| Сторінки (1/5): | « | 1 | » |
Трапляється життя, співає її душа, щоденно вмирає;
я разом з нею колись безвольно вмирала,
помилками не вчилася, ласуючи безсмертя дарами.
Не витрачайте на мій виступ більше,
кохана, повірте, не варта я вашої уваги,
не варта ваших грошей, вашої варти.
Кохана моя, пробачте за необачність мою,
за млявість серця, за відсутність бою.
Моє тихе серце вже згасло, кохана, воно замале,
мене, насправді, вже тисячу років трощить буття важке.
Кохати вас справді непросто, моєї душі лише простір,
прозорих сягає глибин м'якого вашого серця,
вампірський підробний мій подих, безсмертя.
Прозорих ночей, зірок сузір'я,
моїх та ваших втілення бажань.
Колись і мене схід сонця вражав,
тепер тільки бавить, жахає, диво смерті лякає.
Кохана, чому ви така стійка?
Чому вам не викликає відрази моє суття?
Завдаю болю питанням щоразу, мене захоплює агонія.
Відраза спаплюженої мови тіла,
відраза до срібла, до сказа.
Божеволію, чи це все ще кохання?
Я уявляю вашу кров своїм існуванням.
Не потрапляють на відповідь залишки моєї душі,
лютує відсутність дій усвідомлення.
Кохана, чому ви мовчите?
Чому не дозволяєте собі і слова промовити?
Холодна, невдала, очі ваші запалі,
а чи хотіли ви взагалі колись бути живою?
Відчувати, говорити, сторонити мене,
будь ласка, хоч слово промовте...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020445
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.08.2024
Срібний дзвін, лісу спогад,
блискучий погляд, погребовий розрад.
Біла принцеса та чорний кіт,
сьогодні не проґавили зорецвіт.
Срібною короною оплавили чоло,
ну ж бо блазень злукайте тихо!
Королеві не потрібен цей трон!
Королеві не потрібний цей світ – тож шукайте!
Стрілу в своїй голові, кулю у чолі,
серце тернами обвите.
Дурні, вірні, тихі: квіти посеред вольєру,
не в своєму розумі вогняна кальдера.
Біла принцеса, худобний народ,
зготований переворот був.
А вона й не проти, не проти піти,
їй не потрібні ці люди.
Шукали, шукали та й не знайшли, блазня всадили до трону.
А той тільки но сміявся.
День і ніч, і всі сміялися разом,
і плакали вже від розпачу та до себе жалю,
бо не хотіли дурницю мати за престол,
бо не хотіли сміятися зо дня – ніч:
зоряну, місячну, сяйну.
Кожен божий день був файний!
Файний, але ж тільки но скажи що ні,
ти ж не хочеш опинитися десь у човні,
в мішку, а потім на морському дні.
За спонуканням чорного кота принцеса біла,
блукала-блукала селами, містами.
Її ніхто не признавав, не впізнавав, ніхто не привів до тями.
Її народ, її доля, бажання інше - але ж.
За спонуканням чорного кота,
«А ну ж бо дівчина моя, мила та кохана,
моя родина ти, сестра, та мати водночас,
пішли-но деревце мале те, що в лісі срібним світлом відлива,
зміняємо короною яка до черепу влита?».
«Пішли-пішли, а як зміняти?».
«Влите і те, що коренем прирісши стало,
знайдеш ти рішень чи замало».
«Але ж навіщо, між сріблом, моїм-чужим, який зв’язок?».
«Знайдеш як владу повернути, там поруч мій знайомий ворожок».
Пішли-пішли, вони вже на шляху, посеред галявини ялина,
одна єдина.
«Чи ти це друже?».
«Так це я».
«Чи ти на обмін?».
«Звісно».
«То це тепер твоя сім’я?».
«Давай до справи».
«Ну так – ну так, я не навмисно».
Ялина срібний дзвін здала, змінило дерево корону.
На голові купа гілок,
а де ж той скромний ворожок?
Зник.
«Мій боже, лихо, який тепер вдавати вид,
як повернутися до тих?».
«Все що стається те на краще,
нами важкий шлях пройдено було.
Довірений мій друг, своє він знає ремесло.
Триматися шляху спробувати слід,
почуй мене – я маю в цьому досвід!».
За спонуканням чорного кота, тихі крихкі сльозинки пролива,
добрались міста,
товпа, побачивши заздалегідь, гукала– «принцесо біла!».
