Світлана Нестерівська

Посіяне на камені. "Де кущ калини п'є росу із зірки…"

"Де  кущ  калини  п'є  росу  із  зірки..."
Вітер  царапав  вікна  
Нігтями  мертвих  гілок.  
Вчора  був  понеділок.  
Вже  наступає  рік  наш.
Вітер  з  дороги  видув  
Повені  зле  багаття.  
Ми  тепер  всі  багаті  
На  розмаїття  видив.
Плаче  померла  мати  
Тут,  біля  гробу  сина.
Важко  одну  дитину  –
Й  ту  вже  не  поховати.
***  
Глибока  ніч.  У  далині:  
То  тут,  то  там  -  усюди  
Горять  купальськії  вогні,  
Навкруг  танцюють  люди.
А  там,  на  березі  ріки,  
Дівчата,  мов  русалки.  
Плетуть  купальськії  вінки,  
Щось  промовляють  палко.
Вінки  танцюють  в  берегах,  
Як  лебеді  на  волі.  
І  вогники  горять  в  очах  –
Вони  чекають  долі.
***  
Ця  тиха  ніч,  де  зорі  б'ються,  
Комусь  кусаючи  хвости.  
Де  вікна  шибками  сміються,  
Там  досі  скупо  плачеш  ти.
Спокійно  так,  що  я  й  не  знаю,  
Для  кого  продане  життя
Лиш  місяць  вогником  із  раю  
Землі  освічує  сміття.
Холодно  б'є  сніжина  долі  
Мене  в  засмучене  лице.
...  І  лиш  уста  чужої  волі  
Весь  час  нагадують  про  це.
***  
Де  зубами  зорі  впились  
У  незвичну  тишину  
Там  дороги  заблудились,  
Не  прокинувшись  зі  сну
І  вода  тихенько  капа  
З  павутини  чорних  вій.  
Тільки  ніч  холодну  лапу  
Ставить  на  руці  моїй.
Без  спокою  і  прощання  
Дощ  збирає  почуття,  
Щоб  водою  на  світанні  
Нас  вернути  до  життя.
***  
Хмара  забігла  на  хвильку  спочити.  
Сіла  за  гай  у  краплинах  терпких,  
Їй  ще  потрібно  багато  учитись,  
Щоб  відрізняти  своїх  від  чужих.
А  перед  лісом  хвилюються  будні  –
Стільки  зробити  потрібно  малим.  
Хмара  втопилась  у  батьковій  студні.  
Й  літо  прийшло  із  прощанням  таким.  
***  

І  хоч  весна  вертається  назад  
Й  зелене  небо  цвіллю  обнялося,  
Цілує  руки  ніжний  листопад,  
А  теплий  вітер  дихає  в  волосся.
І  хмари  сонцем  діляться  в  очах,  
Лоскочучи  словами  заметілі.
Широка  думка  в  крадених  ночах  –
Не  те,  що  ми  майбутньому  хотіли.
І  білий  вітер  сіється  в  пісок,  
І  душно  хтось  дарує  свої  шалі.
Що  не  кажіть,  а  це  таки  урок  
Загубленої  предками  моралі!
***  
А  в  неба  синього  сини  –
Сміливі  зорепади  –
Питають  з  дотиком  весни:  -  
Чи  це  погано  -  зрада?
І  починається  усе,  
Як  вчора  і  до  того.  
Чумацько-білеє  шосе  
Підкине  мить  для  злого.
Проща-прощайте,  небеса,  
Здорові  будьте  в  силі.  
І  жалем  лагідним  оса  
У  руку  укусила.
***  
Досхід  сонця  встаю  і  шепочу  вітрам,  
Хай  затихнуть  на  мить,  хай  зігріються  роси.
Своє  серце  на  муки  любові  віддам,
Заплітаючи  юність  лиш  вербі  у  коси.
На  світанку  прокинусь,  шукаючи  тиші,  
І  зустріну  тут  сонце  в  промінні  огню.  
По  Олімпу  Земля  піднімається  вище.
Я  рух  серця  зупиню  -  її  не  спиню.
Я  кохаю  весну.  Всюди  зелень  говорить...  
Я  зігрію  святе,  що  завжди  у  святім.  
Тільки  в  зелені  я  утоплю  своє  горе,  
Залишивши  життя  як  було  -  у  нічім.  
***  
Стежина  розпускає  свої  коси,  
І  небесами  світиться  трава.  
Життя  моє  кують  ранкові  роси,  
І  все  навкруг  сіє  і  ожива.
За  небесами  знову  небеса  
Вечірнім  колосом  лягають  спати.  
Туманом  десь    видзвонює  краса,  
Щоб  звуком    цим  хоч  спокій  подолати.
***  
Де  кущ  калини  п'є  росу  із  зірки,  
Тополя  шепче  з  місяцем  у  сні,  
Палає  небо,  зроблене  із  сірки,  
Там  я  пишу  тобі  свої  пісні.
Де  край  дороги  жито  тче  атласи,
Криниця  серцем  б'ється  довгі  дні,  
Чумацький  Шлях  хто-зна  з  якого  часу  
Диктує  там  мені  оці  пісні.
Де  гамір  дня  прийшов  у  ніч  спочити,  
Де  чорна  ніч  навідується  в  сни,
Там  я  ще  доти,  доки  буду  жити,  
Чекатиму  лиш  нашої  весни.  
***  
Вчорашні  мрії,  як  купальськії  вогні,
Погасли.
Чомусь  так  холодно  мені.
Нещастя.
Блукає  серце  у  труні
Серпанку.
І  знову  снишся  ти  мені.
До  ранку.
Я  знову  рідний  краю  мій,
З  тобою.
Я  твої  рани,  зрозумій,
Загою.
І  смерті  в  очі  подивлюсь
Зорею.
Чекай,  до  тебе  я  вернусь
Твоєю.
***  
Зігрітий  сонцем,  місяць  впав  у  трави
І  заспівала  тиша  вдалині,
А  різнокольоровії  заграви
Про  юність  знов  виводили  пісні.
Вгорі  заколосився  Шлях  Чумацький  
І  зацвіли,  мов  лілії,  зірки.  
А  жайворон  повів  танок  юнацький  
І  мимоволі  озирнулися  роки.
Тріпоче  в  грудях  серце  у  Карпат
І  дозріває  у  колисці  ранок.  
Туман  веде  на  річку  лебедят.
І  огортає  все  живе  світанок.  
***  
Перші  признаки  осені:  
Мов  туман,  біла  ртуть.
Ми  сьогодні    вас  просимо  
Нас  колись  спом'януть.
Знову  інеєм  падає
Одинока  печаль.
Все  забуте  я  згадую:  
А  на  серці  -  лиш  жаль.
І  у  казку  підносимо  
Чорну  зливу  зі  слів.
Перші  признаки  осені:  
Новий  смуток  віршів.
***  
Ще  переможе  осінь
Ніжнії  ручки  весен,  
Довгі  обріже  коси  
Працею  чорних  десен.
Вітром  приб'є  до  неба  
І  опозорить  скупо.
Ну,  а  мені  би  треба
Сонця  тверду  шкарлупу.
***  
І  мліє  тихо  листопад  вже  у  саду  безлистім.  
Хвилини  крутяться  в  вітрах  у  спомині  яснім.
У  гості  мріє  біла  ніч  вся  у  вбранні  барвистім.
Навкруг    життя,  навкруг  любов.  І  знов  нові  пісні.
Я  доторкнуся  до  плеча  і  розвінчаю  сумом  
Прикриті  погляди  його,  бо  він  стомився  жить  
Так  одиноко  у  піснях,  мандруючи  із  шумом,  
Як  листя  падає  до  ніг,  тоді  його  болить.
І  вип'є  знову  листопад  в  моїх  словах  гарячих  
Собі  мелодію  весни  і  радісних  очей.  
Я  доторкнуся  своїм  сном  до  тих  хвилин  незрячих,  
Колись  я  думала,  що  він  не  розумів  людей.
***  
Листопад  запрошує  на  вальс
(То  в  цей  час  він  любить  ніжні  танці).  
Пада  клен  журбою  поміж  нас,  
Лиє  дощ  журливі  ноти  вранці.
Стоячи  під  змоченим  рядном,  
Падолист  гуляє  у  тремтінні,  
Лискотять  зажуреним  чолом  
Сто  доріг  з  єдиного  насіння.
Падай  знов  до  ніг  поміж  зірок,
Листя  перше  нашої  розлуки!
Тож  печаль  нажала  на  курок.
Па-да...  "Встань..."  -  у  вальсі  пишуть  звуки.
***  
Я  збираю  мозаїки  осені,  
Щоб  зігріли  мене  між  снігів.  
На  непраній,  захмареній    простіні
Прозвучали  вітання  рогів.
І  вітрами  хтось  фарби  позмішує  
І  забруднить  трави  полотно.  
Я  сум'я  на  гіллі  порозвішую,  
Нехай  вивітрить  зовсім  воно.  
***  
Мовчання  сцени  пишуться  у  звуки.  
Колись  була  мелодія  -  нема.  
А  осінь  в'яже  клену  жовті  руки.
І  завмирає  вічності  сурма.
І  тихих  хвиль  мелодії  в  пошані  
Схиляються  у  замкненім  кругу,
А  осінь  все  ж  не  губиться  в  коханні  
Й  кида  додолу  пісню  дорогу.
А  кров,  мов  п'явка,  п'є  у  листя  клена  
Струмочком  смерті  й  хвиль  пародій  дня  
Золотокоса  осінь,  та  зелена  –
Не  помічає  ніжності  вогня.
***  
І  осінь,  кимось  з'юджена  під  тином,  
В  кущах  шукає  своє  немовля.  
Покрились  зорі  змоченим  полином.  
І  пісню  доплітаючи,  земля
Несе  луну,  розбещену  польотом.
Я  глухну,  закриваючи  уста.
Покрились  зорі  аміачним  потом.
Коральниця  розкрилась,  та  пуста.
А  мало  бути  сонце!  З  світозаром,  
З  любов'ю  дорогою.  Знову  все  
Вмиває  літо  стомленим  пожаром.  
А  угорі  людей  вівця  пасе.
***    
Дивлюсь  крізь  жовте  скло  
У  надвечір'я  мрії:  
Листя  з  дерев  ішло  
Сходами  по  подвір'ї.
Безліч  сухих  крапок.
Росозамінник  чутний.
Сотні  тісних  шапок.
В  лютому  грають  лютні.
***  
Осінній  парк.  Кленові  сльози,
Що  болем  впились  у  росу.
Засохлих  зір  жовтіють  рози.
І  ти,  закохана  в  красу.
Що  краще  є  від  неоліту?
Останній  спад  у  цю  пору?
Тоді,  як  смерть  іде  від  світу.
Осколки  неба  я  зберу,
Та  ні,  вже  краще  пір'я  вітру,
Що  загубилось  у  траві.
Я  всі  зірки  на  небі  витру
І  намалюю  там  нові.
***  
Маленька  долонька  листочка  кленового  плеще
У  шибку  холодну.  "Впустіть!"  -  дріботить  на  вітру.
І  бачили  люди:  тремтить  же  зі  страху  (мале  ще),
Але  не  впустили.  Сиділи  разом  в  цю  пору.
"Відкрийте!  Відкрийте,"  -  настирливо  просить  і  плаче,
Аж  холод  струєю  пробіг  по  нерівній  спині.
І  десь  обірвалось  життя  коротеньке»  маляче,
А  все  через  те,  що  ми  знаєм  казати  лиш  "ні".
***  
Сумні  монети  листопаду
Зриває  віхола  сторука.
І  грім,  заснувши  від  розлуки,
В  кутку  подвір'я  тихо  сяде.
Дощами  вибруньчиться  осінь,
Зібравши  жовті  переливи.
Ти  знову  йдеш.  Такий  щасливий,
Яким  тебе  не  знала  досі!
***  
Прощай,  зимо.  На  твої  білі  рани  
Уже  надіто  молодим  життям  
Важких  століть  зіржавілі  кайдани  
Позбудьмось  плям,  позбудьмось  білих  плям!
Прощай,  зимо.  Ти  мужності  навчила.  
І  чорним  був  побілений  крохмаль.  
Прощай,  зимо,  з  завіями  помилок.  
І  дякую  за...  смуток  і  печаль.
***  
Над  кручею  стояли  чорні  думи,  
Бурхливі  хвилі  рвали  тишину,  
Десь  чувся  тріск  запаленого  суму.
І  хтось  зривав  вуалі  полину.
За  обріями  вишиті  обриви.
І  сонце  нам  рятує  білизну
А  він  прийшов  сюди  такий  щасливий,
Немов  збудився  від  важкого  сну.
За  небокраєм  вітер  щось  колише.
І  я  стою  над  стомленим  вікном.  
А  серце  пише,  серце  вірші  пише  –
Йому  тепер  уже  не  все  одно.
***  
Автомобіль.  Слизька  дорога.
 І  стук  зґвалтованих  коліс.
Шипіння    шин.  І  крик  -  з  нічого.  
А  поруч  я,  і  чорний  біс.
Сміється  дощ,  бичує  вікна,
Стріляє  громом  в  серце  шин.  
А  доля  знов  керує  пізно.  
І  поруч  я,  зі  мною  він.
***  
Біля  ніг  посірілого  гаю,  
Що  в  майбутнє  віконце  закрив,  
Знов  дорога  життя  обриває  
Лиш  за  те,  що  ти  довго  прожив.
І  розкотиться  кров  по  асфальті,
І  обніме  каміння,  мов  ніч.
Тільки  твердо  триматимуть  пальці  
Фотокартку  -  найкраще  з  облич.
Там,  у  вічності,  шляху  немає,  
Бо  до  суду  йдемо  із  могил.
Біля  ніг  посірілого  гаю  
Хтось  в  майбутнє  вмирає  без  крил.  
***  
Набережна,  сумнівами  скорена...  
Скільки  тут  протоптано  слідів!  
Вороном  літає,  чорним  вороном  
Біла  чайка  пальмових  садів.
Море  знову  на  коліна  падає,  
Юності  вклоняючись  в  прилив.
Може,  ти  сидиш  і  сумно  згадуєш,  
Як  мене  без  пам'яті  любив?
Вітер  знов  піском  пересипається,
І  проходить  дуже  швидко  час.  
Все  у  світі  цім  якось  міняється,  
Але  ці  слова  лиш  не  про  нас.
***  
Крила  червоні  пожежі  
Душили  маленький  ставок.  
Виходить  туман  за  межі,  
А  нам  залишився  крок.
Гайок  причаївсь  від  спеки  
У  другім  кінці  села.  
Вмирають  старі  лелеки.  
І  дотик  жаркий  пера
Викреслює  їх  із  свята.  
Немає  гудких  машин,  
Не  будуть  пісень  співати  
Обвуглені  комиші.
***  
І  знову  мальви  плачуть  біля  хати.  
А  комин  не  затрима'  чорний  дим.
Колись  тебе  просила  не  вмирати,  
Коли  б  ти  і  залишився  чужим.
І  блідли  мальви,  і  сіріли  стіни,  
І  вишні  опадали  під  вікном.  
Колись  тебе  просила  на  колінах,  
Щоб  ти  не  омивав  себе  гріхом.
Нема  вже  дому  і  нема  спокою,  
Лиш  чорний  дим  летить  до  попелищ,  
Ти  б  не  вмирав,  щоб  битися  зі  мною  
Колись...  Ну,  а  тепер  мене  облиш!  
***  
Зіграв  зорею  день  ясний,  
Заграла  синяви  пустиня.  
І  перед  смертю  він,  чудний,  
Гукнув  у  вічність:  "Берегине!"
Замовк  той  голос,  що  тремтів,  
Немов  листок,  в  вечірній  тиші,  
А  той,  хто  з  ніччю  не  зустрівсь,  
На  дні  всі  сни  свої  залишив.  
***  
Гелгоче  гусяче  стадо  
Десь  за  селом  у  воді.  
Серце  вискакує  радо,  
Думи  іще  молоді.
Бо  у  душі  весняної  
Перші  бруньки  протялись.  
Зустрічі  дивохмільної  
Знову  ждемо,  як  колись.
І  забуя  дивострічка  
На  світовім  полотні,  
Казкою  виллється  річка,  
Зіб'ються  притчі  ясні.
Я  усміхаюся  радо,  
Бо  молода,  молода!  
Горе  моє,  як  розрада,  
Знову  змиває  вода.
***  
Сльоза  міцної,  з  сонцем  кави
По  чашці  котиться  на  дно.  
А  ти,  чомусь,  такий  лукавий,  
Хоча  й  тобі  не  все  одно.
Недоспані  ранкові  блюзи  
Росою  впадуть  під  вікно.  
І  знову  сонця.  Й  телепузик  
Троячку  просить  у  кіно.
***  
Знов  рівнодень.  Півсерця    б’ється,
А  пів?  Завмерло.  Кам'яне  
І  півдуші  чогось  сміється,  
А  пів  -  погублює  мене.
Знов  рівнодень.  Півнебосхилу,  
Мов  ртуть,  запалюючи  тьму,  
Веде  в  юнацькі  душі  силу,  
Якої  я  не  осягну.
Півдня  дорівнює  півночі,  
Піврадості  і  півсльози.  
З  півдерева  хтось  душу  точить...  
Згинає  вітер  півлози...
***  
Сині  зорі  у  зрадливому  тумані  –
Повертаються  із  вирію  кохані  
І  летять,  немов  метеорити...  
Чи  простити  зраду,  чи  простити?
Сиві  промені  сніжинку  гріють.
Чи  надіятися  на  надію,
А  чи  все  залишити  незнано?
Чом  прийшли  ви  у  життя  нежданно?
Чорні  руки  серце  обіймають:  
Чи  кохають  діти,  чи  кохають?  
Сині  зорі  у  зрадливому  тумані  –
Повертаються  із  вирію  кохані.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=240781
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.02.2011

Посіяне на камені. "Проколіть мені долоні, Щоб не розкопала волі…"

А  крапля  краплю  доганя.
А  гілка  гілочку  колише.  
Хвилина  вічність  зупиня.
Диктує  серце  -  ручка  пише.  
***  
Брехні  безмежжя  усмішку  химерить.
Повір  їй,  щоб  з'єднати  самоту  
А  сонце  осіває  вже  не  ту,
А  іншу  ніч,  й  собі  на  спогад  ксерить.  
***  
Моєї  болі  білий  віхоть  
І  слів  правдивих  тишина
Впилися  скалкою  під  ніготь  –
І  проросли,  бо  вже  весна  
***  
І  знов  з  асфальтом  крапельки  цілуються.
Біжить  за  мною  по  калюжах  тінь.  
Бува,  мені  думками  не  віршується,
Але  ніколи  думати  не  лінь.
***  
Листя  скрутить  жовті  губи  в  трубочку  –
Листя  скрутить  в  трубку  тишину.  
І  книжки  старі  сховає  тумбочка,  
Також  зачекавшися  весну.
***  
І  цілі  столи  паперів!  
І  мудрість  -  газетні  шпальти.  
Вам  треба  іще  призерів,  
Щоби  не  відкрити  карти!
***  
Твоя  душа  вже  стала  на  коліна,
Щоб,  як  жебрачка,  випросить  любов.
Мене  нема  (хоча  була  нетлінна!).  
А  ти?  Запізно  в  істину  прийшов.  
***  
Пам'ятаю  гарячість  хвилин,  
Що  пливуть  полином  за  водою.  
Що  ти  був,  що  ти  був  за  один,  
Що  не  можу  розлитись  з  тобою?  
***    
Здрастуй,  мій  теплий  смутку,  
Зоре  моя  солона!  
Тихо.  Біжить  маршрутка  
У  надвечірній  спомин  
***  
Що  тобі  написати,  доле,
Як  у  відповідь  зло  мовчань?!  
Ти  хоч  словом  мене  порань.  
Не  мовчи,  не  мовчи  ніколи!  
***  
Я  вірю  у  синтез  руки  і  волосся.  
Я  вірю  у  синтез  води  і  коралу.  
Та  я  не  повірю  у  те,  що  збулося.  
Й  не  вірю  у  те,  що  би  збутися  мало.  
***  
Я  всі  куточки  неба  облечу,  
Хоча,  що  буде  далі,  я  вже  знаю.  
А  вітер  знов  запалює  свічу,
Свічу  тому,  кого  я  покидаю  
***  
"Придумай  мені  алібі,  придумай
На  пів  мого  змарнованого  раю,  "  –
Я  прошу  Бога...  І  уже  не  знаю,  
Про  що  Він,  людство  створюючи,  думав.  
***  
Ти  любиш  мене,  любиш  мене,  любиш,  
Як  світанковий  чай  із  полинів.
Не  зрадиш,  не  уб'єш  і  не  загубиш,  
Інакше  б  ти  давно  вже  загубив  (?)  
***  
Не  вбивай  мене,  ні.  Хай  сто  раз  буду  варта  я  смерті,  
Нехай  злість  ворогів  повиколює  очі  сердець.
Тільки  згадка  твоя  допоможе  мені  не  померти.  
І  не  буде  кінця,  бо  життя  -  це  уже  наш  кінець.
***  
Плакали  книжки  сторінками,
Плакали  букви  в  рядках.  
Ми  були  просто  хвилинками  
В  часу  могутніх  руках.
***  
Ми  злиті  в  статую  одну.  
І  хтось  приніс  пожовклі  квіти.
Вже  у  підніжжя  наші  діти
І  в  дубову  бавляться  труну  
***  
Подаруй  мені  ім'я  своє.  
Знаєш,  зорі  брехати  не  вміють.  
Ти  для  мене  -  остання  надія,  
Ти  -  спасіння  єдине  моє.
***  
А  коли  ми  нерозлучні,  то  з  тобою  буду  завжди.  
А  коли  ми  нерозлучні,  не  боятимусь  неправди.  
А  коли  ми  нерозлучні  -  я  по-іншому  не  вмію,  -
А  коли  ми  нерозлучні,  розлучити  не  посміють  
***  
Я  напишу  на  листочку  неба  
І  колись,  напевно,  відішлю  
Ті  листи,  в  яких  я  так  люблю  
Мріяти  й  молитися  за  тебе  
***  
Я  придумаю  тебе  на  одну  лиш  мить.  
Я  придумаю  тебе,  як  вона  заспить.
Бо  таких  уже  нема  тут,  поміж  людьми.
Де  лишилася  зима  -  там  уже  не  ми.  
***  
Покручені  пальці  безлистого  міста
Підносяться  вгору  в  пучечку  долоні.
Прийшли?  А  потрібно  було  би  прилізти  
Змією  чи  тінню  на  тлі    підвіконня.  
***  
Плесни  моїй  хвилі  в  долоню
Свого  голубого  тепла!  
Ти  дуже  втомився,  мій  коню,  
А  я  ще  життя  не  пройшла.  
***  
І  бичують  вітрів  вітряки...  
І  руки  за  мене  підносить...
 І  питають  тривожно  зірки:
- Може,  досить?
-Та  ні,  ще  не  досить!
***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=240778
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.02.2011

Посіяне на камені. Він

"І  знову  він  у  мої  вірші  римиться..."
Я  уже  йду.  Пісня  почата.
Ти  ~  мій  кінець.  Я  -  твій  початок.
Я  вдалині  зіркою  сяю.
Віриш  мені?Я  ще  кохаю.
Я  уже  йду.  Ти  в  цьому  винен.  
Лишу  біду  в  промені  синім.
Я  ще  твоя,  хоч  покидаю.  
Я  -  лиш  зоря.  Я  ще  кохаю.
Я  уже  йду  -  вечір  настане.  
Не  забувай:  ти  -  ще  коханий.
Я  ще  твоїм  променем  сяю.
В  серці  моїм  я  ще  кохаю.
***
Квіти  на  вікні
Я  знаю:  хуга  надворі,  
Мороз  спиняє  кров.
Такій  непрошеній  порі  
Не  рада  буду  знов.
Я  знаю:  ти  сидиш  в  теплі  
І  думаєш  про  те,  
Як  у  морозяній  імлі  
Троянда  зацвіте.
Я  знаю:  мріями  у  сні,  
Повінчану  в  снігах,  
Виводиш  квітку  на  вікні  
У  голубих  очах.
Я  знаю:  помисли  ясні  
Зовсім  не  пропадуть,  
Бо  квіти  на  шибках  -  мені  
Твої  думки  несуть.
***

Я  тебе  називаю  безвістю.  
У  лету  твою  хочу  канути.  
Ти  здивуєш  мене  лиш  чесністю  
І  охотою  буть  обманутим.
Ти  укотре  пробачиш,  впевнений,  
Що  без  тебе  не  можу  квітнути.  
Ворогами  ми  будем  ревними,  
Не  дозволим  собі  осліпнути.
***
Твоє  волосся  пахне  димом  
Згорілих  осінню  полів.  
Не  можна  бути  несудимим,  
Найкраще  бути  без  гріхів.
І  білих  рік  молочна  повінь
Вбиває  ніжне  із  облич.  
Тут  твоя  пісня  -  тільки  гомін,  
Твоє  признання  -  тільки  ніч.
І  більш  нічого.  Тільки  голос  
В  мені  подавлює  полин,  
А  на  губах  -  розлуки  волос  
І  втіха  вдячності  хвилин.
***

Сонце  заховало  небо.
Захворіла  в  хмарах  кров.  
Виступаю  проти  тебе  
І  тобі  скоряюсь  знов.
Не  любов  керує  мною  
І  не  жилки  від  проклять.  
Догорівшою  струною  
Зустрічаю  синь  багать.
Зміна  страшно  нас  лякає.  
І  не  знаю:  що  та  як?  
Проти  тебе  виступаю,  
Поклоняючися  так.
***
Любий,  ти  пам'ятаєш,  
Скільки  в  нас  взяли  неба,  
Щоби  з'єднала  доля  
Два  непрості  серця?  
Зараз  я  знов  далеко.
Пишу  листа  до  тебе.  
Знову  віддала  всесвіт,  
Все  щоб  почать  з  кінця.
***

Знову  юність  біжить  в  окопи
І  бунтують  чужі  жалі.
Ти  -  на  тому  кінці  Європи,  
Ти  -  на  тому  кінці  Землі.
До  нічого  тебе  не  змушу,  
Тільки  ранок  візьму  до  рук.
Ти  мені  вириваєш  душу.  
Вона  з  серцем  лиш:  тук,  тук,  тук..
Кимось  курені  сигарети  
Піднімаю  з  свого  сміття.  
Ти  -  на  тому  кінці  планети,  
Ти  -  на  тому  кінці  життя.

***
А  серце  буде  довго-довго  сохнути,
Твої  листи  читаючи  щодня.  
Старенький  пес  боїться,  мабуть,  здохнути  
Й  тримає  духа  силою  коня.
Не  знаю,  чи  тобі  багато  вірила  
І  хто  нам  жовті  присвятив  слова.  
Дурна  розлука  свої  зуби  шкірила  
На  радість  всім,  що  поруч  них  жила.
Мені  потрібно  ще  думками  схуднути  
І  записати  іскри  у  вогні.  
В  далекім  світі  гостем,  гостем  будеш  ти
І  зовсім,  зовсім  іншим  при  мені.  
***
Ти  напиши  проте,  що  знаю,  
Щоб  не  кінчалися  листи.
Обов'язково  лиш  "чекаю",
Й  не  мусить  бути  те  "прости".
Я  краєм  серця  ріжу  дзвони,  
Які  ти  шлеш  щораз  мені.
І  скоро  тягнуться  кордони,
Розбивши  носа  вдалині.
І  все  це  є,  але  немає,  
Що  губить  вічність  чистоти.  
Обов'язково  лиш  "кохаю"
Й  не  мусить  бути  це  "а  ти?"  
***

Твій  перший  лист.  І  вірю,  і  не  вірю,  
Бо  не  сіяли  роси  все-таки.  
Сміється  день  на  нашому  подвір'ю.  
Старий  папір,  а  ніжнії  рядки.
Твій  перший  лист.  Мені  чомусь  гаряче
І  радість  б'є  в  туманнім  джерелі.
І  тихий  сум,  і  тихий  біль  юначий.
Конверт  із  сон-травою  на  столі.
Твій  перший  лист.  По  сто  разів  читаю  
І  образ  твій  у  пам'яті  зоріє.  
Світанком  ніч  надворі  догорає...  
Твій  перший  лист.  І  вірю,  і  не  вірю.
***

Листок-  це  день,  чи,  може,  відлік  суті,
Чи,  може,  це  заглибина  думок?  
Листи  твої,  всередину  ввігнуті,
Доповнив  ще  один  сумний    листок.
У  ньому  пишеш  ти:  "Любов  не  вічна…»  
Твій  лист  пожовк  од  сліз  і  духоти  .
Жорстокий  листопад  -  пора  трагічна,  
Хоч  я  -  ще  я,  та  ти  -  уже  не  ти.
І  листопадна  ніч  до  зорепаду  
Знов  хилить  вже  безлистяне  чоло.  
Ти  знаєш,  я  в  тобі  кохаю  зраду,  
Бо  іншого  ж  нічого  не  було?
Ми  на  плиті  у  нашої  любові,  
Як  станемо  старенькими  колись,
Ще  намалюєм  два  листки  кленові,  
Які  з  сердець  навіки  простяглись.
Останній  лист...  Це  я  тебе  чекаю.  
Останній  лист...  Один  на  сотню  літ.  
Вже  осінь  відлітає.  Я  кохаю.  
Любов  -  це  вітром  зраджений  політ.

***

Від  любові,  нашої  любові,
Що  здавалась  вічна  і  проста,  
Залишились  два  листки  кленові  
І  конверт  подертого  листа.
Не  було.  Прощання  дише  млою.  
Це  не  ніч,  а  ранені  хрести.  
Серце  загорілося  війною,  
Та  чомусь  зотліли  лиш  листи.
Та  й  думки  не  пишуть  знову  тихо,  
Як,  бува,  колись  у  далині.  
І  аж  просить  букву  вставить  лихо,  
Щоби  довше  плакалось  мені.
***  

Я  знаю,  що  не  зможу  зберегти  
Чужих  сердець  розмиту  таємницю.  
Без  відповідей  в'януть  десь  листи...  
Спинитися,  спинитися,  спиниться!
Мене  болить  не  їхня  пустота  
І  навіть  не  мої  жорстокі  мрії.  
Невиспаного  я  боюсь  листа.  
Боюсь  тому,  що  хтось  мене  зігріє.
Тому  морози  б'ються  восени  
І  всю  любов  ховають  у  зітхання.
Чужі  листи  пливуть  у  мої  сни  
Рядками,  що  зливаються  в  кохання.  
***  

Невже  зима  як  весни  одцвітуть,  
Зронивши  біль  в  чужому  небокраї?  
Невже  зима,  зима,  коли  ти  тут?  
Коли  ти  тут,  а  я  вже  не  кохаю...
Невже  зима,  як  спинить  птах  політ,  
Як  люди  злі  туманами  блукають?
Невже  зима,  коли  біліє  світ?
Коли  ти  тут,  а  я    вже  не  кохаю...
Невже  зима,  як  змучено  горить
І  те,  у  чому  я  себе  пізнаю?  
Невже  зима,  коли  душа  не  спить?  
Коли  ти  тут,  а  я  вже  не  кохаю...

***

І  сніг  у  вальсі  під  ногами
Замовк,  не  смівши  видать  звук.  
Тепер  ми  стали  ворогами.
Колись  любили  ніжність  рук.
Хоч  я  не  думаю,  що  грою  
Закінчить  можу  свій  сонет.  
І  небо  падає  іскрою.  
І  в  серці  стерся  твій  портрет.
І  все  не  так,  як  має  бути.
І  не  гудить  у  скронях  кров.  
Раз  я  тебе  могла  забути,  
Так,  може,  це  і  не  любов?

***

Ти  зорі  пив,  немов  вампір,  
А    я  боялась  бруду.  
Ти  дуже  низько  впав,  повір,
Щоб  я  любила  Юду
Навіщо  ти  убив  цю  ніч,  
Що  нашою  не  стала?  
Прощай  тепер.  У  чому  річ,  
Я  щось  не  те  сказала?
Ти  зорі  бив,  немов  палач,  
Своєю  глупотою.  
Я  щось  не  так  роблю?  Не  плач.  
Хоч  раз  побудь  собою.

***

Не  вір  мені,  хай  серце  скаже:  
Кохає  ще  воно  чи  ні.  
Нехай  в  печалі  горе  ляже.  
Не  вір,  не  вір,  не  вір  мені!
Не  вір  мені,  дощами  сито  
Не  переповнить  наші  дні;  
Коли  життя  усе  прожито,  
Не  довіряй,  не  вір  мені!
Не  вір  мені,  тебе  обманю  
І  прозвучать  нудні  пісні.  
Не  вір  мені,  а  вір  коханню.  
Не  слухай,  ні,  не  вір  мені!

***

Не  порань,  не  убий,  збережи
І  хай  правда  лиш  гострить  ножі.  
Не  покинь,  а  врятуй,  зрозумій,  
Що  усі  ми  під  впливом  подій.  
Не  покинь  і  тим  самим  не  вбий,  
Ти  для  мене  один  дорогий.
Хай  живе  одинокая  лань,  
Лиш  мене,  як  її,  не  порань.
Не  порань,  краще  вбий,  а  не  рань  
Не  люблю  відчувати  страждань.  
Хай  несу  всі  у  світі  хрести,  
Та  найважчий  із  них  -  саме  ти.  

