| Сторінки (1/55): | « | 1 | » |
Він допивав квас, стоячи біля прилавку і байдужим поглядом розглядав присутніх у залі очікування. Зала була напівпорожньою. У кутку під вікнами дрімав чолов’яга, підклавши під бік подорожню сумку і, здавалось, зовсім не реагував на двох задиркуватих хлопчаків років п’ять-шість, які стрибали над самою його головою. Поруч дві жіночки середнього віку жваво спілкувалися між собою і щось смачно поїдали. Час від часу вони намагалися втихомирювати хлопців, та ті зовсім не реагували, навпаки ще з більшим запалом оббігали навколо залу і продовжували гомоніти. Жінки встигали щось їстівне впихати їм у роти, і ті, задоволені, бігли далі. До прибуття електропоїзду залишалось ще майже півгодини. Раптом його увагу привернула старенька, що саме клопоталася біля своїх речей. Вона була дуже низького зросту, геть сивою, її запалі уста виглядали такими блідими, що зливалися із кольором загрубілої від часу шкіри. Старенька намагалася щось знайти у своїй сумці, час від часу важко зітхаючи. Та коли, нарешті, вона витягла сірий поношений вузлик, він побачив її руки. Ошелешений, замружив очі, коли відкрив картинка все ж не змінилася. Двома засмаглими обрубками, на яких були тільки великі пальці, жінка намагалася розв’язати вузлик. Вона сиділа неподалік, якраз навпроти, і у нього виникло бажання познайомитись із цією жінкою. Він зім’яв пластикове горнятко, вкинув його у смітник, підійшов, сів поруч і привітався.
- Доброго дня.
- Доброго здоров’я, пане.
- Та, який я пан? Хіба я на пана схожий? Я – журналіст.
- Газетяр?
- Хай буде й так.
- Пишете? А раз пишете, значить – вчений, а якщо вчений – значиться –
пан. Але не дуже великий.
- А як ви це визначаєте?
- Великий – не підійде до простої людини. Нащо то йому? У кожного свій світ, а ньому своя міра. Життя нас іноді гірко вчить пізнавати цю міру. Чи ви не згодні зі мною?
- В чомусь згоден.
- От бачите, батькович.
- Ми могли б познайомитись.
- Мене баба Ярина в селі кличуть. А сама я погану пам’ять маю, тому всіх
батьковичами, чи батьківними називаю. Дуже зручно, до речі. Так що – вибачайте.
Жінка знайшла у розгорнутому вузлику складену десятку і папірець,
на якому було щось написано. Гроші переклала у кишеню, папірець, піднісши до очей і притримуючи його єдиним великим пальцем, почала перечитувати. А тоді склала і заховала у вузлика, стараючись згорнути і зав’язати його знову. Виходило це незграбно, але тим не переймалася, старанно вправлялася і, помітивши цілком природну реакцію свого співрозмовника на це видовище, заговорила:
- Визираєє потворно, правда?
- Та, ні, - знітився чоловік. Правду сказати – трохи жахливо. Але всяке у
житті буває, - намагаючись хоч якось він виправдатись, – нещасний випадок?
- Як сказати. І так, і ні. Син.
Запанувала незручна пауза. Він прокашлявся, щоб хоч якось цю паузу виправдати. Напевне вперше у житті не знав, як повести далі розмову. Та жінка сама прийшла на виручку і продовжила:
- Знаєте, він у мене одинак ,– ріс без батька. Батька прибило деревище у
Сибірах… Нелегко було. Старалася, щоб усе мав, щоб як у других дітей – останнє віддавала. Я – мати. Інакше не вміла. Сама не доїла – йому дала, бо хлопчина ріс, потребував сили. Хотіла як краще, а вийшло на гірше. Почав до чарки заглядати. А що я, я ж йому і так, і сяк. А він – відчепіться мамо, ви є відсталі і недалекі. Почав надовго зникати з дому, доки біда його не знайшла. Відсидів три роки, повернувся. Як женився – думала жінка до рук прибере – та де там. Приходив додому, просив випити. Наливала… Хіба стримаєш. Погрожував…. А то прийшов був по святах Великодніх, наче не в собі. Ну, налила, ну, ще раз… А він: кладіть на стіл пляшку! – гримнув. А я йому – ні! Зчинилася міцна сварка між нами, коли він ухопив сокиру, та й мене, дрібну, притягнув до столу і – хрясь раз, хрясь удруге. Крови було… Далі вже й не пам’ятаю. Прийшла до тями в лікарні… От вам і вся історія.
- Вибачте…
- А вам що вибачатися? Може напишете – комусь повчально буде.
- Давно це сталося?
- Вже он третій рік минає. – Він бачив як очі її налилися жалем і
скорботою. Маленька, наче висушена, з важко опущеними від нещасть своїх плечима, сиділа і не чекала ні від кого співчуття. Просто оповідала, так, наче й не про себе.
Диспетчер оголосив прибуття приміського електропоїзда. Старенька заметушилась, підвівшись почала збирати свої клунки.
- Як ви це все понесете?
- Хочете – допоможіть.
- Звичайно, звичайно. А куди ви їдете?
- До сина. У в’язницю. Це ж йому, нещасному, ще цілих два роки там бути…
фото з інтернету
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=664844
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.05.2016
Небо сонне пливло над утомленим містом,
Сплін, як тінь за прохожими плівсь по слідах.
А за ним, а за ним, оксамитовим листям,
Осінь стежкою йшла, наче панна руда.
Часу, яблук, вина аромат залишила,
Плащ осінній і смуток свічок по льохах.
Перекроїла літо, усе перешила
І понесла тепло, наче ковдру в руках.
Скоро знову зима, скоро вимерзнуть зорі
До самісінького, до небесного дна.
І приблуда-завія постукає в двері,
І проситиме в мене із медом вина.
А я піч розтоплю і мій спогад розтане...
Буде сипати, буде сніжити зима.
І від розпачу, болісно так, наостанок
Зойкне осінь, де нас вже з тобою нема.
2008р.
фото з інтернету
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632551
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.12.2015
Кладуть в селі шатор,
Піч ся вже мурує,
Йоні, ги оратор
Усім діріґує.
Зношувуться кури,
Яйця і сметана,
Открита капура
Звечора до рана.
Паленка зварена,
Свіні попалені,
Дружбове з дружками
Ходять, ги вшалені.
Вішавуть березу,
Барвінок притягли,
Нашой село криза
Іщи не досягла.
Слава Богу вшитко
Люди дома мають.
Із вариша рідко
На поміч чекають.
Сокачки в катранах
Місять, ріжуть, парять.
Єдна перед другов
Так чесно ся старать.
Лавіці поклали,
Столи накривають,
Гостяться помали,
Фіґлюють, співають.
Кіста попечені,
Оси в чоколаді,
Застивать кочоня
В пивниці на ладі.
Гентеш варить гурку,
Кось хрінь рісілює.
Мацур собі муркать,
Дідо смолі дує.
Молоді ся журять,
Май они ся мавуть.
Ліплять на капуру
«ПРОСИМЕ ЛАСКАВО!»
Пантлики, балони
Заязують діти.
Пес вже в буді конать,
Мусить всьо терпіти.
Їдіня му пахне,
Промкнув літер слини,
А тоті лем з кухні
Мичуть солонину.
Воробки всі ситі -
Тиждень ся туй гостять.
Такі ги корита
Черева вже носять.
Завтра прийдуть гості
Пішком, на машинах,
Не менше, ги двісті
На сисю гостину.
Прийдіть до нас тоже,
Хоть лем на півчаса,
Кождий вам укаже,
Де звернути з траси.
З Лемберга – направо.
Наліво, кіть з Чопа.
Ліпше на біцігльох,
Аводь автостопом.
На тиждень май мало
Ладіться гудіти,
Бисьте памнятали
Відки наші діти,
Де май свальба файна,
Де май добрі люди!
Наша хижа крайна –
Всіх чекати буду!
2009р. тетяна рибар
сокачка - повариха
катран - фартух
кочоня - студень
гентеш - м ясник
рісілювати- терти на терці
капура - ворота
пантлики - чтрічки
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631836
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 27.12.2015
ходило поле сьогодні в села
за ним вітри сумні й веселі
тягло позаду коси й вили
ярками йшло дворами плило
і говорило говорило
услід за полем полетіли
вітряк на вигорілих крилах
і маргаритки злебеділі
немов птахи квітчастокрилі
все понад села понад села
дерева рушили за полем
йшли важко до людей із болем
понад рікою йшли по сливах
у деревищах часу мливо
несли до кожного тремтливо
а люди - дивні такі люди
стояли тут і там - повсюди
зовсІм цьому не дивувались
і лиш птахи їм залітали
в розкриті груди
2013р.
фото з інтернету
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=622787
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.11.2015
я згадала тебе наче м’яту розтерла в долонях
наче сині дощі знов прийшли у зимовий мій сад
і сьогодні немовби тоді перейдуть в снігопад
й синім сніг залишатиметься на моїх підвіконнях
розгойдали гілки яблуневі в саду снігурі
свище грудень холодний холоне у пам яті голос
розпускає пелюстя зима - білосніжний лотос
так буває по синіх дощах о безсонній порі
над снігами сніги як штрихи пересохлих білил
і цей простір між нами давно недоторканий навіть
білолиці всі дні і думки дзвонарі й куполи
пахне м ятою сині дощі за вікном наче сповідь
2013р.
фото з інтернету
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=622785
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.11.2015
«Конверти зі снігом приходять, конверти зі снігом.
Розкриєш - і слова не втямиш: розлита вода».
