Чорнильна

Я не хочу жити в підручнику

...я  не  хочу  жити  в  підручнику.  Я  не  хочу  залишитись  там,
Ні  словами,  ні  числами  й  почерком.  Я  не  хочу  віддати  рядкам,
Своє  сердце  розп'яте  загарбником.  Як  віддали  усі,  хто  зник.  
Я  не  хочу  ввійти  у  історію,  як  останній  промерзлий  крик,
Із  горлянки  убитого  в  спину.  А  бо  ж  того,  хто  втратив  життя,
У  підвалі  будинку,  в  полоні...  Хто  шукав  поміж  стін  укриття,
Але  так  не  знайшов  його  в  сутінках.  Я  не  хочу  бути  числом,
Яке  потім  дадуть  у  статистиці,  щоб  казати  чужим  язиком,
Як  їм  важко  за  нас  та  боляче.  Щоб  вони  нам  співали  пісні,
Про  блакитний  та  жовтий  колір,  про  кайдани,  що  були  тісні.  
Про  річки,  які  стали  червоні.  Про  ворожі  ракети  в  вікні,
Які  знову  і  знову  вдаряли,  щоб  спалити  до  тла  кожен  дім.  
Я  не  хочу  жити  в  підручнику.  Я  не  хочу,  щоб  в  ньому  жили,
Мої  близькі,  знайомі  та  пращури.  Хіба  в  світі  замало  біди?
Хіба  в  світі  замало  хворих?  Хіба  в  світі  замало  страждань?
Так  навіщо  писати  історію,  коли  й  так  забагато  цих  знань.  
Забагато  війни  та  крові.  Забагато  безногих  дітей.
Забагато  невиліковних.  Забагато  пустих  смертей.  
Забагато  поранених  зброєю.  Забагато  останніх  сліз.  
Забагато  сиріт  в  будинках.  Забагато  в  землі  чорних  гільз.
Забагато  пожеж  і  повіні.  Забагато  працюючих  бомб.  
Забагато  сердець  зупиняє,  загустівший,  солоний  тромб.  
Забагато,  багато  для  мене.  Та  шкода,  що  багато  не  всім.  
Комусь  мало  проблем,  мало  втоми.    І  замало  вночі  жахів.
Хтось  ще  мріє  ввійти  у  розділ,  про  війну  двадцять  других  років,
Як  могутній  правитель  чи  воїн.  Як  месія,  що  зброю  святив.  
Я  не  знаю,  навіщо  всесвіт  їх  у  світ  взагалі  привів.  
Бо  для  мене  усе  це  без  сенсу.  Бо  немає  таких  рядків,
Що  могли  б  пояснити  для  мене,  чому  хтось  обезцінив  життя.  
Якщо  хтось  потрапить  в  історію,  то  нехай  це  буду  не  я.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956995
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.08.2022

Розділ №4. Сон нам лише мариться

Люди  завжди  казали,  що  очі  були  дзеркалом  людської  душі.  З  цієї  секунди  я  офіційно  могла  заявити,  що  ненавиділа  їх  навіть  більше,  ніж  Горгони,  вимушені  потім  оживляти  кожного  бовдура,  який  захотів  на  них  подивитись.  А  все  тому,  що  після  чортової  алергії  та  міс  Голден,  я  заснула  на  робочому  місці,  а  прокинулася  —  дивлячись  у  безсовісні  очі  того  самого  кухаря  з  «Тихого  дому».  Сказати,  що  я  злякалася  —  нічого  не  сказати.

—  Якого  біса?!  -  підірвалася  зі  свого  місця,  намагаючись  зрозуміти  те,  що  відбувається.  Очі,  як  і  раніше,  боліли  від  набряклості  й  з  відстані  двох  метрів  розглянути  нахабу  виявилося  тим  ще  випробуванням.  -  Що  ви  забули  у  моєму  кабінеті?

—  Я  прийшов  просити  вибачення,  —  почав  він,  нахиливши  голову  вправо.  -  Ви  не  маєте  стомлений  вигляд...

—  Дякую  за  комплімент.  Вашими  стараннями,  -  посміхнулася  я  на  мить,  дістаючи  зі  скриньки  дзеркало  та  розглядаючи  опухле  чудовисько  в  ньому.  —  Справді  комплімент...  Чому  ти  мене  не  розбудив,  га?

—  Я  хотів,  але...

—  Я  з  диваном  розмовляю,  -  обійшовши  несподіваного  гостя,  я  зупинилася  біля  злощасного  предмета  інтер'єру,  бурхливо  вичитуючи  його,  -  Агов,  ти!  Ти  хоч  уявляєш,  скільки  тут  цінного,  крім  твоєї  шкіряної  оббивки?  А  якби  він  обікрав  мене?!

—  Я???  -  розгубився  відвідувач  чи  то  звинувачень,  чи  то  від  мого  діалогу  з  меблями.

—  Я  просто  не  хотів  тебе  будити,  ти  ж  така  замучена  була,  ніби  в  тобі  всі  пружини  постріляли  та  болти  повилізали,  -  виправдовувався  диван.  -  Якби  він  хоч  щось  зробив,  я  б  миттю  накричав  на  нього.  Ти  ж  знаєш,  Ела...

—  Будити  треба  одразу.  Відразу,  розумієш?  А  то  він  мене  вб'є,  і  що  ти  робитимеш?  А?  -  недовбивця,  витріщився  на  мене,  як  на  дурну,  але  змовчав.  І  правильно  зробив.  Ці  ожилі  предмети  гірші  за  нерозумних  дітей.  -  Думати  треба  спинкою,  а  не  ніжками.  І  не  хмурся.  За  тебе  й  турбуюся,  дурненький.

— Вибач...

—  А  ви  чого  дивитеся?  -  втомлено  видихнула,  спостерігаючи  за  темрявою  у  вікні.  На  годиннику  стрілка  добігла  до  восьми  вечора  і  він  почав  дзвеніти  на  весь  кабінет.   -  Перепросили?  Ідіть,  мені  додому  потрібно  вже...

—  Я  хотів...

—  За  тиждень  магія  розсіється  сама.  Я  нічого  з  цим  не  зроблю,  так  що  йдіть  і  займіться  чимось  корисним,  -  у  голові  нестерпно  гуло.  Взявши  з  шафи  свій  піджак,  я  почала  одягатися,  а  гість  все  стояв  на  місці,  ніяк  не  реагуючи  на  спроби  його  випроводити.  -  Я  дійсно  нічого  не  можу  зробити,  подивіться  самі  -  я  теж  мучаюсь.

—  Мені  справді  шкода,  що  так  сталося.  Чесно  кажучи,  я  прийшов  не  з  проханням  виправити  той  бедлам.  Я  прийшов  щиро  просити  вибачення,  -  чоловік  соромливо  потер  потилицю  і  сперся  на  робочий  стіл,  -  мій  учень  випадково  сплутав  заготівлю  на  ваш  торт  із  «Чорним  лісом»  і  додав  у  неї  дрібку  кавового  порошку.  Шоколад  і  кориця  перебили  запах  та  я  нічого  не  помітив.  Він  зізнався  відразу  після  вашого  відходу.  Вибачте.

—  Думаєте,  мені  до  ваших  вибачень?  Єдине,  про  що  я  зараз  думаю,  так  це  про  сон  і  мою  червону  пику,  з  якою  мені  завтра  працювати.  Я  не  причаїла  образи,  але  не  чекайте  від  мене  всесвітньої  радості.  Ідіть  уже,  добре?  Мені  ще  йти  додому  і  лекції  читати  зранку  дивану.

—  Може,  я  вас  підвезу?  -  чоловік  підвівся  і  пройшов  ближче  до  виходу.

—  Ні,  дякую.

Кивнувши  головою,  кухар  вийшов,  а  я  нарешті  змогла  зачинити  двері  та  піти  зі  свого  робочого  місця.  Коли  я  спустилася,  його  слід  вистиг.  Від  цього  полегшало.  Не  хотілося  мені  залишатися  в  суспільстві  людини,  яка  не  може  встежити  за  своїм  персоналом.  Та  й  слухати  порожні  вибачення  не  хотілося.

Я  йшла  затишними  брукованими  вуличками  Делірії  та  позіхала  на  кожному  кроці.  Ліки  проти  алергії  мали  одну  вкрай  бридку  побічну  дію  -  від  них  страшенно  хотілося  спати.  Мої  очі  злипалися  на  ходу.  Все  пливло  і  втрачало  чіткі  контури.  Десь  збоку  дзюрчала  місцева  визначна  пам'ятка  —  дама,  що  вивергала  з  долонь  потік  води.  Вітер  плутав  моє  волосся,  перекриваючи  рештки  поля  зору,  і  я  мало  не  збила  цей  нещасний  фонтан.

—  Чорт!  -  вилаялася,  потираючи  забиту  ногу.  Раптовий  чих  оголосив  пустельну  площу  і  я  вилаялася  ще  раз.  -  Та  що  за  день  такий!  Ей!  Хто  ожив?  А  ну,  зізнавайтеся!  Ти,  бруківка?  Чи  ти,  вивіска?  А  ну!

Площа  мовчала,  поки  я  судомно  намагалася  знайти  хоч  найменші  ознаки  злочинця,  який  ожив.  Десь  над  головою  пролетів  ворон,  лякаючись  мого  крику.  Все  інше,  як  і  раніше,  мовчало.  Простоявши  так  ще  десять  хвилин,  моїй  радості  не  було  меж!

—  О,  так!  Закінчилося!  Закінчилося!  О,  свята  Інсанія,  дякую!  Дякую,  що  вберегла  свою  дочку  від  з'ясування  стосунків  з  якимсь  ліхтарем  посеред  вулиці!

На  радощах  я  підтягла  сумку  повище  і  додала  ходу.  Як  добігла  до  своєї  затишної  квартирки  на  горищі  —  навіть  не  пам'ятаю.  Пам'ятаю  тільки,  що  впала  відразу  на  диван,  так  і  не  стягнувши  з  себе  шкіряних  штанів  та  бордової  блузки.  А  далі  –  темрява.  Блаженна  пітьма,  що  давала  відпочинок  і  надію  на  те,  що  завтрашній  день  виявиться  набагато  кращим  за  сьогоднішній.  Вона  була  такою  затишною,  тихою  та  прекрасною!  Не  дивно,  що  закінчилася  надто  швидко.

—  Та  прокидайтеся  вже!  -  злився  чийсь  голос  на  задвірках  свідомості.  -  Елайно!  Елайно,  матір  вашу!

—  Не  поминайте  цю  святу  жінку,  бо  вона  має  звичку  з'являтися  на  поклик...  —  пробурчала  я,  відкриваючи  ліве  око.  Кліпнувши  ще  раз,  вилаялася,  як  шинкар  —  переді  мною  стояв  інкуб  із  фінгалом  на  половину  обличчя.  —  Якого  дідька  сьогодні  всі  мене  будять  і  вриваються  на  мою  територію  без  запрошення?!

—  Ви  —  мій  психолог,  а  мені  треба  з  кимось  поговорити!

—  І  ви  не  придумали  нічого  кращого,  ніж  влізти  до  мене  у  вікно  в...  -  зам'ялася,  намагаючись  розібрати  числа  на  годиннику,  що  висів  за  спиною  гостя,  -  о  першій  годині  ночі?!!!

—  Але  ж  ви  мій  лікар!

—  Я  лікар,  а  не  цілодобовий  магазин!  Як  ви  взагалі  знайшли  мій  будинок?  -  прохникала  вже  швидше  з  образою,  ніж  зі  злістю.  Чому  мені  постійно  не  давали  спокійно  поспати?  -  Невже  це  так  терміново...?

—  Я  ж,  виявляється,   на  соту  частку  перевертень,  а  в  них  нюх  що  треба,  -  інкуб  плюхнувся  в  моє  улюблене  крісло  навпроти  дивана  і  кинув  на  мене  сумний  погляд.  Якби  не  величезний  фіолетовий  фінгал,  може  це  б  і  подіяло,  а  так...

—  Ви  що,  обнюхали  все  місто?  Не  смішіть  мою  опухлу  пику.  Хто  мене  здав?  Колеги?  Новенька  секретарка  на  рецепції?  Охоронець?

—  Фонтан,  -  зам'явся  інкуб.

—  Який  ще  фонтан?  -  не  зрозуміла  я.

—  Той,  що  на  головній  площі,  -  побачивши  мій  здивований  погляд,  лорд  Бейт  похитав  головою  і  почав  свою  розповідь.  -  Я  призначив  зустріч  на  площі  тому  хлопцеві  зі  спогадів.  Ми  мило  згадували  дитячі  витівки  і  я,  стоячи  біля  статуї  «Шляхетної  діви»,  сказав  йому,  що  він  мій  істинний.

—  А  він?

—  Розсміявся,  гад.

—  А  ви?  -  ніяк  не  вгамовувалась  моя  цікавість.

—  Повторив  ще  раз.  З  поясненням.

—  А  він?

—  А  він  увесь  цей  час  заробляв  на  життя  боями  без  правил,  —  кинув  інкуб,  показуючи  на  своє  обличчя.  Мабуть,  боєць  не  оцінив  свого  щастя.  -  Вдарив  і  втік,  поки  я  намагався  очухатися.  Коли  повернувся  до  тями,  матюкався,  на  чому  світ  стоїть  і  кричав  на  всю  площу,  проклинаючи  все  на  світі  —  бої,  його  та  психологів.  Запитав,  де  мені  вас  шукати  тепер,  а  вона  візьми  та  відповіла. 

—  Хитра  гадина...  Ну,  нічого,  я  її  вранці  упокою.  Вона  у  мене  з  каналізації  воду  качатиме!

—  Так,  а  мені  що  робити,  пані  Елайно?  Адже  я,  як  побачив  Ая,  так  і  поплив!  Серце  досі  ніяк  не  вгамується.

—  Дайте  йому  час.  Мало  хто  може  відразу  прийняти  те,  що  він  пов'язаний  магічними  путами  з  кимось  такої  самої  статі.  Нортон,  вам  і  самому  не  завадить  трохи  охолонути  й  привести  свої  почуття  до  ладу.  Цей  ваш  Ай  нікуди  не  втече,  зв'язок  міцнішатиме  з  кожною  вашою  зустріччю,  з  кожним  дотиком  і  словом.  Просто  не  поспішайте,  гаразд?  І,  заради  всіх  богів,  не  вломіться  до  нього  посеред  ночі,  як  це  зробили  зараз!

—  Вибачте,  пані  відьмо...  Я  просто  розгубився...  Гарячої  ночі  вам...

—  І  вам,  Нортон.  І  вам...

Мить  й  інкуб  розчинився  в  повітрі,  залишаючи  мене  на  самоті.  Я  тільки  зараз  помітила,  що  весь  цей  час  сиділа  в  одному  бюстгальтері  та  штанях.  Мабуть,  стало  жарко,  і  я  уві  сні  зуміла  стягнути  блузку,  а  ось  ремінь  на  штанах  не  подужала.  А  цей  інкуб,  мабуть,  давно  вже  втратив  інтерес  до  протилежної  статі,  хоч  і  сам  не  здогадувався  про  це.  Адже  зв'язок  тільки  показував  волю  серця  перевертня.  Весь  цей  час  він  міг  полюбити  когось  ще,  створити  міцніший  зв'язок,  але  не  хотів.

Подумати  тільки,  скільки  тисяч  відмовок  ми  вигадували  собі,  аби  не  сказати  правду.  У  світі,  де  живі  істоти  боялися  втратити  своє  кохання,  робота  для  психолога  ніколи  не  закінчуватиметься.  А  краще  б  не  закінчувався  сон.  Знявши  з  себе  штани  та  шкарпетки,  я  вмостилася  назад,  заплющуючи  очі.  Сон  нам  тільки  снився.  Апчхи...  Правду  сказала...  Де  там  моя  ковдра...?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956994
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.08.2022

Розділ №3. Затишний дім

Вулиці  Делірії,  як  ніколи,  сяяли  світлом  і  гомоніли  на  всі  голоси.  Розпал  осені  пророкував  мені  чергову  хвилю  психічних  загострень,  меланхолії  та  депресії.  Це  мене  іноді  наштовхувало  на  думку,  що  люди  схожі  на  гарбузи.  Ось  вони  росли  все  літо  —  такі  круглі,  з  м'якими  контурами,  а  потім  Інсанія  вирізала  на  їхніх  обличчях  кровожерливі  лиця  і  змушувала  лякати  ними  перехожих.  Дивлячись,  як  нелюди  закуповувались  до  Хелловіну,  я  вже  готувалася  до  п'яних  дзвінків  від  колишніх  клієнтів  та  друзів.  Що-що,  а  пити  вони  любили,  вміли  та  практикували.

Повернувши  до  першого  зустрічного  кафе,  я  позіхнула,  проклинаючи  втому,  і  увійшла.  Навколо  стояв  сильний  запах  кави,  кориці,  ванілі  та  солодкої  випічки.  Сам  інтер'єр  мало  чим  відрізнявся  від  десятків  інших  закладів  громадського  харчування,  хіба  що  барною  стійкою  у  вигляді  гарбуза.  Мабуть,  господар  постарався  напередодні  свята.  Уважно  вивчивши  меню,  я  прискіпливо  перечитала  інгредієнти  на  випічку  та  замовила  в  офіціанта  шматочок  торта  з  трав'яним  чаєм,  а  потім  почала  креслити  візерунки  на  паперовій  серветці.

