| Сторінки (1/17): | « | 1 | » |
Зачем переживать? Ведь этим
Ты не изменишь ничего!
И пусть в душе не солнце светит,
Но для чего-то одного
Таки должна явиться радость,
Хоть и не долгая, но все же...
Такие мысли - наша сабость,
Но, может, нам Господь поможет...
Ты не грусти, что все проходит -
И грусть, и радость. Это жизнь...
И что дано нам по природе,
Не избежать, так что держись!..
Держи покрепче, что имеешь,
И что нашел, не потеряй.
Поверь, и ты не пожалеешь...
О главном помни - доверяй,
Доверься людям, счастью, грусти...
Они научат всем законам.
Когда ж земля тебя отпустит,
Не плач о всех своих уронах.
Зачем переживать о чем-то,
Бесперестанно огорчаться?
Произошедшее когда-то
Не может больше поменяться.
Зачем переживать? Ведь этим
Ты не изменишь ничего.
Ты просто будь на этом свете,
Ведь жизнь твоя важней всего!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=286138
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 14.10.2011
Що в імені тобі моєму?
Чи є різниця, як і де
Воно відгомін свій знайде,
Чи хто його підніме тему?..
Так дума той, кому байдуже,
Яка його чекає слава
Поміж людей. Його держава -
Це він один. І все, мій друже...
Зробивши ситим тіло грішне,
Забуде, що душі потрібно,
Вона й мовчатиме покірно,
Мов листя палене торішнє.
Душа німітиме... А тіло?
Воно радітиме, цвістиме!
Багатим буде! Та незримо
Настане час, коли за діло
(Благе чи грішнеє) нестиме
Великий звіт перед майбутнім,
Перед дітьми. перед народом...
Питатимуть нові, могутні!
І вже ніякі в світі води
Не змиють гріх із того "я".
І тут назвуть його ім'я...
Яким воно, яким же буде?
Таким, як скажуть добрі люди,
Такий, яке присудять діти...
Він піде, кинутий, по світу
З лихим іменням, як назвали.
Й покинуте на самоті,
Відчужене всіма в житті
Бездушне тіло грішним стало.
Слова сказала ці не я:
Зле тіло, то лихе й ім'я.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=286128
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.10.2011
Уходя, возьми назад слова,
Перед тем, как хлопнет дверь, возьми...
Может быть, я не во всем права,
Но и нет вины перед людьми.
Уходя, молчи, не говори
Мне, что жизнь короткою была.
Знаешь, из распахнутой двери
Все уйдет, но моего тепла
Не задуть на свете всем ветрам
И водой холодной не залить! -
Тем, кто рядом, я его отдам,
И для них столетья буду жить.
Уходя, ты все свое возьми,
Слышишь, мимолетная судьба?
Только перед добрыми людьми
Ты молчи о том, что я слаба,
И о том, что плачу в тишине,
Что боюсь бессонной темноты...
Слышишь, неувядшая в вине,
Но от боли пьяная?.. Эх ты...
Уходи, раз так, я не жалею,
Даже не заплачу за тобой!
Уходи! Я сильная, я верю
В то, что это не последний бой
На бескрайнем нашем поле брани.
Наша не окончена война!
Знаю, меня просто будет ранить,
Только если буду я одна...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=286125
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 13.10.2011
В безумьи бессонной ночи
Среди мыслей, глупых идей
Я спросила себя: ты хочешь
В уголочки души своей
Заглянуть, разгадать все тайны,
Все секреты прожитых лет?
Может, есть там такие дали,
Где потёмок нет, только свет?..
Я спросила, не зная ответа,
Я от Бога подсказок ждала,
Вель Ему все известны секреты:
Больше холода или тепла
Я держу для себя
И храню для других...
Тех, кто дорог, любя,
Умираю на миг,
Когда вижу, как тень
Неурядиц не спит,
Тихо тянется к нам,
Как к металлу магнит.
Что безумие мне то, если
Еще хуже бывает и трезвость?