Назар Федорак
осінній дзвінок у квартиру плащі і конверти
звикаємо знов до дощів до прощань і пробачень
я вперше без тебе і осінь здається вчетверте
мені залишає з одним невідомим задачу
осінні прикмети навколо як знаки читаю
зашторені вікна під їзди мансарди балкони
і спалене листя і попіл що в небо злітає
і хмари як храми в заплаканих сивих іконах
осінній візит у квартиру осіннюю ноти
на клавішах вітру розкладені терції дихай
озону для нас ще достатньо і світла як соти
висмоктуєм дні порожнечу залишивши в них
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=622652
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.11.2015
вечір ввійде до хати
плащ від снігу обтрусить
вимиє руки
хліба надкусить
і стане на тебе чекати
викурить з дому тишу
дві нові строфи напише
а потім
а потім
як вперше – усоте
навстіж відкриє душу
а вікна стоятимуть блідо
вдивлятимуться в стежину
котрою зима по ожинах
котитиме місяць мідний
вимерзне голос вітру
згорнувшись засне під порогом
і танути час буде довго
в зимовому сумі палітри
2011р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=622623
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.11.2015
хто сказав Україні не бути
хто сказав Україну забути
не плекайте марно надії
бо за нами стрільці і крути
бо за нами Надія
і Небесна Сотня за нами
Україно гордися синами
пам ятаємо чорну епоху
поіменно жертв Сандармоху
все розстріляне відродження
і кровавий День твій народження
Україно ти будеш собою
ми хрещені одною судьбою
ти на карті великого світу
найгарніша у зелені й цвіті
ти прекрасна чудова гарненька
земле батькова рідна ненько
Ти назавжди моя і єдина
брате-друже лишайся людиною
17.11.2015р. тетяна рибар
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621794
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 17.11.2015
копита вгрузли у м‘ яку ріллю
з вологих ніздрів білий пар теплився
рука у гриві а в очах люблю
як перед братом став орач обличчям
і як до друга він заговорив
та не словами поглядом гарячим
як би ж нас Бог такими сотворив
то світ оцей такий не ти незрячий
я твої очі сила моя ти
ріллею однією йти довіку
і не одне ще поле перейти
ще стане весен на наш вік без ліку
і мружилась шипшина на гіллі
гарячими краплинами стікала
і мить застигла у грузькій ріллі
і осінь за поля кудись тікала
холодна тінь і паморозь і цвіт
перемішались в переораній траві
і йшла зима щоб полем одсивіти
і таїну сховати в рукаві
2015р. тетяна рибар
фото з інтернету
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621763
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.11.2015
одного дня прокидаєшся і врешті-решт розумієш
Земля це і є саме твоя але не така й велика оселя
де всі ми зовсім різні багатостраждальні і веселі
і усвідомлюєш що життя в ній менше набагато ніж смерті
і є такі що не хочуть нічого знати про це бо вперті
так хочеться криком кричати що від цього німієш
однієї ночі засинаєш і насправді розумієш
що завтра можеш проспати або взагалі не прокинутись
що іноді ми самі як будинки старі і покинуті
що жив і навчався вчився і жив а зумів змарнувати роки
що тобі зовсім не до вподоби зграї бо їх вожаки
не ті що пастирі і ти не той що коритись уміє
а Земля і справді на усіх нас одна до того ж яка хистка
зі своїми богами законниками законами від гаспид
і тільки тут кров буває солоніша від самої ропи
і тут гроші пахнуть таки аж від смороду їх зриває дах
а ти стоїш хоч і незносно і важко встояти на ногах
і як дерево осіннє тримаєшся до останнього листка
16.11.2015р.
фото з інтернету
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621624
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2015
елегія
навколо дух і благодать навколо
цвітуть нарциси - острів снігу й сонця
із квіту їх час осипається прокволом
і все до ніг до стебел ніжок голих
від білого вина ковтка із денця
із грон із тих земель що п’ють ці води
що дихають вітрами з гір цілющих
від поцілунку дівчини від вроди
що од Карпат де весни всюдисущі
ісходить суть земна і в цю долину
перетікає світло у пелюстки
ця музика за голосом полине
і хвиль її відчутним стане плюскіт
і дух її наповнить ночі чашу
коли світ дихатиме щастям і не втямить
коли та ніч що стане найкоротша
найглибша і чарівна до нестями
не лишиться глибоким сном безгрішним
не треба злості гніву не потрібно
вологи краплі на вітрах вранішніх
пелюстки обмиватимуть подібно
рукам дбайливим материнським ніжним
їх стебла пружні пнутимуться вгору
і погляд їх холодний диво-сніжний
і їх молитва янгольська у гори
в цей світ привабить всіх богів античних
в долині раю в тій що трунком дише
земного щастя що для перестрічних
тут роздаватимуть і праведним і грішним
і всім по мірі і краси і вроди
хто скільки забере у кадубах у цебрах
у жменях душах в серці злим і добрим
весняне сонце – на тарелі цедра
благословен цей світ любов’ю світлом
благочестивим духом їх синів блаженних
земним й божественним зів’ялим і розквітлим
краса безсмертна нищівна спасенна
війни причина що підняла Трою
любов’ю вічною краса благословенна
нетлінний лик її непереможна зброя
цей блиск як мідне сяєво Паріса
над раєм став причасним і мовчальним
і сум благий від тисяч лиць нарциса
поліг у тишу цю і чисту і прощальну
у вітражах небесних як в глибоких водах
застиг їх лик і кров богів єлейна
вже світлом росами по краплі сходить
щоб розчинитися розтати в снах Єлени
про що розмови їх у час розквітлий
цикад хори над ними й зорі мовчки
спалахують ряхтять так життєдайно
і мідь розсіяна торкнеться мочки
богині ночі що пізнала тайну
смаку кохання зречення й спокуси
блажен той час коли нарцис останній
в долині пелюстки свої розпустить
2014р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621296
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.11.2015
коли прийдеш в мою пусту оселю
і не знайдеш мене спинись постій
один у ті хвилини непрості
згадай як цілували вікна стелю
світанки юні вечори густі
і в них мене згадай мій світлий Лелю
згадай солодкий біль до німоти
ковток води і тиші пристрасть спраглу
і осінь переброджену засмаглу
поза вікном відкритим в сад де ти
любов свою відроджену незгаслу
знов повернув з обіймів самоти
2013р.
фото з інтернету
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621294
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.11.2015
Отче наш…
Сьогодні знову
Сиплють попіл і полову,
Сиплють правду і неправду,
Знову рушиться стіна.
Біла глина - чорна глина,
Чорні й білі бродять вина
І душа шукає схову.
І чия у тім вина?
Отче наш…
Стається зрада.
Хто знайде у ній розраду?
Шлях попереду, позаду -
Зупинятися не слід.
Біла глина - чорна глина.
Чорні й білі бродять вина
І душа шукає Слова,
І стоїть над нами рід.
Отче наш…
Ми твої діти,
То ж не дай нам ізмаліти,
То ж не дай нам перезріти.
Тиша. Вечір. Ти і сніг.
Біла глина - чорна глина.
Чорні й білі бродять вина.
Ще не вмерла Україна…
Нам вона - одна на всіх.
2013р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620073
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 11.11.2015
Доливаю каву в молоко туману,
Додаю ванілі й цукор у напій.
Листям опадають звуки фортепіанні,
Й сиплються сніжинки осені з-під вій.
Надіп’ю із чаші золотого щему,
Холод розіллється вивільнить жагу.
Трапеза осіння наша по-окремо.
Замерзає вечір в ранньому снігу.
2010р.тетяна рибар
фото з інтернету
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620072
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.11.2015
Тишо – чернице, з очима чорничними.
Згасай в мені тихо - не ріж не печи.
Росою, струмками стечи по плечі
І станься водою криничною.
Бо хто тебе вип'є тепер як вино?
Тишо, чорнична, - ти наче покута.
По груди, по серце мені твої пута,
А ти все мовчиш. А тобі - все одно.
Вікна ще дихають, світять і марять ше.
Теплими, восково, вилились пасмами,
Просто на шкіру й печуть у зап’ястя. Ми
Знову розділені тишею вищою.
2013р. тетяна рибар
фото з інтерненту
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620070
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.11.2015
як холодно й вічно
від мене до тебе - життя
зима плоскогір’я затисла у білі обійми
постіймо
побудьмо
зігріймось
на тернях буття
зима виліковна
а ми в ній живі хронічно
усе так логічно
цей шлях
запитання чому
пастельно
пустельно
відсліджує тишу зима
та нас тут нема
нас давно вже з тобою нема
і тільки сніги випадають в цю пустку циклічно
2013р.
фото з інтернету
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619829
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.11.2015
Я така легка, як тихе поле,
що на нім пшениця одцвіла,
і така жива, як ще ніколи
я із зроду-віку не була.
Я така тремка, немов осока,
що тремтить від кожної луни.
Не злякай необережним кроком,
і себе ні в чому не вини.
Не сумуй: мого достатньо суму,
на обох нам вистачить, як сну.
Може нам залюбленим у зиму
сива пташка вимолить весну?
2009р.
фото з інтернету
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619513
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.11.2015
світ загус у моїй порожнечі
став на мить без житття ознак
я у небо паду навзнак
і земля прилипає на плечі
розітнута свідомість надвоє
розмежовує грішне й святе
це не прірва не рай все не те
це падіння у час із тобою
мить розсмоктує простір згущений
із обіймів звільнившись цупких
залишаємось ніжно-сущими
довгий вдих і короткий видих
витікає з безмежжя проталин
на тіла наші синь озону
ми нарешті подібними стали
поділивши на двох один сон
2009р.
фото з інтернету
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619512
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.11.2015
Цей день, як біле полотно.
Я йду неспішною ходою,
Думки жену перед собою
І чисті, й світлі, як сукно.
Самого неба бачу дно!
І дивно так, мов народилась,
Мов з цілим світом поріднилась.
І світ мій – дім, і всі – брати
Хрещені кров’ю пресвятою,
І мир у нас над головою,
І злотом вишиті хрести
На душах наших небезгрішних.
Незримі міти, іх Всевишній,
Нам на чоло перстом кладе,
І до причастя нас веде…
Я йду й ковтаю, мов вино
Небесне Світло,
Що зійшло.
2008р.
фото з інтернету
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=615085
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 22.10.2015
Вже сипле липа цвіт, вже Латориця води
Несе у світ густих, надихавшись, медів.
Бринить веселий джміль на промені між глоду,
Змахнувши пил крильми із сонячних плодів.
І сон мені наснивсь: як та весна до літа
І ти прийшов, і все змінилося довкруж.
Буяло і цвіло тобою все зігріте,
А ти, як теплий дощ стояв посеред руж.
2012р.
фото з інтернету
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=615080
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2015
…В Карпатах дощ.
- Про що в цю мить душа Ваша говорить?
Тут небо із землею диво творить.
Обмита кожна гілочка й стеблина,
Обпещена дощем, немов дитина
Аж тріпотить,
А дощ скандує.
То затихає, наче кожен лист цілує,
То барабанним дробом розійдеться
І тішиться,
І плаче,
І сміється.
На мить він здався навіть трохи норовистим,
Мов неприборкане мале лоша.
А ще, в цім світі бездоганно чисті
Думки і почуття, слова й бажання…
Я шлю з Карпат цілунок і вітання,
Де дощ іде й говорить, як душа.
