Enol

Без Кінця, без Початку: Грибниці

Сонце  зійде  тільки  зі  стану  остаточної  самотності.
                                                             -  Станіслав  Лем,  Маска


Гаряча  і  Шовковиста  Приваба

Якби  Гість  розгорнув  руками  іпомею  пурпурову,
якою  замасковані  овальні  дубові  двері  ззовні
Відчинив  би  їх  та  зайшов  у  цей  коридорчик
стіни  якого  викладені  темним  камінням  
та  закінчується  пітьмою  і  глухим  кутом
в  якому  зберігається  витесана  з  черешні  ванна
І  повернув  би  наліво  у  дверний  отвір  без  дверей  -
його  зустріла  б  вся  в  ліанах  каріатида-дріада,
що  високу  напівсферичну  стелю  підпирала
своїми  дихотомічними  пагонами-грибницями  
стоячи  посеред  єдиної  не  маленької  кімнати  
Вона  тримала  собою  весь  крейдяний  пагорб  
та  горіховий  сад,  що  давно  висаджений  на  ньому
Габродолеритова,  Вона  висічена  усміхненою  
Вона  рада,  що  в  Неї  є  тепер  призначення
окрім  того,  як  лежати  на  дні  породою  замуленою  
А  під  Нею  розляглася  з  не  меншою  вдякою
Дуб,  Граб,  В'яз  -  підлога  вітровальна,  
що  дякує  теплом  за  відстрочення  Свого  гниття
усіх  на  ній  лежачих,  шерстяне  покривало  -  
спальне  ложе,  мінімум,  більше  й  не  потрібно
Якби  Хтось  все  ж  пройшов  у  той  отвір
Він  побачив  би  зліва  єдине  кругле  віконце
та  те,  як  за  ним  пролітали  світлячки
тисячі  їх,  і  всі  мерехтять  в  один  такт  
заграючи  і  запрошуючи  до  кохання
світляків,  що  звисали  в  кімнаті  з  ліан,  
що  нічниками  давали  жовте  світло  
та  підсвічували  для  Гостя  інтер'єр  
тільки  для  Хазяїв  знайомими  сузір'ями      
Під  вікном  -  столик  в  скатертині,
два  стільці  збиті  пазами  з  дощок  товстих  
за  нею  кухонний  гарнітур  в  раковині,  
тумбах  для  посуду  і  харчу,  духовці,
і  звісно  -  на  дровах  кам'яній  грубці  
з  двома  конфорками,  чайник  на  одній  
Гість  рухається  далі  по  стрільці  часовій
Викладені  каменем  стіни  до  половини
висоти  закривали  крейдову  мозаїку
з  черепашок  і  древніх  водоростей  бежевих  
на  тлі  білому,  ще  один  бездверний  отвір,
що  там  -  невідомо,  нічого  не  видно,  темно  
за  ним  ще  один  столик-швейна  машинка  
чорне  дзеркало  в  бронзовій  оправі  сперте  на  стіну
ящички  з  пряжею  і  полотнами  для  викройки    
Госте,  Ти  занадто  важко  ступаєш
Твої  кроки  розбудили  дівчину  рудоволосу,  
яка  головою  лежала  на  грудях  татуйованих    
На  Ній  не  було  нічого,  окрім  сорочечки  напівпрозорої
Вони  обидвоє  пахли  чебрецем,  бо  милися  разом
Дівчина  ця  була  приємно  розчарована,
коли  побачила,  що  вся  основна  робота  
вже  давно  тут  закінчена,  але  Вони  лежали
під  стелею,  що  ще  муром  не  була  зафіксована

Я  прокинувся  від  того,
що  вона  лоскотала  моє  обличчя
Своїм  рудим  волоссям,  будила
 розум,  бо  тіло  давно  підіймано  було  
Падає  світ  чи  то  Я  у  ніжне  шумовиння
Як  за  Тебе  стати  сильнішим,
щоб  Ти  розслабилась  нарешті  
у  Своєму  праві  на  слабкість  
-  Я  була  б  рада  приймати
всі  твої  виплески  ненависті
від  яких  ще  ніхто  не  помер
будь  жадібно-незграбним
Заповни  порожнечу  в  Мені,
як  Я  заповнюю  зараз  в  Тобі
вогнем,  що  Мене  з'їсть
Я  вимагаю,  Ти  повинен
Ні,  Ти  Мені  за  все  винен
Це  те,  що  Ти  хотів  почути?
Ти  не  втамуєш  спрагу,  
не  відіп'єш  все  з  чаші
поки  не  піднімешся,  
щоб  Її  наповнити
Втіль  в  реальність  Свої  сни,
в  яких  Ти  смокчеш  груди  Мої  
Я  знаю,  що  в  Тобі  є  щось  гаряче
І  Я  знаю,  що  воно  на  реальність
без  Мене  не  переноситься,  радію,  -
Вона  говорила  ніжно,  і  тихо,
ніби  боялася  все-таки  будити,
а  Він  вислухав,  уважно,
із  розплющеними  широко  очима,
обернувся  спиною  і  ліг  далі  спати
Віві  ошелешено  помотала  головою,
і  почала  бити  його  плече  рукою,
била,  поки  не  почула  Його  регіт,
поки  Він  не  обернувся  зі  словами,  -
Залазь  на  Мене,  не  бійся  лягати,
Твоя  вага  -  у  світі  найприємніша.
Єдина  важкість  яку  Я  б  хотів  відчувати.  -  
Все  тривало  не  довго  в  позі  риби,
в  полярно-перехресному  коханні
до  сорому,  для  неї,  та  і  для  мене
все  через  перезбудження  її  невмілими  
і  тремтячими  не  від  страху  рук
-  Вона  як  вустриця  на  смак,  -
говорить  вдумливо  на  слух,  -
 ..делікатес  практично.
Не  така  щільна  звісно,
вершково-солонувата  
Куштував  колись  напевно?
Скажу,  ікра  більш  нудотна  
-  Куштував,  і  більше  не  зможу.  -
Сміється,  високо.
Початок,  точно  для  Неї,
та  і  для,  можливо,  Мене  зараз,
не  колись  там  "де-не-де"
І  Вона  так  мило  кричала,
тремтіла  і  кам'яніла
такі  спокусливі  
м'язові  волокна  на  ногах
висвітлюючи  напруженням  
 сміялася,  і  плакала,  не  сльозами  
пригортала  і  показувала  язика
поки  за  вікном  світлячки  не  згасли  
-  Цього  варто  було  чекати  все  життя,
а  не  десять  якихсь  там  тільки  років  
Дай  мені  часу  і  я  зроблю  тебе  найщасливішим
-  Ну,  інакше  я  втечу  до  колишніх
-  Серйозно,  саме  зараз  про  це  хочеш  поговорити?  
Думаєш,  Вони  Тебе  чекали  всі  ці  роки?
Ні  з  ким  не  кохалися,  не  відчуваєш  їхньої  зради?
-  Кохалися,  та  при  цьому  нікого  з  тих  не  любили.
Ти  ж,  знаю,  постійно  думала  про  них.
Та  Я  перший  вибрав  смертність.
Перший  й  кохаюсь  по  любові.
-  Ля',  а  це  що  ще  таке?  Найкраще  
чи  найгірше  зізнання  у  взаємності?
Бо  Ти  зрадив  Їм  зі  мною
Так  чому  розійшлися,
якщо  Ти  це  все  говориш?
-  Тому,  що  Їх  було  відразу  двоє.
-  Та  Ти  це  просто  знущаєшся.  
Я  все  чекала,  коли  Ти  розповіси  
вже  щось  зі  Свого  минулого,
про  Свої  придавлені  почуття.
Не  переводячи  все  в  якийсь  жарт.
Це  ще  одна  з  Твоїх  скажених  історій?
-  Головна,  про  те,  як  Мені  не  везе  з  жінками.
Всі  такі  до  огидної  краси  саможертовні.
Таке  насправді  щастя,  та  й  добре,
що  протилежно  іншого  не  спробував.
Все  складно,  ми  троє  не  разом
тільки  тому,  що  не  розуміємо,
що  нас  тримало  б  разом.  
Вибач  за  тавтологію,
це  як  "знак"  всієї  дурості.
-  Я  все  ще  думаю,  що  Ти  жартуєш,
але  й  розумію,  Ти  щось  таке  говорив.
Гра  у  вічність  -  це  гра  у  дитину,  
де  віддаєш  контроль  над  своїм  життям  іншому.
Входиш  у  залежність,  і  потім  важко  відмовитись
від  такого  способу  існування,  бувши  в  опіці.
А  ще  важче  з  часом  знайти  когось  "гіднішого".
Я  руйную  найгіршу  або  найкращу  історію  кохання?
Недоступну  для  розуміння  простому  смертному.  
Невже  Ти  вибрав  "смерть"  лиш  тому,
що  все  для  Тебе  вже  пройдений  етап?  -
Чорнявий  обернувся  та  ліг  на  бік,  -
Люблю  коли  Ти  заводиш  мене  в  тупик.
Це  допомагає  задуматися,  що  творю.
Я  не  хочу  жити,  та  й  не  хочу  вмирати.
-  Ти  тільки  що  озвучив  умовивід
до  якого  всі  приходять,  та  всі  його  замовчують,
бо  світ  все  ще  сяє  для  Них  яскравими  фарбами.
-  Я  просто  прикладом  хочу  подати  звільнення.
Але  боюся,  що  роблю  лише  гірше.
Вони  вмруть  відразу  за  Мною.
Я  це  все  кою,  щоб  саме  Мене
через  Них  не  спіткала  така  доля,
відчаю  і  самотності.  
-  Думаю,  добре,  залишатися  друзями,
рідними  після  розлуки,  для  людей.  
Ви  ж  одне  одного  викохували,
значить  між  Вами  щось  та  було.
А  для  Вас  -  це  все  рівно,  що  кайдани.  
-  Віві,  в  Мене  так  болить  за  них,  знала  б  Ти.
Знала  б  Ти  Нашу  історію  -  і  в  Тебе  боліло.
Вони  вдають  одна  одній  ніби  до  Мене  не  ходять.
Вдають  ніби  не  знають  про  походеньки  одна  одної.  
Чоловік  не  вартий  Їхньої  розірваної  дружби..
Мені  не  потрібно  навіть  зараз  мати  змоги
прочитати  Твої  думки.  Ні,  там  не  було  "коїтусу",
є  багато  інших  способів,  -  Віві  покачала  головою,  
-  Так,  так,  натошнів  Ти  Мені  ними,
ще  полізеш  язиком  туди  -  знову  дам  по  морді.
Та  Я  тепер  розумію,  що  це  може  смакувати..
-  Та  до  цього  не  доходило,  Ми  просто  говорили.  
Знаєш,  бесіди  по  вирішенню  суспільних  проблем,
рішення  в  яких  краще  не  приймати  самотужки.
Вони  дійшли  до  того,  що  приходили  в  ликах  одна  одної.
І  Я  до  цих  пір  не  впевнений  коли  була  "Яка".  -
Молода  Леді  глянула  вже  не  здивовано  на  рельєфну  спину,
яка  почала  швидко  здійматися,  наче  володар  її  задихається
Леді  не  знає,  що  робити,  коли  чоловік  покаяним  плаче,  
-  Це  всього  лиш  початок,  все  буде  добре.
Тобі  щось  приготувати?  Чи  все-таки  поспимо?
-  Обійми  Мене,  -  говорить  загрубілий  голос  
в  закладений  ніс,  що  не  дає  вирівняти  тиск  
в  горлі,  і  на  зв'язках  голосових,
І  молода  Леді  обіймає  збоку,  як  може
Думає  лиш,  краще  б  цього  всього  не  було
Нехай  би  був  знову  "жарт"  всього,  
і  безрезультативна,  але  весела  суперечка  
Думає  і  усміхається,  Я  отримала  від  Нього
мінімум  і  максимум,  Отримала  те,  чого  бажала
Ні,  Вів'єн  це  низько,  просто  виправдання
для  того,  щоб  Його  покинути,
заради  ж  Нього,  якщо  буде  потрібно
Песику  не  забути,  як  це  лаяти  і  гавкати
Він  все  буде  живність  полюванням  рятувати
Минуле  в  сонячному  сплетінні  з  хрустом
Його  плечища  скидали  розправляючись
І  знову  скручувалися  відкриваючись
Моїм  незручним  материнським  обіймам    
Він  краще  дитяти,  бо  вже  народилось,
і  лиш  одною  пітьмою  виховувалось
Ангелом  загробного  життя,
що  співав  даруючи  спокій
Творячи  завжди  зло,
що  закінчувалось  благом,  -
"Просто  втримай  мене  в  цю  секунду
Давай  не  скажемо  ані  слова
Дозволь  мені  перевести  подих,  Люба
Утримавши,  перш  ніж  він  вислизне  востаннє".
                                   -  Rapture  "The  Times  We  Bled"


Бера  

Та  не  буде  втамована  твоя  жага  відплати,  
та  не  висохне  кров  на  твоєму  мечі,
і  нехай  не  відчуємо  ми  більше  потреби  в  тобі.  
                                                   -  Скрижалі  Корракса,  7:17

Зубаті  леза  мечів,  сокир  і  кіс,
наконечники  списів  і  гігантських  стріл
попадали  і  лежать  під  поривами  вітру
в  сяйві  білого  Сонця,  як  місячної  ночі  
ось  там  зліва  за  єдиним  тут  вікном
гра  нагрівання  різних  сторін  планети,
курчати  на  вертелі  своєї  швидкої  осі  
Ні,  Вона  не  крутиться  -  захват  приливний  
породжує  з  водню  у  Юпітера  запозиченого
митця-різьбяра  з  вітрогонів  шквальних  
Так,  це  все  потрібно  читати  швидше,
щоб  воно  хоч  якось  римувалося  
Щось  не  так  з  сприйняттям,  та  часом  
Все  ще  у  вухах  гудить  Ріг  Гавриїла,
Всі  очікували  кінця  в  камінні  з  неба
і  нового  початку  на  змучених  землях  
содомського  вина  напившись  до  блювоти  
Що  вже  мила  вода,  а  Вона  осквернена
власними  відходами  марнотратства
Всього  лиш  побувати  в  Атріумі
Цього  Мені  в  принципі  достатньо
Тут  Весь  спокій  людської  величі  
Розкаювана  прекрасна  грішниця
Хто  ж  залишив  для  Мене  тії  ж  квіти
на  долоні  Твоїй  лівій  стеблами  снопчиком
квіттям  на  череп,  що  біля  колін  Твоїх  побитих
Я  стискаю  голову,  видавлюю  пальцями  свої  очі
Все  ще  можу  повірити,  що  тут  хтось  все  ще  буває
Саджає  квіти,  хризантеми  зеленими  кублами
квітнуть  першою  біленою  посеред  чогось,  
що  вже  посохло,  почорніло  і  погнило  
Юринея  верболиста  цвітне  пурпористо
Звідки  вона  тут,  відрощує  свої  сім'янки,
щоб  нахабно  переліт  повітрям  влаштувати  
чи  скористатися  хутряними  попутниками
Літня  Бера  стоїть  похилена  важкістю  гілля
від  груш  зарум'янених  на  розставлених  руках
під  нею  на  бруківці  лежать  гниттям  усміхнені  
перші  опалі,  а  над  ними  дзижчать..  шершні?
Стратифікація  потрібна  сухим  морозом
Лампи  схоже  давно  мерехтять  -  поміняти
Все  тут  прибрати,  басейн  почистити
Вся  тут  плитка  чорна  від  бруду,
як  очі  козла  в  лице  якого  дивлюсь  Я
-  Так  чого  Ти  повернувся,  -
говорить  антропоморфний  козел  Енолу
тримаючи  молоде  висохле  деревце
в  руці  правій  корінням  рогатим  догори,  -
-  Чому  козел?
-  Тому,  що  хутро,  бо  зовні,
на  вулиці,  за  шлюзами  холодно.
Тому,  що  Безсмертя  -  темінь  понять.  
-  Чому  Ти  тут,  Денеб.  Де  Ліра?
-  Вона  вільна,  це  Я  залежний.  Ти  ж  тут  думкарь,
напевно  доходив  до  вислову  "Вибрати  Життя".
"Неморальну  щедрість  інцесту  розуміння
на  противагу  капіталістичній  байдужості".
Приземленість  у  людському  возвеличенні.
Свободу  волі  в  бажанні  влади  і  сили  Їх,
Древніх,  а  Ти  інститут  вже  закінчив?
Куди  мчиш  Ти  за  корисністю,  не  здужаєш.
Божевілля  -  це  все,  що  ти  отримаєш.
Тільки,  щоб  змогти  перетворити  воду  у  вино.
Оманений  ілюзією  безконечних  можливостей.
Раса  холоднокровних  науковців  -
ні,  це  не  людська  утопія,  люди  -  лінивці.
Їх  лякає  все  з  високим  порогом  входження.
Зацікавленість?  Так  її  видно,  ні,  не  цікаво.
Бог  -  істота  тілесна,  частина  симбіозу,
істотність  чию  завуальовано  духовністю.
Там,  де  вони  прямо  зв'язані  з  Творцями,
а  не  третіми  самозацикленими  істотами,
що  руйнують  все  опалою  лускою,
всю  їхню  істину  свободу  розмноження.  -
рештками  знеможених  і  поглинутих.
Живуть  на  камінні  і  ґрунті  скинутому
зміїною  всепоглинальною  любов'ю.
Які  "мати-Земля"  не  сміє  переробляти,
як  щось,  що  є  вже  в  родючості  живим.
Співіснування  з  тими,  кого  не  розумієш,
ще  ніколи  не  було  таким  близьким.
Вони  заслуговують  на  щасливий  кінець
чортів,  який  все  ще  будуть  находити.
Я  там  попанував  би  наступну  тисячу  років.
Не  довше,  зникає  зацікавленість  в  користолюбстві.
Потрібні  послідовники,  скільки  ж  їх  набереться
до  кінця  часів,  якщо  Вони  не  будуть  вести  череду.  
Зроблю  все,  що  зможу,  нехай  інші  спробують  краще.
Невпевненість  і  бажання  зробити  все  ідеально
нівелювалися  б  всією  тією  абсурдністю.
Зробив  би  все,  щоб  остання  нація  не  вмерла
в  інтелектуальному  і  суспільному  безплідді.
Хто  це  все  запустив?  Що  Ним  керувало?
Як  не  хаотична  любов  до  дії  хаосу  в  каві.
Космічне  лате  вже  майже  біле.
Першим  вмирає  герой  безнадійний,
або  в  кінці  ситуацію  рятує  Він  єдиний.  
Настав  час  жахливих  чудес.
Відвернутий  будівельниками  камінь
стає  основую  кута  в  фундаменті.  
Буду  зір  поверти  плюючи  в  очі  сліпі.
Буду  кидати  грішних  у  вогонь  вічний,
що  не  гасне,  і  не  спалює  їх  хробаків.
А  так  -  у  всіх  віках  були  люди  щасливі.
Але  після  пеніциліну  їх  стало  куди  більше,
а  він  там  росте  в  них  на  деревах  практично.
Витівки  на  межі  допустимого,
у  "Ти  не  можеш  вбити  те,  чого  не  творив".
Задрапований  світ,  без  внутрішніх  переживань.
Чого  б  не  вчили  граблі,  люди  все  рівно  вірять  в  чудеса.
Любовні  зв'язки  найміцніші,  але  варті  лиш  скла.
Безстидна  сексуальність  в  обхід  лицемір'ю.
Найвидиміше  завжди  находиться  на  поверхні,
але  це  "бачене"  не  хочуть  люди  бачити.
Первородний  гріх  завуальовано  непорочністю
молитви  і  фанатичною  любов'ю  до  минулого
сурових  добропорядних  хіпарів.
Я  б  там  був  божком  ревнощів.
Елементом  хаосу  в  бажаннях
котрі  дасть  колективізація
і  заздрість,  яка  вже  давно  є  там,
де  люди  не  живуть  на  землі  в  достатку.
Вони  не  зайдуть  далеко  без  викопного  палива.
Завжди  є  добро  і  зло,  поки  і  в  тебе  є  вибір.
Горе  породжує  озлобленість  і  стирання  рамок.
Це  все  одно  що  їхати  з  вимкнутими  фарами.
Але  дехто  бачить  в  темряві,  і  це  лякає  принципових,
що  живуть  в  упереджених  мудрістю  догматах,
і  не  можуть  дійти  до  компромісу  словом.
Люби  та  прощай,  і  будеш  любимим  та  прощеним.
Скажи  Мені  "досить",  Я  черствію,  це  все  неправда.
-  Коли  Ти  встиг  прочитати?
-  Я  дивився  разом  з  Тобою  Твої  сни.
Та  бувши  у  свідомості  
все  запам'ятовував.
-  Коловорот,  записати  один  -
це  передумова  до  сну  наступного.
Я  не  знаю  де  те  місце,  повір.  
-  В  Тобі  і  скрізь.
Цей  всесвіт  просто  фотоальбом.
Колись  хтось  зрозуміє  цю  метафору
на  людську  парейдолію  і  забудькуватість.
Вони  говорили,  як  розведене  подружжя.
Балакаючи  про  таємне  своє  
не  полишаючи  суті  розмови.
-  Ти  тут  лиш  по  груші?
Я  не  чув  твого  топоту.
Це  Ти  вивів  з  сплячки  Віху?
-  Мені  не  важко  переміститися.
Тільки  по  груші,  бо  Вона  повернеться.
Будь-яка  дружба-дружбою,  
але  жінки  дають  залежність,
а  люди  наркомани..  тобто  шамани..  -
Козел  запнувся,  обернувся  
та  до  бери  направився
трьома  копитами  вистукуючи,  -
..  що  ніколи  не  бувають  тверезими.
Їм  достатньо  і  груші..  Так,  інколи..
Зариваючи  гріхи  минулого  в  землю  -
люди  сіють  насіння  власної  погибелі.
За  них  все  це  роблять,  поки  Вони  не  осягнуть
на  чому  живуть..  Тисяча  років  не  стримування,
а  вирощування  людей  в  сферичній  чашці  Петрі,  
щоб  зв'язати  духовність  і  науки  природничі.
Всі  страждають,  вічністю  і  смертю.
Все  щоб  існування  одне  одного
зафіксувати.  Ми  -  Щурячий  Король.
Страхом  самотності  -  хвостами,  всі  зрослі.
Порпаємося  в  тісній  спільній  нірці,
і  ще  тугіше  зростаємося  до  болю.  
Вона  така..  Вона  така  нещасна.
Вони  все  ще  живі  там,  в  часоплині.
А  нащадки  Їхні  все  ще  не  вмирали.
Але  ж  Ми  домовились,  щоб  Ми  -  боги,
не  ходили,  не  зациклювалися  на  прожитому.
Вони  всі  мертві  лиш  без  спостерігача.
-  Молитва,  що  оправдовує  самотність  всесвітом.  
-  Вона  -  це  щось  у  мені,  що  я  зневажаю.
Міф  в  який  Я  повинен  вірити.
Одержимий  образ  взаємності
з  яким  можеш  лиш  змиритися.
І  радіти,  що  Ти  -  фотографія,
яку  Вона  любить  розглядати.
Я  про  все  забуваю,  поки  Вона  горює  від  туги.
Вона  запам'ятатися  хоче,  тим,  що  вмруть.
Перейняти  досвід  і  повернутися  до  вічності.
Тоді,  як  дехто  боїться  вийти  з  невидимості,
щоб  в  безлюдному  місці  зібрати  груші  нічийні..
"Не  любив  -  та  й  не  жаль."
Так  з  чого  в  нас  печаль?
Тобі  принести  винограду?  
Я  попрошу  Її  нарвати  і  помити,
бо  в  Мене  поки  що  не  виходить  
скласти  так,  щоб  не  стерти  весь  пруїн


Гінкго

Віддушеною  дихає  тепле  поліття
Весело  сяють  золотом  дзвіниці
Ніжна  сивина  ранньої  осені
пролітає  срібним  павутинням  
у  різнограях  драконячого  неба
Найпалкішими  в  цей  сезон  променями,  
як  гриф,  що  ширяє  над  моєю  шиєю
Вони  палають  лихоманкою,  глибоко  в  душі
Висне  запах  свіжотесаних  дощок
Вищать  пильні  полотна  десь  в  доках  
Стукотять  молотки  по  зубилах
Димлять  кузні  і  чани  з  смолою
Все  відчутно  і  чути  навіть  тут  на  площі
Що  ранками  завжди  повна  від  люду,
які  поспішають  вниз  по  широких  сходах  
торгувати  до  причалів  в  портовому  ринку
зараз  ж  остання  передвечірня  спека,    
лиш  діти  з  навколишніх  спільних  
двохповерхових  цегляних  будівель
 грають  в  м'яча  з  повним  ентузіазмом  
А  скрізь  опало  і  вже  зібрано  листя
Тільки  гінкго  стоїть  кремезним  цитрином  
 Своїм  листям  з  дихотомічним  жилкуванням  
задарюючи  дрібну  бруківку  великодушно  
Могутньою  кроною  наспівуючи  шум  у  тиші  
під  унісон  дитячого  завзятого  сміху  
згори  у  сяйві  рожево-червоному
Боги,  звідки  ці  сумніви?  Я  хворий.
Відпустіть  мої  кайдани,  це  -  слабість.  
Стоячи  на  мостику  Книжник  розглядав
психоделічну  картину  внизу
з  зелених  водоростей,
які  волоссям  завівала  синя  вода
річечки,  що  впадає  в  Чорне  море  
Не  змушуй,  сила  противна,  
чому  ж  тоді  така  приємна?
Йти  й  сідати  знову  на  лавку.
Книжник  придумує  продовження  історії
І  нічого  ніколи  в  нього  путнього  в  голові,
окрім  інтимних  подробиць  романтичних  фіналів
Всього  того,  що  всі  "ховають  під  товстою  ковдрою"
І  як  їм  там  не  спекотно,  напевно  все  триває  недовго
А  без  ковдри  довше  могло  б..  "процес  незручний"  -
напевно,  в  темряві  насолодитися  тілом  як  ж,  не  видно
все  зациклено  лиш  на  одному,  збиваєшся,
і  вже  продовжувати  потрібно  через  силу,  тужишся  
Тонеш,  та  щось  Твоє  вода  забирає  на  дно
Принц  підходить  роблячи  гігантські  кроки,
простягає  руку  і  усміхається,  знущається,
бо  в  Книжника  правої  руки  не  було
Її  відсікли,  зловивши  на  гарячому,
коли  він  дівча  за  ляшки  лапав
На  другий  раз  Його  відвели  до  води
та  його  Правосуддя  не  розчинило,
бо  тоді  він  дівчинці  заплатив
по  її  ж  свідомій  пропозиції  
Цим  безневинням  він  виправдався
І  це  все  Принц  бачив,  як  той,  
що  завжди  серед  збуреного  люду  буває
Книжник  знову  невинний,
знову  розповідає  казки
Знову  дивиться,  
як  дівчатка  нагинаються
за  м'ячиком  в  коротеньких  спідничках
І  нічого  ніколи  в  нього  путнього  в  голові,
окрім  інтимних  подробиць  романтичних  фіналів
Їм  не  холодно,  в  них  є  завзяття  і  бажання,
в  очах  одне  одного,  і  останнє  денне  тепло
світлограйних  сплетінь..  в  світлі  легше  навчання,  
-  Я  навіть  не  хочу  знати  про  що  ти  там  думаєш,  -
Говорить  Принц  хихочучи,  -
Навіть  для  Мене  це  вже  надмірно.
Вони  ж  ще  недозрілі,  несформовані.
-  Але  все  рівно  Ти  сядеш  поряд  
і  будеш  разом  зі  Мною  Їх  розглядати.  -
І  Принц  присів  поряд  на  лавку  ковану,  -
Мав  цікавий  діалог  з  Батьком.  
Напевно,  найдовший  за  останні  роки,  -
Книжник  всмоктав  злущені  губи  до  рота,  -
Глянь  в  якому  світі  божевільному  ми  живемо.
Натал  просідає,  Бульба,  що  ялинами  поростає
зсередини  прогорає,  забагато  дерев  вирубується.
Я  не  раз  бував  біля  Неї,  підземні  ходи  під  собором
ведуть  туди,  а  там  чи  то  буряк,  чи  то  бульба  справді,
що  у  кам'яну  породу  вростає  білими  пагінцями.  
-  Так,  Ми  чи  не  єдине  королівство,
що  пам'ятає  Древніх  предків  не  лише  з  легенд,  -
Говорить  Книжник  голосом  захриплим  від  старості,-  
Здобрення  Твоїх  всіх  походжень  челяддю  -
це  співчуття  людей  до  вашої  королівської  долі.
Де  стримання  Короля  викликає  жалісливу  повагу.
Ти  сам  стимулюєш  таке  їхнє  до  Твого  батька  ставлення.  
Але  ж  Тобі  головніше  лиш  Його  роздратування.
Хлопчиком  втратив  матір,  а  після  наче  й  батька,
що  весь  Свій  час  дочці  почав  віддавати.
Конфлікт  батька  і  сина,  а  де  Короля  і  Принца?
Відселення  всіх,  хто  не  стане  добувати  каміння?  
Повір,  Я  знаю  чим  вкраплена  залізна  порода
в  яку  впився  наш  Древній  своїми  кліщами.
Я  вслухаюся  в  дитячі  плітки,  які  вони  виносять  з  хати.
Бо  Твої  компаньйони  пустомелі  і  базікали  ще  ті.
Панування  в  монополії  на  свої  природні  дари?      
Нагадай  для  чого  Я  по  тихому  шукав  Тобі  найманців?
Ніхто  з  Гільдії  Вбивць  більше  не  припливе  сюди.
Тут  їхні  найкращі  головорізи  зникли  безвісті.
Самі  Боги  проти  Твоєї  невірної  озлобленості.
Їм  огидні  всі,  що  Мечем  живуть,  від  Меча  помирають.
Чи  Ти  так  перевіряв  правильність  правління?
В  Тебе  є  план,  який  хочеш  реалізувати  за  життя?
-  Так,  і  нічого  і  не  зміниться,  -  
Принц  видихнув,  розкинувся  на  лавці,  -
Я  теж  ними  милуюсь,  але  як  дітьми,
що  вільні  від  усього  цього  усвідомлення.  
Будь  то  вирубки,  чи  добування  каміння  -
острів  продовжить  просідати,  в  обох  випадках.
Можливо,  Я  знаю  більше,  що  взагалі  таємниці.
Учені  уми,  посивілі  викладачі  морської  школи
вивчають  і  спостерігають  затхлість  навколо.
Море  відходить  і  більше  не  тисне  на  дно
з  тією  ж  силою,  щоб  стримати  потоки  лави,  
і  вберегти  Нас  від  нового  виверження.
Вода  прісна  закінчується,  та  все  солоне,
наче  Небесний  пастух  не  слухає  молитов.
А  по  суті,  тихі  зливи  не  можуть  йти  постійно.
Ми  як  приклад  того,  що  буде  на  континенті.  
Наші  острови  вже  давно  перенаселені.
Скоро  станемо,  як  і  наші  лускаті  сусіди  -  
"ще  ближчими  до  моря",  вільними  від  залежності.
Мій  план?  Скоротити  вирубки.
Ми  і  так,  О',  Боги  тут  розжились,
що  наш  люд  скуповує  землі  у  королівств.  
Щось  там  будують,  вирощують,  добувають  -
загалом,  дають  роботу  біднякам.
План?  Хм,  не  тривожити  Предка,
та  дати  йому  сили  відновити,  та  на  віки  
поховати  від  усіх  ті,  такі  бажані  камінчики.    
Такі  потрібні  для  точної  механіки  найчистіші  алмази.
Завідні  іграшки,  годинники,  все  ювелірної  роботи  
можна  вже  знайти  на  портовому  ринку.
 Будувати  кораблі  -  те  звісно  весело,
поки  тебе  вже  поважного  лісоруба
одного  дня  не  розчавить  колодою.
Або  поки  не  помреш  ще  не  сивим  теслею
від  задухи,  надихавшись  за  десятиліття  пилу.
Все  виправить  ось  це,  що  над  нами.
Те,  чим  хочеться  милуватися,  або  ригати.
Говорять  "небо  впаде",  як  і  пророкують  легенди.
І  Бульба,  але  вже  не  для  Нас  -  знову  добре  поросте.
Прийде  Вовк,  і  з  його  виттям  піднімуться  мертві
з  могил.  Добре,  що  ми  своїх  спалюємо.
Звільняючи  від  переродження  возносимо.  
Бо  Життя  воно  тільки  тут,  не  надійся  
в  лінощах  на  "нежиття"  потойбічне.  
А  перед  тим  настане  "століття-вовкодав",
жорстоке  і  абсурдне,  як  і  той  вислів:
"На  війні  головне  не  бої,  а  маневри".
Таке  ж  придуркувате,  як  і  правдиве,
бо  Людина  -  хижак  лиш  за  сумісництвом.  
Її  проявлення  агресії  -  це  єдиний  спосіб
чужій  агресії  не  бути  підданим.
Дайте  сто  років  війни,  і  жодного  дня  в  битві.
Але  всі  чубляться  в  територіальній  суперечці,
як  і  зараз,  експедиційними  прикордонними  групами.
Бо  в  нікого  ще  нема  потужних  фінансово-фіскальних  апаратів,
для  далеких  театрів,  і  чисельного  військового  контингенту.  
Та  Війни  такі  будуть,  мають  бути,  перед  кінцем,
що  родові  муки  народження  Ери  самотності.  -
Книжник  глянув  здивовано  на  Принца,
бо  той  говорить  зазвичай  весело  і  жартівливо,
з  цим  тоном  Він  Його  тепер  цікавить  більше,  -
Чого  так  дивишся?  Я  теж  уважно  слухаю  
Своїх  пустомель  і  базікал.
Через  котрих  можеш  пошкодувати,
що  не  слухав,  бо  вважав  дурними.
-  Я  однаково  не  розумію.
-  Думаєш,  що  Я  щось  розумію?
Цивілізацію  придумали  ідіоти,  чи  боги?
Іншим  доводиться  цю  кашу  розсьорбувати.
Наче  все  було  добре,  живши  на  самоті  -
Ми  були  ближчими  до  Богів  і  Їхньої  природи  ..
..  Батько  вірний  слідуванню  старим  традиціям.
Він  Вірить,  що  Можливо  домовитись  з  Сонним,
сказавши  "Дякую  за  деревину  звісно,
але  нам  потрібна  Твоя  Постіль,  посунься".
Нас  очікує  плавна  перекваліфікація.
Прогрес  запущений  і  Його  не  зупинити.
Ненажері  потрібна  стара  кількість  деревини
та  й  нова,  все  більша  кількість  руди  й  каміння.
"І  ще,  краще  порости  чимось  листяним,
а  то  вугілля  із  хвої  не  виходить  зовсім".
Якби  у  Богів  не  було  би  плану  -
ми  були  плідними  по  власній  волі,  -
це  слова  батька.  Буде  чистка  -
Ми  разом  зійшлися  на  такому.
Яка  протягнеться  століття
без  воєн  і  мору,  
ніхто  й  не  помітить,  і  не  найде  опісля
 де  був  момент  переломний.  
Як  і  Ми  не  пам'ятаємо  майже,
що  було  років  з  тисячу  тому.  
Він  нічого  не  знає  про  напади,
або  вміло  це  приховує,  
та  й  Він  вміло  володіє  кинджалом.
Ти  не  дивись,  що  Він  сивий.  
Його  рухи  все  ще  сповнені  грації.
В  Той  час,  як  всі  монархи  північні
позапливали  жиром.
Як  отруїти  того,  хто  не  їсть  за  столом,
а  тільки  те,  що  знайде  ходячи  садом?
Принципово,  але  той,  що  на  троні  -
завжди  бреше,  вберігаючи  люд  
від  нерозуміння  далекоглядності.
Все  ж  Я  не  вірю  в  чистку  богами,
Ми  владні  зробити  це  самі.  
У  столітті-ненажерстві.  
В  марнотратстві  ресурсів,  
яке  краще  не  відвідувати,  
бо  буде  важко  відмовитися.
Прийдеться  одне  одному  макітри  трощити.  
Мене  лякає  масове  виробництво  всього  і  вся,  
де  механіка  стає  розумнішою,  а  люд  тупішим.
Що  вже  навіть  собі  сам  одяг  не  викроює,  не  шиє.
Віддаючи  відчуття  досягнення  у  створенні
тим,  в  кого  душа  грає  користолюбством.
Масове  виробництво  породжує  надлишок
забезпечення  у  кількості,  що  замінить  якість.
 Але  разом  з  тим  і  апологію  тотальній  самотності.
Це  виробництво  масової  депресії,  а  не  продукту.
І  багато  хто  більше  не  прагне  нових  модних  речей,
і  самі  того  не  помічають,  як  стають  нещасними.
Прийнявши  несвідомо  гру  на  відчутті  неповноцінності.
Хитрий  прийом,  що  для  збільшення  збуту  потрібен.
Щурячі  перегони  перетворили  життя
в  суцільне  пекло,  в  абсолютну  нісенітницю.
Але,  на  щастя,  чим  більше  стаєш  усвідомленим,
тим  більше  отримуєш  задоволення  від  розвитку.
Тим  вище  піднімаєшся  над  усім  цим  мракобіссям.
Це  апологія  повній  самотності,  
де  замість  людей  на  мануфактурах
обговорює  все  німа  механіка.  
Перекваліфікуйся,  навчайся,  або  помри.
Механіка  буде  терти  за  тебе  собі  мозолі.  
"Додадуться  роки  до  людського  життя,
але  не  додасться  життя  до  років."
Тямущі  уми  розчаклують  світ.
Люд  це  зрозуміє  і  прийме,
але  схоче  зачаклованого  світу  знову.
Тільки  вже,  будь  ласка,  без  коней  і  волів
на  вулицях  міст,  які  тонуть  в  їх  гівні,
без  бичачих  ґедзів,  що  кусають  до  крові.
Схоче  отримати  емоційну  розрядку
і  звичний  життєвий  досвід.  
Якщо  в  "Богів  є  план"  то  -
зачарування  і  буде  чисткою.
-  Так  чому  "апологія  самотності"?
Ти  скачеш  з  теми  на  тему.    
"Modus  vivendi",  "modus  operandi"?
Те,  що  не  має  підстав  в  самому  собі,
реальним  бути  не  може.
Справжнім  бути  кожен  може,  
тільки  як  одинока  реальність
за  межами  всіх  обумовлень.  -
Книжник  проговорив  машинально  те,
що  колись  вже  читав,  і  запам'ятав,
а  Принц  занадто  показово  видихнув,  -
То  є  правильно,  так..  самотність.
Тому,  що  тільки  з  нею  
людина  стане  цілком  вільною.
Людина  живе  в  соціальному  середовищі.
Існує  всередині  соціальних  комунікацій,
як  елемент  безлічі,  її  уявлень  про  реальність,
культуру  і  мораль,  у  факторах,
які  нав'язують  людині  абсолютно  все:
її  спосіб  життя,  і  спосіб  оперування.  
Таке  існування  абсолютно  безглузде,
безперспективне  і  тупикове.
Людина  може  виявити  свої  цілі,  
тільки  залишившись  на  якійсь  граничній  самоті,
що  майже  неможливо,  але,  тим  не  менш,
увійти  в  якусь  рекурсивну  петлю  існування.
Існування  самовизначення,  самоподолання,
самообґрунтування  -  все  ще  можна.
В  цьому  єдина  запорука,  єдина  умова  
дійсності  людського  існування.
 Зрозуміло,  це  все  на  грані.
Залишитися  одному  для  того,
щоб  самому  створити  свої  цілі.
І  в  цих  цілях  реалізуватися,  як  реальна,
а  не  фіктивна  істота  породжена  ззовні.
Долаючи  себе  падати  в  нескінченність,
 в  якусь  сферу  вищої  безцільності.
Але  Я  не  вірю,  говорив  вже,
в  таку  "легку"  чистку.
Ця  самотня  воля  -  це  те,  чого  Я  боявся.
Та  зрозумів,  що  це  потрібно  для  людства.  
Моє  "закупорення"  не  протриває  довго,
прийде  інший  король  захопивши  трон,
або  з  революціями  інша  взагалі  влади  форма.  
Де  кожен  сам  собі  хазяїн,  пан  і  бог,  
що  поклоняється  ідеалу  "повноцінності".
Одні  мануфактури  роблять  деталі-сирець,
для  мануфактур,  що  їх  в  інструмент  збирають.
І  ніхто  достовірно  не  знає,  як  це  все  виготовити.
Від  руди  і  каміння  до  готового  продукту.
В  теорії,  кожен  з  наших  теслярів
все  ще  може  сам  побудувати,
декілька  флейт  за  життя,  а  не  сотню.
Кустарним  промислом,  маючи  знання.
Тепер  Він  ще  й  рудокоп  і  коваль,
якщо  хоче  щоб  шнек  махав  стерном.
Таке  буде  і  в  майбутньому,
після  "Ери  Самотності".
Не  для  торгівлі,  а  більш  для  Себе.
Це  буде  застій,  а  насправді,
воля  для  людської  сутності.
Держава  стане  школою-мануфактурою  ресурсів,  
не  приводом  вивчити  робочу  силу  в  ролі  споживача.
Валютою  будуть  самі  ресурси-деталі,  важко  уявити.
Все  повернеться  в  первісність,  де  кита  не  розбирають,
а  складають  самотужки,  кожен  сам  для  себе.
Ніхто  нічого  для  тебе  вже  не  буде  робити,
це  буде  і  "чисткою",  де  більше  не  виживають  
ті,  що  вхопилися  за  масове  марнотратство,  як  кліщі.
-  Я  б  не  хотів  в  такому  світі  жити,  -
Це  будуть  розумні,  і  бідні  люди,
що  самі  візерунки  вишивають,
не  віддають  цю  роботу  машинам.    
-  Ти  проговорив  це  машинально.
Теж  невпевнений  чи  це  все  ще  благо.    -
Вони  обидвоє  задумавшись
дивились,  як  дітвора  неохоче
розходиться  вже  по  домах
Налякавшись  вигуків  батьків  з  вікон
І  обидвоє  думали,  практично  про  одне
Про  лезо,  що  все  нормалізує,  і  спрощує,
якщо  правильно  використати  -
Людська  любов  до  всього  навколишнього
В  кожного  вона  різна,  не  завжди  зрозуміла,
але  вона,  як  і  в  тебе  завжди,  так,  навколо,  
-  Давай  без  цього,  -
заговорив  Книжник  різкувато
голосом  -  розстроєною  скрипкою,  -
Ти  заглядаєш  занадто  далеко,
Мені  важко  це  все  уявити.
Але  Я  все  ще  розумію,
все  те,  що  зовні,  і  за  цим  ховається  
недійсність  людського  існування.
Але  людська  доля  не  дасть  кривити  носом.
Нас  спалює  зсередини  одержимість  теплом.
Швидше  юшку  з  усієї  риби  в  океані
планктон  зварить  креветкам,
аніж  це  стане  реальним.
Люди,  що  будуть  себе  обмежувати,
лиш  заради  подовження  свого  існування.
Ні,  гірше,  і  це  прозвучить  банально,
щоб  продовжити  його  Своїм  дітям.


Фенол

Дзеркало,  дзеркальце,  на  стіні
Скажи  лиховісно,  хто  Я,  мертва  вага?
Коли  Я  став  усім,  що  ненавиджу?
"Ультрабезпомічним"
Чому  б  Їй  просто  не  вмерти?
Чому  б  Їй  просто  не..
                                       Вмерти?  Солодко  і  соковито,
скільки  ж  тут  природного  фенолу  -  ресвератролу,
якщо  шкірку  міцну  і  тоненьку  добре  розжувати,
поки  язик  не  почне  щипати  від  терпкого  мускусу
розтираючи  на  пальцях  можна  відчути  жирність
шару  воскового,  що  фарбував  майже  чорне  Мерло
своєю  щільністю  в  бліді  темно-сині  перлини,
які  переливаються  на  світлі  м'яким  оксамитом
Навмисно  стертий  Він  був  тільки  на  одній  ягоді
Навмисно,  залишеним  чітким  відбитком  пальця
Алюзією  на  відбиток  долоні  Короля,
коли  той  прийшов  молитися  і  торкнувся
до  Предка  і  побачив  минуле  свого  народу,
бачив  і  те,  що  було  задовго  до  цього
Правду  перейняту,  "де"  і  "що",  "коли"
Розщеплені  людськими  ятаганами  небесні  тіла
розбираються  на  найласіші  шматки
Тисяча  світил  відображаються
в  океанах  і  морях  -  смоляних  калюжах
Світила  вибухають  і  гаснуть  звільняючи  тишу
в  останніх  ланцюгових  реакції  супернових
 Простір  всіяний  коричневими  карликами  
Галактики,  як  доміно,  без  маси  руйнуються
Всесвіт  розплутується  розпадом
Древні  уми  відірвані  від  гравітації
назавжди  в  безмежжі  чорнила
Позбавлені  всякого  сенсу
Той,  хто  породив  створення  -
страждає,  у  своєму  часовому  сприйняті
Живий  простір  для  нього  хвилина
у  безконечності  застою    
глибин  цієї  мовчазної  темряви
де  чорні  діри  поглинають  час
-  Забери  свої  мацаки,  Мені  лоскітно,  -
Говорить  Стіна  в  голові  Короля  сонним  голосом,  -
Занадто  ніжні,  хоч  давно  й  старістю  загрубілі.
Надивився?  А  Ви  боїтеся  море  переплисти.
 Приходите  сюди,  Мене  будете,  а  Я  скрізь.
Я  не  терплю  поклонінь,  Я  роблю  те,  що  потрібно,
скільки  б  горя  не  було  -  це  найкращий  шлях.


