| Сторінки (1/11): | « | 1 | » |
Темряву світанкового неба
Прорізали крилами пташки.
Навздогін їм летіли ракети.
Теж крилаті - небесні пастки.
Полум’яні язики від взриву
поглинали усе довкола:
їм земля українська треба -
хай горить і завод, і школа.
Не кувала зозуля солдату,
бо боялась наврочить горе.
А в окопах життя затихало
І німіло замерзле поле.
Так війна починалась.
Починалась? Чи одвічно жила
Поміж нами? Такі різні народи:
Хтось породження пихи і зла,
Безпідставної міці величність,
Горді, пращурів диких нащадки,
Мародерів і вбивць, марґіналів,
Що одвічно стирали всі згадки
Про Вкраїну і матінку Русь.
Большовицьке криваве іго,
Розіп’явши таланти свої
Не дали народитись індіґо.
Хтось же мріяв й боровся
одвічно за свободу свого народу.
Хтось панам не скорився
І не жив багачам в угоду.
Наша воля - не панська власність.
Ми не падаєм на коліна.
Ми воюємо з вами щоб тільки
Завтра зранку сміялась дитина.
Щоб співала рідні пісні,
Не боялась свобідно сказати
про любов до землі своєї
і про те, що зробили кати.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948931
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.05.2022
місто живе. шумить, прокидаючись, колесами автівок бруківкою
і засинає гуркотами останніх трамваїв.
ти живеш у великій коробці без душі, вважаючи її домівкою.
блудиш його химерними, тисячами ліхтарів освіченими-освяченими вуличками без краю.
ти - частина мурашнику, нависле тіло над іншими тілами в маршрутках, особистість, що інтегрується-глобалізується зі швидкістю світла.
місто живе. живе усюди - і в центрі, і в найпотаємніших закутках.
поспішаєш жити, запізнюєшся, змінюєш житла.
чи там лишилась природа, у парках, де дерев ба менше, ніж людей
на тих лавочках, які зроблені з їх нещасливих братів?
місто живе. як змінити життя тисячами ідей?
індустріалізація наступає на горло природі. гнів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=870744
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 04.04.2020
Вогнегненна жінко, горлице полянська!
Озброєна Ви тисячами слів.
Записаная Вами доля панська
І Берестечкові погроми хорогвів.
Оживлена на аркушах Маруся
Труїть оплот зрадливого кохання.
На київську Венецію дивлюся.
Квітами вквітчана, як у весільне вбрання
Є Скіфія — край волі й демократій,
Яких бракує Вам ще молодою.
Боролися. Як Понтій той Пілатій
Підступною була радянська влада.
Не друкували віршів, не давали
Проговорить історію Народу
Вкраїнського вустами Ліни,
Терпимо й вперто не даючи згоду.
Шістдесятництва окраса сивоока
І мудра жінка-воїн — це про Ліну.
Вона не була справді одинока:
Понині разом всі плекаєм Україну.
Провісник волі, лицар незрадливий
І мила тиха Мати Покоління.
Наш вік є нині вже щасливий
Жива Поезія із Божого веління.
"Берестечкові погроми хорогів" - історичний роман Л.В. "Берестечко"
"Скіфія" - поезія "Скіфська Одіссея"
"Київська Венеція" - так поетеса назвала рідне місто Ржищів
"полянська" - народжена на Київщині, де етнічно проживали полянів племена
"Маруся" - маю на увазі Марусю Чурай
1973 — потрапила до «чорних списків», складених секретарем ЦК КПУ із ідеології В. Маланчуком. Лише 1977 року, після відходу В. Маланчука, вийшла збірка віршів «Над берегами вічної ріки», а 1979-го, за спеціальною постановою Президії СПУ, — історичний роман у віршах «Маруся Чурай», що пролежав без руху 6 років. За нього поетеса 1987 року була удостоєна Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка.