2007р.
фото з інтернету
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=614341
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 19.10.2015
Програвати вчимося без бою,
Чи на місці бігти без упину?
Безпорадна моя Україно,
Ми розколоті разом з тобою.
Розпинають тебе вороженьки,
Хочуть вирвати серце з живої.
Душевбогі, не знають, що коять -
Твоє серце в народі, ненько.
І тому, рік у рік, весною
Зацвітає вишневим садом
Україна, як Божий задум,
Хоч нема ворогам спокою.
І дівчатка як весни квітнуть,
Козаченьки-сини підростають.
Своїм словом Кобзар їм світить!
Світло Боже крізь душі їх сяє!
2007р.
фото з інтернету
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=614338
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 19.10.2015
_________________________________________________________________ «Водице-чистице, змиваєш ти гори, долини, береги, захисти душу сієї породілі од всякої напасти-біди! Поможи їй радости дожитися – щасливо розродитися!» - шепотіла повитуха над Марією. Марія од болю зібгала простирадло під собою і міцно стискала в жменях. Губи пересихали. Повитуха подала їй солодкої водиці.
- Ну, ще трішки, тужся!
А за вікном, мов на лихо, якраз розгулялася хурделиця, жбурляла у тонкі шибки снігом, люто свистіла, змітаючи сухий сніг з покрівель. Усю ніч Марія ока не змикала, корчі ставали частішими, і тільки-но темнеє покривало ночі зсунуло з гір, мати обв’ язала голову платиною, накинула кожух і, ще незайманим високим снігом бігла за повитухою, що жила через п’ять хиж нижче.
- О слава Господу, - скликнула мати, коли дитя опинилося нарешті в руках повитухи.
- Диви яке! - гукнула та. - В сорочці народилося! Таке весь рід ощасливить. А сорочечку, бабусю Калино, яло засушити і за іконою зберігати.
Повитуха подала в руки Маріїній матері, плівочку, наче скарб який. А сама перев’язала пуповину клочаною зеленою ниткою, щоб жінкою багатодітною стала. Тоді взяла на руки та й промовляла: «Тьфу, тьфу, тьфу, нівроку, здорова бись була», - і поклала матері на груди. А бабуся вже готувала купіль із любистком, щоб дитина здорова росла і хлопці любили, вкидала кілька гусячих пір’їн, щоб життя легким було, вливала молока, щоб тіло біле було, меду, щоб хлопці любили, монетки – на багатство, і водиці свяченої. А під сволоками вже гойдалася біленька вирізьблена колисочка.
- Яка гарна колиска! – підмітила повитуха.
- Таки гарна, - відповіла Калина.
Скупане немовля сповили і положили поруч із матір’ю. Марія лежала виснажена і з притугою дивилася на доньку.
Поверталася до свого дому повитуха, зморена, збентежена. Ніяк їй не звикнути до цієї роботи, завжди хвилювалася, це ж бо - Людина на світ з’являється. Це ж бо, яка відповідальність перед Богом - душечку подаровану Отцем Небесним прийняти, і вперше сповити, і прикласти до грудей породіллі. Щоразу краялось її серце через те, що не зазнала вона того щастя сама, як то крихітне ангельське створіння, обхопивши теплий материнський сосок, з неймовірною міццю починає витягувати, здається, з усієї тебе той солодкий нектар, те живлюще питво. Коли, і боляче, і радісно, а щастя таким стає раптом велетенським, всеобіймаючим, і твої руки не хочуть відпускати, а все щільніше притискають дитятко до себе. Щоразу з доброю заздрістю, крадькома гляділа на породіллю і таїла й собі надію. А по тяжких пологах, коли новонародженого не вдавалося врятувати кілька днів її ніхто не бачив. Коло господи тоді справлявся чоловік.
Попервах вона рахувала прийняті пологи (навіть зарубки клала на лиштві) та скоро з ліку збилася. Ще молодою була, коли стала повитухою. Та її і зараз старою не назвеш, бо доки жінка «цвіте», вважається дітородною, а значить молодою. Але ж їй годі сподіватися. Восени обидвоє з Іваном вже шістдесятку розміняли. Вже ганьба і думати про таке.
- Ну, й снігу намело! – оббиваючи чоботи, заходив у світлицю Іван.
А був він кріпкий, хоч і невисокий, зате плечистий, спокійний і вдумливий, і стояв він на міцних мужицьких ногах. Безпечно їй було з ним. Нічого й нікого не боялася поруч з таким чоловіком… Хіба-що старості. Бо як то без дітей? І за що Господь так карає жінку, якби ж то знати?
- Народила Марія?
- Народила.
- Хлопа?
- Дівча, біляве таке, як і сама, та ще й в сорочці.
- Як вона?
- Усе добре. Тільки ще на одне копиля більше в світі стало!
- Сядь, поїж Юлино.
- Не хочеться. Та й пощуся я сьогодні, ти ж знаєш.
- Забув.
А найважче у свята та й у заметілі люті, як ото сьогодні, коли з хати й носа не висунеш. Хата пуста, а у пустці тій тиша німа, і тільки ходики цокають та дрова букові у печі потріскують. Співає Юлина та й зіллячко перекладає, Іван прокашлюється дрімаючи, так час і збігає.
Збігла і ця зима долиною, за водою, шляхом, стежками. Правда, ще двічі наверталася, та марно. Видно, весняне сонце не приставало ні на які перемовини. Сади розбруньковувались, землиця прогрівалася, бузьки прилетіли. От буде Юлині роботи на осінь. Вона повитуха аж на два села.
Та одного дня під час пологів, акурат у сусідньому селі, Юлині раптом зле зробилося. Спочатку їй стало млосно, а по тому в очах стемнілося, і такий переляк напав на неї. Благо дитя вже лежало під грудьми породілі. Того-таки вечора, вже засинаючи, Юлина направду відчула, як щось заворушилося в її животі і легенько попручалося. І так дивно стало, вона аж завмерла. Хоч Юлина одразу відкинула думку про вагітність, все ж почала з того часу пильніше прислухатися до себе. На її подив поштовхи продовжували повторюватись, а перса наливаючись, почали тяжіти і збільшуватись. Соски тверділи, злегка поколювали, та й у вазі прибувати стала. Тепер вона вже не сумнівалася у своєму новому становищі. Так, Бог почув її молитви, біда тільки – пізнувато, журилася Юлина. А Івану вирішила поки що не казати про новину, бо й сама ще до кінця не усвідомила, що відбувається і чи радіти щастю такому, чи боятися його?
Вже от-от і розродиться, а їй ще віра не йметься, що то з нею таке диво сталося. У селі всяке казали. Одні раділи за неї, підбадьорювали, були такі, що й судили. Та на пересуди і суду нема. А Іван тільки клав їй руку на плече і мовчав. Юлина теж мовчала, бо малослівною від природи була.
І ось одного дня Іван зніс з горища колиску, яка ще пахла свіжою смерекою і поставив перед Юлиною у світлиці. Вражена жінка аж присіла, оглядаючи подарунок. Бо й сама вже думала про колиску, хоча знала, що наперед нічого не яло готувати. Вона гладила пальцями старанно витесані смерекові спинки, радісно посміхалася, коли зненацька завмерла. Погляд її зупинився на вирізьбленому візерунку. Такі ж дубові листочки із жолудями прикрашали колиску, яку вона бачила у Марії під час пологів. Вона підвела очі і запитально поглянула на Івана.
- Точнісінько як у Марії…
Іван відвів очі.
- Ти?
Пологи почалися раптово і передчасно. Юлина знала, що народжувати буде важко, але що настільки - не сподівалася. Обійтися без сторонньої допомоги все ж не вдалося, і розгублений Іван біг осінньої ночі до дому Марії, просячи у її матері підмоги. Калина трохи зналася на цій справі, бо не раз допомагала Юлині при важких пологах. Вона передала в руки Марії доньку, накинула одежину, що була під рукою, і вибігла слідом за Іваном.
Іван стояв на колінах і вже вдесяте молився до Богородиці, коли раптом почувся дитячий плач. Він перехрестився, вбіг до хати і побачив стривожену і розгублену Калину біля дружини, що лежала нерухомою. Від того чомусь і сам заціпенів. Ноги од переляку задеревіли, а потім підкосилися, і він майже не втратив рівновагу. Та за мить Юлина повернула голову і слабким голосом промовила: « Назвіть її Марією».
- Що, що таке? – запитав схвильовано.
- Погані справи, - прошепотіла перелякана Калина.
Іван насилу кинувся до ліжка, не знаючи що діяти, дивився то на Калину, то на дружину, яка після тих слів більше вже не подавала ніяких ознак життя і почав тормосити її.
- Мій Боже! - зйойкнула Калина.
- Юлино, - не переставав торсати Іван.
- Не руш її…
- Чому вона заснула?... Юлино!…Чом не чує мене?
Він обтис голову руками, а потому тремтливими пальцями почав гладити її волосся, взяв її схолоднілі долоні у свої і, як хлопча гірко заплакав.
Жінка мовчки прибиралася навколо, потому загорнула дитя і тихо сказала:
- Віднесу дівчатко до Марії плекати, затим повернуся.
Та Іван вже не чув нічого. Очі його затьмарились, а у вухах боляче дзвенів Юлинин лагідний спів:
Ой завішу колисочку
На ту ялиночку,
Прийде Господь колисати
Мою дитиночку.
Прийде Господь колисати,
Ангели співати,
Аби моїй дитиночці
Любо було спати...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=614296
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.10.2015
А ми брели осінніми дощами,
Дощ пряжу пряв холодними нитками.
Мережив, плів на металевих спицях,
І музика текла по світлих лицях.
І на руках несла ріка тумани,
І я була ріка твоя, коханий.
А дощ від щастя плакав дужче й дужче,
Мов проливалась правда світу суща.
В сльозах цих рештки літа розчинялись,
Ми йшли вперед і вже не оглядались.
2007р.
фото з інтернету.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613911
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.10.2015
Подивись, як цілуються хмари,
Подивись, як цілуються квіти.
Чуєш, як напускає чари
Стоголосий лагідний вітер?
Вже і ніч розкидала по небу
Зірками свої поцілунки.
Цілуй і мої спраглі губи,
Жагуче, безтямно, п’янко.
2003р.
фото з інтернету
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613907
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.10.2015
Мій Господи. Цей світ глухий…
То ми – цвяхи…То ми – розплата…
Людська подоба з праху й злата,
Нутро ж пусте, як плід сухий.