И лекарство на свете есть ли,
Что откроет души неизвестность?..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=280628
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 14.09.2011
Самотність... це людська найтяжча мука,
Коли каміння в двері серця сперте.
Я хочу заслужити пам'ять внуків,
І щоб колись було нестрашно вмерти...
2067 рік.
Глушне - одне з тих сіл, мешканці яких давно перебралися до великих міст. Але не всі будинки тут занепали, до якихось навідуються, а в якихось іще живуть люди. На одному з подвір'їв дівчина років 15-ти набиває м'ячем об землю.
- Córeczko! Доню, годі вже.
- Не треба, Анюто, нехай... - заступилася за дівчину бабуся, або, як казала на неї онука, "бабча".
- Dobre, ale nie bardzo długo.
- Tak, mamo, dziękuję, - подякувала донька.
Бабці хотілося, щоб онучка завжди була поруч. Старій Надії (а так її звали) здавалося, що вона дивиться сама на себе. Роздуми обірвав голос Анни:
- Все, дочко, кидай м'яча, і ходімо. За нами приїхали. Бувай, мамочко, бувай, люба. Ми наступного літа приїдемо. Не сумуй, але зараз нам треба бігти. Перед літаком ще в магазин потрібно встигнути!.. - останню фразу вона договорила, вже зачиняючи дверцята авто. Знялася курява і зникла...
І знову самотньо. Майже цілий рік самоти. Що ж... Надії чомусь пригадався стукіт м'яча, і на мить їй здалося, що то була не іграшка, а її серце. Колись воно калатало в її грудях! А тепер б'ється старе і самотнє...
Надії спом'янулося...
2010 рік. Глушне.
- Мамочко! Мамуню, матусю! - з вулиці у двір залетіла дівчина років 17-ти, - ти не уявляєш! Завтра нас у школі фотографуватимуть на випускний альбом... А в Ольки таке платтячко класне - чорне з червоною вставкою і намисто червоне, і браслет такий самой... А ще Юркові батьки були у школі... Уявляєш? В 11 класі батьків до школи викликають... - торохтіла дівчина. - Стоп! А про що я говорила? А-а-а! Про альбом. Мамо, допоможи мені на завтра одяг вибрати.
- Добре, Надійко, тільки не тараторь. Пообідаєш?
- Зараз - ні. Я Настю почекаю.
- До речі, де вона?
- Їй подзвонили на мобільний, і вона прямо зі школи кудись побігла. Але ти не хвилюйся, Настя скоро повернеться...
- Хто подзвонив?! - несподівано навіть для самої себе взірвалася мати, - раніше вона ніколи не підвищувала голосу на доньок. - Вона розуміє, що я хвилююся?! Невже було важко мене попередити?!
- Тс-с-с... Мамо, що з тобою?
- Ой, вибач... - материнська рука погладила Надю по голові, а потім потягнулася по валідол.
За якусь хвилину відчинилися двері, і в кімнату ввійшла Настя:
- Привіт, мамо, - сказала тихо, - можеш поїхати зараз зі мною? Я дорогою все поясню. І ще: вибач, що не попередила телефоном.
Не дивлячись на те, що Настя і Надя - близнючки ззовні, вони геть різні всередині. Мати колись сказала їм про це, а на питання "чому?" завжди відповідала : "Одна з вас пішла в маму, інша - в тата". Невинна відповідь, але...
Надя залишилася вдома сама. Ввімкнула телевізор - там реклама, нудно. Дівчина відчинила ящик у шафі: "Приберу тут, - подумала, - нічим більше зайнятися". Ось фото з її дитинства... Які вони смішні з Настею! Це - випускний у 4-му класі... У гарних сукнях - зовсім як дорослі!.. Фото з їхнього, поки що найголовнішого в житті, свята - першого, найпершого дзвоника... Фото із садочка... Дитячі речі, які мама чомусь вирішила зберегти... Боже! Як швидко минув час. Дитячі спогади повністю захопили дівчину в полон, і їй уже не хотілося перебирати ті речі. Вона сиділа на підлозі і гладила рукою папір. Він завжди подобався їй - гладенький, ледь прохолодний на дотик. Дівчина опустила очі і зненацька помітила, як із-під купи паперу і дитячих речей виглядає невеличка скринька - металевий сховок, обшитий білою тканиною. "Боже мій! Що це? Біла скринька... З прикрасами? Але чому не в трюмо? Ні, це щось інше... Не відкривається... Ну що ж!"