поетеса-шістдесятниця
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=870743
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.04.2020
Зоря світає світовая,
А на землі вої вітають,
Та не богів добра, а тьми
І сонце щитом закривають.
Криваве полум’я пала,
Горять серця хоробрі, вольні.
Їм не потрібні гради стольні,
Коли рабиня їх земля.
І збагровіло сизе поле
Під Вількомиром. Дух вита
Твій Володимире-соколе
І виє вовком, й сновига.
Братерство з литовцями – мана,
Бо їм потрібна лиш земля…
О, земле русинська, кохана
Ошукана блудиш в кайданах…
І вже не закине слівця
Князь Свидригайло, мужній воїн,
Бо Сигізмундова шабля
Поклала край, неначе Трої,
Князівству Руському. Нехай
Же українець одне лиш знає:
Литовець сам собі допомагає.
Підкорено наш рідний край…
Горить над нами Боже сонце,
Сміється-плаче соловей.
І всі страждають – чи не сон це?
І начитавшися статей
Литовських й уній всяких
Одне пізнав наш селянин:
Земля тепер лиш для багатих.
А ти, мій друже, сам-один
На землі предків, що звитяжно
Ходили в дальнії походи
Та й берегли Дніпровські води.
І скигле вороння протяжно
Над їх могилами в степу,
Бо не назбиравши міху
І золота, і срібла вповні
Не піде наш сусіда добрий.
А ви не плачте, руські люде,
Храніте сльози на той рік.
Нехай Господь з нами пребуде,
Бо й квилити весь час – се гріх.
Курбан-байрам. Війна та зрада.
Богдан Хмельницький за ясир
Татарське військо припросив
На нашу землю для поради..
Лежить хан Амурат блідий;
Татари кримські врозтіч пруть,
Бо іновірці віри ймуть
Свому закону, що велить
У свято бійки не вчиняти,
У війнах участі не брати.
Тікають кримчаки, аж вітер
Свистить між башликів у вуха:
Богдан своїх же бо не слухав
Та й московітам в руки впер.
Вони багато обіцяли народу нашому,
Аж та верба, що при діброві
Грушами, сотнями цвіла. Й по тому
Заприсяглися всі на крові
Цареві. Тому, хто обіцянок не дає,
І зобов’язань не бере,
Бо Його діло люд приспати,
А розбудивши в пекло страти,
І муки, й панщини втягти.
І ти, Мазепо, теж повівся
Та від безвиході до шведів
Звертався, болісно молився.
Та Україноньку не вгледів.
І ні молдавські володарі,
Ані московські мудрі царі,
Ні султани турецькії,
Ані королі шведськії
Не помочі для нас шукали,
Щоб нашу долю рятувати.
А лиш, щоб землі загарбати
Та території, що вкрали
До себе вміло приєднати
Мотуззям, залізом, ціпами.
І стати паном над панами,
І в світі добре царювати.
Ех, ви, вкраїнці, храбрі серця,
Невже від фашистів чекали
Помочі? Але ж на герці
Не ви їх, а вони скоряли.
Як батальйон ви назвали ім’ям
Птахи мирної й вільної завжди?
«Нахтігаль»… Жертвуючи життям,
Ви губили усе і назавжди.
Нами користувалися різні країни
Аби собі добробут й щастя звоювати
І не зважаючи на інтереси України,
Вони підкорювали аби панувати.
Народе мій, ти змучений віками,
Згорьований, зневажений всім світом.
Рости собі сама, буяй же пишними садам,
Моя земля і радуй око житом!
Ти вір у свою силу, моя нене,
Бо ще живі мужі твої хоробрі.
Ми самі вибудуємо у добрі
Державу сильну, націю єдину!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=870440
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 02.04.2020
В магазин за сіллю
Раз прийшла Маринка.
У руках у неї
Кошик і торбинка.
Продавець торбинку
Сіллю наповняє.
Глянув на Маринку -
Та й її питає :
- Нащо на торбинці
Вузлики у тебе?