Мій Господи. Ти дав нам лік.
Дав слово, що гостріш меча.
Ми все взяли! Тобі ж – каліки,
Зостались, небо і печаль…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=611368
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 05.10.2015
весна пливе над роздумами світу
заплави повні льоду й гіркоти
а ти приніс у жменях первоцвіту
щоб душу ним напевно обпекти
тут ще зима ще яблука під снігом
ще кожне слово губиться в снігах
і вороння як дикі печеніги
кричать відмерзлим криком на лугах
весна їм квіту намела під крила
а нам ще снігу вранці намела
лихого світу голизну прикрила
і безгоміння трохи налила
вже сліз нема скінчились сльози наче
а чорно-білі ночі як і дні
їх нам хтось на відпущення призначив
і ми такі у світі не одні
і ми снігами перейшли цим світом
що над собою голови схилив
а ти приніс у жменях первоцвіту
і мовби сонцем душу обпалив
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=611363
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2015
Мамо, не плач! Твої сльози важкі і нестерпні…
Я приходив до тебе учора, сьогодні, а в серпні
Ми зійдемось разом із братами і станемо з вами,
Із живими, під жовто-блакитними прапорами.
Молитви твої, мамо, тихі, такі спасенні.
Ви за кожну молітеся душу, прошу, убієнну.
Я люблю тебе! Ти найдобріша у світі, рідненька.
І, благаю, живи! Бо не марна смерть моя, ненько.
Ще прошу навесні посади у саду калину,
І рости її так, як ростила колись сина.
І кохай її так, як кохала дитя рідне…
Ну, а я - я живу, бо я вмер, мамо, гідно!
2.10.2015р. тетяна рибар
фото з інтернету
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=610861
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 02.10.2015
я ще й досі не вмію ходити по гарячих пісках по камінню й снігах босоніж
я ще й досі не вмію любити тих що в очі сміються й ховають за пазуху ніж
прикриваючись небом лукавлять і уражені вірусом душі свої хворобливі
на тортури сумлінню віддавши наодинці страждають а зовні неначе щасливі
я ще й досі не можу повірити в те що найбільша любов може раптом змаліти
що старіють зірки і слова в те що тиша мовчить і вмирають навіки поети
але вірю птахам ще і корінню дерев - сивочоло-обвітреним предкам де ви
безпритульні дощі й самота де сліди й голоси нестрічань і нічні молитви
2010р.
фото з інтернету
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=610847
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 02.10.2015
п ять косарів косили в ряд
жінки в поточку прали
сто дум сто мрій і сто відрад
на кужелі напряли
п’ять бокорашів ліс з верхів
сплавляли в бистру Тису
до храму ніс дід сім гріхів
і став замнувши криси
і день під овидом стояв
і ніч стояла тиха
і ліс затамувавши став
і верховинців слухав
збіг шепіт рік до полонин
розсипався розтанув
у синім затінку яфин
між синього туману
1.10.2015р. тетяна рибар
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=610587
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 01.10.2015
Новела
Скільки років цьому чоловікові – визначити було неможливо. Він жив у передмісті, ходив пішки, або їздив велосипедом, був середнього зросту, худорлявим, з широченними долонями, ретельно виголював лице і голову. Якого відтінку мав волосся, і чи взагалі мав його колись – то вже ніхто і не пригадував. Пам’ятали тільки, що була коло нього жінка, а через якийсь час – наче зникла. Звідки його коріння – достеменно ніхто не знав. Говорив з угорським акцентом. Зверталися до нього – Дюла, а поза очі його називали Сектантом. Чому та кличка приліпилася до чолов’яги трудно було сказати, напевно таки дивакуватість та відлюдництво і стали причиною тому? Одні казали, що він мудрий і просвітлений, інші вбачали у подібному поводженні хворовиті ознаки. Старі баби називали його ще босуркуном, бо за їхнього віку він майже не змінився, бо твар його не така порепана борознами, як ото у них, а гострозорі очі бачили неймовірно далеко і чітко. Та й одіж його видавалася незвичною, як для цієї місцевості. Ходив одягнутий у витертих джинсах і полотняній туніці, а сандалії взував тільки на босу ногу, незалежно від погоди.
Хоч спілкування його з навколишнім світом і здавалось обмеженим, двері до обійстя завжди були відчиненими. Сусіди бачили, що іноді до нього приїздили газетярі, деколи заходили помудрувати про якісь філософські речі чоловіки, а бували дні, коли у домі панувала суцільна тиша. Тоді усі здогадувались, що чоловік, або подався в гори, або ж перебуває у «нірвані», звільнивши, чи то світ від себе, чи то себе від цього неприкаяного світу. Живності, зрозуміло, ніякої не заводив. А невеликий сірий будинок виглядав чомусь сумним. Казали – це через відсутність жіночих рук. Щоранку його вже звикли бачити біля колодязю. Він пив воду тільки з відра, та з такою зависною жагою..! Скільки випивав – важко було сказати, рештою води обливався. Ходив рівно, обличчя ж його було як печатка – завжди з одним і тим самим виразом, наче емоції цьому обличчю були невідомі з самого його з’яву на цій землі. Та спостережлива людина, вдивившись в очі, сказала б – вони щасливі. Хто спілкувався з ним, дивом змінювалися - хто частково, а хто і суттєво. Він говорив, що досконала самотність для недосконалої людини є важким тягарем. А час, який людина проїдає, осідає коли піском, коли мулом у душі, бо душа – як водоймище: що важке – усе до дна йде. А той час, котрий людина віддає снам, - маленька смерть, що є приємним природнім станом, за чим можна здогадуватись, якою доконечною і благосною буде смерть, єдина і остання. Ще багато про що він казав, і ті слова передавалися людьми, і ходили поміж людей, бо усякому кортить почути щось дивне, мудре, чи пророче.
Та одразу по Петровому пості сусіди звернули увагу на те, що чоловіка не було видно вже тривалий час. Навіть тривога якась пішла по околиці. Хтось казав, що бачили, як він виходив з рюкзаком удосвіта. Сусідка ж запевняла – що начебто двері його будинку не відкривалися уранці, і вона не чула звичний скрип воротка на розхитаних стовпах старого колодязю, який, будив її зазвичай. Та хтось заспокоїв, переконавши громаду, що не варто хвилюватися, чи дивуватися, бо не раз вже він зникав, а потім раптово з’являвся, і знову гримів спозаранку цинковим відром і важкими іржавими ланцюгами. І все начебто ставало на свої місця.
А через три місяці пішла містом чутка, що Сектант загинув у АТО, що виявляється, він пішов на Схід, чи то волонтером, чи то воювати. Були версії, що потрапив у полон, та коли прийшла труна з тілом до міського відділу лікарні, рідних іти хоронити не знайшлося. Хоронили усією вулицею, усім містом, усією Україною. Хоронили і не плакали, а просто мовчали і слухали, як у кожного на тому дні озера душі пісок стає тяжчим.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=608681
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.09.2015
Перстень
Новела
Ніч над рікою у Страсний четвер була зоряною і свіжою. Дівчата розсівшись по валунах гомоніли, розповідали кожна свої історії, хтось приніс мелайного пісного коржа і розділив між усіма. Їхні юні голоси розсипалися як монисто, падали у воду і десь на закруті зникали, а може вода відносила їх за берег, туди, де ріка спочатку розливається, а потім звужується, і ледь-ледь проходить через дві скали, що стискають її з обох боків. І ось над горою небо наче молоком почало наливатися.
- Світає! – дзвінким голосом гойкнуло дівча, вмить всі поскидали сорочки і разом поскакали у холодну ранкову ріку, над якою почала здійматися пара. Вода розпліскувалася на всі боки, бризги сріблом розсіювалися над головами, розбуджені свіжістю води юнки будили ліс і луги заразливим своїм сміхом, радісним виском тривожили пташок і переполохували усяку дичину, милися-купалися, розпустивши пишні коси, та ще й примовляли: «Водице-чистице, на тобі русу косу, а ти дай мені рум‘яну красу!»
Ружена поверталася додому вулицею, обвивши стан поверх вологої сорочки лляним вибіленим рушником, ловлячи дрижі. Сонце вже викотилося з-за синьої гори і перші промені лягли на село. Було по-весняному свіжо. Хата її стояла на самому краю села. Колись крайній дім був там, де зараз видніються три смереки, а біля них із почорнілого від часу зрубу колодязь, і «журавель» над ним переломлений, що в небо стирчить оцупком. Дім той розсипався, ще позаминулої зими. Щось само перегнило, а щось люди порозтягали потихеньку на дрива – чого добру пропадати? Зими тут люті. А дім давно покинутий стояв – от і не витримав самотності. Різна слава ходила навколо цього обійстя. А ще казали, що начебто в тому колодязі великий чорний гад живе. Тому ніхто не наважувався брати звідти воду. Багато хто ходив до криниць, а «чортів колодязь», як його називали, старалися обходити десятою дорогою.
Дівчата порозходилися по домівках і тільки одній Ружені було найдалі іти од ріки. Сонце у таку пору ще благе, можна навіть на нього дивитися без шкоди очам. Йшла собі Ружена прищурившись проти сонця і вже майже біля воріт угледіла, що на дорозі щось зблиснуло. Спочатку вона подумала, що то камінчик, а потому придивилася пильніше.
- Овва! – Промовила вона у захваті і, схилившись, підняла перстень.
Такого персня їй ще ніколи не доводилось бачити. Дівчина пообертала його в руці, та й спробувала вдягнути на палець і, – «О, диво, підійшов! – Але, хто ж то міг загубити? Завтра поспитаю».
Вона переступила поріг і зайшла у сіни. Тут завжди так рідно пахло старими промащеними дошками, молоком і рештками сухого лугового сіна, якого ще було на горищі достатньо, щоб розкішно виспатись. А тим більше, що вже й ночі ставали теплішими. Ружена піднялась дерев’яною драбиною на горише, заховала перстень у розщелині зрубу, впала на розстелену верету у сіні і одразу заспала.
Викупана, спала мов дитя, та тільки уривками чула крізь сон, як рипіли двері у сінях, гримотіло начиння, та як лаяла мати чи то кота, чи то батька.
А увечері йшли всією сім’єю цілувати Плащаницю. Вже опісля церкви Ружена задумала що збере дівчат, щоб перстень показати, але в останню мить вирішила не казати нікому нічого, а ще трохи притримати, бо надто вже він їй сподобався.
