| Сторінки (1/28): | « | 1 | » |
Уяви, як холодне тонке лезо розрізає твою плоть. А тепер відчуй, як метал знову крає свіжу криваву рану… І такі відчуття вкривають усе твоє тіло: руки і ноги, коліна та лікті, – уся шкіра нагадує червону дошку для гри в шахи. Тебе шматують, живою багряною рікою сочиться з тебе життя. Тільки уяви. Вистачить одного відчуття.
Під грудьми злегка свербить, ніби від дотику шерстяного светра. Млість прокочується тілом, лоскоче й смакує терпкими вишнями. Крізь ребра пробиваються тонкі гілки з наповненими живими бруньками. Дикими стеблами проростає душа до світла.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523237
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 13.09.2014
Хтось із великих сказав, що книги не вміють мовчати. І був правий. Бо «німа» книга не тільки не збагачує читача, а й обкрадає його. Спраглі слів ми зазираємо в чорно-білі сторінки в надії знайти відлуння своїх думок та переживань. І слова говорять з нами, нашіптують мелодії давно забутих пісень, полонять ароматом східних прянощів, заколисують танцем тіней від гуцульської ватри. Комусь рядки навіюють образи кораблів з високими щоглами на хвилях розбурханого моря, а хто відчуває на собі сухий дотик пустельного вітру, для іншого книга має вогкий запах північного моху або ж спраглий присмак тропічного дощу на губах. Беручи фоліант до рук, читач стає мандрівником, дослідником можливостей своєї уяви. І, вирушаючи у подорож, він може бути певен, що книга стане надійним провідником, особистим зоряним атласом.
Кожен з нас починає свій шлях ще у дитинстві, але хтось, не втрачаючи запалу, першопрохідцем крокує до гірських вершин, а дехто кидає спорядження на півшляху, адже для нього воно виявляється занадто важким. Бач, сучасний читач-мандрівник не любить тернистих доріг та річкових порогів. Йому б краще смачний невибагливий коктейль із екзотичних фруктів графоманської жовтої преси про зіркове життя, а в гіршому випадку ще й приправити все це «гумовими» телесеріалами. Та от тільки в таких ласощах замало вітамінів. Корисніше було б хоча б раз на день перед сном вживати Ліну Костенко, Олександра Довженка, Василя Стефаника, Романа Іваничука, Миколу Куліша, Івана Нечуй-Левицького, Олеся Гончара. У книгах цих авторів говорить наша історія, актуальність їх проблематики поза часом та сумнівами. Будьте певні, після переходу на таку літературну дієту ваш життєвий тонус покращиться, гомеостаз увійде в норму, навіть колір шкіри посвіжішає.
Хворіючи, люди йдуть до лікаря, виймають з кишень кругленькі суми за пігулки й цим самим лише більше вкорочують собі віку. Любі мої мандрівники, панацею уже давно винайдено, і вона написана чорним по білому.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=491365
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 09.04.2014
За глибокими хмарами ховається зважніла пшениця. Порепана від полуденного жару та пріла від спраглих слимаків земля впивається теплими хвилями. М’яке, ніби достигла кульбаба, повітря хочеться хапати руками, притуляти до обличчя, смакувати ним, приправляючи індійськими спеціями. Старезні висушені човни, як ті лускаті півні, тішаться теплом, погойдуючи боками. Граєшся… Закриваєш очі й рахуєш до трьох…один, два, три… Розгублюєшся…
7 година ранку. Застилаю теплу постіль з вм’ятиною у формі людського тіла, прохолодне вітання з умивальником, трихвилинна дискусія з шафою про європейські віяння сучасної моди та повна готовність до сутички із брудом міста. Відчиняю двері та вкотре ловлю себе на думці, що люблю їх іржаве хрипіння…
Я тільки йду чи вже повернулась? Не зовсім упевнено починаю згадувати. Звертаю увагу на мокрі від талого чорного снігу черевики.
За спиною вчувся стукіт вологих коліс об наелектризовану колію. Обертаюсь…
Якийсь негідник намалював на дверях ліфта хрест чорною масною фарбою. Я посміхаюсь. Ліфт тепер схожий на могилу. Буду користуватися сходами.