Байстрюк  

Правічний  ліс  бідно  ховав  опалою  кроною
одної  із  зміюк  насунене  блакитне  сяйво  
-  "Кури  -  це  гриби",  чи  "Кури,  це  гриби"?
Я  не  розбираю  твою  пунктуацію
"-  Кури  це  гриби,  що  Тобі  не  ясно?"
-  Це  б  було  смішно,  якщо  б  Я  не  курив  гриби..
колись.  І  не  бачив  б  грибів,  що  відкладають  яйця.
Чи  Ти  хочеш  сказати,  що  хтось  планує  вторгнення
вживаючи  курей  в  якості  першої  інвазійної  сили?
Що  за  вибаглива  коняка,  віддам,  продам
Я  все  частіше  думаю,  що  це  Я  Тобі  служу
Куди  Ти  преш,  що  Ти  чуєш?  Хтось  звав?
Хлопчик  лежав  під  дубом  мохастим,
Страх,  не  тому,  що  він  може  мертвий,
а  тому,  що  він  живий,  лиш  заблукав
Хлопчик  плакав  стискаючи  палицю
так,  гукав  голосно  шмигаючи  носом
Старенький,  завеликий
черевичок  шкіряний  на  шнурівці
один  на  нозі  лівій,  інший  загублений
Сірий  товстий  кофтан  і  ноговиці
зшиті  схоже,  як  і  черевики  -  на  виріст
Думаючи,  цей  сюжет  Я  вже  проходив
натягую  повіддя  -  Гротеск  фиркнув,
бо  набагато  добріший  за  свого  наїзника
"-  Дитинойка  то  та  страшенно  змучена."
Хлопчик  почув,  повернувся,  гарненький
-  Моя  матінка  захворіла,  -  заговорив  слізно,
Вершник  хоч  матері  і  не  знав,
але  відчув  всю  важкість  горя,  -
Цілитель  наш  говорить,  
що  лиш  відьма  допоможе.
-  Не  дарма  Ти  прийшов  сюди,
подалі  від  поселення.
Вони  все  ще  Їх  побоюються.
Бо  все  ще  не  було  нагоди,  
в  молодому  поселені  розгледіти  в  них  потребу.
-  В  слободі  говорять  про  жінку  рудоволосу,
що  лісами  ходить  в  компанії  зачарованого.
-  Звідси  до  Брумоту  два  дні  на  повному  скаку.
Як  довго  Ти  тут  блукаєш,  що  тут,  в  лісі  їв  і  пив?
-  Їв  ягоди,  попив  з  струмку,  що  нікуди  не  впадав
і  витоком  привів  сюди,  -  Хлопчина  піднявся  на  ліктях,
глянув  почервонілими  від  плачу  очима  
та  сповненим  серйозності  лицем,  -
Пане,  тут  із  хижого  звір'я  лиш  но  лиси,
та  і  борсуки  до-правди,  але  за  мною  щось  бігло
вночі,  може  здичавілі  пси,  більше  тут  нікому,  -
Вершник  оглянувся  здивовано  на  всі  сторони.
-  Твоя  мати  все  ще  жива,  -    сказав  Він;
а  "в  неї  рак"-  подумав,  а  Хлопчик  наче  зрадів;
погибельних  флуктуацій  в  поділі  клітин,
коли  Твоє  тіло  вже  ксерокопія  копії
стає  все  більше,  старість  -  системне  запалення
Метастази  розійшлися  ляпкою  чорного  міцелію
Тут  потрібна  відьма,  що  вже  знана  богиня,
щоб  все  це  витягнути  метаморфозними  руками
та  захопленим  альвеолам  повернути  дихання
Не  той  час,  яка  ж  ноша,  бути  не  богом,  -
До  Неї  вже  направились,  а  відплата  -
відчуття  допомоги  випрошеної  по  совісті.  -
Вершник  зіскочив  з  коня  гнідого  в  чорній  попоні
спритно  на  дві  ноги,  почав  відв'язувати  в'юки,
що  скручені  рулонами  полотна  різнобарвні  лляні,
повстяні,  якими  був  завішаний  весь  кінь  тягловий
Гігантський  в  холці,  та  Вершник  був  не  нижчим
до  страху  Хлопчика  Він  дивився  коню  прямо  в  очі
Вишита  червоним  крайка  обіймала  жупан  чорний    
під  нею  білосніжна  тоненька  сорочка    
в  довгих  штанях  заправлених  у  халяви
високих  темно-бордових  чобіт  
Він  виглядав,  як  вельможа
тільки  одне  не  йшло  до  такого  образу  -
тоненька  конопляна  косичка,  
що  обперізувала  високий  лоб
та  збирала  доглянуте  волосся    
Таке  носили  бідняки,  не  дворяни
-  Пане,  Ви  -  відьмарь?  Всі,  та  і  мати  мовлять,
мов  відьми  стають  такими,  щоб  залишатись  красивими.
Щоб  Ми  тим  милувались  і  того  ж  прагнули  і  хотіли.
А  відьмарі  переслідують  свої  особисті  цілі,
для  них  краса  у  владі  і  насміханні  над  простаками.
-  Значить  не  віриш?  Гротеск  попустись.
Він  ж  на  Тебе  ніяк  не  заскочить,  -
і  кінь  як  вражений  впав  на  коліна,  -  Не  віриш,
що  для  чоловіка  чужа  смиренномудрість?
Що  чоловіки  не  можуть  зберегти  в  собі  дитя.
Чисте  від  заздрості  і  марнославства,  як  жінки.
Мужні  в  розумінні,  і  вільні  від  любові  до  першості.
-  Ні,  Пане,  Я  не  вірю  все  це,  відьмарі  творять  красу
все  щоб  те  просто  жило  до  сліпоти  самим  живим.
Для  відьом  ж  головніша  конкретна  доля  одної  людини.
Бог  Пастухів  -  він  же  був  не  богом,  а  відьмарем,
бо  являвся  людиною..  так  говорять,  Я  не  бачив..
-  А  Ти  кмітливий,  що  Тобі  ще  мати  говорила?
-  Мати  говорить,  потрібно  задаватися  питаннями.
Чому  і  як  працюють  речі,  це  допомагає  не  загубитися.
-  Як  думаєш  чому  світлограї  не  падають?
-  Це  ж  зрозуміло,  Пане,  бо  вони  легші  за  повітря.
От  тільки  вони  теплом  сяють,  значить  щось  там  горить.
Отже  вони  достатньо  важкі  для  вічного  злітання.
-  Ми  живемо  в  дивному  світі,  так?  
І  цього  наче  ніхто  не  помічає.
Відьми  і  відьмаки  -  це  зв'язувальні  ланки.
Місток  для  поєднання  Тебе  з  усім  сущим.
Хмара  Свідків  Батька,  який  нас  любить,
а  не  шукає  підстав  для  знищення.
Не  зневажає,  і  всього-на-всього  терпить.
Вони  перші  нібито  серед  вас,  а  насправді  ваші
раби.  Приймаючи  їх,  Ти  не  Їх  приймаєш,  а  Того,
хто  Їх  посилає,  увійди  у  Царство  Його,
як  дитина,  інших  не  буває,  сліпих  до  Нього.
Творець  завжди  зі  Мною,  Я  бачу  знаки  і  символи,
і  Ти  зможеш  Його  навіть  чути,  коли  будеш  готовий.
Він  ядро  цього  світу,  як  жовток  в  яйці  -  зачаток,
а  Ми  -  білок  Його,  Ми  не  існуємо  одне  без  одного.
Тільки  так,  разом,  Ми  у  щось  та  й  виростемо.
Благодать  -  Наша  доля,  але  гордість  -  Наш  дім.
Його  Воля  -  вивести  Нас  зі  Свого  комфорту.
І  Своє  життя  збереже  його  Правдою  віддати.
Бо  правда  -  це  гонитва,  яка  полонить  Нашу  душу.
Бо  у  світі  є  Єдине  Зло  -  це  Твоє  неуцтво,  
і  Єдине  Благо  -  Знання.
Неможлива  без  них  ейфорія
у  відчутті  причетності  до  всього  існуючого.
Неможливе  розуміння  передумов  "зла",
задля  викорінення  їх  у  майбутті,  -
Вершник  розвів  руками  хрест
даруючи  чи  то  показуючи  на  гнилий  підлісок
у  тільки  опалих  жовтих  зірках-листках  клену
даруючи  Малому  віру  в  кращий  день,  -
Творець  не  все  завжди  баче.  Він  розпорядиться,
тільки  коли  почує,  що  буває  вже  запізно.
В  молитві  того,  хто  не  для  себе  випрошує.
Проси  не  для  Себе,  у  птахів,  що  Його  вуха  і  очі.
Віднайшовши  найголовнішу  складову  -  естетику.
Чуттєве  сприйняття  навколишнього  світу  та  дійсності,  -
Хлопчик  мало  що  достовірно  розумів,
але  він  всмоктував  слова,  як  губка
І  це  бачив  Вершник  замилованим,  -
Ти  б  хотів  вчитися?
-  Звісно,  Пане,  хто  ж  не  хоче.
Я  б  Матері  розумні  книги  читав.  
Але  це  доля  не  для  бідних.
Вчаться  зазвичай  багаті,
та  рідко  коли  із  завзяттям.
-  Ти  кмітливий,  так,  і  розумний.
Але  ще  раз  назвеш  Мене  "паном",
Я  Тебе  перетворю  в  жабу.
Так  колись  називали  рабовласників.
Ви  ж  тут  всі  наче  вільні?  
Сплачуєте  данину  лиш  за  працю
і  життя  на  орендованій  землі,
та  там,  у  Вас  навіть  таких  нема,  -
Вершник  подумки  розсміявся,
бо  Він  все-таки  "Пан",
але  "міфологічний".
-  Ппп..  Ви  говорите  дивні  слова.
Я  не  все  розумію  досконало.  
-  Безкоштовне  навчання  
тільки  для  тих,  що  вразять    
Своєю  кмітливістю  метрів
з  комісії  приймальної.  
І  Ти  пройшов  такий  відбір.
До  самоврядної  академії,
що  в  столиці  Форгрерії.  -  
Батько  покинув,  кличучи  байстрюком
Він  до  скону  буде  про  це  жалкувати,
коли  Ім'я  цього  Хлопчика  буде  в  усіх  на  вустах,
як  того,  що  винайшов  засіб  пересування  -  аеростат
Заповнивши  Його  викопним  геліоном,  
який  видихає  Творець  у  підземні  пустоти  
 Та  серед  людей  приближених  до  наук
Він  був  ще  більш  відомим  низкою  відкриттів,
як  Той,  що  заклав  основи  порошкової  металургії,
що  було  побічним  досягненням  у  створені  провідника
для  експериментального  вивчення  електромагнетизму  
та  відкриття  згодом  електромагнітної  індукції
і  створення  прототипа  електрогенератора  
Експериментуючи  з  металами  Він  відкрив
 руйнівну  силу  іонізованого  випромінювання  
на  все  живе,  окрім  Богів,  що  Ним  живляться
та  щоб  описати  холодний  синтез  -  було  ще  зарано.
-  П..  Ви  там  будете  учите?  
-  О,  ні,  -  Вершник  кинув  сміхом,  -
Я  все  своє  вже  відговорив.
І  не  хочу  більше  багатослів'я.  
Там  будуть  викладати  
Мої  друзі-виученики.
До  тих  пір,  Вуколе,  вчи  природу  в  Собі  й  навколо,
вчи  граматику(lol)  і  лічбу,  бо  туди  з  п'ятнадцяти,
а  Тобі,  он,  нема  ще  й  повних  дванадцяти.  
Тобі  б  ще  в  школу  при  академії  походити.
У  приймальні  сказав  би,  що  Ти  від  Аридифа.
Вони  не  повірили  б,  хоча  були  б  сповіщені.
Перепросять,  повтори,  що  Ти  від  Аридифа,
це  ім'я  знають  одиниці,  і  всі  Вони  там.
Але  Ти  не  покинеш  матір,  розумію.
Залишаю  Тобі  бурдюк  і  горіхи  з  медом.
Сідай,  Він  знає  куди  Тебе  відвести.
Знає  де  Твій  дім,  Він  все  знає,
це  Я  Його  не  знаю.  Думаю,  Він  -  
відьмарь,  що  не  може,  бо  не  знає
як  Свій  людський  облік  повернути.
Можете  Його  продати,  буде  золото
для  переселення  ближче  до  Асаруму.
Він  не  Мій,  Він  сам  до  Мене  прибився.
Продавайте,  тільки  не  на  м'ясо
і  не  біднякам  за  останні  їхні  гроші,
бо  цей  кінь  вольовий  втече  однаково.
Кінь  наче  все  розуміючи  підняв  гордо  голову,
та  нею  красуючись  і  потрушуючи  
перекинув  так  сиву  гриву  на  одну  сторону  

Сідло  було  завеликим,  не  зручним
Гротеск  це  розумів  і  нікуди  не  спішив
Заодно  винюхуючи  загублений  черевичок
Мати  в  бідній  але  чистій  хаті  вже  не  лежала
Сказала,  що  ніхто  до  Неї  не  приходив
Але  бачила,  О,  дивний  сон,  де  журавель
те,  що  в  Неї  боліло  виклював  та  поїв  
Клекочучи,  -  Тобі  ще  зарано  до  предків


Маленьке  Щастя

"-  Мені  потрібен  час,
Не  героїн,  не  алкоголь,  не  нікотин
Не  допоможе  й  кофеїн,
а  динаміт  і  скипидар
Мені  потрібна  нафта  для  бензину
Вибухового  гасу
З  високим  октановим  числом
і  без  свинцю
Такого  палива,  як.."
-  Benzi-i-i-i-i-nnn!  Benzi-i-i-i-i-nnn!
До  дупи  вуглецеву  нейтральність
Ніколи  не  брали  до  уваги,  так  чому  тут  і  зараз?
Сорокопуд  показує  свою  істину  природу
Творячи  звукову  ударну  хвилю  серед  пітьми  
Він  розганяється  майже  на  мах  без  бронепластин,
та  стає  важчим  в  керуванні  й  так  елеронами,
що  слухаються  кінчиків  маленьких  пальців
Авіаторка  хотіла  пролетіти  на  тому,
що  не  асоціювалося  у  люду  з  богами  
А  насправді  Вона  хотіла  побачити
розкинуті  не  загороджені  ландшафти  
Вона  думала,  -  Летіти  на  винищувачі  люфтваффе  
і  слухати  Rammstein  -  це  погана  ідея,  суміш  ідеології,  
вони  маршували  спиною  назад  рухаючись  ніби  вперед  
Я  оспівую  лиш  так  суворий  німецький  індустріалізм
Звук  у  вухах  доповнюють  вібрації  з  гарчань  циліндрів  
від  вприскування  в  них  води  з  метанолом  -  форсаж,  -
Benzi-i-i-i-i-nnn!  Benzi-i-i-i-i-nnn!  Benzi-i-i-i-i-nnn!
Серце  в  ямі,  б'ється,  поглинає  радіацію  навколо
сяє  червоним  і  поростаючи  корінням  молить  подумки,  
-  Де  Доля?  Де  Доля?  Та  тягнеться  донизу  туди,
де  Вона  з  Часом  поєднана,  -
Упс,  здається  Я  когось  розбудила,  -
На  витягнутому  на  північ  півострові  
Її  помітили  Першими  людино-бики  
Бачили,  як  вона  прилетіла  зі  Сходу,
 з  вкритих  пітьмою  Земель  Заборонених  
Птаха  долає  протоку  між  континентами,  
та  кружляє  над  королівствами,  плануючи,
вимикаючи  та  вмикаючи  двигун  
 економлячи  високооктановий  бензин
Її  дюралюмінієві  крила  підтримував  Сам  вітер  
Громом  несучись,  якого  тут  ніхто  ніколи  не  чув
Вона  сповіщала  ніби  усіх  про  скоре  падіння  неба  
І  люд  задираючи  голови  бачив,  та  не  боявся,  
це  ж  всього  цикл  переродження  і  смерті
(..  Відчуття,  наче  батько  від  мене  відрікся
Мені  не  потрібно  багато  місця
Я  б  жила  десь  в  куточку
Я  б  Вас  не  тривожила
Любити  багатьох  -  не  любити  жодну,
але  ж  двоє  -  це  все  ще  не  багато
Де  ж  Моя  самооцінка,  чекала,
й  дочекалася,  що  хочу  благати
Всі  не  ті,  не  хочуть  дати  більше  ніж  можуть,
що  не  потрібно,  думати,  себе  вганяти
у  моє  начебто  невдоволення  їхніми  не  намаганнями
Всі  возвеличені  пишністю  власного  егоїзму
прийнявши  чоловіка  в  собі  -  найстрашніше,
що  з  людською  істотою  може  трапитися
Дайте  хлопця,  щоб  Я  була  сильною  для  Нього
Ми  одне  для  одного,  дайте  когось,  що  як  і  я  -
ледь-ледь  кращий  за  пил  в  підвалі
Я  просто  хочу  любити,  жити  і  вмерти  по-своєму
Своїм  "нормальним"  способом,  що  Одним  схвалений
І  Ми  будемо  жити  у  своїй  вигадці,  якій  і  будемо  вірними
В  Чому  проблема,  знайти  когось,  що  самовідлучений
Такий,  як  і  Я,  може  Тоді  Мене  не  будуть  вважати  дивною
Все  ще  люблю,  все  ще  ненавиджу  тільки  за  ось  це,  
що  він  створив  умови  для  зрощення  для  Нас  таких,  як  і  Він)
Зачаровуючи  Кубла  Собою,  швидкою  і  яскравою
Вона  наче  благала  звільнити  для  Неї  місце
під  потоками  заряджених  частинок
Хаос  з  дня  і  ночі  опустився  на  королівства
скрипучі  Кубла  сліпо  повзли  за  нею  слідом
Та  все  звільняли  місця  каменепадами,
покровом  археологічної  пітьми  
там,  куди  Вона  їх  відводила
і  крутила  "бочку"  виходячи  із  "дзвона"
Тепер  Одиноке  знедолене  Серце
має  ще  більше  джерел  для  сили,
щоб  все-таки  дотягнутися  донизу  
А  південніше  островів  Натал
тепер  розляглась  дрібні  шхери
Це  все  в  Її  план  не  входило,
але  було  прогнозовано  
Чотирнадцять  циліндриків  і  метанол,
що  ще  Вам  для  щастя  потрібно?  
Щоб  лиш  спробувати  побути  щасливою..

Її  довге  рожеве  каре  завіває  азотний  вітер
На  Ній  маска  киснева,  темні  окуляри,
тут  занадто  яскраво,  парашут  за  спиною
Вона  стоїть  на  найнижчій  гільці  Тельдрассилу,
що  шириною  з  ріку  і  наче  з  шкіряною  поверхнею  -
злітна  смуга,  позаду  Неї  Її  багряний  FW-190  
тут  майже  кисню  немає,  Лейла  надягає  шолома
в  Її  навушниках  Fear  Factory  -  Archetype  грає
"-  Інфекцію  видалено
Душа  цієї  машини  покращилася
Інфекцію  видалено
Душа  цієї  машини  покращилася
[i]Подивися  мені  в  очі
І  скажи  мені,  що  ти  бачиш
Когось  реального?
Це  реально!
Те,  ким  ти  бажаєш  бути![/i]"
Так,  машина  прокачалася
Скинула  крила,  щоб  дійти  до  мрії
власними  ногами  "-  Бачиш?!  Бачиш?!"
Тиша  чистої  гітари  спокоєм  спонукає
І  Вона  пірнає  в  обійми  вітру  Ваю,
та  летить  з  розправленими  руками
Вона  Білочка-Летяга  
"[i]-  Подивися  мені  в  очі
І  скажи  мені,  що  ти  бачиш
Когось  реального?
Це  реально!
Те,  ким  ти  бажаєш  бути![/i]"
Вона  планує  усміхаючись
та  все  безуспішно  
морщить  носик,
щоб  не  заплакати
безуспішно  
"-  Відкрий  Свої  очі!
Відкрий  Свої  очі!"
безуспішно  
"-  Відкрий  Свої  очі!
Відкрий  Свої  очі!"
безуспішно
"-  Відкрий  Свої  очі!
Відкрий  Свої  очі!"
безуспішно
-  Відкрий  Свої  очі,
Лейло,  вже  занадто
низько


Післямова

По  заповідям  Реготливого  Шамана
Я  омився  перед  тим,  як  в  ліс  йти  
терпким  чаєм  з  любистку  практично  
Сонце  говорить  мені  нічого  не  світить
випрямляє  хребта  лиш  тиск  атмосфери
Це  було  три  дні  тому,  за  три  дні  до  повні
Поки  північні  області  заливали  зливи,
які  вже  на  наступний  день  прийшли  сюди
Кудись  на  південь  Вінницької  області
де  занадто  гучно  шелестіли  осики
Десь  в  лісостепу  між  двох  широких  рік,
було  гаряче,  практично  все  ще  літо
Перейшовши  давно  закинутий  переліг
жодного  сорокопуда  не  сполохавши
вони  вже  відлетіли,  з  другим  поршками,
як  і  Мої  вивільги  з  першим  ще  в  липні
Мені  не  вистачає  пробуджень  Їх  флейтами
Ми  знайшли  спокій  для  розмови  у  діброві
Сонце  все  ще  жовте  рухалось  до  горизонту
Дні  занадто  швидко  стають  короткими
Над  нами  зливалися  хмари  в  щось  темне
Говорить,  що  не  може  вилікувати
те,  що  не  залишає  шрамів
Сезон  обіцяє  бути  чудовим,  -  Продовжує
Й  справді,  дайте  плюс  сімнадцять
до  п'ятнадцятого  жовтня,
але  цьому  не  бути,  як  в  16-му
А  Я  лиш  прошу  пробачення,
за  те,  що  Її  героїня  така  нещасна
не  може  "розминутися  з  минулим"
не  бачачи  помилок  у  тих,  що  поряд
Вона  не  знає,  як  змінитися,  що  робити
Вночі  Місяць  майже  повним  обіймав
Нас  ніжним  фіолетовим  світлом
Це  не  християнське  світло,  
але  таке  ж  глибоке  і  м’яке
Як  темна  мудрість  для  дурня
І  все  виглядає  так  чудово
Це  не  прокляття,  що  пече  вам  очі
Де  ти  бачиш  бога  і  нічого  більше
Лиш  м’яке  світло,  темне,  глибоке,
фіолетово-синє,  
як  мудрий  жіночий  плащ
Я  без  страху  бачу  чудовий  храм  ..
Очікування  у  вічності
прикритий  Її  смиренням  
Закована  прив'язаністю  до  локації
Вона  може  Її  покинути  тільки  з  нею,
і  Я  Її  частинка,  вибрав  кайданування
А  могли  б  лопатися  у  розвагах,
десь  там,  у  світі,  але  для  чого?
Якщо  все  закінчиться  ось  цим
Не  голився  з  місяць,  стало  соромно,
за  чорну  щетину,  що  поруділа  ростучи
За  те,  що  вона  єдина  жінка  з  якою  говорю
Не  я  Тобі  потрібен,  не  достатньо  знань
Забагато  правдивих  страждань,  -  Підтримує
Шапочки  мухоморів  висіли  висушуючись
Я  знаю,  що  колись  і  до  них  доберусь  
До  найгіршого  в  своєму  житті  досвіду,
який  так  хочеться  знову  пережити  
Він  змінює,  Людина,  що  скуштувала  гриби  -
так  і  залишиться  людиною,  що  їла  гриби
На  наступний  ранок  йшов  спокійний  дощ,
і  Вона  сиділа  під  стріхою  слухаючи  Ratt  
поки  по  інший  диск  не  залетіла  
через  відчинену  кватирку  Духом,
який  краще  не  приводити  з  лісу
Говорить,  вибираючи  "Come  My  Fanatics…"
щоб  Я  це  все  не  записував,
а  використав  для  якогось  героя
А  Мені  все  рівно,  я  просто  хочу,
закарбувати  те,  що  Вона  була  зі  мною
Я  просто  хочу,  щоб  Ви  знали,
якщо  перестану  писати,  зникну,
то  Вона  була  зі  Мною,  Я  не  був  самотнім
в  Свої  хвилини  життя  останні
Писати  Я  можу  тільки  в  тузі,
коли  Вона  не  поряд
Зараз  все  втрачає  значення,
будь  які  егоїзму  прояви
В  душі  стоїть  блаженна  тиша  
"Превыше  радости  и  горя..  "

Холод  на  Нашому  боці
у  цьому  повному  колі.
Ми  годували  одне  одного
Восени,  на  весь  рік  вперед.
Це  витягувало  сили  і  волю.
Маючи  так  мало  -  це  творіння,
щоб  втримати  поблизу  поруч.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=925792
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.09.2021

Без Кінця, без Початку: Завуальовано

«Я  був  щасливим.  У  потоці,  десь  серед  зірок.»
                                                                                               -  Древній

-  День  Сонцем  схилився  ночі  в  низькому  поклоні.
Трава  мружиться  від  Її  голих  холодом  стоп.
На  ній  все  ще  та  чорна  вуаль  разу  кожного,
нова  зустріч  для  Неї  як  продовження  останньої.
Вона  не  хоче  думати  про  згаяний  час  в  проміжках.
Благословенна  ніч,  архітектор  усього  творіння.
Крокує  повільно,  Її  крила  широкі,  міцні  і  чорні.
Весна  йде  і  кровоточить  печалю  молодої  Осені.
Зірки  у  скупчення  злітаючись  гуртуються,
Її  руйнування  бояться,  Вона  -  сила  очищення,
наша  душа  і  вогонь.  Вона  йде  як  Пані  Печаль,
темний  художник,  чорна  хмара  за  серцем  Лебедя,
темний  інноватор  Всесвіту,  як  і  Я  -  Її  породження,
те  й  роблю,  що  Вона  навчила  -  "розчиняю  і  згущую".
-  Твої  возвеличування  звучать,  як  прокляття  всьому,
що  існує  в  радіусі  галактики,  це  емоції  кровоточать,
але  ми  залишаємось  сильними  -  це  мистецтво  темрявою,  
що  пов'язує  завжди  світ,  сліпий  душею  веде  сліпого.
-  Породження  апокаліптичних  на  Землі  епох,
як  Вони  могли  вижити,  а  потім  одне  одного  повбивати
за  залишок  їжі.  Останній  вмре  в  голодній  самотності.
Перед  тим,  як  всі  вдадуться  до  огидних  актів  канібалізму.
Прокинуться  язичники  і  підніміть  свою  мету.
Вони  губляться  в  цьому  вимірі  без  керівництва.
Випустивши  деперсоналізовану  природну  силу.
Якби  бог  існував,  на  Землі  таке  б  не  творилося  насилля.
Тільки  якщо  він  щось  таким  чином  не  вирощував.  
-  Мені  Тебе  не  переплюнути,  і  Я  тому  рада,
що  Я  ніколи  в  тих  темних  часах  не  була.
-  Я  в  них  жив,  і  тому  Мої  руки  довгі  сприяли.
Жертва  була  оглушена  не  змігши  так  і  підійти.
Природній  відбір  завжди  стимулюється  голодом,
що  не  відомій  Моїй  швидкоплинної  утопії  любові.
Де  виховають  дітей  у  розумінні  тонкощів  роботи
репродуктивних  систем  своїх
до  того,  як  вони  будуть  готові.
При  перших  ознаках  пубертації
сексуальні  групові  ритуали  дозволені.
Вони  там  наче  кролики  в  Австралії,
тільки  плідні  за  власним  бажанням.
"Збери,  завари  і  випий  Свої  трави"  -
перемикач  плідності  у  самонавіюванні
і  можливості  утворення  зиготи.
Вихований  чисто-вірним  друїдизмом,
культом  домашнього  вогнища,
і  духовністю  планованого  зачаття
в  постійній    контрацепції.
Яку  потрібно  було  організувати
передоргійним  масовим  причастям,
обійтись  без  ніяких  генномодифікацій.
-  Де  грань,  між  культом  і  сектою,
як  не  в  наших  образах  мислення.
Але  ж  коли  перед  ритуальне  причастя,
задля  зняття  напруги  і  скутості
потрібними  ягодами  і  відварами,
що  звільняє  похіть  з  глибин  душі
для  групового  зловісного  екстазу.
Опускається  до  гекатомбу
з  інакодумців,  що  не  вірять
в  ідею  крові,  як  причастя  богу,
який  тому  й  не  приходить.
Він  результатом  не  задоволений.
Він  шукає  абсолютну  межу
для  людської  розбещеності.
Їм  потрібен  Бог,  що  направить,
а  Ти  так  і  не  брав  участі  ні  разу
в  тих  для  Тебе  масових  поклоніннях.
В  містеріях  для  Ілатека  виходять  лиш  жерці
в  лаври  до  яких  дуже  цікаві  методи  вибору..
-  Мої  Гіади,  Ви  все  ще  Мене  оберігаєте.
Плани  з  менадами  провалилися,
що  Я  запустив,  один,  і  так,  другий,
на  який  Я  навіть  і  не  дивився,
бо  не  бог  думав,  що  Бог.
Я  згорів  у  захопленні,  розносив  попіл  навколо.
Став  законом  понад  усіх  законів  в  асиметрії  рогів.
А  боявся,  як  людина  -  співпереживання  спогадами.
Моя  воля  кориться  совісті,  що  завжди  різна
в  бога  теїстичного,  але  все  ще  матеріального.
Маленька,  маленька  пташечко,  лети  звідси..
-  Може  наспіваєш  Мені  цікавинок  колись  Ти..
Співом  пташиним,  тим  таким  методом  тонким,
лиш  щоб  запросити  до  кохання  когось.
Не  обертайся,  Смерть  в  Тебе  за  спиною,
і  стане  тільки  гірше,  якщо  Мене  роздивишся.
Передай  Свій  дар  невинному,
не  щоб  поділитися,  а  звільнитися.
Ти  не  готовий  до  Райської  вічності.
Нам  щоб  зустрітися  потрібен  вже  привід
з  тих  пір,  як  Ти  втік.  Це  не  часова  петля,
але  в  майбутньому  все  буде  по  старому.
Тому,  що  Я  хвиля,  що  має  пам'ять,  і  Я  згадую.
Лейли  тут  немає,  Вона  проти  цього  приниження,
що  покаже  наче  Ми  всі  все  ще  чекаємо.
Ти  говориш  зі  Мною,  а  Її  все  вимальовуєш.
-  Леді  Вічність  читає  думки,
поверх  стрих  в  коробці  черепній
нові  виводячи  візерунки.
Злість  має  бути  у  вічності  втамована.
Вічне  життя  у  смиренні  неможливе.
Скільки  можливостей  й  всі  вмирають,
боти  Ти  -  реальний,  а  не  ідеальний.
Прочитай  це  слово,  яке  Мені  сказали.
-  Тандем,  напевно  вперше  це  слово  говорю.
Розсинхрована  спільна  нестабільність,
кожен  був  як  сильним,  щоб  вести
та  і  не  гордим,  щоб  слідом  йти.
Стабільність  така  не  триває  довго.
Хтось  почне  брати  на  себе  частіше  ті  ж  ролі.
В  що  ж  метаморфозує  Ваша  свідомість
від  спільного  життя,  якщо  його  вистачить.
-  Так,  "Ваша",  не  -  "Ваші".  Ти  все  розумієш,
стараєшся  бути  злою  для  чогось,
у  Вас  це  ніколи  не  виходило  добротою.
Життя  вирує  елементарні  частинки
використовуючи,  Тобі  не  подобається?
Посаджене  у  вашій  матері-Землі  зерно
і  зрощене  у  врожай  за  відсутністю  Світла.
Два  континенти,  кожен  постійно  зріє
від  втручання,  і  для  втручання?
Це  буде  нове  засівання  чи  вже  жнива?
Які  й  не  зібрати  Мені  людиною,
щоб  той  скошений  луговий  зелений  розмай
був  за  газон  від  вікна  і  аж  за  небокрай.
Нагадуванням  нових  можливостей
посеред  вже  похилих  сірих  досягнень.
Розумієш  чому  Я  тут,  а  не  там
де  гіганторосль  закриває  горизонт,
а  тут  лиш  пітьма  зорями  не  засвітлена,
але  Я  добре  бачу  в  темряві  людиною.
Ти  допустила  одну  в  Слові  помилку,
тема  розмови  змістилася  з  цілі
до  приводу  розриву  Мною  тиші.
Я  це  говорю,  бо  Ви  Мене  любили  за  прямоту.
Чому  Ти  зла,  Ліра?  Говориш,  що  в  Лейли
майстерня  по  ремонту  всюдихідних  трициклів..
Що  Вона  їх  Сама  майструє,  Сама  збирає,
і  в  цьому  Їй  такі  ж  дівчата  допомагають..
-  Трактує  це  все  тим,  що  кожен  на  таке  здатен,
а  разом  це  досягнення  буде  набагато  легше.
Місія  в  Неї  велика,  з  зачатками  Древніх
розлетітися  по  космосу  до  холодних  ядер
Розселення,  так,  Ви  мрієте  приземлено  -
Вона  говорить  і  сміється,  навіжена.
Місія  планетарного  масштабу,
що  має  всесвітні  плани.
Втім  всім  лінь  навчатись,
всі  кохаються  і  біди  не  знають.
Валюти  немає,  оцінення  розділеної  праці
в  побудуванні  свої  мрії  на  фундаменті  чужої,
лиш  рівноцінний  обмін  унікальностями.
Чимсь,  що  виліплено  мріями  і  руками,
що  бідно  природою  дано  в  плодах  і  дарах.
Лінь,  навіщо  кудись  йти,  це  ж  спускатися,
а  на  деревах  все  ще  фрукти  зостались.
Як  Ти  це  взагалі  зробив?  Це  Її  проблема.
Переконати  неважко,  була  б  яскрава  ідея.
Як  Ти  матеріалізував  Віру  плодовитістю?
-  О',  Смуток,  Ти  кидаєш  слова,  як  вироки.
Ти  тут  через  ген  самонавіювання,
що  потрібен  у  грандіозному  Плані  Лейли,
коли  знання  розкриють  залежність  від  істот
в  цьому  часі,  яких  перед  носом  не  бачать,
бо  ті  з  народження  їх  поряд  навколо  дрімають.
Як  знання  змінять  фактор  бажаного  розмноження?
Спустившись  з  увічненого  квітами  культу  всієї  природи
до  сектантської  молитви  аморфному  ідолу.
Ні,  до  обох  відразу,  вуглецевому  видозміненому,
тому,  що  завжди  поряд,  та  дитячі  батьку
великому  і  саможертовному,  який  починає
і  надає  Тобі  можливість  продовження.
Найміть  поета,  нехай  складе  молитву
та  назвіть  це  все  "Християнством".
Розіпніть  декілька  сектантів..  стоп,  що?
І  не  Бог  так  і  до  цього  не  приступив,
думав,  що  спочатку  розважиться.
Та  Моє  прокляття  все  ще  можна  зняти
безуспішно  приготовленим  протистоянням  розміру.
-  Хранитель  перлів  сховався  між  пелюстками,
не  з  засідці,  не  в  очікуванні  нападу,  а  від  холоду.
Йому  лячно  від  передбачення  раненької  зими.
І  над  ким  Ти  знущаєшся,  як  не  над  Собою?
-  Над  всіма  і  відразу,  це  -  анархія.
Оберігайте  і  розплоджуйте  тих,
що  залишилися  від  мого  племені.
Щось  настільки  красиве,  як  і  потрібне.
("Ніхто  з  твоїх  порожніх  богів
ніколи  не  буде  стояти  наді  Мною.
Ніхто  з  твоїх  слабких  братів
ніколи  не  поділить  Мою  кров..")
Ти  запитати  прийшла  дозволу,
чи  можна  замість  Мене  Тобі  явитися?
Чи  знаєш,  що  люди  не  міняються
і  не  хочеш  руки  кров'ю  бруднити?
Відправ  їх  на  галери,  гребти  до  скону.
Або  вони  самі  всі  згодом  самознищаться,
якщо  не  проклянеш  безпліддям  одиниць.
Можеш  все  зробити  по  тихому
і  пустити  плітки,  нехай  забувають  богів
та  окрім  як  не  на  самого  себе  надію.
Ставши  безкомпромісними  егоїстами,
що  не  здаючись  йдуть  завойовувати  світи.
Запліднюючи  їх  саможертовними  Богами.
Я  не  критикую  і  нічого  кращого  не  пропоную.
Постане  ринок  -  боротьба  з  консерватизмом,
бо  залежність,  Зметаліле  Листя  опадає  рідко.  
Але  ж  для  утопічності  страшне  вільномислення.  
Без  розуміння  жалості  -  це  по  страху  вбивство,
а  розум  радує  совісне  благодійство.
Ви  втілите  закон  передавши  Його  авторитетами.
В  основі  якого  права  на  особистий  простір.
Те  суто  локальне  поняття,  або  його  відсутність.
Те,  що  кличуть  "добром",  яке  нам  чимось  приємне.
І  все  буде  прекрасно,  всі  грають  і  ризикують
з  самоконтрольованій  народжуваності.
Батько  не  може  забезпечити  потреби  усіх  дітей,
Він  крутиться  там  наче  в  пеклі,  поки  Древні  Сонні
вже  починають  розчиняти  іридієве  ядро  
Шукайте  кохаючись,  не  відпускайте  знайшовши.
Хороші  хлопці  залучаються  до  ігрищ  останніми.
Бог  не  породив  би  Вас,  якби  життя  не  цінував.
І  той,  що  не  буде  цінувати  чуже  -  буде  гнити  вічно,
бо  Він  знецінив  і  Своє  до  перегною  вивітреного.  
Хочеш  знати  більше  планів  не  бога,
які  Він  придумав  тільки  що?
Я  за  будь  який  рух,  дайте  тільки  роль  по  духу
Моїм  особистим  інтересам,  щоб  Я  зайняв
ту  його  неприхильну  частинку  значущістю,
а  не  схиляв  Її  постійно  перед  близькими.
Вони  будуть  вимирати,  через  заздрість,
до  вас  -  трохи  всемогутніх,  завороженими,
але  деякі  будуть  все  розуміти,  і  дихати.
Не  дихай  Мені  в  потилицю  протягом.
Вже  не  гіпотеза  Геї  в  апогеї  
застрягла  десь  в  кінці  часів
Що  ви  зібралися  множити?
Не  сп'яніле  бажання  вмерти?
Ненависть  і  лють,  егоїзм,
який  тільки  й  допомагає
себе  побачити  поруч  з  мрією
встати  з  трону  і  вийти  з  кімнати
Я  знаю  з  чим  погаснуть
ваші  натворені  колонії
плачем,  а  після  криком  банші
чистий  калій,  гібернація
це  все  можна  замінити
штучним  лоном,  машинами
Краще  Тобі  не  знати,  що  буде  далі  
Стоп,  Ми  і  так  те  робимо,  
що  твориться  після  фіналів
наче  розповідаємо
-  Піщинка  в  космосі
запалює  зорі,
перераховує  спогади
за  власним  бажанням
і  з  допомогою  Бога
кожному  досягненню
передує  час  відчаю
Масове  щастя  -
таке  швидкоплинне
як  вихор  кави  з  молоком,
який  розкручує  ложка,
поки  планета  древня
все  ще  в  ночі  дивиться  
на  чорне  серце  Лебедя
кристалічним  щитом
Так,  Енол?  Досить
слухати  "Conquer  All"
Вони  хрестяться
зліва  направо
Тому  буде  розрізненість,
щастя  для  одиниць
у  проміжках  
занадто  швидко
Я  не  постриваю
от  і  поговорили
занадто  ритмічно

«Я  відкидаю  кожну  неточність,  
будь-яку  ідею
Я  не  довіряю  жодній  абстракції
Я  не  вірю  ні  в  бога,  ані  в  розум
Досить  з  цими  богами
Дайте  мені  людину
Нехай  він
буде  таким  самим,  
як  я,  таким  ж,  як  я
Тупим,  недозрілим,  
незавершеним,  не  темним  і  не  яскравим
Щоб  я  міг  з  ним  танцювати,  з  ним  грати  
З  ним  битися,  перекидаючись  силами
Подякувати  йому,  а  він  -  зґвалтувати  
Кинувшись  з  ним  в  любов,  
крізь  нього  себе  відтворювати  
Через  нього  рости
і  проростати  таким  чином
у  людській  церкві  побравшись»
                                             -  Вітольд  Ґомбрович  "Ślub"

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=923888
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.09.2021

Без Кінця, без Початку: Гротеск

Як  Гігант  випрямиться
Тінню  закривши  темряву
Несучи  світло  розуму,
що  має  налякати  пітьму
Логос  має  придумати  закон
Лякає  сучасний  світ  тим,
що  в  ньому  тільки  фріки
та  аскети  всіх  мастей  і  видів
Всі  втратили  контроль
над  якоюсь  об'єктивністю
Віддали  реальності  управління  
над  нищенням  особистості
Нудно  бути  нормальним
в  потугах  самовдосконалення
за  вподобаною  самоідентифікацією
Куди  приємніше  споглядати
веселкові  кольори  з  кожної  діри
В  прямому  сенсі  і  в  переносному
Залученим  до  будь-якої  гри  відчувати
почуття  причетності  і  відповідності
з  вершини  блідого  полум'я
спустившись  в  первісність
Цей  Всесвіт  на  життя
запрограмований
забагато  "але"  і  "бо"
не  для  пояснення,
а  для  оправдання
Я  не  знаю  в  чому  існую,
народжений  повішаним
вічним  вечором  
в  заході  білого  Сонця
Приполярне  коло,  
де  сяйва,  де  ніч?
Я  бачусь  з  Вегою  та  Сіріусом,
з  тим,  що  від  них  залишилось
частіше  аніж  з  відображення
власним,  яке  відчуження
Минуле  грає  в  Мені,
холодніше  за  зорі  ці
Чому  приємні  спогади  найболючіші?
З  розвороту  б'ють  в  душу  ниючу
Мої  зуби  потріскалися  і  випали
від  постійного  стискання  щелеп
Як  Ви  страждання  контролюєте?
Письмовий  стіл,  кружка,  лампа,
щипці,  пергамент­ний  сірий  папір
Забудь,  містична  культура  втрачена
Всіма  тими  жалюгідними  наркоманами,
що  купляють  спокій  і  згоду  в  дозі
Всіма  тими  кволими  героями,  каліками,
мрійниками,  що  розбиваються  об  музу
незграбб'ям  своїм  падаючи  в  кризу
Котрі  відчули  але  не  усвідомили,
знайшли  переконання  їм  не  цікаві
Головну  ілюзію  кислотної  культури
Чисту  віру  в  прекрасну  містифікацію,
що  хтось,  або  щось,  свідомо,  чомусь,
тримає  світло  в  кінці  тунелю  увімкненим
Чи  Я  вже  писав,  що  агава  заквітла,
і  відмерла  відразу  -  насіння  викинула
Яке  це  покоління  вже  знову  квітне
там,  -  Енол  причащається  шматочком
висушеного  кактуса  Петра  святого
Чорнила  в  авторучці  заграли
багряним,  як  вогонь,  не  кров
Потрібно  швидше  записати
те,  що  приснилося,
поки  гострота  образів  не  затупилася
Якщо  щось  робиш  -  то  чому
не  зробити  все,  як  слід?
Чому  Я  не  пам'ятаю..
..як  засинав?
Мозок  точно  знає  чого  Я  хочу,
якщо  для  Мене  винайшов
диметилтриптамін  в  абсолюті
за  мільярди  років  еволюції
Писати..  так,  якість  творів  впала
Ніхто  вже  більше  не  читає
свої  рядки  посеред  площ
Не  кричить  голосом  розуму
за  революцією  сприйняття
До  страху  зубожілому  трону,
до  серйозної  загрози
його  соціальної  політики
Прометеїв  вогонь,  
благословенний  дотик
кінця  вашого  відчаю  і  самотності
Ви  підніметесь,  перш  ніж  знову  впадете
в  завжди  відкриті  обійми  Ероса,
що  обіймає  вже  ваші  животи
Не  дайте,  або  дайте  опуститься  нижче
Дайте,  або  не  дайте  Вогню
зробити  вас  залежними  богами
годувати  Його  водою  навчившись
Подякуйте  за  відстрочення  занепаду
Все  ще  сумний,  все  ще  граю
в  хованки  з  найпростішою  ціллю
Без  кредо  твої  переконання
будуть  мінятися  з  інформацією
Ти  постійно  будеш  Себе  забувати
Зупинися,  злови  хвилю
дрейфуй,  ковзай
несамовитими  хвилями
Сумніви  ведуть  до  хаосу
та  втрачання  рівноваги
Відчуваєш,  як  та,  що  боїться  гулу  гармат,
Муза,  передає  Тобі  Свої  позитивні  вібрації
Розщеплення,  стимул  не  має  бути  ціллю  -
це  паралельний  дрейф,  зроби  сім  кроків  назад
Віха  пуста,  але  покинута,  могила  і  пам'ятник
усім  Моїм  писанням,  можеш  крикнути


Гротеск

Світлограй  втягував  чорний  густий  дим
від  палаючих  загоризонтних  боліт
Щодуху  лавандовими  килимами
рано  вранці  жеребець  Гротеск  мчить
від  того  де  нічого  не  могло  вижити,
щоб  розповісти  про  те,  що  й  забудуть
Вони  спалили  болота,  -  думали  люди,  -
щоб  отримати  винагороду  за  роботу,
чому  ж  тоді  ніхто  за  золотими  не  прийшов
за  титулом  графа  на  дарованих  акрах
Їм  такого  наобіцяли,  бо  всі  знали,  
що  одиниці  з  усіх  повернуться

Метаморфозне  світло  мінялося,
латунний  саркофаг  насунувся,
і  Природа,  як  художник  вмілий,
висвітлила  деревце  зелене  березове,
що  стоїть  перед  нічними  болотами,
яке  напуває  Сох  річку  сотнями  поточин,
що  петляє  на  Північ  глибокими  каньйонами
на  Сході  від  якого  неозорі  дюни  рожеві
на  заході  такі  ж  болотисті  притоки
за  якими  Стоозерр'я,  і  солодка  тростина
королівства  Хрумстейн,  за  якою  Снондрія,
що  завжди  у  сутінках  і  хмарах  кошлатих
На  Півдні  ж  де  ті  землі,  що  зараз  тепліють
 королівство  Авалей  мають  в  своїх  обіймах,
бідна  й  кам'яниста  земля  якої  нічим  не  славетна,
окрім  цих  усіх  боліт,  що  теж  до  нього  належать
А  ще  південніше  -  хребти  і  вигини  гігантів  розтяглися,
білі  й  жовті  -  це  льон  і  бавовна  на  Форгрерських  балках
Повернуту  туди  Принцесу  не  відразу  признали,
а  Вона  тільки  й  розповідала  про  Диявола,
що  смокче  козяче  вим'я..  Шум..
..  смола  в  небі,  як  і  та,  що  в  бочках
Раптом  з  Північної  чорної  стіни  налетіла  
зграя  людино-кажанів,  вони  пікірували
та  носились  колами  над  требушетами,  -
-  О',  Боги,  що  за  бісові  звірюги,  -
сказав,  як  виплюнув  воплем  Тумон,
все  ще  з  неприкритим  острахом
дивлячись,  як  витають  крилани,  -
Не  тих,  тупих  і  недолугих,
потрібно  боятися,  а  ось  цих,
розумних,  і  тих,  що  між  нами
людськими  ходять  дублікатами.
Цих  всіх  відьом  і  відьмарів.
Вони  відвідали  щось  заборонене,
а  Ми  страждаємо,  їх  розважаючи.
З  вигнань  у  темні  хащі
завжди  повертаються,
до  тепла  людської  хати.  -
як  і  кожна  людина,  подумав  Цемль,
давно  очікуючи  нагоди,  яка  дала  б
Тумону  стимул  знову  почати  нести  маячню
І  почнуться  гоніння,  топлення  і  спалення
в  прах  невинних  завзятим  натовпом
тими  в  кого  голова  -  пуста  фляга
та  й  ще  свистить  всіх  тих,
що  не  можуть  наче  згоріти,
але  чомусь  згоріли  і  втонули
Відвідали  -  значить  щось  знають,
було  б  по-дурному  не  використати  ці  знання
Наші  відносини  в  групі  стали  напруженими,
несумісними  і  згубними  для  командної  гри
за  ці  місячні  очікування  з  пересувань
цими  болотами  за  вказівками  криланів,
що  літають  у  розвідки,  щоб  вдало  перестріти
Тварів,  що  пісками  блукали,  і  зайшли  на  болота
На  чорні  калабані  серед  суцільного  очерету,
що  постійно  парують  задушливими  газами
Де  порослі  моховими  зеленими  серпанками
на  поодиноких  трав'янистих  острівцях
викривлені  холодом  і  вологою  дерева
стоять  опудалами,  відганяють  гостей
незваних  шукачів  золотого  сяйва,
що  впало  кудись  сюди  прямо  з  неба
Сюди  де  не  водися  нічого,  окрім  змій  і  жаб,
і  того  що  вони  поїдають  -  мошкари
Тисячі  її  видів,  і  всі  вони  деморалізують,
обліплюють,  Ми  ходимо  покриті  ними
Вони  позбавляють  зору  і  слуху,  ми  не  відганяємо,
бо  нереально,  давимо  повіками,  опухлими  губами
Тілами,  що  сверблячкою  після  пекучих  укусів  ниють
днями,  у  місцях  куди  наче  немає  як  пролізти
Залізають  в  ніздрі  -  вдихни  і  виплюнути
Але  не  стоїть  постійна  стіна  з  навіженого
і  щільного  жаб'ячого  квакання,
скрипучих  наспівів  квакш,
дзижчання  мух,  свистів  цвіркунів
Вже  не  стоїть,  і  це  тут  лякає  -  тиша,
яку  відразу  і  не  помічаєш
хтось  злий  зайшов  на  болота,
Вони  втікають  -  змії  й  жаби,
всі  разом  під  ногами  у  солдатів
пролазять,  проскакують  поспішаючи
Змії  і  в  небі  плетуться,  мухи  гулгеляться
над  воїнами,  що  у  вінки  вбрані
меліса  і  полин  на  чистих  шоломах
все  щоб  перебити  болотний  смрад
остогидлих  за  місячні  поневіряння
Все  краще  тут,  аніж  у  темряві  пісками
блукати,  як  ті  тварі,  ті  самі  чужинці
Крилани  беруть  кулі  вибухові,
металеві  з  возів,  і  злітають  -
ще  не  довго  залишилось
Крилани  насміхаються  над  нами,
скрегочучи  говорять  і  повторяють
Що  Бог  Пастуший  пас  нас  страхом
овець  наче,  поки  надягав  шкуру  вовчу
і  випасав  вже  травою  здичавілих  собак
І  тепер,  коли  Вожак  мертвий,
а  невірні  пси  на  Північ  втекли
Чекали  і  хотіли  все  на  Вас  піти  -
Його  послідовники  звовчені
роблять  там  в  пісках  рожевих
все,  щоб  Вам  було  часу  тут  зібратися
Всім  вам,  тим,  що  воюють  з  усіма,
і  єдине,  що  Вас  може  об'єднати  -
це  проти  чужинців  боротьба
Якщо  повірити  -  то  й  вода  зможе  горіти,
тільки  й  дайте  слово  і  волю  найамбіційнішим,  -
говорив  король  острівний,  ім'я  якого  не  згадає  Цемль
Тому  Ми  й  тут,  на  околицях  боліт  загоризонтних
з  вогнем  нестримним,  який  можливо  погасити
лиш  сухою  землею  та  піском,  а  від  всього  вологого
воно  розгоряється  ще  більше,  що  не  роби
Останні  приготування,  
Ми  -  пекельний  авангард,
і  Ми  в  них  на  шляху
Позаду  Нас  такий  ж  Конкорд,
такі  ж  шибайголові  добровольці
Всі  були  криланами  попереджені,
і  ніхто  не  сприйняв  серйозно
Цей  Тил  накриє  вже  нас  вогнем,
якщо  ми  програємо  і  поляжемо
Остання  затяжка  тютюну  з  буркуном,
перед  розкорковуванням  бочок
з  палючою  смоляною  рідиною,
і  змочування  вогняних  глиб  для  требушетів,
наповнення  сталевих  баків  для  вогняних  труб,
задля  дихання  вогнем  на  десятки  метрів  -
завдання  для  самогубці,  і  Я  один  з  таких,  -
-  Мудозвони,  туніядці,  нероби,  п'яниці!  -
кричить  командир  всього  цього  дійства,  -
Вам  випав  чи  не  єдиний  в  житті  шанс
прославитися.  Стати,  О'  к**ва,  поважними,
щоб  спідниці  баб  при  виді  Вас  самі  задиралися.
Наші  в  небі  союзники  помітять  вибухами
точки  для  накривання,  потім  вихід  паліїв,
якщо  Щось  підійде  ближче  для  метання.