Перший  і  останній  сонет
І  ніч  була.  Зігнулася  тополя,  
Ревів  вітрисько  буйний  серед  поля,  
Ходили  хмари  в  вальсі  по  траві,  
А  тихий  гай  наспівував  сові,  
Минали  миті  сірі,  чорно-білі,  
Гуляли  роси  в  сонній  заметілі,  
Скажено  рвався  вгору  голий  клен
І  вказував  листочками  на  день.
Німа  душа  того  не  зрозуміє,
Що  серце  цьому  сумові  радіє.  
Коли  кохаєш  -  все  простиш,  а  далі
Зів'є  мороз  колючії  спіралі.  
Тебе  забуть  не  можу  в  самотині.
Ти  -  тільки  мій,  бо  був  таким  донині.  
***

Я  не  коритимусь  тобі.  О  ні!
Як  хочеш  -  покорися  ти  мені,
А  зможеш  -  ворожнеча  промине,
Лише  по  справжньому  люби  мене.
Я  не  піддамся  чарам  тих  очей,  
Я  не  ввійіду  у  марево  ночей..
Нехай  впаде  кохання  неземне,
Та  ти  спочатку  полюби  мене.
Я  не  зумію  вбити  в  собі  сон,
Який  узяв  мене  у  свій  полон,  
Хай  я  помру  у  тиші  самоти,  
Але  виною  цього  будеш  ти  .
***
А  дощ  тоді  світився  діамантом,  
І  ти  сказав,  що  із  моїм  талантом  
Мені  б  цвісти,  мов  навесні,  цвісти.  
А  я  тоді  спитала,  як  же  ти?
Ти  похилив  свій  погляд.  Твої  плечі  
Знов  віщували  вражого  предтечі  
І  сум,  і  горе,  і  біду  мою.  
Ти  не  подумав,  може,  я  люблю?
А  вітер  сльози  сповив  сухотою.  
Й  не  знаю:  я  з  тобою  -  не  з  тобою  
Цвіла  тоді  чи,  може,  відцвітала.
Та  ні,  ти  не  хвилюйсь,  я  не  кохала.  
***
Ти        незабутній
Журавлем  ти  у  небо  злетів
У  прошиті  сарказмами  будні  .
Десь  у  затінку  голос  засів:  
"Ти  лиш  мій,  дорогий,  незабутній»
Ти  -  лелека  без  пари  і  крил.  
І  мовчазно  повіки  спускає  
Щирий  надпис,  надгробний,  могил
"Незабутність  навік  спочиває".
Чим  же  ваблять  ті  теплі  краї?  
Чом  шукаєш  ти  другого  раю?  
Неземні  поцілунки  твої  
Вже  давно  в  нікуди  відлітають.
Ти  -  лиш  мій.  Обгоріле  крило  
Закриває  увесь  морок  смутній.  
Ти  вже  був.  Та  й  життя  вже  було.  
Ти  один.  Ти  один  -  незабутній.  
***
***
Не  знаю,  чому  і  для  чого
Веселкою  ріжеться  сніг.
Я  хочу  тебе  лиш  одного
І  щоб  не  ділився  на  всіх.
Пробігло  заплакане  небо
Повз  мене  у  простір  щедрот.
І  хочу  сьогодні  до  тебе  
Й  летіти  удвох  до  висот.
І  хай  прокидаються  хмари  
У  тиші  зі  зламаних  днів.  
Я  хочу  єдиної  кари:
Щоб  ти  мене  знову  любив.
***.
Любов  моя  -  осіннії  морози  –
Усе  простить,  усе  у  собі  вб'є.
Тебе  я  бачу.  Ти  -  прощальні  сльози,  
А  я  з  тобою  знову  разом  є.
Лиш  в  сні.  Але  любов  моя  палає.
Не  знаю,  чи  засне  мажор  покути,
Коли  я  кажу,  що  тебе  кохаю,  
То  це  не  значить:  хочу  разом  бути.
І  знову  тиша  п'є  ласкаву  днину.
Ти  -  зрадник.  Осінь  хмурої  весни.  
Моя  любов  лишається  єдина  
І  кличе  серце  в  чорно-білі  сни.
***
І  насниться  життя  земне  
У  системі  чиїхсь  обчислень.
У  програмі  "Чекай  мене"  
Хтось  до  старості  нас  зачислить.
- А  ти  стільки  мене  чекав!
- А  ти  стільки  мене  любила!
Але  час  тихо  проскакав.
І  нічого  ми  не  просили.
***

Як  запах  одиноких  вечорів  
Лишає  на  асфальті  свої  кроки,
Ти  тихо  йшов  і  подумки  горів
Як  кущ  калини  -  гарно  і  високо.
Калюжі  заховались  від  дощів  
І  страшили  гіллячками  полину
Тебе,  а  ти,  чомусь,  печально  брів
Під  дуб  старий,  на  нашу  батьківщину
Не  можна  забирати  від  діток  
Їх  першу  мрію,  страчену  роками.  
А  на  столі  -  мелодії  шматок  
Із  вальсу,  протанцьованого  нами.
***
Любов  не  ділить  на  роки,
Бо  все  чомусь  їй  ніколи.
Лиш  твердо  вп’ються  кулаки  
У  теплі  серця  віхоли.
І  я  не  знаю,  чи,  бува,
Ми  так  колись  сміялися.  
Любов  не  ділить  на  слова.  
Щоби  не  обірвалися.
Так  шкода,  що  не  йде  зима  
У  протилежнім  напрямі.  
Любові  справжньої  нема,  
Бо  й  ця  покрита  плямами.
***
Не  суди  дощів.  Неба  сірий  клапоть  
Проросте  зі  словом  ніжного  крила.
Не  суди  дощів,  їм  ще  довго  плакать,  
Бо  любов  від  Нас  назавжди  пішла.

Не  суди  дощів.  В  нас  лиш  є  той  молот,
Що  кував  любові  перше  полотно.
Не  суди  дощів,  бо  надворі  холод.  
А  вони  теплом  хухають  в  вікно.
Не  суди  дощів.  Камінь  не  піднімеш,  
Щоби  кинуть  в  їх  тіло  без  гріха.
Не  суди  .дощів,  бо  цю    тишу  зімнеш  
І  майбутнє  зросить  темрява  суха.
***
Іду.  За  мною  шлейф  дощів,
Солоні  сльози.  
Мені  ти  вірить  не  хотів  
Рядками  прози.
І  я  слова  із  почуттів  
Зів'ю  у  риму
Та  пізно,  серце,  захотів,  
Бо  нераниму
Поранив  так,  що  до  вогнів  
Втікали  ріки.  
Мені  ти  вірить  не  хотів  –
І  сльози  втікли.
***

Обірваний  листок  чужого  горя
І  тихий  вітер  радості  у  нас.  
Ти  так  любив  дивитися  на  море,
Що  сам  у  ньому  хвилею  погас.
А  синява,  що  в  погляді  горіла?  
Я  бачила  ~  ти  марив  про  приплив.  
Тебе  я  захистити  не  зуміла,  
Бо  ти,  на  жаль,  нікого  не  любив.
Просила  зорепадами  у  моря:  
"Віддай  його  для  весен  золотих".  
Можливо,  я  не  те  йому  говорю,  
Та  мої  сльози  більші  від  твоїх.
***

А  ти  не  знав,  що  полюбив  блаженну.
Зціпив  уста  в  молючий  суховій.
Врятуй  мене  від  раненої  мене.  
Від  праведного  холоду  зігрій.
Ти  знаєш,  що  в  житті  своїм  невинна.
Набута  тиша  гніздиться  в  уста.
А  ти  не  знав,  що  полюбив  причинну,
Що  чаша  ця  розбилася  пуста.
Різкі  сліди,  розтоптані  зіниці.  
І  небо  розлилося  по  гаях.  
Ти  думав:  це  вона  щоночі  сниться,  
А  це  була,  на  твоє  щастя,  я.
***
Моє  життя  присвячене  для  неба,  
Як  зрілим  океанам  береги.  
Лиш  крок  вперед  і  тисячу  -  від  тебе.
Й  на  кожнім  -  злі  плітки  і  вороги.
Усе  твоє,  нічого  не  відняти.  
Недоліки  -  поламані  мости.  
Я  б  так  хотіла  те  "прощай"  сказати,  
Та  ти  мені  нашіптував  "прости".
Коли  мерці  повстали  із  могили  
І  додавались  крихтами  гріхи.  
Ми  довго-довго,  довго  говорили  
Про  світ  -  жорстокий,  сірий  і  сухий.
***

І  все  одно  тебе  укотре  трачу  –
Моя  любов  миттєвою  була.  
Ти  так  любив,  коди  я  гірко  плачу,  
І  сумував,  коли  я  з  ким  ішла.
І  це  той  шрам,  ЯКИМ  життя  лякає  
Усіх,  хто  вірить  в  зраджені  мости.  
Ти  так  любив,  коли  тебе  кохають,  
І  сумував,  коли  це  був  не  ти.
Ті  білі,  крила  знов  відносять  в  небо  
Усіх,  кому  судилася  земля.  
Ти  так  любив,  як  я  ішла  до  тебе,  
І  сумував,  коли  ішла  не  я.
***
На    подряпаних  зорях
Грає  сонячний  піт.
Я  до  тебе  говорю
Через  сутінки  літ.
I цілуючи  рани  -
Молодому  -  печаль,  -
Я  гукаю:  "Коханий!"  -
Й      замовкає  рояль.
Тихе  викрите  небо
Опуска  новий  сон.
І  від  тебе  й  до  тебе  –
Всі  серця  в  унісон.
***  
А  ти  мені  нічого  не  завадиш.
Я  зруйнувала  й  так  усе  сама.  
Тебе  я  уже  зрадила  -  не  зрадиш.  
Замерзле  серце  не  страшить  зима.
А  ти  мені  нічо'  не  заподієш,  
Я  й  так  усе  для  себе  продала.  
Чому,  коханий,  ти  про  мене  мрієш,  
Коли  тебе  сама  не  вберегла?
***  
Чекання  просріблиться  в  інеї.  
Четвертий  день  ідуть  сніги.  
Якісь  незрозумілі  лінії  
Цілуються  в  слідах  ноги.
Ти  не  спіши  із  нікудишністю,
Щоб  забувати  те,  земне.  
Пробач,  що  я  боролась  з  вічністю,  
А  ти  вже  вартий  був  мене.
***  
Як  затуманить  осінь  сон-трави
Й  вона  сердечно  вляжеться  під  ноги,  
Поклич  мене,  до  себе  позови.  
Як  добре,  коли  сходяться  дороги!
І  знову  дощ  сполікує  рови  
Від  бруду,  від  гріхів,  від  супокою.  
Поклич  мене,  до  себе  позови,  
Щоб  я  могла  надихатись  тобою.
Й  не  вір  у  вічні  болі  голови
І  стогін  серця,  що  несуть  облуду  
Поклич  мене,  до  себе  позови,
А  коли  ні  —  я  й  так  з  тобою  буду.
***  


Небо  знов  громами  усміхається.  
Ти  стояв  і  роси  пив  з  лиця.  
Де  любов  ніколи  не  кінчається,  
Там  я  не  боятимусь  кінця.
Знаєш  ти,  я  для  дощів  народжена  
І  люблю  тебе  із  сповитку.
Де  хмаринка  променем  ушкоджена,  
Там  я  збережу  себе  таку.
І  нехай  веселка  в  небо  стелиться  
Та  радіють  очі  вітерця.  
Все  в  житті,  я  знаю,  перемелеться.  
Разом  будуть  битися  серця.
***  
Моя  срібна  печаль,  що  звучить,  як  сльози  тятива,
Скільки  кришиться  хліб,  не  уводить  мене  у  оману.  
Лиш  тому,  що  ти  є,  я  ще  досі,  ще  досі  жива.  
Ти  сторінка  моя,  і  розрада,  і  вічний  світанок.
Так  боюсь,  щоб  тебе  не  поранив  хтось  в  цій  боротьбі,  
Щоби  клятва  гірка  не  нарушила  милі  години.
Все,  чим  зараз  я  є,  я  присвячую  тільки  тобі.  
Ти  сторінка  моя  і  мій  смуток,  навіки  єдиний.
***  

Пробач  мені  за  подих  калиновий,
Що  завчасу  позбулась  своїх  крил
Літати  легко  в  усмішці  любові
Й  тоді,  коли  у  нас  немає  сил.
Поезій  юних  рання  хуртовина.
І  тихих  слів  пробитий  водограй.
Пробач  зате,  що  в  мене  ти  єдиний,
І  більше  ні  за  що  не  пробачай.
І  дальше  п'ють  епохи  кволі  ґрати
Мою  словами  сказану  любов.
Не  вчи  мене,  не  вчи  мене  прощати.
Пробач  за  те,  що  пізно  ти  прийшов.
***  
Я  люблю  тебе,  моя  повене,  
Покриляння  палке  шпаків.
Моє  серце  кохання  сповнене  
І  байдужий  пробіл  років.
Я  люблю  тебе  запорошено.  
Ще  розтане  вінок  снігів.  
Я  зустріну  тебе  із  осінню,
Щоби  потім  ніхто  не  смів
Розлучити  нас,  моя  мрієнько,  
Я  люблю  тебе  в  часу  плин.
І  прокинеться  з  снігу  зіллєнько,  
І  придушить  життям  полин.
***  

Місяць  плаче.  Сльози  пилом  
Ніжно  падають,  як  ртуть.  
Не  журись  сьогодні,  милий,  
Може,  нас  і  обминуть.
Місяць  плаче.  За  зорею,  
Що  покинув  у  півсні.
Не  журись,  мій  прометею,  
Ти  належиш  лиш  мені.
Місяць  плаче.  Гірко-гірко.  
Зрадив?  Сльози  каяття?
Не  журися,  моя  зірко,  
Ти  -  із  іншого  життя.
***  
Кажуть,  що  я  сумна.
-?  -  Так,  від  якогось  болю.
Стільки  іду  одна
Я  по  пустелі  солі.
Ложка  води  ~  ніщо.  
Море  і  те  солоне.  
Пам'ять  ще  є.  Нащо?  
Щоб  цілувать  долоні,
Що  в  пелюстках  долонь
Твоїх  були  бджолою?
Раз  -  і  життя  пройшло.  
Хай  !  Тільки  б  я  з  тобою.
***  

Оце  любов:  кохання  вишне,
Що  у  минулому  сіє.
Ти  не  давай  мені,  що  лишне,
А  те,  що  серце  віддає.
І  перешкод  солодкі  звуки  
Надвоє  ділять  тишину  
Ти  не  давай  мені  розлуку,  
Бо  не  прокинуся  від  сну.
Рожевих  хмар  волосся  пишне
Мені  обличчя  обів'є.
Ти  не  давай  мені,  що  лишне,
А  те,  що  серце  віддає.
***  
І  вже  не  жду  -  я  не  чекаю  
Скупих  рядків  сумного  скла.
Надворі  вітер  догорає,  
Бо  я  до  нього  не  прийшла.
І  не  прийду  -  я  вже  не  хочу  
Його  холодного  тепла...  
І  небо  виплакало  очі,  
Бо  я  для  нього  не  цвіла.
І  не  цвіту  -  помру  для  тебе,  
Хоча  безвихідь  у  раю.  
І  не  повірю  (Бо  не  треба  
Тобі  того,  що  віддаю).
***  

І  знов  нема  нема  нічого  злого
В  моїх  очах,  в  твоїм  житті,
Лиш  цвіллю  криється  дорога,
Яку  стоптали  в  самоті.
Чужих  думок  великі  крила  
Над  нами  спалюють    хрести.
Знов  тиху  біль  з  тобою  пила,  
Та  вже  не  впевнена,  що  ти...
Нікому  (ні!)  не  треба  раю,  
Що  ти  про  нього  уві  сні
Молив.  А  я  недобачаю
Твої  слова,  мої  пісні...
***  
Пам'ятаєш  мене,  милий,  
Ми  з  тобою  сад  садили.  
Ми  з  тобою  сад  садили  
В  добрих  мріях  про  любов.
Ми  удвох  по  кім  ходили,  
Коли  яблуні  родили.  
Коли  яблуні  родили.  
Поки  інший  не  прийшов

Мене,  любий,  пам'ятаєш,  
Ти  купав  в  огнях  розмаю,  
Ти  купав  в  огнях  розмаю,  
Аж  сміялися  квітки.
Ти  питав  мене:  "Кохаєш?",  
Я  казала,  що  кохаю.  
Я  казала,  що  кохаю  
Твоїх  кучерів  витки.
***  

Твої  слова  в  вібраціях  озону  
Якось  невинно  й  тепло  божеволіють.  
Себе  до  тебе  знову  приневолюю  
І  страшно,  як  порушниці  закону
Так  ніяково  виписано  долею  
Твої  слова  для  мене  у  листі.  
Кохання  різьбить  вже  нових  митців,
А  я  не  можу  зжитися  з  неволею.
Дай  крок  іще  -  тоді  і  я  попробую
Зловити  журавля  у  темноті.  
Стрічались  ідеальні,  але  й  ті  
Були  зовсім  не  якісною  пробою.
***  
І  тільки  рік  життя  без  тебе,
І  тільки  келих  самоти.  
А  я  жину  лиш  так,  як  треба  
І  роблю  це  не  так,  як  ти.
Кровинка  білої  печалі
Осіла  небом  на  лиці.  
Чекаю  те,  що  буде  далі,  
Коли  зустрінемось  вкінці.
Червоний  келих  пустобою  
Вертає  ніжністю  із  дна.  
Мені  шкода,  але  з  тобою  
Я  почувалась,  як  одна.
***  
Тебе  чекала...
Падали  зорі,  космосом  слабо  пришиті.  
На  павутинці  гойдалися  п'яні  пісні.
Стільки  чекала  цієї  жаданої  миті!
Ти  не  приїхав  -  і  мрії  погасли  в  мені.
Небо  кидало  відблиски  вогнищ  і  тіні.
Ліс  подивився  десь  хмуро  в  обличчя  моє.
Знову  палало  серце  в  печальнім  промінні  
Й  далі  чекаю,  бо  завжди  зі  мною  ти  є.
Роси  губили    свіжість  на  моїм  обличчі.
Знаю,  приїдеш,  мов  крапля  дощу  по  вікні,  
Чуєш,  і  досі  тебе  із  зірками  я  кличу?
Ти  -  незабутка,  загублена  десь  вдалині.
***    
А  пісня  виривалась  з-під  дощу
І  гладила  листки  сухого  клена.  
Тебе  обов'язково  захищу  
Від  світу,  від  морозу  і...  від  мене.
Я  не  співаю  більше  про  хрести,  
Лише  не  можу  дні  твої  украсти.  
А  пісня  не  боялась  темноти,  
Померши  ще  до  першого  причастя.
Любов  моя  подібна  на    весну,
Бо  вміє  діамантами  світити.
А  пісня  не  будилася  зі  сну,  
Щоб  не  читати  ранньої  молитви.
***  
Чому  тоді  була  за  крок  до  тебе?  
Чому  не  мокло  ранене  крило?  
В  руках  боліло  зір  далеких  небо,  
Та  нашої  між  ними  не  було.
Чому  ж  бо  тая  непослушна  злива  
Зганяла  вічно  комарів  з  плеча?  
А  солов'ї  співали  так  щасливо.  
Чому  ж  тепер  вони  усі  мовчать?
Думки  нам  осявали  зореліти
І  ніч  ішла  із  нами  під  вінець.  
Таке  було  лиш  раз  у  цьому  світі.  
Чому  давно  закінчився  кінець?
***  
Ми  все  життя  сиділи  за  столом,  
Де  проходили  і  розлуки  наші.  
Надіюсь,  ти  не  будеш  пити  з  чаші,
Яку  нам  дано  випити  обом.
Не  хочу,  щоб  ковтнув  ти  того  хмелю,  
Не  хочу  твоїх  уст  отруту  знать.  
В  державі  -  обікрадена  казна  
Й  звисає  смерті  побіліла  стеля.
Майбутнє  йде.  Хоч  задом  наперед.
Вмивають  руки  вічнії  злочинці.  
Я  вип'ю  все  по  дольці,  по  частинці,  
Щоб  уст  твоїх  торкався  тільки  мед.  
***  
Я  тебе  зустріть  не  сміла  
По  дорозі  в  піднебесся.
Я  словами  говорила,  
Підло  вкраденими  в  преси.
І  любов  у  будні  дише.  
І  гниття  у  тому  чую.  
Я  про  іншого  напишу,
Бо  тебе    вже  не  люблю  я.
***  
Ніч  наділа  літа  комбінацію  –
І  в  обіймах  осені  дрижить.  
Хто  ж  це  -  ноги  зв'язані!  –  біжить
В  парку,  де  сірничаться  акації?  
Може,  це  любов  моя  свята  
Тільки-но  на  поїзді  приїхала?  
Запізнилась.  Вже  старенька  віхола  
Тричі  наливалась  у  міста.
***  
Думки  програлися  у  карти  
Як  у  бруднім  новім  кіні.  
Гуляє  місяць  по  стіні...  
І  ти,  нічого  вже  не  вартий,  
До  серця  тулишся  мені.
Де  написались  зорепади.  
Самотньо  вічність  кроки  шле.
І  сонце  плачеться  мале  –
Воно  не  звикло  там  до  зради.  
Але  ти  тут,  але...  але...
***  
І  від  думки  крихта  лиш  залишиться,  
Та  й  вона  для  мене  дорога.  
Ти  забув  -  коли  мені  не  пишеться  
І  коли  туга  вже  не  туга,
Коли  рими  зовсім  не  римуються,  
Коли  розум  диха  між  рядків  
І  твій  голос  в  тишині  не  чується:  
Мабуть,  мабуть,  мабуть,  заблудив.
***  
Похилившись,  ніч  по  небу  ходить,
Затуливши  хмарами  чоло.
А  у  нас  нічого  й  не  було,
То  чому  ж  нас  доленька  розводить?
Де  початок  впаде  на  спориш,  
Там  усе  продовжиться  без  спину.  
Тільки  вітер  дихає  у  спину,
Як  йдучи  до  мене  ти  заспиш.
І  не  треба  малювати  ранки
І  сльозами  фарби  розчинять.  
Ти  не  стукай  -  всі  навколо  сплять.
Тільки  важко  дихають  фіранки.
***  
Тут  світліла  ніч.  Та  вдарив  грім.
Все  здавалось  піснею  феєрії.  
Ти  ішов  по  небі  золотім,  
Зроблений  із  іншої  матерії.
Я  дивилась  в  воду.  Тільки  сміх  
Так  зумів  зробити  непобачене.  
Ти  прийшов  із  неба,  ніби  гріх,  
На  найперше  у  житті  побачення.
***  
Я  весняним  променем  вікна  позасвічую
І  ласкаво  продзвенять  дзвоники  малі.  
Уночі  топився  віск  від  твоєго  відчаю
І  були  ми  лиш  удвох  на  усій  землі.
Між  уламками  надій  золото  побачимо.  
Це  моя-твоя  любов  променем  ясним  
Засіяла  ще  тоді  на  нічнім  побаченні,  
Як  снігами  засвітив  ти  нічний  килим.
Ніжне  місто  хилиться,  пестить  мої  кучері  
І  магнолія  цвіте  -  весняна  фата.
Ми  ідем  з  тобою  вдвох,  долею  заручені,  
А  позаду  ~-  на  старих  кониках  літа.
***  
І  язики  дерев  багряні  
У  кучугурі  почуттів  
Мені  клялися  у  коханні  
(Бо  ти  цього  так  захотів).
Дорога,  що  вела  в  нікуди,  
Вже  пригоріла  листям  слів,  
Лиш  чорний  попіл  жме  у  люди  
(Бо  ти  цього  так  захотів).
І  одиноко,  і  причинно  
Веселку  лісом  світить  спів.  
І  не  питаю:  "В  чім  причина?"  
(Бо  ти  цього  так  захотів).
***  
Я  мушу  доспівати  цей  мотив,  
Я  мушу  дописати  це  прощання.  
Люби  мене,  як  він  мене  любив  
(Його  перекуйовджене  кохання).
А  вечори  в  зітханні  тихо  сплять,
Присівши  над  дірявим  капелюхом.
Мої  уста  тривожністю  мовчать  
І  мрійотою  обіймають  вуха.
***  
Ти  мені  вибач,  вибач  раз  в  житті,  
Щоб  інші  мали  право  помилятись  
Думок  багато  в  п'ятому  куті,  
Я  ж  хочу  просто  весело  сміятись.
Щоб  бути,  як  усі,  й  п'янкі  меди
Тулить  до  уст  запалених  помилок.  
Мене  пробач,  а  потім  відійди,  
Щоби  тебе  образить  не  зуміла.
Ти  знаєш,  що  пісень  багато  є.
І  кожна  -  потопаючий  "Титанік".  
Не  треба  було  зачіпать  моє  
Заболене  у  іншого  кохання
***  
І  ти  мене  не  любиш,  милий.
Скажи,  за  що?  За  каяття?
За  те,  що  витягла  з  могили  
Своє  знецінене  життя?
Бо  поруч  із  тобою  слізно
Просила  в  смерті:  "Відступи..."  
Тепер  страждаємо  нарізно,  
Немов  в  піднеббі  два  стовпи
***  
Чому  (не  знаю)  знов  цей  сон
Мене  примушував  збагнути  
І  білий  сніг  твоїх  долонь,  
І  уст  медових  злу  отруту.
Я  серце  кидаю  в  полон  
На  кароокий  відблиск  гаю.
І  білий  сніг  твоїх  долонь  
Мені  згадав,  що  не  кохаю.
Спливаю  білим  соком  крон,
Що  так  душі  моїй  смакує.
І  білий  сніг  твоїх  долонь
Мене  ніколи  не  врятує.
***  
А  ти  приснивсь.  І  із  помилок  
Тебе  я  вибрала.  Блакить.  
Остання  гілка  сотню  жилок  
В  життя  пов'язує  -  любить.
І  це  одне  накажу.  Гомін
На  першім  поверсі  весни.  
У  вікнах  пише  знову  спомин  
Яскравим  світлом.  Табуни
Лиш  наших  зір  летять  у  солод
І  помирає    пелена,  
Якою  ти  прикривсь  у  холод.
І  знов  приснилось:  я  одна!
***  
Ти  мене  жорстоко  не  люби,  
Бо  погубиш  своїми  устами.  
Укради,  а  потім  загуби,  
Щоб  любов  померла  поміж  нами,
Я  тобі  життя  все  присвячу  
Піснею  загубленого  шалу.  
Вітер  швидко  злизує  свічу,  
На  вогонь  якої  ми  чекали.
***  
Чорний  сніг  за  вікном  знов  сліди  припорошив  
Не  повернеш  назад,  бо  не  знаєш  путі.  
Ти  так  звик,  що  усе  ми  купляєм  за  гроші,  
Що  й  не  знав,  що  безцінне  є  щось  у  житті.
Ти  уже  не  прийдеш.  Поміняю  квартиру
І  до  кожних  дверей  новий  куплю  замок.
Ти  так  довго  не  жив,  що  подібний  до  звіра.  
Ти  давно  не  любив.  І  засох,  і  промок.
***  
Ідеш  по  вулиці  -  всміхнись  зустрічному  
Немов  від  смерті  уцілілому.  
Чи  вже  в  минулому,  чи  в  цьогорічному,  
А  чи  в  майбутньому  -  Юнак  у  білому.
Ідеш  по  вулиці  у  зливи  простору,  
Ідеш  між  крапельок  по  небу  сірому.
Він  повен  гордості,  він  повен  покору,  
Красивий  ніжністю  Юнак  у  білому
Ідеш  по  вулиці.  Барвінком  вишиті  
Гойдались  клапани  добра  зболілого.  
Увесь  у  сні  моїм.  У  серці  вилиті  
Його  уста.  А  він  -  Юнак  у  білому.
***  
Коли  мені  здаватиметься  хмурою  
Твоя  печаль  у  світлому  житті,  
Тоді  загинеш  ти  отут,  під  мурами,  
Образивши  мене  в  своїм  листі.
Я    знаю,  що    для  мене  є  заслугою.  
Моя  любов  мене  додолу  гне.  
Єдиною    завжди,  але  не  другою,
Й    не  першою  запам'ятай  мене.
Тобі  принесу  квітів  і  китайкою  
Накрию  очі  як  озерне  дно.
І  ці  сліди,  залишені  нагайкою,
Тебе  й  мене  пробачать,  заодно.
***  
Ти  мене  не  впізнаєш?  
Знаєш,  що  для  мене  значиш...  
То  ж  чому  від  щастя  п'єш?  
То  ж  чому  ночами  плачеш?
Чом  її  цілуєш  так,  
Ніби  фото  свого  друга?  
І  у  тисячність  подяк  
Поклонились  чорні  слуги...
***  
Осінь.  І  листям  пізнім  
Падає  дим  додолу.  
Ти  вже  забув:  ми  -  різні,  
Разом  не  буть  ніколи.
Гола  безлиста  тиша.  
Звуки  із  камертона.  
Пишу  .Тоді  -  залишу  
Нулики  від  мільйона.
***  
Я  забула  віддати  картку  
Й  повернути  усі  дзвінки.  
Ти  кохаєш  якусь  школярку  
Проти  тебе  її  батьки.
Та  байдужі  тобі  їх  злісні,  
Необуманії  слова.  
Знову  з  нею  приходиш  пізно,  
Як  обп'ється  роси  трава.
***  
Привид  майбутнього
У  страшні  холодні  очі
В'їлись  хмари  білих  злив
Ти  чого  у  мене  хочеш?
Що  іще  ти  не  зробив?
Я  майбутнього  не  знаю  
В  нас,  людей,  короткий  вік.  
Чом  прийшов  з  чужого  краю.  
Нереальний  чоловік?
Привид  очі  опускає
(Не  хотіла  б,  щоб  пропав)...  
"Я  іще  тебе  кохаю!"  –
Винувато    прошептав.
***  
Ти  дзвонив.  Телефон  промовчав,  
Як  подруга  зрадлива  чи  мати.  
Я  багато  хотіла  спитати,  
Ти  б  багато,  багато  сказав!
Білий  місяць  всі  звуки  пропив,  
Заважаючи  думати  плинно.  
Як  кохала  тебе  в  цю  хвилину,  
Як  мене  ти,  напевно,  любив?!
***  
Як  ти  можеш  мене  шукати,
коли  я  відійшла  в  минуле
І  нелегко  усім  нам  бути  
на  кохання  важкім  хресті?  
Як  ти  можеш  мене  питати,  
коли  всі  вже  мене  забули,
Як  ти  можеш  мені  казати
те,  що  кажуть  лиш  раз  в  житті?!!
***  
Місяць  строфи  написані  ділить
На  мої  і  твої.
Він  у  наше  кохання  ще  вірить.
Ми  ж  бо  ні,  ми  ж  бо  ні.
І  викручує  стомлені  хмари  
У  туман  на  зорі.
Ми  вже  своє  кохання  програли.
Він-бо  ні,  він-бо  ні.
Подивися  угору,  благаю:  
Там  весна  виграє.
Тільки  ніч  нас  обох  об'єднає.
Він  ще  є,  він  ще  є.
***  
Дивна  казка,  дивне  небо,  
Дивне  сонце,  дивні  люди.
І  з  тобою,  і  без  тебе  
Я  такою  вже  не  буду.
Дивна  вічність,  дивне  слово,  
Дивний  порух,  дивні  тіні.  
Мовчки  входимо  в  розмову,  
Ніби  світло  йде  по  сіні.
***  
Ближче.  Щоб  холод  почути.  
Ближче.  Щоб  серце  спасти.
Вже  допиваю  отруту,
Бо  мені  дав  її  ти.
Дальше.  Від  спеки  сухої.  
Дальше.  Від  гострих  мечів,  
Щоб  залишитись  з  тобою,  
Навіть  -  навік  уночі.
Хочу.  Без  слів  про  світання.  
Хочу.  З  думками  про  зло,  
Щоб  залишилось  кохання,  
Навіть  якщо  й  не  було.
***  
Через  рік,  через  два,  через  три,  
Де  сягатимуть  мрії  уперті,  -
Я  приляжу  на  руки  до  смерті,  
На  яких  вже  лежатимеш  ти.

І  хай  поруч  не  буде  нікого,  
Хто  життя  ще  ділив  у  ті  дні.  
Ти  подякуєш  в  пеклі  мені,  
Що  я  раю  позбулася  свого.
***  
Гітара
Її  хтось  вдарив  по  струні  –
Піднялись  в  небо  звуки.  
Ну,  а  вона  не  плаче,  ні,  
Від  довгої  розлуки.
Для  неї  хтось  складав  вірші,  
Із  серця  рвали  струни.
Потоне  шепіт  у  тиші,  
Рука  убік  відсуне.
Гітара  рветься  при  вогні  
У  темнооке  небо.  
Із  нею  хтось  співав  пісні  
Для  мене  і  для  тебе.
***  
Попробуй  дощ.  Він  хворий  і  гіркий,
І  п'яний  сміх  задурює  весняно.  
Попробуй  дощ.  Тепер  він  не  такий,  
Як  був  тоді.  Тепер  мене  не  стане.
Дощі  підуть  у  небо  голубі,
Бо  буде    сумно  їм  у  цьому  світі,
Попробуй    дощ,  що  вклониться  тобі,
Купи  його  за  сни  ще  не  пропиті.
Сумує  дзвін.  І  храм  ще  іздаля
Намисто  золоте  збирає  в  коші.
Попробуй    дощ  із  мокрого  бриля,
Бо  це  тебе  востаннє,  мабуть,  прошу.
***  
А  корабель  заснув  на  мілині.  
Даремно  чайка  в  небо  шепотіла  
І  вечорами  рвалися  пісні.  
Але  й  вони,  як  ти,  були  без  тіла.
І  хвиля  хвилю  мучила  вночі  
На  березі,  щоб  раптом  не  заснути.  
А  ти,  поклони  в  підлості  б'ючи,  
Мене  хотів  до  себе  повернути.
Любов  обдерта  бігала  по  дні,  
Зірками  розриваючи  зап'ястя.  
І  так  холодним  видався  мені,
Й  таким  чарівним  було  те  причастя.
***  
Мороз  шибки  скубе.  
Моя  любов  промріяна.  
Я  не  продам  тебе.  
Вітрами  ніч  завіяна.
Хотіла  досконал,  
Надуманий  печальністю,
Самотній  ідеал  
Помер  із  нереальністю.
Чи  буде  так  завжди?  –
І  серце  заколисано.  
Ти  не  спіши,  зажди.  
Портрет  ще  не  підписано.
***  
Вона  сто  раз  бралася  за  "Поетику"  
Й  не  прочитала  жодного  з  рядків,
А  дощ  змиває  лагідно  косметику,  
Яку  просила  довго  у  батьків.
Вона  не  знала  ,що  і  це  минається
І  що  любові  справжньої  нема.
Вона  з  життям  вже  подумки  прощається,
Бо  в  світі  залишилася  сама.
Дівча  побачить,  що  майбутні  пристані
Її  нераз  сховають  від  дощів,  
Що  десь  чекають  ночі  ще  не  виспані,
Мільйони  зрад,  обманів  і...  плащів.
***  
Я  знаю:  я  -  це  та  сама  "вона",  
Що  п'є  із  твого  серця  кров  невинну.  
Ти  бачив,  щоби  плакала  весна?  
Невже  помітив  хоч  одну  сльозину?
Ти  чуєш:  вітер,  випивши  вина,
Заснув    самотньо  десь  у  верболозі.
Ти  бачив,  щоби  плакала  весна,  
Як  квіти  розцвітають  на  морозі?
Дістану  своїм  поглядом  до  дна  
І  поцілую  зірочку  розмаю.
Ти  бачив,  щоби  плакала  весна,
Коли  тебе  я  більше  не  кохаю?