На  мене  чекали  ще  два  клієнти,  а  спати  хотілося  жахливо.  І  якби  я  не  чхала  родовою  магією  після  кави,  то  замовила  б  її  та  пожила  б  щасливо  декілька  бадьорих  годин.  Не  знаю,  чим  моїм  предкам  завинив  цей  напій,  але  алергія  передавалася  у  нас  в  кожному  поколінні.  Випадково  з'ївши  в  дитинстві   цукерку  з  кофеїном,  мені  вистачило  вражень  на  пів  життя.  Після  кожного  чиха,  якийсь  неживий  предмет  оживав  і  отримував  частинку  моєї  душі.  Тобто  починав  бурчати  з  подвоєною  силою.  Саме  тому  я  вилаялася,  як  гном,  що  втратив  усе  своє  багатство,  коли  поїдаючи  свій  обід  мої  очі  стали  сльозитися,  а  в  носі  зрадницьки  лоскотало.

—  Вибачте!  -  покликала  я  офіціанта,  намагаючись  з'ясувати,  що  це  за  підстава.  Коли  молодий  хлопчина  в  красивій  уніформі  підійшов,  я  вже  ледве  стримувалася.  -  В  цьому  торті  була  кава? 

—  Ні,  не  було.  У  рецепті  не  використовується  цей  інгредієнт.  Щось  не  так  пані  відьма?  –  не  розумів  він.

Я  хотіла  відповісти,  але  моя  витримка  дала  тріщину  і  по  всьому  кафе  рознеслася  силова  хвиля,  під  моє  «Апчхи!».  Відвідувачі  витріщили  очі,  намагаючись  зрозуміти,  що  це  таке  сталося.  Але  перш  ніж  я  встигла  хоч  щось  сказати,  барна  стійка  ожила,  і  гарбуз  філософськи  промовив  спокусливим  жіночим  голосом:

—  О,  красеню,  ти  навіть  не  уявляєш,  наскільки  наш  світ  переповнений  безумством...  Налий  мені  чайку,  і  я  розповім  тобі  про  всю  марність  відьомського  буття...  —  стійка  кокетливо  підморгнула  офіціантові,  а  я  стукнулася  головою  об  стіл.  Ну  за  що  мені  це?  О,  божевільна  Інсанія,  ти  вирішила  мене  своєю  спадкоємицею  зробити?

—  Це!  –  не  витримала  я.  -  У  мене  алергія  на  каву,  а  ви,  мабуть,  її  додали!

—  Це  виключено,  пані!  Ми  пристойний  заклад  і  суворо  дотримуємося  всіх  правил!  Що  ви  зробили  з  нашою  стійкою?  Поверніть  все  назад!  -  обурився  він,  бурхливо  жестикулюючи.

— Красень,  -  почала  стійка,  -  підвищення  голосу  -  це  перша  ознака  нервового  зриву.  Записати  тебе  на  прийом?  У  мене  тут  знайома  психологиня  є  -  ти  її  оціниш!

—  Не  можу!  Це  залишиться  на  найближчий  тиждень  тепер!  Апчхи!  -  черговий  потік  магії  оживив  на  підлозі  килимок,  який  відразу  ж  почав  обурюватися  на  відвідувача,  який  намагався  втекти:

— Я  не  дозволю  витирати  об  мене  ноги!  Ти,  нещасний  аб'юзер,  а  ну  прибрав  свої  копита  з  моїх  грудей!  Усім  би  лише  потоптатися  по  моїй  тонкій  душевній  організації!

Відвідувачі  в  шоці  стали  розбрідатися  хто  куди,  доки  килимок  читав  лекцію  про  шкоду  насильницьких  стосунків,  а  стійка  просила  налити  офіціанта.  На  весь  цей  шум  прибіг  кухар,  одягнений  у  новенький  чорний  фартух  із  написом:  "Затишний  будинок.  Кав'ярня  для  відпочинку".  Дивлячись  на  пророчий  напис,  я  зрозуміла,  що  у  цього  милого  місця  незабаром  шифер  поїде  і  влаштується  в  списку  моїх  постійних  клієнтів.  Шокований  погляд  людини  неможливо  було  передати  словами.  На  гарненькому  аристократичному  обличчі  з'явився  вираз  крайньої  злості  та  здивування.

—  Кай,  якого  біса  тут  відбувається?!  -  закричав  він,  коли  стійка  послала  йому  повітряний  поцілунок,  шепочучи  -  "А  ти  нічого  так,  вип'ємо?".

—  Це  відьма  розбушувалася!

—  Я?!  —  моє  внутрішнє  обурення  досягло  апогею.  Під  черговий  чих  у  руках  кухаря  ожив  ніж.  Чоловік  стрепенувся  і  впустив  його  на  підлогу  під  слова  "Дитинко,  я  знаю  сто  способів  закінчити  всі  твої  проблеми".  —  Це  ви  цькуєте  своїх  відвідувачів  і  брешете  в  меню!  У  мене  алергія  на  каву,  а  це  наслідки  вашої  недбалості!

—  Але  ж  там  не  було  кави!  -  обурився  господар,  бачачи,  який  бардак  залишився  у  кафе.  -  А  ну  поверніть  негайно  все  назад!  Що  ви  собі  дозволяєте?

—  О,  містере  «Я  не  знаю,  що  готую»,  якщо  ви  так  впевнені  —  насолоджуйтесь.  Апчхи!

Кинувши  на  стіл  кілька  монет,  я  взяла  сумку  і  вилетіла  з  цього  дурдому.  Десь  позаду  заголосили  на  всю  вулицю:

—  Ось  так  завжди!  Кожен  намагається  відкрити  до  тебе  в  душу  двері,  а  потім  йде,  злякавшись  внутрішнього  світу!  -  обернувшись,  я  помітила,  що  господаря  заблокували  вхідні  двері  й  не  давали  вийти.  Так  йому  і  треба.

Всю  дорогу  на  роботу,  я  чхала,  як  автоматичний  освіжувач  повітря.  То  там,  то  тут  оживала  святкова  мішура,  на  яку  я  одразу  накладала  заклинання  німоти.  Випадкові  перехожі  не  були  винні  в  недоброчесності  забігайлівки.  Чому  вони  мали  страждати  через  неї?  А  так  тиждень  помовчать  і  самі  згаснуть.  По  правді,  якби  господарі  кафе  не  накричали  на  мене,  я  б  теж  наклала  німоту  і  на  тому  б  спокійно  розійшлись,  але  грубіянам  мені  зовсім  не  хотілося  допомагати. 

Найгірше  у  всій  цій  ситуації  було  те,  що  найближчі  декілька  годин  мені  потрібно  було  провести  в  нескінченному  потоці  бурчання  неживих  предметів  і  одухотворених  істот.  З  носа  текли  струмки,  від  чого  я  постійно  шморгала  і  натирала  його  до  почервоніння.  Від  безперервного  чхання  у  мене  не  залишилося  жодних  сил  на  з'ясування  стосунків.  Повернувшись  до  свого  кабінету,  я  втомлено  плюхнулася  на  крісло  і  дістала  зі  столу  пляшечку  з  настоєм  від  алергії.  Ковтнувши  гірку  рідину,  по  моєму  тілу  розтеклося  тепло,  поступово  прибираючи  всі  симптоми  імунного  обурення.  В  очах  померкло.  Рідкісні  чихи  змінилися  частим  позіханням,  і  навіть  поява  нового  клієнта  не  змогла  цього  змінити.

—  Доброго  дня,  мене  звуть  Серана  Голден,  я  записана  до  вас  на  другу  годину  дня,  -  привіталася  гарна  жінка,  загорнута  в  осіннє  пальто  та  теплий  шарф.  Вона  зайшла  в  глиб  кабінету  і  зі  стогоном  розвалилася  на  дивані,  закидаючи  голову  на  спинку.  -  Я  чула,  що  ви  можете  розв'язувати  усі  проблеми?

—  Я?  -  мимоволі  зиркнула  на  ожилу  книжкову  шафу,  під  останнім  заклинанням  знерухомлення  і  німоти.  Так  і  відчувала,  як  вона  дивилася  на  мене  з  докором  та  всесвітньою  образою.  -  Звичайно,  що  вас  турбує?

—  Річ  у  тому,  що  мій  начальник  ніяк  не  дозволяє  мені  піти  у  відпустку!  А  я,  між  іншим,  працюю  в  гном  '  ячій  бухгалтерії  вже  два  роки  без  найменшого  вихідного!

— Ви  хочете  про  це  поговорити?

—  Я  хочу,  щоб  ви  мені  виписали  довідку  з  якимось  психічним  діагнозом,  щоб  я  вибила  у  компанії  тиждень  заслуженої  відпустки!  -  сплеснула  вона  руками.  Жінка  поправила  розпатлане  руде  волосся  і  шмигнула  носом.  -  Я  настільки  втомилася,  що  в  мене  вже  чорти  в  очах  танцюють,  і  я  говорю  сама  з  собою!  А  мені  хочеться  сну  та  живого  спілкування!

—  Апчхи!  -  стомлено  чхнула  я,  хитаючи  головою  зі  співчуттям.  -  Як  я  вас  розумію...

—  І  я...-  зітхнув  диван  у  кутку  кімнати  та  тихо  промимрив.  -  Ця  вага  так  вимотує...  і  весь  світ  сходиться  до  одного  нескінченного  потоку  чужих  сідниць...

—  Схоже,  у  мене  слухові  галюцинації  пішли  ...  -  видала  смішок  дівчина,  поки  я  писала  висновок  психолога  з  душевної  доброти,  аби  швидше  закінчити  та  піти  додому.  Це  нездужання  вкрай  вимотувало,  роблячи  з  мене  напівдохлого  зомбі.  -  Скажіть,  а  це  лікується?

—  Що  ви  —  гном'ячу  жадібність  не  виправлять  жодні  лікарі...  —  побачивши  задумливий  погляд  бухгалтерки,  нарешті  склала  два  плюс  два  і  позіхнула.  -   А,  це?  Це  мій  диван  ожив,  не  звертайте  уваги.  Він  теж  стомився,  ви  ж  повинні  розуміти,  наскільки  виснажливе  буває  наше  життя...  Тримайте  свою  довідку.

—  Спасибі,  пані  відьма.  А  ви  б  теж  до  психолога  сходили,  може,  і  вам  дадуть  папірець...  Відпочити  трохи...  А  то  ви  теж...  кхм...  втомилися.

Клієнтка  легенько  поплескала  мене  по  плечу  і  тихо  вийшла  за  двері.  У  кабінеті  повисла  довгоочікувана  тиша,  яку  порушувало  лише  цокання  годинника  і  мірне  зітхання  дивана.  Мій  резерв  вичерпався,  тому  я  вже  нічого  не  могла  з  ним  зробити.  Але,  мабуть,  йому  дісталося  моє  співчуття  і  він  вирішив  не  дошкуляти  розмовами  та  пакостями.

Єдине,  що  мене  трохи  тішило,  то  це  розуміння,  що  страждала  не  одна  я.  Дуже  вже  раділа  моя  відьомська  душа,  усвідомлюючи,  що  той  кухар  зараз  мав  розгрібати  наслідки  своєї  недбалості.  А  робити  це  йому  належало  найближчого  тижня  і  ніякі  маги  йому  не  допоможуть.  Чого  там,  максимум,  що  вони  зможуть  зробити  —  сказати,  що  це  моя  магія  і  треба  звертатися  до  мене.  А  я?  А  я  й  сама  не  могла  виправити  це,  бо  мої  милі  побічні  реакції  були  настільки  стародавніми,  що  їх  неможливо  було  зняти,  доки  вони  самі  не  розсіються.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956864
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2022

Розділ №2. Параноя або ж інстинкт самозбереження

Повисла  хвилина  тиші  різко  обірвалася  скрипом  дверей.  Перед  моїми  очима  з'явилася  сама  справжня  божа  кульбабка.  Літня  жінка  з  милою  хусткою  на  голові  насторожено  пройшла  вперед,  чинно  привіталася  і  сіла  в  крісло,  ставлячи  широкий  підпис  у  договорі.  Її  поява  насторожила  мене  ще  коли  вона  тільки  увійшла  до  кабінету,  тому  що  бачити  клієнтів  похилого  віку  мені  майже  не  доводилося.  Найчастіше  вони  вкрай  негативно  ставилися  до  лікарів,  у  яких,  крім  самогону  та  трав,  було  ще  щось  у  призначенні.  А  люди  з  таким  багатим  життєвим  досвідом  і  самі  могли  вправити  мозок  кому  завгодно. 

—  Розповідайте,  Дано  Василівно,  -  підбадьорювала  я,  після  формальностей,  -  що  вас  турбує?

—  Мене?  -  усміхнулася  старенька,  дістаючи  із  затертої,  картатої  сумки  пошарпаний  зошит  на  дев'яносто  шість  аркушів.  Дбайливо  відкривши  перший  лист,  вона  плюнула  на  палець  і  почала  свою  викривальну  тираду.  -  По-перше...

О,  велика  богиня  божевілля!  За  що  ти  звалила  на  мене  свою  дочку,  після  якої  мені  й  самій  знадобиться  допомога  душевного  лікаря?  Інсанія,  хіба  тобі  не  вистачало  моїх  щоденних  мук  серед  хитросплетінь  людської  душі  та  пам'яті?  Поки  я  з  професійною  усмішкою  психолога  «І  це  теж  минеться»,  співчутливо  кивала  Дані  Василівні,  в  моїй  голові  гула  зграя  бандерлогів.  Це  ж  треба  було  додуматись!  Вона  записувала  у  щоденник  компромат  на  кожного  свого  сусіда.  А  градація  їхніх  провин,  викликала  в  мені  бажання  виписати  їй  довідку:  "Повії",  "Кобелини",  "Фульгани",  "Наркомани",  "Бандюки",  "Боржники"  і  так  далі.  Тримаючи  в  руці  це  диво  класифікації,  я  ледве  стримувалася,  щоб  не  засміятися  на  всю  горлянку,  як  кінь.

—  І  що,  правда  повія?  -  співчутливо  перепитала,  уважно  вивчаючи  список  сусідів  клієнтки  з  цією  позначкою.

—  Сама  що  не  є,  дитинко!  Бач,  чого  надумала,  о  шостій  годині  ранку  на  роботу  йти!  Це  тільки  повії  та  маніяки  ходять  на  вулицю  в  такий  час!  -  вузлуваті  пальці  поправили  рідке  волосся,  що  вибилося  з-під  хустки.  -  Яка  нормальна  людина  погодиться  працювати  до  світанку?  Як  є  повія,  як  є!

—  А  що  ви  самі  не  спали?  Мабуть,  тиск  замучив?  Чи  кішка  розбудила?

—  Та  як  же  тут  поспиш,  Елайночко,  коли  довкола  нелюди  окаянні  бродять.  Суцільні  бандити,  фульгани  та  метелики  нічні.  Як  подумаю  про  них,  так  одразу  й  думка  приходить  —  що,  коли  я  засну,  а  вони  когось  та  й  приб'ють?  А  хто  ж  крім  мене  помітить  це?  Хранителям  то  не  до  дрібних  шавок.

—  Бабо  Дано,  ну  невже  нікого  немає  у  вашому  домі,  кому  можна  було  б  передати  вахту?  Я  в  житті  не  повірю,  що  така  досвідчена  жінка  не  знає,  до  кого  звернутися.

—  Я  після  служби  у  розвідці  нікому  не  вірю,  най  не  дурне  дівчисько.  Знаю  в  нашому  місті  кожного  пацюка,  і  якщо  хтось  надумає  чогось  утнути,  тут  же  поскаржуся   у  відповідні  органи. 

—  А  все-таки,  невже  ви  записалися  до  мене  на  прийом  лише  через  цей  список?  -  недовірливо  протягнула,  намагаючись  підштовхнути  бабусю  до  суті.  -  Така  досвідчена  людина,  як  ви,  навряд  чи  сильно  б  переживала  про  цих  порушників.

—  А  ти  розумна...  —  радо  констатувала  бабуся.  -  Спати  не  можу  я,  постійно  здається,  що  хтось  переслідує.  Вже  і  настої  пила,  і  пігулки,  а  сенсу...  Розігралася  професійна  параноя.  Хочу,  щоб  ти  на  своєму  магкаму  перевірила  вчорашній  день  і  вгамувала  мою  собачу  хватку,  поки  я  дуба  не  дала  з  усіма  цими  переживаннями.

—  А  що  вас  стурбувало?

—  Сусід  мій  і  стурбував.  Ні  з  того  ні  з  сього  привітався  і  спитав,  як  справи.  Став  поглядати  на  мене,  як  маніяк  якийсь.

—  То,  може,  ви  йому  подобаєтеся?  -  слушно  припустила  я.  Все  ж  таки  шанс,  що  ця  бабуся  викликає  у  когось  романтичні  думки  трохи  більше,  ніж  те,  що  вона  комусь  знадобилася  для  усунення  на  старості  років  та  й  у  мирний  час.  -  Подивіться  на  себе,  ви  гарна,  жвава  пані.  Цілком  ймовірно,  що  він  так  виявляє  свій  інтерес.

