| Сторінки (1/2): | « | 1 | » |
Як жити? Що робити? І час від часу «хто винен?». Традиційні запитання…
Жити – ніби кожний день останній. Робити – причому не надто важливо, що саме, – так, щоб вогник в очах горів, щоб конкретні результати роботи було видно. Винні – передовсім ми самі, що не догледіли, не доробили, не прожили так, як треба. Традиційні відповіді…
А все насправді не так.
Байдужість. Примітивна і тупа людська байдужість.
«За кого будеш голосувати?» – «Та мені все одно»…
«А ви знаєте, що нам нардеп обіцяв газ, а його немає й досі?» – «Ну, та хай собі обіцяє, мені що до цього»…
«Шановні, не паліть листя, у димі багато канцерогенних речовин» – «Та нехай, від одного разу нічого не буде»…
Бажання щось зробити, змінити, чогось досягти часто наштовхується на оцю стіну – і розбивається на дрібні шматочки. Ти намагаєшся не сидіти на місці, ворушитися – і помічаєш, що на тебе дивляться, як на ідіота. Чого ти, мовляв, рипаєшся, сиди, падло, в болоті, в якому ми всі сидимо…
(Продовжити)
Молоді енергійні люди створюють рок-групу, їм виділяють кімнату, де після доброї зливи калюжі на підлозі, – і про них забувають… Подумаєш, грають вони там щось, бринькають по струнах…
Випав сніг, на центральній вулиці замети – снігоочисної техніки не видно… Пробирайтеся, люди добрі, через замети. А нам байдуже, ми й пробираємось…
Вимкнулося світло, потім ввімкнулося, потім знову вимкнулося… «Що це там у вас робиться, коли все налагодиться?» – питаю у диспетчера РЕМу. «Ну, якщо встигнемо, то сьогодні зробимо», – відповідає. «Але ж працювати треба, а мені страшно комп’ютер вмикати – ще згорить, не дай бог…» – «То не включай!»… Отак. «Не включай». Ти ба, який працьовитий…
Вчишся на п’ятірки? То на тобі медаль і шуруй у самостійне життя! І готуй гроші на вступ до вузу… Де взяти? А мені байдуже, каже держава.
То ти не хочеш платити дві гривні, бо говориш, що у нас безплатна медицина? Ну то йди собі, лікуйся десь безплатно… Грошей нема? А нам байдуже…
Будинок кооперативний репнув від гори до низу? Ну, то не наші проблеми, у нас усе ціле, ніяких тріщин. Ми от краще зараз комісію якусь організуємо, паперів купу понаписуємо – любимо ми це діло, папери писати…
Чоловік упав і лежить у снігу? Напився!
Помер хтось у тридцять років? Згорів від горілки!
Коля (Петя, Вася) наркоманом став? Туди йому й дорога…
А чоловік, який у снігу, – справді перебрав, і через чужу байдужість він просто замерзне.
Тридцятирічний покійник – а чого він згорів? Бо не розуміли його, бо свого часу не підтримали його починань..
І наркоманами просто так не стають. Від байдужості. Від зневіри. Від нашого з вами «пофігізму».
Не все так погано? А ви озирніться… Бачите – он двоє песиголовців до дівчини чіпляються? Підійдете? Чи байдуже?
А он там, трохи далі, – дванадцятирічний хлопчик цигарку смалить і запиває те «добро» пивом. Скажете щось? А навіщо, у нього ж батьки є…
Ех ти, народе наш інертний… Давили тебе, давили, а ти тільки нижче голову схиляв… Ставили на коліна, а ти все турбувався, щоб штани у пилюку не вимазати… Голосували за тебе, а ти терпів мовчки… Покричав на Майдані, склав руки і чекаєш, доки Ющенко приїде у твоє місто, село, район і притягне за собою газ, розчистить від снігу вулиці, організує швиденько пару підприємств, щоб тобі робота була, дороги відремонтує, у хаті тобі натопить, продуктів дешевих привезе… А не приїде – обдурив, значить…
Ну, і до чого так доживемося? Чи буде тоді сенс запитувати, хто винен? Хто ж, крім нас самих?..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=267718
рубрика: Інше, Філософська лірика
дата поступления 29.06.2011
Знаю, що в оригіналі ця фраза звучить по-іншому. Але будь-яке твердження є правдивим у дві сторони. Якщо можна “викувати” щастя, то і нещастя теж дуже легко.