- Це - щоб не забула:
Сіль купити треба...
- Що ж, торбинка гарна,
Й вузлики хороші...
- Вузлики хороші.
Та... Забула гроші!!!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=870439
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 02.04.2020
Летить пісок з усіх усюд - усюди -
Се буря вітряна напинає свої груди,
І дише, наче жаром з пекла :
Такою може бути лише Гекла …
Ніколи ще в Єгипті не було такої
Сильної, запеклої посухи страшної.
Ото бувало Ніл виходив з берегів,
А це неначе в чверть він обмілів.
Усе запало в мертву тишу,
Та ось же щось тремтить біля комишу!
Серед густого і високого папірусу
(іще ж не всі пішли в гостину до Озіріса!)
Сидить і тяжко диха рожевий пелікан-
І дивиться на річку, неначе на обман.
Здається, що колись і тут була вода,
А зараз вже нема від неї і сліда …
«Нехай би я, один помру від спраги,
А як же діти, вже ж і їм нема наснаги
І як прожити нам без милої водиці,
Де ж нам знайти ті золоті криниці,
Чи вже отут і смерть?»
Що за життя ?! Усе йде шкереберть…
Малі порозкривали оченята тихо,
За що ж цим малюкам такеє лихо?!
Порозкривали всі дзьоби, аби вітер їм
Хоч трохи остудив дихання всім.
Сидить же мати, крила опустила.
Що їй робити, щоб дитина жила?
Пече сильніш й сильніш - води нема,
А чи бува без неї десь життя ?!
Погляне мати – серце розриває на шматки,
Що ж їй зробити, щоб діточок зберегти ?
І дивиться фламінго на сонця диск -
І йде вона на свій останній «риск»,
Зібравши сили, діточкам говорить:
«Ви, мої милі діточки, мій світ,
Ви ж бо продовження моє, мій рід-
Я вас люблю - ви пам’ятайте це
Згадайте про матінку, хоч одно слівце!»
«О,нене, що ж Ви хочете зробити,
Як ми без Вас отут будемо жити?
Не йдіть нікуди, не кидайте ви нас!»
«Я з вами буду…цей останній час…»
Отак сказавши, розірвала груди -
Кров потекла з грудей усюди…
І нічого робить малим дітям-птахам,
Усі пили ту кров із жахом…
І вижили птахи, та зчервонілось пір’я,
Неначе кров, що мати їм дала з невір’я…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=870137
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 31.03.2020
Пів на другу. Глупа ніч...
Лишень пугача чутно клич.
А на ліжку конає Ван Гог.
(Хай прийме його душу наш Бог!)
Він стражденно прожив все життя :
Побував в інтернатах не раз,
Не почувши батьків каяття,
Він впадав у безвихідь образ.
Холст за друга йому слугував,
Виливав він у фарбах всю душу.
Він весь біль в образи ті вкладав,
Неповторні, сказати я мушу.
І та зрада найліпшого друга,
Що стала фатальним кличем
Душевної хвороби, й та потуга
Бути щасливим вмерла під дощем.
І психлікарня його не лікує,
Ковтками фарба організм малює
Кольором щастя, що його бракує
В душі Ван Гога, та і у житті.
Останній вистріл - куля, щоб у серце
Потрапила, було в його меті.
Та й тут невдача, смерті і на герці
Самоубивства було не знайти.
Конав Ван Гог, конав на самоті.
Сказавши братові, що смуток живе вічно.
Не бачив радості у своєму житті,
Що у картинах живе. Іронічно?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=870136
рубрика: Поезія, Портретна поезія
дата поступления 31.03.2020
Стоять дуби і осокори,
І жито поле устеля,
Природа, повная покори:
Людина нею управля.
А чи так треба, любі люди,
Чи ми собі те наплели –
Панує наша влада всюди.
І осокори, верби з кручі – погнили…
Такі хазяєва панують…
Не жито поле устеля
Всі не будують, а руйнують.
