| Сторінки (1/9): | « | 1 | » |
Калина зацвіла у мене в дворі,
Бо вже весна…
А калинова кров розлилася мов море,
Іде війна…
І темна, і густа та кров калини,
Гуде земля…
Синів і доньок неньки України,
Котрих нема…
Убив їх ворог злобно і при тямі,
Що звався брат…
Та братської крові він напився до нестями,
Це просто кат…
Як тяжко було нам порозуміти,
Хто є чужак…
Не їсти за одним столом і не сидіти,
Не було б так…
А цвіт калини серце звеселяє,
Кінець війні…
Високий мур навіки роз’єднає
Світло від тьми.
Квітень 2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946414
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.04.2022
Калину посадила у дворі,
І серцем своїм тихо зігріваю,
А думки мої в образи ввійшли,
З калиною я Стуса уявляю.
Та недаремно мені Стуса з’явився,
Він застеріг, що калинова кров
І темна і густа. Не помилився.
Нам не потрібно проливати її знов.
О, скільки полягло отих сердець –
Відважних, щирих, вірних Україні!
Не вистане у Господа Небес,
Щоб місце їм усім знайти в Святині.
Червона калина,
То моя дитина,
Я щиро її доглядаю.
А моя країна
У мене єдина,
Я знов її втрачаю.
Як помогти єдиній Україні,
Як зберегти і цілісність, і мову,
Як об’єднати всіх під квітами калини
І кров калини не пролити знов?
Квітень 2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946413
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.04.2022
Будь проклятий Путін, до Бога благаєм
Ми смерті тобі, пробач, не бажаєм
А просимо щиро та від душі:
"Живи ти, живи. Та ще при житті
Побач смерті своїх дітей та онуків
Щоби помирали вони в тяжких муках
Щоби через тебе прокляття лягало
На всіх росіян. Їх по світу чимало
Щоб голод і холод спустошив міста,
Містечка і села пішли у небуття.
І щоб від держави, що зветься Росія
Залишилась горстка пекельного пилу."
квітень 2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946240
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.04.2022
Здох Путін – вістка миттєво,
Рознеслася світом, радіє земля.
Здох Путін і сонце у небі сяє,
Здох Путін і ката більше нема.
Цвітуть сади і мирне небо
Летять лелеки і гнізда в’ють.
Великі втрати, плакати треба
Та діток лелеки нам принесуть
Ми відбудуємо свою державу
Зробимо з неї квітучий рай
Нам заздрити будуть за нашу славу
Нам заздрити будуть. Ну і нехай!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946238
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.04.2022
Маріуполь - це місто рідне ,
Що із тобою вчинила орда?
Ти і досі тримаєшся гідно,
Хоча міста самого нема.
Щось змінилося у поколінні,
Твої діти далеко не ті,
Що тримались за руське коріння,
І за руськими серце несли.
«Руський мир» навалив із завзяттям,
Танки, гради і вояки.
Та ви будете всі із прокляттям
Доживати свої роки.
Мов ножем вкололи у серце,
Там залишилась вся рідня.
Сліз налилося повне відерце,
Може вас у живих нема.
Та я знаю, війна скінчиться,
Згине ворог і мир настане.
Любе місто моє відродиться,
Птахом Феніксом з попелу встане.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945090
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.04.2022
Рідне місто зустріло мило,
Море хвилі ласкаво шле.
Де дитиною довго ходила,
Зачекалися ми тебе.
А на серці немає втіхи,
В колі рідних знову війна:
Ти чому не по-нашому пишеш,
В тобі руського геть нема.
Брат із сестрами мов озвіріли:
Про Бандеру ти пишеш вірші,
Десь далеко тебе підмінили,
І до нас повернулась не ти.
Не в змозі затуляти вашу пику,
Доказувати правду не беруся.
Як тяжко без родини чоловіку,
Але до вас вовік не повернуся.
Хоч тягне у дитинства місто,
Та серце сковує нестерпний біль,
Бо навкруги усе чуже навмисно
На хворе серце тільки сипле сіль.
Як шкода мені вас,мої ви рідні,
На серці вашому чужа печаль лежить,
Тут руський дух літає і донині.
Москвою тхне . Та ні,Москвою тут смердить.
[i]15 серпня 2009[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945089
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.04.2022
Схаменіться, добрі люди,
Бо худо вам буде -
Хто Вітчизну зневажає,
Того Бог забуде.
Не дістанете під сонцем
Божой благодаті,
Хоч смієтесь за віконцем
Ситі і багаті.
Бо багатство ваше згниє
І червак поточе,
Украдуть його злодії,
Лишенько підкосе.
А єдину Батьківщину
Поважати треба,
Так не будете гнівити
Господа із неба.
Коли гнів Його раптово
У віконце гляне,
Все багатство ні до чого,
В користь вам не стане.
лютий 2011
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=944516
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.04.2022
І
Який одяг тобі до серця,
Люба моя дівчинонько?
Може, хвої зелень мінлива,
Моря Чорного синь неозора,
Чи жовтява сорочка степу,
Чи зимових Карпат біли́зна?
Ти в будь-яких шатах прекрасна,
Найрідніша моя Вітчизно!
Де у світі знайти таку вроду,
Щоб тобі подібна була?
Більш немає такого народу
І Держави такої нема!
ІІ
Центр Європи у тобі відмічено -
В Закарпатті стоїть обеліск.
Тим пророцтвом Господнім одвічним
До Європи коріннями вріс.
І Європа – розумна жінка,
Відчуває душею своєю:
Україна – її частинка,
І не жити Європі без неї.
Хай сусіди, що збоку, бісяться,
Перекриють нам газ і митниці,
До Європи стежини вже світяться.
Не зворотні, хоча і обітниці.
ІІІ
А небо над тобою синьо-синє.
І зіроньки спілкуються з тобою.
На Сході десь увись піднеслись сміло.
На Заході висять над головою.
Ти коси свої розпустила,
Вишиванки узори – в рядок.
Стрункі ноги в чобітки взула
І танцюєш рідний танок.
А в танці тому – України серце.
Так танцювали з давен-давнини.
Він просто гопаком зоветься,
І ти у ньому – промені весни.
ІV
Розумна, щира, найвродлива жінка …
Чому ти осторонь стоїш?
На косах – скро́мненька хустинка,
В очах сльозинками бриниш.
Синів і доньок породила,
Що в Небі місце зайняли,
Голодомори пережила,
Шляхи і труднощі війни.
Чому так тяжко склалась доля!
Не був такий Господній план.
О дівчинко! Не плач ніколи.
Більш не повернеться обман.