Неспіввідносний  інтелект  огидно  дивиться  
на  цю  зграю  смертних,  блаженних  мерців,  
що  будуть  зараз  вбитими  і  приєднаними    
до  свого  вигаданого  пастушого  божества
Марений  і  м'який  ум  якого  вважав,  
що  у  вас  є  привілейоване  місце  у  Всесвіті,
що  Ви  більше,  аніж  просто  на  лиці  Його  пухлина  
Потомства  зоряної  маси  зійшлися  у  полум'ї,
щоб  принести  у  цей  світ  баланс  люті
в  своїй  свободі  пульсацій  існування  
Універсальний  принцип,
який  пов'язує  все  разом
Вогонь  -  кінець  поєднання,  
як  любові  так  і  ненависті    
Контактна  війна  -  це  не  порядок
Я  падав  і  тонув  у  вогняному  озері
думки  переслідують,  наче  Я  ще  там
Все  стоїть  у  вогні,  метушня
Вибухи,  крики,  громові  реви,
Тварів,  ні  -  людей  в  агонії,  
а  Я  у  важкій  жижені  тону,
і  ось,  Біла  відьма  витягла
і  пронесла  Мене  крізь  
стіну  з  чорного  диму  
Обійнявши  за  груди
Вона  несла  Мене  
над  чорними  океанами
сюди,  де  міста  з  металу  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=923510
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.08.2021

Без Кінця, без Початку: Гра

Герой

Алголь  крокує  повільно,  згорбивши  голу  спину
Зернистий  Сніг  вкриває  чорну  в  черепі  голову,  
голими  м'язами  кістяну  долоню  простягнуту,
Сніг  не  тане,  поглинається,  наповнює  силами
це  виблискує  під  світлом  супутника  Його  ж  пил
 
Алголь  тягне  за  Собою  меч  з  хвилястим  лезом
Алголь  крокує  до  виліпленої  з  глини  пащі,
лиш  думає,  а  де  Доля?  Чому  Її  тут  немає
Підземними  ходами  лунають  глухі  реви
Тварі  скликають  одні  одного  на  розваги
Вони  в  передчутті  зверження  не  Бога
Та  в  становленні  нового  покровителя,
що  виведе  їх  на  поверхню,  цьому  не  бути
Це  просто  привід  Їх  всіх  в  одному  місці  зібрати

Посеред  арени  не  Бог  кола  намотує
в  Своїй  людській,  як  і  Алголь  подобі
Жовті  одіяння,  золоті  гладкі  наплічники,
теж  тягає  за  собою  по  піску  чорну  косу
Алголь  спускається  по  трибунах
розкидаючи  ногами  дрібноту
зістрибує  в  яму,  потужно
паралельні  кола  починає  намотувати  
-  Почнемо  танцювати  чи  відразу  перейдемо  до  Кінця?
Так,  це  ще  одне  кліше,  патякання  антигероя  перед  боєм,  -
Говорить  не  Бог  усміхаючись,  вишкіряючи  зуби,
бо  Він  подумав  про  ще  одне  кліше,  що  за  примітивізм  -
використання  проти  героя  його  ж  рідних  і  ближніх
Але  ця  історія  не  має  чітких  білих  і  чорних  відтінків
В  цій  ляльці  Він  не  почув  би  голоси  ближніх
поглинутих,  які  б  разом  з  усіма  тут  знищив
Сюжет  для  драми,  що  може  навіть  стала  б  відомою
Не  бог  описує  піднятою  косою  трибуни,  -
Потрібно  було  давно  Всіх  Вас  винищити
Аж  ні,  ви  запорука  для  Людської  Утопії
Третя  сила  у  вічній  людській  міжплемінній  війні.
Варто  скинути  мерзенного  тирана,  
як  Йому  прийде  хтось  на  зміну.
Алголе,  це  Тобою  цей  світ  створений.
Ти  у  самозванця  хочеш  забрати  Своє,
а  що  далі?  Війна,  побоїща,  чистка,
яка  протриває  можливо  пару  років,
поки  Ви  будете  зустрічати  супротив.
І  ось  ви  перемогли,  і  ось  постає  проблема.
А  що  робити  зі  світом,  який  Ви  захопили?
Розповзатися  далі  морями  і  океанами?
Чи  Ти  достатньо  розумний,  щоб  панувати?
Щоб  вчасно  зрозуміти,  перед  винищенням,
а  над  ким  то  панувати  на  просторах  пустки?
Стримувати  постійну  промислову  революцію,
щоб  та  не  створили  єдину  дієву  проти  Вас  тут  зброю?
І  тішитися  від  того,  що  вони  ніколи  не  взнають,  овечки,
що  втрачають,  що  по  хотінню  незримої  сили  було  віднято.
Чи  навпаки,  Ти  тут  заради  їх  досягнень  у  машинізації?
А  Его  не  дає  приклонити  коліна,  і  те  отримати.  Розумію.
Хочеш  Собі  те,  що  не  знаєш  як  відтворити.
Смертність  стимулює  постійно  щось  винаходити.
Досвідами  окремих  груп,  що  доповнений  іншими.
В  цьому  прогрес,  який  Тобі,  богу,  невідомий,
бо  життя  їхні  фарби,  а  смерть  полотно,  -
Про  що  думав  Алголь?  Ніхто  не  знає,
Він  просто  чорний  скелет,
а  в  руках  Його  дворучний  меч
Люди,  а  люди  Його  не  цікавили,
просто  іграшки,  він  не  хоче  правити
Він  просто  шукає  смерті,
а  якщо  і  вдасться  виграти
то  порубає  всіх  собіподібних,
тих,  що  так  і  не  змогли  себе  олюднити
і  з  найсильнішого  Він  вирішив  почати
Після,  Алголя  тішила  така  перспектива
Можливо,  навіть  його  б  полюблювали
за  благе  верховенство  над  дітьми  тих,
кого  Він  сам  колись  осмілився  розбудити
Алголь  розриває  паралельно  писане  коло
Йде  на  не  Бога  повільно,  все  впевненіше
хоче  заглушити  базікання  Йому  набридле,
бо  знає  і  розуміє,  що  не  бог  правий,
але  вже  запізно  для  "просто  поговорити"
Алголь  підходить  з  остаточною  швидкістю
та  здіймає  над  головою  меч  стрімко
опускає,  вдаряє  вже  по  пустому  місцю
коса  свистить  над  опущеною  головою
Алголь  обертається,  тримає  меч  перед  собою
вістрям  до  не  бога,  що  всміхається
вздовж  руки  тримає  косу  позаду
Не  бог  був  швидким  надзвичайно
Коса  так  і  перелітала  з  руки  в  руку
прагнула  ноги  скосити,  обезголовити
Алголь  як  міг  знизу  парирував,  відходив
Тричі  в  нього  була  позиція  для  контрудару
І  він  вдаряв:  у  висок,  пах,  розсікаючи  груди,
закінчуючи  так  Свої  вольти  та  піруети
і  тричі  промазував,  розрізував  повітря
удару  яким  не  бог  його  дістав  і  відкинув
на  коліна  поставив  він  не  замітив
удару  в  груди  металевим  держаком
З  Ним  граються,  Він  це  розумів
Все  безуспішно  стримував  злість,
яка  йому  точно  не  допоможе  виграти
Не  Бог  знову  косою  трибуни  обвів,  -
Я  міг  би  Його  на  шмаття  до  скону  рубати,
та  все  те  вам  тупим  прожерам  згодовувати.
Все  так,  як  Він  до  цього  з  усіма  пороблював,
але  для  чого?  Людські  цінності  застоялися.
Та  і  то  тільки  з  Моєї  обмеженої  точки  зору.
Культура  прагне  струсу  війною,  болем  і  скорботою.
Потрібно  щось  міняти,  Я  з  вами  скоро  цілком  здурію.
Ми  вже  їх  винищували,  відкидали  назад  у  первісність,
тепер  потрібно  свободи  дати  Їм  у  Їх  особистих  міжусобицях.
І  прогресу  веденого  покращенням  мистецтва  вбивства.
Який  завжди  твориться  лиш  для  захисту  нібито.
А  зараз  в  Них  проти  вас  усіх  жодних  шансів,  -
Не  Бог  вдаряє  себе  правою  вільною  рукою  в  груди,  -  
Ви  хоч  Уявляєте,  що  в  Моїх  Грудях?  Мерзото?  А?
Термоядерний  заряд  урановий,  сто  мільйонів  градусів.
В  Моїх  Грудях  -  Сонце,  трясця,  а  Ви  Алюміній  в  Тиглі,
що  готовий  до  випаровування  та  анігіляції.  Сквернота,  -
Прекрасна  смерть  в  самопожертві  для  Героя,  Дурна,
подумав  не  Бог,  бо  Він  не  Герой,  Він  -  обманщик,
а  Герой  ось  де,  перед  ним  на  колінах,  не  підводиться
Герой,  що  був  готовим  Його  звергненням  зробити  те,
що  Йому  самому  було  страшно,  як  Тирану,  що  боїться
того,  що  у  когось  будуть  рівні  проти  нього  шанси
Дати  свободу  волі  і  вибору,  яка  була  тільки  в  деспота
Ці  королівства  підуть  війною  на  все  незрозуміле,
бо  будуть  боятися,  а  тому  незрозуміле  потрібно  вбити,
щоб  воно  очі  не  муляло,  але  це  буде  через  століття,
коли  забудеться  війна  з  недобогами  в  поколіннях
А  коли  закінчать  з  вбивством  найбільш  на  них  не  схожих,
почнуть  шукати  найменші  відмінності  вже  між  собою
Не  Бог  тішився,  що  опісля  натворить  Утопію  Любові,
як  натворив  на  землях  під  гігантськими  деревами
Де  Люди  просто  сплять  і  їдять  -  все  що  вони  роблять,
а  лишні  калорії  спалюють  в  постійні  вільній  любові
Забувши  де  і  хто  вони  в  галюциногенному  повітрі
Знову  ж  Він  наробив  таке  тільки  через  власний  страх,
бо  мають  вони  технології,  які  вже  вважають  згубними
Не  Бог  ляснув  пальцями  -  все  заполонило  біле  сяйво,
Воно  силами  наповнювало,  але  ще  більшою  силою  вбивало
простягнуту  чорну  до  нього  руку  Алголя  воно  плавило
бурулькою  направленою  проти  потоку  води  гарячої  
Алголь  наче  плив,  виставляючи  відразу  іншу  руку,
а  насправді  захищав  в  грудях  так  протряхле  серце  
Воно  так  і  залишилося  одне  обпеченим  лежати,
та  посеред  новоствореного  кратера  битися


Поводир  

Я  чекаю,  Я  чекаю,  Я  чекаю
Це  романи,  драматичний  герой  -  виживає,
бо  прогинається,  трагічний  герой  бореться,  вмирає,
йде  на  того,  кому  силами  своїми  поступється  -
в  пошуках  смерті,  самогубства  чужими  руками
Ніколи  не  втрачай  терпіння  -  це  останній  ключ,
що  відкриває  двері,  чекай  стиснувши  зуби,
нової  зими,  то  весни,  то  літа,  то  щастя  
Тривога..                                              
                                                                                       ..що  за  заїждженість  
Трясця..                                                                            
Смерть,  панічна  атака,  і  потрібно  виходити
потрібно  про  щось  приємне  подумати,
але  все  приведе  до  одного  і  того
Вся  твоя  відраза  до  всього,
що  робить  тебе  тобою,
яка  приходить  тільки  на  плато
-  є  для  всіх  нативною,  -
Говорить  Матвій,  -
Поправді,  Я  кажу  Тобі,  
якщо  Ти  не  змінишся
і  залишишся  маленькою  дитинкою  -
Ти  ніколи  не  увійдеш  до  Царства  Небесного
І  Ось,  знову  Вийшов  з  Пекла,  наче  до  Раю
де  тільки  відчуваю  як  Мене  руйнує  тортура  
Кричить  Шейн,  -  Найважчі  часи,  це  ті,
в  яких  ми  живемо  
Диявол  з  Мене  відмовляється  йти
Я  ніколи  не  помру,  бо  ніколи  не  жив
В  Мені  шип,  що  не  дає  бути  собою  
Не  можу  дихати  -  продовжую  рух
Чи  зрозумію  я,  що  сковує  моє  серце?
Ми  не  можемо  повернутися  до  того,  
з  чого  це  почалося
Найважчі  часи  -  це  ті
в  яких  ми  живемо,  
в  них,  зараз,  Ми  -  тіні
ностальгія,  перші  враження
яскраві,  страх  розчарування
наважившись  пірнути  у  нові  
та-та-лай..  відвернення..  так
від  всього  того,  що  вносить  дисгармонію
достатньо  і  одного  для  ролі  спостерігача      
яку  ж  історію  Я  натворив,  скільки  тривог
похмілля  приємне,  спокійне  благо
опустити  плечі,  скинувши  відповідальність
виноград  скоро  достигне,  вже  є  ячмінь
навчитися  варити  ель,  ячмінне  вино
Відаром  Я  хочу  шкандибати  знову  
досить  крізь  біль  вирівнювати  хребет  
Чим  би  зайнятися,  може  з  кимось,  для  початку,
провести  десять  років  в  марихуановому  похміллі
потім  вийти  з  нього  нічого  не  пам'ятаючи  майже
поринути  в  забуту  вже  холодну  воду  реальності
Як  і  всі  ті,  що  не  прагнуть  більшого,  ні,  так  не  можна,
бо  жінка,  як  і  та  лісова  змія  весною,  що  одна  на  сотню,
вона  винагородить  усіх,  хто  за  нею  на  гору  виповзе
А  хто  ми?  пасивна,  затормошена,  недочоловіча  істота
сірим  набридливим  шумом  в  думках  налякана
Що?  Жінка?  Чому  все  завжди  до  Вас  зводиться    
Позбавляємо  себе  добровільно  бажаної  Вашої  ласки,
тільки  щоб  в  інших  її  було  більше,  огида,  тоскнота,
відчужена  самота,  як  мені  тривога  з  людьми  набридла,
спробувати  б  повного  самовладання  при  вас  хоч  хвилинку
Жінки  обривають  щось  в  Мені,  авантюризм  безстрашності  -
обачливої  наполегливості  у  тонкочуттєвій  розважливості
все  стає  таке  голе,  чітке  і  холодне,  гіпертрофоване
не  вгріте  Сонцем  людського  розуму
все  одразу  і  приємне,  і  відразливе,
однаково  сконцентроване,  і  розвіяне  
просто  щось  тваринне,  первородне,  налякане
Якщо  життя  от  для  цього  подолання  страху  створене  -
то  Я  його  завалив,  ось  де  недозріле  коріння,
оправдовування  своєї  ліні  страхом  первинним,
ірраціональним  страхом  першого  досвіду
Цікаво  скільки  вже  всього  такого  написано,
і  скрізь  щасливий  кінець  -  поборення
Величезним  самого  себе  маленького  -
заїждженість.  -  Ти  глядач  чи  актор?
Просто  дайте  води  звичайної  відпити,
Мені  набридло  від  вина  власного  п'яніти
Дозвольте  залишитися  дитиною  -
кричить  кожен  дорослий,  
Перевірятися  буде  хоробрістю
Любов  зараз,  і  відтепер  завжди
Знову  бій  проти  самого  ж  себе,
але  тепер  ще  й  заради  когось  
Ти  гідний  щастя  зі  свободою  і  волею,
тільки,  якщо  кожен  день  йдеш  за  ними  з  боєм
Ще  одне  стереотипне  кліше,  -  подумав  не  Бог
виходячи  з  лазерної  кабіни,  що  зчитує  рухи,  -
Де  нібито  після  перемоги  героя  над  поганцем,
на  нього  вдома  чекають  вже  його  живі  послідовники
І  так  само  тримають  в  заручниках  рідних  і  близьких,
вбити  їх  погрожують,  поки  герой  не  погодиться  на  їхні  умови
Але  той  герой,  якого  він  знищив,  Він  був  одинаком,
а  чим  він  міг  переманити  його  чорних  приспішників
Ресурсами?  Ідолопоклонницьким  деспотизмом?
Який  тільки  людині  здається  привабливим,
бо  ні  одна  людина  яка  досягла  такого
сама  по  своїй  волі  його  не  зреклася
за  коротке  життя  не  встигло  набриднути
Матерією?  матерія,  доторкнися  до  неї,
покуштуй  Її,  щоб  зрозуміти  кінечність  
Яку  вони  вже  самі  творили,  бо  Я  дав  Їм  знання
Владою?  Так  вони  були  королями  і  графами,
але  завжди  не  довго,  говорять,  що  це  виснажує
І  Їм  миліше  в  цій  комедії  абсурдного  існування  -
просте  споглядання,  може  інколи  навіть  кохання
Не  Богу  було  шкода  Алголя,  при  інших  обставинах
Вони  б  могли  стати  хорошими  приятелями
Добре,  що  я  його  не  знав,  його  мотиви
Ось  Вам  і  війна
за  одним  кріслом  двоє  не  вміщаються
вони  на  моніторі  щось  роздивляються
Честер  Гієр  "Політ  Шпака"
журнал  Amazing  Stories  
номер  за  січень  1948-го  року  
Фантастика  пророкує  майбутнє  
те,  як  за  Оком  циклопа  розплющеним
Рожевий  океан  супутника  піниться  та  парує
їх  взагалі  вже  навіть  і  не  цікавить
руда  голова  висока  і  трішки  нижча  чорнява
щось  обговорюють,  притворяються
Вони  все  ж  чули,  чому  Я  досі  чіпа  не  маю,
все  ще  не  управляю  і  не  розмовляю  думками
все  ще  керую  усім  язиком  і  м'язами
Тьмяно-рудоволоса  кольору  гречаного  меду  
Піднялася  з  кам'яного  крісла  тронного  
Оніхофора  випльовує  свій  солодкий  клей,
Знерухомлений,  тремчу  і  чекаю  на  розправу  
Інколи  встигаю  прикрити  очі,  щоб  не  показати  страх
Інколи  встигаю  прикрити  рота,  щоб  сказати  останні  слова
Ненадовго,  Оніхофора  все  випльовує  Свою  холоднокровність  
Це  не  прохання,  -  кричить  Кріс,  
"-  Це  наказ
Ти,  чорт,  слухаєш
Розлад  дефіциту  уваги?
Закрий  очі
Стисни  кулаки
І  уяви,  
що  ворог  перед  тобою
Що  тепер  буде?"
Я  Її  повалю  і  зґвалтую
але  ваші  пісні  
просто  привід  
вивільнити  агресію,  
не  пряма  вказівка
Ви  ж  в  фіналі  цієї  пісні
 людину  побили  і  спалили  
обливши  її  бензином  
Облити  і  спалити
Напевно  немає  нічого  солодшого  за  помсту,
ніколи  б  не  взнати,  "не  повернути"  -  так,
спустошення  залишиться,
але  люди  навчаються  отримувати  
задоволення  навіть  в  обмеженій  свободі
тоді  Смерть  -  так,  довга,  максимально
як  би  так  подумати  і  переплюнути  
"Законослухняного  громадянина"  
І  в  Мене  синдром  Аспергера,
скільки  раз  вже  повторював  -
Забирай  розум,  але  серце  залишай
Боги,  я  доводив  дівчат  до  самогубства  
закинувши  їх  в  одиноку  камеру
А  що  Я  робив  з  Нею..  не  згадаю,
а  напевно  був  занадто  обдовбаним  
Вона  Мене  лякає,  занадто  Вона  "жінка"
Я  знаю  чим  закінчиться  Моє  Життя,  Моя  дурна  Історія
Просто  потрібно  зловити  це  відчуття  огиди  до  живого
Знову,  керуватися  ним,  нищити  все  тільки  тому,
що  комусь  дається  все  легше  аніж  тобі,  бідненький
Легше  що?  Те,  що  дається  комусь  з  людьми,  жінками?
Ти  і  так  зробив  те,  що  до  снаги  лиш  найсміливішим
Сам,  наодинці,  ніхто  не  бачив,  так  чи  взагалі  насправді?
На  людях  постійний  сором,  Сором  -  це  все,  що  ти  маєш
Страх  переливається  у  гнів,  тепер  я  можу  мислити  ясно
і  краще  б  це  було  відразу,  там,  на  ділі,  до  суб'єкта,
аніж  після  до  самого  себе,  людське  самовладання
Рудоволоса  в  міді-платті  кольору  весняної  трави
два  зміїних  спіральних  браслета  на  голих  руках  Її
один  на  зап'ясті  правому,  другий  вище  ліктя  на  лівій
Вів'єн  підходила  розглядаючи  його  відкриту  позу,
в  руках,  що  заплетені  десь  там,  за  спиною
тільки  щоб  не  показувати  тремтячі  кисті,  
а  він  голив  їй  тіло,  рука  не  затремтіла  
Ти  дивишся  Мені  в  очі  навіть  не  підіймаючи  голови
Давай  просто  будем  тертися  носами  і  щоками,
наче  альбатроси,  по-тваринному  чисто  закохані
Я  це  вже  проходив,  і  Мені  ще  тоді  не  набридло
Живій  людині  не  вгодити,  дай  бажане,  схоче  нове
Емпірика,  не  зрозумієш  чи  подобається,
 поки  не  спробуєш,  клятість,  розум  завжди  хоче,
навіть  полюбовна  стабільність  Його  мусолить
"Вічність  не  любить  норовів  і  принципів,
бо  зрештою  Ти  будеш  битися  об  них,  як  об  стінку"
Віві  за  ці  десять  років  бачила  тисячі  його  втілень,
які  завжди  вмирали,  як  те,  що  не  приживалося
з  тим,  що  в  собі,  що  завжди  в  основі  залишалося
того,  що  боїться  осміяння,  сторонньої  критики
Це  незрілість,  або  щось  не  так  з  нами,  людьми
якщо  сентиментальність  вимирає,
а  в  пошані  пихата  безцеремонність
на  шляху  до  замовчуваних  бажань
дує  варги,  супить  брови,  мовчить
він,  як  риба  у  воді,  у  своїй  стихії    
налякані  очиська  шалено  бігають,
дивляться  крізь,  розфокусовані  
ці  очі  вибачаються  кожен  раз  
зупиняючись  лиш  на  коротку  мить  
на  подивованих  очах  співбесідника
Зустрілися,  злякалися  і  побігли  далі,
наче  в  них  є  неписаний  маршрут
і  вони  зупинятися  не  мають  права
вони  кричать,  благають  за  допомогу,
але  ніколи  не  дивляться  Тобі  в  очі  -
Їм  соромно,  сором  -  це  все,  що  він  знає
Сором,  якого  не  знають  безсоромні,
Він  Бог  Сорому,  спокутує  за  Вас,
безсоромних  весь  ваш  втрачений  сором
Переносить  за  вас  все  вам  каяття  невідоме
Чому  Я  себе  не  вбив,  як  планував  колись
Пішов  у  маріонетці,  оправдовуючи  те  тим,
що  Я  комусь  ще  потрібний,  а  не  просто  страх,
але  насправді  потрібні  Ви  не  менше  Мені  -
це  обопільна  залежність,  і  Я  знаю  що  їй  відповім  
Віві  зрозуміла,  чому  Він  після  боїв  завжди  на  самоті  -
Смерть,  Ти  боїшся  померти,  Ти  боїшся  смерті
Ні,  не  смерті,  Ти  боїшся  чогось  не  зробити,
чогось  не  спробувати,  вмерти  не  встигнувши?
Чого  ж  Ти  ще  міг  не  зробити?
Щось  напевно  серед  людей?  
Бідний,  Він  юродива  дитина,
як  Він  сам  постійно  натякає,
ніби  Ми  зупиняємося  духом  в  рості,
у  тому  віці  в  якому  нас  травмувало,
а  в  підлітків  два  основні  стани  гострі  -
це  глибоко  депресивний  
або  сильно  екзальтований  
Моя  зверхність  від  простого  переляку,
яку  вважають  вже  прийнятною  по  статусу  не  Бога
Життя  в  оминанні  тривог  -  це  життя  без  задоволень
Життя  позбавлене  результатів  мотивацій  в  неохоті,
бо  того  потребує  виживання  лиш  опосередковано
Соціалізація,  як  основа  виживання  жорстоко  забрана
Ми  вже  більше  не  люди,  а  відгодовані  машинами  поросята
Вирощенні  кожне  у  своїй  самодостатній  клітці-кувезі
З  якої  виходять  найсильніші,  заради  дружби,  любові,
того,  що  було  побічним  продуктом,  а  тепер  ціллю  
нарешті  полюбити  себе,  стати  огрядним  самчиком  -
що  за  показовий  параметр  твоєї  охайності  
тільки  щоб  потім  стояти  голим  і  немічним
єдиним  збудженим  нервом  
"Не  выходи  из  комнаты"  -
неправильно  трактовано
І  Ти  виходиш,  
а  навколо  всі  дивні,  
безформні,  підлаштовані
"memento  mori"  -  
пост-іронічно  романтизовано  
Це  ж  так  легко,  замкнутися  в  собі
з  оправданням  "щось  не  так  зі  мною"
Мені  так  потрібна  Твоя  опіка,
(багаття  амбіцій  топить  заздрість
Американська  мрія  -  вбивча  машина,
ілюзія,  Ісус  помер  в  Лас-Вегасі
в  максимальній  чистоті  брудності
заниж  Свої  амбіції,  яка  нова  вілла,
оточення  аргентинської  моделі,
коли  тобі  нові  шкарпетки  потрібні  -
розчарування,  всі  ходять  обдовбані
у  нову  хворобу  всі  закохані
очікування  виграшу  в  лотереї,
яка  більше  залежить  від  вдачі,
і  ми  ходимо  обдовбанні  містами,
повних  нових  можливих  фартів,
поки  модель  кохає  свого  фотографа
ролі  по-сумісності  завжди  приречені
на  перетин,  м'який  перший  контакт  -
це  шлях,  яким  тебе  привели  в  цей  світ,
без  вибору  нести  естафету  змусили,
бути  ніким  іншим,  окрім,  як  сильним
Американська  мрія  -  вбивча  машина,
всі  ходять  обдовбанні,  всі  в  очікуванні
поки  модель  кохає  свого  фотографа
Вона  Головою  в  Раї,  відкидає  оправдання
ногами  ходячи  по  Пеклі,  мацає  можливості
Їй  не  повезло,  для  Неї  мрія  -  це  стежина,
Лінь,  вона  від  недостатнього  бажання,
а  лінь,  вона  від  нерозуміння  потрібності
поки  Я  чим  нижче  все  опускаюся
-  тим  краще  почуваюся,  попустився
Життя  -  с**а,  завжди  хоче  Тебе  
взяти,  але  Я  не  хочу  трахатися
за  те,  що  Я  -  маг  79-го  рівняв
Я  хочу  вам  подякувати
це  було  прекрасне  шестирічне  життя
кожен  день  падали  тисячі  трупів  80-х
перед  мною,  очікуючи  легкої  перемоги
Я  ще  не  відчував  себе  так  піднесено  
але  і  Я  взяв  80-й  і  забив,  нічого  нового
пішов  за  вами  слідом
в  "зроби  або  помри"  
в  "кожен  новий  день,  
як  в  нову  можливість"
знову  помилитися  
Я  справді  хочу  кайфувати  -
це  ніколи  не  допомагало
Покажіть,  дайте  знак
що  я  призначений  бути  живим
Вразлива  душа,  іти  нікуди
прибийте  мене  до  хреста
і  скажіть,  що  так  і  було,
Йому  не  вистачає  заліза)  
Втрачена  Нація  піднімає  опущені  голови,
бере  себе  в  поламані,  онімілі,  кволі  руки
І  йде  на  зустріч  віднятому  і  забутому,  невідомому,
"бо  допоки  щось  в  імлі  —  воно  і  є  імлою"
Наше  розуміння  того,  що  коїться  -  це  частина  плану?
Печаль  буде  тривати  до  скону,  вічність,  не  пройде,
поки  ілюзії  за  яскравіше  життя  десь  там  з  Нею
несумісністю  шляхів  буде  пекти  в  грудях  печією
Тривога  -  перешкода  на  шляху  до  нових  задоволень
Просто  повір,  що  воно  тобі  недоступне,  змирись,
Повір  так  само,  тою  ж  силою,  якою  віриш  у  те,  зворотне  -
заслуговування  когось  хто  б  вважав  тебе  важливим  
Я  цього  не  говорю,  але  Ти,  як  і  всі  до  Тебе  -  це  бачиш,
бо  ми  були  одні,  ізольовані  на  самоті  попаденці,
як  ті  двоє  з  давньоєврейського  епосу,  приречені
на  закоханість,  я  вклав  в  твої  руки  каменюку,
а  Ти  говориш,  що  це  найкрасивіший  камінчик
Милуєшся  і  тішишся  ним,  наче  це  щось  варте  безцінності
в  інших  віках  я  б  не  вижив,  нікого  не  зацікавив,
але  утопія  дає  розкрити  потенціал  одиницям,
які  були  б  відбором  сили  і  волі  як  негоже  відсіяні
Я  б  помер  на  самоті  стариком,  брудним  безхатьком,
якби  не  наважився  із  життя  вийти,  але  я  все  ще  існую
І  Я  сплітаю  чужі  долі  зі  своєю,  та  їм  нав'язую  безвихідь,
безвибірністю,  ти  б  не  зустріла  мене  колись  в  натовпі,
а  якщо  і  побачила  б  -  то  ненависті  це  все,  що  побачила  б
і  точно  ти  те  запам'ятаєш,  так,  бо  це  ненависть  саме  до  тебе,
до  жіночої  істоти,  такої  красивої,  точно,  такої  благородної,
і  такої  наче  невинної,  але  що  завжди  бажає  того,
що  ні  один  батько  не  хотів  би  щоб  зробили  з  його  дочкою
що  відповісти  на  зізнання  партнерки  про  фантазії,  
коли  вона  їхала  одна  з  чотирма  чоловіками  в  ліфті
і  захотіла  тут  і  зараз  буту  ними  всіма  жорстоко  взята
про  те,  що  вона  б  усім  їм  відслужила,  нікого  не  обділила
весь  би  свій  на  мені  здобутий  досвід  використала  
від  них  несло  тестостероном,  силою  в  габаритах
Є  бажання,  які  Ми  ніколи  одне-одному  не  втамуємо
І  Ти  Їй  вже  не  віриш,  Вона  тебе  використала,
зізналася  Тобі  в  простому  бажанні  огидному,  
щоб  приховати  в  Своєму  облегшенні  огиднішу  дію  
і  ти  відповідаєш,  вітаю  у  моєму  світі
у  постійному  відчутті  несвідомої  зради,
бо  тільки  Я  бачу  красиву  жінку  -
Я  бачу  її  третьою  у  наших  розвагах
завжди,  несвідомим  першим  образом
В  яких  Ти  просто  за  Нами  споглядаєш,
бо  Ти  завжди  хотіла  побачити  "з  боку"  
як  виглядаю  Я  і  все  те,  що  Я  з  Тобою
слизько  витворяю,  і  своєї  черги  чекаєш  
Дивишся  на  машину  для  м'якого  руйнування  
високий  і  худий,  поряд  з  Тобою  всі  маленькі
Зловлений  момент  огиди  до  всього
надягнутий  на  чуттєвість  іридієвий  саркофаг
Він  нечистий,  радіоактивний,  не  підходь,
не  доторкайся,  Він  Тебе  повільно  вб'є  
Він  крихкий,  розбий  гострими  словами
Він  справді  плавкий,  розтопи  дотиками
в  Моїй  апатії  до  реальності  -  Ти  єдина  Моя  зацікавленість,
і  що  Я  даю  від  себе  для  Тебе  в  цю  обопільну  залежність?
Свою  тваринну  відданість,  свого  вірянина  для  Твого  храму?
Кошерність  поклонінь  якого  випливає  зі  стримання,
після  знецінення  фальшивих  ідолів  задоволень
Храмом  тіла  він  причащається,  тільки  там  сповідується,
але  спочатку  завжди  не  знає  навіть  як  піднятися  з  плазу
вперше  боїться  навіть  хребтом  кров'яним  звестися,
щоб  лиш  би  спробувати  спокійно  доторкнутися,
об  замалі  для  нього  двері  теплої,  спокійної  вічності,
поцілувати  їх  і  здатися,  віддавши  в  опіку  найхолодніше
те,  що  обтяжує,  те,  від  чого  хочеться  постійно  звільнитися
що  не  варте  увічнення    
Я  так  хочу  тебе  цілувати,  
як  правильно  навчитися
Там  куди  не  дістають  губи,
тим,  що  не  призначено  для  цілувань
Обдовбанні,  врятує  Мене  від  долі  
Відчуй  те  облегшення  разом  зі  Мною
Оман,  де  чистота?  Ні,  схаменись  
Для  Мене  була  розширена  замкова  щілина,
а  там  Бог,  що  постійно  перероджується,
Говорить,  чого  пришов,  Ти,  Змінювачу    
Хто  Вона?  -  Приманка  первородного  гріха
Відкрила  для  Тебе  приховане  
і  втішає  стискаючи  Тебе  ширмою
тверденькою,  пружненькою,      
що  як  язик,  з  мільйонами
гостреньких  горбиків
Їй  подобається,  що  Ти  не  бачиш
нічого  огидного  в  фізичності
тіло,  як  путівник  до  душі
це  Вона  на  Тебе  наїхала,
і  як  вперше  сказала  "-  Привіт"
Перенасичення  забуттям
"-  Я  занадто  різко  зробила?"
Мені  потрібно  заспокоїтись,
дай  хвилинку,  і  все  почнемо  спочатку
І  Вона  розуміє,  чекає,  знає,
що  отримає  те,  чого  хоче,
навіть  більше,  знає,  тому  й  чекає
 за  незручність  Свою  компенсацію
Вона  хоче  поєднання  оболонками
клітинного  свідомого  творення
нового  життя,  а  отримує  лиш
тепла  і  сяйва  первородної  плазми
Хто  з  Вас  багато  захотів,  
бо  там  немає  задоволень,
крім  в  складності  побудови    
дивитись  ошелешено  крізь
одне  одного,  бо  дивитись  на  те,
як  творите,  Ви  вже  не  люди,
ні,  Бог,  що  вподобав  людину
і  людина,  що  вподобала  бога    
І  Ви  творите,  і  ніколи  третього  
Мріяння  небезпечні  і  грішні
не  все  ж  тут  і  зараз  відразу  
Хто  більшого  захотів?
Ти  знаєш,  хто  кого  розчарував?
Все  тіло  Його  фізизує  гнівливий  відчай
Його  лице  змінилося,  стало  суворішим,
і  від  того  доступнішим,  його  так  легко  любити
і  ще  легше  знайти  причини,  щоб  розлюбити    
Скільки  Його  любило?  Скільки  Його  покинуло?
Бо  було  проявів  любові  від  нього  забагато  в  обіймах,
або  замало  в  простій  вже  не  нервової  усмішці  
А  Він  не  вірив  в  їхню  любов,  не  розумів  за  що  його  любити  
За  що?  Думаю,  Йому  вже  говорили,  а  він  не  вірив,
не  розумів,  ревнував,  і  це  набридало,  звісно,  
Коли  ми  любимо  -  ми  порівнюємо  і  співвідносимо
Люди,  що  нас  люблять  змушують  нас  повірити,
в  те,  що  Ми  недооцінюємо  себе,  і  як  це  сказати,
потрібно,  вірність  показувати  наготою  негайно  
яка  може  бути  засоромленість,  коли  Ви  голі  
який  може  бути  сумнів  в  палкій  розбещеності  
не  поділилася  красою,  наче  бачила  негідного
світ  був  би  кращим  набагато,
якби  всі  красою  ділилися  б  з  невартими  
Ось  невартий,  не  по  факту,  тільки  в  уяві  
Своїй,  якщо  ви  в  побуті  так  легко  ладите
якщо  Вам  просто  любиться,
тоді  чому  просто  не  любити,  просто  так
ні  про  що  не  шкодуючи,  зараз,  в  процесі
а  потім  невже  пошкодуєш  про  те,
що  зроблено  в  можливо  сліпій,  але  любові,  
що  не  знецінюється  з  часом  і  Твоїм  ростом  
Він  ж  зробить  усе  заради  Тебе,  наївний,
і  навіть  не  зрозуміє,  що  Його  використали
Ось  добрий  чоловік,  а  чи  Ти  Його  гідна?
Терплячий  і  розумний  батько  для  дітей
Палкий  і  ненаситний  коханець
Дітей,  коханець..  звідки  мені  знати,
як  і  що  таке  "лебедіти",
"пасивна  чаша",  тепер  Я  зрозуміла,
те,  що  Він  лиш  раз  сказав,  а  й  забула
так  була  близько,  і  так  не  наважилась,
сама  собі  дівочу  невинну  пустити  кров  
і  він  лиш  дивився,  на  "красу  симетрії",
на  всі  форми  природи  в  одному  предметі,
скільки  задоволень  дарував,
а  сам  отримував  лиш  втішення  дарівника  
Ти  поставив  перед  мною  просте  завдання,
як  світ  перед  Тобою,  яке  Я  не  виконала,  
бо  Ти  Мене  ні  разу  не  хотів,  не  бажав
Не  хотів,  не  бажав,  що  Я  мала  робити?
Не  говорила,  хоча  Ти  і  за  це  просив
а  Я  навіть  так  і  не  запитала,
що  за  книгу  безіменну  Ти  постійно  читав
Що  Я  мала  робити,  коли  Ти  хотів  Мене
може  тільки  крізь  сон,  несвідомо,
Я  відчувала  на  тіло  Твій  напір
або  Ти  все  ще  відданий  колишнім,
наче  вони  й  нікуди  не  йшли
Ти  в  них  не  розчарувався,
бо  причина  була  в  Тобі
Я  прокидалася  від  того,
що  Ти  смоктав  Мої  груди  вночі  
спочатку  Я  хотіла  відсторонитися,
але  не  наважилась,  а  опісля  звиклася,
і  якщо  те  вже  і  будило  -  то  Я  плакала
Віві  простягає  не  Богу  свою  руку,
жест  не  запрошення  до  обіймів  -  
білий  танець,  не  вітання,  а  прощання,
усмішка  щічками,  знайома,  стиснуті  губи
     Мені  було  легше  прийняти  роль  Твоєї  іграшки,
позбавляючи  Себе  можливості  поборення  страху,  
що  дарував  би  Нам  свободу,  Ти  знав,  боявся
інтимна  близькість  розпалює  пристрасть  почуттів  у  жінок,
прив'язує  до  партнера,  у  чоловіків  натомість  -  
зменшує,  вони  звикають,  і  бажання  прісніють  
І  кого  Він  вберігав,  сам  себе  чи  мене?
Землянка  у  квітучому  схилі,
у  вікнах  буде  море  видно  
Поряд  є  термальне  джерело,
в  нас  буде  завжди  гаряча  вода,
правда,  занадто  мінералізована  
Влітку  будем  їсти  те,  що  дає  ліс  і  поле,
а  взимку  зібраною  восени  краб'ячою  ікрою  
Ось  Моя  мрія  -  відвернення  від  усього
мене  верне,  мене  нудить
фантомні  думки  та  відчуття
мій  розум,  тіло  розривають
я  дрімаю,  в  спокій  себе  заганяю
щоб  зосередитися  на  тому,
що  коїться  не  зі  мною
це  все  нагадує  мені  людей,
яких  я  ніколи  не  зустрічав
в  місцях  в  яких  ніколи  не  бував
це  все  мрії,  в  яких  Ви  і  Я
вже  не  ті,  що  зараз
Розбиті,  вражені  люди
не  навчать  своїх  дітей  нічому
окрім,  як  досягти  стану  того  ж
Стоїцизму  -  в  кращому  випадку,
опановуванню  холоднокровному  
Дежавю,  постійні  дежавю,  наче  я  у  ілюзіях  живу,
та  все  їх  кінечних  пере-проходжу,  наче  дивну  гру,
яку  не  закінчую,  звертаю  з  фінальних  гілок  сюжету,
Я  не  можу  прийняти  життя,  як  тоді  наважитися  на  смерть
Вчитися  -  страждати,  розумієш  першооснову  протиречиву,
і  люди  від  того  ще  більш  стають  для  Тебе  загадковішими  
Все  в  моїй  історії  веде  до  одного  й  того  ж  самого,
наче  я  сам  несвідомо  творю  для  того  всі  умови  і  обставини
Я  маю  померти,  як  герой,  вмерши  за  славетну  мету,
або  ось,  досягнувши  її  в  розділеній  з  кимсь  старості
"...  І  вмер  Він  відразу  опісля  неї,  від  безнадійної  туги,
що  нарешті  втихомирило  його  завжди  неспокійне  серце.."
Краще  взагалі  не  любити,  аніж  на  таку  долю  когось  покинути
Когнітивний  дисонанс,  ось  де  коріння  зле,  ось  де  біда,
який  це  колір  добра?  Немає  величі  там,
де  немає  простоти,  добра  і  правди
Ні,  цьому  не  бути,  ніхто  Тебе  не  обійме,
не  знайде  твої  руки  за  спиною,
і  не  сплете  твої  пальці  зі  своїми
Ніхто,  страждай,  думай,
що  Я  читаю  Твої  думки,
це  не  так,  Я  людина  зараз  як-ніяк  
А  Ти  ведеш  мовчазний  діалог,
але  Я  ж  не  відповідаю  
Думки  Їх  читало  Троє:
Сварог,  що  пил  виковує,
та  пара  дівоча,  
що  сиділа  на  корпусі  корабля,
який  не  Бог  запозичував,
і  думав,  що  того  не  помічають,
але  іридієві  Спіралі  сигналізують,
коли  хтось  приходить  додому  
Я  не  можу  без  чужих  рук  рости,
здаюся,  це  соромно,  по-дурному
І  те  не  будуть  великі  звершення,
не  очікуй  нічого  такого,  великого,
це  буде  те,  що  люди  сильні
досягають  наодинці,  напевно
Не  Бог  розглядає  простягнуту  руку,
Я  Її  не  потисну,  Я  не  знаю,  чого  Ти  хочеш
Твою  мотивацію,  Я  за  один  ланцюжок  думок
до  розуміння  того,  всього,  примітивного,
що  Вами,  жінками  навіть  не  обдумується,
того,  всього,  що  Ви  шукаєте..  винахідливість?
Мене  ніхто  ніколи  не  називав  "винахідливим",
бо  не  було  нагоди  розгледіти  її  в  цілеспрямованості  
Віві  неохоче,  повільно,  ховає  простягнуту  руку,
за  спиною,  тепер  Її  очі  забігали,  Вона  не  розуміє,
і  вдивляється  ще  пильніше  в  полум'я  темно-синє  
Де  моя  враженість,  де  моя  травма,  невже  її  не  було
Невже  Я  просто  вихована  сміливою,  хороброю,
чи  Я  просто  пройшла  крізь  випробування  страхом
Найбільшим,  якого  і  боятися-то  було  не  варто  
Ось  що  робить  одноманітність  життя  і  самотність
Ти  стаєш  зацикленим,  не  пристосованим  до  змін
Тисячі  слабких  особистостей  в  тобі  не  вмирають,
виживають,  роблячи  життя  початковим  стартом  -
поборенням  Себе,  а  не  Світу,  для  Себе  і  ближніх    
Як  себе  полюбити,  самооцінка  -  фундамент  егоїзму
Як  себе  полюбити,  прийняти  правду  і  повірити,  
що  Ви,  всі,  стали  сильними  тільки  завдяки  Мені
переросли,  а  поруч  залишає  віддяка
Не  дивись  так  на  Мене,  сила  нищівна  
Ти  дивишся  Мені  в  очі  навіть  не  підіймаючи  голови
Чому  Ти  така  висока,  велична,  зменшись,  тошнота  
Я  не  знаю  як  Тебе  любити,  за  дівча  в  жінці,  
чи  як  дівча,  що  не  баче  в  собі  жіночності  
неоправдано,  Моє  смакове  витончення
бачить  Тебе  лиш  жінкою,  що  боїться  бажань
Чому  Ти  така  елегантна,  довершена  незвичність  
Вашими  колінами  хочеться  стерти  сором
з  чола,  у  ваші  локони  хочеться  зануритися
Ваші  м'які  тіла  хочеться  пригортати  
як  змусити  захотіти  Вас  читати
читати  для  мене  книги  в  голос
бувши  Я  висушений  Сонцем
бувши  Я  негодою  розбитий  
від  Ваших  голосів  Мені  все  ще  ніжно,
хоч  від  них  кістки  тріскаються,
які  загоює  лиш  Ваша  шкіра  матова  
Ваш  кремовий  смак  єства  
можна  розвести  язиком  по  зубах
Звіра  вбила  краса,  невідповідність,  
Мрія  завести  на  острів  де  б  вона  зів'яла
Правда,  не  в  змозі  дати  те,  чого  вона  схоче  
Я  -  Ваш  Послідовник,  благородний  дикун  
І  Мені  все  це  так  потрібно,
і  так  від  усього  цього  мене  гне,
як  від  найсильнішого  наркотику,
від  присутності  поряд  найменшої  дози
Від  Тебе  несе  агресією,  сильніше,
аніж  від  тих,  усіх,  кого  Я  вбивав
лімфатичні  вузли  на  шиї  опухли
затверділи,  тримають  голову  гордо
як  можуть,  Їм  боляче  маленьким  
Це  Мій  захисний  механізм,  і  що  далі?  
Бачиш  помутніння  на  горизонті?
Будеш  компенсувати  свої  комплекси,  вже  вкотре?
Розпочнеш  своє  остаточне,  тотальне  винищення
і  наважишся  все-таки  стати  Королем  Нічого
Прийми  свою  неповноцінність,  світ  не  хоче  тобі  вгодити
Не  бійся  бути  враженим,  це  робить  Тебе  сильнішим,
а  сильних  легше  любити,  вони  не  страждають  по  дурницях
Вони  любові  шукають,  бо  Її  так  мало  у  цьому  світі
В  Моїх  думках  гірки,  кардіограма,  Я  наляканий,  одиниці  і  нулі,
наче  вперше,  думки  захекані,  вуха  шумом  крові  заглушені,
кишки  сплітаються  і  душаться  вуграми,  пальці  танцюють
з  останніх  сил  керують  нитками-нервами  цією  маріонеткою
це  Диявол  в  крові  танцює,  Він  силу  набирає  
Ерос  надягнув  свою  відразливу  корону,  Я  поневолений  
тільки,  щоб  Танатос  посмакував  в  кінці  справжнього  болю  
І  Я  дивлюсь  на  Тебе  через  призми  розбитих  кришталиків,
і  Ти  була  такою  доступною,  в  мріях,  і  така  недосяжна  тут,  в  реалі
це  конфлікт  поезії,  як  мрії,  і  правди  життя  -  людського  досвіду  
така  цілісна,  скільки  ж  сміливості  потрібно  щоб  це  побороти
Я  знову  наляканий,  а  Я  ще  так  хотів  чого  Тобі  розповісти
Наляканий,  а  Ти  й  задоволена,  тим,  що  робиш  з  Мене  пацана
Тобі  подобається,  ну  так  скажи  це,  заспокій,  а  Ти  мовчиш
Скажи,  що  все  нормально,  що  Я  не  повне  розчарування,
Скажи,  що  Тобі  не  подобається,  як  Я  сам  з  собою  борюсь,
але  відчуваєш  якусь  від  того  втіху,  що  все  саме  через  тебе,
що  він  відчуває  себе  не  вартим,  і  тому  буде  шукати  як  втримати
І  Я  буду  мовчати,  за  німі  компліменти  не  буду  вибачатись  
Він  мовчки  споглядає  природу,  а  після  і  Тебе
Здається  цього  достатньо,  але  щось  заважає
Йому  наче  боляче  і  разом  з  тим  радісно:  
біль  і  радість  перемішуються,  і  не  розбереш,  де  що  є
це  заважає  Самій  Тобі,  а  значить  і  Йому,  страх  того,  
що  все  це  набридне  -  прокляття  первородне  
потрібно  повірити,  що  -  ні,  щоб  коли  час  прийде
шукати  причину  тільки  в  людській
нестабільності  в  стабільному  існуванні  
Він  повірив,  а  Ти?  Дівча,  чого  Ти  хочеш?
Розваг?  Мінімального,  але  добробуту
і  це  -  все,  якщо  продовжимо  на  самоті
Так  важко  вилазити  з  печери  на  світло,
коли  провів  в  ній  останнє  тисячоліття
Хочеш  Я  буду  Тобі  за  поводиря?
Ти  занадто  довго  був  наодинці  
Віві  показує  пальцем  на  Себе,
потім  на  німого  співрозмовника
Прикладає  того  пальця  до  губ,
слідом  до  серця  -  жест  простий,
зрозумілий  навіть  без  німої  артикуляції  
Хочеш  будемо  разом  дивними?
Так,  любов  основана  на  жалю  -
так,  це  все  на  що  Я  заслуговую,
єдина  в  яку  можу  повірити  
Найчистіша  любов,  найпростіша  
За  що  ж  Я  Вас  люблю?  
Егоїзм,  за  вашу  любов  до  Мене  
Навіщо  Ти  це  сказала?
Ти  мала  сказати  Своєї  Ім'я
наче  при  першому  знайомстві,
коли  Ти  свою  руку  простягла  
Жаль,  так,  Я  відчував  її  до  цієї  чорнявки
І  не  було  там  любові,  лиш  агресивна  втома
Я  пам'ятаю  чому  Її  у  собі-подібну  перетворив
Мені  просто  тоді  вже  набридли  Її  думки  
"Я  не  красива",  "Ніхто  Мене  ніколи  не  схоче",
і  справді  Вона  не  з  тих,  що  хоч  якось  "п'янко-красиві"
Її  плечі  занадто  вузькі,  Її  стан  в  прямому  сенсі  "груша"
Лице  якесь  квадратне,  очі  маленькі,  губи  наче  укошені
І  Вона  затихла,  а  тепер  ще  й  може  стати  ким  завгодно
Знову  краса,  невже  чоловік,  як  Бог  -  споглядач,
а  жінка  -  початок  пізнання,  зацікавленість
і  терпіння,  все  ще  пробиває  ребро  легень?
Досить  з  первісно  метаморфозувати  задихаючись
Я  залишусь  з  Ним  не  для  того,  щоб  щось  змінити,
а  щоб  Він  чогось  з  собою  ще  гіршого  не  накоїв
Я  залишусь,  щоб  заповнити  самогубну  тишу    
для  чого  ж  ще  близькі  та  рідні  потрібні?
Як  не  для  взаємопідтримки  в  особистому  рості
-  Так  які  в  Тебе  плани?  Чого  Ти  найбільше  хочеш?
-  Нічого.  Ти  вільна.
ти  змушуєш  мене  мріяти  
я  присідаю  навпочіпки  
"мо"  -  може
нагадуєш  про  те,
що  потрібно  жити
дивитись  не  можу
і  не  дивитися  не  можу
все  по-банальному
Ми  не  існуємо
в  екосистемах  одне  одного
Ні,  не  присідай  навпроти
не  опускайся  на  коліна
Все,  здається,
все  хороше  вмерло
і  в  мені  погнило
-  В  що  Ти  віриш?
за  константами  стоїть  випадковість,
у  нескінченій  грі  стиснень  і  розширень
Всесвіту,  це  все  така  жорстокість
Ми  ніколи  не  знайдемо  своє  минуле,
тут,  хоч  би  можна  зловити  ілюзію
Ця  свідомість  зараз  помре,
і  Віві  його  більше  не  побачить
Собою,  не  одурманеним
нехай  не  буде  вами  пізнана
безконечність  пасивних  всесвітів,
якою  ви  постійно  проходите
заради  секунди,  щоб  поплакати
завжди  вкінці  все  стає  пізнаним
Хтось  обрав  життя,  хтось  це  запустив
Вийди  зі  мною  на  двобій,
Я  не  хочу  під  Тебе  підлазити
Трансцендентальний  Домінатор
Все  ще  одна  мрія  оволоділа  Мною,
і  Я  починаю  вірити,  мріяти
ще  один  демон  бере  верх  -
ще  один  вампір,  що  все  виправляє  -
По**їзм,  чи  то  "стоїцизм"
Начхати  на  сам  факт  чхання  -
це  повільне  самогубство,
видаляти  самому  собі  пухлини  -
це  таке-собі  задоволення
не  можу  контролювати  -
знову  заєць  вовка  пожирає
ось  про  яку  свободу  співали  рокери,
але  Я  знову  копіюю  ідола,  його  образи
вдаючи  з  себе  виученика  Його  школи
Як  побороти  того,  що  тебе  не  хоче  вбивати
Ваші  шиї  -  лебедині,  бо  вони  вкриваються
гусячою  шкірою,  коли  до  вас  доторкаєшся
Молодість  завжди  починає  заходити
шкірою  нечутливою  до  таких  тонкощів
М'язами  ніг  затверділими  від  ходьби
Тобі  ще  не  довго  залишилось,  лети
Лебідка
Як  вітер  на  обличчі
Ви  не  бачите  його,
але  знаєте,  що  він  є
Коли  краса  показує
своє  обличчя  потворне  -
будьте  готові,  дивитися
Викривляти  потоки  фотонів,
ховаючи  себе  в  міжхвиллі
Я  бачу  Вас  маківкою,
і  це  важко  насправді
Любите  підглядати?
Чи  просто  споглядати?
Єдина  розвага  для  бога,
що  постійно  в  задоволеннях  тоне?
Скільки  ж  здібностей  прихованих
людське  тіло  наповнює,  довершено
відібраний  випадковістю  і  смертю
маніпулятор  для  передачі  інформації
все  на  рівні  "первісність",  пади,
все  щоб  доступ  отримати
Зло  зустріне  свій  кінець
У  вашому  знищенні
Я  нарешті  знову  відчую  себе  цілим
Так  ось  як  Моя  посмішка  виглядає
Не  зневажуваною,  а  безцеремонною
з  поглядом  бідняка  на  знецінений  товар
на  якого  зазвичай  немає  грошів
А  чому  Ти  все  ще  досі  тут?
-  Тобі  потрібен  комфорт,
чи  Ти  вже  в  ньому?  -
бринить  знадливо  її  голос
Стугонить  Моє  серце
задихаюсь  від  почуттів,  -
Ти  хочеш,  щоб  Я  була  поруч,
чи  вислухала,  допомогла
і  Ми  вирішили  проблеми?
Не  можна  постійно  мовчати.
Потрібно  говорити,  Я  люблю  слово...
Я  люблю  його  за  те,  що  воно  грається  зі  мною.
Розважає,  утішає  й  ніколи  не  забуває  про  Мене.
незапліднені  ікринки  несе  холодною  течією
повз  тіл  зірваних  зі  скель  водоспадів
Безцільне  виведення  в  кількості
все  ще  значить  щось  для  одиниць  
Моє  серце  б'ється  лиш  в  мозку,
де  дефект,  що  лікується  тишею
Мене  відфотографувати  хтось  хоче?
А  хто  як  і  які  береже  фотографії?
Досить  розкидати  яйця,
навіть  їх  ніяк  не  ховаючи
Їх  все  рівно  ніхто  ніколи  не  знайде
Омажі,  алюзії  -  богоподібність,
огидне  сповтотворення,  окарикатурення  
Лиходій  думав,  що  він  геній,  а  виявилося,
що  він  сама  посередність,  псевдогеній
Просто  ще  один  зарозумілий  самоук,
сповнений  ентузіазмом  аматор
лиш  поверхнє  обізнаний
у  кількох  дисциплінах  
Де  вона  -  точка  блаженства,
після  якої  приходить  пересичення?
Неочікуване,  та  ще  й  розчарування,
як  від  "Про  людей  та  мишей"?
Тридцять  еонів,  так,  і  ось  тільки
Може  колись  наважусь  випити
Азазеллове  зілля,  бо  романтика
ароматизує  мій  тестостерон
Скільки  ж  створено  світів,
щоб  тільки  зануритись  в  них
сидячи  на  сраці  в  цьому  тут
-  Ти  взагалі  Мене  слухав?
Тобі  не  гидко?
Ухмиляєшься.
Прокинься.
Ляпас,  один,  другий
голова  похилилася,
чуб  впав,  третій  
Ви  струменієте
вологими  світанками,
жаркими  сутінками
як  вас  не  любити,
як  не  ставитися  дбайливо
в  пристрасті  до  майбутнього
але  Я  -  Геній  саморуйнування
не  готовий  йти  на  компроміси
з  людиною,  якою  хочу  бути
Ти  на  вечірках  дивуєшся
з  людей  як  і  від  музик  котрих
слухаєш  обступивши  колом
їх  вмінню  керувати  чуттями
Твоїми,  розкриваючи  свої
гуляючи  погнилими  луками,
холодними  голими  лісами
тебе  тут  найти  більше  шансів,
і  Я  Тебе  довкола  шукаю,
а  знаходжу  лише  в  собі
ту  Заздрість  Тобою
збурення  до  дії  злої,
що  обертається  благом
через  полум'я  спонтанності  
Ти  завжди  десь  вже  там,
а  Я  не  знаю,  що  робити
завжди  тут  і  зараз
життя  складне
не  завжди  життя  щасливе
В  чому  Моя  складність?  
Проблематики  ж  немає
-  Я  бачу  щось  в  Твоїх  очах,
не  втрачай  це,  і  в  себе  вір.
Тобі  гидко  від  мого  виду?
Далі  буде  гидко,  фізично
Знала  б  Ти,  чому  Я  Тебе  боюсь
Ти  б  просто  розсміялась
Ти,  Я  не  знаю,
як  Тебе  викохувати
Точніше,  боюсь  почати
Ти,  як  і  всі  будеш  втікати
від  постійних  замикань
кудись  вгору  підтягуючись
залишаючи  себе  поза  доступу,
а  мене  безцільно  тертись  донесхочу
Дай  Їй  часу,  Вона  вже  знає  ж  біологію,
і  будеш  тертись  вуздечком  об  цервікс
знову,  але  мене  трясьця  не  вистачає,
щоб  просто  настояти  на  тому  чого  хочу
Вашого  болю,  що  нейростимуляція  найгустіша
і  Ви  готові  до  неї,  от  тільки  я  вже  позаду,
а  подобається  коли  об  труться  лобком?
Від  Мене  ж  злітаєте,  і  Мене  ж  покидаєте
Є  люди,  що  читають  книгу  з  кінця,
а  є  такі  як  Я,  що  ніколи  не  читають  фіналу
Яка  ж  дурня,  надавання  ваги  порожнім
страхам,  чи  не  так?  І  Як  пояснити?
Що  це  не  страх,  це  планка  задоволень,
яку  людина  ніколи  не  опускає,
якщо  вже  взяла  якісь  там  висоти
І  чекаю  вашого  виходу,  розуміння,
що  Ми  двоє  як-не-як  резинові,
от  тільки  тобі  доступне
по  волі  пристосування
Головне  не  дивитись
Її  одна  присутність
Занижує  Мою  самооцінку
Думати  про  таке,  ще  й  при  Ній
Кого  це  з  Мене  робить?
Думаю,  бо  знову  не  маю  цілі
Та  й  всі  цілі  людські  ведуть  до  одного
Егоїстичної  побудови  кращої  моделі
для  більших  шансів  на  розмноження
"Обмеження  ходів  наших  думок
Чи  вони  не  є  прикладами  регресії
Жорстокого  прогресування  форми  життя
у  такому  величезному  царстві
Ми  сидимо  серед  вільних  планет"
Навчання  -  це  всього  процес  згадування
"Погляд  так  близько,  але  так  далеко
Крізь  мрії  думки  Мої  набувають  форми,
щоб  дати  ототожнитися  спогадам
Крізь  мрії  Я  отримую  здібність
поєднання  бачення  з  голосом"
І  потече  виплеск  гарячої  рідини
через  вуха  прямо  в  мозок  і  до  сердець
І  Я  все  розповім,  як  побачу  в  Тобі  нагоду
в  бажанні  вдовольнити  вимогливого
Ні,  постривай,  ніколи  не  цитуй  Death,  
Ти  не  вартий  й  Їхнього  слова  єдиного
цей  гурт  будуть  пам'ятати  довше  за  Писання,
як  щось  краще  зрозуміліше  і  таке  ж  духовне
"Я  сказав  тобі  один  раз,
але  скажу  ще  раз
Коли  ти  живеш  плоттю  -
це  початок  кінця
Це  поглине  Тебе,  і  виплюне
Стережись  плоті  і  силу,
якою  вона  володіє
Пристрасть  -  це  отрута"
саморуйнування
тримаючи  під  рукою
опійну  смоктульку
людина  швидко  херіє,
навіть  найчистіше  дай
таке  тіло  тендітне
благає,  хоче,  круте
Дай,  Я  помру  же
Я  щось  сказав?
Я  про  це  вже  думав?
Що  там  було  вище?
На  чому  я  сидів..
Що  Я  тільки-но  придумав:
Хорошим  сказителям
самострата    "чужда",
бо  завсігди  вони  сідають
посмертки  карулькати,
прагнучи  оправдання,
якого  немає,  Сміх,  завіса,  -
Клоун  сміється,  стрибає,  -
Ні,  вони  продовжують  писати,
тільки  вже  архаїчними  героями
тепер  все  виправдовуючи
Комік  затих,  зал  чекає,
а  продовження  немає,
і  Зал  мовчить,  думає
І  Я  мовчу,  просто  цікаво
куди  заведе  мовчання
Тобі  Мене  не  вдовольнити,
як  і  Мені  Тебе,  це  страхо-віра
І  тільки  Ти  цього  не  розумієш,
бо  рано  чи  пізно  Ми  підсядемо
і  на  цей  довгограючий  наркотик,
який  двом  швидко  набридне
без  Твого  виходу  духа  через  тіло
Так  Я  і  сказав  колись  Єві
Думав,  що  сказав
-  За  що  були  ляпаси?
Я  Тебе  не  чув.  -
Віві  наче  чи-то  здивовано,
чи-то  збираючись  щось  сказати
привідкрила  рота,  і  відразу  закрила
Видихнула,  і  лягла  на  металеву  підлогу
-  Чому  ті  боги,  що  кружляють
і  кохаються  над  планетою
ніколи  не  бувають  білими.
Завше  чимсь  їдким  світять.
-  Так  Вони  красу  показують,
бо  з  такими  всі  хочуть  сплестись.
-  Я  не  красива?  -  Її  голос,  так,
знайомо  оксамитово  бринить,
наче  Вона  ось  зірветься  в  плач,
але  це  просто  такий  голос  тихий,
що  завжди  звучить  як  тужний
-  Ти  красива,  тому  й  наганяєш  страх,
не  аби  який,  Я  знаю,  чому  Ти  це  запитала.
Мені  подобається,  що  Ти  конвульсивна
від  одного  нервового  зв'язка  з  мозком,
а  що  зроблять  з  Тобою  прямих  три
Мені  без  Твоєї  допомоги  не  перевірити.
-  Все-таки  Тобі  було  все  те  цікаво?
Чому  ж  зовні  ніколи  виду  не  подавав?
Я  думала  якась  травма,  болячка,
але  ж  ні,  просто  відсутність  бажання.
Невже  вберігав  мене  від  того  скам'яніння,
яке  й  ще  неможливе  без  Мого  втручання.  
А  Я  може  і  хочу,  того,  чогось,
про  що  Сама  не  знаю.
Так  що  Я  повинна  була  робити?  -
Лягаю  і  Я  поруч,  теж  вдивляючись
в  м'яке  біле  світло  led-стелі  
-  Доторкнутись,  хоч  раз.
Я  не  потребував  сну,  але  Я  спав,
і  це  було  найприємніше,  спати  з  Тобою.
Ти  дарувала  Мені  мінімум  і  максимум
все  залежало  від  бажання  і  настрою.
Навіщо  Тобі  це  все?  Чого  Ти  хочеш?
-  Любові,  спокійного  життя  в  мирі.
Так,  це  загальнолюдське  бажання,
яке  таке  важке  в  досяганні.
Тому  Я  досі  тут,  щоб  продовжити,
а  не  починати  щось  нове  спочатку.
А  чого  Ти  хочеш?
-  Мінімуму  і  максимуму.
-  І  що  в  такому  разі  це  тоді?  -
Віві  находить  і  стискає
його  долоню,  пальці  крижані  
-  Максимум  в  мінімумі.
 ШІ,  увімкни  "M83  -  Solitude",  
будь  ласка..