Я розумію, що ви зараз подумали. Сама фраза звучить досить-таки абсурдно. І дійсно, хто ж сам свідомо(!) зробить собі гірше? Хіба що неадекватна людина. Але не все так просто і примітивно. Дуже часто люди роблять вчинки, не замислюючись, що за все в житті є розплата. І за добре, і за погане. Примітивне “правило бумеранга”, про яке всі чули, але чомусь мало хто вірить.
А ще не всі знають (чи хочуть знати – неважливо), що “бумеранг” досить непередбачуваний – ніколи не знаєш, коли прилетить і стукне по голові . Але то я щось відволікаюсь.
(Продовжити)
Думаю кожен бодай раз в житті чув від знайомих фразу “ну чому мені так не щастить?!”. А може й сам казав. Ще одна досить поширена фраза “ну що я такого зробив, за що мені це?”. Вона напевно звучатиме більш правильно за своєю суттю. А може таки зробили? Просто так давно, що вже й забутись встигло. Або цей вчинок для вас не мав якогось особливого значення – “зробив бо зробив”, а для когось був дуже важливий. Або навпаки, не зробили того, що мали б зробити і це відбилось на іншій людині. Я зараз не кажу, що все, що в житті трапляється поганого – плата за “минулі гріхи”. Деколи так просто карта лягає. Але якщо гріхи є (я зараз не маю на увазі сім смертних гріхів чи порушення заповідей), то “минулими” вони можуть стати тільки тоді, коли за них прийде розплата.
Хм, взагалі досить таке негарне слово – “розплата”. Є в ньому щось таке … загадкове.
Просто світ перебуває у відносній рівновазі – ну наскільки це взагалі можливо. І роблячи якийсь гм… негарний вчинок, ви порушуєте рівновагу світу – через порушення констант. Ламаючи чиєсь життя чи кардинально змінюючи його і не питаючи при цьому згоди у власника життя, ви вибиваєте з колії не тільки людину, якої це стосується, а й людей, які з нею перебувають у безпосередній взаємодії, тим самим змінюючи і їх ритм і плин життя. А це відображається на загальній рівновазі світу. За це вам ставиться рахунок, деколи навіть з відтермінуванням. Але сплатити його все-одно треба, бо пеня то росте. (Уф, ото мене понесло. Але, думаю, що думку ви вловили.) Я спеціально не називаю отой рахунок Божою карою (щоб в мене зараз не полетіло щось важке з криком “послідовник Драконича” ), чи ще якось. Називати можна як завгодно – фатумом, долею, карою – суть від цього не зміниться. Є щось, вище за наш рівень сприйняття і є якась певна рівновага (справедливість, якщо хочете) і вона завжди мусить бути на відмітці “нуль”.
Окрім незрозумілого і того, що не піддається логіці, є ще один фактор – антропогенний або людський. Мало вже зараз залишилось людей, які з радістю підставляють другу щоку. Більше тих, хто бере палку і дає здачу. Чому палку, якщо били рукою? А щоб знав і надалі неповадно було.
Помста. Давайте називати речі своїми іменами. Я зараз не буду розписувати наскільки це добре чи погано, правильно чи ні, кожен сам вибирає, як йому відстоювати себе. І я дуже сумніваюсь, що якщо я напишу, що того робити не треба, бо утвориться замкнуте коло, то хтось змінить свою думку чи наміри. Так само як ніхто не признається, що він колись мстив чи принаймні мав таке бажання. Хоча мав, напевно, кожен другий . Просто не кожен (повторююсь) має сміливість навіть для себе назвати речі, так як вони називаються. Дивні люди. Мені деколи здається, що багато хто живе як в анекдоті “якщо я буду їсти смажене м’ясо, але казати, що це парені овочі, то й організм так подумає і я не поправлюсь”. Від того як ти називаєш свої вчинки їх суть не міняється. Назви підлість боротьбою за власне щастя, але підлістю вона від того бути не перестане. Назви свідому брехню співчуттям, вона від того не стане правдою.
От так своїми вчинками ми повільно, але впевнено куєм своє майбутнє нещастя. А коли кований виріб вважається готовим? правильно, коли він вже охолов. А потім? ПРОДАНО!!!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=267717
рубрика: Інше, Філософська лірика
дата поступления 29.06.2011