Ти будеш радісно, щасливо
На Зе́млі жити, як в Раю.
Бо всі прийдешні покоління
Тебе любитимуть одну!
V
А твоє слово – соловейка трелі,
Що солодко наспівує в гаї́.
А може, музика весняної капелі,
В ранковому, блакитнім небограї.
І кожний має право розуміти
Та серцем відчувати задум мій:
Не може мова без народу жити,
Бо і народ без мови – неживий.
Шануймо мову – джерело безсмертя,
З Кирилиці й Тараса переповнено води,
Її фонетика, граматика ішли від серця.
Ще й брату старшому допомогли.
VI
Любімо неньку щирим серцем.
Вона одна у нас на всіх.
Її історії славетної
Не можна зупинити біг.
Княгиня Ольга, Роксолана
І Володимир Мономах
Руси – України величність
Піднесли як Держави стяг.
І стяг той дотепер у Небі,
І неньку там усі кохають.
І не одне важке століття
Її із ко́лін піднімають.
Синів і дочок твоїх, ненько.
У Небі важко зрахувати,
Бо біля Господа створили
Величні України раті.
Їх поіменно записали
У «Книгу Вічного Життя»:
І Котляревського Івана,
Петра Могилу, Тараса́
І ще багато прізвищ славних,
Що слід лишили на Землі
І в молитвах небесних, вічних
Державі нашій помогли.
Якщо читати поіменно
Всі прізвища від А до Я,
Тим стягом-кулею відверто
Покриється уся Земля.
VII
А пісня вийшла вже як є.
Нелегко все порозуміти.
Спитає кожний сам себе:
Що для Держави встиг зробити?
Як палко ти її любив,
Чи допоміг із ко́лін встати,
Чи душу свою не згубив,
Життя готов за неї дати?
О браття, розумом і серцем
Віддаймося їй сповна.
Й на тому стягові Небеснім
Напишуть наші імена.
Лютий-березень 2009
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=944514
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.04.2022
Глава І
О любі мої читачі!
Вам казку хочу сповісти
Про нашу неньку Україну,
Її історію нетлінну,
Що правда буде, що байки,
Які із неба надійшли.
І всі, хто вуха добрі мають,
Нехай і слухають, і знають
Що у історії святої
Не все було само собою.
Щоби в майбутнє заглянути,
Пророком можна і не бути,
Лиш чути треба голоси,
Що йдуть із неба до землі,
Та щоб уміти розуміти
Все, що в майбутньому відкрите,
Нам треба мати ті знання,
Що вся епоха зберегла.
А ці знання епохи наші,
Як і історія одвічна,
Доказують усьому світу -
Ми були, є і будем вічно.
Тож, намагатимусь і я
З історії набуть знання.
А щоб читати було мило,
Ще й казку я допишу сміло!
Вона на Небі, в Царстві Божім,
Славетним ангелом була,
Бо чистоту душі і серця
Служінню Богу віддала.
І красотою незрівнянною,
І русою косою до п’ят,
Притягувала погляд ангелів,
І кожний був їй щиро рад.
А та коса, той Божий дар,
Настільки русою була,
Що кожний Русью її звав,
І Бог таке їй дав ім’я,
І донечкою кликав любою,
І восхваляв її ім’я.
Пісні Русі звучали всюди,
Неначе трелі солов’я.
Та в серці Божому і туга
Для себе місце віднайшла,
Бо на Землі лише наруга,
Ні Раю, ні добра нема.
На тій Землі, що сам створив,
І дітям своїм дарував,
Панує дідько лиш один,
Що сам себе царем назвав.
Іще від пращура Адама,
Що перший відкусив гріха,
На сцені йде від дідька драма,
І місця Богу в ній нема.
Той дідько сам себе хвалив
І зла багато наробив,
І правити бажав навічно,
І люд гріхом калічив звично.
Та план Господній зрів давно -
Із неба допомогу дати,
Щоб на оновленій землі
Небесний рай побудувати.
І місце сам облюбував -
Той мальовничий клаптик світу,
Від гір Карпат і до морів,
Оформив він по заповіту.
І край цей наділив дарами:
Ліси, луги, степи, моря,
І річки з рибними місцями,
І схили сивого Дніпра,
І чорноземи плодовиті,
А в надрах нафта і руда,
І золото і брильянти,
Лиш в люду розуму нема.
Бо дідько по землі гуляв,
І люд гріхами спокушав.
Ось серце Господа в журі,
Як план свій в дію привести.
А Русинька все розуміла
І серденько її боліло.
І зголосилась помогти,
Себе у жертву принести,
Залишити цей Божий Рай,
Привабливе життя на небі,
Щоби вчитини драмі край,
Щоб був один Господь в потребі,
Щоб заповіданий шматочок
Тої Господньої землі,
Зробити, як в Раю куточок,
Де б люди щасливо жили.
Не знаєш, Русь, на що ідеш,
Який тягар береш на плечі,
Може, тебе чекає хрест,
І муки твої, як Предтечі.
І серце своє батько крає,
Та все ж, від себе відпускає
Оту улюблинецю свою,
Ту Русь із русою косою:
«Тебе я з болем відпускаю,
І ще тобі я залишаю
Маленьку часточку себе,
Під твоїм серцем хай живе.
То буде твоє немовля,
Що Незалежність їй ім’я,
Нехай з тобою всюду йде
І славу твою віднайде».
Що Русь лиш ангелом була,
Про те я вам розповіла.
Їй шлях від неба до землі
Не тяжко було віднайти.
І з висоти намилуватись,
Чудовим краєвидом тим,
Що пролягнув з Карпат до моря:
«Збудую тут державу свою,
Щоби відбувся Божий план,
Щоб плив любові караван,
Хай буде Рай тут на землі,
Щоб люди радісно жили».
Та дідько перед нею встав,
І в очі їй зареготав:
«Ніколи тут не буде Раю,
Усіх бісів я закликаю,
І всує Бог тебе послав».
Глава ІІ
То моя казочка не вся,
Продовження і далі буде,
А поки що сприймайте, люде,
Що нам епоха донесла.
Нам літописець залишив
Історію правдиво чисту,
Все на сторінках пояснив -
До хрещення і після.
Цей літописець служив Богу,
Задачу мав він «по зубам»,
Щоби історія народу
Залишилась навіки нам.
А у ті давні времена,
Жили на землі племена.
Що назву кожний свою мав,
Нам літописець написав.
А люди ці були поляни,
Древляни, славні волиняни,
А ще драговичі були,
І всі слов’янами слили.
У той же час на півночі,
Багато люду жили,
І всі північні племена
Своє ім’я носили.
