| Сторінки (1/15): | « | 1 | » |
Ішли дощі.
Вже третій рік ішли дощі з твоєї пам’яті.
Пірнали в сни чиїсь пісні такі неспалені.
Збирались грози на суцвіття й розбивалися.
Ішли дощі.
Вже третій рік ішли.
І нам не спалося.
І ми дивилися крізь вікна і купалися.
І обливалися. Вінками обвивалися.
І ми пірнали у вітри, в які не вірили.
Ішли дощі.
Вже третій рік ішли.
Ми про це мріяли.
Небо прорвало і воно до нас спустилося,
І у волоссі хмари клубочилися.
Дахи жили немов плоти і згодом гинули.
І їхня доля була – якнайдовше втриматись.
Ми пропливли скільки змогли
І розсміялися.
І так зустріли наш з тобою Апокаліпсис.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=328426
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 07.04.2012
Коли місто спить, таксисти їздять тихо-тихо, щоб його не збудити. Перші маршрутки - це вже як будильник, кличуть прокидатися і обирати свій рейс. Вони, найперші, їдуть ще не за графіком і не по маршруту, до відправних точок вони прямують скороченим, більш улюбленим шляхом, і в цьому, мабуть, і полягає їхній єдиний за день вихід за рамки графіку, правил... Бо коли місто спить, можна все! Можна навіть бігати по ньому голяка, звісно, якщо це не настільки зимовий ранок, як сьогодні. Чи ніч. Взагалі, ранок - то поняття відносне: хто-коли прокинеться, тоді для нього і ранок... Для мене ранок рідко так рано, як от сьогодні.
Їде снігоочисна машина. Ха-ха... насмішила... нинішня зима скупа на сніг. ЇЇ неозброєним оком навіть можна було б необачно сплутати з весною, якби не блискучі привітання з Новим Роком, Різдвом, та іншими тільки зимі притаманними святами.
Гавкає собака. Класно думати, що вона гавкає на своєму м`якенькому коврику поруч з ліжком хазяїна. Чи не на коврику, а на доріжці біля вхідних дверей. Чи на чомусь там ще, тільки не на смітниках та провулках байдужого до не надто самодостатніх своїх жителів міста.
Самотні поодинокі людики бродять вулицями і, зосереджено згадуючи вчорашні пригоди, шукають телефони, гаманці, ланцюжки, цноту, та інші загублені ними звечора речі.
Місто буде готове прокидатися, коли двірники старанно його приберуть та відзвітують про виконану роботу. Адже наше місто не буде зустрічати перших своїх перехожих невмитим та непричесаним.
Для бездомних його жителів ці хвилини тягнуться страшенно довго. Вони невдоволено вурчать, похрипують і мурликають, з хвилюванням чекаючи світанку, коли сонце окине квартали світлим, а проте по-зимовому холодним променем, коли побільшає перехожих, кожен з яких видихатиме свій СО2... а попросту - чекають тепла.
А сніг падав. Падав з темряви у темряву. Падав, тільки дуже повільно і самотньо. Падав, тільки дуже тихо. Всі намагались бути тихо. Щоб не збудити улюблене ними місто раніше, аніж воно того захоче.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=319048
рубрика: Проза, Пейзажна лірика
дата поступления 04.03.2012
У зорях суть.
По пальцях ртуть.
Мрії тікають і не втечуть.
А ти ішов по нічному місту,
Твоїм думкам було трішки тісно,
Вони сварились і не вміщалися,
З здоровим глуздом давно попрощалися.
Ти плутався у їхній павутині.
Навколо туман.
На мозку – іній.
А ти був вільний!
Ти вільний був від усіх обмежень,
Денних масок, чужих застережень,
Стереотипів і норм моралі.
Хочеш – кричи, а хочеш – йди далі.
Зринало все, що було пережито.
Спогади не жадали мовчки сидіти.
Диким бурлеском сплітали стіни,
Що розмежовували світлотіні.
Межа реальності тихо м`якшала.
Мозаїка абстракції – божевільних спадщина.
А ясність вже вичерпана.
Твоє рідне місто простуджено спало.
Ти брів його артерією, воно тебе приймало,
Душу обіймало й гріло ліхтарями,
Вміло жонглювало не твоїми снами.
І здавалося, що уже не людинка,
А його доповнення
І його частинка.
Ти дивився на все, як нізвідки.
Як з іншого часу. І з іншої клітки.
Бачив, як уві сні каштани парків тихо бурмочуть марення про літо
І двірники готують вулиці для ранків щоб вдень ми знов смітили пустоцвітом.
І, розчаровуючись у радіостанціях,
Отак пройшов поволі всю дистанцію.
