| Сторінки (1/2): | « | 1 | » |
Сумним плесом, нічною водою
У північному краї снігів
Йшли дві постаті тихі ходою
Йшли дві постаті - батько і син
Запитав один з них А чи правда
Що десь є та висока зелена трава
Що отам подейкують о мавках
І наступить насправді тепла пора?
Неквапливо, спиняючись в часі
Відповів йому старший бував
На віку я своєму в Карпатах
І Олешків пісків не минав
Побував на Січі і у плавнях
І тепер вирушаєм у путь
Щоб ти знав чим вітчизна багата
І ніколи не зміг Україну забуть
Хоч бував би ти на чужині
Або навіть на краю Землі
Та згадав простори оку милі
Що у серці в дитинстві зберіг
Ми підемо, тобі розповім я
Як красу дивовижну збагнуть
Покажу промінь теплого сонця
І як спів соловейка почуть
Розпочнемо із нашого краю
Від цієї палітри хоч і гама одна
Та для нас вона барвами грає
Лиш чужинцям здається смутна
Перший колір і образ, що викликав радість
Народившись на світ малюком
Не забудеш до самої глибокої старості
Ось такий таємничий природи закон
Від рідного краю і до далеких широт
Тьмяний світанок укриє поля
І з небокрайніх безмірних висот
З неба опуститься сизий туман
Від полей та ярів фруктових садів
Синіють і котяться чисті води
До високих гір зарослих холмів
Оповиє мережива піни подих
На неосяжних оком височинах
Що згубили верхівку в небесній блакиті
Втопили дерева коріння в бурштину
Протягши до неба смарагдові віти
Забутими дорогами південних пісків
Бринять кришталеві джерела
Стриміють ошатні ряди вітряків
Що тут заміняють дерева
Зеленими сходами вкриється гай
Й вологим мохом долин
Як вічний вогонь озарить небокрай
Не стане предранку сивин
Розжаріє заграється мов дитя жаринками
Розфарбує золотом ріки та ставки
І летить ледь чутними по землі відтінками
Перетворюючи їх на кольори
Там на південь далеко нам синку ще йти
Але знай - ця палітра безкрайня
І країни гарнішої певно знайти
Неможливо, навіть у марах
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952241
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2022
Темна дорога на світло веде
Метеликів сірий потік проводжає
Так кожний в маріння без роздумів йде
Не знаючи, що там насправді спіткає
Чорними стежками вишитий шлях
Терном безвісним ошатнії сходи
Морок за стінами тихо закляк
Він як убивця чекає нагоди
Лезо нещадно у сердце встромить
Бачить як дивний вогонь загасає
Долі ясної, і горя блакить
Куполом льоду його обіймає
Димом блідим оповилися скроні
Скоро і він відійде в небуття
Там де не стрітить ніде перепони
Вгору підніметься до забуття
Срібною ниткою виткані брови
Темні колодязі враз заховають
Хай не помітять їх злії норови
Хай із калюжі коней напувають!
Ті хто в руці не стискає святині
Цінності справжньої і не пізнають
Хто підкорився зухвальству, гордині
Тин хоч теши, а кебети не мають
Блиском осяйним криця виграває
Променем висловів, іскрами слів
Стільки сердець вона ще одурманить
Скільки знесла вольнодумних голів
Ті окаянні, що в мріях втопались
В сивії пасма прадавніх садів
Ті од буденності враз одцурались
Віками блукаючи в царстві скарбів
Долі не знати? то краще зостатись
В тому, що Бог на землі сотворив
Птахом над степом широким здійнятись
Покуштувати ласих плодів
Нащо ті зміни коли все по колу
Йде і не видно дороги прогину?
Він був останній хто жив по-новому
Жив так недовго і скоро загинув
Він не залишить нічого про себе
Тим кому це не потрібно і дивно
Піде нагору туманом до неба
Хай собі й далі вирішують хибно
Хай помирають, і стільки років
Скільки намарне за правду боровсь
Скільки сумирно ніс клятви віків
Так як нікому іще не вдалось
Покинь марні спроби і випусти меч
Нещастя, що жити тобі заважає
жертовності, блага і всім всупереч
Кажи їм, що Бога на світі немає
Так морок останньому вою торочив
Бажав охопити собою всіх вчас
І вже стільки лиха йому напророчив
І певен був справді вогонь уже згас
Скоріш відправляйся тебе зачекались
Усі, хто є крові з тобою одної
Не спали роками, сльозами вмивались
Чого ж зупинився всевладний герою?
Схопившись поквапом воїн крицю обрушив
На мур, так що той лишь на мить зціпенив
І зброї уламки вогонь заворушив
І вихором гострим по світу летів
І полум'я враз навкруги зажевріло
І терен розсипався чорним піском
Обвуглені стіни зостались намарно
Стояти у світі зсірілим кутком
Того непотрібства тепер вже не буде
Бо кожний уламок у серце запав
Тому хто ніколи його не забуде
І силою слова як він запалав
Постане новий серед попелу птах
Даруючи світло сотням людей
На півдні далекому, в вічних снігах
Як колись це зробив Прометей
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951049
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.06.2022