То були чудь і весь,
Чемериси і меря,
Між ними муром і мордва,
До слова, той народ не з нашого коліна.
Слов’яні, наші предки чемні,
Оседле там життя вели -
Ростили хліб і скот кормили,
І Богу вірними були.
Бог завжди їм допомагав,
Життя вони щасливе мали,
Хоч бога тоді Сонцем звали,
І він над ними все сіяв.
А межи тим народом сміло,
Постійно Русенька ходила
І годувала, як могла,
Від Бога дане немовля.
І людям інколи з’являлась,
І руки вгору піднімала,
І тим відверто заявляла:
«Я вам від Господа дісталась».
І предки серцем відчували,
Її Богиня-Мати звали,
І поклонялись над усім
Цим образом її святим,
І у далекі ті часи,
То знали пращури-отці
Що Мать-Богиню Русью звати,
Так землю свою нарікли.
А ті північні племена,
Вели кочевників життя,
Держави власної не мали,
Чужих князів до себе звали,
Щоб їм державу збудували.
Та не могли чужі князі,
Із них державу сотворити -
Такий народ той був упитий,
Хоть дідька самого проси.
Оті північні племена,
На землю нашу набігали,
Тоді монголами їх звали,
І в тому помилка була.
Глава ІІІ
Я знову казку починаю,
У вас прихильності благаю,
Бо в казці завжди натяк є,
Розумний сам його знайде.
І розквітала Русь-держава,
По світу прокотилась слава.
Її і доньки, і сини
Усім відомими були.
А ті північні племена,
Платили дань свою сповна.
І хрещення вже відбулося,
І Бог побачив свою Русю,
Ще й Сина свого дарував,
Щоб той державой керував.
А дідько бився у злобі клятій,
Та волосся на сідницях рвав,
І всіх бісів отих заклятих
До матері своєї слав.
Бо він не в змозі подолати
Ту дію Божої благодаті.
І переповнена земля
Цим подарунком від Отця,
А ангел той небесний, русий,
Що сам Господь до них прислав,
Створив державу сильну руську,
Ще й Русью її люд назвав.
Не міг із цим змиритись дідько,
Скликає своє військо швидко,
І материться чорний рот:
«Ми інший зробимо оплот».
Під боком у Русі і Бога
Збудуємо державу свою,
І тільки мої дітлахи,
Там будуть правити віки.
І місце хитре віднайши -
На березі ріки Москви.
В перекладі то означає,
Чи «каламутна» вода та,
Чи може, просто – «болота».
У каламутній тій водичці
І діточкам легко водиться,
Бо кожний знає, й не кажіть,
Хто у болоті любе жить.
Тепер на казці зупинюся
І за історію беруся.
Та спроможуся довести,
Де правду можна
віднайти.
На землях північних,
У Суздалі-граді,
Князь новий почав
По-державному править.
Князівство посилив,
І церков створив,
Учених і зодчих
З Русі запросив.
І жити би мирно,
З сусідом дружити,
Та дідько із князем
Почав говорити:
«Чому у сусіда
І хата красива?
Чому у сусіда
І жінка вродлива?
Чому у сусіда
Історія славна,
А ти не згадаєш,
Як зветься прамама?
Чому ти не маєш
Тої хати, тої жінки,
Історія твоя -
Порожні сторінки ?».
І гнів у серце заповзає,
І заздрість душу розпинає,
На Русь війною князь іде,
І дідько сам його веде.
Наблизились Русі-держави
І Київ місто розтоптали,
Понищили хати і храми,
Церковні дзвони познімали,
Ікони винесли святі,
Жінок-красунь полонили,
І тільки діти голосили.
Згадає Русь години ті.
І стогне русичів земля,
І тільки Руся гірко плаче
Так пригортає немовля.
Та це лиш ангели побачать,
Не взмозі будуть захистити -
Нелегко того дідька бити.
Господь зумів би підсобити,
Та Бога біля них нема.
Глава IV
О так вчинив наш «старший брат» -
Лишив в руїнах Київ-град,
Та ще великую святиню,
Ту Богородицю Марію,
Що сам Лука намалював,
Відвіз до себе. Ні - украв!
Вам заповіт лишив Христос:
Не вбий, не крадь, не чужолож
І ближнього люби, як себе.
Якого ж Бога ще вам треба?
Себе ви звали християни,
Постійно Бога розпинали
І все молилися тишком,
Бо дідько був у вас божком.
Не міг того стерпіти Бог:
Ні святотацтва, ні знущання,
Ані Христове розпинання,
І в серці прокляв той народ.
Є гріх у Господа надмірний,
Що прощенню не підлягає,
Коли державою твоєю
Не Бог, а дітько управляє.
І знову я не казку пишу,
І сльози падають з очей,
Бо та історія, мов казка,
Казкового багато в ній.
Та тільки казка невесела,
Від неї правду не відняти,
Тому і час прийшов для мене,
Про те прокляття розказати,
Як дідько місто віднайшов,
І збудував державу свою,
І лише своїх дітлахів
Постійно тримав на пристолі.
І той Іван, що звався Грозний,
Він біснуватий був зроду,
І сина свого він убив,
Великий Новгород він знищив,
Людськими трупами покрив,
Державу свою цим зміцнив.
Самому дідькові в угоду -
«Велика Русь» назвали згодом.
А сифілід, Петро Перший,
Для дідька був він наймиліший.
Його і зріст, і та хода,
То чисто дідькова була.
Так жив своє життя закляте,
Що ще з дитинства був проклятий.
Так вірно дідькові служив,
Що сотні тисяч козаків
На дно кістками положив,
На трупах місто збудував,
І іменем своїм назвав.
А Катерина - та повія,
Що спала з ким лише хотіла,
Й не задоволена була,
Платила за любов грошима.
Маєтки дарували й чин,
А в серці дідько лиш один.
Той дідько сам із нею спав,
Лиш він її задовільняв.
За ті пекельні страсні ночі,
Проси ти, дітько все, що хочеш -
Усе тобі зробити зможе
Ота цариця. Прости, Боже.
У дідька мрія лиш одна:
Він з нею дише й животіє,
До поки Русенька не згине,
Для дідька спокою нема.
І нищить Січ, і рушить храми,
Ікони спалює святі,
Нема у тої горе-дами,
Ні краплі Господа в душі.
Кріпацьке право завела,
Нас кріпаками поробила,
І землі наші роздарила,
Та посадила москаля.
І знову плакала земля,
Та Русі то не було чути -
В той час в полоні вже була.
Ось вам і казка моя вся.