Чи вами Диявол управля?!
Вже не колоситься пшениця.
Там квітне рапс на полі тім.
Це не Вкраїна мальовнича –
Це гроші з прибутку у всім…
Ми не посадимо калину,
Бо з неї мало толку нам..
Та ось ми скажем – волі, волі!!!
Ми хочем у свободі жить.
І тут же плачуть діти долі –
І що ж бо з ними то робить?!
Заплаче нам і діброва –
Поллються ріки сліз-дощу…
І Україна веселкова,
Втре сльозу, глянув на зорю.
На ту зорю, що сотню років
Зорить над нами усіма.
Прекрасна зіронька стоока –
І сльози, й радість: все вона
Побачить. А може, й Богові розкаже,
Що поробили люди грішні
І все те правдою докаже.
Де бував праведник колишній
Там десять грішників сидять
І правду згадують, шанують
Та й на словах наш мир створять,
А далі злом підуть – панують!
І зірка в небі заголосить,
Що ще за Ісуса нам зорить.
О, люди, як вам говорить
Про людяність й не голосить?
Ви Бога стали забувати
І матір свою цькуєте:
Вам треба гроші, грабувати
І матір можна, як на те…
Та й нащо нам верба й калина
І чорнобривая дівчина –
Є гроші, влада, то й дівчина
Прийде, та й зацвіте калина,
Що в праведних, що в грішних
Ви породили розбрат в світі:
Що було грішно, те свято.
Ви злії посплітали ніті
Серед народу. Та й на що
Нам в Бога вірувать?!
На що нам сіять те, що не потрібно
І все невигідне садить,
І в сад дівчиноньку водить,
І розмовляти з нею гідно?!
Продажний світе, розкрий очі,
Отрутою ти не шепоч!
Поглянь хоч раз ти серед ночі
(а далі хочеш, чи не хоч)
Поглянь на зірку, що кровлею
Аж по свій обід затекла.
Налита кров, як та ріка,
А пахне й звідти вже землею
В якій та кров колись текла…
Погляньте, хоч би не осліпли,
Від того, що побачте ви.
Та, може, б на хвилину зникли
Тирани на усій землі…
Чи, може, б серце розтопило
Вам хоч на пару хвиль,
То, може, вас би осінило
(хоч відстань звідти тисячі миль)
Про те, як треба всім нам жити,
Про те, що шанувать, що ні.
Чи пізно вам вже пламеніти
У Бога в праведнім вогні?
Отож, всі люблять тебе, земле,
За куруш, долар продадуть,
А потім там же й поплюють –
Таке в нас панство наше темне.
Кріпися, нене, прийде час
І знов все буде, як було.
Та треба чекати, плине час…
Щоб з ґрунту бідного зросло
Те щастя, що його чекаєш
Та вже віками виглядаєш,
Неначе казку, тисячу див,
Що в світі цілім лиш єдине –
Та й те не для Вкраїни…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=869863
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 29.03.2020
Хвилю за хвилею долав корабель,
А вітер ламав вітрила.
І як не пручавсь, та побіля скель
Морськая сила згубила.
Тут вже вщух вітрюган,
Заспокоїлось Чорнеє море.
І прийшов ведмідь-хан
Поглядіти на горе.
Раптом, бачить, лежить
Щось маленьке на березі:
То дитинонька спить,
Що на тому ковчезі
Єдина лишилась в живих
Серед нещасних пасажирів отих.
***
Спливали роки і росло те дівча
Серед звірів, як серед своїх.
І розквітла дівоча її краса
Неземная, сказати б не гріх.
Всі любили її, особливо отець,
Над усіма ватажок величавий.
Він не був тоді в людях ще спець,
Але очі світились ласкаво
До малої царівни своєї людського роду.
І було б усе добре у них, однак
Заплив у лиху погоду якийсь неборак
Й аж заглядівся на дівочу вроду.
Ревнував Михайло доню,
Аж серце стискалось.