—  Елайночка,  —  глузливо  підійняла  брову  старенька,  —  не  сміши  мою  вставну  щелепу.  Я  хоч  і  параноїк,  але  розумний,  і  ще  можу  адекватно  оцінювати  себе.  Якого  дідька  йому  здався  буркотливий  командир  у  спідниці,  котрий  знає  компромат  на  всіх  його  друзів?  Ці  старі  хричі  в  нашому  підвалі  досі  грають  карти  на  роздягання  і  його  замучила  б  гордість,  якщо  я  переграла  б  їх.  А  я  б  їх  точно  переграла!  Діставай  свій  прилад,  дитинко.  Діставай...  Не  витрачай  час  на  порожню  балаканину.

Поперхнувшись  повітрям,  постаралася  стерти  з  голови  компанію  сімдесятирічних  чоловіків  похилого  віку,  що  грали  у  сімейних  труселях.  Від  деяких  подробиць  клієнтів  хотілося  відмити  пам'ять  милом.  Зате  де  б  я  ще  так  могла  побавитися  над  людьми?  Іноді  мені  здавалося,  що  жодна  книга  не  придумала  таких  нереальних  і  безглуздих  історій,  як  звичайне  життя. 

Витягнувши  ще  один  магкам,  я  активувала  його  і  промовила  заклинання.  Ще  раз  занурившись  у  чужі  спогади,  я  задумалася  про  те,  що  треба  було  мати  величезну  відвагу,  щоб  пустити  у  свої  спогади  когось  чужого.  Втім,  долина  пам'яті  Дани  Василівни  була  захищена  не  гірше  за  всяких  там  багатіїв.  Багато  світлячків  застигли  в  скляних  сферах  і  розбились,  якби  їх  взяли  в  руки.  Мабуть,  вона  справді  була  гарним  військовим,  раз  навіть  на  старості  років  в  її  голові  тримався  ментальний  блок. 

Переглядаючи  по  черзі  доступні  спогади,  я  зрозуміла,  як  нудно  живу.  Дана  Василівна,  попри  свій  похилий  вік  і  досить  пишні  обсяги,  була  вкрай  рухливою.  В  одній  зі  сфер  я  побачила,  як  вона  била  якогось  п'яного  чоловіка,  котрий  бажав  вкрасти  в  неї  гроші.  Неначе  в  якомусь  бойовику  вона  орудувала  своїми  великими  габаритами  та  відтісняла  нападника  до  стіни,  щоб  придушити  його  своєю  неосяжною  душею.  У  пориві  пристрасті  вона  схопила  свій  гаманець  і  почала  відважувати  їм  ляпаси,  вичитуючи  скривдженим  голосом.

В  іншому  спогаді  вона  здалася  мені  жінкою  з  дуже  тендітною  емоційною  організацією.  Коли  якийсь  чоловік  сказав,  що  з  її  великими  габаритами  вона  не  зможе  захиститися,  баба  Даня  повалила  його  на  підлогу  і  сіла  на  нещасного  зверху.  Поки  той  намагався  вивільнитися  зі  сталевої  хватки  та  хоч  трохи  вдихнути  повітря,  жінка  крила  його  таким  лексиконом,  що  навіть  шевці  позаздрили  б.

А  ось  шукана  сфера  мене  справді  насторожила.  Було  щось  дивне  в  тому  старому,  що  напружувало  мене  швидше  на  інтуїтивному  рівні  ніж  на  професійному.  Я  дивилася  на  його  худе  тіло,  гострі  вилиці  та  нічим  непримітні  очі,  не  розуміючи,  що  ж  було  не  так.  Торкнувшись  ілюзії  пальцями,  по  зображенню  пішли  хвилі,  і  картинка  на  декілька  секунд  зникла.  Що,  якщо  страх  баби  Дани  був  не  безпідставний?

З  чужої  пам'яті  мене  вирвав  черговий  стукіт  годинника  та  мудрість  моєї  власної  бабусі:  «Параноя  —  це  спроба  мозку  продовжити  свої  шанси  на  життя.  Головне,  не  забути  за  нею  пожити».

—  Який  розумний  годинник  у  вас,  —  промовила  старенька.  -  Чудовий  винахід.

— Дякую.  Це  подарунок  моєї  бабусі.

— Мудра  жінка.  Як  думаєш,  у  мене  справді  кришечка  з'їхала  з  каструльки  чи  ти  теж  помітила  це?

—  Бабо  Дано,  а  ви  не  хочете  звернутися  до  Хранителів?  З  професійної  точки  зору  у  вас  лише  брак  уваги  та  людського  тепла,  а  ось  той  дід  мене  теж  напружує.  Наче  й  не  він.  Не  бачила  раніше  нічого  подібного.  Коли  я  торкнулася  його,  по  ілюзії  пішли  хвилі.  Наче  він  під  заклинанням  зміни  зовнішності  був. 

—  Хвилі  кажеш?  -  зло  примружилася  старенька,  підриваючись  зі  свого  місця,  ніби  склавши  в  голові  шматочки  одного  пазла  -  Невже  мій  старий  знайомий  знову  вирішив  побешкетувати  моїм  коштом?  Ну,  постривай...  Я  тобі  влаштую  гаряче  привітання...!

—  Ви  куди?  -  крикнула  їй  навздогін,  але  було  вже  надто  пізно  -  двері  зачинилися.  -  І  що  сьогодні  за  день  такий?  Усі  тікають,  навіть  не  попрощавшись.

Поставивши  використаний  магкам  в  коробочку,  я  ніяк  не  могла  зрозуміти,  що  все-таки  побачила  в  тій  людині.  Наступний  прийом  Дани  Василівни  був  призначений  на  завтра,  і  я  сподівалася,  що  вона  пояснить  мені  свою  поведінку.  За  вікном  світилося  сонце,  натякаючи  мені,  що  варто  було  перекусити.  Приймання  клієнтів  відбирало  багато  часу  саме  через  подорожі  минулим  і  в  середньому,  за  день  виходило  прийняти  чотирьох  людей.  Так  і  вийшло,  що  закінчивши  з  інкубом  та  бабкою,  вже  настав  обід,  і  мій  живіт  дуже  обурювався  через  байдужість  господині  з  цього  приводу.  Накинувши  на  себе  піджак,  я  взяла  ключі  від  кабінету,  закрила  його  і  пішла  до  найближчої  кав'ярні  поїсти.  Проблеми  проблемами,  а  чай  за  розкладом.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956863
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2022

Розділ №1. І нехай таємниці відкриються

Яка  чудова  осінь  наприкінці  жовтня:  все  червоне,  жовте,  яскраве  і  вкрай...  божевільне!  О,  велика  богиня  Арана,  ну  поясни  мені,  простій  відьмі,  навіщо  тобі  треба  було  створювати  стільки  різних  істот  на  одному  клаптику  землі?  Невже  не  можна  було  розділити  їх  по  різних  планетах  чи  хоча  б  континентах?  Це  ж  немислимо!  Понад  десяток  різних  рас,  і  кожна  має  свої  звичаї,  традиції  та  особливості,  які  я  повинна  була  знати. 

І  який  біс  сплутав  мої  документи  в  університеті?  Дізналася  —  прибила  б  власними  руками,  хоча  відьмине  чуття  мені  підказувало,  що  це  все  підлаштував  ректор,  щоб  заманити  абітурієнтів  на  пробний  та  вкрай  непопулярний  факультет  психології.  Як  результат  всієї  цієї  афери  —  мені  дали  посаду  одного  з  десяти  психологів  для  нелюдів  по  всій  нашій  імперії.  А  ще,  я  отримала  неперервний  потік  психічно  нестабільних  істот  на  будь-який  смак  і  невеличкий  офіс,  де  я  й  проводила  свої  робочі   будні.

Дивлячись  на  забитий  до  країв  графік  прийому,  мені  хотілося  битися  головою  об  стіну  —  жодного  вікна  на  найближчі  місяці  не  передбачалося.  Про  відпустку  можна  було  навіть  не  заїкатися,  як  і  про  лікарняне,  тому  що  замінити  мене  просто  не  було  ким.  Хіба  що  вдасться  відпочити,  якщо  якийсь  клієнт  розтрощить  вщент  кабінет.  І  то  ненадовго,  тому  що  імперія  відбудовувала  контору  своїм  коштом  і  займало  це  максимум  неділю. 

Старий  бабусин  годинник  продзвенів  вісім  разів,  оголошуючи  її  голосом  чергову  мудрість:  «Люди  йдуть,  а  мертві  нервові  клітини  залишаються  і  мстять.  Бережи  себе,  внучечка».  Чуючи  рідний  голос,  мої  губи  розтягнулися  в  усмішці.  Поради  цієї  великої  жінки  завжди  підіймали  мені  настрій.  Недарма  я  їх  притягла  сюди  після  тривалих  курсів  підвищення  кваліфікації.  Відвикши  від  психічного  навантаження,  вони  повинні  були  мені  допомогти  не  так  гостро  реагувати  на  стресові  ситуації  та  особливості  поведінки  деяких  неадекватних  нелюдів. 

Тихий  стукіт  оголосив  простір  і  у  двері  увійшов  перший  клієнт.   Ним  виявився  статний  чоловік,  вкрай  специфічної  зовнішності:  величезні  фіолетові  очі,  природний  магнетизм  та  вкрай  красиве  обличчя  видавали  в  ньому  інкуба.  Одне  з  моїх  незліченних  татуювань  спалахнуло,  віддаючись  теплом  на  ключиці,  і  цим  же  охороняючи  мене  від  його  вроджених  чар.  Незнайомець  помітив  сплеск  магії  та  полегшено  видихнув,  сідаючи  у  крісло. 

—  Доброго  дня,  леді  Елайно.  Не  уявляєте,  наскільки  приємно  бачити  професіоналізм,  -  куточок  блідих  губ  ледь  піднявся,  видаючи  напруженість  співрозмовника.

—  Доброго  дня,  лорд  Бейт.  Ну  чому  ж  не  уявляю?  Ми,  відьми,  вкрай  чутливі  до  впливу  інкубів,  і  тому  намагаємося  захистити  себе  від  нього  будь-якими  способами.  Адже  ми  з  вами  обидва  знаємо,  що  зовнішність  буває  досить  оманливою,  а  людські  серця  занадто  тендітні,  щоб  розбиватися  лишній  раз. 

—  Так,  ви  маєте  рацію. 

Поки  клієнт  з  якимось  скептицизмом  розглядав  інтер'єр,  я  налаштувала  на  запис  магкам  і  сіла  напроти  нього.  Посунувши  до  чоловіка  заздалегідь  підготовлений  договір,  я  помітила  досить  дивну  реакцію  —  він  сховав  руки  під  стіл  і  відкинувся  на  спинку  крісла.  Цікаво,  що  приховувала  така  поведінка  —  вроджену  гидливість  до  іншої  раси  чи  небажання  йти  на  діалог?  Схоже,  що  і  те,  і  те.

—  Що  це  за  пристрій?  -  спитав  він,  вказуючи  на  невелику  жовту  сферу,  яка  повисла  в  кутку  кімнати.  Вона  нагадувала  світлячка,  бо  палала  та  іноді  переміщалася  у  просторі.

—  Магкам.  Він  записуватиме  наші  сеанси  та  за  допомогою  моєї  магії  занурюватиме  нас  у  потрібні  умови  для  розв'язання  проблем.  Також,  він  може  створювати  ілюзію  будинку,  подорожувати  по  вашому  минулому,  візуалізувати  пережиті  ситуації  та  навіть  змінювати  їх  перебіг.  -  Помітивши  стурбований  погляд,  я  вирішила  заспокоїти  чоловіка,  -  Не  хвилюйтеся,  все  записане  не  залишить  межі  мого  кабінету.  Якщо  ви  погоджуєтесь  з  договором,  прошу  поставити  підпис,  і  ми  зможемо  почати  наш  сеанс.

—  Дуже  на  це  сподіваюся,  -  витончені  пальці  поставили  хитромудрий  підпис  у  контракті,  і  він  відразу  зник  з  наших  очей.  Поправляючи  бордову  краватку  на  своїй  шиї,  красень  занепокоєно  дивився  на  мене,  не  наважуючись  розпочати  розповідь.  Зробивши  глибокий  вдих,  він  випалив  те,  чому  я  не  одразу  повірила.  —  У  мене  виражений  страх  чужих  дотиків  і  я  не  розумію,  як  з  цим  жити,  коли  на  мене  вішаються  всі  перехожі  жінки.

—  Треба  ж  таке...  Неочікувано...  —  здивувалася  я,  не  уявляючи  навіть  як  це  взагалі  можливо.  -  А  як  ваші  родичі  сприймають  цю  особливість?

—   Родичі?  Чудово!!!  Матінка  щодня  з  любов'ю  кладе  натовпами  красунь  у  мою  постіль,  від  чого  в  мене  почався  нервовий  тик  і  безсоння.  Власне,  до  вас  мене  записала  саме  вона,  тому  я  навіть  не  розумію,  що  я  тут  забув  та  як  ви  можете  мені  допомогти. 

—  А  після  чого  почалася  така  реакція?  Можливо,  ви  втомилися  від  чужих  дотиків  чи  хтось  близький  вас  зрадив?  -  розігрався  професійний  інтерес,  ігноруючи  реальну  можливість  позбутися  від  клієнта.  Це  ж  треба  таке?  Інкуб  із  гаптофобією!  Кому  скажи  –  не  повірять.

—  Я  змалку  такий  і  давно  з  цим  змирився.  А  ось  матінці  моїй  мозкоправ  не  завадив  би.

—  Значить,  вам  бояться  нічого!  Пропоную  подорож  по  минулому,  а  потім  я  зроблю  спеціально  для  вас  амулет,  що  блокує  родову  магію.  Від  фобії  він  не  вилікує,  але  всякі  дамочки  перестануть  вішатися  вам  на  шию,  що  значно  полегшить  ваше  життя.  Згодні?

—  Магію  інкубів  майже  неможливо  заблокувати,  як  ви  собі  це  уявляєте?  -  засміявся  лорд,  скептично  піднімаючи  чорну  брову.  -  Ваше  татуювання  не  зможе  заблокувати  мої  здібності  від  усіх.

—  А  про  татуювання  не  йшлося,  —  посміхнулася,  на  ходу  дістаючи  магкам  із  повітря  та  простягаючи  клієнту.  Щось  там  явно  ховалося  за  цим  страхом  і  моя  відьомська  інтуїція  аж  свербіла  від  нетерпіння.  -  Ну,  невже  ви  не  хочете  мінімізувати  чужі  дотики?  Ви  в  жодному  разі  нічого  не  втрачаєте.

Яскраво  фіолетові  очі  вп'ялися  в  мої,  намагаючись  чи  зрозуміти  мій  зиск,  чи  просто  спопелити.  А  даремно.  Ми,  відьми,  за  своєю  натурою  жалісливі  та  дуже  любимо  допомагати  іншим.  Не  дивлячись  на  весь  свій  мстивий  характер  та  манію  експериментувати  з  різними  зборами,  допомога  іншим  залишалася  для  нас  у  пріоритеті.  Вона  була  життєво  важливою. 

—  "Et  secreta  revelentur"¹,  -  прошепотіла  я,  після  того,  як  інкуб  наважився  на  подорож. 



За  лічені  секунди  кімната  перетворилася  на  величезну  зелену  галявину,  засіяну  сотнею  магкамів.  Вони  висвітлювали  шлях  і  мерехтіли  десятками  різних  відтінків.  Саме  так  виглядала  долина  минулого  для  кожної  живої  істоти.  Одні  спогади  вигоряли,  інші  спалахували  подібно  до  зірок.  Серед  усього  цього  безумства  мені  потрібно  було  знайти  найтьмяніший  нічний  ліхтарик,  відігріти  його  і  побачити  те,  що  він  зберігає.

Бірюзова  трава  лоскотала  голі  ноги.  Я  котру  годину  бродила  серед  спогадів  лорда  Бейта,  але  відкопати  в  них  причину  такого  розладу  не  могла.  Зате  від  штабелів  красунь,  що  вішалися  на  нього  з  абсолютно  одним  й  тим  самим  безглуздим  виразом  обличчя  вже  нудило.  Якщо  описувати  все,  що  відбувалося  з  ним  усе  життя  двома  словами,  то  це  сценка  театру  —  «Морський  чорт  спокушає  електричного  вугра».  Найрізноманітніші  красуні  з  кровожерливим  виразом  обличчя  намагалися  з'їсти  нещасного  інкуба  в  поцілунках,  а  він,  своєю  чергою,  витворяв  такі  па,  що  циркачі  мали  б  позаздрити.

Блукаючи  вздовж  сотень  сфер,  я  натрапила  на  нічім  непримітний  спогад.  У  ній  чоловікові  було  зовсім  мало  років.  Він  бігав  лабіринтом  від  своїх  друзів  і  несподівано  для  себе  заблукав.  Високі  кущі  простягалися  на  кілька  метрів  нагору  і  не  давали  йому  побачити  навіть  Місяця.  Він  забився  в  черговий  глухий  кут  і  плакав.  Якоїсь  миті  до  нього  підбіг  інший  хлопчик  —  людської  раси.  Незнайомець  обійняв  його  і  почав  заспокоювати,  поки  перед  очима  інкуба  не  з'явилася  червона  завіса.  Це  було  воно!  Все  стало  на  свої  місця,  і  я  поспішила  вивести  зі  світу  пам'яті  клієнта.

