| Сторінки (1/1): | « | 1 | » |
[quote][i]Життя - митець. Любов - мистецтво. Люди - картини[/i].[/quote]
Пробачте,
але шедевру не буде.
Буде одкровення.
Чи каяття, чи сповідь.
Можете уявити, що це зізнання
(Сподіваюсь, останнє).
Кому цікаві жанри –
хай буде: мемуари
Чи автобіографічне оповідання.
Та хіба не все одно,
Я пишу не для вас, а для себе.
Пишу для душі…
Точніше, аби душа замовкла.
Пробачте,
Але буде відверто
Прямо, гидко, жорстоко,
трішки одиноко
нетрішки божевільно
Бо я пишу це не для того,
аби мовчати
Бо я показую це не для того
Аби ховати
Себе
Знову.
Будь-які збіги з реальними людьми –
Випадкові
(Чи ні)
Слава Богу, --
Чи Аллаху, Будді, Україні,
чи кому там треба –
що це ніколи не стане бестселлером,
що ти ніколи це не побачиш,
Бо я пишу це для того,
аби ти ніколи про це не дізналась.
* * *
В мене пам’ять хороша, але вибіркова.
Я пам’ятаю сюжети, книжки, мови,
картини,
якісь вірші, мандарини…
Я пам’ятаю, як повзала на чотирьох,
в тих ссср-колготках рифлених
і в’язаній жилетці, колючій коричневій
які я потім бачу
на фотографіях в альбомах,
які щось сильно значать
не для мене, а для батьків
– ну як завжди, як у всіх.
Я пам’ятаю, як та жилетка кололась,
навіть натягнута поверх кофти
– такої ж рифленої, як і колготи –
поки я какалася у памперс,
це гріло сильніше, ніж та жилетка.
Мені точно було менше трьох…
принаймні, менше чотирьох,
бо тоді я вже вміла читати
(не питайте,
коли з вами ніхто не грає,
у вас є
багато часу на самовдосконалення
Якби ж раніше хтось пояснив,
що літери треба читати по черзі – це не аж так логічно.
Хоча, може й логічно,
раз я здогадалася в чотири з половиною).
Я пам’ятаю малюнки,
багато малюнків…
і поцілунки
з Тьомою в дитячому садочку.
Він був милий,
але після садочку я ніколи вже його не бачила.
Можливо,
він виріс чи переїхав
Чи повішався, розбився, смертельно захворів
Чи просто був плодом моєї уяви
замість уявного друга-слоножирафи…
Та хіба не все одно,
що з ним сталось.
Я пам’ятаю, як уявляла
Небуття
Де нічого нема
І мене нема
– воно було темно-блакитне
Білими нитками всіяне, тендітне.
Я пам’ятаю, як дивувало,
Що я це я,
І що я роздумовую
Чому я це я
Чому я це не інший хтось
Чому я хтось, а не щось
Чи щось теж так роздумовує, що воно хтось
Чи щось знає, що воно щось
Це здавалось не те щоб неправильним
Але дивним
І дивовижним
Що
я це я
я тут і зараз
я є
я існую
Це досі найдивовижніша річ у світі
Я пам’ятаю, як намагалась
Збагнути вічність
Та хіба не все-одно,
Що я там намагалась.
[b]1-ша сукня.[/b]
Я пам’ятаю…
ні, не коли закохалась –
цього не збагну вже ніколи.
Та хіба не все-одно.
Я пам’ятаю,
коли зрозуміла, що кохаю тебе.
Це здавалося неймовірним, але
це поставило все на свої місця.
Я відчула себе собою
новою собою.
Я відчула себе вдома у твоєму домі.
З першого кроку
з першої хвилини
з першого сонячного проміння на твоїй кухні.
Разом з твоїм жахливим малим братом з його жахливим малим характером і жахливим малим голосом.
Разом з твоєю дивною смішно-несмішною мамою з її скрипуче-приємно-неприємними бесідами, з її сухим волоссям і сухим сміхом.
Разом з тобою.
Я пам’ятаю,
це сталося
теплого світлого літнього дня.
Хоча в твоєму домі разом з тобою завжди було
тепло і світло в настрої.
І водночас
холодно
в ноги без килимів на цій холодній підлозі.
І водночас
холодно
в мізки без розуміння, чому я тут і що я тут роблю.
Я пам’ятаю
той день світло-дерев’яним,
як і увесь твій світло-дерев’яний будинок.
Ти спускалась по світло-дерев’яних сходах
у старій сукні,
яка різала очі і смак і здоровий глузд –
настільки ж різнокольорова, різнотканинна, різнорюшикова, різнояскрава
і водночас
настільки ж виблякла, вилиняла, вицвіла, висвітлена
як жовті подерті крила молі
у світлі жовтої лампочки в сільському туалеті.
І ти була
прекрасна, як ніколи.
Тендітна, як ніколи.
Жіночна, як ніколи.
Ніколи до і ніколи після того.
Можливо тому, що це був перший раз,
коли я бачила тебе в сукні.
Перший з трьох разів,
коли я бачила тебе в сукні.
Найкращий з трьох разів –
може, тому, що тоді лише я була поруч з тобою.
* * *
Я пам’ятаю свої почуття
Абсолютно усі почуття
Так сильно,
Що можу тактильно
Відчути їх
Знову зараз завжди
Крізь роки
Хоча їх давно вже немає,
Важливо, що раніше були -
Допоки я їх пам’ятаю,
Вони не даремні
Навіть ті шалені і незбагненні
Вони – частина мене
* * *
Я пам’ятаю
те відчуття кохання до тебе.
Воно залишилося
маленькою теплою золотою піщинкою на дні моїх спогадів і кохань і спогадів про кохання.