В’язка стіна потроху розсипається на шматки. Попереду щось жовтіє. Бджолою летиш у вир фарб. Соняшники. Сміються розлогим дзвоном, сиплють в долоні блиск вологих ранків та терпкість медових вечорів. Мрієш над їхніми скронями, чаруєшся трунком їхнього співу. І враз тонкі флокси вплітають тебе у свій мережаний вінок. Пестять густим віддихом сонця, напувають мідними росами, де натягнутою струною дрижить чорна скрипка. Закутавши в пеленало м’якого листу, кладуть на німий камінь, даруючи на прощання запашний поцілунок. Роззираюся. В очах ховається сонне небо, його згасаючий жар гріє тебе зсередини. Бачиш їх…Теплі, свіжі, живі настурції. Колишуться на пустинному сірому полотні від обіймів вітру. Кольорами пробираються крізь шкіру, до таїни душі, гріючи собою зсередини.
8.35 ранку. Проспала. Не біда. За вікном дощ. По-весняному холодний. Міцно замотуюсь у ковдру й босими ногами швиденько на кухню готувати чай з м’ятою, щоб скоріше вмоститися на підвіконня й весь день рахувати дощинки.
…але це ж не вона, не моя кухня!
Ще сильніше втискаюся в ковдру. Віх холодної підлоги шкірою полізли мурахи. Кілька разів оглядаю невпізнавану для мене кімнату. Таке враження, що її вузькі смужки вікон не хочуть ділитися ранковим світлом, і тому сутінь не дає як слід оглянути приміщення чужої кухні. Сходи на гору. Підіймаюся. Риплять. У кімнати натикаюсь на овальний столик зі стільцями, над яким красується підвісна старовинна лампа, із лівого боку книжкова шафа, праворуч квіти. На стінах картини. Постаті, гори, річки, сніг та сонце і чоловіче задумливе обличчя, глибоке, мов океан, ховає привітність за сором’язливими вусами. Простую далі крутими сходами.
Трохи страшно. Горішній поверх…
У світанкових обіймах віконної рами сидить, вийшовши з картини, чоловік, наповнюючи собою майже порожню кімнату. Легка тінь його постаті падає на чисте полотно громіздкого мольберта ліворуч. Біла полотняна сорочка змащена відтінками сірого. Сидить і вдивляється у вікно. А я стою і боюсь, що він зараз злетить і покине мене стояти саму, закутану у ковдру.
– Неосяжна краса твоя, Рідная Земле! Вона нагадує обличчя матері. Стомлене тугою та зважніле від зморшок. Як же, мамо, Вас зобразити перед народом, пробудити віру у вашу силу?
– Дядьку Іване, а ви намалюйте сосну. Одиноку, як я, але міцну, як сталь.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=490687
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.04.2014
голі тіні ходять стінами
лущать зіпрілу фарбу й гниле шпаклювання
а вранці я не дорахувалася прозорої склянки з твоїм іменем
діркою в спогадах вийшов ти крізь стелю моєї кімнати
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=489381
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 31.03.2014
Шеренги в мундирах чеканять чечітку
Комети хвостаті крешуть камінь об стелю
Півня марево мертве плеще в долоні
А шкіру зубаті дощі догризають
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=308431
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.01.2012
поколу поколу покулу...руками об лід а знизу мертвий цвинтар чорних дірок...на дверях зсередини іржавий замок...і снодійне давно не рятує від спраги...зламати цигаркою зуби випивши небо...доріжку оргазму хтось ловить без тебе
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=307959
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.01.2012
Я НЕ ЛЮБЛЮ ТЕ, ЯК ТИ МЕНЕ ХОЧЕШ! Не люблю твоє волосся, очі, руки, навіть губи - не люблю. Твої думки, голос, сміх, те, як ти спиш і те, як говориш зі мною. Тебе всього і тебе окремого...ТАК ВСЕ Ж, ЗА ЩО Я ТЕБЕ ЛЮБЛЮ???
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=299336
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 11.12.2011
я придумаю собі різнокольорові крила
і полечу понад засніженим містом
і буду посміхатися здивованим поглядам
що подумають на мене зимова веселка
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=299335
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.12.2011
Того дня поїздка привнесла в мене досить велику порцію втоми. Знесилену й бліду віз мене зі швидкістю 60 км/г поржавілий чотирьохколісний гномик. Я, як завжди, рахувала хмарки, втікаючи поглядом за обрій. А небо закуталося в пухке антрацитове покривало, від чого духота залазила за комір, знаходила там утому, й вони удвох заколисували мене піснею потертих коліс об надщерблену дорогу. Для того, щоб хоч трохи розбурхати свій мозок, починаю вивчати людей. Вдивляюся в аж надто беземоційні обличчя і намагаюся уявити на них посмішку. Придивляюся до взуття, брудного та стоптаного, малюю мапи подорожей цих маленьких пустельний човників.