—  Ви  зрозуміли,  що  сталося  того  дня?  -  нетерпляче  поцікавилася,  на  ходу  дістаючи  із  заначки  основу  під  амулет.  Поки  нелюдь  намагався  усвідомити  свою  орієнтацію,  я  нанесла  своєю  кров'ю  візерунок  і  закріпила  його  заклинанням.

—  Це  безглуздо,  моя  раса  не  об'єднує  душі!  Та  ще  й  із  чоловіками!  Це  ж  нонсенс!  -  фіолетові  зіниці  заволокло  чорним,  і  повітря  в  кімнаті  значно  нагрілося.  -  Мені  було  лише  п'ять  років,  як  це  взагалі  можливо?!

—  Раджу  вам  поговорити  з  матір'ю  про  ваші  гени.  А  ось  цей  амулет  позбавить  вас  від  набридливих  жінок.  Чесне  слово,  якби  я  була  на  вашому  місці,  давно  б  втекла  в  монастир  від  них.

—  Навіть  не  знаю,  що  гірше.  Бути  єдиним  геєм-інкубом,  з  фобією  чужих  дотиків,  або  ж  бути  першим  інкубом-монахом,  -  чоловік   розлючено  потер  скроні,  взяв  кулон  і  мовчки  вийшов  із  кабінету,  переварюючи  інформацію.

На  моїх  долонях  лежав  магкам,  із  зображенням  двох  абсолютно  різних  хлопчаків.  Якщо  Бейт  був  шалено  привабливим  ще  в  дитинстві,  то  інший  не  мав  нічого  примітного,  крім  розсипу  шрамів  по  всьому  тілу.  Можливо,  він  був  у  них  прислугою  чи  просто  малим  крадієм,  котрий  випадково  натрапив  на  панського  сина  і  пошкодував  його.  Цього  мені  не  вдалося  побачити.  Якщо  лорд  якось  знайде  цього  бідолаху,  то  боюсь  вони  обидва  стануть  моїми  клієнтами.

 Якби  мені  раніше  хтось  сказав,  що  таке  взагалі  можливо,  я  б  посміялася  йому  в  обличчя  і  дала  свою  візитівку.  А  от  моєму  клієнту,  швидше  за  все,  дадуть  по  гарному  обличчю.  Навряд  чи  матінка, чи  той  хлопець повірять  йому  з  першого  разу.  Добре,  що  на  найближчий  тиждень  все  було  розписано  і  мені  не  доведеться  слухати  занадто  часто  його  обурення.

¹.  "Et  secreta  revelentur"  —  з  латині  означає  "І  нехай  таємниці  відкриються".

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956778
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.08.2022

Руїни

Розбиті  думки.  Розбиті  коліна.  Розбиті  міста.  
Розтрощені  долі.  Розтрощені  стіни.  Розтрощена  я.
А  ти  знаєш,  я  все  ще  лежу  на  руїнах  старого  життя.  
Мовчки  дивлюсь  у  простір,  який  я  тобі  будувала.  
Так  вже  вийшло,  мій  дім  зруйнувала  собою  війна,
І  своєю  рукою  весь  затишок  в  серці  забрала.
Пам'ятаєш?  Ось  там,  був  наш  чорний  надійний  дах,
Який  ми  кожен  рік  із  тобою  потрохи  латали.  
А  сьогодні,  на  сірій  стіні  звів  гніздо  хижий  птах,
І  не  має  ні  стелі,  ні  балок,  ні  запаху  чаю.
Подивись-но,  колись  тут  стояла  висока,  міцна  стіна,
А  під  нею  находилась  шафа  з  твоїми  книжками.
Зараз  все  це  лежить  між  травою  без  правди,  без  сна,
Поростає  корінням,  росою  і  навіть  моїми  сльозами.
Поки  я  ще...поки  я  ще  лежу  на  руїнах  старого  життя,  
І  стараюсь  хоч  трохи  у  пам'яті  все  це  тримати.  
Так  вже  сталось,  тебе  зруйнувала  ця  клята  війна,
Поки  ти  говорила  мені  за  усе  їх  прощати.
За  розбиті  думки  та  коліна,  розбиті  міста.  
Вони  все  розтрощили,  дивись-но.  Руїни  та  я.

*Проект  «Фенікс»  —  це  новий  погляд  на  проект  «Фотографи  проти  поетів».  Головна  ідея  —  передати  бачення  фотографа  через  слова,  надати  старим  роботам  нове  життя  і  значення.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956665
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.08.2022

Ти лиш зброя

Послухай.  
Я  не  знаю,  скільки  під  ребрами  залишилося  сили  та  часу.  
Скільки  ще  воно  зможе  триматись,  видаваючи  рваний  стук.  
Я  не  знаю,  ще  скільки  поштовхів  воно  встигне  зробити  під  трансом,
Тому  просто  читай,  що  я  пишу,  доки  думки  ще  є  поміж  рук.  
У  легенях  замало  повітря.  Скоро  зникне  й  воно  серед  губ.  
Пам'ятаєш,  колись  я  всміхалась  і  читала  вірші  під  дощами,
Доторкалася  пальцями  пальців  та  читала  твої  думки?
Подивися  на  мене  зараз.  Синяки  під  моїми  очами.
Пневмонічні  легені,  мовчання.  Ти  приніс  мені  дим  крізь  роки.  
Ти  приніс  мені  війни  словами.  Хоча  міг  просто  взяти  й  піти.  
Так  було  б  набагато  легше,  аніж  завжди  на  тебе  чекати.  
Тільки  знаєш,  чекати,  не  хочу.  Я  втомилась  від  дурості  днів.  
Я  втомилась  тебе  розуміти  і  брехню  із  душі  стирати.  
Бо  усе  це  немає  сенсу.  Як  би  ти  цього  всього  не  хтів.
Ти  сліпий.  Ти  глухий.  Ти  —  лиш  зброя.  Я  не  хочу,  щоб  ти  мене  вбив.  
Тому  слухай  усе  це.  Послухай.  Я  не  хочу  тебе  більше  знати.
Тебе  хтось  вже  чекає  із  фронту.  Хтось  покраще  ніж  я.  Хтось  свій.  
В  мене  так  мало  сили  та  голосу,  що  я  навіть  не  хочу  кричати.  
І  тобі  не  пораджу  кричати.  Краще  руки  у  зброї  зігрій.  
Ми  ніхто.  Лише  люди.  Лиш  правда.  Я  —  своя.  І  ти  теж  лише  свій.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956664
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.08.2022

Пташко, чому ти сьогодні мовчиш?

[color="#ff0000"][i][b]Німа  дівчинка  [/b][/i][/color]

Замерзлі  пальці  ледь  торкались  екрану,  швидко  набираючи  літери  на  телефоні.  Я  сиділа  на  останній  парі  та  слухала  потокову  лекцію  з  української  літератури,  котру  вела  моя  нова  викладачка  —  Сон  Вікторія  Сергіївна.  Це  був  саме  той  випадок,  коли  фамілія  людини  абсолютно  відповідала  характеру.  Слухати  її  лекцію  було  зовсім  не  цікаво,  тому  я  писала  вірш  в  електронному  блокноті,  щоб  хоч  якось  відволіктися  від  нудьги.

—  До  кінця  залишилось  п'ять  хвилин.  Думаю,  той  хто  хотів  відвідати  цю  пару,  вже  прийшов.  Так  що,  давайте  я  вас  відмічу  і  відпущу,  -  промовила  вона,  переводячи  погляд  у  тимчасові  списки  і  навіть  не  підіймаючи  його.  С  кожною  названою  фамілією,  моє  серце  неприємно  стискалося  в  грудях,  аж  доки  черга  не  дійшла  до  мене.  —  Анна  Пташка?

Я  підняла  руку,  щоб  показати  присутність,  але  її  погляд  так  і  не  відірвався  від  паперу.  Мої  очі  перелякано  забігали  по  аудиторії,  намагаючись  придумати,  як  звернути  її  увагу  до  себе  і  при  цьому  не  виглядати  посміховиськом.  З  кожною  секундою  напруга  збільшувалась.  Деякі  студенти  навіть  відірвались  від  своїх  телефонів,  чекаючи  поки  їх  відпустять.  Але  вони  не  помічали  моєї  руки.  Їм  не  було  до  цього  діла. 

—  Пташка?  -  прозвучав  ще  раз  незадоволений  голос.  Короткі  пальці  вже  підняли  ручку,  щоб  позначити  мою  відсутність,  як  раптом  позаду  мене  хтось  промовив:

—  Вона  присутня.

Піднявши  лице,  викладачка  незадоволено  зміряла  хлопця  уважним  поглядом.  Але  йому  було  байдуже.

—  А  чому  ви  відповідаєте  за  неї,  молодий  чоловіче?  Вона  що,  німа  і  сама  не  може  сказати  це?  -  зробивши  глибокий  видих  я  стверджувально  кивнула  і  непомітно  для  всіх  стиснула  кулаки  під  партою.  По  аудиторії  пройшла  хвиля  гомону.  -  Дійсно?   Дивно,  мене  не  попередили  про  це.  Сідайте.

Вікторія  Сергіївна  як  нічого  й  не  трапилося  продовжила  перевіряти  присутність,  доки  на  мене  витріщили  очі  всі  студенти  з  потоку.  Я  відчувала  їх  погляди  шкірою,  наче  вони  були  матеріальні.  Перешіптування  заповнили  просторе  приміщення  і  віддавалися  відлунням,  прориваючись  навіть  через  голос  викладачки.  Я  ненавиділа  це  до  глибини  душі.  Мало  того,  що  моя  мати  була  кореянкою,  а  батько  українцем  і  моя  зовнішність  і  так  виділялась  серед  натовпу,  так  до  того  всього,  я  ще  й  народилася  німою.  Все  своє  життя,  мене  переслідували  чужі  жалісливі  погляди,  плітки  та  вигадки  кругом  мого  походження.  Булінг  в  школі,  цькування  через  неможливість  навіть  закричати  на  когось  і  постійне  відчуття  відторгнення  себе  ж.  Ось,  якими  були  мої  "Найкращі  роки  дитинства".  І  зараз,  в  університеті,  нічого  не  змінилося.  Реальність  ніколи  не  була  милостивою  до  мене.  Ось  чому,  коли  продзвенів  дзвінок,  я  швидко  взяла  рюкзак  і  поспішила  втікти  якомога  далі.  Для  цих  людей  я  назавжди  залишусь  німою  дівчинкою,  пустим  місцем,   до  якого  через  тиждень  не  буде  нікому  і  діла.

—  Пташко,  -  вигукнув  хлопчачий  голос  на  весь  коридор.  Чиїсь  сильні  пальці  стиснули  моє  плече,  зупиняючи  на  виході  з  будівлі.  Чужий  дотик  змусив  мене  стрепенутися  і  я  злякано  перевела  погляд  на  того  самого  юнака,  який  мені  допоміг  на  парі.  —  Все  нормально?  

Незнайомець  занепокоєно  роздивлявся  моє  лице.  Було  щось  в  його  погляді  таке,  що  змушувало  повірити  у  щирість  його  намірів.  Тому  я  вирішила  просто  посміхнутися  і  похитати  головою  «Так». 

—  Ти  забула  свій  телефон.  Тримай,  -  підбадьорюючи  посміхнувся  він,  поклав  загублену  річ  в  мою  долоню  і  пригладив  свої  довгі  чорні  коси.  -  Я  навчатимусь  з  тобою.  Ти  вже  додалась  у  групу  в  Вайбері?  Туди  скинуть  розклад  пар  на  завтра,  щоб  не  бігати  на  факультет  кожен  раз.  

«Ні»  —  заперечила  я,  вдивляючись  занепокоєно  в  екран.  Спілкуватись  із  людьми  через  смс  було  звично,  але  чужі  люди  часто  сприймали  це  погано.  Тільки  от  пояснити  йому  на  пальцях,  що  я  дурепа,  котра  забула  про  комунікацію  було  важко.   Провівши  пальцем  вгору,  я  розблокувала  екран  та  швидко  надрукувала  в  замітках:

[i]«Ти  можеш  мене  додати?»[/i]

—  Звичайно,  давай  телефон,  —  не  дочекавшись  моєї  згоди,  хлопець  взяв  назад  гаджет  та  почав  щось  дуже  швидко  клацати.  Через  декілька  хвилин,  він  вручив  мені  його  назад  і  посміхнувся  на  прощання.  -  Пиши,  якщо  буде  щось  потрібно.  До  завтра.

Я  дивилась  як  його  чорна  сорочка  швидко  зникала  серед  натовпу  квапливих  студентів  і  не  могла  зрозуміти,  за  що  ж  на  мене  звалилась  така  вдача.  Якби  не  він,  мені  прийшлося  б  провести  завтра  весь  день  у  біготні  між  корпусами.  Відкривши  Вайбер  я  здивовано  перевела  погляд  на  два  нових  діалоги:  один  з  групою,  а  інший  з  ним:

[i]«Гарного  дня,  Пташко»
Віктор  Шторм[/i]



[b][i]Не  зламана  [/i][/b][color="#ff1a00"][/color]

[i]“Знімілі  уста  вже  ніколи  не  скажуть  тобі,  як  колись  ще  хотіли  кричати  про  небо.
Як  ще  мріяли  тихо  промовити  щось,  і  забути  про  ту  божевільну  потребу
Розгинати  й  згинати  в  суглобах  слова,  щоб  тебе  розуміли  чи  просто  почули.
Бо  колись,  хтось  створив  їх  такими.  Дарма.  Краще  б  небо  про  них  взагалі  забуло. 
Краще  б  ті  й  не  знали,  що  є  інший  світ,  у  якому  ці  літери  мають  звучання.
Їм  було  б  не  так  боляче  жити  тоді,  наодинці  з  правдивим  та  вірним  мовчанням…”[/i]

Черговий  день.  Черговий  вірш.  Чергове  бажання  сховатись  від  чужих  людей,  котрі  мене  навіть  не  хотіли  зрозуміти.  І  це  стосувалось  всього  -  і   викладачів,  які  за  своїми  завалами  забували  про  “особливу”  студентку  та  просили  усної  відповіді,  і  одногрупників,  які  на  наввипередки  казали  їм,  що  я  німа.  Кожен  бісовий  раз  я  стискала  пальці  під  партою  від  безсилля  та  старалась  не  зриватись  на  них  у  чаті.  Постійне  перешіптування  за  спиною,  спроби  схопити  мене  за  лікоть,  щоб  довести  до  іншої  аудиторії,  допити  про  Корею  та  батьків  -  все  це  злило  і  змушувало  відштовхувати  людей  від  себе.Тому  я  все  частіше  відкривала  “Інкбук”  і  виливала  там  свої  думки.

Я  находила  підтримку  серед  незнайомих  людей  кожен  день.  І  хоч  в  інтерфейсі  платформи  не  передбачались  особисті  повідомлення,  але  для  спілкування  вистачало  й  коментарів.  Через  постійну  активність,  у  мене  навіть  з'явився  постійний  читач,  котрий  коментував  кожен  допис.  Чомусь  віртуальний  “Sky”  розумів  мене  більше,  ніж  реальні  одногрупники.  Він  не  знав  про  мене  абсолютно  нічого,  але  відчував  те,  про  що  я  писала,  бачив  світ  моїми  очима,  моїми  літерами  та  словами.  І  чому  наш  світ  був  настільки  божевільним?  Навіщо  він  залишав  поруч  тих,  кому  ми  не  були  потрібні,  а  важливих  людей  кидав  на  інший  край  країни  чи  континенту?

Затримавшись  на  третьому  поверсі  я  пила  каву  перед  останньою  парою   та  за  звичкою  писала  блог:

[i]“Знаєте,  якщо  людина  має  фізичні  відхилення,  це  не  означає,  що  вона  каліка.  Чомусь  зі  школи  нас  вчать  шкодувати  дітей  з  особливими  освітніми  потребами,  допомагати  їм,  підтримувати,  але  не  вчать  сприймати  їх  на  рівні  з  собою.  Та  хіба  вони  не  такі  ж?  Хіба  їх  почуття  настільки  відрізняються  від  наших?  Хіба  за  їх  сліпотою,  німотою,  глухотою,  паралічем  не  сидить  маленька  дитина,  котра  хоче  бути  як  всі?

Їх  вроджені  дефекти  не  роблять  з  них  калік.  Каліками  їх  робить  чужа  гіперопіка  та  жалість.  Дурне  бажання  полагодити  те,  що  не  зламане,  а  просто  інше...»[/i]

Опублікувавши  запис  я  викинула  стаканчик  в  найближчу  урну  та  спустилась  по  сходинках  на  перший  поверх.  Прохолодне  повітря  та  дурне  серце  фарбували  мої  пальці  у  блакитний  колір.  Я  підійшла  до  зачинених  дверей  та  притулилася  поряд  з  ними  до  стіни,  чекаючи  дзвінка.  Заходити  зовсім  не  хотілося,  бо  знову  почався  б  допит.  Але  навіть  стіни  не  були  сьогодні  до  мене  милостивими,  пропускаючи  чужі  розмови.

—  Зараз  знов  прийде  Сон.  Може  дати  їй  завчасно  список  з  відсутністю,  а  то  знов  щось  ляпне  про  Аню?  -  питала  староста.

—  Так  шкода  її.  Це  ж  кожному  викладачу  пояснювати,  що  вона  не  говорить.  А  вони,  як  на  зло,  ще  й  під  час  семінару  можуть  щось  спитати  її.  Хоч  би  головою  подумали!  -  сердилась  якась  дівчина,  під  загальний  шум.