А правда ниньки ось яка:
Як ту славетну Катерину,
По землям нашим провозили,
Та ще молилися віряни,
Ті православні християни,
Щоб їй і далі з дідьком спати,
Щоб їм обом із пекла встати,
І справу свою воскресити -
У Русі немовля убити.
Ну а ті діти сатани,
Що у сімнядцятом прийшли,
Ще більше «каші наварили»,
Зате державу розвалили,
Хоть чимось нам допомогли.
І знов продовження піде
Той казочці про Русь-державу,
А також Русю нашу славну,
Коли те щастя їх знайде.
І занепала Русь-держава.
Де заподілась твоя слава?
І мудрі твої діточки
Порозбігались, хто куди,
Даремно Руся намагалась,
Із допомогою кидалась,
Та те Господнє немовля
З-під серця вже не вигляда.
І Посполитої правління,
Лиш зашморгом на шиї буде,
Життя у позі «на колінах»,
А може, і життя не буде.
І Русь захоплять у полон
Ті ляхи разом з дітьком в змові.
І величезний хрест готовий.
Усе вам розповім з часом.
Від себе хочу додати:
Її ми самі розп’яли,
Іще на довгі ті століття,
І серденько не буде биться,
А немовля буде благати,
Щоб смерті їй послала мати.
Глава V
Історії новий листок
Тобі, читачу, я відкрию,
Та ще від казочки дошию
Мережаний свій клаптичок.
А ляхи у той час із дідьком жили,
І вірно всі йому служили.
Хоч землю христианською звали,
Та люди спокою не мали,
Бо христианство розділилось,
І християни не мирились,
О, як могли святі отці,
У ті далекії часи,
Христову віру розділити,
Ворожі табори зробити?
Бо Бог у нас на всіх один,
Один на всіх і Божий Син.
Росподіл цей, мов кров на рясі,
Бо дідько сам його вчинив,
І душеньки святі всі ваші,
Зі сміхом у пекло спроводив.
Хоч із Христом була держава,
І Богу віддавалась слава,
Та всує слава та була,
Бо християни мають вміти
По заповідях божих жити -
І того буде мало Христу.
Ти ще займайся доброчинством,
Куди не ступиш ти свій крок,
Усюди ти несеш зразок
Той милосердної любові
До ближнього і ворогів,
Тоді завжди і всюди у славі,
Ти будеш справжній божий син.
Христос вас всіх повчав як жити,
Повсюди лиш любов дарити,
І церков нову будувати
У сяйві божой благодаті.
А що ви браття наробили?
Христову церков розділили,
І замість дарувать любов,
Повсюду ллється братська кров.
Які ви, браття, християни?
Ви у діях своїх мусульмани,
Бо їхня заповідь гласить,
Що іновірця треба вбить.
А ще Московський патріарх,
Анафему кладе на брата,
Є прикладів таких багато,
Тож нову казку починати
Доводиться мені. Та ні!
На мене Русинька чекає,
Я далі з нею маю йти.
Річ Посполита досить чітко
На горло стала Україні,
І слух пронісся світом швидко:
Русі нема, все руське згине,
І тільки Польща «не сгинела» -
Живе і буде жити вічно.
І ті шляхетні християни,
Що дідьку своєму служили,
І нашу Русиньку зловили,
Та заточили у полон.
То я вам росповім не сон,
А те, що ангели лиш знали,
І від історії сховали.
Та правда завжди переможе,
І час прийшов вам знати тоже,
Що з Русью сталося у полоні.
У тім полоні ляхів з дідьком,
Піддали Русю мукам швидко,
І мордували до нестями,
Святу дівчину з ангелами,
Бо божі ангели завжди
І з нею були у біді.
А потім Русю розп’яли,
На величезному хресті,
На славній кручі, біля Львова,
І русу косу відтяли.
Терновим вінцем прикрасили
Її голівоньку чудову.
Іще сміятися посміли,
Як вони гарно все зробили.
Що повторили так зразково
Розп'яття Господа живого.
А дідько біля них скакав,
І все кричав: «І всує, всує,
І всує Бог тебе послав».
Тож біля Львова, у самоті,
Лишилась Руся на хресті.
І вже почали забувати,
Що мали ми Богиню – Матір,
І мову забувати стали,
Пісні по хатах поховали,
Лише магічний дивосвіт,
І далі фарбами манить.
Він і у наших вишиванках,
Він і у писанках, веснянках,
І у колядках на селі...
Ой, не забута Руся, ні.
Глава VІ
На західних землях,
У священника в хаті,
Народиться хлопчик,
Степаном назватий.
Слабенька дитина,
Хворіла багато,
І пильно його
Берегли мама й тато.
А батько священник,
Від Бога був щирий,
Все Богу молився,
Любив Україну.
І мати була
Священничої крові,
Тож сина і вчили,
І гріли обоє.
А хлопчик, хоть слабий
З народження був,
Та силу і волю
З дорослих набув.
І віра у Бога
Царила в оселі,
Хоч дні України
Були невеселі
А батько від Бога,
Мав силу велику,
І ангелів бачив,
І біса гонив,
І часто із Богом
Самим говорив.
Якось серед ночі Степан пробудився:
«О тато, який дивний сон мені снився!
Десь там, біля Львова, на схилі крутому,
Побачив я хрест, якусь жінку на ньому
А біля неї немовля.
О тату, жінка нежива!
А ні кровиночки на тілі,
І тільки очі голосили
Як допомоги жде вона.
О тату, тату поясни
Хто ота жінка розкажи!?».
І батько з сином розмовляє:
«Я, сину. жінку добре знаю.
Вона – це наша Україна.
Ота єдина Мать-Богиня,
Що ще із трипільських часів,
Вклонялися лиш їй одній,
Оце ж не люди, а вона
Зуміє в серці зберегти,
Любов і шану до хреста,
І дітям своїм донести.
Нелегко їй допомогти.
І не одне оте століття,
Хоч як би нам і не молиться,
Не може із хреста зійти,
Бо треба серденько таке,
Щоб її хрест взяло на себе,
І немовля ростити треба,
Хто зможе виконати це?».
І хлопчик весь затремтів:
«О тату, я порозумів.
Цей сон мені від Бога знак,
Це маю я вчинити так».
Почав молитися хлопчина,
І день і ніч усі години,
І все до Бога промовляти,
Щоб Русин хрест йому віддати.
Він такий чистий серцем був,
Що Бог молитви ті почув.
Він умолив Бога-Отця
Звільнити Русю із хреста.
Так Руся далі проживала
У тихій хаті на селі,
І Незалежність годувала,
І сина славного Степана
Живила спрагою до волі.
Хоч він іще навчався в школі,
Та наші дні славетні йшли,
І Незалежність наступила.