Тільки б не заснути, тільки б не проґавити свою зупинку!!! Згадую нудні вірші, які колись з такими муками втискувала до своєї голови, вивертаю пам'ять назовні. Трішки відволікаюсь від дрімоти, та все ж відчуваю, що надовго моїх зусиль не вистачить.
Майже здаюся, останні краплі свідомих думок випаровуються й зливаються з їдким запахом полудня й пилюки…
Аж тут вибух, стрімкою ударною хвилею наштовхуюся на густу блакить дитячого погляду. Застигаю й по хвилині опускаю очі. Відчуваю, як маленьке дівча дивиться на мене, легко й просто відчиняє й розглядає мене зсередини. Впевнена, що вона знає про що я думаю, і що боюся відірвати очі від своїх стоптаних кедів. Боюся зіштовхнутися з тією чистою, на диво, дорослою і вистражданою блакиттю її великих очей. Мене охопила розгубленість, яка доливала свинцю в м’язи, руки почали нагадувати аморфні фігури з-під сюрреалістичного пензля.
Пропустивши через легені кілька великих ковтків повітря, приходжу до тями. Роблю зусилля, та повертаю голову в сторону дівчинки. З полегкістю розумію, що її зацікавленість мною уже перейшла на жіночку, що сиділа поряд. Це дає мені трохи часу роздивитися своє віддзеркалення в її блакитних очах…
Отямилася тільки, коли гномик похитуючи боками від’їхав від мене в напрямку місця, що у маршрутному листі прописане як кінцевий пункт призначення. Перевірила речі, чи бува нічого не залишила гномикові на пам’ять. Чіпляюся у важкі сумки й роблю декілька кроків. Та тут згадую дівчинку з дорослим поглядом та відсутністю волосся.
Вона була хвора на рак.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=282882
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.09.2011
В очі блискавка, яскраві пучки світла, громом розливається свист гуми, дощ на гарячі скроні…
Тепло, ані звуку, тиша…
Знову світло. Пекуче, але приємне. Чорне світло. Розмиті контури вранішнього мосту. Чорного, туманного. Підвожусь. Руками хапаю повітря, притуляю до рота – нещодавно була злива…пам’ятаю. Пригадується молоде сонце на розмитому тлі… Озираюсь – чорна діра в безкраїй пустелі. Навколо здивовані пусті лінії чужих облич. Хто вони, чи люди це?…не схоже. Хто вони?
Я бачу…– прірву.
Чую далекий шурхіт води. Ноги вже відчувають вогку землю. Шкіру вже пестять м’які прохолодні краплини. Не можу пригадати їх колір. Чорний кришталь легко розтікається по тілу.
По коліна у воді, схиляюся. У голову думка – це я, я пам’ятаю, ЦЕ Я…Я дивлюся на себе крізь заплющені очі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=278978
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 06.09.2011
Холодні дерева обабіч сузір'я твоєї скорботи
Сліди на бетоні скаженої кіберспільноти
Запалення мозку й гарячі сліди на обличчі
До подвигів більших ніж цей на жаль ми не звичні
Давно вже не видно зірок крізь вікно твоєї кімнати
Та для пса що живе в смітнику на щастя не треба багато
Ти прокинсь випий кави порахуй тарганів на підлозі
Дати більше сьогодні це місто просто не в змозі
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=274320
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.08.2011
Синьою хвилею колишуться в золоті мамині очі. Трунком запашним в’ють мережаний вінок, вплітають в коси легкість та радість. Сміються розлогим дзвоном, щиплють за щічки, сиплють в долоні блиск вологих ранків та терпкість медових вечорів. Теплим заревом мріють над скронями, шепочуть про низькі зорі та галасливий вітер. Наповнюють до краю безстрашністю та вірою в щастя. Обіймають, ніби той дикий виноград, дарують затишність й розраду. Стоїш і не рушиш спокою, закутаний в крила маминої душі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=253292
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.04.2011
Кожного дня під її ноги стелилась сипуча дорога, хапала за стопи, затягувала в кипучу отруту. Суха задуха відіймала сили, а пекучий вітер змішував солону вологу її тіла з піском. Вона танула, тягучим воском застигала на в’язкому полотні пустелі. Виривалася з тієї прірви і втомленим кроком вперед – до самого краю. Босими очима лічила пісок, що забився в прихисток під нігті. Засмагла від рудого пилу шкіра лила сльози від сонячної щедроти. Несла у собі щось значно більше і самотніше ніж ця пустеля. Не боялася…Далі….далі…через смерть.
Зелена квітка – її шлях. Холодна. Не жива – дихала. Ненависть…чорна…пуста…прогризалася зсередини…заколисана піщаною бурею…вдарялася об зелень. Ненависть пронесена через смерть.