—  А  чим  ви  кращі?  -  перебив  низький  голос,  добре  мені  знайомий  ще  з  першого  дня.  -  Думаєте  від  того,  що  ви  кожен  день  відноситесь  до  неї  як  до  інваліда,  їй  стане  легше?  Німа  і  німа,  що  з  того?

—  Вік,  як  ти  можеш  бути  таким  жорстоким?!   -  злилась  староста.  -  Їй  же  важко!

—  Важко  —  слухати,  як  ви  робите  з  неї  каліку  і  заживо  ховаєте  під  своєю  псевдотурботою.  Вона  нічим  не  відрізняється  від  нас.

—  Вік!  -  хотіла  була  щось  відповісти  Яна,  але  була  зупинена  скрипом  дверей. 

Я  спокійно  зайшла  в  аудиторію  і  пройшла  повз  дружну  компанію  засоромлених  одногрупників.  Вони  стояли  як  на  якихось  дебатах  в  колі  та  ховали  свої  погляди,  розуміючи,  що  я  чула  їх  сварку.  Всі,  крім  Шторма,  котрий  сидів  на  останньому  ряду  та  щось  писав  у  блокноті.  Піднявши  брови  я  вказала  йому  на  місце  поруч  з  ним.  Посміхнувшись,  він  прибрав  рюкзак  і  я  змогла  сісти  там,  де  нарешті  відчула  себе  нормальною.


[color="#ff1a00"][i][b]Хтось  важливий  [/b][/i][/color]

Дивовижно,  як  швидко  стікав  час,  коли  до  тебе  не  було  нікому  діла.  Вперше  за  довгий  час  я  відчувала  себе  простою  студенткою  і  навіть  рідкісні  неприємні  ситуації  вже  не  чіпляли  мене.  Вік  зумів  тією  сваркою  змінити  до  мене  ставлення,  ось  чому  я  якось  непомітно  для  себе  почала  сідати  ближче  до  нього.

День  за  днем,  тиждень  за  тижнем  і  з  простих  одногрупників  ми  перетворились  у  гарних  приятелів.  Коли  інші  шепотілися  за  спиною  викладачів,  ми  жартували  у  Вайбері  та  ділились  думками.  Коли  вони  гучно  сміялись  в  столовій,  ми  жували  бутерброди  і  дивились  на  снігові  заметілі.  Після  Ская,  він  був  першим,  хто  нарешті  мене  зрозумів,  але  розповідати  йому  про  свою  іншу  реальність  я  не  хотіла.  Втім,  він  ніколи  не  ліз  в  мій  особистий  простір  і  не  дивився,  що  ж  я  робила  у  телефоні  час  від  часу.  Напевно  це  і  змусило  мене  довіритись  йому,  як  другу.

Якось  ми  сиділи  на  інформатиці,  слухаючи  лекцію.  Я  дивилась  на  його  улюблену  чорну  сорочку,  такі  ж  затерті  джинси  та  не  могла  зрозуміти,  що  з  ним.  Зазвичай,  ми  починали  переписуватися  ще  до  університету,  а  вже  пройшла  половина  першої  пари  і  він  навіть  не  потянувся  до  кишені  за  телефоном.  Поки  викладачка  вирішувала  свої  робочі  питання,  я  нудьгуючи  перебирала  пальцями  літери  на  екрані.  Думала  що  це  приверне  його  увагу,   але  жодне  з  моїх  повідомлень  не  було  прочитане.  Тому,  дотягнувшись  пальцями  до  плеча  Віктора  я  показала  на  свій  телефон  і  підняла  брови.  У  відповідь,  він  засмучено  похитав  головою,  склав  навхрест  руки  і  витягнув  язик,  показуючи,  що  він  зламався.

Щось  всередині  мене  стиснулося,  розуміючи,  що  наше  спілкування  було  настільки  крихким.  Видавивши  з  себе  посмішку  я  відклала  смартфон  та  почала  водити  ручкою  в  чернетці,  щоб  відволіктися  від  поганих  думок.  Аж  раптом,  чужі  пальці  потянули  її  вправо,  змушуючи  мене  відірватися.  Вік,  як  нічого  й  не  сталося,  щось  накалякав  та  посунув  зошит  назад  в  мою  сторону:

“Я  теж  скучив,  Пташко.  Як  щодо  середньовічної  романтики?”  -  було  написано  ледь  розбірливим  почерком.  Декілька  слів  викликали  у  мене  щиру  посмішку  і  я  навіть  похитала  головою,  від  його  вигадливості.  Хто  б  ще  додумався  листуватись  у  двадцять  першому  столітті?

Весь  той  день  ми  спілкувалися  рукописами  і  жартівливо  кривлялись,  щоб  відповісти  один  одному,  коли  змоги  писати  не  було.  На  диво,  він  усе  розумів.  Точно  знав,  що  я  мала  на  увазі,  навіть  у  найбагатозначніших  ситуаціях.  Саме  тоді  я  наважилась  вперше  зізнатися  собі,  що  могла  бути  щасливою  у  реальності.

Повернувшись  додому  та  відкривши  “Інкбук”,  мої  пальці  торкнулись  піктограми  і  я  написала  перший  допис,  присвячений  комусь,  хто  став  для  мене  важливим:

[i]“Знаєш,  колись  я  розповім  тобі  як  багато  ти  для  мене  зробив  сьогодні.  Колись  я  наважусь  показати  тобі  цей  світ,  щоб  сказати  дякую. 
Твоя  Пташка”[/i]

Дивлячись  крізь  чорне  скло,  я  згадувала,  як  Шторм  зав'язував  мені  черевики  і  сміявся.  Як  він  підіймав  мою  ручку,  коли  та  падала  з  парти.  Як  він  давав  слухати  музику  через  одні  навушники.  Як  віддавав  свої  рукавички,  коли  в  корпусах  економили  на  опаленні  і  ми  були  вимушені  тремтіти  від  холоду.

Гучна  вібрація  відволікла  відволікла  від  спогадів.  На  екрані  виствітився  коментар  до  блогу:

[i]«Якщо  ти  вдячна  людині  —  просто  скажи  про  це,  Пташко.  Чого  ти  боїшся?»[/i]

Чого?  Напевно,  я  просто  звикла  так  жити.  Не  було  ніяких  гарантій,  що  Вік  не  зникне  через  декілька  днів  з  мого  життя.  А  так,  я  хоча  б  матиму  місце,  де  зможу  поскиглити  так,  щоб  він  цього  не  бачив.


[color="#ff1a00"][b][i]Реальний  світ[/i][/b][/color]

Холодні  стіни  університету  здавались  напрочуд  безлюдними.  На  жаль,  люди  так  і  не  здогадалися  поставити  тут  лавочки,  тому  мені  приходилося  чекати  стоячи  біля  дверей.  Через  вічні  збої  у  графіку,  я  не  помітила,  що  першу  пару  скасовували,  та  приїхала  надто  рано.  На  вулиці  було  напрочуд  зимно,  тому  я  сіла  під  стіну  та  повище  підняла  шарф,  щоб  хоч  якось  зігріти  свій ніс.  Замерзлі  пальці  трохи  посиніли  і  яскраво  виділялись  на  фоні  чорних  рукавичок  з  обрізаними  пальцями.  Діставши  телефон,  я  почала  гаяти  час  в  “Інкбуці”.

Різні  люди  писали  коментарі  під  новими   віршами  та  блогами,  але  останнім  часом  це  не  чіпляло  мене.  Чомусь,  набагато  важливіше  було  зуміти  ненароком  торкнутися  Шторма,  чи  просто  нишком  запам'ятовувати  його:  щасливого,  сумного,  занепокоєного  чи  до  безглуздості  смішного.  Часом,  я  ловила  себе  на  думці,  що  мені  хотілось  розповісти  йому  про  цю,  іншу  реальність.  Що  хотіла,  щоб  він  прочитав  всі  ці  десятки  блогів,  на  які  він  мене  надихав.  Але  зрештою  я  залишалась  тією  самою  німою  пташкою,  тому  писати  з  кожним  днем  хотілося  все  менше.  Читати  теж.

Відкривши  стрічку  нових  віршів,  я  квапливо  почала  вишукувати  щось  цікаве,  орієнтуючись  на  перші  рядки.  Серед  усієї  цієї  купи  чужих  думок,  мою  увагу  привернув  знайомий  нік  -  “Sky”.  Він  завжди  відповідав   щось  під  моїми  дописами,  але  раніше  нічого  не  писав  сам.  Ось,  чому  я  здивувалася  побачивши  під  його  ніком  роботу:

[i]“Пташко,  моя  мила  пташко.  Чому  ти  настільки  моя?

Торкаюсь  словами,  очима  холодного  вкрай  крила.

Та  хочу  його  відігріти,  зуміти  пробратись  в  думки.

Скажи  мені,  мила  пташко,  чому  я  настільки  ламкий?

Чому  мені  так  здається,  що  варто  торкнутись  плеча,

І  ти  налякавшись  здіймешся,  неначе  це  був  не  я.

Чому  ти  настільки  далека?  Чому  ти  настільки  близька?

Пташко,  моя  мила  пташко.  Чому  ти  настільки  моя?

Опубліковано  20  годин  тому...”[/i]

Десь  зі  сторони  сходинок  почулись  тихі  кроки  і  я  швидко  заблокувала  екран  та  опустила  гаджет  у  кишеню,  щоб  сторонні  люди  не  побачили  лишнього.  Як  виявилось,  я  дарма  хвилювалась,  це  був  Вік.  Він  сонно  йшов  по  вузькому  коридору  та  шморгав  носом.  Під  грозовими  очима  виднілись  синьці,  наче  він  і  зовсім  не  спав  на  цих  вихідних.  Побачивши  мене,  на  його  обличчі  на  мить  з'явилася  посмішка,  щоб  відразу  ж  сповзти.  Виснажений  хлопець  звалився  поруч  зі  мною  та  сів  прямо  на  холодну  підлогу.  Його  голова  схилилась  на  моє  плече,  наче  завжди  там  і  знаходилася.  Мені  хотілось  запитати,  що  з  ним  сталось.  І  я  вже  потягнулась  за  телефоном,  коли  він  перехопив  мої  пальці  та  мовчки  переплів  їх  зі  своїми.

—  Знову  замерзла…  -  прошепотів  він,  наближаючи  губи  до  долонь,  щоб  відігріти  їх.  Тепле  чоло  ледь  торкалось  моєї  щоки,  зігріваючи  її.  Що  це  з  ним  сталося?  -  Я  не  спав,  тому  не  звертай  уваги…Просто  втомився…  Вночі  бабусю  прихопило  серце,  її  забрали  в  лікарню,  щоб  поставити  капельниці.  Зараз  все  нормально,  але…Я  так  злякався,  Пташко…У  мене  немає  нікого  крім  неї.  Тому,  можна  я  трохи  понаглію?

Не  чекаючи  на  відповідь,  Вік  сповз  обличчям  по  моєму  плечу  та  увіткнувся  в  ноги.  Відчувати його  настільки  крихким  було  страшно,  тому  я  просто  гладила  його  заплутані  коси.  Хотілося  відібрати  увесь  його  страх,  стерти  пальцями  так,  щоб  більше  ніколи  не  бачити  в  цих  сірих  очах  біль.

Час  спливав,  наші  одногрупники  почали  збиратися  під  аудиторією  зацікавлено  споглядаючи  за  нашою  поведінкою.  Один  хлопець  навіть  хотів  щось  сказати,  побачивши  як  я  накрила  своїм  шарфом  лице  Віка,  але  помітив  мій  розлючений  погляд  та  замовчав.  Він  міг  говорити  що  завгодно  про  мене,  але  не  про  нього  і  не  сьогодні.  Якщо  треба  буде,  я  на  пальцях  донесу  всім,  щоб  вони  не  лізли.   Все,  що  завгодно,  тільки  б  йому  стало  легше.

Дзвінок продзвенів  надто  швидко.  В  якийсь  момент  ми  просто  піднялись  разом  з  підлоги,  зайшли  на  лекцію  та  чекали  завершення  пар,  тримаючись  під  партою  за  пальці.  Нам  не  потрібен  був  телефон,  щоб  зрозуміти  один  одного.  Не  потрібно  було  писати  в  зошиті  свої  думки,  щоб  дійсно  їх  чути.

У  той  ранок  я  зрозуміла  для  себе  одну  важливу  річ.  Жодна  соціальна  мережа  не  могла  обійняти  когось  в  скрутну  хвилину.  Жоден  месенджер  не  був  здатним  передати  того  болю  в  очах.  Жоден  віртуальний  друг  не  міг  принести  стільки  живого  тепла,  як  хтось  із  реального  світу.


[color="#ff1a00"][i][b]Пусте  ліжко  [/b][/i][/color]

Запах  хлорки  роз'їдав  ніздрі.  Декілька  годин  назад,  Шторм  попросив  мене  допомогти  з  випискою  бабусі  Ади,  бо  їй  було  важко  ходити  без  ковіньки,  а  один  він  просто  не  зміг  справитись  з  усім   Тому  я  стояла  біля  стіни  та  чекала,  доки  вони  зберуться  та  отримають  виписку.

З  палати  в  кінці  коридору  почулися  крики.  Щось  запищало  і  лікарі  чкурнули  туди,  відштовхуючи  по  дорозі  відвідувачів.  Жінка,  котра  якраз  увійшла  до  відділення,  випустила  з  рук  важкі  пакети  та  побігла  до  тих  самих  дверей,  де  тільки  що  стояв  крик.  Вона  схопилась  за  рот,  починаючи  плакати,  а  я  не  могла  відвести  від  неї  погляду.  Хвилина,  дві,  три  —  з  дверного  отвору  вийшов  лікар,  ледь  хилитаючи  головою  «Ні».

—  Пташко?  Внизу  чекає  таксі,  спускаємося,  -  сказав  Вік,  даючи  мені  два  великих  пакети  в  руки  та  повертаючись  до  ліжка.

Через  мить,  хлопець  вийшов  зі  статною  жінкою,  притримуючи  її  за  плечі.   Вона  була  вбрана  у  просту  в'язану  кофтину  та  довгу  спідницю.  Її  чорні  очі  на  мить  затрималися  на  мені,  видаючи  здивування.

—  Доброго  дня,  дівчинко.

Я  ледь  посміхнулася  їй,  стараючись  не  сильно  видавати  тривогу  від  істерики  нещасної  жінки  в  кінці  коридору.  Але  так  і  не  змогла  нічого  з  собою  вдіяти  та  постаралась  швидко  іти  вперед.  Біль  чужої  людини  відчувався  підшкірно.  Мені  не  потрібні  були  слова,  щоб  чути  її  стогін  та  хрипіння.  Я  бачила  його  в  тремтячому  тілі,  в  напруженій  долоні  на  грудях,  в  розчервонілій  шкірі.

Я  не  пам'ятала,  як  сіла  в  таксі,  як  несла  пакети  до  дому  Шторма,  як  їла  суп  та  пила  чай  на  маленькій  кухні.  Я  навіть  не  змогла  згадати,  як  опинилася  в  незнайомій  кімнаті  сидячи  на  ліжку,  бо  продовжувала  чути  плач  тієї  жінки.

—  Пташко...?  -  покликав  Шторм,  вириваючи  мене  в  реальність.  —  Хочеш  поговорити  про  це?

Вік  сидів  у  якомусь  метрі  від  мене  і  ніяково  потирав  шию.  Я  дивилась  в  його  грозові  очі  та  бачила,  що  за  цим  питанням  стояли  інші  слова.  І  «Вибач»,  і  «Довірся  мені»,  і  «Будь  ласка»  —  я  читала  його  наче  розгорнуту  книгу.

—  Будь  ласка...?  -  прошепотів  він,  ледь  торкаючись  моїх  пальців.

Заплющивши  ночі,  я  повільно  дістала  телефон  та  написала  декілька  речень:

«Коли  я  була  маленькою,  моя  мама  померла.  Поки  тато  розбирався  з  лікарями  й  документами,  я  стояла  напроти  її  палати  та  дивилась  на  пусте  ліжко»

Звук  отриманого  повідомлення  в  кімнаті  звучав  надто  гучно.  Я  ніколи  не  говорила  ні  з  ким  про  той  день.  Але  я  була  впевнена,  що  Вік  мене  зрозуміє,  адже  сам  виріс  без  батьків.  Чомусь,  я  хотіла  йому  вірити  просто  так,  без  доказів  і  гарантій.

Гарячі  пальці  сильніше  стиснули  мою  долоню.  Вік  мовчки  просунувся  ближче  та  притулив  мене  до  свого  плеча.  Я  слухала  як  швидко  билось  його  серце  і  вперше  в  житті  була  рада,  що  німа.  Інакше  б  точно  сказала,  що  він  мені  подобається.  Чомусь  я  тільки  зараз  збагнула  це  повною  мірою.

—  Вона  б  пишалась  тим,  що  ти  виросла  настільки  сильною.   Чуєш?

Я  чула.  І  відчувала  ще  більший  біль  від  того,  що  не  знала,  куди  діти  свої  почуття.  Пройде  декілька  років,  ми  закінчимо  університет  і  розійдемося  на  різні  сторони.  Навіщо  йому  німа?  Навіщо,  якщо  навіть  його  бабуся  була  не  в  захваті  від  моєї  зовнішності.  Навіщо  комусь  взагалі  мати  щось  спільне  з  людиною,  яка  боїться  власних  думок?