Надя виглянула з вікна - матері з сестрою ще не видно. Отже, час є. Вона довго намагалася знайти ключі і виявила їх у маминих прикрасах. Коли скринька була відчинена, цікавість на обличчі змінилася розчаруванням:
- Що за нецікавий день? Знову папери. Напевне, якісь квитанції чи батькові документи... - і дівчина збайдужіло прикрила скриньку, - хоча... мама неохоче говорить про тата. Значить, почитаю документи.
І дівчина розгорнула гладенький прохолодний папір. Зненацька губи її затремтіли, руки й ноги перестали слухатися. Дівчина обперлася об дверцята шафи, але не втрималась і зсунулася на підлогу:
- Щ-щ-що це?... Господи! Мамо! Ні! Ні... Про це ніхто не повинен знати. Це страшна таємниця... Настя не повинна про це знати! Сестричко, ми з тобою самі в усьому світі!.. - із рук Надії випав папірець із акуратним згином посередині і страшними словами в заголовку: "Свідоцтво про удочеріння"... Дівчина зайнялася плачем.
Надя не пам'ятала добре, скільки вона просиділа на підлозі. Коли отямилася, почала панічно запихати документи в ящик, руки тряслися, папери м'ялися, і вона починала все спочатку...
Минали дні, тижні, але той папірець Надя не могла викинути з голови. Він мучив її, наче якась страшна хвороба, з якою доводиться миритися, бо вона захоплює тебе всього, і ти не маєш виходу... Не маєш!.. Хіба? Хіба не батьки повсякчас говорять своїм дітям, що вихід є завжди? Що ж тоді могло статися, що її батьки (або "батьки") не знайшли його 17років тому? Виходить, що найрідніші люди здатні брехати? Дітей своїх вчать не брехати, а самі це роблять. Стоп! Це - абсурд! Якщо батьки говорять своїм дітям про те, що вихід є завжди, а потім зрікаються їх, то чи можна дочекатися любові і щирості від чужих людей? І Надії пригадався материн ранковий крик. Вона ввійшла на кухню:
- Мамо, а хто більше схожий на батька, я чи Настя?
- Хто... що? Тобто?
- Найзвичайнісіньке питання: хто більше схожий на тата, я чи Настя?
- Напевно, ти. Я, знаєш, дуже погано пам'ятаю вашого батька... - раптом мама замовкла, вона зрозуміла всю абсурдність свого спонтанного арґументу. Очі доньки дивилися на неї з незвичайною дорослістю. Мовчанка. Чутно було, як у вітальні цокає годинник.
- Мамо, я розумію, що в мене інколи зносить дах, я стаю некерованою... У кімнаті висить портрет темноволосого чоловіка... Мамо... у нас справді небагато схожого. Я все знаю, мамо.
Останні слова вдарили жінку в саме серце. Здавалося. що годинник у вітальні відцокує останні хвилини її материнства.
- Її прізвище - Кукуєва, - із очей жінки покотилася перша сльоза, - вона була нашою сусідкою в Дарниці. Чоловік її загинув... А тут через рік вона з животиком ходить. А... перед тим від'їжджала кудись, не пам'ятаю... А потім повернулась - і вже з животиком. Ну, звісно, плітки, розмови...
- А вона?
- Нічого. Не витерпіла - поїхала кудись. А моя мама була жінкою строгих порядків, зневажала за те нашу сусідку. Та всі масла у вогонь підливали... А потім повернуласа вона, дивлюсь - сама. Тільки через місяць десь я випитала, що вона вас, тебе і Настю, у пологовому лишила, а в якому - не сказала. Я довго вас шукала... Коли я в Дарницю тебе і Настю повернула, вона бучу підняла - хотіла забрати вас, дівчаточок моїх, але я не дала. У мене був уже той документ, що ти знайшла, Надю.