Спопелилася квітка.
З-під чорної жужелиці сонце знайшло живий зелений колір.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=253288
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.04.2011
Сидить спокійно, торкаючи пальцями зжовклої смерті. Очі – кришталю, шкіра – пустельного вітру. Клубки зміїв перейняли йому повітря, не пускають життя до легень. Сухе шелестіння з-під пальців кричить про марноту життя, що годується струпом, нектаром змертвілого цвіту. Він поглинає те волання руками, жбурляє у небо, гризе й трощить об нього зуби. Якби міг, то й себе б забив до смерті. Вирвав би з себе огиду.
Очі розтеклися по шкірі розпукою…та й витекли. Двері його реальності на заржавілих одвірках хитаються під натиском відчаю. Наче звір забився в куток й зализував рани. До його голови проникло чуже, колюче й їдке. Вигризало зсередини, нудило, свербіло.
Вибух його розлогого крику запеленав хмари. Руками вчепився у пітьму, обійняв, вбирав в себе – бо більше нічого вже не мав. Правда про штучність його життя висотала з нього світло. Розуміння цього – вбиває.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=249758
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.03.2011
Я стою неподалік. Невидима та бездиханна. Мої очі ховають небо. Його згасаючий жар гріє мене зсередини. Я бачу її. Лежить, прикрита гарячою росою. М’яка та тепла. Вона пахне м’ятою та червоними маками. Свіжа та терпка. Живе тіло колишеться разом з травою під натиском вітру. Я чую її музику. Крізь шкіру, всередину. Приємно та смачно. А зсередини світло…її світло. Воно знайшло прихисток в мені. Листками любистку загорнуло мене в її душу
Вона жива. І це назавжди!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=244288
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.03.2011
Я ніби руда мавпа, що силоміць вкинута за сталеві грати. Я ловлю руками недопалки променів, чуже повітря й відбитки холодного сміху. Годуюсь бридкими недоїдками й марними поглядами у майбутнє. А навколо бунт, повстання хворих та немічних. Відчуваю їх наругу, що оселилась у моєму запаленому нутрі й спрагло вимагає мого життя. Вони залишили мені тільки очі, щоб заніміло з закритим ротом ковтати образи. Та вірні грати ховають мене у свою пелену. А мені краще б згоріти від сонця!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=243251
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.02.2011
От я не знаю як виглядають ангели…Та напевно ж так як і мають виглядати. Але не думаю, що у них є крила, хоча такими вони були б значно гарнішими. Та й мати крила досить зручно, й не тільки тому що можна цілий день збирати в кишені хмари, а ще б від них віяло затишком восени, та прохолодою влітку. Та все ж крил у ангелів немає…
Брудні легені раз по раз вибухають пекучим повітрям. Гаряча кава корицею лоскоче носа. Чорне скло ховає світ за пазуху. Вологі, пропахлі пилом стіни. Очі погано розрізняють кольори. Сірий. І разюче світло маленького вікна в душу.
Я ніколи не бачила ангела. Тільки відчувала. А можливо тільки думала, що відчувала. А мабуть це через те, що у ангелів немає крил.