Зранку в суботу ще стільки усього треба було поробити. Цілісінький день клопотались жінки, готуючись до найважливішого дня – Великодня. І вже увечері удвох з матір’ю почали парувати кошик до церкви. Дно кошика вистелили чистою серветкою, поклали на неї закосичену рум‘яну паску, сіль, шинку, домашню ковбасу, писанки, які Ружена старанно виварила у цибулині з травами, масляного баранчика, хрін, бурячки, зелену цибульку, молодий часник, - усе як зазвичай, прикрили вишитим рушником, вбралися в справлені до свят обновки і пішли на Всенощну. В цю ніч, той хто боявся проспати своє щастя старався не засинати до самого ранку. Вірники з обох кінців села стягувалися до церкви. Батько ж Ружени залишився на ґаздівстві.
От і пасочки посвячені і благословення дочекався нарід праведний, погасили свічки, попривіталися, перецілувалися, побрали кошики в руки, та й хуткіш додому. Майже біжить матір, аж засапалась. Ружена за нею поволі йде величаво, бо й так встигає. Ноги у Ружени довгі, стрункі, постава горда, на плечах коса руса, завтовшки з долоню, йде пишно, наче панна. Дивно таке споглядати: і мати простачка і батько не з паничів. Може де в роду були пани які? Бо кров – то велика сила! Не йде – пливе, очі трохи опущені, а суконка – вишита, та такими яскравими косичками…
- Та не тягнися, як довгий день! Он Анця вже коло порога. І та тебе
випередила.
- Мамо!
- Ти що, заміж не хочеш? Пора й тобі віддаватися, а ти сидиш, дівуєш.
Бігом, кажу тобі, бо щастя не буде.
- Мені тільки двадцять. Та й хіба у Пауляків, та у Біланинів щастя набагато
більше від того, що вони коло самої церкви мешкають? Вони щороку перші додому з кошиком прибігають.
- Не мудруй, дівко, а слухай, що старшина каже.
Зайшли у двір. Батько вже обійшов худобину, умитий, у великодній сорочці
на лавиці під хатою сидить, піпу курить.
- Христос воскрес!
- Воістину Воскрес!
- Христос воскрес!
- Воістину Воскрес!
Почоломкались, і до хати – розкладати на стіл, чим Бог обдарував.
Аж увечері Ружена згадала про перстень вилізла на горище, запалила гасову
лампу, що із сволока звисала, витягла зі схованки знахідку і одягла на палець. І так, і сяк вигинала пальці і роздивляла чудну таємничу прикрасу. Вже геть змеркло, коли гойкнула вона до матері:
- Мамо, я буду на сіні спати нині.
- Що? – питала мати, не розчувши.
- Я на сіні сьогодні сплю.
- Та вже спи! Бери Коцура, мишей буде одганяти.
- Сам прийде! – Гукнула дівчина, та й далі любуватися, які ж то гарні
дівочі руки у прикрасах, а не мозолях, що від важкої роботи так нещадно грубіють. А мріяла собі Ружена про палаци, про багатого нареченого, уявляла, як би то вони з судженим, та й на фірі, упряженій високими читавими гнідими кіньми, у багатому вбранні, їхали долі селом. А їм услід усі дивляться заздрісно і перешіптуються. Однією рукою її любий упряж тримає, а другою обіймає ніжно за плечі... Ото було б видовище, ото було б життя! У тих солодких снивах Ружена і не зчулася, як почала засинати. У лампі потихеньку догорав гас, довгий пломінь зменшився, а потому раптом задрижав щосили, наче хтось подув на нього. Ружена лежала вкрита по пояс, тонка сорочка облягала молоді, високі груди, уста її були розтуленими, немов у очікуванні поцілунку. Мерехтіла тінь, що падала згори на неї, сплячу, а на вулиці пішов теплий рясний великодній дощ, який заколисував, немав колиска.
Скрипнули сіни, і по драбині наче хтось почав повільно підніматися. Ружена повернулася на бік і продовжувала міцно спати. Ніжна рука легко торкнулася плечей, потому почала лащити їх. Крізь сон вона відчувала насолоду, що мимоволі наповнювала її . Збуджена, дівчина повернулася знову на спину і легкий стогін з її уст вирвався у ніч, та коли холодні уста дотулились до її уст гарячих, вона наремно прокинулася. Солодка млість, яка ще мить тому володіла нею щойно зникла. Вона почула як з драбини хтось зіскочив, затим рипнули двері сіней і все стихло. Ружена зістулилась у переляку і застигла. Кіт на м’яких лапах переступав сіном і врешті всадовився на ковдру поруч.
- Коцуре! Ти?
Тиждень розпочався зі дзвонів, що сповіщали про Світлий поливаний
понеділок. В цей день дзвонар дозволяв кожному охочому парубку дзвонити досхочу. Хлопці товклися під церквицею, гомоніли. Нарешті скінчився піст і починалися вечорниці. Ружена страх як любила танцювати, вона не пропускала нагоду піти до гурту, щоб повеселитися. Та сьогодні зовсім не мала бажання потрапити під руку поливальникам, а тому залишилася вдома. Пригадуючи минулу ніч, їй ставало моторошно. Сьогодні вона буде ночувати у своїй кімнаті. Взяла перстень і переховала у скриню, а сама лягла, закрившись по самі вуха. За вікном шуміло молоде листовиння, пахло квітом знадвору. Вона пильно вслухалася у кожен звук, у кожен шурхіт. «Та, ні, то був лише сон! Чого я?» – Заспокоювала себе дівчина. Вже й батьки позасинали, а вона все вслухається, та вдивляється у маленьке віконце, в яке засвітив повний місяць. У хаті стало чи не, як у день. Сон не йшов. Коли глип, повз вікно тінь промайнула. «А може здалося?» - Подумала, та коли почула скрип дверей у сінях, стрімголов скочила з ліжка і потягнула засув на дверях, а тоді – хуткіш під ковдру. Так до ранку й ока не зімкнула.
До самої п’ятниці, чи то марилось їй, чи снилось, та про спокій Ружена і забути забула. А в п’ятницю після вечірні підійшла до Калини, що зналася на всіх отих дивах чистих і нечистих, розповіла і про перстень, і про нічний неспокій останнім часом. А та, тільки їй подивувалася.
- Та хіба ж ти не чула, що не можна підбирати ні перстнів, ні хусточок,
ані пасків ніяких, бо то нечистий підкидує дівчатам, потому переслідує їх, поки не згубить і всю кров не вип є...
- Що ви таке кажете, Калино!
- Ну, знаєш, хочеш – вір, хочеш – перевір! Таки, гад той, на парубка перекидається... - Прошепотіла Калина, - От він, перелесник бісів і підкинув перстень. Потрібно святою водою покропити, Ружено, та й позбутися його чим скоріш.
Тієї ночі Ружена приспала кота у себе на ліжку, а сама пішла і лягла біля матері. Опівночі почав кіт нявчати, та так, що всіх на ноги підняв. Вийшов батько у сіни, дивиться, а Коцур дряпається у двері. Відчинив йому, а той як ошпарений вискочив на двір і зник десь у саду.
- Ото вже свальби зачалися котячі, бодай вас, - бурмотів батько
повертаючись на піч. А Ружена пішла таки за котом слідом, пильно вдивляючись у темряву. І, чи здалося їй од того переляку, чи справді бачила, як якась висока довга тінь віддалялася від саду і зникла у трьох смереках.
Вранці Ружена одяглася, взяла перстень, покропила свяченою водою і понесла до колодязя. Довго не роздумуючи кинула його на дно, промовляючи: «Звідки прийшло, туди і йди!». В ту ж мить зашуміли смереки у верховіттях, а в колодязі щось загуділо і стихло. Ружена бігом бігла стежиною до свого дому, а серце шалено калатало.
А на осінь, коли поверталися хлопці із катунів, Ружена закінчувала вишивати хрестиком свій весільний рушник, на якому яскравіли квіточки і голуби, а ще було виписано «На щастя, на долю».
Світлина з інтернету
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=608675
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.09.2015
Одного літнього ранку вдова прокинулася і вийшла на ганок. Яким був її подив, коли на ганку вона побачила кошик повен яблук. Вдова підійшла ближче, потім оглянулася і, не помітивши більш нічого дивного, присіла навпочіпки, та й стала розглядати яблука. Вони були зеленими, здоровими, одно в одне гладенькими і лискучими, а найголовніше, - як вони пахли! Жінка давно не відчувала такого аромату. Її очі закрилися, а тоненькі ніздрі почали повільно розширюватися. Вона набрала свіжого ранкового повітря, і відчула на язику солодкувату слину, так, наче щойно її білі зуби відкусили шматок напівстиглої м’якоті. Насолода розтікалася грудьми, животом, аж до самих кінчиків пальців. Чим пахнуть ці яблука? – питала вона себе. Вітерець пересипав плечима волосся і ніжно лоскотав оголені руки. Сьогодні день, коли вона востаннє одягне жалобну сукню. Минув рік, а біль відмовлявся вщухати. Він обкраював, обрізав найсвітліше, що було в пам‘яті і немилосердно усе фарбував у колір смутку. Та чиєсь бриніння примусило її відкрити очі. Молодий джмелик цупкими тоненькими лапками тримався за гладку поверхню яблука і, мабуть так само як і вона, прагнув збагнути: чим пахнуть ці плоди? Легким помахом руки вона зігнала комаху, взяла в руки яблуко і піднесла до лиця. Прохолодне тільце плоду ніжно торкнулося її білої шкіри. Вона зробила ним декілька повільних рухів по щоці, до кутика губ і злегка притисла до розкритих уст. Раптово задзвенів телефон. Жінка різко відірвала яблуко і кинула в кошик.
Наступного ранку Вона прокинулася о тій самій порі і з цікавістю і надією, що диво повториться, вийшла на ганок. Кошик з яблуками стояв на тому ж місці. День був таким самим теплим і благодатним, як і вчора. Її тіло облягала тонка біла сукня, а руде волосся вільно спадало на плечі. Вона зауважила, що цього разу яблука були усі жовтими. Вибравши найбільше, піднесла його до носа. Аромат трохи відрізнявся від вчорашніх зелених, і знову відчуття дивної насолоди відразу заполонило своїм духом. Задзвонили дзвони до недільної меси.