Чудернацькою дрібничкою,
яка нікому ніколи не була потрібна;
яку незрозуміло де взяла і чому облюбувала,
але так і не придумала, куди би поставити в жодному ремонті,
в кінці кінців залишивши на горищі;
і яку попри все жаль викидати.
Можливо, це було зовсім і не кохання – кажуть,
справжнє кохання не проходить.
Та хіба не все одно,
якщо було добре.
З тобою добре сиділося.
З тобою добре мовчалося.
З тобою було рідно, затишно, по-домашньому.
І цього мені було достатньо.
Хіба не все одно,
що ти не відчуваєш те ж саме.
[b]Сoming out перед собою [/b]
Тепер я розумію,
як це було рано.
Хоча в моєму житті
все стається відносно рано –
в 4 я рахувала до 100,
в 4,5 навчилася читати,
у 8 відчула перші місячні,
в 11 вперше закохалася,
в 13 мала перші стосунки,
в 15 почала малювати на замовлення,
в 16 закінчила 11-річну школу за 10 років,
в 17 почала фактично жити в цивільному шлюбі…
В 14 я кинула хлопця, тому що кохала найкращу подругу…
Як він це сприйняв?
Не знаю,
не слухала відповідь.
Не казала, що це дівчина.
А що я мала сказати?
Я тоді й сама не була до кінця впевнена.
Я намагалася з усіх сил бути не до кінця впевненою.
Тільки тепер я розумію,
скільки всього сталося за 14-й рік мого життя.
Мене вперше кинули
у моїх перших стосунках
14-го лютого,
на День Закоханих
(звісно, саме цю подію я намагалася потім звинуватити у всьому).
Хлопець, що став моєю першою любов’ю,
нарешті пройнявся до мене почуттями,
вже давно не потрібними мені почуттями.
В цьому році ми з тобою перестали вчитися в одному класі.
В цьому році я залишилася сама.
Зі своїми невизначеними почуттями
і невизначеною орієнтацією.
Невизначеність – ось що завжди лякало найбільше.
Спочатку я подумала,
що це хріново кохати власну стать.
Що це нещасливий білет у лотереї життя,
який опускає твої шанси на «довго і щасливо» до міліметру над рівнем моря.
Що це вічні муки і поневіряння за людьми,
які ніколи просто фізично не зможуть тебе покохати.
Це кохання без відповіді
без права на відповідь.
Тож з усієї сили намагалася переконати себе,
що кохаю хлопців.
Проблема виявилась у тому,
що я вже кохала хлопців.
[b]2-га сукня[/b]
Це був той день, коли мені
перестало вистачати затишку твоєї кухні
із твоїм посудом, який я любила мити замість тебе.
Перестало вистачати просто бути з тобою як подруга.
Може тому, що тепло скінчилося разом з літом
і настала зима.
А може тому, що я побачила,
кому віддалося усе тепло.
Я не пам’ятаю,
скільки
тобі виповнилося років у твій різдвяний день народження.
Не пам’ятаю,
скільки ви вже зустрічалися зі своїм ромео.
Не пам’ятаю,
якого кольору була твоя
коротка супер-міні-обтягуюча-сексуальна-гіпер-блискуча сукня,
що ідеально підкреслювала твою хорошу фігуру
разом з Роминими гарними тренованими руками на ній.
Ви були щасливі,
ви були прекрасні.
Світ навколо вас був лишнім.
Я була лишньою.
Навіть не тому, що це він, а не я,
міг тебе обіймати, цілувати, на колінах тримати, торкати…
і я не хочу продовжувати цей список далі!
А тому, що я
навіть не мала права хотіти того ж.
Я не мала права показати, що я хочу того ж.
…
Хоча насправді «того ж» - це неправильне слово.
Тебе трахати я не хотіла ніколи.
Ні, ти була шедевром в моїм полі розоранім
Золотою Адель в друзках ночей незоряних.
А потім сумно-радісно стало мені,
Бо ти вже не сама стоїш на полотні.
Ви косплеїли Клімтові кляті цілунки.
Мої мізки мільйонами краяли мунки.
Розбивай же мій лувр на щепки-ескізи.
Прощавай же, ти вже не моя Мона Ліза.
Капулетті – Монтекі, Ромао – Юлетта.
І я – лишня третя, ляп у сюжеті.
І я… я втекла. Зачинилась у вежі.
Вешталась, шлялася, поки нарешті
Не охолола, розплутавши коси
Всіх своїх дивних недовідносин.
Я відрізала вухо, що в твій голос вчувалось
Я скосила всі соняхи, що повертались
услід за тобою. Від твого світла
моя місячна ніч майже перегоріла.
І хоч ваша лав-сторі була лише триптих,
Про втечу свою не жалію ні крихти.
Лише іноді може стає трохи прикро,
Що ти зі своєї цікавої примхи
Йому зрадила трохи – і не зі мною,
А з його двоюрідною сестрою…
Але це буде потім. А тоді, у той день,
Я до болю хотіла торкнутись тебе,
Вдихнути волосся, горнутись до щічки
Розгадати секрети твоєї усмішки.
Прощавай, Моно Лізо. І твій брат, твоя мати.
Бо що взагалі тобі можу я дати?
Щастя? – Сумнівно, що те буде довгим
Силу й підтримку? Стати на ноги -
Яких в мене самої немає? Убого.
Прощавай же, Джокондо. Піду собі з Богом.
Люди – картини. Життя – це митець,
Воно ліпить мистецтво із наших сердець.
Десь на дні мого лувру серед щепок-ескізів
Дотліває під пилом моя Мона Ліза.
Любов – це мистецтво. Люди – картини.
Тобі, як Вітрувієву людину,
У замкнутім колі оголюю душу.
Руки застигли, не доторкнувши.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028495
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.12.2024