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921686
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.08.2021

ТОМАСІН

Тіло  в  тісних  обіймах  мурашок  ранками
Обридло  лиш  кращого  життя  благає
Молитва  Дияволу  у  прохані  втручання
Архаїчний  огріх,  вірянин  завжди  вимолює
Сил  на  даному  шляху  для  протистояння
Інтоксикація  цвілою  кукурудзою  стимулює
Ненависть  через  дівочу  долю  незавидну

Теологічна  спокуса
Облегшення  твого
Махлює,  п'янка  омана
Абстрагування  на  Собі
Свобода  за  вбивство
Ідолу  в  особистості
Нагота  звільнення  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921214
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.08.2021

ЕММА

Екзальтоване  мріяння
Мелодійно  скрегоче
Маренням  правдивим
Агонією  засоромлення  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=920553
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.07.2021

Без Кінця, без Початку: Грудниці

«Встань,  встань  моряче,  встань
Кожен  робить  це  по-своєму
Один  встромляє  спис  у  людину
Інший  протикає  ним  рибину»
                                       -  Rammstein  "Reise,  Reise"

(від  ред.  З  діалекту  островів  Натал
це  вільний  переклад  рукопису
знайденого  на  руїнах  міста  Нон)


Грудниці

личинки  повзають  по  стелі
освітлюють  гагатові  стіни
посеред  пустої  кімнати
сидить  хрестоносний  у  кріслі
голий,  худий,  татуйований
його  лице  підсвічене
жовтим  таким  ж  світлом
від  книги,  яку  читає  в  голос
чи  то  говорить  з  рудоволосою
не  підіймаючи  своєї  голови
йому  не  більше  тридцяти
його  довге  чорне  волосся
зачесане  за  потилицю
закладене  за  гострі  вуха
рублений  лоб  дивиться
на  пожертвувану  принцесу
він  поглядає  на  обрану
лиш  миттями,  оком  одним
він  не  зізнається  собі  ніколи,
як  Йому  це  все  ж  лестить
-  Деякі  покінчили  з  собою,  -
заговорив  він  тихо  і  беземоційно,
витягуючи  важко  із  себе  слова,
наче  він  давно  звик  тільки  мовчати,  -
Не  прийнявши  того,  чого  від  них  хочуть.
І  Мої  піддані  були  раді,  але  аж  ніяк  не  Я.
Навіщо  вбивати,  якщо  приречене  дитя
можна  довести  до  відчайдушної  самострати,  -
сказав  він,  а  принцеса  тільки  подумала,  -
Ні,  навіть  не  думай,  чому  Ти  не  налякана?
Чому  Ти  думаєш  першим  чином  не  про  те,
що  з  Тобою  тут  буде,  страшне,  а  про  те,
"що  він  доволі  привабливий",
"що  б  я  навіть  його  покохала",
"згодом,  так,  змогла  би".
Не  роби  передчасних  висновків,  -
не  бог  перегортає  сторінки,  читає  у  тиші,
під  шурхотіння  гігантських  опаришів,  -
Тебе  готували  до  ролі  "королеви".
Так,  не  знаючи,  що  на  тебе  тут  чекає.
Вони  найкращий  вихід  передбачали,
а  не  просто  задля  миру  роль  жертви.
Люди,  постійно  надіються  на  краще,
інакше,  як  взагалі  можна  існувати?
Можливо  й  справді  було  б  краще,
аби  вас  просто  тут  вбивали.
Хвилинний  передсмертний  страх,
чи  життя  у  болю  до  скону  людського
або  ще  й  гірше  у  вічних  стражданнях?
Це  Мій  вибір,  щоб  Себе  самого  не  мучити
за  в  нічому  невинну  погублену  душу.
І  тим  прирік  Я  Вас  усіх  ще  на  більші  тортури.
У  житті,  що  позбавлене  контакту  з  людьми.
Тому  і  план  з  "вічністю"  сподобався
ще  більше  Моїм  мерзенним  підданим.
Але  вони  нічого  не  знають,
не  дано  їм  зрозуміти,  злим,
що  Я  відчуваю  відповідальність.
О'  Боги,  Ти  не  відчуваєш,
себе  вже  погубленою.
Кого  ж  він  з  Тебе  виховав.
Знай,  Мені  Тебе  жаль,
але  Ти  ніколи  не  відчуєш
від  Мене  співчуття  на  ділі.
Тому,  що  Я  -  гордий  Нарцис.
Ах..  як  би  Ти  ще  знала  хто  це
такий.  Ich  will,  я  хочу,  Я  лиш  Хочу
побачити,  як  Ти  роздягаєшся.
Перед  Мною,  чудовиськом,
що  владне  знищити  весь  світ.
Скидай,  Я  хочу  Дар  роздивитися.
Роздягайся,  ніякого  задоволення
Ти  Мені  ніколи  не  подаруєш.
Ніхто  Тебе  силою  брати  не  буде,
поки  Ти  сама  того  не  захочеш.
Або  зістарся  в  самотності,
як  більшість  до  Тебе,  і  вмри
в  своїй  кімнаті-камері
обставленій  дзеркалами.
Боячись  незвіданого.
Боячись  відкрити  очі
і  доторкнутися  до  реальності.
Мною  підкорених  страховидл
однаково  втішать  дві  Твої  долі.
Та,  в  якій  нащадок  їм  подібних
буде  споглядати  власне  в'янення
відданий  на  таке  довільно  рідними.
І  та,  де  смертному  нащадку  богів
повернуть  втрачену  вічність,
яку  в  мене  не  запитавши  влили,
але  яку  Я  тепер  вже  сам  обрав.
Ти  тут  заради  мого  паршивого  сімені.
До  того  ж,  яке  сама  маєш  захотіти.
Це  вже  більше  не  романтизована  казка.
Ніхто  в  тебе  безсмертя  не  вдихне.
Потрібно  все  робити  по-старому.
Передавати  тілесно  цю  хворобу.
Ні,  Ти  не  завагітнієш,  воно  пасивне,
як  і  весь  я,  а  не  щось  відтворене.
Воно  замінить  все  Твоє  в  Тобі.
Дасть  те,  що  було  в  твоїх  предків
поза  дарованою  автономністю  тіла
в  яку  вони  були  Алголем  одягнуті
і  розбудженні  з  безпам'ятством.
Це  -  Все,  що  вони  Вам  і  передали.
Твоя  автономна  фізіологія,
а  чи  залишиться  Вона  в  Тобі?
Настільки  Ти  стресостійка,
щоб  втримати  Своє  нутро  в  купі?
Чи  не  розпливешся,  як  до  Тебе  Всі?
Чи  Твоя  місячна  кров  все  ще  буде  йти?
Але  Твої  думки,  Вони  такі..  впевнені.
І  Ти  вже  давно  стоїш  голою  давно..
-  Ну  так  зроби  це  тут  і  зараз.  -
говорить  дівчина  білогруда
хрестоносний  захлопує  книгу,
-  Це  не  те,  Твоє  "хочу".
І  Я  у  задоволенні  не  говорив,
ніби  сам  Я  цього  всього  хочу.
І  діло  не  втім,  що  Ти  струнка,
але  занадто  худа,  не  м'яка.
Думаєш  легко  відривати
від  себе  частунку  Себе?
А  Роль  пасивної  Чаші
така  для  Тебе  проста?  Так?
В  Мені  борються  два  бажання.
Зробити  Твоє  існування
райським  і  блаженним,
або  пекельно  нестерпним.
І  тому,  Вибач  Мені  наперед,
бо  Я  нічого  не  хочу  робити.
Ляж,  розквітни  ногами.
Ich  will,  Я  хочу  побачити,
як  Ти  Себе  пестиш,  яро.
Якщо  що  це  таке  Ти  знаєш.
Така  Молода,  і  така  доступна.  
Ти  така  достобіса  пахуча..
Хвоя..  Du  riechst..так,  
Ти  пахнеш..  так  свіжо..
Ти  приємно  прохолодна.
Все  заповнює  тут  Твій  запах.
Або  ступай  до  своєї  камери,
личинки  Тобі  шлях  вкажуть,  -
І  Дівчинка  опустилася  на  коліна,
лягла,  повільно  розквітнула,
невпевнено,  наче  та  квітка,
що  морозами  пригнічена
Квітка  зігріває  себе
стискаючи  руками  груди
Квітка  ніяк  не  може
їх  в  долоні  втиснути
Хрестоносний  піднімається,
підходить,  він  височезний,
Квітка  руда  голову  відвертає,
засоромлені  очі  блакитні  ховає
Він  опускається,  поруч  присідає,
безцеремонно,  пильно  і  гостро
Її  розглядає,  нічого  не  пропускає
оцінює,  споглядає  зверхнє
Квітка  очі  свої  все  відвертає
сором  не  можна  показувати,
вона  знає,  і  в  очі  його  холодні,
темно-сині  але  мутні  по-риб'ячі,
пусті,  неживі,  полум'я  позбавлені
без  сорому  і  страху  вдивляється,
Його  ніс  рівний  з  невеликою  горбинкою
від  того  неспинно  морщиться  і  кривиться,
ніби  Її  погляд  йому  на  запах  неприємний,  -
-  Бідна  невинна  дівчинка,
Ти  не  знаєш,  що  робити.
Лиш  за  груди  в  думках  образи.
Ми  обидвоє  тут  заручники
по  своїй  волі,  але  Ти  сильніша.
Дівчинко,  скажи,  чого  Ти  хочеш?
Я  можу  Тебе  страждань  позбавити.
Можу,  куди  захочеш  перемістити,  скажи.
Де  б  Ти  хотіла  жити,  ким  б  хотіла  бути?
Я  створю  твого  клона  простого,  не  живого,
всі  повірять,  як  завжди,  що  Ти  себе  вбила.
Як  би  все  до  такого,  так  швидко  доходило.
Як  би  всі  так  віддано  хотіли  моє  его  втішити  -
Я  всім  таким  простий  вихід  пропонував  би.
Моє  гігантичне  Его,  яке  й  все  це  придумало.
Ні,  Я  зізнатися  Собі  ніяк  не  можу,  в  несилу.
Ніби  без  Вас  мир  стійкий  неможливий,
Ви  потрібні  були  лиш  для  Мене  одного,
а  зректися  від  цього,  як  Тиран  Я  вже  не  можу.  
І  всі  Ви  вибираєте  життя  в  самотності,
не  йдете  на  контакт,  мене  боїтеся,
і  просто  божевільно  поклоняєтеся.
Я  споглядаю,  Вашу  одиноку  старість,
і  разом  з  Вами  теж  страждаю,
не  витримую,  тіла  Ваші  дублюю,
а  самих  за  Чорний  Океан  переношу.
Звісно  не  тих,  ще  таких  молодих,
що  віку  собі  самі  вкоротили.
Уламками  дзеркал  розбитих  
зі  слізьми  в  очах  собі  руки  порізали.
Бо,  як  на  мене  вони  своє  вже  все  відплатили.
Згаяли  свою  тут  всю  молодість,  постаріли.
І  так  ні  з  ким  втраченою  красою  не  поділилися.
Що  для  жінки  найголовніше,  щоб  там  не  говорили.
-  Як  би  я  не  була  першою  дочкою  в  батька,  -
відповідає  дівчинка,  тихо,  але  впевнено
груди  стискаючи,  чи  вже  просто  їх  ховаючи,  -
Мене  б  все  рівно  віддали  за  якогось  королька.
Як  би  від  такої  долі  принцеси  я  б  не  втікла  -
Я  б  так  само  зістарілася  одиноко  в  замку,
розважаючи  Себе  тільки  світськими  балачками,
пустими  розмовами  з  такими  ж  не  ув'язненими.
Я  хочу  знати  те,  чого  не  знають  і  наймудріші.
Я  хочу  знати  чому  співає  пташка  в  клітці.
Я  хочу  навчитися,  як  Бога  задовільнити,
але  поки  що  не  знаю,  як  це  навіть  себе.
-  Це  все  вже  було,  Я  вже  все  це  проходив.
Я  вже  чув  такі  слова,  до  того  задовго,
як  став  вашим  "пастушим  богом".
-  Це  й  не  дивно,  якщо  довго  живеш,
все  повторюється  згодом,
все  йде  знову  і  знову  по-колу.
-  І  Тебе  має  лякати  такий  фатум.
Люди  не  створені  для  вічності.
-  Люди  не  створені  для  одинокої  вічності..  ,-
Його  подовгувате,  гостре  лице  заграло  жвалами
на  суровому,  насупленому  лиці,  як  і  в  батька
Дівчинка  печаль  просвітлення  бачить,  -
Бачу  по  лиці  посумнілому,  що  це  теж  вже  чув..
Що  була  та,  що  Тобі  вже  таке  говорила,
а  Ти  її  не  втримав.  Бог  знає,  що  таке  любов?
-  А  бог  -  не  Бог,  а  проста,  налякана  людина.
-  І  що  Бог,  як  людина  хоче  зі  мною  зробити?
-  Твій  довгий,  нестримний  язик  вирвати,  -
Гаряча  його  права  рука  стискає  її  шию,
притискає  голову,  щоб  та  не  пручалася
Дівчинка  рудоволоса  стиснула  тонкі  губи
відкрила  ледь  рота  та  язика  виставила,
що  виповз  з  проміж  губ  наче  змійка  з  нірки
В  Її  широкорозплющених  очах  -  покірність  
Три  пальці:  великий,  вказівний,  середній
холодної  лівої  хватають  її  язик  тремтячий,
пальці  по  язику  ковзають,  стискають,
вхопитися  все  краще  намагаються,
рухаються  до  низу,  до  самого  коріння
фіксація,  мить,  і  вона  готова  до  мучень,  -
-  Чудовий  екземпляр,  вологий..
Приємні..  виражені  сосочки,  -
говорить  він  повільно,  вдумуючись,
на  стелю,  а  не  неї  вдивляючись,  -
Гостренький,  достатньо  довгий,
не  товстий,  і  не  масивний,
майже  ідеальний,  ні,  звичайний.
І  в  ньому  все  Твоє  для  Мене  задоволення,
яке  Ти  тільки  і  можеш  Мені  подарувати.
Голосом  зі  Мною  ним  вільно  балакаючи.
Та  виводячи  ним  по  мені  німі  жести,
коли  будуть  вже  наші  тіла  лебедіти.
Ніколи  не  забувай  про  нього.
Що  за  дивний  не  до  діалог
сказати  таке  комусь  ще
в  яких  обставинах  я  б  ще  міг?  -
не  бог  відпустив  язик,
дівчинка  відкрила  груди
вони  ледь  розлились,  -
Тобі  тут  холодно?
Чи  просто  приємно?  -
а  у  відповідь  дівчинка
знову  язика  виставила,  -
Ні  одне  королівство  краще  вже  не  заживе,
якщо  Ти  будеш  просто  самовідданою  більше.
Я  їх  матеріальну  залежність,  окрім  миру,
більш  ніяк  вже  не  покращу.  Ти  маєш  це  знати.
-  Але  точно  заживеш  краще  Ти,  -
відповіла  Дівчинка  зухвало,-  
і  Я  разом  з  Тобою  тут.
Ну  ж  бо,  чи  Бог,  що  людина
не  хоче  відвідати  його  на  смак?
Чому  твоя  шия  тремтить,  як  чужа?
Хто  тут  невинна  дівчинка,  скажи,  а?
Чи  Тобі  ще  ніхто  такого  не  говорив?
Чого  Ти  хочеш  чоловіче?
-  Твій  тазовий  кістяк  випирає,
і  це  Мене  зовсім  не  спокушає.
Хочу  Тебе  спочатку  відгодувати.
Твоє  лице  стане  ще  милішим,  а  груди..-
Він  запнувся,  наче  прислухався
Рудоволоса  дівчинка  усміхнулася,
-  А  груди  стануть  ще  більшими?
Я  через  них  мало  і  їла,  більших  не  хотіла.
-  Груди,  Ти  їх  так  мило  думками  кличеш,  "циці"..
Ні,  саме  зараз  вони  на  тлі  худого  тіла
виглядають  завеликими,  негармонічними.
Маси  б  Тобі  набрати  лиш  ще  трішки.
-  Ну  якщо  чоловік  таке  говорить  -
значить,  те  правда,  потрібно  слухати.
Нехай  тоді  нам  принесуть  щось  жирненьке,
або  чогось  солоденького,  горіхів  з  медом.
-  Забудь,  нічого  не  потрібно  приносити.
Я  сам  для  Тебе  все  що  хочеш  натворю.
Те,  що  Ти  ніколи  тут  би  не  скуштувала.
В  цьому  світі,  бо  тут  просто  такого  немає.
Полуницю,  лимонні  тістечка?  Шоколад?
Ох,  Ти  відчуваєш  тепло,  і  не  в  низу  живота,
а  в  грудях,  Ти  передчуваєш,  що  все  буде  добре.
Тобі  тривожно  і..  лагідно-любо  одночасно..
-  Так,  Я  відчуваю  Себе  вже  якось..  щасливою?
Бо  все  виходить  краще,  аніж  Я  могла  уявити.
Так,  Я  знаю,  що  роблю  передчасні  висновки.
Але  мені  того  достатньо,  що  Ти  не  зробиш
нічого  зі  мною  поганого,  я  це  точно  знаю.
Я  лежу  гола  тілом  перед  незнайомцем,
і  відчуваю,  що  доля  моя  буде  незвична,
бо  Ти  дивишся  на  мене,  як  на  благодійницю.
Бачиш  в  Мені  власне  свій  порятунок.
Бо  людина,  що  бог,  досі  тримає  мою  шию.
Не  сильно,  наче  від  того  насолоджується.
-  Так,  Я  давно  ні  до  кого  не  доторкався.
Вибач.  І  Твій  батько  мудрий  чоловік,
якщо  бачити  Тебе  таке,  тонке  навчив.
-  Батько  говорив,  що  чоловічі  бажання
здаються  на  перший  погляд  дивними,
але  ніколи  не  насмішливими  і  злісними,
якщо  Ти  Йому  справді  потрібна,
а  не  просто  для  втіх  іграшка.
Але  Я  ніколи  не  могла  і  подумати,
що  чоловічі  пальці,  які  язик  стискають
можуть  Мені  дарувати  приємність.
-  Все  діло  тільки  в  обставинах.
Ти  серйозно  думала,  що  Я  його  вирву,
а  коли  зрозуміла,  що  цьому  не  бути  -
розслабилася,  Страх  пройшов,
яскравими  найменші  задоволення
стали  здаватися,  це  маленький  урок.
Більших  задоволень  в  самому  процесі,
а  не  в  кінці,  до  якого  той  процес  веде.
-  Скажи,  чому  Я  все  ще  досі  лежу?
Як  щодо  того,  щоб  взяти  мене  на  руки
віднести  на  крісло  і  на  собі  вмостити?
Я  буду  скрученим  рудим  білченям
готовим  закріпити  урок  повтореннями.
-  Ти  Мене  розбещуєш,  і  це  чудово,
бо  навпаки  Я  вже  робив,  вже  було.


Міражі

покинувши  сон,  гіллясті  чіткі  тіні
на  відкритих  дубових  дверях  -
перше,  що  побачив  Король  очима
та  відчуття  тягаря  відповідальності
за  своїх  підданих,  а  корона  важка  
ще  навіть  голову  сіду  не  стискала,
Короля  більше  нічого  не  хвилювало
Ні  урочисте  відкриття  нового  маяка
сімдесяти-семи  метрового  гіганта
біля  якого  сьогодні  ввечері  його  чекали
ні  те,  що  його  кораблі  не  поверталися
з  плавань  у  чорний  Океан  безкрайній
закохані  у  море,  загартовані  морем,
відправляються  в  безцільний  путь
ті,  кому  більше  нічого  чекати,
окрім  смерті,  смерті  немічної  на  суші
вони  хотіли  померти  в  морі,  "у  вир  затягнуті"
пішовши  на  дно,  "де  хвилі  вимиють  їм  могили"
в  яких  вони  будуть  лежати  у  "імлі  спокійній"  
в  них  було  припасів,  щоб  ще  й  повернутися,
якщо  вони  нічого  не  побачать  на  горизонті
їх  погубило  лихо,  як  вони  і  передбачали,
коли  нічого  нема  в  небі,  як  курс  корегувати
коли  не  видно  на  горизонті  навіть  й  міражів
але  якщо  малюнки  кулі  над  східним  небі  правдиві
яку  малювали  усі,  що  йшли  у  землі  заборонені,
й  поверталися  онімілими,  але  не  наляканими  
їх  просили  щось  описати  словами  на  папері,
а  вони  виводили  незрозумілі  фігури,  ієрогліфи
їх  просили  описати  щось  намалювавши,
а  вони  всі  як  один  малювали  кулю  в  небі
та  піщані  смерчі,  що  позабирали  їх  голоси
кулю,  яку  над  Його  островами  не  видно  ніколи  
якщо  вони  допливли  на  захід  достатньо
вони  б  її  побачили,  і  знали  б  що  пливли  сліпо,
але  точно  прямо  на  захід,  доля  їх  незавидна
Короля  вона  лякала,  якщо  землі  східні,  темні,  
що  на  Схід  звідси  ще  далеко  могли  лягати,
його  моряки  пливучи  на  Захід  першовідкрили
тоді  більші  вони  аніж  північних  два  континенти,
що  вже  відомі,  і  звідси  на  півночі  обидва,
Один  майже  весь  освоєний,  і  тягнеться  на  Північ,  
інший,  тягнеться  на  Схід  і  вигинається  на  Південь  
Він  тільки  берегом  внутрішнім  людьми  заселений
і  протока  між  континентами  і  південне  Море  -
це  все  Короля  (та  ну,  Знову  Безіменний?)  Володіння  
І  Короля  це  все  хвилювало  зовсім  лиш  трішки
Короля  хвилювало  ось  вже  як  десять  літ,
кожний  ранок  комом  тисне  горло  крик
за  те,  що  він  віддав  свою  єдину  дочку
в  данину,  щоб  шкуру  зміїне  небо  скинуло
і  тим  виснажену  землю  вдобрило,  ні,
щоб  підводні  духи  із  Затопленого  міста
не  нападали  на  кораблі  у  його  Південному  морі
не  виповзали  люди-змії  з  гребенями  на  спинах
на  його  вічнозелені  в  хвої  Натал(?)  Острови
пальцями  з  перетинками  стискаючи  тризубці
не  йшли  одним  винищенням  на  Його  береги
Король  вдивляться  на  гіллясті  голі  тіні
вони  заколисують  спокійними  гойданнями
пахне  сухістю,  дощем  і  перепрілим  листям,
яке  опадає  лиш  в  садах  -  це  запах  богів
Король  згадував  легенди  про  своїх  предків,
чи  то  казкову  правду,  мало  хто  точно  знає,
Предки  прийшли  на  ці  вулканічні  Острови
по  воді  своїми  ногами  ступаючи,
на  березі  кришталевого  озера  Ят
вони  заклали  цегляне  місто  Нон
якому  вже  тисяча  двісті  років
у  днях  із  сяянь  живих  вітражних  смуг
Король  хотів  вірити,  і  як  всі  -  вірив,
що  предки  не  вмирали,  а  з  останнім  подихом
у  чорну  землю  лягали  та  лісами  ставали
тисами,  кедрами,  модринами  вічно-рослими,
пні  яких  після  валки  поростають  знову,  наче  в'язи
усім  тим,  через  що  Його  королівство  і  процвітало  -
корабелами,  бо  деревина  в  них  м'яка,
в  обробці  легка,  і  повільніше  за  дуб  гнила
Живильний,  свіжий  і  солодкий  запах  хвої  -
це  запах  його  Богів,  а  не  той  підгнилий,
якого  страшишся,  бо  знаєш,  що  бог  поряд
Запах,  який  він  і  відчував  десять  літ  назад,
коли  жовтий  бог  його  дочку  забрав
на  піку  погаслого  вулкану  Нгравотн
що  висіченим  худим  лицем  суровим,
стомленим,  незадоволеним  поглядом
з  північного  схилу  дивиться  на  весь  острів,
Цей  Світ  повен  безсмертних  створінь,
вони  прагнуть  солодкої  крові  живих
і  лиш  бог  безіменний  втихомирює  їх  пил
бог,  що  за  пустелею  на  Сході  у  вічній  ночі
живе  у  чорнішому  за  саму  пітьму  замку  Трок
данину  у  рідній  крові  сплачують  всі  королі,
інак  безумство  охоплює  його  королівство
піддані  ходять  покривалом  з  нутрощів  і  кісток
вони  вже  не  мертвій  і  не  живі,  наче  у  сні
стогнуть,  шепочуть  і  ричать  у  вічних  муках
така  доля  опустилася  на  південніші  світи  
тобі,  рахуй,  повезло,  якщо  ти  відразу  вмер
Прірву  в  душі  Короля  в  яку  падало  все
розкопував  Принц,  первісток,  наступник
непостійний,  наче  вітер,  розпусний
але  мало  хто  ж  по-молодості  таким  не  був
але  не  Король,  що  згаяв  молодість  в  мандрівках
всі  духом  залежні  розпустою  по  вимозі  тіла  люди
але  не  з  усіма  підряд,  не  "збирають  мед  повсюди",
"дрібку  прекрасного",  яку  можна  знайти
як  в  рибалці,  танцівниці,  в  подружній  парі
в  "літній  красуні  і  в  молодому  вершнику"
у  квітці  на  квітнику  і  простій  травинці  в  полі
Народ,  а  люд  то  у  захваті  від  нових  історій
з  блудних  походжень  Принца,  що  все  розпусніші
І  це  Короля  ще  більше  гнітило,  Його  піддані,
які  самі  не  знають,  що  сліпо  схвалюють
що  держава  стане  похітливим  гралищем
для  нового  легковажного  очільника  престолу
Принц  людина  мистецтва,  але  по  суті  -  дикун
позбавлений  культури  і  будь-якого  сорому
новий  маяк  побудований  за  його  проектом
Він  вклав  в  нього  душу,  всю  свою  творчу  потугу
у  "світло  в  темряві  на  вершині  фалічного  символу.
Наче  це  все  що  в  людей  є  -  сенс  існування  в  дітях.
Не  будуть  наші  гончарі  трудитися  марно,
творити  тонкий,  фарфоровий  посуд,
що  як  і  наші  шхуни,  які  їх  розвозять  -
цінуються  скрізь,  у  всіх  портах  відомих.
І  народжувати  дітей  на  безпросвітне  горе.
Так  Батьку?"  Короля  вдавив  сум  у  тверде  ліжко
І  Він  вже  думав,  ні,  а  як  завжди  розмовляв
зі  своєю  покійною  дружиною,  Королевою
Я  все  втомленішим  прокидаюся  раз  кожен,
і  все  менше  сил  жити  за  нас  двох  маю
але  Я  повинен  триматися,  намагатися,
бо  я  єдиний  спосіб  Твого  ідеального  існування,
а  якщо  я  вмру  -  то  і  воно  теж  зі  мною  згине
Ти  все  ще  сяєш  в  Мені,  так  як  і  колись  -  палаєш
Вибач,  кохана,  ми  знали,  що  якщо  народиться  дочка  -
то  її  потрібно  буде  в  шістнадцять  літ  віддати
Ми  бачили  в  тому  не  жертвоприношення,
а  нових  тісних  родинних  зв'язків  створення
Бо  ж  бо  те,  родина,  нове  споріднення  з  чужими  -
запорука  між  далекими  королівствами  миру
Все  так  і  виглядає,  але  ж  ми  не  знаємо,
чи  живуть  Вони  там,  в  Троку,  як  в  родині,
чи  були  з'їдені  подібно  делікатесній  скотині
Ти  померла,  не  перенесла  важких  пологів
Ти  дочку  народила,  і  вона  красунею  виросла,
такаю  ж  як  і  Ти  -  рудоволосою  і  високою,
цілеспрямованою,  ввічливою  і  доброю
Ми  збиралася  віддати  Її  у  сиротинець,
щоб  ні  Ми,  ані  Вона  не  прив'язувались
Так,  як  вже  робив  дехто  з  північних  королів,
але  Я  не  зміг,  покинути  ще  одну  рідну  мені
Я  як  міг  готував  її  до  її  ж  самовідданої  місії
Говорив,  що  Вона  буде  вогником  рудого  добра
в  тій  темряві,  що  вона  там  набагато  потрібніша,
аніж  де  б  то  не  було  тут  під  холодним  мерехтінням,
якого  завжди  крізь  тумани  моря  майже  то  і  не  видно,
але  сьогодні  світлограй  не  прикритий  туманням,  ясно
Заспокійливе  гілля  загубилося,  зник  тьмяний  світлограй  
на  темних  і  довгих  одіяннях  з  широкими  рукавами  Казначея,
що  стояв  у  дверях  і  скромні  покої,  як  для  короля  оглядав,
Він  щось  близько  і  глибоко  посаженними  очима  шукав
Сутулий,  Він  постійно  голову  попереду  себе  тримав
Лисуватий  смугою  на  голові,  наче  кінь  волосся  злизав
Він  наче  здивувався,  коли  Короля  (живим,упс)  побачив
Він  зняв  монокль,  дихнув  на  нього,  хустинкою  протер,
Король  знав,  що  торгова  зустріч  була  запланована  на  ранок,
з  послами  з  північного  берегового  королівства  Карак
за  поставки  чорнильних  фарб  та  льону  для  вітрил,
який  вони  самі  північніше  купляли  та  їм  перепродували
Король  знав,  що  Він  вже  давно  і  довго  залежався,
а  посли-торгаші  прибули  ще  вчора  ввечері  


Вогнецвіт

вітражні  Змії  по  небу  просуваються
закручуючись  і  переливаючись
звідти,  що  ми  кличемо  "сходом"
туди,  що  ми  кличемо  "заходом"
їх  все  ще  видно  над  "північчю"
кожної  темної  ночі  над  горизонтом
таке  кубло  є  над  кожним  королівством,
жодного  над  Океаном  розлогим  західним  
Кубла  зі  звуками  тертя  пальців  об  скло
ходять  по  небу  колами,  справа  наліво
Якщо  дивитися  туди,  куди  й  Лице  бога
Кубла  оминають  землі  не  викупленні
їм  гидко  споглядати  у  вічному  поєднанні
те,  що  там  твориться,  безумства  нелюдимі

черепичні  дахи  прогнуті  частими  туманами
в'язке,  живе  повітря  сиву  бороду  пронизує
Король  йде,  проходить  вулицями  мощеними,
які  серповидними  паралелями  оточують  Озеро
помаранчевими  в  цеглі  будиночками
згущається  пітьма,  Ніч  наближається
ще  година  і  до  маяка  не  дійти  без  світла
Світлограй  наліво  рухається  повільно
Король  йде  і  Його  серце  б'ється  зліва,
"В  ритм,  один-два-три"..  безстрашно
Король  йде  протоптаними  стежинами
Між  будинками,  де  вже  горять  каміни
Король  йде,  отава  гладить  босі  ноги
дощу  прагне  пересохла  земля
Вона  не  втамує  спрагу  цілковито
настає  сезон  холодних  туманів  тільки
Король  йде  до  Озера,  як  "очерет  шумів"
Він  вже  чув,  хвилина,  і  вже  побачив
Віддзеркалення  на  Озерній  гладі
Того,  що  рухалось  наліво,  райдужно
Король  заходить  по  пояс  у  холодну  воду
Чекає  Правосуддя  від  Озера  Священного
Воно  розчиняє  у  Собі  людей,  що  винні..
Інших..  сказання  в  деяких  поколіннях  ходили  -
обдаровує,  як?  Натякають  лиш  кокетливо  билини
Король  ніяковіє,  Його  за  ноги  тепло  обіймає
І  рухається  все  вище,  гладить,  обволікає
Діва  Озерна  перед  Королем  з  води  постає
Вона  ледь  усміхається  пухкими  губами,  гірко
на  губі  верхній  розрівнюються  гострі  гірки
на  жіночому  лиці  благородному-магічно
з'являються  такі  людські,  дівочі  щічки
позаду  неї  з  води  постає  невисока  інша
з  тендітною  фігурою,  весняними  грудками
з  ще  більшими  надзвичайно  великими  очима
 Її  пухкенькі  щічки  на  ледь  овальному  лиці
завжди  її  милують,  й  усміхатися  не  потрібно
вони  абсолютно  зовні  різні,  два  жіночі  типажі,
що  наче  вийшли  вигинами  тіл  з  чоловічої  мрії
одна  на  одну  не  схожа,  обидві  прекрасні,
акуратні  носики,  неможливо  вибрати(?)
зараз  вони  одна  одну  доповнюють,
а  поодинці  вони  цілком  цілісні
лебедині(?)  шиї,  мармурові  плечі
різні  у  відтінках  в  обох  очі  зелені,
темно-зелені  в  першої,  яскраво-світлі
у  тої,  що  підійшла  позаду  і  збоку  неї
з  грудей  забрала  чорні  локони
обійняла  її  груди  налиті  і  веселі
знизу  долонями  маленькими
та  їх  наче  підтримувала,  зважувала
У  Короля  загоріли  і  запекли  вуха
Вони  обидвоє  засміялися,  тихо
Бо  Його  Вони  обрали,  давно  старого,
а  такої  пошани  не  дають  і  молодому,
що  шукає  задоволень  і  заходить  у  Озеро
Це  найвищий  прояв  симпатії  для  смертного
Королю  лиш  це,  більше  нічого  не  потрібно
Чорноволоса,  вдивляться  на  його  тіло,
що  за  останні  роки  добре  схудло,  постаріло
на  шкіру,  що  втратила  пругкість  останню
на  гострі  ребра  які  вона  покривала
Король  був  одним  з  тих  чоловіків,
що  на  лиці  ніколи  наче  не  старіють
зморшки  не  ховають  їх  мужність
а  лиш  її  доповнюють,  підкреслюють
-  Я  співав  колись  один  Менестрель,  -
заговорила  висока,  оксамитово,  -
"Життя  -  постійне  спотикання,
відчайдушний  пошук  скарбів.
Там  і  шукай  Свій  Дар,  де  впав."
-  А  інші  музики  колись  співали,  -
заговорила  дзвінко  низенька,  -
"З  тугами  сумнівів,  з  болем,  з  вірою
Ми  отримуємо  до  Життя  Свій  смак.
Поки  небесна  пітьма  розбиває  нас."
-  Ми  б  могли  дати  Тобі,  О',  Королю
трішки  ласки  і  втіхи  -  любові,  -
знов  говорить  вороноволоса,
обводячи  рукою  його  ребра  голі,  -
Але  це  нічого  ні,  не  змінить,
не  зітре  Твою  печаль  і  сум.
Скоріше  навпаки  -  загнітить.
-  Могли  б  дати,  як  задарюємо,
Тих  наче  зрілих,  але  що  ще  хлопці,  -
продовжує  маленька,  світловолоса,
роблячи  те,  що  робить  й  перша,  -
Тих,  що  не  впевненні  ніяк  в  собі.
Тих,  що  ніколи  нас  вже  не  забудуть.
Бо  ми  дали  Їм  своє  тепло  і  світло.
Свою  добросердечність,  що  як  інстинкт.
Вони  все  приходять,  але  у  воду  не  заходять.
Вони  плетуть  для  нас  дикі,  лугові  вінки,
і  з  вогниками  відправляють  Їх  плавати.  -
Темноока  обіймає  його  щоки  защетинені,
з  її  гострих  очей  до  скронь  сіються  блискітки,  -
Вони  шукали  смерті,  а  знайшли  ковток  волі.
Ми  вдвох  в  когось  намагаємось  те  загоїти,
що  в  нас  не  вийшло  в  одному  поодинці.
Але  це  зовсім  не  те,  що  потрібно  Тобі,
О',  Королю  одинокий,  білий  в  сивині,  -
Вона  руки  опускає  і  на  воді  щось  малює,
латаття  блакитне  над  водою  поростає,  -
Тобі  потрібне  щось  значно  більше,
що  буде  палати  не  тільки  в  Тобі.  -
світлоока  виходить  із-за  її  спини,
латаття  зриває,  до  губ  своїх  підносить
за  довге  стебло  зелене  його  тримаючи
нюхає,  вдихає,  цілує,  і  на  нього  видихає
воно  блакиттю  загоряється,  осліпляє
очі  вже  звиклі  до  сутінкової  темряви
на  воді  грає,  на  Їх  спокусливих  формах
Тендітна  Вогнецвіт  Королю  простягає

Одинокий  Король  по  місту  Нон
проноситься  на  білому  коні  верхом
Вулиці  осяює  блакитним  факелом
 виходять  з  домівок  люди  здивовані
Король  їде  новий  маяк  засвічувати  
мчить  хвойними  пласкими  нагір'ями,
стук  копит,  до  найпівнічнішого  мису
де  величне  росте  Умар  портове  місто,
і  все  більшим  стає  з  кожним  днем
і  навіть  вночі  шумить  гулом  далеко  
чути  йодистий  запах  моря,  безугавний  прибій
Мис  голів  від  дерев,  це  полонина  скошена
на  краю  прямовисної  скелі  маяк  височів
чотиригранним  двох'ярусним  обеліском
з  оглядовим  майданчиком  посередині
а  поряд  зібралися  сотні  дві  з  людей,
в  хутрах  й  светрах,  по  сезонній  погоді
Принц  з  трьома  новими  компаньйонами
Йому  не  відмовляють,  Він  не  вибагливий
Стояв  та  весело  щось  обговорював
поруч  з  вогнищем  оточеним  камінням
Принц,  як  і  Король  русявий,  кучерявий,
був  не  високим  та  й  не  низьким,
але  от  тільки  став  ледь  пишнотілим
Генерал  чоловік  високий  і  широкий,
не  на  багато  років  за  Короля  молодший
Чи  не  єдиний,  хто  розуміє  приреченість
королівства  з  майбутнім  приємником
Мир  відкуплений,  але  ніяк  не  з  людьми,
що  мають  більше  з  війни,  аніж  з  роботи
Нічого  немає  за  людину  злішого,
що  владна  собіподібних  вбивати
лиш  щоб  отримати  те,  чого  ще  не  має,
але  тут  і  зараз  вже  до  болі  бажає,
і  не  для  того,  щоб  з  сил  виживати
Генералові  воїни  стояли  вп'ятьох
тримали  перед  собою  барабани
Мала  бути  урочистість,  бадьора  промова,
а  натомість  Король  зайшов  у  маяк  мовчки
все  за  нього  зробило  блакитне  полум'я,
що  грало  в  очах  юрби,  ворожило  розуми
ритм  вояки  почали  вибивати,  співати
наче  урочисто,  але  насправді  сумно
вони  співали  про  тих,  кого  море  погубило
і  Триста  шістдесят  п'ять  сходинок  пройдено,
Латаття  в  чашу  зі  смолою  покладене,  Воно
розкривається,  перецвітає,  ще  яскравіше  сяє  
блакитним  холодом  під  скляним  куполом
Король  ховає  очі,  на  коліна  опускається
струмінь  світла  в  пітьму  неба  зноситься
та  закручується  все  ширшим  конусом,
поки  не  падає  паралельно  горизонту
і  не  розбиває  пітьму  на  всі  сторони
шаленою  своєю  коловертю  за  обрій,
щільні  сірі  тумани  пронизує  і  розрізає,
що  вони  аж  знов  зійтися  не  встигають    