Під ногами пеститься біговиця. Над головую не вгавають пучки світла. Занадто складно керувати поглядом. Важкі легені штовхають подих донизу. Та сліпі очі хапають світло за руки. А втім зробити рух страшно. Вгору, вниз? Страхові неважливий напрямок…
Ангели уміють літати. Хоча й не мають крил. І я знаю, що ангели є. Навколо. Поряд. Дихання їх приємне. Погляд різнобарвний. І кишені повні хмар.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=242515
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.02.2011
Подихом збирала вологі акварелі з вікон, а на вустах чомусь залишався терпкий присмак печених яблук. Сталеве повітря краяло свідомість, крізь сито просіювало знавіснілі думки. Усе щільніше загорталася в тишу. Плела червоний вінок із запахом літа. Прикрашала його мідними мережанками та срібними росами. А густий віддих солодкого нектару опускав на простирадло запашної дзвінкої трави, де дрижала туго натягнутою струною чорна скрипка. Над моєю головую роїлась гаряча пісня. Манірні барви наповнювались малиновим відблиском. Моя шкіра вібрувала легкістю, перетворювалася на прозору бліду пелюстку. Й здавалося холодні хмари ось-ось поцілують мене у скроні. Та моїм змученим брудним крилам було важко зробити навіть зусилля для злету.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=242331
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 20.02.2011
У мене з’явилася нова подруга – Хвороба. Вона вподобала моє ліжко, вляглася на ньому й зиркає на мене своїми вицвілими очима. Я лягаю поруч, немає більше сили триматися. Отак і лежимо удвох, гарячі й безсилі. Мріємо кожна про своє. Вона про те, щоб мої 37,5 підняти до 38, а я про літній прохолодний вітер та стиглі абрикоси. Мені тільки трішки заважають палаючи суглоби, сухі зіниці та м’якість тіла. Але більше за все мене бентежить те, що моя подруга ненавидить таблетки. Навіть маленька аспіринка може завдати їй непоправної шкоди. Минають тихенько хвилини, густе повітря рівно покриває мою шкіру. А я відчуваю тільки терпкий доторк моєї подруги…
Дарма я так переймалася здоров’ям моєї подруги. Воно у неї точно міцніше за моє. І зараз вона привітно заглядає мені у вічі, придивляється, чи бува не передумала я з нею товаришувати. – Ну ось, 38, як я і обіцяла, – тихенько сміється мені на вухо. Я чомусь думала, що не застану її поруч після тривалого напівмарення у ліжку. Та вона міцно вхопилася за мою розпашілу руку. Я уже знаю, що доведеться розділити з нею постіль цієї ночі, та чомусь мені здається, що нас чекає довга розмова аж до вранішніх візерунків на вікнах…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=241491
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.02.2011
Мені б хотілося дихати одним повітрям разом з Колумбом. Хотілося б мати власну "білу пляму". І вона б не була схожа на його приправлену індійським смаком Америку. А лише б світилася білим вогником на синіх вологих зіницях. І ви знаєте, я б її розфарбувала. Грубезною щіткої зелені мазки на поверхню. І щоб не видно країв. Бо так вже хочеться радості. Та не хоче ділитись Колумб. Гріє свій клапоть подихом тіла. Щож, зеленими будуть вхідні двері...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=239965
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 09.02.2011
Комашину метушню розганяє темрява. Легкий сатин на очі. Переді мною в’язка стіна – не розколоти на шматки. І не треба. Спокійно підкоряюсь. Клапті плоті повільно один за одним тонуть у мовчанні. Німе шарудіння повітря з обвуглених легень. Їж, поглинай мене. Почни з долонь – холодних, забутих, повільно до душі, забитої дошками. Ще? Далі скроні – заржавілі діри. Потроху гнітюче пульсування тепла завмирає. Я уже не відчуваю…мене уже тут немає…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=239592
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 07.02.2011
Я жорстока хв*йда. Мені навіть до болю бридко торкатися своїх думок.
Я осоружна психічнохвора паскуда, що паразитує у смердючих нетрях твоєї голови.
Я скажена первісна істота з голими брудними інстинктами й жагою захлебнутися від оргазму.
Насміхайся з мене, ґвалтуй, глумись, копирсайся в моїх виснажених нутрощах. А я всеодно тягнусь до твоєї хмільної плоті. Мої руки уже ховаються у щільному гарячому тілі, м’яко проникають під солодку шкіру. Рвуть на шматки мідні судини.
Набираю повні долоні червоної пульсуючої багнюки, відкриваю рота й з тремтливим шаленством впиваюсь нею. Тамуючи мурдуючу посуху, я входжу в життя.
Я суцільна!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=239088
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.02.2011
Маленьке дівча усією собою нагадувало незліченний всесвіт гармонії. Німа розмова вітру, легке кружляння снігу та застигла крига. Грубі яблуні звивистими гілками прикривають свої голі стовбури, сахаючись викриття їх бридкої подоби. Снігове лахміття ховає обвуглену спекою та обкидану гнилим листям землю. Зрадлива призма криги викриває спазмотворчу багнюку замуленого дна. Уся ця картина давно обридла. Пересихає у горлі від замурзаної білизнИ.
Але Муза справді біла. Кришталева. Її сірі очі відбивають хворобливе сонячне проміння. Єдина досконала істота у Світі.
Ноженята, омиті сніговою росою, одним доторком з плескотом занурилися у мутну крижину розтоплюючи льодяну кору. Рученятами пестить скуйовджене хутро патлатого снігового звіра. Волосся заплітає у вінок сніжних зірок та віття яблунь. Довга вишита сорочка прикриває дитячу ніжність молочної шкіри.
Муза ще зовсім дитина. Вона так багато знає, але дізнається ще більше.
З небесного полону вирвався сніговий в’язень. Нещадний, кровожерливий. Та він навіть доторкнутися її не може. Тане у хвилях холодної ніжності подиху шкіри.