- Панотче, я прийшла сповідатися. Останніми днями дивні речі відбуваються зі мною. Щоранку на моєму ганку з‘являються яблука. Що це може означати, і як мені реагувати на це?
- Сестро моя, усьому час відбувати і прибувати. Прийшла мить, коли Господь хоче повернути твоє життя в інше русло. Наша віра вчить не противитися Його волі, але сприймати все належним чином. Усі тайни свої Господь відкриває не відразу. Молися, сестро…
Увечері жінка вирішила, що не буде спати цілу ніч, аби дізнатися, хто приносить їй ті дивні дари. Вона вслухалася в кожен звук, кожен шурхіт, та перед самим світанком втома зломила її. А вранці схопившись аж випурхнула на ганок, та яблук більше не було. Розчарована, вона увійшла в дім, переодягнулася і пішла у місто. У місті накупила усього, що потрібно було накупити і повернулася додому. Яка радість і яке здивування її було, коли побачила, що на ганку стоїть кошик наповнений яблуками. Вона опустила на землю пакунки, підійшла, стала навколішки і обхопила обома руками посудину. Яблука були червоні, стиглі і ароматні. Нагріті на сонці, вони випромінювали тепло і якусь таємницю літа. Жінка глибоко з жагою вдихала їхній пристрасний дух. Нарешті вона збагнула: яблука пахли коханням.
3.03.2015р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571489
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 02.04.2015
поема
"Ей флояро, флояронько,
Бодайбись згоріла,
Коли м свого любонького
В косицях уздріла.
Коли м свого та й милого
Серцем всім пізнала.
Няньку, няньку, часу злого
Смерть нас роз‘єднала.
Чи не будеш добрий няньку,
Шуга банувати,
Що кохану твою доньку
Не будуть сватати,
Що ті сині мої очі
Потемніли з горя,
Що в сльозах я дні і ночі
Кличу свого Вира?
Вире, любий пастушеньку,
Баную і плачу.
Прилетіла дика качка
На воду та й кряче,
Прилетіла журавонька
По воді блукає,
Мою чорну головоньку
Чорний біль стискає.
Смеріченьки сестри милі,
Як на світі бути?
Без любові я безсила,
А час як отрута.
Коли ніч мені - як бритва,
Постіль - як могила.
Не буду без нього жити,
Бо й світ сей не милий…"
1
Граби слухали й смереки,
Плакала ліщина,
І з‘ячала десь далеко
У пітьмі пташина.
Вітер голосив над лісом,
Пригинав ялиці,
Проклинала чорні коси
Дівка білолиця.
- Течіть сльози, стечіть чисті,
Затопіть півсвіту,
Трави запашні, барвисті,
З ягодами й квітом…
"Ей флояро, флояронько,
Бодайбись згоріла,
Коли м свого любонького
В косицях уздріла.
Коли м свого та й милого
Серцем всім пізнала.
Няньку, няньку, часу злого
Смерть нас роз‘єднала..."
Пливе хмарка, пливе друга,
А за нею й третя,
Гудуть гуслі понад лугом,
Дівки тчуть верети.
На платинах розцвітають
Челлені косиці.
Сонце згори припікає,
В горах косовиця.
Діти рядна розстилають,
Хлопи коси точать,
А старі діди на печах,
Щось мудре пророчать.
Худобину лісом гонять
Пастушки веселі,
І долини в млаках тонуть,
Тонуть в млаках села.
Біля двору стали коні,
Бисаги скидають.
Слуги гнуться у поклоні
А пан повідає:
- Не далеко і не близько
У селі Воловім,
Продавало зле дівчисько
Ягоди тернові.
Продавало та й подало
Мені скуштувати.
Заплакало, заридало,
Стало примовляти:
- Не купуйте ту, червону
Сорочку для доні,
Бо біда вас зла догонить,
Бо ваш рід в прокльоні.
Бо була у роді вашім
Зрада чоловіча.
Їй останній стане першим.
Й відійдуть навічно.
- Я їй на те: з‘їж язика,
Не кажи дурного!
І по тому дівка зникла…
Нелегка дорога…
2
Пливе хмарка, пливе й друга,
І третя за нею,
День ізмерк над виднокругом,
Скреснув у недеях.
В ранню пору по стежині
Росяній, імлистій,
Скачуть жваво панські коні
По опалім листі.
А за паном та дівчина,
А за ними слуги.
Перейшли стрімку річину,
Берега, й за лугом
Подались углиб до хащі
По панських угіддях.
- Чи ліси тут не найкращі,
Як й моє поріддя? –
На доньку панок подивив
І змигнув очима.
А дівчина соромливо
Повела плечима.
Вже дістались лісорубів,
Пан круг обходжає,
А панничка поміж дубів
Батька дожидає.
В травах м‘ята і чорниці,
А он там поляна.
- Піду батьку по косиці.
Що отам погляну.
- Трави добрі, трави милі,
Дзвіночки, рум‘янки,
Як на мамчиній могилі
Пахтите - так п‘янко.
Я вас трохи потолочу,
Нарву до світлиці.
Не дивіться так пророчо
У мої очиці.
Ой, та що це, - і застигла -
Хто то на флоярі
Гуде в травах перестиглих?
Чия то отара?
Піду та й подивлю ближче,
Чий ти, хлопче будеш?
- Виром кличуть, ось там, нижче
Живу, там, де й люде.
Ані нянька я не маю,
Ані мамки зроду.
Все що маю - ось тримаю!
Як зовешся вродо?
- Синь – ім‘я моє.
- Ти гарна…
- Я така як інші.
- А струнка немов та сарна.
- Є за ня й файніші.
- Ще не бачив я ні в кого
Такі очі сині…
- Вже піду до батька свого…
- Стій. В мене в тайстрині
З верболози є сопілка -
Дам тобі на спомин.
Витесав з живої гілки.
Забери додому.
Як навчишся вигравати
На сопілці вправно,
Буду к тобі прибігати,
Бо ти дівка гарна.
Серце билося бентежно,
Щоки паленіли.
В очі Вир дивився ніжно,
Синь від того мліла.
Синь взяла дарунок Вира
За пасочком скрила.
- Вже піду. Ставайся з миром.
Й понеслась на крилах.
Лиш торкнувся ледь рукою
До руки дівчини…
Вже не знали більш спокою
Душі їх ні днини.
- Горе мені від багатства,
Від любові горе.
То було мені пророцтво…
Гори мої, гори.
І не знали як їм бути,
Як на вік побратись.
Відцвіла вже м’ята-рута,
Час врожай збирати.
Вир сватів заслав до пана,
Пан у гніві мовив:
- Чи не знаєте, що знаний
Рід мій, чи це змова
Проти мене, проти роду,
Проти світу всього?
Щоб убогая порода
Нам рівнялась? В ноги
Кланяйтесь і йдіть! Злидарі
Браття вам і сестри!-
І вказав сватам на двері
Пан вказівним перстом.
- Мила моя, люба, чиста
Косичко-волошко,
В край чужий зберусь до міста.
Почекаєш трошки?
Зароблю великих грошей,
Повернусь статечним.
Може стану їм хорошим…
- Та ж мені так лячно,
Так тривожно і печально…
- Не бануй кохана.
Будеш у вінку вінчальнім
Мужем тобі стану.
Вир тримав її в обіймах,
А вона, мов пташка
Тріпотіла, та не зримо
Плелось лихо нишком…
3
Полонини, як у гунях
У сніги вдягнуті.
Звори береги і груні
У морозах скуті.
Лиш верхів‘я смерекове
Вітровій колише.
Ліс карпатський у оковах
Важко-журно дише.
По колядках сніг потовщав
На плотах і стріхах.
Виє звіром чорна хаща
А в світлиці тихо.
Синь у вікна виглядає,
Вижидає Вира.
- Може сніг зійде, - гадає,-
Прийде Вир із миром?
Он вже й трави зелененькі…
- Любий, повертайся.
Повертайся мій миленький,
Більш не загуряйся.
Плаче молиться сердешна,
Та нема одвіту.
Коло каменя присіла,
Вже не бачить світу.
- Тут ми з милим зустрічались,
Тут клялись в любові...
Тут востаннє розлучались
З любим по Покровах...
Ось і ниньки дзвонять дзвони…-
Хреститься блаженно
Безталанна, безборонна,
Вира жде щоденно.
Тут і пан вже зажурився
Й до вигадок вдався,
Наче в світі Вир згубився,
Що з честю й не знався.
Що давно в чужинськім краю
Кості його згнили,
Що душа перед донькою
Його завинила.
Стала Синь із того часу
Наче тінь похмура.
І від Спаса та й до Спаса,
Танула від жури.
Плаче Синь і ллються сльози,
Камінь потопає.
А щасливий Вир в дорозі.
Додому вертає.
До села прийшов з прибутком,
А до нього люди:
- Ти ж загинув, як то, звідки?
Що з тобою буде?
- Люди добрі, що то з вами?
Вступіться з дороги!
Не сказати те словами.
Ось, принесли ноги.
Наречена де, не бачу?
- Челядь розступися!
- Синь твою мов хтось зурочив…
- Господи… спізнився…
- Там в смереках, глипнеш оком,
Камінь, а довкола
Звідкись озеро глибоке,
Й тиша чорна гола.
- Там на тебе Синь чекала
І в сльозах втопилась.
По весні оце все стало…
Озеро з‘явилось.
Потягнувся вир до хащі,
Знайшов ті смереки.
- Одтепер вже я пропащий!
Рідна і далека…
Я ж прийшов до тебе, мила!
Я ж хотів як краще…
Жити більш не маю сили.
Я тепер пропащий…
Коси твої гладять води,
Губоньки цілують.
В чорнім дні притисли груди
Сльози. Хай лютують
Душі злі, а ми з тобою
Будемо навіки.
Що ж, вінчайте нас водою -
Жінку й Чоловіка!
"Ей флояро, флояронько,
Бодайбись згоріла,
Коли м свого любонького
В косицях уздріла.
Коли м свого та й милого
Серцем всім пізнала.
Няньку, няньку, часу злого
Смерть нас роз‘єднала."
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571135
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.04.2015
Дідова груша у невеликому саду займала найменше простору. Зате, які плоди вона приносила щороку. Ці велетні ледь вміщалися у двох дідових долонях. Сік був солодким і густим. А якого були кольору - так одразу і не скажеш:чи то бронзові, чи солом‘яні? Напевно янголи довго вимішували вохру з краплаком, сепією, міддю, каштаном чи ще з чимось, відомо тільки їм, або хіба ще доброму художнику, справжньому Майстру.