Щиглик  

Король  не  спав  всю  ніч,  все  крутився  в  ліжку
усміхаючись  те  обдумував,  що  сказала  йому  дочка
А  Вона  все  усміхалася,  як  ніколи  не  усміхалася,
з  тих  дитячих  пір  як,  що  буде  віддана  дізналася
Усмішку  Його  стирало  слово  "Війна",  якої  не  оминути
Марення,  надивився  на  Вогнецвіт,  ввижається,  -
подумав  Король,  дочку  серед  ялиць  побачивши,
В  червоному  плащі  з  капюшоном,  як  в  тій  казці
Дотик,  справжній,  значить  має  бути  правда,  яв
І  ось  довгі,  повні  щасливих  сліз  тісні  обойми  позаду,
І  Вона  все  розповідала,  поки  вони  ялинниками  гуляли,
а  щиглик  на  Її  долонях  з  шишки  насіння  вибирав,  -
-  Ти  так  постарів,  посивів,  давно  не  гуляв  на  самоті,
а  Я  все  нагоди  тої  чекала,  бо  люди  не  повинні  знати.
Має  залишатися  біль  прихована,  лиш  глуха  надія,
а  не  зацікавленість,  як  наче  у  першовідкривачів
від  невідомого.  Лиш  похмура  обнадійливість,
бути  правдивою  яка  немає  шансів  очевидних.
Закон  має  бути  однаковий  для  всіх,  без  винятків.
Я  тут  тільки  тому,  що  Бог  той,  він  добрий.
Бо  випадок  з  моєю  мамою  не  бувалий  досі.
Ні,  Батьку,  не  живуть  всі  там  наші  гойно.
Більшість,  вони  самі  обрали  Свою  долю,
яка  була  передбачуваною  лиш  "до",  не  "після",
І  вони  вибрали,  можливо,  найлегший  вихід,
але  який  потребує  найбільшої  від  духу  сили.
Ваша  пожертва  -  це  дипломатія  переможених.
Але  водночас  це  зовсім  далеко  не  так,  мир  Наш.
Наша  жертовність  тільки  деяких  з  них  стримує,
більше  тим,  що  відбувається  "після"  там.
Все  те  їм  приносить  хворе  задоволення.
Все  це  Бог  зробив  виключно  для  Нас.
Нам  має  здаватися,  що  цього  достатньо.
Має  страх  перед  злом  очевидним  залишатися,
що  буде  людей  спонукати  жити  тут  і  зараз,
та  цінувати  те,  велике  і  мале,  що  зараз  маєш.
Інакше  все  скочується  у  безтурботну  пасивність,
до  свідомостей  вирощених  в  умовах  тепличних.
Таточку,  Ти  виховував  з  Мене  королеву,
яка  завжди  підтримує  свого  короля.
Але  й  не  боїться  Йому  перечити,
головне  ж,  так  -  то  чиста  совість.
А  якщо  Ти  могла  біду  попередити,
то  мовчала,  не  говорила  чому?
І  він  дослухається  і  побачить,
що  втратив  здоровий  глузд  у  рішеннях,
якщо  розумний,  титулу  "короля"  гідний.
Але  ось  біда  в  чому,  Він  не  веде  політики,
бо  Він  і  його  підданих  більшість  -  незалежні.
Вони  можуть  їсти  навіть  глину  і  каміння,
або  манну  небесну,  небесний  пил  срібний,
що  опадає  мільярдами  яскравих  вогників.
Який  тільки  тут  от  підбирають  і  поглинають  змії,
а  натомість  дають  вам,  тьмяного,  але  світла.
Таточку,  Його  політика  -  це  із  страху  тиранія,
авторитет,  що  оснований  на  силі.
Це  все,  що  страховіття  розуміють.
Нащадки  тих,  що  як  і  наші  були,
але  невдалі  тілесні  споріднення,
передали  єство  вічне,  а  не  розум.
І  тепер  їм  так  легко  плодитися,
двостатевим,  з  парними  органами.
Не  потрібно  нікого  і  шукати  довго,
один  і  другий  буде  мати  потомство.
Добре  що  в  них  потяг  слабкий  до  такого.
Можливо  через  той  самий  крихітний  розум,
що  не  б'є  тебе  постійно  чіткою  свідомістю.
Але  є  й  кмітливі,  метикуваті,  та  і  не  злі.
Бурошкірі,  невисокі,  з  кажановими  крилами,
що  постійно  брудні  та  зачумазені,  цікаві.
Вони  живуть  під  землею,  а  там  цілий  світ.
Зі  своїми  містами,  що  більше  схожі  на  лігва
з  каміння  скріпленого  брудом  і  слизом.
З  ріками  і  озерами,  виходами  на  поверхню
через  глибокі  печери,  або  хоч  би  через  колодязі.
Прямо  до  наших  домівок,  у  Наші  поселення.
І  там,  під  землею  живуть  постійно  всі  прожери,
бо  є  чим  поживитися  донесхочу  їм,  невситимим.
Є  ще  кішколюди,  і  вони  зовсім  не  милі.
Косматі  з  наче  приплеснутими  мордами.
Бог  говорить  і  сміється,  якби  від  кішок
в  них  тільки  хвостики  і  вуха  були  би  -
він  був  би  чоловіком  найщасливішим.
І  при  цьому,  вичаровуючи  собі  вушка
та  їх  пожимає  і  насторошує  мило.
Це  ті,  що  не  йдуть  на  контакт  з  нами,
бо  ми  їх  страшимося,  та  і  ми  їм  непотрібні.
Ну  а  про  мирних  людинобиків,
що  з  далекої  півночі  Ти  знаєш,  -
Гуляючи  непроглядними  лісами,
що  зеленять  покровами  з  папороті,
Принцеса  тримала  перед  собою  пригорщу,
і  йшла  повільно,  щоб  було  зручно  Щиглику,  -    
Але  більшість  Його  страховидл  -
це  тупі  й  нерозумні  телепні,
які  нічого  не  знають,  окрім  як  того,
щоб  все  їсти  та  ставати  велетенськими.
Деяким  вдається  скинути  хітинові  панцири,
та  пройти  тілом  несвідому  метаморфозу.
Вони  вже  й  розумнішають,  бо  говорять,
спілкуються  густими,  низькими  звуками,
як  може  і  людина,  тільки  не  так  гучно,
якщо  буде  вдихом,  не  видихом  говорити
Ми  самі  не  помічаємо,  як  це  робимо,
коли  видаємо  лиш  прості  як  "Я"  звуки.
Вони  вже  мовлять,  чого  менші  не  роблять,
над  якими  вони  вже  деспотизмом  домінують.
А  над  цими  потрібно  вже  Богу  панувати,
бо  вони  все  прагнуть  чогось  м'якенького,
вже  не  камінців  і  землі,  а  плоті  соковитої.
Вони  все  прагнуть  на  поверхню  повилазити,
але  все  бояться  чистки,  безславної  погибелі.
Бо  знають,  що  в  Бога  є  очі  у  вуха  повсюди.
І  тому  Він  організував  справжнє  видовище
для  тих,  що  хочуть  долю  випробувати,
перемогти  таких  ж,  і  кинути  виклик  йому,
тому,  що  колись  вже  всіх  завоював  перемігши.
Або  приклонитися  і  стати  його  "правою  рукою",
якій  будуть  вже  виклик  кидати  першим  чином,
перед  тим,  як  покликати  Бога  на  поєдинок.
В  осередді  просохлої  глиняної  неокрайої  пустелі,
що  настільки  величезна,  що  важко  й  повірити  у  неї.
Де  несуться  холодні  суховії,  де  у  небі  стоїть  ніч  вічна,
що  лиш  рожевою  кулею  в  небі  з  хвостом  освічена.
Таточку,  саме  з  того  хвоста  опадає  манна  з  неба.  
Там  де  не  росте  і  травинки,  де  лежать  голі  скелети.
Тих,  що  йшли  й  на  свою  голову  пригод  шукали.
Там  над  поверхнею  здіймається  паща  розкрита,
що  один  із  входів  до  підземного  царства,
а  за  ним  колізей  з  ареною  на  дні  східчастої  ями.
Де  раз  на  сто  діб  проходять  криваві  бійства.
Та  Я  не  відчуваю  страху,  співчуття,
не  бачу  в  боях  жорстокості,  насилля.
Бо  це  не  пес  що  розриває  котика,
це  не  людина,  що  вбиває  людину.
Це  щось,  що  лиш  інколи  на  двох  ходить.
Частіше  ратенькає  волосатими  клешнями,
вугреподібними  слизькими  відростками.
Голим  складчастим  черевом  повзає
на  якому  є  вертикальна  зубаста  щелепа.
В  деяких  навіть  є  людські  опухлі  голови,
зсинілі,  ніби  довго  у  воді  пролежали.
Їх  малорухливість  та  повільність  -
це  оманливе  перше  враження.
Вони  швидкі  інколи,  але  не  постійно,
як  звірі,  що  тільки  й  надіються
на  швидкі  вбивства  із  засідки.
Дебелі  чвалаї  не  на  жарт  мордуються.
Вони  не  на  жарт  до  смерті  шматуються.
Іклами,  кігтями,  шипами  гострими.
Сильніший  завжди  пожирає  слабшого,
для  того,  що  отримати  його  сили.
І  це  не  метафора,  вони  не  безсмертні.
Ти  можеш  збезсиленого  поглинути,
пожерти,  щоб  те  стало  твоє  частинкою.
І  таким  чином  вбити,  це  важке  видовище.
Бої  між  найсильнішими  тривають  годинами,
поки  буде  наснаги  нові  кінцівки  відрощувати,
рани  загоювати,  сильні  до  останнього  кривавлять.
Інші  ж,  слабші,  просто  втікають,  наче  тваринки,
що  свої  сили  переоцінили  і  не  на  того  наскочили.
Якщо  звісно  вийде  чкурнути  до  того,  як  стане  запізно.
Арена  відкрита  для  такого  їх  дряпання  соромного.
Бідах  тих  відтепер  нижать,  вони  тепер  самітники,  -
Щиглик  схоже  закінчив  із  пухкою  шишечкою,
тільки  голий  штурпачок  і  кучу  лусочок  залишив
Він  глухо  цвірінькнув,  злетів,  та  вже  за  нами  слідував
перелітаючи  все  з  ялини  на  ялину,  з  гілки  на  гілку  
Принцеса  (ред.  Боги,  та  дай  їй  вже  якесь  ім'я,  набрид)
відкинула  залишки,  потерла  долоні  одну  об  одну
та  продовжила  говорячи  вже  без  захвату  зовсім,  -
Змія,  що  пожирає  вже  безформні  рештки,
слимаки  що  з'єднуються  у  пінистому  слизі.
Пожерті  напівпрозорою  гідрою  маленькі  дафнії,
що  розчиняються  живцем,  і  трибуни  повні  захвату.
Трибуни  все  це  споглядають  і  гуллять  оваціями.
Тільки  Кінець  виглядає  завжди  довго  і  відразливо.
Сили  отримавши,  самовпевнений  кидає  виклик.
Він  прагне  ще  більшого  тріумфу.  В  нього  шансів  ніяких,
аніж  в  тих,  що  беруть  три  доби  людські  на  відпочинок.
І  Бог,  що  постійно  Мене  з  Собою  бере  на  ці  видовища,
Мене  вбирає  для  того,  не  бере  на  такі  Свої  поєдинки.
Бо  ледь  що,  Я  буду  наступною  в  черзі  на  поглинення.
Але  ж  цьому  і  так  бути,  рано  чи  пізно,  якщо  Він  програє.
І  двері  після  перемоги  ще  довго  закриті  у  його  покої.
Чого  не  буває,  бо  на  них  зазвичай  ні  замка,  ані  клямки
немає.  Я  постукую  і  говорю,  чи  можна  до  нього,  -  "Ні".
Він  не  хоче  показувати,  що  йому  хтось  надібний,  важливий..
За  цей  не  довгий  час,  що  Я  там  провела,  Я  точно  зрозуміла,
що  Він  хоче  постійних  обіймів,  але  щось  Йому  заважає,  -
І  Король  знав  що  -  ставлення  до  себе  занадто  серйозне
Дитячі  розваги  нижчого  порядку  бачаться  Йому  в  любові
І  непримирення  з  тим,  що  людина  без  неї  не  виживає,
постійно  в  собі  страждає  -  не  дає  бути  Собою  справжнім
Так  Він  Донці  і  сказав,  те,  що  Його  самого  і  розривало
Те,  що  Його  Королева  і  знала,  та  до  уваги  завжди  брала,  -
Все  ж  самота  Його  згодом  нормалізує,
хоча  вона  Його  і  розбиває.  Він  усміхається,
натягнуто,  наче  нічого  не  було,  говорить,
що  "такого  нехотіння  Я  ще  ніколи  не  хотів.
Відчувати  свою  важливість  роблячи  мінімум".
І  Я  все  це  розумію,  примітивну  політику,  -
Принцеса  замовкла  у  нерішучості
на  лиці,  у  голосі  заграло  хвилювання,  -
Але  ж  Я  все-таки  бачила  ті  поєдинки,
що  відбувалися  прямо  тут  і  зараз  відразу,
бачила  моменти,  коли  Він  був  непорушно  вхоплений,
Він  шукав  очима,  десятками  вогників  Мене  у  натовпі.
І  знаходив  мене  та  сили  вирватися  із  м'ясних  лапищ.
Він  не  як  решта  із  вайла,  не  бореться  в  тісних  сплетіннях.
Він  ухилясами  та  вертлявістю  слушного  моменту  вичікує.
І  тому  це  приносить  мало  задоволення  зівакам-глядачам,
що  бачать,  розуміють  і  тому  поважають  тільки  силу.
Та  вони  Її  споглядають,  коли  ще  повний  сил  противник,
ще  не  знеможений,  на  порваний  шмат  м'яса  не  схожий  -
брикається,  пручається,  але  вислизнути  не  може.
Не  може  вийти  із  захвату  щупалець  каракатиці,
якими  Бог  пересувається  так  плавно,  граційно,
та  тримає  над  ними  тулуб  прямо,  наче  щоглу,
безруку,  в  білих  крапках  та  розмитих  смугах  чорну.  
Витягнуту  і  гладку,  що  переходить  без  шиї  у  голову.
За  яку  не  скажеш,  що  це  Вона,  якби  не  очі-вогники.
Десятки  їх,  яскравих  і  блакитних,  що  в  ній  вирують.
Вогники  наче  гаснуть,  тіло  Його  покидають,
закручуються  над  головою  вихром  чорно-синім,
який  вже  і  поглинає  жертву  її  обвиваючи.
Просто  ціпенієш  від  вбивчої  сцени  гнітючої,
під  тишу  трибун  ошелешених  хруст  і  жм'якіт  чути,  -
Принцеса  зупинилася,  глянула  стурбовано  на  Батька
і  таку  ж  затурбованість  наче  в  дзеркалі  побачила
Щиглик  безтурботно  заспівав,  жваво  цвірінькаючи
І  Вони  далі  вже  брели  мовчки,  невгамовний  спів  слухаючи,
а  Король  лиш  думав,  як  зі  щастям  там  у  Його  дочки,  -
-  Ти  запитуєш,  чи  Я  щаслива?
Ну  Я  там  точно  не  страждаю,
Мене  здається  навіть  поважають.
Але  в  тому  замку  Я  наче  в  клітці.
Але  маю  з  ким  поговорити,
хоч  би  з  тими  криланами,
що  постійно  жартують  низько.
Та  і  Я  там  не  одна  зараз  така.
Але  та,  що  говорить  з  богом  єдина.
І  він  часто  зі  мною  дивне  робить
не  жорстоке  і  не  болюче,  своєрідне..
Те,  що  хочеться  тут  і  зараз  повторити,
або  ніколи  більше  в  житті  не  відчути.
Бог,  Він  пронизує  Тебе  блискавкою,
тілесно  і  душевно,  
Б'є  громом  у  саме  тім'ячко,  -
Принцеса  різко  перевела  тему,
напевно  це  щось  дуже  інтимне  (омг),  -
Є  ще  розбещена  принцеса,  якій  вже  за  сорок.
Вона  все  замком  блукає  і  по-дитячому  командує.
І  знаєш,  Її  слухаються,  це  одна  з  їх  втіх  хворих.
Дивитися,  як  наші  там  дуріють  від  самотності.
Це  Її  віддали  літ  тридцять  тому.
Даром  від  королівства  Ленгвай,
що  в  центрі  північного  материка.
Де  гори  з  пласкими  вершинами,
а  під  ними  розлились  баговинння,
що  повні  тієї  горючої  чорної  рідини.
Є  ще  одна,  які  вже  століть  з  п'ять,
і  Вона  все  різна,  коли  Я  її  навідую.
Й  не  людина  і  не  тварина.
Вона  все  ще  не  може  зрозуміти,
що  з  нею  робиться,  і  як  те  контролювати.
Вона  все  ще  не  може  себе  ніяк  опанувати.    
Вона  все  Мене  постійно  забуває  і  повторяє
за  якісь  неозорі  оливкові  гаї..  Мені  Її  жаль.
Бог  Її  зробив  собіподібною,  як  всі  і  хотіли,
давно,  коли  сам  бачив  у  тому  хвору  насолоду.
Коли  не  знав  ще,  бо  не  робив  такого,
в  які  муки  це  може  кинути  неготову,  -    
Принцеса  говорила  про  Свої  з  Богом  відносини
з  неприкритим  задоволенням  та  усмішками,
І  незважаючи  на  все  інше,  Кроля  це  тішило  
Хоча  Його  дивне,  потайливе  відчуття  тривожило,
що  Його  дочка  ніби  ні  на  рік  не  подорослішала
похорошіла,  викруглилася,  лице  у  неї  розквітло
"Молодість",  подумав  Король,  стираючи  догадки  
 втихомирюючи  думки  заздрісні(що?)  та  нав'язливі
Щиглик  затих,  Принцеса  зупинилася,  обернулася,    
на  лиці  Її  заграв  пострах,  наче  вона  хвилювалася,
що  птах  Її  дикий  не  повернеться,  що  Він  Її  полишив,
але  він  просто  з  далечіні  летів,  щоб  на  Її  плече  присісти
Але  страх  на  Її  лиці  нікуди  не  зник,  та  і  очі  затускніли,  -  
На  самій  півночі,  яку  так  само  огортає  темрява
Монолітний  Звір  прокинувся.  Він  виграв  всі  двобої
і  Свій  виклик  кинув,  бути  завтра  бою  гідності.
Бог  точно  впевнений,  що  програє.
І  гірше  такого  нічого  в  світі  немає,
коли  впевнений  у  чомусь  поганому.
Тому  Звірові  не  потрібна  навіть  арена,
він  може  Бога  кількістю  звергнути,
бо  на  його  боці  ті,  самі,  загнобленні.  
Він  лиш  хоче,  як  всі  авторитету  здобути.
Бог,  Він  туди  не  піде,  Я  Йому  не  дозволю.
Але  разом  з  тим  розумію,  що  якщо  Він  виграє  -
то  війни  людей  з  недобогами  вдасться  оминути.
Бог  сміється,  бо  те  буде  не  війна,  а  винищення.
Бо  у  Вас  проти  них  тільки  дикий  вогонь,
яким  більше  своїх  незграбно  поспалюєте,
аніж  безсмертного  найменшого  спопелите.
А  залишиться  хоч  один  обгорілий  клаптик  -
той  зможе  знову  з  нього  відновитися.  
Мені  б  знайти  Йому  зорю..
Тату,  а  що  таке  "зоря"?
Він  говорить,  була  б  тут  зоря,
Його  неможливо  було  б  вбити.
Він  не  може  що  те  таке  пояснити.
Говорить  лиш,  що  покаже  згодом,  -
Король  не  знав,  що  відповісти
лиш  покрутив  сідою  головою,
хотів  щось  сказати,  щоб  Доньку  підбадьорити,
бо  судячи  із  слів  в  них  там  тісні  відносини
Принцеса  побачила  Його  занепокоєння,
як  змогла  повеселішала,  усмішку  надягнула,  -
Я  так  багато  ще  хочу  цікавого  Тобі  розповісти,
про  замок  Трок,  і  що  за  глибокий  котлован  за  ним.
І  що  спочиває  в  ньому,  і  що  за  Куля  в  небі  з  хвостом.
І  що  лежить  на  схід  і  на  південь,  і  чому  те  заборонено.
Про  ті  гігантичні  береги  на  які  наші  моряки  зійшли.
І  чому  вони  там  залишилися,  не  повернулися.
Але  Ти  не  можеш  гуляти  довго  і  самотньо,
це  породить  згубні  чутки,  хтось  почне  слідкувати.
І  де  Тебе  на  одинці  перестріти  буде  знати.
Мій  брат,  Твій  син  готує  заколот.
Подумай,  чому  двері  у  Твої  покої
як  Ти  прокинувся  були  відчиненими,
хоча  ключ  тільки  в  Тебе  є  до  них.
Але  Тату,  Ти  не  хвилюйся  аж  ніяк,
Боги  на  Твоєму  боці,  і  це  люд  побачив.
Боги  на  стороні  людей  у  Війні  прийдешній.  
Чорні  силуети  димчасті  з  палаючими  очима  -
Прибічники  Бога  найближчі,  і  Вони  не  одні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=918919
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.07.2021

чина

Вони  говорять  "Менше  думай"
одразу  стає  очевидно  і  зрозуміло,
що  Їх  понароджували  не  думаючи
Бідолахи,  розбитті  існуванням  люди
Що  ви  намагаєтесь  виправдати?
Як  Вам  це  відчуття?
Коли  тут  позастрягали?

З  Чого  почати?  Я  ніколи  не  думав,
що  від  Вашого  схвалення  стану  залежним  
Як  зробити  те,  що  не  передбачає  чужої  оцінки?
Я  хочу  бути  голосом  у  Ваших  головах,
який  ви  вже  ніколи  не  забудете
через  звуки  безнадії  та  відчаю
Ви  хочете  знати  про  що  Я  думаю?
Видихаючи  у  дисплей  пахучий  дим,
вкриваючи  клавіатуру  попелом?
Друкуючи  все  це  закопченими  пальцями?
Ей..  читай  швидше,  ти  не  попадаєш  в  такт
В  грудях  моїх  біль,  ні,  не  в  серці  -  це  кінець
на  язиці  піч,  а  чому  дим  пахучий?
Бо  Вона  нарвала  Мені  букетик  буркуна
і  він  став  злоякісною  частинкою  Моєю
Я  розумію  трансцендентність,
не  приймаю  вашу  імперативність
Люди  -  це  розсенхрованний  гул  і  шум,
який  я  перекриваю  шумом  ритмічним
Мої  вуха  закладені,  в  очах  мушки  літають
Вони  повідкладали  ті  самі  яйця  в  мізках  

-  Досить

Муза  кружляє,  Вона  цього  не  бажає,
але  Я  її  змушую,  Її  спідниця  злітає
на  ній  спіднього..  ні,  ніякого  немає
Ні,  я  не  зупинюся,  бо  дике  відчуваю  завзяття,
І  Я  знову  друкую,  те,  що  не  зможу  перечитувати
Букетик  чини  давно  зів'яв  та  посох
Його  запах  -  це  щось  незрівнянне
Рими  немає,  знову  загубилася
Такт,  такт,  "не  забувай  про  ритм"

Лицем  глибоко  у  постіль,
тільки  таз  здіймається  високо
стрімко  прогнута  рельєфна  спинка
ноги  зведені,  занадто  туго,  тортура  
Вона  знущається  чи  знає,  що  робить?
Я  відчуваю  її  серцебиття,  одночасно
Вона  пекло  і  така  волога  живильна  
Вона  простягає  назад  до  мене  свої  руки
хоче  щоб  Я  Їх  взяв,  і  ще  більше  Її  вигнув
І  Я  Їй  віддаю,  знову  і  знову,  все,  що  маю,
зі  спини  обіймаю,  цілувати  не  припиняю
в  ритм  хлюпаючих  від  вологи  ударів

-  Дурня

 Жа-жа-жалюгідність,  відраза,  до  сраки
Вона  ніколи  не  взнає,  що  під  Її  натхненням
так  швидко  написані  "Трансцедентальні  грудниці"
Вона  наче  щось  дала,  але  забрала  насправді
Я  ще  ніколи  не  відчував  такої  порожнечі

це  не  дуже  хороша  спроба  самовбивства,
якщо  ти  можеш  про  неї  комусь  розповісти
Секс,  як  і  цукор  -  задоволення  для  бідних
Вона  себе  віддала,  пожаліла,  бо  вислухала

Ти  маєш  знати,  що  Я  по-первородному  злий  на  тебе
Я  ніколи  не  шукав  нікого  для  задоволень  от  таких,
Інший  Тебе  знаходив,  і  Ти  йому  не  відмовляла,
бо  не  меншого  бажання  до  того  всього  мала
І  всі  топчуться  і  мнуться,  ходять  довкола,
наче  обом  зовсім  не  це  цікаво  і  потрібно
жорсткий  секс  в  теплих  люблячих  відносинах
щось  наче  несумісне,  але  завжди  тисне  горло
                                                                                                     бажанням
-  Blegh!

Чому  Ти  ще  читаєш  це  все?
Бо  воно  містить  те,
що  Ти  в  собі  не  можеш  прийняти?
Все  любиш  нове  незрозуміле  і  страшне?
Бо  зірвані  покрови  допомагають
       розсинхронізованність  стабілізувати?
-  Не  дивись  так  на  Мене,
наче  саме  Я  тут  ягня  почорніле

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=918857
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.07.2021

ловець у дощі

Мавка  збирала  для  мене  трави
завжди  приносила  пахучі  букетики
за  мій  для  неї  прокльон  до  відплати
я  позбавив  її  дитинства,  дав  зрозуміти,
чому  вона  все  забуває  з  снігами

Ти  не  став  їх  у  воду,  нехай  висохнуть,  обріж  квітки
заварюй  чаї,  нехай  Я  стану  частинкою  Твоєю
Ми  не  завжди  грубою  плоттю  були  і  будемо,
зі  світла  ми  пішли  і  ним  колись  знов  станемо
Ні,  безумство,  це  вже  все  було,  було,  як  зупинити?

Я  хлопчик,  що  ходить  під  дощами
веселку  шукає,  на  веселку  чекає
в  мізки  прогнилі  яйця  відкладені
через  вуха,  очі  вилізають  опариші
Вони  стеляться  за  мною  стежками,
поки  я  в  сліпо  в  пошуках  так  блукаю
їх  вивільги  рожеводзьобі  поїдають,
що  за  мною  постійно  тепер  літають
Я  загубився,    так,  Я  загубився,  ні
веселка  завжди  була  наді  мною
незрима  область  заломлення
Я  знайшов  її,  вона  в  мене  над  головою,
а  в  когось  позаду  мене  перед  очима
на  мені  мисливська  шапка  червона

Цей  світ  -  тошнотворна  школа,
і  ніхто  не  хоче  навчатися  вічно
Тепер  Вона,  ні,  не  розлетиться,
буде  чекати  Весни  під  заметами
"Лісова  Пісня"закінчилася  не  трагічно

Муза  ховає  лице  в  долонях
знає,  що  назад  вороття  немає
Я  не  чую,  що  вона  там  говорить
Вона  ходить  постійно  за  мною,
букетики  все  пахнючі  простягає
зірвані  власноруч  трави  вирощені  
на  моєму  боці  пекельні  гончі,
а  на  її  -  ілюзія  любові
мої  очі  залиті  кров'ю,
а  мені  все  ще  приємно
Я  втратив  відчуття  над  почуттями
Я  все  це  все  вже  описував,  вже  писав
Я  рихнувся,  чи  світ  нормальним  став?

Спаліть,  спаліть,  спаліть  це
мученика  в  мені,  нехає  палає
бо  мені  все  ще  приємно
а  мені  все  ще  приємно
і  я  нічого  іншого  не  знаю

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=917100
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.06.2021

півник

Півень  співає,  гукає,  будить  когось
Але  ж  тут  вже  давно  нікого  немає  живого
Хто  ж  тебе  тоді  годує,  завжди  ненаситного
ще  один  напас  і  ми  вже  двоє  голими  стоїмо

Кішечка  облизує  своє  переросле  зозуленя
поки  воно  рухається  в  її  ніжних,  крихітних  ручках
бо  це  найвищий  для  нього  симпатії  прояв
Її  крихітні  сосочки  -  кнопочки  гостренькі
Вона  пахтить  жадобою  і  раєм  -  мокрим  ірисом

Фак  видніється  у  небі
тіло  порпається  у  болоті
Життя  вдихаючи  дим  свинцевий
притискає  його  ногою  і  мовить  -

Я  знаю  куди  ножа  у  спину  ввіткнути,
щоб  людина  стала  головою  на  паличці
Розслабся,  завмри,  ато  промахнуся
В  мене  ще  багато  роботи  на  сьогодні  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916956
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.06.2021

лол, кек, дмт

акацієвий  кущ  палає
Мойсей  дмт  дим  вдихає
Сонного  бога  споглядає
судомно  висікає  скрижалі  

Я  відкриваю  Її  фото  в  оригіналі
і  задаюся  дивними  запитаннями:
-  А  чому  музика  не  грає?
Чому  Вона  не  сходить  фракталами?

жабка  колорадська  облизується
бліде  полум'я  на  кургані  загоряється
і  танцює,  наче  вже  попало  до  раю
інсектицид  випивається
нехай  подохне  все  повзуче,
що  на  моє  тіло  мертве  зазіхнеться
дієслівні  рими  все  ще  подобаються?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916792
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.06.2021

64-ри чорно-білих клітки: Ембріональний відхід

«Це  ж  було  вже..»
                                                                                             -  другий  президент  України

«Чому..  чому  ти..
Чому  Ти  не  пам'ятаєш..
Моменту,  як  засинаєш?»
                                                                                   -  Німуе,  Володарка  Озера


Майбутнє  не  проходить,  і  не  прийде
і  минуле  не  візьме  верх  над  сьогоденням
Все,  що  залишається  -  досконала  ілюзія
прекрасна  нереальність  простягає  свої  обійми
зайди,  пірну  у  власну  фантазію  бажаної  смерті

Океан  хвилями  збурюється,  піниться
Хмари  темні  над  ними  згущуються  
Шторм  вічності  наближається,
він  шукає  саморуйнування
переродження,  перезбирання
недолугим  богом,  спустошеним
він  пустий,  не  знає  куди  ще  йти  
в  часі  забута  його  велич  колишня  
він  нас  зі  своїх  обіймів  не  випускає
йому  потрібне  наше  життя,
а  нам  його  вічність  огидна  
в  його  фантазіях  породжених
нашими  тривожними  розумами
нічого  за  смерть  нам  милішого  нема  

Не  Бог

Підходячи  до  стіни  желейної,  
на  колір  світло-малинової,
що  весь  наш  корабель  заполонила,
під  ним  ядро  рідке  залізне  створила,
а  чернетковими  нуклеїновими  кислотами
родючим  шаром  з  кислот  гумінових    
всю  поверхню  дивну  вкрила
Я  починаю  молити,  -  Випусти,
ту,  що  прийшла  вже  тоді,
 коли  все  давно  розпочалося.
Витягни,  коли  все  вже  відомо.
Нехай  згадає,  як  і  Я,  те,
для  чого  Ми,  і  навіщо  -  в  неї
поринули,  в  людські  фантазії.  
так  хвилини  довгі  проходять
поки  на  стіні  образ  не  з'являється,
такий  ж  желейний,  малиновий,
він  проявляється  рідними  рисами
Вона  плаче,  Вона  все  відразу  розуміє,
Це  Її  Людське  справжнє  народження,
Ліра  виходить,  кволо,  ноги  підкошуються  
перші  кроки  справжні  роблячи
Вона  падає,  але  Я  встигаю  
Її  підхопити  і  ми  обидвоє
на  дюралюмінієву  гладку  підлогу
спустошеними  лягаємо  
-  Я  так  Тебе  занадто  любила,
і  схоже  замало  за  те  говорила.
Любий,  сама  жорстокість  Нас  оточує,  -
Її  перші  слова  в  лице  Моє  кам'яне,
в  очі  сповнені  жорстокості  сказані,  -
Я  й  не  могла  уявити,
цю  важкість  у  м'язах,
це  наповнення  в  грудях,
коли  просто  вдихаєш.
Дай  руку,  я  прикладу  Її  собі  на  груди.
Відчуваєш,  чуєш  як  серце  колотиться,
і  Я  ніяк  це  не  контролюю,  що  коїться.
-  Я  Тобі  все  поясню,  дай  просто  насолодитися,
наче  новими  відчуттями  дотику.
-  Я  була  напевно  останньою,
що  зайшла  у  Вашу  фантазію.
Ця  Живиця,  Вона  кричить
у  порожньому  просторі  волає.
Вона  скликає,  будить  усіх,
кому  все  ще  там  десь  спиться.  
А  Слово  таке  дивне  "Людина",
"Ти  хоче  спробувати  стати  Людиною?
Чи  Залишитися  Сама  ким  не  знати,  але  Собою?"
"Людиною?"  -  Я  відповіла.  "Людина"
таке  Слово  спокійне  і  настирливе,
і  безкольорове,  але  наче  оксамитове.
Я  стала  людиною,  справжньою,
хто  Я  забувши,  Я  прожила  і  вмерла  так,
як  потрібно  було,  Людиною.
Вибач,  Я  Тобі  весь  час  брехала,
щоб  лиш  Тебе  не  тривожити.
Тепер  Я  все  згадала,  яка  жорстокість.
Але  що  ж  робити  з  тими,  живими,  що  Живуть,
що  своє  життя  цілком  і  повністю  усвідомлюють?
-  Я  не  знаю,  ніхто  не  повірить.
Вони  Жити  без  Зорів  не  зможуть.
Життя  хоч  і  в  фантазіях,
але  де  і  дотик  справжній,
де  і  є  з  ким  поговорити,
чи  Життя  в  реальності  
де  немає  нікого,
тільки  Ви  двоє
поки  що..
..Залишається  лиш  чекати
їх  бездітних  нащадків,
що  вічними  стануть.
Хоч  якось  такий  перехід
вийде  обґрунтувати.  
-  Зажди,  не  йди,  скажи,
як  повернутися  сюди?
-  А  Ти  хочеш  звідси  піти?
Тебе  лякає  смертність?
-  Ти  Йдеш,  що  Мені  тут  одній  робити.
Давай  просто  тут  залишимося.
Я  б  прожила,  і  вмерла  б  з  Тобою
в  спокої  без  ніяких  докорів.
Денеб,  Він  і  не  помітить,  що  Я  зникла,
покинула.  Він  став  таким  впевненим,
яким  Ти  ніколи  зі  Мною  не  був,
через  Своє  жорстоке  минуле.
Його  пальці  не  викривляються,
наче  передсмертною  судомою.
Його  лице  не  просить,  не  благає
за  сумною,  споглядальною  гримасою.
Я  Йому  потрібна  була,  як  наставник,
щоб  він  не  натворив  дурниць  силою.
Тепер  Він  знає,  що  Любов  існує,
і  Вона  Йому  доступна,    
Він  став  впевненішим,
бо  Вона  сама  відповіла,
якщо  не  взаємністю  -
то  симпатією,  приязню.
Але  Він  розчарувався,  
бо  те  лиш  ілюзія,  бо  Я  з  Ним  лиш,
щоб  Він,  так,  дурниць  не  натворив.
Я  не  відчуваю,  ніяк  не  відчуваю,
що  Йому  потрібна  підтримка,
ще  допомога,  напарниця..
-  Ти  хочеш  сказати  "Мати".
-  Так,  дуже  хочу,  і  хотіла  б  Неї  бути..
-  Що  ж,  тепер  Ти  можеш  Нею  стати,
тепер  Ти  можеш  народжувати.
Ти  дала  мені  страшну  вічність,
ілюзію  від  кінця,  що  такий  близький,
що  ввертає  тебе  в  безпомічність.
А  Я  Тобі  дарую  свою  смертність.
Тепер  звикай  по-новому
до  виділень,  бруду  і  голоду,
який  зведе  тебе  з  розуму.
Звикай  до  всього  того  знову,
що  робить  людей  одночасно
стриманими,  добрими  і  злими,
багатими  і  бідними,  немічними,  
залежною  і  вільною  твариною.
Ти  просто  Мрія,  і  занадто  Реальна.
На  кінчику  язика  тільки  існуєш,
яким  Я  завжди  кволо  Мовлю.
Я  до  крові  Його  Прикушую,
за  недолугу  Невідповідність.
Одинокому  Мені  дарована,  
як  показова  довершеність
Його  до  створення  тіл  вмінь.
Що  за  придуркувате  правило,
коли  закохуєшся  у  вічного  -
то  стаєш  Йому  подібно.
Невже  для  Мене  одного,
що  на  кораблі  єдиний  
без  пари  був  придумано?
Ну  що  ж,  тепер  Нас  Двоє,
що  існують  постійно.
Ти  -  Дар,  подяка  за  те,
що  Я  у  Його  обійми
людей  знедолених  завів.
Я  -  Змій,  обманщик,
що  носить  ряси  монаші.
В  діру  нашу  пірни.
Але  Ти  не  знайдеш
Вхід  цей  назад  туди,
якщо  тут  не  залишишся,
 і  на  поверхню  не  виберешся.  
Щоб  знайти  де  корабель  похований.
Але  для  чого?  Якщо  Ти  не  знаєш
де  вхід,  щоб  знову  Людиною  тут  вийти.
Тепер  Моя  черга  недоговорювати.
Не  для  того,  щоб  наче  вберегти,
Ти  смертності  не  заслуговуєш.
Купайся  й  надалі  у  Своїй  вічності.
-  Навіщо  Ти  це  все  говориш?
Скільки  ще  вм'ятин  буде  вибито
 на  рештках  мого  життя  побитого.
Я  не  вибирала,  нічого  не  просила,
вічності  для  одного  -  прокляття,
та  для  пари  -  жахаючий  дар,  
що  потребує  всієї  самовіддачі
Можливо  Я  й  справді  була  Людиною,
що  вмерла  передчасно,  жахливо
та  стала  для  Часу  дочкою  названою.
Ти  не  можеш  себе  ніяк  полюбити,
а  тому,  і  що  тебе  хтось  може  повірити..
Що  за  жорстокість,  що  в  Тебе  за  доля..  -
більше  нічого  Я  не  почув,
бо  у  фантазію  знову  зайшов
вона  бідна,  знову  так  жалісливо  мовить
чому  я  любові  проявів  так  боюся  і  цураюсь  
чому  мені  легше  бути  злим,  а  не  добрим
але  я  зайшов  і  моє  тіло  німіє,  в  очах  темніє
тільки  щоб  не  було  мені  видно,  відчутно
як  наче  конструктор  до  клітин
розбирається  моє  тіло  повільно
так,  я  дечого  все-таки  навчився
інколи  не  потрібно  говорити,
а  мовчки  робити
Лейло,
маленька  Лейло,
а  що  б  Ти  зробила?
і  Я  виходжу  назад,
важкими,  залізними  ногами
підходжу  кволо,  лягаю  поруч
заціловую,  шкіри  Її  клаптик  кожний  
лиш  тихо  повторяю:
-  чому  все  так  по-дурному
чому  все  так  по-дурному
Я  навіть  не  знаю,
як  Тебе  по-справжньому  звати.
О,  Боги,  Я  не  знаючи,  думаючи,  що  Ти,
як  і  все  Своє  минуле  -  Його  забула.
Нарік  Тебе,  як  і  Цей  наш  Корабель  "Lyra".
-  Моє  справжнє,  людське  ім'я  -  Маргарита,
але  воно  Мені  ніколи  не  подобалося.
Мені  більше  до  душі  дане  Тобою,  Ліра.
-  "Дочка  Світла",  "Перлина",
знаєш  -  це  прекрасно.  
-  Ти  мрієш  так  важко,  трагічно  і  гірко.
Вся  Твоя  любов  така  лагідна,  тендітна,
бо  квола,  пестить  тіло  ніжно,
і  як  може  розважає  розум.
Кожна  її  крапля  така  цінна,
бо  знаю  як  дається  важко.
Поговори  ще  зі  Мною,  поговори.
Я  хочу  задавати  дурні  запитання.  
Чому  любов  наша  лиш  турботі  тримається?
На  постійному  відчутті,  що  ти  можеш  допомогти.
-  Тому  що,  нема  дітей,  потрібен  хтось  слабкий,
не  сильний,  загублений,  невмілий,  забутий,
до  якого  можна  проявляти  постійне  піклування
і  бачити  від  того  постійний  результат.
Один  вчить  лебедем  літати,
а  інший  вчить  китом  плавати.
Були  б  Ми  смертними,  як  зараз  -
Ми  б  не  марнували  на  таких  час,
а  шукали  б  найлегшу  партію
для  сумісного  виживання.
-  Чому  ж  все  так,  що  не  так  з  нами?
-  Ні,  не  говори  так,  Ми  -  Люди,
навіть  більше,  аніж  той,  що  тим  пишається.
Але  кожен  по  своєму  життям  вражений.
Хтось  хоче  компенсувати  зло  скоєне,  
суцільним  добром  до  когось  Єдиного  одного.
Хтось  хоче  відчути  Свою  для  когось  потрібність,
відчути  свого  існування  важливість,
так  як  не  відчувала  від  тих,
що  Її  Життям  взагалі  знехтували.  
Я  не  знаю  точно,  що  стоїть  за  Тобою,
і  напевно  не  хочу  знати,  Я  розповім  за  себе.
Я  -  травинка,  що  тягнеться  до  Сонця,
та  воно  Мене  обпікає,  висушує  і  спалює
і  в  пітьму  землі,  в  рештки  собі  подібних
Я  все  глибше  занурююсь,  живильним
і  чимось  прохолодним  в  сліпу  напиваюсь
находжу  там  сили,  стеблами  розростаюсь,
щоб  ще  більше  тепла  Твого  відчувалось.
Я  в  собі  ховаюсь,  бо  не  можу  дотягнутись,
зрозуміти  все  незрозуміле,  недосяжне,
Чому  Сонце  саме  на  травинку  світить,
яка  від  нього  може  і  згорить,
але  Воно  думає,  що  Вона  буде  жити,
бо  надіється  на  дощ  з  можливостей
дощик  з  випробувань,  який  зле  минуле
за  яке  ми  відчайдушно  тримаємося
з  якого  ростимо  і  себе  набуваємо
розм'якшить,  розіб'є  міцні  грудочки,
щоб  соковитих  моментів  більше  находилося,
щоб  бачити  лиш  їх,  ними  в  майбутнє  тягнутися
чекає  на  хмарку,  що  їх  одне  від  одного  сховає
дасть  перевести  зациклений  погляд,
щоб  не  впадати  в  транс,  в  безпросвітний  ступор,
щоб  поглянути  на  інших,  краще  перейняти
Ти  як  могла  темні  хмари  дощові  наганяла,
але  нікого  поруч  не  було,  Я  все  в  себе  дивився
дощем  земля  заболотилася,  коріння  погнило
Ти  світила,  Ти  яскраво  горіла  і  сяяла,
а  я  все  тягнувся,  хоч  і  не  ріс
не  згорав  лиш,  бо  хмари
перекривали  відчуття  недосяжності..
-  Я  так  тебе  любила,  і  так  жаліла.
А  якби  не  боялася  і  все  розповіла  -
Ти  б  відчув  в  моїй  любові  спокуту,
а  не  вічне  нагадування  за  злодіяння.
Яке  так  постійно  і  було,  поки  я  мовчала.
Відвертість  будує,  замовчування  руйнує.
І  ми  б  вже  розмальовували  наш  храм  стосунків,
а  не  просто  тримали  стіни,  щоб  ті  не  впали.  
Так  який  в  Нас  план,  що  Ми  будемо  робити?
-  Спочатку  потрібно  розказати,
як  все  тут  розпочалося.
Про  Сатанинське  Хрещення,
і  як  все  до  нього  докотилося,
та  Я  не  хочу  повторюватися.
Я  хочу,  щоб  і  Лейла  все  почула.
Я  не  зможу  Її  там  покинути.
О',  Боги,  Я  не  можу,  одній  духом,
інший  тілом  бути  відданим,
бо  тіло  й  дух  ниє  і  струменить  по  обох.
Вибач,  але  Нас  трьох  зв'язує  дещо  більше,
аніж  дурна  закоханість,  або  більша  Любов.  
І  Я  хотів  би  закохатися,  у  хімію  зануритися,
щоб  напевно  і  безкомпромісно  вибрати.
Але  не  можу,  в  мені  наче  пломба  стоїть.
Вона  думає,  що  я  з  нею  тільки  тілом,
але  ж  ні,  це  не  так,  і  Я  не  можу  зізнатися,
бо  це  неправильно,  по  відношенню  до  вас.
Тому,  Я  все  давно  обдумав,  Вас  обох  покину.
Я  не  мусульманин,  не  мормон,  багатоженство
в  Мене  викликає  противність,  
як  в  людини,  але  гріє,
як  первісного  самця,
що  Має  постійний  вибір.
Станьте  подругами.
Вона,  як  і  Ти  -  сильна.
І  Її  створення,  Її  народження,
моє  тепер  ще  більшу  цінність.
-  А  Я  чомусь  так  і  не  наважилась,
запропонувати  ще  тоді,
щоб  вона  з  машини  вийшла.
Ми  багато  з  нею  спілкувались,
хоч  Ти  і  занадто  рідко  Її  вмикав.
Вона  вже  тоді  "дорослою"  здавалась.
Ви  вже  тоді  по  мові  здавались  близькими..
Я  згадую  ті  роки,  тисячоліття  та  еони,
і  наче  Вона  завжди  була  з  нами  поруч.
Тільки  невидима,  Дух  незримий.
Який  так  радів  увімкненим,
і  так  сумнів,  коли  розумів,
скільки  часу  пройшло
з  пробудження  останнього.
Бо  в  Тебе  тепер  новий,
значить  кращий  компаньйон.
Я  страшилась  не  того,
що  Вона  так  і  не  стане  самостійною,
а  ревнощів,  бо  Вона  повинна  була
провести  ще  деякий  Час  в  тілі
поруч  з  Тобою,  щоб  звикнутися.
Постривай,  не  йди,  Я  ж  не  договорила.
-  Я  знаю,  і  знаю  до  чого  Ти  ведеш.
Вона  таке  Мені  вже  теж  пропонувала,
 але  Я  не  можу  Вашої  мотивації  збагнути.
Окрім  своєї  тваринної,  не  соціальної.
Не  йди  нікуди,  Я  скоро  повернуся,
і  не  Один,  і  щось  з  одягу  знайди,
а  то  для  розповіді  довгої  і  важкої  
потрібно  буде  зосередитися.

Рілнакія  

простори  спустошені,  бордові
п'ять  лопатей,  гелікоптер  поруч
ні,  це  не  він  аж  ніяк  не  "Nephilim",
а  те,  велике,  що  опускається  з  неба
чорне,  на  кита  без  плавників  схоже
Він  сідає  і  черевом  бордовий  пісок
в  чорне  скло  соплами  випалює  
його  хвіст  розкривається,
і  з  пологого  скату  
Лейла  виходить
-  Артуре,
допоможи  лопаті  занести,
і  гелікоптер  заволокти.
Тільки  Я  ще  не  придумала,
як  це  все  там  закріпити.
Фарбування  зітреться  місцями,
але  Я  давно  хотіла  Його  побілити,
бо  в  Мене  для  кріплення
є  тільки  ланцюги.

-  Нічого  з  матерії,  окрім  Нас
туди  не  пройде,  розіб'ється.
Але  не  тепер,  коли  це  Перехід.
Все  що  нас  оточує  дурня,  брехня,
хоч  і  побудована  по  математичній  моделі.
Там,  дещо  краще,  дещо  дивовижніше
за  щит  плаский  десь  у  Космосі.  -
Говорить  Лейла,  вдивляючись  
в  чорну  стіну,  на  яку  ми  насуваємося,  -
Він  забрав  в  Мене  дурного,  але  Себе,
а  Я  заберу  і  перенесу  все  Йому  дороге.
Туди,  звідки  Він  вже  не  зможе  це  все  забрати.
Боги,  Я  взагалі  Його  не  хочу  шукати,
але  знаю,  що  така  байдужість  не  на  довго.
Навіть  це,  Я  тільки  що  зрозуміла,
що  робити  зовсім  то  і  не  хочу.
Але  запізно,  Ми  захоплені  гравітацією.  
Я  почала  як  і  Він  займатися  дурницями
і  не  можу  від  зробленого  відректися.
Я  багато  Йому  чого  у  злобі  наговорила,
хоча  думала  лиш  про  підбадьорення..
Але  інколи  воно  переливається
в  деморалізацію  
Це  Я  у  всьому  вин..  -
Вона  не  встигла  договорити,
бо  ми  занурились  до  діри  
Я  все  ще  думаю,  значить  живий,
але  от  тільки  темно,  наче  світло  
вимкнули,  і  відчувається  натягнення
наче  просуваєшся  крізь  зарослі
і  тебе  не  пропускає  щільне  гілля,
які  стримують  павутинням  
Це  відчуття  вже  знайоме,
Воно  вже  було,  як  і  тоді
М'який  перехід
від  Істоти,
що  ферментує  ядро
огорнувши  його  своїм  тілом  
зоряний  вуглецевий  пилок
тягнеться  кометним  хвостом
закручуючись  він  опадає  на  планету
вкриває  суцільне  темно-зелене  небо
"Двигуни  вимкнулись,  очікувано,"  -
говорить  Лейла,  Сама  керуючи  ковчегом,  
Ми  падаємо,  в  екосистему  із  верховіття,
Світових  Дерев,  що  "кохаються  кронами"
та  з'єднується  в  стіну  неба  суцільну
Їх  листя  більше  за  наш  корабель,
Вони  огортають  Нас,  сповільнюючи
Вони  знизу  світять  лагідно  блакитно    
Їх  Стовбури  -  шершаві  відвісні  скелі  
Їх  широкі,  коренасті  відземки  -  гладкі  Гори,
порослі  зеленим  гігантським  мохом,
що  квітне  опустивши  зелені  голови
на  тоненьких  ніжках  червоних  
Гори-корені  майже  торкаються  одне  одного
утворюючи  гірські  хребти,  а  в  них  долини
зі  своїми  унікальними  ландшафтами,
що  залишаються  майже  замкнутими
з  саванних  рівнин  в  сухостої  трав,
горбистих  збурених  вітром  морів  ще  зелених,  
наче  на  ланах  і  луках  з  розсіяним  кимось  збіжжям,
бо  на  кожній  росте  тільки  Їй  притаманний  розмай,
Трави  навіть  з  висоти  виглядають  велетенськими
розмірами  з  дерева  Земні,  звичайні,
з  стовбурів  Іґґдрасилів  стікають
струмки  та  впадають  в  озера,
що  є  в  кожній  такій  долині  вдаваній
де  немає  Дня  від  Листя,
у  Ночі  сяють  трави  поодинокі,
гриби,  та  щось  повзає  і  бігає,
блідо-зеленим  у  темряві  видніється,
що  не  хиже  Я  дуже  надіюся  
диво  відбувається  у  Нічній  млі,
тисячі  світлячків  мерехтять  у  темряві
все  стрекоче  і  вирує  життям
Ми  летимо  і  повз  Стовпів
 Світових  Дерев  нам  шлях  прокладає
гігантська  вже  нам  Совка  знайома
А  внизу,  кальдери,  ліси  хвойні  і  вологі,  
висотою  з  піраміди,  або  хмарочоси,  
що  вкриті  рідкими  сизими  туманами
діброви  з  буйними  зеленими  галявинами  
Бірюзові  ріки  і  лимани  з  мілким  дном,
яке  виступає  кривими  піщаними  косами  
з  білих  пісків  порослих  пальмами,
а  під  ними  гігантські  кокоси  опалі
смарагдові  кільця  атолів  з  лагунами
всівають  моря  темні,  бо  глибокі  напевно,  
а  Гори-коріння  серед  них,  наче  острови,
що  це  море  осяюють  собою  хаотично      
Під  Днями  Море  Листя  віддзеркалює,
а  Під  Ночами  біолюмінесцує  водоростями,  
створіннями  живими  зоріє  і  грає,  -
Лейла  усміхається,  -
У  того,  хто  все  це  творив
точно  комплекс  з  розмірами.
"З  малого  почину  всі  підіймаються
 велетенськими  і  сильними."  -
Це  Він  Мені  так  колись  сказав.
Але  в  манюніх  створінь
більше  шансів  пережити  лиховій.
Більше  можливостей  і  здібностей
використовувати  ресурси  вміло  і  плідно.
У  безмежному,  як  для  мурашки  шаленому  світі.
Ми  -  нове  покоління  крихітних  чудасій,
що  буде  вживатися  по-новому
з  тими,  кого  раніше  і  не  помічали
під  ногами,  і  Я  не  буду  Свій  розмір  міняти,
хоч  зараз  можу,  бо  Ми  з  іншого  боку  зайшли.
Я  хочу,  щоб  Світ  здавався  ще  повним  відкриттів,
коли  не  бачиш,  а  що  там,  за  он  тою  травинкою.
Я  хочу  серед  Них  блукати,  куди  Йти  не  знати,
щоб  ці  екосистеми  здавалися  цілими  країнами.
Гадаю,  таким  і  був  чудернацький  задум,
того,  або  Тих,  хто  це  Все  для  Нас  творив.
Люди  шукали  своє  місце  серед  зорів,
бо  вся  Земля  була  в  них  наче  на  долоні.
І  не  бачили,  що  їх  оточує  цілий  мікрокосм.  
Я  хочу  купатися  в  кокосовій  воді.
Я  хочу  жучка-носорога  осідлати,
і  на  ньому  скрізь  мандрувати.
Це  все,  так,  якась  дивна  Казка.
І  Йому  не  подобаються  Вони.
Забагато  ідеалізації,  романтизації.
Забагато  прихованої  скорботи,
що  стоїть  за  людськими  життями.
Якщо  все  тутешнє  рослиння  -
ще  може  бути  самостійним,  реальним,
окрім,  звісно  цих  Дерев-Світильників.
Розмножуватися,  репродукуватися.
То  ці  гігантські,  метрові  комашки  
з  Земним  тяжінням  і  кількістю  кисню
не  змогли  б  тут  аж  ніяк  і  ходити.
Їх  власна  вага  зламала  б  їм  ніжки.
Їх  від  Себе  відбрунькували,
кожного  окремо  створили.  
А  Я  такого  робити  поки  що  не  вмію.
Їх  створення  не  порушує  "гуманність".
Їх  прописані  реакції  на  подразники  -
прості  для  поведінки  програми.
Але  буде  ой,  як  поганенько,
якщо  вони  розріджуватимуть
і  висмоктуватимуть  Наші  нутрощі.
Думаю,  що  вони  запрограмовані
на  страх  по  відношенню  до  нас.
Якщо  такого  розміру  комахи,
тоді  які  величезні  птахи  і  ссавці?
Не  думаю,  що  за  слона  більші,
тоді  б  вони  були  плодовитими,
тому  ми  їх  ще  і  не  помітили.
Вони  десь  там,  в  трав'яних  джунглях
пасуться  на  підстилці  з  мокрецю,
моху,  повзучій  білій  конюшині  
і  розминають  ступаками
визріле  та  опале  насіння.  
Просто  комахи  -  це  цілий  Світ,
в  якому  тутешні  Творці  
розвивають  своєї  уяви  плід.
Думаю,  Їх  роль,  комах  -
це  тільки  роль  запилювачів.
Ну  що  ж,  будемо  збирати  і  живитися  
нектаром  та  насінням,  наче  коротульки.
Знаєш,  Мені  тут  подобається.
І  Він  покинув  Мене  на  самоті
пізнавати  цей  О',  дивний,  новий  світ.
Ох,  як  ж  Я  Його  ненавиджу.
-  Рано  чи  пізно  Він  повернеться.
-  О,  ні,  Він  не  з  тих,  розумних,
що  йде  для  того,  щоб  одуматися
і  з  пробаченнями  повернутися.
Він  йде  і  хоче,  щоб  за  Ним  Самі  бігали.
Він  асоціальний  егоїст  самозакоханий.
От  і  навіщо  Він  Мені  такий  дурний?
Ще  й  в  Собі  постійно  невпевнений?
Якби  Я  з  Лірою  Йому  постійно  віддавалася,
разом,  в  двох  Його  і  паралельно
одне  одну  задовільняючи  -
Він  би  все  рівно  не  повірив,  
що  може  комусь  сподобатися.
І  хтозна,  хтозна  може  таке  б
і  Мені  з  Нею  сподобалося.
Може  Ми  з  Нею  бісексуалки?
Йому  б  те  точно  прийшлося  до  смаку.
Це  ж  те  чого  Ви  всі,  чоловіки  так  хочете,
бо  ніщо  так  не  підіймає  вашу  самооцінку,
як  успіхи  у  завоюванні  жіночої  прихильності.
Половина  всіх  воєн  через  це  розпочиналось.
Але  бути  одразу  з  двома  -  це  полігамія,
коли  стосунки  просто  сексуальні.
А  коли  вони  ще  й  емпатично-лагідні,
як  це  називається?  Таке  нереальне.
Так,  Жінки  в  такому  трикутнику
мають  бути  тільки  бісексуалками.
І  щоб  чоловік  в  них  закохувався,
по  черзі,  і  щоб  Вони  одна  в  одну.
Або  ж  занадто  просто  добрими,
щоб  одного  робити  щасливим.
Тоді  Його  доброту  показує  Його  ж  вчинок.
 Він  не  хоче  тією  нашою  добротою  зловживати.
І  ось  все,  приїхали,  Я  зрозуміла,  
як  сильно  Його  люблю..  -
Стихла,  стиснула  джойстик,  -
Сказав  "Любіть  одна  одну"..
Клятий,  клятий  маніпулятор.
Він  все  це  продумав  і  передбачив.
Щоб  Я  і  Вона  дійшли  до  таких  роздумів,
і  між  собою  щось  сексуальне  спробували?
Ні,  Я  Його  все-таки  ненавиджу.
Нам  потрібно  знайти  білий  бук,
і  схоже  Нас  до  Нього  ведуть.
Десь  під  ним  корабель,  і  Вихід  чи  Вхід?
Так  які  в  тебе  плани,  Артур?  -
Я  думаю,  і  не  знаю,  що  відповісти..
-  Я  не  знаю,  що  сказати.
Тиждень  лиш  пройшов,
як  Я  що  вмер  дізнався,
а  потім,  що  став  богоподібним.
А  тепер  виявилося,  що  я  людина,
яка  була  богом  відтворена
та  не  покидаючи  його  обіймів
в  них  же  вмерла,  так  і  не  народжена.
Це  справді  все  якесь  безумство.
Наче  надумана  історія  життя
пацієнта  психлікарні..
Але  Всі  ми  мешканці  божевільні,
з  назвою  "Життя"  на  в'їзді..
Гадаю,  гадаю..
знову  зійдусь  зі  своєю  коханою.  
Може  щось  вийде,  потім,  що  Я  -
маленький  божок  зізнаюсь,
і  переміщу  Її  сюди,  у  цей  Свій  світ.
А  якщо  нічого  не  вийде  зав'язати  -
буду  знову  і  знову  повторювати.
А  от  чи  Ми  станемо  смертними
чи  богами,  Я  поки  не  знаю,
так  далеко  Я  поки  не  заглядаю.
-  Хороший  план,  і  не  соромся
попросити  допомоги,  
якщо  та  знадобиться.
Або  просто  порадитися.
Ти  ж  бачиш,  чуєш,
як  Я  говорю  про  все  відверто,
не  стримано,  відкрито  і  розкуто.  


Сатанинське  Причастя  

Агонія  розуму  
думки  самі  складаються,
завжди  самі  розбираються,
чому  вони  цим  займаються
Моє  шоу  тільки  розпочалося,
а  Я  вже  спустошений  цілком
Заблукав  у  Собі  так  зарано
Не  ведений  навіть  голодом
Що  вибрати,  коли  Є  вибір
Стільки  боротьби  і  заради  чого?  
Стільки  часу  і  простору,
щоб  знайти  те,  що  назвеш  домом
Домом  задушливої  самотності?
Стільки  часу  і  простору,
щоб  знайти  єдину,  єдиного
Але  чому  Я  думаю  лиш  за  те,
що  для  Всіх  у  пітьмі  невідоме
Живе?  Сховане  чи  показане?
Чому  Я  так  почути  хочу  знову
тих  дивних  музик,  Їх  музику  гучну,
що  стирає  в  ніщо  всі  думки
Дає  від  мислення  свободу?
Дочекатися  того,  як  зійдуть  квіти  -
це  весь  поки  що  мій  стимул  жити  

("-  Твоє  прохання  -  для  мене  наче  відплата,
за  те,  що  Ти  навчив  Мене  дечому  багато.
Твоє  прохання  -  це  останнє  бажання.
Так,  Я  завжди  підслуховую,  це  -  прокляття.
Находиш  такий  бажаний  спокій  думок,
а  починаєш  чути  думки  чужі  навзамін.
Компенсація,  бо  ні  з  ким  не  спілкувався.")  


