| Сторінки (1/15): | « | 1 | » |
Одного дня усе зійдеться клином,
Брехня розвіється, як на дорозі пил,
Тоді скажи, яка ти є людина?
І що в житті своєму ти зробив?!
В один момент зруйнується навколо,
Усе чим жив... і громом прогремить.
А потім вже не скоро, ой не скоро,
В думках забудеться, в серсях переболить.
Не знаючи для чого ти існуєш,
Не каючись ти зраджуєш усіх.
І кожним словом доброту руйнуєш,
І кожним подихом видавлюєш усміх...
Не знаючи, як знову з краху встати,
Не відати де совість, де добро.
В безвиході ще щось собі шукати,
Чужими сльозами всеж ляжеш ти на дно.
Колючий вітер й пальці обмерзають,
А в голові лиш крутиться одне,
Де люди сили у собі шукають,
І де в тобі ще сила та живе?
Усе руйнується, тоненькі нитки рвуться,
А ти сидиш і дивишся на це,
Коли ж прийде момент і схаменуться
Дурні думки, і не зруйнують все.
Дай Боже сил прорватися пітьмою
На світло, яке може ще живе.
І дай тобі пройти цей шлях такою,
Людиною, яка здолає все!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=403413
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.02.2013
Пронизуються струни болем втрат,
І рве гітара душу, наче шмаття.
І не звикати нам до підлих зрад –
То наша слабість і наше прокляття.
Акорди ріжуть гостротою слух,
Й не слухала б, та вабить самотою
Та музика, той кожен рідний звук,
Та туга невимовна за тобою…
Лиш музика, лиш погляд й німота…
Не треба слів, про що тут говорити?..
Твоя байдужість і моя журба,
В цій музиці в життя переплелися.
Мелодія скінчилася п’янка,
Й я розчинилась в тих солодких звуках.
І в спогадах лише твоя рука,
Стискає міцно в свою мою руку…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=336463
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.05.2012
Пробач мені мою любов...
Та що ти знаєш?!...
Про мої сни і мою роль, яку я граю?
Що не тобі кажу люблю -
Я не жалію.
Та що ж коли погляд ловлю -
Від страху млію.
Хоч на секунду обніми
Й пусти у прірву...
У ній життя моє лиши
Я зрозумію...
В твоїм житті моїм словам
Місця немає...
І твоє серце в своїх снах
Мене не знає.
Пробач мені... Пробач - це все!
Вже сил немає!
І я здаюся! Все мине...
Тебе... чекають...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=310603
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.02.2012
Думаю, глибоко з вічністю і солодкою кавою.
Кожною крихтою затамовую біль жалю до себе і мовчу...
Дихаю вітром і прижмурюю очі від подиву...
Вічно холодно, вічно душно від твоїх незкінченних запитань.
Кричить і кипить в душі все, та я не втрачаю надію.
Обережно складаю все по своїх папках і закриваю очі...
просто вдаю що все гаразд, що все буде краще ніж вчора, ніж хвилину назад і просто віру...
Віра спасає безумство.
Безумство від цього жорстокого світу, від нещирих і підлих усмішок... Від страшних людей з маскою хорошості, від шуму за вікном...
І подихом,мов вогнем палить всі погані спогади...
Може так і краще
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=309475
рубрика: Інше, Філософська лірика
дата поступления 27.01.2012
Боліло все: і гордість, і душа,
І каятя чекало свої черги,
Ну а любов давала розкоша -
Збирала у долоні мої перли.
Стихало все, спокійно за вікном,
А я волію на весь світ кричати.
Лиш тихий подих й ніби не було,
Лишається лише його кохати.
Пропав і біль, і розпач весь, і втома
І гордість тихо сіла у кутку.
Лиш посмішка його, така знайома
Закрила за собою всю грозу.
І добре так у рідних тих обіймах -
Зникають труднощі, зникає увесь світ.
Лише в любові Бог дає нам крила,
І лиш кохання каже нам: "ЛЕТІТЬ..."
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=297345
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.12.2011
Останній день. І сніг, і дощ, і сонце,
І попіл від кохання на землі.
Воно згоріло, легко так і просто,
Не залишаючи ні спогадів ні слів.
І на столі вже чорна кава стигне,
Шаліє вітер; холод за вікном.
Ми навіть попрощатися не встигли,
Тому запамятаєм все маніжним сном.
І дивно що не жаль того кохання,
А душу рве, і кидає в вогонь.
Тепер самотність й те німе чекання,
Холодний спокій знищених долонь.