Усе  це  не  мало  сенсу.



[color="#ff1a00"][i][b]Дурні  думки[/b][/i][/color]

Порожнеча  —  ось,  що  поселилося  в  мені  після  того  вечора.  В  якийсь  із  наступних  днів  я  просто  поставила  статус  «Німа  Пташка»  в  «Інкбуці»  та  змирилася  з  тим,  що  не  змогла  видавити  з  себе  жодного  слова.  Я  більше  не  тримала  в  руках  телефон,  не  переписувалась  з  Віком  у  Вайбері,  а  мовчки  дивилась  на  те,  як  змінювались  викладачі.  Навіть  коли  Шторм  питав  мене  про  щось,  я  кивала  «Так»  або  «Ні»  і  продовжувала  тонути  в  собі  ж. 

Додому  я  поверталася  теж  в  думках,  навіть  не  дивлячись  на  те,  що  Вік  йшов  за  крок  від  мене.  Я  згадувала  маму.  Згадувала  однокласників,  котрі  колись  додумались  зачинити  мене  у  шафі,  а  я  не  могла  навіть  покликати  на  допомогу.  Згадувала,  як  мені  ставили  підніжки  та  дивились,  як  я  падала.  Моє  життя  крутилося  на  повторі,  наче  стара  плівка.  Я  не  могла  знайти  жодної  причини  для  того,  щоб  комусь  подобатись  чи  хоча  б  бачити  себе  звичайною  дівчиною.  І  це  пригнічувало  ще  більше. 

Прийшовши  додому,  я  виконала  завдання  та  лягла  в  ліжко.  За  вікном  падав  вогкий  сніг,  прилипаючи  до  скла.  Іноді  здавалося,  що  я  робила  так  само  —  прилипла  до  Віка  і  не  давала  йому  можливості  побачити  ще  когось.  До  горлянки  підступила  нудота  від  власної  нікчемності.  В  якийсь  момент  я  просто  здалася  і  відкрила  «Інкбук»,  дивлячись  на  білий  екран.  Слова  застрягли  в  горлянці,  ніяк  не  переходячи  на  папір.  Наче  кашель,  вони  дряпали  думки,  та  не  давали  їм  говорити.  Щоб  хоч  якось  вибратись  з  цього  стану,  вирішила  погортати  в  стрічці  чужі  роботи.  Треба  було  хоч  на  щось  відволіктися,  аби  не  збожеволіти  остаточно.  Начебто  читаючи  мої  думки,  прийшло  сповіщення  про  нову  публікацію  у  користувача  “Sky”.  Клацнувши  на  віконечко,  перейшла  на  вірш:

[i]“Пташко,  чому  ти  сьогодні  мовчиш?  Хіба  ти  не  чуєш  не  мене?  Не  читаєш?
Навіщо  тримаєш  весь  біль  у  собі,  якщо  ти  мені  майже  все  довіряєш?
Якщо  ми  з  тобою  настільки  близькі,  що  знаєм,  як  важко  втрачати?
Як  тихо  тримати  слова  в  самоті,  а  потім  їх  нишком  писати:
В  двійковому  коді,  на  кволих  листах,  на  шкірі  блідій  чи  на  стінах.
Чому  ти  мовчиш?  Хочеш  просто  піти,  щоби  я  упав  на  коліна? 
Ти  ніколи  не  була  для  мене  німа.  Ти  ніколи  не  була  німою. 
Я  віддав  би  пів  світу,  щоб  чути  твій  сміх  та  торкатись  тебе  рукою…
Тому  просто  скажи,  що  засіло  в  думках.  Напиши  мені  хоч  би  фразу.
І  ми  змінимо  це,  я  тобі  обіцяю.  Давай  просто  будемо  разом?”[/i]

Якесь  підступне  почуття  стисло  груди.  Нав'язливі  думки  бачили  за  цим  текстом  те,  що  відбувалося  зараз  між  мною  та  Віком.  Начебто  це  його  слова  я  щойно  пропустила  крізь  себе.  Перейшовши  на  профіль  користувача,  стала  перечитувати  все,  що  він  публікував.  То  там,  то  тут,  вигулькували  речення,  котрі  я  вже  чула  від  Шторма  в  реальності.  Якісь  специфічні  сполучення  слів,  звертання.  Чи  то  я  божеволіла,  чи  то  вони  дійсно  були  якось  пов'язані  між  собою.  Але  тоді,  виходило,  що  ті  вірші  були  присвячені  мені.  Зарившись  лицем  у  ковдру,  простогнала.  І  як  мені  дізнатися,  чи  це  дійсно  Вік? 

Злізши  із  м'якого  ліжка,  тихо  вийшла  на  кухню,  заварюючи  чай.  Поки  кипів  чайник,  стала  розглядати  старі  фото  на  стінах.  З  них  на  мене  дивились  батьки.  Вони  були  настільки  різними,  що  навіть  не  вірилось,  що  між  ними  є  хоч  якийсь  зв'язок.  Тато  —  досить  звичайний  чоловік,  з  широкими  вилицями  та  чорним  волоссям.  Він  з  теплом  дивився  на  мою  матір,  хоч  та  і  була  наче  з  іншого  знімку.  Неприродно  бліда,  вона  посміхалася  йому,  від  чого  вузькі  очі  здавалися  ще  вужчими.  Довга,  тонка  шия  яскраво  контрастувала  з  батьківською  —  більш  коренастою  та  короткою.  Єдине,  що  хоч  якось  робило  їх  сім'єю  —  мала  чорноока  дівчинка,  яку  вони  обіймали. 

Можливо,  зовнішність  не  мала  такого  великого  значення?  А  німота...вона  не  дуже  й  заважала  нам  розуміти  один  одного.  Варто  було  поговорити  з  Віком  про  це  після  пар.  Розбавивши  окріп холодним  молоком,  я  кинула  дві  ложки  цукру  та  почала  запивати  дурні  думки. 


[color="#ff1a00"][b][i]Дежавю  [/i][/b][/color]

Дзвінок  прорізався  крізь  гомін,  змушуючи  студентів  зайняти  свої  місця.  Я  сиділа  на  останньому  ряду,  там  же  і  завжди,  але  без  Віктора  Шторма.  Сьогодні,  він  чомусь  запізнювався.  Масивні  дерев'яні  двері  відчинилися  і  Вікторія  Сергіївна  стала  за  трибуну.  Змірявши  поглядом   купку  студентів,  котрі  прийшли  на  першу  пару,  вона  розізлилася.   Воно  й  не  дивно  —  зі  всього  потоку  присутня  була  лише  третя  частина.

—  Ну  що  ж,  якщо  ви  вирішили,  що  українська  мова  та  література  вам  не  потрібна,  то  кожен  пропуск  заняття,  будете  відпрацьовувати  рефератами  про  сучасних  авторів.  А  ті,  хто  запізнився,  буде  мені  ще  на  вході  в  аудиторію  читати  вірші.  Хочете  чи  ні,  але  ви  будете  знати  цей  предмет.

Немовби  чуючи  ці  слова,  двері  знову  відчинилися  і  в  аудиторію  зайшов  ніхто  інший,  як  Віктор  Шторм  своєю  особистою  персоною.  Він  був  увесь  розчервонівшийся  та  задиханий.  Викладачка змірила  його  багатозначним  поглядом  і  з  усмішкою  протягнула:

—  А  ось  і  перший  постраждалий  від  свого  будильника.  Доброго  ранку,  Вікторе.  А  ми  тут  якраз  говорили  про  вас.  Тепер  кожен  гаврик,  який  запізнився,  мусить  нам  читати  вірші.  То  ж  прошу  вас,  -  Вікторія  Сергіївна  щасливо  споглядала  за  спантеличеним  студентом  і  чекала  на  його  реакцію.  -  чи  хочете  двійку  в  журнал?

—  Та  якось  не  дуже...Можна  не  класиків  читати?  -  Шторм  ледь  пригладив  коси  та  потер  потилицю.  Отримавши  стверджувальний  кивок,  він  на  мить  закрив  очі  та  почав  декларувати,  на  ходу  змінюючи  деякі  слова:

[i]«Сонце,  чому  ти  сьогодні  мовчиш?  Хіба  ти  не  чуєш  не  мене?  Не  читаєш?
Навіщо  тримаєш  весь  біль  у  собі,  якщо  ти  мені  майже  все  довіряєш?
Якщо  ми  з  тобою  настільки  близькі,  що  знаєм,  як  важко  втрачати?
Як  тихо  тримати  слова  в  самоті,  а  потім  їх  нишком  писати:
В  двійковому  коді,  на  кволих  листах,  на  шкірі  блідій  чи  на  стінах.
Чому  ти  мовчиш?  Хочеш  просто  піти,  щоби  я  упав  на  коліна? 
Ти  ніколи  не  була  самотня,  одна.  Ти  ніколи  не  була  такою. 
Я  віддав  би  пів  світу,  щоб  чути  твій  сміх  та  торкатись  тебе  рукою…
Тому  просто  скажи,  що  засіло  в  думках.  Напиши  мені  хоч  би  фразу.
І  ми  змінимо  це,  я  тобі  обіцяю.  Давай  просто  будемо  разом?”[/i]

Поки  по  моїй  шкірі  йшов  табун  мурашок,  розуміючи,  що  Шторм  і  є  той  самий  «Sky»,   він  з  викликом  дивився  в  мої  очі.  Повільно  зрушивши  з  місця,  він  став  підійматися  сходинками  на  останній  ряд  і  мовчки  сів  поруч.  Всю  пару  ми  удавали,  наче  нічого  й  не  сталося,  але  варто  було  дзвінку  оголосити  перерву,  як  я  зірвалась  на  коридор.

—  Пташко,  -  вигукнув  хлопчачий  голос  за  моєю  спиною,  і  я  відчула  пальці  Віктора  на  своєму  плечі.  -  Ти  знову  забула  свій  телефон  на  парті.  Тримай.

На  моїх  губах  ледь  з'явилася  посмішка,  від  почуття  дежавю.  Студенти  поспішали  на  другу  пару,  поки  ми  стояли  під  стіною  і  по  новому  сприймали  один  одного.  Повернувши  собі  гаджет,  написала:

[i]«Як  ти  знайшов  мене?»[/i]

—  В  перший  день  побачив  сповіщення  на  твоєму  телефоні.  Ти  ніколи  не  блокуєш  екран,  тому  я  випадково  прочитав  його  і  вечором  знайшов  тебе.

Від  своєї  дурості  я  похитала  головою.  От  дурепа!  Це  ж  треба  настільки  бути  нездогадливою.  Добре,  що  телефон  я  ніколи  більше  не  губила,  крім  цих  двох  разів.  Хто  знає,  як  би  інші  люди  вчинили  на  місці  Шторма.

—  Ти  так  і  не  відповіла,  Пташко,  -  промовив  Шторм,  посуваючись  ближче.  Побачивши  мій  здивований  погляд,  він  продовжив.  -  Давай  будемо  разом?  Ти  мені  правда  подобаєшся,  зі  всіма  своїми  віршами,  білими  косами  та  східними  рисами  обличчя.

Я  хотіла  було  написати  йому  сотню  питань,  на  кшталт:  «А  як  же  бабуся?»,  «А  як  же  одногрупники?»,  «Ти  впевнений?».  Якимось  чином  відчувши  цю  тривогу,  Вік  ткнувся  губами  в  мій  лоб  і  обійняв  за  плечі.

—  Менше  думай,  Пташко.  Я  все  одно  знаю,  що  подобаюсь  тобі,  а  все  інше  немає  сенсу.

Похитавши  головою,  обійняла  його  за  спину  і  закрила  очі.  Галас  на  коридорі  пробивався  у  барабанні  перетинки.  Над  нашими  головами  пролунав  дзвінок,  сповіщаючи  про  другу  пару.  Шторм  ледь  посунувся,  дістав  з  кишені  маркер  та  стиснувши  руку  щось  написав  на  зап'ясті.  Теплі  губи  доторкнулися  напису  і  потягнули  за  собою  в  іншу  аудиторію,  не  даючи  прочитати  написане.  Вже  потім,  сидячи  на  вищій  математиці  я  змогла  побачити,  що  ж  там  було.   

[i]«Я  люблю  тебе,  Пташко...
Твій  Sky»[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956577
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.08.2022

Наодинці з мовчанням

Знімілі  уста  вже  ніколи  не  скажуть  тобі,  як  колись  ще  хотіли  кричати  про  небо.
Як  ще  мріяли  тихо  промовити  щось,  і  забути  про  ту  божевільну  потребу
Розгинати  й  згинати  в  суглобах  слова,  щоб  тебе  розуміли  чи  просто  почули.
Бо  колись,  хтось  створив  їх  такими.  Дарма.  Краще  б  небо  про  них  взагалі  забуло.  
Краще  б  ті  і  не  знали,  що  є  інший  світ,  у  якому  ці  літери  мають  звучання.
Їм  було  б  не  так  боляче  жити  тоді,  наодинці  з  правдивим  та  вірним  мовчанням.


Для  книжки  "Пташко,  чому  ти  сьогодні  мовчиш?"
[url=""]https://booknet.com/uk/book/ptashko-chomu-ti-sogodn-movchish-b398970[/url]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956463
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.08.2022

Чому ти сьогодні мовчиш?

Пташко,  чому  ти  сьогодні  мовчиш?  Хіба  ти  не  чуєш  не  мене?  Не  читаєш?
Навіщо  тримаєш  весь  біль  у  собі,  якщо  ти  мені  майже  все  довіряєш?
Якщо  ми  з  тобою  настільки  близькі,  що  знаєм,  як  важко  втрачати?
Як  тихо  тримати  слова  в  самоті,  а  потім  їх  нишком  писати:
В  двійковому  коді,  на  кволих  листах,  на  шкірі  блідій  чи  на  стінах.
Чому  ти  мовчиш?  Хочеш  просто  піти,  щоби  я  упав  на  коліна?  
Ти  ніколи  не  була  для  мене  німа.  Ти  ніколи  не  була  німою.  
Я  віддав  би  пів  світу,  щоб  чути  твій  сміх  та  торкатись  тебе  рукою…
Тому  просто  скажи,  що  засіло  в  думках.  Напиши  мені  хоч  би  фразу.
І  ми  змінимо  це,  я  тобі  обіцяю.  Давай  просто  будемо  разом?

Для  книжки  "Пташко,  чому  ти  сьогодні  мовчиш?"
[url=""]https://booknet.com/uk/book/ptashko-chomu-ti-sogodn-movchish-b398970[/url]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956462
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.08.2022

Чому ти настільки моя?

Пташко,  моя  мила  пташко.  Чому  ти  настільки  моя?
Торкаюсь  словами,  очима,  холодного  вкрай  крила,
Та  хочу  його  відігріти,  зуміти  пробратись  в  думки.
Скажи  мені,  мила  пташко,  чому  я  настільки  ламкий?
Чому  мені  так  здається,  що  варто  торкнутись  плеча,
І  ти  налякавшись  здіймешся,  неначе  це  був  не  я?
Чому  ти  настільки  далека?  Чому  ти  настільки  близька?
Пташко,  моя  мила  пташко.  Чому  ти  настільки  моя?

[i]Для  книги  "Пташко,  чому  ти  сьогодні  мовиш?"[/i]
[url=""]https://booknet.com/uk/book/ptashko-chomu-ti-sogodn-movchish-b398970[/url]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956360
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.08.2022

Фенікс

Дарк  сиділа  в  холодній  кімнаті,  розглядаючи  сірий  екран.
В  голові  розповзалася  темрява,  огортаючи  болем  від  ран,
Наповняла  вологим  інеем  та  хотіла  втопити  в  сльозах.
Дарк  втомилася  бути  сильною,  коли  світ  надломився  в  очах.
Вона  мовчки  дивилась  на  фото,  де  була  її  мертва  сім'я,
Та  що  дали  їй  силу  і  віру,  дала  дивне  таке  ім'я,
І  розбилась  на  смерть  у  машині,  не  залишивши  навіть  сліда.
Дарк  не  знала,  чому  все  так  сталось  і  вона  залишилась  сама.
Вона  знову  згадала  як  батько,  вчив  її  не  боятись  вогню,
Розуміти  його  та  в  долонях  відчувати  його  теплоту,
Не  лякатись  подряпин  та  крові,  коли  хтось  випадково  штовхав.
Дарк  хотілось,  щоб  він  її  душу  від  усього  в  житті  зберігав.
Вона  мовчки  піднялась  з  дивану  та  пішла  по  знайомим  місцям,
Тим,  де  разом  колись  гуляла,  запустивши  долоні  в  карман,
Посміхаючись  наче  дитина,  та  тікаючи  від  проблем.  
Дарк  дістала  із  сумки  знаряддя,  починаючи  танець  з  вогнем.
Вона  знову  і  знов  обпікалась,  підіймалась  з  розбитих  колін,
Прихилялась  на  мить  до  бруківки  і  холодних  осінніх  стін,
Щоб  почати  усе  з  початку  і  відчути,  що  досі  жива.  
Дарк  кричала  гарячим  хвилям,  цими  рухами  тату  слова.
Вона  тихо  його  просила  дати  сили  забути  той  жах,
Коли  він  на  блідому  ліжку  весь  скаліченим,  мертвим  лежав.
А  не  тим  запальним  та  всесильним,  а  тим,  ким  він  справді  був.  
Дарк  просила  вогонь  у  долонях,  щоби  батько  її  це  почув.
Вона  знову  змахнула  руками,  притискаючи    біль  до  грудей,
Поміж  темряви  птах  з'явився,  на  секунду  торкнувшись  очей,
Обіймаючи  чимось  рідним,  та  даруючи  серцю  тепло.  
Дарк  не  знала  чи  то  ілюзія,  чи  то  батьківське  ремесло.
Але  щось  з-під  ключиці  зірвалось,  і  спалило  увесь  той  тягар.  
Захотілося  трохи  жити,  не  пірнаючи  в  світ  примар.  
Світло  ледь  доторкнулось  бруківки,  наче  хтось  нишком  сонце  здійняв.  
Дарк  тримала  в  руці  запальничку,  яку  батько  колись  їй  дав.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956358
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.08.2022

Сльозливий Грудень

Ти  легша  бавовни.  Міцніша  за  сталь.  Тонкіша  ниток  й  навіть  леза.  
Бо  він  доторкався  твого  плеча,  коли  ти  була  не  твереза.
Коли  так  манила  його  крізь  стежки,  пробратися  нишком  у  груди,
Допоки  він  ніччю  по  світі  блукав  —  сльозливий,  нещасний  Грудень,  
І  мовчки  ті  краплі  на  лід  обертав,  вмивав  ним  твою  павутину.
Морозив  думки  і  тремтячі  нитки,  а  потім  спокійно  покинув.
Лишив  замерзати  посеред  дерев,  хотів  щоб  ти  мовчки  зломалась.  
Та  тільки  не  вийшло  у  нього  цього,  хоч  паморозь  так  і  зосталась.
Ти  мовчки  висіла  собі  і  жила  —  тонкіша  ниток  й  навіть  леза.
Кохала  того,  кого  в  серці  несла,  аж  доки  сама  не  щезла.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956265
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.08.2022

Що ви здатні зробити?