Недовго тая радість тліла,
Бо інший ворог йшов на нас,
І дітько правив ним весь час.
Степан прожив важке життя,
Той хрест проніс він до кінця,
І через все життя манило
Тризубця славного світило.
І незалежна Україна
Свята, соборна і єдина,
Не просто мрією була -
Ще з нами Русинька жива.
І ще ми встигнемо згадати,
З його роду всі ми брати.
Ще світ примусимо збагнути
Русі історію забуту.
Ще Україна стане раєм,
Як Руся і Господь бажають.
Пишу історії листок,
Що має революцій смак -
Від Жовтня і до Помаранчі,
Та ще від казки клаптичок,
Змережений неабияк,
З любов’ю вам дошию з парчі.
Хай хтось, як казочку сприймає,
А хтось хай сльози проливає,
Бо знали це лиш ангели
І все мені розповіли.
І знову розповідь про дідька,
Як він державою керує.
І всі Господні плани всує,
І щастя Русиньки не видко,
Бо далі дідька йшли сини,
Що звались «діти сатани»
Багацько їх понаплодилось,
Що ними вся земля покрилась,
Не можна зрахувать гріхи.
Вже переповнені котли,
У пеклі з душами стоять,
А діти далі все грішать.
Не буду всі вам називати,
Бо цих гріхів досить багато,
Тоді велика казка буде,
Ніхто її читать не буде.
Лише моменти нагадаю,
Нову сторінку починаю.
Глава VІІ
Тож дідько далі собі правив,
І гегемонією марив,
Та намотав такий клубок,
Що ледь від нього сам не здох.
І меньшинького сина вбили,
Із револьвера підстрелили,
Бо старшинький хотів, хоть гидко,
На троні тому сісти швидко.
Всі сили дідько докладає,
Усе нас знищити бажає:
Голодомори сотворив,
Мільйони в землю уложив,
Пізніше назву їй дадуть -
Їх геноцидом назовуть.
Цвіт нації він знищив також -
Поети, лікарі, митці...
Хто проти дідька міг піднятись
І українцем називатись?
Ті, хто душею чист і серцем,
Давно життя своє віддав
За Русю на хресті із вінцем,
Що сам Господь до нас прислав.
Та як же було не віддати
Життя за ту Богиню-Матір,
Що себе в жертву принесла
За наше радісне життя?
І храми наші він розрушив,
Закрив українські церкви,
І віру в Бога в людських душах
Бажав убити назавжди.
О Боже, Боже, де ти єсть?
Чому на це спокійно зрієш
Із висоти своїх небес?
Чи Русю знов чекає хрест?
Де, Боже, твоє милосердя?
А може, своїм твердосердям
Тебе ми самі відтяли?
О Господи, прийди, прийди,
І ще хоть раз зійди із неба,
Так допомога твоя треба.
Люд кровожерний і лукавий
У смертельну яму ти зведи,
Щоб це побачили убогі,
І далі з Господом жили.
І Руся, звісно, намагалась,
Все з допомогою кидалась.
На те вона Богиня-Мати,
Щоб дітям своїм помагати.
А той чудовий дивосвіт,
І далі серце полонить:
Ми мову свою не пропили
І пісню з хати відпустили,
Вишиванки узор в рядок
Научить мама доньку в строк.
А дідько знову б’ється клято,
Волосся вже нема що рвати.
Усе понищено давно
І на сідницях полотно.
Та що ж йому іще зробити -
Не в змозі він ту Русю вбити.
І щоб не діяти відкрито,
Він новий план складає хитро.
І «мовой вашой» говоріть,
Всі разом «дружно будем жить»,
Бо всі ми єсть «народ советский»,
І працювати «будем с песней»,
І хліб, і сало на столі,
І ніби радісно жили,
Що дотепер забуть не в змозі
Славетні наші старики,
І все кричать: «Давай, давай
Комуністичний каравай!»
Такий і був у дідька план -
Зробити з мрією обман,
Щоб незалежної країни,
На карті не було в помині,
Щоб люди тільки водку пили
І салом з хлібом закусили.
І знов заспала Україна,
У позі «стоя на колінах»,
Лиш мати ходить межи хати,
І тихим голосом співа.
О мати, мати, бідна мати,
Де твої трелі солов’я?
І в пісні вже не ті слова,
Лиш туга серденька сама:
«Ой діточки мої
Що ж ви наробили?
Чи то ви заспали?
Чи то ви запили?
Ой як же могли ви
Стільки років спати,
Щоби матір рідну
Москалям віддати?
Ой як же могли ви
Стільки років пити,
Щоби матір рідну
В горілці втопити?
Ой чи я вас, рідні,
Серцем не любила?
Ой чи вас, любі,
Душею не гріла?
Ой любила міцно
Своїм щирим серцем,
Залишилася навічно
Із терновим вінцем.
Ой гріла душею,
Господом кріпилась,
Залишилася сіромой
Ще й з струпами вкрилась».
А немовля відкрило очі,
Свою матусю з біллю просить:
«Ой мамо, мамо, чом ти плачеш,
Так гірко сльозоньки течуть?
Невже мене ти не побачиш,
Залишусь я назавжди тут,
У цьому містечку під серцем,
Що сам Господь мені зробив?
О мамо, мамо, чом ти терпиш
Тугу, ганьбу і вічний біль?
Невже у Бога не заслужиш
Ти свого щастя не землі?
Невже століття ти загубиш,
Що ми із дітьми прожили?».
Глава VIII
Ой не даремні ті століття,
Що Руся з дітьми прожила, -
Дух незалежності навічно
Під серцем своїм зберегла.
Той дух над нами завжди сяє,
Як сонце з давних тих часів,
І разом з сонцем зігріває
Тугу покривджених синів.
Всі діти твої в царстві Божім,
На колінах проводять час,
Допоки мати живе з горем,
Будуть молитися за нас.
В житті земному настраждались,
За незалежність назмагались,
Багато кровушки пролили,
Щоб добре ми із вами жили.
І незалежність, що чекали,
Дарунком просто з неба впала.
А революція Помаранчова
Багато люду об’єднала,
І той Майдан холодний, з снігом,
Усьому світові вказав:
Єдині ми не тільки хлібом,
Дух незалежності повстав.
Хоч не того чекали люди,
У Господа не те просили,
Бо дідько й далі править всюди,
Ми знову щастя упустили,
Всі славні діти сатани,
Що вірно дідькові служили,
Овечу шкуру натягли,
І владні крісла захопили,
Та почали до горла пхати
Шматки народного добра,
І пики їхні знов пихаті,
І в серці Господа нема.