- Зозуля Кукуєва... - почулося з-зя дверей. Це була Настя.
- Настуню!..
-Мамо, я чула все з самого початку, - губи в дівчини тремтіли, руки під маминим поглядом вона машинально склала "вузликом" на грудях.
Розгублена, з червоними від спогадів очима, мати вийшла з кімнати.
- Що робитимемо, Настю?
- Нічого.
- Тобто?
- Тобто, нічого! Подивись на неї, Надю. Нам так важко зараз, це правда. Але мамі набагато складніше. Нехай не вона нас виростила, нехай, але... Господи, в мене досі руки тремтять... - Настя заплакала, - але нам є за що її поважати і любити...
- Насте, я хочу бачити її, чуєш? Я хочу її бачити.
- Як хочеш.
- Тобі що, геть байдуже?
- Розумієш, Надю, в цьому світі є людина, яка мене любить, яку я люблю, людина, яка присвятила нам усе своє життя...
- Як хочеш... Ти егоїстка, так? - Надя обурено вибігла із кімнати.
- Зозуля Кукуєва... - повторила Настя, - вона подарувала нам життя, а нашій мамі - щастя. Її немає поряд. Так чому саме вона тепер стала причиною нашої біди? Якась невідома сила задумала перевнути нам життя. Хоча... чому невідома? Відома! І прізвище її - Кукуєва.
Мати не плакала. Вона виливала свої страждання в істериці. Жінка зачинилася у своїй спальні. Їй не хотілося ані лежати, ані сидіти. Вона металася по кімнаті, наче загнана у клітку птаха... У двері постукали. Це була Настя.
Надя лежала на своєму ліжку. Їй хотілося плакати, але сльози кудись зникли. Господи, як усе складно. Їй здавалося, що цей день не закінчиться ніколи, що ніколи не пройде цей біль у серці, що вона не знайде свою справжню матір. Ніколи. Як це, ніколи?! Ні! Вона хоче знати правду, усе хоче знати. Але хіба її хтось обманював? Від неї просто приховали правду, вірніше, деякі деталі з життя, щоб вона не почувала себе непотрібною та чужою. Але хіба тепер Надя себе не так почуває? Вона пригадала мамині слова: " Скільки не приховуй, але правда все одно розкриється". Про це Надя пам'ятає, скільки живе. Чому ж мати не дотримала свого "золотого правила"? Виходить, що це - обман.
Вона знайде свою матір, вона відновить справедливість. Та, її рідна мати, хотіла ж повернути своїх дітей, тільки не змогла. Настя зараз поруч із тією, що розлучила дітей із матір'ю. А яке вона мала право?
- Я йду! - панічно закричала Надія, штовхнувши двері до материної кімнати.
- Боже! Надю, що з тобою? - кинулася до неї сестра.
- Не чіпай мене. Я йду! Я повинна... Ти ж учила мене не обманювати, - вона хотіла додати "мамо", але продовжила, - що ж з тобою сталося? Як ти могла? - у Наді забракло слів. Думки плуталися, лізли одна поперед одну.
- Надю, Надюшо... Ти просто надивилася серіалів. Це твоя уява, все добре... - втираючи сльоза, Настя намагалася підібрати слова.
- Серіалів? Життя - не серіал, сестричко. Тут усе набагато складніше. Як хочеш, Настю, але... але ми навряд чи колись побачимось!
- Надю... - озвалася мати, - ну подумай, де б ти зараз була, як би ти жила...
- Я була б із матір'ю! А Ви для мене хто?
Тонкоголосе "Ви" гострим ножем ударило по серцю, і з нього полилася кров. Але Наді уже не було.
2067 рік. Глушне.
Стара самотня жінка ловила в долоні сльози вперемішку з краплями дощу:
- Прости мене, мамо.
