| Сторінки (1/4): | « | 1 | » |
Сторінками забутого роману
Пройшла холодна паморозь віків,
Злегка струснула із вершини снігу,
Злякавшися залишених слідів.
Та не змогла сховати свою мрію,
Її митець знайшов у тих рядках,
Які злякали замертвілу тишу,
Відчувся крик у трепетних грудях.
Постала нова ера у романі, –
Вернулась актуальність для читця.
Старе преображається щоразу,
Зодягши світлі ризи почуття.
Лиш нерозгаданим лишився майстер,
Його відбиток береже читець.
Відшукуючи» пам′ятки ломайстер»
Підводить неправдивості кінець.
28.09.10.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=244543
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.03.2011
Тіло налилося гарячим оловом, який змушував уклонитися землі. А в середині щось жерло, наче з жаху стугоніло серце, яке боялося гострого ножа. Тах – тах – бом…Тах – тах – бом… стукаючи залізними руками, обзивався старезний, привезений із Швейцарії годинник.
– куди доню йдеш?
– спіть, вам здалося…
– котра година?
В іноземного гостя руки стояли нарізно: зі сходу коротка права рука тримала трійку, а ліва, від самого народження довша ловила західну дев’ятку…
Ранок. Легка мряка ховала за кулісами вбивство молодого хлопця, який помирав зі словами на вустах: «Більше не люблю!»…
– доню, ти чорний камінь!
– я знаю, але він отримав по заслузі.
Гаряче олово захололо під сирою землею. Вона їй таки поклонилася…
22.02.11.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=244541
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.03.2011
-Він. Чого мене ти не схотіла покохати? Навіщо тайно вриваєшся у мої сни, коли неприкаяна душа хоч на мить знайшла спокій? Любове, інший цілує твої пурпурові губи, а я п’ю залишені тобою терпкі настоянки зі сліз.
-Вона. Почуло зраненеє серце, що ти чужий, і любить тебе інша, яка від мрій і сподівання затиха. Я чую, як летить до тебе хвиля її обірваної пісні, а ти не хочеш взяти того дару.
-Він. Зірвав тобі вишневого, припиленого квіту. Прошу, пробач, що не доніс його. В моїх руках згорів, неначе сірничок, що ніби чиркнув об коробку, мить – і вже нема.
-Вона. Ти дивний став, немов із роду вовків, мені хоч болю, прошу, не завдавай.
-Він. Скажи, солодші його губи, тече з них ядовий медок? А як троянди, запашніш від груші – поколюють від яблуні гілок?
-Вона. Навік мене уславили твої поезії, та я не хочу задирати носа. Пробач, але література – не життя, немає в ній того, що бачать очі. Багато слів ухом не візьмеш, бо голова розколеться навпіл.
-Він. Подарувала йому вишиту сорочку, по ній узорчасті хрести переплила піснями. Навіщо ти запустила синій колір? Яка на ній криниця, чого схилилася тополя?
-Вона. Тебе кохає моя подруга, яка бувало не вчинила злого.
Як там наші вишні, ростуть?
-Він. Я їх зрубав. Нащо давати плід гіркої долі, коли любов померла в ній давно.
-Вона. Пробач! Якби ти знав…
-Він. Я й так все знаю: серце не хоче до чужої душі.
Парникові квіти швидше куплять ніж садову гілку, – але вона щасливіша, – після бджіл завжди залишить плід. Хоч би твій єдиний «цвіт» був бджолою, а не зажерливим трутнем.
Може хтось купе ваше насіння, бо страшно буде жити, коли воно ростиме тільки в парнику, – бачитиме світ крізь скельце.
22.12.10.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=236506
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.01.2011
Присвячую моїй бабусі Гузенко С.І.
Ми з нетерпінням прагнемо весни,
Про неї мрієм трепетно з дитинства,
Малюємо на склі рожеві сни
І юність підганяємо навмисне.
Вона летить – стрімка і гомінка –
Їй ніколи спинитись й на хвилинку.
І дівчинка, вродлива і струнка,
Так хоче стати схожою на жінку.
І ставши нею в літо чарівне,
Коханням зорепадовим упившись,
Вона відчула як усе цвіте,
Цвіте у ній, у ній – святій і грішній.
Вона перемогла і біль, і страх,
І їй співають гімн пташки і квіти.
Як солодко спить в жінки на руках
Одне із сонечок, що звуться просто діти.
Дивись, синів-дочок у вирій провела
І літа свого справила обжинки,
На осінь ненароком набрела,
А та вплела у коси їй сніжинки.
Яка чудова золота пора!
Від усмішок онуків вся аж сяє,
Ще не турбує жінку сивина,
Ще сум у жінці лише визріває.
Й тоді, як розгуляється зима,
І час на роздуми є довгими ночами,
Коло вогню родинного вона
У мудрості своїй проста і величава.
Цю мудрість лиш в собі не зберегла –
Потроху в молодих дітей переливала.
Дай, Боже, їй ще трішечки тепла,
Щоби душа її не стигла, а співала.
03.03.07.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=236505
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.01.2011