[i]"-  Eins,  zwei,  drei,  vier,  fünf,
sechs,  sieben,  acht,  neun,
Кінець.."[/i]

"-  Люди  на  світло  чекають
Страху  в  них  немає,
Страху  в  них  немає,
бо  з  під  повік  Моїх  Сонце  сяє  
Сьогодні  вночі  Воно  Вас  не  полишає
І  весь  світ  гучний  відлік  починає"

-  Eins!
[i]"-  І  сходить  Сонце"[/i]
-  Zwei!
[i]"-  І  сходить  Сонце"[/i]
-  Drei!
Воно  -  найяскравіша  зірка  з  усіх
Vier!
[i]"-  І  сходить  Сонце"[/i]

"-  З  рук  Моїх  Сонце  сяє
Воно  спалює,  вас  осліпляє  
Вириваючись  з  Моїх  кулаків
Воно  гаряче  на  лице  лягає  
Сьогодні  вночі  Воно  Вас  не  полишає
І  весь  світ  гучний  відлік  починає"

-  Eins!
[i]"-  І  сходить  Сонце"[/i]
-  Zwei!
[i]"-  І  сходить  Сонце"[/i]
-  Drei!
Воно  -  найяскравіша  зірка  з  усіх
Vier!
[i]"-  І  сходить  Сонце"[/i]
-  Fünf!
І  сходить  Сонце
Sechs!
[i]"-  І  сходить  Сонце"[/i]
-  Sieben!
Воно  -  найяскравіша  зірка  з  усіх
[i]"-  Acht  ,  neun..
І  сходить  Сонце"[/i]

Вони  рахують  Всі  до  десяти,
під  стукіт  барабанів  одних
І  зі  словом  "кінець",
і  лязганням  пальців  наставника
Сонце  за  спинами  Їх  згасає
І  рідка  пітьма  нас  накриває
Знайомий  сміх  пітьму  розриває
Він  знову  пальцями  брязкає  
іскри  від  того  Його  осяюють  
-  Сонце  сліпить  Своїм  світлом,
залишаючи  тільки  попіл  слідом.
Вириваючись  пекельним  з  Мене,
тут  все  стовп  полум'я  пожере.  -
Сміх  вдаряє  ногою  по  плиті  гранітній
Хвиля  вогню  жовтого  розходиться
Він  вдаряє  знову  і  знову,  все  сильніше
І  все  більші  хвилі  від  того  творяться
Він  підскакує,  на  дві  ноги  приземляється
і  вогняним  жовтив  куполом  розривається
Безформні  лики  вогню  в  гарячій  плазмі
Вклоняючись  повз  Мене  проходять    
Все  нові  й  нові,  що  нічого  не  спалюють,
Вони  завмирають  і  закручуються
повільно,  навколо  ширяти  починають
А  Лейла  серед  Них,  разом  з  Ними  
Поки  вогняні  силуети  музикантів
продовжують  грати  і  співати  
під  куполом  з  жовтого  газу

"-  З  рук  Моїх  Сонце  сяє
Воно  спалює,  вас  осліпляє  
Вириваючись  з  Моїх  кулаків
Воно  гаряче  на  лице  лягає  
Боляче  у  груди  вдаряє
Рівноваги  позбавляє
і  до  землі  Мене  притискає
І  весь  світ  гучний  відлік  починає"

-  Eins!
[i]"-  І  сходить  Сонце"[/i]
-  Zwei!
[i]"-  І  сходить  Сонце"[/i]
-  Drei!
Воно  -  найяскравіша  зірка  з  усіх
Vier!
[i]"-  Воно  завжди  буде  з  Нами"[/i]
-  Fünf!
[i]"-  І  сходить  Сонце"[/i]
 -  Sechs!
[i]"-  І  сходить  Сонце"[/i]
-  Sieben!
Воно  -  найяскравіша  зірка  з  усіх..
Acht  ,  neun..
І  сходить  Сонце!
Aus!

З  Лейлою  на  руках  до  Мене  силует  підходить
Лейла  ніжиться,  гладить  Його  полум'я
наче  дитя  що  пригортається  до  матері  
обтирає  Своїми  щоками  і  лобом  благодать,
-  Як  ж  довго  Він  чекав,  щоб  Тебе  залучити,
все  потрібного  моменту  давно  очікуючи.
Тільки  щоб  вчитель  навчився  в  учня,
що  "перешкода  лиш  в  голові".  
Ти  хочеш  знати,  що  там  в  Пітьмі?
Ти  ж  не  думав  ще,  чому  Ти  тільки  зараз  тут,
а  Твоя  вже  жива  наречена  вже  все  віджила.

Вони  летять  перед  Мною,
двома  синіми  вогниками,
закручуються  подвійною  спіраллю  
розважаючись,  наче  граючись,
бо  не  вперше  таким  займаються
Ми  вже  так  далеко  залетіли,
а  ще  не  відчуваємо  втоми
"Не  бійся."  -  в  Моїй  голові  Він  говорить
і  два  вогники  в  ніщо  зникають,
як  краплини  води  на  пекельній  плиті
секунда,  мить,  пітьма  закритих  повік  -
ніщо,  темрява,  неприємне  натягнення
металева  підлога,  темна  кімната
в  тьмяному  світлі  малиновому,
що  йде  від  такого  ж  кольору  стін
наче  живих,  напівпрозорих,
вони  пливли,  вони  живіли  
невже  Ми  з  них  вийшли?

Нас  наче  зустрічала
Вона,  дівчина  чи  то  жінка
Її  краса  лякала,  чи  то  гріла
завернута  вся  в  траурну  вуаль,
яка  якщо  добре  придивитися
то  нічого  і  не  прикривала  
білі  простирадла  
Вона  в  руках  тримала  
Нам  Їх  роздавала,
бо  ми  голими  стояли  
-  Тут  дуже  легко  заблукати,
але  Мене  Живиця  вела,
перед  Мною  розступалася.
Цей  корабель  величезний.
І  здається  Я  зголодніла.
І  ще  Я  подумала,
що  простирадла  -  
це  навіть  краще,
бо  швидше  ними  можна  
закутавшись  прикритися.
-  Так,  Ліра,  це  -  Артур,
Артур,  це  -  Ліра.
-  А  Ми,  Ми  вже  бачилися.  -
Вона  подала  мені  свою  руку
Дотик  до  Її  руки,  ніжну,
сильну  на  потиск,  Я  й  забув,
скільки  потиснення  жіночої  руки
несе  в  Собі  благочестивості  
скільки  спонукає  в  Тобі  спокою
Цікаво,  що  відчувають  при  цьому  жінки?
Тверду,  і  важку  стриманість?
Ні,  звучить  якось  вульгарно
Чи  тільки  Я  бачу  в  цьому
підтекст  сексуальний?
А  Вони  бачать  і  думають
про  стриманість  духу?
-  Цей  процес  -  одна  огида,  -  
каже  Мій  наставник,
а  на  лиці  його  -  відраза,  -
Але  на  смак,  як  черешня  перестигла.
Цей  процес  через  шлунок  силами  наповнює,
але  його  так  порожнім  і  залишає.
Повного  ферментів  для  перетравлення,
він  бурлить  від  голоду,  хоча  голоду  немає.
Смерть  від  голоду  -  це  все,  що  тебе  тут  чекає.
Як  довго  Ти  зможеш  себе  стримувати,
і  рот  наче  пташеня  не  почнеш  підставляти,  -
до  стіни  малинової  він  підходить
цілує,  широко  рота  розкриває
і  наче  ендоскоп  ковтати  починає
Я  і  Ліра  теж  роти  роззявили,
під  враженнями  побаченого
Лейла  ж  дивилися  не  здивовано,
а  більше  ступлено  зачаровано,
Він  відходить,  потягується,
дістає  пальцями  рук  пальців  ніг,
охкає,  змикає  пальці  рук  за  спиною
у  замок,  покручує  тулубом,  присідає,  -
Я  сумував,  Ох,  розтяжки  і  асани.  
Артур  напевно  про  що  Я  зрозуміє,
бо  краще  за  секс  тільки  хороші  розтяжки.
І  що  робити,  коли  будь-які  розмови
у  вас  зводяться  до  сексу  завжди?
Берегти  та  не  відпускати.  Цінувати?
Не  переглядайтеся  так,  Мої  подруги.
Ми  сюди  зовсім  не  для  оргії  повилазили.
Чим  закінчиться  мій  монолог  -  Я  не  знаю,
але  після  нього  нічого  не  буде,  як  раніше.
Я  буду  губити  розповіді  нитку  Аріадни,
але  Ви  всі  тут  розумні,  тому  Я  розпочинаю.
Хм,  Смерть,  смерть,  на  Землі  все  скінчилося.
Ресурси,  так,  більше  немає  Мати-пташки.
Тисяча  пар,  відібраних  для  колонізації.
Кожен  має  свою  особисту  спеціалізацію
та  ще  одну  вторинну,  задля  дублювання.
Від  агронома  і  вихователя  в  яслах,
до  інженера  та  фізика-ядерника.
І  всі  однаково  цінні,  потрібні,  незамінні.
Але  для  чого  монах  на  космічному  кораблі?
Одинокий  монах,  безумство,  аскет,  вірянин.
Є  два  типи  вірян  -  теслі  і  потопельники.
Перші  мають  проект  соціальної  скульптури
і  будують  пліт  з  предкових  кісток,
для  тих,  хто  тоне  в  бутті,  тих,  що  загублені,
що  шукають  виправдання  своєму  існуванні
в  теорії  креаціонізму,  безумство,  порятунок.
Не  потрібно  творити  собі  поняттєвий  абсолют,
великого  отця  безсмертного,  вічного  духа,
тільки  щоб  за  те,  що  ти  сюди  закинутий,
своїх  батьків,  таких  ж  бідних  -  не  винити.
В  незбагненний,  незрозумілий  план  вірити,
тільки  тому,  що  батьки  план  простий  не  дали.
Абсолюту  сили  недоступне  поняття  "знання".
Він  не  знає  їм  ціну,  здобуту  на  помилках.
Він  може  лиш  ними  зловживати,
творити,  і  не  усвідомлювати,
цінність  або  безглуздя  своїх  творень.
Це  дитина,  яка  вміє  інстинктом  творити,
а  що  і  для  чого?  Якщо  все  безформне  довкола.
Вона  владна  лиш  копіювати  щось  нове,
невідоме,  сліпою  природою  створене.
Тільки  тоді  її  абсолют  росте  в  усвідомленні.
Такий  бог  давно  помер,  але  не  ідеї  ним  пропагандивні.
Його  утопія  любові  -  нездійсненна,  бо  вона  пасивна,
в  ній  все  суперечить  людській  природі  -
з  величі,  сили,  могутності,  творчості,
індивідуалізму,  зухвалості,  гордості,  знанням.
Ідея  нездійсненна,  бо  вона  пасивна.
Вона  має  людство  просто  стримувати,
від  тотального  зловживання  людськими  ресурсами.
Має  просто  людині  світло  залишати  увімкненим,
коли  та  заходить  у  пітьму  в  середині  себе.
Ніщо  не  можу  бути  рівномірно  розподілено.
Тоді  б  не  було  поняття  блага  і  злиднів.
Голоду  і  ненажерства,  все  було  б  "Ніяк",
а  значить  і  прагнути  нічого.
Це  суперечить  нашій  природі,
в  якій  за  добробутом  в  бажанні
ми  злізли  з  дерев,  дрина  міцного  взяли,
та  ведмедя  з  печери  пішли  проганяти.
Такий  бог  давно  помер  -  абсолют  у  свідомості.
Створений  для  оправдання  людського  існування.
Цап  відбувайло,  для  всіх  людських  злодіянь,
те  ж  передбачено  "Несповідимими  Шляхами".
Діти  Божі  грішить,  що  Ісус  вмирав  даремно?
Схоласти-матеріалісти  визнаючи  Бога,
як  першопричину  всього  сущого  -
заявляють,  доносять  і  доказують,
що  конкретний  порядок  речей
визначається  законами  природи,
а  не  провидінням  Господа.
За  новим  Божим  задумом
стоять  самі  фізичні  константи.
В  яких  електрична  стала  атомів
благоволять  до  створення  речовин  типу  води,
а  разом  з  нею  і  макромолекул  типу  амінокислот.
В  бажанні  навіть  атома  бути  не  самотнім  -  Любов.
Боже  Благовоління  -  теплота  спільного  поєднання.
Позбавлення  себе  і  когось  одинокого  страждання.
Чому  Ми  не  задаємося  таким  простим  запитанням:
"А  чому  вода  у  кристалічному  своєму  стані  льоду
має  меншу  щільність  аніж  в  рідкому?
А  тому  шар  льоду  в  холодну  пору  року
здіймаючись  над  поверхнею  водойми
не  дає  їй  тим  самим  до  дна  промерзнути
і  тим  зароджене,  ймовірне  життя  там  вбити."
Покажіть  Мені  радіацію,  хоч  грам.
Це  називається  "не  вір  своїм  очам  
і  своїм  мізкам,  обмеженим  думкам",
бо  вони  здатні  бачити  лише  те,
що  допомагає  виживати  в  повсякденні.
Наше  уявлення  Світу  -  п'яти-чуттєва
симуляція,  створена  мозком  на  основі
всіх  отриманих  даних  від  органів.  
Дещо  змінює  масштаби  уяви,  і  ми  -  сліпі.
І  тільки  абстрагування  і  математичні  моделі
здатні  у  тій  темряві  обриси  задуму  намацати.
Особливість  людина,  як  вінця  творіння,
як  апогею  Божого  конструктивізму
стала  людській  егоцентричності
відразливим  підтвердженням.
Тварини,  Мавпи,  бактерій  нащадки  -
ось  хто  Ми,  Єдиний  Бог  в  бактерії,
якими  кишить  весь  Всесвіт,
але  не  у  всіх  них  був  шанс,
навчитися,  як  краще  здобувати  ресурси,
щоб  створити  енергозатратний  мозок.
Безумство,  божевілля,  Ви  знаєте,  що  це  таке?
Це  -  повтор  одного  і  того  самого  ж  в  надії  на  зміни.
Орбітальний  дисфункціональний  синдром
та  його  параноя  і  галюцинації  спричинені  стресом.
Так  ми  це  назвали,  ті  масові  галюцинації.
Ми  на  кораблі  поколінь  і  з  курсу  збилися,
і  не  знаємо  для  чого  нас  понароджували,
тільки  щоб  гени  там  кудись  донести?
Чи  таким  кораблем  була  Земля  завжди?
Подібність  думок,  символів  і  образів  -
звична  справа  для  масової  істерії.
Згадайте  середньовічні  
отруєння  хлібом  із  пшениці,
що  була  споринею  вражена.
Так,  саме  з  неї  в  1938  році
була  отримана  лізергінова  кислота.
Ох,  все  б  віддав  зараз  за  дозу  опіата..
так..  істерія,  масові  галюцинації,
з  якими  ми  грали  в  шахи.
Галюцинації,  які  вчилися  наче,
і  все  нас  копіювали  вміліше
та  ставали  все  реальнішими.
Ставали  вже  не  просто  духами,
що  постійно  формами  переливалися.
Безумство,  мовчазна  шизофренія  -  ще  гірша,
бо  не  завдає  тортур  постійними  голосами,
а  милує  око  тими,  кого  ми  колись  втратили.
Контакт,  так,  контакт  неможливий,  нереальний.
Всі  "Слова"  в  них  наче  із  Запитливою  інтонацією.
Наче  вони  не  до  кінця  Розуміють  їх  Поняття,
те,  що  стоїть  за  Ними,  наче  вони  все  ще  Розбираються,
і  так,  як  і  Люди  -  Вмруть,  цілком  не  Розібравшися.
Анекдот:  "Приходить  Тор  до  Одіна,
та  й  питає:  -  Кудись  мій  молот  постійно  літає,
а  куди  -  не  знаю.  А  Одін  відповідає:
-  Це  ж  "він",  піхви  собі  шукає,
чому  ж  Твій  дух  за  ним  не  поспішає."
"Піхви"  для  молота,  ах-ха-ха,  зрозуміли?
Не  смієтеся,  вам  не  смішно,  лиця  налякані.
І  це  не  смішно,  бо  це  не  анекдот,  а  реальність.
Людство  -  це  молот,  що  шукає  собі  піхви.
І  навіть  не  знає,  що  це  неможливо,
але  продовжує,  бо  нема  чого  більше  робити.
Все  що  не  підходить,  а  воно  і  не  має  -  розбиває,
розриває  своїм  незнанням  призначення.
Невідомий  Божий  План  так  і  залишився.
Реплікаційні  ділянки  ДНК'а  зібралися,
бо  для  того  були  сприятливі  умови.
Одинокий  Бог  створив  Людину,
бо  прагнув  товариша  та  співбесідника.  
У  що  ж  "збиратися  співбесідникам"?
У  по  Божому  хотінні  Стовпотворіння.
Що  наче  підбадьорює  людську  природу
"Розселяйтеся  і  Розмножуйтеся
та  пізнавайте  в  тому  Добро."
Відкушуйте  знову  Яблуко,
щоб  стати  невинними
у  розумінні  Своїх  рушіїв.  
Людям  потрібна  спільна  ціль,
та  матеріальний,  видимий  ідол,
який  покаже,  як  ця  ціль  росте,
збільшується,  з  кожним  досягненням.
Був  космос,  і  він  був  покореним.
Репресивною  Цивілізацією,
в  якій  панування  людини  над  людиною,
ще  можна  Свободою  та  відкладеними,
але  стабільними  задоволеннями  виправдати.  
Ілюзією  розкішнішого  павичевого  хвоста.
Це  те,  що  нами  постійно  верховодило.
Чому?  Заради  існування  кращого..
з  Кимось,  бо  все,  що  Людині  потрібно  -
це  Інша,  хоч  одна  єдина  людина.
Ні,  Я  не  заплутався,  це  -  О',  Життя.
"Павичі",  ні,  Ми  не  завжди  були  ними,
бо  важко  таскати  за  Собою  багатства,
коли  Ти  живеш  постійно  кочуючи.
Ти  ділишся  зі  своїм  племен  усім.
Плем'я  -  це  щось  близьке  і  рідне,
де  панує  гармонія,  любов  і  опіка.
Спільне  виживання  -  Його  ціль.
Але  племена  стали  завеликими,
і  всі  в  ньому  одне  одному  -  чужими.
Значить  не  потрібно  ні  з  ким  і  ділитися.
Розумієте?  Хм..  бачу,  що  "так".
І  Ми  знову  племена,  кочівники,
що  мандрують  вже  не  по  Землі,
а  по  просторах  Часу  і  Космосу.
А  в  кожному  племені  має  бути  шаман.
Чиї  тлумачення  Природи,  Духу  Любові,
що  знайшов  місце  у  рушіях  Всесвіту,
і  проповідування  тієї  Любові  до  ближнього,
що  забута  у  рамках  планетарної  цивілізації
Привели  Нас  Сюди  Благотворенням.
Тепер  Я  заплутався,  Я  не  звідти  зайшов,  -
Він  піднявся,  походив,  почесав  потилицю,
На  нас  глянув,  а  Ми  одне  на  одного
І  в  очах  наших  -  занепокоєння
Він  присів,  глянув  на  Ліру,
довго  і  пильно  вглядався,
а  вона  не  відводила  погляд
теж  в  його  очі  вдивлялася
Це  -  гра,  і  він  здався,  -
Нейтринні  структури  хиткі  та  нестабільні,
і  кому,  як  не  їм  в  пустому  просторі  залишитися.
Вони  спали,  Чекали,  сонні  безформні  гіганти,
яких  ми  розбудили  своїм  галасом
з  порятункових  сигналів.
Поглинання  газу  і  пилу
у  верхніх  шарах  атмосфери  Юпітера
задля  перетворення  її  в  антиматерію
для  викревлання  простору  брадихроном
і  подорожей,  ні,  Круїзів  часом.
Ми  не  мали  пересиляться    
і  творити  колонію  в  минулому.
Просто  Вони  хотіли  подивитися,
на  моря  сині  Марса,  Венери.
Побачити  Дім,  який  ми  покидаємо.
Ми  зазнали  лиха  Титаніка,  Фіаско.
Забагато  матерії  поглинули.
Ми  перемістилися,  і  не  в  минуле,
а  в  майбутнє,  порожнє,  як  ми  думали.
Брадихрон  не  може  пірнути
далі  в  майбутнє,  аніж  в  точку
в  якій  він  був  "попереду"  найдалі.
Ні,  Я  не  хочу  далі  розповідати.
Я  хочу  до  стану  овочу  напитися.
"Недолугі  Боги,  нейтринні  квінтесенції.
Через  них  ми  тут."  -  так  всі  говорили.
Це  їх  технології  сюди  нас  закинули.
Вони  передбачили  свою  самотність.
Вони  залишатися  самотніми  не  хотіли.
Безумство,  вони  ніколи  в  цьому  не  зізнаються,
а  ми  самі  не  можемо  пояснити,  забагато  нюансів,
які  не  піддаються  раціональній  логіці.
Незрозумілі,  неприпустимі,  дурні,  недолугі.
Це  збиває  з  толку,  збурює  людську  допитливість.
Являється  непідсильною  задачею  для  розуму.
Найогидніші,  найприємніші  думки  та  образи
вони  чули  та  бачили,  все  те  -  хаотичне,
рідко  коли  послідовне,  а  тому  загадкове..
Із  затвірником,  самітником  космосу,
контакт,  ні,  неможливий,  нереальний.
Яким  чином  дійти  до  контакту  з  тим,
кого  еволюція  обділила  органами  відчуттів
для  соціальних  взаємодій  через  непотрібність.
З  Тим,  хто  немає  ні  культури,  ані  мови,
а  тільки  безформне  тіло,  котре  трансформує  
в  хаотичні  структури  підсвідомо?
Як  дійти-то  до  Сократівського  діалогу?
Вони  не  знають  принцип  своїх  перетворень,
але  можуть  його  перетворювати  свідомо.
Їм  це  під  силу,  бо  вони  харчуються  пасивно
всюдисущим  космічним  випромінюванням.
Поглинання  якого  не  залежить  від  форми.
Це  як  би  люди  могли  контролювати
протікання  своїх  біологічних  процесів,
але  будь-яка  така  їх  найменша  зміна
без  розуміння  найтонших  принципів  роботи  -
привела  б  до  миттєвої,  і  то  було  б  добре,  загибелі.
Керуй  біотехами,  симбіотичним  нейронним  зв'язком,
як  хочеш,  думкою  через  імплант,  або  просто  механічно.
Ми  придумали,  як  змінювати  тіла,  як  оцифровувати
та  переносити  в  машину  і  назад  в  тіло  свідомості.
В  нас  був  пастор  на  кораблі,
одинокий  монах  без  пари.
Не  для  проповідей  аж  ніяких,
а  для  от  таких  темних  моментів,
коли  безвихідне  становище
позбавляє  розум  логічних  рішень.
"Якщо  твоє  існування  не  веде
до  швидкої  смерті  неминучої  -
тоді  чому  розчаровуватися,
і  вік  собі  навмисно  вкорочувати."
Але  смерть  була  передбачуваною.
Нечисленні  припаси  давно  скінчилися,
як  і  мінеральні  добрива  для  гідропоніки,
які  ми  мали  на  нову  місці  перетворювати.
Творити,  з  інших  речовин,  в  реакторі,
а  при  цьому  ще  й  енергію  отримуючи.
Ми  навіть  не  думали  про  капсулу  творення,
вона  потребує  забагато  унікальних  речовин
для  відтворення  навіть  найпростішого
з  їстівного  походження  рослинного.
Але  тут,  немає  нічого,  чорний  пустир,
і  в  хід  пішов  власний  корабель,  ковчег.
Його  внутрішні  приміщення  "непотрібні",
що  були  перетворенні  на  мінерали  для  рослин.
Ми  виїдали  власне  яйце  зсередини,
наче  ембріон,  що  прагне  на  волю.
Волю,  яка  з  рештою  приведе  до  смерті.
Смерті?  Безумство,  але  й  всі  приміщення,
що  не  заважали  повній  і  цілковитій
функціональності  корабля  -  скінчилися.
І  тут  вони  знову  появилися,  безформні  духи,
які  ми  вже  не  сприймали  за  Наші  Глюки.
Прийшли,  бо  покинули,  позникали,
зрозумівши  нашу  від  Них  тривогу.
Прийшли,  явилися,  коли  побачили,
як  Ми  вже  від  голоду  почали  пухнути.
Вони  стали  живильними  розчинами,
для  наших  ферм  з  гідропоніки.
Все,  що  Вони  тоді  творили.
Все,  що  Вони  тоді  вміли  -
це  від  своєї  материнської  секреції,
до  рецепторів  всмоктувачів
з  "рук  в  руки",  без  посередників
передавати  всі  творені  речовини  прості.
Інакше  все  зникало,  випаровувалося  
не  бувши  чимось  захоплене  і  поглинуте.  
Насіння  скінчилося,  а  все  те  насіння,
що  давали  вирощені  ними  рослини  -
було  безплідним,  не  мало  зачатків.
Тепер  Я  знаю  чим  закінчиться  Мій  монолог,  -
Він  знову  підскочив,  до  стіни  підійшов,
Ей!  "Живиця",  Мені  потрібен  Мій  кубок.
Докажи,  що  все,  було  по-справжньому.
Все  те,  що  Мною  було  скуштовано  і  відчуто.
Де  Мені  тебе  наче  попелицю  полоскотати,
щоб  Ти  дала  Мені  свою  падь  з  отвору  анального?
Ось  так,  щось  виходить..  по-трохи..
Ти  знущаєшся?  Чому  він  порожній?
Так,  звісно,  Я  ж  не  сказав,
чим  його  наповнити.  Маргаритою,
і  побільше  текіли,  будь  ласка,  -
Дивне  дзюркотіння,  дуже  дивне,
наче  він  сам  чашу  наповнює
і  ще  дивніший  був  звук,  
коли  на  підлогу  сливи
розміром  з  дині  попадали,
і  кожна  з  них  зі  стіни  вилазила,
наче  справді  народжувалась  
Це  все  просто  якась  дичина,
просто  нереальна  дичина,  -
Сливи?  Чудова  закусь,  -
Він  по  кімнаті  кружляє,
попиває,  закушує,
головою  колихає,
щось  бурмоче,
Він  божевільним  виглядає,  -
Сливи,  значить,  Ви  дісталися
до  насінин  плодових  дерев?
Значить  і  до  ембріонів  тварин.
Мені  лячно  навіть  уявити,
як  ви  їх  генномодифікували  
і  що  там  на  поверхні  наростили.
Що  для  Людини  найважливіше?
Окрім,  звісно  того,  щоб  попоїсти,  -
Ліра  і  Лейла,  та  і  я
голодно  на  сливи  дивимося,
але  нас  це  все  більше  лякає,
і  апетиту  ніякого  немає,  -
Вони  твердуваті,  але  солодкі,
не  м'які,  наче  тільки  достиглі.
Так,  що  для  Людини  найважливіше?
Емпатія?  Та  Її  Найцінніший  дарунок  -
тілесні  відчуття,  нехай  то  простий  дотик.
Вони  не  могли  створити  щось  органічне.
Навіть  якусь  вуглецеву  його  частинку.
Щоб  згадати,  знову,  замало  було  часу,
смертністю  людською  обмеженого.
Але  Вони  зуміли,  і  все  далеко  зайшло,
коли  Ми  стали  гідропонічною  культурою,
а  Вони  для  Нас  живильним  розчином
в  якому  плавають  Наші  нервові  системи,
відділені  від  тіл,  що  розірвані  до  клітин,
які  лиш  так  вони  могли,  по  одній  тоді  в  Собі  живити.
Це  не  Симуляція,  якшо  Дотик  до  Одне  Одного
відтворюються  прямим  нервовим  з'єднанням.
Я  говорив  про  пошук  Собі  Подібної.
Я  мав  на  увазі  Людину,  члена  екіпажа,
яка  тут  плаває,  або  Їх,  як  Ти  -  Нащадка.
Ти  б  Доторкнувся  і  Відчув,
Дотик  наче  до  Душі,  а  не  просто  Тіла.
Яке  Вони,  як  і  все  що  Ти  бачиш
так  добре  навчилися  симулювати,
Тобі  потрібні  імпульси  відсилаючи.
Ми  Мали  найти  Своїх  ж  партнерів
у  спільному  часі  і  місці  бувши  перетнуті.
Прожити  цілком  нормальне  життя,
можливість  до  якого  втратили.
Це  були  умови  Нами  ж  запропоновані.
Вони  пірнали,  усміхаючись,  впевнені,
що  знайдуть  одне  одного,  знову  вдало.
Безумство,  фатум,  все  заплуталося.
Ті,  що  мали  зустрітися  -  розминалися,
закохувалися  в  симульованих  фантазмів,
які  було  створені  зі  суміші  свідомостей.
Жили  разом  і  дітей  не  маючи  вмирали.
Потрібно  було  щось  з  цим  робити.
Вони  зуміли,  навчилися..  все  далеко  зайшло..
Вони  навчилися  білки  та  жири  відтворювати..
І  що  для  того  було  потрібно?  Приклад,  тіло,
М'ясо,  якого  Ми,  вегани  -  на  кораблі  не  мали,
та  Ми  зразки  наших  тканин  давали,
але  Вони  так  і  не  розібралися,  занадто  складно..
Занадто  мало  було  для  того  Часу,  Ми  вмирали..
Так,  і  Фантазія  зазнана  Фіаско,  створена  щоб  Знайти,
безконечно  перезапускалася,  а  тіло  оновлювалося,  -
Сміється,  -  Скільки  ж  разів  вони  це  можливо  робили,
якщо  Ти  ось  тільки  тут,  Той  що,  після  їх  смерті,
 був  з'єднана  з  їх  частин  нервових,
а  зібраний  зараз  з  клітин,  що  плавали  поруч.
Але  відчуваєш,  розумієш?  ідейну  дурницю?
Так,  Тебе  не  Мало  в  Них  Бути,
інакше  Вони  тільки  про  себе  думали.
Не  гадали,  що  якщо  це  їх  вигадка  -
то  тобі  знайти  собі  подібну  не  вийде,
лиш  такий  самий  Фантазм  Безплідний.
Безумство,  все  так  далеко  Зайшло,
Ми  просто  хотіли  Життя,  і  Смерті
зі  старістю  клітин,  але  вони  навчилися.
Відпускати  не  Хотіли,  Життя  Забирати,
якщо  Владу  Його  підтримувати  Здобули.
Потрібно  було  щось  і  з  цим  робити.
І  Вони  з  Двох  робили  Одного,
таких  як  Ти,  і  вони  вічними  ставали,
щоб  тепер  вже  з  такими  ж  встрітися,
Занурившись  у  Безумство  реальне  
Їх  Матерії  та  Нашого  Часу..
Це  -  Поєднання,  в  щось  Єдине,  нове,
симбіотичні  вербальні  і  тілесні  зв'язки.
Ми  дали  одне  одному,  те  чого  не  вистачало.
Вони  нам  життя,  а  ми  їм  змогу  його  відчувати.
Вони  нам  свої  здібності  до  перетворення  матерії,
на  кінчиках  пальців,  яких  вони  не  мали,
але  мали  ми,  як  і  ті  здібності  поза  тілами.
Ми  їм  минуле,  про  яке  вони  вже  забули.
Минуле  з  хронік,  минуле  з  свідомостей
вкріплене  емпатією  дзеркальних  нейронів.
Це  -  макромолекулярна  матриця,
безумство,  але  ж  цикади  не  плачуть.
Вони  Кричать,  несамовито  Волають.
Ніхто  не  вдихне  в  тебе  безсмертя.
Реальність  куди  жахливіша.
Все  ще  спокоєм  повіває?
Для  чого  Ми  Сюди  прийшли?
Ми  розбиваємо  у  фантазіях  зорі,
з  підсвідомою  тугою  за  пилом,
який  дав  нам  життя,  приніс  нас  сюди.
І  давав  можливість  нашим  технологіям
наші  тіла  відновлювати,  але  не  розум,
який  вже  не  фізично,  але  зношується.
Ми  розбиваємо  у  фантазіях  зорі,
об  чорну  діру  глибин  свого  розуму.
В  якій  заховане  бажання  Вічної  Руйнації.
Розбиваємо  і  вивільненим  випромінюванням
творимо,  так,  як  диктують  фізичні  закони.
Стримуючи  у  Собі  пітьму,  що  прагне  Свободи.
Творіннями  Ми  сублімуємо  ті  злі  прояви.
Безумство,  Недолугі  Боги  в  Дірі  те  створили,
що  тут  могли  би,  але,  як  Нас,  людей  -  полишити?
Як  перемістити  Сюди,  що  було  Пояснити?
Тепер  Відчуваєте?  Чим  Повіяло?  Наче  Надією.
Він  говорить,  що  Вони  давно  навчилися,
що  Вихід  давно  сюди  існує,  давно  відкритий.
Вихід,  якого  і  немало  бути,  але  вони  навчилися,
 поза  тілами  творити  щось  стабільне  і  складне.
Утробний  Голос  в  голові  говорить,  що  те,
що  в  Дірі  -  буде  в  реальності  відтворене,
мирно  на  окремий  континент  перенесене,
що  буде  оточений  без  Світильників
не  підсвіченими  морем.
А  осяєте  рідним  небом  Зміїним.
Він  говорить  те,  що  багато  Мені  налив.
Ні,  що  сюди  долетить  тільки  відчайдуха,
якому  вже  втрачати  нічого  або  той,  сміливий,
що  розуміє  за  перешкоду  лиш  в  голові
з  вірою  у  власні  сили  навіть  без  надії
в  непроглядній,  кромішній  пітьмі.
Той,  що  владен  зробити  все-завгодно,
поки  те  залежить  тільки  від  одного  нього.
Розумієте?  І  ніхто  Сам  в  Діру  не  пірне.
Багацько  роботи,  потрібно  самому  закинути.
Бо  ж  як  людям,  що  літають,  крила  обрізати?
Людям,  що  у  Сні  народилися,
нічого  крім  того  не  знають
і  як  прокинуться  нічого  не  згадають,
бо  навіть  ніколи  не  засинали.
Він  ментально  говорить  зі  Мною.
Той,  що  став  живильною  основою,
до  якого  приєдналися  інші,  такі  ж  вічні.
Він  говорить,  що  буде  Вибір,
як  був  і  в  Тих,  хто  зайшов  опісля,
коли  все  вже  давно  розпочалося.
Всі,  хто  що  Вони  таке  не  знали,
решта  ж,  що  це  все  зруйнувати  хотіли,
були  поглинуті  та  в  Зло  кандидатами  ставали.
Деякі  Недолугі  занурившись  у  нашу  Фантазію  -
відразу  Своє  минуле  згадали,
бо  Землю  вже  колись  знали.
Вічний,  що  зайде  сюди  прорвавши  рамки,
як  ми  -  зайде  людиною,  живою,  смертною,
сюди  на  наш  корабель  поколінь.
Вічний  закинутий  через  діру,
що  тепер  за  М'який  Перехід,
після  того,  як  нам  стало  Все  відомо  -
таким  і  залишиться,  вічним,
але  думаючи,  що  він  в  дірі,
а  насправді  в  реальності
буде  впевнений,  що  з  неї  Виходу  немає.
Він  гібридним  створінням  стане,
яке  не  має  над  часом  влади,
якої  в  них  ніколи  і  не  було,
це  виключно,  як  і  тіла  -  наш  Їм  дар,
але  він  буде  владний  метаморфозувати.
Але  якою  ціною?  Вони,  Недолугі  Боги
ніколи  не  були  сильні  Настільки,
щоб  зорі  для  Себе  Розбивати,
а  зараз  простір  порожній  від  хвиль
для  пасивного  свого  живлення.
Потрібно  живитися  пилом,
або  тим,  як  його  приготували,
та  з  гарніром  подали.
Так  навіть  економніше.
Самопожертва,  той  Бог,
що  ферментує  для  Нас  ядро
не  зможе  покинути  його,
поки  все  не  розбере  там  до  часток.
Не  набере  для  всіх  голих  ядер  атомних,
стабільні  електронні  оболонки,
яких  тиск  зорі  позбавив.
А  там  кристалізованого  пилу
з  вуглецю,  кисню  і  водню,
ще  на  таких  планет  з  тисячу.
Моліться  і  Дякуйте  Йому,
цей  Бог  все  Почує.
Бо  Ми  такими  ж  залежними  залишимося.
Як  і  завжди  були  від  повітря,  води  і  землі.
А  Їх  бажання  допомогти  триматися
лиш  на  відчутті  відплати  і  вдячності.
Вони  навчилися,  і  Я  це  давно  зрозумів,
коли  своє  тіло,  і  нейронні  зв'язки  творити  зміг.
Уві  сні,  в  який  не  пам'ятаєш,  як  провалюєшся.  
Тільки  щоб  не  згадати,  чому  Ти  в  Ньому,
Свою  Приреченість,  і  цілком  Любові  віддатися.
Але  не  тепер,  тепер  все  буду  по-інакшому.
Ти  все  пам'ятатимеш,  якщо  знов  зануришся.
Відтепер  по  Моєму  злому  велінні  і  бажанні
Діра  буде  закинутих  і  Смертними  робити,
 бо  Це  Мій  привілей,  як  обманщика.
В  нас  був  пастор  на  кораблі,
одинокий  монах  без  пари.
"Ілюзія  не  може  вважатися  гріхом,
марнотратством  можливостей,  
сил  та  часу,  коли  ілюзія  -  
це  колективна  свідомість,
соціальна  скульптура,  
колективний  розум.
Якому  все  для  відчуттів
подають  реальні  імпульси,
які  мають  бути  відтворені  
знаючи  властивості  Їх  фізичних  основ,
щоб  те  по-справжньому  відчувалося."
Я  той  монах,  що  став  пастором
і  завів  всіх  в  желейні,
вологі,  омріяні  фантазії.
І  Моя  фантазія  була  одинокою,
але  компенсувалася  технологіями,
з  Їх  усіма  Часовими  Потоками.
Моя  фантазія  була  одинокою  -  Злом,  
про  Яке  Я  тільки  і  Роздумував  і  Мріяв.
"Це  не  віртуальна  зорова  симуляція,
якій  люди  для  людей  задають  параметри,
і  через  те  швидко  вона  набридає,
коли  розумієш  і  знаєш,  що  вона  рамки  має."
Я  зійшов  з  розуму,  Вам  Мене  не  зупинити.
Я  бачу  у  Ваших  очах  страх  неприкритий.
"Так  хочеться  жити,  радіти."
Життя  вас  на  дофамінову  голку  підсадило.
Систему  винагород,  ти  все  ще  це  розумієш,
але  нічого  не  поробиш,  розірвеш  коло,
тільки  якщо  перестанеш  плодитися.
Приводити  в  цей  світ  тисячі  нових  наркоманів,
що  у  вічній  погоні,  до  скону  в  ломці  за  кайфом.
Що  платою  за  свої  орендовані  тіла,
роботою,  що  Їм  по-духу  ніяк  не  близька
обмінюють  на  дурман,  на  "сурогат"
зі  слів  тих,  що  знайшли  свій  притон
де  вони  постійно  уколюють  Его  значущістю
і  нічого  не  знають  за  те,  як  це
кохатися  з  янголами,  смоктати  Їх  груди
пити  божественне  парне  молоко,
що  струменем  б'ється  об  піднебіння,
залітає  прямо  в  горло  глибоко
пригадувати  смак  і  материнського,
що  смоктав  несвідомим  ще  немовлям
Знайти  сили  зав'язати  з  бутиратами,
бо  від  них  кайф  тільки  спочатку,
далі  ж  ціна  не  оправдовує  приходу.
Тремтячими  руками  скручувати
косяк  з  останньої  шишки  Лемон  Хейзу
Вона  потужна  сатива,  психодел  ловити
який  дозволяв  тільки  собі  нюхати  -
під  тектонічними  плитами  в  магмі  Тонути.
Вивергатися  жерлом  вулкану,  остигати,
знову  провалюватися  і  плавитися,  все  колом.
Напевно,  -  думати,  напевно  погано  мертвим  бути,
бо  труна  прогниває  і  на  Тебе  земля  вже  налягає,
а  ще  й  пам'ятник  і  гранітні  плити,  якщо  поставити.
Заспокоїтися,  бо  нікому  Тебе  і  поховати,
не  то  що  за  пам'ятник  потурбуватися.
Стати  грибником,  чекати  Осені,
лиш  щоб  знову  доторкнутися  до  Неї
з'ївши  мухомори  сирі,  що  на  смак,
як  і  сирі  боровики  або  шампіньйони,
а  живіт  гріють,  наче  дотик  любові.
З  червивих  збирати  лиш  сльози  Божі.
Переїсти,  труситися,  кричати,
матюкатися,  проклинати.
Бо  переживаєш  знову  і  знову,
за  секунди  чужі  Життя  болючі.
Лежати  на  холодній  траві
покривавитися  морозом,
Дивитися  на  Зорі,
і  в  Їх  полум'ї  приближеному
Вічний  спокій  находити.
Говорити  з  богами,
з  собі  подібними,
що  літають  покриті  інеєм  
десь  там  у  холодному  просторі.
Блювати  пустим  шлунком,  падати,
прокидатися  у  незнайомому  місці,
і  нічого  не  пам'ятаючи  йти  знову  працювати.
Заради  нової  дози  залежності  для  залежності.
Досить  приводити  в  цей  світ  тисячі,  мільйони
в  надій  на  щастя  для  них,  як  в  одиниць.
Ви  лиш  мостите  дорогу  кількістю  для  них,
для  тих,  що  ніколи  і  не  задумувався
чому  приходить  і  куди  йде  кожна  доза,
і  ніколи  Її  не  шукали.
Щасливчики,  чиє  щастя
в  нерозумінні  бід  мас.
На  горбах  яких  вони  стоять.
Я  розчарувався  не  в  Житті,
а  в  самому  Собі,  через  те,
що  люблю  занадто  сильно  людей.
І  не  можу  користуватися  Їх  
приязню,  що  більше  вимушена.
Бо  Життя  -  це  вистава,
в  якій  Ти  постійно  виходу  чекаєш,
постійно  і  завжди  чекаєш,  і  страшишся
Свого  невміння  відігравати  усмішку,  
проявів  характеру,  якого  не  маєш.
Через  що  Я  і  жебраком-монахом  став.
Схоластом,  бідняком,  люмпеном,  
що  тихо  ненавидить  соціум.
І  виживає  лиш  на  його  милостиню.
Я  став  ембріональним  відходом,
що  прийшов  у  цей  світ
без  духовних  і  тілесних  сил,
які  б  дали  Мені  хоч  звичну  міць  духа.
Що  шукає  любові  у  надприродної  істоти,
бо  не  може  досягти  Її  з  тим,  що  поруч.
Через  те  Я  й  став  добровольцем.  
Люди  давно  не  вірять  в  Бога,
але  Їм  потрібна  сповідь.
Не  прощення,  а  розуміння,
що  їх  "гріх"  вислухають
і  не  засуджуватимуть,  -
Він  повільно  піднявся,  скинув  простирадло,
і  підійшов  до  живої  маси,  яку  зиб  вкривав,
і  говорив  вже  наче  до  неї,  а  не  до  нас,  -
Ми  всі  -  песимісти  і  оптимісти,
ідеалісти  та  матеріалісти  -  фантазери.
У  різні  періоди  Свого  Життя
Ми  по  різному  до  нього  ставимося.
Малюємо  картини  цифрами  і  візерунками.
Наче  для  когось,  а  насправді  тільки  для  Себе.
Я  не  був  ні  хвилини  у  житті  щасливим.
Тільки  у  ті  миті,  у  фантазії  закинутим.
Бувши  богу  подібно,  Я  відчував  сили.
Мені  мало  Людських  можливостей.
Всі  втіхи  передбачені  заздалегідь  там,
та  їх  задоволення,  що  у  перший  раз
завжди  потужні,  наче  виверження.
Можливо  тільки  поруч  з  Вами
Я  зрозумів  виразу  значення  
"Бути  щасним,  радісним"
 Я  Буду  Руйнувати  і  Вбивати,  
Вам  Мене  не  Знайти  і  не  Зупинити.
Одиниці  будуть  з  турботою  в  Моїх  обіймах  
в  пітьму  віднесені  і  сюди  закинутими,
коли  Вашу  руйнівну  для  Мене
 любов  Я  буду  зі  Своїм  соромом  згадувати.
Я  Вас  Обох  занадто  сильно  люблю,
і  не  можу  одну  вибрати,  а  іншу  покинути,
тому  Я  не  буду  з  Вас  взагалі  Обирати.
Ненаситна  похіть  захоплює  Мою  свідомість.
Декому  тільки  відвідати  Любові  варто,
щоб  зрозуміти,  що  вона  його  спалює
в  постійних  намаганнях  бути  кращим,
аніж  Ти  є.  І  однаково,  все  рівно,
що  Ти  вже  давно  "кращу"  версію  з  Себе  не  вдаєш.
І  однаково  не  віриш,  що  Тебе  люблять  і  таким,  -
Лейла  сховала  лице  в  долонях,
Ліра  піднялася  і  підійшла  до  нього,  -
Ніщо  так  не  заплямовує  Душу,  як  Вбивство.
Я  Сам  Себе  споганив,  Я  отримав,  те  чого  й  Бажав.
Думав  наберуся  мужності,  впевненості,
воюючи  в  доблесті,  проявляючи  відвагу.
Але  там  Я  себе  розумінням  прокляв,
що  Любов  -  це  прояв  слабкості.
Я  не  Відчував  більшої  до  Себе  Огиди,
аніж  після  "перемоги"  на  полі  Бійні.
Радість  від  перемоги  швидко  проходить,
і  єдине  що  залишається  -  це  самоненависть.
Ліра,  що  грає  в  Мені  несамовито,  неспинно
та  все  спокоєм  наділяє  чи  то  Його  позбавляє.
Ти  творила  для  травинки  світи  величні,
Добрі,  сповненні  любові  і  підтримки.
А  Я  не  бачив  Їх,  далі  свого  побитого  носа.
Не  цінував,  і  нічого  не  дарував  натомість.
Зореграючику,  Серденько,  пробач,
що  Тебе  в  цей  Світ  без  згоди  вкинув,
лиш  для  власної  розради,  а  зараз  полишаю.
Я  не  можу  навіть  в  лиця  це  все  Вам  сказати,
бо  нічого,  окрім  до  себе  Жалю  Я  в  Них  не  побачу.
В  Мені  Люті  стіна,  що  заважає  бути  відкритим,
ніжним  і  турботливим,  будувати  стосунки.
Ви  говорили,  що  все  це  в  мене  було,
але  Моя  невпевненість  говорить,
що  замало  від  мене  до  Вас  було  того.  
Любіть  та  за  одна  одну  тримайтеся.  -
Він  простяг  в  масу  руку  і  зайшов,
різко,  занадто  швидко,  пірнув,
але  все  ще  звідти  говорив,
глухо,  наче  з  під  товщі  води,  -  
Любити  -  страждати,
не  любити  -  страждати.  
Тепер  страждай,  знаючи,
що  Вона  є,  та  Любов,
але  Тобі  недоступна..
бо  ти  -  дурни..  -
Ліра  за  ним  пірнула
Лейла  в  свої  долоні  
тихо  заплакала


Мамо,  Ти  йшла  разом  зі  мною  у  тиші
До  сотворення  світу,  до  ночі  і  до  дня
Одна  в  непорушності,  коли  нічого  не  було
Мамо,  де  Ти?  Куди  Ти  зникла?  Я  боюся
О,  Мамо,  безодня  світла,  всеосяжна
О,  Світло  любові,  Ти  мене  полишила  
Я  Твоєї  Любові  ніколи  не  знав,
але  Її  згадую,  коли  мандрую  смолою
Що  ж  Я  Люблю?  Коли  Тебе  Люблю?  
не  відаючи  смаку  молочного,
я  вирвав  шланг  з  трахеї
О,  Мамо,  поглянь,
як  кволо  Я  йду  на  дно
омиваючись  слізьми  
Мамо?  Мама!
Я  зафарбував  хрестом  
стерту  поцілунком  ножа  
Твою  на  мені  родиму  пляму  

Храм  Болі,  Зали  Винищення  
Склеп,  єдина  згадка  за  цивілізації  спустошенні
на  Землі,  свого  колишнього  стану  пустельній  тіні  
Діра  у  просторі  і  часі,  жалюгідність
кінця  для  всіх  Одного,  Неминучість  
Вакханалія  посеред  Атріуму
 ґвалтування  п'ятьох
це  Їх  вибір  свідомий,
що  за  смерть  миліший
Вони  давно  розслабилися
По  власній  волі  Самі  тут  залишилися,
тут  вони  живуть  подібно  королевам
безтурботні,  вишукано  харчуються  
в  найніжніші  шовки  вбираються  
і  все  що  від  них  натомість  потребують  -
це  віддатися  первісним  задоволенням  
Спускання  все  в  одну,  шосту,
що  лежить  з  подушкою  під  тазом
біль  малесенького  мармурового  басейна  
бажаючи  і  чекаючи,  переводячи  погляд  
грайливо,  нестерпимо  на  п'ятнадцятьох,  
що  навколо  первісно  кохаються  
вона  змушує  швидше  закінчувати  
Всі  на  Неї  тільки  і  дивляться
Вона  виграла  цей,  новий  жереб,  
щоб  бути  тою,  самою,  єдиною
для  Святкування  чергової  перемоги
як  кохання  вважатися  романтичним  може,
якщо  воно  веде  завжди  до  тваринного,
жорстокого  наповнення  дна  матки
і  приведення  в  цей  світ  нового,
начебто  не  для  саме  того
Все  починається  з  цього,
і  все  веде  до  цього
Сатанинського  Причастя,
яйцеклітини  сперматозоїдом  
що  сам  до  неї  летить,
а  вона  того  і  чекає
як  яблуко  в  саду
на  свого  черв'яка  
Трьохока  дрімлюга  дивиться  на  Обрану
усіма  своїми  очима,  все  голову  повертає
широко  дзьоб  розкриває,  наче  позіхає  
Дрімлюга  росте,  закручуючись  вихром
з  рябого  пір'ї  і  тонких  пасм  темно-синіх,
що  з'єднуються  і  надягаються  мантією
під  розправлені  крила,  що  плечі  прикривають  
того,  що  Імені  Свого  нікому  не  називає
того,  що  перед  собою  лебединий  посох  тримає  
на  того,  що  чорна  гостроверха  корона  величає  
Коронований  Чорний  Пілігрим
полум'я  похоті  з  усіх  зганяє    
Він  речення  вдихом  єдиним  вимовляє:
"-  [b]Rin  Nok!  Shin  Tel?  Shek  Kree.[/b]
Яка  гидота.  Вам  не  гидко,  не  противно?
Мені  завжди  було  гидко  від  такого  братерства.
Через  що  Я  в  такому  участі  ніколи  і  не  приймав.
Не  дивно,  що  і  живим  залишився  останнім.
Не  думаючи,  що  наче  вже  всі  блаженства  пізнав.
Дехто  з  Вас  вже  по  трохи  закохується  в  Цих  дівок.
Через  ревнощі  ви  почнете  вбивати  одні  одного.
Це  вже  було,  не  слід  знову  повторювати.  
Припиніть,  досить  таким  займатися,
краще  кожен  для  себе  гарем  створіть.
Тільки  жінки  можуть  одного  чоловіка
між  собою  ділити,  це  первісна  опіка.
Бо  тільки  декілька  жінок  можуть  бути
одночасно  від  одного  чоловіка  вагітними.
Первісне  стримування  ревнощів,
заради  опіки  і  забезпечення.
Інакше  -  прояви  конкуренції
приведуть  Тебе  до  відвернення.  
Всі  жінки  -  нащадки  тих,
що  любили  і  терплячи  ділили.
Бо  решта  просто  не  вижили.
А  Ми  всіх  Їх  одночасно  любили,
бо  Вони  Всі  наших  дітей  носили.
Вони  Сильні,  і  Сила  Їх  -  безкрай  ріка,
що  розливається  чистою  любов'ю,  -
Череполиций  опускається  на  коліна  
занурює  ліву  руку  в  прозору  воду  
його  груди  повільно  здіймаються,
плечі  розправляються,
 голова  все  опускається,
пальці  на  руці  правій
наче  в  судомі  викривляються
мовить  на  слух  нерозбірливо,
видихає  різко  чорним  димом,
що  постає  навколо  нього
 палаючими  пітьмою  силуетами
зі  яскравими  очима  жовтими  
поки  вода  зеленіє  і  бурлиться,  -
"Пророцтва  говорили  про  одиниць,
що  матимуть  тягар,  що  потенціал.
В  анемічних  спробах  протистояти  
патогенному  злому  людському  нутру.
Зануртесь,  пройдіть  Хрещення,
Омийтеся  Моєю  гидкою  Вічністю.
Наркотиком  в  суперздібностях,
що  лиш  Вам  снилися  і  не  доступні
Вам  у  маріонетках  вирощених.
Мені  потрібні  Мої  іридієві  корони.
Нічого  дурницями  займатися.
Вбивати  смертних.
Дарувати  те,
що  і  так  передбачено.
Вкорочувати  те,
що  й  так  триває  не  довго.
Всесвіт  потребує  
Вашого  Злого  Втручання.
Недолугі  Боги  ставши  смертними
відчути  Біль  нутрощів  мають.
Пізнати  спустошення  Часом
та  добро,  яке  приходить  з  ним
у  митях  поза  скорботою,
жалем,  болем  -  поза  Часом.
У  митях  турботи  за  кимось,  
до  яких  Вони  не  спішать,
думаючи,  що  все  ще  попереду,
але  найкращі  моменти  вже  втрачені.
Час  видаляти  очі  та  зуби  гнилі,
і  все  рівно,  що  Вони  наче  ще  Живі.
Час  обрізати  запущений,
і  порослий  виноградний  кущ,
що  вже,  як  колись  не  плодоносить.
Час  обрізати  Його  під  саме  коріння,
залишивши  тільки  одну  лозу  молоду.
Ця  Галактика  буде  палати  в  Нашій  Ненависті.
Мене  Звати  Омікрон,  Я  -  Все  і  Ніщо.
Станьте  на  коліна  перед  слугами  Моїми,
Темними  Пілігримами,  що  Витягнуті  з  Діри.
Падіть  ниць  перед  Ними,  Богами  Справжніми,
поки  вони  низько  вклоняться  Мені.
Або  згоріть  тут  і  зараз,  Моє  серце  -  Сонце.
Мені  не  вперше  розвіювати  Ваші  прахи."