Не хотів й на мить пускати,
Щоби що не сталось.
Вона ж нишком приносила
Юнакові воду
Аби тільки поглядіти
На чудную вроду.
Все гляділа та гляділа
Й слухала, мов казки
Розповіді про міста,
Щастя людей і поразки.
І ось коли нарешті
Він на ноги став,
Човна почав собі клепати
Та усе ж чекав
Поки любка кине стадо
І лишиться з ним
Аби море аж до щастя
Переплисти їм.
Все вагалась та плакала,
Не знала як буть.
« - Як, скажи мені на милість,
Батечка забуть?»
« - Він не батько, звір лиш дикий,
До людей лихий»
« - А життя моє він скрасив,
Вмерти не лишив…»
« - Полетіли, моя любко,
Чайками над морем,
Нема життя без кохання,
Лишень тільки горе!»
« - Добре, добре… На світанку
Скидай чайку в воду.
Прибіжу я, лиш у Бога
Попрошу нам згоду.»
І пішла мала царівна,
Гірськая орлиця
Поплакати над званим батьком,
І не для годиться,
А від болю, від любові
Й приязні до нього,
Бо, рятуючи дівчину,
Був вісником Бога.
Поплакала, сльози втерла,
Лиш сліди лишила
На каменях, де ступнями
Востаннє ступила.
Прокинувся пан Михайло,
Душа не на місці,
Бо де ж його доня люба,
В червонім намисті?
Де та мила, чорноброва,
Русява дівчина,
Що дивилась – море грало,
Блакитними очима.
Шукав її понад берегом,
Шукав і на скелях,
І угледів човник з хлопцем
Й дівчиной тією.
Лихо, лихо… Не догнати
Втікачів – далеко.
Та ще й сонце палить землю:
Пекельная спека.
Серце нудить, тяжко б’ється,
Душа аж нидіє:
Любу доню, тиху старість,
Забрали, забрали!
Б’є ведмідь лапою,
Аж скрипить каміння,
Просить аби море всохло
З Божого веління.
Не всихає.. Плаче, біга,
Стає біля хвилі
І глядить на човничок,
Що тіка за милі.
Що ж робити? Воду пити,
Відчерпувати, бити?
Ой, не знає наш ведмедик!
« - А най буду пити!»
П’є пожадливо, як ворог
Ворога хапає.
А ненависть з ковтком кожним
Лишень приростає.
Безупинно хлеще воду,
Повен вже як міхур.
А човен далі пливе!
Лихо моє, лихо.
Плаче батько за званою донею,
Та за її сирітською долею.
Сьорба воду, наче в бездну
Вона кане й кане.
Може досить? Бо і цього
Для тебе вже стане.
Ні, він мусить повернути
Втікачку додому.
І не чує ані болю,
Ні горя, ні втому.
День збігає, все ще цідить
Воду ту крізь зуби.
А не треба, ведмедику!
Вода ж бо погубить!
Не послухав, не повірив.
Вода погубила.
І на місці ведмедя
Гора скам’яніла.
Стоїть гора, сірий камінь,
Що душі ж не має,
Та все дівку виглядає –
Немає, немає!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=869862
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 29.03.2020
На міському на базарі
Торг іде і людно тут.
По традиції, казали,
Цар Давид забрів в цей кут.
Він любив поближче бути
До усіх людей простих.
Не хотів нічого чути
Про палаци, гамір в них
Остогид йому по вінця.
Без цариці було сумно.
І пославши в мандри гінця,
Тут він заглядівсь на гумно.
Все ж міщани жили просто.
Їх гостинні всі погости
Радо зустрічали пана
І була йому пошана.
Тут почув серед народу
Цар Давид про Вірсавію,
Про її квітічу вроду -
Чоловічу явну мрію.
Зацікавила ця дівка
Парубка-царя так палко,
Що питався де домівка.
Аж дивитись було жалко
На Давида, коли взнав,
Що та дівчина вже жінка.