Дід теж був Майстром – він правив взуття. Його маленька темна майстерня, без вікна з одною голою лампочкою, вкрученою у патрон, що звисала на довгому сірому шнурі аж під самі дідові руки, навіть малій онуці здавалась тісною. Бігаючи по хаті, вона часто спинялася на порозі майстерні і дивилася, як дідо вбиває дрібні гвіздочки у підошви чудернацьким клепачем, роздвоєним з одного кінця, наче язик змія. Тут пахло шкірою, ваксою, клеєм. А коли дід, бувало полишав роботу, вона нишком заходила усередину і розглядала різного розміру дерев‘яні колодки, які у два ряди стояли під правою стіною на полицях. Стілець діда був ще чуднішим. Він був невисоким, але з міцними ніжками, а, м‘яка витерта шкіра в ньому чомусь добряче провисала усередину.
Бабуся була тихою і доброю. Уранці і увечері вона непорушно стояла повернутою до образів Божих і довго молилася на пацьорках. Саме вона навчила онуку «Отченашу» і класти рукою під себе хрест перед сном. А чай бабусин і скибка сірого хліба зі смальцем були найсмачнішими у світі. Коли раптом нездужалося онуці, вона обмивала їй лице холодною водою з-під помпи, затим обтирала обличчя краєм катрану навиворіт, цілувала в лоба і молилася. Бабуся завжди усіх онуків цілувала тільки в чоло, бо казала, що у старих людей старі вже зуби.
Та одного разу усі в домі зажурилися. Дідова грушка почала всихати. Онука почула краєм вуха у сімейній розмові, що треба чекати біди. Вона не знала звідки її чекати, але в маленькій її душі закралася тривога. Їй неймовірно стало шкода і діда, і груші. І справді, через якийсь час діда зломила слабість. Незабаром по нього прийшли янголи, як пояснювала баба, і забрали діда. Напевне ті, думала собі онука, що плодам барви намішували.
А дідова груша, ще вродила восени. На ній було всього кілька плодів, та й ті були далеко не такими великими, як при дідові. Бабуся поділила їх між усіма членами родини. Онуці теж дуже хотілося відкусити від соковитого солодкого плоду. Вона пригадала, як дід любив грушки, як він краяв їх маленьким ножиком на дольки і клав до беззубого рота, а потім довго переминав, насолоджуючись її смаком. Вона притисла плід до живота, вибігла у двір і помчала доріжкою осіннього барвистого саду, за котрим видніла могилка, що тримала дідового хреста під небом.
7.03.2015р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571126
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.04.2015
Полудень. І знов о цій порі
Небо розтривожене вгорі.
При землі одвічні орачі
Із рукою Бога на плечі.
Тягнуть у поту старі воли.
Павуки тенета наплели.
Висохла у млаках вже роса,
Угрівається на промені оса.
Огортає плай вже сива мла.
- Верховинко, дівчинко мала,
У колисці мила, спи, не плач.
Час над нами став, мов кат. Ти бач?
Вже й черешня дика одцвіла,
Одцвіте й бездолля, спи мала.
Люлі-люлі, люлі-люлі, лю…
Ондечки прийде весна нова,
Знов здійметься молода трава.
Прийдуть нянько, принесуть дарів.
Буде в нас до хліба й новий хлів.
І платина мамі. І плітки
По селу напустять сусідки.
Люлі-люлі, люлі-люлю, лю…
Тишко, люба, тишко. Ластів'ята
Он як чемно дочекались тата.
Клювики свої порозчиняли,
А поживу лиш одне дістало.
Вилетиш і ти з свого гніздечка,
Роду доплітатимеш вервечку.
Люлі-люлі, люлі-люлі, лю…
Буря буде, он, хмарки пливуть…
Мамця з копаня утомлені ідуть.
Зараз цицю матимеш, мала.
Йди на руці. Бачиш? Край села.
Дощик теплий згори посіває,
Дівчинка долоньки підставляє.
- Подь, невістко, забирай дитину,
На печі є буля й солонина.
Я піду вже, бо старий голоден.
- Що й поїсти вже без вас не годен?
- Може й годен, та не хоче. Звичка.
………………………………
Он диви, які в малої личка,
Прихопило сонце її ниньки.
А гляди, як міцно стисла жменьки.
Буде до копійки бережлива.
- Краще, хай би була вна щаслива!
- Хай би була, хай дасть Біг Всевишній!
Грішний неправдивий світ цей нишній.
- Справедливим, мамо, вже ніколи,
Не буде, бо люди як ті воли
Тягнуть рало, та й радіють днині.
А заможні – тільки «зайди» нині.
- Кожному своє.
- Про що ви мамо?
Це ж по повній крутять нам «динамо».
- Я не втямлю слів цих несусвітніх.
Знаю слово Господа завітнє.
Та й боюсь гріха. Все інше – порох.
Лиш мій гріх мені - найбільший ворог.
А вам жити – мудрість добувати…
Та піду вже. Діда годувати.
Завтра прийду знов о тій порі.
Он, диви, що робиться вгорі?!
Буря йде, бодай би ся святила!
Ну, а ти збирай на завтра сили.
- Йдіть із Богом. Вже й мала сопить.
- Доки час їй, най собі ще спить.
2013р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570877
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.03.2015
Свекруха скубла курку біля шпору, діти бавилися на покрівцях на падименті, невістка строчила на швейній машині заголівки і думками була десь зовсім далеко від свекрушиного дому. Її уявний вимріяний будиночок був невеликим, охайним і радісним. Там навіть вікна усміхалися, квіти на підвіконнях усі були білими, а килими на підлозі пухкими і теплими. Посеред кімнати стояв великий стіл, накритий білосніжним гаптованим обрусом, а за столом Дмитро, вона і двоє донечок, біленьких і кучерявих.
- Закінчуй вже! Обід пора класти. – Обірвала Калинині думки свекруха.
- Ви ж іще з куркою не готові, мамо. – Огризлась Калина. - Он, як обірвалися. Треба буде замовити собі на іменини нову постіль. – Натиснувши на педаль швейної машинки, продовжувала строчити невістка.
- Та ті пошивки ще прослужать не один рік. Ой, не вмієте газдувати, молоді, не вмієте. Усе нове вам подавай. Не настачиш на вас...
- Мамо, бійтеся Бога, ми й так живемо скромно, далі вже нікуди.
- От нам з дідом, Царство йому Небесне, що справили на весілля, з тим і півжиття прожили. І нічого!
- То ви і нам таке бажаєте?
- Ой чого я бажаю, так то спокійно померти у своїй хаті.
- Та ви, мамо, саму себе ще переживете, - хотілося сказати невістці, але поглянула на дівчаток, що мирно бавилися з ляльками, та й змовчала.
Не раз, та й не два уявляла собі Калина той білий будиночок. Відколи Дмитро виїхав до Чехії на заробітки, не було їй дня спокійного біля свекрухи. Усе не так чинилося, як хотіла господиня дому, котра вчила, та й вчила розуму молоду невістку. Вже й внучки знайшлися одна у рік по одній, та досвіду, на гадку свекрухи, не добавлялося, та й годі.
ГорОд стояв похмурий за вікном, а за ним і поле таке саме, і над полем небо майже плаче. Так і хочеться до тої передзимової голизни скрикнути, щоб сам Боженько почув, як важко буває молодій жінці одній. Яка величезна і пуста постіль, без любого, що, як заблудлий дерев‘яний корабель коливається в ночі на холодних хвилях і лише дві зіроньки над ним – Олечка і Анничка. Одна її розрада і утіха.
- Калино! – Не грими так посудом, бо голова тріскає! – Крикнула з сусідньої кімнати свекруха. – Пооббиваєш усе на світі!
Калина витерла руки, підійшла до ліжка, укрила Олечку, обережно витягла з-під плеча Аннички ляльку і повернулася на кухню.
- Сплять. Скоріше б повиростали, було б легше. – Вона підкинула дрив у піч і взялася підмітати.
- Знов напорошиш! – Почула вже на порозі Калина. – Вчиш тебе, вчиш, - без толку. Діти в хаті. Бери вологу ганчірку до рук… О, Господи! Дав же Ти мені у поміч нетріб! – і кинула невістці під ноги стару шмату.
- От беріть, і мийте! – Гримнула Калина, повернулася і вийшла в чому була на двір.
Образа стискала їй шию, наверталися сльози, але плакати вона не збиралася, бо давно собі заборонила цього. Вона знала, що йде у невістки і була готова переносити усілякі труднощі, бо вірила, - ніщо не вічне. Бо прийде час і вона стане повноправною господинею. І свекруха врешті-решт не вічна. Та тільки шкода, що і молодість минуща. Вона підійшла до підсохлого куща, на якому ще горіла жоржина, одна-єдина на увесь сад. Мабуть ця квітка з усіх найбільше повірила у життя. Калина прикладала долоню до гостроконечних пелюсток і вони ніжно лоскотали її. Вона закрила очі і уявляла як пальцями торкається голови коханого чоловіка. Його кучеряве волосся було неймовірно міцним і густим. Вона не розуміла для чого хлопцям потрібне таке гарне волосся. Не одна дівчина могла б позаздрити. Та, тепер вона знає для чого. Її красуні донечки успадкували татчине волосся. Вони ще багато чого гарного успадкували від нього. А тому, вона розуміла, за що повинна приймати і терпіти його матір. Їй навіть здавалося, що з кожним роком робити це простіше і легше. І що прийде таки час, коли її приймуть як справжню дочку. Тепер це єдина жінка, яку вона може називати матір‘ю. Діти доти залишаються дітьми, доки живуть батьки. Вона це збагнула, коли стояла на могилі своєї матері.
Калина зірвала квітку, бо знала, що наранок будуть заморозки, занесла її у дім, і поклала у вазу з водою. У кімнаті мирно схропувала свекруха. Вона обережно прикрила двері і взялася мити підлоги.
березень 2015р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570809
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 31.03.2015
Птахи не вічні, вони не люди,
Їм не потрібні ні гроші, ні слава.
В їх клювах холодних менше бруду,
Аніж у думках і справах.
Птахи не знають, що то розлука,
Птахи молитОв не читають до Бога,
Вони сідають в Його руки,
Бо наші руки – убогі.
Птахи всі вільні, а їх неволя
Від мудрих людей, що шукають істин,
Зернин їх менше, ніж в курячім волі,
Ніж в пацьорках теплих намистин.