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916633
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.06.2021

64-ри чорно-білих клітки: Псилоцибіновий фарш

Тільки  в  уяві  чоловічій
правильно  вдягнена  дівчина
виглядає  ще  більш  оголеною
І  все  рівно,  що  Вона  передягається
прямо  перед  Тобою
і  бачить  неприкрите  Твоє
від  того  задоволення
-  Десь  з  чотири  години  пройшло,
поглянь,  а  Він  все  ще  там  сидить.
Я  ніколи  ще  не  бачила  людини,
яка  б  виглядала  такою  самотньою.
-  Він  думає,  розбирається,
думки  в  кашу,  і  це  найприємніше,
що  може  з  розумом  трапитися.
Бо  це  не  самокопання  відчайдушні,
а  розставлювання  пріоритетів  і  цілей,
які  Йому  доступні,  бо  здійсненні.
Але  Він  ще  не  мандрував,
і  не  знає,  як  почати,
і  чи  взагалі  потрібно,
чи  краще  собі  подібну  тут  почекати?
Можливо  тоді  нікуди  і  не  потрібно  буде  літати?
А  тільки  що..хм,  а  Він  розумний,  бо  зрозумів,
що  якщо  час  на  гілці  вперед  не  мотається
тоді,  як  ще  ж  окрім  сну  час  промотати,
щоб  потрібної  миті  дочекатися.
Він  бачив  астробіологічні  каталоги,
з  відкритими  людьми  вимерлими
формами  життя  позаземними,
які  потрібно  буде  в  зачатку
змінювати  аби  врятувати.
А  результату  від  таких  втручань
побачиш  не  відразу,  та  і  не  факт  що..  -
що..  ні,  Вона  все  таки  красивіша  голою,
чи  "ні",  худенька,  але  не  до  кісток
з  маленькими  формами  пружненькими..
і  ніколи  не  носить  бюстгальтера,
бо  все  і  так  виглядає  підтягнуто..
-  Чому  затих?  -
усміхається
губками  пухкенькими,
які  наче  націлено  створені,
щоб  їх  постійно  цілували
та  ніколи  не  відпускали
а  маленький  носик  не  заважає
і  те  робити  ще  більш
пристрасніше  дозволяє
-  Я  до  того,  що  Він  наляканий
і  одночасно  зацікавлений..  -
Завжди  під  спідницями,
бо  тільки  вони  її  зріст  підкреслюють
та  не  роблять  його  недоліком,
а  козирем  таким  миленьким  
чого  не  роблять  з  Нею  штанці..
..  носить  підв'язку  тоненьку,
мереживну  на  лівому  стегні
завжди  натягує  Її  при  мені,
щоб  Самій  не  забувати  та  відчувати,
те,  про  що  Я  думаю,  коли  її  бачу
та  щоб  Я  і  зараз  побачив,
як  вона  стегно  стискає,
і  пам'ятав,  яке  воно  м'якеньке
Випрямилася,  покружляла
-  Так  що,  Тобі  до  вподоби  це  -
жовте  з  вишитими  білими  ромашками,
чи  те  -  суцільно  чорне,  просте,  елегантне?
Чи  та  червона  спідниця  під  білу  маєчку?
Або  ще  не  надивився  на  мене  в  тому,  рожевому?
-  Коли  Ми  вдвох  на  одинці  -
Мені  цікаве  тільки  те,  що  під  ними.
А  тому  Я  можу  лиш  порадити,
в  якому  з  них  Ти  більш  звабливою,
та  бажаною  будеш  виглядати.
-  Так,  саме  цього  Я  і  хочу.
І  судячи  по  частоті  Твоїх  зведень,
які  не  зменшуються,  коли  Я  вбрана  -
так  взагалі  тоді  та  спідничка  червона,
що  нижче  колін,  але  колінка
крізь  мереживну  смугу  видно.
Ілюзія..  ілюзія  недоступності,
яка  манить  будь-якого  чоловіка.
Одягнеш  щось  відкрите  -  "  фу,  як  вульгарно".
Одягнеш  щось  закрите  -  "Ти  що  монашка"?
І  хто  його  знає  де  там  та  "межа".
Непоганий  Я  "тест"  придумала,  га?
Цікаво,  хтось  таким  ще  займався?
-  Якщо  такій  приємності  хтось  і  віддавався,
то  це  була  пара  точно  щаслива  однозначно.
Одягни  ще  раз  чорне,  а  потім  рожеве,
і  закінчи  тією  спідничкою.
-  Лиш  спідничкою  одною?
Тоді  Я  буду  поспішати.
Хоча  Я  готова  хоч  цілими  днями
так  для  Тебе  перевдягатися.
-  Я  гадаю,  що  Мені  не  далеко
до  того,  щоб  зірватися.
І  взяти  Тебе  так,
як  ніколи  Собі  не  дозволяю.
-  Мені  інколи  і  такого  хочеться.
Так,  не  буду  брехати.
-  Та  Я  вже  давно,  Ти  ж  бачиш.
І  хвилин  з  двадцять  не  пройшло.
Просто  хочу  щоб  Ти  вже  все-таки
нарешті  щось  та  вибрала.
-  Не  Я  вибираю,  розумієш?
Тобі  потрібно  розосередитися.
Говориш,  що  "Він  не  знає,  як  почати?"
-  Так,  через  те  наляканий.
І  що  Мені  Йому  сказати?
Як  навчити  плавати  у  водоймі,
яку  тільки  Він  бачить?  -
а  ще,  сукні  скидаються  легко  і  швидко
а  інколи  і  того  робити  не  потрібно
-  Інколи  найкращий  спосіб  навчитися  плавати  -
це  зайти  у  воду  і  не  втонути  спробувати.
А  Я,  а  Я  наче  наляканою  не  була?
Ти  ж  пам'ятаєш  Мій  перший  раз?
-  Так..Ти  боялася,  була  налякана,
про  це  думками  теж  кричала,
та  бути  ніжним  благала,
але  нічого  з  цього  не  казала..
Я  дав  Тобі  час,  щоб  Ти  звикла
спочатку  до  нових  дотиків,
яких  Тобі  і  достатньо  в  принципі..
-  Ах,  з  примірками  думаю  все.
Ой  рано,  рано  Я  зійшла,  зарано.
-  ..і  Ти  сама  на  мене  зійшла,
Сама  все  зробила,  те  чого  боялася..
вже  заспокоєна,  думаючи  лиш  про  те,
якщо  зовні  скільки  задоволень  -
тоді  скільки  їх  буде  там,  з  середини.
І  Ти  розчарувалася,  бо  Вони  в  зрівняння  з  тими  не  йшли,
але  було  задоволення  інше,  в  голові  -  це  тепло  відчувати..
і  те,  що  тепер  Твоя  черга  задоволення  дарувати..
-  Тобі  ніколи  не  потрібні  були  слова,  щоб  Мене  завести.
Але  ось,  Ти  це  зробив,  і  Я  хочу,
щоб  все  було  по-твоєму..  -
Відкинула  чорну  сукню,
Видихнула,  взялася  за  голову,
рум'янцем  таким  милим  покрилася,  -
О-о..  Я  допетрала,  так..  як  ж  Я  Тебе  люблю..
Інші  б  подумали,  що  Ти  над  ними  насміхаєшся,
але  Ти  просто  насміхаєшся  над  реальністю  нашою.
Як  ж  насправді  все  зрозуміло  і  просто  з  Тобою.
Внутрішні  в  часі  можливі  задоволення  -
Його  не  зацікавлюють  на  самоті,
та  і  без  когось  вони  не  можливі.
Точніше,  можливі,  але  відчуття  там  холодні.
Плавати  приємніше  разом,
тоді  легше  по  вказівкам  для  одне  одного
знайти  щось  варте  на  дні,  поховане  в  мулі.
А  відчуття  зовнішні,  тут,  хоч  і  яскравіші,
бо  розв'язують  руки  в  діяннях  силою,
але  не  дають  ніякого  внутрішнього  тепла,
від  того,  що  Ти  конкретно  для  когось  робиш.
І  найприємніше  -  це  коли  все  поєднується..
-  Жіноча  метафора,  яка  підходить  для  Всіх.
-  Тримай  шлунок  у  чоловіка  повним,
а  те  що  нижче  -  спустошеним,  порожнім
і  він  ніколи  не  погляне  на  інших,
ніколи  вечеря  для  нього  не  схолоне..
-  Нуу..  давай  продовжуй,  Я  чую  цікаву  ідею.
-  А  що  тут  добавити?  Замовчувану  істину?
Про  яку  всі  знають,  але  не  враховують,
бо  Ми  наче  щось  більше  думають,
аніж  просто  тварини  повні  дум.
Поїсти  він  приготувати  може  й  сам,
і  зробити  те,  друге  -  також,  але  ж  Ти  поруч.
Поруч  з  вовком,  який  звик  до  нерегулярної,
але  за  всяк  час  дичини  різноманітної.
Який  вже  на  компроміс  готовий  -
їсти  одне  і  те  ж,  але  донесхочу.
Та  і  того  недостатньо,
потрібно  ще  знати,
як  готувати  те  м'ясо,
кожен  раз  по-різному,
подавати  з  різними  гарнірами.
Навчитися,  і  він  тобі  дасть  змоги,
і  ти  відразу  побачиш,  що  йому  до  вподоби.
Знав  би,  як  Я  люблю  з  Тебе  по-смійонькати,
в  Твою  власну  гру  "вгадай  де  метафора"  граючи..
..  і  ти  вже  сама  насідаєш,  колінами  до  нього,
і  його  достатньо,  щоб  в  стінку  твою  впиратися
навіть  забагато,  тобі  навіть  від  того  неприємно,
навіть  трішки  боляче,  але  це  все  для  його  задоволення..
І  в  тій  болі,  неприємності  наче  вся  насолода  від  Життя.
В  якому  Ти  повинна  на  нього  сама,  або  сам  напиратися,
щоб  відчути  Його  тепло,  що  полум'я  -  по-справжньому..
все  глибше  та  глибше  в  Собі  Його  життєві  пульсації..
проштовхуєш  Його  в  Себе,  до  межі  Своїх  можливостей..
які  скінченні,  як  і  Його,  як  Ти  і  сказав  Йому  на  полі  тому..
проштовхуєш,  поки  не  відчуєш  конвульсії  переможеного,
і  Його  від  того  для  Тебе  феєрверки  у  винагороду..
які  нікуди  не  злітаючи  відразу  об  Тебе  сильно  розбиваються,
і  та  вже  гаряча,  жива  субстанція  проникає  і  наповнює
Тебе  там,  в  чомусь  особистому,  що  за  межами  сховане..
Та  інколи  життя  заходить  звідти  -
де  Ти  не  будиш  чинити  спротиву
І  Ти  не  відчуєш  протистояння,
а  відчуєш  весь  Його  руйнівний  вогонь,
і  те,  як  Він  Тебе  нещадно  спалює,
але  насправді  загартовує..  -
Підібрала  сукню,  накинула  її  через  голову,
покружляла  впершись  в  боки  руками
Ніжне,  темне,  пряме,  бавовняне,
закриті  груди,  відкрита  спина,
підв'язку  от-от  буде  видно,
бо  доволі  коротеньке,
Їй  подобається  Моя  реакція,
а  Мені  те,  що  не  потрібно  за  те  й  говорити,  -
Напевно,  яке  ж  для  Тебе  просте  щастя  чоловіче..
Мати  поруч  з  виду  дівчинину  милу  та  невинну,
яка  насправді  Сама  походить  розумом
на  демоницю  ненаситну,  похітливу.
Якій  Самій  то  соромно  пригадувати
тою  вже  похіттю  не  затьмареною,
те,  що  Вона  витворяла,
але  не  без  задоволення..
і  не  без  задоволення..
Ти  не  можеш  бути  реальним,
це  все  -  Моя  галюцинація.
Я  зараз  десь  лежу  чимось  обколота,
захлинаючись  власним  блювотинням,
 а  Ти  -  Моя  передсмертна  приємна  фантазія.
Ти  дивний,  і  тому  чудовий.  Що  Ти  зі  Мною  робиш?
Ти  будь  що  можеш  з  сексом  зв'язати  метафорою?
-  Я  просто,  як  завжди  починаю,  а  Ти  -  закінчуєш.
-  Хотіла  б  Я  частіше  Сама  починати..
Але  чомусь  боюся,  хоча  знаю,
що  Тебе  не  прийдеться  вмовляти..  -
Роздягнулася,  повільно,  і  стоїть  голою,
Роздягнулася,  наче  вже  не  для  того,
щоб  щось  вже  інше  надягати
-  І  скоріше  за  все  -  це  Ти  Моя  приємна  вигадка,
у  Світі,  що  фантасмагорія  страхітлива.
А  Я  сиджу  десь  зараз  під  старим  дубом,
псилоцибіном  бувши  обдовбаним.
Забагато  з'їв  і  бед-трип  зловив.
Між  прожилками  молодого  листя,
Я  вже  у  хлоропласти  пильно  вдивляюся,
і  не  вперше  -  Я  збираюся  і  зосереджуюся.
Та  вже  шум  вітру,  спів  птахів  слухаю,
і  з  ними,  наче  з  Тобою  розмовляю
на  мові  придуманій  власноруч.
Тільки  щоб  пережити  цей  паршивий  стан,
який  буде  здаватися  вже  милим  таким,
коли  Я  повернуся  до  тверезої  реальності.
І  Так,  в  принципі,  секс  -  багатогранна  річ,
його  в  цьому  перепльовує  тільки  пісок  чи  вода.
Але  тільки  як  багатогранні  синоніми  кількості,
текучості,  швидкоплинності,  одноманітності.
-  Ми  напевно  до  біса  одинокі,
якщо  ідеалізуємо  у  фантазіях  стосунки.
Я  Тебе  так  хочу,  прямо  зараз,  знав  би  Ти.
Я  так  хочу,  щоб  Ти  знову  відчув
"спокій  маленького  сердечка".
Мені  так  соромно  просити..
Але  знай,  що  Я  тільки  те  і  згадую,
коли  Твоє  лице  з  поміж  ніг  лиш  виглядає.
Ти  б  багато  чого  нового  відчув  би,  -
Провела  пальцем  від  шиї  до  грудей,
показово  сковтнула,  усміхнулася,
бо  бачить  Мій  не  прикритий  "срам",
який  завжди  думає  окремо,  сам,  -
Я  дещо  б  там  для  Тебе  змінила
і  після  того  Ти  б  вже  просив  Сам.  -
А  зараз  здивувалася,
зніяковіла,  не  зрозуміла
чому  я  так  різко  зів'яв
-  Все  ще  сидить?  Він  ще  там?  -
Поглянула  в  кругленьке  віконце
-  Ні,  Його  нема.  Ти  так  і  не  відповів..
-  "Переквітлий  ряст  весь  давно  погнив,
і  вівчарик  більше  не  тьохкає  пронизливо.
Легко  судити,  коли  ти  лиш  спостерігач  пасивний.
Бачиш  лиш  квітки,  що  вилітають  з  дул  стволів".  -
Розвела  руками,  помотала  головою
-  Кожен  раз  дивуюся,
як  Ти  простим  поглядом  Мене  заводиш.
І  тільки  варто  Тобі  почати  говорити,
так  Ти  Мене  наче  крижаною  водою  обливаєш.
Так,  це  красиво,  сумно  і  правдиво,
але  міг  просто  сказати,  що  не  бажаєш,
і  те  б  було  раціонально  зрозуміло.
Бо  відчуваєш  колосальний  смуток,
бо  Тобі  таке  задоволення  недоступно
в  тілі  цьому  рідному,  людському,
Але  таке  б  відчуття  і  в  Мене  було  би,
бо  була  б  Я  жінкою,  дівчиною  простою,
Людиною  -  Я  такого  не  змогла  б  зробити.
Бо  яка  Жива  людина  дихання  не  потребує?
Ти  б  знав,  як  Мені  паскудно,
бо  Я  відчуваю  в  тому  потребу,
і  Мені  від  того  так  соромно  та  гидко,
бо  не  знаю  чи  таке  бажання  нормальне.
Я  переконую  Себе,  та  безуспішно,
що  те  бажання  походить  лиш  від  того,
щоб  Тобі  подарувати  щось  приємніше.
А  не  від  простого  Мого  якогось  збочення.
Ми  обидвоє  вже  точно  пожалкували,
що  те  тоді  так  забуто  витворяли.
Але  Ми  не  Люди  фізично,  а  лиш  психологічно.
Так  чому  Ми  повинні  через  те  Себе
у  бажаннях  насолоди  стримувати?
Так  ще  й,  що  Вони  здійсненні  знаючи?
Чуєш,  яка  Я  зміюка?  Як  Тебе  спокушаю,
і  нема  Мені  оправдання  ніякого.  -
Взяла  з  ліжка  на  якому  Я  лижу
рожеву  сукню  лляну,
таку  просту,  таку  просту
нічим  зовсім  не  примітну
через  що  Її  вже  особистість,
а  не  те,  що  вона  під  ним  ховає
робить  примітним
Обернулася  спиною,
не  вдягає  її,  а  розглядає
-  Ні,  Я  не  переводив  у  розмові  русло,
Тільки  щоб  від  відповіді  ухильнутися.
Мої  ті  слова  -  це  Артурові  думки  останні,
які  після  каші  з  роздумів  сформулювалися,
як  висновок,  самі  собою,  а  потім  Він  затих,
наче  зник,  наче  розчинився.  -
Почала  швидко,  в  поспіху
сукню  рожеву  надягати,
висока  талія  якої,
Її  ще  більш  на  дівчинку
змушує  бути  схожою
Поспішає,  бо  Я  Їй  знову
про  Нього  змусив  пригадати?
-  Краще  б  Ти  сказав,  що  те  -  Твої  слова.
Дай  вгадаю,  Він  перемістився?  Пірнув?
Зробив  те,  про  що  Ти  і  не  говорив  Йому?
Про  те,  щоб  пірнути  потрібно  стиснутись
до  "чогось"  меншого  за  сам  електрон,
а  для  того,  потрібно  Себе  і  сприйняти  за  ніщо.
Він  ж  Сам  не  зрозумів,  що  зробив.
Бо  Ти  Йому  не  сказав,  за  те,
що  Ми  всі  робимо,  але  мовчимо.
Але  Ти  сказав  Мені,  Ти  дурний.
Знаю,  що  Ти  хочеш  так  Йому  надати  -
відкриття,  до  якого  Він  сам  дійде,  -
Ходить  вже  по-колу,  заглядає  у  вікно,  -
І  де  Він?  Ми  Його  ще  колись  побачимо?
Таке  занурення  спонтанне
без  підготовки  до  відліку,
та  й  ще  без  обдуманої  цілі  -
 Його  не  знати  куди  закине.
Ти  Йому  ще  й  не  сказав,
за  часові  гілки,  що  прокладені  у  просторі.
А  якщо  Він  і  на  них  не  наткнеться?  
Але  Ти  сказав  Йому  про  найголовніше  -
це,  як  не  загубитися  і  сюди  повернутися.
Але  Ти  все  рівно  -  дурень,  Аридифе,  -
Вона  зла,  і  Я  вже  наляканий,
бо  ніколи  Вона  так  мене  не  називає
бо  те  ім'я  все  те  погане  минуле  нагадує,  -
Ти  навіть  ні  з  ким  Його  не  познайомив.
Хоч  би  з  Ваю,  який  тут  постійно  літає,
або  Етеоклом  і  Полініком,
які  взагалі  тут  живуть  практично.
Бо  пройдуть  довгі  одинокі  роки
поки  Вони  самі  познайомляться  випадково,
бо  ніхто  з  них  не  говорить,  всі  мовчать.
Як  і  Він,  як  і  Ти,  мовчазні,  кляті  "герої",  -
Скривила  лице,  наче  від  кислоти
показуючи  в  повітрі  "лапки",  -
А  на  любиму  Вам  тему  розмову  почни,
і  пошкодуєш,  що  заговорила  взагалі.
Це  саме  Ти  Їх  зв'язав,  гучною,
але  все  ще  метою  мовчазною.
Це  через  Тебе  Вони  навчилися  грати,
а  Ти  через  Них,  і  для  Них  -  співати.
Можеш  пишатися  -
це  Твоє  найбільше  досягнення.
Якого  б  і  не  було,  як  би  не  Я,
і  підтримка  Моя  в  Твоїх  сумнівах.
Так,  це  все  ще  не  дружба  на  чесноті,
бо  основа  вона  лиш  на  взаємній  користі,
але  це  -  початок,  який  кудись-то  приведе.
Ти  не  чоловік,  а  тільки  для  нього  заготовка,
яку  потрібно  постійно  тесати  та  обробляти,
а  то  Ти  все  форму  без  того  втрачаєш.
Твоє  тіло  приємно  любистком  пахне,
а  свідомість  духом  підлітковим.
Ти  нічого  Сам  зробити  не  можеш,
як  і  всі  Ви,  такі  в  собі  невпевнені,  
і  як  вам  знайти  когось,
якщо  це  -  те,  що  лякає  жінок.
Дивися,  гляди,  як  навіть  хлоропласти  
пасивні  над  Тобою  насміхаються.
Бо  мали  б  Вони  Твої  можливості
"жіночого  улюбленця"  бажаного  
з  виду  мужнього  та  серйозного,  
що  не  "смазливий"  по-хлопчачому  -
Вони  б  тим  користувалися,
і  самі  б  забулися,  і  ще  б  комусь,
хоч  на  ніч  одну,  але  б  допомогли.  
Але  зовнішність  оманлива,
знали  б  Вони,  ті  дівчата  та  жінки,
що  цей  з  виду  мішок  красивий,
недоступний,  ще  неприборканий  -
гнилою  соломою  наповнений.
Чого  Ти  чекаєш?  Мамочки?  
Яка  прийде  та  приголубить,  
ніжно  до  грудей  притисне?
Скаже  "все  нормально,  не  бійся".
Чому  так  на  Мене  глядиш  кислим  лицем?
Від  якого  гриби  самі  по  собі  маринуються.  
Так,  Ти  в  шахи  достатньо  награвся,
а  насправді  Життю  навчився,
і  соціальні  норми  взаємостосунків  -
це  вже  щось  просте,  примітивне,
"ілюзія  недоступності",  прелюдія,
яку  Ти  -  маніпулятор,  не  використовуєш.
Хоча  і  знаєш,  що  гру  лиш  потрібно  самому  почати,
щоб  ферзя  чужого  просто  до  ходу  змусити.
Маніпулятор,  Ти  б  скільки  міг  в  Житті  досягнути.
Просто  маючи  підтримки  лиш  трішечки.
Ти  -  дурень  і  боягуз,  Аридифе.
Так,  пара  в  почуттях  самодостатня.
Але  Ти  -  ідіот,  бо  Ти  сказав  Йому
про  помилки  в  парі  "без  прикладу".
А  для  такого  "прикладу"
потрібні  знайомі  та  друзі.
Так,  Ти  сам  не  бачиш,
що  твориш,  що  малюєш.
Фільмів  та  споглядань  не  достатньо,
потрібен  відвертий  досвід  особистий.
І  тоді  б  цього  всього  не  було  б,
Мене  взагалі  б  не  було  ..
А  Ти  Йому  навіть  руки  не  потиснув..
Ти  -  дурень,  і  Я  не  боюся  це  сказати,
бо  Я  -  не  Вона,  але  Я  так  саме  в  тому  плюс  бачу,
в  песимістичності  до  якої  потрібно  дослухатися,
інакше  нічого  стійкого  і  тому  ідеального
з  "планів  та  цілей"  не  вибудуєш.
Але  тільки  для  Нас  обох,
був  би  Ти  один  -  це  тебе  б  згубило.
Постійне  очікування  від  усього  лиш  поганого  -
робить  Тебе  беземоційним,  пасивним,
і  Життя  Тебе  вже  не  розчаровує,  а  чому?
Якщо  від  нього  нічого  й  чекати  доброго.
І  те  напевно  надавало  таке  відчуття  спорідненості,
коли  Вона  перейняла  в  Тебе  по  Своїй  амнезії,
всю  ту  Твою  егоїстичність,  самозакоханість,
і  у  всьому  з  Тобою  вже  погоджувалася.
Ви  віддалися  тільки  одне  одному,
а  без  Світу  -  те  все  і  для  нас  кінечне.
І  що  Ти  з  Нею  зробив?
Вона  так  до  Тебе  звикла,
що  нікого  й  не  шукає  іншого..  -
Кривляється,  басовито  повторяє:
"Я  сюди  не  скоро  повернуся",
А  в  Тебе  навіть  планів  на  завтра  немає.
"Я  сюди  не  скоро  повернуся".
Весь  такий  з  себе  крутий,
важливий,  прищ  на  сраці  Ти.
Трагічний  герой  довбаний.  -
Замовкла,  зірвалася,  підбігла
лягла  поруч,  обійняла
і  обіймає,  і  мовчить
бо  знає,  що  це  місце
на  Мене  багато  спогадів  наганяє
бо  це  місце  -  майбутнє,
від  якого  Ми  в  тікаємо
лід?  лід  нас  скрізь  оточує,
май  тільки  світло,  щоб  Його  побачити,
світло  холодне,  яке  лід  не  розтопить
Так,  з  орбіти  галактики
легше  за  скупченнями  споглядати  
А  ось  і  сторонній  Їй  приклад,
моєї  взаємодії  з  свідомим,
живим  світом,  в  якому  треба  жити
приклад,  що  дав  Її  думкам  накопичитися,
які  ніколи  до  цього  чашу  не  переповнювали
І  навіть  після  такого  Вона  зрозуміла,
що  любить  все-рівно  цього  дурня  
-  З  Ним  все  добре.
Він  вже  тут,  але  не  на  довго.
І  частіше  міняй  не  сукні
та  спіднички,  а  пояски  під  них..
І  ще  носи  різні  капелюшки,
вони  б  Твої  такі  образи
добре  доповнювали.
Це  буде  швидко,
Я  не  буду  себе  стримувати,
бо  хочу,  щоб  Ти  веселку  побачила,
справжньої,  якої  тут  вже  давно  не  бувало.
Я  -  панк  безвідповідальний,  інфантильний,
в  якому  бореться  власна  індивідуальність
проти  співпереживання  до  людини,
яка  мені  огидна,  тільки  тому,
що  це  легко  вдається  іншим.
 Моя  любов  до  людей  набута,
а  не  вихованням  привита.
Тому  Я  бачу  любов  вдавану.
Я  -  дух  безформний,
з  якого  потрібно  щось  ліпити.
Але  для  Тебе,  та  що  там,  і  для  Себе  -
Я  стану  ним,  але  вже  просто  тілесно.
Маленьке  сердечко  спокійне,
ні,  роздягатися  не  потрібно.
Я  -  текучий,  Я  -  аморфний.


Чорна  смола  на  Мене  намотується
Я  нічого  не  бачу,  що  зовні  коїться
Але  стають  доступні  для  намотування  
стежки  до  Мене  кимось  прокладені,
коли  простір  зовні  з  ними  збігається
Нитка  часу  на  котушці  не  єдина
з  минулого  в  майбутнє  на  Неї  інші  намотані  -
нитки-стежки  вже  і  в  просторі  закріплені
Вони  ведуть  завжди  до  вузла  -
місця  з  лози  привитої
Яка  завжди  приводить  Мене
від  далеких  зорь  до  Сонця  та  Землі
Їх  тьма-тьмуща,  вони  нескінченні,
по  всій  живій  трьохсекундній  довженні
вони  розходяться  гілками,  корінням,
нервовими  закінченнями..
тепер  Я  зрозумів,
чому  Він  Мені  ще  радив  посидіти,
бо  за  них  важко  схопитися,
це  щось  з  однієї  тисячної
наче  ловиш  рибу  слизьку
 голими  руками..
Я  зрозумів,
чому  Він  про  них  не  говорив,
щоб  Я  не  зазнавався  у  легкості
За  це  можу  лиш  подякувати  

незадовго  до  того,
як  киснева  атмосфера
була  Сонцем  вивіяна  -
Людство  переселено,
вичерпані  всі  ресурси,
від  цього  нема  оновлення
Земля  більшістю  покинута,
решта  собі  подібних  пожирає  
Вони  ніяк  не  зло,  не  грішники,
якщо  Бог  таку  ситуацію  дозволяє
в  існуванні  без  аналогії
Вони  тут  народжені,
Вони  тут  і  виживають,
як  вимоги  те  диктують  
Я  чую  молитви  та  благання,
тих,  кого  забивають
Я  чую  передчуття  втамування  голоду
тих,  хто  сокири  заносять
Віра  зазнає  краху  у  безвихідній  ситуації
Небо  не  відповідає,
але  люди  молити  не  припиняють
Надія  в  них  не  вмирає
І  Вони  з  нею  вмирають
не  в  змозі  протистояти  новій  реальності
Віра  процвітає  тільки  у  добробуті,
коли  ідеалізоване  споглядання
підноситься  у  невігластві  і  не  вірить,
що  це  все  створено  випадковістю
Досить,  Досить,  Далі,  В  Минуле
А  для  чого?  Якщо  ось  Тобі  місце
де  втручання  потрібне
і  в  ліс  не  ходи  глибше
де  люди  на  коліна  падають
перед  образом  невидимим,
а  потім  зникають,
бо  хтось  їх  звідси  переносить,
створюючи  новий  вузол  з  паралелі
скільки  хаотичний  копій,  що  живуть,
все  ще  живі,  не  кінечні  
Втручання  у  погляді,  думці
для  того  інколи  і  сповна
А  частіше  і  смерть  нічого  не  міняє
смерті,  які  ні  на  що  не  вплинули
ніхто  не  помітив,  як  вони  згинули
ось  для  чого  Ви  Їх  рятуєте,
щоб  поглянути,  як  чернетку
Їх  життя  змінює
Я  не  янгол,  від  Бога  не  посланець,
що  хоче  припинити  Ваші  страждання
Стиранням
тепер  Я  розумію,
Перенаселення,
переселити  всіх  не  вийшло
через  постійне  хаотичне  
без  любові  розпліднення
забуття  у  спокої
на  задоволення
проміняно
тварини  породжують  людей,
тварини,  що  позабували,
як  самі  були  дітьми,
яких  Ви  гвалтуєте  
-  Я  хочу  побачити,
як  Ви  страждаєте,
свідки  Мого  Явлення.
Я  хочу  послухати,
як  ваші  губи  смерті  благають.
Моє  бажання  -  насолодитися  вашою  мукою,
нехай  ваші  нещастя  Мою  спрагу  втамують.
Стримані  Моїми  аморфними  обіймами,
Я  плюю  Вам  в  обличчя,
це  викликає  в  Мене  більше  огиди,
аніж  ваші  набиті  м'ясом  нутрощі.
Мені  приємно  бачити  вас  в  болю.
Ви  хотіли  злиття  з  дівчинкою,
а  отримали  один  з  одним.
Насолоджуйтеся,
обміном  рідинами.
Так,  насолоджуйтеся,
ваші  хребти  для  того  будуть
зламаними  останніми.
Вам  буде  важко  молити
зі  зламаними  щелепами.
Чиє  ім’я  ви  кров'ю  похрипуєте?
Хрипіть,  пики  вас  в  ціле  об'єднують,  в  фарш  стискають.
Благайте  у  Бога,  котрий  існує  лиш  для  вашої  зручності.
Він  Вам  не  відповість.  Він  Тут  не  по  вашому  проханні.  
повільно,  в  такт  порожнечі  мелодійній
кістки  ламаються,  плоть  лопаються,
кров  з  нутрощами  змішується
суміш  м'ясна  на  землю  падає
коли  Я  розумію,  і  в  ніщо  стискаюся
що  ж  я  роблю?  поки  вона  спостерігає
Її  нудить,  Вона  рясно  блює
такою  ж  м'ясною  сумішшю
повзе,  в  страху  відповзає
Її  майбутнє  тепер  невідоме?
Так,  Я  не  можу  в  пітьму  зануритися,
бо  гілка  поки  для  того  тендітна,
можу  лиш  назад  відмотати,
і  що  нічого  не  було  вдати..
Я  демон  в  пеклі,  що  грішників  карає
чи  янгол,  що  рятує  покаянних?
 І  це  -  двері  до  минулого
Двері  у  підвал
Потрібно  звідси  тікати

Кожне  насіннячко  повинне  промерзнути  
Померти,  перш  ніж  воно  зможе  прорости  
А  незадовго  до  того,  як  час  оживати  прийде  
Воно  відлигою  в  пил  та  тлін  буде  посаджене
Маленькі,  крихітні  чорненькі  квасолини,
що  лиш  через  роки  стануть  цибулинами,
та  дурманом,  який  дарував  мені  приємність  
 у  повітрі  тут  поширяться  проквітнувши
серед  цих  трав,  що  теж  кимось  висіяні
маленькі,  крихітні,  рябенькі  наче  бананчики
насінинки  космей  тендітних  рожевих,  лілових,
які  колись  лиш  раз  на  квітнику  посіяла  мати,
а  вони  самосівом  розсіялися  з  роками
аж  до  далекої  сусідської  хати
що  за  диво,  Я  -  Маленький  Принц
Споглядаю  зорі  та  чуюсь  щасливим
від  простого  за  квітами  доглядом
Але  де  взяти  тут  води,  простої  води?
Я  не  хочу  з  минулого  Її  носити..
На  Землі  вода  прийшла  з  кометами,
а  де  тут  Вони,  де  таку  знайти?
Простий  лід,  що  стане  за  відлигу..
("-  Лід?  Лід  нас  скрізь  оточує,
май  тільки  світло,  щоб  Його  побачити.
Світло  холодне,  яке  лід  не  розтопить.")
Тепер  не  вогонь  на  руках  моїх,
а  живі  світлячки

тут,  на  вулиці,  ні  лавок,  ані  стільців
по-природному,  на  землі  потрібно  сидіти  
і  я  знову  сиджу  спершись  об  яблуню  в  саду
чогось  чекаю,  не  знаю,  нікуди  не  поспішаю
хоча  мною  кам'яно-льодяні  брили  зібрані
вже  давно  між  Землею  і  Тором  залишені
і  знайти  було  їх  теж,  легко  доволі,
бо  лід  світло  відбиває,  та  себе  тим  викриває  
наче  очі  завмерлої  дичини  в  непроглядній  ночі,
що  світло  ліхтариків  віддзеркалюють
а  до  цього  Я  сидів  в  таверні,
когось  чекав,  не  знаю
чому?  не  хотів  починати  сам,
не  хотів  розтоплювати  самотужки
хотів,  щоб  побачив  хтось  
як  я  руками  гарячими
перед  собою  глибу  розкручую,
а  вона  тане,  розлітається  каплями
та  землю  дощем  вкриває
але  для  чого?  Якщо  достатньо
лиш  там  де  потрібно  з  рук  полити
малесенький  шматочок  льоду  відбивши
і  спокійно  його  розтопивши
невже  самолюбство?  я  думав
чи  просто  солодке  бажання
нові  можливості  випробувати?  
Чи  просто  підсвідомо  хотів,
щоб  хтось  моє  маленьке  щастя  розділив
З  роздумів  мене  пара  витягнула,
що  до  таверни  зайшла
пара,  що  разом  наче
привітливість  та  добро
матеріально  випромінювала
"Сам  Собі  Подарував"
тепер  Я  зрозумів
І  безвихідь,  тугу,  
важкість  в  нутрі  відчув,
а  страх  тваринний  
Мене  підскочити  змусив
і  це  не  залишилося  не  поміченим
Мій  ж  наставник,  тільки  з  волоссям  коротшим
тільки  на  лиці  не  такий  вже  худий,  
руку  мені  простяг,  і  сказав  "Я  -  Денеб"
А  Я  зник,  розчинився,  стиснувся
перед  тим  встигнувши  
тільки  на  його  супутницю,
що  була  йому  по  плече  оком  кинути
Її  долоні  одне  одну  легко  потирали,
Її  губи  то  стискалися,  то  розтискалися,
наче  щось  сказати  збиралися
Вона  в  горіхових  очах  великих,  в  їх  гострих  вирізах  -
кричала,  наче  допомогти  хотіла,  зробити  більше,
аніж  взагалі  в  даній  ситуації  можливо
Вона  наче  богиня  співпереживання,
Богиня  підтримки  для  кожного
і  Її  лице  лякало,  тільки  тим,
що,  як  описати  його  не  знаєш
Це  як  придуманий  колір  новий,
якому  немає  порівняння
дивна  краса,
чи  то  заспокійлива
чи  то  бурхлива
що  тримається  на  межі
з  м'якої  миловидності
та  гострих  рис  різких
Я  навіть  не  запам'ятав,
в  що  вони  були  вдягнуті
попам'ятаю  лиш  Її  волосся
тьмяно-золоте,  пшеничне  
що  вільним  було  на  груди
через  праве  плече  перекинуте
І  тепер  ось,  Я  тут  на  траві  сиджу
ще  більш  в  собі  невпевнений    
совка  з  палаючими  червоними  внутрішніми
та  чорно-білими  крильцями  зовнішніми  
на  плече  мені  важко  сіла,  та  відразу  злетіла
покружляла,  і  неочікувано  грубо  заговорила:
-  Мені  подобається  те,  що  Ти  робиш.
Все  по-старому,  по-природному.
Створення  чи  використання  вже  наявного?
Все  рівно,  бо  те  і  інше  закінчується.  -
Совка  сіла  на  підкошену  травинку
та  пройшла  тілесну  метаморфозу
в  чотирирукого  синьошкірого  чоловіка
вбраного  в  кольору  похмурого  неба
обладунки  легкі,  гладкі,  шкіряні
чоловік,  який  сидів  вже  перед  мною,
 з  сотнею  чорних  тоненьких  косичок  на  голові,
та  вдивляючись  в  мене  туманними  очима,
які  зблизька  крізь  довгі  вії  було  видно
простягав  відразу  всі  мені  свої  чотири  руки  
Усміхнувся,  і  залишив  простягнутими
вже  тільки  верхні  дві,  нижні  ж,
переплів,  схрестив  на  животі
а  Я  схрещуючи  і  протягуючи  свої
потискаю  протягнуті  руки  Мені  -
 -  Я  -  Ваю,  і  Я  на  Землі  творив,
до  того,  як  Вона  стала  Вашою  чернеткою.
І  зараз  Ти  Моїм  киснем  вільно  дихаєш,
хоча  того  не  потребуєш,  але  те  заспокоює.
Дихаєш  киснем  простим,  атомарним.
А  не  як  колись  -  діоксигеном,
вуглекислим  газом,  від  якого  рослини
атом  карбону  для  Себе  відібрали.  
Ти  напевно  думав  вже,  звідки  тут  кисень,
звідки  вода  для  зеленої  підкошеної  трави.
Яку  до  речі,  висіяв  Твій  дивакуватий  вчитель.
Якщо  нема  на  Землі  вже  океанів,  рік  та  озер
для  випаровування  та  конденсації  опадів,  -
Ваю  провів  руками  по  траві,  наче  гладив  її,  -
Ковила  і  тонконіг  -  трави  степові,  невибагливі.
Їм  достатньо  хорошого  дощу  раз  в  місяць.
Мого  дощу,  яким  Я  їх  і  зрошую.
Твій  ж  дощ,  тоді,  емоційний,  був  не  з  води,
а  з  чогось,  що  тільки  на  неї  походить.
І  це  все  зникає  разом  з  Тобою,
коли  Ти  мандруєш,  переносишся,
а  для  того,  щоб  Воно  залишилося  -
потрібно  творити  щось  вже  за  правилами  природи,
щось,  що  вступить  з  Нею  в  ковалентний  зв'язок.
Та  буде  тим  утримане,  збережене.
Але  -  це  найвища  майстерність.
Важко,  але  потребує  сил  куди  менше.
Спочатку,  так,  створи  щось  в  Собі  складніше.
Наприклад,  Твоє  тьмяне  холодне  світло  на  руках,
може  бути  відтворено  хімічно,  досконало,
окисленням  дифеніл-оксалату
з  додаванням  якогось  люмінофору.
Створи  щось  в  Собі  складніше,
перед  тим,  як  творити  щось  простіше,
але  вже  на  кінчиках  пальців  почнеш,
а  то  ляснеш  ними  випадково
і  другим  "Малюком"  вибухнеш.
Не  розрахувавши  масу  частинок,
що  просто  з  різною  силою
у  просторі  поля  викривлені  
та  заданими  коливаннями,
направленістю  обертання
в  єдиному  цілому  утримані.
Я  Тобі  навіть,  чесно,  заздрю,
на  Тебе  ще  скільки  відкриттів  чекає,
власних  маленьких  досягнень.  
Справжніх,  не  ілюзорних  творень.  
Але  Я  маю  Тебе  налякати,
те,  сказати,  про  що  інші  знають,
але  мовчать,  бо  те  їх  лякає.
Там,  в  пітьмі  є  щось,
і  Воно  живе.
Так  само  зорі,
каміння  або  лід  збирає.
Не  знати  чи  Воно  мандрує,
чи  Йому  метаморфози  доступні.
І  межі  наших  пошуків  перетинаються,  
І  не  знати  хто  з  нас  стане  мисливцем,
а  хто  легкою  здобиччю.
Та  якщо  те,  там  -  щось  зле,
воно  б  давно  напало,  не  чекало.
Бо  зрештою  ядер  все  меншає,
і  так  далеко  ніхто  вже  не  зайде.
І  добре,  якщо  те  просто  такі  ж  мандрівники,
що  загубилися,  або  так  само  живуть  у  темряві.
Занадто  великі  відстані,  щоб  пересвідчитися.
Щоб  долетіти,  а  на  шляху  ще  й  зорю  найти,
та  й  ще  з  силами,  щоб  її  запалити  зуміти.
Та  від  неї  вже  нових  сил  начерпати.
І  все  далі  летіти,  але  куди?  Не  знати,  -
Ваю  стиснув  мої  плечі  та  лікті,
чотирма  долонями  відразу  усіма,  -    
Ти  такий  напружений,  ей,  розслабся,
не  лякайся,  це  всього  лиш  чутки,
від  тих,  хто  найдальше  забирався.
Вони  чули  шепотіння,
Вони  бачили  відблиски,
що  рухалися  та  мерехтіли
у  просторі  давно  застояному.
Невідомі,  почувши  наші  оклики  -  зникали,
значить,  і  допомоги  не  потребували.
Ну  що  ж,  вітаю,  Ти  в  Майбутньому.
А  зараз  лети,  здіймайся  і  топи.
Я  побачити  хоч  раз  тут  хочу  
 не  власноруч  веселку  створену.

вікно  у  двір

-  йой,  я  знову  тут
-  постривай,  не  відлітай,
дай  спокоєм  намилуватися
-  ти  не  кабаліст,  не  шаман,
а  призиваєш  мене  так,
наче  вже  давно  ментор
Я  не  можу  супротивитися  
і  Я  так  довго  залишуся,
як  тобі  потрібно  буде
бо  це  не  примусове  
над  мною  повеління  
просто,  якщо  я  тут  -
це  тільки  те  означає,
що  тобі  потрібен  провідник
так  що?
-  мені  не  під  силу
твоє  нове  для  мене  завдання
сідай,  читай,  -
поглянула  на  крісло,
потім  на  мене,  здивовано
але  присіла,  вмостилася,
сказала  "а  воно  зовсім  то  і  не  м'яке",
і  сидить  чернетку  читаючи,
коліщатко  то  в  низ,  то  вверх  кручучи
і  частіше  в  "вверх"  перечитуючи,  шукаючи
а  потім  різко  "вниз"  продовжуючи
-  не  роби  цього,  не  руйнуй  магію
-  я  роблю  її  реальною,
бо  цьому  не  суперечить  реальність
-  але  ж  це  все  вже  було,  я  таке  читала..
і  те  теж,  що  я  тобі  б  запропонувала..  
до  редагування..
-  все  вже  колись  траплялося,
все  вже  колись  було  описано
всі  поняття  обмежені  людськими  образами
тільки  те  переписувати  і  залишається
та  своє  щось  нове  до  того  добавляючи
-  хоч  не  роби  все  реальною,  але  ілюзією,
залиш,  хоч  те,  що  лежить  за  межами  пізнання
так,  Лем  насміхався  над  фантастами,
які  маючи  під  руками  знання  все  містику  писали,
але  Ти  забув  про  його,  Лема,  стиль  написання
наука  в  нього  просто  привід,
щоб  людей  вкинути  в  обставини,
які  в  нормальному  житті  являються  нереальними
Він  першим  чином  не  фантаст,
а  хороший  психолог  та  філософ
поєднай,  ти  вмієш  таке  робити
не  перетворюй  свою  Феєрію
на  просту  фантастику  заумну  
не  роби  Їх  в  пітьми  одинокими
нехай  допомагають  одне-одному
позбутися  відчуття  приреченості
-  мені  вдалося  тебе  описати,  занадто  просто,
довгих  словесних  вивертів  не  використовуючи  
-  і  що?  тепер  не  бачиш  нічого  сакрального?
все  в  тебе  на  зовнішності  зав'язано?
тоді  все  на  Фіаско  приречено  
дістаєш  лезо  Окками?
повідрізуєш  все,  спростиш?
на  все  відповіси  найлегшим  способом?
для  чого  на  космічному  кораблі
одинокий  монах  потрібен?
От-от,  не  поспішай,  подумай
Я  тут  буду,
поки  Тобі  не  знадобиться  усамітненість  
А  тоді  Ти  знаєш,  
де  Мене  знайти
під  старим  дубом
-  передивимося  "Вторгнення"?  
-  ох,  ще  одна  "передумова",
такий  чудовий  серіал,
такий  багатообіцяльний  початок,
який  був  глядачами  знехтуваний  
люди  не  хочуть  думати,
їм  давай  атракціон  із  вражень

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=914468
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.05.2021

64-ри чорно-білих клітки: Одинокий білий король

Я  сиджу  спершись  спиною  об  ялину
на  землі  встеленій  голками  сухими  
ті  дивні  музики  грають  та  співають  знову,  
те  про  що  Я  і  думаю  та  роздумую

[i]"-  В  що  Ти  віриш?
Богу  та  Дияволу  бути
вони  існують  в  одному  цілому.."[/i]
"-  ..Вони  Існують  в  Мені"

А  далі  гітари,  які  звучать  так,
наче  хтось  б'є  дзвінко  молотом  об  ковадло
Це  якесь  знущання,  те  про  що  Вони  співають
Отець  -  матерія,  все  Суще
Син  -  приклад  Духа  Святого
Дух  Святий  -  це  Ти
Так,  Все  в  Мені
і  немає  між  ними  ніякої  боротьби,
бо  немає  кому  Її  спонукати  та  вести
Я  сам  Собою  верховоджу    
тим  "без  поняттєвим"  
тим,  що  завжди  робить  те,
що  приносить  задоволення
"зло"  ж  стане  "таким"
тільки  якщо  більшість  
впевнить  Мене  в  тому,
в  тому,  що  "норми"  Їх
віщі  вже  за  "норми"  Мої
і  так,  розкаянню  бути,  
але  лиш  на  Словах,  бо  Я  ніколи
від  отриманих  задоволень  не  зречуся
тим  паче,  що  Я  отримував  тих  задоволень  ще  більше,
коли  в  процесі  Їх  досягнення  усвідомлював
за  порушені  "норми"  та  "моралі",
які  від  народу  до  народу  різняться
соціальна,  стадна  "більшість"  знову,
люди  бояться  бути  не  схожими  на  інших
ставати  тими  Інакшими,  не  такими,
яких  будуть  вважати  чужорідними  

З'явилася  та  дівчина,  дивна,  красива,  так  -  чарівна
Вона  підійшла,  на  мої  почорнілі  руки  поглянула,
що  були  виставлені  вперед  та  поставлені  на  коліна  
та  присіла  поруч,  так  само  об  цей  стовбур  обпершись  -
Видихнула
-  Є  пісні,  які  навіть  Я  слухати  з  вуст  Його  не  можу.
Те  персональна  Їх  балада  для  Один  Одного.  
Так  Вони  реалізують  ненависть,  так  як  можуть.
І  та  ненависть  у  текстах  -  не  конкретно  до  когось.
Вона  до  всіх  і  відразу,  а  тому  і  ні  до  кого.  
Це  те,  що  називають  "постмодерном"  в  металі,
коли  тексти  "злі"  примітивними  вже  стали.
І  почали  за  першопричини  їх  співати,
за  рушії,  що  до  них  спонукають.
Тому  і  звучить  це  все,
як  щось  саморуйнівне,  
а  для  непідготовленого  слухача  -
ще  й  псевдо-страждальне,
бо  це  те,  від  чого  люди  втікають,
і  знати  взагалі  не  бажають.
Це  для  них,  як  критика  людського  існування,
яка  нічого  не  пропонує  натомість.
Критика,  про  яку  вони  знають  і  розуміють,
але  нічого  поробити  не  можуть,
бо  не  вони  її  розпочали.
Все  що  залишається  -
це  змиритися.  -
Затихла
-  Мені  так  інколи  хочеться  просто  з  людьми  спілкуватися.
Вести  загалом  "нормальне"  людське  життя  соціальне.
Тільки  щоб  потім  додому  повертаючись,  
що  Мені  тільки  Одна  людина  і  потрібна  впевнюватися.
Але  це  все  ще  попереду,  просто  потрібно  знайти  Місце  і  Час.  -
Вдихнула
-  Ці  ялини,  не  дерева  зовсім.
Вони  такі,  як  і  Ми,  просто  сплять.
Просто  Небесні  Воїтелі  сонні,
які  лиш  Свого  часу  чекають.
Часу,  який  ніколи  вже  не  настане.
Все  поборено  та  переможено.
Все  що  Вони  вміють  -
це  тримати  зброю,
обладунки  чистити.
Те  Вони  і  зараз  роблять,
десь  там,  корінням  глибоко.  -
Вона  притиснула
Своє  вухо  до  стовбура
-  Якщо  прислухатися  -
то  почути  можна,
як  Вони  у  захваті
обговорюють  перемоги  давні.  -
На  Мене  оком  кинула
-  Та  інколи  минуле  не  варте  того,
щоб  Його  згадувати.
Але  Ти  щось  згадав  зі  Свого?
"Заговори,  щоб  Я  Тебе  побачила."

Вона  прийшла  сюди  "глухоти"  шукаючи  
І  Я  вже  збирався  відповісти,  що  "Так"
Але  бесіду  перервала  пісня  важка
І  все,  що  Ми  вже  робили  -  це  вслухувалися
В  те,  що  зовсім  жорстоким  і  не  здавалося
просто  інакшим,  не  таким,  чужорідним  

[i]"-  Відчуваєш  тремтіння
Руйнівників  орбітальних
Машин,  що  гірські  хребти  розривають,
Скалічуючи  похибки  та  аномалії
Ваших  ідеологій  невдачі  зазнаних"[/i]

"-  Вирівнювання  майже  завершено
Підпросторові  артерії  Мене  назад  повертають  
В  цьому  місці,  гравітація  тут
Тектонічно  нестабільна
Вирівнювання  майже  завершено
Підпросторові  артерії  Мене  назад  повертають
Відчуваєш  тремтіння,  силу  тяжіння  тут
Машин,  що  гірські  хребти  розривають"

[i]"-  Пагін  Нашого  вимерлого  виду"[/i]
"-  Спускається  з  іншого  виміру"
[i]"-  Формуючи  та  маніпулюючи,
до  остаточного  колапсу  підготовлюючи.."[/i]

"-  Явний  і  точний  регіон
Каталізатор  остаточної  конвергенції
Це  час,  коли  наші  світи  зливаються
Явний  і  точний  регіон
Каталізатор  остаточної  конвергенції
Це  час,  коли  вся  людська  думка  рушиться"

[i]"-  Всесвіт  резонує
Об’єднуючи  ці  два  світи
Боріться  з  демонами  над  собою,
щоб  знайти  диявола  всередині
Фантоми  з  вашого  розуму
переступають  бар'єр  матеріалізації
Ви  -  батьки  ілюзії.."[/i]

"-  Ви  -  батьки  ілюзії.."