Все мало, мало, де ж Ти Боже?
І знову зрієш із небес.
Крім тебе хто нам допоможе?
Нема вже колін, всує честь.
Вони гектари захопили
Землі людською, що у крові,
Котеджі, вілли спорудили,
І кусень не застряв їм в горлі.
Чекаємо час, зійди з небес
І суд свій праведний вчини.
Пролити знову кров не треба,
Її вже досить пролили.
Хай кожний, хто із дідьком жиє,
Рахунки оплатить сповна,
І кожний, хто безчинство сіє,
Помре від власного гріха.
Та з Незалежністю з’явилась
Велика радість в Україні,
Бо віра в Бога відродилась,
Із Богом стали ми єдині.
Любов і шана до Христа,
Що Руся зберегти змогла,
Із немовлям пробудилась,
І Божою благодаттю вкрилась,
І серце своє ми відкрили,
До нього Господа вспустили.
Будуємо храми і собори,
І прагнемо навчати в школі
«Закону Божому» синів,
Чекаємо тих славних днів.
Святі міста всі збереглися
І гріють нас своїм теплом.
Я зупинюсь на Зарваниці,
Що випромінює тепло:
«Безцінна наша Зарваниця,
Свята і чиста та земля,
Там неба і землі Цариця,
Для себе місто віднайшла.
Монахи і священний чин,
За гроші справу не ведуть,
Керує ними Божий Син,
Панує всюди Божий Дух,
Молитви і зняття проклять
І купіль – дар Пантелеймону
Очистять і оздоровлять -
Усе по Божому Закону.
Іще святе ми місце мали,
Та дідькові його віддали,
І плаче Матір Божа там -
Невзмозі підсобити нам.
Та сліз отих поки не видно,
Бо час для цього не прийшов,
Нам дочекатись треба гідно,
Щоб Божий Дух туди зійшов.
А Філарет вельмишановний,
На серце руку покладаю,
Тебе я дуже поважаю,
Сміливий крок ти сам зробив -
Помісну церков сотворив.
Та залишається бажати
Той церкві Божой благодаті:
Не відкололись від Москви,
Ви ще сіамські близнюки
Із тою церквою, що збоку.
Та хай вам буде все, нівроку,
Що досягнути ви змогли.
Ще боротьба іде за землю,
За храми, паству, монастир.
Та треба скальпель в руки брати,
Москву від себе відрізати,
І поміняти кругозір.
Безцінною для вас хай буде
Душа українця одного,
І в храмі вашому набуде
Причастя Господа живого.
А уніати - ваші брати,
Із ними треба об’єднатись,
Писати новий протокол,
Забути скоєний розкол.
Не треба згадувати Папу -
Він має спадщину багату,
І далі хай керує в світі
І навіть може з дідьком жити,
Яке нам діло всім до нього,
Намісника святого того?
А пастир той, що любить мир
І щирим серцем і душею,
Тому і зветься Любомир.
Він стане постатю святою,
Бо Україною лиш жив
І далі так живе життя
Сам Бог його благословив,
А з ним і Україна вся
Отримає благословіння
І мир від Господа-Отця.
Глава IX
Себе зову я християнкою,
І намагаюсь всіх любити,
Тому із казочки моєї
Не треба галасу робити.
І той народ, що живе збоку,
Я також у біді не лишу,
Ці пропозиції пророчі,
Я їм від свого серця пишу.
Прокляття Бога ще й донині
На своїх плечах він несе.
Перетерпів і муки й війни,
І власну кров надалі ллє.
Чому доводиться страждати?
Народ у чому винуват?
Усе зробили супостати,
І дідько винний у стократ:
І налякали, і забили,
І землю трупами укрили,
І корінь роду ізвели -
Усе на дідькові лади.
Не важко все порозуміти
Та дідька самого винити,
Бо дідько, хоч і винен
Та ви його і самі гріли,
І не одне століття жили
Під владою його синів.
У мільйонах тих гробів,
Провини ваші аж бубнять.
А я, хоч казки добре пишу,
Та із прокляттям вас не лишу,
Тому і хочу підказати,
Як те прокляття з себе зняти.
По-перше, треба зрозуміти,
З ким далі хочете ви жити.
Чи Богом буде вам Христос,
Тоді вас звати «християни».
В життєвих сценах з-за куліс,
Хай вас не учать дідьки п’яні.
Бо християни мають вміти,
І ворогів своїх любити -
Це так Ісус заповідав.
А від любові до сусіда,
Розтопиться на серці крига -
За це Ісус життя віддав.
І сатанинського синка,
У крематорії спалити,
І із стіною навіки злити,
Без почесті і без хреста.
І церков нашу відпустити -
Таке у Господа бажання -
І храми наші залишити,
Тоді припиняться страждання
Народу братнього навіки.
У вас земельки є багато,
Є що священникам робити.
На тій землі будуйте храми
І хай Господь назавжди з вами.
А ту великую Святиню,
Ту Богородицю Марію,
Що сам Лука намалював,
А суздальський князьок украв,
На місце треба повернути,
Щоб гріх отой навік забути.
Хтось з вас прийти до цього зможе,
А матір Божа допоможе.
Я щирим серцем вас кохаю,
І лише щастя вам бажаю.
Глава X
До завершального моменту
Моєї казки підійшли,
Яскраві описи фрагменту,
Майбутнього життя землі.
Тої землі, що в дар народу,
Від Бога була віддана.
І не було переводу роду
Й козацька слава з ним жива.
П’ять десятків років
Пролетіли швидко
Я давно на небі
Мені землю видко.
У «комп’ютер» божий
Заглядаю сміло,
Україну бачу -
Як там все красиво.
Всі люди багаті,
У достатку жиють,
З Господом єдині,
І добро лиш сіють.
А добро, де сіють,
Злу не буде місця,
І сади рясніють,
І у душах чисто.
О, Батько милосердний,
Тебе я молю,
Пусти на Україну -
Єдину мою.
Хай там політаю,
Зблизька побачу,
Когось привітаю,
А з кимось поплачу.
Поплачу від радості,
Бо щастя велике
Побачити землю,
Сонцем умиту,
Побачити люд,
Господню втіху -
Немає горя-
Все повне сміху.
Не легко у Господа випросити оце,
Не кожного пустить на землю Отець.
Та всеж до мене милостиво говорить:
«Іди дитино, хай Тарас проводить».
І ось ми із Тарасом
На сіру хмару посідали,
Та із небес попутнім вітром,
До самої землі примчали.
І з висоти намилувались
Чудовим краєвидом тим,
Багато люди настраждались,
Нащадкам є пишатись чим.
