| Сторінки (1/6): | « | 1 | » |
Так мало я сказав.
Короткі дні.
Короткі дні,
Короткі ночі,
Короткі ро́ки.
Так мало я сказав,
Не встиг.
Серце моє втомилося
Від захоплення,
Від відчаю,
Старанності,
і надії.
Щелепа Левіафана
Замкнулась на мені.
Голий лежав на берегах
Безлюдних островів.
Захопив мене в безодню
Білий кит світу.
І зараз не знаю,
Що було насправді.
Tak mało
Tak mało powiedziałem.
Krótkie dni.
Krótkie dni,
Krótkie noce,
Krótkie lata.
Tak mało powiedziałem,
Nie zdążyłem.
Serce moje zmęczyło się
Zachwytem,
Rozpaczą,
Gorliwość,
Nadzieją.
Paszcza lewiatana
Zamykała się na mnie.
Nagi leżałem na brzegach
Bezludnych wysp.
Porwał mnie w otchłań ze sobą
Biały wieloryb świata.
I teraz nie wiem
Co było prawdziwe.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269135
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 08.07.2011
Я мрію бути поруч.
Відчуй мене дотиком й серцем,
Не муч мою душу,не муч,
Не сип ти на рани перцю.
Ти здатен любити, повір.
Відкрий коханню дверцята,
Не крийся, мов лютий звір,
А вчися уміти прощати.
А поки чекаю я,
Допоки ти зрозумієш,
Що часу немає кінця,
Проте забуваються мрії.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=241728
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.02.2011
Шепоче вечір шепотом тихим
про шелест осіннього листя,
про шум метушливого міста,
про швидкість людського буття.
Тиші немає-гамір лунає.
Крики і зойки-людська суєта.
Тихо!Тихо.Тихіше...
Галас вщухає-місто зітхає,
Шум накриває сонна мана.
Тиша настала-листя опало,
Немає назад вороття.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=241726
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.02.2011
Ми поруч стояли й молилися Богу,
Синхронно вуста шепотіли:прости.
Здавалось навіки поєднані небом,
До нього й звертались:спаси й сохрани.
Та нам не судилося бути разом.
Сьогоднішня мить -випадковість,
Та вірю я в те,що за збігом земним
На небі єднаються долі.
І хоч три хвилини так швидко збіга,
Ця мить закарбується щастям,
Бо як не крути, але все ж не спроста,
Любов -це чекання й благання.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=230804
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.12.2010
Осінь. Пора смутку, жалю і печалі. Дні відчаю, журби, розчарувань і мінливості. Час, коли небо тоне у сивих хмарах, сипле густий, пронизливий дощ, а на душі шкребуть сірі мишки, мишки самотності і злості. І шкребуть так, що не знаєш де себе подіти, як від них звільнитись. А вони дряпають і дряпають, поїдають твоє єство з середини, повільно, але завзято.
Осінь. Час розбитих мрій і сподівань. Дні, коли все частіше повертаєшся у минуле, аналізуєш зроблене і віриш, що пора смутку скоро мине.
Вересень. Жовтень. Листопад. Як жити, де знайти терпіння? Як звільнитись від танет цієї похмурої сірої осінньої павутини? Як виплутатись? Де вихід?
Все. Досить. Вихід є. Є завжди. Варто лише помітити його, і ти потрапиш у зовсім інший світ, побачиш чудеса…
Осінь зафарбувала яскравими кольорами лани, парки,сади. Чарівниця заволоділа безмежними просторами нашого краю. Дерева одягнені в пишні шати. Легенький вітерець бавиться з листочками. Пізнє осіннє сонце простягає своє проміння, ніби пензлі, і як художник, малює пейзаж, теплий і щирий пейзаж осені. А в повітрі чути запах диму, квітів і спілості.
Спілості? А можливо недозрілості. Адже саме восени під дивну музику вітру, кружляє в чарівному танку листя. Виконуючи складні рухи, воно опускається на землю, падає. А листя-це життя. Один поштовх, і безліч життів: багряних, червоних, жовтих, а іноді ще зовсім зелених, обриваються назавжди…
Осінь. Жаль, біль, сльози, роздуми…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=230592
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.12.2010
Подих дощу
Ми йшли разом. Я і дощ. Наздогнав він мене якось непомітно, жаль— я пропустила його народження. Великі краплі легко торкались мого обличчя, здавалось, він ніжно пестить мене, цілує у щоки.
Ми довго гуляли разом вечірнім містом. Він так щиро і ніжно щось мені розказував. Я його розуміла. Він самотній. Тому, мабуть, пристав до мене, бажаючи розповісти про свої таємниці, або просто потеревенити про що небудь. Я його не відігнала, як це робили тисячі інших перехожих. Вони відштовхнули дощ своїми парасолями і капюшонами, залишили самотнім.
Згодом ми настільки зрозуміли один одного, що здалось, ніби давні друзі, хоч я раніше не любила дощу. А тепер ми були разом. Дві споріднені душі. Я відчувала себе частинкю його, була краплиною, чистою і прозорою. Ми йшли. Вулиці міста порожніли, засвітилися ліхтарі, а наша бесіда не вщухала
Він розказував про своє невтішне життя. Я розуміла: каплі дощу—це ми. Чи одинокі? Не знаю! Ми так само сподіваємось, як і вода, потрапити на прозоре скло, а не в багнюку. Але коли здається, що прямуємо в майбутнє, краще життя, насправді ж падаємо в нього, інколи так низько, що не можемо піднятись і похвалитись своїм прозорим, як дощ на склі, сумлінням.
Я втішаю дощ. Він плаче. Плаче небо. Але ж тепер я вже не хочу розуміти його, підтримувати. Мені набрид мій співрозмовник. У душі—я людина дощу: така ж, як і всі зрадлива, непостійна, як вода.
Та дощ не вщухає. Я чую його, він грає сумну мелодію. Я полюбила ту музику. Я люблю дощ, бо десь серед мілійонів краплин є одна моя. Я знаю, треба очистити її від бруду, і жити, просто жити, текти течією—адже я людина дощу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=230589
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.12.2010