***  
І  знов  мелодія  чужого
Усі  пов'язує  світи.
Коли  звільнюсь  з  полону  твого,
Тоді  позбудусь  самоти.
І  мліє  серце  на  калині,  
І  знову  охкає  пісні.
Я  так  боялася  донині,  
Що  ти  присуджений  мені.
Тепер  я  не  боюсь,  й  ніколи  
Любов  не  зрадили  думки.  
Лише  сльоза  щоку  проколе  –
І  вийде  сито  із  щоки.
***  
Все  минуло.  Весільне  світання  
Ще  прокаже  жорстоке  "але".
 В  мене  було  одне  лиш  кохання.  
Не  велике.  Проте  й  не  мале.
Це  кохання  уміло  зігріти,  
Простелити  думкам  спориші.  
Це  кохання  ішло  від  душі.  
Від  такого  не  родяться  діти.
І  любов  ця  не  спилась  слізьми,  
Бо  як  підліток  була  уперта.  
Це  кохання  не  знало  зими,  
А  ще  осінню  мусіло  вмерти.
***  
Любий  мій,  знову  кроки  твої  
В  темноті  засіяли  зорею.  
І  тремтять  зі  страху  солов'ї,  
Щоби  Він  не  зустрівся  із  Нею.
Бо  пропаде  даремно  їх  спів,  
Темний  критик  все  переіначить.  
Тільки  Він  би  її  зрозумів.  
Бо  Він  знав,  чом  Вона  вже  не  плаче.
***  
Я  тебе  тут  залишу  
І  подивлюсь  на  небо.  
Чи  дописала  вірші?  
І  чи  усі  -  для  тебе?
Може,  мені  лиш  сниться  
Гомін  дзвіночків  лютих...  
Піду,  щоб  подивиться,  
З  ким  мені  треба  бути.
***  
Ти  любиш  квіти  -  їх  цілує  сніг.
Твоє  обличчя  з  ревнощів  палає.  
Ти  любиш  квіти  -  а  вони  для  всіх,  
Бо  кожному  своїх  квіток  немає.
Для  тебе  плачуть  ранками  в  росі  
І  простягають  руки  із  вінчання.  
Ти  любиш  квіти,  а  вони  усі  
Присвячені  для  іншого  кохання.
***  
І  знову  він  у  мої  вірші  римиться.
Багато  зим  -  одна  у  них  душа.  
Я  думала,  кохання  скоро  здимиться  
Від  першого  невдалого  вірша.
Воно  ж  у  локон  в  серці  завивається,  
Покресливши  всі  плани  на  "іще!"
Чекається,  прощається,  кохається,  
Стрічається  із  зсніженим  дощем.
Любов  за  нас  праворуч  Нього  молиться.
І  вдячно    ми  всміхнемось  на  «бувай».
Переболить,  коли  іще  не  колеться.  
Але  на  очі  хустку  не  зсувай.
***  
Замерзлий  сон.  Рікою  плине
Остання  пристрасть.  Зараз  ти  
Уже  у  свіжої  калини  
Зриваєш  грона  чистоти.
Так  просто  все.  Ніхто  не  каже,  
Що  ти  колись  любив  не  ту.  
Вінки  прощальні  доля  в'яже
За  грішну  твою...  доброту.
І  ти  не  сердься,  що  зі  мною  
Те  заборонене  цвіття  
Не  загоралося  стрілою,
Обом  нам  ранивши  життя.
***  
Згадай,  як  падав  сніг  на  стежки
I ми  стояли  вдвох  на  морозі.
Згадай,  як  цілувались  рядки
Любов'ю  одинокою  в  прозі.
Колючі  зорі  нам  не  страшні  –
Вони  ключів  не  мають  від  раю.
Згадай,  як  ти  повірив  мені.
Чому  ж,  скажи,  тепер  не  прощаєш?
І  підмовляли  ніжні  вітри,
Ще  жменьку    щастя  кинувши  в  очі.
Ти  знав  умови  нашої  гри.  
Й  програв.  Чому  ж  зізнатись  не  хочеш?
***  
"Слизько  -  чогось  хотіти  І  не  минути  болю..."
Ти  не  думай,  що  спиш,
Бо  інакше  устанеш  у  гробі
І  посипле  спориш
Твої  туркані  злом  мозолі.
Ти  вмирати  не  смій!
Бо  нічого  не  лишеш  по  собі,
Лиш  гадючості  рій
(Хоч  його  уже  є  на  землі!).
Ти  зніми  із  очей
Чорну  хустку,  як  трауру  хибу,
А  минуле  зіклей
У  історію  власної  тьми.
Ти  не  злись,  що  тебе
За  ніщо  якийсь  підпанок  вибий
Тільки  хуга  згребе
Льоду  пліснь  зі  святої  землі.
***  
Уста  без  слів,  та  слів  й  не  треба,  
Щоб  захиститись  від  біди.  
І  ангел  б'є  крильми  у  небо  –
Воно  ж  закрите  назавжди.
І  сльози  в'яжуть  кволі  крила.  
У  п'яти  біль  жорстоко  тче.  
Ще  не  зневірився  у  силі,  
Якою  створений.  Пече
Його  тендітне  біле  тіло  
Язик  гріхів.  А  люди?  Ми
 І  досі  хочем,  щоб  боліло  
Того,  хто  вище,  над  людьми.
***  
Порожнеча.  Пустота.  Утома.  
Чорний  ангел.  Жовтий  ореол.
Ти  -  чужинець,  хоч  у  себе  вдома,  
Із  країни  скривджених  посол.
Сумно.  Лячно.  Піднімаю  крила.  
Білий  ангел.  Вогняний  узір.  
Чорне  небо.  Сірий  запах  мила.  
Лагідний  і  ніжний.  Але  звір.
Йде.  Не  йде.  Летить.  Паде.  Блукати  
Хоче,  світом  правити.  Фінал.  
Милий  ангел  і  прозорі  шати.  
Десь  розбився  правдою  бокал.
Смерть.  Життя.  Покинуті  богами  
Ангели  спускаються  у  ніч.  
На  землі  вони  стають  чортами.  
Боже,  збав!  Із  смертю.  Пліч-о-пліч.
***  
Бадьорий  ангел.  Сині  ґрати
І  чорні  опіки  в  пітьмі.  
Я  намагаюсь  не  програти,  
Хоч  ви    не  знаєте  й  самі,
Куди  ведуть  хрести  розп'яті...  
Знічев'я  небо  шелесне.  
Не  розуміюсь  на  прокляттях.  
Та  зрозумійте  ви  мене.
І  все,  що  було,  небом  плине,  
Зніміть  мене  -  височина!  
Лиш  сік  засмаглої  калини  
З  слабого  серця  долина.
***  
Пане,  ваші  емоції  
Вбивають  мою  філософію.
Чергова  презирства  порція,  
Здається,  здолає  Софію.
Стати  на  захист  принципу  
Чи  так,  заступитись  чесністю?
І  злості  болючі  висипи
Чергуються  із  облесністю.
***  
Чужі  пісні  моє  ховають  літо.
Погода  розрослася  після  жнив.  
Що  краще:  йти  в  минуле  чи  радіти,  
Що  ще  ніхто  в  майбутньому  не  жив?
Кінець  поділить  нову  половину.  
А  ми  усі  пишалися  життям.  
Вчорашній  день  відрізує  хвилину,  
Яка  давно  судилася  не  нам.
А  на  долонях  розцвітають  квіти  
І  вітер  зупиняє  свій  порив.  
Що  краще:  йти  в  минуле  чи  радіти,
Що  ще  ніхто  в  майбутньому  не  жив?
***    
Слизько  -  чогось  хотіти
 І  не  минути  болю.  
Десь  дозрівають  квіти
(Мріяли  ж  теж  про  волю).
В  пуп'янках  ельфи  жили  
(Також  хотіли  щастя).
Хто  присудив  нам  крила,  
Щоби  у  воду  впасти?
***  
Повір  мені.  Я  знаю  досить,  
Щоб  пекло  кинути  до  ніг
Святому  Богу.  Тільки  косить
Вже  хуртовина  чорний  сніг.
Нічого,  ні...  Не  хочу  плакать,  
Та  небо  падає  з  висот.  
Лиш  хмар  небесних  біла  м'якоть
Вже  заколісує.  Чеснот?
І  вірить  день,  що  ніч  замріють  
Проміння  кволого  політ.  
І  знов  прощань  зернята  сіють  
Чужі.  І  пада  в  пекло  світ.
***  
Десь  білий  рай.  Комусь  там  добре:  
Повітря,  небо,  висота.  
А  тут  -  сидять  на  шиї  кобри  
І  бур'янами  снять  жита.
Там  чисте  все.  І  разом  люди  
(Добро  добром  зовуть  вони).  
А  тут  -  утілення  облуди,  
А  тут  -  з  війною  ходять  сни.
Там  правда,  там  -  де  двері  раю,  
Усі  ще  сходяться  мости.  
А  тут  -  ніхто  я;  і  не  знаю,  
Чи  не  забув  мене  ще  ти?  
***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=235908
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.01.2011

Посіяне на камені. Творчість

"Чомусь  помилками  налите  чорнило  пише  без  помих..."
В  строфу  вплелась  давно  прожита  рима,  
І  я  думки  доводжу  до  пуття.  
А  вітер  шепче  казку  за  дверима,  
Надії  всі  відносить  в  небуття.
І  кожне  вистраждане  мною  слово  
Лягає,  ніби  скошена  трава.
Любові  жду  від  світу,  лиш  любові  –
Тієї,  що  у  вічності  жива.
***

Зім'ятий  сніг  в  відкриті  двері  
Мене  від  болю  застеріг.
І  порозкидані  папери...  
Й  мільйон  закреслених  доріг.
І  все  не  так,  бо  всюди  люди,  
Які  топили  теплий  лід.  
Іде  по  вулиці  приблуда,  
Думок  ковтаючи  політ.
Чомусь  помилками  налите  
Чорнило  пише  без  помих.  
А  я  сиджу.  Вікно  відкрите:  
Іде  жебрак  і  крає  сніг...
***
За  законом,  ніким  не  лишеним,  
Сьогодення  вже  судить  світ.
Ми  вірші  у  майбутнє  пишемо  –
І  стирає  слова  політ.
Перекажемо  у  будущину
Заповіти  свої  страшні.  
Ми  слова  нерозумні  пустимо  
Знову  зграєю  комашні.
***

Мічено.  Позначено.  Закинуто.  
Позабуто.  Викрито  і  вирито.  
Читано  і  ще  раз  перечитано  
Те,  що  серце  в  цю  хвилину  викине.
Писано.  Погано.  Переписано.
Взято  в  руки  й  знову  тут  залишено.  
Сказано  своїм  і  переказано:  
"Не  беріть,  бо  будете  наказані!".
Зраджено.  Покинуто.  Обдурено.
Синє  небо  зорями  захмурено.  
Терто-перетерто  і  витирано.
Спалено  і  у  папір  завинено.  
***

Знову  ночі  розкрита  книжка  
З  змісту  тягне  рядки  долонь.
А  дубів  невесела  стрижка  
У  волоссі  трима  вогонь.
І  читаю,  немов  незряча,  
В  падолисті,  в  краплинах...  
Тут  Постає  у  калюжі  сплячо  
У  майбутнє  сухий  маршрут.
***

Слова  важкі.  Тоді,  як  гнуть  додолу,
А  ти  встаєш,  скорившися  словам.
І  тихий  біль  знов  поведе  в  ніколи.  
Слова  важкі,  як  линуть  тільки  вам.
Слова  чудні,  коли  у  них  я  вірю.  
Тоді,  як  день  приспав  останню  ніч.
І  під  дощем  сльозами  рими  мірю.
Слова  чудні,  коли  горять  між  свіч.
Слова  легкі,  коли  душа  заплаче  
І  радість  серця  котиться  у  даль,  
Коли  тобі  всміхаються,  юначе.  
Слова  легкі,  коли  живе...  печаль.
***
Я  знаю:  все,  що  пишу  -  сухо,  
Бо  осінь  вдалась  без  дощів,  
Бо  чорних  хмар  холодне  вухо
Не  чує  казку  моїх  слів.
Я  знаю:  хтось  гуде  розлуку,  
Вночі  ламаючись  до  чат.  
І  тихо  біль  стискає  руку,  
В  минуле  просячи  внучат.
***

Злякалась  вітру  добра  рима.
Тендітна,  пурхнула  в  блакить.  
Коли  стояли  довгі  зими,  
Хотіло  серце  відпочить,
Щоб  заспокоїти  від  світу  
Свої  безмежжя  почуттів.  
Коли  надворі  було  літо,  
Думки  горнулись  до  снігів.
І  байдуже,  що  вже  минуло  
Усе  життя  огризком  свіч.
Коли  в  долонях  сонце  було,  
Уста  вже  мріяли  про  ніч.
***

Забинтуй  мені  руки  мої,  
Щоб  писать  не  могли  у  безвіччя.  
Сині  демони  мого  сторіччя  
Залишають  слідів  струї.
Ти  у  вени  впусти  глюкозу,  
Бо  інакше  прийдуть  вони,  
Знімуть  мірки  на  дві  труни
І  схоронять,  вже  без  наркозу.
Поливайте  гарячу  кров
Ви  холодним  оксидом  болю.  
Я  гріхи  наперед  замолю  
І  помру  тільки  за  любов.
***
Зморшка  білого  лебедя  грізною  
Не  пуска  в  небеса  тишину.
Піднімається  трепетно  піснею
Із  туману  коса  в  вишину.
Скільки  літ  ми  на  станціях  плакали.
Не  вертались  хвилини  в  пісні.
Вороги  наші  ночами  квакали
І  від  страху  будились  у  сні.
Біла  вірність  не  буде  розлучена,  
Бо  для  неї  шуміли  жита.  
І  прощала,  чужа  і  замучена,  
Й  на  пероні  чекала  літа.
***

Не  плач  на  пісню.  Лишиться  одна  
Вона  в  знемозі  рве  густе  волосся.  
Чомусь  вже  так  у  світі  повелося,  
Що  моя  доля  світиться  сумна.
Вона  сидить  (та  пісня)  у  душі
І  хоче  щось  сказати  всьому  світу.  
Вже  час  мені  прощатися  із  літом,  
Бо  падають  додолу  спориші.
***

Аж  легше  стало  на  душі,  
Як  скрипка  грає.  
Коли  пишу  свої  вірші  –
Тоді  кохаю.
Вільніше  дихати  мені.
Забути  важко,
Коли  сиджу  у  однині,  
Немов  та  пташка.
Аж  краще  бачу  далечінь,  
Коли  сліпа  я.
Шепоче  вічність:  "Не  загинь",  
Але  вмираю.
***

Сон  колише  сонне  ліжко.  
Губи  зраджують  -  мовчу.  
У  руках  тоненька  книжка,  
Що  доводить  до  плачу.
Все  я  знаю  і...  нічого.  
Очі  криють  мутне  "ні..."
Може,  ще  спитати  в  когось,  
Що  приснилося  мені?
Я  зовсім  не  пам'ятаю  
Ті  слова  і  сторінки.  
Та  одне,  напевно,  знаю:  
Не  брехня  це,  все-таки.
***

Місяць  тихо  сидів  на  антені
(  Не  збудити  б  вульгарне  кіно).  
Вже  давно  не  писалось.  Щоденні  
Сльози  смутку  зібрались  на  дно.
Не    заповнити  радість  стакана!
І  не  стать  однією  з  п'яниць!
Тільки  хмар  посіріла  сметана  
Розкриває,    де  спали  вони.
І,  соромлячись  бруду  і  пилу,  
Роси  стукали  в  моє  вікно.  
А  на  небі  -  зчорніла  могила,  
А  над  нею  -  до  раю  звено.
***

І  знову  -  безліч  списаних  сторінок,
І  знову  -  двісті  схоплених  думок.  
А  за  вікном  розмножився  барвінок,  
А  за  вікном  родив  життя  струмок.
Не  можна  на  щось  добре  не  чекати  –
Надія  все-таки  не  помира.  
Виходить  тихо  смуток  із  кімнати,  
Бо  вже  пора,  бо  вже,  бо  вже  пора.
І  байдуже,  що  діється  навколо,  
А  дим  в  кімнату  радісно  несе.  
Я  знаю,  що  тебе  побачу  скоро  
І  що  оце  закінчиться  усе.
***

Що  би  то  написати,
Щоби  не  було  болю.
Всюди  неволя,  ґрати,
Всюди  хтось  грає  ролі.
Навіть  не  можу  точно  
Вкупу  зібрати  миті.  
Дірки,  прості,  замочні.  
Й  ті  вже,  чомусь,  забиті.
Світ  без  зв'язку  і  суті.  
Всіх  роз'єднали  двері.
Люди  навколо  люті.  
Плями  якісь,  папери...
***
Квіточка  в'яне  -  це  в  ній  помирає  душа.  
Довго  світити  вона  б  не  змогла  з  підвіконня.  
Десь  догорає  рядочок  останній  вірша  
Й  знову  у  сни  прибігають  захекані  коні.
Стільки  іти,  щоб  не  впасти,  як  зрізана  лань,  
Стільки  боротись,  щоби  не  згубити  коріння.  
Я  у  цім  світі  щось  дуже  велике  знайшла,
Тільки  б  достигло  від  квіту  оцього  насіння.
Щоб  розсадити  слова  геть  по  цілій  землі,  
Щоб  урожай  той  збирали  нащадки  віками.
Квітка  росте,  хоч  і  цвіти  у  неї  малі,  
Їх  міліони,  мільйони  живуть  поруч  з  нами.
***

Ось  і  все.  Я  під  серця  відкину
Наших  днів  помилковість  гірку.  
За  краплиною  впаде  краплина  –
Це  роса  обнімає  щоку.
І  неправда,  що  хмуриться  небо,  
Що  ревнують  тумани  траву.  
Сотні  снів  присвятила  для  тебе,  
Але  жодним  із  них  не  живу.
***

Не  списувала  чисті  сторінки  –
Вони  лякали  свіжістю  двобою.  
Не  хочу  так  забутися  тобою,  
Плести  тернові  серденьку  вінки.
Я  не  любила  стримувать  у  сні,  
Щоб  не  минали  миті  паперові.  
І  руку  я  закусую  до  крові,  
Щоб  не  писала  правдоньки  мені.
***

Хмара  напівголо  сонцем  дише,  
Як  помилка,  зроблена  у  сні.  
Не  картай  мене  за  білі  вірші
Й  за  мотиви  старості  сумні.
Більш  нікого  в  вічності  немає,
Тільки  неба  вишите  крило  
Нас  обох  дощами  розділяє.  
Спокою  так  довго  не  було.
***
Слова  лякались  блискавки  і  грому,  
Слова  боялись  щирості  душі.
І  мокра,  я  під  дощиком  додому
Іду,  з  калюж  зриваючи  вірші.
А  кожен  крок  для  мене  -  виблиск  неба,  
Який  ніхто  узяти  не  посмів.  
Нехай  цей  вітер  занесе  до  тебе  
Мої  травневі  сплакані  пісні.
***

А  рима  знову  заспокоїть  
Мої    невинні  почуття,
Бо  й    я  колись  була  собою
І  не    ховалась  від  життя.
А  зараз  інше  серце  крає  
І  власна  гідність  постає.  
Що  з  того,  що  життя  кохаю,  
Коли  для  мене  інше  є.
І  знову  піду  я  до  бою  
У  мрій  колисані  світи,
 Щоб  поборотися  з  собою  
І  щоб  себе  перемогти.
***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=235905
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.01.2011

Стилі. А далі…

Напевно,  дощ…
Напевно,  то  був  дощ…    Він  вирвав  першим  поривом  вітру  із  Її  рук  того  святого  листа,  написаного  Ангелом.
Так,  саме  тим  Ангелом,  який  колись  зрадив  Ту,  але  ніколи  не  завдасть  болю  Їй...
Червоні  пелюстки  світанку  ніжно  торкались  Її  губ,  кришилася  стара  помада  –  спогад  про  покинуту  нею  цивілізацію,  а  уста  загадково,  як  і  пять  років  тому,  усміхалися…
-Мамочко,  що  це?-  запитав  Її  синочок,  що  до  того  спокійно  грався  з  маленькими  тибетськими  однолітками:-  Лист  від  нашого  татка?
Навіть  коли  Їй  поштою  приходили  книги  з  далекої  України,  малий  все  одно  запитував  про  татка,  але  лише  сьогодні  почув  ствердну  відповідь.
Очі  малого  засвітилися  радісними  слізьми  –  навіть  немовлям  він  не  плакав:
-Мамусько,  я  знав,  я  казав  тобі,  що  татко  напише!!!!
Того  вечора  по  дорозі  Додому  вони  обоє  ночували  у  Лхаському  монастирі,  читаючи  написане  їм  найдорожчою  для  цих  двох  сердець  людиною.
-Мамочко,  давай  відпишемо  таткові?!
Та  зворотня  адреса  бла  стертою-розмитою…
-Мабуть,  то  був  дощ…  -  задумано  сказав  малий…

Будувати  цілу  планету,  або  Сон
Їй  приснився  тоді  ще  не  зрозумілий  сон.
Велике  приміщення,  повне  людей,  посередині  –  широкі  сходи  нагору,  і  Вона,  ангел,  робить  каміння.  На  верхніх  сходинках  сидять  хлопці  та  про  щось  розмовляють…
Пройшов  рік.  Сон,  звісно,  забувся…  Вона  несподівано  переїхала  в  інше  місто,  влаштувалась  на  цікаву  роботу  –  будувати  нову  планету,  яка  приноситиме  радість  іншим.  Вона  знала,  що  потрібна  саме  тепер  і  саме  тут,  знала,  що  все  робить  правильно  тому,  що  йшла  за  покликом  серця.
Вона  працювала  скульптором  –  і  з-під  руки  народжувалося  каміння,  цілі  гори,  а  на  них  –  зруйновані  замки.
Поруч  були  люди,  які  теж  прилучилися  до  творення  цього  світу.
І  вона  знала,  що  жоден  з  них  не  був  випадковим!
Так  ,  Вона  була  щасливою!!!
Кадр  за  кадром,  як  у  Кассандри,  збуваючись,  згадувався  той  дивний  сон.
От  тільки  закінчення  його  Вона  не  памятала…
Повільні  хвилі  брудної  води  заливали  штучний  світ  людського  недбальства,  скупості  та  захланності…
Вона  згадала  те,  що  їй  приснилось  рік  тому!!!  Набрала  в  легені  повітря  і  пірнула  у  крижану  воду,  щоб  врятувати  Його…

Ти!
За  Великою  Книгою  Всесвітньої  Правди,  прикриваючись  маленькою  свічкою,  вже  котрий  земний  день  сидів  останній  ангел  вічності.  Біла  одежа  світилася  небесною  голубизною,  що  зігрівала  прицвілілі  стіни  небесної  канцелярії.  Бога  не  було  –  він  покинув  уявний  рай  цієї  планети.  Ангелів  не  було  –їм  теж  тут  нічого  робити.  Час  для  цієї  планети  закінчився  –  всюди  панував  хаос,  люди  ,  як  і  раніше,  продовжували  битися  за  копійки,  а  їм  же  залишилося  жити  мало,  зовсім  мало,  навіть  сам  їхній  Бог  не  знав,  скільки,  бо  для  Всесвіту  той  їхній  кінець  вже  настав.
Отож,  ангел  перебирав  запорошені  сторінки  Книги,  псуючи  свій  смертний  зір  в  намаганні  розібратися  в  тому,  що  сталося:  варіації  кінця  змінювались  щосекунди,  відповідаючи  вчинкам  і  думкм  людей,  положенням  зір  і  настрою  самого  ангела  –  мало  значення  ВСЕ,  та  ніхто  не  розумів  цього.  
Мільярди  паралельних  життів  зливалися  в  одну  дійсність,  появлялися  сірі  кольори  та  обернені  реакції  –  люди  керувалися  умовними  рефлексами,  тваринними  інстинктами…
Ангелу  ставало  страшно  –  і  він  втрачав  себе  у  цьому  хаосі,  Книга  тоншала,  букви  ледве  вгадувалися.
Ангел  відвів  погляд  убік,  протер  очі  біленьким  кулачком  –  і  вирішив  використати  останні  години  для  спогадів.
Перед  очима  –  на  велетенському  екрані  появилася  його  земна  сімя,  колись  кохана  людина,  друзі  –  всі  вони  досі  там,  на  великій  тарілці  самогубців,  всі  вони  зрадили  його,  всі  відвернулися.
-  Ти!  Ти  міг  допомогти  мені!  Я  знала  про  це  завжди!  Люди  –  не  настільки  боги,  щоб  жити  поодинці!
Вона  не  мала  бажання  дорікати  йому,  бо  в  останні  моменти  життя  Землі  памяталося  тільки  хороше.
Перша  зустріч,  закохані  листи,  поцілунки,  розмови  під  зорями,  –  разом  із  спогадами  лилися  сльози,  -  перша  зустріч  з  морем,  стрибок  у  водяну  прірву,  мейли  крізь  мільйони  кілометрів.  
-  Ти  ж  хотів,  щоб  я  була  сильною,  не  знаючи,  що  справжня  сила  була  у  єдності  нас  двох…
На  екрані  спогадів  появлася  дивна  картинка  –  людська  істота  сиділа  самотньо  на  безлюдній  горі,  передчуваючи  Кінець.  Сльози  тих  же  спогадів  котилися  по  старечих  щоках  –  розуміння  втраченого  прийшло.
-    Ти!!!  –  ангел  крикнув  крізь  відтин  реальностей.
Щось  стукнуло.  Видіння  зникло.  Сильним  перетягом  відкрило  двері  у  реальність,  яка  зникала.  
-  Ти!!!  –  зрозумів  нарешті  ангел:  -  Ми  будемо  разом!!!  Я  йду  на  Землю!!!
Ангел  протиснувся  у  коридор,  що  закривався…  
Книга  товщала.  Життя  продовжувалося  –  бо  появилася  можливість  вибору,  бо  народжувалася  нова  реальність.
…  Вона  підійшла  до  нього.
-  Ти?
-Я!
-Ти!

Будь  як  гріх
Зимовий  вечір  плямкав  обсохлими  губами  старі  напівзамерзлій  калюжі,  котилася  порожня  автівка  по  хворій  дорозі  спокою…  Кінчалось  вчорашнє  життя  –  і  починалася  ера  відродження  людських  душ.
Ангел  йшов  по  тій  самій  дорозі,  згадував  зшитки  паралельних  життів  і    -  скучав.  Все  було  банально,  бо  він  пережив  самого  себе,  ббо  ніхто  йому  не  потрібен  і  ніхто  його  не  розуміє,  бо  він  вибрав  не  ту  реальність,  бо  цей  сніг  вже  падав  під  його  ноги.
-  А  ти  будь  як  гріх,  -  казала  йому  совість.  –  Тоді  життя  стане  складнішим…
-Не  можу  по-іншому!  Я  й  так  не  святий…
Залишалось  виправии  декілька  банальних  помилок,  щоби  відійти…  
Не  хотілось  плакати,  не  хотілось  спілкуватися,  не  хотілось  кохати,  не  хотілось  жити,  як  і  померти…
Він  відчув  пустоту  .
Не  хотілося  навіть  того,  чого  не  встиг  попробувати  –  сексу.
Він  прийшов  до  неї  запізно,  бо  тепер  ніщо  не  змогло  змінити  Її  рішення  ЖИТИ  на  березі  вічності  у  шороху  людських  буднів.
-  Бути  як  гріх?  –  іронічно  усміхнулась  йому  замість  привіт.  –  Сам  будь  як  гріх!!!


Стоп  –  перед  перезапуском!
Життя  для  неї  ніби  зупинилося,  стало  невимовно  важко  дописувати  букви  своїх  думок,  серце  нічого  не  підказувало,  вбите  на  півдорозі  власних  планів,  стало  нудно  щось  хотіти,  нудно  –  спілкувтися  з  людьми,  нудота!...
Вона  знала,  що  чекає  на  щось.  І  що  це  щось  обовязково  прийде.  Як  скоро  –  вона  не  знала  цього.
Повертатися  в  одну  із  колишніх  батьківщин  було  заборонено  –  тоді  вона  програє  назавжди  світову  боротьбу…
Вона  випала  з  їхньої  реальності  і  ніколи  в  житті  добровільно  не  повернеться  туди!!!!


Моменти  деградації
Вона  любила  його  і  це  життя,  любила  усіх  до  якогось  солодкого  божепоневолення,  та  її  любов  і  оптимізм  хтось  розбив,  як  маленького  кришталевого  мячика  -    і  у  світі  почалась  Криза.      Вона  не  могла  зрозуміти  ,  як  на  любов,  відвертість,  щирість  серця  і  нші  можуть  платити  брехнею  та  підлістю.
Її    було  вкинуто  у  яму  безробіття,  яка  в  період  світового  економічного  занепаду  здавалась(  чи  була?)  бездонною.
Вона  не  хотіла  знаходити  виходу  з  цієї  ситуації  –  життя  втомило.  Добре,  що  була  неодруженою,  а  то  зараз  переживала  б  за  своїх  дітей.
Світова  економічна  криза  вкрила  кригою  світ  –  той  поділився  на  багатих  та  бідних.  Він  і  вона  опинилися  по  різні  боки  перешкоди.
Вона  …  не  хотіла  і  тепер,  щоб  хтось  її    жалів:  рідні  були  і  без  неї  щасливими,  коханий  не  потребував  її.
Це  був  кінець.
Кінець,  щоб  відродитись  знову.
І  бути  щасливою.

Остання  тінь
Земля  маленькою  мильною  бульбашкою  підкочувалась  до  її  рідної  планети,  вперше  за  останні  мільярди  років.  Було  багато  сонць,  каміння  топилося  під  лавою,    змішуючись  із  сніговою  лавиною.  Міліардолітнє  дерево  ставало  єдиним  мостом  між  реальностями  антиматерій.  
Планета  ангелів.
Вона  раптом  відчула,  як  у  неї    почали  виростати  крила:  декілька  днів  до  смерті  ламало  плечі  –  вона  подумала,  що  нарешті,  у  свої  тридцять,  помирає,  що  повернеться  Додому,  бо  тут  всі  вважали  її  психом  –  і  вона  сама  майже  переконалася  в  цьому.
На  третій  день  почали  рости  вони…  Вона  все  більше  спала  –  снилося  голубе  літнє  небо,  дельфін  у  підземному  океані  під  її  будинком,  -  там  вона  плавала  ще  в  дитинстві,  віддаючи  себе  життю…
Крила  росли…  Земля  підходила  все  ближче  до  її  рідної  планети.
Одного  дня  відкрилася  діра  між  реальностями.  Вона  побачила  Свою  Планету  і  свій  народ.  Вона  згадала,  наскільки  щасливим  можна  бути!!
По  щоках  котилися  останні  людські  сльози  –  Земля  вже  задихаласяя  від  відходних  випарів,  криків  голодних,  стогонів  розпусників,  останніх  вдихів  дітей  індіго.
…  І  вона  повернулася  на  Землю!
Не  бажаючи  заразити  ангелів  людськими  пороками,  якими  була  ініфікована.
Потім  на  ній  проводили  досліди,  забороняючи  виходи  у  астрал.
На  Землю  впала  остання  тінь  Планети  Ангелів,  коли  вона  померла,  щоб  народитися  знову  на  цій  Землі  і  змінити  її  обертання  в  інший  бік,  або  …  встигнути  на  похорон  планети,  де  жили  самогубці.

Du!
Französische  Internationale  Legion,  wo  du  schon  einmal  warst,  ist  heute  für  mich  für  meinen  Lebenstraum  und  Lebensziel  geworden.  Und  es  ist  für  mich,  ehrlich  gesagt,  voll  egal,    dass  ich  eine  Frau  bin,  weil  ich  verschwinden  will  und  ich  weiß  ganz  genau,  dass  ich  die  Richtige  dafür  bin,  weil  ich  meinen  echten  Engel  in  meinem  kleinen  Herzen  noch  nicht  verloren  habe…  Es  ist  so.  Oder  ich  will  zu  stark,  dass  es  so  wäre.  Für  heute,  oder  +  noch  besser  +  für  immer.
Ich  weiß,  dass  du  auch  es  wolltest.  Es  geht  um  deiner  Liebe.  Deine  erste  und  bis  jetzt  auch  letzte  Freundin  war  sehr  wichtig  für  dich.  Du  hast  sie  geliebt.  Das  ist  wichtig.  Es  tut  mir  Leid,  dass  sie  schon  tot  ist.  
Ich  sah  auf  den  Bildern  deine  traurigen  Augen  und  habe  was  Wichtiges  für  mich  verstanden  +  ich  brauche  dich  genau  so,  wie  du  mich.
Du  sagtest,  dass  du  mich  nicht  verdient  hast.  Das  war  doch  dumm!
Ich  liebte  dich!  Wie  ein  Engel,  aber  trotzdem.
Ich  will  meine  Heimat  verlassen,  um  alles  zu  ändern,  weil  es  für  mich  in  meiner  Realität  und  in  meiner  Wirklichkeit,  in  meinem  Dasein  zu  eng  ist.
Ich  weiß,  dass  du  mich  noch  immer  wartest.  Und  mein  letztes  Schrei  wird  für  dich  gewidmet,  weil  du  warst  damals  stärker  +  du  hast  verstanden,  dass  du  deine  Liebe  verloren  hattest  und  ich  kann  es  nicht!  Ich  träume  noch  immer  von  meiner  toten  Liebe…
Du  bist  mein  Engel!  Du!



Альфа
Пісні,  в  яких  вона  вже  не  бачила  сенсу.  Колись,  дуже  давно,  вона  вже  проходила  практику  на  одній  з  маленьких  зірок,  де  з  тих  пір  вже  ніхто  не  живе  …  цілу  мить.
Ти  любиш  її  так,  як  любив  тоді,  на  Альфі?  Пам’ятаєш,  як  ваше  догори-ногами-відображення  створювало  атом  у  вертикальному  джерелі,  а  ти  казав,  що  якби  ти  зумів  стати  одним  із  землян,  ти  б  перевершив  максимальний  вияв  любові.
А  потім  вона  годувала  вашу  дитину,  відриваючи  її  час  від  часу  від  грудей,  щоб  не  ковтала  п’ятої  краплі  безсмертя!  І  ти  ,  що  міг  вже  тоді  бути  завжди  поруч,  чекав  переродження  на  божевільну  голубу  планету  лише  тому,  що  «там  люблять».
Вона  згадує  слова,  що  літали  у  повітрі,  думки,  які  складалися  мозаїками  у  хмари,  перші  польоти  у  астральність  людей  та  любов  одної  з  них  –  правда,  той  землянин  думав,  що  вона  сниться  йому…
Тепер  ви  тут.  А  ти  кажеш,  що  так  тут  не  люблять  і  що  хочеш  повернутися  Додому…
Вона  не  схотіла  народжуватися  знову  лише  заради  твоїх  обіцянок.
Вона  повернулася  на  Альфу,  забравши  з  собою  того,  хто  не  відкладає  свою  любов.
То  була  Альфа  –  зірка,  що  впала  на  Землю  в  день  Армагедону.

Каміння
Воно  котилося  догори,  закручуючись  у  павутину  фатальних  думок.
«Ти  віриш  у  любов?  Ти  все  ще  віриш  у  любов,  моя  маленька  дівчинко?»-  Ангел  стояв  над  Нею  і  сльози  котилися  по  прозорих  щоках  розмитих  атомів,  бо  межа  тонка,  а  віри  недостатньо.
-Я  не  хочу,  щоб  хтось  говорив  про  Нього  щось  погане,  бо  він  –  батько  мого  сина,  який  дав  мені  найцінніше  і  найвідповідальніше…  Бо  ця  дитина  –  це  виклик  не  лише  всьому  Всесвіту,  а  й  мені  самій!
Ангел  плакав.  Його  сльози  довбали  діри  у  штучному  камінні,  що  на  льоту  складалося  у  величезні  горе-гори.
Він  не  розумів,  як  можна  було  відмовитись  від  Дому,  продовживши  гру  в  людей,  яку  вважала  ідіотською!
-Ти  не  любиш  Його!  Я  бачив  твої  сни  –  там  ви  ніколи  не  буваєте  разом!  Там  тільки  я!  Я  потрібен  тобі!
Каміння  котилося…  розум  втрачався…  Вона  божеволіла  і  ангелішала…
Останні  секунди  життя  затрималися  сонячним  промінням  у  її  очах.
Худою  долонькою  вона  зняла  щось  із  затихаючого    серця  і  віддала  Ангелу.
Камінь…
А  він  кинув  під  гору,  куди  не  постійно  котитися  каміння.
І  перестав  плакати.



Продай  мені  свою  душу
Ніщо  не  тішить,  бо  вибір  був  неправильним  –  залишилось  чекати  кінця,  а  ще  вчора  був  шанс  –  той,  у  який  Вона  свято  вірила,  яким  жила,  який  відчувала  усім  своїм  серцем,  а  тому  була  щасливою.
За  останні  роки  вона  бачила  багато  чого,  що  продавалося  і  купувалося,  а  тепер  ще  й  душа.
Ангел  сказав,  що  ми  живемо  у  час  глобального  розпродажу  людських  душ.  Він  сказав,  а  вона  вже  знала  –  спостерігала  укладання  контрактів,  виправляла  пункти  договорів.  Щоб  хоч  якось  допомогти,  аж  поки  не  зрозуміла,  у  якій  ямі  вона  опинилася,  і  що  так  нічим  не  допоможеш,  а  лише  себе  розпорошиш,  і  що  єдине,  корисне  для  неї  –  впасти  у  ядерно-зимову  сплячку  та  безучасно  спостерігати  за  усім  і  усіма.
«Мамо,  ти  любиш  дощ?  Ти  пам’ятаєш  ,  яким  він  був  того  літа,  коли  я  була  щасливою?    Коли  бігала  у  маленьких  чорних  гумовцях  потерплих  калюжах  під  подертою  парасолькою?  Що  сталося  з  нами  усіма,  мамо?»
…Вона  сиділа,  запершись  у  куток  невидимої  пустої  коробки,  закривши  вуха  долонями  і  міцно  стуливши  повіки.  До  неї  тягнулися  сотні  сірих  зматеріалізованих  привидів,  нашіптуючи  загробно:
-  Продай  мені  свою  душу…

Кричали  північні  олені.
Спало  маленьке  двостатеве  створіння  у  богом  забутому,  в  історичних  джерелах  не  згаданому  поселенні.
Надворі  під  морозним  трусінням  довгих  мязів  зими  росли  на  деревах  та  кущах  добротні  шуби  з  інею.
Стояла  тиха  ніч,  у  яку  ніхто  нікого  не  хотів  бачити,  чути.  Взагалі  не  знайшлося  б  людини,  яка  б  у  такий  момент  визнала  існування  ще  одного  подібного  собі  створіння  на  цілій  планеті.
Місцевий  фермер  тримав  скотину  навіть  у  тридцятиградусний  мороз  на  подвірї,  щоб  зекономити  на  прибиранні.  Худоба  гинула,  кидаючи  у  морозне  зіркове  небо  останні  рики  –  благання  про  допомогу  у  людей.  Але  людей,  як  відомо,  не  було!  
Ці  рики  нагадували  беління  північних  оленів,  коли  вона  тонула  у  приємному  колодязі  снів.
Перед  нею  появився  той  хлопчик,  в    якого  вона  закохалася  декілька  місяців  тому.  Вона  закохалася,  а  він  про  це  і  не  знав.
І  от  тепер  у  по-літньому  білому  одязі  з  довгим  волоссям  а-ля-каре…
Вони  танцювали…
Він  поцілував  її…
Сон  втік,  боячись,  що  його  позбавлять  незайманості,  а  вона  усміхалася.