Доля принесла свою кару. У старої Надії є донька, онука, але вона приречена на самотність.
Не можна розписати своє майбутнє, якщо не розумієшся на сьогоденні. Сьогодні ми повинні жити для когось, щоб завтра хтось погодився жити для нас, заради нас. Надія поглянула на небо, там білою цяткою майорів літак:
- Шкода, що я надто пізно це зрозуміла. Усе почалося з неї, зозулі. Я повірила їй. Ну що ж... значить, я на це заслужила.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269089
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 07.07.2011
Не жалкуй за днями, що минули...
Слід від них прийде у майбуття,
Звук від них лунатиме, щоб чули
Про твоє вже пройдене життя.
Не жалій минулі дні і ночі,
і у землю кинуту грозу
(Не пробачать бо потомків очі
Ту даремно пущену сльозу).
Не кидайся у вогонь без тями,
Без потреби в океан не лізь -
Заблукаєш, чи поміж вогнями
В мить одну метеликом згориш.
Не кидай життя у клітку звіру.
Кинувши, за ним не заридай!
Породи в своєму серці віру,
То й з вогню й безодні вийде рай.
Щоб тебе у тім раю почули,
За часи майбутні помолись.
Не жалкуй за днями, що минули...
Може, ще й повторяться колись...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268256
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.07.2011
Покласти музам на вівтар
Талант свій, душу, серця стук -
Це поклик ваш, бажання жар
Нести чаклунство дум і рук
У світ людей, чарівний світ...
і цей священний заповіт
З Парнасу поданий, як дар
Для вас, митці, для ваших пер,
Для ваших сцен, для голосів,
Щоб час ніколи їх не стер,
Охолодити не посмів!..
О час! Ти служиш всім богам,
Ти їхню силу дав митцям,
В бережи її тепер!
Від муз парнаських посланці,
Ви ключ до щастя несете
В своєму серці, а в руці
Старе тримаєте святе,
Що не проходить, не мина,
Мов келих доброго вина...
Даруйте щастя нам, митці!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268253
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.07.2011
Мій рідний край... У ньому щастя й смуток,
І шум тривог, і зустрічей краса...
І серця стук спиває, наче трунок,
З дніпрових круч блаженні небеса.
Це все моє: тумани на світанні,
На річці ряска і старий курган...
І я для цього жить не перестану,
Допоки в серці б'ється ураган
Надій, любові, щастя, сподівання
Й очей не застелив іще туман...
Я тут живу! Тут корені прадавні
Моїх дідів глибокі проросли.
Зелені пагінці, насіння раннє -
Щасливі дні, що близько підійшли,
Вони ростуть і множаться, і зріють,
І крона їх до сонця досяга...
Вони ту зірку дужче розігріють,
Бо й для такого є у них снага!
Радіє з того ненька-Україна!
Карпатські гори і Донецький кряж -
Це все наймальовничіша картина,
Найкраще в світі писаний пейзаж!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=267940
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.06.2011
Прошли, увы, прошли былые дни,
Когда я освещала жизнь твою.
Я не скажу с улыбкой "позвони..."
И глаз огонь уже не отдаю
Тебе. Прости, но дверь закрыта, да,
Перед тобой, мой смелый негерой.
Теперь твой путь Полярная звезда
Укажет дальше, только не со мной...
Увял, увы, цветок желаний наш,
Опали семь прозрачных лепестков.
Ты соберешь... но мне их не отдашь,
А в переходах городских дворов
Его в другой, чужой посадишь сад.
И больше ничего нам не дано.
Молчание страшнее всех преград,
Но так судьбой-хозяйкой суждено.
На солнце лишь однажды с темноты
Из разных мы, наверное, ворот
Войдем в наш сад, чтобы полить цветы
На клумбе, что вовеки не взойдет.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=267938
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 30.06.2011
Ты, может, помнишь, много лет назад
Ты обещал большой построить дом
С красивым входом, спальней на закат,
Чтоб все сердца родные жили в нём?..
Да, ты не видел прошлую весну,
Весну, когда мне стало двадцать лет.