Немає границі -
Тож ми у Європі.
Відкриті двері -
Іди гуляй!
Та іти у Європу
Ніхто не хоче,
Бо лише в Україні
Єдиній рай.
Навіщо страждали,
Навіщо боролись,
І пики били,
І лаялись скрізь?
У Європу хотіли,
До неї тягнулись,
А щастя було
Із нами близь.
Дивлюсь і не вірю
Очам я своїм:
Баксів немає,
І євро слаба.
Одну нашу гривню
Усі полюбляють,
Кращої валюти
У Європі нема.
Тарас і Леся
Гуляють світом.
Тарас сміється:
«Я люд простив,
Колись капустою,
Назвав головатою
І сам капустою
У банках осів».
Гуляємо далі.
Простори широкі,
Гори Карпати,
Зелений ліс,
Все, що зрубати
Колись посміли,
Знову росте
І під захистом скрізь.
Тарасику, любий,
Нікуди не йдемо.
Давай побудемо
Ще трохи тут,
У цьому краї
Веселім зеленім,
Щой дотепер
Закарпаттям зовуть.
Ти знаєш добре -
Велику частку
Життя своєго
Я тут прожила.
Училася жити,
Навчилась любити,
І долю свою
Я тут знайшла.
Родилися діти,
Мої соколята
І онуки народилися,
І виросли тут.
І знову бігають
Веселі малята,
Котрі мене
Прапрабабою звуть.
Я хочу відчути
Їхнє дихання,
Хоч хвильку побути
У тому часу,
Побачити землю,
Любов’ю багату,
Будь добрий,
Дозволь мені
Радість оцю.
О, Закарпаття краю мій любий!
Знову з тобою моя душа.
Кричати хочу на повнії груди,
Та мене ж не чують бо я не жива,
А я все чую і бачу чудово,
І сили у мене аж через край,
Можу обійняти оце людське море,
І піти гуляти у вишневий гай.
Моя оселя,
Стоїть весела,
Дітей багато,
І сміх навкруги.
Бачу щасливі,
Бачу здорові,
Тож не даремні
Мої роки.
Я слід залишила
Не лише у книгах,
Коріння моє
І далі живе.
Воно плодоносить,
Воно родюче,
І славу божу
По світу несе.
Летимо з Тарасом далі на хмарі.
Хочу роздивитися Закарпаття усе:
Вілли, котеджи, машини по парі,
Двері відчинені і не крадуть оце.
Змінилися люди і край змінився,
Розлогий край квітучих садів.
Немовби знову Ісус народився,
Іде по землі і повчає синів.
А церкви, церкви - їх так багато!
Розсипані маківки, дзвони гудуть.
І всюди славиться Божа Мати,
І люди з Богом воєдино живуть,
І божий закон вивчається в школі,
Єдина церков у нас таки є,
Не треба більше вести розмови,
Який священник науку веде.
Вони об’єдналися, хвалимо Бога,
Що воля його отримала успіх,
Всі визнали Богом Ісуса одного
І християнами кличуть усіх.
Це сталося вперше у нас в Україні.
Хай будуть прославлені ті отці,
Що спромоглися з догматів Cвятині,
Господній план у життя привести!
І осуд світу, прокльони, анафеми -
Все йде від дідька і швидко мине,
Коли Україна повна благодатями,
Центром християнства у світі постає.
Тож ми пригадали свою історію,
Тож ми зрозуміли які ми є.
Іще Володимир проклав цю колію,
І Руся століття по ній веде.
Не треба нам Риму, ні другого, третього,
Власне ім’я зберегли ми навік.
Ми були, є і будемо вічно,
Київську Русь пригадав цілий світ.
І нам повірили всі народи,
Що правда Божа із нами живе.
Ми не робили хрестові походи,
Нас тільки любов по світу веде.
Оце ми побачили, це ми почули,
І радість осяяла душу всю.
Про це ми писали, про це говорили,
В оце ми уклали лепту свою.
Багата, сильна і мирна держава,
Краю наш рідний, наша Україна,
Ти нарешті світом шануватись стала,
І для серця кожного єдина-єдина.
Скільки тебе нищили племена ворожі,
Корінь роду зводили ніби навіки,
А ти все буяла лепестками ружі,
Із руїн народжуючи нові діточки.
Де ж ти брала силу, люба наша неньо?
Звідки так нестримно било джерело?
Ангел наш Господній, посланий із неба,
Джерело залишив, щоб вічно жило.
Яка могутня Божа сила!
Зв’язок із Богом назавжди.
Духовністю народ живіла,
Вселяла віру у біді.
І вистояв народ усі століття,
І віру в Бога він не загубив.
Ми впевненні - віднині і довічно -
Ісус із нами споконвіку жив.
Як ти красива, з висоти так видно,
Все, як на долоні, впевнено стоїть.
Від Карпат до моря пролягла ти гідно.
Дивосвіт чарівний дотепер манить.
Відомі світу твої танці,
І співи твої, і вірші,
І найдорожчі вишиванки,
Безцінні писанки, холсти,
Все збереглося найдорожче,
Що із коріння вироста,
Тому й нема держави краще,
Як істина ота проста.
Хто хоче хай вірить, а хтось посміється.
Не легко майбутнє у віршах описати.
А може комусь у думках заманеться
Зі мною і Тарасом на хмарі погуляти.
Тож далі летимо з Тарасом
Велика країна - гуляй-разгуляй
Усе, що побачу опишу із часом
А поки що пісня летить через гай
На Україні справді рай,
І нами знов керує жінка.
Злодійським вчинкам зроблен край,
У всіх зразкова поведінка,
І депутати-янголяти
У раді пики вже не б’ють.
Розумно так ведуть дебати,
В буфетах коньяку не п’ють,
Недоторканності не мають,
І можуть сісти до в'язниці,
Коли до свого рота пхають
Шматок народної скарбниці.
Матріархат хай буде в моді,
Як було у давні ті часи.
Народ наш з жінкою у владі
Не знав ні горя, ні війни.
Коса не є лише прикраса,
То символ мудрості й тепла.
Колись бо кожна жінка наша,
Косою обвита була.
А стрижки, локони, завивки -
Усі від дідька надійшли.
І без коси, нажаль, для жінки
Нелегко мудрості знайти.
Ну що ж, полетіли, досить моралі,
Не байки пишемо, тема не та,
Вже про порядність багато сказали,
Хай кожного учить наука свята.
Летимо над Україною, часу-бо мало
Залишилось нам на подорож цю,
І все оцінити потрібно здраво,
І вам описати картину оцю.