Що  ви  здатні  зробити  країні,  де  цигани  у  вас  вкрали  танка?
Де  слабкі  жіночки  з  балкона,  можуть  дрона  розбити  банкою?  
Де  безхатьки  зібрали  склотару,  щоб  зробити  бандерівське  смузі?
Де  під  хмарами  привид  літає,  та  четвертий  день  мчиться  у  русі.
Де  проста  гопота  із  міста,  голоруч  БТР-а  віджала.
А  на  тракторі  дід  БМП  вкрав,  щоб  ворожа  душа  горювала.
Де  ви  мови  не  знаєте  так,  що  з  вас  люди  уже  сміються!
Наші  люди  без  зброї  страшні.  «Паляницею»  в  мозок  ваш  б'ються!
Що  ви  здатні  зробити  країні,  де  на  ваші  ворожі  мітки,  
Наші  хлопці  реально  срали,  а  бабульки  ще  краще  розвідки  —
Понаходили  ваші  знаки,  ще  й  контакти  закладчтків  здали!
Де  при  смерті  кричали  у  вічі  та  корабель  ваш  нах*й  слали.  
Де  прості  волонтери-мамусі  віднайшли  і  віддали  дитині,
Дуже  рідкісну  суміш  котрої,  не  було  по  усій  Україні!
Де  на  ваші  ворожі  війська  розпочали  аж  ціле  сафарі,
І  всім  Гадячем  вашу  колону  по  лісам  та  полям  шукали.  
Що  ви  здатні  зробити  країні,  де  бабусі  вас  звуть  до  столу,
І  годують  пургеном,  нещасних,  щоби  ви  всі  забули  про  зброю,
Та  подумали  про  важливіше  —  посиділи  на  унітазі,
А  не  лізли  до  наших  людей  з  пропагандою  та  заразою.    
Що  ви  здатні  зробити  країні,  що  не  раз  підіймалась  з  колін?
Що  втомилась  від  вашого  «Миру»  і  сміється  навіть  з  руїн.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956264
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.08.2022

Літак

Намалюй  мені  цілий  літак,  хоч  малюєш  гарячим  вогнем.
Я  не  знаю,  чому,  але  все  ж,  я  боюся  прокинутись  в  день,
І  дізнатись,  що  він  згорів  й  обернувся  в  згорілий  метал.
Бо  в  ту  мить  розпочнеться  війна,  яку  кожен  із  нас  не  чекав.

Не  хотів,  не  просив,  і  не  звав.  Обіцяв  не  дозволити  знов.
Мені  лячно  побачити  мапу,  по  якій  розіллється  кров.
Розтічеться  по  материкам  і  спотворить  землю́  за  мить.
Мені  лячно  за  цей  літак,  бо  я  бачу,  що  він  вже  горить.

І  ще  мить,  ще  єдиний  ковток,  і  не  буде  куди  втікти.
І  не  буде  такої  країни,  до  якої  б  могли  б  ми  піти.
Втратять  сенси  усі  діалоги,  перемовини  й  мирні  слова.
Я  не  хочу,  щоб  мапа  горіла,  щоб  почалась  нова  світова.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956173
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.08.2022

Єдиний на мільйон

Подивися,  ти  —  ідеальний.  Ти  —  єдиний  такий  на  мільйон.
Тобі  люди  читають  молитви  і  схиляють  чоло  в  унісон.
Тебе  хочуть  усі  на  планеті,  незалежно  від  часу  доби.
Навіть  справжні  диктатори  мирно  прихиляють  до  тебе  лоби.
Бо  таких,  як  ти  —  більше  немає.  Ти  —  єдиний  такий  на  мільйон.
Ось,  чому  тебе  завжди  мало,  мій  коханий  та  вірний  сон.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956172
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.08.2022

Кораліна немає серця

[i]«E  Coraline  piange
Coraline  ha  l'ansia
Coraline  vuole  il  mare  ma  ha  paura  dell’acqua
E  forse  il  mare  è  dentro  di  lei»
#måneskin  —  Coraline
[/i]
Кораліна  немає  серця.  Її  серце  спалили  до  тла,
Потім  кинули  в  прірву  болячок,  що  роздерли  її  до  нутра. 
Кораліна  лежала  в  безодні  і  сльозами  душила  себе  ж. 
Її  сльози  наповнили  прірву  і  не  мали  ніяких  меж. 
Кораліна  тонула  від  болю  і  хотіла  втікти  від  ран, 
Тільки  в  неї  в  душі  поселився  найчорніший,  сліпий  океан.
Він  не  бачив  нічого  святого  і  топив  прибережні  міста. 
Кораліна  не  знала  жалю.  Кораліна  була  вже  не  та. 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955933
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.08.2022

4. 5. 2

Чотири.  П'ять.  Два.
Ти  кличеш  вогонь  на  себе.
Вдягаєш  броню  на  шкіру  і  тиснеш  хутчій  на  курок.
Лежиш  у  окопах  холодних  і  дивишся  в  фосфорне  небо,
Бо  хтось  запалив  його  знову,  щоб  ти  назавжди  замовк.
І  ба́йдуже  їм,  що  десь  там,  тебе  ще  удома  чекають,
Дитина,  родина  і  друзі,  собака  чи  вірний  кіт.
Ці  люди  не  бачили  світу,  тому  вони  мовчки  стріляють.
І  ти  стаєш  сам  під  кулі,  щоб  вдома  жили  без  бід.

Чотири.  П'ять.  Два.
Я  кличу  вогонь  на  себе.
Знов  пишу  вірші  про  болюче,  рятую  людські  серця.
Кричу  про  важливі  теми,  збираю  на  перші  потреби,
І  знаю,  що  тво́я  зброя  носить  моє  ім'я.
Така  ж  невеличка  ростом,  холодна  і  б'є  прицільно,
Вона  поміж  груди  пролізла,  пронеслась  навиліт,  до  сліз.
Слова  мої  теж  не  всесильні,  але  вони  поки  що  вільні.
І  я  стаю  поруч  під  кулі,  щоб  більше  не  бачити  гільз.

Чотири.  П'ять.  Два.
Ми  кличем  вогонь  на  себе.
Воюєм  як  можем,  на  рівних.  Тікаємо  вдвох  в  укриття.
Війна  не  вщухає,  палає.  Я  все  ще  тримаюсь  за  тебе.
А  ти  ще  тримаєшся  дому  і  знову  рятуєш  життя.
Під  нами  земля  і  країна.  Наш  дім  і  майбутнє  дитини.
Обійми  стають  міцніші,  коли  в  нас  зникає  час.
Ми  схожі  на  смертників,  знаєш?  На  тих,  у  яких  хвилина.
Тому  стоїмо  на  своєму.  Вогонь  не  розлучить  нас.

Проект  «Фенікс». 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955930
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.08.2022

Давай не будем про війну?

...давай  не  будем  про  війну?  Хоча  б  на  мить,  давай  про  мирне. 
Війна  пройде,  сніги  зійдуть,  але  пожити  всі  не  встигнуть. 

Тому  давай  на  мить  про  нас.  Про  те,  що  варто  саме  зараз:
Про  сотні  слів  у  пустоту,  які  злетіли  поміж  хмари.

Про  те,  як  я  тебе  люблю.  Про  те,  як  ми  були  щасливі. 
Про  те,  як  в  темноті  доріг  над  нами  розмовляли  зливи. 

Про  те,  як  сонце  на  щоках  малює  плями  золотими. 
По  те,  як  рідні  тихо  сплять.  Про  сміх  маленької  дитини. 

Про  зморшки  на  лиці  батьків,  які  із  часом  лиш  старіють. 
Про  запах  осені,  весни.  Про  спогади,  котрі  нас  гріють. 

Про  те,  як  клини  журавлів  весною  мчать  у  рідні  гнізда. 
Про  те,  як  ми  колись  плели  собі  шипшинові  намиста. 

Про  те,  як  ми  були  тоді,  такі  наївні  та  мрійливі. 
І  в  цій  наївності  жили  усміхнені,  й  тому  вродливі. 

Про  те,  як  йшли  на  Новий  рік,  дивитися  в  ночі  салюти.
Про  те,  як  байдуже  було,  який  сьогодні  курс  валюти. 

Про  те,  як  час  біг  поміж  рук,  і  як  здавалося  —  все  вдасться.
Про  те,  як  ми  не  знали  сліз,  і  думали,  що  знали  щастя.

А  зараз...все  це  вже  пройшло.  Не  знаєм  щастя,  знаєм  сльози. 
Вмирають  люди.  Марять  дні.  Весна  відрізала  нам  коси. 

Спалила  нас  і  весь  наш  дім.  Розтанули  з  снігами  мрії...
Давай  не  будем  війну?  Давай,  втримаємо  надію?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955715
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.08.2022

Моя втрачена Хоум

Хоум,  моя  втрачена  Хоум.  Я  колись  неодмінно  тобі  напи́шу. 
Розповім  про  моє  божевільне  життя,  про  рядки  які  ніччю  пронизують  тишу.
Про  бажання  торкнутися  знову  чорнил,  замість  того,  щоб  думати  про  військове. 
Про  голки  через  сльози,  світанки  без  сил.   І  про  те,  як  у  тілі  замало  крові. 
Про  бажання  вдихнути  в  легені  дим,  щоби  потім  без  скальпеля  і  без  дихання. 
І  про  те,  як  вертатись  із  мирних  сіл,  задихаючись  в  темряві  від  вагання. 

Я  колись  неодмінно  тобі  розповім,  як  дрижать  після  вибуху  стомлені  шибки,
Як  тремтять  мої  пальці  у  повній  пітьмі,  і  як  коси  від  грому  здіймаються  дибки. 
Як  блищать  серед  ночі  у  небі  зірки́,  і  здається,  що  в  світі  усе  досить  мирно,
Як  ревуть  над  дахами  у  день  літаки,  і  від  цього  стає  до  безглуздості  зимно. 
Як  не  хочеться  більше  просити  людей,  щоб  вони  не  палили  зі  мною  поряд. 
І  як  падати  вниз,  до  чужої  землі,  коли  серце  наповнює  горе. 

Хоум,  моя  втрачена  Хоум.  Якщо  я  розповім,  ти  почуєш?
Ти  відчуєш  мене  як  колись,  ти  врятуєш  мене?  Ти  врятуєш? 
Від  міцних  цигарок  на  губах,  та  пустих  обіцянок  без  правди,
Від  страшенних  новин  у  житті,  від  палаючих  міток  на  карті. 
Від  дурних  синяків  на  руках,  і  розрідження  власної  крові,
Від  загублених  в  правді  людей,  що  не  мають  нічого  крім  болі. 

Якщо  я  розповім,  ти  побачиш,  як  я  знову  лежу  на  підлозі?
Без  свідомості  та  без  сил,  наче  тіло  заснуле  у  морзі. 
Яке  просто  утратило  сенс,  щоб  здійнятись  та  далі  жити. 
Я  хапаюсь  за  кволі  вірші,  за  таблетки,  настої  із  квітів.
За  штробас  у  чужих  голосах,  за  вібрато  свого  —  через  силу. 
За  рахунки  і  дивних  людей,  які  знали  мене  щасливу. 

Хоум,  моя  втрачена  Хоум.  Я  не  хочу  щоб  ти  все  це  знала. 
Не  читай  і  не  слухай  —  живи.  Я  не  хочу  щоб  ти  це  пізнала. 
Щоб  ховалась  у  двох  кутках,  щоб  тримала  в  долонях  сирену. 
Щоб  чекала  когось  із  війни,  та  повільно  вмирала  від  генів. 
Щоб  не  мала  когось  щоб  сказати,  як  втомилась  і  хочеш  спочити. 
Щоб  не  вміла  вже  більше  боятись  і  не  знала  як  просто  любити. 

Я  не  хочу  щоб  ти  все  це  знала.  Не  пізнай  це,  благаю.  Не  треба. 
Будь  щасливою  хоча  б  зараз.  Подивися  на  зорі  у  небі. 
Я  подивлюсь  на  них  із  тобою,  хоч  в  житті  і  не  матиму  шансу. 
Моя  втрачена  Хоум,  будь  щасливою.  Твоя  стомлена,  чорна  Клякса.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955714
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.08.2022

Німий диван

[i][i]«Все  моє  життя  -  це  суцільні  дупи.  Різниця  тільки  в  розмірах  та  вазі»
(Юлія  Богута  -  "Відьмина  служба  підтримки")[/i]
[/i]

Я  відчуваю  себе  диваном  —  така  ж  не  жива  й  громіздка,
Стою  на  одному  місці,  неначе  ті  меблі  —  німа.
І  бачу  суцільні  дупи  —  різниця  лиш  в  їх  вазі,
У  штанях,  спідницях,  об'ємах.  Можливо,  й  в  чиїсь  руці,
Яка  ненароком  торкнеться,  погладить  ледь-ледь  чорний  бік.
Надіюсь,  колись  це  минеться,  настане  той  Новий  рік,
І  я,  загадавши  бажання,  засну  знов  живою,  без  ран. 
Та  поки  що,  люди  —  сідниці,  а  я  —  лиш  німий  диван.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955448
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.08.2022

У Джени закінчився час

Джена  вдихала  у  груди  дим,  кида́ла  за  щоку  таблетку,
Пішки  ходила  між  хворих  людей,  схожих  на  статуетки.

Злісно  дивилась  як  з  пальців  йшов  смог,  відходила  мовчки  далі.
Чомусь  люди  думали  Джена  стійка  й  легені  її  зі  сталі.

А  те  що  вбивають  її  —  то  пусте.  Придумала  все  це,  буває. 
І  жодна  потвора  не  кине  палити,  лиш  фрази  пусті  кидає:

«Це  важко»,  «Я  в  стресі»,  «Мені  так  погано»,  «Та  це  ж  все  мине,  ти  ж  це  знаєш»,
«Я  ж  поруч  не  був,  не  палив,  не  димив»,  «Для  чого  ти  знов  починаєш?».

А  десь  поміж  ребер  закінчився  час,  легені  розбухли,  завмерли. 
А  з  ними  завмерла  лояльність  й  любов,  немов  би  та  Джена  —  померли.

А  люди  лиш  скажуть,  що  їм  так  шкода.  Відійдуть,  від  горя  запалять. 
Най  їхні  легені  охопить  біда  і  щось  їх  так  само  спалить.

Можливо  тоді  зрозуміють  хоч  щось,  байдужі  тупі  статуетки. 
У  Джени  закінчився  час  та  життя,  а  разом  із  ними  таблетки. 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955447
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.08.2022

14. 07 (Подивися на мертву Лізу)

Десь  у  глотці  застрягли  сльози,  а  думки  розриває  грім.
Поміж  ребрами  криком  волає  —  «Чотирнадцять.  Крапка.  Нуль  сім»
Подивися  на  мертву  Лізу.  Вона  навіть  не  знала  життя.
Вона  світу  не  бачила,  друзів,  коли  в  місто  прийшла  війна.
Їй  було  лиш  три  роки,  чуєш?  Що  зробити  вона  могла,
Коли  ледь  шкутильгаючи  вранці,  у  коляску  свою  лягла?
Що  завдали  б  її  малі  руки  твоїй  проклятій  небом  землі?
Ліза  просто  хотіла  жити,  танцювати  у  платті  всі  дні.
Покружляти  у  полі  лаванди,  і  відчути  себе  так  як  всі.
Тільки  мрії  украла  дата  «Чотирнадцять.  Крапка.  Нуль  сім.  »

Подивися  на  мертву  Лізу.  Її  мати  тепер  без  ноги.
Може  виживе,  може  вже  зникла,  поки  я  все  пишу  думки.
Поки  ти  п'єш  з  горлянки  каву,  доїдаєш  солодкий  десерт.
По  моєму  місту  гуляє,  кровожерлива  тиха  смерть.
Продирається  криком  з  уламків  і  в  лікарнях  вбиває  за  мить.
Подивись  на  криваву  коляску,  на  лікарню,  котра  горить.
На  домівки  без  вікон,  без  рами,  подивися  на  дим  серед  стін.
Ось,  що  я  називаю  болем  —  «Чотирнадцять.  Крапка.  Нуль  сім».