___________________________________________________________________
Її погляд упіймав прощальний поцілунок кудлатої хмари, тієї єдиної, яка принесла дощ. А вуста, поглинаючи оксигенові кульки, радіють сонячним зайчикам. Небо очистилося. Можна починати радіти. Про Музу точно не можна було сказати, що їй не вистачає щастя.
Вона любила читати. Мала свою власну критичну (а рідше схвальну) думку про кожен порух авторської думки вплетений у сторінки книжок, які потрапляли на розтерзання до її рук. Ще любила ліниво купатися у променях зажуреного Сонця. Обожнювала свого білого, але від того не менш замурзаного Кота. Це був чи не єдиний чоловік, якому вона могла розповідати всі свої шалені думки. А той, ніби закоханий у свою господарку, тинявся слідом за нею по різних закутка, боячись залишити її на хвилину, бодай не вкрали. Дуже полюбляла сіль. Завжди носила з собою сірникову коробку набиту цією речовиною. Час від часу вона занурювала у сіруваті кристалики наслиненого пальця та прицмокуючи злизувала з нього солоні грудочки. Сіль була її солодощами. Але найбільше їй було до вподоби не бути під чиїмсь впливом, ненавиділа коли її починали просвердлювати поглядом, а тим паче вести розмову про те, які у неї надзвичайно худі та білі ноги або непристойно великі сірі очі. Це ніби коли твоя бабуся учепившись своїми хапугами за твої щоки говорить про помітні зміни у твоєму зрості.
Сьогоднішній день на думку Музи надзвичайно був придатний для задоволення усіх її уподобань. Вона, і тільки одна вона, ну ще звісно Кіт, знала пречудове місце для здійснення всього цього задуму. Утікаючи від задушливого, бездиханного міста … та від тупих поглядів, Муза приходила до старого, здавалося мертвого, парку. Після проходу під аркою з гілляк старих, напів-засушенх яблунь потрібно було звершити карколомну махінацію з різних поворотів та одного підйому, і ось тут розгорталася галявина, поросла бур’яном, лавка, вкрита облупленою фарбою білого кольору, замулена зелена водойма, яка була своєрідним оперним театром для чванливих жаб, та береза-карлик, що росла точно в епіцентрі цього укриття open air. Тож зручно примостивши свої ніжки на нагрітій Сонцем лавці та прослідкувавши, щоб Кіт не заважав своїм муркотінням, дівчина приймала світлову ванну та читала книгу з незрозумілою назвою «Мрія поліглота» Ерстефа Мічуріна, в’їдливо вдивляючись в пожовклі сторінки та ковтаючи розбавлені шизофренією згустки слів.
Читалося приємно швидко. Очі ковзали по сторінках припорошеної пилом часу книги. Жодної думки про те, що за одну коротеньку мить все може перевернутися з ніг на голову.
Муза відволіклася лише на хвилинку, щоб підсолонити в роті. Ненароком її погляд заціпенів на синьому покривалі.
- Не можна дивитися у вічі Небові. Воно тобі не дозволить ТАК з ним вчинити.
- Невже Я не маю такого права?
- Мене звати Аполлон. А відповідь на твоє питання ще не вигадали.
- То вигадай її сам.
- Це неможливо, адже на безглузді питання не вистачить думок.
- Я більше не хочу, щоб ти зі мною розмовляв.
Рожева фарба розтеклася по блідому полотну блакитного шовку. Хтось намалював засмучену посмішку. День перейшов у вечір, хвилина в годину, а вічність у мить. Безглуздість розмови наробила кучу математичних помилок у голові Музи. Погляд все ще незворушно спрямований до великий, наповнених кришталиками сліз небесних зіниць, але тепер у ньому з’явилося вагання. Чи раптом не позбавили її права «ні у чому собі не відмовляти». Але якщо щось у неї відняли, то їй мало б стати легше, вона мала б стати легшою. Але у Музи було таке відчуття, ніби з нею відбулося тисячу рівнянь, де є тисяча плюсів та помножень.
Та все ж таки безтурботний розум сказав досить та одним поштовхом зашпурив Музу в сон (у тому ж таки парку, на лавці), який сьогодні дівча прийняло з дивною вдячністю.
∞ ∞ ∞
Наступного дня змінилося все.
Сонце вже провалилося за дванадцяту. Й велетневу самоту прийшов омити в’юнкий підлабузник Дощ. Від його панацеї Світилові ставало гірше. Маленькі антрацитові крапельки мали нестерпний намір навчити хворого радіти, але йому ж навпаки хотілося сумувати, ніби це приносило солодку насолоду, або мало вилікувати від нежитю.