Коли  небо  стане  землею…
Це  був  її  перший  гріх  –  хотіти  залишитися  самою  на  усій  планеті,  бо  відомі  їй  боги  спивалися,  а  люди  –  деградували.
Вона  бачила  для  себе  песимістичні  сюжети  та  по-справжньому  щасливе  життя,  як  було  і  до  цього.
Вона  не  вірила  в  суспільство,  в  об’єкт  сімї,  як  породження  останнього,  в  доцільність  народжувати  дітей  для  продовження  безглуздої  гри.
Хаос  намагався  поглинути  її  в  моменти  безвиході,  взяти  її  з  собою  і  зїсти  її  душу.
В  такі  моменти  їй  хотілося  ,  щоб  небо  стало  землею.
Коли  небо  стане  землею,  воно  впаде  на  голови  цих  дурних  створінь,  поховаючи  їх  заживо.
Коли  небо  стане  землею,  воно  злиє  на  голови  цих  похмурих  дипресатиків  всі  ті  нечистоти,  які  ті  вливали  в  лоно  Землі.
Коли  небо  стане  землею,всі  заспокоються,  бо  нікуди  буде  повертатися.


З  Новим    роком!
Якби  Вона    знала  біль,  який  чекає  на  Неї  у  цьому  році,  то  подякувала  б  Вселенній  за  щастя  минулих  лихоліть.  Вона  і  зараз  щаслива,  та  це  Вона  зрозуміє  значно  пізніше…
Білий  камінь  снігів  стане  теплим  спогадом  про  вчорашні  турботи,  бо  любов  є,  а  отже,  є  і  щось  протилежне…
Воїни  стояли  біля  Її  ніг  і  чекали  наказу  розпочати  перемиря.  Примусове.  Вона  не  була  впевнена,  чи  потрібне  це  тимчасове  топтання  на  місці  ,  а  чи  воно  даремне,  адже  Кінець  все  одно  прийде.
Сонце  світило  у  очі  випадковим  перехожим  –  і  ті  сліпнули,  так  і  не  запам’ятавши  своєї  останньої  зрячої  думки.
Бігали  голі  діти,  втративши  заразом  і  батьків,  і  майбутнє,  так  і  не  побачивши  любові,  дружби,  віри,  надії.
Це  був  водночас  початок  нової  ери,  де  кожен  повинен  був  створювати  свій  світ,  у  якому  він  буде  Богом,  де  треба  жити  між  своїх  творінь,  а  це  рано  чи  пізно  стає  ой  як  нецікаво,  бо  боги  повинні  жити  з  богами.
Вона  стояла  на  горі  і  дивилась  на  вчорашню  Землю,  яка  поволі  помирала.
Сльози  котилися  по  її  холодних  щоках  –  останнім  часом  вона  ,  чомусь,  багато  плакала,  -  небо  складалося  і  розкладалося,  як  картинки-книги,  -  і  музика  лилась  з  космічної  гладіні.  Вона  любила  музику,  яка  їй  нікого  не  нагадувала…  
Коли  Вона  ще  була  людиною…  Та  –  Вона  тепер  не  може  нічого  нагадати  собі  про  ті  часи…  Вона  поза  часом.  Це  так  холодно    і  боляче.
Знаєте,  поки  є  ще  час,  Вона  поживе  на  цій  планеті.
Яка  там  у  Неї  тепер  робота?  Не  має  значення.  Основне,  Вона  Їй  подобається.  І  поруч  є  люди,  яким  треба  допомогти.
Я  люблю  Вас!  З  Новим  роком!  ЦьомJ

Під  лінійку
Не  пам’ятаю  осіннього  дощу  на  його  по  дитячому  гарних  щоках  з  ви  пукатими  очима.не  знає,  що  у  ньому  найбільше  їй  подобалось.мабуть,  прагнення  стати  Кимось  у  свті,  що  котився  до  прірви.вона  любила  цей  похмурий  світ,бо  жити  в  ньому  було  безмежно  цікаво,  бо  вона  теж  добивалася  завжди  того,  чого  хотіла.
Вона  любила  його.просто.як  і  усіх  інших,  бо  це  було  їхнє  життя,  в  яке  вона  не  хотіла  втручатися.так  було  простіше  у  цьому  відрізку  часу  над  прірвою,  куди  падали  усі,  а  вона  ще  уміла  у  цьому  польоті  ЖИТИ  і  насолоджуватися  цим  життям….


Ноти,  ноти,  ноти…
Паперові  янголи  стояли  на  підвіконнику,  розмокши  від  осіннього  дощу  та  неймовірного  щастя.  Приходила  зима,  в  якій  було  місце  і  новому  року,  який  змінить  усе,  геть  усе.  Ангели  плакали  і  танцювали  водночас,  бо  вона  жила,  а  в  житті  є  місце  для  усяких  подій,  не  пережитих  нею  досі.  Було  багато  доброго  та  поганого,  але  вже  ніколи  –  злого,  а  це  значить,  що  життя  закінчується.  І  їй  ,  на  диво,  байдуже  до  всіх.
- Ти  любиш  мене?  –  питання,  яке  супроводжувало  її  все  життя,  тепер  звучало  у  єдині  очі  Всеобємного  бога  вічності  –  Любові.
- …  -  у  відповідь  пролунало  бездонне  мовчання  космосу,  що  замість  засмутити  її,  розвеселило  і  заспокоїло.
Тиха  усмішка  задоволення  і  впевненості  впала  ластівкою  на  тонкі  уста.
…Попереду  було  таке  коротке  для  вічності  життя  –  із  щасливою  сімєю:  люблячим  і  улюбленим  серед  чоловіків  коханим,  розумними  дітьми  та  мудрими  онуками.  Вона  творила  це  життя  і  підтримувала  існування  малої  цивілізації,  щоб  дописати  ноти  Всесвітньої  симфонії.
…Коли  вона  поверталася  Додому,  душа  проходила  через  сотні  тунелів  та  мочань.
Був  біль  попередніх  життів  і  дріб’язковість  болю  останнього  з  них.  Була  радість  повернення  і  вічне  заспокоєння  всесвітнім  лоном  любові.  А  перед  зором  у  різні  боки  летіли  ноти.  Ноти,  ноти.
Біля  земного  тіла  стояв  навколішки  ангел  і  грав  на  скрипці  людського  плачу.


Мама-історія
Ішов  дощ,  коли  цвіли  конвалії…
Розрушені  атомом  будики  світилися  жовтим  світлом  –  вимирали  цивілізації.  І  нікому  було  плакати  за  старими  фотографіями.
Він,  старий  і  безпомічний,  сидів  у  старенькому  кріслі-гойдалці,  з  колін  звисало  старе  сіре  покривало,  мерехтів  широкий  екран.
- Ішов  дощ,  коли  цвіли  конвалії…  -  коментував  він,  а  сльози  котилися  по  висохлих  старечих  щоках.  –  І  мама  ще    була  живою,  а  тепер  вона  історія,  як  і  всі,  хто  тоді  був  поруч,  тоді,  до  того  першого  вибуху,  який  почав  Останню  війну.
Тепер  конвалії  не  цвітуть…  Тепер  взагалі  немає  квітів.  Залишилася  тільки  сіра  планета  обвуглених  надій  –  і  жодної  надії  на  те,  що  все  буде  так,  як  колись.
Він  згадував  свою  любу  матуську,  яка  зробила  все  для  того,  щоб  він  був  щасливим.  Він  вдячний  їй  за  те,  що  вона  вміла  бути  мамою,  а  не  вчилася  цього  робити.  Вона  померла,  оточена  багатьма  людьми,  які  любили  її  понад  усе,  як  і  вона  їх  –  дітьми,  внуками,  правнуками,  друзями.
А  через  чотири  роки  почався  конфлікт,  в  який  поневолі  було  втягнено  тих,  хто  впродовж  історії  залишався  осторонь  будь-яких  конфліктів,  -  філософів.  Безграмотність  сексуальних  відносин  призвела  до  смертельного  захворювання  матки  всіх  жінок  планети,  включаючи  немовлят.  Чоловіки,  що  залишилися  живими  після  війни,  самотньо    старілися  по  домівках,  уникаючи  беззмістовного  спілкування.
Дивно,  він  згадував  не  першу  шкільну  любов,  не  найкращого  друга  –  кузину,  не  сестру  ,  не  дружину,  не  дочку,  не  внучку,  а  саме  матір!
- Мамо,  ви  –  історія,  ви  саме  життя,  ви  священий  Грааль,  за  образу  якого  розіп’ято  останнього  мужа  на  цій  землі.
Падав  дощ  на  конвалії  –  падав  дощ  на  попіл  масштабних  руїн.  Через  декілька  років  Земля  перезапустила  свій  оновлений  процесор:  знову  бігали  звірі,  літали  птахи,  цвіли  квіти,  росли  дерева,  бігла  джерельна  вода.  Вони  –  адами,  що  доживали  віку,  -  гуляли  самотньо  Садами  відновленого  Едему,  дихали  конваліями  після  дощу  і  згадували  своїх  матерів.
На  цей  раз  бог  не  захотів  ліпити  з  їхнього  ребра  Єву.


Літати  –  не  боляче?
Зимового  дня  падав  осінній  дощ.  Жити  набридло.  І  зовсім  не  хотілося,  серед  дурнів    та  не  собі  подібних.  Не  було  навіть  можливості  втекти,  щоб  не  бачити,  як  повторно  всі  помиляються.
Залишалися  тільки  сни,  які  забирали  її  з  цієї  злої  паралелі  і  відносили  до  нього  –  того,  від  якого  зовсім  недавно  утекла,  через  якого  сиділа  тепер  у  власноруч  намальованій,  безглуздо  непотрібній  клітці.
Добре,  що  літати  було  не  боляче…




Бездвер’я  у  багатодвер’ї
Лише  він  ,  Соромязливий  Мрійник,  по-справжньому  любив  її    все  життя.  І  коли  хрестили  на  вінку  із  живих  квітів  його  первородного  сина,  він  теж  думав  про  неї.
Лише  у  сні  дозволяв  собі  торкнутись  її  руки,  як  святості,  щоб  бути  хоча  б  таку  мить  поруч.
А  далі  вона  гуляла  великими  залами  музею,  а  коли  хотіла  покинути  ці  стіни,  то  виявилось,  що  потрібних  їй  дверей  давно  вже  нема.  Є  різні,  але  потрібних  катма!
Вона  стукає  по  на  зелено  побіленій  гладкій  стіні  –  штукатурка  відпадає  –  і  вона  легко  розбиває  тільки-но  змуровану  цегляну  стіну…


Битва  на  кратері
Вона  запалювала  схід  та  захід,  але  не  могла  запалити  себе  до  життя.  Було  якось  дивно  просто  помирати.  Знову.  Як  тоді.  Коли  життя  було  без  крапельки  сенсу,  а  вона  боролась  зі  світом,  щоб  доказати,  що,  попри  найнижчий  старт,  який  обрала  для  себе  ще  до  народження,  вона  буде  однією  з  кращих.  Та  ні,  найкращою!
А  весна  приходила.  І  пахла  протухлою  землею  у  її  безсенссі.
Перемагав  егоїзм  –  потрібно  було  збиратися  Додому.  Дратували  люди,  які  вже  чверть  століття  повторювали  одні  і  ті  ж  помилки,  забуваючи  вписувати  в  енциклопедію  своїх  висновків  здобуте  досі.
Вони  нагадували  мавп  на  вічному  колесі.  Вони  дратували  своєю  сліпотою  та  впевненістю  у  власній  правоті,  а  ще  більше    -  її  любовю  до  них.
Жити  не  хотілося,  бо  все  вже  зроблено.  Бо  битва  на  кратері  не  має  мети.  Принаймні  для  неї.  
Сон  після  фільму
«Бентежна  Ана»  Медера  чи  Менера,  іспанського  режисера  була  написана  з  її  життя.  Чи  минулих  життів.  Її  смерті  у  віці  двадцяти  з  чимось  років.  І  він,  її  колишній  ангел,  до  якого  вона  відчувала  …  ні,  не  кохання,  а  дивну,  божественну  материнську  любов.  Отож,  головна  героїня  у  черговій  реінкарнації    теж  зустрілась  зі  своїм  сином,  закохалась  у  нього.
Тепер  і  вона  зрозуміла  свою  любов.  Зрозуміла,  чому  пробачила  йому  всі  зради,  чому  хоче  знати,  що  у  нього  все  гаразд,  чому  її  не  тягне  до  нього  фізично.
В  юності  підсвідомо  сказала  йому  під  час  одного  з  побачень,  коли  вони  сиділи  на  сходах  сільського  клубу,  що  любить  його  як  Сина.
…Вона  перенеслась  у  світ,  де  на  її  руках  лежав  малесенький  хлопчик,  якого  дуже  боялась  втратити.
Були  великі  води,  з  яких  вискочили  яскраво  чорна  та  яскраво  рожева    майже  іграшкові  пантери,  борючись  одна  з  одною.
Він  подзвонив  її,  хоча,  здавалося,  був  майже  поруч.  Оскільки  вона    бачила  спірально  укладене    до  середини  плечей  довжиною  русяве  волосся.
-  Якби  ти  знав,  ЩО  я  відчуваю  до  тебе!-  у  фразі  вже  не  було  ні  надії,  ні  бажання,  а  тільки  надоїдлива  втома.
- А  ти  скажи  мені  про  це.
- Невже  сказане  мною  щось  змінить(?).
- Ні,  авжеж  що  ні.
- Тоді  й  говорити  про  це  не  варто.
Потім  вона  бачила  його  з  короткою  хлопчиковою  зачіскою…
Головне,  що  він,  її  син,  щасливий  і  у  безпеці.
Та  не  судіть  і  не  засуджуйте  її  материнську  любов,  яка  хоче  завжди  бути  поруч,  щоб  вберегти,  щоб  захистити,  щоб  наставити  на  правильну  дорогу.




З  інших  життів
Він  подався  у  шоу-бізнес  –  і  тепер  був  для  неї  назавжди  втраченим.  Як  її  боліло  у  ту  мить,  коли  він  вигравав  бренд  на  власний  проект.  Він  кричав:  «Тату,  допоможи  мені!»  і  вона  знала,  що  його  батько  зробить  все  можливе  для  здійснення  цієї  мрії.  
Як  боляче  було  ,  все  –  таки…
Але  тепер  вона  втрачала  всяку  надію  на  майбутнє  з  ним,  а  це  було  вже  позитивом,  бо  забирало  надію  на  нього,  але  відкривало  шлях  іншим  заблокованим  надіям.
І  ще  –  вона  вагітна,  на  одному  з  перших  місяців.
- Це  буде  хорошою  пам’яттю  про  нього,  -  подумала,  хоч  і  знала,  що  дитина  у  її  лоні  –  не  від  нього.
Її  бабуся  вирізала  із  неї  дитину  –  щось  типу  кесаревого  розтину,  зашивши  опісля  живіт  звичайною  ниткою.
«Дитина  спеклася»,-  сказано  їй,  та  вона  не  могла  зрозуміти,  ЯК  САМЕ?
Можливо,  її  високою  температурою  чи  маззю,  якою  лікувалася  під  час  тривалого  захворювання?!?
Вони  сиділи  за  столом.  Вона  подивилася  на  голубу  майку  на  собі  –  і  побачила  кров,  що  просочується.  Шрам  дуже  болів.
…Прокинулася  у  це  життя.  Невидимий  шрам  досить  болів!
***
Почувалася  дуже  самотньою.  Поруч  –  нікого,  тільки  глибокий  потік  за  її  будинком.  Стрибнула,  щоб  втамувати  біль.  Вода  видалася  занадто  глибокою  –  по  пояс,  по  шию,  понад  голову  –  її  зору  відкривався  глибокий  водяний  тунель,  у  який  вона  опускалася  і  вкінці  якого  було  видно  шматок  захмареного  неба.  Вода  зімкнулася.  Їй  стало  дуже  спокійно…  топитися  не  страшно.


За  мить  до  мрії
Вона  насолоджувалася  останніми  митями,  проведеними  з  рідними  їй  людьми.  Вона  поверталася  до  моря  –  до  того  місця,  яке  найближче  до  Дому.  Вона  буде  працювати  з  дітьми,  позбавлених  батьківської  опіки.  І  байдуже,  що  за  це  їй  платитимуть  копійки.  Шкода,  звісно,  що  все  в  цьому  світі  вимірюється  величиною  гаманця.
А  вона  втомилася  боротися  за  розмір  зарплатні,    за  те,  що  в  цьому  світі  престижно,  бо  хоче  просто  жити  ,  жити  так,  як  підказує  їй  її  малесеньке  серце.  Може,  цей  вчинок  і  відкриє  їй  дорогу  до  справжнього  щастя  –  у  вир  любові,  що  повинен  заполонити  цю  планету.
Вона  вірить  у  Любов  –  Бога,  що  є  всемогутнім  та  всесильним.
Ця  любов  подолає  все  на  світі  і  приведе  його  знову  до  неї.  
За  мить  до  мрії  вона  згадала  усі  нещастя,  що  звалилися  на  її  голову  осі.  Вона  вдячно  посміхнулася  собі  через  час,  обнявши  ангела,  що  сидів  поруч.


В  День  перемоги’2009
Просто  сльози  котилися  по  щоках,  коли  лунала  мелодія  «Синьої  хустини»,  коли  у  залі  сиділи  поруч  з  ветеранами  псевдо  ветерани,  а  ти  все  одно  була  вдячна  їм  за  свободу,  за  можливість  повторити  помилки  і  просто  вчитися  у  школі  життя  на  полегшених  умовах.
В  цей  час  здавалось  безглуздим  твоє  бажання  чи  страх?  Народжувати  дітей,  щоб  не  продовжувати  смішної  гри  у  спроби  та  помилки,  у  життя  з  любовю  на  мить,  сексом  на  мить,  дружбою  на  мить.
У  всі  кінці  на  рідні  номери  відсилаєш  смс  із  коротким  текстом  «  ВІТАЮ  З  ДНЕМ  ПЕРЕМОГИ!»  Відгукуються  живі,  відмовчуються  мертві,  а  ти    вже  там,  у  минулому.
-Мамо,  мені  на  війні  відрізало  всі  пальці  на  правій  нозі  ,  -  спочатку  сказала,  а  потім    подумала  чи  навпаки.  Але  було  боляче.  Боляче  і  зараз,  через  роки,  через  життя.
Їй  хотілося  повернути  час,  об  випробувати  сучасників  на  сміливість.  Так.  І,  в  першу  чергу,  саме  себе.  Як  би  вона  повелась  у  таких  умовах.
Кризу  сучасності  називає  війною  без  ведення  бойових  дій.
А  що  сміливо  зараз?!!  Боротися  за  копійку,  забувши  про  мораль,  наплювавши  на  ближнього,  чи  боротися  за  душу  свою  та  людей,  що  поруч?!!  Кому  із  сучасників  поставлять  монументи  через  64  роки!??
Це  був  день  її  перемоги.  І  вона  боялась,  що  колись,  9  травня,  просто  прокинеться,  забувши,  що  означає  цей  день  для  її  країни…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=235815
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 19.01.2011

Стилі. Продовження

Народжена  вдруге
Не  покидайте  ангелів,  бо  вони  не  бояться  померти,  їм  цікаво  знову  повернутися  Додому,  де  на  них  чекає  благодать…
Не  нехтуйте  ангелами,  доводячи  свою  незалежність,  бо  їм  не  потрібна  ваша  прив’язаність  ―  вони    лише  хочуть    підтримати,  коли  ви  спотикнетеся,  бо  їм  потрібен  врятований  світ  добра,  а  не  помийна  яма  зіпсутих  душ.
Ангели  боряться  в  цьому  житті,  як  і  звичайні  люди  ―  щоб  зрозуміти    причину  ваших  страждань,  щоб  своєю  поведінкою  змінити  ваше  ставлення  до  життя.
Вона  після  трьох  нічних  змін,  майже  не  спавши,  їхала  до  своєї  земної  мами.  Людське  тіло  не  витримувало  поривань  душі.  Настав  момент,  на  який  чекала  так  давно  ―  повернутися  Додому…
Душа  вислизала  із  кволих  обіймів  тіла,  наливалась  яскравим  світлом,  зупинялося    порочне  серце      янголяти.
«Допоможіть  …  будь  ласка  …  допоможіть…»(«Я  не  можу  зіпсувати  їм  свята!»)  ―  вона  жертвувала  своїм  щастям  заради  десятка  людей,  яких  її  смерть  могла  б  засмутити.
Вона  стояла  збоку  та  іронічно  спостерігала,  як  її  намагаються  повернути  до  життя.
―Води,  дайте  води!      ―    «Валідол»      ―  Вона  падає,  я  не  можу  її  тримати…    ―  Пульсу  нема…  ―  Серце  зупинилося…      ―  Треба  везти  в  лікарню…    ―    Тріть  скроні!        ―  Хтось  знайомий  тут  є?          ―      Подзвоніть  рідним…  ―    Серце  не  б’ється!
«Допоможіть  …  будь  ласка  …  допоможіть…»
Темрява  перед  очима.  Останній  погляд  на  власне  тіло.  Потім  ―    лише  світло.  
Це  було  гарно,  легко  і  зовсім  не  страшно!  Нарешті  вона  щаслива  ―  вона  Вдома!!!
―  Приходить  до  тями…  ―  Тримайся  на  ногах.      ―    Може,  в  лікарню?      
―Ні,  не  треба,  я  повинна  бути  у  мами,  не  маю  часу  на  лікарню…  Дякую  вам  усім,  щиро  дякую!
―Йому  подякуй!  Це  він  масував  скроні..  ―Ну,  як  почуваєшся?    ―  Посміхається,  як  стюардеса,  значить,  все  добре…

«М-так!  ―    думала  я,  ―  класно  починається  нове  життя!  А  люди  в  цій  країні  хороші!  Ну  і  слава  Богу!  А  вона  ж  дивна…  не  хотіла  повертатися  Додому!  Шкода  їй  стало  рідних!  «Допоможіть  …  будь  ласка  …  допоможіть»    Отакої  втнути!  Теж  мені  Лануська!  Аж  смішно  було  збоку  дивитися!  І  соромно!  Так  триматися  за  це  гидке  життя!  Тьху!»
Я  дивилась  на  цей  світ  вперше  за    стільки  часу  очима  з  людського  тіла.  Було  приємно  холодно,  я,  як  і  усі  новонароджені,  була  в  центрі  уваги  ;-)  За  вікном  пробігали  засніжені  пейзажі.  Я  усміхалась,  знаючи,  скільки  завдань  у  мене  попереду.  А  чого  плакати?  До  цього  я  була  її  ангелом,  тому  мала  деяке  уявлення  про  світ!  Тепер  ми  просто  помінялися  місцями,    бо  Велике  Здійснення  не  за  горами,  а  часу  на  проходження  всіх  етапів  розвитку,  від  народження  до  зрілості,  нема.  А  ви  думали,  чому  стільки  весіль  у  цьому  році?  Наші  приходять,  щоб  змінити  цей  світ!
…Вдома  мене  зустріли  наші  рідні.  Я  їм  сказала,  що  сьогодні  померла  і  народилася  знову.  Побачила  біль  у  людських  очах.  Усміхнулася  ніжно:  «Помирати  не  страшно…»  Я  нарешті  зрозуміла  її  любов  до  людей.

Інший  світ
Вона  ділилась  з  усіма  своєю  реальністю,  та  починала  спостерігати,  що  пришвидшення  енергій  призводить  до  кардинального  розділення  особистих  світів.  Боже,  як  це  було  цікаво!!!
Вона  творила  свій  день  із  розумінням  неперевершеності  часу,  в  якому  живе!  Залишилось  подолати  генетично  ДееНКований  смуток  ―  і  Вона  буде  щасливою!
Вона  розуміла  і  поважала  світи  інших  людей.  Рідні  приносили  позитивні  паралелі,  інші  ―  нейтральні,  дехто  ―  негативні  …  У  будь-якому  випадку  життя  ставало  настільки  цікавим,  що  хотілося  жити  вічно.
Вона  заглядала  у  Велике  Око  Всесвіту  ―    і  бачила  там  тисячі  можливостей!!!
Їй  відкривався  інший  світ,  де  Час  дуже  пришвидшено  гнався,  де  було  місце  для  усіх  з  минулих  життів,  де  панувала  Любов!
У  цьому  світі  Вона  знову  зустріне  Його,  щоб  навіки  залишитись      з  ним,  щоб  об’єднатись  на  долоні  Бога.
Розкриті  очі,  відкриті  серця!  Це  чудовий  світ  на  прекрасній  планеті!
Побачте  цей  світ  Її  очима!
Будь  ласка…


Теорія  пустих  коробок
«…  І  каже  Оленка-Зміючка  до  Івасика-Телесика:  «Сідай  на  лопату!!!»  ―  «А  я  не  вмію,  ―  відповідає  той.  ―  Так?  ―  ставить  голову.  ―  Чи  так?  ―  кладе  руку.  ―  Чи,  може,  так?»  ―  ногу…»
Багатьох  на  Землі  теж  намагаються  вкласти  в  тісні  коробки  тіл―  релігійними  заборонами,  язичницькими  табу,  суспільними  нормами,  мораллю  та  неморальністю.
А  їй  тісно    в  її  тілі―  вона  хоче  жити,  вийти  за  межі  себе  і  усіх,  піднятися  і  полетіти.
Вона  не  хоче  вічно  тягнути  цю  малесеньку  коробку―  не  хоче  оплакуватись  іншими  ангелами,  які  вже  змирилися  зі  своєю  долею  і  просять  прикрити  кришку  для  повного  спокою.
Вона  летить!  Навіть  з  обрізаними  крилами  летить!
І  хто  сказав,  що  все-одно  потрібно  буде  повернутись?!!
Ангели,  що  народжуються  у  коробках…
Тепер  вони  захочуть  почати  жити…
…Якщо  у  епоху  «наносекунди»    людство  піде  за  покликом  любові  та  добра,  ангели  наших  душ  спокійно  виходитимуть  із  коробок  наших  тіл,  пізнаючи  безмежжя  людських  можливостей  і  божественність  своїх  тіл.  В  результаті  свідомого  колективного  виходу  з  тіл  всіх  людей  на  одну  Всеіснуючу  секунду  Земля  дістане  можливість  передихнути  ―  та  здійснити  вагомий  стрибок  у  розвитку  на  вищому  проміжку  спіралі.  З  відкритого  космосу  мільярди  душ  спостерігатимуть  за  переорганізацією  Матері-годувальниці    та  за  пустими  коробками  своїх  тіл…
…На  даний  момент  починається  добровільний  свідомий  вихід  з  коробок  окремими  землянами.  Ці  першопрохідці  починають  змінювати  своє  майбутнє  ―  а  одночасно  впливати  на  майбутнє  планети…

Цілувати  білий  сніг
Ви  відчуєте  магію…  Реалії  відсутності  часу  ставали  такими  тонкими,  що  Вона  легко  повернулася  у  той  зимовий    вечір,  коли  падав  перший  сніг  і  Вони,  як  тепер  ,  були  удвох…  
Її  не  треба  було  боятися  ―  Їй  самій  не  було  страшно,  а  отже  і  ніякої  небезпеки  для  інших.  Він  теж  змінився  ―  змінився  Він  в  минулому,  та  тепер  це  було  Їй  байдуже  ―  Вона  просто  жила!
В  світлі  його  аури  Вона  роздивлялася  узори  сніжинок.  Як  і  тоді,  Їм    зустрілися  Її  однокласники  ―  тепер  Вона  не  поспішала  додому,  щоб  залишитися  з  Ним  наодинці,  а  намагалась  побути  з  друзями,  бо  пройде  зовсім  мало  ―  і  вони  зміняться,  а  з  Ним  Вона  буде  завжди…
Вже  під  ранок  Вона  тихо  дивилася  Йому  в  очі  та  усміхалася…  Падали  теплі    сніжинки,  стираючи  з  Його  щік  відомі  Їй  в  майбутньому  зморшки.
І  Їй  захотілось  цілувати  сніг  на  Його  щоках,  бо  тільки  ці  льодяні  зірочки  підкорялись  часу  ―  бо  лише  вони  не  проходять  тунелями  часу!
…Як  і  тоді,  вдома  Вона  помітить  відсутність  на  віях  водостійкої  туші,  а  вже  через  мить  Їй  зателефонує  Він  і  сміючись  розкаже,  що  Все  Його  обличчя  покрите  Її  тушшю!  І  Вона  наговорить  Йому  багато  зайвого(«Я  люблю  тебе…»  і  т.д.)  ―  там,  де  не  існує  часу,  слова  стають  непотрібними…
Треба  просто  жити,  цілуючи  білий  сніг.

Білий  лайнер
Її  перший  морський  круїз  ―  дуже  хотілося  пережити  щось  невідоме  досі,  щоби  зрозуміти  Його  перед  зустріччю.  Капітан  накинув  на  її  худенькі  плечі  свого  кітеля,  несподівано  виринувши  із  галасливої  темряви.  Вона  подивилась  у  темні  очі  з  іскринкою  ―  так  досі  вміла  дивитися  лише  Вона,  коли  була  по-справжньому  щасливою.
Він  просто  стояв  поруч,  не  наважуючись  промовити  й  слова,  а,  може,  вмів  читати  Її  думки,  та  обом  було  добре.
Вже  третій  день  тільки  вода.  Лише  завтра  ―  вперше  зійдуть  на  берег  у  одному  з  портів  Туреччини.
Почувалась,  як  в  лоні  матері  ―  затишно  та  спокійно  і  водночас  інформативно.
Вона  любила  воду  у  будь-якому  вигляді,  тільки  б  та  була  живою.
―  ЖИ-ВО-Ю…  ―  повторила  Вона  вголос.  І  цей  незнайомий  Їй  чоловік  зрозумів  усе,  прожите  Нею  досі.  Перед  обома  відкрилися  один  за  одним  декілька  минулих  життів.
Капітан  обняв  Її…
…Це  була  Її  перша  ніч  з  чоловіком,  чужим  і  невідомим,  у  якого  до  Неї  було  сотні  і  який  робив  це  з  Нею  по-своєму  також    вперше…
Випадково  у  одному  з  турецьких  портів  Вона  зустріла  Його.  Вперше  за  три  роки!  Це  був  Його  останній  причал  перед  остаточним  поверненням  в  Україну.
Вона  стояла  серед  натовпу,  дивилася  на  Нього  ―  і  по  щоках  котилися  сльози,  а  очі  світилися  щастям!
Він  підійшов  до  Неї,  став  на  коліна,  цілуючи  Її  ноги  ―  прошептав,  що  тільки  ТУТ  можуть  ТАК  любити…
…А  десь  чекав  білий  лайнер,  плакав  молодий  капітан,  що  переспав  з  коханою  найкращого  друга…

Ти  кохаєш  вітри…
Вона  забула  того,  хто  поруч:  хто  виливає  свою  найсердечнішу  молитву  за  Її  щастя,  хто  не  дозволяє  собі  помилятися,  щоб  не  втратити  Її-  ні  зараз,  ні  через  роки.
Вона  забула,  для  чого  створені  очі,  бо  дивилася  ними  за  невидиму  завісу  простору,  у  безмежжя  інших  вимірів.
Там  ходили  мовчазні  енергії,  спостерігаючи  за  вакуумом  тривиміру,  за  Її  безсонними  ночами  та  снами  із  учора.
Вони  не  вступали  з  нею  в  контакт  або  Вона  була  надто  стомленою,  щоб  когось  з  них  почути…
Вона  кохала  вітри,  що  приносили  Їй  новини  від  усіх,  покинутих  Нею…  Покидала,  як  завжди,  люблячи,  та  надіялась,  що  нікого  не  встигла  приручити,  а  бачила  в  очах  сльози  –  сльози  тих,  хто  не  розумів,  що  вони  обов’язково  зустрінуться,  бо  прийде  Час…
Вона  обмірковувала  те,  чому  Вона  з  Ним,  ще  рік  тому  незнайомим  Їй,  а  зараз  таким  бажаним,  який  просто  сидить  поруч  та  ловить  зорі  у  Її  очах?
-  Ти  кохаєш  вітри…-  зрозуміла  нарешті.  І  усміхнувшись,  поцілувала  росу  на  Його  губах.  Вітер  гладив  теплою  рукою  і  куйовдив  Їхнє  довге  волосся,  сплітаючи  у  романс  Альвареса…

Збирала  позолоту…
Вона  повернулась  туди  без  нього,  але  з  іншим  завданням  -    навчити  ЖИТИ  двох  людей,  які  не  розуміли,  що  їх  чекає  попереду.
Поруч  зі  звичайними  сюжетами  Вона  жила  картинами  його  минулого  –  не  знає  й  досі,  як  Їй  вдавалось  стрибати  часом  і  паралелями.
Тут  і  там  вона  бачила  його:  він  ішов  ловити  рибу  з  другом,  танцювати  брейк  чи  просто  плавати.  І  вона  була  поруч,  та  він,  на  щастя,  навіть  не  відчував  цього.
Вона  вірила  в  життя  і  любила  його.  Було  смішно  спостерігати  за  іншими  та  собою  у  їхніх  картинах.
Було  здорово!!!!  Вона  писала  своє  життя,  у  якому  були  щасливі  люди,  а  це  важливо.  Напевно  важливо.
А  ще  було  море,  Її  чи  їхнє  море.  Не  має  значення.
Вона  згадала,  як  він  під  час  першого  приїзду  з  Нею  до  моря  кинув  туди  копійки,  щоб  Вона  туди  повернулася.  І  вона  верталася,  верталася  до  них  обох.  А  цього  разу  -    лише  до  моря.
Тепер  Вона  знає  точно:  море  без  нього  не  стало  іншим,  а  ось  реальність  змінилася.
Вона  збирала  очима    позолоту  моря,  освіченого  великим  повним  місяцем;  Вона  збирала  позолоту  реальності  –  і  творила  з  неї  прекрасне  майбутнє,  можливо,  їхнє,  а  може,  лише  Її-і-ще-Когось,  хто  вірить  в  ангелів,  бо  ЯК  НЕ  МОЖНА  ВІРИТИ  В  СЕБЕ!?!