-  Зараз  буде,
Тобі  краще  прикрити  вуха,
поки  вібрації  по  землі  розходяться  
Це,  як  Вони  кличуть  -
"мелодійна  порожнеча"

"-  Боріться  з  демонами  над  собою,
щоб  знайти  диявола  всередині"

Міжконтинентальні
балістичні  термоядерні  ракети,
які  неможливо  перехопити,  збити,
задану  траєкторію  польоту  змінити  
Їх  запуск  -  це  дорога  в  один  кінець
до  ідеального  беземоційного  винищення,
яке  люди  придумали,  щоб  війни  стримувати
та  ним  мир  продукувати  і  підтримувати
Але  ці  ракети  ніщо,  проти  "руйнівників",
які  просто  чорніють  та  їх  рефлектують  
кудись  там  за  орбіту,  за  Сонячну  систему
Боєголовки,  які  були  після  всього  розібрані,
та  як  останнє  джерело  для  електроенергії
тепер  вже  точно  "по-мирному"  використанні  
Ця  пісня,  це  не  просто  "текст"
Це  -  те,  що  було,
це  -  "друге  пришестя"
Яке  було  для  людства  за  "тест"
Машини,  що  кору  земну  розривають  
Машини,  що  людські  страхи  в  найдивніших
та  найсмертоносніших  формах  матеріалізують  
Машини,  які  свою  деструкцію  припинили,
коли  люди  страх  незрозумілого  побороли
Машини,  які  після  того  себе  в  мантії  втопили
Все  за  планом  "носія  найчорнішої  корони"
Завойовника,  який  культи  створює
Тирана,  для  якого  все  задоволення
в  поклонінні  без  володарювання
Він  стає  реальним  богом
Богом,  якого  розуміють

"-  Це  було  передбачено
Справжня  Форма  ніколи  себе  не  розкриє
Вона  паралізована,  Смерть  прийде  повільно
Смерть  прийде  повільно.  Це  -  Очищення"

"-  Темна  хмара  атмосферу  наповнює,
пригніченим  пульс  людства  слабшає    
Розділяти  світ  землетруси  продовжують.."
[i]"-  Атаку  відізвано!"[/i]
"-  Але  машина  планету  колихає  і  спостерігає,
як  Земля  була  поставлена  на  коліна,
та  що  з  їх  почорнілих  сердець  виливається"

"-  Тепер  це  у  ваших  венах,  це  під  вашими  ногами
І  оточення  вже  не  таке,  яким  здавалося
З  глибин  єства,  це  мені  в  голову  позалізало
Тепер  це  у  ваших  венах,  це  під  вашими  ногами
І  оточення  вже  не  таке,  яким  здавалося
Справжня  Форма  ніколи  себе  не  розкриє,
тоді  Я  її  розкрию"

[i]"-  Темна  хмара  атмосферу  наповнює,
пригніченим  пульс  людства  виснажується  
Спостерігає,  як  Земля  була  поставлена  на  коліна
Це  -  Очищення,  Смерть  прийде  повільно"[/i]

"-  Негідні  того,  що  було  дано,
все  це  буде  стерто
Кожен  подих  буде  забрано,
людство  буде  замінено
Прикуті  до  ідеї  визволення
Вчеплені  за  ідею  Рая  
Раби  у  фальшивого  ідола
Служіння  фальшивому  ідолу
Годує  чудовисько  сліпо,  
яке  пожере  вас  колись"

"-  В  землю  Я  повертаюся
до  почорнілого  серця,  Я  -  чудовисько
В  землю  я  повертаюся
до  почорнілого  серця,  Ми  -  Легіон"
-  В  землю
-  ..в  землю
-мелодійна  порожнеча-

-  Мій  батько  був  тим,  -
Я  не  знати  чому  заговорив..
-  Тим,  за  ким  по-молодості  
дівчата  самі  бігають  та  віддаються.
Тільки  тому,  що  він  сексуальний  для  них  -
бо  гордовитий  та  самовпевнений.
Той,  що  свою  самооцінку  
підіймає  за  рахунок  інших.
І  не  одному  такому  Вони  віддадуться,
перед  тим,  як  зрозуміють,
що  з  самцем  таким
дітей  не  виховають,  а  лиш  зачнуть.
І  вже  когось  абсолютно  іншого  шукають.
Того,  над  ким  самець  той  раніше  насміхався.
Того,  кого  раніше  за  чоловіків  і  не  вважали.  
Добре,  що  він  мене  не  няньчив,
а  то  в  одній  руці  бутилка,  а  в  іншій  Я.
Він  би  переплутав  би  Все,  і  випив  би  Мене.
Моя  Мати  ж  -  була  праведною.
І  Мене  Сама  у  всіх  тих  людських
добрих  чеснотах  виховувала.
І  ніколи  не  опиралася  на  писання  
у  Своїх  любові  повних  настановах.
Бо  була  Життям  вражена.
Забагато  болі  та  страждань  
Вона  для  Віри  Тої  на  Собі  відчула.
Для  Неї  то  була  просто  мораль,
просто  інструкція  до  Життя  прописана.
Яку  як  би  Ти  не  трактував  та  не  розумів  -
те  все  будуть  тлумачення  правильні.
Вона  померла  життям  втомлена,
і  ніякого  безсмертя  вже  не  бажала.
Ідея  безсмертя,  Вона  казала  -
це  просто  для  молодої  душі
стимул  для  праведності,
яка  приведе  Тебе  в  кінці
до  вічного  сну  в  бажанні,
а  не  в  страху  і  в  паніці,
через  те,  що  Ти  знав
за  поняття  людяності,
але  забув,  не  ураховував
про  Її  значення  для  
душевного  спокою..
..  де  Вона  зараз?
Де  Моя  наречена,
що  була  Моєю  Першою,
фізично  та  духовно?
Що  Мені  розуміння  дала.
Підтримку,  бо  це  ж  так  велично  -
когось  навчити,  можливості  давати,
щоб  просто  потім  з  тим  розумінням
ще  більше  втіх  отримувати.
Яких  напевно  менше,
коли  отримуєш  все  вже  готове.
Як  й  Твій  чоловік  Мені  і  говорив.
Вона  дозволила  якістю  надолужити  втрачене,
якщо  не  кількістю  з  іншими.
Я  був  таким  в  Неї  закоханим,
і  ніколи  не  зізнавався  тим  піднесено,
бо  закоханість  робить  нас  дурними.
Тими,  що  вже  чинять  все  без  логічної  причини.
Я  піднесено  зізнавався  в  тому,  що  Її  любив,
як  людину  добру,  чесну,  відкриту,
трішки  наївну,  і  наївність  та
робила  світ  навколо  Неї  сенсів  повним.
Я  думав,  думав,  з  Її  слів  рахував,
що  Їй  була  цікава  та  моя  замкнутість.
Прісні  слова  повні  двозначності,
які  потрібно  додумувати.
Загадка,  яку  Їй  було  розгадати  підвладно.
В  цьому  і  було  найбільше  від  мене  для  Неї
задоволення  дивакувате  напевно.
Вона  неймовірно  на  Тебе  схожа.
Статурою,  така  ж  ніжна  та  тендітна.
Ти,  як  живе  нагадування,  що  Вона  Жива.
Не  була  спаплюжена  аварією  у  місиво.  
-  Мені  так  жаль,  я  хотіла  б  сказати,
але  Я  б  злукавила,  бо  тільки  уявила,
а  не  Все  те,  що  Ти  б  пережила.
Мені  за  Тебе  дуже  сумно.
І  чесно,  Я  навіть  і  рада,
що  можливість  сказати  більше
в  Мене  Сам  Час  відбирає..
Пробач,  пробач  мені..    -
Вона  піднялася  та  пішла,
наче  тим  говорячи,
що  нечисте  сумління,
душевні  страждання
нікому  не  цікаві,
але  з-за  ялини  вийшов  Він,
та  на  Її  місце  присів
і  все  стало  зрозуміло
Він,  що  наче  через  силу  на  худому  лиці
все  усмішку  намагається  намалювати  та  натягнути,
але  не  піддаються  та  тріскаються  губи  старі
Це  той  старик,  що  музик  тоді  слухав,
але  тепер  Він  у  вбраннях  сірих
Його  сиве  волосся  зачесане  за  потилицю
та  Його  борода  сива  пливуть  і  колишуться,
наче  водорості  під  водою,  як  на  вітру  молода  трава
Лезом,  наче  смертельним  зонтиком  нас  прикриває
Над  нашими  головами  Його  чорна  льодяна  коса
Вона  мовить  та  насміхається:
"-  Ти  ніколи  не  змінишся,
Ти  не  свіча,  що  горить.
Ти  -  стіл  на  якому  та  стоїть.
Бачиш  лиш  непроглядну  пітьму  під  собою,
або  осліплений  Моїми  настановами.
Які  Я  розгледів  у  візерунках  капових,
річних  кільцях  викривлених  та  закручених
Твоєї  неприкритої,  освітленої  основи."
-  Не  слухай  Його,  Свічі  не  було  би  без  стола.
Не  бійся  коси,  Мені  противно  тримати  Її  в  Собі.
А  з  рук  не  можу  відпустити,  бо  це  і  є  -  Я.
"-  Він  втрачає  світло  з  кожним  днем.
Бажаючи,  щоб  Вони  Його  оминули.
Молячись,  щоб  вони  загальмували."  -
Це  старик  не  прокоментував,
лиш  знову  спробував  усміхнутися
Але  знову  не  виходить,  все  тріскається
-  Ти  був  до  кінця  Їй  відданим,
не  шукав  інтрижки  іншої.
Не  тому,  що  не  хотів,
а  тому,  що  вже  не  міг.
Вже  просто  не  бачив,
симпатій  до  Себе  проявлених.
Ти  -  маленький  однорічний  пагін,
який  сурову  зиму  буття  не  пережив.
Та  з  пишної  крони  дерева  життя
відмер,  бо  Замерз,  промерз  та  відмерз.
Все  чого  Ти  хотів  -  це  Їй  життя  повернути,
навіть  готовий  був  Своє  натомість  віддати.
Це  все,  про  що  Ти  так  яро  просив,  молив,
благав,  перше  про  що  думав  прокидаючись.
І  ось  Вона  -  Жива,  Живий  і  Ти,
щоб  в  тому  пересвідчитися.
І  ніхто  для  того  навмисно  не  вмирав.
Батьки  Твої,  так,  але  те  -  плата  потрібна.
Знаючи,  що  Вони  воскресають  і  знову  помирають.
Чи  зміг  би  Ти  назад  в  часі  туди  повертатися?
Чи  хочеш  покінчити  з  усім?
Люди  все  Своє  давно  віджили.
І  Вона  також,  так,  не  в  щасті  повному  можливо,
але  в  повному  Житті,  що  трагедією  не  вкорочено.
Вони  все  віджили,  нічого  Їх  воскресати  більше.
Все  що  б  Ти  в  Часі  десь  не  поглинав,
буде  на  всьому  Його  проміжку  відлунюватися.
Розбивай,  руйнуй,  але  щось  Має  залишитися.
Якщо  Ти  хочеш,  щоб  те  все  ще  існувало.
Силою  перетворюй,  бо  матеріалізація
хоч  і  реальна,  але  все  ще  просто  ілюзія.
Ось  розігріте  знову  Сонце  Тобі,  Поглинь  Його.
Зіхлопни  Його  в  Ніщо  Між  Своїми  Долонями.
Нехай  Вони  Всі  Навік  заснуть  та  згинуть.
Так  і  не  породившись  на  Землі,
що  без  світала  тепер  у  Вічному  холоді.
Повним  Сил  небачених  ні  одному  з  нас  досі  -
відлети  в  минуле  і  блакитну  першу  зорю  найди.
Зіхлопни  і  Її,  нехай  не  стане  і  хмари  молекулярної
з  якої  Сонце  з  усіма  своїми  планетами,
та  ще  тисячі  інших  зоряних  систем  породилися.
Бо  Ми  не  можемо  ніяк  про  минуле  забути,
за  нього  тримаємося  та  нікуди  не  рухаємося.
Скільки  вже  перетворили,  хроніки  переписували.
В  яких  вже  і  самі  заплутались,
"що  і  де"  вже  робили  пам'ятаємо  паршиво.
Лозу  часу  з  зелених  пагонів  оглядаємо
до  початку  Її  енного  в  ерах  походження.
І  тільки  після  того,  де  потрібно  втручаємося  -
обрізуємо,  та  Свою  молоду  лозу  прививаємо.
Простим  сном,  які  так  люблять  тлумачити.
Простим  явленням,  які  розбурхують  розуми.
Без  ентузіазму  в  Нас  удар  після  переміщення  -
стирає  таку  наче  бажану  ціль,  що  Вона  просто  забувається.
А  разом  з  нею  запитання  породжується  "а  може  Я  Себе  забув?".
Скільки  культів  перетворено,  божеств  та  ідолів  створено.
Більшість  з  яких,  так,  "Справжнім  Богам  були  б  в  сором".
Скільки  Хаотичного  зла,  яке  чинить  все  без  маломальської
логічної  причини  в  Діру,  за  "Браму"  закинуто.
Так  що  Вони  тільки  в  міфах  та  сагах  залишилися.
Ми  від  ілюзії  нудьги  біснуємося,  бо  боїмося  чужого,
контакту  з  невідомим,  як  і  Люди,  яких  Ми  копіюємо.
Бо  Їх  Життя  -  то  завоювання  та  випробування,
подолання  проблем  з  якими  Ти  відчуваєш,
що  Живеш,  а  не  просто  існуєш.
Як  Живуть  і  Мої  Рідні  Діти,
десь  там,  на  чужих  Світах.
Може  навіть  в  інших  галактиках.
Діти,  що  не  пішли  по  стопам
мерзенного  Свого  батька.
Нам  потрібен  Герой,
який  цей  тягар  понесе.
Нам  потрібен  просвіт
у  минулому  зруйнованому.
В  яке  не  зможемо  повертатися,
а  лиш  "з  уроком  оглядатися".
-  Ні,  Я  не  буду  того  робити.
Живий  пам'ятник  руйнувати.
Який  наче  нагадує,  ілюзію  наганяє,
що  кращого  вже  нічого  не  зробити.
Без  якого  Ви  з  часом  забудете
з  чого  почали  і  чому  те  покинули.
Хочете  минуле  зруйнувати,
все  забути,  щоб  по-колу  знову  ходити?
І  згодом  таку  ж  проблему  мати?
Я  не  вірю,  і  не  хочу  вірити.
Що  десь  там  на  лозі  привитій,
хоч  і  одиниці,  але  Живуть  і  радіють.
Та  Історії  в  дану  мить  творять,
які  на  троні  не  видно,  вони  не  перемотуються.
Разом  з  долями  тих,  до  кого  те  торкається.
Бо  кінця  вони  поки  що  не  мають,  вони  Існують.
Просто  тупикові  гілки,  привиті  Ваші  лози.
Але  кінець  відомий,  Він  для  Всіх  один.
І  ця  Земля  спустошена,  що  пилом  вкрита,
як  і  тор  від  зорів  об  діру  вами  розбитих  -
тому  підтвердження,  жорстокий  фатум.
Я  не  вірю,  і  не  хочу  вірити.
Що  Вам  -  людяним  богам
доступні  ті  ж  поняття,
які  обмеженні  в  людей  лиш  образами.
Я  не  вірю,  і  не  хочу  вірити.
Що  наче  після  досконалої  картини.
Картини,  яку  Ви  на  Землі  написали.
Яка  виведена  майстром  в  Ідеал,
так,  як  могли  Його  здібності.
Ви  боїтесь  без  Надії  на  іншому  полотні
щось  інше  намалювати,  щось  нове,  дивакувате,
що  може  навіть  незрівнянно  кращим  стати.
Перетворення  ідей  -  це  здоровий  процес,
який  веде  до  нових  відкриттів,
до  нових  понять,  нових  значень.  
Але  ж  Твір  не  пишеться  без  чернетки.
Чому  ті  шахи  стоять  у  вічному  маті?
Чому  ніхто  не  грає,  нової  гри  не  починає.
Чи  вони,  як  пам'ятник,  щоб  пам'ятати?
Сама  Земля  та  Люди  Її,
задають  для  творіння  рамки
Своїми  фізичними  характеристиками.
Ви  написали  вже  так  забагато,
добавляючи  деталі  в  ті  вузькі  проміжки,
які  всю  картину  у  великій  кількості  псують,
бо  собою  від  красот  простоти  відволікають.  -
Він  у  відповідь  лиш  усміхнувся,
по-справжньому,  не  натягнуто.
-  Молодий  Герой,  Я  в  Тобі  не  помилився.
Звичайний,  зовсім  звичайний  Твій  розум,
який  не  відрізняється  поміж  інших  нічим  зовсім.
В  ньому  немає  специфічного,  незвичного  таланту
в  образних  чи  математичних  здібностях,
які  роблять  одним  боком  Тебе  унікальним,
а  з  іншого  постійно  на  тому  зацикленим.
Та  спасає,  не  дає  подумати  над  людською  природою.
Які  для  всіх  просто  нестерпні,  прагнуть  подавлення.
Як  звично  буває  через  страждання,
а  для  Тебе  через  просту  зацікавленість.
Тобі  та  Апофенія  за  милого  компаньйона,  як  спасіння.
Так  як  для  решти  просто  безумство  в  такому  купатися.
Для  Тебе  ті  роздуми  -  як  одкровення,
які  завжди  до  Хаосу  Людини  зводиться,
до  системи  чутливої  до  початкових  умов.
І  кожен  раз  після  такого,  компаньйон  Тебе  покидає,
позбавлений  цілого,  уявної  Твоєї  для  Нього  форми.
І  нема  в  Тебе  іншого  хобі,  немає  улюбленої  роботи.
Що  ж  тоді  робити?  Куди  бігти,  що  молити?
Коли  приємні  роздуми  над  безсенсовим
породжують  вже  не  спокій,  а  безсенсове.
Хочеться  лиш  Когось  свідомо,
в  Своєму  розумінні  повному
від  таких  роздумів  врятувати,
а  разом  з  тим  врятувати  і  Себе.
Ти  бачиш  в  коханні  вже  таке  ж  спасіння.
В  тому  наче  алкогольному  сп'янінні,
яке  підіймає  настрій,  веселить,
робить  піддатливим  та  щасливим.
Але  от  біда,  той,  що  хоче  бути  жонатим  -
холостим  вмирає,  бо  не  знати  чого  шукає.
Все  перебирає,  бо  йому  те  легко  вдається.
І  вже  пізно  одумається  та  схаменеться,
що  "Та,  Сама"  вже  як  іграшка  була.
А  той,  що  женитися  і  не  думає  -
Жінка  сама  находить,
бо  Він  те,  що  має  -  цінує.
Я  в  Тобі  не  помилився,  Молодий  Герою.  -
Піднявся,  опираючись  на  косу  двома  руками
Та  пішов  до  шахів,  по-старому,  повільно,
згорблено  та  кульгаючи,  втомлено
та  все  на  косу,  наче  на  ціпок  опираючись
І  зник,  в  чорну  точку  стиснувшись

("-  Я  -  Чорна  смола,  Я  -  прихована  маса,
що  Всесвіт  собою  від  розпаду  утримує.
І  моє  серце  смоляне,  чорне  б'ється,
кожен  раз  з  Вашими  подорожами.
Кожен  раз,  коли  Всесвіт  стискається.")

Підіймаюся  і  Я,  та  йду  до  тих  Шахів
сірі,  а  не  чорні  клітини  поля  яких
були  металевими  з  структурою  дивною  
з  ліній  та  смуг,  що  одне  одну  перетинають  
білі  ж  клітини,  були  скоріше  за  все  з  мармуру,
пронизаного  чорними,  тонкими  наче  блискавками  
Всього  цього  раніше  і  не  було  під  шаром  пилу  видно,
якби  не  мій  дощ,  який  його  в  плями  бруду  збив  
Сідаючи  в  центрі  поля,  якого  немає  -
Ти  обрати  навіть  не  граючи  одну  сторону  маєш
Чую  лиш,  як  в  мікрофон  цілком  чіткий  говір  лунає
"-  Пісню  не  закінчуйте  на  Її  фіналі,
програйте  ще  з  приспіву  двічі  партії.
Як  Я  чистий  люблю,  Ви  навіть  не  уявляєте.
Бо  він  від  серця,  а  брудним  лиш  дух  волає.
Світлоносний,  дай  Мені  самому  все  заспівати,
харш,  гроул  та  чистий  -
три  техніки  з  різкими  переходами  
Чого  ще  вокаліст  може  бажати?"  

"-  Переживаючи  ці  нескінченні  дні
Борюся,  щоб  почуватися  в  безпеці
Переживаючи  ці  нескінченні  дні
Я  повинен  себе  вберегти"

"-  Порожнеча  в  грудях  -
це  все,  що  я  можу  відчути
Механізм  зношений,
напрямок  знехтуваний"

"-  Я  знайду  спосіб,  щоб  вижити
Ми  всі  повинні  знайти  спосіб,  щоб  вижити"

"-  Будь  ласка,  просто  дай  Мені  секунду,
щоб  вдихнути  -  це  не  триватиме  вічно
і  Я  Себе  Живим  Відчуваю"

"-  Це  триває  і  триває
Ці  думки  обертаються
Станки  творення  
Чекають  Сонця"

"-  Ці  греблі  повинні  прорватися
Ці  хмари  повинні  розійтися
Перш  ніж  Я  об  землю  вдарюся"  

"-  Бо  часи  потемніли,
 і  Мені  важко  впоратися
Просто  простягни  руку,  я  думаю,
що  Я  падаю  з  цього  схилу"

"-  Порожнеча  в  грудях  -
це  все,  що  я  можу  відчути
Механізм  зношений,
напрямок  знехтуваний"

"-  Я  трудився  всю  ніч,  щоб  Сонце  запалити,
Щоб  голову  в  цьому  поєдинку  вберегти,
Я  до  кісток  голих  попрацював  руками"

"-  Будь  ласка,  просто  дай  Мені  секунду,
щоб  вдихнути  -  це  не  триватиме  вічно
і  Я  Себе  Живим  Відчуваю"

"-  Будь  ласка,  просто  дай  Мені  секунду,
щоб  вдихнути  -  це  не  триватиме  вічно
і  Я  Себе  Живим  Відчуваю"

-  Так,  хочу  більше  чистого.
Знаєте  що  зіграємо?
"Оживлення".

-  О',  Так..

"-  Вузький  шлях  -  це  все,  що  Я  знаю
Немає  мапи,  яка  б  керувала  нами
Жодного  компаса  під  руками
Вузький  шлях,
Велике  невідоме
Чиста  жертва,
що  дарує  найбільший  дар  у  житті"

"-  Більше  немає  збірних  ліній  з  прагнень,
що  з’єднують  вуглецеві  копії  клонів  
Кожен  об'єкт  маршує,
як  товари  з  плоті  та  кісток"

"-  Послідовність  наших  цензурованих  думок
Проходять  стагнаційним  курсом"

"-  Звичайні  люди/[i]Звичайні  люди,
ваш  світогляд  вбивчий
Звичайні  люди,  ваш  світогляд  вбивчий[/i]"

"-  Висічення  геть  недосконалостей,
поки  шорсткі  краї  не  будуть  гладкими  та  однаковими
Зараз  інструменти  стали  занадто  тупими,
щоб  порушити  будь-яке  з  правил"

"-  Постмодерні  уми
Вибілені  пустими  та  чистими
Розмальовані  нечіткими  лініями    
У  більш  тьмяних  відтінках,
які  коли-небудь  Мої  очі  бачили"

"-  Вузький  шлях  -  це  все,  що  Я  знаю
Немає  мапи,  яка  б  керувала  нами
Жодного  компаса  під  руками
Вузький  шлях,
Велике  невідоме
Чиста  жертва,
що  дарує  найбільший  дар  у  житті"

"-  Більше  немає  збірних  ліній  з  прагнень,
що  з’єднують  вуглецеві  копії  клонів  
Кожен  об'єкт  маршує,
як  товари  з  плоті  та  кісток"

"-  Постмодерні  уми
Вибілені  пустими  та  чистими
Розмальовані  нечіткими  лініями    
У  більш  тьмяних  відтінках,
які  коли-небудь  Мої  очі  бачили"

"-  Ми  не  визначаємося  проектом,
якщо  ми  переписуємо  плани
То  ж  ви  намалюєте  рай
штрихом  мистецької  руки?"

"-  ..намалюєте  рай?
..штрихом  мистецької  руки?"

Його  високий  чистий  приємний  
Ніжний,  але  сумний,  наче  втомлений
Стираючи  бруд  з  клітин
в  бажанні  роздивитися
візерунки  на  них
я  лиш  ще  більше  їх  забруднюю,  
затираю  Своєю  на  руках  сажею    
Де  тут  вода,  як  Її  змити,
і  чому  Я  це  зовсім  не  хочу  робити  

"О,  Мій  Вчитель  йде,
а  що  Він  Мені  запропонує?
Знищити  весь  Всесвіт?
Бо  будь-яке  Життя  -
це  все  рівно,  що  прокляття?"  -
це  перше,  про  що  Я  подумав,
коли  побачив,  як  Він  сюди  йшов
тримаючи  в  правій  руці  кубок,
а  в  лівій?  щось  пласке,  портсигар?
і  до  поля  підійшовши  Він  викрикнув,
гучно,  хоча  до  Мене  в  центрі  метрів  з  п'ятнадцять:
-  Білі,  так  -  мармур,  а  чорні  -  це  метеоритне  залізо,
з  своїми  структурами  відманштеттеновими!
Але  не  хвилюйся,  вони  після  дощу  Твого
 іржею  не  покриються,  забагато  там  нікелю!
Та  і  Все  поле  епоксидною  смолою  залите!  -
Зійшов,  підійшов  та  присів  навпочіпки
навпроти  Мене  за  дві  клітини,
кубок  біля  себе  поставив
і  почав  цигарку  на  колінах  скручувати
усміхаючись  та  на  Мене  поглядаючи
скрутив,  сірником  її  прикурив
підняв  кубок,  хильнув  та  заговорив:
-  "Моє  самолюбство  годувало  втіхою  розум,
коли  Я  кубок  гросмейстера  отримував.
А  зараз,  коли  давно  позаду  перемоги,
бо  нові  розуми  все  приходять,
беручи  за  свою  початкову  основу
мій  кінечний  здобутий  в  перемогах  досвід,
і  про  тебе  не  говорять,  бо  ти  не  популярний  -
це  позолочене  срібло  низької  проби
буде  вже  моє  старе,  немічне  тіло  годувати."
Щось  приблизно  таке  сказав  Мені  старик,
в  якого  Я  цей  кубок  на  барахолці  купив.
Люблю  Я  барахолки,  там  можна  купити
не  просто  "річ",  а  історію.
В  якій  і  ціна,  що  в  ломбарді  -  вага.
Так,  ще  про  матеріальні  речі.
Речі  Тобою  в  Часі  в  минуле  перенесені  
в  місце  з  яким  вони  ніколи  не  контактували  -
роблять  аномалію  в  просторі.
Під  Нами  -  фундамент  іридієвий,
який  Я  колись  наносив  та  вимурував.
І  він  так  і  літає  в  порожньому  просторі,
задовго,  ще  до  створення  Землі,
поки  не  перетнеться  з  Нею
в  точці  якій  Я  його  створив  
плювавши  на  всі  фізичні  закони
Він  просто  ляже,  на  Своє  місце  сяде,
нічим  не  обтяженим,
ні  тертям,  ні  колізіями.  -
Він  поглянув  на  мене,  наче  оцінюючи
та  так  розмову  продовжив
-  "Золота  Ера"  культуризму  була  в  50-х,  а  то  і  в  40-х.
В  натуральній  наборі  маси,  на  Стіва  Рівза  погляньте.
Його  форма  виглядала  натурально  гіпертрофовано  -
естетично,  потім  ж  стало  модно,  бо  легко  -
бути  кучею  м'яса,  завдяки  данаболу  з  молоком.
По  три  пігулки  на  сніданок,  обід  та  вечерю.
Я  до  того,  що  Мені  подобається  Твоя  форма.
Звісно,  не  Стів,  бо  не  той  зріст,  але  нагадуєш.  -
Я  здивований  за  Його  обізнаність
хоча,  так,  по  ньому  і  видно,
що  він  точно,  щось  та  знає
з  культури  фізичної  
бо  на  Його  тілі  худорлявому  
навіть  незначна  мускулатура
виглядала  відразу  помітною
завжди  заздрив  таким
для  яких  набір  маси  -
це  щось  важке  надзвичайно,
але  найменші  зміни  відразу  ж  помітні  
і  Я  відповідаю,  не  знаю..  
-  Дякую,  Мені  приємно.
А  Я  так  і  на  "Подвиги  Геракла"  не  сходив.
Мені  б  думаю,  фільм  сподобався,
напевно  вразив  би,  і  що  за  "данабол"?
-  Препарат,  який  наче  робить  тебе  сильнішим,
але  насправді  відбирає  в  тебе  все  чоловіче.
Твої  м'язи,  як  на  дріжджах  ростуть,
але  яєчка  з  потенцією  меншають.
Тягав  ядра?  Я  бачу,  що  Твої  руки  в  сажі.
Ну  давай  скажи,  що  це  легше,  аніж  здавалося.
-  Так,  просто  достатньо  спиною  штовхнути
в  правильному  напрямку,  а  воно  саме  долетить.
Це  наче,  як  в  більярд  без  стола  грати,  де  ти  -  кий.  
Але  Я  ще  не  розібрався  з  прикладеною  силою,
та  тим,  як  далеко  воно  від  того  залетить.
Бо  вони  всі  різні  по  масі,
хоча  здаються  однаковими.  -
Сміється,  бо  не  баче  Моєї  спини
-  Так,  шкода,  що  Я  не  бачу  Твоєї  спини.
Спиною  -  це  те,  що  Я  хотів  Тобі  порадити.
Ну  Ти  молодець,  що  ще  сказати.
Я  теж  так  роблю,  так  їх  кидаю.
Решта  ж  перед  Собою  штовхає.
І  в  кінці  виходить,  що  однаково  сили  Всі  тратимо.
Але  Наша  сила  в  один  імпульс  вкладена  -
Наш  час  не  марнує  та  його  зберігає.
А  Я  повір,  знаю  дещо
про  час  змарнований..
-  Значить  Геракл  реальний?
-  Напевно,  Я  Його  не  бачив.
А  якщо  і  реальний,
то  Він  десь  тут,  в  цьому  часі,
бо  він  не  мандрівник  -  це  точно.
Може  десь  в  Землі  тут  спить,
може  вже  в  пітьмі  згинув.
Може  став  злим,  і  до  діри
хтось  з  Нас  Його  закинув.
Може  взагалі  Його  хтось
"захлопнув"  та  поглинув.  -
Усміхається,
головою  киває
з  кубку  добре  відпиває  
та  нову  скручувати  починає
-  Ну  і  Фантазія  в  Діда,
це  ж  які  "руки"  бути  мають.
Це  ж  тобі  не  охололе  ядро  маленьке.
Захлопнути  в  Ніщо  собі  подібно  -  ще  "так",
але  Зорю  -  це  вже  за  межами.
Хоча,  звідки  Мені  знати?
Я  такого  не  робив  та  і  не  бачив,
щоб  інші  таке  витворяли.
Знатно  Ти  Його  відшив.
Він  всім  Сонце  пропонує  поглинути.
І  Всі  Йому  геть  кажуть,  відмовляють,
ніяк  слова  Свої  не  ґрунтуючи.  -
Сміється,  випиває  та  прикурює
розжареними  пальцями  червоними
-  Я  раджу  нейробіологію  вивчати  почати,
щоб  від  курева  чи  пійла  кайфувати.
Запишись  на  курси,  студентом  стань.
Це  важче  за  міологію,  за  яку  Ти  знаєш.
Гібридизація  орбіталей  Тебе  збісить,
але  Воно  того  безсумнівно  варте.
Бо  фізичний,  тілесний  контакт
нам  ніхто  не  забороняв.
А  то  бути  чуттєвим  лиш  у  свідомості  -
якось  "не  дуже",  як  гадаєш?
Зараз  Ти  тільки  те  "відчуваєш",
що  пам'ятаєш,  те,  що  знаєш,
яке  воно  має  бути  на  дотик  тактильно.
Але  цього  для  одурманення  не  достатньо.
Якого,  повір  -  захочеш,  як  і  не  людської
Чутливості,  там  де  потрібно.  -
Усміхаючись  Мені  знову  киває
та  жваво  грає  бровами  
-  Так,  про  переміщення  на  Гілці.
Ти  не  зможеш  переміститися,
якщо  Ти  в  Ній,  на  "привитій  лиш  лозі",
яка  ніколи  основну  ліану  не  замінить,
"Чернетку",  в  сліпу  хаосом  написану.
Чернетку,  по  якій  Ти  і  рухаєшся,
а  всі  поправки  і  замітки  нові  -
Тобі  прийдеться  шукати  самому.
І  якщо  знайдеш,  або  якщо  сам
чи  з  кимось  створиш  -  лиш  назад
до  моменту  "прищеплення"  мотати  зможеш,
а  вже  звідти  сюди  і  куди  завгодно  взагалі.
Якщо  чернетка  -  це  колія  і  Ти  -  потяг,
то  такі  "гілки"  -  це  протоптані  стежки,
по  яких  вже  потрібно  на  яву  йти.
Колія  завжди  веде  Сюди,
до  спустошеної  Сонцем  Землі.
Яке  всі  стежки  поспалювало,
так,  що  Вони  взагалі  втрачають  значення.
Культи,  Я  говорив  Тобі  за  культи.
На  Землі  нема  вже  де  Їх  творити.
Точніше,  є,  але  найлегші  шляхи
вже  до  них  прокладено,  протоптано.
Я  повертаюсь  туди,  тільки  заради  доль  одиниць,
які  набагато  Мені  приємніше  рятувати,
коли  бачиш  конкретне  Життя,  а  не  маси.
Або  повертаюсь  просто  заради  навчання,
або  запозичити  щось  вже  непотрібне.  -
Підкурив  та  кубком  поле  обвів
-  Граєш?  Вмієш  Грати?
-  Ні,  тільки,  як  фігури  ходять  знаю.
Хоча,  хто  ж  того  не  знає.
-  То  навіть  добре,  що  не  граєш.
А  то  б  розпитував  би  в  Мене,  хто  ходив  останнім,
яка  була  тактика,  і  як  Я  її  дотримувався,
який  був  дебют,  мітельшпіль  та  ендшпіль.
А  Я  не  зможу  пояснити,  бо  грав  не  думаючи.
Вгадай  грав  Я  якими,  "Так"  -  чорними.
Це  -  шахи,  цілий  всесвіт  на  64-ох  клітинах.
Атомів  у  Всесвіті  менше,  аніж  ходів  тут  можливих,
але  виграшних  комбінацій  з  них  куди  менше,
як  і  для  Життя  світів  придатних.
Ця  гра,  як  спорт  і  все  життя,
прагне,  щоб  Ти  постійно  самовдосконалювався.  
До  гри  себе  вищим  за  противника  не  ставив.
Бо  самовпевненість,  як  і  боязливість  -
неминуче  веде  до  затьмарення  розуму,
а  разом  з  тим  і  до  програшу.
І  як  для  будь  якого  змагання,  протистояння,
спорту  і  Життя  для  неї  потрібно,  як  мінімум  Двоє.
Це  -  шахи,  і  в  них  найприємніше  грати,
тільки  тоді,  коли  в  неї  грати  навчаються
два  противника  обидвоє  на  пару.
Але  це  приречено  на  провал.
Без  стороннього  на  гру  погляду,
без  стороннього  помилок  прикладу  -
ви  так  і  будете  їх  робити,  і  повторяти,
навіть  що  їх  коїте  не  підозрюючи.
І  в  цьому  було  Наше  Щастя  спільне.
Але  індивідуалісти,  як  і  вимушені  нігілісти
на  одинці  нічого  путнього  не  навчаться.  
Потрібна  компанія,  потрібне  товариство.
Людська  сутність,  яка  створена  для  дружби  
та  любові  сама  за  те  стверджуючи  говорить.
І  добре,  якщо  Твоїм  напарником  буде  красива  Жінка.
Розумна  Жінка,  розум  якої  зазвичай  наче  прикритий,
і  тільки  тут,  на  полі  розкривається  та  Тебе  лякає.
Своїм  Подвійним  Ферзевим  Гамбітом.
Гамбітами  з  розуму  та  тіла,
Вона  Тебе  постійно  переграє.
Насіння  невпевненості  висаджене  відтепер,
бо  чим  ти  можеш  Її  тепер  цікавити?
Грою  в  якій  Вона  все  інтуїтивно  перемагає?
Грою  де  Вона  вже  заради  Тебе  піддається,  
щоб  ти  лиш  відчув  перемогу,  якої  немає?
І  Вона  знову  перемагає  у  Вас  обидвох  в  уяві.
Її  коні  по  краям  дошки  гуляють,  що  за  сором.
Її  пішаки  в  центрі  стоять,  розмінюються.
Її  слони  та  тури  бояться  та  втікають.
Вона  наче  в  незрозумілий  "захист"  грає.
"Вона  домінантності  Від  когось  розумом  та  тілом  прагне.
Вона  занадто  розумна  для  Мене,  навіщо  я  Їй,  не  знаю."
Лиш  думки  Твої  говорять  і  Вона  це  розуміє.
І  тепер  і  Вона  налякана  від  того,
що  Ти  відкрив  і  показав  в  ній  Самій,
що  було  завжди,  але  Вона  просто  не  знала.
Вона  налякана  Твої  ірраціональним  страхом.
Ви  обидвоє  вже  відтягуєте  кінець,
який  заздалегідь  передбачений,  
і  такий  вже  небажаний,  жахливий.
Це  -  смертельне,  саморуйнівне  танго,
в  якому  переможе  найхолоднокровніший.
"Холоднокровність",  яку  тільки  Ти  бачиш,
Вона  ж  просто  фігури  переставляє  правильно.
Ви  обидвоє  вже  пустого  майже  поля  чекаєте.
Тільки  щоб  одне  одного  в  "цугцванг"  завести,
бо  ніхто  з  Вас  вже  не  хоче  перемагати.  
Але  Ти  відкритий,  продовжуєш  наміряно
Одиноко  Короля  відкритим  залишати,
хоче  Це  вже  давно  ендшпіль
в  якому  він  має  Сам  фігури  забирати.
Ти  прагнеш  вже  найжорстокішої
в  шахах  розправи
 в  рідному  для  чорних  кутку  -
мату  трьома  фігурами.  
Це  вже  давно  не  гра,  а  щось  інтимне,
між  Вами  особисте,  "що  завжди  було".
Лиш  думаєш  "Тепер  бачиш?
Тепер  розумієш?"
Вона  бачить  і  розуміє,
Свою  над  Тобою  владу  страшну.
Тепер  Вона  бачить  і  розуміє,
що  ця  гра  лиш  для  Тебе  Одного  метафора.
Вона  бачить  і  розуміє,  як  Ти  забув,
що  Ви  Воюєте  одне  проти  одного,
тільки  тут,  на  полі,  на  рябих  клітинах.  
Тільки  тут,  Ви  по  обидві  різні  сторони,
а  там,  у  Світі  Ви  одне,  трясця  ціле.
Виживаєте  Разом  в  цій  реальності  прогнилій,
допомагаєте  одне  одному  не  заклякнути  в  існуванні.
Але  трикляте  насіння  висаджено,  висаджено.
Бо  апофенія  випалює  Твої  йо**ні  мізки,
і  це  причина,  чому  Вона  поруч  з  Тобою.
Через  Твої  роздуми  на  вістрі  безумства  та  логіки.  
Їй  лиш  все  Ясно,  Вона  легко  знаходить  і  бачить
вихід  у  встановлених,  навіть  широких  рамках.  
Ти  ж  бачиш  в  тому  щось  банальне,
і  знаходиш  сенс  там  де  Його  немає.
Ти  бачиш  вже  в  рябих  клітинах  причину  -
"в  грі  ради  приємного  забуття  в  роздумах".  
І  вже  ніякого  задоволення  вона  тобі  не  приносить.
А  їй  навпаки  натомість,  легше  розбиратися  у  баченому.
І  Ти  вже  тільки  заради  Неї  забувшись  граєш,
і  Її  задоволення  Від  гри  і  в  Тобі  грають.
Вона  поруч  з  Тобою,  Вона  з  Тобою,
тому  що,  Ти  тісні  рамки  Життя  розглядаєш,
які  Її  лякають,  ті  рамки  для  картини,
яку  Вона  через  Силу  малювала,
самовіддано,  бо  Вона  Сильна,
і  Вона  тепер  в  цьому  не  Сама.
Ти  для  Неї  рамки  розширюєш.
Ти  Її  "Теорія  Всього,  Ризома",
яка  сама  себе  розкриває
та  Її  сутністю  наповняє.
Вона  ж  для  Тебе  -  Сама  та  Картина.
Все,  що  може  в  рамках  бути  створено.
Але  зрозумієш  Ти  це  все  запізно,  запізно..
Зрозумієш  Своє  для  Неї  значення..
Значення,  яке  Ти  Сам  метафорично  
на  шахах  показав,  і  сам  не  зрозумів
Бо  ніколи  не  дивишся  з  боку  
на  Власну  картину,  лиш  на  рамку..  
Але  Вона,  Вона  Все  Побачила
те,  що  наче  скидає  Твій  надуманий
тягар  "невідповідності",
який  і  залишився  насправді..
Ти  показав  Їй  наочно  причину  тих
до  Тебе  Її  проявів  турботи,
ласки  та  ніжності..
Але  недолугість  так  і  залишилася  в  Тобі
Навіть  опісля  всього  цього  Її  слів  -
"-  Хотіла  б  Я  бути  для  тебе  гідною.."
Твої  рамки  -  це  кімната  дзеркальна,
в  якої  немає  стелі,  але  туди  ти  не  дивишся,
а  там  Всесвіт  з  можливостей,
в  які  Вона  постійно  дивиться,
і  не  може  вибрати,
для  того  Ти  Їй  і  потрібен.  -
Він  поглянув  на  "Мат",  
що  був  зліва  в  мене  за  спиною
На  одинокого  білого  короля  справа,
що  тримав  перед  собою  не  меч,  а  посох
до  якого  наближалися  два  невисокі  чорні  воїни
в  гладких  латах  та  вперед  мечами  виставленими  
Оглянувся  та  глянув  на  чорного  списоносця,
офіцера,  що  стояв  зліва,  майже  в  кутку  
вже  в  нього  за  спиною
Допив,  схоже,  що  все  з  кубка
Його  очі  заблищали,
і  Я  точно  впевнений,
що  не  від  сп'яніння
Він  знову  усміхнувся
і  Я  зрозумів  Його  усмішку  постійну,
зі  стиснутих  губ  усмішку  не  презирливу    -
це  маска,  за  якою  прихований  сум
-  Трясця,  закінчився  тютюн.
Так,  Вона  Розумна..
Вона  Розумна,  легко  грає  в  те,
що  в  Тебе  набуває  "якусь  там"  сакральність.
Вона  Розумна,  Вона  не  боїться  отримувати  задоволення,
коли  є  нагода  в  баченій  та  зрозумілій  можливості.
Якщо  Ти  розумієш,  про  що  Я  вже  верзу.
Вона  ніколи  не  буде  "гру  вдавати".
Ніколи  не  запитає  "Ще  довго?"
Бо  розуміє,  що  ця  нудьга  або  Її  вина,
бо  не  показала  не  навчила,  "що  і  як  там  в  неї".
Або  лиш  Твоя  початкова  недосвідченість,
яка  згодом  виросте  у  невситиму  пристрасть.
Він  Тебе  в  ній  втопить,  дай  тільки  "можливість".
Та  Ти  за  Мене  не  менше  про  це  все  знаєш.  -
Знову  підняв  кубок,
наче,  щоб  впевнитися,
чи  той  справді  вже  порожній
-  Мало  налив,  тут  ж  на  літра  десь  три..
І  не  роби  ті  мої  слова  про  "маленьку  дівчинку"
Своєю  першопричинною,  єдиною  місією.
Спочатку  спробуй  знайти  Собі  Подібну.
Щоб  можливо  не  вдумуватися,
не  ганяти  Себе  думками  за  те  потім,
що  дарував  комусь  прокляття  чи  благословіння?  
Кожен  з  Нас,  хоч  раз  в  рік,  але  сюди  навідується.
Зайди  до  Геї,  можливо  там  Спить  вже  якась,  чекає.
Білосніжка,  яка  відкусила  більше  з  яблука,
яблука-вічності,  аніж  проковтнути  зуміла.
Але  навряд  чи  в  тих  трьох  кімнатах,
що  на  другому  поверху,  спить  та,
що  вважає  Себе  Жінкою.
У  сні  мотати,  коротати  час  -
це  виключно  наша  біда,  чоловіча.
Тоді  залиш  Геї  записку,
в  якій  буде  намір  описаний,
намір  в  прагненні  Напарниці.
Вона  буде  знати  кому  Її  передати.  
А  ось  Тобі  "хобі",  про  яке  Старий  говорив.
Я  просто  Тебе  залякав  та  попередив,
щоб  Ти  складність  гри  не  перекладав  
до  Своїх  метафоричних  в  ній  бачень.  
Потрібне  щось  метафорично  глибше,
щоб  не  бачити  метафор  на  цьому  полі  більше.
Катоптрика..так,  катоптрика..
З  її  кривими  хвилями  
та  малими  і  великими  
нескінченними  числами.
А  там  і  кардинальні  числа,  і  континуум,
і  аксіома  вибору,  і  ефект  спостерігача,
і  те,  що  Ти  реальність  навколо  себе  Сам  твориш.
В  спробах  Її  описати,  поміщаючи  Її  в  Свою  свідомість.
Я  ненавиджу  цю  гру,  і  ніколи  не  любив.
Я  навчився  грати  в  неї  тільки  тому,  
що  вона  надає  багато  сторонніх
не  типових  для  реального  життя  роздумів,
які  можуть  допомогти  пригадати,  те,  що  забув.
І  "щось  там  згадати"  зовсім  не  Я  мав.
Тай  те  не  допомогло  для  Тої  "що  Мала".
Це  -  так,  вже  просто  пам'ятник  з  епітафією:
"Важко  картати  себе  за  ходи  зроблені,
а  ще  важче  картати  себе  за  ходи  впущені."
Я  ненавиджу  цю  гру,  яка  за  постійне  нагадування:
"Безконечних  можливостей  в  кінечних  варіаціях."  -
Зліва  від  нас  і  цих  шахів  -  цитадель,
яка  наче  пам'ятник  архітектурний
усім  стилям  відразу  колись  придуманим
Як  погано  не  знати  Імені,
і  в  думках  використовувати  
одні  того  не  варті  займенники  
Але  з  цитаделі,  що  без  дверей
Вийшла  Вона,  та  дівчина
в  сукні  легкій  рожевій
Підійшла  до  шахів
на  них  не  сходячи
Її  руки  здійнялися,
а  Мої  разом  з  тулубом    
світло-зеленою,
приємно  пахучою  рідиною
почали  ніжно  омиватися    
а  крихітні  дубові  та  клинові
листочки  в  ній  сажу  стирати
сірувата  вже  рідина  над  мною
зібралася  та  розчинилася
-  Маленьке  диво  від  Друїдочки.  -
Сказав  Він,  на  Неї  поглядаючи
та  Її  киваючи  у  відповідь
на  простягнуту  до  Нього  Її  руку
Піднявся,  розправився
-  Досить  вже  думати,
що  Ти  Її  цілісність  світу
Своєю  холодністю  розбиваєш.
Час  бачити,  як  і  щось  конкретно  матеріальне,
так  і  щось  все,  що  з  того  може  бути  створене.
Час  рамки  розбивати  та  нові,  ще  більші  збирати.
Час  картини  ще  більші,  ще  красивіші  малювати.
І  зараз  Я  буду  маленькою  картинкою,  віддзеркаленням,
тільки  одного  Мене  для  Її  рамки  маленької.
А  Вона  не  буде  навіть  і  розуміти,
що  Вона  розширює  Власне  Мої  Межі.
Як  не  розумів  і  Я  колись,  давним-давно..
Час..  час  для  одне  одного  полотно  тримати,
поки  один  хтось  буде  штрихи  наносити.
Так..  так  і  знаряддя  для  нових  рамок
в  меті  і  цілі  для  одне  одного  подавати..
..все  сама,  сама,  сама  робила..
яка  ж  вона  була  сильна..
доля..  і  доля,  що  за  доля,
яка  доля  в  неї  була  та  стала..
як  ж  вона  мене  любила..
і  за  що..  ?  чому..  ?
за  холодність  реальності,
яку  я  в  неї  постійно  вливав?
через  свою  доброту  та  жаль
до  того,  хто  ніякої  компанії
окрім  того  холоду  не  знав?
я  ніколи  не  навчуся,
ніколи  не  змінюся..  -
Він  це  говорив
та  все  на  свою  долоню  дивився,
тонкі,  довгі  пальці  розглядав  
хвилину  так  постояв  і  рушив
-  Постривай,  -  Я  підскочив,
та  Йому  руку  знайомства  простягнув
-  Як  Тебе  хоч  звати?  Мене  Артур.  -
Він  зупинився
та  лиш  корпусом  повернувся,
і  знову  по-своєму  щиро  усміхнувся
-  Немає  значення,  як  Мене  там  звати.
Я  не  шукаю  дружби,  бо  Всі  з  ким  Я  дружив  
з  Життя  по  власному  бажанню  пішли.
"Мій  гурт?"  Ми  не  друзі,  просто  знайомі,
які  обіграють  те,  що  своєю  серйозністю
виглядає  насправді  по-смішному.
Ми  займаємося  чимсь  хлопчачим,
дуріємо  і  радіємо  від  дрібничок.  
Немає  значення,  Артуре,  що  звучить,  як  "Арктур".
Немає  значення,  бо  Ми  більше  не  зустрінемося.
Немає  значення,  бо  Я  вже  все,  що  хотів  Тобі  сказав.
Що  ще  говорити  Тобі?  Батьківські  настановчі  моралі?
Чому  Тебе  ще  навчити?  Людей  вбивати?
Так  бий  в  голову,  наче  кролика  забиваєш.
Вони  навіть,  як  і  кролики  тоді  пищати  починають.
Вдарив  недостатньо  сильно  значить,  або  того  й  хотів.
Немає  значення,  як  Мене  там  звати,
бо  Я  сюди  не  скоро  повернуся.
Бо  та,  що  зі  Мною  тут  зустрічалася
або  у  відзначеній  в  минулому  хвилині  тиждень  кожен  -
вже  два  місяці  не  приходить,  і  це  -  добре.
Вона  забулася  у  щасті  -  це  видно  на  троні.
Так,  порада,  посидь  ще  на  ньому.
Ді**ко,  і  не  забудь  про  будильник,
а  то  станеш  ще  одним  шматком  м'яса.
Свідомість  якого  лиш  "Эхом"  в  часі  літає.
Посидь,  бо  його  найшвидша  інтерактивність  -
така  ж,  яка  буде  і  в  "смолі"  звична.
Це  допоможе  контролювати  в  ній  Час  краще.
Ти  навчишся  розбивати  секунди  на  пікосекунди,
але  Я  вірю,  що  ще  й  на  менші  частинки.  
Пам'ятай,  що  звідси  в  трьох  останніх
з  дванадцяти  секунд  -  Все.
І  не  рухайся  сюди,  в  майбутнє
з  четвертої  по  дванадцяту  без  Сонця  поруч,
але  сміливо  рухайся  звідси  в  минуле  по  четверту,
а  далі  Споглядай,  Запам'ятовуй,  Вчися.
І  добре,  якщо  в  Тебе  буде  Супутниця,
а  то  наодинці  подорожувати
та  ще  й  в  Часі  -  це  ху**во,
знаю,  запевняю.  -
Розправив  широко  руки,
нахилився  вправо,  вліво
і  хихоче,  і  сміється
награно,  не  правдиво
-  Я  -  вершина  Хреста,  який  лежить  Весною
та  Осінню,  і  стоїть  над  горизонтом  Влітку.
І  Я  говорю,  не  ходи  Сам  на  те  кіно,  сходи  з  Тою.  -
Обернувся  до  Своєї  Тієї,
та  пішов,  швидко  та  впевнено
Підійшов  опустився  перед  нею  на  коліна
обійняв,  притиснув,  тепер  Він  по  груди  Їй
піднявся  вже  з  нею  на  руках,  і  поніс
до  цитаделі,  що  без  брами  і  дверей
завжди  відкрита  для..  людей?

                                             Присвячується  Вероніці