Лежить Україна на карті світу,
У центрі Європи і позначка є,
І любо дивитись на землю умиту,
Що так старанно із Богом живе.
Ні, недаремно колись просто з неба
Бог вибрав її з усієї землі.
Дарунок відправлений дітям в потребу,
Нарешті вони зрозуміти змогли.
І рай збудували у власній оселі,
А потім у державі його возвели,
І люди щасливі, і люди веселі.
Чом скорше, ви людоньки так не жили?
Здоров’я міцне, бо нема зловживань,
Горілка лиш деколи п’ється сто грам,
Тютюн виробляєм, курців не багато,
І дітьми рясніє українська хата.
Життя обновилось, і чом не рожати?
До школи сидить із дитиною мати,
І гроші за це дістає чималі,
Тож діти, то перше, що є у сім’ї
Змінилося місто - ні те, що було,
Бо жити у ньому не хоче ніхто,
А кожний живе у будиночках, хатах,
В селі, у предмісті, на хуторятах.
А хати оці, мов котеджи та вілли,
І кожний у дворі має машини,
Бо бензин - копійка, що ми виробляєм,
А ще у Європу його відправляєм.
А нафти і газу у нас є доволі,
Розробки ведуться ще нових родовищ.
І золота у нашій державі в достатку -
Алмазні пласти віднайшли на остатку.
Тарасе, стривай, зачекай хоч хвильку,
До тебе знову звертаюся я:
«Будь-ласка, зробимо ще мандрівку
Над містом в котрому родилася я».
Азовське море не є зеленим,
Тож сточні води у нього не йдуть.
Жовтіє берег піском змеленим,
І люди, мов бджіли, на ньому гудуть.
А риби у морі хоч гать гати,
Так добре все видно із висоти -
Гуляють тарань, і судак, і бички,
Дно щільно укрили креветки чудні.
О, чудо, так чудо немов мені сниться,
Що риба у морі може водиться,
Коли б це побачив мій батько рибак,
Очам би не вірив, що це саме так.
А далі від моря і Кримський півострів,
Над ним пролетіти нам теж дуже просто.
Севастополь вітає українським стягом,
Тож ми не продовжили аренду варягам.
І флот іноземців пішов з наших бухт,
Хай чинять, що хочуть, хоч здають у брухт.
Свій флот ми зміцнили і маєм потужний,
Він силой і славою народові служить.
А там, у Криму, куди оком не кинь,
Усюди діточий стоїть передзвін.
То грають, співають, сміються малята.
І більшисть із них то самі татарчата.
Тож землю свою повернули вони,
Даремно страждання у Сибіру несли.
Так дідькова справа скінчилася круто -
Татарами Крим навічно набуто
Наш час із Тарасом утікає так швидко:
«На небо.- кричить, - повертатися нам!
А краю у подорожі ще і не видко -
Під нами лиш Київ, зупинемось там».
Могутня столиця і центр християнства,
До тебе дороги зі світу ведуть,
Тож закінчились страждання, митарства,
Всі люди твої із Богом живуть,
Як у ті незабутні далекі часи,
Коли ти повчав і Європу, і збоку
З’єднав ти всі церкви на рідній землі,
І слава твоя обновилась, нівроку.
Ісус із тобою жив споконвічно,
Тому ти спромігся у світі один,
На всі свої дзвони дзвонити відверто.
Ми всі християни. Наш Бог – Божий Син.
Епілог
А держава збоку
Слухати не стала
Тих порад сердечних,
Що давала я.
Далі з дідьком жила,
Ще біди зазнала,
Та зняти прокляття
Сили не знайшла.
Церков відпустила,
Землю залишила,
Бо Господь останній
Свій наказ віддав.
Патріарху знову,
З Господом розмову,
У печерах київських
Ангел передав.
І сказав сердито,
Та у словах відкрито,
Що Господь їм більше
Шансу не дає.
Патріарху вп’яте
Хоче передати,
Що Господнє слово
Правдою живе.
А коли не в змозі
Вислухати Бога,
То Господня сила
Вам укаже все.
Так із біллю у серці
Залишали храми.
У землях України
Добре їм жилось.
І багаті хати,
Мармуром убраті,
І церковне золото,
І вбрання ікон -
Все у нас відняти
Намагались святі,
Та змагатись з Богом
Їм не довелось.
А сатанинського синка
У крематорію спалили,
Та знову помилку зробили,
Я би казала, чи здуріли.
Із панихидой відправляли,
Багато попів наскликали,
І хрест могилу прикрашає,
Хто такий сором в світі має?
Ну, а до третьої поради,
І не посміли підійти -
Не спромоглися ті народи,
Святиню нашу віддати.
І залишилося прокляття,
Бо Бог їх так і не простив,
Пов’язане із ним закляття,
Що дідько сам їм залишив.
І вбив у голову їм звично:
Ікона мусить бути вічно,
На березі ріки Москви,
Як у стародавні ті роки.
Та десь в один із східних свят,
Що Богородиці присвячений,
З’явилась у храмі дивна стать,
І страхом люд був умить охвачений:
На образі святині нашої,
Що Володимирською нарекли,
Мов із ріки, на землю прикриї,
Кроваві сльози потекли.
І налякався люд смертельно,
Поганий бачачи тут знак,
І пригадав - їм було казано,
Що станеться все саме так.
Не виправити старі помилки,
Бо часу вже нате нема,
Немов назад прийшли мурзаки
І розпач серце винийма.
Так сльози ті біди ознака,
Та все закінчиться добром,
Нарешті трісне гультіпака,
Сотворена колись тишком.
І в кожному куточку у честі
Народиться нова держава,
І люди будуть жити у щасті,
І Богу вознесеться слава.
Моєї казочки кінець.
Останні строки я допишу
Із лаврів сплетений вінець,
З надією народу лишу.
Для кожного, хто хоче знати,
Як дідько нищив Україну,
І де тепер Богиня – Мати?
Чи знайдемо її єдину?
Хай кожний казочку читає,
Та щиро серце відкриває
І сам зуміє зрозуміти,
Як далі йому треба жити.
Бо ангел божий у кожній хаті,
І ми духовністю багаті,
Його зуміємо відчути,
До нього руки простягнути,
І вмить набути благодаті.
На те ж вона Богиня – Мати,
Щоб благодаттю наділяти,
І від гріховності спасати,
Та бути кожному щитом,
У молитві з Господом, зв’язком
Тож любимо державу свою,
Ту Русю з русою косою,
Що стільки винесла страждань,
Щоби здійснився божий план.
І ми щасливими всі були,
І рай свій на землі набули.
Жовтень-грудень 2009 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=944232
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.04.2022