Зустріч
Мчати  на  двохколісному,  щоби  вітер  вибив  із  голови  запаморочливість  слави,  щоб  не  втрапити  в  міцні  обійми  чорної  гордості,  не  стати  ніким  над  людьми.
Світ  ще  існував,  але  був  якимось  невидимим  –  тільки  Вона  і  Її  рухали  з  шаленим  темпом  м’язи  на  ногах…
А  потім  зупинилася,  просто  зупинилася,  бо  закінчились  людні  вулиці  на  кордоні  ночі.  Присіла  на  лавочку,  поставивши  поруч  велосипед.  
Витягнула  шоколадку  та  пляшку  міксу.  Побачила  100  пропущених  дзвінків  на  телефоні.
-І  це  лише  за  останні  три  години!  А  де  ж  були  ви  всі,  коли    в  мене  не  було  грошей  на  хліб,  а  я  на  останні  копійки  купляла  фарби  для  картин?!  Коли  ходила  в  подертих  кросівках,  бо  всю  зарплату  віддала  за  подарунок  на  День  народження  мами?!  Коли  їхала  до  Ізраїлю  на  конкурс,  розвантажуючи  по  ночах  вагони,  щоб  купити  квитки???!!!!
-Ну  добре,-  усміхнулася  врешті  жалінням  себе:  -  Ви  ж  тільки  люди.
Виключила  телефон,  бо  захотіла  відпочити  від  суспільства.
Коли  почало  сходити  сонце,  похопилася.
-Час  додому,-  подумала.
Та  хіба  був  у  неї  той  Дім?  Усміхнулася.
Підвела  очі  –  і  побачила  Ангел,  який  дивився  Їй  просто  у  вічі.  Згадала  їхню  нічну  розмову.
-Отже,  сьогодні?-  перепитала.
Той  кивнув-  так.
Швидко  поїхала  у  напрямку  своєї  вулиці.  На  одному  з  перехресть  на  неї  наїхав  білий  мерседес.  
…За  рулем  якого  сидів  Її  майбутній  чоловік…

Білі  стіни  Франка
Вона  мріяла  попасти  сюди.  Це  місто  асоціювалось  у  Неї  з  мистецтвом.  Знайомий  художник  стояв  на  порозі  нового  для  неї  світу.  Вона  була  туристом  на  цій  планеті.  Якого  не  чекали,  але  водночас  усюди  радісно  приймали.
Однієї  ночі  вони  удвох  гуляли  романтичними    вулицями  і  він  намалював  для  неї  на  стіні  казкового  птаха  дитинства.
Птах  махнув  крильми  і  полетів,  взявши  їх  обох  на  крила  своєї  фантазії.
Вони  сміялися    як  дитинство,  кидаючи  іскри  щирих  очей  до  небес.
Зі  стін  обсипалася  штукатурка  -    і  на  них  виростали  білі  лілії,  запах  яких  приваблював  усіх  закоханих.
Таким  людям  не  потрібні  метафори,  щоб  говорити  про  перші  поцілунки,  щоб  освідчуватись  у  коханні,  щоб  жити.
Вони,  як  метелики,  перелітають  з  місця  на  місце,  даруючи  всім  тепло  своїх  крил.
Ви  придивіться  до  білих  стін  у  своєму  місті  –  на  них  залишились  тіні  ангелів.


Щаслива
Чи  ти  вірив  колись  у  те,  що  я  буду  насправді  щасливою?  А  у  те,  що  буде  щасливою  Вона?  Напевно,  ні.
Так,  я  щаслива.  Щаслива  настільки,  наскільки  можна  бути  щасливою  в  межах  ідеальності.  Адже  тобі  відомо,  що  вже  більше  півроку  мене  нема  серед  людей-  я  ангел,  а  в  моєму  тілі  живе  Вона,  мій  вчорашній  хоронитель.
Та  чому  ти  ніколи  не  вірив  у  те,  що  і  Вона  може  бути  щасливою?!!  Думаєш,  занадто  самовпевнена  чи  забагато  любові  віддає  цьому  життю  і  вам,  людям?!
До  речі,  знаєш,  чого  Вона  прагне?!  Нарешті  закохатися  і  бути  коханою,  бо  не  розуміла  мене  колись…
Я  переймалась  усім  і  кожним,  а  Вона  просто  живе  і  допомагає  іншим,  адже  Тут  це  так  природньо,  повір.
Вона  щаслива.  І  ти  можеш  навчитися  у  неї  бути  щасливим…

Намалюй  мені  очікування…
Писалися  малі  пейзажі  Її  безтурботного  життя,  яке  в  один  момент  повернуло  в  протилежний  потрібному  бік,  а  отже,  й  робити  було  фактично  нічого,  як  гаяти  час-  тобто  бути  щасливою.
Знаєш,  Вона  інколи  малює…Швидко.  Що-небудь.
Та  як  намалювати  очікування  смерті  у  світі,  де  вони  ніколи  не  будуть  разом.  Смішно,  але  повернути  нічого  не  можна,  бо  вже  пізно.  Вона  перестрибує  із  паралелі  у  паралель  і  намагається  знайти  у  кожній  кнопочці  часу  щось  цікаве  для  себе.
Вона  малює  очікування  нового  кохання,  завешення  цього  хаосу  та  неспокою,бо  спокій  вже  давно    Їй  набрид.
Ти  пишеш,  а  Вона  вже  давно  не  читає  твоїх  листів.
По-дурному  якось…

Мавка
А  ти  віриш  у    те,  що  жити  за  покликом  серця  –  правильно?  Віриш  у  це  так,  як  вірить  Вона?!  Тоді  чому  ти  робиш  роботу,  яку  вже  давно  зненавидів?  П’єш  з  друзями,  які  не  мають  нічого  спільного  з  тобою?  Спиш  з  тією,  до  якої  й  доторкнутися  гидко?  Чи  це  радить  тобі  твоє  серце???
Вона  їхала  мікроавтобусом  у  місто,  зовсім  невідоме  Їй,  Вона  раділа  своєму  новому  щастю  перемін,  бо  знає,  що  «померла  Мавкою  в  навколишніх  лісах»,  що  повертається  до  свого  маленького  дому,  яких  у  неї  декілька.  Один  з  них  –  у  містечку  біля  моря,  другий  –  тут,  ще  один  –  у  Німеччині,  інші  треба  ще  відкрити.
А  ще  Вона  вірить,  що  зустріне  тут  свого  чоловіка.
І  вивчить  місто  і  людей,  хоча  б    трохи,  бо  це  Її  останнє  життя,  а  на  Землі  ще  так  багато  цікавого,  яке  недостатньо  вивчати,  а  треба  пережити…
Адже  померти  мавкою  було  лише  миттю  у  Вічності…

Ти  думав,  що  листи  як  книги…
Ти  читав  те,  що  було  написано  Її  рукою  у  припадку  ненормальності  –  адже  Вона  вірила  у  твоїх  ангелів  та  своїх  людей,  Вона  дарувала  свою  любов  з  такою  швидкістю,  що  ангели  за  нею  не  встигали,  а  люди  просто  не  могли  зрозуміти…
Це  було  вчора,  лише  вчора,  але  так  далеко  від  вашої  теперішньої  реальності,  що  здається  покинутим  тисячоліттями,  загубленим  у  лоні  пам΄яті  вашої  спільної  планети,  яку  сьогодні  кожен  з  вас  сприймав  по-різному.
Ти  любив  Її?  Напевно,  так,  бо  як  можна  не  любити  ідеал…
Але  Вона  спалила  твої  листи  та  фотографії,  бо  написаний  у  них  ти  проминув,  бо  хотіла  любити  тебе  таким,  як  ти  є  зараз,  або  забути  назавжди.
Ангел,  якого  ти  подарував  Їй,  випав  із  шухляди,  крила  поламалися…
Вона  довго  плакала,  тримаючи  у  руках  ангела-каліку,  а  потім  зрозуміла,  що  любитиме  його  і  таким.
Вона  не  писала  більше  листів,  розставивши  усі  крапки  над  «І».
Якось  отримала  від  тебе  мейл-вибачення.
Написала  тобі  у  відповідь  правду  про  те,  що  багато  чим  пожертвувала  заради  твого  щастя,  що  дуже  кохає  тебе…
Ти  думав,  що  листи  як  книги,  а  вони  всі  згоріли,  чуєш,  згоріли,  перегорнувши  сторінку  реальності!!!!
Тішить  лиш  те,  що  у  якійсь  з  паралелей  ви  разом  і  щасливі,  та  Вона  дізнається  про  це,  лише  повернувшись  Додому…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=235814
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 19.01.2011

Стилі. Початок

Казка
Маленький  хлопчик  нахилився  ―  і  підняв  папірець.  На  червоній  фользі  ―  декілька  вибитих  літер.    Він  ще  не  умів  читати,  але  пообіцяв  собі,  що  скоро  обов\\\'язково  прочитає  це.  
Підняв  із  землі  завбачливо  покладену  туди  кобзу  ―  і  аж  тоді  випрямив  протез  своєї  ноги.  Він  часто  задавався  питанням,  чому  стільки  бід  випадало  на  його  життя?  Але  основне:  чому  від  нього  не  відмовляються  батьки?  Вони  навіть  не  знали,  що  він  все  розуміє,  та...  не  все  може.  Наприклад,  дуже  важко  буває  запам\\\'ятати  найпростіші  літери  з  абетки(  а  йому  вже  16),  важко  виражати  свої  почуття,  та  записаний  третій  диск  авторської  музики  викликає  захоплення  не  лише  в  рідному  місті,  але  й  далеко  за  його  межами.
Даун.
Не  всі  любили  його  так,  як  мати  з    батьком,  а  він  так  потребував  любові  інших.  Не  зумів  би  цього  пояснити  навіть  якби  володів  усіма  мовами  світу.  Малий  багато  чого  бачив.  Бачив  світло  над  головами  людей.  І  сахався  тих,  чиє  світло  йому  не  подобалось.  Тому  іноді  його  вважали  дикуном.
Любив  квіти.  Як  багато  квітів  у  цьому  місті!  Інколи  засинав  на  клумбах  ―  і  тоді  його  виганяли,  з  нього  знову  сміялися,  називали  дауном...
А  ще...  маленький  хлопчик  ненавидів  море  і  поезію.  Не  пам\\\'ятає,  чому.

...Йти  додому  було  ще  далеко,  і  тому  він  присів  у  центрі,  біля  фонтанів.  Руки  самі  потягнулися  до  кобзи,  завмирали  серця  перехожих.  Хтось  кидав  гроші  у    забутий  ним  побіля  футляр.  Хтось  сміявся  з  дурнуватого  виразу  його  обличчя.  Хтось  аплодував,  коли  музика  ось-ось  повинна  була  закінчитися.  Хтось  непомітно  крав  накидані  іншими  гроші.  Хтось  наступив  на  мертву  ногу.  
Всі  думали,  що  їхня  присутність  має  якесь  значення  у  цьому  житті.  І  ніхто  не  помилявся.
...А  для  нього  все  ще  лунала  музика.  Він  детально  розглядав  символи  на  папірці    і  ніби  заснув  з  мрією  зрозуміти  їх.  І  раптом  осягнув,  чому  так  ненавидить  море  і  поезію,  чому  знайшовся  саме  у  цьому  місті.  Він  відчув,  що  може  розказати  усім-усім  про  те,  що  відчував  у  цьому  житті,  і  в  минулих,  особливо  в  минулому!  Але  все  вже  закінчилось:  він  знайшов  себе  там,  де  загубив.  Останнє,  що  він  узяв  від  цієї  земної  миті―  це  напис  на  фользі:  \\\"Ти―  мертвий!\\\"
Іноді  треба  померти,  щоби  зрозуміти  це.


Червона  тінь
Він  вже  не  вірив  у  незайманість  її  душі.  Тихі  опівнічні  кроки  тягнули  їх  на  берег  моря,  рятуючи  її  ―від  безглуздя  цього  життя,  а  його  ―  від  необхідності  спілкуватися  з  нею.  
Вона  вже  відчувала  пісок  на  пересохлих  губах  і  намагалася  викликати  у  пам\\\'яті  спогади  перших  поцілунків,  як  раптом  зрозуміла,  що  у  неї  вже  немає  \\\"доброї  пам\\\'яті\\\"―  тієї,  яка  залишається  після  смерті.  Вона  ступила  у  воду  ―  і  тут  же  була  опечена  медузою.  Це  трошки  повернуло  до  життя,  заставило  схаменутися.
Перед  нею  стояла  людина,  що  піднімалася  і  падала  за  власним  бажанням,  а  вона  навіть  не  мала  сили  заздрити.  Їй  байдуже  було  до  усіх,  бо  хотіла  вибратися  із  цього  застояного  болота,  в  якому  була  і  його  вина  ―  його,  тому  що  відтягнув  мить  приходу  абсурду  в  її  душу.
Іронічна  посмішка      була  спрямована  в  бік  моря:  \\\"Ти  любиш  мене?\\\"  ―  \\\"Аякже.  Ти  ж  лише  заради  мене  приїхала!?\\\"  ―  \\\"Ти―  єдине,  кому  можу  пробачити  цю  зверхність.  Хоча  він  думає  по-іншому...\\\"
Дим  від  сигарети  вбив  запах  гіркого  чаю.
―Я  приїхала  сюди,  щоб  покінчити  життя  самогубством.
―Я  не  вірю...
...Червоною  тінню  душа  стрибнула  на  неспокійне  плесо  води  ―  і  пішла    по  ледве  помітній  місячній  стежці.  Вона  бігла  ,  втікаючи  від  сигаретного  диму,  від  нездійснених  дитячих  мрій,  від  жорстокої  необхідності  миритися  з  помилками  інших.  Два  білобокі  дельфіни  лякалися  розкуйовдженого  червоного  волосся,  неможливості  продовжувати  земний  шлях  у  безкутті.
...А    перед  тим  вона  була  впевнена,  що  готова  чекати  на  нього  ще  одне  життя,  тільки  б  він  почувався  щасливим.  Вона  пробачила  б  йому  й  те,  що  ніколи  б  не  пробачила  собі,  а  тепер  вона  не  знає,  чи  взагалі  вміє  пробачати,  як  і  любити.  Вона  зовсім  не  вміє  відчувати.
Вона  здатна  бути  лише  червоною  тінню,  помилкою  цього  Всесвіту,  що  розвіється  тільки  через  мільйони  років,  коли  його  душа  належатиме  вже  іншій  галактиці,  а      море  поглине  собою  тисячі  таких  же  божевільних,  зрадивши  червону  тінь.



Хіромантка
Вона  повірила  не  в  нього,  а  в  лінії  на  його  руці:  він  досягне  у  цьому  житті  успіху.  На  якусь  мить  їй  би  стало  приємніше,  коли  б  він  не  зробив  цього  через  любов(до  неї!),  але  тільки  на  мить.  Вона  вже  не  вірила  у  любов.  Можливо  тому,  що  не  кохала  сама.  
Вона  згадувала  написані  давно  листи.  Вона  навіть  читала  їх,  та,  не  бачачи  в  тому  ніякої  суті,  хотіла  спалити  .  Щиро  хотіла  спалити.  На  сторінках―  в  лінійку,  клітинку―  вона  бачила  трансформи  свого  я,  але  не  кохання.  Вона  згадувала  довгі  телефонні  розмови  і  не  розуміла  всієї  афористичності  сказаних  тоді  слів.  Вона  бачила  піднесення  і  падіння  власного  ега  і  готова  була  знову  пройти  це,  щоб  забутися  коханням.
Вона  була  такою  ж  поганою  хіроманткою,  як  і  людиною.  Вона  не  досягне  успіху  через  дурість?  Ну  і  що?  Вона  не  хоче  досягати  успіху.  Вона  відчуває,  що  це  життя  не  достойне  її.  Не  достойне,  навіть,  якщо  б  вона  займала  найвищі  керівні  посади,  була  найзнаменитішим  письменником.  Це  не  для  неї.
Що  ж  тоді???
Прокинувшись  через  декілька  днів  після  від\\\'їзду  у  своїй  кімнаті,  вона  мимохіть  глянула  на  руку.  Лінія  продовжилась.  \\\"Через  любов?\\\"  ―    вона  скептично  посміхнулася...
Притулила  руку  до  розігрітої  електричної  плити  і  тримала  доти,  поки  не  розгладились  усі  лінії.  \\\"Я  сама  писатиму  собі  життя!\\\"
Болю  не  було.
Найбільший  біль―  знати,  що  для  тебе  вже  все  втрачено.
…  Коли  ж  вони  розстались  назовсім,  з  її  долоней  зникли  усі  хрестики  ―    вона  вже  не  розпиналась  на  них  жертвою  їхнього  безглуздого  кохання.
Вона  любила  усіх.


Зайва
Вона  не  знає,  як  врятувати  себе.  Вигадані  крила  нікуди  не  несуть.  Десь  всередині  розуміє,  що,  мабуть,  в  неї  зовсім  немає  крил.  Вона  боїться  бути  богом.  Залишає  позаду  вокзали  та  поїзди,  але  ніколи  не  задумується,  чому  так  любить  подорожувати,  чому  сумує  після  кожного  приїзду?  І  ось  нарешті  відчула,  що  залишила  себе,  залишила  себе  у  тому  місті,  в  якому  втратила  і  все  інше.  Сотні  поминальних  свічок  на  столі  зустріли  її  у  власній  кімнаті.  Вона  б  випила  за  упокій  своєї  душі,  та  ба,  проблема:  душа-то  залишилась  з  нею,  гола-голісінька,  а  тому  ще  більше  сумує  \\\"за  домом\\\".
Вона  сідає  писати  цю  муть,  щоб,  якщо  й  не  розібратися  в  собі,  то  хоча  б  забути  про  себе.  Яке  це  щастя:  думати  про  інших.  Не  може...
Вона  приходила  сюди,  щоб  побути  наодинці  зі  своїми  прадавніми  коренями.  Вона  поклонялася  сонцю  і  воді,  а  також  своїм  химерним  мріям,  у  яких  вже  не  було  нікого,  крім  неї.  Вона  скупила  всі  сині,  голубі,  зелені  нитки,  які  тільки  були  у  цьому  маленькому  містечку  -  і  вишивала  собі  шматочок  оцього  неспокійного  моря,  яке  неодмінно  хотіла  взяти  з  собою  у  далеку  Німеччину.  Вона  дуже  довго,  все  життя  вчилась  позбуватися  цієї  метаморфічної  залежності  від  всього  і  усіх,  але  море  було  частиною  її  душі.
Важкі  хрести  святого  Андрія  лягали  хаотично  у  припливи  і  відпливи,  плутаючись  із  піском  на  брудних  руках  вишивальниці.  Сонце  випалювало  надто  строгі  тони,  роблячи  їх  більш  природними  і  буденними,  било  її  ультрафіолетом,  даючи  мільйони  значень  одному-єдиному  символові.
Вона  приходила,  закутуючись  у  білу  мантію,  сідала  завжди  на  одному  й  тому  ж  камені.  І  колись  людний  берег  пляжу  став  втіленням  самотності:  люди  чи  то  не  хотіли  заважати  їй,  чи  боялись  її.  
Лише  чайки  та  дельфіни  любили  її  любов\\\'ю  скривджених.
...Одного  разу  вітер  підхопив  залишену  на  скалі  вишивку.  Чайки  взяли  її  на  крила  ―  і  подарували  дельфінам.  Море  поглинуло  море,  а  вона  стояла  і  дивилася,  як  час  забирає  останнє,  що  прив\\\'язувало  її  до  цього  місця.
Вона  зняла  свій  одяг  і  пішла  назустріч  холодним  хвилям.  
Нехай  вона  належить  морю,  якщо  море  не  може  належати  їй.



Не  лякайся  її
Місто,  в  якому  не  було  бродячих  собак  та  бомжів.  Вона  вперше  бачила  таке.  Стоптані  сандали  були  її    щоденником.  Чиряві  ноги  нагадували  про  далину  доріг,  які  складали  її  \\\"вчора\\\".  А  ще  ―  білі  голуби  над  дірявим  капелюхом,  які  супроводжували  її  весь    час,  скільки  себе  пам\\\'ятає,  відколи  покинула  стіни  дитячого  будинку.
Вона  думає,  що  потрапила  в  казку.  Навкруг  ―  лише  щасливі  люди,  які  віддають  себе  усьому  світові(і  їй  теж)  і  яким  водночас  байдуже  до  всього  і  усіх.  Вона  ховається  від  людей,  не  хотячи  зіпсувати  їм  вічного  свята.  Хоча,  кажуть,  так  появився  Будда.
Місто  Будд!
Коли  сонні  міщани  нарешті  загинуть  на  деякий  час  за  квадратами  вікон,  вона  вийде    зі  свого  сховища,  сяде  біля  веселкового  фонтану,  зніме  важке  від  спогадів  взуття    ―    і  опустить  свої  ноги  у  святая  святих    ―    воду,  в  якій  вдень  купалися  їхні  діти.  Вона  не  думатиме  ні  про  фонтан  безсмертя,  ні  про  майбутнє  спасіння.  Вона  навіть  не  здогадуватиметься,  що  це  земне  життя    ―  її  останнє.
Вона  піде  на  пляж,  на  якому  недавно  святкували  ці  богоподібні  істоти,  витягне  із  сумки  останній  шматок  хліба(вона  навіть  не  наважилась  жебрати  тут)  і  роздасть  його  чайкам  і  голубам.
Того  вечора  вона  довго-довго  дивитиметься  на  море.  І  зрозуміє,  що  йому  до  неї  байдуже.  Як  і  усім  в  цьому  місті.  І  в  цьому  світі.  І  вперше  в  житті  подумає,  що  так    ―    несправедливо.
І  вперше  за  своє  існування  вона  вчинить  нечесно    ―    залишить  на  березі  своїх  вірних  супутників―  голубів.
Кожен  хоче  знати,  що  десь  його  чекають.

Не  повірите…
Не  повірите,  вона  ніколи  не  могла  брехати  біля  моря,  бо  дуже  його  любила.  Це  знала  тільки  її  мати,  а  тому,  коли  в  підлітковому  віці  виникали  проблеми  у  сім\\\'ї,  вони  удвох  йшли  на  море.
Не  повірите,  одна  із  правд  вбила  її  матір.  
Не  повірите,  через  правду  вона  втратила  друзів.
Не  повірите,  але  вона  вирішила  більше  ніколи  не  приходити  сюди  з  кимось.  Сьогодні  вона  прийшла  попрощатися  з  своїм    найбільшим  щастям.  Вона  взяла  квиток  на  останню  зустріч  з  морем,  щоб  трішки  потішити  себе.  Вона  вдивлялась  у  хвилі    ―  і  бачила  там  своє  минуле.  Мабуть,  у  кожного  свої  Хроніки  Акаші.  
Вона  бачила  дівчинку,  дівчину,  жінку  ―  і  усі  вони  були  самотніми,  але  на  диво  спокійними.  Вони  знали,  чого  хочуть  від  цього  життя,  чого  хочуть  від  тих,  хто  знаходиться  поруч…
Вона  бачила  своїх  супутників.  Молоді  і  дорослі,  вони  покидали  берег  зі  сльозами  на  очах,  щоб  потім  все  життя  ненавидіти  море,  яке  асоціювалось  у  них  з  її  правдою.
Не  повірите,  вона  продовжувала  жити  і  ходити  з  іншими  на  море,  бо  зрозуміла  у  собі  бога.
Право  сильних    ―  керувати  слабшими.

Краще  б  він  її  покинув…
Її  знайомство  з  Кастанедою  відбулося  запізно.  Хоча  ні,  вона  все  це  вже  знала,  а  лише  хотіла,  щоб  хтось  підтвердив  її  думки.
Переживаючи  зараз  все  спочатку,  від  першого  дня,  вона  не  могла  звинуватити  нікого,  крім  нього.  Це  він  у  всьому  винен.  Він!  Адже  він  розумніший  за  неї,  він  більше  читав,  у  нього  багатший  досвід,  він  міг  передбачити  все    це!  Він  ―  бог!,  а  вона  лише  його  підопічна.  Це  ВОНА  мала  право  помилятися…
Вона  дивилася  на  море,  обіймаючи  його,  і  сльози  котилися  з-під  закритих  повік.  Тепер  він  недоступний  для  неї.  Боляче,  але  пізно.  Він  не  потрібен  їй  тепер,  як  і  вона  йому.
Їй  було  байдуже  до  усіх,  та  вона  не  хотіла  поспішати,  щоб  не  втратити  основного  ―  того,  чого  тепер,  на  жаль,  не  розуміла,  але  що  було  їй  конче  необхідне  у  житті,  що  втратила  через  нього.
Краще  б  він  покинув  її  ―  так  залишилося  б  хоча  кохання.
Вона  дала  собі  право  звинуватити  його,  щоб  трішки  відпочити  від  життя  і  від  себе…


Місто,  що  співає  уві  сні
Це  була  музика  першої  клавіші,  на  яку  натиснула,  ступивши  на  цю  зачакловану  землю;  музика  чистих  тротуарів  і  доглянутих  клумб;  музика,  якій  незнайомі  такти  львівських  бруківок  і  кав\\\'ярень,  але  вона  чула  цю  мелодію  не  вперше.
―Я  тут  не  вперше,  ―  так  і  сказала  вона,  бо  відчувала  це.  Вона  вже  заходила  в  цей  під\\\'їзд,  жила  в  цій  квартирі  і,  що  ще  більш  дивно,  з  цими  людьми.  Це  була  маленька  батьківщина,  до  якої  кожен  у  житті  прагне  повернутися.  Лише  …  він  був  чужим  тут,  він  псував  мелодію  міста.
Вони  пішли  на  пляж  і  вона  божевільно  шукала  лише  їй  знайомої  скелі.
―Я  бачу  її,  ―  сказала  вона  собі.
Він,  мабуть,  подумав,  що  вона  страждає  від  якоїсь  незначущості  і  тому  вигадує  щось,  що  зробило  б  її  хоч  якось  вартісною  в  його  очах,  а  вона  справді  бачила  це  місце.  
Очима  героя  її  роману,  якого  він,  щоправда,  не  читав.
Тільки  вона  могла  розрізнити  музику  вічної  енергії,  яку  випромінювала  ця  земля.
―Одного  разу  це  місто  зникне  …  у  майбутнє.  Тут  прихований  великий  потенціал…
Він  її  не  зрозумів.  І  якби  міг  ображатися,  то  образився  б.
…  Їй  набридло  телефонувати,  бо  він  не  відповідав  на  її  дзвінки.  Несподівано  вона  пішла  з  його  життя  ―  і  для  неї  зникло  це  місто.  
Кожного  дня  без  єдиного  пострілу  мільйони  міст  і  людей  зникає  з  карт  людської  пам\\\'яті,  а  ми  бачимо  лише  світло  зірок,  що  погаснули  мільярди  років  тому.




Як  давно  вона    дивилась  йому  у  очі?
Має  бути  якийсь  інший  вхід  і  вихід  людської  енергії.  До  сьогодні  вона  була  переконана,  що  всі  відповіді  містяться  у  зіницях.  Зрештою,  він  сам  казав  про  це,  а  йому,  як  нікому  більше  вірила.  Незважаючи  на  те,  що  шалено  ревнувала  його…
Навіть  тепер  не  зможе  сказати,  якого  кольору  його  очі.  Вони  не  були  пустими  чи  закритими,  але  такими,  що  вже  нічого  для  неї  не  означали.  Її  тепер  це  не  лякало,  хоча  зовсім  недавно  це  могло  б  стати  причиною  затяжної  депресії.
Може,  ще  хтось  керує  її  життям?  Може,  вона,  так  шалено  шукаючи  себе,  нарушила  затишок  інших  світів.
(Вона  згадала  той  перший  і  поки  що  останній  свідомий  вихід  у  астрал,  який  асоціювався  в  неї  з  жовто-коричневою  прозорою  фарбою,  хотіння  достукатись  до  неї  тільки-но  померлою  знайомою,  божевільне  намагання  піднятися  вище,  закутане  у  напівосяжний  містицизм  її  церкви…)
Вона  ходить  вулицями  міст,  намагаючись  заглянути  у  очі  іншим.  Дехто  відводить  свій  погляд  одразу  ж,  інші  ―  після  декількох  секунд,  але  ніхто  не  вигравав  у  неї  цього  мовчазного  поєдинку.  Якби  вона  могла  бачити  свої  очі  у  такі  моменти!  Хоча  тепер  розуміє:  вони  були  схожі  на  його  очі  сьогодні.
Як  давно  вона  дивилась  йому  у  очі!
Колись  там  читались  сила  і  смуток,  бажання  і  любов,  біль  і  ненависть,  сарказм  і  прохання  прощення.  Колись  його  очі  були  цікавими,  а  тепер  вона  не  може  написати  про  них  навіть  однієї  сторінки.  
А  її  очі?  Він  казав,  що  для  нього  вони  ще  можуть  бути  \\\"злими\\\"  і  \\\"добрими\\\"  ―  це  вічне  її  намагання  тримати  боротьбу  у  чистому  вигляді.  Ніяких  компромісів,  ніяких  золотих  середин,  ніяких  напівтонів.
…    Зрозуміла  себе,  лежачу  на  безлюдному  пляжі,  мокру    і  майже  мертву.  У  своїх    відкритих  очах  вона  побачила  його  очі,  наповнені  сліз,  любові  та  болю.
\\\"Ти  таки  не  до  кінця  перетворився  на  воїна,\\\"  ―  саркастично  посміхнулась  на  прощання.  


Відтворення
Він  просто  лежав  поруч.  Він,  її  стомлений  ангел.  Але  вона  не  впізнавала  його  обличчя  ―  так  багато  псевдопомічників  було  у  її  житті.  Він  повернувся  спиною,  щоб  не  бачити  її  байдужих  очей  ―  очей  божевільної,  заплутаної  у  власних  пастках…
Вона  читала  Рампу.  Чи  псевдо-Рампу.  Зараз  не  змогла  б  сказати  напевно,  бо  в  той  час  все  навкруги  здавалось  штучним  і  непотрібним,  а  інших  спогадів  у  неї  нема.  Час…  Простір…  Паралельні  світи…
\\\"Боже  мій,  стільки  людей,  а  ніхто  не  відволікає  увагу\\\",  ―  подумала  вона.  Хоча  ні,  про  Бога  у  ту  мить  вона  теж  не  думала,  адже  і  він  був  для  неї  коли  не  \\\"псевдо\\\",  то,  принаймні,    точно  не  тим  Богом,  на  якого  свідомо  чи  ні    уповали  присутні  тут.
Вона  знову  читала.  Жити  на  цих  сторінках  було  такою    ж    мірою  нецікаво,  як  і  на  цьому  пляжі.
Багато  людей.  Це  все  одно,  що  сама.  От  тільки  він  поруч.(\\\"І  вона  його  кохає.\\\")
Сонце  било  по  очах,  заставляючи  її  прокинутись.  Вона  ж  не  любила  тільки  холоду.
Ще  раз  підведений  погляд  на  присутніх  ―  вона  на  деякий  час  відчула,  що  знаходиться  серед  тваринного  стада.  Ось  матері,  що  годують  грудьми  немовлят.  Он  бігають  діти.  Отам  групуються  дорослі.
\\\"Це  ―  все,  чого  заслуговують  наші  душі.  Ми  дійсно  лише  вчимося  тут.  Помилково  буде    прагнути  чогось  іншого.\\\"
\\\"І  я  також  ―  частинка  цього  племені.  Недалеко  ж  ми  пішли  у  розвитку  за  мільярди  років.\\\"
Вона  навіть  не  захотіла  для  себе  чогось  більшого.
Бігаючи  діти…  Годуючи  грудьми  немовлят  матері…  П\\\'яні    дорослі  чоловіки…  Стадо  з  сумними  очима!
Вона  закрила  очі,  але  видіння  не  зникало.
Він  прокинувся  і  сказав,  що  змерз.  
Вони  одягнулися    і    залишили  берег  моря.
З  того  часу  вона  ненавидить  море,  бо  воно  відкрило  їй  таємницю  людського  існування.



Чому  вона  боїться  заснути?
Сон  повертає  її  до  справжньої  країни  існування  маленької  дівчинки,  яка  живе  лише  любов\\\'ю.  Їй  там  добре.  І  він  теж  закохався  саме  у  таку  Вона.  Але  вона  не  хоче  туди  повертатися.  Це  не  просто  стрибки  у  астрал,  не  наївно  спочинок  \\\"вдома\\\"  перед  черговим  днем  земної  боротьби.  Це  якісь  невимовно  щедрі  пільги  цій  хитрій  містичці.  Це  створені  спеціально  для  неї(чи,  може,  навіть  і  нею)  правила  надання  пільг  одній  із  безмежності.  
Але  вона  хотіла  ―  тепер,  та  чи  надовго?(  як  знайомий  Далі)  ―  боротися  із  життям  до  чергового  сплеску  депресій.
А  він  приходив  у  її  сни.  Кожної-кожнісінької  ночі.  Він  намагався  досягнути  там  того,  про  що  навіть  не  наважувався  думати,  коли  вона  була  зовсім  близько,  на  сусідньому  ліжку  ―    він  питав,  чи  вона  кохає  його,  чи  йому  не  слід  переслідувати  її  навіть  тут,  за  межею  хворої  психіки  і  надуманих  проблем?..
Вона  не  була  воїном,  навіть  мисливцем  цього  життя,  але  опісля  ,  обдумуючи  все,  не  погоджувалась  із  роллю  жертви.
Там,  у  снах,  вона  відкривала  для  себе  багато  призабутого.  Розуміла,  що  лише,  коли  кохає,  тоді  по-справжньому  сильна.
Ніч  перша.  Вона  стоїть  по  коліна  у  жовтій(  не  брудній)  з  піском  воді  якогось  моря.  Пригадує,  що  у  реальному  житті  ,  не  вміючи  плавати,  навіть  йому  не  довіряла  спровокувати  себе…  А  тут  лягла  на  глибоку  воду  в  період  відпливу.  Почула,  як  повільно  ковтає  липку  рідину,  як  хвиля  відносить  її  все  дальше  від  берега.  А  він  десь  поруч  і,  водночас,  далеко.  …………..
Потім  вони  гуляли,  взявшися    за  руки,  і  бачили  багато-багато  знайомих  облич  ―  він  і  вона  прощалися  з  минулим.
Ніч  остання.  Він  нагадав  їй,  що  кохає,  приїхавши  на  її  територію.  Він  став  таким,  яким  вона  була  у  реальному  житті.  А  вона  зрозуміла,  що  дуже-дуже  любить  його  і  що  це  почуття  знайоме  їй  вічно!........!  Вона  відчувала  його  ревнощі,  його  ідіотські  запитання  з  натяками  і,  сміючись  у  відповідь,  казала,  що  її  вчинки  красномовніші.
…Це  не  обмін  свідомостями.    Він  просто  ніколи  не  кохав  її  по-справжньому.  Колись  вона  сприймала  це  по-іншому,  а  тепер  зрозуміла:  важливо  лише  одне  ―  кохати  самій.  
Зрозуміла  після  того,  як  ледве  не  втратила  цю  здатність  сама.
 


Незалежність
Він  казав,  що,  на  відміну  від  неї,  до  нікого    не  прив\\\'язується  і  тому  не  боїться  нікого  втратити.  
Вона  постановила  собі  боротися  зі  своєю  залежністю,  бо  бути  вільною  легко,  а,  отже,  й  вигідно.  Та  насамперед,  як  ніколи,  хотіла  розібратися  у  собі,  виявити  причини  цієї  залежності,  щоб,  як  впродовж  усього  життя,  не  йти  наосліп.
…Аналіз  себе  тривав.
Вона  познайомилася  з  людиною,  до  якої  ніколи  не  звернеться  на  ти,  людиною,  яка  щиро  прагне  зробити  це  своє  земне  життя  останнім,  людиною,  якої  вона  не  пам\\\'ятала,  хоча  бачила  вдруге,  людину,  з  ангелом  якої  вона  знайома.
Останнім  часом  вона  дуже  часто  переключалася  з  енергії  депресій  на  енергію  абсолютного,  майже  невідомого  людині  відчуття  повного  щастя.  
І  випадково  в  якийсь  момент  зрозуміла,  що  вона  незалежна!!!  І  водночас  залежить  від  своєї  незалежності.  Їй,  як  і  кожній  людині,  потрібні  нові  контакти  для  реалізації  фізичного  боку  свого  призначення,  та  вона  не  бажає    знайомитись  із  новими  людьми,  щоб  не  збільшувати  ступінь  своєї(  чи  їхньої?)  залежності.
Він  помилився:  вона―  таки  незалежна.  Вона  не  прив\\\'язана  ні  до  нього,  ні  до  будь  кого  іншого.  Навіть  не  до  цих  трьох  людей,  які  йдуть  поруч  і  від  яких  їй  нарешті  хочеться  сховатися.
Вона―незалежна.
Вона  лише  дозволяє  у  цьому  житті  зробити  собі  маленький  подарунок  ―  зовсім  небагато  побути  з  тим,  хто  її  розуміє,  хто  зможе  її  пробачити,  але  не  дозволяє  їй  
помилятися,  хто  ніколи  не  опуститься  у  своїх  почуттях  до  неї  настільки,  щоб  пожаліти  її.  Тільки  вона  сміє  себе  жаліти!
Вона  кохає  його.  І  це  основне.  Це  спіраль  всесвітотворення.