Слова забуті... мить і вже немає,
Ні подиху, ні дотику, ні слів...
То й добре. Вороття назад немає,
З розірваного кругу зник весь біль...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=297163
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.12.2011
А може стерти спогади всі в памяті на чисто?
Забути все хороше, й погане замести.
А може з них зробити коралове намисто?
Повісити на шию і як трофей нести?!
Та як же заробити ту кляту амнезію?!
І жити розпочати із чистого листка?
І добре і погане - усе так наболіло,
Ятрить глибокі рани, що сил більше нема...
Ці спогади - примара. Примара і не більше.
Ховаючись у душу без огріху сидять.
Збираючи в клубочок все праведне і грішне,
Окрилюють забуте і в далечінь летять...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=297143
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.12.2011
думаю, що все вдасться.........проте нічого не роблю, лише думаю(
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=296760
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.11.2011
І де ті сльози? Де вони прокляті?!
Душа болить... а їх усе нема.
І в серце біль, печаль, журба упяті
Сидять й снують, а де ж оця сльоза?..
Болить душа, та що мені із того
Сама і винна - все отак ношу.
Навколо кришуть світ собі невтомно,
Я хочу все сказати, та мовчу.
Ні слів, ні сліз не випущу із серця,
Лише холодний погляд де-не-де.
І так холо́дно в серці, все на черство,
Сама не відаю що часом вже роблю.
Одне терпіння, лиш одна надія
Що з хмар нарешті дочекаюся дощу.
Я так чекаю - це вже майже мрія,
Як буде дощ - наплачусь досхочу...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=296755
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.11.2011
Я забуду усе, я забуду повір,
І залишусь тепер знову на самоті.
Хоч навколо буде сотні тисяч людей,
Та не буде уже теплих твоїх очей.
Усміхаючись я буду плакать в душі,
Непомітно вдивлятись у громадний твій слід.
І для мене ти будеш лиш рідний в вірші,
У душі все пече,а у серці вже лід.
Тихим шелестом трав я тобі усміхнусь,
І росою в очах хоч й сьогодні наснюсь.
Вітром я прилечу у відкрите вікно,
І хіба буду знать чи тобі все-одно?
Дощ на дворі іде. Чи то сльози мої?
І хоча на вустах добре награний сміх.
Не побачить ніхто чи мені все-одно,
Лише я подивлюсь у самотнє вікно.
Крізь краплини дощу я побачу тебе,
Але тільки на мить - потім зникне усе.
Потім пізно вночі знову я не засну,
Буду ніжить в очах ту оману свою.
Разом з ранком як й все моя втома прийде,
Й схожа постать твоя візьме знов за живе.
А на душу мою ляже камінь важкий,
Та під тим тягарем знов живе погляд твій.
Ти примара моя, зникни з моїх очей,
Загубись пропади серед темних ночей.
Ну а я загублюсь серед білого дня,
І загубимось ми в лабіринтах життя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=196305
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.06.2010
Мої слова мовчали без утоми,
А очі десь вдивлялись в далечінь.
Залишилось лиш встати й йти додому
І придушити розпач свій і біль.
Навіщо ж зараз мене жалувати?
Не треба пригортати до плеча,
Не треба милою тепер вже називати,
Коли любові більше вже нема.
Тримаю сльози теплі у долонях,
Усе мовчить, лиш вітер шелестить.
Сріблястий відблиск на холодних скронях,
Ти дивишся... а серце все болить...
Віддай життя! Віддай моє кохання!..
Я тихо заберу собі й піду.
Навіщо ж всі ці жалощі й страждання,
Якщо сказав холодне "не люблю"?!
Я буду жити н́овими зірками,
Відпущу всі надії!.. Це мине!
Не буду мріяти солодкими ночами,
Лише пусти, прошу, пусти мене...
Не плач... Я не впаду в глибоку прірву,
Не треба плакати! Все сказано давно.
Я ще помучусь й швидко все відірву,
що болем в серці моїм приросло.
Все буде добре. Ти - живи щасливо,
І не жалій за тим чого нема.
Лиш просто знай, що я тебе любила,
Й тобою весь цей час лише жила.
Минає все! Мине моє страждання,
Минуть і твої спогади про нас.
Пройшли не дні, а роки й те кохання
Лишилось спогадом, і біль давно погас...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=196304
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.06.2010
Я загублюсь серед самотніх вулиць,
Забуду все - про цілий білий світ.
А вітер чемно листям жовтим крутить,
Але ніхто не чує їхній крик.