Подивися  на  мертву  Лізу.  Нащо  очі  свої  ти  закрив?
Таких  «Ліз»  за  сьогодні  ще  двоє,  двадцять  душ,  які  хтось  погубив.
Ні  за  що,  ні  про  що,  просто  неба  —  три  ракети  і  сотні  ран.
Розкажи  мені,  що  ти  знаєш,  про  біль  тих,   хто  сьогодні  був  там?
Що  ти  знаєш  про  всі  ці  тривоги  і  про  кров  не  свою  на  руках?
Що  ти  знаєш  про  крики  між  ребер  і  звіриний  панічний  страх,
Коли  дзвониш  усім  знайомим,  коли  знаєш  що  бути  там  міг.
І  усе  життя  зводиться  в  числа  —  «Чотирнадцять.  Крапка.  Нуль  сім».

Подивися  на  мертву  Лізу.  Подивися  на  неї,  як  я.
На  окрему  дитину,  історію,  на  людину,  що  мала  ім'я.
На  того,  хто  літає  у  небі,  поміж  хмар  та  ворожих  ракет,
Які  знову  пронизують  тіло,  крізь  примарний  бронежелет
Із  молитв  та  віршів  про  майбутнє.  Про  майбутнє  без   чортових  куль.
Мені  боляче,  знаєш?  Так  боляче...Я  не  хочу,  щоб  хтось  це  забув.
Я  не  хочу,  щоб  в  пам'яті  зникли  всі  ці  люди,  а  з  ними  той  дім.
Моя  Вінниця  запам'ятає  —  «Чотирнадцять.  Крапка.  Нуль  сім».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954236
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.07.2022

У Джавеліни немає Бога

«Бога  немає»  —  сказала  в  думках  Джавеліна,  почувши  уперше  тривогу  вночі. 
Коли  ледь  прокинувшись,  швидко  будила  сина,  шукала  свій  паспорт  й  стискала  у  пальцях  ключі.

«Бога  немає»  —  сказала  вона  у  підвалі,  коли  їх  будинок  здригався  від  чортових  бомб.
«Бога  немає»  —  хрипіла  вона  через  сльози,  коли  відірвався  у  сина  між  ребрами  тромб.

«Бога  немає»  —  скулила  вона  на  могилі,  коли  хоронила  єдину  сім'ю  в  чорний  рів. 
«Бога  немає»  —  молилась  вона  на  себе,  коли  її  руки  загарбник  за  спину  сутулу  завів.

«Бога  немає»  —  кричала  в  сльозах  Джавеліна,  коли  її  тіло  хтось  рвав  на  маленькі  шматки. 
«Бога  немає»  —  під  нос  вона  тихо  шептала,  коли  хтось   брав  свій  пістолет  до  руки.

«Бога  немає»  —  востаннє  вона  прокричала,  коли  їй  у  спину  поцілив  гарячий  кривавий  метал. 
«Бога  немає»  —  сказав  їй  у  відповідь  дурень,  бо  знав,  що  це  правда,  хоч  богом  себе  і  вважав.

А  бога  й  не  було.  Не  чув  він  ні  криків,  ні  болю.  Не  бачив  як  та  Джавеліна  молилась  йому  ці  роки. 
Не  знав,  як  померла  вона  і  маленька  дитина.  Не  було  кому  знати  цього,  і  зрештою  бачити  всі  ці  гріхи.

Пізніше,  її  віднайдуть  десь  у  братській  могилі.  Побачать  мотузку,  яку  вготувала  для  неї  війна. 
Дістануть,  розв'яжуть,  і  плакати  будуть  з  годину.  А  потім  промовлять  про  себе  —  «У  Бучі,  Бога  нема».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954235
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.07.2022

Це все не дарма

Куплет  №1:
Якби  не  було  б  восени  твоїх  заплаканих  очей,
Я  б  не  здійнялася  б  з  колін,  я  б  не  підняла  з  них  тебе.
Якби  не  було  б  восени  цієї  рани  між  грудей,
Ми  не  зустрілися  б  тоді  і  не  прощалися  б  тепер.

Приспів:
Що  б  не  було,  як  не  було  —  ти  маєш  себе  зберегти.
Бо  що  б  не  було,  і  як  не  було  —  ми  зможемо  все  це  пройти.
Де  б  не  було,  з  ким  не  було  —  життя  не  дарма  нас  звело.  
Де  б  не  було,  з  ким  не  було...

Куплет  №2:
Якби  не  було  восени  чужих  дурниць  і  помилок,
Я  не  зазнала  б  весь  цей  біль,  я  б  не  відчула  це  тепло.  
Якби  не  було  восени  палких  цілунків  на  устах,
Ми    не  дізналися  б  тоді,  як  розбиваються  серця.

(Приспів)

Знай,  що  це  все  не  дарма.  
Ні  світло,  ні  навіть  пітьма.  
То  ж  випий  цей  келих  до  дна.  
 
Куплет  №3:
Якби  не  було  восени  твоїх  долонь  чи  навіть  губ,
Я  б  потонула  серед  слів,  не  врятувавши  інших  рук.
Якби  не  було  в  світі  нас,  людей,  що  вірять  у  життя,
Я  б  не  дізналася  ніколи,  як  нас  рятують  почуття.  

(Приспів)

Озвучка:
https://drive.google.com/file/d/1dAN_MD5k5lRtM-9h7fuYNa0C3a-hzOYZ/view?usp=drivesdk
The  126ers  —  A  call  is  upon  us

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=939126
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.02.2022

Інтермецо

Краще  мовчи,  ніж  знову  клич  на  скелі  мої  думки.  

Ти  знову  тут,  на  валунах  чекаєш.  
Такий  чужий,  однаковий,  сталевий  і  незламаний.
Закутий  у  ногах  базальтових,  незмінних  і  змертвілих.
Таких  як  і  душа  твоя,  таких  як  твоє  серце.
Все  кличиш  диким  голосом,  співаєш  інтермецо  
Між  сушею  і  морем  занадто  мало  слів.  
Занадто,  занадто  мало  простору  і  правди  між  грудей.  
Я  йду  по  дну  солоному  до  твоїх  марних  скель.
Розбитися...
І  знищити  тебе.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=939125
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.02.2022

Байдужість

Війна  у  твоїй  душі.  Вона  забирає  твій  спокій.
Вона  розриває  тіло.  Вона  цим  вбиває  мене.
І  ти  знаєш,  не  тільки  ти.  Ці  люди  також  жорстокі.
І  ні.  Це  не  смерть.  Це  байдужість  серця  наші  жне.

Вона  залізає  під  шкіру,  отрутою  лине  у  кров.
Хтось  каже,  що  бійня  на  благо  і  світ  ще  врятує  любов...
Та  ні,  не  врятує,  мій  Ніжний.  Цей  світ  не  врятує  ніщо.
Ми  діти  війни.  Ми  вже  мертві.  Нас  вбили  вони.  І  за  що?

За  розум.  За  силу.  За  віру.  За  те,  що  не  вмієм  мовчати.
Ти  знав  би,  як  я  втомилась  глухим  -  про  життя  кричати.
Сліпим  -  про  красу  океанів.  Самотнім  -  про  щастя  й  тепло.
Цивільним  -  про  кров  і  про  страти.  А  мирним  -  про  кулі  і  зло.

Вони  ж  бо  далекі  від  цього,  а  я  серед  цього  живу.
Вони  на  екранах  це  бачать,  а  я  за  вікном,  наяву.

Війна  у  моїй  душі.  Вона  забирає  мій  спокій.
Вона  розриває  тіло.  Вона  убиває  тебе.
І  ти  знаєш,  тому  я  жива.  Бо  роблю  сміливі  кроки
І  йду  важкою  дорогою,  випрямляючи  свій  хребет.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=923610
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.08.2021

Атеїзм

В  моєму  серці  давно  вже  немає  Бога.
У  ньому  живе  лиш  старенький  як  час  синтезатор.
Він  просвітлює  душу,  коли  там  кричить  тривога,
І  малює  між  мозком  та  серцем  гарячий  екватор.

В  моєму  серці  давно  не  горять  хрести.
Я  молюся  на  правду  та  зоряне  небо  у  ліжку.
Я  не  вірю  у  вічне  життя  та  магію  слова  «прости»,
Але  вірю  в  людей,  що  тримають  у  серці  книжку.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=923609
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.08.2021

Алкогольні очі

Її  алкогольні  очі  дивились  скрізь  тіло.
Таке  буває,  коли  немає  чого  втрачати.
Коли  немає  в  вас  сил  вибачати
І  кричати  душі  захотілось.

Її  алкогольні  очі  мовчати  не  вміли.
І  коли  в  них  дивились,  як  звір,-
Поринали  в  капкан  із  небесних  гір,
І  отримавши  відсіч  німіли.

Її  алкогольні  очі  горіли  в  морях.
Потопаючи  в  болі,  в  думках.
Поки  люди  шукали  в  сумках,
В  чужаках,  свій  давно  вже  зїхавший  дах.

13  Її  алкогольні  очі  вселяли  всім  страх.
14  Їх  боялись,  їм  поклонялись.
15  Вони  поглядом  відрізнялись,
16  Бо  пророкували  всім  людям  крах.

Її  алкогольні  очі  втопили  Титанік.
В  них  тонули  усі  сильні  люди.
В  честь  кохання  писали  етюди.
Це  хвороба.  Вона  повсюди.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=914991
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.05.2021

Till it happens to you

[i]«Till  your  world  burns  and  crashes
Till  you're  at  the  end,  the  end  of  your  rope
Till  you're  standing  in  my  shoes,
I  don't  wanna  hear  a  thing  or  two
From  you,  from  you,  cause  you  don't  know»
         Lady  Gaga  -  Till  it  happens  to  you[/i]

Ти  кажеш,  що  все  буде  добре  і  завтра  знов  прийде  день.
Я  тричі  померла.  І  знаєш...  Я  досі  у  світі  мішень.
Ти  кажеш,  що  все  стане  краще  і  згасне  утрат  вогонь.
Я  стільки  втрачаю,  що  схоже,  життя  тече  між  долонь.
Ти  кажеш,  що  буде  щастя  і  горе  розтане,  як  дим.
Я  хочу  лише  здоров'я.  Щоб  він  залишився  живим.
Ти  кажеш,  що  біль  навчає  і  впавши  летіти  треба.
А  що  ти  про  біль  мій  знаєш?  Про  розпач  і  про  потреби?
Та  ти  ж  бо  нічого  не  знаєш,  про  мене  і  про  життя.
Бо  це  можна  лиш  пережити,  щоб  знати  мої  почуття.
І  поки  в  твоєї  дитини  не  зникне  серцевий  стук.
Не  смій  мені  навіть  казати,  що  знаєш  мій  біль  від  розлук.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=914990
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.05.2021

Save Our Souls

Врятуйте  наші  душі  від  війни,
Від  болю  і  смертей  коханих.
Тягніть  їх  всіх  на  сушу,  з  глибини,
Бо  скоро  сіль  роз'їсть  всі  рани.

Врятуйте  наші  душі  від  брехні,
Що  нафтою  розлита  на  поверхні,
Бо  скоро  риби,  що  жили  колись  на  дні,
Зникатимуть,  як  зорі  десь  померклі.

Врятуйте  наші  душі  від  людей,
Які  для  нас,  як  сонце  в  океані.
Які  для  нас,  як  куля  між  грудей,
Яким  байдужі  ми.  Чужі.  Незвані.

Врятуйте  наші  душі  від  негод,
Можливо  ми  їх  заслужили.  Та  не  варто.
У  нас  і  так  багато  перешкод,
Через  які  ми  тонемо.  Життя  не  жарти.
______________________________________
Примітки:
Надруковано  в  Літературно-мистецькому  журналі  «Вінницький  край»  3(52)/2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=914700
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.05.2021

Love Ukrainian

Що  для  вас  означає  кохати  Україну,  місце,  де  ти
Народився...?  Розмовляти  лише  українською  мовою?
Фарбувати  поручні  у  жовто-блакитне,  мости?
Робити  винаходи  для  її  легшого  життя?  Нові
Вірші  писати  про  неї?  Носити  вишиванку  чи
Шаровари?  Співати  гімн  кожного  ранку?
Вивішувати  на  балконі  прапор,  тому  що  це  модно?  Не  мовчи,
Думаєш  це  дійсно  так?  Ні.  Це  коли  ти  на  світанку
Прокидаєшся  і  відчуваєш  її  кожною  клітиною
Свого  тіла...  Ти  можеш  мати  чорну  шкіру,  говорити
Іншою  мовою,  але  бути  саме  тією  людиною,
Котра  до  смерті  зможе  носити
У  собі  Батьківщину...  Не  потрібно  одягати
Її  символіку,  заради  патріотичного  фото,
Або  ж  ставити  руку  на  серці  та  співати
«Ще  не  вмерла  України»,  тому  що  це  не  воно.
Кохати  Україну  -  це  йти  добровольцем  на  Схід.
Це  захищати  своє  майбутнє  на  рідній  землі,
Без  думки  її  покинути.  Це  в  твоєму  серці,  від
До  -  до  від.  Це  великі  та  малі
Жертви,  що  рвуться  із  душі  у  душу.
Це  кожна  сльоза  через  її  страждання.
Це  знати  її  історію,  та  невимушено
Творити  її  майбутнє.  Це  бажання
Дізнатись  про  неї  більше,  та  охороняти
Кожен  міліметр  її  добробуту  та  волі.
Це  відчувати  та  навчати
Цього  тих,  хто  в  майбутньому  відіграє  за  нас  наші  ролі.

Примітки:
Вірш  в  прозі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=914699
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.05.2021

Let it be

«And  in  my  hour  of  darkness
She  is  standing  right  in  front  of  me
Speaking  words  of  wisdom,  "Let  it  be"»
Beatles  -  Let  it  be

Хай  буде  так.  Прийми  своє  життя.
Прийми  негоду,  біль  і  в  серці  рану.
Прийми  свою  невічність,  як  буття.
Прийми,  що  у  людей  на  тебе  інші  плани.

І  не  кричи,  не  плач,  коли  летиш  із  неба.
Земля  тверда.  Це  так.  Реальна.  Не  м'яка.
Живи  та  не  шкодуй.  Так  було  треба.
Можливо,  не  тобі.  Комусь.  Чиясь  рука.

Ти  витримав.  Стерпів.  Усі  пройшов  дороги.
Ти  не  зламався,  ні.  Ти  просто  біг  не  так.
Ти  просто  падав.  Просто  вірив  богу,
І  довіряв  не  тим.  Кохав  не  так.

Хай  буде  так.  Прийми,  що  ти  один
І  залишайся  сильним,  що  б  не  було  далі.
Життя  –  лиш  мить,  в  яку  стікає  плин  годин.
Лиш  зайчик  сонячний,  ребро  медалі.

Бо  що  б  не  було  -  ти  не  вічний,  ні.
І  те  що  має  тут  безцінне,  там  -  згорає.
Ти  помираєш  тут.  Зникаєш  на  війні.
Та  пам'ятай  -  у  смерті  щастя  аж  ніяк  немає.

Примітки:  
-  Надруковано  в  Літературно-мистецькому  журналі  «Вінницький  край»  3(52)/2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=914299
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.05.2021

451 градус за Фаренгейтом

Я  відчуваю,  як  в  кожен  атом  моєї  душі  засовують  лезо,
Розігріте  до  чотириста  п’ятдесят  одного  градуса  за  Фаренгейтом.
Вони  пульсують  кожну  хвилину,  доки  я  тут  стою  твереза:
Мовчу,  наче  чорний  камінь  без  стуку  в  своєму  серці.  Я  чекаю  того  моменту,
Коли  ти  сюди  повернешся  і  ввіткнешся  у  стомлені  плечі.
Та  чую  лиш  мертвий  біль,  бо  він  роздирає  мій  спокій  на  ядра  та  електрони,
На  атоми,  кварки,  протони,  ефір,  монополі,  адрони  та  просто  на  порожнечу.  
Тримаю  в  думках  дивні  речі.  Ні  крику,  ні  віри,  ні  стогону.  
Подібна  холодній  колоні  з  титану  чи  навіть  сталі.  Тримаюсь  міцніше  від  дуба.  
Тебе  ж  бо  для  мене  так  мало.  –  Так  мало,  але  так  багато.  
Неначе  вогню  задля  страти  того,  хто  в  книжках  живе.  Й  нехай  палітурка  груба,  
Твої  божевільні  губи  дотла  спалять  все  живе,  а  може  і  мертве,  як  знати.  
Ти  –  градус  смерті  моєї.  Ось  так  тебе  важко  кохати.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=914241
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.05.2021