму з тобою, куди заведеш.
Піднімемось в небо і там поміж хмарами,
Ти подаруєш мені те одне,
Те, що людством спокон віків було названо чарами,
Що буде завжди і не мине.
Давай таки щастя за руки піймаємо
Та відірвемося від землі.
Давай доведемо, що все ще кохаємо
І будемо разом не тільки у сні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=284892
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.10.2011
Здавалося усе так просто,
Так просто взяти і піти,
Але заплуталися спогади в волоссі.
І знову постаті із темноти.
Пуста кімната, сміх, вино, і сльози,
Бездумні і холодні візерунки на вікні,
А у думках все теплі літні грози,
Такі мрійливі, чисті і п’янкі.
Щось не пускало, щось тримало десь там, в серці
Чекало на німу поезію душі,
Чекало, що вона таки озветься
Та грали в голові лиш спогади гіркі.
І падали бокали, і вино лилося
І візерунки за вікном щезали,
Здавалося, що те, що відбулося
Вже змилося весняними дощами.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=284644
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.10.2011
Безжальні клавіші фортепіано
Так ніжно і дбайливо мрію хоронили,
Холодними страшними молитвами
Вони клали її до темної могили…
І заливались небеса сльозами,
Їм було справді шкода мрії.
І шелестіло листя під дощами
У такт з мелодією безнадії.
А укривали мрію пелюстками
М’якою ніжністю трояндок білих,
І грози рясними дощами,
Будили її так невміло.
А колихали мрію теплими вітрами,
Вітрами таємничої стихії.
Криштальні струни відіграли
Останній і холодний реквієм по мрії…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=284339
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.10.2011
Для тих, кого люблю і хто зрозуміє...
Мільйони людей, мільйони душ, мільйони сердець, мільйони історій… В кожного своє… Але для кого це ще так само важливо, як для тебе? Нікому не цікаво… Всі живуть лише своїм, думають лише про своє…Для кожного своє – найстрашніше. І ти робиш так само, як і всі: чіпаєш на обличчя гримасу і йдеш по життю, комусь показуєш одне «лице», комусь інше… І тільки тоді, коли приходиш додому, вмикаєш музику, знімаєш маску, стаєш самим собою, таким, яким дійсно є… І тоді, у темряві, в тиші… ти САМОГУБЕЦЬ… Ні, не ріжеш вени і не стрибаєш з десятого поверху, а просто згадуєш все, ділиш на «до» і «після»… Копаєш у своїй душі до самого дна… А дна нема… Ти згадуєш кожну мить, кожне слово, кожен погляд, кожен жест… Ділиш свою душу, рвеш її, стираєш в порох… А вона хоче жити… Вона складається назад, шукає кожен клаптик, який ти намагався викинути..і живе… живе пошарпана…зшита…Робиш собі боляче, бо, здається, що так легше…Ти топиш біль в алкоголі і намагаєшся залишити його десь там, у диму,щойно викурених сигарет, у надії на те, що нарешті буде все одно, ні, не «добре», а просто «все одно», ти сподіваєшся тепер тільки на це… Не хочеться слухати ні порад, ні нотацій, а хочеться тиші і самотності… І навколо тебе спокій, вакуум, а всередині ти сходиш з розуму… З кожною секундою здається, що вже все, кінець, це остання мить, останній вдих… Але тут з’являється ще одна секунда, за нею інша, ще одна, ще і ще… ти видихаєш, і розумієш, що нічого не закінчилося. Це лише початок… А мозок знущається з тебе і спеціально показує тобі все, що ховає, те, що найстрашніше, те чого боїшся найбільше, змушує пережити ще, ще, і ще раз…Хочеться закрити очі і заснути, а так ще гірше…Вмикаєш музику на максимум і заглушуєш голоси у своїй голові… допомагає…не чути всього зайвого…проривається лише те, що найбільше завдає болю… Нема сили жити далі…Таке враження, що впав з двадцять першого поверху, і замість того,щоб нарешті заспокоїтися вижив…Ти засинаєш… Спати неможливо, але хоча б якось… Прокидаєшся зранку… Встаєш… Одягаєш «обличчя»… Йдеш на тортури… Існуєш цілий день і не хочеш, щоб наставала ніч… А вона приходить… І все починається заново…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=284338
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.10.2011