Но я рукою в небо помашу,
И птицы перешлют мне твой привет...
Ты обещал... но я и не сержусь...
Ведь все так вышло... Боже, упаси!
Живу, как будто в колокол звоню,
И дозвонить, надеюсь, хватит сил,
А может и услышит кто... Как знать?
Не зря ж ты жил... И я живу не зря.
Но твой уход - чернильная печать
На ярком дне, что снизошёл, даря
Надежду жизни, света и тепла
Для всех, кто мимо наших шёл ворот.
И жизнь моя, какой бы не была,
Не осквернит нежданный твой уход.
И пусть тот дом... он только лишь в мечтах...
Красивый вход... и окна на закат...
Желанья на исписанных листах
Не в силах время воротить назад.
Мне б только знать, что делать, как мне жить!
Воспоминанья... действия... мечты...
А может, руки к небу воротить?
Помочь теперь мне разве можешь ты?..
Прости, что, может, сильно я кричу.
Гляди-гляди - и где-то не сдержусь...
Но ты поверь, смогу я, докажу:
Твоей достойна памяти. Клянусь!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=264896
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 13.06.2011
Не можу сказати "прощай",
Не можу сказати "не йди"...
Ти тільки мене не питай,
Чому, бо так було завжди.
Не можу сказати "люблю",
Хоч серцю й відомий той край.
Я просто тобі не скажу,
Й не можу сказати... прощай...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=264892
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.06.2011
О! Как прекрасно утром не спешить
Среди проблем, людей и суеты,
И снежным зимним утром дорожить,
Вкушая безупречность чистоты...
Сверкает нежной белизной туман,
Окутавший меня своим теплом.
И спешку улиц городских саванн
Так хочется оставить на потом...
О... как прекрасно просто помечтать,
И жить в преддверье необычных дней.
Моей душе сия зима под стать,
Ей очень хорошо среди людей.
Так хорошо не думать ни о чем,
Лишь созерцать сияние небес...
И город, попрощавшийся со сном,
Проснулся в ожидании чудес...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=258342
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.05.2011
«Добридень, люба, я пишу тобі
Про те, як страшно бути на війні.
Учора ми ввійшли у Сталінград.
І я тобі сказати буду рад:
Солдати наші висоту взяли!..
Сьогодні фріци кров свою лили.
Скінчиться скоро все.
Прошу, не плач, кохана,
Настане мир.
Чи пізно, а чи рано
Сплетуться руки у обіймах,
Знаю!
Пробач мені, листа свого
Кінчаю.
Пробач поганий почерк — після бою
Писати мушу... лівою рукою”
Папір пожовклий сльози чув дитячі,
І букви розпливлися у очах,
І в мить одну здалося їй, неначе
Вона відчула сталінградський страх...
Вона не знає, як звучить гармата,
В житті не відчувала танків шум.
І ще чому щовечір біля хати
Її бабусю огортає сум?
Дідусь вернувсь. Чого ж іще бажати?
Дівча побігло стрімголов із хати...
Чом сльози ще течуть?
Усе ж давно минулось,
Пройшли роки...
Свобода посміхнулась!
І дні, і ночі злікували рани.
Загибло зло і більше не повстане!
“Бабусю, люба, стільки літ минуло,
А ви ще й досі... досі не забули...
Ви дивитесь на зірку золоту?”
“Його дорога скінчена в степу...
В мені не тільки сум,
Щось досі в серці більше...
Це не дідусь писав -
Там... почерк інший...”
І руки опустились,
І сльзи покотились
Зі змучених змарнованих очей:
“Моя дитино мила,
Найбільша в світі сила -
Любов — мене тримає між людей.
Ти знаєш, доню, іноді буває,
Що доля дуже тяжко нас карає,
Коли з своїх долонь у наші руки
Дає солодку і найстрашнішу муку.
Це щастя — коли серденько невільне,
Але війна — суперниця всесильна!
Вона його тягла на поле бою.
Я тут одна, а їх на фронті двоє...