Лиш тихий шелест болю і зітхання,
Невтомно роздається навкруги.
Забуте там тепер моє кохання,
Немає в серці більше теплоти.
Осінній день. Хіба він не чудовий?
Та ні! Приснилось мабуть це комусь!
Гаряча кава й ні про що розмови,
Й холодні вулиці якими знову йду.
В обличчя перехожих непривітні,
Вдивляюсь з болем, а їм все одно.
Картини осені такі чомусь розмиті,
Затерті, як в забутому кіно.
Й сльоза непрохана іде до мене в гості,
Стоїть вже на порозі- не впущу!
Нехай в мені вже повна чаша злості,
А я зі сміхом на устах перетерплю.
Не буду плакати - воно того не варте,
А може й варте? Та що з цього тепер,
Не тільки в мене в серці гіркі втрати.
І так невтомно день іде за днем.
І лиш надія, що час усе лікує,
Тримає моє серце у руках.
А образ твій в мені усе руйнує,
Так хочеться злетіти наче птах...
Я б полетіла до самого неба,
І довго би дивилась тобі вслід.
А потім лиш на мить просто завмерла,
І все б забулось - цілий білий світ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=196184
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.06.2010
Скажи мені люблю німим мовчанням,
І шелестом тихеньким буйних трав.
Хоч просто розірви моє страждання,
Верни той спокій, що колись вже вкрав.
А далі що? - Життя моє самотнє,
Роздвоїться на щастя і на сум.
Я втоплю свою втому у безодні
Заплутаних словами хмурних дум.
Тепер ти вже не мій - це справедливо.
Розтоптані всі мрії - все пройшло.
Але любов забути неможливо,
Вже не загубиш, що в серці жило.
Воно жило і лишиться навічно,
Цвісти, як квіти й в"янути в цю ж мить.
Любов пройшла тепер уже безслідно,
Але душа не гоїться - болить.
Кривавий слід залишився у серці,
Пробитий шлях терниною проріс.
Ми все життя готуємось до смерті,
Та жити хочемо без болі і без сліз.
Сьогодні я померла ненадовго,
Й прокинулась в руках з новим життям.
Тепер воно буде уже без нього,
Й напевне це буде лише буття.
А може я буду знову щаслива,
Й поселиться у душу спокій той.
Й усмішка на устах нарешті щира
Засяє світлим сяйвом, як й було.
Помрію я , подумаю і знову
Виходити в самотній тихий світ,
Почну із кимось просто так розмову,
І знов почнеться той життєвий зліт.
Забуду все - твої бездонні очі,
Усе твоє для мене вже чуже.
Й погаснуть в пам"яті всі наші дні і ночі,
А далі щось незвідане буде.
Прости, прощай шляхи вже розійшлися,
Розбіглися назавжди по життю.
А ми з тобою так і не зійшлися
Й не знайдемо нічию вже вину.
Ми просто різні. Знаєш так буває
І бути винним сенсу вже нема.
Ти птахом в небі. Там собі літаєш,
А я лишилась на землі. Сама...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=196183
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.06.2010
Маленьке щастя…так тепер вона буде щаслива, тільки щаслива. Тепер тримаючи це щастя у руках вона ніколи його не відпустить. Воно її, її щастя!
Йдучи додому Надійка весело перестрибувала з ноги на ногу. І якщо змогла то полетіла б високо в небеса, і кружляла там разом з пташками. Примруживши очі вдихала б свіже повітря і мріяла, мріяла, мріяла…
Життя прекрасне, неймовірне. Просто колись вона про це не знала, не розуміла, не хотіла помічати.Але тепер…тепер все інакше, тому що вона закохана і нічого в світі більше не боїться.
Тепер вона любить дощ, сильний, невблаганний. Такий що б’є своїми краплями пронизуючи болем і холодом до знемоги. Так, тепер вона його любить, хоча ще вчора так сильно ненавиділа і плакала разом з ним.
Тоді Надійці здавалося, що це плаче не небо, а вона. І від цього її серце ще більше обливалося невблаганним болем. Вона так не любила плакати, так не любила бути слабкою і незахищеною. Та тепер немає виходу… як можна бути сильним, знаючи що твоє молоде життя закінчується?…
Її опущені на лавку руки вже не відчували холоду, а сльози?.. – Сльози розчинялися в сильному дощі, який безжально бив їй в лице і їх було зовсім не помітно.