Майже так само почувалася і Муза. Зі своїм другом Котом вона прямувала до виходу з парку. Дощ весело ляпотів по її тілу, та їй це ніяк не заважало, на відміну від кудлатого, який уже перетворився на клапоть ганчір’я й жалібно скиглив, намагаючись утекти від прискіпливих вологих будяків. Та Музі було не до Кота. Вона сумувала. Ба, тільки для неї було ДИКО сумувати. Ця радісно-безтурботна істота завжди користувалася посмішкою від-вуха-до-вуха у якості магічної палички, адже та й справді була приправлена довершеністю.
Взагалі-то, Муза любила Дощ. Вона вважала, що немає більш загадковішої та фантасмагоричнішої події, ніж німе споглядання нахабного вторгнення водяних вояків у не менше вологу землю. Ляпотіння, дзюрчання, булькання та хлюпіт. Уся ця симфонія заспокоювала та навіювала легку дрімоту.
- Я сьогодні чимось схожа на Сонце. Дивно, адже я ніколи не бачила чого посмішки. – в задумі жалілась вона Коту.
У голові музи бушував вихор. Невідомість, прохолода та сірість. А раптом вона втратила можливість посміхатися назавжди. І у цю мить до неї у голову проник переляк. Відчуття пустки на місці деталі, яка була рушієм її життя. Порожнина стискала горло, потім спустилася до грудей, живота і, набравши космічної швидкості, вдарила у голову. У Музи закрутилися памороки, земля крадькома втекла з-під ніг. Втрата свідомості, темрява та забуття.
∞ ∞ ∞
Тяма до Музи повернулася уже на ліжку. Повагом відкривши очі – перед собою вона побачила побілену стелю, з широкою тріщиною у формі їжака. Їй було так приємно: ніякі думки не лізли в голову, відчуття легкості штовхало свідомість в сон, але !!!??? РОЗУМІННЯ ТОГО, ЩО У СЕБЕ ВДОМА МУЗА НІКОЛИ НЕ ЗНАХОДИЛА ТАКОЇ СТЕЛІ, ШТОВХНУЛО ЇЇ В ПАНІКУ. Чому вона раптом почала звертати увагу на деталі???
І лише розхристане вікно подарувало змогу Дощеві насолодитися її безпорадністю.
∞ ∞ ∞
Запитань ставало все більше, і вони вже почали перетворюватися на загадки. Від цього Муза хвилинами впадала в стан паніки. ВОНА НЕ МОЖЕ ЗНАЙТИ НІ ОДНІЄЇ РОЗГАДКИ ДО N-НОЇ КІЛЬКОСТІ ГОЛОВОЛОМОК. Вона точно знала: щось неповоротно змінилося. Навіть здогадувалася про причину цієї зміни, відчувала її наслідки, а також відчувала досі чужі їй почуття.
∞ ∞ ∞
Чи ви знаєте, що вікно – це найкорисніший винахід людства. До маленької шухлядки, у якій проходить більшість життя, воно впускає цілий світ. Вдихая до легень повітря. Розбавляє кров сонячним промінням. Дощового дня для Музи воно виявилося спасінням. Сидячи на підвіконні, вона чекала на одужання променистого друга та намагалася вирішити одну з найлегших загадок.
Справжньою катастрофою для неї стало питання повернення на місце злочину, тобто до старого парку. Муза з неймовірною жагою хотіла побачити Аполлона, але все ж таки боялася. Адже на додачу її посмішки, вона може втратити ще щось.
Дивно якось було шукати відповідь. Досі спонтанність Музиного життя не дозволяла їй це робити. Але все ж таки великих зусиль їй це не коштувало. Рішення прийшло до неї через вікно у вигляді самотнього, змоклого в дощовому танці сонячного гостя. Лише мить – і Муза знає відповідь.
Ось у чому важливість вікна. Воно нагадує, що ти не сам.
∞ ∞ ∞
- Твій погляд засліплює наче Сонце. Я помру без його тепла.
- Ти перший мені говориш, що мої сірі очі сповнені чогось світлого.
- Я б хотів говорити тобі це вічно, але вічність нагадує нам, що наші миті перетинаються тільки раз.
- Я хочу плакати, проте сліз вартий лише чорний колір. А ми з тобою намальовані білою фарбою, яка затримає наші погляди на тілі незвіданості.
- Так, сльози тут зайві. Адже наші почуття чистіші від зимового снігу. І цією білизною їх наповнило твоє осяяне Сонцем рішення. Я буду завжди тобі вдячний за те, що ти повернулася тоді до яблуневого пристанища, яке навіки прихистило наші почуття.