Він сильний був, я мужньою була,
Та час в тяжкий... вона перемогла...”
І знову сльзи...
Вечір сонце хилить
На поминки до братської могили...
“Щаслива будеш, доню, бо не знаєш,
Як смерть бере твоє кохання заміж.
Спасибі Богу, що гармат не чуєш
І дні свої в окопах не марнуєш,
Що лік життя не зводиш на години,
Життя свого й найближчої людини.
Ти ніччю спиш, тебе ніхто не рушить,
Ніхто не розриває тіло й душу!..”
Усі листи у шафці. Ось вони.
І знову сторінки зашелестіли...
І шелест той, неначе плач війни -
Війни, яку колись весною вбили...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=243114
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.02.2011
Прощался снег. Мне говорил:
«Нам нужно разминуться»
Прощался снег. Он уходил.
Он обещал вернуться.
Мой белый друг, мой милый брат,
Прошу меня простить -
Тебя могу я лишь согреть,
Но не обледенить.
Мой белый снег... Кто виноват?
Ты — пасынок весны.
Она тебя уложит спать
Надолго видеть сны.
Прощался снег. Он уходил.
Катились слёзы с крыш...
Прощался снег, меня спросил:
«Ну что же ты молчишь?..»
И громче капала капель!
Я поняла в рутине:
Прощался снег со мною в день
Святого Валентина...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=243111
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 24.02.2011
Любовь - реальность это или призрак,
Который меж людьми бесшумно бродит?
И как узнать, который первый признак
Того, что между нами происходит?
Любовь - не сон, любовь - не состоянье,
Что сну людскому противоположно.
Её нельзя убить или оставить,
Ведь это просто... просто невозможно!
Нельзя её и объяснить словами,
Которыми привыкли изъясняться,
Нельзя играть, как будто бы вещами
Иль на другое с кем-то поменятся...
Любовь, любовь... Ну что с тобою делать? -
Простой вопрос и просто бестолковый...
Нет духа у любви и нету тела,
Но есть душа.
Какой-то смысл новый
В тебе таится каждому отдельно.
Жить без любви - ведь это жизнь пустая!
Жить без любви опасно и смертельно.
Люби живя и к Богу улетая...
Вы думайте, а мы сей стих допишем,
Ведь от любви все бытия истоки.
И лучше быть влюблённым страстно нищим,
Чем королём по жизни одиноким...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=241808
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 18.02.2011
Мы видим сотни, тысячи улыбок,
Мы ощущаем мира красоту.
И в совершеньи роковых ошибок
Виним души и мысли простоту.
Мы совершаем подвиги, ленимся,
Стремимся жить и не хотим понять,
Что раз хотя б должны другим открыться,
Чтоб сущности живой не потерять.
Молчим и говорим, но не жалеем.
Уходим, возвращаясь не всегда.
И, души заключая в мавзолеи,
Нас поглощает мира суета...
На лице излучая улыбку,
Не заметим хотя бы на миг -
Сами мы совершаем ошибки,
Осеждая проступки других.
И, встретясь как-то где-то в коридоре,
Прийдём и не заметим - человек...
Потом, клянясь на Библии и Торе,
Благословим людской прекрасный век...
Души и сердца полномочья свяжем
Одним движеньем мысли и руки.
Такие мы... И мы себя накажем
За достиженья наши и грехи.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=237603
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 29.01.2011
Я живу, как будто в невесомости:
Шаг - и упадёшь или взлетишь...
Глупо избавлять себя от скорости,
Жизнь - не лента длинной киноповести,
Где в часы смятенья - просто тишь.
Чем важна секунда? Что мгновение?
Да они способны всё решить!
Шаг - лишь миг, но это оживление,
Призывает принимать решение,
Чтобы быть, чтоб выжить, чтобы жить!
Наша память не способна к вечности,
Этот дар есть только у земли.
Забытьё не относимо к грешности...
Нужно, чтобы нас запомнить в бренности
Хоть бы на мгновение смогли.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=237598
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 29.01.2011