Дощ!Цей дощ приводить її до тями, до страшного усвідомлення свого горя. Надійка не хотіла про це думати, але хіба ж можна забути? І в самотньому чужому місті вона не могла знайти себе. Не могла просто піднятися і піти додому. Вона могла просто сидіти і ні про що не думати, нічого не відчувати.
Приходячи все-таки помалу до тями в голові крутилися одні і ті ж страшні слова, що сказав їй лікар: «Вибачте,але тут нічого не можна зробити… Ви невиліковно хворі…» після цих слів Надійка не пам’ятала більше нічого, тільки холодний дощ і маленьку лавочку в парку.
Тепер вона сидить і не знає що робити. Не може ніяк зрозуміти як жити далі, як себе поводити. Надійчині думки безладно крутилися в голові і ніяк не могли дійти послідовності. А дощ все падав промочивши вщент її тоненьке пальто. Вона відчувала дискомфорт, але все-одно не могла піднятися. Просто сиділа і спостерігала за людьми, які тікали від дощу. Надійці теж дуже хотілося втекти, але не від дощу, а від цієї страшної реальності, яка приводила її до божевілля і переслідувала.
Її мрії тепер розбиті. Все, що було день тому таким важливим і бажаним в одну мить стало непотрібним. Тепер в свідомому очікувані смерті життя стало марним, пустим.
- Господи, чому я? Чому так? Якщо мені судилося померти молодою, то краще б я про це ніколи не здогадувалась…Чому ти зробив мені так боляче?..що я маю зараз робити? Що мені лишається робити?! – Надійчині слова як птахи розліталися в майже самотньому парку. А дощ розійшовся ще більше б’ючи своїми холодними, нестерпними краплями.
Коли Надійка перестала відчувати холод і біль чиясь рука ніжно торкнулася її плеча. А потім…
Потім вона прокинулась від духмяного аромату солодкої кави і не могла зрозуміти, чи це все було страшним сном чи реальністю.
Ледь відкривши розпухлі очі Надійка побачила чужу квартиру. Від здивування і страху вона не знала що робити.
- О, ви вчасно прокинулись, я тільки що зробив каву. – Перед нею стояв хлопець: високий, чорнявий і ніжно усміхався.Ця усмішка зачепила Надійку до глибини душі і вона на секундочку забула про свій страх.
- Де я? – тихо промовивши підхопилася з ліжка і почала швидко його заправляти.
Хлопець кинувся до Надійки:
- Навіщо ви вчепились того ліжка, я сам його потім застелю. Краще ходіть на кухню пити каву і я все поясню вам.
Не маючи найменшого бажання кудись йти, але розуміючи, що нічого не можна зробити Надя боязко йде за хлопцем на його кухню.
- До речі, я Андрій. І ви в мене в гостях. Тому швидко мийте руки і за стіл,а то проспавши майже два дні ви точно зголодніли.
Надійка дивилась на нього своїми величезними карими очима і не розуміла толком про що він говорить.
-Я не голодна, дякую… А чому я спала так довго?
-Звідки я знаю чому. Мені от наприклад цікаво чому ви сиділи під тою зливою. Ви що там застудитись і померти,не дай Боже, хотіли? Ви ж знепритомніли…
Ці слова вразили Надійку до самого серця і нагадали про її недавній день і що він був справжнім. Сльози нестерпно покотилися по блідих щоках. Їй стало ніяково перед хлопцем, але вони ніяк не зупинялись і вона нічого не могла з цим зробити.
-Боже, що з вами? Чому ви плачете?Це через мої слова?.. Вибачте, я не хотів вас так сильно образити. Тільки не плачте, я вас прошу, не плачте… - Андрій не міг навіть подумати, що ці слова так вразять його дивну гостю.
-Нічого страшного. Все добре… ви ні в чому не винні… це я просто… просто так. – Надійка трішки заспокоїлась і через силу почала говорити: - мене звати Надя. Дякую що ви мене там не залишили, хоча… не варто було цього робити. – і її очі опустилися вниз ледь стримуючи сльози.
-Не хочу знову довести вас до сліз,але ви що так не хочете жити?
-Хочу… Просто не можу. Бог не захотів…
Андрія насторожили і здивували Надійчині слова і він боявся питати про щось далі, боячись знову зробити боляче і так невеселій дівчині.