Гармонія  
Її  повинні  були  назвати  гармонією.  Якби  ж  знаття!  Вона  й  сама  лише  недавно  розпізнала  в  собі  незвичну  для  людей(та  й  для  цивілізацій)  взаємодію  духовного  та  фізичного.
Всі  її  відчуття,  всі  настрої  якось  дивно  виливались  у  кров,  ставали  складовою  кожної  клітинки.  Особливо  відчутно  це  було  під  час  депресій  та  поїздок.  Жодна  дієта  не  стояла  поруч.  За  лічені  дні  втікали  кілограми,  губилися  калорії(при  тому,  що  пхала  вона  в  себе  їжі  стільки  ж,  як  і  завжди  ―  багато!).
Вона  ніяк  не  могла  пояснити  це  явище.  Здавалось,  організм  просто  отримував  нагоду  позбутися  усіх  шлаків,  а  у  деяких  випадках  ―  ще  й  душі,  бо  іноді  ситуація  ставала  затяжною,  навіть  критичною.  Її  напихали  їжею,  не  розуміючи,  що  зараз  їй  непотрібно  надаремно  переводити  харчі,  що  існуючі  проблеми  вирішуються  нею  більш  у  духовному  світі,  до  якого  їй  потрібно  наблизитись,  аніж    у  матеріальному.  
Це  повторялося  з  року  в  рік,  та  тільки  одна  людина  ―  мати  ―    змирилась  з  цими  припадками.
Особливо  незручно  було  в  гостях,  тому  вона  не  любила  ходити  в  гості.
Та  коли  зрозуміла  цю  гармонію,  позбавилась  від  неіснуючого  комплексу  інакшості.
Вона  почала  любити  себе.

\\\"Боротьба\\\"
Вона  любила.  Не  всім  дано  так  любити.  Вона  розуміла  це  і  тішилась  зі  своєї  любові  ―  свого  страждання.  Їй  було  легко,  тому  що  впродовж  її  короткого  життя  знаходився  хтось,  хто  кохав  її.  На  деяких  етапах  життя  таких  було  багато.
Це  був  світ,  що  крутився  за  її  законами.  Крок  убік  її  шанувальника  завжди  розцінювався  як  найжорстокіша  зрада,  що  дозволяла  винуватцю  кохати  її  лише  на  відстані.  Вона  заставляла  помилятись  і  була  палачем,  вона  прощала,  щоб  потішитись  роллю  володаря,  якому  дано  прощати.  Навіть  тепер,  через  десяток  років,  зустрічаючись  з  ними,  вона  відчувала,  що  не  до  кінця  забута  і  не  до  кінця  прощена.
Та  тепер  їй  не  було  байдуже.  Якось  несподівано  вона  відкинула  всі  книжки,  сюжетами  яких  жила  до  сих  пір,    і  вирішила  розібратися  у  собі.  Звісно,  книжкові  ідеали  залишилися,  та  застосовувала  вона  їх  …  до  себе.  Вона  почала  випробовувати  себе  на  кохання,  на  вірність,  на  вміння  прощати.  Вона  пішла  далі  і  зрозуміла,  що  вплив  книг  був  значимий:  вона  у  всьому  ідеальна.
Життя  ставало  сірим.  Він  не  витримував  шалених  темпів  стосунків,  які  вона  запланувала.  Він  поступово  здавався,  а  це  відкривало  для  неї  нові  можливості.  Скоро  вона  дослідила  на  собі  межу  самоприниження  (  повірте,  їй  немає  кінця),  жорстокості  (до  себе  і    до  нього).
Але  знову  ставало  нецікаво.
Їй  захотілось  знати,  наскільки  байдужою  вона  може  бути.  Виявилось    ―  може  (і  це  притому,  що  вона  кохає  його).(Кохає,  як  списану  сторінку,  з  якою  її  багато  пов\\\'язує,  яку  шкода  викинути,  бо  вона  її  розуміє,  вона  знає  всі  її  недоліки…)  
Вона  зустріла  іншого  і  почала  з  ним  нову  гру.  Це  не  був  запасний  варіант.  Вона  зовсім  не  планувала  закохуватись  в  нього,  просто  хотіла  продовжити  грати,  тобто  жити.
Було  цікаво.  Цікаво  спостерігати,  як  її  коханий,  вдаючи  із  себе  незалежного,  намагався  втекти  від  усіх  в  цьому  житті,  щоб  ніхто  не  покинув  його  першим.  І  вона,  розуміючи  це,  пообіцяла  собі  не  покидати  його,  бо  досі  почувала  себе  винною,  бо  стосунки,  навіть  такі  стосунки  з  ним  ―  це  теж  гра,  це  її  вічна  боротьба  проти  невагомості.


Хто  він?
Вона  не  може  зрозуміти,  хто  він.  Той  ,  що  йде  поруч.  Той,  кого  ,  напевно,  хотіла  б  бачити  поруч  все  своє  життя.
Вона  могла  б  запитати  його  :  \\\"Хто  ти?\\\",  але  не  впевнена,  що  почує  точну  відповідь.
Інколи  їй  здається,  що  він  ―  найгірший  для  неї  варіант,  зовсім  не  вартий  її  ,  та  й  нікого  іншого…  Він  ―  жорстокий,  самозакоханий,  безсердечний,  іронічно  зверхній…  (він  сказав:  \\\"Можеш  далі  продовжити  цей  ряд…\\\")
Але  для  неї  існує  й  інший  він:  розумний,  інтелектуально  вищий,    який  розуміє  всі  її  недоліки  і  не  лише  пробачає  їх,  а  й  робить  все,  щоб  запобігти  її  духовному  падінню;  він  не  дозволяє  їй  помилятися,  хоче  бачити  її  сильнішою(  він  забув,  що  вона  ―  жінка,  мати,  берегиня  домашнього  вогнища,  а  не  мисливець)  ;  такий  він  по-своєму,  але  все  ж  кохає  її.  Вона  це  відчуває.
―Вибач,  я  не  можу  знайти  середини,  якою  б  золотою  вона  не  була.
\\\"Хто  він?\\\"  ―  питали  її.  
Вона  знала,  якщо  змішати  ці  два  уявлення  про  нього,  то  вийде  її  ідеал.  І  саме  тому  вона  кохає  його  ―  його,  неіснуючого,  рідного  і  чужого,  від  якого  їй  нічого  не  потрібно,    окрім  …



Хоче
Підійти  і  обняти  його  найщирішими  дитячими  обіймами,  відчути  подих  його  легень,  тепло  і  пружність  його  тіла,  але  навіть  два  сьогоднішні  вони  не  замінять  Його  колишнього.  
 
Вона  прийшла  сюди  через  багато-багато  років,  не  дочекавшись  його  ВДОМА.  Він  був  у  тому  ж  місті,  до  якого  вона  так  і  не  повернулась  півстоліття  тому.  Він  стояв  біля  свого  пам\\\'ятника,  поставленого  ще  при  житті,  і  думав  про  неї,  вперше  за  стільки  років.  Вміючи  читати  думки,  вона  ,  проте,  не  використала    цієї  можливості.  Вони  оба  вже  не  цікавили  її  ―  один  старий,  покритий  зморшками,  а  другий  ―  мертвий,  холоднометальний.  Колись  він  її  багато  навчив.  Вона  була  вдячна  йому  за  це.  
Він  прожив  насичене  і  цікаве  життя.  Та  чи  був  він  щасливим?  І  чому  за  стільки  років  з-поміж  десятків  інших  жінок  зі  свого  без  перебільшень  бурхливого  життя  згадав  саме  її?  Може,  зрозумів  правильність  її  вчення?  Може,  нарешті  осягнув,  що  втратив  єдиний  шанс  на  мільйони  життів  бути  по-справжньому  коханим(  адже  вона-таки    по-справжньому  кохала  його)?    
…Вона  помітила  сльозу  на  його  щоці.  \\\"Знову  плаче…  Не  люблю  чоловічих  сліз.\\\"
І  вона  пішла.  Доганяла  маленького  хлопчика,  який  витягував  із  кишені  пачку  сигарет.  Він  був  її  новим  завданням.  \\\"Willij,    rauche  nicht!  Ich  erzähle  darüber  deiner  Mutti!\\\"  Але  малий  задерикувато  відповів:  \\\"Ich  habe  keinen  Angst.  Das  ist  nicht  meine  Mutter.  Meine  Mutter    ist  tot!  Ich  tötete  sie!  Ich!  Ich...  ich...\\\"  ―  і  малий  Вілик  побіг  у  напрямку  до  моря.  \\\"З  цим  мені  прийдеться  важче\\\",―  подумала  вона.  І  побігла  наздоганяти    своє  нове  \\\"завдання\\\".  
Маленька  дівчинка,  яка  після  смерті  матері  повинна  опікуватися  своїм  молодшим  братиком.  Так  триває  вже  шість  років.  І  не  закінчиться  й  через  півстоліття.  Але  вона  допоможе  йому,  як  допомагала  іншим.  Бо  вона  ангел.  І  вона  дуже  любить  цю  планету  і  цих  людей.  Вона  цього  хоче…


Затримати?
«Допоможіть!  В  мене  нема  нічого,  але  я  щаслива!  Хочу  знайти  когось,  що  відчуває  щось    схоже  до  людей  і  до  життя!  З  любов’ю.»  ―  коротке  смс  у  десятках  варіантів  трьома  мовами  облетіло  декілька  країн.  
Десятки  років  тому  його  батьківщина  була  знищена.  Морально!  Він  розумів  це!    Він  розказав  щасливу  історію  свого  життя  –  щасливою  вона    могла  б  стати  для  нього,  якби  він  пройшов  усе  до  кінця!
Він  прослужив  п’ять  років  у  Французькому  Легіоні    і  повернувшись,  отримав  змогу  порівняти  Країни  Африки,  Азії  зі  своєю  багатою  європейською.  Зародки  його  душі  відчували  дисонанс.  Він  питав  її,  чому  у  них  все  по-іншому,  чому  інші  можуть  жити  бідно,  але  щасливо?
Поволі  прокидався,  але  раз  у  раз  повторював,  що  не  вартий  її…
Вона  розмовляла  з  ним,  розмовляла  з  ним  довгими  зимовими  вечорами,  намагаючись    відкрити  в  ньому  Ангела  –  і  той  поволі  відкривався…  І  досі  пам’ятає  його  занадто  м’який  голос  із  романською  примхливістю  –  він  був  черговим  її  завданням,  на  яке  не  потрібно  було  чекати  як  на  ще  одне  переродження.  Вона  любила  і  його!  Як  і  в  кожні  стосунки,  вкладала  в  нього  душу,  та  він  не  міг  так  довго  триматися  на  високих  частотах  –  зривався  все  частіше.  
Врешті  вона  відчула,  що  зв’язок  із  ним  втрачено.
Остання  смска,  що  надійшла  з  його  номера  –  «Доброго  дня!  Я  –  його  батько!  Він  потрапив  у  катастрофу  –  він  не  зможе  тобі  написати.  Я  думаю,  він  тебе  дуже  любив.»
Любив…


Він  її  ніколи  не  жалів
―  Я  не  пожалію  тебе,  ―  казав  він  щоразу,  коли  вона  поглядом  зверталась  до  нього  після  чергової  поразки,  якими  життя  її  нагороджувало.
―  Мені  й  не  потрібно,  ―  відповідала  йому,  і  була  вдячна  вже  за  те,  що  допоміг  пережити  лічені  хвилини  слабості.  
Вона  завжди  знала,  що  для  того,  щоб  піднятися,  спочатку  потрібно  впасти.  Такі  моменти  не  тривали  довго.
―Через  півгодини  все  закінчиться.  Інакше  все  життя  пішло  б  на  депресію.
Вона  знала,  що  якщо  б  зараз  поруч  була  її  чи  бодай  його  мати,  то  вони  обов\\\'язково  б  пожаліли  її.
\\\"Слава  Богу,  що  біля  мене  лише  він\\\",  ―  подумала  і  усміхнулась.
…Потім  були  сумніви,  сумніви,  сумніви…
І  одного  дня  нарешті  зрозуміла,  чому  він  не  жалів  її:  кохання  і  жалощі  ніколи  не  ходять  поруч.


Люди  у  поїздах
Вони  були  різними.  Їх  було  багато.  Вона  ніколи  не  питала  їхніх  імен.  Вони  зустрічали  її  задуманими,  стомленими,  загадковими,  радісними  чи  злими  ―  різними:  українцями,  росіянами,  поляками,  нідерландцями,  корейцями.  А  проводжали  завжди  однаково  ―    з  усмішкою;  пропонували  свою  допомогу,  підносили  її  речі,  подавали  руку  при  виході  з  вагону,  дарували  жетон  у  метро(\\\"Однаково  там  зараз  великі  черги\\\"  ―  \\\"Дякую\\\").  Ще  рік  перед  тим  вона  відмовилася  б  від  будь-якої  допомоги,  проте  зараз  була  переконаною,  що  не  можна  заважати  людям  робити  добро.  Вона  приймала  найменшу  допомогу  так,  ніби  та  змінила  її  життя  на  краще.
Дивно,  але  для  цього  вона  нічого  не  робила.  Іноді  просто  мовчки  дивилась  у  вікно,  іноді  ―  відповідала  на  запитання  супутників,  бо  не  хотіла  залишатися  у  їхній  пам\\\'яті…
Напевно,  не  хотіла.
Вони  назавжди  будуть  для  неї    людьми    із  поїздів,  зі  своїми  неповторними  долями,  з  світами  різних  очей  ,  які  вже  стали  частиною  її  життя.
Вона  любить  подорожувати.
І  коли  одного  разу  вона  зайде  у  ваше  купе,  знайте,  що  все,  що  їй  від  вас  потрібно,  ―  це  присутність  у  цьому  поїзді  і  декілька  спільних  годин  під  стук  коліс.  І  їй  зовсім  не  важливо,  балакучі  ви  чи  мовчазні,  хропите  у  сні  чи  у  вас  безсоння.  Вона  з  іншого  світу  ―  для  неї  все  тут  нове  і  цікаве.

 
Не  вір  у  неї
Ти  їй  не  потрібен.  Вибач,  але  я  мушу  сказати  це  тобі  ―  вона  не  зможе:  занадто  вже  кохає  тебе.  Вона  засинає  і  прокидається  з  думкою  про  тебе.  Вона  дуже  дивна,  якщо  зважати  на  те,  хто  вона.  Чи,  точніше,  він.  
Вона  була  ангелом.  І  завжди  настільки  співчувала  людям,  що  ,  як  покару,  їй  подарували  земне  життя  з  одним-єдиним  завданням:  навчити  когось  кохати  так,  щоб  це  не  завдавало  болю  їй  самій.  Вона  була  ображена  цим  аж  занадто  легким  завданням.  Смішна.  І  тому  тепер  не  розуміє  інших.  Для  неї  дивно:  коли  тутешні  закони  велять  \\\"не  убий\\\",  \\\"люби…\\\",  \\\"стався  до  інших…\\\",  то  чому  людям  так  важко  запам\\\'ятати  це,  чому  вони  не  вчаться  не  лише  на  чужих,  а  й  на  своїх  помилках?  Ці  міліонні  \\\"чому?\\\"  й  дорослу  її  заставляють  займатися  самокопанням.  Вона  досі  дитина.  Спочатку  було  дуже  самотньо.  Тепер  звикла.  Їй  просто  шкода  інших.
А  завдання?  Ну,  це  ти  її  завдання.  Вона  й  досі  не  може  зрозуміти,  чи  навчила  тебе  чогось  її  любов.  Вона  смакує  біль  від  твоєї  невпевненості  і  недосконалості;  іноді  вона  навіть  дякує  тобі  у  молитвах  за  те,  що  виявився  таким  поганим  учнем(адже  ви  разом  вже  не  одне  життя):    із  пробудження  у  пробудження  ти  все  ламаєш.  І  так  буде  доти,  поки  вона  знову  не  засумує  за  ангелами  і  не  повернеться  Додому.  
Не  зважаючи  на  те,  що  багато  доброго  навчилась  між  людьми,  вона  ніколи  тут  не  буде  своєю,  але  багато  з  вас  колись  стане  частиною  її  раси…
Не  вір  у  неї.  Вона  живе  у  зовсім  іншому  світі,  за  відмінними  від  цих  правилами  ―  там  тонші  уроки  і  вищі  частоти.  
Не  вір  їй.  Кохаючи  тебе,  вона  може  у  будь-яку  мить  покинути  Землю.  Це  видумане  нею  життя  ―  лише  гра,  у  яку  цікаво  грати  їй  самій.  Вона  дитина.  Ти  ―  лише  іграшка.  
Іграшка,  яку  кохають.  Інтуїтивно  ти  борешся  за  незалежність  від  неї  .  Це  правильно,  але  …  не  допоможе.  
Не  вір  у  неї.  Просто  будь  поруч,  коли  вона  помиратиме.



Його  тінь
До  столиці  вона  їхала  в  одинадцятому  вагоні,  назад  повинна  була  повертатись  у  тому  ж.  Одинадцять  ―  це  його  число.  Вона  дізналась  про  це  зовсім  недавно.
Другий  поверх  вокзалу.  Вона  стомилась.  Стомилась  йти  до  цієї  мети,  бо  все  постійно  ламалось.  І  ось  сьогодні  ніби  все  гаразд.  Залишається  чекати.  Вона  ніколи  не  зупинялась  на  півшляху.  В  якусь  мить  їй  навіть  здалось,  що  це  їй  непотрібно(доля,  інтуїція  і  все  таке.)  .  Та  саме  в  цей  момент  вона  отримує  підтвердження  правильності  своєї  правоти  ―  вона  побачила  його-підлітка,  такого  ж  ,  як  на  тому  фото  з  трояндою,  на  одному  коліні.  Шістнадцятилітній.  Ніякого  стилю  у  одязі.  Підліткова  худорлявість.  
Незграбна  хода.  Ледь  помітна  горбинка  на  носі.  Чистий,  відвертий  погляд.  Вона  не  могла  відвести  від  нього  очей:  \\\"І  ти  тут,  ―  звернулась  подумки:  ―  Значить,  я  все  роблю  правильно.  Я  так  скучила  за  таким  тобою,  бо  Він  подорослішав…\\\"
Сльози  котились  у  неї  по  щоках,  не  зважаючи  на  присутніх.  Вона  рідко  плакала.  І  майже  ніколи  ―  на  людях.  \\\"Це,  напевно,  від  перевтоми.\\\"
Як  не  заставляла  себе  дивитись  у  інший  бік,  його  тінь  з  минулого  притягувала  до  себе.  Він  навіщось  пройшов  поруч,  продемонструвавши  давно  забуту  ходу,  таку  любу  її  серцю.
Наважилась  встати  і  підійти  до  цієї  незнайомо-знайомої  людини,  та  передумала  чи  ,  може,  просто  злякалася:  \\\"Ні,  я  вже  занадто  стара  для  нього.  Напевно,  це  його  шанс  на  життя,  не  зіпсуте  мною.  Можливо,  і  Той  зараз  був  би  кращим,  якби  не  я.\\\"
Вона  востаннє  наважилась  поглянути  на  нього  ―  він  стояв  і  дивився  на  неї.  Знайома  усмішка  дитинства  ніжністю  останніх  променів  дарувала  їй  силу.  На  мить  вона  була  засліплена  яскравістю  призахідного  сонця,  а  коли  воно  посунулось  правіше,  його  вже  не  було.
І  тепер  її  цікавить  лише  одне:  ТОЙ  він  приходив  підтримати  її  чи  попрощатися  з  нею?



Стоячки  
Вона  приходила  на  твої  тренування.  Подавала  тобі  шкіряні  рукавички,  зав\\\'язувала  на  них  шнурки,  допомагала  піднятися  при  падінні,  знімала  смердючі  кросівки  з  твоїх  ніг,  подаючи  другою  рукою  перезувне.  Як  закоханий  першокласник  ,  допомагала  після  тренування    нести  твій  рюкзак,  та  ти  ніколи  не  помічав  її.  
Вона  пила  з  тобою  пиво  ,  курила  кальян,  цілувала  тебе  п\\\'яно  і  пристрасно,  але  коли  доходило  до  сексу,  ти  її  відштовхував.  Комплексував.  Хоча,  по  очах  це  бачила  ―  хотів  її.
І  тоді  вона  телефонувала  до  тебе,  а  ти  йшов,  спілкуючись  з  друзями,  і  як  найдорожчий  подарунок,  для  неї  була  твоя  ніколи  не  виконувана  обіцянка  \\\"зателефонувати  пізніше\\\".  
Ти  приходив  додому,  вона  готувала  тобі  вечерю,  прала  твої  брудні  речі.
І  все,  що  їй  було  потрібно  від  тебе  ―  лише  ласкаві  слова,  ніжний  погляд,  але  й  цього  їй  ти  ніколи  не  давав.
Вона  бачила  тебе  ―  маленьке,  брудне  кошеня  з  манією  величі    і  завжди  намагалась  захистити  від  розбитих  ілюзій.  Достукавшись,  вона  хотіла  лише  допомогти  тобі.
На  відміну  від  інших  чоловіків,  ти  ще  не  зрозумів  її  значимості.  Тому  її  у  тебе  так  мало.
Вона  ―  жінка  у  твоєму  житті.


Напередодні
Коли  зрозуміла,  що  тут  для  неї  все  закінчено,  почала  плакати:  так  їй  хотілось  залишатись  людиною.  Але  вона  ―  ангел,  її  завдання  виконано  ―  і  потрібно  повертатись  додому.  
Не  виключено,  що  на  неї  чекали  якісь  інші  завдання.  І  це  трішки  заспокоювало.
А  тепер  сиділа  і  плакала.  І  не  лише  тому,  що  потрібно  залишити  усіх  виконувати  власне  завдання,  що  так  звикла  до  проблем,  так  навчилась  жити  болем,  що  навіть  ДІМ  згадувати  боляче(бо  ТАМ  не  буде  болю).  
Відчувала,  що  повинна  залишити  його(подібне  було  і  перед  першою  розлукою,  тільки  без  відчуття  завершеності).
Сльози.  Ці  солоні  сльози.  Вона  навчилась  плакати  ―  і  від  цього  було  тепло.  Всі  справи  завершено.  Всі  рядки  дописано.  Залишились  лише  формальні  речі―  переїхати  до  країни,  з  якої  вже  не  повернеться  сюди.  Це  знає  точно.  А  якщо  і  повернеться,  то  іншою  ―  теж  з  особливим  завданням  ,  яке  вже  не  стосується  його.
Їй  було  шкода  залишати  своїх  рідних  ―  занадто  важко  тим  жилося.  Не  впевнена,  що  досі  допомагала  їм,  але  принаймні  ділила  ці  проблеми…  Шкода,  але  досі  її  завданням  були  не  вони,  а  він.  
Тепер  з  ним  все  буде  гаразд.  Принаймні  він  вибрав  ту  ж  дорогу  болю,  що  й  до  приходу  на  Землю.  Чи  було  їй  важко  з  ним?  Ні.  Чи  допомогла  якось  йому?  Так.  Принаймні,  намагалась…
І  ще.  Вона  дуже  вдячна  йому.  За  те,  що  саме  він  навчив  її  любити.  Вона  йде  із  цією  любов\\\'ю.  Чи  навчився  цього  він  сам?  Не  знає.  Це  може  стати  чиїмсь  наступним  завданням.  Сумнівається,  що  це  доручать  їй.  Ну  й  добре!  
Вона  ж  не  хто-небудь  ―  ангел.  Не  зважаючи  на  ці  людські  почуття,  вона  прагне  змін.  Їй  цікаві  інші  планети,  інші  галактики.  Вона  не  прив\\\'язана  до  відносин  на  Землі.
Вона  любить  вас.  І  ці  останні  сльози  пролиті  за  ваше  щастя.
Прощайте!  



Ведмедик  у  клітинку
Усе  починалось  картато,  допоки  не  прийшла  смерть.  Вона  знала,  що  помирати  ―  легко,  а  тому  не  розуміла,  чому  рідні  так  не  люблять  її  через,  на  їхню  думку,  легковажне  ставлення    до  своєї  кончини.  Вона  знала,  коли  помре.  Мабуть,  тому,  що  не  закривала  на  це  очі,  як  усі  інші,  що  не  боялась  цього.  
\\\"Коли  я  помру,  не  сумуйте  за  мною.  І  не  справляйте  поминок.  Я  впевнена,  вони  мені  там  не  потрібні.  Як  і  вам  тут.\\\"
Вона  сміялась  із  їхніх  уявлень  про  смерть.  Показувала  їм  \\\"довгого  носа\\\".  А  вони  лише  здогадувались,  що  вона  у  чомусь  права.
Вона  піддавалась  депресіям,  коли  просто  чекала  на  чергове  завдання.  Вона  не  вміла,  як  усі,  гаяти  час,  роблячи  вигляд,  що  живуть.  Дискотеки,  бари,  гучні  компанії  і  ,  мабуть,  щось  інше.  Це  вже  її  не  стосується.  Але  часто  у  такі  моменти  ставало  сумно,  бо  була  одна  у  такому  розумінні  життя.
В  останні  місяці  нерідко  задавалась  питанням,  навіщо  їй  Він?  Вона  думала  ―  зовсім  недавно,  ―  що  вони  схожі,  прийшли  з  одного  полюсу,  зрештою,  це  він  допоміг  їй  відкритись.  Та  він  занадто  часто  помилявся,  як  на  майже  ідеального.  І  вона  не  тільки  не  хотіла  його  змінювати,  а  й  ніколи  не  намагалась  серйозно  поговорити  з  ним  про  це.  Бо  кожна  людина  сама  повинна  вирішувати  свої  проблеми.(  А  може,  вона  була  занадто  лінивою  егоїсткою,  щоб  присвятити  себе  комусь  іншому?)
Вона  почистила  зуби,  помила  і  з\\\'їла  грушу.  
Сіла,  щоб  трошки  помалювати…
Потім  вона  померла.
На  її  піжамі  мирно  спав  червоний  ведмедик  у  клітинку.  



Алло,  Берлін?
Вона  віддавалась  мріям,  як    біблійна  блудниця,  і  лише  тепер  захотіла  звільнитись  від  цієї  залежності.  Вона  знайшла  призначену  їй  людину.  Була  у  цьому  впевненою.  
Розмінювати  себе  на  інших  не  хотіла,  вважала  недостойним,  не  вартим  уваги.  Світ  ілюзій  її  не  цікавив.  І  не  лише  тому,  що  її  багата  фантазія  вичерпала  себе  майже  повністю,  а  через  те,  що  появився  новий  світ,  значно  цікавіший,  який  не  потрібно  вигадувати,  в  який  потрапляєш,  тільки-но  закривши  очі.
Боротьба  цих  двох  містицтв  тривала.  Ніяке  не  перемагало,  бо  їй  було  байдуже.
Сновидіння  стали  цікавішими,  повнішими.  
Вже  давно  помітила  одну  закономірність:  коли  їй  стає  важко,  у  сни  приходять  друзі  з  її  дитинства,  особливо  один.  Він  завжди  сідає  поруч,  бере  її  за  руку  ―  і  стає  все  зрозуміло.  Вона  ладна  ніколи  не  прокидатися,  щоб  бути  з  ним.
Зараз  її  не  цікавить,  що  це  можуть  бути  ігри  якихось  нижчих  сил,  які  знають  її  слабинку,  бо  вона  по-справжньому  вірить  в  існування  окремого  паралельного  світу,  в  якому  всі  ми  залишаємось  дітьми.  І  точно  знає,  що  колись  обов\\\'язково  туди  повернеться.  І  повернеться  дитиною!
Її  розбудив  дзвінок.
Невизначений  номер.
―  Алло,  Берлін?  Я  виїжджаю…
Це  була  лише  проста  формальність.  Не  важливо,  на  якому  кінці  цієї  зеленої  планети  заряджаєш  батарейки,  основне  ―  жити  повертаєшся  у  свій  світ…





Боягузка
Вона  їхала  туди,  щоб  знати,  від  чого  відмовляється.  Це  був  іспит.  Найважчий  у  житті.  Робилась  ставка  на  душу,  і  тільки  вона  вірила  у  свою  перемогу.  Більше  ніхто!
Було  важко?  Напевно,  але  вона  вже  звикла  до  цього.  Важкі  валізи  чекали  у  шафі,  щоб  не  лякати  майбутньою  розлукою  рідних.
Він  не  дзвонив.  Та  тепер  їй  було  по-справжньому  байдуже:  якщо  кохає,  то  сам  знайде  її,  якщо  ні  ―  вона  була  готова.  Їй  потрібна  була  лише  любов.  Тепер  вже  знала  точно,  що  не  впевнена  у  тому,    що  вийде  за  нього.  Вона  не  бачила  його  любові,  а  їй,  як  кожній  жінці,  це  було  ой  як  необхідно!  Знає,  що  сама  винна  у  тому,  що  він  не  дарує  їй  квітів  чи  інших  подарунків(а  так  хотілось,  щоб  він  міг  читати  найприхованіші  думки!),  що  не  співає  під  вікном  пісень,  не  здійснює  романтично  божевільних  вчинків…  
Їй  набридло…
Якщо  ж  їхнє  кохання  ―    справжнє,  то  тисячі  ніхто  не  завадять  їм  бути  разом!
Автобус  виїхав…
На  вокзалі  залишилась  заплакана  мати  з  сумним  братом.
\\\"Чи  побачу  я  їх?\\\"  Боягузка!  Вона  боїться  лише  того,  що  колись  повернеться  у  цю  країну,  в  це  життя,  зваблена  Заходом…

…Вона  усміхнулась,  купляючи  зворотній  квиток.  Через  чотири  місяці.  \\\"Тепер  потрібно  подумати  про  те,  як  вдома  зароблятиму  гроші  …  на  квиток  до  Тибету.\\\"

Вона  
Вони  довго  розмовляли.  Він  не  вмів  любити,  а  тому  лише  запитував,  запитував…  Її  відповіді  були  останнім  подарунком  перед  прощанням,  хоча  вона  так  і  не  дізнається,  скільки  він  зрозуміє(  якщо  зрозуміє  щось  взагалі)  зі  сказаного.  Книжні  запитання,  сюжетні  репліки.
Вона  згадала,  чому  покинула  його  вперше.  Все  повторюється.  Хоч  ні,  тепер  совість  не  мучитиме  її  роками,  тепер  все  Назавжди,  по-земному,  звісно.
Вона  не  звинувачувала  його  в  нічому.  Була  лише  по-дитячому  спантеличена:  чому  він  брехав?  Ті  дурні  дорослі  фрази  опісля  все  пояснили  –  він  просто  один  з  багатьох.
Вона  любила  його.  Вона  так  і  сказала  йому:  «Я    люблю  тебе.  І  тому  не  хочу,  щоб  те,  що  у  нас  було  –  а  не  кожному  дано  пережити  стільки  гарного  –  перетворилось  у  болото…»
Він  був  по-своєму  чесним  з  нею.  От  тільки  запізно!
Вони  ще  обов’язково    зустрінуться.  Вона  мусить  час  від  часу  бути  поруч,  щоб  нагадати  йому  про  Життя.
Вона  плакала,  дивлячись  на  море.  Він  думав,  що  вона  прощається  з  морською  гладінню,  а  вона  хоронила  їхнє  кохання.  Щоками  котилися  сльози.
Хоронила,  щоб  у  наступному  житті  почати  все  спочатку.  Вкотре.
Він  забув  про  це.  Вона  поважає  його  право  помилятись.



Дівчина-голограма
Це  була  мить.  З  тих  ,  коли  ми  розуміємо,  що  стаємо  богами!  Для  нікого  більше  вона  не  матиме  такого  значення,  як  для  окремої  істоти,  посвяченої  у  паралелі  існування.
Вони  якраз  розмовляли:  Вона  –  про  дітей  Індіго,    Він  –  про  те,  як  щасливо  напивався  останніми  роками,  з  ким  ділив  сигарети,  горілку  та  ліжко.  Її  не  боліло  –  навчилась  пропускати  через  себе  як  любов,  так  і  біль.  Вона  не  жаліла  Його  –  навчилась  не  шкодувати  людей,  бо  вони  просто  не  потребували  її  жалінь.
Погляди  обох  були  втуплені  на  нічне  море,  яке  впивалось  їхніми  словами,  дихало  її  легенями,  бо  його  були  прокурені…
Раптом  Вона  побачила  чітку  срібно-фіолетову  голограму  коротко  підстриженої,  два  метри    висотою  жінки  у  спідниці,  обернутої  спиною  до  моря.  Все  тривало  тільки  півсекунди…
Вона  сказала  Йому  про  видиво,  та  Він  тільки  посміявся.  Вона  не  хотіла  продовжувати,  бо  так  потрібно  було  б  уводити  його  у  свою  реальність  –  а  значить:  давати  собі  надію,  що  він  теж  із  нових,  а  це  було  не  так.  На  жаль!
Всю  дорогу  додому  вона  думала,  що  б  означало  це  видиво?
Минулий  приїзд?  Минуле  життя?  Хтось  із  її  нового  світу?....
Одне  знала  точно:  це  ніяк  не  пов’язане  з  тим,  хто  сидить  зараз  поруч,  на  піску,  ні  з  його  життям,  ні  з  майбутнім.  Він  помер…
…І  вона  почала  гаряче  молитися  за  його  спасіння.


Коли  помирають  мертві…
«Він  заледве  тримається  в  моєму  світі»,  ―  думала  Вона,  але  помилялася.  Скоро  зрозуміла,  що  його  там  і  не  було.  Ніколи.  Це  Вона  вміла  жити  у  двох  світах.  Більше,  звичайно,  у  другому,  аніж  у    цьому,  де  заробляла  гроші,  щоб  бути  вільною  від  опіки  інших,  щоб  могти  просто  так,  коли  заманеться,  сісти  на  будь-який  поїзд…
«Я  б  хотіла,  щоб  у  мене  в  кожному  місті  був  такий  друг,  як  ти»,  ―  сказала  Вона.
Довго  згадували  картинки  з  минулого,  як  випадково  знайдені  на  чужині  люди  згадують  Батьківщину  –  частину  минулого.  Він  не  розумів,  що  те,  що  для  нього  –  минуле,  для  неї  –  ще  й  теперішнє  і  майбутнє.  Щоб  затягнути  його  якось  у  свій  світ,  бути  поближче,  Вона  обняла  його  міцно-міцно,  та  було  пізно  –  він  не  захотів  піднятись  до  неї,  а  вона  ніколи  вже  не  спуститься  по  нього,  бо  він  цього  не  хоче…
«Мені  залишилось  недовго.  Я  скоро  помру…  все  побачив…  попробував…»
Дурень.
Ти  помреш  тоді,  коли  потрібно,  а  тепер  –  і  далі  зустрічатимешся  зі  своїми  друзями,  дівчиною,  рідними;  повернешся  з  моря  –  одружишся,  навіть  будеш  щасливим.  Час  від  часу  намагатимешся  потрапити  у  наш  світ,  тобі  це  навіть  буде  вдаватися.  Через  десятки  років  між  іншим  зрозумієш,  ким  була  я  ,  а  може,  навіть  мою  любов(  є  імовірність  ,  що  твої  діти  будуть  «з  наших»).
І  не  кажи,  що  ТУТ  ТАК  НЕ  ЛЮБЛЯТЬ.
Люблять,  повір.
І  не  жалій  себе.
І  мене.
Я  люблю  тебе.