Навколо натовп вже збирався - і знов на трон,
на диво не цураючись ялини,
мабуть-но зовсім звикли до блазня ковпака.
Доречі зникла після цього вся біда,
і люди стали, і щастя справжнє.
Але ж нажаль не стало чорного кота,
зник.
Принцеса біла довго сумувала,
та влада, що спіткала, тужити змоги не дала.
Побачили когось в трубу підзорну,
доповнився двір королівський радником новим,
з волоссям чорним.
Ніби кіт чорний знов представ живим.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999368
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.11.2023
Сумна та ніч, палке бажання,
глибокі очі ті блакитні.
Бліда русалонька свого життя,
мрії нарешті втілила неситні.
Сплила до корабля – там свято,
чорнявий принц красніший за батьківський дім.
Лунала музика, людей багато,
проте лунав також у небі гучний грім.
Зібрали паруса, сміливо корабель стояв,
але ж бурхливих вод гнів він не втримав.
Нещадні, розтрощений тепер!
Чорнявий принц боротися не міг,
пірнаючи крізь буревій, уламки,
тільки величний дух русалоньки зберіг.
Зберіг нажаль він не її,
її ж накрило хвилею кохання.
Натомість принц залишився живий,
віддавши все, всі сумніви останні, розтанула у піні чарівній.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999367
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.11.2023
Війна не знає віку, статті, вашого положення,
вона не знає ні спокуси, ані жалю,
катами робить, а на небі сяйве птах,
ніби сміючись заглядає.
Прагнення до волі спустошує з роками:
боротися за право на життя,
віками розривати ті кайдани,
і себе стратити, сім’ю, міста.
Віками тяжіє над нами, винним себе не визнаю,
робитися рабами, то зовсім не про мою землю.
А на пустоті легше будувати,
і в собі, і в своїй країні.
Я за свободи іншого не знаю.
До птаха дотягнутися руками на руїні,
схопити і сміятися,
всі разом прагнути,
жити.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998941
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.11.2023
Деякі речі, які я розповідала здаються мені занадто особистими,
чи повинна була я залишити їх із собою?
Чи була я колись особистістю взагалі?
Чи було це моєю долею?
Повинна була ставитись до цього легко, як усі,
повинна була плакати гірко, тоді коли ніхто не бачить, в ночі,
відповісти собі на питання «хто ти така?»,
не вважаючи себе бажаною, але особливою,
чи це гордість, чи файна риса низка?
Зливаючись з долею, визираючи, дивлячись,
але з місця не зруш, тримаю себе, тримаю за руки,
тримаю за серце, тремтячи від люті;
чи повинна кожна у своєму житті жити безглуздо?
Чи повинна кожна стримувати своє я?
Чи повинна я?
Чи повинні ми?
Спустошливо, химерно, негідно, огидно,
жити, виживати, просити, дивитись,
дивитись на щастя нам не належне;
спустошена: жорстокістю, брехнею, безмежним:
жалем, страхом, люттю, неспроможністю, передчуттю,
певністю в собі, але ніколи у інших;
чи можливий схід гірших?
Вільний подих від вбитої душі,
великий огляд на шлях прожитий,
ділитись тим, що має залишитись тільки зі мною назавжди,
чи це правильно, чи це огидно?
Чи повинна кожна мріяти про можливість?
Чи повинна я?
Чи повинні ми?
Чи повинні всі, хто думає про те саме буття?
Чи повинні ті хто вважає себе вільними?
Чи повинні ті хто не вважає себе закутими, сидячи за гратами,
дивлячись тільки у віконце,
дивлячись на те, на що наказано?
Дивлячись на страждання, на відчай, на дії, на надію -
- начхати, бувай моя любов.
Бувай любов до себе, до мрії, тепер до інших змов,
Чи повинна я?
Чи повинні ви?
Чи повинні ті хто вмирає?
Чи повинні ті хто дає, дихає, тримає?
Чекати, зберігати, зволити себе від жалю,
від болю, від втрати,
відмовитись від себе, засіяти нове поле собою,
чи залишити?
Чи нарешті подбати про те про що ніхто ніколи не дбав?
Попіклуватись про те за що ніхто ніколи не подякує,
залишити решту забав,
залишити своє я, залишити собі, не втративши, насолоджуватися,
вітати,
себе,
з перемогою.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998937
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.11.2023