-Ну що ж, давайте пити каву?! Я дуже радий нашому знайомству. А раз ми вже офіційно знайомі пропоную перейти на«ти», якщо ви звісно не проти…
-Не проти… - Надія була небагатослівна. Обривала слова боячись знову розплакатись і поставити Андрія в незручну ситуацію
Андрій ж весело заходився на кухні раз-по-раз зиркаючи на Надію своїми зацікавленими очима. Ці очі були якимись незвичайними, яких Надійка ще ніколи не бачила – очі кольору волошок, такі ж веселі і загадкові.
Андрій поставив на стіл каву її солодкий аромат пробудив відчуття голоду в Надійки.
-Ну, розказуй звідки ти така цікава взялася? – усміхнено спитав Андрій.
-Я?!я з Золочева. – відповіла Надійка.
-Оу, ніколи ще там не був. Але тепер буду мати до кого навідатись. Чув там гарно. – Сказав усміхнено Андрій. –А сюди ти в гості приїхала?
-Ні,я тут навчаюсь…
Кава вже давно охолола, а вони все говорили і говорили. Здавалося, що це зустрілись давні знайомі.
Андрій розказував про своє дитинство. Про автокатастрофу, в якій три роки тому, загинули його батьки, як йому було важко. Розказував як вступив в університет на журфак, як любить дощ. Розказував про все на світі. А Надійка теж забувши про час, про те що вона в гостях і навіть про своє горе слухала Андрія і без кінця говорила… Вона теж була сама, бо батьки вже як вісім років закордоном. З болем розповідала як часом хочеться все покинути і поїхати до них, але не може залишити стареньку бабусю. Як любить сонце і тепло, як сильно любить дітей і тому здобуває професію педіатра.
Розмовляючи вони навіть не помітили, що за вікном вже стемніло і Надійці стало якось незручно, що вона так довго засиділась.
Подякувавши за гостинність вона почала швидко збиратись додому.А Андрієві чомусь так не хотілось відпускати свою гостю. Він вже звик до неї : звик спостерігати як вона солодко спить, звик до її теплого погляду. В цю мить йому здавалося, що надія піде назавжди…
-Я тебе відвезу. А то надворі вже темно і я не можу відпустити дівчину саму. – і Андрій теж почав швидко збиратись.
Зранку Надійку розбудив телефонний дзвінок. А так не хотілось прокидатись.Хто це так вдосвіта? З не охотою піднімає слухавку.
-Доброго ранку! Сподіваюсь я тебе не розбудив. – це був Андрій.
-Але… звідки в тебе мій номер? –здивовано спитала Надійка, хоча це мало її хвилювало. – Я вже прокинулась…давно.
Надійка ще ніколи так швидко не вдягалась.Вона не ходила, а літала по квартирі боячись виглянути в вікно, щоб це не був сон. Чому б стільки радості?! Та Надійчене серце в грудях несамовито билося від щастя і здивування.
Далі вони прогуляли пари і цілий день провели разом. Львів – чудове місто для закоханих. Маленькі, затишні вулички ховали їх від шуму і вони бродили по них не можучи ніяк наговоритись.
Якось дивно, але Андрієві здавалося що він знає Надійку ціле життя. Він відчував, що це його єдина… а Надійка була просто щаслива. Вона не думала ніпро що. Ховала свою біду десь далеко і насолоджувалась кожною хвилиною прожитою з Андрієм. Це були такі солодкі хвилини…
** *
Так розпочалося їхнє кохання: дивно, романтично і трагічно. Те, чого так боялася Надійка сталося дуже швидко – вона закохалась. І хоча щастю не було ні краю ні меж але разом з тим про все частіше нагадувала Надійчина хвороба.Вона не хотіла ні думати, ні згадувати про це і бути просто щасливою, та це було жорстоко щодо Андрія, який ні про що не здогадувався.
Треба сказати! Як буде так буде.Не можна використовувати людину…не можна! – І Надійка набрала такий вже знайомий номер та попросила приїхати.
Їхня розмова була короткою.
-Я невиліковно хвора!.. – І Надя втекла не озираючись на його крики. На весь день вона вимкнула телефон і проплакала на тій самій лавочці. Ця лавочка була їй якоюсь опорою, коли стається щось погане. Вона так вміла слухати Надійку і співчувати їй…
Починався дощ. Надійка згадала Андрія, як сильно він любить дощ. Згадала той страшний день, коли дощ подарував їй щастя – її кохання. Тепер з цим коханням вона буде жити до останнього подиху, тепер воно буде її повітрям, її життям…
Надійка заплющила заплакані очі і раптом відчула на своїх плечах таку знайому руку. Так, це була Андрієва рука –рідна і ласкава.