- У мене буде останнє прохання до тебе. Коли будеш йти, не зачиняй за собою двері. Можливо, нам подарують ще одну мить, і тоді я буду чекати на тебе…
_____________________________________________________________________
Зимовий вихор спокволу погойдує віття яблунь. Зараз вони чекають. Серед холоду стоять голі, але знають що прийде весна, і у їх жилах знову озветься кров.
На березі закрижанілої водойми сидить дівчина у вишитій сорочці. Босими ногами торкається припорошеної криги, руки знаходять прихисток у шерсті кудлатого білого кота. Сніговий калейдоскоп спускається з Неба й лягає на теплу шкіру.
Вона відчула життя. Болісне, але від того не менш радісне. І тепер вона розуміє чому не можна дивитися у вічі Небові, але все ж таки з надією зводить на нього погляд.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=237552
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.01.2011
Збуджений погляд блідої хмари.
Впадаєш в транс від подиху вітру.
Шукаєш відповіді у шелесті листя.
Виблискує сонце - зіниці світяться щастям.
Неможливо вгадати погоду.
Зміни впливають на настрій.
Ромашку цілує проміння.
Ти вдихаєш цей поцілунок.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=236951
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.01.2011
Молодий Вітерець лагідно перебирає її волосся. А вона, Юна Муза, відповідає йому посмішкою, такою звичайною, але здатною змінювати. Вони доповнюють один одного, адже мають спільну душу. Велику, простору, стрімку. Така душа здатна вмістити весь Світ, увесь Всесвіт. Вдихаються теплі пахощі дружньої розмови, радіється приємному співбесідникові. Цього часу сідає самотнє Сонце, втомлене днем. А вона не самотня. Вона розмовляє з Вітром.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=236768
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.01.2011
Біла спідниця у десять рядів шифону, чорні кеди зі світло-зеленою шнурівкою і чорна футболка з яскравою білою зіркою на всю спину. Підрізане скуйовджене волосся кольору пшенично-липового, з квітково-медовими вкрапленнями. Веснянок зовсім немає, ніс не кирпатий й без вигину, а очі чомусь погано віддзеркалювали внутрішнє наповнення, можливо цьому заважали густезні вугільні вії. Пальці на руках короткі та тонкі, чимось нагадували гусячу лапу без перетинок, та й уся її зовнішність у формі піщаного годинника й невисока статура складались у комбінацію ідеально підходящу для її віку.
Такою 22.03 вона намалювала себе на районній газеті.
У наступному номері «районки» рідні та близькі висловлювали співчуття сім’ї, чия дитина втопилася у кухлі води.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=236559
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 24.01.2011
Вночі була злива. Вдень сонце ліниво визбирувало краплинки води з канви земляного полотнища. Вогка родючиця, вивільняючи свій сік, залишала на кутиках губ присмак опеньків. Живиця просочувалась до нутрощів, заповнювала усі пустоти м'якого теплого тіла. Вверх, вверх, вгору...до хмар, до гарячої синяви. Запах дощових черв'яків прилип до шкіри, точився з-під нігтів, туманов запеленяв очі. Важко було робити зусилля для подиху, вбирати легенями пекучий кисіль. Під вечір знову був дощ. Холодний і мокрий. Осінній дощ. Ти розтікаєшся водяною плямою, клаптем багновиці розміром з зірку. Ти уся благодать агіасми небесної. Ти така мізенра й зашкарубла; така громіздка й зважніла від поту. Закутана в шерех, замурована в срібло, ти біговиця химерна, білим вуглем осіла на дні мертвої ями. Нуртує й пручається сила духу твого. І розкриває звір свою беззубу пащу, і неволить тебе, і хапає ротом віддих твій. А ти пахнеш прохолодою, прозорістю, спраглістю. І упивається до немочі звір й гримить у пітьму. І знов ти бистриця, і зваблюєш знову потворну тварюку. Показалося сонце.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=236482
рубрика: Проза, Поетичний, природний нарис
дата поступления 23.01.2011
Пів'яблука. За глибокими хмарами ховається зважніла пшениця. Вогненні вівці перебираються через поле квітуючих кактусів. Крилаті коні врізаються в порепану від жару й прілу від слимаків землю. Спіла обліпиха на весняних яблунях живе своїм життям. За густими гратами лінуються лускаті півні.
У тобі не спокій і не рівновага, а скоріше відсутність, яку наповнюють майбутні спогади.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=236481
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 23.01.2011