Твій фініш. Ключ ковзнув у двері.
Востаннє глянув, що там, угорі,
Де заплітаються в сузір`я ліхтарі,
Кудись у небо, десь у далечінь.
Коловорот думок з тобою увійшов у дім.
І у своєму заклопотаному хорі
Ти, мабуть, не замислишся ніколи,
Що я ще й досі пам`ятаю наші зорі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=256866
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.04.2011
Ми суїцидникам кричали «Браво!»
І напивалися отруєним вином,
Коли вони в агонії стогнали,
Для нас на біс вмирали знов і знов.
І зорями цвіли червоні фарби
На тілі вічно молоділої весни.
А ми! А ми раділи, що не впали.
Реальність нам огидна. Тільки сни.
Збирали у кулак своє шаленство
І цінували, немов прокляті скарби.
Вмикали пам`ять тільки в ті моменти,
Коли волали із пісень рядки.
І називали кожен день останнім.
І намагались обігнати власний пульс.
Пережили занепад глядачами.
Занепад власних слабкостей… Забудь.
Забудь про втрачене. Коротка пам`ять –
То запорука оп`яніння щастям вмить.
Забудь про совість, що уже не ранить –
Скрутившись у куточку, тихо спить.
Забудь! Забудь! Ми ж вмієм забувати!
Та й краще, аніж танцювати на кістках!
І будь щасливим серед тих, хто плаче.
І носить орхідеї на руках.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=248394
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.03.2011
Я – маленьке і дике створіння,
Що заточене в терновий кущ.
Я рощу все новіші колючки,
Бо безладно, безтямно боюсь.
Я боюся, що хтось увірветься
У маленький, затишний мій дім,
Знехтує всі мої заборони
Та й ну хазяйнувати у нім!
Переверне мої всі уявлення,
Повстановлює власні закони,
І проткне, немов мильну бульбашку,
Давно рощений світ терновий.
Я боюся, що хтось мені скаже,
Що за тереном – також світ.
За межею його – реальність,
Я ж захищена від її бід.
Як я тішуся власною казкою!
Як старанно я зводжу мури!
Жаль, що феям противопоказано
Бути радісними під час бурі.
А вона лютувала ззовні.
Замилована, я не встерегла.
У мій світ увірвалось щастя,
Закрутилася голова,
Я упала на власну колючку,
Спалахнула – й згоріла до тла.
Вже немає тернового спокою,
А так довго його берегла…
Я прокинулася. Сірі будні
За вікном і ось тут, у кімнаті.
Так не стало тернової феї.
Бо вона вже не вірить у казку.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=232401
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 01.01.2011
Я люблю музику. Я люблю музику не так, як усі. Я люблю музику по-особливому. Я люблю її за те, що в ній схований певний настрій, схований маленький світ. Я люблю її за здатність передавати це все людині. Я люблю ту музику, що змушує сміятися. Я люблю ту музику, що змушує плакати. Я не люблю музику, що залишає байдужою. Я люблю музику, що змушує співати. Співати не так, як інші. Співати душею. Я люблю музику, що змушує танцювати. Не вальс і не самбу. Змушує танцювати іскорками очей і куточками губ. Я люблю музику, що дозволяє літати. Яку музику я найбільше люблю слухати? Я люблю слухати стукіт твого серця.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=230964
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 24.12.2010
Вона сама.
В її очах – безмежний сум,
Коловорот шалених дум,
І океани диких сліз
Так тихо і повільно заливають душу.
Сама.
І її очі – вже не зорі.
Тепер вони пусті, тепер – прозорі.
Їх так безжально погасили,
Їх так спонтанно затопили,
І залили нестримним горем,
Неначе світло-сірим морем
Забутих мрій.
Сама.
На серці запеклися зовсім свіжі рани,
Як пам’ятка болючого обману,
Залишені холодними і гострими, як лід
Словами.
Роками.
Вона раділа і сміялася роками.
Тепер її уста забули вже цей жест.
Бліді і викривлені тяготою рани
Безладним диханням висловлюють протест.
Вона сама.
«Вона сама у всьому винна»-
Вистукує змарніле серце,
Щиро не відчуваючи провини.
Не відчуваючи нічого.
Звикла до болю.
Вже навіть звикла проклинати долю.
Вона сама
Й незміряною тяготою
На неї тисне ненависна думка:
«Навколо тисячі людей, а ти сама».
Сама.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=230962
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.12.2010
Говори, говори, говори! Я буду ковтати кожне слово серцем і вони цеглинками забудовуватимуть порожнину всередині мене. Дивно. Ніколи не помічала, скільки місця в моїй душі пустує. Пустувало, доки не з’явився ти і почав його заповнювати.