Під небом вільним їм гнізда звивати,
Під котрим і замки, і тюрми,
Одвічну пісню свою співати
І Богу, й розгубленим юрмам.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=335319
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.05.2012
Не знехтуй мною, світе мій тяжкий,
легкий красою, часом незбагненний.
Тамуй в утробі дух той злободенний,
що засіває попелом стежки.
Осанна, Господу, прикутому важким
любові тягарем д‘нам невід‘ємно.
Не збуджуй у мені бажань гріхів,
любові океаном протечи,
лжебратства, лжесвідоцтв не приречи.
У вариві життєвому стихій,
легкого не жадаю, а лихе
хай розум не народить більш нічий.
Молитвою омитися дозволь
від ран душевних і від скверни, Боже.
Сьогодні я на світ оцей так схожа…
До крові память стерта, як мозоль,
пече й сльозиться, болісно тривожить.
Не зупиняйсь, на мить не зупиняйся,
в ході величний, ти, своїй, мій світе.
Що доведеться у тобі ше взріти?
Що вимагатимеш допоки даш піти?
Мене в собі утримай, не зрікайся,
Я каюсь.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=328031
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.04.2012
тиха зима надворі онкологічно хвора
чистим дитинним поглядом падає сніг до ніг
ходить байдужість поруч із небайдужістю в парі
в скронях пульсує надія не припиняючи біг
втомлені коридори дихають сумно болем
погляд прикутий до стелі-неба одним кільцем
краплі життя і смерті день замикає в коло
у кровообіг часу встромлена голка кінцем
мороку зла тиша шелест холодних сніжинок
ледве лоскоче пам'ять голосно в скронях б є
крапля чиєїсь крові тепло тече по судинах
з чорної прірви страху янгол руки подає
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=310265
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.01.2012
людиноподібні будинки
по вулицях міста і площах
вони віддзеркалення наші
в них свято і смуток і сон
в них спокій шукають душі
їм тісно в гігантських мушлях
їх рухи у межах ринку
в їх жилах тече фреон
людиноподібні дерева
по парках стоять і скверах
вони проросли крізь асфальти
їх лиця хронічно сумні
гілля у небесній смальті
вітри виграють на альтах
вигукую: contra spem spero
ваш відчай проріс у мені
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=270250
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.07.2011
Сівим в електричку,
Потягла ня в гори,
Лягим пуд копичку
В зеленоє море.
Буду ся дивити
На хмарки у небі.
Свіжий воздух пити,
Што мені ще треба?
Годенім лежати,
Доки сонце зайде.
У траві високій
Нико ня не найде.
Най ся вариш журить,
Най ся світ бентежить.
Як то добре в горах,
Тепер ся одлежу.
Небо туй низькоє,
Майже го досягну.
З Богом ми лем двоє,
Більше нич не прагну.
Давно‘м немав часу
Так поговорити.
Не бравим й колбасу,
А такиїм ситий.
Як перо‘м став легкий,
Душася открила.
Іщи кіби мало,
Діставбим і крила.
Бог ня довго слухав,
Вже й сонце сідало.
А на ноги тихо
Роса ми лягала.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269706
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.07.2011
Бúстриці достúгли, пристигáвуть грéзна,
В бумбулькáх ся збúрать сила величезна.
Береся із сонця, із землі сятої,
Із води, із сúрця, із душі простої.
Тече життя корчом, пирúйде у жúли,
Вби душа співала, би ся серце бúло.
Позирáву в небо, як в зúркало чúстой,
Вижуся у ньому із любого міста,
Де бим не стояла, што бим не чинúла,
Та зúмля ми ліпша, што ня народúла,
Тот ми край миліший, де орав мій дідо,
Де умерла мамка, щи не дуже сíда,
Де сини май вищі уросли за нянька,
Де дрібні внучата схожувуть топанки.
Де ми родять щедро яблика й чиришні,
Де любов у всьому, што дає Всевишній.
бистриці - сливи
грезно - гроно
топанки - взуття
2009р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269695
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.07.2011
Небо – біла орхідея,
Острів – човен серед хвиль,
Води чарами Медеї
Вимивають білу сіль.
Глибина морська, бездонна,
Поглинає, мов пісок,
Золоте руно Ясона,
Прах віків, жагу і смок.
В бурих водоростях тоне
Тінь розмитої Еллади,
Дух рецини й пантеонів -
Золота її принада,
Перевтілюється дивом
У мелодії бузукі,
І тече гарячим снивом
Камянистим білим бруком.
2011р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=255444
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.04.2011
Я така легка, як тихе поле,
що на нім пшениця одцвіла,
і така жива, як ще ніколи
я із зроду-віку не була.
Я така тремка, немов осока,
що тремтить від кожної луни.
Не злякай необережним кроком,
і себе ні в чому не вини.
Не сумуй - мого достатньо суму,
на обох нам вистачить, як сну.
Може нам залюбленим у зиму
сива пташка вимолить весну?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=219015
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.10.2010
осінній дзвінок у квартиру плащі і конверти
звикаємо знов до дощів до прощань і пробачень
я вперше без тебе і осінь здається вчетверте
мені залишає з одним невідомим задачу
осінні прикмети навколо як знаки читаю
зашторені вікна під їзди мансарди балкони
і спалене листя і попіл що в небо злітає
і хмари як храми в заплаканих сивих іконах
осінній візит у квартиру осіннюю ноти
на клавішах вітру розкладені терції дихай
озону для нас ще достатньо і світла як соти
висмоктуєм дні порожнечу залишивши в них
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=217457
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.10.2010
Понеділок. Вечір. Безвітряно.
Заблукавши осінніми нетрями,
Я ховаюсь від себе втечею.
Сонце впало в ріку притчею.
По-під хмарами повними відчаю
В небі чорні птахи титрами.
Гомін літа тополі струшують
І асфальту торкаючись душами,
Розсипають прощальні слова,
Про любов, що між нами жива,
Про розлуку, що вічність трива,
І на тебе чекати змушує.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=217037
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.10.2010
Стою серед отав, як пахне м’яко тиша,
А на верхах лісам вітри стрижуть хребти.
Я народилась тут, довіку тут залишусь,
Поміж отав і зір, що мріють з висоти.
Не сплю вже майже рік, думками в небо лину,
Душею прагну ввись, а тілом до людей.
Вони такі як я: з роси, душі і глини,
Із суттю в серцевині, і голосом з грудей.
Із брості в пишний квіт, із квіту в лист і зав‘язь,
Аж плодом золотим до ніг їм упаду.
А по снігах і снах я знову повертаюсь,
Допоки до межі своєї не дійду.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=215578
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 11.10.2010
Як тонко брунатний павук
Пряде золоту осінь,
І листя паде до рук,
П‘ють із виногрон оси.
У світ розлетілись сини.
Чому так тривожно? Не знаю.
Ще й досі приходять сни
З минулого нашого раю.
Де ми ще такі молоді,
Де бавлять дітей янголята,
І спокій на теплій груді,
Й довіра в очах маляти.
І знову кричать журавлі,
Розкраює плач їх душу.
Я грудку тримаю землі -
Колись нею стати мушу.
І знову дощі крізь час,
Задавнені колють рани.
На клавішах фортепіано
Осінній звучить парафраз.
21.09.2010р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=212300
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.09.2010
Намалюю тебе словом,
Розповивши глибинну суть.
Знову грає життя «в лови»,-
З ним обачнішим краще будь.
Намалюю тебе простого
Із обличчям земних богів.
Намалюю щасливо-сумного
З літер теплих і теплих снів.
Чисті хвилі твого волосся
Засрібляться, як моря гладінь.
З дум твоїх проросте колосся,
Встануть храми з твоїх терпінь.
Під ногами пісок гарячий,
За плечем твій невидимий хрест.
Всі шляхи мовчазні і незрячі
До Голгофи через Еверест.
Прочитаю тебе Словом,
Розпізнавши небесний знак.
Не знайду тільки відповідь знову:
Розлюбити тебе як?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=210753
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.09.2010
Чорно хмари неслись над містом,
Їхні тіні лягали на плечі
I прощанням на жовте листя
Клекотання лягало лелече.
Скоро жовто-гарячі зорі
Переміняться на кришталеві
І глядітумуть гори прозоро
У нові небеса сталеві.
Мочари у туманах заклякнуть,
І зітхне постаріла нива,
І напється, наскрізь просякне
Зимним трунком - сльотою-снивом.
Подих тіло землі затамує,
В грудях серцебиття сповільнить,
Плечі ревно-натруджені звільнить
Плоть жива її спокій відчує.
Наші кроки зима притишить
І вселенський настане спокій.
Ти побачиш, як зорі кришать
Білий сніг, що паде у руки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=208998
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 02.09.2010
**
я стала водою
важкою
наповнена киснем
піском
і тобою
ось так і живу
каюся
скута зимою в льодах
по весні - розливаюся
лиш осінь буває нестерпною
благословен будь неділею вербною
тихими вечорами
ніжними
серцем й думками
цілунками тиші
і шепотом вишні
суддя нам з тобою -
всевишній
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=206027
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.08.2010
на розі мрій
на порозі вічності
прийди на побачення
із синіми квітаими
хай в синій безодні
лиш синь холодна
прийди до мене
без слова
жодного
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=205937
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 14.08.2010
перекручений шлях мов спіралі
ми розсипані зерна Бога
чорно-біла реальність двонога
крутить Вічності стерті педалі
від ідеї ідеалізму
по барОккових пасторалях
попри згарища комунізму
час біжить і чеканить медалі
а ми кращими досі не стали
нам для щастя треба так мало
на буклетах на плитах портретах
залишаєм комусь куплети
і падуть від кохання шалу
у траву росяну ранети
там над Вічністю мов над рікою
ми схилились удвох з тобою
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=205775
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 13.08.2010
Сьогодні осінь порозклеює афіші,
Осушить день, як келих із вином.
І розбіжаться по хатах осінні миші,
І ніч засне в човні з одним веслом.
І стане тихо. Думай, передумуй,
Чому літа неспинні, як вода?
Повисне небо важко у задумі,
Лиш стане зорь нечутною хода.
І думи перейдуть мої у грудень,
У зиму перейдуть, у сніг з роси.
Коли земля укриє сірі груди
Й розстелить білосніжні обруси.
А там вже до весни і недалеко,
Минуть завії-хуги навісні.
І струсять з крил своїх тепло лелеки
І стануть щастю груди затісні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=205227
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 10.08.2010