Стрибок
Вона  ніколи  нікому  не  довіряла,  а  тут  стрибнула  з  ним  у  водяну  прірву,  зовсім  не  вміючи  плавати!  
Відпустила  його  руку,  даючи  йому  останній  вибір:  вбити  її  чи  врятувати.  В  обох  випадках  він  залишився  б  невинним.  Опускалась  на  дно  довгі  секунди,  хоч  душа  чекала  на  березі,  спостерігаючи  за  цим  лицедійством.
«Пливи!  Греби,  чуєш!?!»  ―    з  протилежного  боку  хтось  підставив  своє  плече.  В  роті  було  солоно  від  невиплаканих  сліз  та  брудної  води.
Навіщо  він  зробив  це,  чому  не  залишив?  Її  ж  берег  зовсім  з  іншого  боку!  А  він  затягнув  її  у  свій  вимір,  де  вона  була  чужою  всім  та  всьому.
…  Тим  вона  просто  показала  йому  та  іншим,  що  не  боїться    опускатися  будь  з  ким  на  дно,  але  це  вже  не  питання  довіри-недовіри,  а  йдеться  про  окремий,  незалежний  від  інших  світ,  де  вона  керує  своїм  життям,  бо  вона  БЕЗСМЕРТНА,  хоч  як  страшно  це  звучить  для  нього.
Вона  сиділа  на  березі,  розмовляючи  з  матір’ю  по-телефону,  а  він  в  той  же  час  спантеличено  нехтував  дійсністю.
―Ало,  мам,  привіт!  Ти  вже  прочитала  ту  книгу?...  Ти  завжди  знала,  що  я  інша?  …  Дякую  тобі  за  те,  що  погодилась  бути  моєю  мамою.  Я  не  помилилась,  вибравши  тебе…  Я  люблю  тебе…
Вона  не  боялась  померти.  Але  у  цьому  вимірі―  всьому  свій  час.  
Стрибок…
І  вона  зістрибнула  з  поїзда  їхньої  рутини,  залишивши  у  ньому  всіх.  Назустріч  бігли  діти  з  шоколадними  цукерками,  новими  книгами  та  щирими  очима.  Тут  вона  була  своєю,  бо  все  їй  нагадувало  про  Дім.



Прощай
Вона  божевільна.  Ходить  під  дощем,  коли  всі  ховаються  від  холодних  капель,  скаче  по  калюжах,  не  розмовляє  з  найближчими…
Їй  нема  для  кого  це  робити.  Сьогодні  вона  призналася  собі,  що  не  любить  Його,  не  любить!!!!!!
Так  солодко  було  обманюватись,  та  все  поступово  перетворювалось  на  болото  –  те  болото,  про  яке  колись  їй  говорив  Він.
І  не  важливо,  хто  винен  у    цьому.
…Її  не  болить,  її  нічого  не  болить.  Чому?  Має  ж  хоч  трошки  боліти!  Вона  ж  лише  …  напівангел.
«Ну,  давай,  ―  казала  вона  собі,  ―  зрозумій,  що  все  закінчилось.  Поплач.  Ти  повинна  поплакати  –  так  роблять  усі,  без  винятку…»
Вона  ніколи  не  плакала  на  похоронах.
Все  закінчилось.  Їхня  десятилітня  любов,  якій  заздрили…―  …дзвінки  без  відповіді  («Абонент  занят»).  Настирливі  мільйони  дзвінків  БЕЗ  МЕТИ.
Він  щось  відчував,  бо  не  хотів  піднімати  трубки,  а  вона  лише  хотіла  попрощатись  з  Ним,  зробити  це  вдруге  правильно  ―  від  щирого  серця  ,  чесно.
Вона  згадує,  як  кохала  Його.  Це  було  гарно.  Вона  лише  забула,  що  Він  ―  не  Ангел,  що  не  зуміє  літати  так  довго  і  високо,  як  вона.
Вона  божевільна  –  інші  ж  живуть  без  любові…
Їй  потроху  ставало  легше.
Плакати,  як  і  перше,  не  могла.
Вони  вже  не  разом.
От  тільки  Він  про  це  так  і  не  дізнався.


Любов  є!
Швидкі  кроки  перехожих.  Вона  тепер  –  одна  з  них.  Чому  живе,  для  кого?  Вона  не  вірить,  що  ці  істоти  вміють  любити,  по-справжньому.
Чому  вони  живуть,  заради  чого?  Заради  зради?
Вона  шукала  схожих  на  себе  –  не  було.  Ангел.  Вигнанниця.  
«Хочу  Додому!»
Терпи.
Знову  чекає  на  трамвай.  А  де  її  наступна  зупинка?
Та  хіба  це  має  значення?  Все  одно  вона  не  стане  останньою  перед  поверненням  Додому.
«Я  не  можу  жити  без  любові!  Не  можу,  коли  мене  не  люблять!»
Нелегко.
Вона  побачила  п’яницю-бомжа,  який  ніс  нарваний  десь  бузковий  букет  ―  
Уява  романтика  замалювала  картини…  Коханій…  Навіть  такі  тут  люблять  …  
Вона  усміхалась  кондуктору,  перехожим  –  всі  були  щасливими,  тому  що  сміялася  вона…
Ненадовго.
Через  декілька  днів  побачила  двох  калік-закоханих,  чекаючи  на  трамвай.  Вони  ледве  пересувалися,  та  були  щасливими  разом,  сміялись.  Вона  знову  повірила  у  любов!
Їй  було  байдуже,  що  на  цій  планеті  її  ніхто  не  любить,  бо  зрозуміла,  що  забагато  вимагає  від  цих  людей,  бо  треба  шукати  свого  ангела.  І  можливо,  пройде  ціле  життя,  поки  знайде  його.
Але  точно  знайде!
Бо  любов  є  і  тут!

Піаніст
:-)
«Вниз  по  бруківці  сном  ішли  стомлені  ноги  кинутої  всіма  істоти.  Праворуч  –  великий  урядовий  будинок  .  Автобус  поїхав,  а  вона  залишилася  –  і  тепер  поверталася  кудись,  засмучена…  Роздумувала  про  те,  що  вже  нікого  не  зможе  полюбити.
Раптом  почула  шум  –  секунди  спрямовано  вниз  по  вулиці  гнали  бурхливою  повінню  брудну  воду!  Не  встигла  й  подумати,  як  …  її  вихопив  з  повені  симпатичний  чорнявий  хлопець  середнього  зросту,  одягнутий  у  чорне  –  і  поцілувавши  зник.»
Коли  прокинулась  –  відразу  записала  все  у  своєму  щоденнику,  пообіцявши  життя  чекати  на  нього,  щоб  «теж  колись  врятувати…»
…Через  три  роки  вони  зустрілися,  випадково  познайомившись  …  Вони  довго  розмовляли…  Чи  говорила  лише  вона?  Вона  називала  його  N…ійком,  N…ійчиком,  N…ієньком  вже  при  першій  зустрічі,  a  він  дивувався,  як  ТАК  можна  розмовляти  з  чужою  людиною.
Він  не  був  їй    чужим,  та  не  знав  цього…
Дивлячись  з  Високого  Замку  на  нічне  місто,  він  згадав  випадково  у  розмові,  що  його  мати  бачить  пророчі  сни.
«Мені  б  так,»  ―  сказала  вона  ―  і  це  прозвучало  для  нього  по  дитячому  нерозумно.  А    вона  лише  усміхнулася  своєю  мона-лізівською  усмішкою…
;-)
Це  не  були  побачення…  Він  постійно  повторяв  їй,  що  це  не  були  побачення…
Вона  не  знала,  чому…  Ще  ніхто  не  залишився  для  неї  таким  нерозгаданим,  як  він!  «Я  боюся  тебе  ,  ―  говорила,  дивлячись  у  глибокі  чорні  очі.  ―  А  ти?  Ти  боїшся  мене?»  ―  додавала,  коли  він  цілував  її…
В  один  з  вечорів  він  сказав:  «Я  не  боюсь  тебе…»  А  вона  лише  усміхнулася…
Вона  писала  йому  вірші  у  смс,  викидала  весь  хаос  із  своєї  душі  ―  щоб  бути  на  сто  відсотків  незаймано-чистою,  щоб  бути  лише  для  нього,  а  він  боявся  відкритися…
Лише  одного  вечора  він  прочитав  для  неї  Маяковського  ―  пам’ятаєте  :  «  Я  снова  смазал  карту  будня,  плеснувши  краску  из  стакана…»  Чи  було  це  спробою  розкритись?
Вона  так  і  нерозгадала  його.  Намагалась  уявити  його,  коли  він  сидить  за  фортепіано,  намагалась  відчути  музику  його  душі,  та  зрозуміти  могла  лише  одне:  вони  живуть  у  різних  паралелях  ідеальності:  він  ―  звуку,  вона―  слова  …
Вона  любила  його  таким,  вона  розуміла,  наскільки  хоче  його  ―    і  це  лякало    ЇЇ!!!
…Одного  разу  він  запитав,  чи  хоче  вона  від  нього  сина…
:-(
Вони  розстались,  бо  вона  злякалась,  переконавши  себе,  що  ця  зустріч  повинна  закінчитися.  «Вибач,  я  мушу  займатися  своєю  кар’єрою,  у  мене  нема  часу  на  серйозні  стосунки…»  Смішно,  але  руйнувати  своє  життя  вона  вміє.  Вони  поки-що  не  бачились…    
Але  вона  знає  точно,  що  вони  зустрінуться!  Вона  прийде  на  його  концерт…  
А  колись  він  прочитає  і  ці  рядки  і  подумає…(Три  крапки  ―  що  він  подумає,  знає  лише  вона  і  знатиме  він)
Їй  не  бракує  його  музики,  бо  вона  так  і  не  почула  її  звучання,  але    інколи  вона  засмучується,  що  не  могла  віддати  йому  тієї  любові,  на  яку  він  заслуговував…
Вона  все  ще  любить  його,  як  і  інших.  Може,  вона  боялась,  що  не  зможе  пояснити  йому  своєї  любові  ―  не  зрозуміє,  а  коли  зрозуміє  ―  не  зможе  прийняти…  Він  теж  людина.
Вона  вчитується  у  афіші  ―    хоче  побачити  там  його  ім’я,  щоб  непомітно  прийти  на  концерт  і  врешті-решт  зрозуміти  Його!!!
Вона  впевнена,  що  він  щасливий,  бо  іде  по  житті  вибраною  до  того  Дорогою,  бо  чесний  з  іншими  і  …  тому  що  вона  не  поруч.
Вона  зробила  так,  як  повинна  була.  Знає  це  напевно!  Скоро  вони  зустрінуться,  а  поки  …  хай  звучать  нестерті  клавіші  космосу…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=235648
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 18.01.2011

Посіяне на камені. Мамі

Важко  без  тебе,  мамо,  навіть  такій  мені…
Важко  без  тебе,  мамо,  
Навіть  такій  мені  
Зорі,  усе  -  так  само,  
Тільки  сіріші  дні.
Лиш  беззмістовні  сняться  
Сни  у  промінні  мрій.  
Ти  моє,  мамо,  щастя,  
Ангел-хранитель  мій.
***
Червонить  знов  той  холод  щоки    
І  білить  пасма  чорних  вій.  
Я  чую,  мамо,  ваші  кроки  
В  дитячій  пам'яті  моїй.
її  прозорі  лабіринти  
Ховають  образи  ясні,  
Та  тільки  вам  дозволю  вийти,
Бо  з  вами  теплиться  мені.
Коли  сама  у  круті  зими
Сиджу  в  кімнаті  льодяній  
Й  замки  малює  за  дверима  
Дотепний  вітер-зимовій,
Мені  потрібне  ваше  диво,  
Очей  зболілі  мозолі.  
І  усміхнуся  веселиво  
В  дитячі  спогади  малі,
Що  все  ховатимуть  за  ґрати:  
Вірші  й  кохання  неземне.  
Та  лиш  на  думку  прийде  мати,
Вона  підтримає  мене.

***

Я  світанки  знову  перемішую
Із  п'янкими  спогадами  в  дні.
Мене  мати  годувала  тишею,
Щоб  спокійно  спалося  мені.
Я  нічого  зовсім  не  вигадую,
Бо  би  задушило  каяття.
Мене  мати  годувала  зрадою,
Щоби  я  звикала  до  життя.
***
Полечу  у  небо  світами.
Досягну  своєї  мети.
Лиш  до  тебе,  милая  мамо,
Завжди  буду  в  пісні  іти.
Хай  палає  небо  в  тумані
І  зірками  кришаться  дні.
Та  для  мене,  завжди  кохана,
Ти  ховаєш  ночі  ясні.
Десь  гуляє  сивий  лелека,
Позабувши  спокій  тепла.
Хоч  жила  від  тебе  далеко,  
Та  завжди  з  тобою  була.
***
Тихо!  Зорі  воюють  з  вітрами
За  весну,  за  любов,  за  світи.
Повертаються  діти  до  мами,
Щоби  знову  від  неї  іти.
Де  теплом  обігріті  долини
І  серця  завжди  б'ють  солов'ї,
Там  згадають  матусю  єдину,
Щоби  знову  покинуть  її.
Прориваєсь  пташиная  зграя  ~
Ніби  звуки  звільняє  сурма.
Як  і  сто  літ  тому,  виглядає
Мати  діток,  а  їх  все  нема.
***
Я  простелю  рушник  твій  кольоровий,
Щоб  не  згубити  ниточку  доріг.
І  зустрічей  дзвенить  дзвінок  ранковий.
І  сміхом  поцілує  землю  сніг.
Ті  кольори  мене  зігріють.  Й  досі
Я  покриваю  піснею  уста.
М’якенькі  пасма  гарного  волосся
Мене  пробачать,  що  уже  не  та.
Дитинства  вип’ю  келишок  медовий.
Нехай  любов  веселку  виграє.
Я  простелю  рушник  твій  кольоровий
Тобі,  бо  ти  єдина  в  мене  є.
***
Курличе  небо  літніми  громами,  
Хмарки  кудись  у  вальсі  розбрелись.  
А  я  біжу,  а  я  спішу  до  мами,
Щоби  разом  піднятись  в  синю  вись.
Сміється  ліс  ранковою  росою
І  пише  лебідь  пісню  по  воді.  
Моя  матусю,  я  завжди  з  тобою,  
Бо  ми  удвох  і  вічні,  й  молоді.
Спинилась  річка  десь  на  півдорозі,  
Мов  місцем  поступилася  комусь.  
Твоє,  матусю,  серце  у  тривозі,  
Та  ти  чекай.  Мов  блудний  син  -  вернусь.
На  струнах  павутинки  літо  грає  
І  заглядає  крізь  віки  любов.  
А  ти,  рідненька,  все  мене  чекаєш.
Твоє  дитя  прийде  до  тебе  знов.  
***
Я  згубила  десь  ключик  від  раю,  
Де  ти,  мамо,  співала  пісні.  
Хоч  помало  в  життя  відлітаю,  
Ти  так  часто  потрібна  мені.
Твої  очі  по  вінця  із  ласки.  
Й  тихих  слів  утішання  земні.  
Хоч  давно  я  вже  виросла  з  казки,  
Ти  так  часто  потрібна  мені.
Пам'ятаю  мелодію  зрілу,  
Що  збирала  з  нас  зорі  ясні.  
Хоч  мене  й  дуже  рідко  боліло,  
Ти  так  часто  потрібна  мені.  
***
Знову  причепились  миті  музики  
Дерев'яних  віток  у  гаю.  
Я  твоїх  очей  гарячі  ґудзики  
Ще  колись  на  небі  приколю.
Світла  того  їхнього  дістанеться  
Людям  всім  повипити  сповна.
Моє  серце  знов  ножами  раниться.
Ти  в  моїм  житті  лише  одна.  

 
***
Моя  миленька  мамо,
Вибач  за  сум'яття,
Що  постирала  гами
3  твого  пісень  життя,
Що  віднімала  миті
І  додавала  біль.
Вибач  за  все  на  світі,
Я  ж  не  прощу  собі!
***
Розлилася  по  подвір'ї  ніч
Фарбою  згорілої  сторінки.
Де  знайдеш  ще  кращу  матір-жінку,
Що  не  вміє  говорити  "ні".
Ти  мені  усе  віддаш  до  цятки
За  непослух  і  за  злі  слова.
Вітер  сушить  юності  дрова
На  безріччя  непотрібній  кладці.
Запроси  мене  в  свої  пісні,
Намалюй  мені  життя  прекрасним.
Мамо,  твоя  зірка  не  погасне,
Доки  буде  серце  у  мені.
***
Мамо  моя,  моя  сивая  горлице,
Мамо  моя,  моя  думко  свята.
Хто  ще  до  тебе,  крім  мене,  пригорнеться?
Тільки  літа,  запізнілі  літа.
Мамо  моя,  тчуть  клубочки  під  стріхами
Зграї  малих  горобців  навесні.
Хто  ще,  крім  тебе,  знайдеться  утіхами
І  подарує  ці  втіхи  мені?
Бігали  зими  зайцями  вухатими.
Падав  і  сніг  у  твою  сивину.
Хто  ще,  крім  тебе,  зуміє  кохати  так
Свою  дитину  і  мою  весну?
***
Рідна  мати    моя,  вишиванка  на  сонця  долоні
Заяскрава  для  нас.  І  без  хрестиків  в'яжеться  рай.
Я  присяду  дощем―        не  зганяй  лиш  мене  з  підвіконня.
Ти  пробачить  -  пробач,  але  вже  ні  про  що  не  питай.
Вірний  вітер  зими  перетворить  мене  у  людину,
Ну,  а  сонце  на  мить  утече    і  своїм  язиком
Злиже  білу  сльозу,  а    для  тебе  загубить  дитину.
Рідна  мати  моя,  прочитай  мене  першим  рядком..
***
Я  пишу  зеленими  рядками,
Що  бриніли  звуками  пісень.  
Чуєш,  чуєш  шепіт  листя,  мамо?  
Це  тобі  вибрунькується  день.
І  всміхнеться  синьооке  літо,  
Липоцвіт  спускаючи  човном.  
Чуєш,  мамо,  знов  радіє  жито  
Жовтим  небокраєм  за  селом?
Гори  знов  засіються  по  далі,  
Липнучи  верхами  в  небозвід.  
Чуєш,  мамо,  зірочки  печалі  
Залишають  шляху  білий  слід?  
***
По  стежечці  помитій  кроки  краються.  
Зникає  в  серці  звична  пустота.  
А  мама  знов  веселкою  всміхається.  
Що  ж  зробиш,  мамо,  поряд  йдуть  літа.
Хай  сонце  вам  під  ноги  щедро  стелиться  
І  квіти  пахнуть  юністю  здаля.  
Що  ж  зробиш,  мамо,  вже  сріблить  метелиця  
Твого  волосся  ніжного  джмеля.
А  я  не  вірю,  що  колись  закінчиться  
Цей  день,  ці  люди  і  сумні  пісні.
Нехай  майбутнє  радістю  увічниться.  
Що  ж  зробиш,  час  підвладний  не  мені.  
***
Знаєш,  матусю,  чому  мені  сумно?  
Знаєш,  мамусю,  чого  я  така?  
Світом  десь  ходять  білії  струни,  
Моя  ж  тоненька  й  зовсім  не  дзвінка.
Знаєш,  матусю,  чом  рідко  гак  плачу,
Знаєш,  мамусю,  чого  моїх  сліз  
Зовсім  не  видно?  Розірваний  м'ячик  
Б'ється  востаннє  у  грудях  моїх.
Знаєш,  матусю,  чом  я  -  твоя  кара,
Знаєш,  мамусю,  чого  я  така?  
Я  із  життям  і  з  цим  світом  не  пара.
І  не  для  мене  ця  тиха  ріка.

***
Твої  втомлені  руки,  гарячі,  
Обнімають  мої,  молоді.  
Ну,  не  плач,  бо  я  також  заплачу.  
Хто  ж  обох  нас  зупинить  тоді?
І  байдуже  -  за  вікнами  сиро  
Білий  вітер  гукає  жалі.  
Зараз  вдвох  ми  живемо  для  миру  
Й  лиш  одні  на  усенькій  землі.
Ніжні  зморшки  і  теплі  сивини,  
Сонця  ласка  на  карому  дні  –
Все  вмістилось  в  очах  материних,  
Та  найбільше  там  місця  мені.
***

Тут  дорога  стелиться  вітрами,
Лентою  надщерблених  дзеркал.
Пам'ятаєш,  проводжала,  мамо,  
І  вогнями  плакався  вокзал.
І  стояли  синії  валізи,  
На  долонях  спивши  мозолі.  
Ти  була  зі  мною  в  день  від'їзду,  
Просячи  не  їхать  в  ті  краї.
 ***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=235645
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.01.2011

Думки

Забувши  сонце  на  узліссі,
Ми  йшли  порою  дощовою
Гриби  збирати.  І  зі  мною
Світились  очі  світлолисі

Малих  лисичок  кучерявих.  
І  за  рукав  сміявся  дощик.
Ти  не  верталася.  Абощо.
Ти  просто  –  по  коліна  в  травах.

Життя  було  таке  вчорашнє
В  дитячих  днях,що  не  минали.
Були  дощі  й  дерев  корали.
Ти  повернись  в  той  вимір,  пташко.

 І  коли  хтось  тебе  кохає.
Ти  серед  трав  лежиш,  на  дні.
І  видається  так  мені,
Що  небо  зорі  підкидає
До  наших  влюблених  долонь,
Що  нам  всміхаються  комети.
Усе  вернулось,  ніби  сон.
Ми  разом  знов    в  моменти  злетів.

Обійми.  Боляче.  Вітрина.
Маленькі  ліжечка,  пеленки.
Ти  вибирав  імя  для  сина,
А  я  –  для  донечки  маленьких.

Ти  обіймав  листи  сльозами.
Твій  батько  був  таким  щасливим,
Що  здарував  нас  рушниками
Благословінь.  Це  також  диво.

Та  ці  маленькі  рученята,  
Та  ці  малесенькі  долоні,
Що  обіймають  маму  й  тата
Лиш  нам  належать  відсьогодні.
:)
Ми  попросили  це  причастя.
Перемогла.  Я  знала:  вдасться!
Здолати  тіні  беззмістовні,
Піднять  зі  сну  листи  любовні.

Переступити  мито  часу,
Зв’язати  простір  бога-спаса,
Перемолоти  й  відстояти
Хвилини  щастя  в  миті  втрати.

Спинити  кров  у  твоїх  венах  –  
І  запустити  знов.  Для  мене.

Нове  життя.  Завіса  впала.
Ти  знав  завжди.  Що  я  кохала.
Я  знала:  ти  у  мене  віриш
Ще  більш  ,  ніж  в  себе.  Крила  біло
Зсипали  піря  на  канапу  –
То  ангел  полетів  в  Анапу.
Там  інший  сон  ночами  сниться.
А  біля  нас  вже  не  сидиться.
Бо  ми  щасливі,  як  у  раю.
І  знов  нудне  «Люблю…»,  «Кохаю…»

Ти  про  мене  думаєш.  Ти  мене  хотів,
Як  безлюдні  вулиці  вітер  пролетів.
Ти  ввійшов  попутником  у  моє  купе
Залишивсь  супутником
На  життя  сліпе,
Та  щасливе  в  вічності…

ТИ  ПОДІЛЯВСЯ  Й  ПОДІЛЯВ,
ЩОБИ  ЗДОБУТИ  НЕБО  В  ЗЛОСТІ.
І  СЕРЕД  ВИЗЕЛЕННЯ  ТРАВ  
УСМІШКА  СЯЯЛА  КРІЗЬ  КОСТІ

ОСТАННІ  СОНЯЧНИХ  РУЇН,
ЗАКРИТИХ  ВІКОН  ПОЗАЧАССЯ.
ВІН  ДИВУВАВСЯ,  ЩО  НЕ  ВІН,
А  ІНШИЙ  ХТОСЬ  В  ЖИТТІ  В  АТЛАСІ.

ПОСТАВИШ  КВІТИ  НА  ВІКНО  –  
ТІ  У  МЕТАФОРИ  ЗІЛЛЮТЬСЯ.
І  ЛЮДИ,  ЩО  ЗАВЖДИ  СМІЮТЬСЯ
ЗІ  СВОГО  СВІТУ,  ЙДУТЬ  НА  ДНО.

Я  ВІДМОВЛЯЮСЬ  ВІД  РУЇН.
ЖИТТЯ  ПРОДУМАНЕ  –  ЯК  ПЛІСІНЬ
СТІКАЄ  БРУДОМ  ІЗ  КОЛІН,
ЖИТТЯ  Ж  ПРОЖИТЕ  –  СОКОМ  ВИШЕНЬ.




Той  дощ  світивсь  в  очах  непросто,
А  ніби  збганий  із  веселки.
І  ти.  Спинившися  далеко,
Кричав  ,  що  любиш  наших  гостей!

Що  любиш  іній  на  волоссі
Моєї  мами  –  свої  мами.
Мені  чомусь  тоді  здалося,
Що  я  командую  вітрами  –  

Не  тільки  хмарами  й  дощами.
Не  лиш  любовю  дурнувато.
Цілуєш  руки  моїй  мамі,
Говориш  щиро  з  моїм  татом.

І  любиш  все  моє  довкола.
Й  мене  кохаєш!  Й  нашу  доню,
Й  синів-близнят.
                                                     …У  день  весілля
Ми  просто  їхали  на  конях…

Слова  вміщались  у  долоні.
Вони  були  як  небо  повні.
Вони  котились  у  траву
Думками  тими,  що  живу.

Вони  сколісували  рій
Маленьких  бджіл  у  буревій.
Світили  сонцем  поміж  зір,
Були  долиною  для  гір  –

Основою  для  все  причасть
Того,  що  нам  всевишній  дасть.
І  одкровенням  молитов.
…Бо  говорили  про  ЛЮБОВ!

Щастя,  коли  ти  –  поруч
П’єш  поцілунки  з  рим.
Будеш  для  мене  Ним,
Богом  із  Світокола.

І  поприносиш  вдих
В  чисті  легені  вітру.
Щастя,  коли  для  всіх
Сльози  солоні  витру.

Щастя,  коли  живу  
У  невагомій  масті.
Просто  для  мене  щастя  –
Бути  дощем  в  вітру.

Я  закриваю  очі:  я  –  на  краю  доріг,
Що  розлилися  світом,  що  проводжали  тих,

Хто  називався  Будда,  тих,  ким  зостав  Ісус.
Я  зрозуміла:  буду  зборником  злих  спокус.

Ще  найостання  нині  з  них  увійшла  у  дім:
Смерті  бажання  сильне  досі  живе  у  нім.

Кліпне  роздерта  стеля,
Рипне  стара  пила.
Люди  такі  веселі
В  наших  руках  тепла.

Люди  –  як  пластиліни.
Ти  їх  творив  як  міг,
Щоби  кусочок  глини
Кинув  тебе  на  сміх,  

щоби  писались  вірші,
щоби  дізнав  ти  суть:
є  щось  у  тобі  більше,
аніж  у  тім,  що  ссуть.

Двуличий      тигра  содранная  страсть.
Иди  за  мной  в  кругу  четы  несменной.
Что  значит:    отличится  и  пропасть
В  кругу  врагов    ныряющей  вселенной

В  мои  мечты,  в  иллюзии  пера
Влюбленных  слёз,  взаимностью  дышащих.
Пропетый  слог  сливается  с  вчера
Тех  верных  глаз,  красивых,  настоящих.

 Порушу  час.  І  чийсь  несмертний  подих.
Старий  папір  на  рухові  меча
Переболить  у  босих  та  у  голих,
Які,  себе  сховавшися,  мовчать.

Щаслива  я.  Без  вен,  без  крові-сліз.
Без  хробаків,  що  топчуться  униз.
Без  молитов  про  чиєсь  каяття.
А  лиш  тому,  що  я  люблю  життя.

Що  сміх  росте.  Щоб  хмура  від  незгод
Твоя  святая  думка  йде  в  народ.
І  піднімає  сили  із  крила,  
Щоб  вірила.  Щоб  просто  далі  йшла.

Перемагати  всіх,  хто  убивав
Твоїх  облич  останній  серце  сплав.
Хто  поділяв  земних  всіх  на  богів
І  неміччю  уявних  ворогів

Творив  світи.  Хто  сплакував  полин,
Бо  ти  для  всіх  вмираєшся  один.
Бо  ти  народиш  те  ,  що  в  тобі  є.
…Бо  кожен  дума  тільки  про  своє.

Бо  ти  назвати  своїм  не  посмів
Усмішку  ката,  кривлення  рабів,
Запроданство  напівзсірілих  мас.
Ти  просто  знав:  народ  твій  –  перший  клас.


Слова,  як  край  ,  сплюндрований  начисто.
А  біль  епох  просочуєть  в  рій
Старих  джмелів,  які  руйнують  місто
В  закрученій  мелодії  твоїй…

І  перших  вдих  зболілого  маляти  
З  твоїх  повік  спадає  пелена.
Коли  боїшся  вийти  і  поспати
На  спомині  надпитого  вина,

На  дотику  надиханих  суглобів,
Що  поклялись  зарухатись  у  ніч.
Коли  ти  помираєш.  І  у  тобі
Світилось  лоно  скривлених  облич,

Коли  не  пам’ятаєш  мрії  в  вени,
Щоби  підняти  з  відтинків  хвилин
Малого  Бога,
Зрощеного  з  мене,
Коли  ти  залишаєшся  один,
Щоб  утекти  від  зболеної  втрати,

Щоби  догнати  ілюзію  сторіч.
Бо  кожен  крок  від  мене  –  крок  у  ніч,
А  крок  до  мене  –  в  усмішці  маляти.

Ти  напиши,  що  ще  болить,
Коли  незрілі  соки  вдихом,
 коли  любов  спиняє  мить,
Розводить  твої  пальці  в  крихи,
Коли  спинятися  катма
У  узголів’ї  злої  втоми,
Коли  вертаєшся  до  дому  –
До  дому,  де  мене  нема!
;)
Маленький  птах  на  гілці  сів,  поївши  мух  солодке  гроно.
І  виливалося  у  лоно  твоє  дзижчання  комарів,
І  заливали  сни  планету  старими  добрими  руками
Обнявши  плечі  мої  мами  –  вручивши  стилос  зі  стилетом.

На  кораблі  чужих  часів
Ти  прошивав  майбутнє  стуком
Тремтячих  рук.  І  першим  звуком
Ти  виливав  себе  у  спів.

Попродиравши  мертві  хвилі,
Крутив  очима  у  безмежжя
І
Розумів,  що  через  милі
Тобі  я  більше  не  належу.

Слина  покошених  лісів
І    трав  на    розсип  із  туманом.
Ти  просто  був  моїм  коханим.
Мене  ти  зрадити  не  смів.

Пиши.  Ти  був,  ти  вірив,  не  пропав.
Пиши.  Мене  ти  видумав  із  трав,
Із  колосків  не  хлібних  протиріч.
Бо  твій  мотив,  напевно,  -  завжди  ніч.

Бо  мій  мотив  –  непостороння  фраз.
Бо  я  завжди  ,  я  завжди  серед  вас!

Der  Abend  kommt,  wie  du,  nicht  immer:
Ich  sehe  denn  nicht  jedenmal.
Die  Tränen  sagen,  dass  s  egal
Für  allen  ist  –
9843
 Ти  монопольно  і  так  по-простацьки
Граєш  в  життя,  як  і  куплену  цяцьку,

Зводиш  дороги,    вивчаєш  планети,
Не  помічаєш  близьких  силуети.

Просто  розтанеш  –  життя  нецікаве.
Й  вирішиш  :  в  ранах  по  виростуть  трави!
«»»
Романтик  у  розпиту  ніч  запалить  першу  сигарету.
Нудне  життя  на  цій  планеті,  брехні  чиєсь  розбите  ні,
Старенькі  руки  покоївки  на  парасолі  темних  швах.
І  у  невидимість  бруківки  хтось  тягне  звуки  по  ночах  –
Немов  скачки  по  на  ковальні,  немов  пульсації  планет.
Слова  вітальні  у  вбиральні.  Прийшов    миритися  поет.
Усмішка  тепла  із  під  лоба  думки  проглянуть  затишні.
І  щось  зворушиться  у  тобі.  І  ти  присядеш  на  вікні  –  
Й  поглянеш  в  небо  гостролице,  запалиш  шурхіт  помилок.
Та  й  не  подумаєш  спиниться,  щоби  нажати  на  курок,
Щоб  другу  виставити  дуло  і  попросити  про  порив.
…  А  через  мить  усе  минуло.  А  ти  до  цього  і  не  жив.
Тепер  ти  знов  нудний  романтик,  курець  дешевих  сигарет,
І  шизофрено-маразматик,  перераховувач  планет!
499067976г4098

Das  Leben  –  schier!
Die  Pläne  –  gross!
Du  bist  mit  mir,  
du  bist  mein  Boss!
Und  mein  Verständniss,
mein  Gehirn.
Ich  liebe  dich-
Du  bist  in  mir!
5876  495  790q4    5
Die  klugen  Menschen  sind  wie  Loch  –
Denen  egal    ist,  wer  ist  Hoch,
und      wer  ist  höher,  wer  ist  dumm
die  gehen  durch  das  Leben  stumm-

die  sind  wie  Sterne  ohne  Licht  :
dass  du  sie  siehst,  die  wollen  nicht-
sie  überqueren  Raum-Zeit
und  gehen  weiter  in  die  Weit.

Und  wenn  du  kommst  -  du  siehst  ja  hier  ,
dass  du  bist  dumm,  wie  Edelhirn  –
der  weiss  ja  nicht,    dass  er  schön  ist.
Der  Dumme  schreibt,  der  Weise  –  liest!
837216538263
Und  du  wie  weitersicherheit
Bekommst  von  mir  die  beste  Zeit-
Du  kommst  wie  Engel,  schlafst  wie  Narr.
Du  bist  zu  alt  fürs  Superstar.
Jsd887387326
Тільки  молитва.  Покута  колись  іронічних.
Гострі  ножі,що  спиняють  у  венах  бажання  –  
Ми  зустрічаємось  суджено  тільки  у  січні.
Інші  ненавидять  нас  за  холодне  кохання.

Падав  лелека  з  гнізда  снігової  завії  –
Бігали  діточки  краплями  в  свіжому  лоні.
Так  покохати  ніхто  на  землі  не  зуміє.
Мої  долоні  у  твоїх  могутніх  долонях.

Серце    -  не  камінь.  На  ньому  –  байдужості  плити.
Інші  пливуть  по  пустелі  без  всякого  змісту.
Хочеш  мене,  ніби  думку,  для  себе  зловити  –
треба  украсти  в  художника  і  в  піаніста!
837883758365

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=233875
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.01.2011

Eine Geschichte über die Krankheit, die ihm sehr passt

(zufällige  Notizen  -  Wortenzüge  aus  dem  Kopf)  

Was  ist  eigentlich  unsere  Ewigkeit,  von  der  wir  uns  so  gerne  und  sooft  träumen  lassen.  Das  bedeutet  nicht  ,  dass  du  nicht  verstehen  kannst,  dass  deine  Problemen  nicht  wichtiger  als  die  von  allen  anderen  sind.  Du  bist  eine  Welt!  Oder  so:  DU  BIST  DIE  BESTIMMTE  WELT,  wo  ich  mich  einmal  verloren  habe  und  bis  jetzt  nicht  wiederfinden  kann.  Du  hast  mich  nicht  gekauft,  nur  zerbrochen,  verteilt  und  weggeschmissen  …  ich  dich  selbst.  Danach  hast  du  mich  geistlich  zerkleinert.  Ich  denke,  dass  du  nicht  gewusst  hast,  wie  weitergross  mein  Geist  ist.  Und  das  war  dein  erster  Fehler.