Говори! Люблю дивитись, як ти говориш. Та ні, я завжди люблю дивитись на тебе. Тонути в очах. Заблукати в волоссі. П’яніти від подиху. Згорати і воскресати знову.
Говори! Я знаю, що ти кажеш правду. Якщо ж ні – не страшно. Все одно вірю. Вірю, бо хочу вірити.
Говори! Хочу слухати тебе вічність. Все своє життя хочу відчувати на тілі тепло твого дотику, дивлячись у дзеркало очей, відгадувати думки, приймати твої мрії за свої.
Говори! Забракло слів? Нічого. Давай будемо слухати тишу? Адже тільки в ній можна почути правду. Чуєш? Дихання пришвидшилось. Стало гарячим. Серце почало вистукувати азбукою Морзе: стук, стук, стук… Перекласти? Це означає: «Я люблю тебе». Це не пафосні слова і не самообман. Це просто стукіт…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=230739
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2010
Вона більше любила собак. Він більше любив котів.
Її мрія – великий, пухнастий лабрадор золотистого кольору. Вона б дуже довго підбирала йому оригінальну кличку, переглянувши два томи грецької міфології. Натомість минулої зими притягла додому бездомну дворняжку і ніколи про це не шкодувала. Їй свідомо не подобалося Його котяче вміння вислизати від відповідальності. Вона могла з цим змиритися. Вона ще не визначилась, що саме Їй так подобається в Ньому.
Він завжди брав кошенят у знайомих. Кожного разу дозволяв одній із своїх подруг дати новому домашньому улюбленцю якусь солодкаву кличку, і тоді решта захоплено зітхали: «О, яке миле йменнячко ти придумав!» Йому імпонувала котяча риса швидко входити в довіру, але не фальшиве мурликання. Він, переважно, був чесним. Про дещо змовчував. Про дещо важливе. Йому не подобалася, проте була дуже вигідна Її собача вірність.
Це не заважало Їм бути разом. Деякий час минулого року.
(для Іко)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=230706
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2010
Я не пробачу.
Ніколи. Нізащо.
Досить із мене.
Скидай свою маску!
Не допоможуть солодкі словечка,
І у твої нові клятви не вірю!
Думаєш, досі наївна овечка?
Чи - що на помилках вчитись не вмію?
Досить ставати на ті самі граблі!
Я не пробачу, невже це не ясно?
Скажу «Прощавай» тобі раз і назавжди.
Знай, що у мене все буде прекрасно.
Я не пробачу.
Хоча, ще можливо…
Ні, звісно ні!
Це уже не важливо.
Я не пробачу ніколи і крапка!
Вичерпав ти вже довіри ліміт.
Може, тобі залишити на згадку
Нездійснену мрію про спільний політ?
Я не пробачу, про що ти говориш?
Не треба ще більше цієї брехні!
За весь цей час, відколи ми знайомі,
На моїх вушках вже досить лапші!
Я не пробачу.
Ну звісно, жартую.
Я трішки поплачу,
А завтра пробачу.
Забути образу… Насправді, це легко!
Отак раз – і все. І хіба ми сварились?
За що це ти зараз пробачення просиш?
Та ні, це все, певно, мені лиш наснилось!
І знов будем жити, як жили раніше.
І я буду вірити тобі ще сильніше.
Далеко у грудях щось буде щеміти,
А я перестану той щем розуміти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=230272
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.12.2010
Я ще пам`ятаю. На столі стояла гаряча чашка ароматної кави. Випари вилітали з неї метеликами. Білі. Сріблясті. Прозорі. Теплі. Випурхували і ніжно підносилися вгору. Танцювали. Танули. Дарували атмосферу комфорту та затишку. Осідали на улюблених плакатах, глиняній статуеточці, на моїх щоках і твоїх подарунках, на дзеркалі, на всьому. Деякі з них долітали аж до віконної рами і завмирали на холодній шибі.
Сьогодні я прийшла додому зовсім не пізно. Вкотре удавано посміхнулася постатям, що зустріли мене біля порогу. Кілька завчених фраз сказані автоматично. Зайшовши в кімнату, відразу скинула непотрібний баласт на диван. На столі стояла чашка кави. Холодна. Недопита. Непотрібна.
А я ще пам`ятаю метелики…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=230271
рубрика: Проза, Iнтимна лірика
дата поступления 21.12.2010
Ти знов мене убив і знову я воскресла.
Примарний грунт надій.
На ньому і зросла з малесенького зернятка – частинки серця,
Що після всіх морозів ожила.
Спочатку було боляче. Аж дуже.
Коли ти вирвав душу із корінням.