Аж заколола печінка
І він ледве був не впав.
Сумував Давид з дня того,
Все шукав він собі любку.
І як не молив до Бога,
Та не стрітив ту голубку.
Раз повечір вийшов знову
Прогулятись біля брами
Й відібрало йому мову
Від побаченої дами.
Шати легкі прикривали
Її стан п'янкої вишні.
Очі колір гіацинту мали,
Виділялись форми пишні
Золотоволоски цеї.
Царівниці, може й феї.
І дізнавсь лиш він пізніше,
Що ім'я їй - Вірсавія.
Стало все ж Давиду гірше,
Бо вона - і любка, й мрія!
І не їв, й не спав правитель.
Думав все: Що ж бо робити?
Запросив він у обитель
Мудреців раду служити.
Сивочолі з жахом пали,
Богом-вітцем все прохали
Про ту жінку враз забути,
Аби гріха не утнути.
Коли вийшли, він аж зблід.
Та один муж повернувся,
Слово мовивши про рід,
Той на двері озирнувся
Й далі мова йшла про шлюб
Вірсавії з Урією.
Про гріховний перелюб:
Лиш кивав Давид "сeнсею".
Далі взяв перо до рук,
Довгий аркуш розписавши,
Полководцеві для мук
Урії вказання давши.
І за тиждень на війні
Згинув на передовій
Урія, що всі мужі
Скорботали за той бій.
Плакав весь Єрусалим
Й Вірсавія за коханим.
Заспівав тут херувим,
Щоб згоїлись серця рани.
Співчувати й цар прибув,
Теж скорботний і сумний.
Засурмили в сурми. Гул
Очищав скелет війни.
Обійняв він Вірсавію
Прошепотів :" Не залишу Вас.
Як відправлять літургію,
Приїзджайте у палац."
Так вдову Давид вспокоїв,
Готувався до весілля,
Далі зіллячком напоїв
І подіяло те зілля.
Покохала його пані.
Відіграли все як треба.
Цілувала на світанні,
Як вустами юна Геба.
Завагітніла Бат Шева
І раділа щастю свому:
Більшого їй і не треба,
Лиш принести сина Дому.
Ой, не суджено, царице,
Цьому сину народиться.
Бо заснула молодиця:
Оп і їй колишній сниться.
Каже Урія до неї:
"Жінко! Зраднице погана!
Хай горять палаци сеї,
Бо усе що тут - омана.
Зжив мене зі світу цар.
Той, що ти його цілуєш.
І блужу я серед мар.
То невже його цінуєш?
Я не дам йому батьківства!
Він злочинець та і край.
Чи забув він моє вбивство?
Хай згадає все, нехай!"
Стало миттю пані гірко,
Закололо в животі.
І за пару хвилин двійко
Очей згасли швидко в самоті.
Народився син зарано
І покинув оцей світ,
Бо кохання, що з омани
Не поповнить жоден рід.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=869765
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 28.03.2020
А квіточка чорнобрива
Язиками воду пила,
І хилилась стебельцями,
Наче малими крильцями.
Ой додолу, до земельки,
До рідної свої неньки.
Заіржавіло повсюди :
Де не глянеш - втікли люди.
Не голублять тую квітку
Й двоголовую лебідку.
Не захистять, не пограють.
Вольно тут, а все тікають.
Лихо біжить вже за вами.
Тут на квітах всюди рани.
Не плач, квітко, не хилися -
Вольна ти. У катастрофі
Ти сама-одна на світі.
І зелені ріки крові
Не здригатимуть ці серця,
Бо не війни це. Й на герці
Менше живих погибали,
Як від атомів Радію,
Стронція, що повкрадали
Спокій цих земель. Радіє
Тут лиш хворобливий вітер,
Хльоскаючи язики чорнобривцям,
Аби не шепотіли сумних літер
Навздогін своїм же вбивцям!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=869761
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 28.03.2020