„Ти  можеш  зі  мною  не  спілкуватися,  не  відповідати  на  мої  повідомлення,  можеш,  навпаки,  відповідати-  мені  байдуже,  бо  ти  одкаво  допомагатимеш  мені  у  моєму  дослідженні.  Довгому  та  складному,  яке  допоможе  усім  зрозуміти,  як  людина  може  бути  щасливою  у  ситуації,  коли  вона  могла  б  бути  лише  нещасною.
Ти  приходив  цієї  ночі  до  мене  у  сні.  Вперше  за  десятки  останніх  місяців.  Це  теж  вихід  на  контакт.  Ти  прислав  мені  фото  своєї  сестри(яка  після  народження  дитини  розповніла  і  постаріла),  своєї  простої  та  незграбної  дружини,  яка,  як  виявилось  в  ході  сну,  померла,  залишивши  тобі  малого.  Ми  блукали  сірими,  цементностінними  вулицями  якогось  міста,  бо  ти  захотів  мені  показати  розказане  наяву.  Мені  стало  шкода  тебе,  твоєї  дружини,  дитини.  Але  залишатись    у  цьому  вимірі,  щоб  з  тобою  грати  далі  роль  жертви,  я  не  хотіла.  Прикро  було  знати,  що  зі  мною  у  тебе  було  б  все  по-іншому,  зі  мною  ти  б  був  щасливим,  бо  я  кохала!Чому  люди  відкидають  тих,  хто  їх  любить,  і  є  з  тими,  хто  ними  керує,  хто  їх  використовує?  Подумай.»
Niemand  ist  so  wichtig  fur  mich,  wie  ich  selbst,  weil  ich  immer  alleine  bin.  Ich  wollte  tippen  „…fast  immer“,  aber  es  wuerde  wirklich  eine  tolle  Lüge,  wie  ich  weiß-
Du  kennst  mich  nicht.  Du  kannst  mich  auch  nicht  so  gut  kennen  wie  ich  möchte.  Und  trotzdem  du  wie  niemand  darfst  es.  Weil  ich  es  will-  genau  so  stark  wie  dich.
Also,  ich  habe  es  gesagt.  Es  ist  nicht  leichter  und  einfacher  geworden,  weil  es  sowieso  einfach  und  leicht  ist.
Не  пам’ятаю,  коли  мені  перехотілося  помилятися  і  чому  я  це  роблю,  але  є  те,  що  є.  і  мені  не  хочеться  мінятися,  виходити  з  духовного  ідеалу,  щоб  стати  такою  як  інші.  Не  можна  прагнути  на  дно!  Навіть  якщо  на  вершині  тобі  нудно  та  самотньо.
До  того  ж,  твоя  вершина  може  бути  для  когось  іншого  дном!  Ось  так.  Моя  філософія.
А  потым  був  перший  день,  коли  Хтось  почав  писати  віршіІ,  щоби  висловити  свої  почуття,  бо  по-іншому  жити  було  неможливо  і  бачити  щось  чи  когось  нереально.  А  ти  кохав!  Чи  змушений  був  кохати,  наділяючи  ворогів  своїми  помилками  чи  незрозумілостями.
Кохати  було  легко,  ніби  уперше.і  пишучи  під  диктовку  своєї  свідомості,  закриваєш  у  клітці  тигра  буденності,  який  намагається  тебе  зїсти.
Leiser  –  biettet  er,  weil  nicht  kennt  und  nicht  könnt  etwas  zu  unternehmen.  Und  du  schweigst-
Niemand  ist  wichtiger  als  du,  weil  du  die  wichtigste  bist,  weil  du  alles  kennst,was  du  willst,  und  alles  hast,was  du  möchtest.  Und  er  weisst  das.
Warum  nicht?weil  er  dich  nicht  mehr  liebt?Er  liebt  doch  niemande-du  weisst  das.
Und  du?  Du  liebst  doch  auch  keinen.  Keinen?  Ach  ja,  du  meinst  ja  diesen  Jungen  aus  IFS?Er  hat  dich  auch  lieb,  aber  kann  dich  nicht  wiederfinden…
Ich  bin  immer  dabei,  sogar  wenn  du  daran  nicht  glaubst,  wenn  du  nicht  willst,  dass  ich  käme,  ich  komme.  Weil  du  mich  brauchst,  weil  di  ein  Teil  von  mir  bist,  weil  ich  dich  so  gerne  habe!
Es  klingelt.  Dieser  Gerausch  hat  mich  erschreckt,  weil  ich  nicht  gewusst  habe,  wer  du  bist,  wenn  du  mich  so  gerne  sehen  willst…
Die  Zeit  war  wunderschoen.  Ich  habe  dich  getroffen.  Auf  dem  Ufer,  w  ich  dich  schon  einmal  verloren  habe.  Du  warst  ja  nicht  allein.  Du  warst  mit  deiner  Ex-Freundin.  Ihr  habt  über  mich  geredet.  Du  hast  gesagt,  dass  dumich,  wie  immer  ,  liebst,  und  dass  du  mich,  wie  Luft,  wie  kaltes  friesches  Luft,  brauchst…
Sie  hat  nicht  geweint.  Sie  hat  nur  gesagt,  dass  du  ein  grosses  Arschloch  bist,  dass  sie  sehr  viel  Zeit  mit  dir  verloren  hat,  dass  sie  dich  hasst!
Du  konntest  kaum  diese  Worte-Fragen  beantworten,  weil  du  mich  gesehen  hast.  Ein  schönes  Lächeln  hat    deine  Lippen  mit  dem  Sonnenuntergang  bemalt  –  das  war  unseres  ersten  Treffen  nach  vier  Jahren!  Wir  waren  anders:  aber  noch  schöner,  noch  kluger,  als  damals.  Du  warst  so  stark  und  mutig  –  ein  echter  Mann,  den  ich  immer  gewollt  habe.  Ich  war  so  jung  und  schön  wie  vor  vier  Jahren,  aber  auch  anders,  ruhiger,  lebendiger.
In  rasender  Geschwindigkeit  sind  vier  toten  Jahren  weggelaufen  ,  um  uns  zu  sagen,  dass    wir  die  Zeit  gesiegt  haben!  Wir  haben  das  getan!
„Wir  haben  das  getan!“-habe  ich  gedacht.
-Wir  haben  das  getan!  -    hast  du  gesagt.  Und  sie  hat  verschwunden,  wie  eine  geistliche  Form  aus  Träumen  von  unseren  Gegnern,  die  uns  trennen  wollten,die  das  fast  getan  hatten.
Я  відчуваю,  що,  щоб  життя  не  було  таким  нецікавим,  потрібно  змінитися  самій.  А  то  все  настільки  набридло  в  останні  роки,  що  не  хочеться  ні  жити  ,  ні  вмерти.  Дуже  дивне  відчуття  ,  яке  не  потребує  ні  коректування,  ні  виправлень,  ні  цензури.
 Скоро  щось  зміниться.  Я  знаю  про  це  точно,  настільки  точно,  як  і  те,  що  завтра  я  прокинусь.  (  Правда,  може  статися,  що  я  не  прокинусь  –(хотілось  написати  «…  нарешті  може  статися»,  та  я  втрималась),-  та  це  вже  зовсім  інша  історія,  яку  писатиму  не  я.  
Отож,  життя  цікаве.  Воно  нарешті  розкриє  для  мене  свої    обійми,  вкине  мене  у  своє  дике  коло  для  незабутнього  танцю:  запоетить,  закохає,  заодружить,  занародить-дітей…  і  я  все  це  прийму  з  радісними  обіймами,  бо  воно  мене  ой  як  треба.
- Was  schreibst  du?  –  hat  er  gefragt.
- …  -  keine  Antwort.  Sie  sass,  wie  immer  in  den  letzten  Monaten,  an  ihrem  beliebtem  Tisch,  trank  ihr  Tee  und  tippte  etwas.
Er  wusste  nicht,  ob  sie,  wie  damals,  in  der  Kindheit,  ihre  Gedichte  schreibt,  oder  wissenschaftliche  Arbeit  aus  Linguistik,  oder  mailt  mit  den  Freundinnen,  die  sie  noch  nicht  verpassthat,  oder  einfach  chattet  mit  jemandem  Unbekanntem.  Sie  wohnte  in  der  Welt,  wohin  er  kein  Zugang  hatte,  weil  …  er  sie  liebt,  weil  wegen  ihm  sie  so  viel  in  dieser  welt  verpasst  hat.
Seitdem  er  in  seinem  Rollstuhl  sitzt,  war  sie  ständig  bei  ihm,  jeden  Tag,  jede    Minute,  fast  fünf  Jahren,  die  sie  zusammengelebt  haben.  Am  Anfang  wollte  er  natührlich  nicht,  dass  sie  ,  wie  Krankenschwester,  bei  ihm  bleibt:  das  war  nur  sein  Schuld  und  nur  er  war  dafür  verantwortlich.  Aber  nein.  Vielleicht,  sie  liebt  ihn  noch  stärker,  als  alle  denken.  Oder  ..  ist  noch  ein  Grund  dafür?
Вона  була  емпатом.
Прочитали  про  це?
Дивне  відчуття  якоїсь  втоми  вивітрювалося,  коли  відчувала  те,  що  відчувають  інші.  Періоди  адаптації  пройшли  болісно  і  ,  довго  триваючи,  завершилися  залежністю  від  чужих  емоцій.
Заздрість,  невпевненість,  зло  проходили  теплими  нагадуваннями,  що  хтось,  якщо  не  вона,  ще  живе  на  цьому  світі,  емоціонує,  а,  отже,  є  сенс  для  існування  маленької  забрудненої  планети  –  існування  до  останньої  емоції.
Sie  hat  deine  Bilder  jemandem  gezeigt.  Sie  wollte  genau  wissen:  liebt  sie  noch  oder  schon  lange  nicht-etwas  in  ihrem  Herz  hat  sie  schon  bestimmt  verpasst:  du  bist  weggeflogen!  Hurra!!!  Auf  sie  wartet  eine  neute  unvergessliche  Liebe  in  millionen  Kilomether  von  Hier  und  Da!  Sie  hat  diese  Liebe  bestimmt  verdient.  Du  kennst  das  ja!
Auf  Wiederhören!
Oder  anders:  Vergiss  sie!  Dich  gibt  nicht  in  ihrer  Welt!

Цей  день  був  з  тих,  яким  і  не  варто  було  приходити,  не  потрібно  було  починатися,  не  можна  було  зароджуватись,  бо  приніс  біль,  приніс  утрату  і  купу  непотрібних  жалінь,  бо  забрав  Душу,  яка  хотіла  жити,  а  міліарди  непотрібних  залишив.
Я  любила  Її,  так  любила,  як  не  розуміла  досі,  що  можу  любити,  от-тільки  б  була  завжди  поруч,  сміялася,  здригаючись  усією  маленькою  фігуркою,  реагувала  на  мої  тупі  жарти,  вимовляла  своє  тепле  та  ніжне  «Сяню…».  Просто  була  б!  Інколи,  як  спогад  з  минулого  життя,  дулася  на  мою  неввічливість,  але  тут  же  забувала,  бо  я  завжди  повторювала,  що  гніватись  не  можна,бо  я  можу  й  не  дожити  до  завтра,  а  Вона  винитиме  себе,  що  не  розмовляла  зі  мною.
Бабуню,  люба  моя  Бабуню,  як  я  скучила  за  Вами,  а  я  ж  не  бачила  Вас  тільки  декілька  тижнів.  І  вже  не  побачу  ніколи.  Ніколи!  Не  поцілую  Ваших  зболених  артритом  рук.  Бабцю  моя  люба,  ми  ж  домовлялися,  що  Ви  розповісте  мені(або  я  –  Вам,  якщо  швидше  помру),  що  Там  відбувається…
Я  так  скучила  за  Вами,  так  скучила!!!
Das  alles,  was  ich  kenne,  ist  eigentlich  nicht  so  wir  von  unserer  Ewiegkeit.Und  eigentlich  von  dir.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=233874
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.01.2011

Повернення Додому…

І  могили  задумно

Всміхаються  хрещатими  мріями

І  говорять:  «Нам  сумно,

Що  таких  вже,  як  ви,  не  зуміємо…»

 


***

Ангел  встає―  із  колін  пада  сірий  коц.

Піднімаються  вії,  утома  в  очах  щезає.

Перев'язані  вени  у  жовто-блакитний  скотч.

«Не  хвилюйся,  мала,  тут  насправді  усе  минає…»

 

І  забувшись,  розкриє  одразу  всю  сімку  чакр--

Засміється  очима,  відкриє  споминня  раю.

Не  впаде  ореол,  бо,  по-моєму,  все  йде  так,

Як  задумалось.  Як  закінчитись  усе  тут  має.

 

Розуміє  людей  і  зашторені  завжди  вікна.

Біле  листя  трави  він  морозно  кладе  у  чай.

Завтра―  знову  життя.  Виправлятись  не  буде  пізно.

«Любий  Боже,  я  ще  не  навчився.  Чекай.  Чекай…»

 

 ***  

Забуваю  дихати,  та  не  забуваю

Свою  темну  лілію  –  пою,  доглядаю.

 

І  стаю  ревнивою  –  забуваю  вчитися.

І  мені  підказує  серце  помолитися.

 

І  стежки  звиваються  мріями  у  дихання.

Чорний  ангел  Львівщини…  забуваю  дихати…

 

***

Дотик  руки.  Ноти

На  білі  смуги  скла.

Крапкою  до  голготи,

Холодом  до  тепла,

 

Римою  непорушно,

Кляксою  у  альбом.

Стіни  труни  бездушно

Дивлять  в  землі  кругом.

 

Хроби  на  тіла  рани,

Хроби  –  на  дно  зіниць.

Тіло,  колись  кохане

На  шумотті  копиць,

 

Лиє  остатки  гною  –  

Квітам  рука  на  зло.

Ти  колись  був  війною,  

Вбивши  своє  тепло.

 

***

Задуматись  над  ціную  

Залежної  незалежності.

І  втрати  ідуть  війною

На  мене  аж  до  безмежності.

 

І  плаче  стара  кропива,

Бо  жалиться  людотрупами.

І  перший  бокальчик  пива

Став  бруду  бридкою  купою.

 

***

Ангел  прибіг,  привідкривши  поли  плаща.

Куриться  сміх  під  ногами  нірвани  бога.

Може,  і  ти  захотіла  чогось?―  Душа  

Переминає  добром  із  ноги  на  ногу.

 

***

Проникнути  в  мозок  свойого  страху.

Піймати  сонце,  що  космос  кине.

І  ангел  впавши  десь  на  коліна,

З-під  снігу  тягне  малу  комаху.

 

***

Я  люблю.  І  стежками  котиться

Полонинний  збілілий  дим.

Я  люблю.  І  мені  не  хочеться

Бути  просто  ребром  твоїм.

Обіруч  пролилися  котики

У  бруньки  молодих  октав.

Не  цієї,  скажи,  екзотики

Ти  від  мене  тоді  чекав?

 

***

Фарбами  пастельними

У  руках  малят,

Зойками  постельними

Плаче  циферблат  –  

Долі  вираховує

До  чужих  розлук.

І  думки  підковою

Вилетять  із  рук,

І  втомилась  ластівка

Жати  перед  сном.

І  скінчилась  практика

Вилитим  вином.

 

***  

Голка  –  у  вену.                                                                                                          

Цю  душу  до  мене

Хтось  поносив  непомірно.

Склеєні  капці.

Тіло  на  лавці.

Хто  ти,  минула  людино?

 

***

Чи  ти  йшов  по  моїй  долоні?

Чи  ти  бачив  стежини  рук.

І  померлим  дитям  на  скроні

Загубився  малий  павук,

 

І  снує  перекрути-нитки,

І  лякає'    моїх  дзеркал.

Не  підписана  злом  візитка-

Ти  собою  мене  лякав!

 

***

Розуміти  себе  у  астралі.

Відділити  ілюзій  абсурди.

Натискаючи  кнопочку  «Далі»,

Розуміти:  дороги  не  буде

У  минулого  вишиті  квіти.

Основне,  дорогі,  не  спішити.

 

***

Листя  біле.  Стяг  зелений.

Мрії  в  вишиту  сорочку.

І  думки  прозорі  клена

Вина  виливають  в  бочку.

 

І  стається  все  відразу.

Цим  мене  ти  не  зворушиш,

Милий  ангеле,  поразка

Ця  творилася  за  душу.

 

***

Абзаци  відсутні.

Приливи  за  пляшку.

І  тіні  маршруток,

Зриваючи  бляшку

Із  моїх  долоней,

Повзуть  в  надвечір'я.

Жебрак  з  підвіконня

Зриває  ганчір'я.

Закутує  спомин

У  ночі  етюди.

І  куриться  комин

Зерном  правосуддя.

І  шлунок  вже  бреше

Голодно  і  дико.

Тримаються  клешні

За  лоно  великих,

За  маткові  труби

Наступних  помилок.

Вмирають  нелюбі,

Відрізавши  крила.

 

***

Розібратися  в  собі.  

Кожен  день  із  собов  на  «ти».

Не  коритися  злобі  —

Не  читати  його  листи.

 

***

Перекинута  бочка.  Розлитий  бензин.

Пофарбовані  стіни  у  хакі.

І  руїни  кричать,  що  колись  магазин

Тут  дивився  у  зуби  собакам.

 

…І  не  можу  згадати,  ЩО  злість  означа.

Недоїджений  торт,  недокурені  пера…

А  на  здачу  Душі  —  це  мале  дитинча

Й  нова  радість  життя.  Й  знов  —  укотре!  —  прем'єра.

 

***

Ангеле,  я  вже  готова

Дихати  пилом  міжкосся.

…І  залізницями  Львова

Моє  гуляє  волосся.

 

І  у  купе  місце  вільне

(Навіть  квитків  ще  не  здано).

Тільки  плита  надмогильна

Щирить  усмішкою  Лани.

 

Я  пам'ятаю  моменти,

Що  від  абсурду  у  прірву.

—Знаєш,  є  інша  планета.

Там  ще  хоч  іноді  вірять.

 

—Ні,  дорогий,  я  повинна

Ці  подолати  сюжети.

Вирок:  «Мала  і  вже  винна!

Варта  не  цеї  планети!»

 

 ***

Ангелу  на  подушне.

Втома—як  небу  зрада.

Хліб  дай,  та  не  насушний,—

Той,  що  із  неба  впаде.

 

Витре  брудне  обличчя,  

Небо  візьме  у  клітку.

Ангеле,  я  не  кличу—

Грішна:  зірвала  квітку.

 

***

Захлопнуті  двері.

Кімната,  налита  димом.

Рядки  на  папері

Під  крильцями  херувима.

Той  лист  ,  що  ти  просиш,

Я,  мабуть,  вже  не  напишу.

І  билися  роси

На  білій  космічній  кришці.

І  стукали  руки,

Коли  залишали  небо,

Мені  для  розлуки

Потрібно  шматочок  тебе.

 

***

День  на  гачку  егоїзму,

Спати,  щоб  раптом  не  вмерти.

В  списках  чергової  жертви

Сліпо  шукає  білизна.

 

Вітер  холодних  простацій

Лиється  ридма  крізь  вени.

Небо  в  спокої  зелене  

Від  тошноти  мастурбацій.

 

Черга  в  омріяне  гетто.

Падають  ноги  без  тіла.

І  завмираючи,  Сцилла,

Плодом  тримала  ракету.

 

***

Відкривали  заборонене  клеймо  інтелекту  –  

Появились  на  карті  відбитки  Дулібії  Росі.

Три  волхви,  ніби  тінь,  розбивали  за  сектою  секту

Незалежного  світу  в  Землі  дуже  бруднім  волоссі.

 

***

Хвалений  піт.  Тремтіння  рук.  

Чиєсь  здійсненне  Дао.

І  серце  віддає  свій  стук

Йому,  бо  має  право.

 

Розкриті  вени.  Зміна  поз.

І  частота  ерекцій.

Вона  не  вірить  у  прогноз

Ведучого  цих  лекцій.

 

Вона  здійснила  цей  прорив,

Прив'язана  до  ката.

А  він  вбивав,  коли  любив,

Її  –  не  вмів  прощати.

 

***

Лакмус  твоїх    очей  

Випаде  в  сіль  намулу.

Море  для  тебе  було

Гробом  усіх  людей.

 

І  смітником  ерекцій

Цеї  й  чужих  планет.

Ти  віддаєш  кастет  

За  кокаїн  в  аптеці.

 

Ти  відкриваєш  скло  -

Ти  розрізаєш  жили.

Вітру  холодні  пили

Ріжуть  твоє  тепло.

 

Ти  повторяєш  сміх

У  божевілля  щипців.

Грає  сусід  на  скрипці

Твій  передсмертний  гріх.

 

***

Плівкою  на  вставлених  мозках

Хтось  себе  розтягує  експресом.

І,  коли  ставатимеш  з-під  пресу

Сьогочасся,  просто  будь  дитям.

 

Увімкни  ліміт  сих  батарей.

І  забудь  про  себе  в  цій  програмі.

І  йому  не  дякуй,  ані  мамі  –  

Це  був  лиш  обов'язок  людей.

 

***

Зайві  фарби  на  твоїх  щоках.

Це  не  зрада  мому  ідеалу,

Просто  розум  й  пензлик  у  руках  –

Все,  чого  я  від  життя  чекала.

 

Сотні  мрій  зі  спільністю  ідей

І  бажання  не  належать  іншим.

Тільки  крок  запахлих  орхідей

У  слова  зґвалтованого  Ніцше,

 

Тільки  зорі  у  чужих  очах,

Ніби  спокій  мого  незалежжя.

І,  втомившись,  помирає  птах

На  каміннім  річки  побережжі.

 

***

Відмова  тим,  що  під  мостами.

Нестача  чистого  сумління.

І  ангелу  потрібна  мама,

Що  відкидатиме  каміння!

 

***

Зневажені  дротами  й  сіллю.

Запалені  вогнями  світу.

Вони  справляли  новосілля  

На  ще  планетах  невідкритих.

 

Вони  втікали  із  руїни,

Вони  цуралилася  помилок

На  карті  нашої  країни,

В  конвертах  карминих  посилок.

 

***

Захисна  реакція.

Ми  собі  боги  –  

Невідкрита  нація

Зовсім  без  снаги

 

До  чогось  невпинного.

Тільки  у  тюрмі

Стану  я  людиною  .

…Тільки  …  у  ярмі?

 

 ***

Трансформувати  біль  у  злет.

Прикрити  пледом  божевілля.

Червона  рута  –  ще  не  зілля.

Твоє  кохання  –  ще  не  смерть.

 

І  квітка,  десь  на  ноги  звівшись,

Розправить  пелюстки  в  нариви.

Тебе  тривожить,  що  щаслива

Вона,  коли  ти  вже  не  віриш…?

Я  ж  тобі  не  належу!

 

***

Не  хотіти  помирать  на  роздоріжжі:

Тут  собаки  б'ються  дуже-дуже  хижі,

 

Тут  зривають  із  петлі  останні  плоди,

Тут  ненавидять  ім'я  мого  народу,

 

Тут  бісяться  за  усе  не  пережити.

Цього  місця  не  буває  у  молитвах!

 

***

Дивлюся  очима.  Ти  теж  як  кохання.

Я  просто  забула:  я  в  тебе  остання.

І  зорі  –  під  ноги  апостолу  Хомі.

Збираєш  з  підлоги  сліди  нерухомі

Мойого  тремтіння  –  твойого  бажання,

В  якому,  на  щастя,  я  –  перша  й  остання.

 

***

Червоні  штори.  Жовті  вени.  

Глухі  кути  у  задзеркаллі.

І  пам'ять  плісенню  у  мене

Стирає  сльози  із  коралів.

 

І  сипле  дощ  вогнем  приблуди.

І  сіє  ніч  останнє  віно.

Мені  б  туди,  де  є  ще  люди.

Мені  б  туди,  де  Україна.

 

***

Маленька  золота  ріка.

Старі  хрести  померлих  лілій.

І  хтось  рукою  жебрака

Ісуса  гладить  по  коліні.

І  хтось  підпалює  мости

Думок  запалених  ілюзій.

І  тільки  з  ангелом  –  на  ти

(бо  ми  із  ангелом  ще  друзі).

 

***

Маленький  ангел.  Крила.  Плечі.

Пісок  у  сонця  на  долонях.

І  білі  груди.  Й  чорні  коні.

Й  –  життя  в  трубу  на  цілий  вечір.

 

Прогірклі  сни.  Уста  від  чаю

Якісь  холодні  і  солоні.

І  чорні  карти.  Й  білі  коні

Біжать  із  Ірію  до  раю.

 

Й  історії  загиблі  фани.

І  почуття  солодше  меду.

«Іти  вперед!»  -  це  ще  не  кредо,

Коли  тебе  вже  там  не  дано.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=233685
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.01.2011

Стилі

Білий  труп  
Стояла  передноворічна    осінь.  Голубі    лебеді  летіли  додому,  оминаючи  неприємну  їм  країну,  що  займала  велику  територію  нової  планети  Лицедії.  Імперія  Страусія  переживала  не  найкращі  свої  часи.  Не  найкращі,  але  останні.  Жителі  цієї  країни  —  маленькі  чорноокі  бегемотоптерії  —  прокинулися  від  тисячолітнього  сну,  знявши  з  посинілих  носів  великі  окулярозменшувальні  прилади,  які  дозволяли  їм  сприймати  себе  і  навколишніх  нікчемними,  а  худющих  паразитів  завойовників  —  великими  та  страшними.  Тепер  бегемотоптерії,  зрозумівши,  що  їх  сила  —  у  єдності,  відійшовши  від  лінивого  похмілля,  за  яким  вони  ховалися  в  полоні  страху,  вбивали  своїх  завойовників,  звалювали,  підриваючи,  великі  вежі,  через  які  ,  за  допомогою  електромагнітних  хвиль,    відбувалася  маніпуляція  тисячами  народностей  цієї  великої  колонії  з  іменем  Страусія.  
Найпершими  помирали,  так  і  не  народжуючись,  Душі  зібраних  за  колючим  дротом  імперії  народів  —  провидиці,  віщуни,  телепати,  цілителі  —  всі,  хто  мав  звязок  з  вищими  силами.  Тому,  звісно,  нікому  було  попередити  існуючу  владу,  яка  продовжувала  свої  загарбницькі  наступи  на  сусідні  держави,  про  небезбеку  розвалу  та  знищення  Страусії(ясновидці,  які  працювали  на  владубоялися  цього,  а  інших  не  було).  
І  от  тепер  лебеді,  пролітаючи  над  засніженою  місцевістю  імперії  у  пошуках  теплих  країв,  бачили  лише  білий  труп,  який  розкладався,  у  якому  відбувалися  процеси  бродіння,  відлітали  -відєднювалися  одна  за  одною  частини  тіла-народності,  навчившись  нарешті  думати,  зрозумівши,  що  сила,  якій  вони  боялися  протистояти  —  лише  жменька  дурніву  чаші  крові,  які  через  червону  рідину  бачать  світ  через  пелену  вбивств,  маніпуляцій  та  зрад.  Голова  цього  трупа  ще  намагалася  відкусити  частину  сусідньої  держави(з  якої,  до  речі,  вмрушили  лебеді),  не  розуміючи,  що  тим  самим  ковтнула  руйнівної  отрути,  яка  почала  діяти  задовго  до  того,  як  маленький  шматок  впав  у  зігнивший  шлунок  Страусії,вилетівши  через  нього,  як  у  пусту  трубу  духовних  родовищ,  не  зазнавши  ніякої  шкоди.  
Сині  лебеді  бачили  помираючого  звіра,  на  блідому  обличчі  якого  відбилося  нерозуміння  ситуаці  у  останньому  стогоні:  «За  що?!!!»У  відбовідь  тисячі  білих  кісток  тих,  хто  загинув  від  жорстокості  імперії,  піднялись  із  могил  у  різних  кутках  Страусії  і,  утворивши  великий  кулак,  вбили  одним  ударом  тирана.  
І  постали  із  того  паперового  попелу  щасливі  держави  щасливих  націй,  будуючи  міста  та  села,  господарюючи  на  своїх  землях.  І  сині  лебеді,  повертаючись  стаями  навесні,  залишали  своїх  синів  у  новостворених  райницях.  
І  не  було  держави-Страусії.  А  її  колишні  жителі  вже  не  вважали  себе  бегемотоптеріями,  усвідомивши  власну  гідність.  
Лише  общипаний  птах  з  головою  під  землею  на  гербі  Страусії  у  підручниках  історії  викликав  у  памяті  запах  білого  трупа  —  запах  перемоги  над  собою,  новонародження  та  свободи.  Тільки  до  вільних  людей  навесні  прилітають  голубі  лелеки.  
   
Коли  залишиться  піря  
Два  птахи  бались  за  тіло.  Своє.  Бо  мали  одне  на  двох.  І  суперечки,  які  їх  роздирали,  стали  нарешті  нестерпними.  Було  смішно  бачити  володаря  птахів,  який  сам  собі  виїдає  очі,  клює  власного  дзьоба  і  —  основне  —  довбе  свої  ж  мозги.  
Лише  на  дні  закривавлених  зіниць  гніздилося  німе  запитання,  не  вбите  жорстокістю  років  та  тоннами  невинної  крові  не  докінця  затуманене  питання:  «А,  може,  таким  чином  я  убю  не  тільки  його,  а  й  себе?!»  Було  боляче  дивитися  ,  як  тисячолітній  велетень  піднімається  падаючи,  наступає  відходячи,  перемагає  програючи...  
Очі  інших  птахів  перелякано  дивилися  на  місце  бойні  та  різні.  Їм  здавалося.  Що  наступив  кінець  світу,  бо  їхній  цар  зайнявся  самознищенням  і  нікому  було  припинити  це.  Та  ніхто  і  не  хотів,  якщо  казати  по  правді,  бо  Птах  був  недружелюбним  диктатором.  
У  мозок  двох  голів  водномить  сягнула  думка,  що  перемогти  противника  можна  лише  поціливши  прямісінько  в  його  серце!  
Два  дзьоби  впнулися  на  шаленій  швидкості  у  самотнє  серце  двоголового  велетня  —  і  розірвали  його  на  шматки.  Тіло  рухнуло  додолу,  піднявши  хвилі  у  далеких  океанах.  
Лише  закривавлене  піря  лякало  усіх  своєю  історією.  
Птах  помер.  Все  стає  історією,  коли  залишається  піря.  
   
Керамічні  посейдони  
малюється  білий  вірш,  в  якому  не  вистачає  сторінки  на  заплановані  егом  нісенітниці.  Битися  самій  із  бездушними  статуями  буде  непросто  
   
   
   
Образ  Богоотця  
старі  свічки  стояи  край  маленького  столу,  погрожуючи  впасти  на  дорогий  килим  своїми  гарячими  серцями  —  і  тим  самим  перекреслити  ауру  дорогої  ідеалиності  на  цих  пятистах  квадратних  метрах,  куплених  за  кров,  брехню  та  самотність.  
На  стіні  висів  образ  убитих  кимось  малих  дітей,  що  горнулися  до  налисо  вибритого  спасителя  -    твориво  якогось  сучасного  автора,  що  написав  ці  мазки,  обкурившись  тиші  у  венах.  
...Кожного  рятуватиме  свій  бог  
   
   
   
Лист  
 «Привіт,  малий.  
Пишу  Тобі,  тому  що  настав  час  це  зробити.  Не  питатиму,  як  у  Тебе  справи(ОК,  тому  що  зробила  це  на  сайті),  бо  впевнена  ,  що  в  Тебе  все  гаразд.  Принаймні  настільки,  наскільки  це  стосується    мене.  
Якщо  в  Тебе  ще  збереглись  мої  листи,  можеш  перечитати  той,  що  був  надісланий  під  час  трирічної  розлуки,  якраз  посередині;  яким  я  так  зацікавилась,  коли  приїхала  до  Тебе  вперше.  Насправді,  єдине,  що  я  хотіла  ним  сказати,  було  «Я  люблю  Тебе  і  помираю  без  Тебе.Приїдь,  щоб  ми  зустрілися»,    а  не  те,  що  там  чорниться(чи  «синиться»)  на  пожовтілих  сторінках.  Отож,  незважаючи  на  усі  закручені  метафори,  порівняння  і  т.д.,  які  ти  прочитаєш  у  цьому  листі,  зміст  буде  майже  тим  самим.  
Якби  ти  знав,  що  я  відчуваю,  пишучи  ці  рядки!!!  Вибач.  Я  знову  егоїщу.  Просто  так  …  незвично  і  цікаво  повернутися  років  на  пять  назад,  відгорнути  час  та  стати  такою,  як  ти  була  тоді.  Це  в  мене  вперше.  Та  і  взагалі  сьогодні  якийсь  дуже  дивний  вечір.  Я  приїхала  в  село,  вночі  гуляла  його  головною  вулицею.  І  вперше  за  останню  пятирічку  я  стала  колишньою(чи  справжньою)  собою.  
Це  не  ностальгія,  не  випад  осаду  почуттів  в  дитинство.  Це  щось  інше.  Цікавіше.  У  чому  я  самодостатньо  живу,  відкриваючи  книгу  ВЧОРА-СЬОГОДНІ-ЗАВТРА  на  одній  сторінці,  люблячи  життя  і  захоплюючись  людьми.  
І  стаючи  кожного  дня  на  прю  з  Самим  Всевишнім.  
І  це  не  для  того,  щоб  твій  світ  був  цікавим  для  іншого/-ї  чи  інших,  а  тому,  що  не  спішиш  за  межу.  Майже  завжди  не  спішиш.  А  постійно    вигадуєш  для  себе    якісь  сюжети,  втілюючи  їх  у  життя,  щоб  було  не  так  нудно.  
Відсутність  страху  смерті.  
Відсутність  страху  залишитися  без  мети.  
Відсутність  страху  перед  повним  забуттям    тебе  іншими.  
Старі  поїзди,  сумні  очі.  
Так  ось.  Давайся  чути.  Де  ти  зараз?  До  кінця  року(жовтень-листопад-грудень)  заїду  в  Одесу(друзі  запрошують).  Маю  пропозицію  сходити  на  каву  (  коктель,  пиво…)  
Вибач,  якщо  різко  втрутилася  в  Твоє  впорядковане  життя,  але  «  Я  ЗНАЮ,  ЩО  ЯКБИ  НЕ  ЗРОБИЛА  ЦЬОГО,  ТО  ЦІЛЕ  ЖИТТЯ  ЖАЛКУВАЛА  Б,  ЩО  НЕ  ВИКОРИСТАЛА  ШАНСУ  БУТИ  ПОРУЧ  З  ЛЮДИНОЮ,  ЯКУ  ВИБРАЛА  ДЛЯ  СЕБЕ  ЗАДОВГО  ДО  НАРОДЖЕННЯ».  
(Цю  фразу  я  мріяла  сказати  ще  з  тієї  далекої  різдвяної  ночі,  в  яку  ми  зустрілися  після  першого  трирічного  розставання,  коли  почула  її  з  Твоїх  уст.)»  
Не    було  навіть  трикрапки.  На  животі,  в  районі  пупка  –зєднання  з  тілом  срібної  нитки  непрємно  боліло,  і  той  біль  виходив  горлом.  Так  було  завжди,  коли  почувалася  некомфортно,  коли  діяла  всуперея  інтуїції  –  а,отже,  накресленому  життєвому  плану  своєї  душі.  Вона  добре  знала,  що  у  нього  є  дівчина,  свої  плани  на  життя(  а  не  лише  на  смерть,  як  у  неї),  та  не  хотіла,  чуєте,  НЕ  ХОТІЛА,  приходити  в  черговий  раз  в  людському  тілі  виконувати  недовершені  завдання.  
А  ще  …  Вона  боролася  з  Творцем,  як  і  останні  чотири  роки,  піднімаючи  Його  в  своєму  серці  вже  не  молитвою  і  причастям,  а  постійними  дискусіями  за  чаркою  антидипресантів.  
…Він  підійшов  ззаду  тио,  поклавши  гарячу  руку  на  Її  холодне  плече.  Вона  обернула  на  нього  холодний  погляд  з-під  лінз  окулярів.Ці  двоє  розумілися  без  слів.  
ТАК  люблять  і  тут.  От  тільки  не  люди.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=233684
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.01.2011