Певне, тобі було зовсім байдуже
Маленьке і наївненьке створіння.
Спочатку не хотілось оживати.
Де взяти сили чи життєві соки?
Було навіть приємно просто спати.
Бачити сни. У підсвідомості глибоко.
Викинути в смітник своє минуле.
Було так солодко не бачити, не чути.
Не вірити у те, чого, на жаль, не було.
Ти знов прийшов, щоб мені пам`ять повернути.
А всі казали: жити треба, звісно треба!
Бо слово «треба» без пояснень і без компромісів.
І я зробила спробу дотягнутися до неба.
І в мене ніби вийшло. Вийшло знов ожити.
Пустити паросток. Пробитись крізь асфальт нерозуміння.
Усе пробачити і вибудувати нове коріння.
Черпати сили з мрій. Забути, що таке переживання.
Декадами подій себе переконати, що нове життя – нове кохання.
І ось тепер, така усміхнена і мила,
Я навесні вже, може, зацвіту.
І перехожі скажуть, що щаслива.
А я сховаю в пелюстках росу.
Насправді я малесенька частинка
Твого гербарію. Засушена й німа.
В твоїй колекції нова картинка.
Лише картинка. А душі нема.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=229941
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.12.2010
Місто ринуло у вечірнє похмілля.
Захлинається снігом. Зимовим насінням.
Воно упаде й проросте сніговиками.
Кульками. Мріями. Чиїмись слідами.
Танцюватиме сальсу перед падінням.
Під ліхтарем, немов дике створіння.
Воно не хоче упасти! Літає й підстрибує.
Прагне угору, та щось його стримує.
Банальна штука – земне тяжіння.
Те ж саме, що плутає ялинкам коріння,
Коли вони мирно зимують під снігом
І їм сняться сни, пронизані дивом.
Серед інших дерев, нагих та печальних,
Вони – згадка про вічність у демо звучанні.
Тихо світяться вікна чужими життями.
Плетуть жовте мереживо на тло сірої гами.
Я також вкладаю туди свою плямку.
Самотнє жовте вікно аж до сонного ранку.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=229939
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 20.12.2010
Перегорнути сторінку.
Лишити позаду.
І жити знову, забувши про зраду.
А що буде далі?
Не знаєш?
Не знаю…
І знову ходити по гострому краю.
Ходити межею між світлом і тінню.
Чужого життя і свого божевілля.
Боятися думати надто яскраво.
Ховати сльозинки у випарах кави.
Марно шукати докази логіки.
Відчайдушно рахувати рожеві слоники.
Тихо кричати і пошепки бачити.
Сльози…
Ти плачеш?
Це можна пробачити.
Брехати знайомим, що життя прекрасне.
Навчитися жити за ширмою казки.
Малювати сумні картини з невідомості.
Пальцем на вікнах своєї свідомості.
Зростити на душі колючки троянди.
Не хочеш?
Я також…
А є ще варіанти?
Лезо на венах чи зашморг на шиї.
Вільний політ із високої будівлі.
Жменя таблеток чи струму розряд.
Вогнище, жертва, сектантський обряд…
Чи просто забути і жити, як інші.
Шляхів є багато.
Ти на роздоріжжі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=211905
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 20.09.2010
Я відпускаю тебе. Відпускаю!
Не буду вже краяти серце листами.
Я їх спалю. СМС постираю.
Я їх забуду. Я вже забуваю.
Я зможу все. Я ж бо сильна, я знаю.
Змогла пробачити – зможу й забути.
Бо тільки сильні у нас виживають.
Я відпускаю тебе. Відпускаю.
В натовпі більше не буду шукати.
Забуду твій голос, забуду твій запах,
І ритм твого серця забуду назавжди.
Забуду твій погляд. Пронизливий. Справжній.
Я скоро забуду. Я вже забуваю.
Ти вкотре приснишся - а я не впізнаю…
І вже не заплачу, і клятв не зламаю,
Бо я відпускаю тебе! Відпускаю!
Надії безсмертні живцем поховаю.
Навіщо вони? Ворушити минуле?
Від слова «а може?» ще більше страждаю,
Тож я відпускаю тебе! Відпускаю!
Я вже не згадаю, як тепло з тобою,
Не рину у спогад цей з головою,
Я просто відкину його десь подалі.
Я просто забуду. Я вже забуваю.
Не бійся мене випадково зустріти!
Бо я вже не кину докірливий погляд,
І серце моє не заб`ється скоріше,
І дивний клубок не підступить до горла.
Знаєш, ти був усім, що потрібно для раю.
А я відпускаю тебе!
Відпускаю!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=211904
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.09.2010