-Я знаю. – Тихо промовив. – Та це нічого не змінює. Ти моє життя, мій світ! І я буду з тобою завжди, як і ти зі мною! Чуєш?! Завжди…
Падав дощ. А вони мовчки сиділи і слухали, як билися їхні серця і як дощ своїми краплями голосно стукав по дерев’яній лавці.
* * *
Через місяць вони одружилися, а через рік Надійка подарувала Андрієві сина. Це була найщасливіша мить в їхньому житті. Перша і єдина спільна щаслива мить…
Надійка ставала більше квола.Вона не могла ні їсти, ні спати просто дивилася своїми величезними карими очима на свого коханого Андрія, на синочка і дякувала богові за своє щастя. За те, що її життя не закінчується марно і самотньо.
Андрій ж не відходив від коханої ні на крок, боячись пропустити хоча б одну хвилину без Надійки. Тепер ці хвилини найдорожче в його коханні, тепер він ними живе… Андрій боявся плакати,боявся сумувати і ходив завжди веселий та усміхнений, щоб його Надійка не знала як йому нестерпно боляче бачити її такою.Та ще нестерпніше розуміти, що він мусить її відпустити – відпустити назавжди.Тому кожну мить дивлячись на неї закарбовував в пам’яті риси її обличчя: її кохані очі, її милу посмішку, її солодкі губи…
Минув ще один місяць. Андрій розривався між домом і лікарнею. Але це було ніщо в порівнянні з тим болем,який нестерпно жив в його серці. Кожного разу біжучи в Надійчину палату він так боявся не застати її там.
Сьогодні Надійка, як завжди крізь біль усміхаючись попросила Андрія прогулятись з нею до їхньої лавочки,хоча не мала сили навіть підвестися. Але Андрій не промовивши ні слова всупереч боячись засмутити кохану відніс її туди. Вони довго сиділи, згадували своє таке коротке спільне життя і попри все відчували, що це останні миті які вони проводять разом. Вони просто сиділи і придушуючи сльози мовчки усміхалися один одному.
Світило тепле сонечко і лив дощ.Це вперше за весь цей час зійшлися разом її таке кохане сонце, і його такий улюблений дощ. Надійка попросила поцілувати її, усміхнулась і пішла…пішла назавжди з Андрієвого життя, але не з його серця.
Таку бліду і таку кохану він тримав її на руках і лише сильний дощ не виказував його біль і сльози, які потоками лилися з очей кольору волошок. Її життя обірвалося болем і криком в Андрієвому серці рівно через два роки після їхньої зустрічі…
Сидячи на ганку Андрій спокійно дивився за своєю Надійкою. Він так її любив: її русе волосся, великі карі очі і теплу усмішку. Його маленьке сонечко, що зігрівало душу і дарувало радість. А Надійка весело бігала по квітнику і вибирала найкрасивіші квіти, щоб занести з дідусем на могилу бабусі. Її маленькі ручки жваво рвали квіти і збирали в веселий букет…
Андрій згадував своє життя.Згадував своє таке коротке, але таке щасливе і безцінне кохання, яке він проніс в серці крізь всі ці роки. Він ніколи не був самотнім, тому що з ним завжди жила його Надія. А порожнечу, яка залишилась після її смерті заповнив син, який так був схожий на маму…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=195377
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 13.06.2010
І знов холодний вітер дує в спину,
Напевне буде зараз сильний дощ,
Усі біжать як час - все без зупину,
Безпомічно розсіялись всі вздовш.
Чого боятися? Хіба дощ не прекрасний?
Це ж він ховає сльози в далечінь.
Для когось він в цю мить ну так невчасно....
Ой! Починають краплі передзвін.
Цікаво, якщо дощ іде надворі,
Це небо плаче, чи це просто так?
А я уже наплакалась доволі,
Тепер щасливою літаю наче птах.
А краплі б'ють в лице і ріжуть болем,
Усі біжать, ховаються, а втім...
Напевне в неба сталось якесь горе,
І хоче пожалітись воно всім.
А ми ховаємось під темні парасолі,
І все одно до чиїхсь нам проблем.
Когось чомусь хвилюють чужі долі,
А іншим байдуже до звичних вже дилем.
Жевріє полум'я надій у кожнім серці,
А дощ тихенько стишує свій плин,
І знову кожен йде по своїй стежці,
Спокійно чи галопом до вершин.
Через хвилину навіть не згадаєм,
Що небо плакало від болю і жалю.
А сонце ввірветься у світ новим розмаєм,
І розбіжиться кожен по життю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=195376
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 13.06.2010